Розділ 1 (Chapter 1)

«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».

— Вимкни, чуєш? — він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.

— Програма ще не закінчилась.

— Вимкни, чуєш? — невдоволено глянув з-під брів.

— Нема питань, — підійшов, натиснув кнопку, звук зник.

— Як цього хлопця звуть?

— Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».

— Ти його бачив?

— Ні.

— Я хочу, щоби ти на нього подивився, — устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, — цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.

— У що? — витягнув руки з кишень.

— У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.

— Не знаю.

— У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.

— Напевно, хм. Ви про що?

— Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, — підійшов до бару, — не важливо. Так от, — узяв пляшку лікеру, налив у чарку. — Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, — випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, — їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? — подивився на нього, — Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?

— Слабо.

— А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.

— Ясна річ.

— Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.

— Зараз, — пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. — Алло, з вами говоритиме…

— Дай сюди, — вирвав у нього слухавку, — чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, — кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, — Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?

— Чую. Я найду його. І що зробити?

— Придумай, — накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.

Розділ 2 (Chapter 2)

— Чи є в мене жизнєнні целі? — сміх у слухавку, потім мовчанка. — Нє, ну, таких конкретних нема.

— Скільки тобі років? — голос ведучого.

— Двадцять.

— Що ти закінчив?

— Ха-ха, — знову цей хрипкий сміх, — школу.

— А крім школи?

— Армію. Да шо ти придолбався?

— А ти не пробував вступити до вузу?

— Нє, в мене дєнєг нема на платний.

— А безкоштовно?

— Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.

— Скажи, а ти любиш свою країну?

— Страну, яку?

— Україну.

— А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.

— А ти б хотів емігрувати?

— Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.

— Як жити?

— Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, — гудки в слухавці.

— З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я — це кожен з вас, а моя країна — це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.

— Дзвінок! — Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.

— Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?

— Так.

— О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.

— Давайте без матів, у нас прямий ефір.

— Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.

— Назвіться, будь ласка.

— Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.

— Ви не боїтеся казати це в ефір? Вас чує вся країна.

— А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.

— Скажіть, Кириле, ви любите свою країну?

— А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от братвы да от ментов отбиваюсь.

— А що ви знаете про свою країну?

— Мля, ну ты и спросил. Ну шо знаю? Ну, большая страна. Хохлов в ней много. Русских, абреков теперь, правда, тоже хватает. Жлобья из сел понаехало, ходят, воняют по городу, на языке своем собачьем базарят.

— А ти ким себе вважаєш?

— Да че я? Я нормальный пацан, не черный, не китаец, не азер там, не хачик.

— А цілі в тебе є?

— Цели? Есть. Как без них? На Натахе жениться, квартиру купить, тачку новую, а то моей уже полгода, старая стала.

— Спасибі Кирилу з Киева, але ви, Кириле, не поспішайте класти слухавку: для вас сюрприз. По-перше, ми обов'язково виконаємо ваше прохання й відкриємо благодійний рахунок, про що всіх наших слухачів повідомимо, але це ще не все. Ви — десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я і моя країна», і ви виграєте тижневу подорож до будь-якого міста України. Квитки і проживання в готелі оплачує наш спонсор. Ви тільки вказуєте час.

— От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.

— Львів, то й Львів, ваше право. Кирило з Киева вирушає до Львова, де цілий тиждень проживатиме в готелі «Жорж», у номері люкс. Кого ви візьмете з собою?

— Натаху, конечно, кого же еще?

— Отже, ви з Наташею мандруєте до Львова, а ми продовжуємо мандрувати Україною й чекати на ваші дзвінки, — гудки в ефірі.

— Марку, — звукорежисер забіг до студії, — ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефірі. Це ж узагалі, я не встигаю затирати звук.

— Добре, добре, — Марк утомлено опустив голову і тер пальцями скроні.

— Давай, дзвінок, — звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.

— Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…

— Юля Причепа з Донецька.

— Юля Причепа з Донецька українською мовою.

— А якою мовою я мала б розмовляти?

— Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.

— А що, Донецьк — Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.

— Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?

— Так.

— І що ж ви нам розповісте?

— Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.

— Скільки вам років?

— Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися — це приємно, — вона кинула слухавку.

Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.

Потім подивився на Степана і махнув рукою — це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.

— Марку, ти чуєш? Почекай. — Степан узяв його за руку.

— Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.

— Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.

— Ну, — Марк надягав куртку.

— Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.

— Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?

— Так.

— Номер дай.

— Марку, не треба.

— Номер дай, кажу.

— Зараз, — Степан порився в кишенях, витягнув папірець. — Пишеш?

— Ну, — дістав мобільний.

— 8 067 426 24 38. Тільки ти подумай.

— Не кисни, Стьопо, бувай. — Марк вийшов і міцно причинив двері.

— Що з ним? — Маша, ведуча, вийшла з кімнати.

— У нього мама хвора і ще якісь проблеми, він не каже.

— Ходімо пити чай.

— Ходімо.

— Ти би порадив йому щось.

— Він не слухає.

— А, ясно, — налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очі, мовчали.

Розділ 3 (Chapter 3)

Марк сидів у «Репризі» й натискав кнопки на мобільному. Дівчина підійшла і стала біля столика.

— Візьміть меню.

— Я знаю це меню напам'ять, я обідаю тут уже третій рік. Мені десерт «Тирамісу», шварцвальдський торт і чай, зелений із жасмином. Дякую.

— Ви любите солодке? — узяла зі столу меню.

— Дуже, — подивився на неї багатозначно і, всміхнувшись, опустив очі та продовжував набирати номер на телефоні, дівчина пішла. Він слухав гудки. — Алло, з цього номера ви телефонували на радіо і шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?

Голос мужчини, який відповідав йому, був глухим і трохи сиплуватим.

— Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.

— Ти про що?

— Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.

— Давай.

— Ну, ты где сейчас?

— На Львівській.

— Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?

— Це не по суті. Ти приїдеш?

— Я тебя на машине подберу.

— Це ти дівку на окружній підбереш, а зі мною ти розмовлятимеш на вулиці. Є питання?

— Бля, ну ты охуевший!

— До речі, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.

Дівчина принесла нарешті замовлення, Марк подивився на годинник і розрізав торт. Потім знову відволікся, набрав номер на мобільному.

— Алло, Дашо, чуєш, зателефонуй мені за дві години, якщо я не відповідатиму, значить, мене вже нема, чуєш?

— Ти про що, Марку?

— Дашо, я тебе люблю, — вимкнув телефон і надпив чаю, до зустрічі з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбільше його хвилювало, так це те, що він учора, хоча й був у нічному клубі, ніякої дівчини не клеїв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприємно і терпли ноги, але серце билося рівно, і руки зовсім не тремтіли, не тремтів і голос, а це було характерною ознакою того, що він усе тримає під контролем.

Те, що до нього хтось підійшов ззаду, він відчув десь аж у глибині живота, потім це відчуття перейшло в легені, і потім тільки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очі тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було років тридцять, і ще в нього були глибокі чорні очі, але загалом обличчя видавалося якимось буденним і надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рівно двадцять, ні більше ні менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засміявся і, поклавши руку Маркові на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», після цих слів він пішов до машини, припаркованої біля Спілки художників, а Марк залишився стояти там, де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.

— Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.

— Іди.

Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце — до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій — намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.

— Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.

— А Даші? Як у вас із нею?

— Добре. Але Даша — це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.

— Дурненький, — мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.

— Тобі погано?

— Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.

— А серце болить?

— Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.

— А що лікар каже? — в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:

— Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.

— Ти впевнена? — Марк подивився медсестрі в очі.

— Впевнена, — відповіла на його глибокий погляд.

— Я вірю тобі, — потім повернувся до мами: — Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?

— Так, — матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. — Ти ще побудеш у мене?

— Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду — завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?

— Купи мені книжок, я не маю вже що читати.

— Що тобі купити?

— Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.

— Добре, мамо, я куплю тобі казки. — Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. — Мамо, я тебе люблю, — кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.

— Що ти хочеш? — вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.

— Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме — чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?

— Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?

— Все, рідна, все. Ти обіцяєш?

— Я спробую, — невпевнено.

— Ні. Не те. Ти обіцяєш?

— Так. — Їй здалося, що її обіцянка додасть хлопцеві необхідної віри в те, що його мати житиме, хоча всі добре знали, що шансів у неї небагато. — Так, я обіцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».

— Саме так. Як тебе звуть?

— Наталя. — Він потримав її за руку, поглянув в очі, дістав з кишені візитівку й дав медсестрі.

— Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, — обернувся й пішов лікарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслід, аж поки він не зник за поворотом.

— Марку, мені треба поговорити з тобою. Ти можеш приїхати? Я вдома, — Даша нервувалася.

— Зараз приїхати? — Марк саме вийшов із лікарні.

— Так, зараз, — йому здалося, що вона от-от заплаче.

— Ти маєш сказати мені щось настільки важливе, що я маю спізнитися на ефір, забути про всі свої справи і приїхати до тебе?

— Так, — сказала це зовсім тихо.

— Дашо, я приїду, тільки ти знаєш, я приїду ненадовго.

— Мгм, — поклала слухавку.

Вона жила на чотирнадцятому поверсі, і в під'їзді, коли він заходив у двері, консьєржка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, ніби він мав щоразу йти в іншу квартиру. Марк відповідав: «Я — у сто вісімнадцяту», натискав кнопку ліфта і спостерігав за тим, як запалювалися, а потім поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Двері відчинялися, і він нахилявся до побитого дзеркала на бічній стінці ліфта й поправляв зачіску. Цього разу він не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який він має вигляд, він любив Дашу й вірив, що вона любила його. І хіба, якщо любиш, має значення, яка в коханого зачіска і чи пахне він дорогими парфумами?

— Привіт, — чмокнув у щічку. Поглянувши в очі, він зрозумів, що їй треба сказати йому щось дуже важливе.

— Заходь, я поставила чай.

— Я не хочу чаю, — роззувся, пішов до ванної.

— Ти будеш мене слухати зараз чи після того, як я вип'ю трохи лікеру? — обняла його за шию.

— Ти п'єш лікер? — витер руки, звільнився з її обіймів.

— Тепер п'ю.

— І що, смачно? — зайшов до кухні, сперся на плиту, подивився їй в очі.

— Часом смачно, часом — ні. Вся справа в настрої, а він увесь час різний. — Припала вустами до вуст, чекала, що він відповість на її одвертість, а він відвернувся й сухо так сказав:

— Пам'ятаєш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу від наших стосунків, і, коли я промовчав у відповідь, ти сказала, що хочеш просто дружити зі мною, а коли ж я наполіг на тому, щоби ми таки називалися більше ніж друзями, ти не відповіла нічого? Пам'ятаєш?

— Ну, — дивлячись йому на шию.

— Так от. Ми сиділи тоді в китайському ресторанчику, і там лунала музика.

— Там була музика? Я не пригадую.

— Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тоді промовив: «Ця пісня — замість моєї тобі відповіді». Там ще такі слова: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай».

— Так, я пригадую. І до чого це ти?

— Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть можу сказати перші слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»

— Ти про що, Марку? Я зовсім не те мала на увазі, — відштовхнула його, надула губи. — Тепер я тобі нічого не скажу.

— Просто ти колись попереджала мене, що в тому разі якщо ти зустрінеш іншу людину й полюбиш її, то мені скажеш приблизно такі слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».

— Ні, ти не вгадав. Я про інше тобі хотіла розповісти, ходімо в кімнату, мені тут незатишно, надто багато світла у вікні, воно сліпить очі і робить твоє обличчя надто дорослим, я бачу всі зморшки біля твоїх вуст і очей.

— Я не знав, що в мене є зморшки. — Пішов слідом за нею. У кімнаті було тьмяно, щільні темно-коричневі гардини затуляли сонце, і, поглянувши на неї, він глибоко вдихнув і захвилювався: в цій напівтемряві її східне обличчя здалося настільки гарним і незвичайним, що він підійшов і поцілував її в губи, поцілунок був таким ніжним, що вона вхопила його за голову й повалила на диван, потім застогнала і завмерла, він також не ворушився.

— Я не хочу тобі цього казати, це було вчора, і я тепер шкодую, що так сталося.

— Ні, не виправдуйся, просто скажи.

— Марку, — подивилася йому в очі, — я переспала з мужчиною, старшим за мене на десять років.

— Це все, — Марк підвівся, пішов до виходу, взув туфлі і, накинувши куртку, відчинив двері.

— Ні, не все! — підбігла до нього.

— Я не запитував, я просто сказав: «Це все».

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі те, що сказав, я маю на увазі, що наші стосунки на цьому закінчуються, і ти можеш жити так, як ти хочеш. Я не ставатиму тобі на заваді, Дашо, я йду.

— Ідеш?

— Іду.

Відчинив двері, поглянув їй в очі і, важко зітхнувши, вийшов у коридор. Вона стояла й дивилася йому вслід, сподівалася, що він озирнеться, він не озирнувся, він ніколи не озирався, коли йшов назавжди. Даша зачинила двері тоді, коли за ним закрилися двері ліфта. Потім вона дістала мобільний і почала писати йому повідомлення. Потім сіла на підлогу і вп'яла погляд у стіну, їй не хотілося ні про що думати, їй не хотілося нікого бачити, їй не хотілося ні з ким розмовляти і їй зовсім не хотілося нікуди йти. Марк зрозумів, що саме сталося, тоді, коли від'їхав від її дому досить далеко. Враз йому здалося, що втратив щось дуже важливе. Це вперше за багато років він пережив щось подібне після розлучення з дівчиною. Раніше це минало так безболісно, що було навіть нецікаво, і тепер, коли почув від Даші про те, що вона переспала з чужим мужиком, він одразу вирішив покинути її й навіть не сумнівався в тому, що забуде її за десять хвилин. Десять хвилин уже минуло, а вона ніяк не зникала з пам'яті.

— Таксист, — вперше подивився у вікно.

— Ну? — не повертаючи голови.

— Вези мене на Московську.

— Ти ж казав, на Оболонь.

— Ні, я передумав, вези мене на Московську і роби це якомога швидше, я спізнююсь.

Марк спізнився на півгодини. Степан поставив музику і, знервований та червоний, сидів, повернувшись до стіни. Поряд із ним стояло кілька людей, намагаючись заспокоїти мужчину, який сидів у великому чорному кріслі й не зводив очей із настінного годинника.

— Я знаю, що спізнився, — кинув куртку на стілець, — у мене на те були причини. Є дзвінки?

— Марк, ти нормальний? — Степан скочив на ноги й підійшов до нього впритул.

— Я нормальний, Степане, і ти про це знаєш. Також ти знаєш про те, що це моя програма і я можу іноді спізнюватися.

— Знаю.

— То навіщо скачеш? Сядь і сиди, — обійшов чоловіка в кріслі й відчинив двері студії.

— Марку, я до тебе, — мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.

— Ну, — Марк озирнувся.

— Сядь, поговоримо, — його тон зовсім не змінився, він справляв враження дуже впевненої в собі людини.

— А це нічого, що в мене ефір і нема ніякого бажання з вами розмовляти? — Марк зачинив за собою двері, і Степан побачив крізь скло, як він надів навушники й махнув рукою. Мужчина підвівся з крісла і, діставши з нагрудної кишені папірець, написав на нім кілька слів, і, кинувши на стіл, нахилився і шепнув щось Степанові на вухо, той подивився на нього так, ніби той не сказав нічого важливого. Мужчина вийшов.

— Марку, є дзвінок, — виставив рівень звуку.

— Так, це Марк Лютий, і я радо вітаю вас у нашому ефірі.

Розділ 4 (Chapter 4)

— Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?

— Ma, — підвелася з дивана, пройшла кімнатою, обхопила голову руками, потім трухнула нею, ніби скинула з неї якийсь важкий тягар, і, подивившись матері в очі, промовила: — Можно я сама решу, что мне делать, да? У меня карьера, мама. Мне этот гоблин был нужен, пока он был. Теперь его нет, я его сына воспитывать не буду. На какие шиши, а? Мне двадцать три года, мне еле восстановили контракт, я не хочу гробить свою жизнь на его сына, не хочу и не буду. Пусть меня лишают прав, пусть забирают его в детский дом, пусть хоть на Луну отправляют, я хочу жить, понимаешь, мама, жить, а не кормить это чудо, — заплющила очі, відвернулася до вікна.

— Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.

— Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. — Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин почулося, як зачинилися вхідні двері. А коли сонце стало яскраво-червоним і висіло над небокраєм, як великий мідний п'ятак, у двері подзвонили, вона відчинила й побачила свого онука, він був їй по пояс, у нього були зелені очі й темно-русяве волосся, звали хлопчика Давид.

— Бабусю, там такий великий пес на вулиці і він ходить по небу, — Давид розмовляв українською, його так навчили в дитсадку, і він, хоча чув удома російську мову, ніяк не міг нею заговорити.

— Ты что, пес ходит по небу? Неужели?

— Так, підійди й поглянь, — він схопив бабусю за руку, і вони обоє пішли до вікна. Хлопчик уперся грудьми в підвіконня і вказав пальцем на велику темно-червону хмару, бабуся придивилася й побачила, що та хмара справді схожа на собаку. — Ну бачиш, ба, бачиш?

— Да, я вижу. Ты будешь есть?

— Ні. Мені хлопці сказали у дворі, що мій тато зовсім не там, де казала ти і мама.

— Что же сказали ребята на улице?

— Вони сказали, що мого тата вбили і я його більше ніколи не побачу.

— И ты поверил этим ребятам? — бабуся дивилася на нього так співчутливо.

— Так, я їм повірив, вони мене ніколи не обманювали, на відміну від мами. А де моя мама? — Давид побіг до сусідньої кімнати, забіг на кухню і, задиханий, зупинився в дверях. — Її нема, вона пішла, так? Куди вона пішла?

— У мамы много дел, она вернется скоро.

— І ми житимемо разом? А скажіть мені, де могила мого тата?

— Ты все же веришь, что он умер?

— Так, бабусю, я вірю. Я вже дорослий, не треба мене обманювати.

— Ну, если ты взрослый, то я скажу тебе всю правду. Да, отца твоего убили, а мама твоя ушла навсегда, она не вернется больше, и воспитывать тебя буду я, — вона гадала, що він заплаче, навіть відвернулася, щоби не бачити його сліз. Але він не заплакав. Просто втер носа, прикусив сильно нижню губу й тихо промовив:

— Нам не буде сумно вдвох: я знаю багато ігор.

— Я тоже, — вона раптом схопилася за серце, поволі підійшла до крісла, міцно взялася за його ручки, сіла і, хапаючи ротом повітря, розщепила кофту. Вона сиділа якраз навпроти вікна, у небі все ще стояв великий темно-червоний пес, і їй здалося, що він кличе її до себе. — Принеси воды, Давид, и возьми в холодильнике таблетки, быстрее, пожалуйста.

— Зараз, бабусю, зараз. — Він вибіг із кімнати. Налив води у склянку, відчинив холодильник, і, кинувши на підлогу кетчуп, масло і якийсь слоїк із рідиною, знайшов-таки пігулки, і, затиснувши їх у кулаці, пішов до зали. Бабуся сиділа в кріслі, і перше, що він побачив, — її погляд, він був абсолютно відсутнім: вона дивилася у вікно, і в її карих зіницях він бачив великого темно-червоного пса, той поволі йшов небом і не зважав на те, що відбувається на землі. Давид упустив склянку, і та, голосно дзенькнувши, розбилася, вода розтеклася підлогою, пігулки він і далі тримав в кулаці. — Бабусю, — він вимовив це спершу тихо, бабусю, — сказав уже голосніше, — бабусю! — крикнув на повен голос, потім узяв її за руку, та поволі холонула, він приклав долоню до чола, воно було ледь теплим. Давид поцілував бабусю в губи і, голосно скрикнувши, завмер.

Його раптом почало трясти, пігулки таки впали на підлогу, губи тремтіли, і було чутно, як цокотіли зуби. Давид різко розвернувся й побіг геть із квартири. Він вибіг на вулицю і, не побачивши нікого біля під'їзду, швидко пішов у бік Дніпра. Давид сидів на березі кілька годин, аж поки не стало зовсім темно, потім він повернувся до будинку. Але там побачив тільки машину «швидкої» і кількох міліціонерів, а ще він побачив у натовпі цікавих маму: вона стояла, бліда й байдужа, і не дивилася навколо. Давид ступив кілька кроків уперед, а потім раптом зупинився і, розвернувшись, швидко побіг геть. Його обличчя було червоним від сліз, і він уперше в житті відчув, як болить у людини серце. Йому стало моторошно, але повертатися додому він не хотів. Він просто зрозумів, що в нього більше немає дому.

Розділ 5 (Chapter 5)

— Миша, перезвони мне, я дома, — вона вимкнула мобільний і підійшла до телефону. Трохи почекала і, коли затих третій дзвінок, підняла слухавку: — Что я хотела тебе сказать? А ты угадай. Миша, ну что ты опять — «Нету времени, нету времени», ты угадай. Нет, нет, нет, опять не угадал. Я беременна. Ты не рад? — У її голосі було не просто здивування, в нім був переляк. — Поговорим дома. Что, ты хочешь сказать, что не рад тому, что я беременна? Ну и гад ты, Миша, — вона кинула слухавку і, сівши на підлогу, голосно схлипнула й завмерла. Їй раптом стало страшно.

Міша повернувся ввечері. Вона сиділа перед телевізором і їла картопляні чіпси. У неї був кепський настрій, і вона навіть не встала, щоби вийти йому назустріч. Чекала, поки він роззується, перевдягнеться, помиє руки і підійде нарешті до неї, і обійме за шию, й скаже щось ніжне й дуже хороше. Міша ввійшов одразу. На ньому був темно-синій костюм і до блиску начищені туфлі. Міша кинув на диван свій дорогий шкіряний портфель і увімкнув світло.

— Выключи, у меня болит голова.

— От света голова не болит, — підійшов до бару, взяв пляшку лікеру, налив у чарку, випив.

— Выключи свет, я сказала. Не доходит? — підвелася, вдарила кулаком вимикач, знову сіла в крісло.

— Этот выключатель стоит сто двадцать долларов, это я просто хочу тебе напомнить, потому что ты денег не зарабатываешь, а следовательно, все, что находится в этом доме, куплено на мои деньги, поэтому я прошу тебя относиться к вещам бережно.

— А ко мне, значит, можно относиться как угодно, я не вещь, я хуже вещи, меня ты не покупал, я тебе досталась даром. Миша, у меня последний шанс родить ребенка, мне тридцать шесть лет, и я уже делала три аборта. Ты можешь хоть в этот раз не мешать мне. Иначе я…

— Иначе что? — підійшов до неї, поклав руку їй на голову.

— Иначе я уйду и рожу ребенка сама. Я родилась для того, чтобы дать жизнь. А ради чего мне жить? Ради тебя что ли? Ради того, чтобы смотреть за чистотой и порядком в этой квартире? Чтобы быть рядом с тобой на всех вечеринках, приемах, раутах и посиделках с твоими хладнокровными друзьями? Ради чего мне жить? — вона крикнула це, потім обхопила голову руками, сховала обличчя в колінах і голосно заплакала. Він стояв поруч, але більше не торкався рукою її волосся, руки він сховав у кишені.

— Мне подождать, пока ты выплачешься или мы поговорим сейчас? — він сказав це зовсім беземоційно.

— Нет, не нужно ждать, мы поговорим, — підвела голову, її очі були червоними від сліз, а щоки — геть мокрими.

— Говори, — наблизився до неї впритул.

— Миша, сядь напротив, я не вижу твоего лица, — він відійшов і сів на диван, відкрив портфель, почав ритися в паперах.

— Положи портфель. Ты можешь хотя бы несколько минут в сутки не заниматься своими делами и обратить внимание на то, что у тебя есть жена?

— Я знаю, что у меня есть жена, не стоит мне каждый раз об этом напоминать. И речь ведь шла не об этом, мы сейчас говорим о тебе.

— Боже мой, впервые за последние годы он решил поговорить обо мне, — вона схопилася на ноги і змахнула руками. — Нет, увольте меня от такой чести, не стоит говорить обо мне, обойдусь. Мы поговорим о нашем ребенке, которого еще нет и которого может вообще никогда не быть, если ты и дальше будешь таким же упрямым, — голосно видихнула повітря і змовкла.

— Ты сегодня узнала, что беременна?

— Да, сегодня. Меня стошнило.

— Ну, и что теперь? Ты же помнишь, я говорил тебе, что не хочу иметь ребенка до тех пор, пока мы не купим две квартиры и мой бизнес не будет приносить годового дохода в триста тысяч? Разве я не объяснил тебе этого, разве ты сразу этого не поняла? Зачем нужны эти истерики? Я говорил тебе, предохраняйся, я не могу предохраняться, с презервативом у меня не встает, и ты прекрасно об этом знаешь. Но, даже зная это, ты в который раз не приняла таблеток и залетела. И что ты прикажешь мне сделать? Уйти хочешь? Иди. Я не держу тебя. Рожать будешь? Рожай. Кто тебе не дает? Но это будет не мой сын, а твой, понятно? И воспитывать ты его будешь сама, без меня. Тебе понятно?

— Да, Миша, мне все понятно. Я думала раньше, что ты любишь меня, а ты любишь исключительно себя. Конечно, ты не сможешь пережить, что твой сын родится не в самой престижной клинике Европы. Что у него не будет коляски от Кардена, что ты не будешь покупать ему одежду в самых дорогих магазинах Италии и что у него уже в младенческом возрасте не будет собственной квартиры и стотысячного счета в банке. Как ты сможешь это пережить, мой милый, дорогой, любящий себя папаша? А когда ты женился на мне, у тебя не было счета, машины и квартиры. И, что самое главное, ты не мечтал об этом, ты мечтал о том, чтобы мы были вместе и у нас были дети, мальчик и девочка, мы даже придумывали им имена, мальчика хотели назвать Сашей, а девочку — Жанной. Помнишь?

— Это несущественно.

— Да, конечно, это совсем не существенно. Я пойду, если ты решил-таки настоять на своем, — ступила кілька кроків до дверей.

— Куда ты пойдешь? Сядь, сдурела совсем. Завтра я запишу тебя к врачу, сделаешь аборт и все забудешь. Начнешь глотать таблетки и ждать того дня, когда я разрешу тебе забеременеть. Все, разговор окончен, — він знову поліз у портфель, дістав звідти пляшку вина, — на, это к столу.

— Да нет, Миша, — узяла пляшку в руки, — я не останусь, и указывать мне, когда рожать и какие таблетки глотать, ты не будешь, я не хочу абортов, я и так убила уже троих неродившихся детей и больше не хочу терпеть это страшное бремя вины, не хочу! — крикнула на повний голос, потім стихла і говорила спокійно: — Я свободный человек, Миша, и вообще, если ты забыл, хочу напомнить: я — человек, и ты не будешь мной управлять. Я спрашиваю последний раз, ты согласен, чтобы я рожала?

— Нет, — сказав це підкреслено спокійно, — я не согласен, иди на кухню и готовь ужин, я хочу есть. И прекрати истерики, надоела.

— Все, я ухожу, — пішла до дверей, він схопив її за руку, сильно стиснув.

— Никуда ты не пойдешь! — штовхнув її, вона вдарилася головою об двері. Він підійшов і вчепився їй у шию, вона почала задихатися. — Я тебя научу, сука, я тебе покажу, кто главный и ради кого ты должна жить!

— Отпусти, отпусти, — їй не ставало повітря, вона почала хрипіти. — Да отпусти же, гад, — вона штовхнула його в груди і вдарила пляшкою по голові, Міша хитнувся назад, ноги підкосилися, і він упав. Свєта стояла над ним і тремтіла. Присіла навпочіпки, перевірила пульс. Міша був живий. Крові було небагато: рана невелика. Вона підбігла до телефону, набрала 03, і, сказавши всі необхідні слова, зібралася, дістала з його гаманця гроші і, грюкнувши дверима, пішла геть.

Розділ 6 (Chapter 6)

У залі повно народу. Основна маса стояла, утворюючи велике півколо. Під стелею висить сиза хмара цигаркового диму. У центрі зали постелено великий зелений килим, а побіля нього стоять кілька стільців і невеличкий столик. На стільцях сидять троє чоловіків у дорогих костюмах, огрядний дядько в спортивних штанах та жінка в комбінезоні і бейсболці, насунутій на очі. Ті, що в костюмах, мовчать, а дядько вивчає якісь папери і час від часу повертається до жінки, кладе їй руку на плече і щось запитує, та відбирає в нього папери, щось пояснює і продовжує дивитися на натовп. Нарешті один із трьох підійшов до того, що в штанях, і, сівши навпочіпки, подивився йому в очі.

— Сегодня будут серьезные деньги. Ты знаешь?

— Откуда? — відвівши погляд від паперів.

— Тебе должны были сказать.

— Мне никто ничего не говорил.

— Придется кое-что поменять.

— Что именно? — уп'явся в нього очима.

— У вас каждый боец под номером?

— Нет, у каждого своя буква.

— Дай посмотреть, — потягнувся рукою до паперів.

— Зачем? — віддав папери жінці, та скрутила їх, поклала біля ніг.

— Он под буквой N, его зовут Рафик, кавказец. На него сегодня черные денег кучу поставят. Против него выйдет Саня из Броваров, так себе боец, средненький, больше понтов, чем силы, Рафик его с двух ударов сделает, я знаю. Надо менять бойца. Такие деньги пропадут, ты понимаешь, Толя?

— Ты же знаешь, сейчас нельзя менять пары. Если он выйдет в финал, там можно будет подтасовать.

— Нет, нужно, чтобы он в первом бою лег.

— У тебя есть кого поставить? У меня нет, — відвернувся від співрозмовника і поглянув на бійців, які саме вийшли з роздягальні. — Давай, ребята, разминаемся, разминаемся. Работаем.

— Я думал, что у тебя есть парень на примете. Я же не тренер, я просто узнал, что можно денег срубить, тебе сказал.

— А с черными потом кто разбираться будет? Ты?

— Это не твои проблемы, Толя. Все по-честному. Это же не кидалово.

— Дана, — поглянув на жінку, — Мирона позови. — Вона підвелася, зникла в натовпі. За кілька секунд повернулася разом із невисоким чоловічком у сірому потертому піджачку.

— Мирон, сюда иди, — Толя поманив його пальцем, Мирон нахилився. — На кого там ставят больше всего?

— Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.

— Нормально, давай, Мирон, работай.

— Я же говорил, Толя, — чоловік у костюмі пожвавішав.

— Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, — хрипко засміявся.

— Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, — підліток захекався й віддано дивився Толі в очі.

— Кто такой?

— Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.

— Чего пришел?

— На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.

— Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, — підліток побіг, а повернувся не сам, поряд із ним ішов високий хлопець, на ньому були шкіряна куртка та модні джинси, на плечі висіла велика сумка.

— Привіт, Толю, я до тебе.

— О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, — підвівся, подав прибулому руку.

— Ходімо, поговорити треба.

— Так говори.

— Не при них, — пішов, Толя — слідом.

Вони сиділи на підвіконні в коридорі. Толя роздивлявся хлопця так, ніби побачив його вперше після двадцятирічної розлуки.

— Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.

— Так, на бої нема часу ходити: роботи багато. Але мені гроші потрібні, Толю. Багато грошей і не тільки зараз. Мені десь на півроку потрібен стабільний прибуток.

— Ну, ты сказанул! — засміявся, потім змовк. — Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.

— Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.

— Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы — звери.

— Толю, я знаю, що не в балетну школу прийшов. Дай мені шанс, чуєш?

— А зачем тебе деньги? — пильно подивився на нього.

— Це мої справи, Толю. Я не скажу.

— Не скажешь — на ковер не выйдешь. Все, — підвівся, пішов коридором.

— Стій! Мені на програму.

— Не слышу, — озирнувся.

— Я програму веду на радіо. Директора притисли, він хотів мене на хер вигнати, я пообіцяв грошей більше дати, він згодився. Не буде грошей, програму закриють.

— Это вот эту, что типа «Я и моя страна»? — підійшов до Марка, здивовано дивився йому в очі.

— Ну.

— Ты нормальный? Из-за программы башку подставлять? Да тебя покалечат, парень. Ты слышишь? Все, не будешь драться. Точка.

— Толю, ця програма для мене важливіша за здоров'я, життя і все, що є дорогого. Важлива за неї тільки мама. Я вийду сьогодні, хоч ти вмри, — скочив з підвіконня, кинув сумку на плече, узяв Толю за руку. — Дуже треба, Толю, дуже!

— А че, денег больше совсем негде взять? — уже поблажливо.

— Ні.

— А сколько надо?

— Тисячі три доларів.

— Бля, мне жаль тебя против Рафика выставлять. Он же убить может. Но ты реально пять штук поднимешь.

— Він хто?

— Он боксер хренов. Но у него рука железная. Бьет, что ядром, голова на хер отлетает, — сплюнув на підлогу.

— Я не боюся, Толю.

— Ладно, выйдешь во второй паре. Сначала с Саней попробуешь, это каратист из Броваров. Побьешь его, поставлю тебя против Рафика. Нет — значит, нет, пойдешь домой и больше не приходи.

— Нема питань, — пішов коридором, Толя дивився йому вслід, потім усміхнувся і, почухавши потилицю, ще раз смачно плюнув і теж пішов до зали.

Рефері стояв над ним і, загинаючи пальці, голосно рахував.

— Шесть, семь, восемь, девять…

— Лег рано, жалко. Кровищи столько, — Толя важко сидів на стільці й витирав долонею чоло. — Инвалидом парня сделали, надо было его вообще не пускать.

— Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.

Вона не встигла закінчити речення, як Толя відвів від неї погляд і, плеснувши себе по коліну, здивовано охнув і штовхнув Дану в плече.

— Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.

— Стержень, — Дана потирала руки.

Рефері підійшов до Марка і щось шепнув, той не звернув уваги, він, здавалося, взагалі не звертав ні на що уваги. Ані на глядачів, ані на Толю з Даною, ані на чорних, які тикали в нього пальцями і при цьому голосно про щось говорили. Він бачив суперника, а все інше ніби не існувало зовсім. Рафік крикнув щось і почав наступати. Він уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки і, підійшовши на ударну відстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чітко і не відчував ані страху, ані хвилювання, він знав, що мусить побити Рафіка. Він бачив, як Рафік дихає і при цьому то підіймається, то опускається його велика грудна клітка, він бачив, як стискається його кулак, як випинається нижня щелепа і ходять під шкірою жовна. Правий кулак вилетів раптово, миттєво, наче ядро, і глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Маркові це здалося вічністю. Він устиг відхилитися вправо, різко захопити руку Рафіка і притиснути до тіла, потім зробити крок уперед і ліктем правої руки сильно вдарити по ключиці. Та хруснула, і Рафік скрикнув, скривився від болю, Марк не дав тому оговтатися й різким ударом у ногу поставив суперника на коліна, потім випустив уже безсилу руку і з лівої потужним ударом у голову поклав Рафіка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Рефері підійшов до Рафіка, який лежав на зеленому килимі, подивився на перебиту ключицю, і, подавши знак лікарям, підкликав Марка, і, піднявши його руку, розвернувся й пішов у роздягальню. Марк стояв посеред зали і дивився просто в очі Толі. Той витримав погляд, потім устав і, нічого не сказавши, пішов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не підійшла Дана і, торкнувшись пальцем рани біля ока, тихо промовила:

— Пошли, зашить надо, рана рваная. Больно?

— Трохи, — перевів на неї погляд.

— Я думала, ты не встанешь.

— Я теж. — Ззаду підійшли люди в костюмах, і один, поклавши Марку руку на плече, шепнув:

— Пошли поговорим.

— Про що?

— Про бои твои, на которые мы тебя подпишем.

— А гроші?

— И про деньги тоже.

— Только я рану ему зашью сначала, ладно?

— Там и зашьешь, двигаем, времени децл.

Вони зникли в натовпі, який не поспішав розходитися. Специ й любителі ділили виграні гроші, жалкували за програними і, роблячи серйозний вигляд, запитували один в одного: «Эй, как он тебе?». На що й відповідали: «Неплох, неплох. А кто он?». — «Да черт его знает, чудак». — «Ага».

Філософський відступ

— Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. — Толя сперся на стіл.

— Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, — поплескав Марка по плечу. — Он таких бойцов уложить сможет!

— Я битимуся, Толю, я так вирішив, — йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.

— Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?

— Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, — до хлопців у костюмах, — поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. — Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.

— Слышь, а он кто у тебя? — мужчина в костюмі підійшов до Толі.

— Журналист.

— Да ну! Скажи, кто он.

— Давай, иди, время, — подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. — Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.

Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.

— Чего ты смеешься? — Дана здавалася дуже втомленою і злою.

— Да весело просто.

— А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?

— Какая тебе разница?

— Да никакой. Просто спросила.

— Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.

— Очень, очень хороший парень, — Дана сказала це дуже чітко й голосно, потім підняла з землі сумку і, не попрощавшись, пішла. Їх залишилось у кімнаті троє, а ще був запах поту і краплини крові; на підлозі, якщо придивитися, їх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.

Це вперше в Марка було стільки грошей. Він стояв на дорозі, темній, безлюдній дорозі віддаленого району, і геть ні про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотілося думати, він не дивився на годинник, на небо і навіть під ноги собі не дивився. У кишені намацав двадцять гривень і, піднявши руку, пішов назустріч автомобілям. Зупинився темний «бімер», Марк не зміг точно сказати, якого він кольору і скільки людей у салоні. Скло опустилося.

— Куда? — голос видався йому знайомим.

— На Дарницю.

— Куда на Дарницу? Дарница большая.

— Малишка, 23, це біля метро, метрів сто чи двісті.

— А, где «Детский мир». Что платим?

— Двадцять, — десь він уже чув цей голос.

— Садись. А морда чего такая побитая? — коли Марк захлопнув дверцята й голосно зітхнув.

— Упав невдало.

— А, понятно. Я тоже иногда так падаю, — машина набирала ходу. До Дарниці їхати було хвилин двадцять.

— Я посплю трохи, втомився.

— Спи, — зробив тихіше музику і, опустивши скло: — Я закурю?

— Та без проблем, мені все одно.

— А ты куришь?

— Hi, — заплющив очі і відчув, як страшенно болять руки, ребра й відірвана губа. — Чуєш, мені здається, що я чув твій голос.

— Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.

— Може, й так, — Марк казав це вже крізь сон.

Він прокинувся від того, що водій голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очі і, не розуміючи, що відбувається, голосно сопів.

— Охренели совсем эти раздолбаи.

— Що таке? — Крізь лобове скло бачив чорний джип, який перегородив їм дорогу і блимав аварійними вогниками.

— Да хер разберешь. Вырулили передо мной и стали поперек дороги. От че им надо?

— Давай здамо назад.

— Сзади тоже стоят. Выходи и сваливай потихоньку, это точно за мной. Че ты будешь мое дерьмо разгребать? — відчинив дверцята й кивнув головою: — Давай.

— Я посижу.

— Сиди, раз дурак, — вимкнув магнітофон і, потерши пальцями скроні, узявся за кермо.

Цієї миті з джипа вийшов мужчина, він був невисокий на зріст, і в руках у нього, це Марк устиг помітити, не було зброї.

— Ты туда смотришь? Молодец! Ствола у него нет. Но это не факт, что его нет под курткой. Из машины не выходи.

— Як не вийти? Він кличе.

Водій глянув у вікно і побачив, як незнайомець махає Маркові рукою.

— Так это не я в замес попал, а ты, пацан. Во дела. Так, вываливай давай.

— Ти почекай, не їдь нікуди, я повернуся, — вийшов із машини.

— А куда я поеду? Зажали, как клещами, — запалив цигарку й пустив під стелю густу хмару диму.

Марк підійшов до мужчини і став на відстані трьох метрів. Руки тримав у кишенях, незнайомець схрестив їх на грудях.

— Там, в джипе, сидит четверо человек с пистолетами, палками и неуемным желанием тебя прибить. А вон в том «мерсе», — показав на машину, яка відрізала «бімеру» шлях до відступу. — Находится еще несколько ребят с нездоровой психикой и неуравновешенным характером. Скажи, ты сможешь убежать?

— Я навіть не спробую цього зробити.

— Ты гордый? — підійшов, поклав Марку руку на плече.

— Ні, просто я не люблю тікати.

— Знаешь, в чем твое счастье?

— У чому?

— В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет. Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?

— На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.

— Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?

— Зараз?

— Да.

— Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

— Ты обещал? — уважно подивився йому в очі.

— Так, обіцяв, — не відвів погляду.

— Тогда иди. Раз слово дал, иди.

— Це все? — Марк ступив кілька кроків назад.

— Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

— Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, — дістав із кишені візитку. — Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, — усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку — підборіддя стало червоним від крові.

— Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

— А Рафік як там?

— Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

— Мені шкода. Надовго ліг?

— Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, — узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. — Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, — зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

— Про що мова? — витирав хустинкою підборіддя.

— Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня — останешься, проблем не будет.

— А як я не захочу працювати з вами?

— Я настаивать не буду, — відчинив дверцята джипа. — Но ты же все понимаешь, Марк, да?

— Так, я все розумію.

— И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, — сів до салону.

— А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

— Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. — Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

— Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

— Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

— Где?

— Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

— Марк, — він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, — я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

— У мене дуже добра пам'ять на голоси, — глянув у вікно. — Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

— У меня в этом доме друг живет, — пригальмував, вимкнув фари, мовчав. — Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

— Довга розмова, Кіріл, — дістав із кишені гроші.

— Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

— Ні, — м'яв купюру в руках. — Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

— Какого? — дістав цигарку, затягнувся.

— Малого. Ти його батька вбив.

— А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

— А що з ним?

— Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

— І що тепер?

— Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.

— А з малим як?

— Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.

— Думаєш?

— Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. — Марк дав візитку. — Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.

— Вона не дома? — Дверцята відчинилися.

— Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, — витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: — Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.

— А куди поїдеш?

— Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, — подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

— Я в сто вісімнадцяту.

— Знаю, — перевела погляд на телевізор.

Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

— Я впав, — кидаючи сумку на підлогу.

— Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, — схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

— Привіт. — Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

— Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.

— Фу, який хам, — вона поглянула невдоволено на Дашу і, вигнувшись, наче кішка, солодко потягнулася.

— Дивно, що в тебе не хрустять кістки, — Марк усміхнувся і, заплющивши очі, терпляче чекав, поки Даша протре рани спиртом.

— Я ще молода, крім того, постійно займаюся сексом, бігаю зранку та відвідую спортзал.

— Ясно. Ай! — прикусив губу і застогнав.

— Нехай поболить, будеш знати, як битися.

— Дурна ти, Дашо. Я взагалі не лікуватися прийшов, ти хотіла поговорити. Так говори давай.

— А чому ти думаєш, що не подобаєшся мені? — Мартіна сказала це дуже тихо.

— Даша сказала. За її словами, ти хочеш, аби вона одружилася лише з мільйонером і жила, як у казці. Я не мільйонер, і якщо життя зі мною й можна буде назвати казкою, то дуже вже страшною, — знову скрикнув і відчув, як кров потекла на груди.

— Ми поговоримо пізніше, Марку. Зараз у нас із Мартіною інша тема.

— Мене не цікавлять ваші теми. Давай закінчуй процедури, я маю зателефонувати.

— Гад ти, Марку, — наклеїла на підборіддя пластир і, приклавши мідний медальйон до брови, чмокнула Марка в губи. — Я з тобою тепер довго не зможу цілуватися.

— Даремно ти жартуєш, мала, я не буду з тобою миритися і цілуватися теж не буду. Те, що ти трахалася з мужиком, — твої проблеми. Моя проблема лише одна я тебе любив, і в мене таке відчуття, що цей мужик трахнув мене.

— Гад, гад, — кинула бинт на підлогу і, впавши на ліжко, закрила обличчя руками. Схлипнула кілька разів.

— Ти мені просто скажи, хто він. От і все. Чуєш, скажи його ім'я, Дашо! — підійшов до неї, торкнувся рукою чола. — Мені не треба нічого більше.

— І мене? — подивилася йому в очі, її очі були червоними від сліз і дивилися щиро й віддано. Він знав: так дивляться ті дівчата, які вже ніколи тебе не зрадять. Мовчав, і вона зрозуміла, що, допоки не скаже імені, він не заговорить із нею.

— Гончаренко Петро, — повернулася до стіни і втерла долонею сльози.

— Це той тип із мерії, який відповідає за транспорт і їздить на чорному «порше»?

— Так, тільки в нього сірий «порше», — підвелася й пішла на кухню.

— Стій, — притиснув до дверей. — Ви робили це в нього на дачі?

— Е-е-ей, — Мартіна помахала рукою, — ви не забули? Я іще тут.

— Ні, у нього на квартирі, — зробила вигляд, що не почула подругу.

— Мартіно, ми знаємо, що ти тут, — глянув у її бік, — і цього достатньо. Дашо, — приклав уста їй до чола. — Ти робила це просто так, чи він тобі подобався, чи ти просто не задовольняєшся сексом зі мною, чи ти була п'яна й тобі було байдуже, з ким це робити, чи ти робила це тому, що більше не було чого робити, а може, він тобі погрожував?

— Марку! — відштовхнула його, вийшла в коридор. — Іди сюди, — гукнула, він пішов слідом, — на, дивись, дивись ось на це. — Вона дістала із сумки жмут грошей і кинула йому до ніг. — Ось заради чого я трахалася з цим жлобом, ось заради цих п'яти тисяч доларів. Заради цих п'яти тисяч, яких тобі постійно не вистачає на твою програму, саме заради того, щоби ти не ламав собі голову, де взяти гроші, а міг спокійно, — наголошую, спокійно — робити свою справу, справу, яка, до речі, подобається половині цієї країни, так ось заради того, щоби ця справа жила, я й лягла до нього в ліжко, — голосно вдихнула повітря і, спершись на стіну, сповзла на підлогу.

— Скажи мені, Дашо, — він розщепив свою сумку й дістав пакунок, набитий грішми, сів навпочіпки і, тримаючи його на пальці в неї перед очима, дуже тихо. — Навіщо я сьогодні ризикував здоров'ям і життям, виходячи на ринг проти здорових, сильних бійців після того, як уже чотири роки взагалі не заходив до спортзали, га? Ні, ну ти скажи мені, навіщо? — Пакунок упав на підлогу. — Я чоловік чи ти? І хіба я коли-небудь жалівся на те, що мені важко, що мені потрібна чиясь допомога, що мені не вистачає грошей і мені нема де їх узяти? От що мені робити, мила? Ти скажи мені, що я маю зробити?

— Що хочеш.

— Що хочеш, що хочеш… — опустив голову.

— У тебе знову кров на підборідді і око вже геть запухло, — провела рукою йому по голові. — Дурненький ти мій.

— Та ні, — зустрівся з нею поглядом, — ні. — В його очах вона раптом побачила таку спустошеність і біль, що їй стало дуже шкода цього високого сильного хлопця, який насправді зовсім беззахисний перед цим великим і безжальним світом.

— Скажи мені бодай щось. — Вона зрозуміла, що ті слова, які зараз скаже, він запам'ятає на все життя і саме ці слова й будуть правдою, яку він так давно хоче від неї почути.

— Я люблю тебе, Марку, — підвелася й пішла до кімнати. Він продовжував сидіти на підлозі та дивитися на гроші, які зараз видавалися йому зовсім непотрібними й не вартими того, щоби заради них ризикувати життям і лягати під товстих, спітнілих мужиків.

Марк зайшов до спальні й, сівши біля Мартіни, довго дивився на полицю з книгами, а потім зняв футболку та розтягнувся на ліжку. Мартіна глянула на його голий торс і мимоволі затримала погляд. Торкнулася пальцем грудей, потім повільно провела ним по животу і зупинилася біля пояса. Марк ніяк не реагував на ці ніжні дотики, він уже міцно спав.

— Навіщо ти сказала, що він мені не подобається? — Мартіна гладила рукою йому живіт.

— А хіба він тобі подобається? — дивилася задумливо на сплячого Марка.

— Дуже.

— А як твій турок?

— Блядь, а не турок. Та я його терплю. Знаєш, — поклала руку Марку під голову. — У нас із ним такий секс був позавчора! Я не вибачила йому ані зрад, ані рукоприкладства і розумію, що не можу лягати з ним у ліжко. І ти розумієш, коли переступаєш цей кордон дозволеного і робиш те, чого не можна, кайф такий, що просто!.. — виразила на обличчі захоплення й радість. — А він же не як усі, він кінчає чотири рази поспіль, я від нього до ванної ховаюсь. Чекаю, поки засне. А твій Марк тебе зраджує? — Пестила пальцями його волосся.

— Ні.

— Ти впевнена?

— Так. Цілком. Досить про це, — лягла біля Марка і торкнулася вустами його щоки, обняла за шию, притислася міцно-міцно й завмерла.

— Ти щаслива дівчина, — Мартіна сказала це м'яко й занадто серйозно, щоби можна було сприйняти її слова за жарт.

— Дуже! — заплющила очі.

Вони спали, міцно обійнявшись, і на обличчі в обох застиг вираз того щастя, яке буває лише в дитинстві, коли ти віриш у любов, мир і не боїшся прокинутись і не побачити поряд мами чи того, кого любиш. Мартіна довго на них дивилася, потім нахилилася до Марка та поцілувала в уста, він тільки тихо застогнав і прошепотів щось крізь сон, потім ще міцніше обійняв Дашу і притулився до неї так, ніби хотів сховатися в її обіймах від того зла, яке чигало на нього в цім світі. Мартіна вимкнула світло і, виходячи з кімнати, подумала, що тільки в обіймах коханої людини й можна сховатися від зла, ненависті та холоду. Ніч.

Розділ 7 (Chapter 7)

— Вы хотели, чтобы я увидел этого парня? Так я его увидел, — він увійшов до кабінету й зупинився навпроти столу, за яким сидів середніх років мужчина і вдихав цигарковий дим.

— И что ты скажешь?

— Шиз полный.

— И что? — струсив попіл.

— Личность очень интересная, — поклав на стіл папери.

— Ну? — швидко проглянув написане і, знявши окуляри, зупинився поглядом на склянці з чаєм.

— Родом из-под Крыжополя, отца нет, мать в больнице. У нее с сердцем что-то.

— Конкретней.

— Оно увеличено. Сердце.

— Давай дальше.

— Гм. Не женат. Хотя перевалило за двадцать семь. Закончил университет Шевченко. Философ. Лейтенант запаса. Владеет несколькими иностранными языками.

— Какими? — загасив сигарету. — Я тебя что, каждый раз буду переспрашивать?

— Испанским, английским и русским.

— Русский теперь тоже считается иностранным. Ну-ну.

— Встречается с девушкой, зовут Дашей, фамилия — Мащенко.

— Отчество.

— Святославовна.

— А не Славика ли Мащенка она дочь? — устав із крісла, пішов до вікна.

— Какого именно?

— Того. Именно того Славы Мащенко, который пару дней назад гостил у меня на даче, именно того Славы Мащенко, — нервово.

— Так у него сын, сыну ж там лет пять, а недавно еще один родился, тому вообще два месяца. И жена у него молодая, двадцать шесть лет ей, зовут Сашей.

— Он с первой женой развелся и оставил ей детей. Узнай, Даша случайно не одна из них?

— Да хорошо, узнаю.

— Не хватало еще, чтобы этот Марк влез в семью олигарха. Это все? — відвернувся від вікна.

— Нет. Еще есть пара фактов. Вот, один очень интересный. Марк профессионально занимался айкидо, у него четвертый дан. Раньше участвовал в подпольных боях без правил. Говорят, зарабатывал там неплохие деньги.

— Под кем этот бизнес?

— Это Арцания. Он имеет с этого деньги.

— Слышишь, а четвертый дан — это что значит?

— Это значит то, что меня, к примеру, он уложит секунд за шесть.

— Ясно. Да чего ж он хочет, журналист хренов? — Знову сів у крісло і, попорпавшись у шухляді, дістав якісь записники. — Узнай, откуда у него деньги. То ли Слава ему башляет, то ли Арацан свою блудливую черножопую руку приложил, то ли хер его знает. Да, на, вот тут телефоны, свяжись с этими ребятами, пусть они с ним поработают.

— В смысле?

— Телефоны на прослушку поставят, наружное наблюдение организуют, Дашу под колпак возьмут, маму проведают пару раз. Если мальчик — простачок, оставим в покое, пусть и дальше своим онанизмом занимается. А если он готовится что-то учудить, я его раздавлю на хер. У меня президентская кампания на носу, а он тут в свободу слова играется. Не, ну нормально? Чудак просто так шпарит в общенациональный эфир, шо в голову взбредет, цифры там разные, мнения чьи попало, ни тебе цензуры, ни хотя бы какого-то контроля, нихера. Репортеры без границ. Иди работай. И скажи Свете, чтобы документы подготовила, у меня сегодня доклад в Кабмине.

— Хорошо. Когда что, я позвоню.

— Давай, — той уже відчинив двері. — Слышь, а как ты с ним встретился?

— Легенду придумал, типа он мою девушку на дискотеке клеил, увиделся, поговорил. Так, под бандита закосил.

— Он испугался?

— Нет. Хоть бы что. Башню ему давно сорвало и унесло ветром в неизвестном направлении.

— Может, он идейный?

— Не знаю. Вряд ли. Подорванный — точно, а насчет идейный — нет, не скажу.

— Где он на мою голову взялся? Закрыть программу, хай подымут, убить его — вонять будет долго, не хочу, тут еще с Гонгадзе не улеглось. Эх, ладно, иди рой землю. Там посмотрим.

Він вийшов, а мужчина підійшов до телефону, узяв слухавку, набрав номер.

— Алло, это Урманис. Да. Да, с министром. Соедините. На линии?

— Я слушаю, Ян.

— Боря, у меня одно дело к тебе. Подсобишь?

— Что за дело?

— Мальчонку пугнуть нужно.

— Кто у нас мальчонка?

— Да так, хулиган один, образумить бы его, а то совсем уже распоясался.

— Не вопрос. Данные сбросишь по факсу мне лично.

— Буду должен, Боря.

— Что за формальности? Все сделаем.

— Пока.

— Бывай.

Він підійшов до вікна, визирнув на вулицю, там, під стінами Кабміну, стояли мітингувальники й вимагали скасувати ПДВ на книги. Він помітив, як кілька чоловік підпалили рукописи, і ті спалахнули яскравим полум'ям. Міліціонери хотіли загасити, а потім відійшли й дивилися, як палахкотить багаття і згорають чиїсь думки. Йому стало нецікаво, він зашторив вікно та пішов до виходу. Віце-прем'єр із гуманітарних питань Ян Урманіс спізнювався на обід, під Кабміном його чекала машина.

Статистика

Розділ 8 (Chapter 8)

Коли Даша прокинулася, Марка в ліжку вже не було. Вона стягнула з голови ковдру, намацала рукою трусики, потім глянула на себе в дзеркало — воно висіло якраз навпроти ліжка — і, протерши очі, знайшла ногами капці й побрела на кухню.

— М-а-а-арку, — вона завжди зверталася до нього ось так, протягуючи єдиний у його імені голосний.

— Я. — Він сидів на підлозі під батареєю і гриз телефонну антену. Поряд із ним лежали шматочки шоколаду й чашка з недопитою кавою.

— Коли ти встав? — стала в дверях і здивовано усміхалася.

— А скажи, Дашо, тобі ніколи не здавалося, що ось, нарешті, настав момент, заради якого ти народилася на світ?

— Ти про що?

— Я думаю, що в моєму житті такий момент настав.

— І що ти зробиш?

— Те, що мушу. Я не можу інакше, я так довго його чекав: жив-жив-жив, пив пиво, трахав дівчат, ходив у кіно, грав у футбол і робив ставки в букмекерській конторі, бився за гроші, займався журналістикою, писав романи та вірші, читав сучасників і класиків, мріяв про майбутнє, чекав війни з Іраком, повернення до СРСР, конфлікту з татарами, економічного колапсу, дефолту, знищення решток незалежності, підвищення цін на транспорт і хліб, посилення епідемії туберкульозу, вимкнення світла, тепла й газу, боявся захворіти на СНІД, стати наркоманом, геєм чи навіть бісексуалом, не заробити грошей на квартиру, зневіритися в ідеалах християнства, у політиці опозиції, чесності президента та православної церкви, — так минуло двадцять сім років, і я більше не можу, я маю взяти цей шанс, він мій! Чуєш? Мій!

— А ти не колешся? — підійшла й сіла навпочіпки перед ним.

— Ні, — повернувся до плити й заплющив очі. — Ми не побачимося більше, Дашо.

— Ти не простив мені?

— Простив, — він дивився в підлогу, — простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.

— Я намагаюся.

— Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.

— А я? Ти ж чув, я люблю тебе, — сказала це якось приречено.

— Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.

— А в чому?

— Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, — підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.

— Знаєш що, Марку? — вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.

— Що? — не відводив погляду.

— От хочеш, я тобі правду скажу?

— Скажи, — він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.

— Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.

— Невже?

— Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, — це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?

— Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!

— Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… — вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

— Не плач, — він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. — У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я — ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?

— Скажи мені, в чому річ? — вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.

— Я не скажу. Ти просто вір мені, і я повернуся до тебе одного дня, ти чуєш?

— Так, я чую.

— Ти віриш мені?

— Я вірю, — вона сказала це дуже впевнено і щиро.

Він поцілував її в чоло, підвівся, вийшов у коридор.

— Я сумку залишу в тебе, візьму тільки гроші, свої.

— А ті, що я заробила для тебе?

— Ти залишиш їх собі. В тій справі, яку я маю зробити, гроші — не головне.

— А що головне?

— Віра, — він узявся за дверну ручку, — і не телефонуй мені, я сам озиватимусь, — переступив поріг. — У нас ще все попереду, — Марк пішов до ліфта, вона чула, як відчинилися двері і кабіна поволі поповзла униз. Даша сіла на підлогу, і раптом її охопило якесь дивне відчуття того, що вона бачила Марка востаннє. Вона ніяк не могла цього позбутися, а тому налила лікеру й випила залпом, це не допомогло, тільки більше розболілася голова. Даша обхопила її руками й заплющила очі, їй зовсім не хотілося вірити в те, що вона більше ніколи не побачить свого Марка.

Розділ 9 (Chapter 9)

Поїзд «Донецьк — Київ» спізнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а більшість і не лягала зовсім і мовчки жувала хліб, помідори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вікно, просиджувала в туалеті, грала в карти, читала Марініну й Пауло Коельйо, старі яскраві газети з фотографіями голих дівчат і кримінальну хроніку, розгадувала кросворди, говорила про політику і футбол, ціни на хліб та маленьку зарплатню, хвороби й дієти, рецепти тортів і ліки від геморою. Ще пасажири палили в тамбурі, причісувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кілька гривень яблуками сумки і часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальні послуги, футбол, майбутні вибори та погоду за вікном. Погода дійсно була кепська: дощ ішов усю ніч, і на ранок тільки посилився, і тепер бив у вікна, і розмивав сірими фарбами сумні ранкові краєвиди.

— Ви живете в Києві? — інтелігентного вигляду особа поглянула поверх окулярів на огрядну жінку в теплому піджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.

— Нє, в Горловке, да ето я так, в гості к сину, син тут работає, бо дома дєлать нєчєво.

— А що вдома?

— Да шо дома? — молодий хлопець відклав убік книгу. — Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.

— А що ти в Києві робиш? — інтелігентна особа з цікавістю подивилася на хлопця.

— Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.

— А скільки тобі років?

— Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.

— Про що? — вона зняла окуляри і спостерігала за кожним порухом його вуст.

— Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?

— Цікаво. Так мало молодих людей, які про щось мріють.

— Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?

— А як у тебе щось не вийде?

— Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.

— Скоро Київ, — подивилася у вікно.

— Мене син должен встречать, обіщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.

— А де живе?

— Да на Оболоні, малосємєйку знімає, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстаті, а чо ви в общому їдете, вроді прілічна женщина, деньги є, це ми за кажду копейку жмемся.

— Та просто квитків не було, а мені конче треба було бути сьогодні в Києві.

— А шо такое?

— Судовий процес сьогодні завершується, я маю бути.

— А шо случилось? — хлопець потер пальцем носа.

— Сину винесуть вирок, — сказала це так щиро, спокійно, без нотки гніву чи образи.

— А он че, бандит?

— За їхньою версією так, він бандит, — поглянула хлопцю в очі, — тебе як звуть?

— Володя.

— Його Андрієм, як батька.

— Так а за шо его повязали, по воровской пошел?

— Ні, що ти. Його схопили 9 березня, під час вуличних акцій, він вірить у революцію і хоче, щоб Україна була вільною.

— От суки, взяли парня ни за шо, — схрестив на грудях руки. — И много дадут, думаєте?

— Ні, не повинні. Може, рік, може, два.

— Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? — Огрядна жінка розхвилювалася, їй, очевидно, шкода було хлопця, такі люди дуже милі, оці повні, хороші — хороші українські люди, їм так болить чуже горе, що вони готові зробити все, аби комусь стало легше.

— Так, він навчався в університеті, на четвертому курсі. Мого чоловіка посадили за антирадянські виступи в сімдесятих, він не повернувся із в'язниці, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, він у Пермі сидів, тепер — сина. У вільній Україні хотіти щастя й волі Україні — це вже злочин. — Витерла сльозу та всміхнулася, ніби перепрошувала за раптову слабкість. — Я ніколи не забороняла йому робити те, що хотів, він сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай іде тією дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля українських жінок — терпіти, прощати і чекати. Мені не боляче, просто якось ніби страшно: не знаєш, що відбувається.

— Та да, — виплюнув у долоню жувальну гумку і приліпив її знизу до столу, — вы бы познакомили меня с сыном, парень, наверно, хороший, свой парень.

— Ти хочеш? — поглянула на нього.

— Зачем бы говорил?

— Ну то поїхали зі мною, процес опівдні.

— Та не вопрос, — підвівся, закинув на плече сумку, визирнув у вікно. Поїзд стишував ходу, на пероні стояли люди й намагалися заглянути у вікна.

— О, мой Міша, — жінка припала до вікна й енергійно замахала рукою, син її помітив і побіг за вагоном. — Встрічає, встрічає, синуля мой. Ну, все, пойду. Держіться, вам надо держаться, ваш Андрей хай бачить, шо ви сильна, шо ви не зламались, а я буду Бога за вас молить, — нахилилася та поцілувала жінку в губи, втерла сльози долонею і пішла в тамбур, така смішна й добра жінка.

— Ходімо й ми, — пішла, опустивши голову.

— Да, двигаєм, — рушив слідом.

На вокзалі було багато людей. Вони вийшли на площу, жінка попрямувала до таксиста. Вони швидко перемовилися, і вона махнула Володі рукою. Сіли на заднє сидіння.

— Кстати, так и не спросил. А как вас зовут-то? А то неудобно что-то, домой еду, а даже имени не знаю.

— Тамара, — зняла окуляри, і він помітив, що вона дуже гарна і ще зовсім молода. — Мені 53 роки, — помітивши його здивування, — це я просто так добре виглядаю, я маю свій салон краси, я дуже ділова жінка, — ледь видимо всміхнулася і прикусила нижню губу.

— Нормально, — відкинувся на сидінні й голосно зітхнув.

— Цілком, цілком нормально. Київ гарний вранці, — дивилася у вікно. — Я дуже люблю ранковий Київ навесні і вечірній Київ улітку.

— Да, хороший город, большой.

Машина звернула на бульвар Шевченка, і він заснув: не спав усю ніч. Вона розбудила його на Оболоні, була шоста ранку, за шість годин, як вона сказала, мав розпочатися процес. Вони зайшли до квартири, поїли, і вона пішла, сказала, що повернеться, а він ліг спати й обіцяв прокинутися за годину. Йому було дуже добре поряд із цією жінкою: просто вона була добра, а він за своє життя бачив дуже мало добрих людей.

Розділ 10 (Chapter 10)

— Так, ви в ефірі. Ми сьогодні говоримо про мораль.

— Я в общем-то за то, чтобы нормы морали оставались нормами. Но кое-что все же стоит изменить.

— Що саме, Олю?

— Незачем говорить молодым людям, что секс до брака аморален.

— Чому?

— Люди должны убедиться в том, что полностью совместимы.

— Але ж люди не комп'ютерні програми, які необхідно перевіряти на сумісність. Люди — це люди, їхні переживання не можна стерти з пам'яті, наче комп'ютерні файли. І як би почувала себе людина, якій сказали: «Ти мені не підходиш?»

— Марк, это общие слова. А зачем вот так жениться, а потом расходиться? И говорить, что не сошлись характерами, когда на самом деле люди просто не удовлетворяют друг друга сексуально?

— Вам двадцять?

— Двадцать два.

— А якби мама твоя запитала: «Олю, ти займаєшся сексом зі своїм хлопцем?» Що би ти їй відповіла?

— Сказала бы, что не занимаюсь. А какая ей разница, она все равно не поймет. Это мое дело, это моя жизнь.

— А дітей ти хочеш народжувати?

— Пока нет.

— Чому?

— А на что, на стипендию или зарплату в сто пятьдесят долларов? Хм, — мляво розсміялася в слухавку.

— І коли ж буде можна стати мамою?

— Когда все будет.

— Що саме?

— Да что-что? Квартира, машина, деньги нормальные.

— А що ти для цього робиш?

— Да ничего, пусть парень напрягается. Я ждать буду.

— А він тебе сексуально задовольняє?

— Вполне.

— І ти одружишся з ним?

— Нет. Зачем? Мы так жить будем. Просто вместе.

— I все?

— А зачем еще что-то? Захотим разойтись — разойдемся, без проблем, без претензий. Я ему ничего не должна, он мне ничего не должен.

— А якщо ти не зможеш без нього, захворієш, утратиш роботу, народиш дитину, а він піде?

— Не знаю, не думала. Да пока все нормально. А захочет уйти, пусть идет. Если человек не находит причин остаться, штамп в паспорте не удержит, поверь, Марк.

— Я вірю вам, бо це ваша думка. Залишайтесь на лінії, вам поставлять кілька запитань, а я кажу «па-па», і зі мною на зв'язку Леся.

— Привіт, Марку!

— Здоровенькі були.

Філософський відступ

Розділ 11 (Chapter 11)

Марк задрімав, сидячи на стільці перед комп'ютером, і прокинувся рівно о другій ночі, коли пролунав телефонний дзвінок.

— Алло. Це нічого, що друга ночі і я сплю?

— Мені сказали, що ви телефонували за тим номером, який вам дали, — голос був Маркові зовсім незнайомий, і він хотів був покласти слухавку.

— Вам нема чим зайнятися? Займіться онанізмом: допомагає, знаєте.

— У мене є дівчина, — пауза. — Якщо ви таки зателефонували, то, очевидно, згодні на наші умови і те, що ми пропонуємо вам, не залишає вас байдужим.

— А, ви про це, — Марк потроху прийшов до тями і, потягнувшись, підвівся, пішов до стіни й увімкнув світло. — Кажіть.

— Нам треба зустрітися, але так, щоби про це не знав ніхто, інформація конфіденційна, цілком.

— Завтра в Пироговому о пів на першу дня. Вас улаштує?

— Нас улаштує.

— Ну то на добраніч, я дуже хочу спати.

— Я теж. Тільки от що, Марку, забув спитати: ви готові померти?

— Це жарт?

— Ні. Це не жарт.

— За що?

— Банальне запитання. Помирають не за щось, помирають просто так, тільки тому, що хочуть цього або ні, жодна смерть не є виправданою.

— Можливо. Зараз ніч, і я про це не думаю. Ні, я не готовий померти.

— На добраніч, Марку.

— Спіть добре, — поклав слухавку й сів на диван.

Філософський відступ

Розділ 12 (Chapter 12)

— Насправді, ви людям не потрібні, як, скажімо, ну що б таке сказати, щоби ви мене зрозуміли? — він обвів поглядом присутніх і, глибоко вдихнувши, продовжив: — Як, скажімо, особистості. Розумієте? Ви — тільки засіб, це в більшості випадків, ви — засіб для вирішення чужих проблем. Ви ніколи не замислювалися, чому ті чи ті люди знаходять вас саме тоді, коли знаходять? Не думали. — Присутні мляво захитали головами: вони не замислювалися. — Так я вам скажу: бо саме тоді, коли вони вам нібито випадково зустрічалися, саме ви могли їм допомогти вирішити ту чи ту проблему. А коли проблему таки було вирішено, вони просто вас залишали. Правда? — Кілька людей зробили серйозний вираз обличчя й заплющили очі, їм було цікаво.

— А якщо вони нас і після цього не залишали? — дівчина з другого ряду підняла руку вгору, і він побачив, що в неї не вибрито під пахвою.

— Ну, якщо таке і траплялося, то тільки тому, що з вас можна було мати бодай якийсь зиск. Кому із вас дівчата призначали зустріч на сьому за двадцять хвилин до сьомої, коли ще зранку на вашу пропозицію зустрітися відреагували негативно й пояснили свою відмову банальним ГРЗ чи болями в шлунку?

— Мені призначали, — кумедний здоровань, який сидів, упершись головою в стіну, нервово прикусив нижню губу.

— І ви не дасте мені збрехати, що практично завжди після слів привітання й поцілунку в щічку вони одразу казали про те, що їм потрібен блиск для губ, чи трусики, чи новенька помада, чи парфуми, чи косметика. Ви купували те, що вони просили, і після цього їхній настрій одразу погіршувався, і вони знаходили десятки причин, щоб піти додому чи до подруги, або ж просто казали: «па-па» й сідали в таксі, узявши перед цим у вас двадцять гривень, і, невинно усміхнувшись, шепотіли: «Котику, ніжки болять».

— От ви говорите про дівчат. А про хлопців? Хіба вони не скоти й не чинять так само? — дівчина з яскраво фарбованим волоссям нахилилася вперед, її груди лягли на парту, і губи стали раптом надто червоними.

— Ми не даємо характеристику поведінці статей зараз, — він захвилювався й поглянув на хлопців, ті мовчали, вони ніяк не відреагували на слова фарбованої. — Проблема не в тому, хлопець чи дівчина, наша, точніше, ваша проблема зараз в іншому — вас використовують, і ви від того страждаєте. А хто: мама, подруга, сусід, начальник, водій таксі — не так важливо. Ви маєте навчитися боротися з цією проблемою та виходити з психологічної кризи.

— У меня вообще было такое чувство, когда она это сделала, что я — презерватив, в который слили и выбросили на хрен с балкона.

— А ты что, бросаешь презервативы с балкона? — хлопець із татуюванням на шиї розсміявся.

— Нет, — повернувся до нього. — Я его в мусор брошу, чтобы нашла ее подруга или мама, которая однажды уже увидела противозачаточные таблетки и чуть с ума не сошла.

— Да нет, я не говорю, что в мусор, — в туалет.

— Ха, — закинув ногу на ногу, — он же будет плавать между ее прокладками и салфетками, как подводная лодка среди льдов.

— А знаєш, яке то відчуття, коли презерватив одягли тобі на голову й затисли на шиї, при тому зв'язавши руки за спиною, і ти отак повільно помираєш, а все, що навколо тебе, — увесь світ навколо тебе — то тільки презерватив, який не дає тобі дихати й затуляє від тебе світ.

— У вас таке дивне сприйняття світу. Що з вами сталося і чому ви саме так сприймаєте цей світ — як презерватив? — психотерапевт підійшов до невисокої дівчини з рудуватим волоссям і східною зовнішністю, вона сиділа біля виходу і вдавала із себе таку собі пофігістку, якій у цьому житті потрібен хіба що вібратор.

— Що зі мною сталося? — вона підвела очі й поглянула йому в самі зіниці. — Ти хочеш це почути чи ти хочеш це пережити? — її голос раптом затремтів, і він важко ковтнув, йому вперше так захотілося жінку.

— Пережити, — він вимовив це мимоволі, він не думав казати так.

— У-у, — присутні загукали і дехто навіть засміявся, — ану покажи ему это, он хочет, покажи ему, что мы переживаєм, когда нас опускают, когда над нами издеваются телки и мужики, когда нас мучит шеф, уборщица не здоровается с нами, а водитель маршрутки не хочет брать гривню по копейке и нам приходится идти пешком, пусть он переживет это. Пусть и ему будет так плохо. Он не знает, что это, когда ты заходишь в магазин и не можешь купить понравившуюся тебе вещь, потому что у тебя нет денег: ты потратил их на кокаин, и тебе уже, по большому счету, все равно, во что одеться и где лечь спать. Пусть он почувствует то, что чувствуешь ты, когда подруга отказывается выходить за тебя замуж, потому что у тебя нет квартиры, и нету денег ее купить, и денег этих не будет, ты это знаешь. И ты, вместо того, чтобы пообещать ей, что квартиру обязательно купишь, говоришь ей правду и идешь спать к своей старой подруге, больной триппером, потому что тебе больше некуда идти. Пусть он узнает, каково отказаться от мечты, которой ты жил многие годы, только потому, что твоя мечта всем до задницы, и ты ходишь, носишься с ней, а тебя все посылают, все тебя считают идиотом, которому просто больше всех надо, и так проходят годы, и ты, когда тебе переваливает за тридцать, спиваешься и идешь искать работу с окладом в восемьсот гривень и забываешь обо всем, что делало твою жизнь осмысленной и интересной. Пусть он это переживет! — хлопець крикнув і, схопивши стілець, кинув ним об землю. Більшість із тих, які стояли поряд, зробили те ж саме, а дівчина зі східним обличчям підійшла до психотерапевта й, узявши його за підборіддя, тихо промовила: «Ходімо». — Він устиг помітити, як кумедний здоровань залазить на парту крикнути, що наступний сеанс психотерапії — у четвер, а потім двері за ним зачинилися, і він тільки відчував, як вона міцно тримає його за руку й тягне за собою темними коридорами.

Коли вони вийшли на вулицю, він таки зібрався з силами, смикнув її на себе і, намагаючись розгледіти її обличчя, прошепотів:

— Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш від мене?

— А хіба не ти хочеш? — вона усміхнулася, так йому здалося.

— Як тебе звуть?

— Даша, — торкнулася язиком його вуст, — ти підеш зі мною? Мені потрібно дещо в тебе запитати. Дуже потрібно, чуєш? Я сиджу вдома сама уже третій тиждень і відчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.

— А в чому річ? — він питав це не професійно, йому просто було цікаво.

— Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?

— Я спробую.

Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.

У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі — це він зумів помітити, незважаючи на морок, — придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван — він готовий був сперечатися з ким завгодно — коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.

— Сядь, це крісло. — Її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.

— У тебе щось із голосом.

— Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших — професійний обов'язок?

— Що ж ти хочеш мені сказати?

— Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?

— Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?

— Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?

— Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.

— Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?

— Ні.

— Тоді і я не буду.

Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма „Я і моя країна“».

— Що це? — він робив вигляд, що не злякався.

— А, — схопилася з місці. — Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

— Це так важливо для вас — чути Марка Лютого?

— Ага, — упавши на килим і підібгавши під себе ноги, — він мій хлопець, і я його люблю.

— То ми слухатимемо Марка чи що?

— Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?

— Ні, не розумію, — він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.

Розділ 13 (Chapter 13)

— Мамо! Це ти, мамо?

— Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, — хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.

— А де мама? — Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.

— Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, — указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. — А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.

— Сюда разве менты могут забрести, — хлопчина з великою червоною плямою на щоці засміявся й загасив цигарку об підлогу.

— Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, — дівчинка підвелася й поправила волосся.

— Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, — хлопчина підійшов до неї та поклав руку на плече. — Они на вокзале тусовались, к ним мужик такой подгребает, а ребята веселые, «дунули» уже, раскумарились, их прет по полной, ржут такие. Вот. И тут этот штрих, такой аккуратный весь, выбритый, пахнет, подсел к ним и давай ля-ля. Расценки сказал, четверо согласились, Жанна тоже ради прикола с ними пошла. Короче, он их в машину посадил, повез куда-то на Левый берег. У него дом, не дом — дворец. Представь, там менты на охране стоят. Завел их в подвал, в подвале там типа комната отдыха, бассейн, все дела, сидят мужики, тоже не первой свежести, в халатах, члены свои дрочат. Короче, они каждого из тех, кто согласился, по три раза отымели в рот, в задницу, Жанну тоже трахнули. Вот так. Притом они все это на видео снимали.

— А денег хоть дали?

— Немного, так, долларов по десять каждому. Они эти деньги уже пробухали.

— Слышь, лось, уйди, — хлопчина кинувся до того, що з червоною плямою, і з усього маху вдарив у вухо, той заточився й упав. — Куда ты лезешь, че ты его лапаешь? Он малой совсем, ему лет шесть или семь. Сколько лет тебе?

— Мене звуть Давид, мені шість років.

— Ты слышал? Ему шесть лет. Бля, увижу, что кто-то пацаненка обижает, пришибу на хер. Ты знаешь, откуда я его достал, ты знаешь?

— Да не. Чего орешь?

— Это мамка твоя орала, когда тебя рожала. Я его у цыган вырвал, они, суки, хотели ему ногу отрезать и посадить где-то денег просить. Мы с пацанами его еле отбили. Бля, наш пацаненок, малой совсем, свежий, видно, мать, курва, выгнала, а его цыгане уложили и калечить собираются. Я там одной старухе их голову разбил арматурой, Матвей и Кот ножами двоих порезали, а Клим пацана подхватил да на сматки. Еле ушли, они всем табором гонялись по Подолу, суки безбашенные. Я теперь вообще не хожу по их территории, правда, и они на нашу не залазят. А Жора вчера одну там цыганку, молодуху тупую, подхватил и трахнул, а нехер детей обижать.

— И что с ним делать будем? Пойдет с нами на базар воровать или по метро пустить его?

— Нет, в метро не надо: там менты могут забрать. Он дурак, не убежит, и малой еще очень, растеряется, надо хоть морду жалостливую сделать да стишки выучить типа: «Споможите, кто сколько есть…» Не, в метро не пойдет. На базар, будет хавчик тырить, научим, ноги быстрые, думаю. Малой, быстро бегаешь?

— Так, я дуже швидко бігаю, мене батько вчив бігати щоранку, поки його не вбили.

— Кого убили?

— Батька вбили.

— А кто батька-то твой, мент что ли?

— Ні, він злочинець, мені хлопці у дворі сказали, що він людей грабував і його за це вбили.

— Не повезло тебе, пацан, так бы батька тебя всю жизнь крышевал, а так самому доведется хлеб добывать. Да ты не бойся, — потріпав його за чуба. — Не пропадешь, главное — бегай быстро да ментам не попадайся.

— У мене була мама, я її бачив того дня, коли вмерла бабуся.

— А где она, мамка?

— Не знаю, я втік.

— Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?

— Ні, — дивився на них своїми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.

— Научим. Тут же так: не уворуешь — не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.

Розділ 14 (Chapter 14)

Марк повернувся додому пізно. Після того, як він зустрівся з тими, хто хотів із ним зустрітися в Пироговому, він ще встиг з'їздити на роботу до Маші, хорошої дівчинки з провінції, якій ніде жити і яка вп'яте просить Марка пожити кілька місяців разом із ним, і Марк, який чотири рази їй відмовляв, нарешті сказав «так» і тепер думав, куди складатиме свої речі, якщо Маша займе своїми сукнями й трусиками його шухляди, і ще Марк не любив, коли в його ванні хтось миється. Тому його дуже непокоїло те, що Маша прийматиме ванну та ходитиме по квартирі в халатику. Хоча до цього Марк ставився спокійно: йому було зараз не до дівчат. Піднявся ліфтом і, стоячи біля дверей, довго рився в кишенях, намагаючись знайти ключ. Останнім часом Марк був дуже знервований, і терпець йому вривався досить швидко, тому він матюкнувся й ударив двері кулаком. Двері відчинилися, й Марк зрозумів, що у квартирі хтось був. Уже подумки розпрощавшись із ноутбуком, новим мобільним телефоном і кількома тисячами доларів, які лежали в столі і які вже, напевно, устигли проколоти наркомани, яких у районі було достатньо, Марк увійшов до квартири. Увімкнув світло і помітив, що ноутбук на місці, телефон також, відкрив шухлядку й перерахував гроші, — не пропало жодної купюри. Марка це здивувало. Він оглянув кімнату, і, коли думати про те, хто й за чим залазив до нього в квартиру, йому набридло, задзвонив телефон, Марк кинув ключі, які, виявляється, були в нагрудній кишені, на стіл і взяв слухавку.

— Алло.

— Марк, ты? Ну ты поздняя пташка!

— Напевно. Назвіться.

— Меньше знаешь — лучше спишь.

— Це не про мене, я взагалі дуже мало сплю: нерви і робота. Що треба?

— Поговорить. Марк, присядь и послушай меня, хорошо? Тебе все равно придется меня услышать, так или иначе, лучше тебе услышать меня по телефону, потому что если я приду, а вскрыть твою дверь мне не проблематично, ты заметил, то разговор у нас получится более жесткий и для тебя малоприятный. Садись.

— Я вже сів. Кажіть. У мене мало часу, я хочу їсти і спати, у вас таких бажань о пів на першу ночі не виникає?

— Шутишь, Марк?

— Намагаюсь.

— Марк, я лично против тебя ничего не имею, ты мне даже симпатичен, я уже выучил твои привычки, я знаю, как ты любишь спать. Ты любишь спать, свернув одеяло лодочкой, не так ли? Я знаю, сколько ложечек сахара ты кладешь в чашку, я даже знаю, какую туалетную воду ты покупаешь в «Брокарде» и сколько тратишь времени на занятия в спортзале. Марк, мне даже интересно наблюдать за тобой, когда ты идешь по улице, всегда такой угрюмый и стремительный. Ты красивый, Марк, и на тебя обращают внимание девушки, некоторые даже оглядываются тебе вслед. Но ты не замечаешь этого, ты слишком занятый и целеустремленный человек, тебе нет дела до девушек, останавливающихся посреди Крещатика, чтобы посмотреть тебе вслед. А может, ты слишком занятой, Марк? Может, тебе лучше смотреть за девушками и оставить в покое все дела, которые сейчас занимают твое внимание? Ты под колпаком, Марк. Про тебя все знают, каждый твой шаг нам известен, ты ничего не можешь от нас скрыть. И даже то, о чем ты разговаривал сегодня в Пирогово с американцами. Поэтому мой тебе, Марк, совет: займись девушками, теннисом и журналистикой, прекрати эти игры в честность, правдолюбие и не порти себе жизнь. Идет?

— Конкретно, що я маю зробити?

— Все, о чем сегодня шла речь в Пирогово, ты должен изложить на бумаге и передать мне. Кто были эти люди, что они хотели лично от тебя, какие задачи они перед тобой поставили — все, Марк, все ты должен нам сообщить.

— Я ніби не глухий. Ви казали, що вам те й так відомо.

— Известно, Марк, но нам нужно знать, честен ли ты.

— Я таки дозволю собі погратися в правдолюбство. Скажіть, а на якій підставі ви наважуєтесь вимагати в мене суто конфіденційної інформації, яка стосується мене особисто, мого приватного життя і життя рідних мені людей? І хто дав вам право на прослуховування моїх телефонів, на те, аби ви стежили за мною, рилися в моїх паперах? Я хотів би знати, на підставі яких документів і розпоряджень це робиться? Я ж не стежу за вами й не питаю, з ким ви трахалися сьогодні ввечері? Я не дам вам жодної інформації, я не надам вам ніяких свідчень, усе, розмову закінчено, я хочу спати, і в мене просто болить голова. Пока.

Марк поклав слухавку і відчув, як на чолі виступив піт і рука враз перестала його слухатися, хвилювання було настільки сильним, що йому сперло дихання і так неприємно занили м'язи. Йому страшенно захотілося зараз зателефонувати Даші чи кільком найближчим друзям, які залишилися в нього в Києві, і просто поговорити з ними ні про що, помовчати в слухавку й поставити їм кілька найважливіших у житті питань. Але телефонувати він нікуди не буде, Марк це знав і тому просто підвівся й пішов на кухню, сів на стілець, налив у склянку соку, і, коли в кімнаті задзвонив телефон, його це чомусь зовсім не здивувало…

— Алло.

— Марк, не спишь?

— Hi, не сплю.

— Так, подрывайся давай и во «Фридом», у меня для тебя информашка есть.

— Я спати хочу.

— Да потом поспишь, Марк, информация же уйдет.

— А що, до завтра ніяк не почекає?

— Нет, никак, ты же знаешь, я бы не звонил, если бы дело не стоящее было.

— Я прийду, Стасе, тільки ти дивись мені, підсунеш якусь херню, наб'ю морду, чув?

— Не вопрос, Марк.

Марк вимкнув телефон і пішов одягатися. Стаса він знав давно і міг припустити, що в нього дійсно могла бути якась важлива для нього інформація. Стас — типовий представник золотої молоді, розбещений мажор, син впливового політика, який час від часу приходив додому п'яним і говорив Стасу те, про що в газетах не пишуть і по радіо не розповідають. Стас напевно знав, яка інформація може бути цікавою Марку, і тоді він телефонував йому і призначав зустріч. Востаннє така зустріч відбулася ще півроку тому, саме коли приймали бюджет. Марк дізнався кілька важливих подробиць про особливості розподілу бюджетних коштів між окремими регіонами. Тоді та інформація так і залишилася в його голові, Марк півроку тому був зовсім не тим Марком, яким він став тепер, і ризикувати здоров'ям, життям і власною безпекою заради правди він не хотів. Тепер він не те щоби аж так хотів ризикувати, ні, він просто зрозумів, що постійно балансувати між правдою і неправдою довго не зможе, рано чи пізно впаде до ями, а падати Марк не хотів. Крім того, він вірив, що встигне зробити собі досить гучне ім'я й нажити кілька впливових і відомих ворогів — це, як він вважав, дасть йому необхідну гарантію безпеки, і принаймні за резонансні матеріали його вбивати побояться, аби не кинути на себе тінь і не стати ворогами свободи слова. Про те, що може сказати Стас, Марк думав, їдучи в таксі. Йому здавалося, що йтиметься про нещодавнє вбивство відомого кримінального авторитета, який не досидів у в'язниці всього якихось півроку і в поверненні на волю якого не були зацікавлені досить впливові люди. Марк не любив «Фрідом»: тут постійно було багато дурних і п'яних дівок, які вішалися на шию й пили за його рахунок, недалеких мажорів, які вихвалялися один перед одним своїми авто, костюмами, квартирами та яхтами, що стояли в портах на французькому узбережжі Середземного моря, а ще — менеджерів, креаторів, продюсерів, кліпмейкерів середньої руки, які говорили про все поспіль, клеїли дівок і намагалися вдавати із себе багатих і незалежних, хоча насправді були бідними й дуже залежними. Ще там були геї, яких Марк також не любив, і тому, коли увійшов до клубу, одразу набрав Стаса, і, побачивши його за барною стійкою, стрімко пішов туди, не звертаючи уваги на тих, хто був навколо нього, тому що їм до нього, як і йому до них, не було зовсім ніякого діла.

— Привіт, жучаро. Ти як? — Марк подав руку, Стас її потиснув.

— Нормально. Ты где пропал?

— Я пропав? Це ти заліг на дно, не чути, не видно.

— Я в Лондоне был.

— Що робив?

— Так, шарился с пацанами, дурь курил, на футбол ходил. Как всегда, ты знаешь.

— Чого кликав? Є щось?

— Да тебе бесполезно информацию выдавать, все равно в эфир не пустишь. Как и в прошлый раз.

— То було півроку тому, зараз усе змінилося. Ти кажи.

— Короче, Марк, мне вчера информашку папик подогнал по этому заводу-гиганту, который хотят олигархам продать. Ты знаешь, там же нет оснований для его приватизации, он внесен в реестр предприятий стратегической важности и вообще приватизироваться не должен.

— Ну.

— К тому же он рентабельный процентов на пятьдесят, люди деньги получают, все нормально.

— Ну.

— Гну, Марк. Его будут опускать понемногу, чтобы довести до банкротства, а потом купить за бесценок. Я знаю, кто этим будет заниматься, да только ты имен не называй, рискованно все-таки. Так, намекни, что, мол, возможно искусственное доведение до банкротства.

— Ти мене вчити будеш, Стасе! — Марк замовив вина й обвів поглядом зал. Але він не встиг випити вина. Коли бармен налив йому сто п'ятдесят грамів «Шардоне», до клубу ввірвалися хлопці в масках і камуфляжній формі, перекинули кілька столів і, заломивши руки двом геям, вивернули їм кишені, висипали на підлогу всілякий непотріб, потім один із тих, хто тримав за руку переляканого гея, сказав щось по рації і, поглянувши туди, де сидів Марк, дав відмашку двом бойовикам, ті підбігли до Марка і, вибивши з-під нього стілець, притиснули обличчям до підлоги й залізли в кишеню.

— Есть. Слышь, Санек? Есть, зови давай.

— Накрыли, да? — той, що підійшов, дуже хвилювався, він схопив Марка за шию і прошепотів у саме вухо: «Попал, пацан, теперь ты наш». — Подними, — до того, що стояв поряд.

Марк відчув сильний біль у ключиці, він підвівся, страшенно боліла голова: коли падав, ударився об барну стійку.

— Руки в карман засунь и вытащи все, что там есть, давай, — чоловік у масці говорив надто глухо й невиразно.

— Ви мені щось закидаєте?

— Сука, руку в карман засунь, слышь?

— Що ви конкретно мені закидаєте?

— Падло, блядь, — він схопив Марка за руку і, стиснувши зап'ястя, засунув її в кишеню, Марк відчув, що пальці торкнулися целофанового пакетика. — Бери пакетик, бо руку сломаю.

— На, їж, — Марк дістав-таки пакетик із білим порошком і кинув йому в обличчя, той підняв його з підлоги, і, потримавши в руці, передав тому, хто стояв поряд, і, змірявши Марка поглядом, з усього маху вдарив його в ніс. Марк заточився, але втримався на ногах, потім удари посипалися один за одним, хтось зробив підсічку, і він тільки встигав прикривати руками голову та груди. Свідомість Марк утратив хвилини за дві, і останнє, що спало йому на думку — це те, що його хтось підставив і що ті, хто зараз б'є його по печінці, спині й ниркам, добре знали, що він буде у «Фрідом хаус» рівно о першій ночі, після цього настала темрява і Марк перестав відчувати удари ніг і гумових палиць.

Розділ 14 (a) (Chapter 14 (а))

Він дивився їй просто в очі, його очей вона не бачила. Він сидів у тіні, а на неї падало світло маленької свічки, яка стояла на шафі. Очі вона заплющила і тільки пальцями відчувала його, а ще вона чула голос — такий, яким часом промовляє до нас Бог тоді, коли нам дуже хочеться Його почути.

— Для того, аби бути незалежною від людей і подобатися людям, ти маєш бути самодостатньою і красивою.

— А яка я?

— Ти закомплексована, залякана, нерішуча, невпевнена в собі, залежна від думки й волі інших, сповнена страху та зневіри, єдине, що є в тебе доброго, — ти любиш людину, заради якої готова померти.

— Кажіть ще.

— Свобода приходить з усвідомленням, а шлях до усвідомлення лежить через досвід, і ти знаєш, досвід — це біль, ти не маєш боятися досвіду життя, ти маєш його здобувати й жити ним. Це хвороба така — слабкість, на неї багато хто хворіє, і ти також хвора, Дашо, але ти можеш одужати.

— Я зможу?

— Зможеш. Ти мусиш поставити собі мету, саме цілеспрямовані люди поступово одужують і стають сильними та незалежними від тих, хто користується їхньою слабкістю. На світі нема тих, хто б сказав тобі, що ти слабка, бо в такому разі вони втратять над тобою контроль.

— Я знаю, я все це знаю, але не вірю, що зможу стати сильною.

— Все дуже просто: Дашо, ти боїшся бути сильною, бо сила — значить свобода, а свобода — це необхідність приймати рішення й робити кроки, іти туди, куди хочеш, і при тому ніхто не триматиме тебе за руку. Так багато тих, Дашо, хто паразитує на твоїй слабкості.

— Хто?

— Я не знаю, але ти дуже добре знаєш їхні імена.

— Так, я знаю.

— Ти пам'ятаєш, коли тебе тримали на припоні подруги, користуючись тобою тоді, коли ти їм була потрібна, а ти не могла їм відмовити сходити в кіно, купити в ресторані їжу, посидіти з ними вдома, бо їм було сумно, зустріти їх на зупинці маршрутки, яка їхала з Чернігова, бо їм було ліньки пронести двісті метрів дві легенькі сумочки, і ти зривалася з роботи, відмовляла собі в задоволенні поспати зайвих дві години, обманювала маму й тітку, кажучи, що спізнюєшся на тренування, і бігла на метро «Лісова», і цілувала їх у щоки, і несла їхні сумки. Ти платила за мобільні телефони, придбані ними у кредит, бо вони казали, що мало одержують, купувала їм їжу, а вони не бажали розмовляти з тобою по телефону, ігнорували тебе, коли їм було не до тебе, обманювали, кажучи, що сплять, а самі сиділи з хлопцями в нічних клубах, ти вірила їм, Дашо, і завжди просила в них пробачення, вважаючи себе винною в усьому, бо ти так боялася залишитися без них. Тобі просто ніхто не сказав, що без них також можна жити і життя без них набагато цікавіше, бо в цьому житті, Дашо, ти будеш головною героїнею.

— Я не можу так. Як же я без них?

— Дуже просто.

— А кому я телефонуватиму ввечері?

— Нікому. Втім, якщо тобі дуже хочеться поговорити, сідай перед дзеркалом і говори, допоки не виговоришся і тобі не полегшає на душі. Можеш писати листи своїм друзям, але ніколи їх не надсилай, а просто складай у шухляду.

— Оце й усе? Тоді я стану самотньою та нікому не потрібною.

— Зовсім ні, ти нарешті усвідомиш, що маєш ціну, і ця ціна надто висока, і тому продаватися абикому за можливість називатися їхньою подругою, і сидіти з ними в ресторані, і блукати магазинами, і теревенити безкінечно по телефону ти вже не будеш. Ти цей час витратиш на багато інших корисних речей: наприклад, ти вивчиш іспанську мову, допишеш повість, запишешся на айкідо чи шейпінг, і взагалі, ти нарешті побачиш, ким є насправді і що ти насправді зовсім не така, якою тебе хотіли бачити друзі.

— Але ж без них мені буде сумно і, нарешті, хто підкаже мені, яку сукню купити в «Наф-наф».

— Тобі не потрібні порадники й ті, хто веселитиме тебе, тобі потрібна ти, але друзі забирають тебе, хіба ти цього не розумієш?

— Ні, — Даша глибоко вдихнула і розплющила очі, вони так вогко й еротично блищали в цій коричневій напівтемряві, що він на мить замовк, а потім поклав руку їй на плече і всміхнувся: він нарешті побачив, яка ж вона гарна.

— Ти знаєш, як це буває, коли сидиш сама вдома побіля вікна, і темрява гнітить тебе, і не знаєш, куди від неї подітися, бо так не хочеш відчувати себе самотньою в цьому місті, у цій квартирі, у цій всеохопній і важкій темряві? Тобі знайоме це?

— Так.

— І ти намагаєшся втекти від темряви, заплющити очі, аби не бачити її, але вона нікуди не зникає, вона скрізь, вона повсюдно, ця страшна-страшна темрява. А знаєш, що стається потім?

— Що?

— Потім раптом починає червоніти схід і над землею сходить сонце. Ти пам'ятаєш, як воно сходило тоді, коли ти сиділа на березі Дніпра після випускного балу?

— Так, я дуже добре це пам'ятаю.

— Воно зійде і сьогодні, і завтра, і післязавтра, треба просто пересидіти ці кілька годин, коли над світом панує влада темряви. Ти нічого не зробиш із цим, геть нічого, просто дочекайся світанку, от і все.

— Так просто?

— Еге ж.

— Так просто проблеми не вирішуються, я знаю, це сонце сходить щоранку, а темрява душі може тривати вічно, розумієш?

— А ти знаєш, що таке темрява душі?

— Ні, я це відчуваю.

Пролунав дзвінок, вона встала, підійшла до вікна, слухавка лежала на підвіконні, натиснула кнопку.

— Алло. Степане, ти? Чого ти хочеш? Друга ночі вже! Так, я не сама. Яка тобі різниця з ким? Що? Куди зник? Ні, я не знаю, де він. Він мав бути вдома. І не відповідає мобільний? Я спробую, давай.

Вона кинула телефон на підлогу, стиснула кулаки і, задерши голову, голосно схлипнула.

— Щось сталося?

— Так. Марк зник.

Розділ 15 (Chapter 15)

— Алло, Боренька, — Ян Урманіс сидів у великому коричневому кріслі і палив, йому було весело, це було дуже добре видно, у нього ледь здригалися кутики вуст, і ще він постійно задоволено мружив очі. Цей чоловік справляв враження дуже впевненої і сильної людини. — Я слышал об этом парне. Спасибо. Вы там особо не старайтесь, так, подержите его недельки две-три, пока все тут утрясется с этим заводом. Я так думаю, что это о заводе ему давали информацию американцы, мне уже доложили.

— Да, Ян, я просил, чтобы ребята поспрошали его. Они побеседовали, — усміхнувся й голосно кахикнув, — парень раскололся, все выложил: кто, где, зачем. Проблем не будет. Ты думал, что там что-то серьезное, так я тебя успокою, ничего особенного, так, мелочь.

— Это мелочь, Боря, потому, что мы вовремя перехватили парня и он не успел нарыть больше.

— Я знаю, там уже готовились материалы по этому делу, ну, ты знаешь, это о банкротстве. Если бы бумажки попали к парню, хай поднялся бы дай Боже, вся страна бы на уши встала.

— Это наша страна, Боря, не бойся, она будет стоять на том, на что мы ее поставим, ты понял?

— А что с парнем делать потом, когда все уляжется?

— Пусть сидит. Хотя не знаю, я не думал об этом. Скажу через денек. Может, мы его купим, может, просто запугаем. Ты же помнишь о маме его? Если что, девку эту прищемим. Потом об этом, Боря, потом. Ты пресс-конференцию собери по этому поводу, настрой ребят на нужную волну. Они не дураки, все поймут. Если выпендрятся, туда же пойдут, не хер языками ляпать. И еще, ты о том деле знаешь? Ну, Петр говорил. Нас будут собирать где-то за Киевом. Ну, да, это не по телефону. Это потом. Давай, Боря, будь на связи. И смотри, чтобы никакой утечки.

— Обижаешь, Ян.

Розмову закінчено. Ян Урманіс продовжував сидіти у кріслі й задоволено усміхатися, а цигарка в його руці поволі тліла, вогонь підходив до пальців. Він довго дивився на попіл, потім міцно стис недопалок і викинув у попільничку.

A few words about my friends

Розділ 16 (Chapter 16)

— Дурак ты, пацан, дурында ты ушастая, я тебя учил, и ни хера ты не научился.

— Ти про що? — він відвернувся від стіни й зиркнув спідлоба.

— Да не зыркай ты на меня, сынок, не зыркай. Ты вот сейчас лет пять получишь ни за хрен собачий, понимаешь? Ну за что ты борешься? Ты кто, Марат, Че Гевара, Ленин? Зачем оно тебе надо? Я вот просто знать хочу, для себя. Ты мне скажи, — мужчина років сорока встав із нар і підійшов до туалету, розщепив ширінку, і було добре чути, як дзюрчала сеча, потім він плюнув в унітаз і, підтягнувши штани, спустив воду.

— Я борюся тому, що не бачу іншої можливості виявити свій протест.

— А я такую возможность вижу, понимаешь, вижу, и не одну возможность, а сотни, — ступив кілька кроків до стіни.

— Скажи.

— Я ворую, я вор, и это мой протест. Ты понял? Ты говорил, что борешься с системой, но это туфта все. Я с ней борюсь, потому что я знаю ее, она меня воспитала, она меня сделала, и я знаю, как ее разрушить. И я не говорю про всю систему, нет, ты что? Ее нельзя разрушить полностью, она если и рухнет, всех нахер придавит.

— Це не боротьба, це злочин.

— А ты, значит, хочешь бороться по закону? С кем? — схилився над ним і крикнув у саме вухо: — Кто тут знает, что такое закон и что такое законно, а? Знаешь, почему я не боюсь воровать и грабить? А? Потому что я знаю: все воруют — кто больше, кто меньше, и я всегда смогу найти общий язык с теми, кто будет меня судить, потому что между нами нет никакой разницы. Разве только та, что я сижу за решеткой, а они нет.

— Ти злочинець, Горов, і я тобі це казав. І не треба мене тут переконувати. Я твої совкові аргументи не сприймаю.

— От ты сейчас на суд идешь, да? Да, знаю. Ты чего учудил? На митинг вышел, флажком помахал, камешек в мента бросил, лозунгами глотку надрывал. И все. И тебе за это впаяют лет пять, веришь? И знаешь зачем? А затем, малыш, — поклав руку йому на плече, — что ты не такой, как надо, ты другой, ты неправильный, и тебя боятся. А вот после пяти лет отсидки ты выйдешь нужным обществу человеком.

— Їхньому суспільству.

— Да, их обществу, а никто не говорит, что оно твое или мое. Тебя перевоспитают, сын. А я за воровство, грабеж, вымогательство и мордобой получу полторашку, да и то где-то ближе к югу. А потом меня переведут на химию, а потом и вовсе выпустят, под выборы или там на День независимости: амнистия-то должна быть, как не быть? И в общем и целом я помаюсь месячишка два-три и выйду на свободу с чистой совестью грабить и воровать. А знаешь почему? Потому что я такой всех устраиваю: они знают, чего от меня ожидать, я знаю место, я ворую, где можно. И не лезу туда, где нельзя.

— Та ти гнилий, Горов, як уся ця система.

— Да. И на такой гнили, как я, вся эта система держится. А вас, идейных и неиспорченных, будут вылавливать, сажать и ломать. Ты понял?

— Я, Горов, усе давно зрозумів, тільки я не ламатися сюди прийшов. — Він опустив голову і, міцно стиснувши кулаки, шумно вдихнув.

Один чоловік у кутку камери загиготів, йому було років тридцять на вигляд, і він не мав кількох зубів.

— Ты поумнеешь на зоне, Андрюха, я говорю. Тебе-то бояться нечего, стаття у тебя не петушиная, да и сам ты парень крепкий, постоишь за себя. Я тебе, если шо, помогу. Выйдешь, ко мне придешь, я устрою. Работать-то после отсидки ты все равно не сможешь.

— Хоцо, я знаю, що ти мене підтримати хочеш. Тільки не треба мене підтримувати, я маю тільки одну-єдину відмінність від усіх вас.

— Это ж какую?

— Я вільний, розумієш? І ще — я не боюся. Ти, Горов, кажеш, що я не такий. Так, я не такий, як ви. Ви всі живете у страху, і ще ви раби, неважливо де — на волі чи за ґратами, а я вільний і тут, і там, поза тюремними стінами. Ви розумієте це?

— Да харе трепаться, бля, — крупний мужчина перевернувся на спину й гучно відригнув. — Развели тут демагогию, ля-ля-тополя. Пиздеть меньше надо, вот и все. Посадили — сиди. Свобода, рабство… Все боятся, и все хотят жить. Понял, философ хренов? И ни ты, ни кто другой ничего не изменят. И на демонстрации свои гребаные ты ходишь только потому, что тебе дома сидеть страшно, одному, перед телевизором, ты пухнешь, сука, от безделья, тебе заняться нечем, и ты, шобы не дрочить на порнофотки, берешь флаги и рулишь на демонстрации, шобы девок в толпе потискать да заработать рублей двадцать, шо, не так? А была бы жена дома, да малой в яслях, да работа потяжелее, ты бы Ленина из себя не корчил, а вкалывал бы, потому что жена бы долбила каждый вечер, шо бабок нет, и малой ревет, и туфли надо, и квартиру тоже, и тачку хотелось бы, и на курорт пора ехать, и вообще, теща просила подарить ей золотое кольцо. Въехал, умник? Вот теперь сиди и думай. А вы рты закройте и не мешайте спать. Я, бля, пидара на дороге сбил случайно и теперь восемь лет буду на зоне париться, а у меня жена и дети. И меня идеи революции всемирной не пекут, а ты, сука, камнями в ментов бросаешься и с флагами носишься. Я бы вас на каменоломню, недоносков.

Двері відчинилися, і сержант, який увійшов до камери, оглянув присутніх і, зупинивши погляд на Андрієві, процідив:

— На выход, подозреваемый, с вещами!

— На суд?

— Какой суд? Выпускают тебя.

— Это за что ж, начальник? — той, що на нарах, аж підскочив.

— Так депутаты ж там решили, или хрен их разберет кто, да только всех участников акции приказано освободить. Под подписку, правда, но все-таки.

— Они вам еще натворят, выпускаете на свою голову.

— Хоцо, — коли вже підійшов до дверей, — я тебе знайду, а ти, — підняв очі, зустрівся поглядом із тим, хто лежав на спині, — запам'ятай: випадково людей на смерть не збивають. — Вийшов, сержант слідом, двері зачинилися.

Розділ 17 (Chapter 17)

Маша, давня Маркова подруга з провінції, якій він нарешті дозволив трохи пожити в нього, сиділа в клубі, поряд із нею сидів хлопець років двадцяти п'яти, невисокий, смаглявий, одягнений у стареньку футболку, яка підкреслювала всі недоліки його й без того недоладної статури. Він тримав у руках мобільний і дивився поперед себе, Маша дивилася на келихи з пивом, які стояли на столі. Була перша ночі.

— Я думаю, что сдурею, это же выдержать невозможно, — він міцно стиснув у руці мобільний, і вії його дрібно затремтіли.

— Ну, вигнали з роботи, теж мені горе, нову знайдеш.

— Ты, Маша, не понимаешь. Дело в принципе, я же не сделал ничего, за что можно было бы выгнать с работы.

— Ага, — усміхнулася, — окрім того, що напився, зірвав зйомку та побився з колегою, а так усе нормально, так і має бути, — надпила пива й дістала з сумочки пачку цигарок.

— Ты знаешь, я приехал из Кривого Рога пару лет назад с единственной целью — покорить Киев. Прошло время, а Киев мне не покорился. Это нечестно, Маша, я должен быть топовым журналистом, я должен всем нравиться, я должен зарабатывать много денег, я должен покупать себе, что хочу и кого хочу.

— Я давно тебе знаю, Максе, і я тобі от що скажу: попустись. Ти заробляв триста доларів, навіть триста п'ятдесят, а часом і чотириста, хіба ні? — запалюючи цигарку.

— Ну.

— Ти маєш квартиру, за яку платиш від сили доларів сімдесят. Чого тобі не вистачає?

— Не, ну подожди, — він відсунув пиво й облизав губи.

— Я знаю, Максе, що ти зараз скажеш, — зробила нервовий жест рукою й нетерпляче клацнула пальцями. — Ти мене послухай. Ти пропиваєш набагато більше, ніж заробляєш. Ти де сидиш після зарплатні? В «Совку» ти сидиш, Максе, і зрідка в «Ра», а ще ти водиш молодих хлопчиків додому і трахаєш їх у задницю, вперши головою в стіну, хіба ні?

— Ну.

— Мовчи! Тобі не робота потрібна й не гроші, тобі член потрібен, великий і червоний, ясно? І тому, Максе, ти постійно в проблемах.

— Маша, я всегда знал, что ты меня не понимаешь, — ображено надув губи й поглянув углиб зали, де танцювали пари та снували підлітки, які вже курнули в туалеті і тепер шукали собі пригод.

— Зате ти все добре розумієш, — підвелася, закинула сумочку на плече. — Ти підеш чи сидітимеш тут?

— Я бы посидел. А ты куда? Ты же у бабки какой-то комнату снимала, к тебе еще ее внук приставал, да?

— Це давно було, я тепер там не живу, я до Марка переїхала, він мені виділив кімнату й пообіцяв допомогти з роботою, а то я зараз так, то там, то сям перебиваюся.

— А Марка ж посадили, — Макс задоволено усміхнувся і втупився поглядом, своїм відсутнім, холодним і липким поглядом Маші в очі.

— Я знаю. І що тепер, виїхати з його квартири?

— Да нет. Только если так, я тоже поеду с тобой.

— Чого?

— Да так, повисим, покурим, поболтаем, мне же ночевать дома не с кем, а я сам не хочу, да и вообще, я бисексуал, мы могли бы с тобой друг друга понежить, — він усміхнувся, і Маші одразу стало ніяково, в ній боролися різні почуття: по-перше, вона не мала абсолютно нічого проти Макса, по-друге, вона давно не спала з чоловіком і дуже скучила за міцними обіймами, теплом поміж ногами та вагінальним оргазмом, по-третє, вона, за роки життя в Києві, навчилася одержувати насолоду від сексу, займаючись ним із будь-ким, навіть із тим, кого зовсім не любила, і, нарешті, їй було просто сумно самій, до того ж Маша добре знала, які вправні коханці із цих геїв, тому вона витримала паузу і, виразивши на лиці цілковиту байдужість, кинула, повернувшись до нього спиною:

— Як хочеш.

— Я такси возьму, — він ішов поряд із нею і ледь сягав їй плеча.

— «Любовь — это не то, что мы называем любовью, а то, что таковой является по сути». Прикольно, это кто написал? — Макс розглядав табличку на стіні, упершись коліньми в диван.

— Не знаю, напевно, Марк сам видумав. Він узагалі багато чого такого вигадує, а потім каже, що вичитав це десь у книгах чи журналах. Ти вино питимеш?

— Нет, я пиво. — Макс побачив, що Маша пішла на кухню, і рушив слідом, — Маша, а можно вопрос? — сів на стілець.

— Валяй, — наливаючи пиво в келих.

— Мы будем с тобой трахаться?

— Я називаю це інакше.

— А что, есть разница?

— Та ні. Просто цей процес можна, як на мене, назвати по-різному:

5 визначень процесу, який називається сексом:

Отакі справи. Так що з тобою, Максе, просто перепихнемося, і все. Втямив? І не кажи, що будеш потім хотіти цього, ще й казати, що в тебе встановився зі мною емоційний зв'язок. Чув?

— Да не вопрос, — налив собі пива та випив.

— Я піду в спальню, хочеш — приходь, мені не хочеться сидіти отут із тобою і просто пити пиво, — встала й вийшла з кухні.

— Кстати, мне так не нравится делать это в презервативе! Это все равно, что целоваться в противогазе.

— Нічим не можу зарадити. — Вона лежала в ліжку в самих трусиках і білій майці.

Він зняв із себе одяг і ліг поряд. Довго отак лежали, він ніяк не наважувався почати перший, добре знав, що реакція жінки на перші поцілунки й дотики може бути непередбачуваною. Вона просто дивилася в стелю та мовчала. Потім голосно видихнула і, сівши на ліжку, промовила:

— Треба випити вина, я не можу розслабитися.

— Ну, давай выпьем, мне как-то все равно, — устав, пішов на кухню, повернувся з пляшкою «Шардоне» в руці та тарілкою, на якій було повно фруктів.

— Я пам'ятаю добре той день, коли втратила цноту. Це було п'ять років тому, я залишилася у квартирі з хлопцем, якого не те щоби любила, але дуже добре до нього ставилася. Ми також тоді пили вино, їли фрукти і сексом зайнялися лише на ранок, бо вночі в нього з переляку не встав, він, дурень, викинув від злості й розчарування всі пігулки та презервативи у вікно, а вранці ми робили це без презервативів, його вистачило рівно на дві хвилини, потім він побіг до ванної і сказав, що соромиться. Я сміялася, бо також дуже соромилася, але не хотіла про це казати.

— Я не помню, как потерял девственность.

— Яку, чоловічу чи жіночу? — вона голосно розсміялася й вилила вино йому на груди.

— Нет, насчет женской — проблем нет. Все хорошо помню. Это в бане было с несколькими мужиками. Это было больно и одновременно приятно. А с женщиной я переспал в шестнадцать на матрасе в ее квартире. Она была моей учительницей по немецкому. Мы пошли к ней домой подтянуть мою грамматику. Я тогда очень разочаровался в сексе: все было так обыденно, будто бы я голову помыл или съел вареное яйцо.

— О, а я завжди казала, що педиками стають переважно розчаровані в жінках і сексі хлопці, які мали невдалий перший досвід із жінкою. — Вона обібрала банан і так еротично його їла. Перевела погляд на нього і, усміхнувшись, заперечно хитнула головою. — Ні, мінет я тобі не робитиму, не думай навіть.

— Ну, тогда я сделаю тебе «куни». — Він знав, що такому жінки суперечити не будуть, тому він притиснув її руки до ліжка і, помітивши, як вона починає червоніти й напружуватись, зняв із неї трусики та поцілував у лоно.

Вони заснули за півтори години. Вона — повернувшись до стіни, він — тримаючи її рукою за груди. У вікно світив великий-великий місяць. І було дуже добре видно кожен міліметр їхніх тіл, оголених і спітнілих.

Розділ 18 (Chapter 18)

Хлопці в легких піджаках та лакованих туфлях увійшли до студії й зупинилися в кількох метрах від туалету. До них підійшла дівчинка років двадцяти, зосереджена й кумедна.

— Вы к кому?

— Жора Ландыш есть на работе? — один із двох відвідувачів сказав це дуже тихо.

— Ну есть.

— Так зови, что ты нукаешь?

— А представить вас как?

— Так, давай веди к нему и не сопи, — узяв її за руку та несильно штовхнув. Дівчина розгубилася, але вирішила змовчати. Пішла вглиб студії, відчинила білі двері.

— Георгий, это к вам, — відійшла, даючи дорогу хлопцям.

— Да сядь ты, это гости. — Перший, який увійшов до кімнати, махнув рукою Жорі, який підвівся з-за столу. — Мы недолго, покалякаем и пойдем, — сіли біля вікна і, усміхнувшись Жорі, кивнули дівчинці, аби та зачинила двері.

— Вы кто? — Георгій налив собі у склянку мінералки.

— Да какая тебе разница? Мы тебе два слова шепнем и уйдем, понял?

— Да, вроде.

— Короче, Марка посадили, ты знаешь, программы его в эфире больше не будет, мы тебе пришлем парня, Олежкой его зовут, Савичев Олежка. Так вот, он будет вести программу «Unisex», программу массовую, развлекательную и, главное, рейтинговую. Это все. Вопросы есть?

— А деньги за программу кто будет платить?

— Да не волнуйся ты, Ландыш, — устряв другий, — будут деньги. Ты цвети, слышишь? Цвети и пахни. Пока, — він підвівся й пішов до виходу, інший — за ним слідом.

— Слышите, ребята, а если Марк вернется? Я что ему скажу? Мы же с ним как бы работали вместе, контракт подписывали.

— Да не вернется Марк, — озирнувся і поблажливо всміхнувся, — не вернется.

Жора слухав, як відлунюють у студійній тиші їхні кроки. Двері зачинилися, і по ламінату дзвінко зацокали підборчики секретарки. Жорі було дуже неприємно, але він не хотів собі проблем, тому дістав зі стосу паперів контракт, яким зобов'язувався надавати Маркові ефір протягом наступних трьох років, і, облизавши губи, розірвав його надвоє. Насправді, Георгій Ландиш був хорошою людиною і дуже приємним співбесідником, просто він не любив, коли на нього тиснули і боявся втратити ту хистку позицію, яку зайняв на інформаційному ринку, бо точно знав, що боротися в цьому світі самостійно не зможе: він не з категорії бійців, та й не хотів бути бійцем, для нього це було надто складно, і він просто виконував накази й робив те, що не викликало жодної критики. Проект Марка Лютого був єдиним епізодом у професійній кар'єрі Георгія Ландиша, коли той спромігся на ризик, і тепер, коли Марка посадили і проект припинив своє існування, він нарешті полегшено зітхнув: його знову ніхто не зачіпатиме, власне, він цього і хотів.

— Санек, — Ландиш узяв слухавку, — мы с Марком закругляємся, сегодня в эфир пойдет записанная им программа, ну, помнишь, та, нейтральная такая, там о медицине, да? И все, больше Марка в эфире не будет. К тебе придет парень, Савичев Олег, с ним поработаешь, он у нас вместо Марка будет. Давай, — поклав слухавку і, вставши з-за столу, визирнув у вікно. Помугикав собі щось під ніс, харкнув у кватирку і, засунувши руки в кишені, голосно зітхнув.

Розділ 19 (Chapter 19)

Андрій ступив кілька кроків уперед, і залізні ворота за ним зачинилися. Сонце затулили хмари, віяв сильний вітер, от-от мав би піти дощ. Андрій застебнув куртку і так продовжував стояти, намагаючись повернути те почуття свободи, яке має кожна людина, що не сидить за ґратами, стінами чи колючим дротом. За кілька хвилин неподалік зупинилася машина, відчинилися дверцята, і до нього побігла жінка. Андрій одразу впізнав маму, вона була такою ж — тендітною і несхожою на звичайних жінок. Обійнялися вони тихо, без слів, сліз і вигуків. Подивилися одне одному в очі і, ніби не бачилися всього кілька днів, поволі рушили до машини, розмовляючи про зовсім банальні речі: ціни на хліб, гру збірної з футболу та президентські перегони. В салоні на задньому сидінні сидів не знайомий Андрієві хлопець, Андрій кивнув йому й сів поряд із мамою. Вона повернула ключ, і машина рушила.

— Андрію, це Володя, я в потязі з ним познайомилася сьогодні вранці. Розповіла про тебе. Так уже якось розговорилися, він захотів із тобою зустрітися. Їхали на суд, а там сказали, що засідання скасоване, є рішення Верховної Ради про ваше звільнення з-під варти.

— Только я, Андрей, по-украински слабо. Ты уж прости. Выучусь.

— Та навіщо? Говори, як умієш. Яка різниця? — повернувся до Володі, простягнув руку, той її потиснув, усміхнувся.

— Мамо, а мені не телефонували хлопці з партії?

— Телефонували, — її голос напружився. — Ти підеш до них?

— Так, піду. Вони ж витягали мене, я буду з ними.

— А без них?

— Я не можу без них.

— Я думаю, тобі варто продовжити навчання, знайти дівчину, я на роботу тебе влаштую.

— Мамо, навіщо ти кажеш усе це?

— Просто раніше я думала, що твоя боротьба — тільки гра, а за той час, поки ти сидів, я раптом зрозуміла, що можу втратити тебе.

— І що? — подивився на неї.

— Я не хочу тебе втрачати, — поглянула йому в очі й різко вивернула кермо. Машина зупинилася.

— Я пойду, ладно, — Володя зніяковів.

— Я знайду тебе, Володю, просто зараз мені нема про що з тобою говорити, — Тамара не повертала голови.

— Мне на работу на пять утра, хочу выспаться, а то работа тяжелая: людей вожу, не водку. — Вийшов із машини, пішов вулицею. Андрій дивився йому вслід і мовчав.

— Ми тільки вдвох у цьому світі, ти і я. Все, що я маю — твоє: салон, квартира, гроші, я сама — все це тобі і для тебе. Розумієш?

— Так, мамо, я розумію. Може, хтось мріє про таке, але я — ні. Мені потрібне інше, і саме цього іншого ти не можеш мені дати.

— Чого саме?

— Свободи.

— Хочеш правду? — Завівся мотор, і авто знову виїхало на дорогу. — Ти не знаєш, що таке свобода, як, власне, і що таке любов. Я звикла втрачати чоловіків: тебе, батька… Мене ж ніхто не питав, чи потрібна мені була його смерть заради свободи, справедливості й демократії. Так, я маю бути сильною, я не повинна казати цього, але я жінка, розумієш ти? — прикусила губу.

— Так, я розумію.

— Ні чорта ти не розумієш. Ти знаєш, навіщо тебе витягали з в'язниці?

— Знаю.

— Та не знаєш ти. Щоби ти знову ходив на демонстрації, кидав каміння в ментів, а може, й підкладав вибухівки в будинки та офіси ворожих партій. Я втратила ілюзії, сину. Ти борешся за свободу, але це ти так думаєш: ті, що платять тобі гроші і дають завдання, борються за свої гроші, політичний вплив і владу, і якби ти не був їм потрібен, то згнив би в камері і ніхто б навіть не згадав про тебе. Розумієш?

— Ти спересердя таке кажеш, я прийняв рішення, і не має значення, що думаєш ти.

— У тебе твоя ідея забрала майбутнє, дім, матір, любов — усе, геть усе. А що дала навзаєм? — пригальмувала. — Мені треба зайти в салон: є справи, — заїхала на стоянку. — Га, що дала, синку?

— Мету, — він вийшов із автівки, і, дочекавшись, поки мати зачинить двері, підійшов і поклав їй руку на плече. — А дівчина в мене є, — усміхнувся і, попросивши у матері проїзний, пішов до метро.

— Ти хоч додому прийдеш?

— Пізно, — він не озирнувся.

Вона довго дивилася йому вслід, а потім розвернулася й пішла до салону, вона вміла переборювати емоції та сердечні почуття, життя навчило її цього, хоча життя не змогло її відучити плакати вночі від безсилля — такі вони, наші сильні українські жінки: вдень сміються, а вночі плачуть, щоби ніхто не бачив і нікому про це не сказав.

Розділ 20 (Chapter 20)

— Слышь, а давай ее закроєм на ночь, а потом разберемся, куда и за что, а?

— Да не, так нельзя, она беременная. Ты видишь? Вдруг ей плохо станет или родит тут на нашу голову? Ты слышишь, красавица, ты на каком месяце? — міліціонер підійшов до неї, вона сиділа на дерев'яній лавці й дивилася в підлогу.

— Тебя спрашивают. Чего молчишь? — він нахилився їй до самого обличчя, дихнув — вона скривилася: від нього пахло перегаром і картопляними чипсами. — Что ты кривишься? Да, не духами пахну, ха-ха. — Він узяв її за волосся й різко смикнув угору — вона скрикнула й широко розплющила очі. Він дивився просто на неї та мовчав. — Леха, слышишь, а беременных же тоже трахают?

— Ты к чему? — Льоха чистив сірником зуби і спльовував на підлогу шматочки м'яса й цибулі, у нього були погані зуби, і їжа застрягала в дірках. Такі процедури були досить болісними, але йти до лікаря він не хотів: дантистів боявся ще з дитинства.

— Ну, может, трахнем ее да выгоним на хер, кому она нужна?

— Не, ну не знаю, — кинув сірник на підлогу, поправив пасок і, голосно відригнувши, підійшов до Свети. — Ты на хера на базаре продукты воровала?

— Я не воровала. Меня случайно словили, это не я, это дети, но они успели убежать, а взяли меня.

— Да че ты трепешься? Сейчас натянем тебя пару раз, и все.

— Не нужно, пожалуйста, мне рожать, я не могу, — вона дивилася в очі цим міліціонерам і намагалася побачити там дещо більше, ніж сиву пелену, злість, невдоволення й хіть. — Ну посадите меня, что угодно, только не нужно так, я хочу ребенка.

— Да ладно, харе ля-ля, — він узяв її за сорочку й потягнув на себе, інший стояв збоку та дивився на те, як Льоха розщепив ширінку і, сильно вдаривши Свету у вилицю, притиснув її до підлоги. — Будешь кричать, я тебя дубинкой отымею, поняла? — Льоха розсунув їй ноги і, затуливши рукою рот, намагався нею оволодіти, вона била його руками, коліньми, а він, схопивши за волосся, сильно вдарив головою об підлогу, і Света на мить затихла, світ пішов обертом, і в очах почало темніти. Льоха нарешті вмостився в неї між ногами і, скинувши штани, уже був готовий увійти в неї.

— Не нужно! Слышишь? — той, інший, підійшов до нього ззаду й дістав кийок.

— Да че ты, кто увидит?

— Не нужно, это не по-людски, ребенок все-таки у нее будет, нет, не нужно.

— Да ладно, не мешай, — він ударив її в обличчя, вона прийшла до тями й голосно застогнала. Цієї миті Льоша скрикнув і впав на неї: напарник ударив його кийком по голові. У нього тремтіли губи, і це було добре видно.

— Вставай и уходи, на базаре больше не появляйся. Тебе жить вообще негде?

— Нет, я ушла от мужа, документы и деньги — все осталось дома.

— Вернись к мужу.

— Нет, он убьет моего ребенка, я хочу родить.

— К бомжам не ходи: загнешься совсем или болячку какую подхватишь, — він узяв її на руки, підняв і, стоячи отак із нею посеред кімнати, дивився їй у самі очі, і, це вона не могла не помітити, у нього виступили сльози й дрібно тремтіли руки. — Я бы взял тебя к себе, да у меня мать больная, и жена кричит: нервная стала от бедности и пьянства, да и живу я в гостинке, еще и тебя туда поселю, совсем тесно станет.

— Я выживу, ты только отпусти меня, пока он не очнулся.

— Да Леха, когда очнется, нормальным станет, у него бывает: перемкнет — и все, сам с села, живет тут как попало, жены нет, детей нет, родители умерли, тяжело ему, даже потрахаться не с кем, вот он и это, отрывается, — відпустив її, вона стала на ноги, вдячно поцілувала в чоло й міцно стиснула йому руку.

— Мне еще месяцев семь продержаться, а там в больницу пойду, меня как-то пристроят, — пішла до виходу.

— А зимой как?

— Не знаю. Спасибо тебе, ты хороший человек, — узялася за дверну ручку.

— Да все мы хорошие, это жизнь плохая, — дивився їй услід, потім поліз до кишені, дістав гроші і, підійшовши, всунув їй у руку. — На вот, возьми, я без них не умру, а тебе какая-никакая помощь.

— Спасибо, — вийшла, і двері за нею зачинилися. Він дивився на двері, поки не очунявся Льоха й тихо так сказав:

— Опять голова болеть будет, зачем ты меня ударил?

— Вставай, давай, нефиг было к ней лезть. Что тебе — девок мало?

— Та да, — встав і, тримаючись за голову, поволі пішов до лавки, сів і, діставши з кишені цигарки, запалив одну та глибоко затягнувся. — Да, это ты правильно сделал: она беременная, нельзя ее, пусть живет. Куда пошла?

— Не знаю, — сів поряд. — Даст Бог, выживет, родит.

— Это точно, — сплюнув і закашлявся. Сизий дим висів під стелею, і так неприємно пахло горілкою та солодкувато-терпким чоловічим потом.

Коли Свєта вийшла на вулицю, було вже темно, в небі жодної зірки — хмари, і вона раз по раз перечіпалася, потрапляючи у виямки: асфальт був поганим і потрісканим. Людей на вулиці не було, тільки кілька собак бігали під балконами, чекаючи, що хтось кине шматок хліба, кістки чи свинячі тельбухи. У такий час у Києві страшно, бо тобі здається, що йти немає куди, і всі, хто уже міг заховатися, заховалися у своїх теплих квартирах. Увімкнули телевізор, притиснули до грудей дружину, випили чаю чи горілки, помилися у ванні і, роздягшись до трусів, чекали, коли можна буде зайнятися коханням. І цим людям було абсолютно байдуже до таких, як Свєта, яка ходила в них під балконами чи просто йшла вулицею, і дивилися на ці освітлені вікна багатоповерхівок, і не бачили там нічого, тільки темні штори чи блакитний відблиск телеекрана, чула сварки, що долинали з відчинених кватирок, звук смаження на олії картоплі і запах підгорілої цибулі чи молока, що збігло, ще можна було почути, як кричать діти, матюкаються батьки і скавучать домашні пси та нявкають коти, яким хочеться вибігти на вулицю. Але двері вже зачинено, і ніхто їх не випустить ані на вулицю, ані в коридор. Свєта на знала, де ночуватиме цю ніч, і тому вирішила зайти в підвал одного з будинків, хоча знала, що підвали часто зачиняють, і ще там можуть бути щури та бомжі, але зараз їй було байдуже, є там щури чи ні і чим смердітиме бомж, біля якого доведеться лягти спати. Вона зайшла до під'їзду і спробувала відчинити залізні двері, які вели в підвал. Двері таки справді виявилися зачиненими, і Свєта мовчки розвернулася й пішла до виходу. Потім згадала, що в таких-от шістнадцятиповерхівках, як оця, є ще й вихід на дах, і там також можна добре переночувати, якщо на вулиці тепло і кажани не сідатимуть тобі на голову. Свєта ввійшла до ліфта й натиснула на шістнадцятий. Ліфт не зупинився жодного разу, і вона полегшено зітхнула. Їй дуже не хотілося зараз кого-небудь зустріти: у неї був надто неохайний вигляд, і погляд видавав усе, що вона переживала, це могло викликати тільки співчуття й огиду, а вона не хотіла, аби хтось мав до неї такі почуття. Вийшла з ліфта й піднялася сходами. Залізна решітка легко відчинилася, і вона поволі полізла на дах. Там не було нікого. Умостилася на якійсь рваній ковдрі і, підклавши під голову руку, одразу заснула, їй дуже хотілося спати. Їй здалося, що спала вона всього кілька хвилин, і тому, коли прокинулася від того, що хтось торкнувся рукою щоки, зовсім не злякалася, а тільки пожалкувала, що не вдалося довше поспати. Було темно, і вона бачила тільки обриси. Фігурка тендітна. Свєта відчула солодкий запах парфумів і захвилювалася: їй дуже не хотілося, аби її знайшла тут жінка. Свєта взяла її за руку й тихо прошепотіла:

— Что ты хочешь?

— Нічого. Я художниця, я малюю на даху будинку.

— И ты давно тут сидишь?

— Так, двадцять хвилин, я дивилася, як ти спиш.

— Это так приятно — смотреть, как кто-то спит?

— Так, — торкнулася її вуст пальцями. — Ти не маєш де спати?

— Какая тебе разница?

— Я бачу, що ти недавно на вулиці. Тебе вигнав чоловік?

— Нет, я сама ушла. Ты просто так спрашиваешь?

— Ні, я хочу забрати тебе до своєї квартири. Ти підеш?

— Я тебя совсем не знаю, — лизнула язиком її палець і посміхнулася. У цій темряві її посмішки не було видно, але незнайомка відчула, як та посміхнулася.

— Чого ти смієшся?

— Просто подумала, какая разница, знаю я тебя или нет, мне все равно негде жить, и поэтому не имеет значения, хорошая ты или плохая. Если я смогу у тебя переночевать, я пойду.

— Я хочу, щоби ти жила у мене, ти гарна.

— Темно. Откуда ты знаешь, красивая я или нет?

— Я відчуваю це.

— А, — підвелася, незнайомка теж стала на ноги.

— Ходімо. Мене звуть Діераль.

— Как?

— Діераль.

— Странно, я никогда раньше не слышала такого имени.

— Його вигадав мій батько, він був не зовсім нормальною людиною.

— Ясно. Ти живешь в этом доме?

— Так. На кілька поверхів нижче, у мене власна двокімнатна квартира, кіт і велике ліжко.

— А горячая вода у тебя есть? — коли вони спускалися сходами.

— Так.

— Мне нужно помыться. Я так давно не мылась, что даже не знаю, стоит ли тебе пускать меня к себе в квартиру.

— Це не так важливо, брудна ти чи ні. — Вони зупинилися біля дубових дверей, художниця дістала ключ і відчинила двері. — Заходь. Ретту, іди геть. — Кіт сидів у кріслі біля дверей і дивився на новоприбулу своїми великими жовтими очима. — Ванна праворуч, рушник і мило є, шампунь на поличці, бери, який сподобається. Я приготую їсти. Мийся, скільки хочеш, не поспішай.

— Дякую, — зняла босоніжки й пішла до ванної. Діераль увімкнула світло і гладила пальцями кота.

Розділ 21 (Chapter 21)

Ян Урманіс увійшов до кабінету о пів на дев'яту й одразу попросив у секретарки кави. У нього був добрий настрій, і сонце, яке світило просто у вікно, так приємно гріло обличчя та кидало своє світло на дубовий стіл, попільничку й велике шкіряне крісло. Ян підійшов до книжкової шафи й узяв пляшку коньяку. У нього на книжковій шафі стояли коньяк, фото дружини, «Кобзар» і купа різних книг із законодавства, Конституція, невеличкий глобус України та золота менора. Він налив у склянку п'ятдесят грамів коньяку й усміхався кутиками вуст, спостерігаючи за тим, як схвильована секретарка наливає йому в чашку каву. Вона працювала у нього кілька днів і ще не встигла звикнути до нового начальника й тієї атмосфери, яка тут панувала.

— Capo, ти добре спала?

— Так, — поглянула на нього з-під брів.

— А ти маєш із ким спати? — він дивився на неї дуже спокійно, і їй здалося, що в тому погляді є якась зверхність.

— Ну, я, власне… — намагалася приховати хвилювання.

— Га, маєш чи ні? — підійшов упритул і взяв за підборіддя.

— Так.

— А ти не проти ночувати кілька ночей на тиждень не вдома?

— Не знаю, — зашарілася.

— Скажімо, в готелі «Національний» чи в «Прем'єр-паласі», га? Ти не проти ночувати там і спати не з якимось охоронцем мера чи менеджером середньої руки, а зі мною? — він тримав її за підборіддя, і вона змушена була дивитися йому в очі.

— Я не сподівалася… Зараз не можу сказати…

— Ти скажи.

— Кава вистигне.

— Ха-ха-ха! — відпустив дівчину й сів у крісло. — Будеш спати, будеш і нікуди ти не дінешся, а не захочеш, підеш шукати собі роботу деінде! Чула?

— Так, я чула.

— Іди, — вона вийшла з кабінету, а він дістав із кишені мобільний, той вібрував у руці. — Алло. А, это ты, Боря. Как там дела твои? Я слышал, что тебя давят, менты лоханулись в Одессе с наркотой и теперь на тебя собак вешают.

— Да, там один гад засветился с товаром. Его убрать не успели. Но это дело давнее уже, я все решил, пока с портфелем буду.

— Понятно. Слышишь, ты там еще прессу не собирал по поводу этого, как его?..

— Марка Лютого?

— Да, Марка.

— Да там заминка. Комитет верхушки по свободе слова требует, чтобы Марк тоже присутствовал. Не знаю, что делать.

— Да пошли всех.

— Да нет, дело принципиальное, президент уже об этом знает, сам сказал разобраться, все проверить, чтобы не дай Бог не посадить парня ни за что. Эти уроды пишут заграничные, комиссию уже собрали, к нам зашлют на днях.

— Да пусть шлют. Что, первый раз? Ты это, возьми Марка, раз президент требует, но только настрой его на нужную волну. Помнишь, у него барышня есть и мама болеет, ты помнишь?

— Да.

— Ну, все, Боря, давай делай что нужно.

— Постараюсь.

— И вот еще что, я тут подумал, — озирнувся й майже пошепки: — Может, хватит с этим Марком играться, а? Бросим в камеру к отморозкам да попросим кого, чтобы ночью горло перерезал, а? Или придушил? Как думаешь? А то ж проблем больше, чем ожидалось.

— Не знаю, Ян. Шумиху-то все равно подымут, ты знаешь, у нас народ простой: убили — значит, мешал.

— Ну, ладно, — знову голосно, — посмотрим, жизнь покажет, что да как. Кстати, — знову тихо, — тебе уже передавали? Встреча в шесть вечера двадцать пятого под Лютежом, на дачке у человечка одного.

— Да, я буду.

— Ну, смотри, а то время поджимает, нужно решать что-то. — Да.

— Пока, — вимкнув мобільний і сховав до кишені. Була вже дев'ята, і йому за годину треба йти до Верховної Ради, там на нього чекали люди й кілька невідкладних справ. Ян Урманіс дістав із шухляди папери і, розклавши їх на столі, почав читати. Тихо, тільки ледь чутно дзижчить муха, він підняв голову й пошукав очима, де б вона могла літати, але сонце світило так яскраво, що побачити щось при такому світлі було майже неможливо, і тому він знову схилився над паперами й так і сидів, не реагуючи на жоден звук.

Розділ 22 (Chapter 22)

На окружній дорозі вночі за кожні кілька десятків метрів стоять на узбіччі машини, до них підходять по черзі дівчата невизначеного віку і, заглядаючи у вікно, кажуть: «Развлечемся?», а потім відчиняють двері й сідають до салону чи йдуть далі по трасі, сподіваючись сісти в іншу машину. Часом після того, як дівчина сіла в машину, та зривається з місця і мчить трасою, а потім метрів за сімсот пригальмовує, дверцята відчиняються, й дівчину викидають на дорогу. У таких дівчат розбиті губи, залите спермою обличчя, розірвана кофта та синці під очима. Інколи дівчата вискакують із салону самі, їх нудить, і вони, вибігши в поле, блюють, а потім витирають рот рукою та знову йдуть на дорогу, щоби сісти до іншого авта й робити те ж саме.

Любов у цьому світі — це дівчина, яка завітала на нашу вечірку, де ми всі тусуємося та намагаємося серед десятків знайомих і незнайомих облич упізнати саме ту чи саме того. Любов дуже скромно вдягнена, і на обличчі в неї зовсім нема макіяжу, тому на неї рідко звертають увагу. Вона ж стоїть отак десь біля стійки бару, п'є лимонад чи бренді й уважно стежить за тими, хто тусується, танцює брейк чи займається сексом прямо під штучною пальмою, потім підходить до когось одного і кладе йому руку на плече. І оця людина, якій любов поклала руку на плече, іде за нею, а ті, хто залишається, дивляться їй услід і вважають, що ця людина їх зневажає, чи їй нецікава їхня компанія, чи вона просто втомилася, або ж ідуть туди, де дівчата дають безкоштовно.

Чорна блискуча іномарка, із салону якої долинала музика та матюки, їхала, притиснувшись до правого краю, й от-от мала зупинитися, втім, вона не зупинилася, задні дверцята відчинилися, і висока білява дівчина, голосно скрикнувши, випала на дорогу. Хтось ще викинув їй кофту та трусики і, зачинивши двері, зробив голосніше музику, і авто помчало трасою. Дівчина лежала на асфальті, а коли зрозуміла, що лежати отак небезпечно, бо можна втрапити під колеса, поволі відповзла в поле і, ставши на коліна, натягнула на себе кофту і трусики. Вона намагалася підвестися кілька разів, але їй весь час не вдавалося: підкошувались ноги. Вона стояла, впершись коліньми й руками в ґрунт, і випльовувала слину, змішану зі спермою та кров'ю. Обличчя в неї було геть розбите. Дівчатка, які стояли неподалік, поглянули на неї і, перезирнувшись, рушили в її бік. Вона не звертала на них уваги, хоча дівчатка стояли над нею й голосно розмовляли.

— Смотрі, яка блядіна, не наша, не мєсна, де-то з города.

— Шо ти тут дєлаєш, чудо? Мужики вибросили? Дак не хер лежать, подимайся да йди отсюда.

— Шо молчиш?

— Воды дайте. Мне плохо, — вона підвела голову й поглянула на них своїми великими блакитними очима.

— А кому хорошо? Де мы воды возьмем?

— Меня подрезали, у меня кровь течет. Вы можете меня увезти отсюда или «скорую» вызвать?

— Де кров? — одна присіла й узяла її за живіт. — Мокре, точно кров, — поглянула на свою червону від крові долоню.

— Да хто ж тебя так? От суки, а ми думали, ты блядь киевская, залезла нам хлеб перебивать.

— Меня Люда зовут, я модель, я не блядь, помогите мне, я дам денег, — скорчилася й міцно заплющила очі.

— Давай бєгі до Ліди, у неї телефон є, хай визиває свого Жору, он забере домой. Там вилічимо. Врача позовем. Не умре. Да бігом давай, стала, смотре, — одна з дівчат відірвала шматок блузи і, перевернувши Люду на спину, узялася перев'язувати рану. — От суки, все ліцо обкончали, — витерла обличчя і вперше помітила, наскільки Люда гарна. — А ти точно модель?

— Да, — тихо.

— Я тоже хотела моделью стать, не повезло.

До них уже бігла та, яку посилали за Лідою, і сама Ліда з мобільним.

— Жора січас буде. П'ять минут. А хто ж тебе так, красавіца?

— Знакомые. — Люда підібгала ноги і, закусивши руку, тихо й важко стогнала, їй було дуже боляче. Полем їхав бобик, було чути, як він гуде і вилітають з-під коліс важкі сухі грудки. До траси йому залишалося їхати усього кількасот метрів. Коли він приїхав, Люда лежала в калюжі крові, вона втратила свідомість, і, коли її несли до машини, голова постійно билася об руку Жори. Він намагався нести її якомога обережніше, але це не допомагало. До села було недалеко. Вирішили везти її до Жмачків: у них була гаряча вода, і поряд із їхньою хатою жила стара акушерка, єдина людина в селі, яка зналася на медицині й могла принаймні промити рану та зупинити кров. Жора був у машині сам. Дівчата залишились на трасі. Північ. Саме починався найбільш урожайний для них час.

Розділ 23 (Chapter 23)

Двері камери відчинилися, і сержант, просунувши голову в отвір, оглянув усіх вісімнадцятьох чоловіків, які сиділи в шестимісній камері Лук'янівського СІЗО, і, невдоволено гикнувши, вказав пальцем на хлопця, що сидів до нього спиною, потираючи пальцями скроні.

— Лютий, Марк, этот?

— Я, — повернувся до дверей і підвівся.

— На выход.

— А речі?

— Не нужно вещей, к следователю.

Марк вийшов із камери і, заклавши руки за спину, пішов коридором. Це мала бути перша зустріч Марка зі слідчим, він навіть не знав, хто вів його справу, власне, йому зараз було абсолютно байдуже, хто займається його справою і з ким йому доведеться спілкуватися.

— Заходи, — сержант відчинив двері кабінету, Марк увійшов.

— Садись, — чоловік років тридцяти п'яти стояв, спершись на підвіконня, і меланхолійно жував гумку.

— Здрастуйте, — Марк підсунув стілець, присів.

— Сергей Кравцов, — теж сів до столу, налив у склянку мінеральної води, — майор. Я, Марк, изучил материалы дела и скажу тебе сразу: мне тебя посадить — что два пальца, понимаешь?

— Так. — Марк давно не голився і, очевидно, погано їв і мало спав. Темні кола під очима й пересохлі, потріскані губи, жовтий наліт на зубах і довге волосся додали йому кілька років.

— Мне же все равно, как к тебе наркота попала и кому ты хотел ее сплавить, я тебя лет на семь закрою, и все, и ты не выйдешь ни по амнистии, ни там за хорошее поведение. Ясно тебе?

— Так. — Вираз його обличчя був настільки серйозним, утомленим і апатичним, що слідчий раптом завмер і уважно поглянув Маркові в очі, потім відвів погляд і, нервово всміхнувшись, виплюнув у долоню гумку та приліпив до столу.

— Так что введу тебя сразу в курс дела. А дела у нас с тобой обстоят так. Сядешь ты точно, это просто факт, так надо, и ничего тут не попишешь. Вопрос только в том, на сколько ты сядешь, Марк. Если будешь брыкаться, сядешь надолго, если сделаешь, что скажем, протрубишь года три-четыре и пойдешь дышать ветром свободы. Усек?

— Ну, — Марк нарешті поворухнувся, сперся ліктями об стіл і поглянув просто в очі слідчому, погляд був важким. Марк умів так дивитися на людей з-під брів, що тим ставало не по собі, і вони намагалися відвести очі.

— Ты отдашь, Марк, все материалы, которые тебе передали в Пирогово, потом… — замовк. — Так, потом еще одно: на суде скажешь, что товар тебе поставлял некий Георгий Шац из Одессы. Он вообще к делу этому не имеет никакого отношения, но к наркоте имеет очень прямое, и к тому же он мешает одному влиятельному человеку, и этого Георгия Шаца нужно просто посадить. Усек? Что сказать, я тебе объясню.

— Я підставляти нікого не буду, так що навіть не думайте. Мені байдуже, я сяду на три чи на десять років, це мої проблеми, а Шац чи Шмац — це проблеми ваші, і самі їх вирішуйте.

— Марк, ты че? — Кравцов підвівся й підійшов до Марка. — Тебя че, не били, Марк, или ты хочешь вообще отсюда не выйти никогда? Хочешь — так это не проблема, ты не выйдешь. — Він схилився над Марком і узяв того за підборіддя. Марк не повернув голови, уперто дивився перед собою і мовчав. — Ты будешь говорить, что скажут, и без всяких там, здесь тебе не Краснодон, подвиги молодогвардейцев здесь не прокатят. Понял?

— Підборіддя відпусти. — Марк крутнув головою і теж звівся на ноги.

— Сядь, — майор дивився йому в очі й цинічно цідив крізь зуби. — Тебя зароют, Марк. Понял? Я сейчас позову сержанта, и тебя поведут в отдельную камеру, где на тебе будут бойцы удары отрабатывать.

— Майоре, не треба мене лякати, — Марк був вищим за нього і дивився згори вниз. — Хочеш бити — бий, хочеш убити — убий. Я підставляти нікого не буду. Маєш докази — давай, сади мене. Чого ти чекаєш?

— Сержант. — Той відчинив двері. — Забери его в 25-ю, пусть там с ним поговорят, только аккуратно, чтоб без следов: ему там еще на пресс-конференцию идти, начальство сказало не бить.

— Есть, на выход, — сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім надів наручники і, штовхнувши в спину, крикнув: — Давай!

Коли вони відійшли досить далеко від кабінету, сержант ухопив Марка за плече.

— Лицом к стене.

Марк повернувся до стіни і широко розставив ноги.

— Парень, — сержант говорив дуже тихо, — ты зря выпендриваешься, тебя убьют, слышишь, а нет — покалечат. Ты знаешь, что такое 25-я? Ты не знаешь. Это хуже ада, боль такая, что выть хочется и стену грызть зубами.

— Тебе били там?

— Зря ты, я тебе по-человечески говорю: сделай что просят и живи спокойно, тут же можно спокойно и мирно жить, да и на зоне тоже. Будешь послушным — будут девочки, мальчики, сигареты, наркота, деньги будут, одежда. Кому ты что докажешь? Умрешь ни за хер собачий. Понял?

— Часу не витрачай, давай веди.

— Как хочешь, — сержант відступив на крок, і цієї миті з-за повороту вийшов майор Кравцов і, не глянувши на Марка й не уповільнюючи крок, сказав:

— В камеру его, в 25-ю, сегодня не веди. — Кравцов пішов коридором, а Марк полегшено зітхнув і, облизавши язиком пошерхлі губи, відчув, як сержант боляче вдарив його між лопаток, і, матюкнувшись, вимовив:

— Вперед. — Марк пішов до камери, а сержант ішов слідом і мовчав.

Розділ 24 (Chapter 24)

Славік Мащенко, або Станіслав Мащенко — його різні люди називали по-різному, — прожив тридцять дев'ять років свого життя так, що, навіть якби він помер сьогодні ввечері, капітал, який він нажив, дозволив би і дітям, і внукам жити в своє задоволення, не думаючи про те, де взяти гроші, у якій квартирі оселитися та яким видом громадського транспорту користуватися. На одному з інтернет-сайтів, де розмістили рейтинги найбагатших людей країни, Слава Мащенко був чи то сьомим, чи то восьмим, і оцінювали його статок експерти в чотириста мільйонів доларів. Коли на прес-конференції в нього запитали, чи він справді має такі кошти, Мащенко розсміявся й відповів щось на кшталт такого: «Ну, може, маю якийсь мільйон, але не більше. Що можу? Можу хіба що кожного року відпочивати в Криму й купувати дружині дорогий одяг». Дружиною Слави Мащенка була молода співачка Саша, щоправда, її сценічний псевдонім був іншим — Акація. Саша нещодавно закінчила виш, але вже встигла народити Мащенку двох дітей. Казали, що вона раніше була стриптизеркою, але Мащенко про це думав мало, і преса також довго цю тему не мусувала: інтерес зник після того, як Мащенко взяв із Сашею шлюб. Донька Мащенка від першого шлюбу казала про нього так: «У него четверо детей, а он с малолетками каждый день трахается и каждый раз с другой». Славік Мащенко свою доньку від першого шлюбу, Дашу, якщо колись і любив, то це було так давно, що ані він, ані вона цього не пам'ятали. Коли він розлучався з першою дружиною, вона не висувала до нього жодних претензій і просто хотіла, щоби він швидше забрав речі й пішов. Квартиру, до честі Мащенка, він залишив дружині та доньці з сином. Сам якийсь час перебивався в коханок, а їх у нього було багато, а потім купив собі нову квартиру на Оболоні й одружився з Сашею.

Те, як Мащенко заробив гроші, знало небагато людей. Сам він казав хіба, що перші сто тисяч зробив на товарах першої необхідності, які продавав у якісь північні райони Росії. Потім на нього завели кримінальну справу, але так і не посадили. За кілька місяців після завершення судового процесу Мащенко став акціонером досить потужного банку, який нещодавно створили. За два роки очолив правління банку, а потім за списками однієї з партій увійшов до парламенту. Протягом перших двох років своєї депутатської діяльності Мащенко на трибуну не ліз, а потім раптом зайнявся піаром і виступав чи не на кожному засіданні. Після чергових виборів Мащенко очолив бюджетний комітет, і після цього про нього почали говорити на телебаченні, писати газети й навіть у кулуарах Верховної Ради журналісти чекали, аби взяти в нього інтерв'ю. Втім, і це ще не стало піком його кар'єри. За рік такої діяльності він купив собі завод. А потім раптом на продукцію цього заводу одержав держзамовлення. Мащенко зібрав чимало грошей, а потім узяв і вклав усе зароблене в нафтовидобувну галузь. Що цікаво, не у вітчизняну, а в російську. Після цього Мащенко почав торгувати російською нафтою на українському ринку, і про його прибутки вже ніхто навіть не питав. Вони давно перевалили за сотню мільйонів доларів. Казали, що Мащенко знайшов якийсь вихід на російську політичну верхівку, інші переконували, що його підтримали російські олігархи, а злі язики говорили, що Мащенко зв'язався з чеченською мафією. На Мащенка ці розмови зовсім не впливали, він почувався досить добре і про майбутнє говорив із великим оптимізмом.

Єдиним неприємним моментом у його житті був Ян Урманіс. Про нього казали, що він — рука Росії і людина, яка працює на спецслужби, тому ніхто з бізнесменів і політиків із ним не хотів іти на контакт, і, коли було можна, вони цих контактів уникали. Славік Мащенко — також. Утім, Ян Урманіс був віце-прем'єр-міністром, і з ним усе ж доводилося рахуватися. У середу ввечері Ян зателефонував на дачу до Мащенка, той саме вийшов із сауни й почувався дуже добре.

— Алло.

— Алло, Славик, как ты? Слышал, что бюджет приняли, ты на коне.

— А, Ян, привет! Да, приняли, но сколько я намучился! Уже неделю отхожу, запарка страшная была, прессинг дикий.

— Да не кисни, Слава, это политика, тут нельзя иначе. Ты как завтра, на рыбалочку не хочешь?

— Да нет. Хочу выспаться, я с семьей на Болеары собираюсь, собрать вещи нужно, дела порешать.

— Кстати о семье. Ты дочку свою давно видел?

— Какую?

— От первого брака. Даша ее зовут, что ли?

— Да не помню. Давно, наверно, — Мащенка здивувало те, що Ян цікавився його донькою і взагалі що він знав про її існування. — А что, стряслось что-то?

— Да нет-нет, что ты? Просто дело есть одно. Поговорить нужно с глазу на глаз. Не хочешь подъехать ко мне? Или я к тебе подъеду.

— Да нет, Ян, я сам. Ты на квартире?

— Да. Сижу скучаю, коньяк пью. Должна девочка прийти, Сара, развлечет, а пока так, думаю.

— Я через час буду, соберусь только.

— Давай, — поклав слухавку.

Даша сиділа в Мартіни й курила кальян. Даша давно курила кальян, але про це нікому не казала. Останнім часом вона почала додавати ще й зернята коноплі, і це дозволяло їй бодай на деякий час не думати про проблеми й те, що в неї постійно не вистачає грошей. Даша хотіла стати відомою співачкою, вона навіть займалася грою на гітарі і щодня, вранці та ввечері, бігала кілька кілометрів на стадіоні біля дому, висіла на поперечині, качала прес і руки, вона хотіла гарно виглядати, бути стрункою та сильною. Але раз на тиждень їй не вистачало волі, і вона, забувши про спорт, гітару, пісні і красу, приходила до Мартіни, яка вже покинула свого Махмеда, і тепер жила сама, трахалася з Суріком, який умів хіба що розбивати людям у кров обличчя, і постійно перебувала у страшній депресії, подолати яку їй ніяк не вдавалося. Коли приходила Даша, Мартіна вдягала халат на голе тіло й сідала на підлозі, навпроти дивана, на якому сиділа Даша. Так вони могли просиджувати годинами, не сказавши одна одній і слова. Потім ішли разом до ванної, набирали повно води з морською сіллю, роздягалися та сиділи в гарячій-гарячій воді, час від часу здригаючись від несподіваних дотиків до своїх тіл чужих ніг і рук. Вони могли пролежати отак, із заплющеними очима у ванні, аж до ночі і потім, не витираючись, просто накинувши на мокре тіло халатики, лягти на диван і мовчки дивитися у стелю. Першою завжди розмову починала Мартіна, їй ніколи не вдавалося чітко сформулювати питання, вона просто казала щось, аби тільки урвати цю кількагодинну мовчанку.

— Дашо, ти трахаєшся?

— Зараз ні. Марк у в'язниці, ти знаєш.

— Знаю. Я не про нього. Я взагалі питаю. Хіба трахатися можна тільки з Марком? — повернулася до Даші й зазирнула їй в очі. — Га, ха-ха-ха, — Мартіна сміялася дуже глухо і втомлено.

— Ні, трахатися можна з ким завгодно, Мартіш, ти ж знаєш, просто я не хочу з ким завгодно, я хочу займатися любов'ю з Марком, я його люблю.

— А, — Мартіна вхопила подушку й накрила нею обличчя, застогнала. — Точно, ти ж його любиш. Це класно, напевно.

— Що класно?

— Любити когось і хотіти трахатися тільки з ним одним.

— Так, це класно, Мартіно. А хіба ти не любиш Суріка?

— Ні, не люблю. А що?

— Ні, я просто подумала, що ти його любиш, ви ж так часто зустрічаєтесь, і ти казала, що у вас із ним класний секс.

— Класний, — кинула подушку на підлогу. — У нас виходить кілька разів на ніч. Ну то й що?

— Ні, нічого, я просто подумала, що це і є любов.

— Я теж так думала, а тепер я так не думаю. Що це за музика? — Мартіна підвелася і, спершись на лікоть, дослухалася до мелодії, яка лунала з коридору.

— Це мій мобільний, — Даша схопилася на ноги й побігла в коридор. Було чути, як вона з кимось розмовляє. Розмова тривала не більше трьох хвилин.

— Хто це? — коли Даша ввійшла до кімнати й увімкнула світло.

— Батько.

— Світло вимкни, очі ріже.

— Нічого страшного. Мені треба вдягатися, я йду.

— Куди? — Мартіна сіла на дивані, і з-під халата виглядали її великі красиві груди.

— Треба мені. Все, давай. — Вона скинула халата і стояла гола посеред кімнати. Даша була смаглявою, високою й дуже сексуальною, її красива рівна спина, сильні ноги та пругкі груди були кращими ніж спини, ноги і груди більшості дівчат. Даша знала про це і тому ніколи не роздягалася перед іншими дівчатами, ті б їй заздрили, а Мартіна їй не заздрила, бо сама була дуже гарною.

— Чуєш, Дашо, — Мартіна підійшла до неї й узяла за плече, іншою рукою гладила спину, — тобі ніколи не хотілося зайнятися сексом із дівчиною?

— Не хотілося, але займалася двічі: коли мені було років дванадцять і кілька місяців тому, коли напилася в подруги на дні народження. А що? — Вона вдягла футболку і вже хотіла йти.

— Нічого, просто мені завжди, скільки тебе знаю, хотілося зайнятися з тобою сексом. У тебе такі великі м'які губи, напевно, дуже приємно цілувати такі губи.

— Так, Марк каже, що йому дуже подобається цілувати мене в губи. Я йому вірю. Але з тобою я займатися сексом не буду.

— Чому?

— Просто не хочу, бувай, — Даша відчинила двері й пішла до ліфта.

— Дашо, чуєш, Дашо, — Мартіна сперлася на двері й дивилася їй услід, — а депресія довго триває, га?

— Не знаю, — озирнулася, — не знаю, може, місяць, може, рік. Я зателефоную. — Двері ліфта відчинилися.

— Телефонуй, — Мартіна повернула в замку ключ і пішла до кімнати. Лягла на ліжко. Потім узяла слухавку і набрала номер. — Алло, Сурик, ты где? А. Приедешь? Когда? Через час? Давай. Я жду. Мне уже хочется. Ха-ха. — Вона натиснула кнопку й кинула слухавку на крісло. Потім розтяглася на дивані, наче кішка, і голосно позіхнула. Була одинадцята ночі, а їй зовсім не хотілося спати самій.

Даша, як і просив батько, вийшла на вулицю й пішла до метро. Мартіна жила неподалік від «Лук'янівської», і тому батько сказав, що чекатиме на неї біля входу до метро. Даша рідко спілкувалася з батьком. Утім, навіть ті розмови, які між ними відбувалися, вона не могла назвати повноцінним спілкуванням. Батько сідав навпроти неї, дивився просто в очі й казав: «Ну, рассказывай». Після цих слів їй уже нічого не хотілося розповідати, і тому вона чекала, допоки він скаже найголовніше, і він казав: «Ну что, деньги нужны? Сколько?» Він давав їй гроші, і вона йшла, востаннє таке трапилося майже рік тому. Тоді він дав їй достатньо грошей, але вона їх розпустила. Вона ніколи не просила грошей сама: була надто гордою, та й не хотіла вона, щоби батько думав, ніби потрібен їй тільки тоді, коли в неї закінчуються гроші. Біля метро батька не було. Даша постояла хвилин двадцять і вже хотіла була йти, як почула автомобільний сигнал. Чорний джип стояв біля тролейбусної зупинки і блимав фарами. Даша побігла до нього і, відчинивши передні дверцята, заскочила до салону. Батько поплескав її по плечу й увімкнув мотор, машина рушила в бік Михайлівської площі.

— Ты как вообще, малыш? — голос батька був дуже лагідним, вона давно не чула, щоби батько так говорив із нею.

— Нормально, а ты?

— В порядке. Как всегда. Ты как со временем?

— Не знаю. Планов нету. Можна покататься.

— Ну, давай тогда заедем на одну квартиру, там тихо и можно будет поговорить.

— У тебя появилась еще одна квартира?

— Нет, это не моя. Я ее любовнице купил. Но та сейчас отдыхает где-то, не знаю, на Ибице, что ли. Квартира пустует.

— А где квартира?

— На Андреевском. Четыре комнаты, район тихий.

— Ладно. Только поесть купи, а то я голодная, с утра не жрала ничего.

— Там все есть.

— А, ну нормально, — вона відкинулася на сидінні й заплющила очі, їй подобалося їздити нічним містом. — Слышь, па?

— Что?

— А ты зачем меня вызвал? Мы же год не виделись.

— Соскучился. Хочу узнать, как живешь, не собираешься ли замуж часом, — усміхнувся.

— Да ну тебя, — засміялася. — Какой там замуж?

— Ну, чего так? Парень-то есть у тебя. Хороший парень такой.

— Ты-то откуда знаешь? — здивовано поглянула на батька.

— Да так, а что, секрет?

— Да нет, просто… — замовкла. — Не собираюсь я замуж, па, рано мне.

Коли вони зайшли до квартири, було вже далеко за північ. Батько знайшов у холодильнику мариновані гриби, рибу та буженину. Даша зробила бутерброди, потім сіли у вітальні, налили вина. Даші дуже сподобалася квартира.

— Нравится? — пережовуючи м'ясо.

— Да.

— Такую же куплю, даже лучше. Как замуж будешь выходить, куплю тебе квартиру в центре, пятикомнатную. Или на Оболони, в новом доме, двухэтажную. Хочешь?

— Папа, ты выпил? Че ты расщедрился так?

— Ты же дочь моя. Я что, не могу дочери жизнь устроить?

— Надо было нас с мамой не оставлять, вот бы и устроил.

— Да не любил я ее, Даша. И она меня не любила. Что за жизнь, когда люди не любят друг друга?

— Да, жизни никакой, — зітхнула, встала з крісла і, пройшовшись кімнатою, голосно запитала: — Так что ты хотел, папа, звал-то чего? Не бутербродов же поесть, правда, в квартире любовницы?

— Да нет, Даша, не бутербродов поесть. Сядь, дочь.

— Я постою.

— Сядь, сядь, я повторять не буду.

— Ну. — Даша сіла навпроти і, відщипуючи по крихті шматочки хліба, кидала їх на стіл.

— Я, Даша, давно не интересовался твоей жизнью, не знал, как ты, что ты. Мне даже стыдно стало как-то.

— Неужели?

— Да и сейчас у меня дети свои, о них думать приходится. Слышишь, Даша, у тебя парень есть, его зовут еще так несовременно.

— Какое тебе дело до моего парня? Марком его зовут.

— Да, Марком. Я когда узнал, что он парень твой и у вас с ним серьезно, обрадовался даже. Дочь, думаю, замуж выйдет, внуков родит. А тут по телевизору слышу — посадили Марка твоего.

— Да ты что, ты даже об этом знаешь? — Вона нервово кинула хліб на стіл і взяла фужер вина, надпила трохи.

— Я помочь хотел. Тебе не говорил об этом. Сюрприз, думал, будет. Да только заминка там. Марк-то твой не совсем хороший парень, как оказалось.

— Ты знаешь его, чтобы говорить, хороший он или нет? — Налила ще вина і прикусила губи.

— Да нет, но я говорил с нужными людьми. Они сказали, что Марка могли бы выпустить, если бы он все сделал, как просят. А он не хочет.

— Папа, а что тебе от меня-то надо?

— Я хочу, чтобы ты пошла к Марку, поговорила. Я волнуюсь за тебя, хочу, чтобы ты была счастливой, пусть даже с ним.

— Меня не пустят к нему.

— Пустят, я знаю. Я скажу тебе день и время. Ты только скажи, чтобы он не ломался и все рассказал, как его просят. Пойми, Даша, — нахилився до столу і перейшов на шепіт: — Марк твой очень серьезным людям дорогу перешел, ему бы одуматься, а то ведь ты знаешь, какая жизнь опасная. Знаешь ведь?

— Да откуда мне знать, па? Я музыкой занимаюсь, — підвелася, пройшлася кімнатою.

— Послушай меня, дочь, — теж устав, дивився їй в очі, — Марк живет только потому, что у него есть нужная информация, и люди, которых эта информация интересует, хотят быть уверены, что Марк никому ее не передал, не слил, куда не следует. Понимаешь? Расскажи он всю правду, его выпустят.

— Или убьют, — також подивилася батькові в очі. — Па, а ты сможешь спасти Марка? А? Папочка, родной, — у неї виступили сльози на очах і потекли на щоки, на ніс, вона кілька разів облизала губи. — Спаси его, ты же можешь, у тебя есть деньги, связи, у тебя все есть, па! — вона крикнула і схопила тата за сорочку, потім обійняла за шию, голова впала йому на груди, і Даша голосно заридала. Він ніжно притиснув її до себе, поцілував у голову і прошепотів:

— Даша, Даша, успокойся. Ты должна поговорить с ним. Только ты можешь его спасти. Понимаешь? Ты одна. Если он тебя послушает, вы будете вместе. А с людьми я поговорю, они поймут, они и так понимают все: парень молодой, горячий, сами ж такими были. Правду любит, о счастье всеобщем мечтает. Да кто о нем не мечтает? Только нет его, счастья всеобщего. Понимаешь?

— Понимаю, — відійшла від батька, підвела голову. Він дивився на її червоне, заплакане обличчя й мовчав. — Я все понимаю, папа. Я понимаю, что ты можешь только то, что тебе позволено, я все понимаю. Дай мне денег, и вот еще что, — накинувши кофту, — скажи своим друзьям, что я встречусь с Марком.

— Они не друзья мне, — він дістав із гаманця жмут грошей і дав Даші. Даша сховала гроші до кишені і, махнувши рукою, пішла до виходу.

— Пока, папа.

— Тебя подбросить?

— Разве что в небо. — Відчинила двері й пішла коридором, потім збігла сходами вниз, двері залишилися відчиненими.

Слава Мащенко стояв біля дверей. Задзвонив мобільний. Він дістав із кишені телефон і, розмахнувшись, з усієї сили кинув ним об стіну.

— Задрали, суки. — Зачинив двері і, пішовши до кімнати, налив вина й сів у м'яке крісло.

Розділ 25 (Chapter 25)

Того дня, коли зателефонував батько і сказав, що треба їхати в слідчий ізолятор, Даша змила з обличчя рештки косметики, одягла легеньку шкіряну курточку, довго стояла перед дзеркалом, дивлячись собі в очі, потім вийшла надвір і сіла в метро. За годину вона вже була на місці. Біля прохідної її зустрів невисокого зросту чоловік, кивнув і сказав іти слідом. Вона сховала руки в кишені й рушила за ним напівтемними коридорами.

— А у тебя хоть девушка была на воле, а? — Молодик років двадцяти шести сів навпроти Марка й намагався зазирнути йому в вічі.

— Є, є в мене дівчина. Чого ж була? — Марк не підводив голови.

— А хочешь ее увидеть, потрахаться хочешь, а, хочешь ведь? — хлопець засміявся й ударив Марка в плече, той не поворухнувся.

— Так, хочеться, побачити хочеться і потрахатися теж. А тобі хіба ні?

— Так у него девушки нет, — дядько, який сидів біля дверей, почухав груди і сплюнув на підлогу. — Он мудак, онанист прибитый.

— Ты че, че ты ляпаешь? — хлопець підвівся, але така його реакція викликала легкий смішок у камері, і він знову сів.

— Марк, а ты и впрямь наркотой торгуешь? — той, що біля дверей, сказав це зовсім тихо.

— Да, торгую. А що? Жити ж треба.

— Так посадят тебя, Марк, надолго посадят.

— Життя таке, — спробував лягти на спину, але людей у камері було багато, і нормально лягти йому не вдавалося.

— Да подвинься, пусть ляжет. — Кілька людей вступилися за Марка, і той, хто не хотів посунутися, одержав удар у вухо і, тихо стогнучи, переліз на інше місце. — О, нормально, ложись, Марк.

Двері камери відчинилися, і сержант просунув у отвір голову, знайшов очима Марка.

— Чего смотришь? Выходи, к тебе пришли.

— Хто? — Марк схопився на ноги.

— Выходи давай, спрашивает, — сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім зачинив двері й тихо на вухо: — А ты знаешь, в 25-й уже спрашивают, когда ты придешь. Ну, чего молчишь, а? Молчишь чего, сучонок?

— Веди.

— Ну, иди, — він ударив Марка кулаком у спину. — Вперед!

Вони піднялися на кілька поверхів угору. Марк стояв перед дверима, старими дерев'яними дверима брудного жовтого кольору, і чекав, допоки йому дозволять увійти.

— Лицом к стене! Ждать! — сержант відчинив двері і стояв кілька секунд, дивлячись углиб кімнати. — У тебя есть пятнадцать минут, заходи.

Марк відійшов від стіни й побачив те, що змусило його завмерти на мить і заплющити очі. Серце гулко вдарилось у грудях, і стало якось нестерпно солодко, і голова, здавалося, от-от піде обертом, і він втратить свідомість. Сержант підштовхнув його, Марк увійшов до кімнати, і двері за ним зачинилися. Було чути, як клацнув замок і пішов коридором сержант. Вони залишилися вдвох.

— Марку, — Даша хотіла була скочити і, підбігши, упасти йому на шию, але він приклав палець до вуст, потім повільно підійшов до неї і, сівши поряд, обійняв за плечі.

— Мила, — прошепотів на вухо, — мила моя, — цілував її в шию, в очі, в чоло, — не кажи нічого. Що б ти не сказала, це не має значення. Я знаю, навіщо тебе пустили сюди. Просто не кажи мені нічого. Ми кохатимемося ці п'ятнадцять хвилин і казатимемо тільки те, як сильно любимо одне одного. Чуєш? Все інше не має значення. Розумієш? Не має ніякого значення.

Марк посадив її на руки, припав до вуст, і так лагідно й ніжно цілував, що в Даші навернулися сльози на очі, і він злизував ті сльози язиком, цілував їй заплакані очі, ніс, м'яв руками пругкі груди й навіть кілька разів торкнувся лона. Даша голосно зітхнула і міцно обійняла Марка, він узяв до рота мочку вуха, і від цього дрож пробіг їй по тілу, вона залізла рукою йому під футболку, терла спину, живіт, він опустився нижче, цілував шию, потім торкнувся вустами грудей, щоправда, крізь блузу, Даша починала стогнати і дихати важко й уривчасто. Раптом Марк відсторонився, поправив волосся та футболку, втупився поглядом у стіну й завмер.

— Що таке, Марку? Я хочу тебе, — Даша була збудженою і красивою.

— Іншим разом, Дашо. Наш час минув. Він уже чекає.

— Хіба так швидко минуло п'ятнадцять хвилин?

— Еге ж, так швидко минають оці хвилини, які ми проводимо з коханими. Я йду, — він підвівся.

— Марку, батько просив передати, що тебе вб'ють, якщо ти не повідомиш їм усю необхідну інформацію.

— Я знаю.

— І що? Що ти знаєш?! — Даша зірвалася на крик, голосно схлипнула й завмерла.

— Не плач, — підійшов і втер їй сльози, — не плач, ти ж знаєш, що я кохаю тебе, дуже сильно тебе кохаю.

— Якщо любиш, скажи їм усе. Нам буде добре, тебе випустять, і ми житимемо так, як захочемо. Батько подарує мені квартиру, у нас буде своя велика, красива квартира. Ти розумієш? — її очі враз стали великими і сповненими надії й радості.

— Ми не зможемо бути щасливими так, — Марк розвернувся та пішов до дверей. Двері розчинилися, і сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім поглянув на Дашу і, плямкнувши губами, міцно зачинив двері. Даша почула, як щось голосно вигукнув сержант, і потім їй ще довго вчувалися кроки Марка, були вони швидкими, впевненими і ритмічними. Такими кроками, подумалось, ідуть на страту. Даша сіла на стілець і зрозуміла, що все, у що вона так довго вірила, вмерло. Марк ніколи не піде на компроміс, а значить, вона ніколи більше не побачить Марка.

Коли до камери, де сидів Марк, залишалося метрів тридцять, сержант раптом зупинився й наказав Маркові повернутися обличчям до стіни. Підійшов іще хтось, Марк не бачив хто. Його голос був йому зовсім незнайомий.

— Ты хоть бы трахнул эту сучку, а то так, только намаялся. Тебя слушали, пацан, и очень недовольны тем, что ты сказал. Нам насрать на то, что тебя увидят побитым на пресс-конференции, нам насрать на то, что тобой заинтересовался президент, нам на все насрать, Марк. Ты сейчас пойдешь в 25-ю и не выйдешь до тех пор, пока мы не получим от тебя всю нужную информацию. Ты въехал?

— Ведіть.

— Что ты сказал? Я спросил: ты въехал?

— Я сказав: ведіть.

Той, хто розмовляв із ним, пішов і зник за поворотом. Маркові сержант наказав розвернутися й чекати. Двері навпроти розчинилися, і двоє молодиків, які вийшли з камери, узяли Марка під руки та затягнули всередину. Камера була великою і пофарбованою в червоний колір, причому навіть стеля та підлога були червоними. Посеред камери стояв стілець, і Марк помітив, коли сідав на нього, великі плями крові, які залишилися на підлозі. До нього підійшов чоловік у чорному комбінезоні, постояв трохи і, замахнувшись, сильним ударом кийка повалив на землю. Потім Марка довго били ногами та кийками, обливали водою і знову били. Тільки за кілька годин, коли в роті він відчував лише два кутніх зуба, а очима вже не міг бачити через гематоми, все тіло нило і страшенно боліли поламані ребра, його підняли і, посадивши на стілець, показали пальцем на невисокого чоловіка років тридцяти шести, який увійшов до камери та, сівши навпроти, чемно запитав: «Ну, як почуваєтесь, готові до діалогу?». Світ поплив перед очима, і Марк, важко ковтнувши густу солону слину, втратив свідомість.

— Марку, Марку, — він розплющив очі, над ним стояла медсестра і промивала ваткою, змоченою в спирті, рани на обличчі, — як же так, га? І навіщо ти вліз у ту бійку?

— Яку бійку? — йому було важко говорити, бо в роті було повно вати і якихось ліків, він ледь рухав язиком.

— А, ти вже й не пам'ятаєш?

— Ні, не пам'ятаю. — Він раптом зрозумів, що нічого не пам'ятає, абсолютно. Він не пам'ятав, який зараз день, і що було з ним учора й сьогодні, він теж не пам'ятав. Він пригадував тільки, що зустрівся з Дашею, і потім усе, чорно, ніби хтось стер із пам'яті всі події. — А який день зараз?

— Середа, — медсестра перев'язала рани на руці й поклала щось тепле на живіт.

— А. Я давно тут?

— Другий день. Тебе вчора привезли побитого, страшно було дивитися. Ти зі співкамерниками побився.

— Так? Не пам'ятаю. А чого я бився з ними?

— Кажуть, що вони про твою матір щось погане сказали.

— А, ясно. Тоді я міг. Я не люблю, коли про матір говорять щось не те. А мені довго тут лежати ще?

— Тиждень. Поки вичухаєшся. Тобі ж зуби повибивали, ребра цілого нема ні одного. Тиждень, а може, й більше.

— Ясно.

Медсестра подивилася на нього лагідно й мило, йому здалося, що вона хоче йому щось сказати, але боїться це сказати. Вимкнула в палаті світло і, виходячи, зачинила двері.

— Спіть.

— Спробую. — Марк заплющив очі й уявив перед собою Дашу, її вуста, її теплі, ніжні руки, усміхнувся та заснув. Йому ввели снодійне, щоб краще спав, бо засинати, коли в тебе болить усе тіло, без снодійного дуже важко.

Розділ 26 (Chapter 26)

Макс недовго пожив у Маші. На третій день їхнього співжиття Маша прийшла не сама, а з високим молодим чоловіком, який подивився на Макса так, що той зрозумів: він тут більше не потрібен. Маша йому цього не казала. Щоразу, коли Макс намагався перехопити її погляд, опускала очі й починала про щось говорити зі своїм знайомим. Його звали Русланом, прізвища вона не називала, а Макс і не цікавився.

— Машо, а де я житиму? — він стояв біля виходу й розгублено дивився на двері ванної кімнати.

— На квартирі, де й жив раніше. Хіба я обіцяла, що ти будеш тут жити, скільки схочеш?

— Так тієї квартири в мене вже нема: її забрали хазяї.

— І що? Шукай собі іншу хату. Мені яка різниця, Максе? У мене хлопець є. Я що, з ним при тобі буду сексом займатися?

— Ні. Ні, звичайно, ні.

— Ну всьо, пока, — Маша відчинила двері й чекала, поки Макс вийде.

— Пока, Машо, — пішов сходами вниз. У нього був тільки невеличкий штопаний рюкзак і плеєр. Ще в нього був мобільний телефон і кілька сотень гривень. Де він їх узяв, Маша не знала. Вона зачинила двері й одразу ж забула про Макса. Її більше не цікавила ця людина. У неї був Руслан.

Макс перевірив рахунок і побачив, що грошей досить, аби зробити ще один дзвінок. Він став посеред вулиці й набрав кілька цифр.

— Алло, Сем?

— Ну.

— Слышишь, ти идешь сегодня в «Ра»?

— Иду.

— Можно с тобой?

— Макс, тебя там некоторые люди не хотят видеть. Ты помнишь тот вечер, когда ты трахнул в туалете мальчика, а он оказался другом Гоши Коцарева, этого банкира со здоровенным членом?

— Ну.

— Так вот, Коцарев тебя больше не хочет видеть в клубе. Ты туда не приходи, а то набьют морду.

— И куда мне идти? Меня Маша с квартиры выгнала, привела какого-то натурала вонючего и сказала, что не будет при мне с ним трахаться.

— И что мне делать?

— Можно я у тебя переночую?

— Нет, Макс, нельзя. Иди, куда хочешь, всё, пока. — Він поклав слухавку, і Макс сховав телефон до кишені. Була восьма вечора. Макс пішов до дороги, зупинив таксі і сказав їхати до парку Шевченка, там у цей час збиралися бідні геї, яким не вистачало грошей ходити по клубах, і на те, щоб знімати гарненьких хлопчиків, їм також грошей не вистачало.

Макс давно не заходив до цього туалету, де в четвер увечері збирається повно геїв. Вони стоять біля вікон і непомітно торкаються руками членів тих, хто заходить. І хто відгукується на таке привітання, тих вони беруть під руку й виходять на вулицю. Макс одразу побачив того, з ким хотів би переспати, тому підійшов до нього та поклав руку на плече. Юнак вийшов слідом за Максом. На вулиці Макс нарешті добре його роздивився. Він був молодшим за Макса на кілька років, високим, сильним і трохи брудним.

— Ну, куда пойдем?

— Ко мне нельзя, — Макс дивився в землю.

— А ко мне можно было бы, если было бы куда, — він розсміявся й сів навпочіпки перед Максом. — Давай я здесь у тебя отсосу, а ты меня вон в тех кустах трахнешь, когда стемнеет, идет?

— А спать где мы будем?

— Я пойду к пацанам в подвал, а ты — где захочешь. Иди сюда, — він підвівся, узяв Макса за руку й повів за дерево, — тут никто не увидит. Давай. — Він розщепив Максові ширінку і став на коліна.

— Люди ходят, — Макс увесь напружився, коли відчув, як він торкнувся губами його тіла.

— Пусть ходят.

Усе тривало хвилин десять. За десять хвилин раптом ослабли ноги, і приємна судома звела м'язи, потім тіло розслабилося, і він, важко ковтнувши, тихо застогнав.

— Понравилось? — устаючи з колін. — Пошли, сделаешь мне приятно. Сосать не надо, так, рукой можно, — пішов углиб парку, Макс — слідом за ним.

У безпечному місці він зупинився, вперся руками в дерево і спустив штани.

— А ты не больной?

— Да кто знает, я что, проверялся, а ты?

— Да нет вроде.

— Вроде — на огороде, давай, вставляй, — він заплющив очі й чекав, поки Макс увійде.

— О, оно, — хлопець задоволено постогнував і просив Макса робити це швидше.

— Все, — Макс відхилився й застебнув штани.

— Неплохо, — розігнувся. — Пойдем пива выпьем.

— Нет, мне идти нужно, срочно нужно идти.

Макс раптом відчув у грудях якусь тривогу, таке відчуття вже було в нього раніше, але воно було надто короткочасним, і він не встигав зрозуміти, що ж із ним відбувається. Його заглушали інші, більш сильні відчуття — хіті і спустошеності. А зараз усе ніби кудись зникло, і він залишився з цим відчуттям сам на сам. Йому раптом зробилося страшно й захотілося кудись утекти. Макс навіть не глянув на хлопця, розвернувся й побіг убік університету. Ноги, здавалося, не слухалися його, і бігти було з кожним кроком важче, але зупинитися він не міг. Добіг до Ботанічного парку і, знайшовши в паркані дірку, вліз у неї. В парку не було нікого. Тихо та спокійно було там цієї пізньої пори. Він зупинився біля великого дерева, стояв так і дивився в небо. Йому було боляче. Боліло десь усередині. Макс знав, ні, власне відчував, що дороги назад нема. Увесь цей світ ураз став йому чужим, і Макс уже змирився з думкою, що він нікому в цьому світі не потрібний. Йому навіть не було шкода себе, не жалкував він і за втраченим часом, просто отак стояв і дивився в небо, і сльози стікали по щоках. Він раптом зрозумів, що жити більше не хоче, йому не було для чого жити, йому було важко жити, життя, здалося, пройшло десь поряд і пішло далі, залишивши його стояти отут, у парку, і дивитися в небо.

Макс сів на лавку й дістав із рюкзака ніж, маленький ніж, яким відкривають консерви та пляшки від пива. Він навіть не хотів прощатися з життям, пишучи якісь записки: знав, що їх усе одно ніхто не прочитає, а якщо й прочитає, то навряд чи й зрозуміє. Ну, справді, як вони зможуть зрозуміти, чому пішов з життя Макс Гречаний, хлопець, якому не було ще й тридцяти і який просто в один момент втомився й не захотів більше боротися? Макс стиснув праву руку в кулак і, приклавши лезо до вен, готувався до найвідповідальнішого моменту в своєму житті.

Він знав, що буде трохи боляче, але цей біль не може зрівнятися з тим, який він переживає протягом уже кількох років. Цей біль приходить уночі, коли ти кінчаєш в задницю якомусь черговому коханцеві чи робиш мінет багатому товстому дядькові з маленьким членом і слабкою ерекцією, він приходить уранці, коли ти прокидаєшся й розумієш, що більше за все не хотів би прокинутися і знову думати над запитанням «навіщо жити?». Цей біль не можна подолати, його не можна спекатися і нічого, геть нічого не можна з ним зробити, із цим страшним і нестерпним болем. Тепер він знає, як можна його перемогти. Стиснув у руці ніж, зціпив зуби й різко шарпнув лезом по венах. Кров бризнула фонтаном і залила обличчя, груди, під ногами натекла велика калюжа, і тонюсінький струмочок його, Максової крові, поволі потік униз. Життя виходило з нього повільно.

Будучи при ясній свідомості й чітко розуміючи, що відбувається, він, попри це, уже відчував себе поза всім. Почувся сміх перехожих, які прямували бульваром Шевченка в бік площі Перемоги, і тихий шепіт закоханих. Він устав із лавки й хитнувся вперед, ноги вже не тримали його. Раптом якийсь несвідомий порив: сильно затиснув пальцями рану, часто та глибоко задихав і думав був вже кудись бігти, та враз цілковита апатія охопила його. Кровотеча посилилась, і не було вже ніякої надії зупинити її, серце билося дедалі повільніше, і він уже практично не відчував його ритмічного ходу, перед очима попливли рожеві кола, і якісь дивні видіння почали виникати перед його внутрішнім зором.

Врешті Макс опустився на коліна, і, ще раз оглянувши рану та яскраво-червону калюжу крові, глибоко вдихнув, і, подумавши про те, скільки б він прожив, якби не закінчив усе отак раптово та страшно, зрозумів, що до старості все одно б не дотягнув, та й дітей укупі з онуками з огляду на свою орієнтацію також би не виховав. Врешті це його трохи заспокоїло й додало впевненості в тому, що він вчинив правильно, і що жити, за великим рахунком, йому не було для кого, і що ніхто не помітить цієї смерті й не заплаче за ним. Потім він упав. Обличчям на асфальт, і останнє, що побачив, — великі жовті ліхтарі, які освітлювали перехожим дорогу. Жодної думки не було в голові Макса Гречаного, коли його серце зупинилося, тільки жовте світло вуличного ліхтаря.

Холодне тіло знайде під ранок сторож. Труп відвезуть до моргу й за кілька днів поховають на Лісовому кладовищі. Маша на похорон не прийде, вона просто нічого про це не знатиме. А коли дізнається, скаже: «Мгм, чого б це він?» і подумає про себе: «Я завжди знала, що цим усе закінчиться». На могилу до Макса вона не прийде ніколи.

Розділ 27 (Chapter 27)

— Да, мне надо этот бой, ты понимаешь? Я сейчас в жопе полной. Ты знаешь, сколько я дал, чтобы организовать этот турнир, и ты сейчас говоришь, что не достанешь мне Марка? — Давид Арцанія ходив узад-уперед кімнатою і нервово палив. — Толя, меня не волнует, что он сидит, он мне нужен. Если Марк не выйдет, я потеряю кучу денег. Этот осетин — зверь просто, на него столько денег поставили, ты столько не видел.

— Арацан, — Толя намагався говорити спокійно, — я не Бог, ты это знаешь, и я это знаю. Так что ты требуешь от меня черти знает чего. Дать тебе других бойцов? Я дам, не вопрос. Но Марка — извини, я за ним в тюрьму не полезу.

— Все, успокойся, Толя. Забыли. Скажи мне только, где сидит Марк.

— Да в СИЗО он сидит, на Лукьяновке.

— Все, давай.

— А ты что, с тюрьмы его достанешь?

— Попробую. — Арцанія поклав слухавку й вийшов із кімнати. Надворі його вже чекала машина. Він сів біля водія та наказав їхати в бік Лівобережної. Надворі була ніч.

У ресторані, куди Арацан увійшов в оточенні двох дебелих хлопців у темних костюмах, на нього вже чекали. За крайнім від вікна столиком сидів чоловік середнього віку й пив каву. Арацан дав знак хлопцям, і ті пішли до виходу. Арацан сів і поклав на стіл руки. Чоловік напроти зробив те ж саме.

— Чтобы разговор был приятным, руки лучше так и держать, — Арацан усміхнувся й дістав із кишені цигарки.

— Мне сообщили ваши требования. За определенную сумму это можно сделать, только время нужно. Двух дней мало.

— Больше ждать не могу, два дня — максимум.

— Тогда сумму придется увеличить. До двадцати.

— Десять и все, ты знаешь, я эти деньги не рисую. Я сказал десять, значит, десять.

— Тогда разговора не будет, — він підвівся, щоби піти.

— Сядь, — кинув цигарку на стіл.

— Вы не понимаете, о чем идет речь, вы не понимаете, с чем сопряжено освобождение Марка из СИЗО.

— Да мне и не надо этого понимать, меня волнует только одно — будет Марк через два дня на ринге или нет. Все, больше меня ничто не печет.

— Он сейчас лечится, завтра должны выписать.

— А что с ним?

Офіціант приніс замовлені страви, поклав на стіл.

— Да побили его. Пытали. Вроде вылечили.

— Как там следователь?

— Кравцов — парень крепкий, крученый и хитрый, но у него есть то место, за которое можно уцепить.

— Ну?

— Он взятки берет. Причем берет по-крупному. Начальство знает. Но у них там такая договоренность: он берет и дает им процент, они на это закрывают глаза, но только до тех пор, пока он не засветится. Если он, не дай Бог, попадает, всё — они концы обрубают, и он тонет. Спасать никто не будет.

— Ну и что, вы придумали что-то?

— Мы начинаем работать. Если сумма нас устроит, дело будет улажено.

— Ладно, двадцать тысяч. Но только послезавтра Марк должен быть у меня.

— Мы будем работать.

— Ну-ну, — Арцания встав і, не подавши руки, пішов до виходу. Чоловік, із яким він щойно спілкувався, зосереджено дивився йому вслід.

Кравцову зателефонували вночі, коли він повернувся з роботи й саме збирався вкластися спати. Дружина була в матері, і йому не було з ким поговорити перед сном. До того ж йому сьогодні передали крупну суму грошей, і Кравцов був щасливий та втомлений. Він дуже хотів спати.

— Алло, Кравцов слушает.

— Привет, Кравцов. Ты деньги получил сегодня?

— Ты кто? Какие деньги?

— Да какая тебе уже разница, кто я? Тебе деньги за улики, которые были по делу Крамаря, передали?

— Ну.

— Гну, Кравцов. Это подстава была. Тебя свои обработали. Теперь ты на крючке. Попытаешься сорваться — сдадут.

— Вы чего хотите? — Кравцов відчув, як на чолі виступив холодний піт.

— Нам нужен Марк Лютый. Там против него кое-что есть. Наркотики, да?

— Да.

— Так вот, наркота должна исчезнуть, а Марк — выйти на свободу. Ты понял?

— Да вы что? Это же дело такого масштаба! Да мне же жопу порвут.

— Так тебе ж… — на другому кінці дроту хтось усміхнувся, — короче, Кравцов, парня выпускай, иначе всплывут все твои грешки, и ты сам сядешь надолго, понял?

— Я попытаюсь.

— Ты пытаться в туалете будешь. Парень должен быть на свободе. Мы даем сроку сутки. Все, спи спокойно, Кравцов, и дыши полной грудью. — Зв'язок урвався.

Кравцов поклав слухавку й пішов на балкон. Він стояв, спершись на стіну, та дивився в небо. Знав, що виходу нема, але випустити Марка — це не те ж саме, що винести на світло всі свої гріхи. Кравцов вирішив обрати перше. Він зайшов до кімнати, підняв телефон.

— Алло, это Кравцов. Кто на дежурстве сегодня? А. Я сейчас подъеду. Дело есть. Да. Бывай.

Він швидко вдягнувся і вийшов із квартири. За сорок хвилин уже відчиняв двері свого кабінету. На годиннику — третя ночі.

Наступного вечора Кравцов сидів у своїй квартирі на кухні та пив мартіні. Окрім нього, в квартирі не було нікого. На столі лежали гроші, недопалки, фотокартка дружини й пістолет. Він щойно розмовляв із начальством і зрозумів, що йому треба піти. Ніхто не сказав це відкрито, але та перспектива, яку йому намалювали, його абсолютно не влаштовувала. Кравцов був готовий до цього ще тоді, коли вперше взяв гроші від якогось банкіра за те, аби випустив його сина, малого придурка, затриманого за зґвалтування, учинене в батька у квартирі. Малому світило років вісім, а Кравцов його відмазав, і винною зробили ту дівчину, яку хлопець трахнув на батьковому ліжку. Кравцов ще тоді зрозумів: рано чи пізно все це закінчиться. І він морально готував себе до цього. Він ще тоді вирішив: якщо попадеться, не буде відмазуватися, просити, аби йому дали ще один шанс. Він знав, що саме зробить.

Кравцов узяв зі столу пістолет і довго дивився у вікно. За вікном смеркало, і легенький вітерець приносив у квартиру прохолоду. Кравцов знав, що Марк не винен, і десь підсвідомо він таки відчував якесь полегшення від самої думки про те, що принаймні перед смертю зробив добру справу, випустивши Лютого. Втім, навіть ця думка мало тішила його. Йому враз стало сумно, і він зрозумів, що жити, за великими рахунком, зовсім не цікаво. Життя набридає, якщо в ньому немає чогось більшого за саме життя. В житті Кравцова оцього великого й непересічного не було. Тому він ще раз перевірив магазин, у ньому було три патрони, звів гачок та, приклавши пістолет до скроні, глибоко вдихнув і вистрілив. Тіло відкинуло до плити, і кров, яка бризнула на стіну, залишила на ній великі червоні плями.

Тіло Кравцова знайдуть наступного дня, коли дружина, повернувшись додому, побачить на кухні мертвого чоловіка. Її забере швидка з діагнозом «нервовий зрив». Тіло Кравцова відвезуть до моргу й поховають за день. Про причини самогубства ніхто з колег не говоритиме. Кравцову було 34 роки.

Розділ 28 (Chapter 28)

Ян Урманіс під'їхав до Міністерства внутрішніх справ о шостій вечора. На нього вже чекали. Полковник у цивільному зустрів його і провів до ліфта. Урманіс був злий і в нього дуже хижо світилися очі. Полковник намагався уникати його погляду.

На третьому поверсі вони вийшли, і Урманіс, зробивши жест рукою, змусив полковника залишитись у ліфті, а сам пішов до кабінету Бориса Мирческу, міністра внутрішніх справ.

— Чекає, — секретарка перелякано кліпнула оченятами й різко підвелася. Віце-прем'єр навіть не глянув на неї, відчинив двері і, сильно грюкнувши ними, залишився сам на сам із Борисом Мирческу. Той сидів за столом і курив цигарку.

— Тебе хоть что-то можно доверить, а? — підсунув стілець, сів.

— Ну, мы работали. То, что вытворил Кравцов, было полнейшей неожиданностью, — він не виправдовувався, він говорив спокійно й рівно.

— Кто освободил Марка?

— Есть подозрения, что это работа Арацана. Но, опять же, мы не можем говорить наверняка.

— Ой, Боря, — він ударив рукою по столу, — да кто такой твой Арацан? Ты что, не понимаешь, какая бомба может быть у Марка, а? Причем здесь этот грузин? Это что, из-за какого-то тунгуса Кравцов будет пулю себе в лоб пускать?

— Но Кравцов…

— Я знаю, — підвівся, підійшов до стіни. — Я знаю, кто такой Кравцов, я изучил его дело и точно знаю, что на Арацана он бы не повелся.

— Хочу сообщить, Ян Дмитриевич, что Давид Арцания не тунгус и не пешка, на которую бы не повелся Кравцов. За ним стоят довольно серьезные люди, которые имеют свой интерес в бизнесе Арацана. Подпольные бои смотрят не только спорстмены и бандиты, но и члены правительства, и нардепы, и олигархи. Если бы Арацан был им не нужен, его бы давно уже не было. Мы изучили ситуацию. — Нарешті цигарка зітліла, і він кинув її в попільничку. — Завтра в Киеве пройдут очень хорошие бои, будут бойцы из Британии, Америки, Германии, Осетии и даже Японии. Арацан ставит на Марка хорошие деньги: Марк — его надежда. Кроме того, Арацан пообещал местным крутым, что наш парень победит, и ставки там не стогривенные. Поверьте, это серьезная причина, чтобы сделать все возможное для освобождения Марка.

— Ну и что ты прикажешь делать? — пішов до вікна.

— Это ваше дело — приказывать.

— Так вот что я тебе прикажу, Боря, — буквально підбіг до нього і схилився до столу. — Убери Марка как хочешь. Это меня не волнует. Но Марка должно не стать, усек? Пусть его убьют во время боя, — здається, йому ця думка самому сподобалась, і він навіть трохи заспокоївся: — О, хорошая идея, прислушайся, Боря. Пусть так и будет: Марк умрет от удара. Именно так.

— Попробуем, но это маловероятно: на него слишком много денег поставили.

— Реши этот вопрос.

— Решим. Но в любом случае мы отработаем все возможные варианты и Марка ликвидируем.

— Три дня, — показав три пальці. — Ты понял? Три, — підніс руку до очей Борису, — через три дня ты должен мне сказать: «Марка больше нет».

— Это все?

— Да, это все.

— Так, может, коньяка?

— Нет, — після паузи, — нет, у меня плохое настроение, я пошел.

Ян Урманіс вийшов із кабінету. В коридорі його вже чекав полковник. Він пішов сходами вниз і чув, що той іде слідом.

— Не нужно за мной ходить, — повернувшись біля виходу.

— Приказ.

— Приказы отдаю я, — він усміхнувся й пішов до машини. Полковник його жарту не зрозумів і тому не всміхнувся. Втім, Ян цього не помітив. Він зачинив дверцята, і авто виїхало з двору. Полковник провів його очима.

Розділ 29 (Chapter 29)

— Маша, а у тебя есть мечта?

— Есть. — Маша лежала поперек ліжка, і її голова торкалася його грудей, рукою вона ніжно гладила йому обличчя.

— Какая?

— Белая, пушистая, мягкая.

— Что это?

— Норковая шуба за полторы тысячи долларов, — вона засміялася і, перевернувшись на живіт, поцілувала його тіло.

— Мы будем заниматься любовью или ляжем спать?

— Не знаю. А ты хочешь? — Маша сперлася на лікті й подивилася йому в очі, в цій напівтемряві вона ледве могла їх розгледіти.

— Да, я хочу. Ты такая нежная, и с тобой приятно заниматься этим, — обійняв її і, поклавши руку під голову, поцілував вуста. Вона потягнулася до члена, і він тихо застогнав, увесь напружився й торкнувся її язиком. Вона відповіла тим самим, сіла на нього верхи, і цієї миті замок клацнув, і двері відчинилися, вона скрикнула, а він завмер.

Вони почули кроки. В коридорі спалахнуло світло. А за мить до кімнати хтось увійшов і натиснув вимикач.

— Марку, ти? — вона прикрила груди й перелякано кліпала очима.

— Я. Це хто під тобою? — він кинув на стілець сорочку і важко опустився в крісло.

— О, це Руслан, знайомся.

— Привіт, — Руслан намагався підвестися.

— Лежи. Підеш трохи пізніше. Коли я помиюся.

— Ми маємо піти, Марку?

— Так, Машо, ви маєте піти.

— А тебе з в'язниці назавжди випустили? — знайшла рукою комбінацію й натягнула на голе тіло.

— Так, — устав із крісла, зняв джинси, вони були брудними, і від них неприємно пахло. — Коли я вийду з ванної, вас тут уже не повинно бути. Мені не шкода квартири. Просто зі мною може статися все, що завгодно, і краще вам не бути поряд зі мною, коли це станеться. Бувайте, Машо і Руслане. Телефонуйте, — Марк пішов до ванної, і вони почули, як із крана потекла вода.

Речі складали недовго. У них не було багато речей. Коли Марк полежав у теплій воді, змив із себе увесь бруд, три рази вимив голову й почистив нові, вставлені зуби, їх у квартирі вже не було. Марк полегшено зітхнув, узяв слухавку та, набравши номер, тихо і схвильовано промовив: «Дашо, це я. Так, удома. Ні, не треба нічого робити. Я сам зателефоную, коли все владнається. У мене ще дуже багато справ. О так, дуже, дуже скучив, але не зараз, па». Він вимкнув телефон і, впавши на ліжко, одразу заснув, він навіть не помітив, що Маша виходячи забула зачинити вхідні двері. Він уже нікого не боявся, він уперше за кілька місяців нормально спав.

Філософський відступ

— Марк, Марк, Марк! — Толя стояв над ним і бив по щоках. — Марк, ты слышишь?

— Чую. Чого ти кричиш? — Марк розплющив очі й подивився Толі на перенісся.

— А че ты на полу лежишь? У тебя бой через десять минут!

— Думаю. А ти що хочеш?

— От тебя? — Толя сів на стілець. — Да чего хотеть-то от тебя? Хочу, чтобы ты живым остался после боя. Я вообще не понял, как ты на это согласился. Тут знаешь, какие ребята бьются?

— Ні, не знаю. А яка різниця?

— Ты не боишься, Марк? — Він став на коліна біля Марка й поклав руку йому на чоло.

— Чого?

— Ну, не знаю. Драться, проигрывать, смерти, в конце концов? Разве тебе не страшно, Марк?

— Страшно. І що?

— Ты должен выйти на ринг?

— Так, я повинен. Я не можу не вийти. Так треба. Я вийду сьогодні й буду вільним. Розумієш? Я нікому нічого не буду винен. От і все. Іди, Толю, я хочу побути сам.

— Странный ты, Марк.

— Я знаю, — він підвівся й узяв Толю за руку, — я знаю, — Толя опустив голову та пішов до виходу.

— Голову прячь и уходи от удара, они все без башни.

— Мгм, — він зняв із пальця перстень і, повернувшись до стіни, випрямив спину та глибоко вдихнув.

Усіх учасників — у заявці їх було 16 — розбили на пари.

Переможці пар зустрічалися один із одним у наступному колі, і так до вирішального бою. Марк перший бій провів дуже спокійно й рівно. У нього все ще боліло плече та нили ребра, але він на те не зважав, суперника тримав на відстані і вдало ухилявся від ударів ногами. Ногами суперник бив майстерно й дуже сильно. Марк точно знав, як він його переможе. Треба було тільки трохи почекати, поки британець, схожий на одного американського актора, прізвище якого Марк уже забув, підійде ближче й завдасть удару ногою в голову. Це сталося у третьому раунді. Суперник зробив крок уперед і з лівої спробував дістати Маркові в обличчя. Марк присів і ударом у коліно збив суперника з ніг, потім захопив його за шию і притис до підлоги. Британець кілька разів намагався вирватись, але потім здався, і суддя віддав перемогу Марку. Так само спокійно і вміло Марк відправив у нокаут невисокого мулата, який був, очевидно, добрим боксером, але дуже неврівноваженою людиною. Марк спіймав його на контрударі, і цього виявилося достатньо. Мулата винесли з рингу. Перед півфінальним боєм до Марка підійшов Толя.

— Марк, не ведись. Бойцы эти ложатся под тебя. Я же вижу. Тебя в финал тянут просто. Слышишь? Не рвись! Ляг сейчас. Просто возьми и ляг. Деньги ты все равно получишь. А то в финале и убить могут. Кто знает…

— Не кричи на вухо, Толю. Чого ти? Хто тобі сказав, що вони лягли? Я їх побив.

— Дурак ты, парень. Я в бизнесе этом побольше тебя, и я знаю: на таких соревнованиях вот так вот просто не выигрывают. Понимаешь? Тут людей убивают, тут калеками остаются после боя. Тебя берегут, Марк.

— Я не можу лягти.

— Ну и дурень. Осетин этот, который немцу челюсть сломал, и тебе сломает. Понял? Вот я тебе говорю.

— Побачимо, Толю. — Марк пішов на ринг.

Після цього бою Марк уже не володів лівою рукою: вона була вибита, і праве око геть запухло. Марно лікарі намагалися щось зробити, прикладаючи кригу й мідні кружальця. Він не бачив цим оком. Толя опустив голову та дивився в підлогу. Марк мовчав. Підбіг Арацан.

— Ну, шо, Марк? Ты как?

— Нормально.

— Да не нормально он. — Толя підбіг до Арацана і схопив його за плече. — Ты че, не видишь, он не может биться?

— Тут нельзя не биться, — Арцанія відштовхнув Толю і повернувся до Марка. — Слышишь, Марк, сделай его, такие бабки выгорают. Все, давай, я в тебя верю, родной. Побьешь его — ты ничего мне не должен. Иди. Куда хочешь. Только побей, слышишь?

— Чую, — Марк заплющив очі і, сильно вдарившись об стіну, почув, як щось хруснуло, і кістка стала на місце, — чую, Арацане. — Він устав і поглянув туди, де сидів осетин. Той не дивився на Марка. Марк піднявся на ринг.

Наприкінці десятого раунду осетин сильним ударом ноги відкинув Марка до канатів і, захопивши ззаду, притиснув обличчям до підлоги. Він наліг усім тілом на хвору руку, і Марк скрикнув, голосно та глухо. Осетин нахилився Марку до самого вуха і прошепотів:

— Мне разрешили тебя убить, Марк. И я убью тебя. Слышишь? Ты только скажи как: шею сломать, задушить или сломать кадык. Могу нос в мозги вбить. Тебе это нравится?

Марк мовчав. Він важко дихав і вже майже нічого не розумів. Осетин підняв Марка на ноги і, міцно тримаючи ззаду, готувався одним різким рухом зламати йому хребет. Марк опустив голову і, помітивши, що ноги осетин широко розставив, зробив крок назад і сильно вдарив суперника в пах, потім, не давши йому оговтатись, потилицею розбив осетину губи, той на мить утратив контроль, і Марк, звільнивши руки, з розвороту дуже сильно вдарив кулаком у ніс. Кістка хруснула, і осетин, навіть не хитнувшись, завалився на землю. Суддя торкнувся пальцями шиї — пульсу не було. Осетина з рингу винесли. Марк пішов до роздягальні. Арацан і Толя до нього не зайшли. Якийсь чоловік приніс у пакеті гроші і, всміхнувшись, пішов геть. Марк сидів у роздягальні сам, а перед ним лежали гроші. У нього боліла голова, нили кістки, і він ніяк не міг зрозуміти, що кілька хвилин тому вбив людину. Це він зрозуміє тільки вранці, вдома у ліжку, коли прокинеться. А поки що він перевдягнувся й рушив до виходу. Додому Марк приїхав о пів на другу ночі.

Розділ 30 (Chapter 30)

Він однієї миті зрозумів, що смертний. Очевидно, він і раніше про це думав, але ніколи не надавав тому значення. А 10-го липня о сьомій ранку, коли прокинувся і попросив кави, раптом дуже чітко усвідомив: життя має свій кінець. Принаймні земне життя людини рано чи пізно закінчується. Власне, усе, що має початок, має і свій кінець. Боже, він схопився за голову і глибоко вдихнув, його переповнили почуття, і він враз захотів із кимось цим одкровенням поділитися: життя кінечне, воно раптово обірветься, і тебе вже не буде. Коли нарешті принесли каву і сказали, що машина чекатиме на нього о дев'ятій біля під'їзду, він уже трохи заспокоївся, але все ще продовжував думати над тим, що в самій істині про те, що життя людини закінчується, є великий смисл. От тільки в чому цей смисл полягає, він поки що не знав. Міг тільки здогадуватися. Він раптом зрозумів, що не все з того, що встиг зробити, було правильним, і що змінити бодай щось уже пізно, і зробити вдруге те, що ти уже зробив, не вдасться, і що за все зроблене доведеться рано чи пізно відповідати. Існує чотири суди: суд людський, суд совісті, суд історії і Суд Божий. Суд людський, якщо і був, то чути про нього йому не доводилося, він занадто поганої думки був про людей загалом, аби до них дослухатися. Невже ж те, що так раптово розпочалося сьогодні зранку, і є судом совісті? Ти починаєш критично дивитися на усі свої вчинки, сумніватися в тому, що ти ідеальний і що ніхто інший не зміг би зробити твою роботу краще за тебе. Якось неприємно так ниє в серці, і його охоплюють усілякі, як йому здавалося раніше, несерйозні бажання, як-от: перепросити в когось, помолитися Богу і просто побути на самоті й оцінити все, що встиг зробити, тверезо та без усіляких виправдань.

— Пане президенте, там ваша секретарка, ви казали, аби вона прийшла, — у вітальні вже зібралися люди, і він мав нарешті до них вийти. Він одягнув піджак і, глянувши в дзеркало, відчинив двері.

— За протоколом, у вас об одинадцятій сніданок із послом, потім зустріч із віце-прем'єром, нарада в Адміністрації, о першій ви маєте бути на вокзалі, там відправлятимуть поїзд із дітьми до Криму, — секретарка бігала навколо й говорила дуже швидко, постійно намагаючись зазирнути йому в очі. — О другій прес-конференція, потім до вас приїде міністр внутрішніх справ, пообідаєте ви з главою Нацбанку, а ввечері вам звітуватимуть представники Львівщини. Це щодо заходу, запланованого на початок вересня, — вона виструнчилася й дивилася в стелю.

— Чуєш, — він знайшов очима дружину, — а хто взагалі дозволив усім їм прийти до мене додому?

— Так ти сказав учора, — дружина скоса поглянула на секретарку й охоронця і всміхнулася.

— Я сказав? — він поправив краватку.

— Ти.

— Ага, і ще, — секретарка говорила вже трохи повільніше й тихіше, — вам тут листи надійшли від трудових колективів.

— Ну? — узяв із її рук листи.

— Хочуть, аби ви дозволили їм висунути вашу кандидатуру на пост президента.

— Звідки писали? — він пішов до виходу.

— З Херсонщини, Миколаївщини, так, іще з Житомира, Рівного й Чернівців.

— Подякуй їм за довіру.

— І?..

— І все, — він підійшов до ліфта, потім різко розвернувся і пішов сходами, охоронці — слідом. Секретарка побігла вперед, розмовляючи з кимось по телефону.

В машині він мовчав. Уранішнє одкровення не давало спокою. Він ніколи раніше не вірив у провидіння, надприродні знаки і навіть у Бога він не вірив. Тобто, якби його запитали, чи він вірить, що є Бог, він, найпевніше, сказав би, що не вірить. Тепер він надавав більшої ваги кожному слову: і отак просто сказати «вірю», як би сказав це раніше, він уже не міг. Тепер для того, аби отак сказати, він мав напевно знати, що вірить. Але отієї віри, яка дає силу говорити про те, у що віриш навіть перед загрозою смерті, він не мав. І саме після того, як прокинувся зранку і зрозумів, що життя колись закінчиться, і з цим нічого не вдієш, він і вирішив нарешті знайти віру.

Віра змушує на все дивитися інакше, вона застерігає нас від помилок, часом розділяє з друзями, коханими та рідними, залишає на самоті й дає силу робити кроки, яких від нас ніхто не чекав, і які можуть раз і назавжди змінити наше життя, і через нас — змінити життя мільйонів. Він був так захопився всім тим, що називалося політичним життям, що забув про найголовніше — про те, що все рано чи пізно закінчиться і що оця щоденна марнотна біганина не має ніякого сенсу, якщо все твоє життя — тільки марнотна біганина та бажання вирішити всі ті справи, які ти вважаєш невідкладними. І ще одне він зрозумів сьогодні зранку: життя не просто закінчується, воно закінчується тоді, коли ти цього зовсім не очікуєш, не думаєш про це і, може, навіть до цього не готовий. Від самої думки про це в нього похолонули ноги і піт виступив на чолі. Йому ніколи раніше не було страшно: він уважав себе дуже сильним, самовпевненим і готовим витримати будь-який удар. І саме таким його знали інші. Тепер, коли він раптом побачив себе в іншому світлі, світлі нового одкровення, він не знав, як поводитимуться інші і чи помітять ту радикальну внутрішню зміну, яка сталася в його серці й розумі 10-го липня о 7-й годині ранку.

Йому було 52 роки. Із них тридцять років він ішов до мети, яку сам для себе визначив тоді, коли йому виповнилося 22. Він пам'ятав цей день. Це було навесні. Він сидів удома, на кухні, і дивився в підлогу. Нею бігали таргани, і поблискували при світлі сонця плями від розлитого чаю. Тоді він якось ураз зрозумів, що не житиме отак завжди, сидячи вечорами на кухні і спостерігаючи за тим, як бігають по лінолеуму таргани. Того дня він вирішив змінити все своє життя. І, варто сказати, йому це вдалося: усі ці тридцять років він ішов до мети, і його теперішня посада — результат того давнього рішення й наполегливої праці. Чому ж тепер, коли все в житті, здавалося, склалося якнайкраще, чому ж тепер приходять отакі думки про смерть і кінечність життя і хочеться втекти від них, але зробити цього ти не можеш? Чому в ось такі дні успіху і слави приходить Бог чи Той, Хто живе поза часом і простором, Той, Хто знає про тебе все і каже тобі: «Зупинись». Чи ж не Бог дає багатство і славу, то навіщо ж мучити зараз, коли все вдалося, коли можна радіти й не думати про лихе, коли перед тобою відкриваються величезні перспективи і мрії розривають серце? А може, Богу нема ніякого діла до нашого успіху та слави, і Він дивиться на нас не так, як ми самі дивимося на себе? Усе це зараз переплуталося в його голові й не давало такого бажаного спокою і душевної рівноваги.

— Ви дуже добре знаєте, пане президенте, як керівництво нашої країни ставиться до тих процесів, що відбуваються зараз в Україні, — посол надпив чаю і приязно всміхнувся.

— Так, мені повідомляли, — президент уже обідав двадцять хвилин і увесь цей час змушений був вислуховувати надокучливого й нетактовного, як йому здавалося, американського посла.

— Зараз на кону стоїть навіть не ваше політичне майбутнє і не майбутнє окремих політичних груп, ні, мова йде про подальшу долю всієї держави. Чи ви це розумієте?

— Авжеж.

— Той поспіх, із яким проводиться приватизація найважливіших об'єктів вугільної, телекомунікаційної галузей, поза обленерго, м'яко кажучи, дивує.

— Вас особисто?

— Ні. Не мене особисто. Капітали, які зараз змагаються за право володіти виставленими на продаж підприємствами, у разі вдалого для себе розвитку подій заволодіють Україною, — він узяв шматочок лимона і вмокнув у цукор.

— Ви намагаєтеся якось уплинути на мене чи на результати приватизації?

— Ні. Боронь Боже, — він узяв губами лимон і почав його смоктати. — Річ у тім, що незабаром вибори, і зацікавлені люди там, за океаном, вирішують, кого підтримати під час перегонів. Ви добре знаєте, що ці вибори обіцяють бути недешевими.

— Втім, я…

— Знаю, знаю, — кинув лимон на тарілку. — Ви не висували свою кандидатуру. Та ми й не говоримо про щось конкретне, я просто намагаюся вималювати перспективи.

— Ви маєте конкретні пропозиції й офіційну думку США щодо приватизації?

— Ми не маємо наміру торкатися питань внутрішніх, це не в наших правилах, — він усміхнувся, — втім, ми були б зацікавлені в цілком чесній і прозорій приватизації, у тому, аби всі компанії, які претендують на ці об'єкти, мали рівні права.

— У нас є така структура, Фонд держмайна, вона саме тим і займається, що стежить за тим, аби приватизація проводилася чесно, — він уже поснідав і от-от збирався йти.

— Пане президенте, ми маємо тільки найкращі наміри й не бажаємо непорозумінь. Якщо я перейшов межі дозволеного…

— Що ви, що ви, у жодному разі. Мене тішить така увага з вашого боку, сподіваюся, непорозумінь між нами не буде.

— Авжеж, — посол устав, коли президент підвівся з-за столу й потиснув йому руку. Вони дивилися один одному в очі, посміхалися, і кожен думав про своє.

Президент вийшов у коридор, секретарка йшла поряд.

— Леді, мені потрібні списки всіх тих, хто бере участь у приватизації. Окрім того — обсяги капіталів, історія компаній, керівники, біографії всіх без винятку, інтереси на Заході та на Сході, головні партнери з бізнесу, участь цих компаній у політичних процесах: вибори, акції й так далі. І ще — на кого працюють, які цілі переслідують, можливі перспективи цих компаній на п'ять-десять років, чи є вірогідність банкрутства, вивезення капіталів за кордон, якщо йдеться про українські компанії. І, насамкінець, з'єднай мене з людиною, яку ти знайдеш за оцим номером, — дав свій мобільний. — Зателефонуєш і до мене його. Все. Урманіс нехай зателефонує. Я в кабінеті, чекаю звітів.

— Вибачте, а… — вона хотіла щось сказати, але президент пішов уперед і зник за поворотом.

Розділ 31 (Chapter 31)

Марк із якогось часу вже не реагував на біль. Звик чи просто такою сильною була його душевна концентрація, до власного тіла йому вже не було ніякого діла. Він вирішив їхати до мами.

Не бачив її давно, і йому просто захотілося побути поряд із нею, подивитися їй в очі й почути кілька слів, кілька найголовніших слів. Мама чекала, що він прийде. Як, власне, і всі мами: вони завжди чекають на нас, щодня, навіть тоді, коли точно знають, що ми не прийдемо, вони виглядають нас і вірять, що от-от відчиняться двері і ми ввійдемо.

— Марку, рідний, як ти? — Вона мала кращий вигляд, ніж тоді, коли він бачив її востаннє. Щоки взяв рум'янець, і голос став трохи живішим.

— Добре, дуже добре, — він нахилився і поцілував її в чоло.

— Як із роботою, виходить?

— Звісно. Що ти? — посміхнувся.

— А Даша? Ти з нею зустрічаєшся? — вона протерла скельця окулярів і уважно подивилася йому в очі.

— Так. Я люблю Дашу і телефонував їй учора ввечері. Я приніс тобі книжки, ти просила, казки, Павича, і ще новели Косинки, — він розщепив свою велику чорну сумку і дістав книги, поклав на столик поряд із ліжком.

— Я люблю Косинку, спасибі. І за казки теж, — вона глянула на книги й посміхнулася. Марку, мене оперуватимуть за три тижні.

— Серйозна операція? — він захвилювався і боявся за свою маму.

— Лікарі кажуть, що все буде добре. Власне, лікарі завжди так кажуть.

— А ти маєш їм вірити, мамо, ти маєш їм вірити й жити. Чуєш, мені треба, щоби ти жила, дуже треба, розумієш? — він розгладжував зморшки на її обличчі.

— А ти? Що робиш ти?

— Я? — він звів очі до стелі та на мить завмер. — Тобі не можна хвилюватися, мамо. Ну що я роблю? Я працюю. Записую програми. От і все.

— Ні, Марку, ти не кажеш мені правди, я ж бачу, — вона враз стала серйозною і якоюсь просвітленою.

— Мамо, — Марк уперся руками в коліна, — бувають моменти, коли потрібні сильні люди, дуже потрібні. Люди, які були б готові пожертвувати собою заради щастя інших, люди, які могли б просто піти до кінця. І знаєш що, в такі-от моменти дуже важко чекати, поки з'явиться хтось, хто вирішить піти до кінця. І тоді ти ставиш собі питання: а що роблю я? Відповідь така: нічого. Геть нічого ти не робиш. Ти просто чекаєш, що хтось прийде і врятує тебе, але ти добре знаєш, що він не прийде ніколи, цей хтось, бо ним є ти сам. Саме ти маєш узяти відповідальність на себе і стати сильним.

— Оце все, що ти хотів мені сказати?

— Так, мамо, оце і все, — він повернувся до вікна й заплющив очі.

— Добре, сину, добре. Ти так вирішив?

— Так.

— Я люблю тебе.

— Я теж люблю тебе, мамо.

— Що би ти не робив, я з тобою.

— Я знаю, і це дає мені сили, мамо. Я прийду, коли тебе оперуватимуть. І ще раніше прийду, на тому тижні. Не можу сказати тобі напевно: справ багато, але намагатимуся знайти час, щоби відвідати тебе.

— Добре, Марку. Іди вже, бо я маю полежати під крапельницею.

— До зустрічі, мамо, — він ніжно стиснув її руку і, залишивши на столику гроші, вийшов із палати.

Медсестру, яка доглядала за його мамою, він зустрів біля ліфта. Вона посміхнулася йому й відповіла на його привітання. Він узяв її за руку та відвів до вікна.

— Мила, постарайся, щоби з мамою все було добре, — він дістав гроші й поклав їй до кишені.

— Я… — вона змахнула рукою, але він приклав палець їй до вуст і підморгнув.

— Гроші всім потрібні. Чула, доглянь за мамою, — Марк сів до ліфта й поїхав униз, вона залишилася стояти в коридорі.

Розділ 32 (Chapter 32)

«Усі вони, вони слабші за нас, бо не мають ідеї, за яку готові були б віддати життя, за яку не боялися б умерти, заради якої могли б творити великі діла». Високий сивий чоловік стояв біля стіни й енергійно розмахував руками. Його голос змушував мовчати і слухати кожне слово, що злітало з його вуст. У залі було повно молоді, хлопці та дівчата стояли, сиділи й лежали. Вони були точно такі самі, як і ті молоді люди, які ходили містом, єдине, що робило їх особливими — їхні очі, вони змушували на мить завмирати й уважніше до них приглядатися. В тих поглядах було велике бажання змінити світ.

«Це покоління зробили таким, яким хотіли зробити, — безвольним і слабим, цьому поколінню сказали, які фільми дивитися, яку музику слухати, як одягатися, куди їздити відпочивати, кого любити й кому поклонятися, це покоління, яке легко здолати, яке ніколи не обстоюватиме право на власну думку, не битиметься за те, у що вірить. Ми не такі!» У залі почувся гомін і одностайні вигуки «егей». «Ми зрозуміли, що не все з того, чого нас учать, варте нашої уваги і не всі правила, за якими нас змушують жити, дійсно варті того, аби їх дотримуватися. Ми народжені бути особливими, ми народжені для великих цілей, ми подолали страх, знайшовши віру, і наш шлях до віри — це шлях, іти яким зважуються герої. Ми — герої в негероїчний час, ми борці в час компромісів і усних домовленостей, ми підемо на барикади у дні підкилимних ігор, і ми помремо на очах у всіх у час замовних убивств. Про нас пам'ятатимуть, нам віритимуть, про нас складатимуть пісні, ми — люди, які звелися з колін!» — Він підняв руку, і зал кілька разів голосно гаркнув, потім стало тихо.

Він відійшов від стіни, і цієї миті зникло кудись відчуття того, що ти стоїш на порозі великих звершень і що від твого вчинку залежить доля мільйонів. Саме це відчували ті, хто слухав його, цього чоловіка. Його називали Оргус, йому було років сорок, і знали про нього хіба те, що він мав ступінь доктора філософії, кілька років провів у монастирі та мав зв'язки зі спецслужбами однієї із західноєвропейських країн. Втім, це був той мінімум, який Оргус дозволяв про себе знати. Більшого не знав ніхто з членів організації «Революція 21», до якої входило понад триста юнаків і дівчат, серед яких був і Андрій. Андрій вірив Оргусу Власне, йому всі вірили. І ще його любили. Так, як люблять батька. Молоді люди, які приходили послухати Оргуса, мали велику потребу в тому, аби відчувати на плечі руку батька.

Оргус знав, що його люблять, і знав про те, що він потрібен цим хлопцям і дівчатам, тому він дуже виважено добирав кожне слово, яке мав сказати молоді, він не хотів її розчарувати. Оргус не знав напевно, які завдання ставитимуть перед членами «Революції 21», але він був переконаний: якими б не були ті завдання, він має навчити їх вірити, любити і не боятися. А ще Оргус хотів зробити їх вільними. Ні, навіть не так, він одного разу їм сказав: «Свобода — це те, до чого мусить іти людина, але йде вона до свободи дорогою, якою можуть пройти одинаки, — це дорога вибору. Вибір робить людину вільною, раб — це той, хто позбавлений вибору. Вибору не може позбавити хтось, вибору кожен позбавляє себе сам. І робить це тому, що боїться тієї відповідальності, яка приходить із вибором, відповідальності за наслідки зробленого тобою». Отак сказав Оргус, і йому повірили. Він не вказав шляху, він тільки сказав — ви маєте обрати те, що вважаєте гідним того, аби бути обраним. Усі обрали свободу, але Оргус про це не знав. Бо кожен прийняв рішення сам і не сказав про нього нікому.

— Оргусе, тебе хочуть бачити люди, — молодий хлопець довго дивився Оргусу в очі, потім відвернувся й пішов на вулицю. Оргус пішов слідом.

У дворі стояла машина, і побіля неї невисокий сивий чоловік палив. Побачивши Оргуса, він відчинив дверцята й кивком запросив його до салону. Оргус сів у машину. Авто рушило.

— Ми зараз поїдемо до нас у гості, там поговоримо, — сивий чоловік дивився просто перед собою.

— У мене вільного часу не більше години, — Оргус сказав це тихо, але дуже твердо.

— Години нам вистачить, розмова недовга. Цікаво, вас насправді як звати?

— Оргус.

— Ні, я маю на увазі справжнє ім'я.

— Оргус. Це моє справжнє ім'я.

— Гм. Дивно.

— Нічого дивного. — Оргус подивився у вікно. Більше вони не розмовляли.

Авто зупинилося біля двоповерхового будинку за містом. Увійшли через парадні двері. Псів на подвір'ї не було.

— Її звуть Анна. Вона не любить, коли її називають якось інакше. Тому кажіть краще просто — Анна, — чоловік глянув на Оргуса й увійшов до кімнати.

— Здрастуйте, Анно, — Оргус поглянув на неї так, ніби бачив її раніше. Вона витримала його погляд і запросила сісти.

— Мені прикро, пане Оргусе, що я змусила вас приїхати сюди, до мене, замість того, аби приїхати до вас. Утім, думаю, що добрий обід якось реабілітує мене.

— Не переймайтеся так, — він підвівся й сів лише тоді, коли вона також присіла на стілець.

— Я більш ніж переконана, що ви, Оргусе, знаєте, навіщо я запросила вас, — вона враз стала дуже зосередженою, і погляд її зробився важким та суворим. Оргус не відводив очей, він умів витримувати й не такі погляди.

— Сказати, що знаю напевно, не наважуся. Здогадуюсь. Ви ж та сама Анна?

— Так, я та сама Анна.

— Вас нещодавно випустили з в'язниці?

— Так. Нещодавно. І я не люблю про це говорити.

— Вибачте.

— Нічого, Оргусе, — опустила очі, потім указала невисокому сивому чоловікові на двері, і, дочекавшись, поки той вийде, встала, підійшла до столу, відкрила шухляду, і, діставши звідти згорток, поглянула на Оргуса. — У цьому пакеті гроші, Оргусе. В мене їх багато. У вас їх нема. Я знаю. І ще я точно знаю, що у вас є те, чого нема в мене, і що мені зараз дуже потрібне.

— Про що ви?

— Молодь. «Революція 21», наскільки мені відомо, — це триста фанатиків, які здатні на подвиги й самопожертви.

— Не зовсім так, Анно. Вони не фанатики. «Революція 21» — це люди, які мають мрію.

— І які готові за неї померти, чи не так? — вона поклала пакет на стіл і дістала з кишені телефон: — Алло, обід принесіть. Так, на дві персони, — посміхнулась.

— Анно, що вам потрібно?

— А скажіть, — пропустивши повз вуха його запитання, — ви довго збирали цих хлопців і дівчат, га? Ви ж мали те, безперечно, ви мали те, що змусило їх прийти до вас і стати вашими учнями. Що це було, Оргусе?

— Вони мені не учні. Вони — люди, такі самі, як і я, ми рівні, ми з ними рівні. Я не знаю, чому вони прийшли до мене. Я сказав їм, що маю мрію, і вони, очевидно, теж її мали.

— Оргусе, ти любиш суп із фрикадельками? — принесли обід, і дві дівчини, мляво посміхаючись, нарізали хліб. Потім вони вийшли. — Прошу до столу.

— Дякую. Я люблю суп із фрикадельками, а ще я люблю рибу та пельмені.

— Ні, пельмені — ні, мені смакують оливки та червона ікра. Смачного!

— Смачного, Анно! Ми вже перейшли на «ти»?

— Я сказала «ти»?

— Так, саме так і сказали.

— Тоді називай мене на «ти». Так нам буде легше зрозуміти одне одного.

— Мабуть.

Вони мовчали хвилин десять. Коли випили вина і втерли губи серветкою, Анна голосно вдихнула повітря й устала з-за столу. Оргус дивився на свої руки, вони були засмаглими і тонкими.

— Восени планується акція у Львові. Ти чув про це, Оргусе?

— Так, я чув.

— Ти знаєш, Оргусе, що президент прибуде до Львова, і ще там будуть ті, хто вже зараз склав детальний план того, як прийти до влади після листопадових виборів?

— Ти знаєш їх, Анно?

— Дуже добре. Вони стоять дуже близько до влади, вони мають навіть доступ до неї, вони можуть відчувати, як це, коли тобі дано право вирішувати долі людей, але ось це і все, що в них є, реальної влади вони не мають.

— А що таке реальна влада, Анно? — Оргус підвівся і підійшов до вікна. Він виглянув надвір, там нікого не було, тільки біля воріт бігали дві вівчарки. — Коли ми приїхали до тебе, собак у дворі не було.

— Вони були в клітці. Ці собаки надто небезпечні, аби випускати їх у двір, коли там є чужі люди. Влада, Оргусе, реальна влада — це можливість робити те, що ти хочеш, за рахунок інших людей, і відповідальність за все, що відбувається, перекладати на оцих інших людей. Отже, Оргусе, всі ми, хто не при владі, ми інші люди, а ота купка осіб, яка має реальну владу, — це люди справжні. Принаймні вони так себе називають.

— Ну, Анно, і навіщо тобі мої хлопці?

— Оргусе, ти, коли приймав їх до своєї організації, навчав, виховував, ти казав їм про самопожертву?

— Про це зайве говорити. Вони самі для себе вирішили, коли прийшли до мене, що готові пожертвувати життям. Питання тільки — заради чого. Ти пропонуєш гроші, Анно. Але вони не були готові жертвувати собою заради грошей.

— Я пропоную гроші тобі, Оргусе, а не їм. Ти маєш сказати їм, заради чого вони ризикуватимуть життям.

— Я можу. Але я не буду.

— Оргусе, ти вже старий, щоби віддавати життя за ідею. Люди після сорока помирають переважно за гроші, а вони юні, вони ще не втратили здатності вірити і мріяти, тому їм легко помирати за якісь ідеали.

— Ти хочеш влади, Анно?

— А ти не хочеш влади, Оргусе?

— У нас різні уявлення про владу.

— Можливо. Мені потрібні люди, — узяла зі столу пачку цигарок, запалила і, глибоко вдихнувши дим, випустила його через ніздрі, — які б могли професійно спровокувати вуличні бійки, закидати камінням міліціонерів і, якщо це буде необхідно, вчинити невеличкий теракт. Мені це потрібно, Оргусе. І…

— Я… — він зробив крок назустріч, вона піднесла руку й нетерпляче хитнула головою.

— I — я плачу за це чималі гроші. Я плачу великі гроші, аби твої хлопці зробили те, до чого ти їх і готував.

— Я готував їх до боротьби, я готував їх до свободи.

— Свобода коштує грошей, Оргусе, і немалих грошей, і ти знаєш це не гірше за мене, — нервово затягнулася.

— А якщо я відмовлюся?

— Я думала, що ти так скажеш, тільки не знала коли. Ось нарешті ти сказав. Що буде, якщо ти відмовишся? Нічого. Нічого абсолютно. Просто я говоритиму з твоїми хлопцями без тебе. А ти втратиш гроші і не знаю, що іще, можливість реалізувати свої ідеї, напевно. Так, більше, певно, ти нічого не втратиш. Ну то що, згоден? — вона кинула цигарку в попільничку і всміхнулася, поглянувши на Оргуса ясними зеленими очима.

— Я не кажу, що згоджуюсь. Я кажу тільки: ми спробуємо домовитися.

— От і добре. Іди, Оргусе, я накажу, щоб собак відвели до клітки.

— Я не боюся собак, Анно.

— Я теж.

Вона провела його до дверей і дорогою сказала, що гроші свої він отримає, якщо зробить усе як належить.

— І ще, Оргусе, — коли той сідав до машини, — твого хлопця з тюрми я витягла. Якби не мої адвокати і зв'язки у Верховній Раді, сидів би він і сидів. Ти зваж на це.

— Я зважу, Анно. І я обов'язково скажу про це Андрію й тим, хто потрапив до в'язниці разом із ним.

— Скажи і не забудь, що свобода коштує грошей, дуже багато грошей.

— Бувай, Анно, — зачинив дверцята і встиг помітити, як вона розвернулася й пішла до дверей. Авто виїхало з двору.

Анна Ріхтер, вона залишила собі прізвище першого чоловіка, австрійського єврея, з яким прожила сім років у Відні, а потім покинула його через подружню зраду, чи що. Ріхтер віддав їй кілька мільйонів, які вона вклала у справу свого нового коханого мужчини, Віталія Оглобліна, власника кількох пивоварень і тепер уже впливової особи в Кабінеті Міністрів. Анна Ріхтер була власницею двох газет, мала вплив на один столичний канал, контролювала шістдесят відсотків акцій декількох радіостанцій і нещодавно купила чотири казино й ресторан та готель десь у Криму. Анна Ріхтер програла вибори до Верховної Ради тепер, напередодні президентських виборів, мала наміри зробити все можливе, аби до влади прийшла прихильна до неї особа, яка б забезпечила їй державну підтримку бізнесу, високу посаду в Кабміні і ще багато такого, що може хотіти людина, у якої вже все є. Оргус добре знав біографію Анни й те, про що в офіційних біографіях не пишуть. І ще Оргус добре розумів, що йому варто буде приєднатися до однієї зі сторін у цій передвиборній боротьбі, і єдине, про що він зараз думав, — до якої сторони приставати. Анна зробила йому непогану пропозицію, яку він не прийняв і від якої не відмовився. Задзвонив телефон.

— Алло.

— Ви пан Георгій Кляйн? — жіночий голос.

— Так, я. Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Усе, що я знаю про вас, мені сказав президент. Він просив, щоб ви приїхали до нього після обіду.

Він вимкнув телефон. Справжнє ім'я Оргуса і факти його біографії знало всього кілька чоловік. Оргус їхав до Києва.

Розділ 33 (Chapter 33)

— Заходь. У мене за годину зустріч з Урманісом, — президент підійшов до Оргуса й потиснув йому руку.

— Ми давно не бачилися. Щось сталося? — він не знав, куди подіти руки.

— Мене дещо непокоїть, Оргусе. Сідай, — усміхнувся, — зараз принесуть каву.

— Я щойно поїв.

— Добре поїв?

— Так. Анна Ріхтер добре годує.

— Що вона хотіла? — президент сидів у крісло й тер пальцем ніс.

— Її цікавлять мої хлопці з «Революції 21».

— Вона хоче влаштувати якісь акції? Їй мало того, що сталося рік тому, коли загинули десятки людей? Вона не хоче вчитися і змінюватися також не хоче. Що ти сказав їй?

— Я маю їй щось сказати, інакше вона домовлятиметься з моїми хлопцями без мене.

— Ти маєш вирішити сам, що сказати Анні. Я зараз не маю на неї впливу: вона відійшла від політики, і бізнес її відносно чесний.

— Я вирішу цю проблему, пане президенте.

— Я знаю, Оргусе.

— Це все?

Дівчина поставила на стіл тацю й забрала попільничку та зіжмакані серветки.

— Ні, не все. — почекав, поки зачиняться двері. — На мене готується замах.

— Це інформація перевірена?

— Не один раз.

— Це внутрішня загроза?

— Так.

— Це бізнес, політика, особисте?

— Ні, Оргусе, це щось більше. Це жадоба влади.

— Ви знаєте хто?

— Ні. Я не знаю. Відомо тільки те, що замах готують свої. Маю на увазі, спецслужби.

— Звідки інформація?

— Це таємниця, навіть для тебе, Оргусе.

— Хто займається вашою безпекою?

— СБУ, Оргусе, — надпив кави. — Я не прошу тебе оберігати моє життя, справа не в тому, житиму я чи ні. Ти не розумієш, Оргусе. Втім, — запалив цигарку, устав, ступив кілька кроків кімнатою, — ти й не можеш цього зрозуміти. Рано чи пізно в житті лідера настає такий момент, коли він розуміє: та справа, заради якої живеш, важливіша, аніж саме життя.

— То ви хочете сказати, що вам байдуже — уб'ють вас чи ні?

— Одразу видно, Оргусе, що ти не політик: ти ділиш світ на чорний і білий, кажеш «так» чи «ні», — посміхнувся. — Зараз має більше значення ось що: задля чого я житиму і через що мене вб'ють, ти розумієш?

— Майже.

— Захочуть мене ліквідувати — ліквідують, це питання часу. Я маю точно знати, що буде після того, як мене не стане.

— Я ніколи не хотів бути президентом, — Оргус допив каву і подивився у вікно.

— Ось список компаній, — узяв зі столу теку й підійшов до Оргуса, — які взяли участь у тендері на купівлю кількох стратегічних підприємств країни. Ти знаєш, Оргусе, про що йдеться?

— Так.

— Справа ось у чому: якщо ці об'єкти буде приватизовано, Україна стане вже не нашою. Ти це розумієш?

— Не зовсім.

— Телекомунікації, газ, нафта, хліб — усе це стане власністю кількох людей.

— І що я можу зробити?

— Ти маєш мені сказати імена цих людей, Оргусе.

— Перепрошую, але мені здається, що не так важко дізнатися імена власників цих компаній, — Оргус узяв теку — Тут інформації більше ніж достатньо.

— Це інформація для прес-релізів, мені потрібні дані про реальних власників. Ти розумієш, Оргусе?

— Так. Думаю, що розумію.

— Ну і добре, працюй, — знову сів у крісло.

— Тільки от що: чому ви просите про це мене?

— Бо я тобі довіряю, Оргусе. І ще — дуже мало людей знає про тебе те, що знаю про тебе я.

— Скільки в мене часу? — пішов до дверей.

— У тебе нема часу.

— Мені діяти за звичною схемою — на власний розсуд і без жодних правил?

— Я цього, Оргусе, не чув, — президент усміхнувся й повернувся до стіни. Оргус зрозумів: це означає, що розмову закінчено. Він вийшов із кабінету та пішов коридором до виходу. Біля прохідної зустрівся з Яном Урманісом, той навіть не звернув на Оргуса уваги: йому ця людина була незнайома. Щоправда, Оргус про віце-прем'єра знав усе, що взагалі можна про нього знати. Оргус вийшов на вулицю і подивився на годинник. Він дістав мобільний.

— Алло. Да, это Кляйн. Все данные по компаниям «Ойл Юкрейн», «Трансгаз-плюс», «Телемир», «Крюгель» и «Энергия Омни» с именами, фамилиями, партнерами, сделками, рынками сбыта и всем остальным — мне лично в руки через день. Большое спасибо. Что? А, да, я опять работаю. Что-то важное? Да какая вам разница? Нужно просто, вот и все. — Він вимкнув телефон і, витягнувши сім-карту, зламав її й викинув у смітник. За годину йому дадуть інший номер, який знатимуть усього кілька людей. Оргус пішов до метро.

Розділ 34 (Chapter 34)

У «Репризі» на Великій Житомирській увечері небагато людей. А о дев'ятій їх залишається зовсім мало. Марк і Даша сиділи біля вікна, за вікном ішов дощ. Марк уже з'їв яєчню, бекон і сосиски, Даша чекала, поки їй принесуть десерт і каву глясе. Даша була схвильована, і її непевний погляд не давав Маркові спокою.

— Що, Дашо? Ти увесь вечір хочеш мені щось сказати і увесь час мовчиш. Так, ніби боїшся мені це сказати, — він утер серветкою губи й усміхнувся.

— Я думаю, Марку.

— Я бачу.

— Ми знайомі з тобою так давно. Я вже звикла до тебе, і ти став мені ріднішим за мою маму і за тата також.

— Я знаю, ти казала мені про це раніше.

— Так, я казала.

— Але ти не це хотіла мені сказати, чи не так, Дашо? Ти хотіла сказати щось інше.

— Правильно, Марку.

Офіціантка поставила на стіл десерт, каву і поклала дві серветки, глянула з-під брів на Марка й пішла. Даша сьорбнула кави і заплющила очі. Марк дивився на неї.

— Я зрозумів, це сталося кілька тижнів тому, коли я сидів у в'язниці, так от, там я зрозумів умовність усього, що відбувається. Це я до того, Дашо, що в разі, якщо ти хочеш сказати щось таке, що змінить наше життя, то ти можеш це казати без страху, я готовий це почути.

— Дурненький ти, Марку, — вона відсунула каву і схрестила руки на грудях, відкинувшись на спинку стільця, — нічого ти не розумієш. Знаєш, я не хотіла, аби сталося те, що сталося, але це було не в моїх силах — щось змінити.

— Ти про що?

— Розумієш, Марку, часом стається те, чого ми зовсім не очікуємо, щось геть несподіване. Розумієш? — вона знову починала хвилюватися, і її руки тремтіли.

— Ну, — Марк був зосередженим.

— Я полюбила іншого, Марку, і я знаю, що не зможу його залишити. Ні, я хотіла сказати, що я не зможу жити без нього. Я не вірю, що це любов, це пристрасть, Марку, я хочу його, постійно його хочу, я… що сказати, — вона затулила обличчя руками і змовкла. Марк дивився у стелю й намагався бути природним.

— Це все, що ти хотіла сказати?

— Так, — вона сказала це дуже тихо й так і продовжувала сидіти, не приймаючи від обличчя рук.

— А хто він?

— Він студент, Марку, він вчиться в КІМО, він міжнародник, Марку, і він такий гарний.

— Ти нічого не хочеш додати?

— Зараз? — подивилася на нього так, що йому стало її шкода, він дістав із кишені гроші, кинув на стіл.

— Так, зараз.

— Ні. Хіба тільки це — вибач, Марку, ти все одно будеш найкращим з усіх, кого я знала.

— Ти теж, — підвівся, закинув на плече сумку. — Ти з ним переспала?

— Так, сім чи вісім разів.

— А як його звати?

— Олег Савичев. Ти його знаєш?

— Ні, Дашо, я його не знаю. Я навіть тебе не знаю, як виявилося. Я думав, що ти ніколи не вчиниш зі мною так. Прощавай, — він різко розвернувся й пішов.

— Стій, — вона схопилася на ноги. — Стій!

— Що? — він зупинився, не повертав голови, здивовані офіціанти і продавці дивилися на них.

— Ти не проведеш мене додому? Пізно вже, і я боюся ходити сама.

— Ходім. У мене є трохи часу, — вона вийшла за ним і двері залишила відчиненими. На вулиці вони спіймали таксі і їхали до Дарниці мовчки: він дивився у вікно, а вона — просто перед собою, в потилицю водія. Біля будинку на Малишка, 23 вони стояли на сходах, і ніхто не наважувався піти першим.

— Іди, Дашо, чого стоїш? — він дістав мобільний і прочитав останнє смс.

— Ти не зайдеш у гості?

— Навіщо?

— А навіщо ти заходив до мене раніше?

— Я не хочу займатися з тобою сексом, пити чай, дивитися телевізор і бавитися з твоїм котом. То скажи, чого я маю йти до тебе додому?

— Мені було добре з тобою, Марку.

— Я пішов, — він жодного разу не озирнувся, вона зронила одну сльозу і, втерши її рукою, пішла до ліфта, піднялася на п'ятнадцятий поверх, увійшла до квартири і, впавши на диван, як була, не роздягаючись, голосно заридала. Вона так пролежала годину чи, може, більше. Потім підійшла до телефону, набрала номер.

— Алло, Олегу. Я сьогодні сама вдома. Приходь. Ага, я чекаю. Марк більше не прийде, я все йому сказала, — вона поклала слухавку і раптом відчула, як лунко вдарилось у грудях серце, і стало враз холодно. З цього моменту Марк зник із її життя назавжди.

Трохи про Яна Урманіса

Марк був удома сам. Він сидів біля вікна і спостерігав за тим, як повільно сідає за небокрай сонце. Відчував страшенну втому. Ні, це він спочатку думав, що втомився, а тепер, після того, як сходив до спортзалу, завітав до всіх без винятку друзів, переглянув усі кінопрем'єри, провів кілька ночей у клубах і переспав із кількома красивими моделями, які залишили йому на пам'ять свої трусики, Марк зрозумів, що це не втома. Це щось інше. Він не зміг би назвати це депресією: Марк ніколи не хворів на депресію.

Даша не телефонувала, Марк знав, що вона покинула його не тому, що не любила, чи тому, що полюбила іншого, ні, причина була зовсім в іншому. Даша втомилася від Марка. Вона була жінкою, а майже всі жінки хочуть спокою, упевненості, захисту, мріють, аби поряд був той, на кого завжди можна покластися, хто прийде тоді, коли ти його покличеш, хто підтримає, коли тобі дуже потрібна буде оця підтримка. Марк не звинувачував себе чи Дашу, він просто сприйняв як належне все, що сталося, і продовжував дивитися у вікно.

Сонце вже сховалося за будинками, а бажаний спокій не приходив. Марк міг би встати і піти. Він мав куди йти, от тільки не знав, навіщо.

Марк зателефонував Ландишу, той сказав, що програму закрито і Марк за бажання може спробувати домовитися з керівниками інших радіостанцій. Ще Марк дізнався, що Олег Савичев — це журналіст, який веде програму «Unisex», і що за ним стоять якісь серйозні люди. Імен цих людей Ландиш не назвав, а Марк не дуже й хотів їх почути. Він сказав «прощавай» і пообіцяв більше не телефонувати.

Окрім Ландиша, Даші та кількох подруг, у Києві не було людей, яким би Марк міг зателефонувати й розповісти про те, що його турбує. Степану він уже зателефонував, і, як виявилося, йому тепер зовсім не хочеться чути, що саме турбує Марка, Даші він телефонувати не хотів, а подруги, очевидно, або працюють, або гуляють у клубах, або в них просто критичні дні, і їм нема ніякого діла до Марка, бо в них болить живіт і доводиться думати про те, щоб ніхто з оточуючих не помітив, що в них місячні.

Так просидів біля вікна ще годину, а потім підвівся, узяв гаманець і вийшов із квартири. Біля будинку зловив таксі і, сказавши щось водієві, сів у машину й зачинив дверцята. Вночі Марк додому не повернеться, не повернеться він і зранку. Марка знайдуть на квартирі Михайла Голишева, учасника всіх модних київських тусовок, музиканта і просто стильного хлопця. Михайло скаже, що Марк прийшов сам і попросив ні про що його не питати. Ті, хто приходив на квартиру до Голишева, не знали Марка і тому не цікавилися, що він тут робить. Марк курив драп і дивився на дівчат. Коли прийшли незнайомі хлопці і сказали, щоб він ішов з ними, Марк навіть не здивувався, просто встав із дивана й пішов до виходу. Хлопці нічого йому не сказали, просто посадили в машину і вкололи снодійне. Ані Михайло Голишев, ні ті, хто тусувався з ним, не запам'ятали ані номера машини, ані її марки. Тільки дівчина якась сказала, що один із двох хлопців, які прийшли забрати Марка, видався їй знайомим, у нього на нижній губі був шрам, і очі мали якийсь неприродний колір. Більше про цих двох ніхто нічого не сказав.

Розділ 35 (Chapter 35)

— Сука, от же сука яка, — стара жінка дивилася на неї заплаканими очима й била себе в груди, — в могилу ж вганяє, хоче, щоб я в могилу лягла.

— Зачем вы так о нем?

— Да шо ти мені кажеш, деточка? Шо тобі? Він уже всьо з хати виніс. Всьо, шо було. І якби ж хоть польза з того була, то й не жалко було б, а то ж так — на смерть собі виніс. Проколов усьо. І де тепер? Десь по хатах ходить, чи краде, чи з дівками, ой, вмру я, деточка, сил нема ніяких, — жінка стала на коліна і вхопилася за серце.

— Да что же вы? — вона вхопила жінку попід руки і спробувала підняти. — Сядьте на кровать, я сейчас воды принесу.

— Ой, Людочка, спасибо тебе, сонце ясне, — випила води, поглянула із вдячністю на дівчину. — Привезли тебе до нас таку всю побиту-закривавлену, шо страшно глянуть було. Думали, узяли на свою голову: прийде якийсь та ще й нас поб'є за тебе. А виходили, вилічили тебе — тепер і отпускать не хочеться. Знов лишиться сука ця і горе чорне, — вона схлипнула, затулила очі руками. Люда сиділа поряд. Двері відчинилися, увійшов хлопець.

— Жрать є, ма? Жрать хочу, — кинув на стіл кепку, зняв куртку, і по хаті рознісся запах поту, цигарок і болота.

— Ти де ходив? — підійшла до плити, поставила на вогонь каструлю з борщем.

— Да яка тобі разниця, де я ходив? Де нада, — сів на стілець, затулив обличчя руками. — Хреново так мені.

— Шо, нема вже на шо вколоться? Ну, і в мене нема. Не дала, єслі б і було.

— Да хто б тебе спрашував, єслі було б у тебе? Сам узяв би. Чуєш, може, в тебе є? — поглянув на Люду. — Я оддам, мені січас нада.

— Нет, я без денег, — вона подивилася на нього згори вниз і поправила рукою волосся.

— А батя де? — устав, підійшов до плити, насипав собі борщу, сів їсти.

— П'є батя твій, — здавалося, що вона от-от заплаче.

— Нє, ну це жизнь? Нема в кого денег взять, — відсунув миску з борщем, устав з-за столу, обвів поглядом тих, хто був у кімнаті, і пішов до дверей.

— Куда вже? — ухопила за руку.

— Отпусти, — вирвався, але вона схопила міцніше. — Да пусти! — ударив маму в обличчя і, помітивши в неї на шиї золотий ланцюжок, різким рухом зірвав його та сховав до кишені.

— Что ты делаешь? — Люда голосно скрикнула.

— А в тебе цепка є? — підійшов упритул до Люди. — Є? Спрашую, — узяв її за шию, — є, га?

— Отпусти, дурень.

— Є золото? Давай.

— Да пошел ты, — вона сильно його штовхнула і з усього маху вдарила в обличчя, хлопець схопився за розбитий ніс і тихо застогнав. Люда взяла зі столу ніж. — Мне тебя зарезать — что срать сесть, понял? Сиди тихо, — вона забрала в нього ланцюжок і допомогла жінці підвестися. — Я пойду, мне пора. Спасибо вам за все. Милицию вызвать?

— Да шо та міліція? — жінка трималася за груди й важко дихала. — Що вона йому зробе? Сама якось.

— Я отблагодарю, — Люда вийшла з хати, і було чути, як зачинилися вхідні двері. Син лежав на підлозі, а мати стояла над ним і втирала скупі сльози. Вони дивилися одне одному в очі.

Люда вийшла на дорогу та пішла до сільради. Там була зупинка і часом ходили автобуси й маршрутні таксі. До Києва недалеко, і тут ще можна було зустріти ввечері людей, біля зупинки. Вони поверталися з міста. Автобус приїхав хвилин за тридцять. Люда сіла біля вікна і, віддавши водієві гривню, попросила зупинити біля гіпермаркету. Водій мовчки кивнув. Люда дуже хотіла спати, але знала, що не спатиме. Додому вона вирішила не повертатися. Їй треба було знайти сина, вона вирішила його знайти тоді, коли стара баба, яка лікувала її в хаті Жмачків, сказала, що Люда помре. От саме тієї миті, коли зрозуміла, що помре, вона згадала, що в неї є син і що, окрім нього, у неї нікого в цьому світі нема, і в нього також нема нікого, окрім одної-єдиної мами. Тоді Люда прошепотіла ледь чутно, так, що баба ледве почула: «Я не помру». Баба щось прошамотіла й більше жодного разу не сказала, що Люда помре. Вона вижила і тепер їхала до Києва шукати сина. Київ здавався їй неймовірно великим, настільки ж великим, наскільки крихітним був у ньому її син. Автобус нарешті рушив, і Люда трохи заспокоїлася, до Києва було всього хвилин тридцять їзди. Вона зручно вмостилася на сидінні й заснула. Їй нічого не снилося. Водій розбудив її біля гіпермаркету. Вона вийшла на вулицю й довго стояла, не знаючи, куди їй іти.

Розділ 36 (Chapter 36)

— Стой. Руки разведи, — хтось тримав його ззаду, потім той, який стояв іззаду, відпустив його і ступив кілька кроків назад. — Теперь можешь открыть глаза.

Марк розплющив очі, різко хитнувся назад і відчув, як лунко вдарилося в грудях серце: він стояв на висоті кількох десятків метрів, під ногами лежав Київ і світився, наче новорічна ялинка. Він не міг сказати напевно, на дах якої будівлі поставили його невідомі.

— Страшно, Марк? Высоко, очень высоко. Но ты не должен опускать рук. Если попытаешься сделать хотя бы шаг назад, тебя убьют. Стой и смотри. Ты видишь, что под тобой? Это твоя страна. Стой и смотри, Марк.

— Я стрибну, — Марк стиснув кулаки, глибоко вдихнув і почав голосно рахувати. Коли він дорахував до шести, хтось нервово засміявся, і Марк сказав так, щоб його почули: «Після того, як я скажу „п'ятнадцять“, я стрибну».

— Ты не прыгнешь, Марк.

— Вісім, дев'ять, десять…

— У тебя мама, девушка, ты же влюблен, Марк, ты не прыгнешь.

— Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, — він різко присів і приготувався до стрибка.

— Все, — і невідомий глухо кахикнув і сплюнув.

— Чорт, — Марк не втримав рівновагу та, змахнувши руками, крикнув і зірвався з даху.

— Он держится, — один поглянув униз і помітив, що Марк зачепився за грубий білий провід, який стирчав із вікна.

— Ну что, Марк, страшно?

— Страшно, — він підтягнувся і, впершись ліктями в підвіконня, сильним ударом головою розбив вікно. З лоба і щоки потекла кров, уламки скла полетіли вниз, і в нічній тиші було добре чути, як вони дзвінко розбилися об асфальт. Марк закинув ногу на підвіконня і, порізавши об скло, яке стирчало з віконниці, руки та стегно, опинився в кімнаті. Він не чув, що кричали ті, хто лишився на дахові, але добре розумів: для втечі в нього майже немає часу. Марк підійшов до дверей, вони виявилися незачиненими. Він довго біг коридором. Кілька разів упав і боляче вдарився грудьми. Спускатися сходами було небезпечно. Він зупинився на майданчику між поверхами. Спершу було тихо, а потім почулися кроки. Три пари ніг. Це він міг сказати напевно: їх було всього троє, і вони також погано орієнтувалися в цій будівлі, бо йшли невпевнено і сторожко. І ще — Марк це також зрозумів одразу — вони боялися його. Марк витер кров на щоці і, закусивши нижню губу, аби не скрикнути від болю в нозі, швидко побіг сходами вниз. Кроків тих, що йшли слідом, він уже не чув.

Охоронець, який сидів у холі, довго дивився на Марка, втім, так нічого і не сказавши, відчинив двері, і Марк вийшов на вулицю. Не було ані машин, ані людей. Тільки вітер, і чути було, як десь неподалік ходить бомж і кидає до мішка порожні пляшки з-під пива. Марк побіг униз вулицею і так біг хвилин десять. Коли ж біль у нозі став нестерпним, він зупинився і, голосно віддихуючись, повільно пішов до траси. Водії вперто його не помічали. Тільки за півгодини червоний «пежо» пригальмував, і жінка, опустивши скло, тихо промовила: «Куди?».

— Кров може забруднити салон.

— Нічого, помию. Куди?

— На Дарницю. Малишка, 23.

— А що там? — жінка було гарною, і на вигляд їй можна було дати не більше сорока років.

— Там на мене чекають, — він зачинив дверцята, розслабився й відчув, як страшенно занили м'язи.

— Мене звуть Анна.

— Мене — Марк.

Машина рушила.

Марк прокинувся тільки тоді, коли авто різко загальмувало, й Анна ніжно торкнулася його плеча.

— Приїхали.

— Я заснув? — Марк намагався щось розгледіти, але на вулиці було темно, і тільки тьмяно світила лампа біля дверей під'їзду.

— Ти, напевно, втомився?

— Так, я дуже втомився. Спасибі вам, Анно, — він глянув на неї і, відчиняючи дверцята, запитав: — Я ніде не міг вас бачити раніше?

— Міг. Усі люди в цьому місті рано чи пізно зустрічаються.

— Авжеж. У мене погана пам'ять на обличчя, я голоси добре запам'ятовую, а от обличчя — ні.

— Марку, не так… Який же ти, — вона всміхнулася й потягнулася рукою до дверей. — Ось так, — Анна ненароком торкнулася губами його щоки, і він відчув, як її рука лягла йому на стегно. — Іди.

— Так, я йду, — він вийшов із машини.

— Марку, — Анна гукнула вслід, — Марку, візьми ось це, — вона дістала із сумочки візитівку й кілька купюр.

— Я не візьму грошей, Анно, я вас зовсім не знаю, — він сховав до кишені візитівку та розвернувся, щоб іти.

— Візьми, Марку, — її голос став іншим — владним і сухим. — Я не люблю, коли мені відмовляють, чуєш?

— Знаєте, Анно, якщо я візьму ці гроші, я буду вам винен, а я не хочу бути вам винним, дякую ще раз, я пішов, — він жодного разу не озирнувся. Коли вже зачиняв двері під'їзду, почув, як Анна вимкнула мотор і голосно хряцнула дверцятами.

Ті ж самі темно-бордові двері. Той самий звук дзвінка, і тільки одне було тепер іншим: він не так, як колись — із завмиранням і тремтінням, прислухався до кроків за дверима та голосу, який так дзвінко й еротично запитував: «Хто там»?

— Кто там? — Це була Даша, він зрозумів, що вона не лягала спати й була дуже збудженою.

— Це я, Марк.

— Кто?

— Марк Лютий. Мені нема куди йти.

— И ты пришел ко мне?

— Так, Дашо, я прийшов до тебе, відчини двері.

— Я не одна.

— І що?

— Блин, — вона провернула ключі, і він зробив крок назустріч.

— Иди на кухню, — потім гукнула в кімнату: — Это ко мне. Я ненадолго. Спи, — зачинила ногою тонкі білі двері до спальні та, накинувши на себе халат, пішла в кухню.

Марк не зміг би сказати напевно, що з нею не так, але він був абсолютно впевнений у тому, що Даша дуже змінилася, вона стала іншою.

— Ты не мог позвонить?

— Ні, не міг. Зроби чаю, я змерз.

— Ты опять дрался? — поставила на плиту чайник і, взявши на холодильнику пачку цигарок, дістала одну, запалила.

— Ти палиш?

— Теперь да, — солодко затягнувшись і випустивши дим через ніздрі.

— І перейшла на російську?

— Да.

— Ні, я не бився, Дашо, просто впав. Біг і впав. Буває, знаєш.

— Да, бывает, — струсила попіл на підлогу.

— Ти тепер спиш не сама?

— Нет. Я боюсь спать сама.

— Ясно. А Олег, він любить тебе? Ну, по-справжньому тебе любить?

— Да какая разница, Марк? Меня все устраивает. Все, понимаешь?

— Так, я розумію.

— Ты пришел воскрешать былые чувства или просто хочется, да не с кем? И ты решил найти давалку? Так я не дам тебе, понял?

— Ні, Дашо, я не за тим прийшов, — він глянув на плиту, чайник кипів. — Я буду зелений із жасмином.

— А сахара сколько? — Даша налила у велику чашку окріп.

— Я п'ю без цукру, ти знаєш.

— Осторожно, горячий. — Даша поклала чашку на стіл і підійшла до вікна. — С тобой было сложно, Марк, очень сложно, — вона дивилася в нікуди й запалювала другу цигарку. — Вот я у тебя была, классная такая, умная, сексуальная. А ты же не ценил этого, ты не ценил того, что я тебя прощала, терпела твои выходки, пыталась тебя понять. Ты считал себя супергероем и жил постоянно ради какой-то великой цели. А ты знаешь, Марк, — вона перевела погляд на нього і стала враз злою та некрасивою, такий вираз обличчя можна спостерігати в тих жінок, які хочуть зробити боляче мужчині, який свого часу завдав болю їм самим, — тебе вообще повезло, что я встречалась с тобой, трахалась с тобой, гуляла.

— Ти так вважаєш? — він допив нарешті чай.

— Да. Есть десятки девушек, которые бы даже не глянули в твою сторону, которые бы даже не плюнули в твоем направлении, понял? И тут я, такая вся из себя, и я пошла за тобой, я тебя любила.

— Ти ніколи не йшла за мною й не любила мене, а за те, що була поряд, спасибі. Я піду, Дашо. Ти маєш іти, бо Олег кінчить без тебе.

— Сука ты, Марк, — вона хотіла сказати щось образливе, але він приклав палець до вуст і тихо прошепотів:

— Ні слова. Іди спати, Дашо, іди.

Він вийшов у коридор, відчинив двері й повільно пішов до ліфта. Даша сильно грюкнула дверима і, скинувши халат, скочила в ліжко, Олег обійняв її і, навіть не поцілувавши, поліз губами до лона, вона застогнала й узяла рукою його член. У коридорі стояв терпкий солодкуватий запах Марка, Даша довго не могла збагнути, що це так пахне, і, тільки коли кінчила, здригнувшись усім тілом і тихо засміявшись, вона зрозуміла — так пахне кров, Марк був поранений, і він прийшов до неї по допомогу, а вона вигнала його геть. Даша припала обличчям до подушки і, сказавши щось несуттєве Олегові, беззвучно заплакала: вона нарешті зрозуміла, що божевільно любить Марка й готова віддати за нього життя.

Консьєржка, яка сиділа в невеличкій комірчині якраз побіля виходу з під'їзду, невдоволено поглянула на Марка і на його запитання, котра година, тихо відповіла: «Пів на четверту». Марк подякував і вийшов на вулицю. Йому в очі вдарило світло фар, і авто, рушивши з місця, зупинилося просто перед ним.

— Марку, сідай. — Анна, здається, знала, що він вийде від Даші саме зараз.

— Нам не по дорозі, Анно, хоча я щиро дякую, що почекали мене.

— Що ти плетеш? Сідай. Я бачу, що ти вже ніякий, кров тече й обличчя горить, сідай — і поїхали. Я живу за містом, за годину будемо вдома.

— Ну, поїхали, — він сів поряд із нею й заснув одразу, щойно машина виїхала з двору. Анна ввімкнула неголосно музику та натиснула педаль газу. Коли вони виїхали з міста, Анна всміхнулася й погладила Марка по щоці, їй дуже подобався цей молодий і норовливий хлопець. Удома на Анну чекали.

Розділ 37 (Chapter 37)

Лікар подивився на хлопчика, довго мовчав, потім поклав руку на груди, натиснув у кількох місцях указівним пальцем і, облизавши нижню губу, якось дуже уривчасто промовив: «Готуйте до операції». Медсестра голосно кахикнула й помчала коридором, штовхаючи качалку перед собою. Лікар поманив пальцем чоловіка років тридцяти.

— Рідні в нього є?

— У мальчика? Нет. Ну, я не знаю. Там сидят какие-то внизу, но они, это, они беспризорники. Грязные такие. Ждут.

— Чого?

— Малого. Они ж его принесли.

— Я не знаю, выживет он или нет. Рана серьёзная очень. Пойди, скажи детям, пусть идут.

— Они не уйдут.

— Ты уверен?

— Да.

— Ну, тогда это, — на мить задумався, — скажи, пусть чаю им сделают, и накормят их пусть. Чего сидеть так будут? Голодные ведь, наверно.

— Голодные. Я пойду скажу.

— Иди, — лікар швидкими кроками пішов коридором. Була перша ночі, і він збирався був іти додому, але в той час, коли він уже зателефонував дружині і сказав, що замовив таксі і за двадцять хвилин буде вдома, йому повідомили, що хлопчик шести років умирає і його необхідно оперувати. Хлопчика звали Давид.

Чоловік років тридцяти спустився в хол і порахував усіх дітей, які сиділи на дивані й уважно стежили за дверима ліфта, очікуючи, що вони от-от відчиняться, і звідти вийде лікар та скаже, що їхній друг живий.

— Он жив? — хлопчина із великою плямою на щоці кинувся до чоловіка і схопив його за руку.

— Живой. Живой он. Ему операцию сделают и потом еще немного подлечат, и будет еще здоровее, чем был.

— А ты не врешь, дядя? — хлопчик, який на вигляд був старшим за всіх своїх друзів, подивився чоловіку в очі й закопилив губу.

— Нет. Я не вру. Чаю хотите?

— А чего покрепче? — діти засміялися й кілька разів плюнули на килим.

— Я сделаю чай и бутерброды.

— С мясом, — дівчинка підняла руку й усміхнулася, — я давно мяса не ела, сделайте с мясом, пожалуйста, хорошо?

— Хорошо. Ты, как зовут?

— Миша.

— Да Михайль он, Михайль — хайль-хайль, — діти весело засміялися.

— Рты закрыли! — він кинувся до того, що мав пляму на щоці, і дав йому гучного ляпаса.

— Да иди на хер, чудило, — хлопець схопився за голову.

— Сам иди.

— Ты со мной пойдешь, Миша. Вы тут посидите.

Вони пішли сходами нагору. Діти враз затихли і почали перешіптуватися. Дівчинка сиділа сумна й дивилася в стелю. Очевидно, їй дуже хотілося їсти. Хлопчик із плямою на щоці ліг спати. Його не чіпали. І він одразу заснув.

— А что с пареньком вашим случилось? — чоловік розливав чай у пластикові стаканчики та витирав із чола піт.

— Тебе честно сказать? — примружив око.

— Да, — узяв ніж і заходився нарізати батон.

— Я буду с черным хлебом. Если честно, — він підняв голову і почухав за вухом. — А зачем тебе правда, а? Ну какая тебе разница?

— Есть разница, малыш.

— Порезали его бандиты.

— Его? Бандиты? — він навіть усміхнувся. — А бандитам-то он на что?

— Какая разница тебе, а? Сказал — порезали, значит, порезали. Его зашьют?

— Он не мешок, чтобы его зашивать, его вылечат.

— Давай чай, я пойду к пацанам.

— Держи, — підняв тацю і передав хлопцеві, — не разлей, смотри.

— Не боись, мужик, не разолью, — біля дверей озирнувся. — Так черного хлеба нет?

— Не, нету.

— Ну, ладно, давай с батоном. Жрать-то все равно охота. — Двері за ним зачинилися.

Операція тривала другу годину, і лікар уже майже змирився з думкою, що хлопчик помре: рана була дуже глибокою, а коли він побачив, що пошкоджені життєво важливі органи, то остаточно втратив віру і робив свою справу майже механічно. Він просто тягнув час.

— Все, зашивайте, — лікар відійшов від операційного столу і втомлено сів на стілець.

— Він житиме? — медсестра дивилася на хлопчика, як на янгола.

— Не знаю. Виживе — виживе, ні — значить, так має бути. Я все зробив.

— А скільки йому років?

— Не знаю, шість, здається, — кинув у раковину рукавички і пішов до виходу.

— Значить, житиме, — медсестра поклала руку хлопчикові на голову й тихо так сказала: — Ти житимеш. — Хлопчик лежав перед нею і все ще здавався їй схожим на янгола.

Після того, як йому наклали шви, Давида відвезли до реанімації. Наркоз мав тривати ще годину, потім хлопчик мав прийти до тями. Поряд із ним нікого з лікарів не було, біля ліжка сиділа на стільчику медсестра та дивилася просто перед собою. Їй було тридцять два роки, і в неї не було дітей.

— Ну, все, давайте домой, парень ваш будет жить. — Чоловік років тридцяти вийшов із ліфта й намагався не дивитися дітям в очі. Вони вже поїли бутерброди та випили чай. Тепер вони чекали вістей про Давида, вони хотіли знати, чи зможе він піти з ними, бо без нього їм дуже сумно, і вони просто вважали його своїм другом та не хотіли залишати його самого тут.

— Какое домой, у нас дома нет, дядя, — дівчинка засміялася й голосно гикнула.

— Давид где? — Міша устав із дивана та подивився чоловікові просто в очі.

— Его нескоро выпишут: он серьёзно болен. К тому же после операции Давид не вернется к вам, его отправят в приют.

— Какой приют, ты охренел, мужик? — той, що з плямою, замахав кулаками, але чоловік усміхнувся й дістав із кишені посвідчення.

— Да он мент, — Міша розчаровано розвів руками і шморгнув носом.

— Так что договорились: вы сейчас быстро свалили, и я вас не видел, а паренек ваш останется. Все.

— Ну ты, мужик, и хитрожопый. — Вони швидко зникли за дверима, а міліціонер сховав посвідчення в нагрудну кишеню та пішов сходами нагору. Між першим і другим поверхами він зустрів лікаря і, узявши його під руку, попросив зайти в кабінет поговорити. Лікар не відмовив, хоча сказав, що дуже втомлений. Міліціонер із розумінням до цього поставився й пообіцяв, що затримає його ненадовго.

Вони розмовляли вже годину і встигли випити півпляшки коньяку «Алекс». Втім, пити вони почали тільки за сорок хвилин після початку розмови. А до цього часу, усі сорок хвилин, лікар заперечно махав головою, кілька разів поривався встати й піти з кабінету, відчиняв кватирку й випускав на вулицю цигарковий дим, але врешті заспокоївся, підійшов до шафи та поставив на стіл пляшку коньяку, потім вони випили і вдарили по руках. Міліціонер усміхнувся й дістав із кишені гроші.

— Вот тебе десять тысяч — и работай спокойно. Все получится, дам тебе еще подработать.

— А если не получится? — сховав гроші в стіл.

— Должно получиться. Таких малых знаешь сколько в Киеве?

— Сколько? — він був переляканий, незважаючи на те, що випив спиртного.

— Та до хера их, понял? До хера. И каждый день они сдыхают от простуды, сифилиса, передозировки, клея, ножевых ран и кучи всяких еще разных болячек. Их потом находят и зарывают где-то. Так какая тебе разница, подохнет он так, или мы еще на этом поимеем?

— Да нет, нет никакой разницы, — на лікаря було шкода дивитися, таким жалюгідним він був у цей момент.

— Помоги малому умереть пораньше. Чего он мучиться будет? У него почки нормальные, сердце, печень…

— Нет, печень — нет, с печенью проблемы, ранили его в печень.

— Ну, так удалим почки и сердце. Я зайду через день-другой. Ты пока готовься, — пішов до виходу, потім озирнувся: — Слышь, и, это, не скажи кому. Хорошо? Это дело серьезное, деньги тут серьёзные, люди. Станешь поперек — задавят. Понял?

— Да.

— Ну, пока.

— До встречи, — лікар сів на стілець, важко зітхнув і налив собі повну склянку коньяку, випив миттю і, гидливо скривившись, крутнув головою й різко підвівся. Надворі світало. У двері постукали. — Хто?

— Там это, — медсестра відчинила двері, — паренек наш очнулся, маму зовет. Я с ним рядом буду. Присмотрю за ним.

— Да, присмотри, присмотри. Я ушел.

— Да, конечно, — вона відступилася, він вийшов із кабінету й зупинився біля ліфта.

— Жалко мальчика, — дивилася собі під ноги.

— Да, жалко, — він сів у ліфт, поїхав униз.

Медсестра пішла назад до палати. Вона цілу ніч не спала, і її вже хилило в сон.

Епізод із власного автотренінгу

Розділ 38 (Chapter 38)

— Життя триває навіть після того, як тобі здалося, що воно закінчилось, — Діераль сиділа на дивані, пила вино й дивилася просто Світлані в очі, та напівлежала на килимі і перебирала в руках морські камінці.

— Ти так думаєш? — Світлана не підіймала очей, було видно, що їй важко. Вона тримала себе в руках, вона навчилася тримати себе в руках, але це було дуже добре помітно, що вона чимдуж намагається тримати себе в руках.

— Так, я так думаю, Світлано. Життя триває. Не має значення, що сталося: покинув коханий, зрадив друг, вигнали з роботи, позбавили зарплатні, образили найрідніші люди, настав період тривалої депресії, улюблений кандидат програв на виборах президента, чи, скажімо, ти раптом дізналася, що вагітна. Розумієш, я дуже давно про це думала. От жив ти, жив, і все, здавалося, йшло так, як ти хотів, як собі це уявляв, як думав, але враз усе змінилося: тобі повідомили щось зовсім неочікуване, і ти раптом опускаєш руки чи хапаєшся за голову, потім бродиш парками чи скверами, приходиш надвечір додому і, сівши на диван чи в теплу ванну, починаєш сумувати, жаліти себе, під ранок спадає на думку накласти на себе руки чи просто почати пити, чи ще якась дурна думка може прийти тобі в голову. Але це все неважливо. Важливо розуміти одне: не має значення, що відбувається, має значення, як ти до цього ставишся. От ти, ти хочеш дитину?

— Так, дуже, — Світлана поглянула з-під брів, і Діераль перехопила її погляд. Світлану це схвилювало.

— І що зараз найголовніше?

— Що? — вона дивилася й не розуміла, що Діераль має на увазі.

— Найголовніше — народити дитину. І все зміниться, розумієш?

— Так, звісно. Діераль, — Світлана підвелася і підійшла до крісла. — А в тебе хлопець є? Ми так давно живемо разом…

— Три місяці, — вставила Діераль і клацнула пальцями.

— Так, три місяці.

— Ти вже навіть перейшла на українську.

— Еге ж, ти ж постійно спілкуєшся зі мною українською.

— Ага, — Діераль посміхнулася й підморгнула.

— Так от, протягом усіх цих трьох місяців я думала, постійно думала і ніяк не могла в тебе запитати, чи є в тебе, врешті-решт, хлопець.

— Ну? — Діераль була якоюсь просвітленою.

— Що «ну»?

— Ну, чому не запитала?

— Кажу ж, не наважувалась, чи часу не було, так, певно, що не було часу.

— А, ясно. — Діераль устала з дивана й солодко потягнулася. — Ні, нема в мене хлопця, Світлано, нема.

— І як ти без хлопця?

— Нормально, а що тут такого?

— Ні, нічого, — сховала погляд, — просто думаю, що кожній дівчині потрібен хтось, хто б міг бути поряд із нею, і, як не крути, а секс теж потрібен, без цього важко. Хіба ні? — подивилася запитально і трепетно.

— Так, він дуже потрібен, але в мене нема хлопця, Світлано, я лесбіянка, — вона сказала це дуже чітко і спокійно.

— А, — Світлана зморщила чоло, і було видно, що вона думає. — А діти як?

— Діти будуть, не турбуйся. Я знайду собі, знайду, так, на ніч одну… Розумієш? — розвернулася до вікна, і Світлана вже не могла бачити її обличчя й очей.

— Я розумію, Діераль.

— Так. Я знаю. Ми навчилися розуміти одна одну за ці три місяці, що ми знайомі. Ходімо пити чай, — вона пішла на кухню.

— Ходімо, — Світлана дивилася вслід Діераль і намагалася зрозуміти, чому вона сказала їй правду. Хіба це було аж так важливо — казати їй усе? Світлана зітхнула і подивилася на годинник, він висів над телевізором, була друга ночі, і знала, що вони ляжуть спати не раніше четвертої. Діераль любить дуже довго щось розповідати, коли вони сідають пити чай.

— Я взагалі ненавиджу чоловіків і вважаю їх усіх козлами. А ти? — Діераль сказала це спокійно, але дещо виклично. Вони сиділи на кухні вже третю годину. Чай закінчився, його було мало, це був білий чай, той, що 50 гривень за маленький пакетик і який треба дуже довго та старанно заварювати. Вино також закінчилося, і тепер вони пили коньяк «Ахтамар», його колись принесла Діераль із якоїсь вечірки, де співали Вакарчук і Дживан Гаспарян, там було багато знайомих і не знайомих їй людей, музика, картини, і, коли вона вже йшла додому о пів на першу, їй подарували коньяк.

— Та невже? — очі Світлани горіли.

— Ти знаєш, я ненавиджу, коли чоловіки роблять мені компліменти, освідчуються в коханні: мені здається, що вони всі чогось від мене хочуть, і я добре знаю чого.

— І тому ти стала лесбіянкою? — Світлана допила і поставила склянку на стіл.

— Я зробила це вперше у сімнадцять років. Я тоді тільки школу закінчила. Чи не закінчила ще? Не знаю. Ми випили, і він привів мене додому, батьки поїхали кудись, і він залишився в мене. Світлано, скажи, — вона заглянула їй у саму душу, — він же міг цього не робити, міг, правда? — Не давши їй відповісти, Діераль продовжила: — А потім він ще сказав, що я не була дівчиною, бо не кричала, коли він рвав мою плівку, чуєш? Га? — У Діераль на очі навернулися сльози.

— Не знаю, що сказати. Ти ж могла й не пити і могла не йти з ним додому, якщо не вірила йому. Він і не міг учинити інакше. Ні, чому, міг, але не вчинив. Ти ж дозволяла йому все.

— Так, я дозволяла. Коли п'яна, я така слухняна, зі мною можна що завгодно робити, абсолютно, і я навіть слова не скажу.

— І він це зробив.

— Так, він зробив це.

— Тобі було приємно?

— Ні, навіть на грам. Давай ще по одній, — Діераль розлила коньяк і не сказала тосту, вони вже сказали всі можливі тости й пили просто так. — А вдруге я переспала з мужиком на дачі, у нього на дачі. Я була малою та дурною, а вони, це я вже тепер зрозуміла, просто задурили мені голову і трахнули. От і все.

— І ти після цього перестала звертати на мужиків увагу?

— Ні, навпаки. Я мстилася їм, я розбивала їм серця, витягувала з них гроші, закохувала в себе, а потім кидала.

— І ти довго цим займалася?

— Ні, не так щоб дуже. Все закінчилось, і моє життя змінилося раз і назавжди восени одного з років, які ми вже прожили, так от, тоді один із моїх коханців, якому я сказала: «Прощай, і між нами все закінчено», прийшов увечері додому і порізав собі вени. Йому було тридцять років, і він так і не зумів зі мною переспати. Після цього щось надірвалося в мені, і я відчула, що зробила зле. Свого ставлення до чоловіків загалом не змінила, але перестала з ними зустрічатися, цілуватися й займатися сексом. Хоча ні, я ніколи з ними не цілувалася.

— Вони не цілували тебе в губи? — Світлана здивувалася.

— Чому ж, цілували, — всміхнулася, — у статеві, — голосно розсміялася.

— І що, з жінками це робити краще? — вона подивилася на порожню пляшку коньяку й нарешті зрозуміла, що п'яна.

— Ні. Все інакше просто… Давай не будемо про це, ходімо спати.

— Так, ходімо спати, Діераль. Уже пізно.

Вони підвелися і довго дивилися одна одній в очі, потім пішли до кімнати, роздягнулися, вимкнули світло та лягли спати. Була шоста година ранку. На вулиці от-от мало світати, а у квартирі пахло коньяком, запах був терпким і теплим.

Розділ 39 (Chapter 39)

Коли Марк прокинувся, то зрозумів, що в нім щось змінилося, відчув, що став зовсім іншим: він переріс себе колишнього на незліченну кількість років. За оці шість годин сну в будинку Анни все в нім стало не таким, як раніше, тоді, коли він лягав спати. Спершу йому стало страшно, і він, сівши на диван, обхопив голову руками й заплющив очі. В будинку ще всі спали. Власне, Марк узагалі не знав, скільки людей спало в цім будинку, але думав, що не менше трьох. Марк раптом схопився на ноги і зробив кілька швидких кроків, потім зупинився й тихо застогнав. Якесь неймовірне переживання враз охопило його душу, і він навіть глибоко вдихнув і заплющив очі. Такого він ніколи раніше не переживав. Це переживання не було схожим на жодне з тих, які він мав раніше. Це було щось зовсім нове й від того ще моторошніше. Йому здалося, що все, на що він раніше сподівався, у що вірив, що тримало його, не даючи захитатися і впасти, раптом кудись зникло, і він зрозумів, що зовсім один і нікого й нічого нема поряд, є тільки порожнеча та поклик долі, про яку він нічого не знав. Очевидно, це була зрілість. Марк давно вже відчував, що має подорослішати, але постійно це відчуття так і залишалося відчуттям, тепер нарешті щось почало відбуватися.

Зрілість — це коли ти починаєш об'єктивно сприймати те, що відбувається, і нарешті усвідомлюєш, що життя треба проживати щодня, що люди навколо тебе — це просто люди, і не варто перебільшувати значення кожного з них, не варто на них ображатися, треба їх прощати і завжди, кожного разу, коли вони роблять тобі боляче, ти маєш залишитися сам, пережити все та знову йти до людей і бути готовим до нових переживань і стресів. Зрілість — це тверезе ставлення до життя і усвідомлення того, що життя, хоча й кінечне, все ж має якийсь сенс, і що ти, отримавши це життя як дар, отримав його недаремно, і тобі варто зрозуміти, навіщо ти живеш, і жити, маючи перед собою мету й розуміння певної місії. Життя без мети — це не життя, це необхідність постійно пристосовуватися до того, що відбувається, хоча ми народжені, аби творити обставини й діяти, а не реагувати. Марк утер чоло й надягнув джинси та сорочку. Коридором хтось ішов, він чув швидкі кроки, за мить у двері постукали. Марк сказав, що вже встав, і Анна зайшла до кімнати. На ній була спідничка до колін і біла блузка. Вона вже вмилася, зачесалася й наклала макіяж, у руці тримала мобільний і дивилася на Марка.

— Сніданок готовий. Зараз шоста ранку, і в нас є тільки одна година на розмову, потім я їду в місто й буду дуже пізно.

— А ми хіба не в місті?

— Ні, я живу за тридцять кілометрів від Києва. Ванна — на другому поверсі, зубна щітка, мило та рушник знайдеш там. Я чекаю на кухні, це поверхом нижче.

— А скільки поверхів має цей дім?

— Три. — Анна вийшла з кімнати, і Марк, знайшовши біля ліжка капці, взувся й пішов шукати ванну, він уперше гостював у такому будинку, і йому було трохи незвично.

Кухня була досить просторою. Анна сиділа біля вікна й усміхалася. Вона мала напрочуд добрий вигляд, як на свій вік і такий ранній час, це притому, що спала вона всього кілька годин.

— Мені тридцять вісім років, — узяла до рук виделку.

— Мені трохи менше. А чому ви про це сказали? — сів до столу.

— Щоби ти знав, скільки мені років і як можна бути гарною та сексуальною навіть у тридцять вісім, — розрізала бекон і вкусила помідор.

Марк мовчки жував. Він був дуже голодний: не їв з учорашнього ранку.

— Я відвезу тебе в місто, Марку. Тобі є де жити?

— Так, у мене є квартира на Оболоні, але я туди не повернуся.

— Якісь проблеми? — не піднімаючи очей.

— Ні. Ні. Просто не повернуся, і все.

— Я згадала, — вона кинула виделку на стіл і всміхнулася, — я згадала, Марку, звідки я тебе знаю. Ти ведучий радіопрограми. Ти у в'язниці сидів, і потім тебе випустили, чи що. Скандал був, і, по-моєму, слідчий твій загинув.

— Я не знаю про слідчого. Він такий дивний трохи був. А програму мою закрили. Та й узагалі, — втерся серветкою і стримано зітхнув, — у лайні, Анно. Дівчина зрадила, друзі зникли, і якісь люди постійно переслідують мене на вулицях. Втім, що вам до того, Анно? — поглянув їй в очі й силувано всміхнувся, йому зовсім не хотілося зараз усміхатися. Анна кивнула з розумінням і налила в келихи вина — собі й Марку.

— Це французьке вино, я його завжди п'ю зранку: воно дуже корисно впливає на серце, — випила, поставила стакан на стіл.

— У мене здорове серце, — не захотів пити.

— Марку, — вона підвелася і схрестила руки на грудях, — не сумуй. Хочеш — залишайся жити, в мене вдома. Тут, окрім мене, живе мій чоловік і донька, і все, більше нікого. Тому ти не заважатимеш. А коли все владнається, поїдеш собі додому.

— Анно, я можу залишитися, я все можу, я можу навіть більше, ніж можу собі уявити. Не в тому проблема.

— А в чому? — поклала руку йому на плече.

— Я не знаю навіщо, — поглянув на неї.

— Марку, не став собі запитань, на які не можеш дати відповіді, цим ти зекономиш час, нерви і гроші. І ще, — вимкнула мобільний, — не їжся так через свою дівчину, зрадила, то й зрадила. Ти молодий, гарний, знайдеш ще свою, чуєш? Усе, давай, — пішла з кухні.

— А звідки ви про дівчину знаєте, Анно? — крикнув навздогін.

— Досвід, Марку. Викинь із голови й живи далі. Життя триває, хлопче, і ти маєш це знати.

— Я знаю.

— Хочеш до міста — їдеш зі мною, не хочеш — залишайся, — стала в дверях.

— Так-так, я поїду, мені треба, — підійшов до неї.

— В тебе гроші є?

— Є.

— Ну поїхали.

— Я вас теж згадав, — тихо, — ви Ганна Ріхтер.

— Так, я саме та Анна. І що?

— Нічого. Просто я більше сюди не повернуся.

— Ти так вирішив?

— Так, — пішов до виходу, — дякую, що допомогли вночі, але це все.

— Як знаєш, — вийшла у двір. Водій відчинив дверцята авто. Вона почекала, поки до салону сяде Марк, потім сіла поряд і сказала водієві рушати. Авто виїхало за ворота.

— Я за вас навіть не голосував, — усміхнувся.

— Не ти один. Ти точно не залишишся?

— Ні.

— Дивись, як знаєш.

— Зупиніть машину, я вийду.

— Ми не доїхали ще.

— Анно, я не вірю владі і політикам теж не вірю. Зупиніть авто. — Машина пригальмувала, Марк відчинив дверцята і пішов трасою.

— Ти дивний, Марку. — Авто повільно їхало поряд.

— Я знаю, прощавайте, Анно, — дивлячись просто перед собою.

— Бувай. — Скло сховало від Марка обличчя Анни, і він ще якийсь час спостерігав за тим, як віддалявся мерседес, і вже майже не було чути його тихого гулу Марк зупинився і підняв руку. Він так стояв довго, машин було мало, і ті не хотіли підвезти Марка до Києва. Він стояв отак із піднятою рукою й відчував, як на обличчя падають перші краплі холодного дощу. До Києва було не менше двадцяти кілометрів. Марк зіщулився і пішов трасою в бік міста. Він ішов повільно, він думав і нікуди сьогодні не поспішав.

Анна набрала на мобільному номер.

— Алло. Так, я. У мене є хлопець, із яким можна попрацювати. Його звуть Марк Лютий. Знайдіть його і зробіть те, що маєте. Часу вам даю тиждень. Все. — Анна сховала мобільний до кишені і зручніше вмостилася на сидінні, вона вирахувала, що Марк прийде до Києва не менше ніж за три години. Все-таки їй було шкода цього хлопця: щось було в ньому таке незвичайне, тільки от вона ніяк не могла зрозуміти, що саме, щось таке, що робило його не таким, як усі.

Трохи інформації про бандита Кіріла

Кіріл приїхав зі Львова в середу зранку й одразу поїхав до тих людей, які обіцяли йому добрі гроші за кілька днів неважкої праці. Кіріл пообіцяв Наташі, коли їхав у поїзді, у вагоні СВ, саме після того, як вони закінчили займатися сексом і просто лежали, прислухаючись до стукоту коліс і до кроків за дверима, так от тоді він сказав їй: «Мы уедем из этой страны». Наташа поцілувала його в щоку й заплющила очі, вона йому вірила. Кірілу пообіцяли саме стільки, скільки йому не вистачало, щоб хоч завтра взяти квиток і сісти в літак, і він згодився. Він не знав напевно, що це має бути за робота, але, якою б ця робота не була, йому було абсолютно байдуже, він просто хотів покинути Україну. Вони чекали його в авто на розі Лютеранської і Шовковичної. Кіріл вийшов із машини й дивився на годинник. Скло опустилося, і він побачив голову, звичайну голову, він бачив багато таких голів.

— Кирилл, привет. Давай садись к нам, поедем, посмотреть тебе там надо кое-что. Время ж есть?

— Да, у меня есть время. — Кіріл сів на заднє сидіння і здивувався, що в салоні всього лише двоє мужчин, він думав, що їх буде принаймні четверо.

— Я Жора, это Макар, — указав на того, що сидів за кермом. — Ты справишься, Кирилл, дело там пустяковое, проблем тебе не составит.

— Хорошо.

Кіріл зараз зовсім не думав на тим, що йому доведеться зробити, він хотів якомога швидше одержати гроші й забути про все, що нагадувало йому про цю країну, в якій він так і не зміг відчути себе щасливим.

Розділ 40 (Chapter 40)

Літак з Амстердама здійснив посадку в аеропорту «Бориспіль» рівно о тринадцятій. Пасажири з'явилися хвилин за тридцять. Більшість із них не була голландцями, хоча на голландців вони були схожі: такі ж біляві й кумедні. Чоловік у синьому светрі, очевидно, знав, що його зустрічатимуть, бо знай шукав когось у залі очима, і, коли побачив жінку в шкірянці й із табличкою в руці, на якій було написано: «Готфрід», він усміхнувся та, закинувши сумку на плече, махнув їй рукою. Вони привіталися й перекинулися кількома словами, розмовляли англійською, що цікаво, майже без акценту.

— Ми зараз до готелю поїдемо, ви речі залишите і вже тільки потім зустрінетесь із замовником. — Жінка йшла попереду.

— Мені було б краще одразу вирішити всі справи. А потім уже йти до готелю, я дуже втомився і хочу відпочити. Щойно я повернувся з Колумбії, у мене там була дуже важка робота, — я навіть захворів на якусь невідому хворобу, лікарі сказали, що в Латинській Америці багато таких хвороб, про які в Європі геть нічого не знають. Від них не помирають, але й лікувати їх неможливо, вони зазвичай самі минають, рано чи пізно. У вас холодно, у Києві. — Скляні двері за ними зачинилися, і вони вийшли на вулицю.

— Так, трохи, нічого, ми звикли. Он авто, — показала рукою в напрямку синього «лексуса» й закинула сумку на плече.

— До міста їхати далеко? — ішов слідом.

— Ні, двадцять хвилин, у готелі будемо за годину: у місті затори.

— То ми таки їдемо до готелю?

— Авжеж. Замовник усе одно раніше п'ятої вас прийняти не зможе: справи.

— Гаразд, я зачекаю. А готель вікнами на Дніпро виходить? Я просив, щоби мені замовили готель, із вікон якого було б видно Дніпро. — Вони вже підходили до машини.

— Так, видно, не так добре, як хотілося б, але в готелі ще є дуже багато приємних речей, які зможуть замінити вам Дніпро й усе на світі, — усміхнулася та відчинила дверцята автомобіля.

Вони майже всю дорогу їхали мовчки. Готфрід дивився у вікно й час від часу всміхався, очевидно, він щось згадував, щось таке, відоме лише йому одному. Жінка, до речі, її звали Марта, часом переводила на нього погляд і так могла дивитися хвилину, а то й більше. Він не помічав того, що вона за ним спостерігає, або просто вдавав, що не помічає, а насправді все помічав. Готфріду було сорок років, і він був неодружений, Марті влітку виповнилося двадцять вісім, і вона змінила вже двох чоловіків, тепер жила сама і зустрічалася з Маркіяном, трохи хамуватим хлопцем із МЗС, у якого неприємно пахло з рота й очі були дуже негарними. Марта не любила його, але причин розлучатися з Маркіяном не бачила ніяких, окрім хіба запаху з рота чи негарних очей, але і одне, і друге можна було виправити: перше — за допомогою «Орбіту», друге — контактних лінз. Маркіян мав те й інше, тому вони зустрічалися ночами, коли були вільні, і вдень, коли не мали куди йти та нікуди не поспішали. Одружуватися вони наміру не мали, принаймні Марта, Маркіян про одруження не казав нічого, він був молодшим за неї на три роки і тому ще міг зачекати з одруженням, принаймні так вона пояснювала собі те, що він жодного разу не запропонував їй руку й серце.

— У Києві є добрі італійські ресторани? — він приязно їй усміхнувся й поглянув на годинник.

— Є. Так, звісно, що є.

— Я люблю італійську страву.

— Спагетті з підливою?

— І це теж, і ще багато різних страв люблю.

— Добре, я дам вам адреси кількох ресторанчиків.

— Буду дуже вдячний.

Авто їхало центром міста, Марта записувала на аркуші номери телефонів, а Готфрід дивився на годинник.

— Ось за цими телефонами ви зможете знайти людей, які допомагатимуть вам у Києві. Якщо буде потрібна консультація, порада, якісь юридичні проблеми виникнуть чи просто потрібна буде повія, ви просто зателефонуєте за одним із цих номерів, і все владнають. Добре? — Вона віддала йому аркуш.

— Так, так, тільки мені не потрібні повії, я не користуюсь послугами повій, боюся захворіти на СНІД. — Сховав аркуш до кишені.

— То ви обходитеся зовсім без жінок?

— Ні, ну що ви, — усміхнувся, — просто повіям не плачу ніколи, але ж не всі жінки повії.

— Не всі. — Авто пригальмувало, вона відчинила дверцята. — Ваші речі занесуть, ходімте.

— Нехай несуть обережно: у мене там дуже дорогі речі, — дивився на киян, які проходили собі вулицею й не звертали на нього жодної уваги. — У вас дуже милі люди, у Києві, такі несхожі на нас, європейців, щось оригінальне є в них.

— Так, кияни — великі оригінали. — Пішла до готелю, він — слідом.

Увійшли до холу, двері за ними зачинилися.

— Ви знаєте, яка мета вашого візиту до України?

— Так. Я приїхав читати лекції з балістики до військового інституту.

— Дуже добре, — підійшла до рецепшену. — Здрастуйте. Номер замовлено й оплачено на місяць уперед. Його звуть Готфрід Унермак, він зовсім не розмовляє українською та російською, тому звертатися бажано німецькою, і ще, — стишила голос, — не пропонуйте йому своїх повій, він не спить із повіями.

— Добре, — мужчина віддав ключі від номера й усміхнувся. — Паспорт.

— Зараз, — повернулася до Готфріда, — паспорт давайте, треба зареєструватися.

— А, так, — він дістав із кишені паспорт і віддав Марті.

— Все, — мужчина повернув паспорт. — Раді вітати в нашому готелі, піднімайтеся в номер, це четвертий поверх, одразу за поворотом, у кінці коридору.

— Дякую, — Марта пішла до ліфта, Готфрід теж.

Піднялися на четвертий поверх, пройшли в кінець коридору.

— Готфріде, це тепер ваше, — віддала йому ключі, — ми з вами більше не зустрінемося: ви будете працювати з іншими людьми. Товар, на який ви чекаєте, прибуде тільки за тиждень. Так, що ще? До вас направлять перекладача, це буде дівчина років двадцяти чотирьох, якщо я правильно поінформована, її звуть Зоя, вона прекрасно володіє німецькою та англійською, крім того Зоя добре водить машину й володіє прийомами рукопашного бою. Все, я йду.

— І ви не зайдете до номера? — відчиняючи двері.

— Ні, в мої обов'язки це не входить, я все зробила, що мала, прощавайте, Готфріде, — подала руку.

— Прощавайте, — поцілував їй руку і повернувся до дверей, вона пішла коридором і жодного разу не озирнулася, він увійшов до кімнати й зачинив двері. Вона в цей момент уже сідала до ліфта.

Розділ 41 (Chapter 41)

Марк не прийшов додому. Він не пішов до Даші, бо точно знав, що Даша не чекає на нього. Він просидів із ранку до самого вечора в кінотеатрі, а коли почало сутеніти, і він нарешті зрозумів, що не має де спати, Марк сів у маршрутне таксі та поїхав до дівчини, яку знав уже років десять і яка, він це точно знав, дозволить йому переночувати, навіть якщо в її ліжку лежатиме коханець чи в неї буде страшенна депресія або дико болітиме голова. Звали цю дівчину Марина. Вона залишила дуже яскравий слід у його житті: саме з нею він утратив цноту і вперше відчув, що значить любити жінку. Марина жила неподалік Шулявки, у дворах, і її будинок треба було довго шукати. Марк не бачив її вже кілька місяців і тепер не знав напевно, чи є вона в Києві. Марина жила на восьмому поверсі. Він довго стояв перед дверима, прислухаючись до звуків у квартирі. Було тихо. Він натиснув на дзвінок. Кілька разів. Почув кроки. Клацнув замок.

— Хто? — це був голос Марини, він його впізнав одразу, він дуже добре знав цей голос.

— Це я, Марк.

— Марк? — її голос не виказував хвилювання, ніби вона знала, що Марк має прийти.

— Так, це Марк. Ти відчиниш? Чи ти не сама?

Двері відчинилися, і Марк побачив її. Вона зовсім не змінилася, просто була ненафарбованою, трохи заспаною, і на ній був рожевий короткий халатик. Біле фарбоване волосся вона стягнула резинкою на потилиці, і, це він відчув за запахом ацетону, вона щойно знімала лак.

— Привіт. Можна до тебе? Мені нема куди піти.

— Що, зовсім? — поглянула йому в очі.

— Так, зовсім, — узявся за дверну ручку.

— Тоді заходь, — відійшла вбік, давши йому увійти. — Знімай черевики та йди до кімнати, в мене нема чого їсти, і пити теж нема чого, тому зараз будемо щось готувати разом. Ти знаєш: я не люблю кухні і ніколи не готую нічого для чоловіків, — її голос долинав із кімнати. — До мене мав прийти коханець, але я зараз йому зателефоную і скажу, щоб він не приходив, і взагалі, — вийшла із трубкою в руках до коридора, — я скажу, щоби він не приходив доти, доки ти будеш тут, — натискала кнопки на телефоні.

— Якщо треба, хай приходить, я піду, — Марку було незручно, що він змушує Марину відмовляти коханцеві.

— Ні, не треба йти, ти знаєш, я завжди любила тільки тебе, — усміхнулася, — крім того, я знаю, тобі потрібна допомога, інакше ти б не прийшов, хіба ні?

— Ти знаєш, — пішов до ванної й чув крізь шум води, як Марина щось кричить у слухавку.

Коли він вийшов із ванної, Марина була вже на кухні й мила в раковині картоплю.

— Ну що там коханець? — витирав обличчя.

— Нічого, обійдеться, хай дрочить на фотки.

— Образився?

— Яка різниця, Марку, тобі воно треба?

— Ні, — кинув рушник на стілець. — Я почищу картоплю.

— Краще салат наріж, огірки — в холодильнику. Як там Даша?

— Нормально, трахається з якимось хлопцем, — відчинив холодильник.

— Даша?! — здивовано поглянула на Марка. — Ніколи б не подумала, мила така дівчинка.

— Так, дуже мила, я й не кажу, що вона не мила, просто трахається з іншим, — узявся різати огірки.

— Ріж тонше, Марку, ти ж їх потім їстимеш.

— Тонше не вмію. Чуєш, у тебе скільки можна буде пожити?

— Скільки хочеш, ти ж знаєш. Ти б міг і раніше в мене жити, просто ти ніколи не приходив до мене без якоїсь потреби, тільки коли тобі дуже припече. Я заради тебе завжди відмовляла всім коханцям. Що тепер із тобою?

— Та так, є проблем трохи, розберуся. Мене шукають.

— Хто? — кинула картоплини в каструлю.

— Та так, люди, — усміхнувся, — просто вони не знають твоєї адреси, а за іншими адресами мене ніхто не чекає, тому я прийшов до тебе.

— Я зрозуміла. Ти змінився. Марку, я це одразу відчула. Щось сталося?

— Так, я був ледь не загинув, після цього люди змінюються, знаєш.

— Так. Ми спатимемо разом? — опустила очі.

— Ти хочеш?

— А ти?

— Не знаю, я хочу любити, Марино, я не хочу без любові. Ти розумієш? Це не те все і не так все, коли не любиш.

— Так, я розумію, я теж хочу з тим, кого люблю.

Вони довго дивилися одне одному в очі, потім Марк усміхнувся, а за ним — і Марина.

— Власне, якщо дуже хочеться, це можна робити і з друзями, особливо якщо ти робив це з ними раніше. — Марк відклав ніж убік і взяв із холодильника майонез.

— Тільки в мене нема презервативів.

— У мене також. Я думаю, якщо ти завагітнієш, я одружуся з тобою, у нас народиться син, і ми назвемо його Давидом. Правда, хороше ім'я?

— Так, дуже хороше, Марку, — висипала картоплю на пательню і, ввімкнувши газ, запалила сірник.

— Тільки чомусь я думаю, що ти не завагітнієш, Марино.

— Чому? — накрила пательню.

— Не знаю, просто так собі подумав, ми не можемо одружитися й мати спільних дітей, ми просто друзі, і ми з тієї категорії друзів, які перестають бути друзями, якщо одружуються чи в них народжуються спільні діти.

Категорія друзів, які перестають бути друзями, якщо одружуються чи в них народжуються спільні діти

— Ти знаєш, Марино, я не можу спати з тобою, я спатиму на підлозі, а ти ляжеш на ліжку. Розумієш, це таке переживання, про яке ти не можеш розповісти, воно просто є в тобі, і ти ним живеш, і воно витісняє з твого серця всі інші переживання й відчуття. Розумієш?

— Не знаю, думаю, що я розумію. Гаразд, лягай на підлозі. Хоча ти б міг лягти на ліжку поряд зі мною і просто спати, і я спатиму, ми просто лежатимемо одне біля одного і спатимемо, як брат і сестра. Розумієш? — Марина стояла перед ним у самих трусиках і маєчці, вона була дуже сексуальною і звабливою. — Тобі важко без жінки, Марку, — торкнулася пальцями його обличчя.

— Не в тому річ, — відвернувся від неї.

— Навчися казати правду, Марку. Якщо хочеш бути сильним і самодостатнім, ти маєш казати правду.

— Так. Мені важко без жінки, але я не думаю, що, коли я зараз пересплю з жінкою і спатиму з нею потім ще й іще, мені стане легше. Я думаю, що це нічого не змінить.

— Я теж так думаю. Ти питимеш вино?

— Так, питиму, — зняв сорочку й кинув на стілець.

— У мене є фрукти, — пішла до кухні, Марк залишився в кімнаті, він стояв і дивився на свої руки, вони здавалися йому чужими, ці міцні і красиві руки.

Вони пили вино мовчки. Вона не казала нічого, він теж. Сухе терпке вино. Фрукти трохи підсолоджували смак грузинського «Сапераві», але Марк їв мало фруктів, він хотів зараз відчувати на губах смак терпкого вина.

— Ти вже не ведеш програму на радіо? Я знаю, ти якийсь час жив цим і казав, що тобі це дуже подобається.

— Так, мені це дуже подобалося, але я вже не веду цієї програми, — він сказав це, навіть не дивлячись у бік Марини.

— Не хочеш розмовляти — давай помовчимо.

— Справа не в тому, хочу я розмовляти чи ні, справа зовсім в іншому.

— У Даші й тому, що вона спить із якимось мужиком, а ти через це страждаєш, бо тобі дуже болить твоя принижена чоловіча гордість? Я знаю, Марку, як поводяться чоловіки, коли зачіпають їхню гордість.

— Як? — поставив келих на підлогу.

— Отак, як ти зараз, Марку. Хочеш правду? — вона розвела ноги, і він побачив темне волосся її лона — трусики були прозорі, і це волосся він міг бачити дуже чітко.

— Не знаю. А ти впевнена, що скажеш мені правду? — не відводив очей від її лона.

— Так, я впевнена, бо я жінка і я знаю, що відбувається.

— Кажи, якщо знаєш, і сядь так, щоби я не бачив твого лона, — підняв очі.

— Добре, — вона сіла інакше. — Правда в тому, Марку, що ти не любив Даші. Не любив, і все. Якби любив, ти б не страждав так, ти б радів її щастю, вона ж знайшла того, кого хотіла. Любов, Марку, не робить людей нещасними, вона робить їх щасливими, і неважливо, з ким і де той, кого ти любиш, якщо ти дійсно любиш, ти будеш радіти щастю коханої людини, навіть якщо вона стала щасливою без тебе.

— Може, й так, тільки я не впевнений, що Даша щаслива.

— Страждають і мучаться егоїсти, які почуваються ображеними, обдуреними, вони вважають, що їх зрадили, і вони на перше місце ставлять саме свої образи і свої почуття й емоції, це не кохання, Марку. Ти маєш дорости до справжнього кохання.

— А що ж таке справжнє кохання, Марино? Може, ти мені скажеш, ти ж усе знаєш, то скажи мені, що таке справжнє кохання. — Він налив повний келих вина й випив залпом, потім відкусив банан і глибоко вдихнув.

— Ти б щось легше запитав, — усміхнулася, — я не знаю, що таке кохання, я можу тільки сказати тобі, що я про це думаю.

— Ну скажи.

— Не злися, Марку, це нічого тобі не дасть. Кохають сильні, і ти це знаєш. Слабкі бояться кохати, вони ображаються, вони навіть можуть помститися тому, хто зробив їм боляче, це все не любов. Любов визріває, як плід, і багато з того, що люди називають любов'ю, не має з нею нічого спільного. Ти думаєш, Даша любить того хлопця, якому зараз робить, очевидно, мінет? — уважно поглянула Маркові в очі, він витримав її погляд, було видно, що йому дуже важко чути про мінет і уявляти, як його Даша зараз бере губами Олегів член. — Ні, вона його не любить, і ти це добре знаєш. Ти маєш простити їй, і це зробить тебе сильним. Простити — значить забути все погане і прийняти людину такою, як вона є. Це, так мені здається, і є любов: коли ти можеш прийняти людину такою, якою вона є. Так, це і є любов, — випила вина і знову розвела ноги: їй було цікаво, як на це зреагує Марк.

— Ти думаєш, я здамся і зараз візьмуся цілувати твоє лоно? — Марк не дивився на неї.

— Ні, я так не думаю, я просто хочу, Марку, щоб тобі було добре. Якщо тобі аж так важко, ну давай займатися коханням, я зроблю так, що тобі стане легше, принаймні фізично тобі стане легше, і не тиснутиме нічого на мізки.

— Не треба. Ти знаєш, що це нічого не змінить.

— Так, я знаю, — її голос видався йому сумним.

— У тебе нема більше вина?

— Ні, нема, Марку. Ходімо спати. Ти завтра підеш?

— А ти хочеш, аби я пішов? — зняв штани і ліг у ліжко.

— Ні, просто я знаю, що ти завжди ідеш на ранок і тебе не можна втримати.

— Мені нема куди йти, — укрився ковдрою і чекав, поки Марина перелізе через нього та ляже біля стіни. — Але й тут залишатися нема сенсу. Не торкайся мене руками там, де не треба, навіть випадково.

— Добре, — відсунулася від Марка.

— Дякую тобі, Марино, що ти сьогодні була зі мною, ти найкраща подруга, я чесно кажу, — дотягнувся рукою до вимикача, світло погасло, і стало враз темно й тихо.

— Я знаю. Поцілуй мене, — це вона сказала після короткої паузи, і вона сказала це так, що він зрозумів: якщо не поцілує її зараз, то цим завдасть їй нестерпного болю і поставить між ними міцну невидиму стіну. Марк сперся на лікоть, погладив пальцями її обличчя та ніжно поцілував у губи, потім тихо прошепотів «на добраніч» і ліг поряд, рукою він гладив її груди, а вона пестила пальцями його живіт, їм було приємно, але ці дотики не збуджували бажання, за кілька хвилин вони заснули, і це, напевно, був найприємніший сон у їхньому житті. Вранці Марк попрощався, ще раз міцно поцілував Марину і пішов. Він точно знав, що має робити, Марина мовчки дивилася на нього у вікно. Марк не озирався, Марина втерла сльози та пішла смажити яєчню, вона знала, що Марк більше ніколи не з'явиться в її житті, і вона більше ніколи не побачить Марка. Задзвонив телефон, це був коханець, Марина сказала йому кілька компліментів і голосно засміялася, у неї було своє життя, і в цім житті більше не буде Марка.

Дещо про Володю з Горлівки, який працює водієм маршрутки

Аварія, що сталася о дванадцятій дня неподалік станції метро «Політехнічний інститут», забрала життя десяти людей, причому восьмеро з них були пасажирами маршрутки і двоє — синьої «Тойоти-Камрі», яка вже не підлягала ремонту, і її водія з неї вирізали автогеном. Через цю аварію утворилася довжелезна пробка. Машини швидкої прибули вчасно, травмованих клали на ноші та везли в лікарню, трупи лежали на землі, накриті чорними поліетиленовими мішками. На асфальті червоніли великі плями крові. В машині ДАІ сидів водій маршрутки, він практично не постраждав, «тойота» вдарила якраз у бік, і він хіба що розбив голову, вдарившись об двері. Його звали Володя, він був родом із Горлівки. Володя ніяк не міг вийти з шокового стану, інспектори залишили його в спокої і ні про що не запитували. За дві години інспектори свою справу зробили, а трупи забрали до моргу, машини повантажили на евакуатори, і тільки плями крові свідчили про те, що тут сталася страшна аварія, яка забрала життя десяти людей. Рух транспорту відновився. Водія маршрутки повезли до відділення, з усього було видно, у цій страшній аварії був винен саме він. Була третя дня.

Про те, чого почав побоюватися Ян Урманіс

Ян Урманіс відчував останнім часом якусь небезпеку, він не міг пояснити, звідки ця небезпека походить і чи є реальні причини для страху та хвилювання, але поза тим дуже переймався, навіть утратив сон і посилив свою охорону. Він продовжував спати з Сарою, і останнім часом Сара стала єдиною людиною в Кабміні, якій він довіряв. Сара знала досить багато про його справи, і, власне, його особисто вона також знала краще від інших. Ян не пам'ятав, що саме так зблизило його і Сару, очевидно, те, що він дав гроші на лікування її мами, бо іншої причини він не міг би назвати. Але саме з того дня, коли він дав Сарі гроші на операцію її мами, яку тій зробили в Австрії, Сара раптом почала дивитися на Яна іншими очима. Вона потім ще кілька разів уважно стежила за ним і, схиливши голову, щось собі шепотіла. Ян не розумів, що саме з нею відбувається, і його та зміна в поведінці Сари мало цікавила. Вона була для нього просто дівчиною для сексу та роботи, але одного дня, він пам'ятав, що то була п'ятниця, Ян раптом просто так, посеред білого дня, коли зайшов по дорозі до «Санаханту» купити новий светр, згадав про Сару. Його це збентежило: він ніколи раніше не згадував про неї отак просто, вдень, а винятково лише, коли наближалася ніч, і йому хотілося сексу. Ян навіть кілька хвилин думав про Сару і врешті-решт, сам собі дивуючись із такого вчинку, купив їй модний червоний пояс, він ніколи раніше не робив їй подарунків отак, без причини.

Чим зранку забиває свою голову Марк Лютий

Марк із самого ранку думав над запитанням, чи варто те, що він робить, того, аби це робити. Уночі Даша написала йому смс, вона нагадала про те, що він колись її любив, і що їй набрид Олег, і що вона хоче з ним, Марком, якось зустрітися. Марк довго думав про те, що б їй таке відписати, а врешті набрав приблизно такий текст: «Я колись любив людину, дуже схожу на тебе. Тепер тієї людини немає, а те, що є, мало схоже на людину». Потім він ще дописав «прощай», здається, і відіслав повідомлення. За кілька хвилин прийшла інформація, що смс Даша отримала і прочитала. Щоправда, вона нічого не відписала. Врешті, Марк і не чекав, що вона бодай щось йому напише, він поклав телефон під подушку й ліг спати. А на ранок він раптом зрозумів, що те, заради чого він живе, не варте того, аби заради цього жити. Марк уперше за кілька тижнів прокинувся в ліжку у своїй квартирі; він, коли пішов від Марини, вирішив, що повернеться додому. Просто в той час він перестав боятися смерті і тих людей, які могли його вбити. Саме тому він прийшов додому й ліг спати. Марк ніколи не замислювався серйозно про те, що відбувається, все йшло так, як ішло, і він це сприймав як даність, йому було абсолютно байдуже, чому саме так усе відбувається. Тепер Марк став іншим, він намагався зрозуміти, чому все, що є навкруг, є саме таким, яким є. Марк сів до столу і написав на папері: «Заради чого живу я й ті 48 мільйонів, які мешкають в одній зі мною країні?». Потім проставив цифри від 1-го до 10-ти.

1) Заради того, щоб заробляти гроші.

2) Заради того, щоб займатися сексом.

3) Заради того, щоб працювати.

4) Заради того, щоб їздити влітку на курорт.

5) Заради того, щоби самореалізуватися.

6) Заради того, щоби створити сім'ю та виховати дітей.

7) Заради того, щоб виконати свій громадянський обов'язок.

8) Заради того, щоб залишити щось після себе на цій землі.

9) Заради того, щоб допомагати іншим.

10) Заради того, щоб інші допомагали мені.

Марк відклав ручку, ще раз перечитав написане й усміхнувся. Усе це не було вартим того, щоб жити. Що ж було вартим? Він точно знав, що не був зараз готовий відповісти на це запитання. Він просто знав: якщо в житті людини нема того, заради чого вона була б готова померти, значить, у її житті нема й того, заради чого варто було б жити. Життя не робить людей чесними й одвертими, тільки смерть робить людей чесними, смерть допомагає людям стати собою, і, врешті, смерть позбавляє людей усілякої фальші, бо зі смертю все, що люди вважали важливим, стає раптом неважливим. Марк закусив нижню губу і, діставши з шафи рушник, пішов до ванної.

Розділ 42 (Chapter 42)

— Алло, Ян. Это Борис. Ты говорить можешь? — голос міністра внутрішніх справ був не таким, як завжди, в ньому було щось незвичайне, очевидно, якась дуже глибоко прихована радість.

— Да, я могу говорить. Что тебе, Боря? — Ян їхав у ресторан «Фелліні», там на нього чекала Сара. Він їхав сам, без охоронця, у нього був чудовий настрій, і поряд, на сидінні, лежав маленький букет польових квітів. Ян уперше за багато років їхав на побачення з дівчиною, молодшою за нього на десять років, він уперше за десять років їхав на побачення і хвилювався, очікуючи зустрічі з дівчиною, якій йому вперше за десять років захотілося сказати три найголовніших слова: «Я тебе люблю». Втім, Ян знав напевно, що не скаже цих слів, бо за десять років співжиття з дружиною, протягом яких змінив не одну коханку, він перестав вірити в любов і вважав, що про любов говорять ті, хто не в змозі її купити.

— У меня новость для тебя, Ян. Помнишь, ты просил с Марком разобраться? С журналистом этим. Помнишь?

— Да, я помню. — Ян завернув на Городецького і поволі спускався вниз вулицею.

— Так мы в общем его взяли на квартире, запугать думали, он ушел. Сейчас дома. На связь ни с кем не выходит. Девушка его бросила, она с парнем встречается, с Олегом. Марк был у нее раз, но недолго, ушел. С любовницей прежней встречался, и так, по мелочи были встречи. Да, еще он на ночь куда-то за город ездил, мы не проследили.

— Боря, мне сейчас не до Марка, я немного занят. — Ян паркував авто біля ресторану, після вечері вони ще мали піти з Сарою в кіно, а потім поїхати на квартиру, яку Ян винаймав для Сари. Він сподівався, що сьогодні в нього буде прекрасний романтичний вечір. — Мы позже не могли бы поговорить?

— Могли бы, но дело важное очень, я должен знать, как ты воспримешь мое предложение, чтобы не получилось потом, что мы сделали, а тебе не понравилось.

— Ну, давай по-быстрому. — Ян вимкнув мотор і сховав до кишені ключі.

— Короче, так: Марка можно убрать открыто и списать все на бытовуху или хулиганство. Есть вариант. На днях парня взяли, водителя маршрутки, Володю из Горловки, молодой совсем парень, двадцать с чем-то ему. Он с управлением не справился, люди погибли, в общем, сядет парень надолго. Так вот, если ты даешь добро, с ним люди поработают и он — все равно ему срок мотать — уберет Марка. Деваться-то ему некуда. Мы ему годков пять скинем за Марка, и он там три года на зоне позагорает, и все. Он согласится. Как ты?

— Боря, это надежно?

— Вполне.

— Короче, ты работай. — Ян не хотів зараз думати про Марка, вбивства, хлопця з Горлівки і всі інші проблеми, яких у нього було багато. Ян хотів якомога швидше вийти з машини, поцілувати в губи Сару, замовити мартіні й випити за її здоров'я. А ще він хотів відчути себе юним закоханим хлопцем, який несміливо робить дівчині дуже неоригінальні компліменти. — Я тебе даю добро, только чтобы все было чисто. Мне Марк не нужен. Кроме того, информация у него реальная, просто он все никак ее не сдает, это касается приватизации, как мне сообщили. Все, позвонишь скажешь, как там. Да?

— Да, Ян, я позвоню. Мы начинаем работать, — Борис урвав розмову, і Ян сховав телефон до нагрудної кишені, потім подумав і кинув телефон на заднє сидіння: він хотів, аби йому сьогодні ніхто не заважав.

Ян сказав Сарі займати третій столик від дверей, він зарезервував його ще вчора. Вийшовши з машини, кинув оком на вікно ресторану, Сара сиділа за столиком і зосереджено дивилася перед собою. Ян сховав букетик за спину й увійшов усередину. Коли він подарував їй квіти, Сара широко і щиро всміхнулася та глибоко вдихнула, їй було дуже приємно, і, він це помітив за її непевними порухами, вона не чекала, що він подарує їй квіти.

— Давно ждешь? — Ян усміхнувся офіціантові, який поклав на столик меню і пішов.

— Нет, минут десять, — Сара уважно подивилася Янові в очі і взяла до рук квіти. — Я очень люблю полевые цветы. Ты знал, что я их люблю, или просто угадал?

— Конечно, угадал. Просто такие милые девочки, как правило, любят полевые цветы. — Він розкрив меню і почав уважно вивчати назви страв. Хоча він тільки робив вигляд, що вивчає назви страв, насправді він добре знав, що саме готують у «Фелліні», просто хотів показати Сарі, що він такі ресторани відвідує нечасто і зовсім не знає, що тут подають і скільки це коштує.

— А ты знал много таких милых девочек до меня? — Сара опустила очі і розглядала красиві червоні серветки, що лежали на столі.

— Это имеет значение, Сара, кого я знал до тебя и сколько их было? — Янові було неприємно говорити про це, він не хотів зараз згадувати минуле й усіх тих осіб жіночої статі, які були в його минулому.

Взагалі тут треба дещо пояснити про стосунки Яна Урманіса з жінками. Стосунки Яна з жінками ніколи не були повноцінними. Він ніколи не зустрічався з дівчатами ввечері на лавочках, чи в міських парках, чи на березі річки в той час, коли дівчатка і хлопчики вперше закохуються. Ян був із небагатої сім'ї, батько помер рано, і мама, — вона працювала вчителькою, — сказала йому одного разу ввечері, коли прийшла з роботи дуже втомленою і змученою, так от, вона тоді йому сказала: «Яне, тобі нема на кого покластися, все у твоєму житті залежить тільки від тебе». Потім вона розвернулася і пішла до ванної. А за кілька місяців мама знайшла собі мужчину та вийшла за нього заміж. Ян вітчима не любив і тому не жив із ним в одній квартирі. Він навчався в інтернаті й завжди пам'ятав мамині слова про те, що все в його житті залежить тільки від нього. Після інтернату він вступив до інституту, а потім займався науковою діяльністю. Протягом усіх цих років він не зустрічався з дівчатами: у нього на це не було часу і грошей.

Коли йому виповнилося 27, він уперше закохався так сильно, що готовий був померти за свою кохану. Це сталося з ним в той час, коли він саме захистив кандидатську й жив у маленькій кімнатці в гуртожитку. Окрім нього, в цій кімнаті жив ще один хлопець, і більше там не було нікого. Ян не наважувався запросити дівчину до себе, а вона його до себе додому також не запрошувала. Її звали Ангелом. Так і звали. Принаймні вона так казала Янові: «Мене звуть Ангел» — і голосно сміялася. Ангел вийшла заміж за сина якогось чиновника й оселилася у великій квартирі на Святошині. Йому тоді було дуже важко. Після цього він ніколи більше не бачив Ангела. Вона його також не бачила. Це було єдине кохання Яна, більше він не закохувався ні разу. Ян вирішив, що кохання надто складно переживати і позбавлятися від нього також дуже складно.

Він одружився за три роки, коли йому виповнилося тридцять, її звали Аліною, і Ян не любив її. Вони жили з її батьками, і вечорами він працював за письмовим столом, він дуже хотів заробити грошей, аби швидше покинути дім її батьків і жити там, де йому ніхто не заважатиме бути собою.

В 1995-му Яна взяли на роботу до Кабміну, а в 2000-му він став заступником міністра. Коли Ян став віце-прем'єром, його вже ніхто не наважувався запитувати про особисте, навіть друзі, у Яна практично не залишилося друзів після того, як він став віце-прем'єром. Дружина напевно знала, що в нього є коханки, але її це мало турбувало, вона жила у новій квартирі на Оболоні і щовечора ходила до салонів краси, тренажерних зал, і ще вона відвідувала театри, ресторани і часто заходила в гості до подруг.

Ян геть утратив бажання закохуватися і просто спав із коханками, секретарками та молодими дівчатами з клубів, які дуже часто сідали за його столик і голосно сміялися, розповідаючи щось веселе. Ян часто ходив до клубів. Тепер, після сорока, він намагався надолужити все, чого був позбавлений в юності. Щоправда, він не міг надолужити любові і простих таких зустрічей із коханою дівчиною в кафе чи кіно, на лавочці в парку чи на березі річки. Власне, Ян уже не пам'ятав, що мріяв колись саме про такі зустрічі і такі стосунки — прості й невимушені, коли тебе люблять тільки за те, що ти отакий є і з тобою просто добре, і тобі готові віддати все на світі тільки тому, що люблять тебе.

Життя навчило Яна платити за все й вимагати плати з інших. Він добре пам'ятав слова матері, яка казала, що йому нема на кого покластися, і тому Ян завжди покладався тільки на себе, і довіряв він також тільки собі. А тепер з'явилася Сара, і він відчув, що в серці щось прокинулося, і йому захотілося нарешті відкритися іншій людині й бути поряд із нею природним. Сара була молодшою від нього більше ніж на десять років, і він не міг напевно сказати, любить вона його чи ні. Йому просто було добре поряд із нею і хотілося робити для неї добро.

— Я закажу себе бекон и кофе с пирогом. Ты что будешь? И еще пусть принесут вина. Хорошо? — він перевів погляд на неї і підкликав офіціанта.

— Я не голодна. Мне пирожное и чай. Вино я тоже буду, белое сухое. Я люблю белые сухие вина, — вона невимушено всміхнулася і поправила ланцюжок на шиї.

— Сара, твоя мама знает о наших отношениях? — Ян сказав це дуже просто, і йому самому здалося, що питання прозвучало якось недоречно.

— Маме нет никакого дела до наших с тобой отношений. Она ничего не знает о них. И вообще, почему ты спросил об этом, разве ты собираешься знакомиться с моей мамой? Мы же просто, мы просто, ну, как тебе объяснить, мы просто спим, мы встречаемся, мы такие люди, как все вокруг, все так живут, и никто не говорит об этом своим мамам и папам. — Вона почекала, поки офіціант покладе на стіл прибори і поставить перед нею чашку з чаєм і заварник.

— Ты так считаешь? Ты считаешь, что все так живут и мы как все? — його голос виказував хвилювання. Йому дуже не хотілося чути про те, що в них усе як у всіх.

— Да. Ну ты же понимаешь все. Не так, как у всех — это когда любовь. А это… — вона раптом змовкла і не дивилася на нього, Сарі не було що сказати.

— Ты хочешь спросить, любовь ли это? Да, ты это хотела спросить? — Він дуже не хотів почути, що вона відповість, що не це хотіла від нього почути.

— Да, — Сара підняла голову й вивчала кожен міліметр його очей.

— А что бы ты ответила, если бы я спросил, любовь ли это?

— Я бы сказала, что об этом рано говорить: любовь нужно проверить. Очень много нужно для того, чтобы проверить, действительно ли то, что ты называешь любовью, является любовью.

— Что нужно для этого? — Ян випив вина і поправив краватку.

— Время, испытания, ссоры, в конце концов, трудности разные, да что угодно. Нельзя так сразу сказать. А ты готов любить? — Вона вперше подивилася на нього так, що йому стало млосно, і він зрозумів, що до цього вона все, сказане ним, сприймала несерйозно: як залицяння віце-прем'єра, якому від дівчини потрібні тільки кілька годин сексу та компанія в ресторані чи кіно.

— Ты спросила меня, готов ли я любить? — зробив ще один ковток вина і враз напружився. — Я очень хочу любить, Сара, но я не помню, как это, понимаешь? — Потім він подивився на годинник і сказав, що вони запізняться в кіно, вона відповіла, що не хоче в кіно й готова поїхати з ним на квартиру і подивитися кіно там. Він усміхнувся, коли вона сказала це, і таки наполіг на тому, що вони мають піти в кіно, бо він уже взяв квитки, і що він не знає, чи буде ще в них колись час сходити вдвох у кіно. Вона кивнула і сказала, що все розуміє і з задоволенням піде з ним у кіно, бо давно не ходила до кінотеатрів, і крім того вона дуже любить попкорн, а їсти його не в кіно, а десь в іншому місці не прикольно, бо це зовсім не ті відчуття.

— Ян, любовь — это так сложно. Давай не будем больше об этом говорить, — сказала вона, встаючи з-за столу. На годиннику була одинадцята, і саме мав початися сеанс.

— Да, ты права, все очень сложно. — Ян не хотів більше говорити на цю тему, бо міг почути щось таке, чого не хотів почути, скажімо, те, що вона його не любить. — Но не говори больше об этом, мы потом поговорим, хорошо?

— Да, конечно, потом мы еще поговорим об этом. Сейчас время неподходящее. — Вони вийшли з ресторану і пішли в кіно.

Сеанс закінчився пізно, і Сара виглядала дуже втомленою: вона рано встала, і, крім того, у неї раптом розболілася голова. Ян сказав, що підвезе її додому. Вона погодилася. Сара думала, що Ян залишиться в неї на ніч, але він сказав, що поїде до себе, на нього чекає дружина і взагалі Сарі треба відпочити після важкого дня. Сара дуже здивувалася, коли він це сказав, але знаку не подала, він поцілував її в губи і пішов до ліфта, Сара зачинила двері й довго ще стояла в коридорі, притулившись спиною до стіни. Потім вона набрала повну ванну води й увімкнула музику. Лягла спати Сара о другій ночі. І їй нічого не снилося.

Розділ 43 (Chapter 43)

Маркові було 28 років. День народження він не святкував принципово, він вирішив не святкувати дні народження ще тоді, як йому виповнилося шістнадцять і він у подарунок одержав годинник, тоді він уперше зрозумів, що життя минуще і людина з кожним роком не просто стає старшою, а ще на один рік наближається до кінця. Щоправда, ніхто напевно не знав, коли саме настане кінець, але Марк тоді, коли йому подарували годинник, зрозумів, що кінець рано чи пізно настане і ти можеш навіть не здогадуватися, вставши вранці з ліжка того дня, який стане для тебе останнім, що цей день останній, а ти так і не встиг зробити нічого вартісного.

Марк якось дуже несподівано й раптово одного ранку відчув, що втрачає щось дуже важливе. Він втрачає мету і випускає зі своїх рук життєві ниті. Він сів перед дзеркалом, поглянув собі просто у вічі і протягом години ставив собі відверті запитання. А потім на них так само відверто відповідав. Після цієї розмови із самим собою він зрозумів, що життя його вибилося із якоїсь спільної для всіх колії і він зовсім не знає, куди воно взагалі котиться.

Він не був одруженим, і його нещодавно покинула дівчина, зрадивши його з іншим хлопцем, тим самим ще раз довівши, що він, Марк, нічого не вартий як мужчина і йому можна запросто наставити роги. Марк не помстився їй і тому хлопцеві й тепер жалкував за тим. Мама його лежала в лікарні, і він не був упевнений, що вона виживе. У нього забрали справу, яку він любив, — радіопрограму, і він, знову ж таки, не боровся за те, аби зайняти своє місце в радіопросторі, у нього закінчилися гроші, і їх зовсім не було де взяти. Інформація, яку йому свого часу злили американці, тепер не вартувала нічого, і він міг просто забути всі ті цифри і прізвища: поки Марк сидів у в'язниці, заводи-гіганти, про зумисне доведення до банкрутства яких йому говорили, були вдало продані за смішними цінами «Енергії-Омні», компанії з російським капіталом, частина акцій якої належала віце-прем'єру Урманісу і ще низці вітчизняних олігархів, які, втім, особливо не любили про це розповідати, і тому про те, що вони мають частку в цій компанії, знала дуже мала кількість людей. Про це знав Марк, але зараз ця інформація вже не була небезпечною, приватизовані заводи працювали, і люди отримували вчасно зарплатню в розмірі 800–1550 гривень та зовсім не жалілися на життя. Центральні канали і столична преса багато писали про те, як компанії «Енергія-Омні» вдалося підняти з руїн ці заводи, відновити виробництво і дати людям і цілим регіонам надію на краще життя. Марк був дуже радий за регіони, людей, власників заводів і тих, хто купуватиме вироблену на цих заводах продукцію. Він точно знав, за якою схемою проводилася ця приватизація, і де закопали двох бізнесменів із Литви, які хотіли купити завод під Маріуполем, і на якому острові купив собі бунгало директор того заводу, за допомогою якого завод збанкрутів, і як відмивали кошти хлопці з «Енергії», які тепер рахують бариші і підмазують нардепів, ті теж дещо знали, але вчасно не сказали. Марк усе це знав, але це вже не мало ніякого значення.

Він зрозумів, що нічого в цій країні змінити не зможе, бо завжди знайдеться хтось, хто завадить йому зробити найважливіший крок, і сказати найголовніше слово, і, врешті, зважитися на свій найсміливіший вчинок. Марк не пив, він ніколи не пив багато і не напивався, він і не палив, і не коловся, і навіть не ковтав таблеток, тому не став пити, палити, ковтати таблетки та колотися, а просто взяв гаманець, у якому ще залишилось кілька сотень, і вийшов з квартири, ще взяв із собою мобільний. Він завжди сподівався, що хтось зателефонує і скаже те, що враз змінить його життя. Хоча Марк прекрасно знав, що ніхто, крім тебе, не може змінити твоє життя, змінити так, як хочеш змінити його саме ти. Він зачинив двері на ключ і, вийшовши на дорогу, підняв руку. Зупинилася синя «шкода», мила дівчинка, яка сиділа за кермом, сказала, що їде на Святошин і зможе підвезти його до центру, про гроші вони не говорили. Марк сів до салону, авто рушило. Починався дощ.

— Тобі в центрі де зупинити? — дівчинка поглянула на Марка й усміхнулася.

— На площі Льва Толстого, — Марк дивився у вікно.

— Я твій голос раніше десь чула, — вона різко повернула кермо вправо і сказала кілька неприємних слів водієві «Ленд-Крузера», який вискочив з-за повороту.

— Ти такі слова в школі вчила? — Марк нервово потер руки й кілька разів голосно кашлянув.

— Так, у школі, до речі, мене звуть Зоя, — вона кинула на Марка поглядом.

— Я Марк. А це обов'язково — знайомитись із кожним, кого ти вирішила підвезти з Оболоні до центру міста?

— Ні, зовсім не обов'язково, навіть більше тобі скажу, я ніколи не підвожу незнайомих людей і тим більше ні з ким не знайомлюся.

— То в тебе, напевно, досі нема хлопця.

— Є, є у мене хлопець, — вона зашарілася.

— Ні, нема.

— Чого це ти так вирішив? — Зоя облизала губи і подивилася на себе в дзеркальце.

— Ти дуже нервуєш — дівчата, у яких є хлопець і які постійно займаються з ним сексом, набагато спокійніші, вони навіть інколи мають добрий настрій і навіть інколи жартують. До речі, це твоя машина?

— Це так важливо? — її голос виказував хвилювання.

— Дуже. — Марк дістав із кишені жувальну гумку, взяв один пластівець до рота. — Будеш? — до Зої.

— Ні, я не палю, їла кілька годин тому і не маю зараз ні з ким цілуватися, тому жувати твій «Орбіт» без цукру потреби особливої не бачу, — вона сказала це дуже різко і, Маркові здалося, навіть грубо.

— Не хочеш — як хочеш, — сховав «Орбіт» до кишені. — То чия машина?

— Батькова, блін, — натиснула на гальмо. Літня жінка, очевидно, трохи недобачала і навряд чи подивилася на світлофор, перш ніж переходити дорогу. — Коза стара, — авто знову набирало швидкість.

— Це ще один доказ того, що в тебе нема хлопця, Зою. А якщо і є, то він виконує в твоєму житті суто формальну функцію, він просто є, бо хлопці є у всіх твоїх подруг і, власне, у кожної нормальної дівчини має бути хлопець, тому він є і в тебе. Але ти його не любиш, знаєш: якщо піде цей, знайдеш іншого, тому ти часто ображаєш хлопців, бо не боїшся, що колись поряд не буде нікого і ти залишишся сама. Тобі років дев'ятнадцять-двадцять, ти любиш свого батька та ревнуєш його до інших жінок чи до своєї звідної сестри, якщо вона в тебе…

— Вона в мене є, — її голос був зовсім не схожим на той, яким вона говорила з ним досі.

— Ти навчаєшся, і, очевидно, в заліковці в тебе самі п'ятірки, бо навіть успішним навчанням ти хочеш заслужити любов батька. Ще ти вбиваєш часу спортзалі. Ти займаєшся тричі на тиждень і вже набрала досить непоганої форми.

— Це все? — її голос дзвенів від напруги.

— Ні, не все, ти дуже любиш малих діток і хочеш сама мати дітей, але це не означає, що ти дійсно хочеш дітей, бо не розумієш, яка це відповідальність — діти, тому й не маєш їх, ти тільки радієш, дивлячись на чужих, і часом із ними граєшся, як з іграшками, саме так, як з іграшками. Твій батько займається бізнесом і дає тобі гроші на відпочинок у Єгипті чи Тунісі, тому, поки ти не знайдеш собі чоловіка, який забезпечуватиме тебе не гірше, ніж батько, заміж не вийдеш.

— Знаєш, Марку, це необов'язково було говорити, — припаркувала машину біля кінотеатру «Київ» і вимкнула мотор. — Виходь, ти приїхав, Марку.

— Ти даремно образилася, Зою. Чого ти ображаєшся? Я ж зараз піду, і ти ніколи мене не побачиш більше, викинь із голови, — він відчинив дверцята. — І, до речі, щоб ти не мучилася, згадуючи, де чула мій голос, я тобі скажу: ти чула його по радіо, в програмі «Я і моя країна», я її вів, моє прізвище — Лютий. От і все. — Він поклав на сидіння двадцять гривень і хлопнув дверцятами.

Марк пройшов метрів десять, потім хтось підбіг ззаду й узяв його за плече.

— Марку, — Зоя хвилювалася, і її вії дрібно тремтіли.

— Що? — він мимоволі торкнувся її щоки й усміхнувся. — Що, мала?

— Скажи номер мобільного, я хочу тобі зателефонувати.

— Навіщо тобі? — він уважно поглянув їй в очі.

— Ти перший, хто так просто сказав мені правду.

— Знаєш, це дуже небезпечно — жити з людиною, яка може сказати тобі правду, — він дістав мобільний. — Кажи свій номер. — Зоя назвала номер мобільного, Марк сховав телефон до кишені і пообіцяв передзвонити.

— До речі, я не збираюся з тобою жити, — крикнула Зоя. Марк пішов у бік підземного переходу, але після цих слів обернувся й довго дивився на Зою. — Ти ж не зателефонуєш, Марку.

— Я зателефоную, зателефоную. — Він спустився сходами вниз, і більше Зоя його не бачила. Вона пішла до машини. До вікон її авто вже встигли приліпити кілька агітаційних листівок. — Вона їх зірвала й кинула на землю, Зоя вирішила на цих виборах не голосувати, просто на її життя результати виборів уплинути ніяк не могли, її життя було захищеним з усіх боків. В руці завібрував телефон.

— Алло, — відчиняючи дверцята авто.

— Алло, це Марк, забув сказати «дякую», бувай.

— Бувай. — Вона кинула телефон у сумку і повернула ключ, загув мотор, авто виїхало на дорогу й рушило до університету. Машин на дорозі було небагато, і за двадцять хвилин Зоя вже була на Святошині. Вдома на неї чекали тато і брат, мами ще вдома не було, Зоя набрала повну ванну води і попросила її не турбувати. Спати лягла вона за дві години, Зоя лягала спати рано, бо о восьмій мала вже бігти на тренування, і ще вона не чекала вечірніх дзвінків, їй ніхто ввечері не телефонував. Марк був правий: у неї дійсно не було хлопця, і вона навіть не намагалася його шукати. Поряд із нею на ліжку лежав ведмедик, вона притулилася до нього щокою й міцно спала. Уві сні вона бачила себе нареченою на весіллі, тільки їй не дуже подобався колір сукні, втім, вона на це не зважала, їй подобався наречений і те, що вона нарешті виходить заміж. Про те, що це був лише сон, вона дізнається вранці, коли прокинеться, це буде приблизно шоста ранку, коли продзвенить її будильник і вона мовчки піде до ванної приймати контрастний душ.

Розділ 44 (Chapter 44)

Двері камери номер три в слідчому ізоляторі відчинив невисокого зросту сержант і довго дивився на обличчя затриманих.

— Владимир Семенов есть? — тиша. — Я не слышу. Есть Семенов или нету?

— Да есть он, спит просто. Сейчас разбудим, — чоловік поплескав по щоці молодого хлопця, який лежав під стіною, і неголосно так вимовив: — Эй, вставай давай, пришли за тобой.

Хлопець підвів голову, і, хоча в камері було темнувато, на обличчі затриманого можна було побачити сліди побоїв. Видно було, що били його несильно.

— Семенов, давай на выход! Тебя долго ждать? — сержант нетерпляче почухав шию.

— Иду, — Володя встав і пішов до дверей. Ті, що сиділи разом із ним, проводжали його поглядами, деякі не дивилися в його бік, кілька людей спали. Сержант зачинив двері та повів Семенова коридорами.

— Стать лицом к стене, руки — за спину! — Володя виконав наказ. Сержант відчинив двері кімнати і сказав йому заходити. Семенов зайшов і сів на стілець, навпроти стояв ще один стілець, але на ньому ніхто не сидів. Сержант продовжував стояти біля входу і крутити на пальці ключі.

— Сержант, свободны, — майор увійшов до кімнати і скоса глянув на Володю. Сержант зачинив двері з іншого боку, і чути було, як лунали в тиші коридора його важкі й упевнені кроки.

— Привет, меня зовут Клим Огнев, майор внутренних войск, мне тридцать два года, и я на хорошем счету у начальства. Женат, имею двоих детей и квартиру в спальном районе. Про себя можешь не рассказывать, я все про тебя знаю. Только вот что, — він дістав із портфеля фотокартку і скотчем приклеїв її до стіни так, аби Володя міг бачити очі того, хто був зображений на фото, — нам добавился еще один собеседник, он поприсутствует на нашей встрече. Ты не против, Семенов?

— Нет, — Володя глянув на того, хто дивився на нього з фотокартки, й опустив очі, — я не против, он все равно ничего не услышит и ничего не скажет.

— Но он примет очень активное участие в твоей судьбе. Я вас познакомлю, — майор підійшов до стіни. — Его зовут Марк Лютый, он молодой парень, но уже успел сделать много гадостей и еще сделает, если его не остановить. Он работает на иностранную разведку, сотрудничает с американскими спецслужбами и сейчас, накануне президентских выборов, может очень сильно нагадить. Понял?

— А я тут при чем? — у Володі боліли побиті губи й ніс, і йому було начхати на якогось Марка, розвідку і тим більше на президентські вибори.

— Ты тут вот при чем, Семенов. Тебе сколько лет впарят за аварию и гибель восьми человек?

— Десять или пятнадцать, — йому було важко говорити.

— А ведь ты можешь вообще не сидеть, — майор сів напроти Володі і дивився йому просто в очі. — Ну разве это справедливо? Подумай сам: какой-то гад, — кивнув на фото, — будет разгуливать на свободе, трахать девок, пить водку, гонять на машинах и загорать где-то в Египте, при этом делая разные пакости нашей стране, а ты, молодой крепкий парень, который просто не справился с управлением или попросту устал, отсидишь десять лет ни за хрен собачий. Скажи, разве это справедливо?

— Не знаю, — Семенов ще раз уважно поглянув на фотокартку, — не знаю.

— Знаешь, что такое выбор? — Майор підвівся і почав ходити кімнатою, від вікна до дверей і назад, Володя сидів, опустивши голову, і тільки зрідка облизував розпухлі сухі губи, його руки дрібно тремтіли. — Выбор — это когда перед тобой стоит автомобиль, о котором ты мечтал в своих снах, и красавица, которую ты хотел последние десять лет и которая очень похожа на Летицию Касту в восемнадцать лет. Это сложный выбор. Есть выбор более простой, перед которым в данный момент стоишь ты, Володя Семенов. Что ты выберешь: десять лет баланды, жесткой шконки, общения с мужиками разного возраста и нрава, криков охранников и одинаковых, каждый день тех же пейзажей за стенами зоны, однотипных серых снов и постоянной борьбы с мыслью, что твоя девушка вышла замуж за другого и забыла тебя, или же ты выберешь жизнь осмысленную, обеспеченную и вполне устроенную где-то, скажем, на западе Украины, в хорошем и красивом городке, с красавицей женой и нормальными планами на будущее?

— Я выберу второе.

— Молодец, Семенов. Только есть еще одно условие: выбор — это не только ответственность, но и цена. Готов ли ты заплатить цену за сделанный тобой выбор?

— Какая цена? — Володя підняв голову та дивився на майора.

— Ты должен убить Марка, — він нахилився тому до самого вуха і сказав ці слова так, щоби їх зміг почути тільки Семенов і більше ніхто.

— Как убить? — Володя різко кинувся і хотів був устати зі стільця.

— Сядь, сядь, дурачок, — голос майора був більше поблажливим, аніж жорстким. Він схопив Володю за плече й не дав йому встати, іншою рукою він узяв його за шию і продовжував тихо-тихо говорити: — Чего ты дергаешься, а? У тебя после того, что я сказал, выбора не осталось — ты либо убьешь Марка, либо убьют тебя. Ты понял хорошо мою мысль? Понял? — Майор узяв Володю за підборіддя і повернув голову так, щоб вони дивилися очі в очі.

— Я не могу убить человека, — Володя ніби видихнув ці слова з себе і глухо кашлянув, обличчя його почервоніло, і руки дрібно затремтіли.

— Да ладно, пацан, — майор зрозумів, що хлопцеві важко, і треба дати йому оговтатись, — все путем будет. Ты откуда сам?

— С Донбасса, — Володя кусав губи, на них виступила кров.

— Во, с Донбасса, а ведешь себя, как девчонка. Прорвемся, Вовка! Иди давай в камеру, а завтра мы поговорим более обстоятельно с тобой. Да? — Він почекав, поки Володя подивиться йому в очі, Володя підвів голову, майор поплескав його по плечу та вийшов у коридор. До кімнати зайшов сержант і звелів арештованому йти за ним. Володя повернувся в камеру. Там було тихо, і світло ледь-ледь жевріло.

Розділ 45 (Chapter 45)

— Ты знаешь, как это, когда вокруг что-то происходит, в твоей жизни что-то происходит, в жизни тех людей, которых ты знаешь, что-то происходит, тебя это радует до тех пор, пока ты вдруг не осознаешь вечером в постели, или в переполненной маршрутке, или на работе во время обеденного перерыва, что на самом деле ничего не происходит? — Даша витягла з рота жувальну гумку і приліпила її до столу, у неї на обличчі не було косметики, і очі свідчили про те, що вона останнім часом погано спала.

— Подожди, я что-то не поняла, что происходит. — Мартіна, яка вже покинула Суріка і жила за рахунок батьків та випадкових коханців, тепер рідше спілкувалася з Дашею, бо вночі гуляла в нічних клубах, а вдень спала і вчилася. Ще вона вдень гуляла містом і займалася сексом.

— Блин, Мартиш, ты никогда меня не понимаешь. На фиг я вообще тебе звоню? Ты мозги включи.

Після таких слів Даша зазвичай кидала слухавку й ображалася на Мартіну приблизно кілька днів, потім вони знову зідзвонювалися та говорили так, ніби нічого не сталося і вони зовсім не сварилися.

— Не, я понимаю, что у тебя проблемы, но что значит «что-то происходит, а на самом деле ничего не происходит»? Я вот в эту тему не въезжаю.

— Это значит, что то, чего ты ждешь, о чем мечтаешь, чего на самом деле очень хочешь, его нет, вот то, что ты желаешь, чтобы оно произошло, не происходит.

— Ты что, с Олегом поссорилась или папа денег не дает? — Мартіна сказала це й голосно засміялася. — А, ты просто дурней страдаешь, вот и все, Дашка.

— Да, Мартиш, твой ум меня поражает.

— Да ты сама-то себя очень понимаешь, а? — Мартіна не образилася, просто вона не сприймала серйозно все, про що говорила Даша, тому могла зараз сміятися та пити вино, яке стояло на столику біля її ніг.

— Ты знаешь, мне кажется, что я начинаю себя понимать, — вона зробила паузу й дістала з кишені гумку.

— Как Олег, он дома? — Мартіна вирішила поговорити на ті теми, які її більше цікавлять.

— Нет, его нет дома. А зачем ты спросила? Я с ним поссорилась, и теперь мы не живем больше вместе.

— Блин! — вона мало не закричала в слухавку. — Ты поссорилась с Олегом? Ну ты и коза, Дашка, он такой парень был! Неужто Марк объявился?

— Сама ты коза, Мартиш, — вона говорила дуже спокійно, і тільки вчувалося в слухавці, як вона меланхолійно жує свою гумку. — Нет, я не знаю, где Марк. Мне до сих пор кажется, что я его люблю.

— А с Олегом чего посрались?

— Да так, ничего, просто я устала, наверно, да, скорее всего. Я устала, Мартиш. Сейчас сколько времени? У меня в квартире нет ни одних часов.

— Восемь, а что?

— В клуб иду. С парнем познакомилась на днях.

— А, ну смотри. Ты спать с ним будешь?

— Нет. Я теперь не сплю просто так.

— Как «просто так»?

— Без любви, Мартиш, я не хочу спать с парнями без любви. Ты понимаешь?

— Нет, не совсем. Хотя, хотя понимаю, только не могу сказать, как это, когда любишь, просто очень давно испытывала любовь к человеку. А ты любишь Марка?

— Я? — кілька секунд вона мовчала. — Марка? Да, — сказала це дуже твердо і впевнено, — да, я люблю Марка. Я вообще поняла, что любовь в жизни бывает только раз, настоящая любовь. Ты понимаешь? Только раз.

— Нет, не понимаю. То есть понимаю, но только вот что меня волнует: ну, если ты не встретил любви, настоящей, как же жить в тот период времени, пока любви нет? Надо же спать с кем-то, целоваться, встречаться, просто ходить в кино, да, блин, в Египет съездить, в конце концов? Для этого же нужен кто-то.

— Да, нужен. Только «кто-то» — это не любовь. — Даша облизала язиком зуби й усміхнулася. — Я пойду, Мартиш, давай как-то увидимся, а то по телефону неохота болтать: глаз не видно.

— А, да, это плохо, когда не видно глаз.

— Не понимаешь, что человек думает на самом деле, говоря тебе те или иные слова. По телефону человека очень легко обмануть, нужно просто не смеяться и говорить очень убедительно.

— А давай я к тебе в клуб подтянусь? — Мартіна була рада їхати в будь-який клуб, аби тільки не сидіти вдома. Треба було б лягати спати, а вона не хотіла спати. Втім, найбільше вона боялася не цього, Мартіна боялася залишатися сама.

— А как это будет выглядеть? Я с парнем и ты придешь? Не, Мартиш, так не прокатит.

— Да че ты, я сяду где-то, потом он уйдет, и мы поболтаем. Ты же не поедешь к нему?

— Нет, не поеду, обломается.

— Ты в «Чайковском» будешь?

— Да-да, я там буду. Через час.

— Да, давай через час, — Мартіна поклала слухавку і побігла до ванної.

Даша сіла перед дзеркалом робити макіяж. У неї був такий нейтральний настрій, і чомусь хотілося, аби всі кудись зникли на якийсь час і вона залишилася на світі одна, принаймні на одну годину. Тоді б вона змогла відчути себе абсолютно вільною і насправді відпочити від людей. Даша замовила по телефону таксі. За сорок хвилин вона мала зустрітися з Робертом. Із ним вона познайомилася на вечірці, куди її запросили друзі, і він видався їй дуже впевненим у собі молодим чоловіком, який знає собі ціну й добре розуміє, куди він іде. Його обличчя було звичайним, хоча в нім усе ж була якась оригінальність, принаймні те, що в нього на нижній губі був шрам і очі мали якийсь неприродний колір.

Про те, чим займається Оргус

Оргус чекав дзвінка вже третю годину, він не звик, коли його змушують так довго чекати. Телефон задзвонив о п'ятій ранку, саме тоді, коли Оргус зварив собі кави.

— Алло.

— Алло, є інформація. Кілер прибув. Його вчора зустріла в аеропорту їхня людина. Для нього зняли номер у готелі «Дніпро». Так, що ще? Його легенда — він викладач, приїхав читати лекції з балістики в університеті, з ним постійно працюватиме перекладач, Зоя Льовіна, молоденька дівчинка з їхньої команди, вона володіє прийомами рукопашного бою і ще вона вправно стріляє. Хто він, Зоя не знатиме. Так, він. Його звуть Готфрід Унермак, німець, 43 роки. Це за паспортом. Насправді, його ім'я — Давид Реснер, прізвисько — Гендель, працював свого часу на ізраїльську розвідку Моссад, потім звільнився. Виїхав з Ізраїлю, має квартири в кількох європейських столицях, мешкає в Амстердамі. Нещодавно працював у Колумбії, мав там замовлення, ледь не загинув, він там ліквідував главу наркокартелю. Є інформація, що на нього полюють наркобарони. Із замовником зустрівся. Зброї ще не отримав.

— Добре. Постійно тримайте його під контролем. Розмови прослуховуйте. Коли стане відомо, що йому мають передати зброю, зв'яжетеся зі мною, — Оргус витримав паузу, потім запитав: — А чим він займається увесь цей час?

— Грає.

— Що?

— Грає на скрипці. Генделя. А ще він ходить в італійський ресторанчик і знімає на вулицях дівчат. У номері він із ними не спить, а до номера приходить рівно о десятій, жодного разу не спізнився, — співрозмовник закашлявся. — До речі, ледь не забув: інформатор, який передав інформацію про приліт Реснера, загинув.

— Що таке?

— Його викрили. Він не повернувся додому. Очевидно, він мертвий.

— Він нас здав?

— Ні.

— Впевнений?

— Він зник ще до зустрічі Реснера з замовником. Якби вони знали, що стався витік інформації, з Реснером на зв'язок не вийшли б.

— Все, до зв'язку. — Оргус поклав слухавку й пішов до ванної, кава вистигла, і її все одно довелося б знову гріти. О шостій Оргус мав прибути на зустріч. До зустрічі залишалося сорок п'ять хвилин. За двадцять хвилин Оргус вийшов із квартири.

Що відчуває Люда, шукаючи сина

Люда протягом останнього місяця відчувала нестерпне бажання жити. Їй ніколи раніше не хотілося жити так сильно. Понад усе. Сильно-сильно. Ніби в цій ось миті життя, яку ти зараз проживаєш, і закладений увесь сенс буття, увесь той великий сенс людського буття, про який міркують філософи і про який говорять із кафедри проповідники в сутанах. Увесь цей сенс для неї полягав в одному короткому подиху, який ти робиш заради того, кого любиш, і ця любов надає тобі сили й наснаги дихати і сповнює тебе величезною радістю від усвідомлення того, що ти живеш заради однієї-єдиної людини. Люда жила у своєї давньої подруги, яка саме розлучилася з чоловіком і зараз активно шукала собі нареченого, тому вдома практично не ночувала, чим дуже радувала Люду. Та приходила пізно, і, перш ніж лягти спати, вона сідала на підлогу, дивилася у вікно й думала про свого Давида. Вона не знала напевно, чи чув Давид слова, які вона йому шепотіла, але Люда дуже хотіла, щоб він їх почув. Потім вона заплющувала очі й молилася Богу, щоб наступного дня Він допоміг їй знайти Давида.

Розділ 46 (Chapter 46)

Марк пішов пішки на Хрещатик. Він раніше любив гуляти Хрещатиком, особливо тоді, коли було вдосталь часу, і він нікуди не поспішав. Людей на вулиці було мало, біля модних магазинів стояли купки підлітків, вони палили, голосно сміялися й поглядали на дівчат у коротеньких спідничках, які виходили з автомобілів і йшли під руку зі своїми кавалерами. Марк давно не стояв отак без діла під магазинами і не поглядав на дівчаток у коротеньких спідничках. Дівчата в коротеньких спідничках перестали йому подобатися після того, як він розпрощався з Мариною і пережив черговий у своєму житті психологічний стрес. Коли він дійшов до Хрещатика, 44, саме там, де вхід у арку, пройшовши якою можна потрапити до клубу «44», задзвонив телефон. Це була Даша. Марк почекав трохи і, вирішивши, що Даша, хоча й не скаже йому щось приємне, втім, і поганого нічого не скаже, натиснув кнопку віповіді.

— Алло.

— Алло, Марку, привіт, це я, — її голос був схвильованим. «Очевидно, вона хотіла сказати щось дуже важливе», — про це він подумав насамкінець. «Найпевніше, — подумав Марк, — вона просто п'яна, або хоче позичити грошей, або просто помилилася номером».

— Я чую. І що? Ти тепер знову перейшла на українську? Олег покинув чи просто так?

— Ні, просто так, тобто ні, покинув, але це не має значення, я хотіла зовсім інше тобі сказати.

— А що за чоловічий голос і музика? Ти де?

— Я в клубі. Та яка тобі різниця, ти вислухаєш мене врешті чи ні?! — вона крикнула, і Маркові це дуже не сподобалося, він вважав, що вона не має права на нього кричати, особливо тепер, коли вони розійшлися й зовсім перестали спілкуватися вечорами по телефону.

— Так, я готовий тебе вислухати. — Марк завернув в арку й ледь не впав, перечепившись через щось велике і темне. Це було тіло. Бомж невдоволено гикнув і застогнав.

— Чуєш, Марку, я зрозуміла, чому в тебе в житті стільки проблем і ти постійно в депресії, а ще я зрозуміла, чому ми з тобою розійшлися й, узагалі, чому відбувається все те, що відбувається.

— А що відбувається, Дашо?

— Нічого, нічого не відбувається, чуєш?

— Чую. І що? — Біля клубу не було нікого, Марк став біля дверей і голосно вдихнув.

— Марку, знаєш, у тебе просто немає мети. Ти її або втратив, або в тебе її зовсім і не було ніколи, і ти просто йдеш отак по життю, щось робиш, до чогось прагнеш, про щось мрієш, але насправді не знаєш, куди йдеш, що робиш, до чого прагнеш і про що мрієш.

— Ти так думаєш, Дашо?

— Так. Саме так я й думаю.

— Ну, бувай. Сподіваюсь, тобі сподобається в клубі. Ти там не сама? — Марк глянув на номери машин, які стояли біля магазину навпроти входу в «44» і, звіривши цифри на номері білої «тойоти» із записаними в блокноті, сплюнув гірку слину, перепросивши Даші і пообіцявши, що обов'язково з нею зв'яжеться вранці наступного дня або десь за тиждень, коли буде більш-менш вільний і нікуди не поспішатиме, сказав «бувай» і урвав розмову. Потім підійшов до «тойоти» й сильним ударом ліктя розбив лобове скло. Спрацювала сигналізація, і за хвилину з клубу вискочило кілька молодиків, Марк упізнав одного з них. Він підійшов до нього й мовчки вдарив коліном у пах. Молодик скривився і повільно опустився на землю. Ті, що вибігли разом із ним, подивилися на Марка і, зрозумівши, що ловити їм тут нема чого, пішли назад до клубу. Марк сів навпочіпки перед молодиком і, узявши того за підборіддя, тихо й чітко промовив: «Привіт, Стасе. Як ти?». Стас застогнав і виматюкався, Марк нічого на це не сказав, він звелів Стасу підвестися та сісти в машину. Куди вони з ним поїдуть, Марк не сказав.

Знову про бандита Кіріла та його дружину

Кіріл вранці повернувся з автосалону і сказав Наташі, що купив мотор для машини і грошей у них зовсім не залишилося. Наташа в це не повірила, піднялася з ліжка і, підійшовши впритул до Кіріла, сказала, що він бреше, і що гроші він витратив не в автосалоні, а в казино, і що вона все знає про його роман із білявою хвойдою, на якій тавра нема де ставити, і ще вона сказала про те, що покине Кіріла, бо в неї уривається терпець і вона перестала йому довіряти. Кіріл довго дивився їй в очі, а потім розвернувся і пішов на кухню, так нічого їй не сказавши. Вона ж устигла крикнути йому вслід:

— Мы с тобой подохнем в этой стране. Ты же обещал, что мы уедем, ты клялся мне. А теперь? Куда мы уедем теперь? У тебя нет денег, и ты таскаешься с этой блядью. Ты уже не хочешь никуда уезжать?

— Я хочу, — Кіріл різко розвернувся і ступив кілька кроків їй назустріч, — я очень хочу. Дай мне время. Слышишь? Мы уедем. — Він раптом якось зм'як і опустився перед нею на коліна, в нього було якесь дуже втомлене бліде обличчя, і здавалося, що він утрачає віру в щось найголовніше, в те, що надавало його життю сенсу. — Мне тяжело. Слышишь? Мне очень тяжело. Я заработаю денег, мне эти деньги сами в руки идут, но я не знаю, хочу ли я денег, такой ценой добытых. Понимаешь, я же не подонок, Наташа, слышишь, я же человек, и я же не отдам все человеческое в себе за эти деньги. Понимаешь, я не могу все отдать за эти сраные деньги! — він голосно крикнув і вдарив кулаками по колінах, потім різко підвівся й набрав повні груди повітря. — Дай сигарету.

— Ты бросил. Ты помнишь, ты сказал, что бросил?

— Да, я бросил. У нас нет сигарет?

— Нету, — пішла в кімнату.

— Так купи, я курить хочу.

— Потерпишь. Пусть блядь эта тебе покупает, задрал, — вона сіла на диван і втупилася поглядом у стіну. Він став у дверях і дивився на неї.

— Еще слово про нее — ударю. Кто сказал про блядь? Нету у меня никого. Я мотор купил. Слышишь? Мотор.

— У тебя всегда то мотор, то стекло, то шуба новая, которой я почему-то не вижу, то пацанам долганул, то братана выручил, и так уже третий год. Мы когда-нибудь отсюда уедем, а? Я с ума сойду, — вона перевела погляд на нього і змовкла, в її очах зовсім не було світла, так, ніби його загасили, і тепер там панував морок.

— Я не хочу торговать детскими органами. Слышишь? Не хочу! Да, я протупил, меня подписали на это дело, все там на мне завязалось, тепер выгребать придется, но я выкручусь. Ты же знаешь, я всегда выкручивался.

— А много денег дают? — вона сказала це зовсім беземоційно.

— Сто штук и «бумер» сверху, новый, году нету, черный, со всей начинкой и пузатыми номерами.

— Много, — вона сказала це так само беземоційно, і тільки цього разу в словах учувалася якась абсолютна апатія та байдужість. — Нет, за это детей убивать не стоит. Да их вообще не стоит убивать. Да и не ты же их убивать будешь, ты только товар переправишь, правда, да?

— Да, только переправлю. Но я не буду этого делать.

— А что ты будешь делать? — дістала з кишені халата, який лежав поряд, манікюрні ножички й узялася обрізати нігті.

— Тикать буду, — голосно засміявся та пішов на кухню. Вона чула, як він відчинив холодильник і поставив на плиту чайник. Потім він довго сидів за столом і мовчав. За годину, коли Наташа зайшла до ванної помитися, він вийшов на вулицю. Вона не могла сказати напевно, коли це сталося, але тоді, коли вийшла з ванної, а це було о пів на першу, у квартирі його вже не було.

Роздуми про те, що таке життя

— Тебя сейчас гаишники тормознут на первом перекрестке, и все, тебе край, Марк. Ты потом мне еще за лобовуху заплатишь. Марк, куда ты гонишь? Тебя остановят. Лучше сам останови и просто иди, куда хочешь. Слышишь? Ну что ты хочешь, Марк? — Стаса непокоїло те, що Марк зовсім не реагує на його слова і вперто тисне на газ.

— Стасе, у тебе було три місяці, рівно три місяці для того, аби зателефонувати мені й розповісти, навіщо ти мене здав ментам. Хто просив тебе це зробити і скільки тобі за це заплатили, ти б теж міг за бажання мені сказати. Але ти цього не зробив. Ти подумав, що мені знати це не потрібно або не цікаво, чи ти просто подумав, що мене вже нема. Так от, ти помилився, Стасе, мені це дуже цікаво знати, і я, як бачиш, живий.

— Я рад.

— Що?

— Говорю, рад, что живой. Очень рад, — сказав Стас і замовк: йому не було що сказати Маркові.

Авто звернуло на проспект Перемоги й набрало швидкості. Стас сподівався, що Марк не вивезе його за місто, і ще він вірив, що Марк не зробить йому нічого поганого. Втім, його надії не виправдалися: через хвилин сорок за вікном уже не було видно багатоповерхівок, і машин на трасі також було дуже мало.

— Марк, меня будут искать. Слышишь, Марк? Меня будут искать, и, если меня найдут, тебе очень не понравится то, что с тобой сделают. Ты меня понял, Марк?

— Стасе, у мене складається враження, що ти намагаєшся мене налякати. І тому я хочу в тебе запитати: ти справді хочеш мене налякати, чи в мене просто склалося таке враження? — Марк різко пригальмував і звернув направо, авто в'їхало в лісок і стишило ходу. Було зовсім темно, і світло фар вихоплювало фрагментарні силуети дерев і кущів, гілля дерев звисало так низько, що можна було не сумніватися — воно неодмінно подряпає фарбу на автомобілі. Стас припав до вікна й намагався розгледіти в цій темряві бодай щось і зрозуміти, куди Марк його везе.

— Куда мы едем, Марк? Может, хватит шутить? Марк, ну поговорим по-человечески. Ты же можешь просто поговорить со мной по-человечески? — він ухопив Марка за плече й сильно стиснув.

— Я поговорю з тобою, Стасе, тільки не тут і не зараз. — Авто виїхало на галявину. — Виходь, Стасе. — Марк заглушив мотор і відчинив дверцята. — Виходь і йди за мною.

Вони вийшли з авто. Марк пішов уперед, Стас, повагавшись, за ним слідом. За кілька хвилин вони побачили будиночок. Він був хоча й старий, але мав ще досить пристойний вигляд, але тепер, уночі, важко було сказати, яким був той будинок насправді. Можна було тільки помітити свіжу фарбу на дверях і покрівлі, а ще — квіткові клумби та кілька бузкових кущів біля малесенької веранди, збитої із тонких дощок і обтягнутої клейонкою.

— Заходь, Стасе. — Марк підняв мостину й дістав ключ, відчинив двері і, відступивши, пропустив Стаса вперед.

— Марк, мне совсем не улыбается здесь ночевать. Иди ты первый.

— Давай, Стасе, давай. — Марк терпляче чекав і крутив на пальці ключ.

— Ну, зашел, — голос долинав зсередини.

— Я радий за тебе, — Марк зачинив двері й повернув у замку ключ. Потім розвернувся та пішов до машини. Він чув крики й матюки, Стас бив у двері ногами, але Марк знав напевно, що двері витримають ці удари: вони були досить надійними, і їх навряд чи зміг би вибити ногою наляканий і втомлений хлопець. Вибратися з будинку через вікно Стас би також не зміг: у цьому будинку не було вікон. У цій старій хатинці були сірники та свічка, там також було трохи їжі й ліжко, на якому можна за бажання непогано виспатися. Більше там не було нічого. Втім, Марка це не дуже тривожило: того, що там є, вистачить Стасові на кілька днів, а за кілька днів Марк мав намір сюди повернутися. У тому, що до нього сюди не прийде ніхто і не випустить Стаса, Марк був переконаний: поблизу ніхто не жив, а від траси йти досить далеко, так що люди, які торгують там пивом, рибою та ковбасою, навряд чи почули б крики людини, навіть якби Стас кричав дуже голосно.

Марк сів у авто, і машина помалу рушила. За кілька хвилин він уже виїхав на трасу. До світанку залишалося ще години чотири, і він був упевнений, що до сходу сонця встигне приїхати до міста й позбавитися цієї машини. Марк не хотів, аби машину знайшли. У такому разі міліціонери взялися б шукати Стаса, тому він залишив її в дуже глухому та віддаленому від київських мікрорайонів місці й пішки рушив до найближчої тролейбусної зупинки. Була сьома година ранку.

Розділ 47 (Chapter 47)

Бізнесово-олігархічний світ моєї країни почало лихоманити десь у серпні. Почалося все 8-го серпня. Податкова адміністрація виявила факти ухиляння від сплати податків компанією «Енергія-Омні». Факт було перевірено, і трохи згодом керівника компанії заарештували. Всі знавці добре розуміли, що заарештований керівник, до речі, його звали чи то Петро Мойсюк, чи то Мойсик, неважливо, практично не керував компанією, а був особою суто умовною. Його роль була чітко визначена: бути формальним керівником компанії.

Керував «Енергією-Омні» Рафаїл Ерлюк, особа дуже цікава і помітна в Росії, де пан Ерлюк і проживав останні вісім років після своєї втечі з Білорусі, де мав неприємності із місцевими правоохоронцями. До речі, Білорусь також була для Ерлюка проміжним пунктом, туди він потрапив із Чехії, а інформація про те, коли й навіщо Ерлюк прибув до Чехії, практично нікому не відома. У Росії цей чеський єврей зі схожим на українське прізвищем за досить короткий термін зміг досягти значних результатів. Він вийшов на людей із Кремля, наближених до Самого, і за їхньою допомогою організував непоганий бізнес. Бізнес Ерлюка був пов'язаний із нафтою й газом. Щоправда, інтереси Ерлюка були зосереджені не в Росії. Очевидно, хоча це, напевно, навряд чи хтось доведе, він одержав наказ працювати на ринку сусідньої країни.

В Україні Рафаїл Семенович дуже швидко знайшов потрібних людей, потиснув кілька впливових рук і перевів на рахунки окремих осіб чималі кошти. За кілька місяців по тому Ерлюк отримав дозвіл на закупівлю російського газу для України. Компанія «Енергія-Омні», на чолі якої був поставлений вищеназваний Петро Мойсюк, хоча й була розкритикована опозицією і звинувачена в приховуванні значних коштів від держави, почувалася на ринку досить вільно. За підтримки кількох урядовців і людей із СБУ дітище Ерлюка розвинуло досить бурхливу діяльність. Маючи право практично самочинно встановлювати ціни на газ для України, компанія зацікавилась кількома обленерго та нафтопереробними заводами. Власне, Ерлюку вдалося перебити під себе три обленерго та покласти лапу на кілька перспективних банків.

Чи були в Ерлюка вороги? В принципі, не було. Маючи такі кошти і заручившись підтримкою з Кремля, боятися ворогів, та ще й де — в Україні, — це зі сфери фантастики. Тому Ерлюк і не боявся. Окрім того, ніхто, за винятком хіба кількох високопоставлених чиновників і офіцерів СБУ які вже давно не захищали українських інтересів, не знав, що саме Ерлюк стоїть за компанією «Енергія-Омні». Тому, коли податкова інспекція звинуватила його компанію в ухилянні від сплати податків, він розцінив це не інакше, як виклик. Ерлюк знав: якщо ним зацікавились, значить, на це є воля людей дуже впливових, з якими йому самотужки не впоратися. Тому він наказав своїм підлеглим розпочати активну кампанію в ЗМІ, звинувачуючи ДПА в тиску на компанію. Сам вирішив вирушити до Москви.

Він добре розумів, що сам особисто нікому там, в Україні, не заважав, бо з усіма все було домовлено і поділено: він чесно віддавав відсотки потрібним людям, підтримував тих політиків, яких його просили підтримати, давав кошти на проведення передвиборчих кампаній, оплачував різні мистецькі акції, видавав власним коштом журнал і фінансував відому радіостанцію, також Ерлюк мав частку в кількох вітчизняних телеканалах, які досить активно впливали на формування громадської думки, був власником низки автосалонів і стоматологічних клінік. Тепер усе це, усе, що вдалося здобути за роки активної діяльності в цій країні, у нього могли відібрати або принаймні відкусити значний шмат його бізнесу.

Втім, найбільше Ерлюк турбувався навіть не за бізнес, особливо милим його серцю було величезне, розкішне помешкання в Конча-Заспі вартістю в 7 мільйонів доларів, а також комерційний санаторій побіля Гурзуфа, де Ерлюк відпочивав тричі на рік. У тому санаторії відпочивали найвпливовіші люди України, яких наш герой запрошував у гості. Впливовим людям санаторій подобався. І вони, під упливом від пережитого і побаченого, допомагали Ерлюку вирішити його «дрібні», як він сам любив говорити, проблеми. Щоправда, вирішення цих дрібних проблем приносило Ерлюку чималі прибутки, але впливові люди на це не зважали: допомогти другу — святе. Саме цим людям Рафаїл телефонував, коли його авто мчало Бориспільською трасою.

До відльоту залишалося трохи більше сорока хвилин. За двадцять хвилин, які він витратив на дорогу, Ерлюк зумів дізнатися все, що його цікавило. Сумнівів не залишалося: команда «фас» надійшла від президента, у цьому його запевнив віце-прем'єр Ян Урманіс, людина надійна й віддана Москві. Ерлюк давно знав Яна і не мав причин йому не довіряти. Він знав: Урманіс оперує тільки перевіреною інформацією.

Філософський відступ, присвячений ліні

Про успіх

Розділ 48 (Chapter 48)

Марк прийшов додому по обіді. Їжі вдома не було, тому він увімкнув у розетку електрочайник, налив у нього води й сів біля дзеркала, очікуючи, поки вода закипить. Марк не знав, що робити зі Стасом. Та й не хотів він думати про долю цього виродка зараз. Так усе заплуталося в його житті, що при самій думці про те, що цей клубок треба буде розплутати, йому ставало млосно. Він боровся. На межі сил, не думаючи про спокій і перепочинок, про власну безпеку та авторитет, ладен був переступити через будь-що й навіть через себе самого, аби таки перемогти в цій боротьбі. Але от якось — зранку це було чи серед ночі, не сказав би напевно — він зрозумів і жахнувся від того одкровення: уся та боротьба, проти кого б він її не вів, була всього лише боротьбою з самим собою. Страшна то боротьба, коли людина завдає ударів сама собі. Страшно стає, коли усвідомлюєш, яка безглузда і смішна то справа — завдавати собі ударів і бити у відповідь, доводячи себе до сказу, до божевілля, до запаморочення. Адже знаєш ти, хоча не хочеш собі в тому зізнатися, що не буде в цій битві переможця, будуть тільки біль і велике, як море, розчарування. Потім болітимуть кулаки і груди, голова й нирки, ніс і розбита щелепа.

Тепер, коли минуло вже чимало часу, Марк уперше запитав себе, навіщо він узяв ті матеріали з викривальною, убивчою інформацією, чому не оприлюднив їх. Може б, уже загинув, і не було б так боляче від усвідомлення своєї ницості й безпорадності, нічого б уже не було. Він утратив все: кохану, роботу, ідеали, віру в самого себе він також утратив, але десь глибоко в серці ще жила якась маленька людина, яка, певно, не мала й імені, а якщо й мала, то він того імені не знав, жила й казала йому: «Все буде добре, ти просто дещо зачекай». Ця маленька людина ніколи не покидала його напризволяще, вона була завжди, і її голос Марк не сплутав би ні з яким іншим голосом у цілім світі.

Коли опускаються руки й голова відмовляється думати, ти чуєш цей голос, і ота нитка, яка зв'язує тебе з життям, нить твого єства, твого «Я», твоєї людськості, витримує, і не рветься, і не дає тобі впасти додолу, аби тебе розчавило, як гидкого слимака, невблаганне й нетерпиме до твоєї слабкості життя. Життя, що, як кажуть, ніколи не стає перепочити і не звикло дивитися під ноги, аби помітити маленького й не здатного ні на що слимака, який лежить долі, не чекає милості та не кличе на допомогу. Маленька людина тримала його своїми цупкими сильними ручками і, певно вмикаючи свій крихітний ліхтарик, освітлювала його зсередини, аби він бачив, ким є насправді, і не боявся темряви, одчаю й невідомості. Та маленька людина народилася давно, він навіть не пам'ятав коли, але Марк добре запам'ятав, коли він уперше почув, як маленька людина сказала йому про те, про що він дуже хотів від когось почути.

Тоді, уночі, коли Марк лежав на великому ліжку, відкинувши ковдру і закривши обличчя подушкою, в його серці пролунали слова: «Ти обраний, ти можеш усе, ти прийшов у цей світ недаремно». І ще той голос сказав — і це було важливіше за все, що Марку доводилося чути за все своє життя, так от, він сказав: «Твоє життя має сенс». Саме так: «Твоє життя має сенс». Цієї миті задзвонив телефон. Марк довго не відповідав. Він перебирав у пам'яті імена знайомих і малознайомих людей, імена колишніх коханок і просто подруг, імена роботодавців і колег, імена ворогів і недоброзичливців. Ніхто з них не міг зараз цікавитись Марком. Він припускав, що хтось міг просто помилитися номером. Утім, телефон вібрував на столі досить довго, щоб можна було подумати, ніби це хтось помилився номером або просто Марка вирішили розіграти чи поцікавитися, як у нього справи.

— Алло, це Марк Лютий, слухаю.

— Марк Лютый? Это медсестра из больницы, где лежит ваша мама. Помните, Марк, вы дали мне свою визитку и просили позвонить в случае чего?

— Так, так, я пам'ятаю, — Марку одразу перехопило дихання й занило десь біля серця, долоні стали геть мокрими, і перед очима попливли білі-білі кола.

— Марк, вы, главное, не волнуйтесь. У вас все в порядке с сердцем и давлением? А? Вы не гипертоник?

— Ні, я не гіпертонік. — Марк зрозумів, що зараз йому мають сказати щось страшне, те, що він боявся почути, те, що він чути відмовлявся. Марк стиснув телефон і враз відчув, як важко й лунко б'ється в грудях серце.

— Марк, вы готовы услышать плохие новости? Скажите, вы готовы услышать то, что я собираюсь вам сказать?

— Так, я готовий. Не тягніть, кажіть уже. — Марк пішов до кімнати й повільно опустився на підлогу. Губи пересохли, і горло стиснуло так, ніби хтось узяв його великою холодною рукою. У голові роїлися якісь незрозумілі й непотрібні думки, вони змінювали одна одну, але Марк не зосереджував своєї уваги на жодній з них, він увесь напружився й заплющив очі. Ще з дитинства Марк звик отак ховатися від усього поганого і злого: просто заплющував очі й чекав, поки все мине.

— Ваша мама умирает. Единственное, что может ее спасти, — срочная пересадка сердца. Это стоит достаточно дорого, но если вы сможете заплатить…

— Я зможу. — Марк миттєво оцінив ситуацію, опанував себе і, геть відкинувши тривогу, трем і погані думки, намагався прорахувати всі можливі варіанти вирішення цієї проблеми. Він знав головне: мама жива, вона зараз лежить там, у лікарні, очевидно, її повезли в реанімацію, і чекає на його допомогу. У неї залишилося зовсім мало часу, ні, не так, часу майже зовсім не залишилось. І, якщо він, Марк, зараз не придумає, як її врятувати, вона помре. А з нею помре і його минуле, і його тепло, і його ніжність, і його дитинство.

— Сможете? Вам нужно прийти в больницу. Завтра придете?

— Так, я прийду завтра.

— Если вам удастся за те семь дней, что остались до конца месяца, найти нужную сумму, вы сможете спасти маму. Слышите меня, Марк?

— Так, я чую. Я чую, — Марк підвівся і твердо стояв на ногах. Серце билося рівно й без збоїв, у голові враз усе прояснилося, і зник кудись страх. Марк знав: якщо він боятиметься, якщо він утратить бодай хвилину, якщо він здасться і скаже, що нічого не можна вдіяти, мама помре. — Скажіть, вона зараз у реанімації?

— Да, Марк, она в реанимации. Ей плохо, но состояние стабильное, хотя и очень тяжелое. В любом случае вам нужно поговорить с врачом, он все знает.

— Дякую вам. — Марк видихнув повітря й замовк, йому не хотілося нічого казати.

— Мне очень жаль, Марк, — її голос ураз видав хвилювання та неспокій, він тремтів, цей молодий і свіжий голос.

— Ні, не кладіть слухавку. Ми ж домовлялися, ви пам'ятаєте? Ми домовлялися, що ви казатимете: «Все буде гаразд». Ви обіцяли мені за будь-яких обставин і діагнозів говорити, що з моєю мамою все буде добре і вона житиме.

— Да, Марк, я помню. С вашей мамой все будет хорошо. Она поправится.

— Ні. Цього мало. Скажіть, що вона не помре. Скажіть, що вона житиме. Скажіть це, — Марк не кричав, він говорив рівно і спокійно, його голос не тремтів, він знав, що хвилювання — то поганий помічник у вирішенні складних проблем, що емоції мало що змінять і криком людина собі також не допоможе.

— Она не умрет, Марк. Ваша мама не умрет, она проживет долго-долго, и вы вместе с ней. Слышите, Марк? Долго-долго.

— Спасибі вам. Буде так, як ви сказали, я вірю в це. Хіба цього мало? Хіба мало того, що я вірю в те, що ви сказали?

— Нет, этого вполне достаточно. До свиданья, Марк.

— Бувайте.

Марк кинув телефон на диван. Сім днів. Він знав, що знайти за сім днів сто тисяч доларів украй важко. Особливо якщо тобі ніхто не винен крупної суми, у тебе нема друзів-олігархів і ти не сидиш на фінансових потоках.

Марк пішов до ванної, скидаючи з себе по дорозі футболку і штани. Він увімкнув воду і став під душ. Прохолодна вода стікала по тілу, затікала в рот, у вуха. Він заплющив очі і стояв отак мовчки, відчуваючи, як раптом накотилася на нього величезна і страшна втома, від того стало солодко й дико захотілося спати.

М'язи нили й відмовлялися напружуватися і працювати. Десятигодинний сон міг повернути його в звичайний робочий ритм, але Марк знав, що часу на сон у нього немає. Він закрутив краник із гарячою водою й голосно видихнув, коли холодний потік ударив у груди і тіло вкрилося гусячою шкірою. Марк схопив рушник і, вистрибнувши з ванни, почав швидко розтирати голову та груди. Потім надягнув махровий халат і знову взяв до рук телефон. Він вирішив одразу взятися до справи й перевірити перший можливий варіант здобуття 100 тисяч доларів.

— Алло, Сергію, привіт, це Марк Лютий. Ти пам'ятаєш?

— Да, помню, конечно. Что случилось, Марк?

— Ти продовжуєш працювати брокером чи вже змінив професію?

— Нет, нет, не поменял. Где же еще я столько лаве подыму?

— Тоді до тебе таке запитання. — Марк поставив на плиту чайник і ввімкнув газ. — Скільки може коштувати однокімнатна квартира, 32 квадрати, в районі метро?

— А что, Марк, денег совсем нет? Или ты попал на бабки? На фига квартиру продавать-то? Что, мало способов деньги добыть?

— Сергію, я не питаю тебе, де мені взяти грошей, і не збираюся тобі розповідати про свої проблеми. Мене цікавить тільки одне: скільки зараз коштує моя квартира?

— Ну, если ремонт не совсем древний и мебель приличная… — він на якусь секунду задумався, шепочучи щось самими губами, так тихо, що Марк не міг розчути, що саме він шепотів. — А метро рядом?

— Сім хвилин пішки.

— Да? Ну, в таком случае твоя хата потянет штук на сорок баксов. Кстати, — Сергій оживився, — если надумаешь продавать свои квадраты, бери меня брокером, я тебя не кину и найду нормального покупателя. Ты знаешь, сейчас столько барыг развелось, да и чиновники с ментами на пару эту тему крышуют нехило, кидок за кидком. Так что работай с надежными людьми, иначе и бабло потеряешь, и хату.

— Сорок тисяч, кажеш? — Марк замовк. — Ні, мені цього мало.

— Нет, старичок, тебе больше никто не даст. Это цена реальная. Так что не думай всех на блатной козе обскакать, дороже не продашь.

— Я взагалі нічого не продаватиму. Дякую тобі, Сергію. Бувай.

— Да, пока-пока. Не пропадай. Звони, если что, спрашивай. Я ж всегда помогу, ты знаешь.

— Так, я знаю, — Марк натиснув кнопку і потер пальцем чоло.

Сорок тисяч аж ніяк не змінювали справи. Окрім того, не факт, що за сім днів йому вдалося б владнати всі фінансові справи й отримати чисті гроші на руки. Так що цей варіант Марк подумки перекреслив жирною червоною лінією і зняв із плити чайник. З усіх сортів чаю, якими колись була заставлена ціла поличка на кухні, залишилось тільки два маленьких пакетики з білим чаєм.

Довідка

Марк налив у чашку окропу й пішов до вікна. На вулиці все було як завжди. У двері податкової заходили люди, потім ті ж самі люди звідти виходили. Бігли кудись. Одні сідали в авто, інші ловили маршрутне таксі. У сквері на лавочках відпочивали бабусі з онуками та собачками, під гаражем місцевого інваліда сорокарічні алкоголіки пили пиво. Марк сьорбав чай і спостерігав за тим, як старенький бомж рився у смітті. Він кинув собі до пакета якісь пляшки, подерті брудні речі й кілька зошитів. Марк раптом спіймав себе на думці, що він заздрить цьому бомжу. Заздрить, бо той має те, про що Марк мріяв останні десять років свого життя, але весь час йому бракувало сміливості й цинізму зробити крок у цю мрію, бомж мав безвідповідальну свободу.

Безвідповідальна свобода. Визначення

— Алло, Толю, привіт, це Марк.

— А, здорово, Марк. Как ты там, боец? — було чути, що Толя не радий Марковому дзвінку, Толя завжди говорить так тоді, коли в нього проблеми.

— Зі мною все гаразд. Як ти?

— Марк, я же знаю, что тебе до самой сраки, как у меня дела. Ты хочешь о чем-то спросить. Так спрашивай давай, потому что у меня совсем нету времени.

— Толю, мені потрібен хороший бій. Бій на сто штук зелених. Не більше і не менше. На сто штук.

— Ха! — Толя голосно розсміявся, і Марк зрозумів, що грошей у Толі нема, таким надривним і страшним був той сміх.

— Я сказав щось смішне, Толю? Мені здається, що я нічого такого не казав. Я просто запитав, чи можеш ти організувати мені бій.

— Марк, — Толя давився сміхом, чи цигарковим димом, чи пивом, сказати було важко, — мы не в Америке живем. Ты хочешь поднять сто штук? Я помогу. Реально. Но такие деньги тебе предложат только за мокрое дело. Тебя свести с людьми, которые платят реальные бабки? Я сведу. Если ты согласен пойти на убийство. Ты согласен, Марк?

— Ні, Толю, я не хочу нікого вбивати. Але гроші мені все одно потрібні. Так ти організуєш бій?

— Ну ты и упертый, Марк. Как бык. Нет, я не смогу подписать тебя на такой бой. Еще вопросы есть?

— Ні, це все, що я хотів у тебе запитати. І все ж таки, як там твої справи? — запитав Марк, витримавши коротку паузу.

— Да плохо дела у меня. Плохо, — Толя довго мовчав, а потім запитав: — А деньги тебе зачем нужны, Марк?

— Мама помирає. Моя мама помирає в лікарні. Їй потрібно робити операцію. І в мене немає на це грошей.

— Да, херово тебе, пацан. Ладно. Раз такое дело… Я подумаю. Если что, позвоню вечером. Есть одна тема.

— Це реально, я можу на тебе покластися?

— Запомни, Марк, чтобы добиться успеха и получить желаемое, ты должен в любом деле полагаться только на себя. А на людей ты можешь разве что рассчитывать и брать их во внимание. Не больше. Иначе ни хера у тебя не выйдет. Понял?

— Да. Бувай.

— Пока, Марк.

Марк стиснув телефон у руці і прочитав латиною відому з дитинства молитву. Ще один варіант відпав. Що він міг придумати? Пограбувати банк? Захопити заручників? Узяти гроші в банку під заставу житла? Все це смішно, наївно й нереально. Марк дістав із кишені піджака гаманець і перевірив, скільки там залишилося грошей. Грошей було небагато. Кілька тисяч гривень і кредитна картка. Марк витягнув із гаманця всі гроші й кинув його на підлогу. Була вже сьома вечора. До мами їхати пізно. Друзів, до яких можна було б зараз піти, у нього не було. Ті, що були, навряд чи змогли б чимось зарадити, окрім хіба випити з ним по чарці горілки, викурити три пачки цигарок і проговорити до ночі ні про що. «Ні, це все не те», — подумав Марк і скинув халат. Він опустив голову й заплющив очі. Це дуже страшно і водночас хвилююче, коли ти раптом розумієш, що залишився сам-один у всьому світі. Є десь людина, якій ти потрібен і якій ти повинен, зобов'язаний, мусиш допомогти, але ти знаєш, ні, відчуваєш, що допомогти не зможеш. Ти лупишся головою в стіну, ти збиваєш до крові кулаки, ти кричиш так, що зриваєш голос, але ніхто не бачить ані твоєї крові, ані твого болю, і ніхто не чує твого крику. Це так, напевно, має бути. Кожен із нас має пережити самотність і безсилля, щоби зрозуміти врешті, що він не один і є той, хто дасть йому силу. Ні, не так. Він зрозуміє, що сила в нім самім, і ця сила має вирватися з нього, аби подолати всі перешкоди і зламати всі стіни, які життя перед ним вибудувало. Мало хто, очевидно, може витримати самотність і зрозуміти, що він геть сам на всю країну, на увесь світ. І є тільки той, хто потребує твоєї допомоги, але нема того, хто зможе тобі допомогти. Це є доля обраних.

Марк знав, що не має права плакати й жаліти себе. Нічого не змінять сльози. Нічого. Зовсім нічого. Він розплющив очі і помітив, що екран телефону світиться блакитним слабеньким світлом. «Ви отримали смс». Марк був більш ніж упевненим, що це просто його оператор надіслав повідомлення про початок чергової акції, взявши участь у якій він зможе зекономити гривень двадцять, і отримати можливість безкоштовно надсилати смс та ммс у вихідні дні, і безкоштовно телефонувати друзям після 12-ої ночі. Також це могло бути повідомлення про те, що гроші на його рахунку закінчились і йому треба піти на вулицю й купити картку поповнення.

Так буває. Марк у це не вірив, але знав, що так часом трапляється: у найскрутніші моменти життя, коли, здається, все закінчилось і треба просто сушити весла та співати відхідну, раптом щось стається. Щось таке, чого ти зовсім не очікував, але оце щось очікувало на тебе, аби прийти в твоє життя й запалити в тобі віру.

Марк набрав її номер. Вона довго не відповідала. Врешті він почув тихий і впевнений голос:

— Алло, я слухаю тебе, Марку.

— Здрастуйте, Анно. Навіщо я вам?

— Є справа. Давай не по телефону. Я буду на Хрещатику за годину. Якщо ти стоятимеш рівно за годину на розі Хрещатика і Хмельницького, я тебе підберу.

— Анно, звідки у вас мій номер?

— Марку, я лише спростила твоє завдання.

— Що ви маєте на увазі?

— Я написала тобі, інакше ти б обов'язково написав мені. Рано чи пізно, але неодмінно написав би.

— Ви так вважаєте?

— Я знаю те, що світ так дивно влаштований, і такі люди, як ти, завжди телефонують таким людям, як я.

— А які ж ми люди?

— Ти людина, яка потребує допомоги, а я — людина, яка може тобі допомогти. Все. За годину будь на місці.

Зв'язок урвався, і Марк вирішив ухопитися за цей шанс, не ставлячи собі дурних запитань типу «навіщо я це роблю?» і «чи можна було цього не робити?». Він просто надягнув джинси, сорочку, легкий светр і вискочив на вулицю. Сонце йшло до небокраю і вже сховалося за високими будинками. Вечірня прохолода приємно лоскотала душу, і сірий колір вулиці, який ще хвилину тому гнітив його, коли він дивився у вікно, враз змінився на яскраві кольори, і Марк згадав, що на вулиці літо і дівчата ходять напівголі й усміхнені, від них пахне потом і хорошими парфумами, ще від них пахне збудженим лоном і сексом. Марк устрибнув у маршрутку та зачинив за собою двері. До зустрічі з Анною залишалося рівно сорок хвилин.

— Марку, я знала, що ви прийдете вчасно, — «мерседес CLK 500» сріблястого кольору, в народі названий «целкою», зупинився біля переходу, і Анна опустила скло. Вона змінилася з часу їх останньої зустрічі: чорне волосся було зачесане назад і щедро змащене гелем. Ніжна засмагла шкіра, тонкі руки, французький манікюр, білі рівні зуби, блискучі усміхнені очі та кавовий костюм робили її неповторною і звабливою.

— А де ваш «пежо»? — Марк помітив, що кілька дівчат і хлопців, які стояли поряд, упізнали Анну та почали голосно перешіптуватися і поглядати на Марка.

— Не знаю. Сідайте, я поспішаю. — Вона відчинила дверцята, і Марк сів до салону. Він відчував спиною, що в нього вп'ялися з десяток пар очей, але йому було те байдуже, він умостився на передньому сидінні, поряд із Анною, потиснув їй руку, і машина рушила. Вже сутеніло.

Анна зосереджено дивилася перед собою. Марк відкинувся у кріслі й заплющив очі. Він почувався дуже впевненим і спокійним. Таке рідко буває, коли ти відчуваєш спокій і мир у присутності людини, яку бачиш удруге в житті. Вони виїхали за місто, і машин на трасі стало менше. Ліс стояв стіною й кидав свою тьмяну тінь на дорогу. Сонце палахкотіло десь над самим небокраєм і підсвічувало фіолетово-рожевим світлом маленькі ніжні хмарки. У цей момент вона заговорила.

— Я дуже люблю вечір улітку. Ще з дитинства. А ти?

— Я люблю гуляти вечорами сам у полі або брести дорогою, яка пролягла від одного села до іншого, коли зовсім тихо і поряд нема нікого. Щоправда, зараз я не маю можливості бродити сільськими дорогами. Я давно не був у себе в селі.

— То, кажеш, любиш? — Анна вивернула кермо і збавила швидкість. Машина з'їхала з траси і звернула на вузеньку ґрунтову дорогу. — Ходімо, Марку, — вона вимкнула запалення, узяла до рук сумочку та вийшла з машини. Марк вдихнув на повні груди свіже чисте повітря і підійшов до Анни.

— Тут зовсім недалеко до мого дому. Через поле кілометра два, — вона замкнула авто на центральний замок і ввімкнула сигналізацію. — Тут нічого цього року не посадили. Дають землі перепочити. Ти знаєш, треба час від часу давати землі відпочити. Вона втомлюється щороку давати врожаї, — Анна підняла маленьку грудку та розкришила її в руці. — А от минулого року тут було багато-багато пшениці. Я часом надвечір виходила з машини і брела полем, поки серце не ставало битися спокійно й рівномірно, в голові наставало просвітлення і руки, замість стискатися в кулаки, ніжно гладили вусате колосся.

— Анно, я навряд чи зможу заспокоїтися зараз, та й колосся нема, тільки чорна земля та ворони.

— А ти спробуй, Марку, — вона подивилася йому в самі очі й усміхнулася. — В тебе якісь проблеми?

— Телефонувала ти, значить, проблеми в тебе, — він відповів їй на усмішку й потер пальцем чоло.

— О Марку, — Анна голосно видихнула повітря і, різко розвернувшись, перекрила йому дорогу, — на світі небагато людей, яким я телефонуватиму, коли в мене раптом виникнуть проблеми. І ти до тих людей точно не належиш.

— Але ти все ж таки зателефонувала мені, — він зупинився й дивився на неї згори вниз. Марк був вищим від неї на дві голови.

— Марку, зазвичай чоловіки, навіть значно вищі за мене, дивляться знизу вгору, коли зустрічаються зі мною ніс до носа. Так що те, що зараз ти маєш цю розкіш — дивитися на мене з висоти свого зросту, — свідчення того, що я дозволяю тобі значно більше, ніж будь-кому. Ти маєш це зрозуміти і не зловживати.

— То чому ви телефонували?

— Шкода мені тебе стало, Марку, — вона несильно вдарила його в плече і пішла вперед, Марк — слідом.

— Ти правильно сказала, коли ми розмовляли по телефону сьогодні: ти з тієї групи людей, які можуть допомогти. Але ти не та людина, якій може стати шкода такого, як я.

— Тобто ти, Марку, хочеш сказати, що мені не може бути тебе шкода? Що я не маю почуттів?

— Ні, звичайно, почуття в тебе є, але вони глибоко в тобі.

— Так, дуже глибоко в мені. Якби це було не так, я б не змогла вижити в тому світі, в якому живу.

— Напевно. То чому ти телефонувала мені, Анно?

— До речі, ти вже називаєш мене на «ти».

— Я не помітив.

— Це добре. Значить, тобі комфортно зі мною, і ти не відчуваєш жодних бар'єрів, які могли б нас розділяти.

— Очевидно, тут, у полі, далеко від міста, де нема нікого, окрім нас, ці бар'єри дійсно стають непомітними.

— Напевно.

— То все ж навіщо ти телефонувала?

— Ні, Марку, телефонував ти. Я просто написала смс. Ти міг відповісти, а міг і не відповісти. Ти вирішив відповісти. Тобто рішення прийняв ти, як і належить чоловікові.

— Тобто я є ініціатором нашої зустрічі?

— Так.

— Гм. Гаразд, — Марк дещо розгубився й не знав, що сказати.

— Марку, — вона зупинилася, опустила очі і тихо промовила: — Те, що я скажу тобі зараз, я не скажу тобі більше ніколи, за жодних умов, ні за яких обставин, тільки зараз. І ти маєш це почути й запам'ятати назавжди. Бо я ніколи й нікому цього не казала отак чесно та відверто, як скажу зараз тобі, — вона подивилася йому в очі і сказала: — Я люблю тебе, Марку, — вона дивилася йому в самісінькі очі, в душу, в серце і хотіла, здавалося, увібрати поглядом усі ті емоції та переживання, які викликали в Марковій душі її слова.

— Так не буває, — він не відводив погляду, Анна теж. Вони отак стояли й дивилися одне одному в вічі, самі посеред цього великого поля, де не було нікого, окрім вечірньої тіні, тьмяного неба та ворон.

— Я знала, що ти саме так і скажеш. Це дуже важливо, що ти сказав саме ці слова.

— Чому? — Марк дивився на Анну зовсім іншими очима, не такими, як тоді, коли вона ще не сказала йому про свої почуття.

— Бо тепер я знаю: я можу зробити те, що люди вважатимуть неможливим. Марку, — вона торкнулася пальцями, своїми тонкими довгими пальцями, надзвичайно теплими й ніжними, як для жінки-політика, його щоки, провела ними по вустах, погладила очі, чоло, брови, потім розвернулася та пішла до машини.

— Мені йти за тобою? — Марк стояв на місці й дивився їй вслід.

— Ти вирішуєш, — не озираючись. — Хочеш — іди, хочеш — залишайся тут.

— Я йду з тобою.

— Ти вечеряв? — відчинила дверцята авто, повернула ключ, мотор працював тихо й рівно.

— Н. Коли я мав вечеряти? — сів поряд.

— Ми будемо сьогодні самі, зовсім самі.

— Як довго? — Авто виїхало на трасу.

— До ранку.

— Це добре, ми матимемо час поговорити.

— Так, у нас буде достатньо часу для розмови.

— А що в тебе на вечерю сьогодні?

— Я не знаю, я ніколи цим не цікавлюся. Вечеря вже готова.

— Ясно. — Марк дивився у вікно. На вулиці вже було зовсім темно. І в цій темряві так еротично й виклично поблискували її очі, очі сильної красивої жінки, яка щойно освідчилася йому в коханні.

Розділ 49 (Chapter 49)

Люда шукала Давида скрізь. Вона обійшла всі відомі їй місця збору безпритульних. Щоправда, жодних результатів це не дало: діти знизували плечима, голосно сміялися, просили в неї грошей, погрожували відтрахати і просили зробити їм мінет в обмін на інформацію про Давида. Люда не мала грошей, трахатися не хотіла й не могла, мінет робити також не збиралася. Коли її візити в ті брудні лігва стали надто частими, з нею вирішили поговорити дорослі мужчини, одягнені в хороші костюми. Вони пояснили їй, що дітей чіпати не варто. Вона все зрозуміла після того, як дорослі мужчини розбили їй обличчя. Люда більше не ходила до безпритульних.

Ситуацію ускладнювала також та обставина, що в Люди закінчилися гроші. У неї не було знайомих, які могли б позичити на життя, іти на панель вона не хотіла. Брудна, побита, їй навряд чи б дали більше 50-ти гривень за секс і 20-ти за мінет. Окрім того, вона боялася підхопити якусь заразу чи потрапити в руки ментам. Єдиним місцем, де можна було бодай отримати шанс вижити й не вмерти з голоду, був базар. Там принаймні можна знайти якусь роботу, що за неї, якщо й не заплатять, то хоча б нагодують. Люда пішла на Оболонський базар. Тут було багато людей, зовсім їй не знайомих. Люда ходила біля яток і заглядала в очі продавцям. Ті не відповідали на її погляди — лузали насіння, давали здачу покупцям, приймали товар, матюкалися й розповідали останні новини, почуті по радіо чи по телебаченню.

— Слишиш, учора показували, шо якась баба наша, нє, ну, красіва баба така, молодая, вишла замуж за якогось американского міліонера.

— Да не, то кіно було, ти не поняла.

— А я на свадьбі була в куми. Вона багата женщина. Так там таке було, таке на кораблі, і музика, і єда, і всьо на свєтє.

— А тамада був?

— Конєшно, тамада був такий подкований, хароший.

— И шо дарили?

— Да надарили там тисяч на 20 доларов.

— Ого! А тут дочке на свадьбу три тисячі вже год собираю.

Люда зрозуміла, що в тому вигляді, в якому вона зараз була, її навряд чи візьмуть на роботу. А якщо й візьмуть, то багато не заплатять. Люда дістала з кишені своєї курточки останні двадцять гривень і повільно пішла на секонд-хенд. Там було багато людей. Ходили, роздивлялися товар, обирали те, що має бодай якийсь пристойний вигляд. Люда ніколи раніше не ходила на секонд-хенд: вона не мала в цьому потреби. Тих грошей, які вона заробляла і які давав їй покійний чоловік, вистачало на те, аби купувати дорогий брендовий одяг і відвідувати всі сезони моди, виходячи звідти з повними пакунками ексклюзивних моделей. Що її здивувало, в горах старого, ношеного одягу рилися досить інтелігентні люди. Особливо їй сподобалася симпатична жінка похилого віку: вона обирала досить пристойні речі і робила це з таким виглядом, ніби прийшла мінімум до «Мах Мага» чи «Polo Garage». Люда стала поряд із нею і також витягла з величезної купи кілька футболок, джинси і досить непоганий піджак. Усе це коштувало вісім гривень.

Люда віддала гроші, і, перекинувши придбані речі через плече, пішла на Дніпро. Іти було недалеко, якихось 20 хвилин. Люда добре знала цей район, тому до річки дісталася досить швидко. Знайшла тихе, затишне місце, де людей практично не було, хіба дві старенькі бабусі з онуками та невисока опасиста дівчина з красивим тату на плечі. Люда не соромлячись скинула куртку, сукню, які пахли болотом і старою хатою, і зайшла у воду. Вона добре плавала, але зараз у неї не було часу на такі розваги, та й настрою в неї також не було. Люда помила волосся, тіло, вмила обличчя і тільки боялася, аби якась інфекція, якої багато цієї пори в затоці, не потрапила у вагіну. Вітер, теплий і ніжний, огорнув її, і Люді здалося, що це якийсь сильний красивий юнак узяв в обійми та поцілував в уста.

— Ты бы не очень-то тут оголялась, красавица, здесь отморозков хватает, трахнут и имени не спросят, — та, опасиста, милувалася Людиним тілом і кумедно мружилася на сонці, очевидно, вона була короткозорою.

— А тебя уже трахали? — Люда сказала це дуже спокійно, так що дівчина навряд чи могла сприйняти це як образу.

— Нет. А что, надо?

— Не знаю, может, тебе надо. Ты же тоже тут не в шубе гуляешь.

— Меня не трахнут, я некрасивая.

— А я красивая?

— Да.

— Тебе показалось, милая, — Люда викинула в кущі свої трусики, вони були надто брудними й погано пахли, одягла джинси на голе тіло і втерлася футболкою.

— У тебя есть муж? — дівчина підійшла ближче і вже відверто розглядала Люду, наче манекен на вітрині.

— Тебе какая разница?

— Просто хочется поговорить. Мне поговорить не с кем.

— Мне тоже, но мне сейчас не нужны собеседники, и друзья мне тоже не нужны. Пока.

Люда швидко вдягла футболку на ще мокре тіло та пішла геть. За двадцять хвилин вона знову була на базарі. Тепер на неї озиралися чоловіки, жінки і навіть діти. Вона була високою, гарною та дуже сексуальною. Втім, не зовсім новий і свіжий одяг, мокре волосся й сумний розгублений погляд, очевидно, виказали її невпевнене матеріальне становище, а отже, відсутність роботи, чоловіка та житла. Ті двоє підійшли до неї зі спини і безцеремонно запитали:

— Слышь, малая? Подпишешься на групповуху? Платим сто гринов. Нас будет четверо.

— Ребята, я не по этому делу, — вона озирнулася. Високий і худий, поряд із ним — чорний, бородатий, із великими руками та кривими ногами, їм було років під сорок.

— А по какому ты делу? Ты еще скажи, что не трахаешься за деньги? — вони гидко засміялися і смачно плюнули собі під ноги.

— Да, я трахалась, только с богатыми мужиками и за большие деньги. Сейчас я ищу работу, и вы мне определенно мешаете, — вона спробувала пройти між ними, але той, нижчий, схопив її за плече і смикнув до себе.

— Какая быстрая! Ты будешь трахаться, милая, либо за деньги, если перестанешь хвост распушать, или бесплатно, если попытаешься слинять. Вняла, коза?

— Пугаешь? — Люда подивилася йому в очі й хижо засміялася. — Меня пугать не надо, я забыла, что значит бояться, особенно таких лишенцев, как ты. Свали. — Люда різким рухом звільнила руку з його цупких пальців і ступила кілька кроків назад.

— Ты пойдешь с нами, сучка, и обслужишь восемь человек совершенно бесплатно. Я же по твоим сучьим глазам вижу, что ни паспорта, ни прописки, ни мужа у тебя нет, денег у тебя тоже нет. Кто тебя спасать станет, шлюшка? — високий дістав ніж і приставив їй до живота.

Цей інцидент помітили кілька людей, але, поглянувши на двох здорових дядьків і непричесану, погано вдягнену жінку, вирішили не втручатися.

— Спокойно иди перед нами и не думай тикать, все равно догоню, — нижчий штовхнув її у спину. Вона не зрушила з місця, стояла й дивилася йому в очі.

— Топай, коза.

— Да пошел ты, — вона з усього маху вдарила його поміж ніг і, не давши високому оговтатись, кинулася бігти через базар. Нижчий і бородатий, якому було дуже боляче, голосно матюкався, а високий побіг за нею. Він наздогнав її досить швидко, вхопив за волосся й сильно вдарив у спину кулаком. Люда впала на асфальт і геть подерла обличчя. Кров стікала на підборіддя, затікала в рот. Високий підняв її і ще раз ударив.

— Ты, курва бешеная, попала, убью к чертовой матери. Ты знаешь, кого ударила?

— Такого же козла, как и ты.

— Пиздец тебе, — він дістав ніж і хотів непомітно ввігнати його під ребра.

— Спрячь нож, терпило, — кремезний хлопець із дуже характерною зовнішністю й манерою говорити підійшов до них упритул і вхопив високого за руку. — Чего ты тут шаришься? Это моя территория.

— Не понял, — намагався вирватись, але йому це не вдавалося, той, кремезний, тримав його досить міцно. — Ты кто?

— Меня зовут Кирилл. Так, девку чего гоняешь?

— Она пацана нормального обидела.

— Нормальных пацанов бабы не обижают. Чего пристал к ней?

— Они… — Люда хотіла все пояснити, але Кіріл наказав їй мовчати.

— Ты потом отрапортуешь. Давай говори дальше.

— Руку отпусти, — високий нарешті звільнився й заховав ножа до кишені. — Да она шлюха конченая. Мы хотели с пацанами групповушник устроить, ее решили взять. Все по-честному, за работу — сто гринов. Она давай брыкаться, коза бешеная, он Миху покалечила. — Міха в цей час уже підповзав до них.

— Теперь ты вещай, — повернувся до Люди.

— Я не шлюха, — втерла футболкою обличчя, — я работу пришла искать, деньги нужны. Эти пристали, давай на групняк подписывать.

— Так, вы двое свалили на хер, и чтобы я больше здесь вас не видел, я не хочу проблем на рынке, здесь люди работают. Чего вы беспредельничаете? — вони повільно пішли до виходу, сказавши щось Люді, але вона їх не почула. — А ты — давай за мной. Умоешься, поешь, и потом решим, что там да чего. О, мобила, постой, я сейчас, — він дістав із кишені мобільний телефон і, давши їй знак, аби вона йшла слідом, пішов уперед: «Да, милая. Да, я уже этим занимаюсь. Нет, там еще не был. Да успею я. Сколько там того дела? Забрал, отдал и получил бабки. Все, позвоню». — Заколебала эта Натаха.

— А она кто? — Люда сказала так, аби просто підтримати розмову.

— Да жена моя. Мечтает свалить за границу. Да я и не против, но надо денег подкопить. Что там делать без денег? А? В стране развитого капитализма? Там же полный абзац без денег. Да?

— Да, наверно.

— Эй, Саня, вынеси даме умыться! — крикнув якомусь хлопчині, той побіг кудись і незабаром повернувся з відром води, милом і рушником.

— Спасибо, — вона довго змивала з обличчя кров, мила руки, втім, кров знову текла, і Люда не могла її спинити.

— Слышь, ты еще йод принеси, — хлопець знову зник і знову повернувся. — Дай я замажу царапины. — Кіріл щедро змастив рани йодом, їй дуже пекло, але вона мовчала. — Печет?

— Так, чуток. Нормально.

— Пройдет. Щас пожрем, и все нормализуется. Ты откуда сама?

— Из Киева. Я сына ищу.

— А, ясно. А он что, утек?

— Нет, это я утекла. Он просто ушел.

— Давай ешь. — Той самий хлопчина приніс бутерброди, тарілку «Мівіни», пляшку горілки й ковбасу.

— А ты? — узявшись за бутерброди.

— Я выпью с тобой. Так, сто грамм, чисто символически. Ты поешь давай, а потом накатим. С водкой лечиться легче. Хотя я не пью. Вообще мало пью. Так, по случаю.

— Скажи, а ты бандит? — Люда сьорбала з ложки «Мівіну», ніби боялася, що в неї одберуть цю пластикову тарілку супу.

— Ну, да, вроде бандит, — засміявся.

— А че тогда мне помогаешь? Хочешь трахнуть?

— Дура ты, девка. А бандиты че, не люди?

— Люди, наверное, — допила суп, проковтнула бутерброд і відкусила чималий шмат ковбаси.

— Запить бы надо, — відкрив пляшку, налив собі й Люді грам по сто. — На вот, выпей. Все легче станет.

— Я не люблю водку.

— А кто ее любит? — підніс стакан до губ. — Ну что, вздрогнули? — випив залпом, утер рота рукавом. Люда закусила ковбасою.

— Хорошая водка. Мало выпили. Да больше нельзя. Работать надо.

— Да, надо бы. Да работы нету.

— А те все равно, за что деньги брать?

— А что предложишь?

— Да есть тема одна. Можешь за вечер пять штук срубить. И заметь, — відламав собі ковбаси. — Это чисто для тебя, из уважения. Понимаешь?

— Не совсем. А что за работа?

— Да так, на шухере постоять, пока я там одно дело оформлю.

— Что за дело?

— Это тебя не касается. Поможешь?

— А у меня есть выбор?

— Тогда давай доедай и поехали, — дістав із кишені ключі від машини, пішов, Люда — слідом. На землі валялися ковбаса, пляшка горілки та порожні пластикові стаканчики. Була друга година дня.

Розділ 50 (Chapter 50)

Анна відчинила двері й запросила Марка ввійти. Вдома нікого не було. Великий двоповерховий будинок, здавалося, не звик до запальних гулянок, посиденьок і веселих паті. Тут жили люди, які мовчки сиділи в своїх кабінетах, кілька разів на день зазирали до їдальні, снідали, обідали і вечеряли, потім казали один одному «на добраніч» і йшли спати. Меблі — дубові, темного кольору, вони чи не найкраще підкреслювали характер господарів: ті були багатими й самовпевненими. Але це багатство не сприймалося ними як велике щастя, що зненацька впало на голову, так що вони подуріли від такого несподіваного подарунку долі, і тепер розкидалися грішми направо й наліво, займалися сексом з усіма, хто викликав у них хіть, пили найдорожчі вина й лікери, одягалися тільки за кордоном і час від часу нюхали кокаїн: після однієї доріжки в голові наставало якесь просвітління, німіли кінцівки і душа починала говорити сама з собою. Ні, господарі цього будинку належали до тієї категорії багатіїв, для яких гроші займають десяте місце в житті й ніколи не зможуть оволодіти розумом чи волею цих людей. Великі гроші вони заробили. Працювали важко, ризикували, ні в кого нічого не просячи, але й не зневірюючись після першої, другої чи третьої невдачі. Вони просто вирішили для себе, що хочуть розбагатіти, і вже не відступалися від свої мети ні на крок. Утім, мільйони не були для них самоціллю. Поклавши чималі суми в закордонні банки, вони не зупинилися. Продовжували працювати, оскільки в них залишилася мрія, якої хотіли досягти, і гроші в цій відчайдушній боротьбі за мрію виконували дуже конкретну функцію. І не більше. А ще гроші дозволяли жити по-людськи, не думаючи про те, що з'їсти чи в що зодягтися. Ті, хто жив у цьому будинку, не думали над такими дріб'язковими питаннями. А це означає, що в них було значно більше часу, ніж у більшості жителів цієї країни, аби займатися тим, що насправді важливо.

— Марк, твоя комната на втором этаже. Первая от окна. Ты можешь переодеться, помыться, и часам к семи я буду ждать тебя в столовой. Мы поужинаем и поговорим.

— Мне двадцати минут хватит. И это, — озирнувся, Анна поклала на столик мобільний і виглядала чомусь дуже втомленою, — мне не во что переодеться.

— Я это предвидела. В шкафу есть рубашки, джинсы, брюки, свитера, костюмы и много всякой всячины, которая продается в дорогих бутиках и стоит, как две твоих зарплаты.

— Спасибо, Анна, но я давно уже не получал зарплату.

Марк пішов сходами на другий поверх. Сходи лише нещодавно встановили, красиві, надійні мармурові сходи. Перила, очевидно, виготовили з бронзи. Принаймні Маркові так здалося. Двері до кімнати були відчинені. Марк сів на диван і заплющив очі. Він раптом збагнув, що щасливий. Йому щойно освідчилася в коханні одна з найбагатших жінок України, його запросили до прекрасного двоповерхового будинку, подарували повну шафу дорогого одягу і не попросили за це все нічогісінько. Може, просто зупинитися, глибоко вдихнути повітря, красиво вдягтися, повечеряти, зайнятися з Анною сексом і заснути поряд із нею, а на ранок устати й розпочати зовсім нове життя, забувши геть усе, що було до цього? Може, це і є те єдине рішення, над яким Марк думав уже довгий час, можливо, це і є отой вихід, якої він несподівано натрапив, невже це і є усмішка долі, на яку чекав роками? Га? Може, так і має бути? Це і є ота мить, коли варто зупинитися та нікуди більше не йти?

По тілу розлилася млість, страшенно захотілося спати. Марк потер пальцями скроні, скинув одяг і відчинив дверцята шафи. Колись він любив дорогий одяг, міг годинами бродити містом, заходячи в той чи той магазин, над яким красувалася модна вивіска, міряти все, що припало йому до смаку, а потім купити на кілька тисяч усілякого брендового шмаття, перевдягтися просто у вбиральні магазинів і піти в кіно з першою-ліпшою дівчиною, яка відповіла посмішкою на його одвертий погляд. Потім поїхати з нею додому, зайнятися класним сексом і на ранок про все забути. Він дивився на новенький костюм від «Polo Garage» і не міг збагнути, чому ж оцей сріблястий колір, чому оця синя сорочка від «DG», стильні туфлі та пасок із лейблом «Zegna» не викликають у ньому ніяких емоцій. Він просто стояв і дивився, і йому було абсолютно байдуже, що вдягти. Марк подивився на себе в дзеркало і помітив на чолі зморшки, перші глибокі зморшки. Це вже, очевидно, вік чи надто важкі переживання. Він зняв труси, кинув їх до смітника й відчинив двері ванної кімнати. Блакитні кахлі, фінська сантехніка, білі рушники, халат і брендова білизна. На підставці — набір для гоління. Марк зголив кількаденну щетину, довго мився, потім сушив волосся. До зустрічі з Анною залишалося трохи менше десяти хвилин. Одягнув те, що пасувало до його волосся й очей, пахнув на шию парфумами «Живанші» та вийшов у коридор.

— Ты на удивление пунктуален, Марк. Садись, стол уже накрыт. Прислуга приготовила нам постель и завтрак — его придется лишь слегка разогреть — и попрощалась. Так что мы одни здесь, Марк. — Анна встигла помити волосся та змінити зачіску. Вона заплела косу й обкрутила її навколо голови. Звісно ж, це було не її волосся, але, очевидно, Анна купила його за чималу ціну, і тому про його якість можна було не турбуватись.

— Вам пасує коса, Анно, — Марк сів навпроти неї і, узявши до рук серветку, заправив її за сорочку. — Bon apetite!

— Да, Марк, приятного аппетита!

— Я вперше бачу вас із такою зачіскою. Так носила ваша бабуся?

— Нет, что ты. — Анна навіть не всміхнулася. — Ты не был на последнем показе мод в Париже?

— Ні, не був, Анно, я саме тоді вирішував якісь складні душевні суперечності. — Марк узяв салат і рибу. Налив собі білого вина. Це було добре біле вино, якого не купиш у київських крамницях.

— Я не сомневалась. Модели одного французского дизайнера носили именно такие прически. Это просто мода, Марк. И не больше того.

— Не має значення, Анно, дизайнер це вигадав чи вам просто так захотілося. Просто ця коса личить, і все. Я думаю, що це тільки й має значення. Все інше — суєта.

— Да, ты прав. Попробуй вон то блюдо. Даю слово, ты никогда не пробовал ничего подобного. Это жареные брюшка одной очень экзотической рыбы. И еще возьми себе супа, суп такой варят только в Испании. Больше нигде ты его не попробуешь. Уж поверь мне.

— Я все це обов'язково скуштую. Ніколи не думав, що ти знаєшся на іспанській кухні.

— Моя дочь училась в Испании. Сейчас она учится в Англии, но это ровным счетом не имеет никакого значения. Важно другое. Как-то я приехала к ней в гости, она снимала небольшой домик в Мадриде. На той улице, это была небольшая тихая улочка, где жили в основном греки-эмигранты, приятный немолодой испанец держал потрясающий ресторанчик. Моя дочь там питалась утром и вечером. Я платила ему на месяц вперед, а через месяц, если сама не могла приехать, перечисляла дочери деньги, и она платила этому испанцу, кажется, его звали Хуан Рикельме. Да, именно так его и звали. Так вот, Хуан был нам очень благодарен за то, что моя дочь отдала предпочтение его стряпне. И, когда она покидала Мадрид, Хуан подарил ей тетрадь со своими фирменными рецептами. Эта тетрадь сейчас лежит в шкафу у моего повара, и он иногда балует меня блюдами дона Хуана. Вот этот суп — одно из них. Я специально попросила, чтобы он приготовил его для нас.

— Я, на жаль, готую сам. І, чесно кажучи, не дуже добре готую. Тому їм переважно в забігайлівках на кшталт «Пузатої хати» чи «Домашньої кухні». Інколи, це трапляється дуже рідко, коли зводить від голоду живіт, а грошей на те, щоб піти до ресторану, немає, я купую «Дабл-чизбургер-меню», п'ю охолоджену колу і через силу ковтаю гарячу картоплю-фрі з гидким соусом. Тому навряд чи можу похвалитися добрим станом свого шлунка. Але що вдієш? Таке життя, Анно.

— Кстати, о жизни, — Анна втерла губи серветкою. — У тебя есть прекрасная возможность ее изменить. Я могу дать тебе шанс.

— Спасибі, — Марк кинув серветку на стіл і відсунув порожню тарілку, суп йому сподобався, і він сказав про це Анні. — Мені часто випадали в житті лотерейні білети, але всі вони були програшними. Напевно, я не фартовий. От не щастить. Знаєш, буває таке? Просто не щастить, і все. То я собі думаю, може, досить грати?

— Счастье — понятие условное, Марк. Очень условное. Жизнь — не лотерея, жизнь — это футбольный матч, и побеждает тот, кто больше забьет. Так что, если хочешь быть первым, не стоит особо расстраиваться, когда в твои ворота влетают мячи, это не важно. Важно другое — сколько забьешь ты. Поэтому, хочешь побеждать — атакуй. Это лучшая защита. И еще, Марк, — Анна налила собі чаю і поклала на тарілку шматок торта, — атаковать нужно с умом. И никогда не останавливаться. Играть нужно до конца. Матч заканчивается только тогда, когда судья даст свисток.

— Це твоя філософія, Анно. Вона мені така ж чужа, як і твоє життя, твоє бачення і розуміння світу, твої цінності і твоя віра.

— Разве я сказала тебе, во что я верю?

— Ні, не казала, але це неважко зрозуміти, — також налив чаю, від торта Марк відмовився, хоча Анна запевнила його, що це особливий торт, має ексклюзивний смак і аромат. — Ти віриш у свої силу, переконання і позицію. І більше ні в що ти не віриш. І заради оцієї своєї віри, Анно, ти готова переступити через будь-кого, навіть через мене. Ти молишся у храмі, збудованому твоїм власним самолюбством, і ти сама є тим ідолом, якому щодня приносиш пишні жертви. Хіба ні?

— Марк, это не предмет беседы и тем более не предмет спора. Какая тебе разница, во что я верю? Я сказала тебе сегодня, что люблю тебя. Постой, — вона клацнула пальцями. — И я абсолютно убеждена в том, что сказала правду. Не сомневаюсь ни на секунду в том, что испытываю к тебе именно то чувство, которое называют любовью. Но это не значит, что я пожертвую ради этой любви всем, что у меня есть, дабы ее сохранить. Я это понимаю, и ты это понимаешь. Максимум, к чему может привести моя к тебе любовь, так это к сексу и моему хорошему к тебе отношению. Если ты согласишься жить так, как я хочу, чтобы ты жил, я буду помогать и поддерживать тебя всеми силами. Если нет… Если ты решишь жить своей жизнью и просто пользоваться моим чувством, я скажу тебе «нет». Вот и все. Это сейчас важно. Все остальное — нет. Теперь давай выйдем во двор. — Вона відсунула стілець, підійшла до Марка, узяла його за руку і повела за собою.

Сонце вже сідало за небокрай. Прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя й руки. У саду, де росли переважно яблуні та сливи, стояла маленька альтанка, зроблена з дерева. В альтанці — столик, два стільці, на столику — пляшка вина і фрукти. Анна запросила Марка сісти.

— Мне очень трудно забыть о том, что я говорю и кому. Всегда приходится думать, где я нахожусь и насколько важно и потенциально опасно для меня то, что я собираюсь сказать или что я могу услышать. Поэтому приходится никому и ничему не доверять. Я люблю говорить важное в саду, среди деревьев, здесь тихо и спокойно. Здесь есть только я и тот, с кем я хочу поделиться своими мыслями. И больше никого. А нам ведь больше никто и не нужен. Так ты говорил о деньгах. Да? — вона сперлася на стілець і поглянула Маркові просто в очі.

— Так, Анно, я говорив про гроші. Мені потрібні сто тисяч доларів. Тоді я зможу врятувати свою маму. Окрім мене, її ніхто не врятує.

Анна довго дивилася на нього. Вона вивчала Марка. Він знав такі погляди, добре розумів, що вона робить і чого хоче досягти. В її очах він бачив бажання, цікавість, острах, так, він бачив у них острах, у цих красивих жіночих очах, а ще там були якась ледь помітна втома та непереборне бажання заплющити очі й забути про все.

— Я дам тебе эти деньги, Марк. Это небольшая сумма. Для меня. Но для тебя это очень большая сумма.

— Так, це чимало баксів. Що й казати. Тільки ти знаєш, я не зможу тобі їх повернути. Якщо даєш — даєш назавжди.

— Я знаю.

— І що хочеш за це? Ти не можеш дати мені гроші просто так.

— Знаю, о чем ты подумал, — усміхнулася, — о сексе. Но поверь, я не покупаю секс. Я делаю это только с теми, кто действительно хочет заняться со мной сексом.

— Я теж. То що ти хочеш? — Марк не зводив погляду з її очей, цих блискучих хтивих цяточок, які так яскраво світилися в темному садку.

— Скажи мне, — вона підійшла до нього і поклала руку на плече. Він не міг бачити її очей. Очевидно, Анна зробила це навмисно, просто не хотіла, аби бачив її нутро тоді, коли вона казатиме йому найважливіші слова, — ты боишься смерти? А, Марк?

— Знаєш, у мене вже одного разу запитували, чи боюся я смерті. І я сказав «ні». Я не боюся смерті.

— А что для тебя значит твоя мама, Марк?

— Мама є мама. І вона не може бути кимось більшим, як, власне, і не може бути кимось меншим. Вона є тією людиною, яка народила мене на світ.

— Ты ее любишь? — він відчував її подих на своїй шиї, її гарячий, схвильований подих.

— Так, я люблю її.

— Я спасу твою маму, Марк. Ты получишь необходимую сумму, — вона вийшла з альтанки і пішла в глиб саду Марк пішов слідом. — Тут недалеко есть речка. Она довольно-таки чистая. По крайней мере, я уже дважды нанимала рабочих, чтобы они почистили дно. Мне не особо нравится рыбалка, но пару месяцев назад я словила двух огромных щук. А еще здесь водятся раки, и местная детвора, — село тут неподалеку, — ловит их руками, таская из-под камней. Завтра вечером в доме одного видного человека, километрах в двадцати отсюда, соберется небольшая компания с тем, чтобы обсудить один щекотливый вопрос. Я получу аудиозапись этого разговора. А ты его обнародуешь, — вона різко розвернулася. — Услуга за услугу. Идет? — Вона дивилася на нього, не відводячи очей. Марк раптом побачив зовсім іншу Анну. В її погляді не було ані колишньої сексуальності, ані бажання, ані остраху, ані хвилювання — на нього дивилася вольова, сильна жінка, яка ніколи не зробить кроку назад, не перепросить, не зійде з дороги й не дозволить нокаутованому підвестися після страшного удару, навпаки, доб'є його тієї миті, коли він зробить спробу відірвати від землі коліно.

— Я згоден, Анно. І я навіть не буду запитувати, чого це може мені коштувати. І повір, мене зовсім не цікавить, що буде на тих плівках. Ти правильно сказала: ти даєш те, що маєш ти, я ж віддаю тобі те, що можу дати я. А я можу дати тобі тільки одне — життя. Хіба ні?

— Да, Марк. Но это не совсем так. Меньше драматизма. У тебя будет возможность выжить, и даже более того — не просто выжить, но и жить. И жить, честно говоря, очень даже неплохо. А теперь извини, — вона пішла до будинку, — мне нужно сделать пару звонков. Ты оставайся. Тебе все равно некуда идти. Ведь так, Марк, тебе некуда сегодня идти?

— Не знаю, може, й так. Я ще про це не думав, Анно. Про всяк випадок, бувай. Смачна була вечеря. І суп іспанський дійсно пречудовий. Як трапиться нагода, передай Хуану вітання.

— Я буду ждать тебя в доме. — Вона прискорила крок і незабаром зникла за деревами.

У кишені завібрував мобільний. Марк уже встиг забути про його існування і про те, що взяв телефон із собою. Очевидно, це вже було відпрацьовано до автоматизму — класти до кишені мобільник незалежно від того, куди ти йдеш: на кухню пити чай чи на побачення з дівчиною. Марк натиснув на зелену кнопку і приклав слухавку до вуха.

— Алло, це Марк Лютий. — Йому відповіла нервово збуджена дівчина, і її голос видався йому знайомим.

— Марк, ты вообще оборзел, где ты? Я тебя целый вечер ищу.

— Ти хто? — йому не сподобався її тон.

— Целка на малиновом авто. Привет! Ты так обдолбался, что перестал подруг узнавать? Я Мартина, чел.

— Мартіно, я хочу тебе розчарувати: ти ніколи не була моєю подругою. І розмовляю я з тобою тільки тому, що Даша тебе невідомо за що любила і часом ти дійсно ставала їй у нагоді. Хоча зараз це вже не має ніякого значення: я не маю до Даші жодного стосунку, і мені досить дивно, що ти пам'ятаєш номер мого мобільного.

— Марк, я не набиваюсь тебе в подруги. Я просто хочу сказать, что твою бывшую возлюбленную увезли какие-то люди, и я точно тебе могу сказать, что она переживет пару неприятных минут. Ее мобильник не отвечает, ее папы нет в Киеве. И еще — их было четверо. Они посадили ее в машину, и все.

— Мартіно, ти справді думаєш, що мені дуже цікаво послухати історію про зникнення Даші? Мені здається, що обдовбались ти і твоя подруга, яка зараз сидить навпроти, розкинувшись у кріслі, усцикається з усього цього й затуляє рот руками, щоб я не почув її реготу.

— Марк, ты можешь думать что угодно, это твое личное дело. Я скажу только одно: Даша сейчас за Киевом, это в 20-ти километрах от города, если ехать по Житомирской трассе. Двухэтажный дом из красного кирпича, высокий белый забор. Захочешь — поедешь. Я ей не помогу.

— Як дізналась, де вона?

— Какая тебе разница, Марк? Пока, — вона вимкнулася, і більше він її не чув.

Якби кілька місяців тому йому сказали, що Даша зникла, він би пішки пішов на край світу шукати її. Він був готовий убити кожного, хто зробив їй боляче, зміг би віддати все, що мав, аби вона жила. Зараз новину про зникнення колишньої коханої він сприйняв так, наче йому повідомили про теракт у Японії чи про початок війни в Іраку. Усіх було шкода, але вони були дуже чужими, і він не зміг би їм допомогти.

Марк умів прощати. І він точно знав, що простив Даші її зраду. Втім, простивши, він водночас утратив усі ті почуття, які змушували його думати про неї постійно, бігти на допомогу, купувати дорогі подарунки, захищати від ворогів і займатися з нею сексом. Марк уже не відчував, що Даша належить йому, а оскільки вона не його, то яка в біса різниця, з ким вона і хто її трахає зараз? Вона живе життям, у якому Марка нема, то хіба його має обходити те, хто є в її житті і що зараз із нею відбувається? До того ж які в нього підстави вірити цій Мартіні, про яку він знає тільки те, що вона закінчила журфак, її батько — регіональний бос однієї з найвпливовіших політичних партій, що вона працює на розважальному телеканалі ведучою та живе з гарним і забезпеченим арабом? Більше він не знав про Мартіну нічого. На додачу до всього Мартіна курила драп, пила й була латентною лесбіянкою, про це Марку розповіла Даша. Мартіна могла обкуритися в дим і просто розводити Марка, могла, та могла вона зробити що завгодно. І чому він мав їй вірити й бігти зараз рятувати Дашу, яка, очевидно, давно вже випила пива й сидить перед телевізором, погладжуючи рукою оголену голівку члена свого бойфренда?

В будинку на нього чекала Анна. Марк знав, що такі жінки не дають другого шансу. І якщо він зараз піде, вона більше ніколи не запросить його в гості. Анна хотіла сексу. Марк знав це. Він бачив, як по-особливому світяться очі в жінки, яка хоче любитися, як нервово тремтять її пальці, як, незважаючи на французьке мило й ароматизовану прокладку, пахне її вологе лоно, як раптом висихає і тріскається її мелодійний голос, як вона облизує уста й постійно поглядає тобі нижче живота. Анна хотіла сексу, хоча всіма силами намагалася це приховати. Марк робив вигляд, що він не помітив її бажання. Вона була в будинку і чекала на нього. А він знову, вкотре вже, із тривогою відчував, як сліпе й несвідоме бажання перемагає, і голос розуму та здорового глузду поступово змовкає.

Марк прекрасно розумів, що, залишившись з Анною, він одержить усе, чого не мав ніколи раніше і ніколи не матиме, якщо не залишиться зараз поряд із нею. Бажання вродилося десь у животі і помалу спускалося дедалі нижче. М'язи нили, і так хотілося лягти до неї в ліжко і пестити її тіло, цілувати лоно, виконувати різні її забаганки, говорити всілякі дурниці, створювати ілюзію любові, потім якісно, по-дорослому, відтрахати цю соковиту і пристрасну Анну так, щоб вона вп'ялася нігтями йому в спину, закричала щосили, і, наче хтива кішка, накинулася на нього і наказала трахати її ще і ще, поки стане сили й допоки тіло не відмовиться виконувати твої забаганки. Уранці вони б разом пішли до їдальні, поснідали, потім одяглися і поїхали до міста. І після цієї ночі і ранку, який вони б уперше зустріли в одному ліжку, уже б ніколи не розлучилися.

Анна чекала на нього в будинку, а йому дедалі більше хотілося вийти за ворота цього розкішного обійстя, зловити авто й помчати рятувати Дашу, знаючи, що ніякого будинку на 20-му кілометрі Житомирської траси може не виявитися, і не буде в тому будинку Даші й чотирьох молодиків, які її викрали, і нікого не доведеться рятувати, але Марк, розуміючи це, усе одно хотів поїхати туди, повіривши обкуреній, хтивій Мартіні, якій узагалі вірити ніколи не можна, і, відбивши Дашу в тих хлопців, узяти її на руки, відвезти додому, покласти до ліжка, і, поцілувавши в чоло, накрити ковдрою, вимкнути світло й сидіти біля ліжка, оберігаючи її сон від усієї тієї погані та гидоти, якої вистачає в цьому світі і від якої ніхто, окрім нього, Дашу не врятує.

Марк знав, що робить одну з найбільших помилок у своєму житті, але він не міг збороти оту внутрішню силу, яка наказувала йому робити саме так і не інакше. Він увійшов до будинку. Анна сиділа у вітальні і читала якісь папери. Поряд, на столику, лежало декілька мобільних телефонів, вони вібрували, але Анна не відповідала на дзвінки. Марк чекав, поки Анна зверне на нього увагу.

— Хорошо, что ты пришел. Уже темно. Поужинаем и будем ложиться спать, — вона подивилася на нього уважно і знову взялася читати папери.

— Я не ночуватиму з тобою, Анно, мені треба йти, — Марк не відвів свого погляду, коли вона відклала вбік папери, підвелася, підійшла до нього впритул і, взявши за підборіддя, здавалося, хотіла проникнути йому в саму душу та побачити, яка ж вона насправді, оця загадкова Маркова душа. Марк здогадувався, що це останні хвилини в його житті, коли Анна тримає його за підборіддя, не зводить з нього очей і намагається зрозуміти, чому він вирішив піти. Мине ще максимум секунд сорок, і вона розвернеться, покладе до кишені мобільники, згорне зі столу папери та зникне за дверима спальні. Але Марк не збирався перепрошувати чи змінювати своє рішення, він знав, що поряд із такою жінкою сказати «так» після того, як ти сказав «ні» — ще гірше, ніж одразу сказати «ні», бо, сказавши «ні», ти втратиш любов, а змінивши своє первинне рішення, втратиш ще й повагу. Тому він мовчав і чекав, поки вона досхочу надивиться йому в очі.

— Я так понимаю, ты хорошо подумал прежде, чем сказать мне это?

— Ні, Анно, я геть зовсім про це не думав, я просто відчув, що маю йти, у мене є справи, які виявилися набагато важливішими, ніж ніч у твоєму будинку, і тому я йду.

— Хорошо, — Анна опустила очі, — иди. Наши договоренности остаются в силе. Ты получишь через моих людей эти пленки и обнародуешь их на пресс-конференции. Мое имя не должно фигурировать в твоих заявлениях для прессы, вообще не упоминай обо мне. Тебе не нужно ничего придумывать, все сделают за тебя, ты просто взорви бомбу, и все. Иди, Марк.

— Ти хочеш сказати, що тобі шкода, і ти б не хотіла, аби я ішов?

— Нет, Марк, мне все равно. Хочешь — иди. Меня интересует не само действие, а причины и мотивы. Почему ты уходишь — вот что важно. Ты можешь мне сказать это?

— Ні, Анно. Я не знаю. Я просто відчуваю, що маю йти.

— Чувствуешь? — Анна сіла у крісло й налила собі вина. — Мне жаль тебя, Марк. Очень жаль. Ты скоро умрешь. И поверь, я не провидец и совсем не желаю тебе зла. Просто для того, чтобы выжить в нашей стране, человеку в твоем возрасте, с твоим и талантом и чувством собственного достоинства, нужно жить умом и холодным расчетом, а не чувствами. Чувства приведут тебя в могилу, Марк. И Бог мне свидетель, я хотела тебя спасти и стать тебе надежной опорой в жизни и любви, но ты решил уйти. И я тебе скажу только одно: никогда не сожалей о сделанном выборе, это и есть мужество — твердо держаться того, что ты выбрал, и отстаивать то, во что веришь. Хотя подобное мужество встречается все реже. — Анна ще деякий час дивилася Маркові в очі, потім узяла його за руку. — Тебе нужна моя помощь?

— Ти знаєш, я не люблю нічого просити, і я ніколи нічого не прошу. А все, що беру, віддаю чи плачу повну вартість того, що взяв. Мені потрібна машина. Якщо ти можеш зарадити…

— Да, я могу тебе помочь. Возьми, — вона випустила його руку, підійшла до столика і, відкривши шухляду, дістала ключі, — машина в гараже. Вернешь, когда сможешь. Да, и одежду забери со шкафа. Это мой тебе подарок. Вот карточка, — відкрила портмоне, — код — две тройки, семь, два, на эту карточку тебе сбросят деньги после того, как ты выполнишь задание. Сейчас на счету пару сотен, думаю, тебе хватит. Это все, Марк, что я хотела тебе сказать. И знаешь, что меня больше всего расстроило? Нет? То, что мне придется ночевать одной. — Вона відвернулася, здається, вагалася, потім урешті зробила перший крок і за мить уже була на другому поверсі. Двері зачинилися. Анна пішла до ванної.

Марк забіг до своєї кімнати, кинув у сумку всі ті модні речі, які йому презентувала Анна, подивився на себе в дзеркало, потім ще раз оглянув кімнату, голосно видихнув і вибіг надвір. Гараж був відчинений. Марк сів у авто, повернув ключ, мотор загув тихо й надійно. Виїхавши на дорогу, він ще раз поглянув на вікна її будинку: темно, жодне вікно не світиться. Певно, Анна вже спала. Марк натиснув на педаль газу, і авто зірвалося з місця. Ворота, які Марк старанно зачинив, тихо рипнули й випустили на вулицю маленьку фігурку жінки. На ній були легка кофтинка, джинси та біла бейсболка. Вона натискала кнопки мобільного.

— Алло, да, это я. Все изменилось. Наш друг уехал. Так что можешь давать команду. Как только все будет сделано, он должен уйти.

Анна затиснула в руці мобільний і, поглянувши на чисте зоряне небо, поправила бейсболку та зникла за воротами. За мить у будинку спалахнуло світло. Анна не любила темряви і завжди, коли лягала спати, залишала світло ввімкненим.

Розділ 51 (Chapter 51)

Президент ще з ночі на понеділок почувався погано. Проте він нікому про це не сказав. Кілька разів прокидався. Вставав із ліжка, ходив кімнатою, спускався до туалету, потім пив воду на кухні. Дружина спала, діти теж. Тіло геть ослабло, боліли ноги, і враз почервоніли білки, уста пересохли, і навіть хороша зубна паста не змогла перебити неприємний запах із рота. Уранці — це була сьома чи пів на восьму — діти саме збиралися до школи і охоронець уже чекав під дверима, щоб посадити їх до машини, президент спіймав на собі дещо розгублений погляд дружини. Вона оглядала його руки та шию.

— Що? Щось не так? — він запитав це дуже тихо.

— Твої руки, вони аж занадто рожеві і геть усі вкрилися якимось висипом. І шия також. Може, ти щось з'їв? Скажи, ти вчора нічого не їв такого, що б змогло спричинити подразнення? — Дружина оглянула його руки та шию, розстебнула сорочку і зойкнула: увесь живіт та груди були вкриті маленькими пухирцями. — Я терміново викликаю лікаря, тобі конче необхідно пройти обстеження!

— Але я запевняю тебе — нічого, що б змогло викликати такі ускладнення, я не їв.

Дружина вже встигла зателефонувати лікареві і сказала, що він от-от приїде. Президент викликав секретарку і попросив скасувати заплановані зустрічі та щомісячну прес-конференцію. Та все уважно вислухала й запитала, чим аргументувати таку поведінку президента. Він на мить задумався, а потім відповів: «Скажеш, що я проводжу консультації». Секретарка вийшла, а за три хвилини двері знову відчинилися і до кімнати ввійшов лікар. Йому було років сорок. Високий чоловік, волосся темне, із сивиною, тонкий, із горбинкою, ніс, на верхній губі — шрам, ніжні, як для чоловіка, руки і красиве підборіддя. Це те, що президент одразу помітив, поглянувши на нього.

— Здрастуйте, мене звуть Яким Герцель. Я працював десять років за кордоном, в Африці та США, тепер працюю в Україні. Ваша дружина, — підійшов до президента і, продовжуючи говорити, уважно його оглядав, — сказала, що на тілі висипи. Це може бути алергія, може — якесь захворювання шкіри, може — харчове отруєння. В будь-якому разі я мушу попросити вас роздягтися й лягти на диван, а краще — на лежанку, мені неодмінно потрібно добре вивчити вашу проблему.

— Так, ми можемо пройти в іншу кімнату, — президент підвівся й запросив Герцеля йти за ним.

— Я просив би вас, пані, залишити нас удвох. — Дружина здивовано поглянула на лікаря, але не стала заперечувати. — У вас температура, — коли двері зачинилися, і вони залишилися самі в кімнаті, — я помітив одразу. Це погано.

— Ви не можете сказати одразу, це серйозно чи ні? — президент ліг на лежанку і кинув сорочку на крісло.

— Повірте мені, несерйозних хвороб не буває, буває тільки якісне лікування, яке зводить до мінімуму загрозу смерті. А вмерти можна від будь-якої хвороби, у цьому я можу вас запевнити. — Президент зойкнув. — Не треба, я просто зрізав трохи вашої шкіри, я мушу надати експертам зразок, аби вони могли мені сказати, з чим ми маємо справу. От і все, — він сховав до валізки скляну слухавку і попросив президента вдягтись. — Результати будуть за кілька днів, тоді й поговоримо. Закиньте голову. — Лікар мазнув ватною паличкою в носі і також поклав її до скляної пробірки. — Поки що я порадив би вам відпочити, не зустрічатися з людьми і ні в якому разі не відлітати за кордон. Я розумію, що вам доведеться приховувати причини такої дивної поведінки, але сподіваюсь, що ваші радники та консультанти знайдуть, що сказати журналістам і суспільству. Кілька днів, і ми зможемо назвати вашого ворога на ім'я.

— А раніше ніяк не можна? У мене є низка важливих справ.

— Я розумію, але справи не важливіші за ваше здоров'я, президенте. Дочекайтеся результатів. Щасти вам!

— І вам також, — президент почекав, поки лікар зникне за дверима, потім надягнув на сорочку светр і пішов до їдальні. Незважаючи на слабкість у тілі та головний біль, він страшенно хотів їсти.

— Ну що він сказав? — дружина не відводила погляду від його очей.

— Нічого особливого. Сказав кілька днів зачекати.

— Щось серйозне?

— Ні, звісно, що ні. Нічого страшного, — він усміхнувся і враз відчув сильний біль у суглобах, втім, знаку не подав, сів до столу та попросив дружину налити йому чаю. Була десята година ранку.

Розділ 52 (Chapter 52)

— Ну что, кричи «ура», скоро будем тебя выписывать, — лікар усміхався самими устами та спідлоба позирав на Давида.

— Та щось не хочеться кричати, — Давид тримався рукою за правий бік і, спершись на спинку ліжка, сьорбав манну кашу, вона була настільки рідкою, що її легше було б випити.

— Это ты сейчас не понимаешь, насколько тебе повезло, а потом поймешь. Вырастешь — будешь мне цветы и конфеты носить. Я же тебя с того света вытянул.

— Несмачна каша, я не люблю, коли вона рідка, — відсунув тарілку на край тумбочки, взув капці, підвівся. Йому важко було пересуватися: постійно болів правий бік і нило плече.

— Сядь, ешь, — лікар поклав руку йому на плече.

— Пусти мене, я піду погуляю коридором. Чуєш, — поглянув лікареві на перенісся, — до мене ніхто не приходив, поки я тут лежав?

— Нет, никто, — погладив пальцями ніжне Давидове волосся, той напружився, і, здалося, всі його м'язи враз ствердли, наче в дикої тваринки, яка побачила мисливця чи хижака, що завмер перед стрибком і вишкірив свої великі жовтуваті зуби. За кілька місяців вуличного життя Давид навчився простих і водночас жорстоких уроків виживання. Він зрозумів:

1) Ти в цьому світі один, і все, що маєш, матимеш чи плануєш мати, мусиш здобувати сам, покладаючись тільки на власні сили.

2) Усі, хто не з тобою — проти тебе, і найпростіше, що ти можеш зробити, — тримати їх на відстані, а найскладніше — позбутися їх якомога швидше.

3) Завжди дивися людині просто в очі, тримай голову високо піднятою, ніколи не дозволяй собі розслаблятися, не вибачай образ, насмішок чи кепкувань, завжди відповідай ударом на удар, допоки ти або твій ворог не впаде на землю.

4) Завжди дотримуй свого слова. І неважливо, кому ти що пообіцяв. Сказав — зроби, ти змусиш людей тебе поважати.

5) Любов до себе починається з ненависті. Хочеш собі добра — змусь себе працювати через силу і «не хочу», тільки так ти зможеш чогось досягти.

6) Нікому не вір. Тільки собі. Повірити комусь — значить віддати в його руки своє власне життя.

7) Ніколи не кричи на людей, узагалі намагайся ніколи не підвищувати голос. Так ти навчишся панувати над самим собою, а значить, зумієш запанувати над світом і людьми.

8) Не звикай до речей і людей, бо все, що здобув, зможеш і втратити. То навіщо завдавати собі зайвого болю й робити себе вразливим?

9) Нікого не бійся. Окрім смерті. Це дозволить тобі прожити довше за інших.

10) Якщо розумієш, що словами не вдасться владнати конфлікт, завжди бий першим і не давай можливості супротивнику підвестися з колін. Не жалій нікого, бо й тебе не пожаліє ніхто.

Лікар дивився на Давида і бачив у ньому маленького беззахисного хлопчика, якого можна легко обманути, образити, якому можна завдати болю, та, власне, що завгодно можна зробити з хлопчиною, який головою не дістає тобі до плеча. Давид відчував його погляд. Він навіть міг із певністю сказати, що саме думає оцей опасистий чолов'яга, який торкається своїми масними пальцями його волосся. Враз Давид підвів голову, і їхні очі зустрілися. Перше та найголовніше, що зрозумів лікар, коли дві маленькі цяточки дитячих очей уп'ялись йому в саму душу, так це те, що в них зовсім немає страху. Такого спокійного й відважного погляду йому ще не доводилося бачити. Навіть якби зараз перед цією маленькою істотою з'явився привид чи якась химерна потвора, він і тоді б не здригнувся і продовжував дивитися прямо перед собою, стиснувши маленькі кулачки.

— То ти кажеш, що ніхто не приходив? Ані мама, ані мої друзі? — Давид скривив уста, зобразивши якусь страшну подобу посмішки, і пішов до дверей.

— Так нет твоей мамы, — він сказав ці слова і тільки потім зрозумів, що саме він сказав.

Давид ураз завмер. Ці слова, наче куля, увійшли йому в груди на вдихові й вибили звідти рештки повітря. Він стояв отак і дрібно-дрібно тремтів. Усім своїм маленьким тілом. Лікар не зводив із нього очей. Він хотів побачити, що саме робитиме Давид, зламає його ця новина чи ні. Чи впаде він зараз на ліжко й ридатиме, заливаючи слізьми подушку, чи отак і стоятиме, міцно прикусивши нижню губу і стримуючи що є змоги надривний крик.

— Ти впевнений, що її немає? — Давид стояв перед дверима, і здавалося, ось-ось зірветься з місця та побіжить коридором.

— Да не хотел говорить тебе, малыш. Ты прости, так, сорвалось. Убили маму твою.

Давид одразу згорбився, опустив голову, і було добре чути, як він підтягує соплі і потай утирає кулачком сльози. Потім він різко видихнув і повернувся до лікаря обличчям.

— Нічого, це треба було мені сказати. Легше жити, коли знаєш правду. Я був готовий це почути з тієї миті, коли вона покинула мене. Я знав, що її рано чи пізно не стане, — його блискучі червоні очі, великі губи та зашмарканий ніс. Він не приховував того, що плакав і ще буде плакати, йому не потрібно було щось приховувати, і це вже дійсна ознака того, що в цьому тілі шестирічного хлопчика б'ється доросле серце. Він відчинив двері й вийшов у коридор. У ніс йому вдарив сильний запах хлорки. Стара прибиральниця, така велика й голосна, що, здавалося, її не можна ані обійти, ані сховатися від її гучного крику, возила шваброю по синій підлозі та невдоволено щось бурчала. Давид підійшов до стіни і повільно рушив до ліфта, він хотів вийти на вулицю і нарешті вдихнути чистого повітря: запахи ліків, поту, непраної білизни і хлорки так набридли йому за ці кілька тижнів, що він готовий був віддати все, аби тільки ніколи більше сюди не повертатися.

Лікар дивився йому вслід. Той повільно брів повз прибиральницю, відчинені білі двері палат, звідки на нього позирали знервовані хворі люди, повз старі дивани і вкриті пилюкою квіти у великих пластмасових вазонах, повз заклопотаних медсестер, смердючі туалети та лікарів. Він брів, низько опустивши голову. Зупинився біля ліфта й натиснув кнопку «вниз». Ліфт загув і повільно поїхав. Поряд із Давидом стояло ще кількоро людей у хатніх халатах і розтягнутих спортивних штанях, придбаних ще за часів Брежнєва. У кожного в руці був пакет із їжею чи непраною білизною, яку вони віддадуть родичам, натомість отримавши чисті труси й майки. Двері ліфта відчинилися. Давид ускочив першим, слідом за ним увійшло ще п'ятеро: двоє стареньких і молода пара з дитиною. Лікар дістав із кишені мобільний, натис кілька кнопок.

— Алло! Ну что, вышел? Сейчас будем. Короче, ты не трынди много. Что на нем? Пижама в полосочку? Да. Все нормально будет. Не какай, старик. — Кіріл кинув мобільний на заднє сидіння і поглянув на Люду. Вона дивилася у вікно. Кіріл зробив голосніше радіо, і голос Меладзе заповнив, здавалося, увесь салон.

— Я не очень люблю Меладзе, если можешь, прикрути звук, — тихо сказала вона і потерла пальцем перенісся.

— Пускай орет. — Авто завертало у двір лікарні, охоронець підійшов до шлагбаума. Кирило опустив скло: — Поднимай давай свою палку!

— Вы к кому? — охоронець оглянув салон машини, кинув оком на Люду, зупинився поглядом на Кірілових руках, і, невдоволено хмикнувши, дістав із кишені цигарки.

— Не кури «Приму», поседеешь рано, — Кіріл простягнув йому відкриту пачку «Парламенту» і, сплюнувши крізь зуби, недбало кинув: — Сына едем забирать. Вылечили его уже. — Охоронець повільно потягнув на себе мотузку. — Все, давай, — Кіріл підняв темне скло, і автомобіль, ніби крадучись, пошерхотів колесами по всипаних дрібними камінчиками доріжках.

Давид вийшов із лікарні тоді, коли сонце стояло в зеніті й заливало увесь двір своїм сліпучо-білим світлом. На лавочках сиділи пацієнти. Вони їли банани, черешні, пили домашні компоти та бульйони, розповідали рідним про те, як їх тут лікують, скільки ще вони лежатимуть у стаціонарі, яка противна білява медсестра, бо за те тільки, аби принести води чи передати передачку, вимагає заплатити аж двадцять гривень, і чим годували сьогодні на сніданок. Біля куща влаштувалися кілька хлопців із пивом і двома дівками, які під короткі спідниці забули надіти труси. Давид бачив їхні рожеві, вкриті по краях чорним волоссям, статеві губи. Він не міг довго отак стояти під сонцем: напікало голову, і страшенно хотілося пити. Неподалік зупинилася блискуча чорна машина. Давид помітив, що звільнилася лавочка, дві медсестри пройшли повз і швиденько збігли сходами нагору. Він сів скраєчку. Тінь від великого, розлогого дерева падала якраз на нього, і лоскотав обличчя ніжний прохолодний вітерець.

— Так, ты посиди, я выйду пройдусь. Он должен быть здесь. — Кіріл дістав цигарку, затиснув її губами — вона помітила, що губи в нього нервово тремтіли — клацнув запальничкою. Маленька червона цяточка спалахнула, і він глибоко вдихнув дим, потім випустив його через вікно й відчинив дверцята.

— А можна спросить, так, интереса ради, — Люда повернула дзеркальце заднього виду так, щоб їй було добре себе видно і, поправивши зачіску, перевела погляд на Кіріла, — кого ты ищешь?

— А что? — він нахилився і поглянув на неї з-під брів.

— Просто ты мне говорил, что я должна буду тебе помочь в каком-то деле. Да? Ведь ты мне говорил это? — підібгала під себе ноги й нарешті вимкнула музику, Меладзе доводив її до сказу.

— Да, я говорил, — вимкнув мотор і сховав ключ собі в кишеню. — Я ищу паренька. Мальца одного. Мне нужно его забрать отсюда и отвезти туда, где ему будет намного лучше, чем здесь. Вот и все.

— Это все? — вона посміхнулася самими очима.

— Да, в принципе. Хочешь — пойдем со мной, — випростався й солодко потягнувся. — Хорошо тут, в больничке, я бы сам лег подлечился.

— А на что жалуешься? — Люда мружилася від яскравого сонця.

— Сердце пошаливает. — Кіріл затримав погляд на компанії, яка дуже голосно засвідчувала свою присутність, розпиваючи «химку» під кущем. Хлопці помітили недружній погляд Кіріла і щось вигукнули, він не почув, але й не хотів чути, у нього не було часу на це. Чвиркнув крізь зуби й кинув під ноги недопалок, розтер його каблуком і поглянув на годинник. — Ускориться бы надо.

Він спиною відчув, що хтось спостерігає за ним. Озирнувся. Хлопчина років семи сидів на лавці і, приклавши руку до лоба, дивився на Кіріла. На нім була смугаста лікарняна піжама. Жовтуватий колір обличчя свідчив про те, що одужає хлопець нескоро. Він продовжував дивитися на Кіріла, не зводячи очей.

— Маму ждешь? — Кіріл пішов у напрямку лавки, дістаючи другу цигарку, Люда сховалася в тінь, вона боялася спалити шкіру на обличчі.

— Ні, не чекаю, — посунувся, запрошуючи Кіріла сісти поряд.

— А че так? — вперся ногою в лавку.

— У мене нема мами. Машина у вас класна, у мого батька була така.

— Да это не моя, я у одного нехорошего дядьки забрал.

— А він не був проти? — Давид почухав голову.

— Не знаю, я его не спрашивал, — сів поряд із Давидом. — А ты чего здесь лежишь? Лечат тебя?

— Вилікували вже. Я просто не знаю, коли і куди йти. За мною ніхто не приходить. У мене друзі є, ми з ними на вулиці разом жили. Тепер я не знаю, де вони.

— А хочешь со мной поехать? Куришь? — протягнув йому цигарку.

— Ні. А куди їхати? — Давид дивився на нього недовірливо, ніби вивчав, стежив за рухами рук і мімікою, життя безпритульного навчило його вгадувати наміри людини за її жестами й виразом очей.

— Дам денег и работу подыщу. Хату организую.

— Слово даешь? — він примружив праве око й потер пальцем біля носа.

Люда підійшла зі спини, і Давид її не помітив. Вона дивилася собі під ноги й чекала, коли Кіріл закінчить балачки з малим і врешті займеться справою. Коли заговорив Давид, вона враз стрепенулася й завмерла, глухуватий дитячий голос видався їй знайомим. Вона не знала, де чула його, але була переконана, що чула його не раз.

— А вещи какие-то у тебя есть? Забрать что-то нужно, или можем ехать? — Кіріл підкидав великим пальцем монетку та ловив її в долоню, блискучий мідяк перевертався в повітрі, Давид стежив за його польотом. Кіріл це помітив і, вчергове зловивши металеве кружальце, кинув його хлопцю. — Тебе, пошли, — звівся на ноги й зустрівся поглядом із Людою.

— Стой, — вона сказала це самими губами і замахала руками, даючи зрозуміти Кірілові, щоб він залишався на місці. Він помітив, що Люда дуже схвильована та ледь стримує себе від якогось лише їй відомого кроку.

Цієї миті Давид устав із лавки й озирнувся. Люда голосно скрикнула й знепритомніла. Давид опустився на коліна й обхопив голову руками. Його маленькі плечі затрусилися, але він не плакав, це було нервове. Кіріл, як не намагався, не міг утямити, що відбувається, він поклав Давиду руку на плече.

— Малой, че за цирк? Ты ее знаешь? — Давид на колінах підповз до жінки і, впавши їй на груди, тихо застогнав. Він не чув, що відбувається навколо, і йому було абсолютно байдуже, що саме там відбувається. Так минуло кілька хвилин, потім Давид підвівся, повернувся до Кіріла й чітко вимовив:

— Це моя мама, лікар мене обманув, її не вбили, вона жива! — червоні очі та сліди від сліз на обличчі, тонкі рівчачки обривалися біля вуст, він злизував сльози язиком і дивився на Люду. Вона розплющила очі.

— Да, измена. — Кіріл підійшов до жінки і, почекавши, поки вона подасть йому руку, допоміг їй підвестися. — Ну здорово, мамаша. И че мне делать теперь? — пішов до машини. — Давайте за мной. Мне дела решать надо.

Коли авто виїхало за ворота, Кіріл натиснув на гальма і, діставши з кишені мобільний, подивився на Люду. Вона тримала обома руками Давида за голову й нечутно йому щось шепотіла. Той тихо-тихо плакав і соромився своїх сліз, він дуже не хотів, аби Кіріл бачив, що він плаче. Втім, як не намагався, не міг утримати надривних почуттів у собі і схлипував, хапаючи ротом повітря й міцно тримаючи маму за плече. Він не уявляв, що було б, якби він раптом знову втратив її.

— Люда, выходи, — він стояв, спершись рукою на багажник, і палив, він дуже нервував.

— Малыш, сиди и не бойся, дядя хороший, мы сейчас поговорим и вернемся. Потом мы поедем домой и будем жить вместе. Хорошо? Ты веришь мне?

— А хіба мені є кому вірити, окрім тебе? — Давид опустив очі та шморгнув носом. Він щойно почав звикати до того, що в нього є мама і йому не треба за все в цьому житті відповідати самому.

Коли Люда вийшла з авто, Кирило розмовляв по телефону. Його голос, здавалося, ось-ось зірветься. Вона бачила, що він стиснув кулаки і м'яв пальцями напівпорожню пачку «Parlament Lights». Раз по раз різко закидав голову й важко випускав носом повітря, спльовував крізь зуби й бив носаком черевиків сухий ґрунт. Потім він розмахнувся та кинув слухавкою об землю. Сріблястий блискучий «Nokia» розлетівся на друзки, а він бив ногами маленькі уламки й голосно матюкався. Люда терпляче чекала, поки він заспокоїться і розпочне розмову.

— Вот понимаешь, Люда, — підійшов до неї впритул і вловив носом її аромат, вона пахла весняними квітами та жіночим потом. — Не везет мне. Я даже не знаю почему, не везет, и все.

— Что случилось, Кирилл? Только говори спокойно, — помітила, як він скривився. — Пот? — потерла пальцем шию та понюхала рожеву пучку. — Ну знаешь, ты тоже не только что из душа.

— Я? — Він відтягнув футболку і принюхався. — Нет, да ты че, подруга, это «Армани». Какой пот? — узяв її за плече, пильно подивився в очі, вона не відвела погляду. — Ты хочешь сказать, что я вспотел от страха, что я воняю, потому что мне страшно, я боюсь, что мне порвут очко?

— Кирилл, я не сказала, что ты боишься, просто мне показалось, что ты скривился, когда я подошла к тебе, и поэтому решила, что дело все в ароматах… Потом я понюхала свою кожу, и она оказалась не совсем чистой, возможно, я могу это допустить, это и стало причиной неприятного запаха. Поэтому я и сказала тебе, что ты тоже не пахнешь, как в рекламе детского мыла. Вот и все. Я не хотела обидеть тебя, и тем более, мне совсем не кажется, что ты боишься. Просто пойми, Кирилл, — показала рукою на машину, — вон там сидит мой сын, которого я искала долгое время и думала, что больше никогда его не найду. Вот, я нашла его совершенно случайно, во многом благодаря… — Кіріл потер пальцями очі та хотів був її перебити. — Нет, молчи, я хочу договорить, — прикусила губу. — М-м-м, о чем я? Да, — змахнула рукою, — во многом благодаря тебе. Да-да, тебе. Но я так и не поняла одного, просто не смогла, как не пыталась, найти ответ на один вопрос. И я подумала, может, ты мне подскажешь правильный вариант ответа, а?

— Говори, — підніс запальничку до цигарки.

— Хорошо, — дістала з його кишені пачку і прикурила від цигарки Кіріла свою. — Так вот, зачем тебе понадобился Давид? Только честно.

— Честно? — обхопив груди руками, зосереджено дивився перед собою. — Я скажу тебе, — узяв її за підборіддя, — я должен был привезти твоего парня в частную клинику, где бы ему удалили органы и продали за большие деньги за рубеж, где лежит в больнице богатый толстый немец, или англичанин, или американец, и только одна у него проблема — почки болят, или легкое не работает, или еще какая-то херня мешает ему жить. Но у него есть деньги, и он их платит, чтобы наши спецы подбирали на улицах относительно здоровых ребят и резали на органы, спасая жизни этим долбаным клаусам, джонам, вильгельмам, теодорам или катринам. Вот такие дела, — приклав до вуха телефон, їх у нього було два: — Я не привезу его, да, я спрыгнул, все, пока. — Він матюкнувся і, схопивши Люду під руку, сказав у саме вухо: — Только я не буду убивать ради клаусов и джонов твоего сына, тикаем, они едут за нами, и теперь только от нас и от Бога зависит, догонят они нас или нет.

Люда тремтіла всім тілом, Давид це відчув, і її дріж передався синові. Кіріл довго дивився на них, потім хряцнув дверцятами, завів мотор, і авто зірвалося з місця. Сонце вже котилося до небокраю, і машин на дорозі ставало дедалі більше.

Розділ 53 (Chapter 53)

Стрілка спідометра стійко втримувалася на позначці «200», і Марк навіть не думав збавляти швидкості. Мляві «жигулі», «лади», «таврії» та великі чорні джипи, як мухи, пролітали біля вікна й залишалися далеко позаду. Він голосно ввімкнув радіо, і британський рок відігнав усі неприємні думки. Дерева, як одна суцільна темна стіна, стояли обабіч шляху та затуляли собою поля й села. На зупинках — ані душі, автобусів і маршрутних таксі на трасі він також не помітив. Він їхав до будинку з червоної цегли, де, якщо вірити Мартіні, чекала на нього Даша і ще декілька хлопців.

Марк різко крутнув кермо і влетів у поворот. Дачне поселення. 20 кілометрів від Києва, він не боявся помилитися: коли ти покладаєшся на голос свого серця, воно ніколи тебе не підведе, завжди підкаже правильний шлях. Рожево-жовті вогники автоматики та запах свіжої шкіри на сидіннях. Він міцніше вчепився за кермо й натиснув на гальмо. У поселенні вже спали, тільки в кількох будинках світилися блідим блакитним світлом вікна, люди дивилися телевізори чи просто читали, лежачи на диванах, гортаючи сторінки книги або пробігаючи очима шпальти столичних газет. Чулися гавкіт собак і нявчання котів.

Увімкнув дальнє світло, з пітьми вихопився великий будинок, паркан білого кольору і масивні залізні ворота. Він не помилився. Звернув у вузеньку вуличку й вимкнув мотор. Вийшов із машини, тихо причинив дверцята. У нього з собою не було нічого, тільки кулаки й велика, як сонце, любов. Підійшов до хвіртки. Зачинено. Собак у дворі не було. Чи не було там людей, він не міг би сказати з певністю. Марк відступив кілька кроків назад, розбігся і, відштовхнувшись від землі, учепився руками за чавунну решітку над парканом, підтягнувся і, зависнувши отак, оглянув двір. Підстрижена трава, басейн, дві автівки під розлогим деревом, лавка і невеличка, на дві кімнати, прибудова. «Очевидно, то літня кухня», — подумав Марк. Більше нічого. Вікна дивилися на нього темним сліпим склом. Він прислухався — ані звуку. Висіти отак далі не міг: боліли руки, тому перекинув ногу через паркан і, глянувши униз, скочив на траву.

Даша сиділа на дивані. Навпроти неї — високий білявий хлопець, він тримав у руках пульт від телевізора і палив. На підлозі лежав мужчина в чорній шкіряній куртці, його обличчя не давало надії на те, що для неї цей візит закінчиться благополучно: квадратне підборіддя, міцні вилиці, вузькі злі очі й тонкі рівні уста. Кулаки великі, на пальцях — свіжі рубці, грубий золотий ланцюжок на зап'ясті. У кріслі розкинув ноги ще один — смуглявий, гарний, як на обкладинках модних журналів, він їв Дашу очима і постійно тер пальцями собі біля ширінки, врешті джинси підперла зсередини чималенька ґуля, і він, перехопивши її погляд, усміхнувся і звернувся до білявого:

— Макс, дай мне ее. Ну что тебе? А? Я извращаться не буду, просто отымею, и все. Делов-то, — стиснув рукою свій член.

— Поостынь, Рома, я тебя знаю, у тебя одно на уме — раздел и натянул. Жди сиди. Потом найдешь шлюшек, ее нельзя, — натиснув кнопку на пульті, екран спалахнув блакитним вогником.

— О, нет, — той, хто лежав на підлозі, перевернувся на живіт і засміявся, — только не «Дом-2», клацни «Мегаспорт», хоть бокс посмотрим.

Марк помітив світло від телевізора, другий поверх, третє вікно від стіни. Він обійшов будинок. Драбини не було. Тільки балкон. Втім, він знав, що із землі до нього не дістанеться. Від дерева, яке росло поряд, до балкона — метрів п'ять. Якщо стрибнути, можна вчепитися руками за металеві прути.

Боксували два негри. Коментатор — той, із ланцюжком на зап'ясті, знав його — Іван Чуперко говорив так, ніби м'яв губами кожне слово, як клітор.

— Пидар, — сперся на лікті, — ни хера комментировать не умеет. Он в боксе так разбирается, как я — в балете. Встречу — въебу.

— Ша! — білявий схопив Дашу за руку і штовхнув її в груди. Вона скрикнула і впала на диван.

— Что там? — Рома розщепив ширінку і, облизуючи язиком верхню губу, хтиво поглядав на Дашу.

— Вы слышали удар? — устав, підійшов до вікна, визирнув. — Зовите Щуплого.

Рома знехотя підвівся з крісла й відчинив двері.

— Щуплый, иди сюда. Чего? Макс зовет. — Повернувся на своє місце й гидко всміхнувся Даші, прошепотівши так, аби тільки вона почула: — Трахну тебя, сучка смуглая, а ты еще просить будешь.

Даша опустила очі і продовжувала м'яти в руках якийсь папірець. Вона мало розуміла з того, що відбувається навколо. Їй було важко встати, і взагалі зробити будь-який рух їй було дуже важко. Погляд затуманений і геть дурний. На тілі — два свіжі синці і чималенька подряпина на щоці. Сукня розірвана на грудях і геть збиті коліна.

— Иди проверь первый этаж, — Макс не дивився на Щуплого, той стояв у дверях, тримаючись рукою за руків'я пістолета.

— А что там? — Щуплий заледве поміщався у дверях, два метри зросту, широченні плечі й руки — вони звисали майже до колін.

— Посмотришь — скажешь. По-моему, что-то упало на балкон, только мне отсюда не видно. Проверишь холл и сходи в комнату в конце коридора, балкон осмотришь.

— Не вопрос. — Щуплий вийшов і тихо причинив двері.

Рома мляво всміхнувся і підійшов до Даші.

— Дай мне ее.

— Иди подрочи, — Макс кинув пульт на землю й матюкнувся.

— Да что тебе, а? — Рома провів пальцями по її обличчю. — Кому она нужна, сучка эта? Парню своєму? Мы замочим его, и на этом все закончится. Мартина сказала, что он уже выехал. Щуплый все сделает быстро, тот даже не поймет, что произошло.

— Вот тогда и запустишь ей свою змею, все. — Макс підняв із підлоги пачку цигарок і запалив.

— Блин, да она же накачанная герычем, как шарик — воздухом, дам ей в рот, и все.

— Сиди, Рома, а то ты доиграешься у меня. — Макс оглянув Дашу, вона не відповіла на його погляд, усміхнулася і тихо застогнала.

Щуплий підіймався на другий поверх. У холі нікого не було. Пластикові двері тихо рипнули, і він увійшов до кімнати. Балкон зачинено. Ледь тремтять від вітру штори. Чи була відчинена кватирка, чи її хтось відчинив тільки зараз, він не знав напевно. Вийшов. Дерево, велике й німе. Він постояв трохи, і, сплюнувши, різко розвернувся і скам'янів: перед ним стояв хлопець, трохи нижчий за нього на зріст і значно вужчий у плечах. Щуплий схопився за пістолет, але було вже пізно: сильний удар у ніс хитнув усім його могутнім тілом, і він, голосно видихнувши, впав на балкон. Марк присів, обхопив його за шию і щосили крутнув підборіддя вбік — шийні хребці хруснули, і двометрове тіло зм'якло. Він підняв пістолет, зачинив балкон і вийшов у коридор.

— Бля, опять это чмо победило.

— Это кто? — Рома перевів погляд на екран.

— Британец, — той, хто лежав на підлозі, підвівся і сплюнув крізь зуби. — Макс, харе играться, давай пополовиним эту шлюшку, и все, стояк такой, что хоть иди дрочи.

— Точно. Что ей станется? — Рома засміявся і поплескав того по плечу.

— Пацаны, не время. Ждем клиента. Как только, сразу ей засадим.

— Да пошел ты, — чоловік у шкірянці підвівся і підійшов до Даші, перехопив Максову руку і, міцно її стиснувши, процідив крізь зуби:

— Я никому ничего не должен, сказали парня убить — сделаем, а про подругу никто ничего не говорил. Так что отлипни. Давай, Рома, иди сюда.

— От сучары, — Макс пішов до дверей і, озирнувшись, тільки скривився. — Пятнадцять минут, и все. Время пошло.

— Иди ты, — Дашу поставили раком, і, задерши сукню, зірвали труси і гладили пальцями там, де, як вони думали, мав бути клітор, щоб вона потекла і не довелося натирати члени об суху вагіну.

Макс ішов темним коридором. На першому поверсі був невеличкий бар. Коли вони прийшли, він помітив там пиво й ковбасу. Макс добряче зголоднів. Вузькі кручені сходи. Він узявся рукою за перила, ступив один крок. Коли почув важке дихання в себе за спиною й обернувся, зробити бодай щось уже було пізно: сильна рука обхопила його за шию, і мокра від поту долоня затулила рот. Макс рвонувся з усієї сили, але м'язи відмовлялися слухатися: затиснене, мов лещатами, горло судомило, слина скрапувала з вуст, і ноги тільки марно били повітря. Той, хто стояв ззаду, стиснув його сильніше, і Макс, ще раз змахнувши руками, захрипів і втратив свідомість.

Коли він відчинив двері, з екрана на нього дивилася підстаркувата жінка, яка із захопленням розповідала доньці про переваги нового мийного засобу й ніжно обіймала її за плечі. Ті, що стояли біля дивана, не почули, як він увійшов. Смаглявий хлопець дивився, як невисокого зросту мужчина, тримаючи за стегна дівчину, заганяв їй у щілину свого члена й задоволено харчав. Сам гладив їй груди і ритмічно дрочив собі, бризкаючи спермою на покривало.

— Це кінець, сволото, — Марк звів замок і міцно стиснув руків'я.

— Бля, — той невисокий штовхнув Дашу на диван, і, враз зрозумівши, що зброї в кишенях немає, розгублено кліпнув очима і, стиснувши кулаки, кинувся на Марка. Постріл. Куля влучила в голову, кров бризнула на шкірянку і на груди смаглявого. Тіло впало на килим і завмерло.

— Не надо, — Рома похапцем одягав штани й витирав вільною рукою кров, його добряче трусило.

— Сядь на землю, руки тримай перед собою! — Той виконав наказ. Марк підійшов до Даші, вона ніяк не реагувала на те, що відбувається. — Що з нею? — він з усього маху вдарив смаглявого кулаком в обличчя, аж тому хруснули зуби.

— Ее накачали наркотой, — він виплюнув кілька зубів і благально дивився на Марка, в його очах він прочитав страх, а ще помітив, як модні блакитні джинси смаглявого враз змокли біля ширінки.

— Хто все це зробив? — розірвав на собі сорочку й заходився витирати Даші вагіну.

— Это Макс все знает. С ним связывались и сказали убить парня по имени Марк.

— Це я, Марк, — плеснув кілька разів Дашу по щоках, та прийшла до тями і бездумно оглядала кімнату й тих, хто був поряд із нею. Її погляд ні на чому не затримувався. Вона геть не розуміла, що відбувається.

— Хто вам здав мене? — приклав пістолет смаглявому до лоба.

— Мартина, подруга ее. Она с Максом корешилась. Они с одной тусовки вроде. Не убивай, Марк! — у нього текло з носа, і різкий неприємний запах свідчив, що хтось наклав у штани. — Я — могила. Слышишь? Могила!

— Ти що, обісрався? — Марк затулив рукою ніс. — Не треба так боятися смерті, вона все одно рано чи пізно прийде, — відступив на кілька кроків і, дивлячись смаглявому просто в очі, натиснув на спусковий гачок.

Потім він закинув Дашу собі на плечі й вийшов у коридор. Переступив через мертве тіло, яке лежало на сходах, пройшов через хол і вийшов надвір. Хвіртка була замкнена на защіпку, відчинив. Машину геть укрила роса. Поклав непритомну дівчину на заднє сидіння і, подивившись на годинник, увімкнув запалення. Починало світати. На трасі не було ані машин, ані даішників. Він повернув у бік Києва і, наступивши на педаль газу, спостерігав, як повільно повзе вгору стрілка спідометра. Пістолет він витер і вклав у руку Максові. Їх знайдуть увечері наступного дня. Справу замнуть, оскільки будинок, де сталися вбивства, належить високопосадовцю з Міністерства внутрішніх справ, першому заступнику Бориса Мирческу, генерал-майорові Андрієві Шемченку. Один із четвірки був близьким другом генеральського сина. Саме він і залишився живим: куля пробила йому плече. Втім, дізнатися щось конкретне від нього не вдалося: він увесь час співав якихось пісеньок, засикався і, діставши зі штанів член, починав привселюдно дрочити. Романа відправили до психіатричної лікарні, де йому поставили невтішний діагноз. До світу нормальних людей смаглявий хлопчина не повернеться ніколи і ніколи не розкаже, що сталося в будинку тієї ночі.

Розділ 54 (Chapter 54)

Наболіле

Хвороба президента

Яким Герцель стояв біля вікна власного кабінету і роздратовано жував губами нитки, що звисали з рукава його лляної сорочки. На вулиці — спека. Жінки й дівчата, мужчини й підлітки, розморені цим сорокаградусним пеклом, повільно брели вулицею, намагаючись сховатися в тінь і вливаючи час від часу собі в горлянку літри теплої газованої води. На годиннику — одинадцята. Експерти обіцяли дати результат ще двадцять хвилин тому. Яким знав, що вони ніколи не запізнюються. В лабораторії працює чимало спеціалістів, які роблять свою роботу на «відмінно». Лікар виплюнув мокрі нитки і, підійшовши до шафи, дістав записник. У цей момент у двері постукали.

— Прошу.

— Якиме, — Андрій Шавло завідував лабораторією вже понад п'ять років, і він жодного разу не бачив його таким зосередженим і водночас розгубленим, — ми можемо гарантувати на 98 відсотків, що знайшли відповідь на твоє запитання. — Він поклав на стіл клаптик паперу і, знявши окуляри, потер їх полою халату.

— Тобто я можу спокійно брати оцей папірець, — постукав пальцем по столові, — і йти до президента? Я можу не хвилюватися, що моя інформація відповідає дійсності і мені не доведеться потім пояснювати главі держави, чому саме я надав йому неперевірені дані?

— Ти знаєш, — Андрій прикусив нижню губу й заходив по кабінету — від столу до вікна й назад, його щось непокоїло, і цього не можна було приховати, хоча завідувач і не намагався щось приховувати, — ми не можемо визначити головного.

— Судячи з того, що я тут прочитав, — Герцель уважно вивчав текст, — головне для нас як для лікарів — ось що: як зробити так, щоб президент прожив якомога довше.

— Ні, це зайве, — сховав окуляри до кишені, — я переконаний, що його можна буде вилікувати і від цієї хвороби не залишиться і сліду. Втім, наші спеціалісти не змогли дати відповідь ось на яке питання: коли президента було інфіковано. Власне, — вихопив із рук колеги папір, — хвороба Хансена може виявлятися й за двадцять років після враження. Але в нашому разі двадцять років — завеликий термін, не можна говорити і про п'ять-сім років. Нам вдалося з'ясувати, що пацієнт не був у цей період часу в тих місцях, де хвороба особливо активна. Очевидно, спори потрапили в організм нещодавно. Шляхів ураження два: повітряно-крапельний та за допомогою кровососів.

— Андрію, — узяв його за руку і поглядом наказав покласти папірець на стіл, — від тебе ніхто не вимагає відповідати на всі ці запитання. Ти свою справу зробив — ми знаємо, як називається хвороба президента. Цього досить, усе інше не наша справа. Хто, коли, як і для чого. Все, іди, — зняв халат і, підійшовши до шафи, відчинив дверцята й повісив його на гачок. — Мені треба їхати до секретаріату.

— Якиме, — коли той складав у портфель усі необхідні йому речі, — є ще один нюанс. І я думаю, тобі варто про це знати, хоча не думаю, що ти повинен говорити про це хворому.

— Ну? — повернувся до Андрія, водночас натискаючи кнопки мобільного.

— Як ти знаєш, хвороба Хансена вражає шкіру та нервову систему. Якщо людина триматиметься подалі від сонця, не переживатиме стресів і не завдаватиме собі важкого труду, вона може жити не один десяток років. Втім, — перекрив Якиму шлях до дверей і затиснув його руку з мобільним у своїй, — ті бактерії, які ми досліджували, поводяться зовсім не так, як бактерії інших хворих, — нахилився до нього так, що своїми губами майже торкався його вуха, — вони ведуть свою руйнівну роботу значно, значно швидше. Якщо не вживати жодних заходів, президент може померти протягом кількох місяців.

— Забудь про це, ну тебе, чорт! — Герцель штовхнув Андрія у плече і, крикнувши в мобільний, щоб машину подали до центрального входу, узявся за дверну ручку. — Мовчи! Чуєш? Усе, що сказав мені, тримай при собі. Щоб мені ніякого витоку інформації. Все. Я поїхав.

Він пропустив колегу вперед і, зачинивши двері на ключ, пішов до ліфта, Андрій — поряд. Вони нічого більше один одному не сказали, тільки перезирнулися та розійшлися кожен у свій бік: Яким Герцель сів у кабіну ліфта, завідувач лабораторії пішов коридором у бік сходів. Він ішов стрімко, нахиливши голову трохи набік.

Коли авто, у якому їхав Яким Герцель, завернуло на вулицю Лютеранську з боку Шовковичної, у нього завібрував мобільний. Номер не висвічувався, і він не одразу відповів.

— Слухаю.

— Якиме Аврумовичу? — голос був йому незнайомим.

— Так. — Авто стишило хід і прилаштувалося в перший ряд.

— Президент не зможе вас прийняти сьогодні. Приходьте завтра о дев'ятій ранку. Вибачте за незручності. — Зв'язок урвався.

Яким Герцель сказав водієві їхати на Бессарабську площу й зупинитися біля ресторану «Фрайдіс». Він любив там інколи посидіти, коли часу було достатньо для того, аби насолодитися обідом і товариством милої дівчини чи доброго знайомого. Щоправда, тепер він був сам, і запрошувати когось на розмову за столиком у ресторані було вже запізно. Виходячи з машини, він сказав водієві їхати у своїх справах і запевнив, що години чотири буде зайнятий, і, коли йому знову знадобиться авто, він зателефонує. Водій підняв скло, клімат-контроль дозволяв почуватися добре й за такої шаленої спеки, і, ставши в чималий затор, який тягнувся від Бессарабки аж до Майдану в один бік і площі Льва Толстого — в інший, почав оцей повільний і надокучливий рух затореною вулицею, який нічого, окрім зіпсованих нервів, зриву домовленостей і вимушеного прослуховування обраних діджеями пісень, не приносив. Лікар подумав, що такими темпами його авто далеко не заїде, одягнув сонцезахисні окуляри та рушив вулицею в бік Хрещатика. Йому треба було зустрітися з людиною, яка могла допомогти йому у вирішенні кількох важливих питань.

Додому Яким Герцель приїхав близько півночі. Дружина вже спала, діти, син-студент і шістнадцятилітня донька, ніколи не поверталися так рано, тому він не хвилювався: знав, що вранці вони сидітимуть на кухні, питимуть каву чи триматимуть голову під холодним душем, щоб хоч трохи прийти до тями й освіжити мізки, добряче задурені дорогими лікерами та коктейлями. Яким любив дітей. Син навчався в Соломоновому університеті, донька закінчувала престижну єврейську школу, і рівної їй за красою та розумом не можна було знайти в цілому місті. Він пообіцяв дітям, що, коли ті здобудуть освіту, він відправить їх до Ізраїлю, де їм буде добре, і вони ніколи більше не будуть почуватися приходьками чи вигнанцями. Він зняв легкі блакитні туфлі, залишив біля входу портфель і лляний піджак та зайшов до ванної помити руки. Він усе робив дуже тихо, квартирою пересувався навшпиньки, намагався ледь чутно відчиняти двері, до речі, дверні петлі були добре змащені, так що вони не рипіли. Кімнату, в якій він спав разом із дружиною, було розділено на дві нерівні частини. Одна, та, що ближче до вікна, простора. Велике ліжко, ортопедичний матрац, плазмовий екран телевізора, кондиціонер під стелею, дорогі жалюзі, які відкривалися і закривалися за допомогою пульта, столик червоного дерева, кілька крісел і велике дзеркало, яким по всій довжині проходила широка тріщина, так що той, хто бачив у ньому своє відображення, навряд чи й зміг би себе впізнати, оскільки обличчя було видно тільки з правого боку. Друга частина: значно менша за розмірами й обставлена доволі аскетично. Робочий стіл, ноутбук, простий дерев'яний стілець, які часто стоять у школах, в учительських кімнатах і в багатьох державних установах, що живуть за рахунок бюджету та фінансуються за залишковим принципом. Диван-книжка невеликих розмірів, радіо на столі і книжкова шафа. На полицях — медична література і кілька класичних творів французької та англійської прози XIX–XX століть. Він причинив двері і, кинувши сорочку на стілець, розщепив ремінь та голосно видихнув. Цієї миті спалахнуло бліде світло нічника, і грубий голос нервово прогув:

— Иоаким, ты опять разбудил меня, — велике безформене тіло перевернулося на спину, і бліде фіолетове світло вихопило з темряви запухле обличчя й повні білі руки з темними плямами біля ліктів і долонь. Людина тримала голову так, що її можна було роздивитися тільки з одного боку, інша ховалася в нічних сутінках, і ліхтаря, щоб освітити її, біля вікна не було.

— Да-да, — перейшов на шепіт, — я очень сожалею, но ты же знаешь…

— Я не хочу ничего знать! — вперлася спиною в подушку. — Подай мне воды! — Яким узяв із тумбочки склянку з водою і вклав у її тремтячу руку. — Не можешь приходить так, чтобы не будить меня, спи в коридоре или на кухне. Но только избавь меня от этих стрессов.

— Да, конечно, Рахиль, я сделаю так, как ты скажешь. Думаю, больше подобное не повторится, — тихенько ліг у ліжко й накрився легким покривалом.

Вона вимкнула світло, і було добре чути, як риплять під вагою її тіла пружини і тривожить нічну тишу нервове посапування. Раптом вона затихла, потім напружилася, довго стогнала і врешті вихаркнула на підлогу слину й рештки їжі. Він чекав, коли вона засне. Рахіль переверталася з одного боку на другий, важко дихала, випускала гази, він затуляв ніс долонею та намагався дихати ротом. Заснула вона за годину. Яким із полегшенням зітхнув і, відкинувши покривало, устав з ліжка та вийшов з кімнати. Третя година. Ще темно, але ця темрява вже не така страшна й нездоланна. Поставив чайник. Сів на стілець і втупився поглядом у стіну.

Він жив із Рахіллю трохи більше десяти років. Вона не мала дітей. Давид і Лія — його діти від першого шлюбу. Сара народила їх у Яффі, де вони тоді мешкали. Після народження Лії вона занедужала, і, хоча він доклав усіх зусиль, вилікувати її не вдалося. Коли Сари не стало, сім'я переїхала до Тель-Авіва, а потім перетнула океан і оселилася в Сіетлі, що на північному заході США, у штаті Вашингтон. Яким за допомогою знайомих улаштувався на роботу до лікарні, де отримував чимало грошей, і вже за рік зміг купити, хоча й частково у кредит, великий будинок під містом. Із садом, басейном, тенісним кортом, давно омріяними другим поверхом і пентхаусом. Діти були задоволені. Яким будував плани на майбутнє, і тільки єдине псувало йому настрій — надто відверті залицяння немолодої колеги, яка, з усього було видно, мала проблеми з психікою і страждала через хронічну відсутність сексу. Яким спершу не помічав її, потім вирішив із нею серйозно поговорити, а після того, як вона зайшла до нього в кабінет у плащі на голе тіло і, скинувши його, почала просто в нього на очах задовольняти себе рукою, він написав директорові про все, що відбувається, і суд зобов'язав її не наближатися до Якима ближче, ніж на сто метрів. Рахіль Моровіц стала похмурою, постійно розмовляла сама з собою, спостерігала на віддалі за Якимом і довго сміялася, зачиняючись у кабінці туалету. А потім вона помстилася. Яким потрапив у її полон, і вже тільки від неї залежало його подальше життя і життя його дітей.

Навесні 1995-го року до лікарні привезли пацієнта в надважкому стані. Він потрапив у страшну аварію і після кількох надскладних операцій таки вижив, але вже не мав надії на повноцінне життя. Звали цього пацієнта Дольф Сенкергоф, відомий у штаті мільйонер, власник мережі ресторанів, супермаркетів «Сенкергоф» і авіакомпанії, яка обслуговувала тільки внутрішні рейси. Йому якраз напередодні аварії виповнилося п'ятдесят, і до палати постійно приходила молода жінка з пишним бюстом і довгими ногами. Він дивився на неї, наче на ікону, і, пустивши сльозу, намагався щось сказати. Але ані губи, ані руки не слухалися його. Він усе чув, усе розумів, але говорив тихо-тихо, так що тільки людина з добрим слухом змогла почути його, та й то якби нахилилася йому до самих уст.

Дольф був сильною людиною й добре розумів, що відбувається. Він знав, що все своє подальше життя проведе в ліжку без сексу, без руху, без задоволень, прийматиме ліки і терпляче чекатиме, поки йому змінять білизну, підставлять судно, втруть рота, помиють тіло й голову, почитають уголос останні новини зі шпальт місцевої газети чи винесуть разом із ліжком на вулицю, щоб він зміг подихати свіжим повітрям і помилуватися життям, у якому йому більше немає місця.

Яким Герцель щодня приходив до палати Сенкергофа й бачив, як цей мужній чоловік згасає, наче свічка, і спостерігає за всім, що відбувається навколо, так, наче це все він бачить у кіно. Та от одного дня він змінився. Погляд ясний, говорить так, що його можна почути і зрозуміти. Він поглянув Якимові в очі, і той зрозумів, що треба нахилитися. Сенкергоф говорив дуже повільно, але намагався вимовляти слова чітко, важко вдихаючи повітря й перепочиваючи після кожних двох-трьох речень.

— Я люблю життя. Дуже люблю, — важко ковтнув слину, — в усіх його проявах. Люблю грати у крикет, трахати свою молоду дружину, бавитися з дітьми, у мене їх четверо. Люблю свій бізнес. Виходити яхтою в океан, спускатися на дно і розглядати там коралові рифи й екзотичних риб. Я все це дуже люблю, Якиме. — Сенкергоф заплющив очі, тихо посапуючи. — Але це життя закінчилось того вечора, коли на трасі на зустрічну смугу вилетів білий мікроавтобус і зім'яв на млинець мій форд. Я тепер думаю: що для мене було б краще — умерти тоді чи значно пізніше? І я кажу собі: тоді було б краще. Лікарю, візьми мене за руку. — Яким торкнувся пальцями його жовтої кістлявої руки. — Ти відчуваєш, яка вона слаба? Відчуваєш. Я все життя ненавидів слабких і переможених. Розумієш? Я не зможу жити так, і я не хочу так жити. І, хоча евтаназія в нас дозволена законом, я маю інший план, — розплющив очі, його голос ослабнув, і Якимові доводилося напружуватися, щоб почути його слова. — Мій бізнес вартує вісімсот мільйонів, усі ці кошти я заповів своїм дітям. Коли вони стануть півнолітніми, гроші розподілять між ними порівну. Їхня мама, і я це добре знаю, одразу після моєї смерті знайде собі молодого хлопця, і в неї вже є такий, серфер. Геть безголовий тип із великим членом і добре підвішеним язиком, красою його також природа не образила. Так от, мої діти підуть світом, а вона з цим придурком просиратиме моє добро на всіх відомих пляжах світу, де я сам часто любив бувати. У Бусіосі, на Сен-Барті, в Сен-Тропе, Пор-то-Черво, на Мауї чи в Пунта-дель-Есте. Якиме, тобі про щось говорять ці назви? — Його губи спробували зобразити посмішку. — Ні? Це прекрасні місця, і з кожним із них мене пов'язують прекрасні спогади. Та це в минулому, — посмішка зникла так само раптово, як і з'явилася. — Так не буде. Якщо я погоджуся піти з життя добровільно, вона змусить мене переписати заповіт. Я знаю. Якщо ж я помру раптово, все, що я заробив, одержать мої діти. Так от, Якиме, — зазирнув йому в очі, і лікар відчув, як почастішав його пульс, — ти допоможеш мені померти раптово. І за це я заплачу тобі один мільйон американських доларів. Я випишу тобі чек, і ти зможеш зняти готівку в будь-якому банку. Ти згоден?

— Знаєте, — Яким довго дивився хворому в очі й урешті зрозумів, що іншого виходу в бідолаги немає, — я сам батько і добре знаю, що таке діти. Ви не хочете жити, і я не можу тут нічим зарадити. Я зроблю все. Ви помрете від серцевого нападу, і жоден лікар світу не дізнається, від чого ви померли насправді. Завтра о шостій вечора я зроблю все.

— Зачекайте, Якиме, — шукав очима свій піджак, — он він, у шафі, дістаньте з внутрішньої кишені чекову книжку. — Яким порився в кишені.

— Тримайте.

— Візьми мою руку до своєї, я не можу сам написати, допоможи мені. — Яким вклав ручку в пальці Сенкергофу, міцно стиснув у своїй його руку. — Ми разом виведемо мій підпис. — Чи то Яким сильно притиснув ручку до чека, чи просто ковзнула рука, та тільки, коли Дольф уписав необхідну суму й виводив підпис, стержень розірвав папір. — От дідько! Візьми зіжмакай та кинь у смітник, — Яким висунув ногою з-під ліжка відро і зробив так, як звелів Сенкергоф. Друга спроба виявилася вдалою, Яким заховав чек у портмоне і, потиснувши ледь теплу руку хворого, вийшов із палати.

Була вже п'ята година, а о шостій мала прийти медсестра Моровіц, аби прибрати в палаті. Сьогодні була її зміна. І вона завжди прибирала в Сенкергофа, хоча це мали б робити прибиральниці, яких, згідно зі штатним розкладом, було в лікарні чимало.

Наступного дня Дольф Сенкергоф устав рано. Попросив на сніданок яєчню з беконом, капучино з льодом і тирамісу. Сніданок подали о дев'ятій. Поївши, пацієнт сказав, що хоче побачити дітей. Джордж, Еван, Марія та Ульф прийшли до батька вже по обіді. Вони сіли напроти ліжка й довго дивилися в його сіро-блакитні очі, допоки той не розплакався і не сказав кожному з них підійти до нього. Містер Сенкергоф брав до своєї руку кожного з них, ледь-ледь стискав, так сильно, як тільки дозволяв йому його фізичний стан, потім просив нахилитися та цілував у чоло. Коли Марія відчула на чолі дотик пересохлих батькових уст, вона підвелася, підійшла до братів і, помахавши татові рукою, вийшла з палати. Джордж, Еван та Ульф пішли слідом, сказавши батькові на прощання «скоро побачимось» і «тримайся». Він спробував усміхнутися і ще довго дивився в стелю, а потім заплющив очі й уявляв собі їхні милі, рідні обличчя. Близько п'ятої він випив чаю і попросив, щоб йому прочитали ранкову газету. «У світі нічого не змінилося, — сказав він собі, почувши останні новини, — і навряд чи щось зміниться найближчим часом». О шостій двері відчинилися, і до палати ввійшов Яким Герцель. Дольф чекав на нього. Чекав із нетерпінням і не міг сказати напевно, чи зрадів він його приходу, чи злякався, як лякаються люди, коли смерть стає на порозі.

— Містере Сенкергоф, ви готові?

— Ні, я не готовий, але не маю іншого виходу, я хочу померти. І знаєте що, — Яким сів на край ліжка й дістав із кишені ампулу, — я думаю, що до цього ніколи не будеш готовий, це просто стається, і все.

— Я зняв гроші, дякую. У мене з цим не виникло жодних проблем, — налив у склянку води й додав туди кілька крапель з ампули, розбовтав.

— Ти так спокійно це робиш, — скосив очі на склянку. — Ти звик?

— До чого?

— До смерті.

— Ні. Просто я роблю те, що маю робити. Все, — подивився на годинник, — пийте, — підніс склянку до уст Сенкергофа, узяв його за потилицю і підняв голову над подушкою, злегка притримуючи її, влив суміш йому в рот.

— Кінець, — Дольф витягнув руки вздовж тіла й заплющив очі. — Коли будеш виходити, вимкни світло. І ще, — Яким підійшов до вимикача, — коли я помру?

— Три хвилини. Вам зараз дуже захочеться спати, і, засинаючи, ви непомітно й безболісно перейдете в інший світ. — Світло згасло, і Яким Герцель вийшов у коридор.

За годину про те, що Дольф Сенкергоф помер, уже знала вся лікарня. Причиною смерті назвали серцеву недостатність. А вже наступного дня Яким знайшов у себе на столі записку.

Записка

Якимові враз забило дух, і змокли кінцівки пальців, на чолі виступив піт, і здавалося, зараз він упаде. Тому сів на стіл і, розстебнувши ґудзик на сорочці, ослабив вузол краватки й кинув записку в смітник.

До вечора він у коридор не вийшов, просидів за комп'ютером, кілька разів попросив у секретарки кави, перечитав усі газети, які приніс кур'єр, і списав дві сторінки різними діалогами. Він їх перечитував, креслив, писав знову, а врешті відклав усе на край столу й обхопив голову руками. Розмовляти з Рахіль Моровіц було вкрай складно. Яким знав, що вона несповна розуму, і, що саме вона скаже йому, вгадати напевно він не міг.

Вона чекала на нього на лавці під кленом. У білій блузі, спідниці до колін. У руках вона тримала маленьку сіру парасольку. Яким сів поряд і привітався. Рахіль не відповіла на його вітання. Тільки хитро всміхнулася і, сказавши, щоб він її не переривав, поправила волосся на потилиці й почала:

— Я знаю, Якиме, ти думаєш, що я несповна розуму. Це не так. Звісно ж, у мені є багато чого такого, що не кожному сподобається. Я хвора на кілька неприємних болячок, і мене це дуже непокоїть. Щоб жити більш-менш добре, мені потрібна чимала сума грошей. І ти, Якиме, мені її даси.

— Та в мене… — хотів був заперечити, та вона безцеремонно його урвала.

— Я знаю, що є в тебе. Ти можеш не віддавати мені цих грошей, які тобі дав бідолашний Дольф за свою смерть. Я ставлю іншу умову. І ти її виконаєш. Я ж, у свою чергу, обіцяю тобі віддати чек і тим самим назавжди поховати правду про трагічну долю містера Сенкергофа.

Яким розглядав її так, ніби ніколи раніше не бачив. Руде жорстке волосся, велике чоло, подвійне підборіддя, зелені вузькі очиці, повні рожеві губи, великий, трохи задертий угору ніс і глибока зморшка поміж густих темно-рудих брів. Вона не була гарною, але й страшною вона не була. Звичайна жінка, яких багато у світі.

— Моя умова така: ти одружуєшся зі мною, виконуєш усі мої забаганки, повністю мене забезпечуєш, а протягом десяти років кладеш на мій рахунок певні суми грошей із таким розрахунком, щоб, коли ці десять років минуть, я змогла прийти в банк і зняти мільйон доларів. Ось що ти робитимеш, Герцелю, в ім'я свого порятунку.

— І в мене нема іншого виходу?

Вона затримала свій погляд на його руках, вони дрібно тремтіли.

— Я маю таку неприємну особливість, — гидко всміхнулася, — я одержую насолоду від того, що змушую людей страждати.

— Я згоден. — Яким підвівся й розвернувся, щоб іти.

— Розпишемося за місяць. І саме за місяць, тридцятого липня, почнеться відлік часу. Рівно через десять років, тридцятого липня, я піду в банк. І якщо на моєму рахунку не буде необхідної суми, чуєш, Якиме, — ухопила його за полу піджака, — я перетворю твоє життя на пекло.

Він ішов уздовж трояндових кущів і молодих лип, а за спиною сміялася вона. І гидко та страшно було йому від того сміху, і проклинав він той день, коли згодився убити Дольфа Сенкергофа. Але змінювати щось було вже запізно.

Клацнув замок вхідних дверей, і цей звук урвав Якимові спогади, повернувши його до реальності. Донька прийшла. Вона посміхнулася батькові, і, приклавши палець до вуст, показала поглядом у бік кімнати, де спала її мачуха, і жестами зобразила, як та кричатиме, якщо її розбудити раніше десятої. Яким дав зрозуміти, що жарт йому сподобався, і підійшов до плити. Лія була трохи напідпитку. Шкільні канікули почалися ще місяць тому, а вона ще не встигла нагулятися вдосталь. Її щовечора коханий хлопець забирав машиною й віз до клубів та ресторанів. Кілька разів вони їздили в Одесу, так, на два-три дні, потім поверталися засмаглими та щасливими. Щоправда, Рахіль завжди вміла зіпсувати Лії настрій, з'явившись несподівано в залі чи на кухні і сказавши їй кілька неприємних слів. Потім вона безцеремонно просила залицяльника забиратися до дідька, брала Лію за руку, вела до ванної, змивала з її обличчя косметику і казала, що наступного разу змусить її з'їсти помаду й пудру. Лія страшенно ображалася, позирала на тата, шукаючи в нього захисту, але той розводив руками й опускав очі. Він не міг їй нічим допомогти.

Яким підійшов до плити та відірвав аркуш календаря. Ви знаєте такі календарі ще з радянських часів, папір формату «туалетний», покращеної якості. На звороті кожного аркуша — якась добра порада, рецепт приготування гуски з яблуками чи історія відомого революціонера. Саме на таких календарях були позначені всі дати: від Дня перемоги і Нового року до Дня тракториста та Дня взяття Бастилії. Яким і досі купував такі, щоправда, дати вже були інші і свята трохи змінилися, але якість паперу залишалась такою ж самою. Відірваний аркушик кинув до смітника. Це був учорашній день, і вчора було 29-те липня 2005-го року, а сьогодні — 30-те.

Яким відчинив вікно. Місто прокидалося. Шоста ранку. Він мав збиратися. За три години на нього чекатиме президент. «Хоча, — усміхнувся подумки, — президент нікого ніколи не чекає, це його всі чекають, а він просто живе за своїм графіком і навіть не замислюється про те, скільком людям доводиться під нього підлаштовуватися». Журналісти чекають і в спеку, і в мороз його кортежу чи підходу, чиновники сидять у конференц-холах і на об'єктах, допоки він прийде й виділить їм хвилинку, водії та пасажири стоять у заторах, поки його авто й кільканадцять машин охорони проскочать вулицею і помчать далі, де також стоять, спостерігаючи за жезлом даішника, автомобілісти, проклинаючи владу й усе на світі і поглядаючи на годинники. Скільки ж часу відібрав у них президент? Яким нічого не їв, хоча донька, яка забігла до кухні в халаті на голе тіло, просила його з'їсти хоча б щось, бо на голодний шлунок працювати важко. Яким подивився на неї і, посміхнувшись самому собі, вийшов у коридор. Він згадав, як учора дивилася на нього Рахіль: вона подумки вже прирекла його на моральну страту, знала, що він не зібрав необхідної суми, і мучитиме його й надалі, а заразом мучитиме і його дітей. Яким тоді витримав її погляд і знову, як і завжди, покірно опустив очі. Рахіль засміялася і повернулася до нього лівим боком свого обличчя, він був потворним. Великі червоні ґулі, з яких скрапувала жовта рідина. Яким знав, що це рак. Але він не казав про це їй. Ліве око геть запухло, і вона не бачила ним геть нічого. Рахіль від самого початку знала, чим усе закінчиться, і їй не так був потрібен той мільйон, як можливість завдавати мук цій колись щасливій і гарній сім'ї, оскільки в неї самої не було ані краси, ані рідних людей, які б її любили.

— Ліє, я йду. Встане мама — нагодуй її, тільки дивись, щоб усе було несолоне й негаряче, вона так любить. Потім виведеш її на вулицю та побудеш поряд, поки вона дихатиме повітрям і спатиме, — узяв до рук портфель і відчинив двері.

— Так, я зроблю все, тату, — визирнула з кухні і мило йому усміхнулася.

Він сів до ліфта. Біля під'їзду стояло авто. Водія не викликав. Було надто рано, і йому треба було заїхати ще в одній важливій справі до знайомого, який жив за містом. На все Якимові залишалися дві з половиною години. Рівно за десять хвилин до дев'ятої він підійшов до металевих воріт на вулиці Банковій і, діставши мобільний, набрав номер секретарки.

— Це Яким Герцель, у мене домовлено.

— Так, Якиме Аврумовичу, зараз вас зустрінуть. Тільки попереджую одразу, — її голос виказував сильну знервованість і навіть страх, — президент у поганому гуморі, ви матимете сім хвилин на розмову. Чекайте. Паспорт маєте?

— Так, — вимкнув телефон і пішов до першого під'їзду.

Офіцери попросили його викласти всі металеві речі, зняти пасок, здати мобільний телефон і пройти через рамку. Яким усе це слухняно виконав, і, поклавши в кишеню ярлик, за яким зможе одержати назад свій мобільний, розглядав інтер'єр і чекав на того, хто відведе його до президента. Він ніколи не був тут раніше. Темно-блакитні килими, на стінах, ліворуч і праворуч коридором, — фотографії відомих українців, кадри визначних подій, схоплені об'єктивом миті радості, горя, щастя, зневіри, розчарування і тріумфу. Він почув кроки, вона йшла впевнено і швидко. Білява, зріст Венери, гострі плечі, тонка шия, карі очі й рівний ніс. Чоло чисте та високе, кисті рук — мініатюрні, і довгі блідо-рожеві нігті. На ногах, маленьких рівних ніжках, — «Шанель» на високих підборах. Костюм світло-коричневий. І біла блуза. В руці вона тримала теку, в іншій — телефон.

— Якиме Аврумовичу, на вас чекають, ходімте, — подала йому руку, він потиснув. — Мене звуть Жанна Мелащенко. — Позаду залишалися дубові двері, гардероб, охоронці.

— Сім хвилин: чи не замало?

— Ні, цього досить, — зупинилися перед кабінетом. — Зараз, секунду, — зазирнула всередину, хитнула головою. — Заходьте, — пропустила його вперед.

— Дякую, — зачинив за собою двері.

Їх у кімнаті було п'ятеро, хоча це тільки умовно можна було назвати кімнатою — велика зала, де можна було б розмістити роту солдатів. У центрі — червоний відполірований стіл. Під вікнами — дивани та крісла, оббиті бордовим шовком. Килим коричневого кольору, і паркет викладений у формі химерних візерунків. Президент сидів до нього спиною у великому шкіряному кріслі й зосереджено читав газету. Побіля нього, спершись на стіл, поверх окулярів поглядаючи на Якима, стояв глава СБУ, поряд, випалюючи одну цигарку за іншою і струшуючи попіл у кришталеву попільничку, — голова секретаріату, на дивані переглядав якісь папери міністр охорони здоров'я, а біля підвіконня походжав якийсь невідомий Якимові генерал і позирав на вулицю. На того, хто ввійшов, він не звертав ніякої уваги. Тишу урвав президент. Він підвівся і, підійшовши до столу, кинув на його блискучу поверхню газету.

— Ви читаєте свіжу пресу, пане Герцелю? — обличчя в нього почервоніло ще більше, і дрібні пухирці всипали кисті рук. Він пересувався повільно, було видно, що лімфовузли запалені й болять коліна.

— Так. Утім, сьогодні не встиг, дуже рано вийшов з дому.

— Ознайомтеся, — запросив жестом Якима взяти газету. — Читайте вголос, — коли той кинув поглядом на заголовок.

— «„Президент болен проказой“. Как стало известно из достоверных источников в окружении главы государства, Андрей Викторович Мащенко тяжело болен. Несколько дней назад на его теле появилась сыпь. После проведения анализов врачи поставили неутешительный диагноз — лепра, или болезнь Хансена. Сможет ли президент в таком состоянии управлять страной и возможно ли спасти его от смерти, — эти вопросы остаются открытыми, поскольку, пока официально господин Мащенко не признает себя больным и не покажется на людях, мы можем только гадать. В секретариате президента пока что отмалчиваются, хотя и не отрицают того, что озвученная нами информация имеет право на жизнь».

— Правда, — підійшов до Якима й забрав у нього з рук газету, — корисно зранку читати свіжу пресу? Наскільки мені відомо, ви ще вчора мали на руках результати аналізів. Ми навіть мали з вами зустрітися, — президент ходив по залі й тер пальцем перенісся, — але в мене були нагальні справи, і я змушений був відкласти зустріч. Хоча мої люди відвідали вашу лабораторію, і її завідувач сказав їм усе. Окрім нього і вас, про хворобу президента не знав ніхто, чи не так? — Різко розвернувся та поглянув Якимові в очі. Він відповів на його погляд і вперто терпів, поки сірі зіниці і червонясті білки президентових очей просвердлювали його всього аж до серця, до душі. Яким уперше відчув силу цієї людини, і йому стало навіть якось не по собі. Здавалося, він може поглядом викресати вогонь. Яким кліпнув очима і стримано посміхнувся.

— Це не зовсім так, — потер пальцем стіл. — У лабораторії працює шестеро людей, і всі вони знали про хворобу Хансена.

— Так, — утрутився голова СБУ. Він катав у роті якусь кульку, час від часу її посмоктуючи, від того при розмові він ніби з'їдав закінчення слів. — Вони знали про хворобу, але навіть гадки не мали, хто саме на неї захворів. Завідувач усе мені розповів, — він клацнув пальцями й запитально поглянув на президента.

— Пане Герцелю, час вийшов, ви можете йти. Я розумію, що всі ми люди смертні, і на кожного з нас можна натиснути, і багато кого з нас можна зламати. Ви з таких, — він налив собі до склянки води. — А лікуватимуть мене за кордоном, та тільки ви цієї інформації злити не встигнете, я оприлюдню її першим. — Президент знову сів у крісло й запросив усіх присутніх прилаштуватись поряд. На Якима вже ніхто не звертав уваги.

Його провели до виходу, повернули мобільний, побажали всього найкращого та зачинили за ним двері. Яким сів до авто, набрав номер телефону й довго слухав гудки. Врешті хриплуватий чоловічий голос відповів:

— Да, у телефона.

— Это я.

— Ну что, ты был там? — він жував, і це заважало йому чітко вимовляти слова.

— Да. Он прочел статью.

— Я перевел деньги тебе на счет. Код ты знаешь. Можешь пойти и снять наличку. Спасибо тебе, Яким. Мои хозяева остались довольны.

Гудки. Яким завів мотор, авто помалу рушило вниз Лютеранською вулицею. Повз кірху, гімназію звернув на Заньковецької. Він їхав у банк. Усі необхідні папери в нього були з собою. Яким уже передчував свободу, якої його позбавили десять років тому. Мільйон доларів лежав у нього на рахунку. Один мільйон американських доларів. Він складав їх протягом усіх цих десяти років. І сьогодні він нарешті доклав останні сто тисяч. Усе. Поглянув на годинник — десята. Рахіль уже, очевидно, встала і невдоволено оглядає кімнату, зараз вона гаркне на Лію, змусить її надягти теплі кальсони замість стрингів і накаже Давидові вчити якісь правила на івриті. Як він ненавидів усе це! На те, щоб уладнати всі питання в банку, йому вистачило години. Яким зайшов дорогою в «Глобус», купив собі новий костюм, Дії — сумку «Fendi», Давидові модний пасок і, замовивши каву та шварцвальдський торт у «Джим-кафе», зручно вмостився в плетеному кріслі й розглядав вітрини магазинів та сідниці офіціанток, які бігали туди-сюди, розносячи на тацях чашки з кавою, склянки, наповнені фрешами, і тарілки з салатами. Вдосталь посмакувавши холодним капучино, він пройшов майданом, сів у машину і врешті поїхав додому. До зустрічі з Рахіллю залишалося якихось сорок хвилин.

— Тату, ти прийшов, — Лія кинулася йому на шию з порога і, міцно поцілувавши в губи, голосно заверещала, вона давно мріяла про таку сумку й ніколи не думала, що тато зможе купити їй «Fendi».

— Я подумав, що саме час робити тобі подарунки, — краєм ока помітив, як розчинилися двері, й замотана хустиною голова Рахілі висунулася в коридор.

— Иоаким, — на ній була довга зелена сукня з тонкої шерсті, на ногах — легенькі балетки, а в руці вона тримала недогризений шматок курячого стегна, і жир стікав їй по пальцях та скрапував на килим, — что за вереск? Учи своих детей порядку, иначе я их сама научу! — кинула стегно на підлогу і, переступивши через нього, швидко, як тільки могла, пішла до Дії, вона хотіла схопити її за руку, але Яким ступив крок і, закривши доньку собою, змусив Рахіль різко зупинитися і скрикнути від несподіванки. — Иоаким, ты… ты как смел? — вона хапала ротом повітря і кліпала своїми хижими очицями.

— Сегодня 30-е июля, медсестра Рахиль Моровиц. — Він дістав із гаманця календарик і тицьнув їй під носа. — Ровно десять лет назад мы с тобой заключили сделку, и ты о ней очень хорошо помнишь. Так вот, — узяв до рук портфель і витягнув звідти папери, серед них був конверт, він розірвав його й дістав банківську картку, — возьми, с помощью этой карточки ты сможешь снять в любом банке мира необходимую тебе сумму денег. Код — в конверте, — віддав їй і його, — я перевел на счет один миллион долларов США, все, что ты просила. — Вона дивилася на нього розгублено й водночас вороже, здавалося, вона побачила привида чи їй сказали, що настав кінець світу. Таким був вираз її обличчя, коли він сказав їй про мільйон. — Давай мне чек.

Рахіль заохала, кілька разів зойкнула і попленталася в кімнату. Може, вона й хотіла щось учинити, але якось нутром відчула, що вдіяти нічого не зможе, вона програла, і це було надто очевидно. Вийшовши знову в коридор, вона тримала в руці той самий надірваний чек, на якому ще залишилося чорнило від ручки Дольфа Сенкергофа, якому Герцель допоміг покинути цей світ.

— Возьми, Иоаким, — він узяв чек і, діставши з кишені запальничку, одразу спалив папірець, попіл розвіяв і задоволено всміхнувся.

— Я заберу детей и уеду на недельку в Крым. Когда мы вернемся, я хочу, чтобы тебя уже здесь не было. И я не хотел бы видеть тебя когда-либо, медсестра Рахиль Моровиц. Мы квиты.

Вона дивилася на нього так, як підбитий стрілою хижак дивиться на мисливця, шию якого врятували від гострих зубів звіра тільки якась секунда і влучність друзів. Так не хочеться вмирати, а ще більше відчаю додає усвідомлення того, що ти помираєш сам і що ніколи вже не зможеш помститися людині за свою смерть.

Яким покликав Давида, наказав узяти необхідне, потім поцьомав у щічку Лію, і, пообіцявши купити все, потрібне для відпочинку, дорогою, відчинив двері і, навіть не глянувши на Рахіль, пішов до ліфта. Коли за тиждень сім'я Герцелів повернеться до квартири, Рахілі Моровіц там уже не буде, не буде і її речей. Тільки в кухні на столі лежатиме записка.

Записка

Він кинув папірець до попільнички і клацнув запальничкою. Спостерігав за тим, як вогонь зжирає сантиметри паперу й написані нею слова. Потім він подув на попіл, і той розлетівся по столу. Яким змів його в долоню і, відчинивши вікно, пустив за вітром, сказавши тихо-тихо: «Наче й нічого не було, ніколи й нічого». Потім поглянув на небо і, посміхнувшись, заплакав. Плакати Герцель не любив.

Розділ 55 (Chapter 55)

Газета «Скандальные новости» вийшла 30-го липня рекордним двомільйонним тиражем. Її власник, Рафаїл Ерлюк, сидів цього дня в одному з московських ресторанів і, п'ючи кельтське пиво, задоволено всміхався і час від часу відповідав на телефонні дзвінки. Йому телефонували з України, Вашингтона, Цюріха, Йоганнесбурга, Базеля, зі Страсбурга, з Рима, Амстердама та Касабланки. Рафаїл задоволено плямкав губами, спостерігав за тим, як тихо і рівно несе свої води Москва-ріка і відбивається в її спокійній поверхні золота баня православного храму. Він знав, що його дуже чекають у Києві і президент особисто віддав наказ зробити все можливе, щоб у Ерлюка виникли серйозні проблеми. Втім, він не дуже тим переймався. Певні люди, дуже близькі до перших кремлівських осіб, пообіцяли йому цілковиту підтримку і лояльність російського лідера, якщо він і надалі триматиметься правильного курсу й не робитиме того, що буде цим людям невигідно.

Повідомлення про страшну хворобу президента Мащенка струсонуло Україну і змусило все мисляче й рефлексуюче її населення ставити собі та колегам тисячі запитань, на які ніхто б не дав вичерпних відповідей. Увечері того ж дня на всіх рейтингових каналах були організовані багатогодинні ток-шоу, участь у яких взяли відомі, маловідомі або й зовсім не відомі політики, медики, колишні працівники спецслужб, релігійні діячі, журналісти, дипломати й навіть артисти. Усі вони багато говорили, але користі від тих розмов не було ніякої. Президент мовчав. У його канцелярії день і ніч працювали кращі уми, писали варіанти виходу з цієї ситуації з максимальним збереженням позицій і рейтингів президента, прогнозисти моделювали тисячі можливих варіантів розвитку подій, аналітики радили Мащенкові зробити і так і інак, а іміджмейкери наперебій пропонували вийти в прямий ефір і звернутися до народу з відозвою. Президент мовчав. Він лежав удома на великому шкіряному дивані й мовчки терпів страшний біль, і фізичний, і моральний. Щогодини йому ставало гірше, і зробити бодай щось вітчизняні ескулапи не могли. Вони кололи різні препарати, які послаблювали больові відчуття, а врешті зійшлися на думці, що Мащенку треба їхати за кордон. Але тут стали в позу його радники і спонсори: вони поставили єдину умову — він має звернутися до народу, а ще краще — провести масштабну прес-конференцію для місцевої та закордонної преси. Максим Галаган, близький друг, кум і соратник Мащенка, приїхав до нього на дачу пізно ввечері і, сівши навпроти друга, довго дивився йому в очі, а потім тихо промовив:

— Андрію, ти чуєш мене?

— Так, — скривився від болю й підняв руку, — я тебе чую, — узяв із табуретки, яка стояла біля дивана, воду та підніс до уст.

— Я б цю сволоту Герцеля порішив.

— До чого тут він? Не він, це б зробив хтось іншій. Все було сплановано, Максиме, і ти це знаєш не гірше за мене. За цим стоїть Ерлюк, а хто його тримає за яйця, тобі не треба говорити, — зробив кілька ковтків і затих.

— Вони вкрали в нас час. Ще день-два, і ми б вигадали, як подати людям цю інформацію. Ерлюк змусив нас відігруватися й виправдуватися. Адже всі думають, що ми свідомо приховували правду. Так виходить, що ми брехуни.

— Максиме, коли вибори? — повернув до нього головуй облизав пошерхлі губи.

— За рік.

— Тепер вони будуть значно раніше. І повір мені, це тільки початок. Хіба ти не розумієш? Вони просто прибрали мене з дороги й максимально наблизили бажану мить. Ерлюк добре розуміє, що, протримайся я при владі ще рік, він утратить усі свої заводи та підприємства в Україні, а з ним — і його хазяї. Я тільки не думав, що вони завдадуть удару так швидко.

— Андрію, якщо тебе послухати, — устав із крісла і ступив кілька кроків, підійшов до столу, — то може здатися, що ти вже склав зброю. Ти не хочеш боротися?

— Я мав розмову з тим завлабораторії, Шавло його прізвище, чи як? Так от, — дивився в стелю і говорив тихо, було видно, що йому важко вимовляти ці слова, — він мене попередив: подолати цю хворобу неможливо. Те, чим мене інфікували, має всі ознаки хвороби Хансена, але це щось зовсім інше. Він запевнив, що подібне бачить уперше. Жити мені залишилося кілька тижнів або ще менше. Я не казав про це нікому: ані тобі, ані рідним, і ти їм не кажи, я не хочу зайвих сліз. Я лідер, і помирати мушу як лідер. Мене зараз цікавить зовсім інше — що буде після мене.

— Не кажи цього, Андрію, відвеземо тебе в Ізраїль, і там вилікують, я знаю, там вилікують, — запалив цигарку, потім кинувся був гасити, він знав, що президент не любить, коли палять у його присутності.

— Пали собі, мені байдуже, — помовчав. — Вони мають кандидата на моє місце, Ян Урманіс, віце-прем'єр. Я знаю більше: він і кілька людей, лояльних до нього і Ерлюка, зберуться сьогодні вночі на дачі в Мирческу, це недалеко від Києва. Там буде Оргус, ти знаєш Оргуса. Він запише на плівку все, про що там говоритимуть. І повір, коли я одержу цю плівку, у мене стане на один убивчий козир більше. І коли я піду цією картою, от вони здивуються, — засміявся й раптово стих. — Під ними все: парламент, Кабмін, силовики, у мене — хіба армія й «Альфа». Оце і все, що я маю. Преса також не моя. Хіба там один канал та дві газети. Так що йди спати, Максиме, завтра зранку Оргус привезе плівки, і я почну війну за мою, за нашу країну. І в такій війні можна буде й померти, у такій війні не страшно померти, а отак, ні за що і не знаючи, що буде після тебе, не завдавши жодного удару, — ні, так лідери не повинні вмирати. Все, я хочу спати, йди. — Мащенко накрився ковдрою і вимкнув світло, Максим Галаган тихо вийшов із кімнати і, попрощавшись зі схвильованою дружиною, сів у авто й помчав до Києва. Була друга ночі, і до цього вирішального ранку залишалося всього якихось кілька годин.

Андрій Мащенко добре чув, як грюкнули вхідні двері і чорний «бентлі» виїхав із двору. Він злукавив, коли сказав, що хоче спати, сон утік від нього кілька днів тому, і відтоді він зовсім не спав. Біль і думи змушували просто так лежати на дивані, ходити кімнатою, гуляти садом, брати ручку й папір і писати, багато писати. Мащенко був бійцем. Таким, якими й мають бути справжні бійці: бити першим, мовчати, коли болить, падаючи, вставати знову і вгризатися в горлянку супротивникові, коли той хай на мить, але втратить пильність і випустить тебе з поля зору. Трохи вайлуватий на вигляд, із відкритим українським обличчям, ясним і хитруватим поглядом, він нагадував довженківських героїв. Схильний до самозаглиблення, любитель етнокультури, риболовлі і футболу, він завжди змушував своїх опонентів помилятися, вважаючи його тюхтієм, якого можна легко обманути. Потім, щоправда, вони кусали лікті й дивилися на нього знизу вгору, тихо просячи про помилування. А він милував, він не любив убивати. Щоправда, піднявши тих, кого сам кинув на ринг, він ніколи їм не довіряв, він просто слухав і робив усе по-своєму. Друзі? У нього не було друзів. Максим Галаган? Грошовий мішок. Мащенко знав, він і подібні до нього соратники вже видирають один одному очі, сподіваючись вирвати булаву з його рук. Президент знав, що Галаган чекав від нього ствердного «так» на пропозицію підтримати саме його на майбутніх виборах. Адже підтримка Мащенка багато б що дала. Його рейтинги зашкалювали, а особливо після реприватизації та публічного покарання деяких олігархів, підвищення рівня соціальних виплат і показової боротьби з корупцією у вузах і держустановах — на нього буквально молилися. Втім, — і тепер президент це зрозумів, — у цій своїй боротьбі він завжди залишався одним у полі воїном. Соратники та опоненти домовлялися за його спинами й чекали, коли ж він упаде. Тепер він упав. І вони чекають його швидкої смерті, щоб поділити всю владу без нього, а його взяти як прапор і, піднявши над головою, зійти переможцями на трон. Олігархи? Так, він зробив їм кілька реверансів, а вони дали кошти на відбудову культурних пам'яток. Але він не вірив цим людям. В очах у них — тьма і цифри з багатьма нулями. Вони порвуть цю країну на шматки і підуть кланятися тому, хто прийде після нього. Ще в нього був брат. Втім, про те, що Славік Мащенко — його брат, знали, напевно, тільки його дружина й сам Славко. Вони росли нарізно. І ніхто не здогадувався, що батько президента, убитий ще в 70-х якимись зеками-втікачами, мав ще одного сина, щоправда, від іншої жінки. Про Славка президент дізнався років із десять тому і тоді вперше з ним зустрівся. Після того вони вже не бачилися. Президент інколи йому телефонував і добре знав, що він робить і як живе. Він міг покластися на Славка, і той завжди піде до останнього заради брата. Андрій Вікторович набрав номер на мобільному, була вже третя ночі.

— Алло, Славо, це я, — він вийшов на балкон, щоб не розбудити рідних.

— Що там у тебе? — брат не спав, це було добре чути.

— Помираю, — гірко засміявся.

— Нема шансів?

— Нема. Сил залишилося на останній удар. Телефоную, щоб просто сказати тобі, — зам'явся, його душили сльози, і це важко було приховати, — та ти сам знаєш, Славо. Як там діти твої?

— Малі сплять, дружина на кухні дивиться телевізор, там зараз ток-шоу на всіх каналах, про тебе говорять.

— А, гм. — Вітер шумів, скуйовджуючи довге зелене волосся верб і малюючи кола на чистій ставковій воді.

— Старші живуть окремо. Даша шукає себе, брат її за кордоном навчається. Такі справи. Ти просто так зателефонував чи хочеш щось сказати конкретне?

— Ні, просто попередити маю. Коли мене не стане, не кажи нікому, що ти мій брат: з'їдять.

— Ні, не скажу.

— Ну бувай.

— Тримайся, брате.

— За що? — засміявся.

— За себе.

— Мгм, — сховав телефон у кишеню і спустився сходами в сад.

З балкона можна було зійти прямо до саду дерев'яними різьбленими сходами. Він застебнув ґудзики на білій лляній сорочці і підставив обличчя вітрові.

Поряд із ним не було людей, на яких він би міг покластися. Так, усі вони доклали рук і грошей до його перемоги. Втім, вони вже взяли сповна за свою допомогу. Хто посади, хто заводи і фабрики, хто преференції в бізнесі, хто вигідні закордонні контракти, хто закриття кримінальних справ, відкритих проти них за колишньої влади, хто — можливість розправитися з ворогами… І він знав, що не має більше того, що міг би їм дати. Тепер вони хочуть влади. І причому кожен хоче мати повноту влади в своїх, тільки своїх руках. Зграя голодних гієн, вони пританцьовують біля його слабого тіла і чекають, коли можна буде завити на місяць, знаменуючи тим самим його смерть і вгризтися в горло один одному.

Андрій Вікторович знав про них усе, і не було в них нічого, що б змусило його потиснути їм руку і передати свої повноваження. Країна? Йому доля дала шанс управляти прекрасною країною, яку населяли гарні, розумні, милі і щирі люди. Так, може, зараз їх стало на кілька мільйонів менше: хто на заробітках, хто емігрував назавжди, хто вмирає від передозування наркотиків, у шахтах, від голоду чи рук придуркуватих, позбавлених майбутнього хлопців, яким утрачати нема чого, хіба тільки життя, хто помирає в лікарнях і госпісах від раку чи СНІДу, туберкульозу і серцево-судинних захворювань. Так, подумалось, багато українців помирає ні за що. Ці люди вірили, вони віддали йому свої голоси й навіть серця, а тепер він їх залишає напризволяще.

Напевно, не можна бути хорошим президентом у цій дивній країні, де природна селекція відбирає з мільйонів чесних і мудрих людей купку недалеких психічнохворих індивідуумів, жадібних до грошей, задоволення, влади й насолод. Саме вони й дориваються до влади, і саме через них і деяку слабкодухість громадян добра й багата в принципі країна змушена потерпати від бідності, радіації, наркоторгівлі, алкоголізму, інфекцій і соціальної невлаштованості. Мащенко знає поіменно кожного з тих, хто заробляє на нещасті українців. Утім, він не міг вступити з ними у відкриту боротьбу, бо вони володіли правом маніпулювати громадською свідомістю, витрачаючи мільйони на журналістів, піар-акцїї, спортивні заходи, благочинність і футбольні клуби. А ще вони мали компромат на багатьох людей з оточення Мащенка, а підставити своїх соратників президент не міг. Є в політиці своя етика, і от один з її неписаних законів зобов'язує політичних гравців ніколи не грати проти своїх, хіба тільки в тому разі, коли перемога гарантує дивіденди і тобі, і їм. А ще ці етичні закони не дозволяють підставляти тих, хто з тобою одного кольору. Якщо ти переступиш цей закон, тебе перестануть поважати і ті, хто за, і ті, хто проти. Адже і чорні, і білі, і чорно-білі мовчки підкоряються цим законам і не дозволяють собі вчиняти «бєспредєл», бо в такому разі ти станеш вигнанцем, і не протримаєшся довго на олімпі. Здадуть свої ж, оскільки твоя присутність шкодить передусім їм самим. І вони одразу ж знайдуть вигнанцеві заміну, бо охочих потрапити в команду сотні. Є й ті, хто стає вигнанцем за вказівкою, виконуючи наказ, вони вчиняють політичне самогубство, згодившись зробити брудну справу. Втім, такі люди одержують у нагороду за це гроші чи бізнес, громадянство якоїсь невеличкої сонячної країни, і, хоча на батьківщині їх і оголошують зрадниками та ворогами, ці ярлики мають значення тільки для маси, вигнанців це вже ніяк не обходить.

Президент подивився на годинник. П'ята ранку. Він нервово тер руки й оглядав молоді яблуні та вишні, які посадив сам. Торкнувся пальцями свіжої кори невисокої яблуньки — роса і запашний сік зволожили пучки, і, піднісши їх до носа, він на повні груди вдихнув тієї свіжості. Заплющив очі, вслухаючись у той шалений вранішній хор, у шумі якого вчувалися йому і шелест листя, і шепіт трави, і гавкіт сусідських собак, і плюскіт хвиль, і порипування старих сосен, що височать аж ген на межі, де червоніють кущі смородини, і посапування їжачків, і голос горлиці, а на голову падали важкі краплі роси, і так солодко й любо йому було стояти отак посеред саду, і ніби не було навколо нічого, тільки він і земля, і мати йде до корови, і батько човгає дорогою до лісу, покрикуючи на малого вертлявого собаку, що лащиться до нього й поривається вкусити за чобіт. Видихнув повітря, широко розплющив очі й дістав із кишені телефон.

— Так, я слухаю тебе, Оргусе, — рушив у бік будинку.

— Плівка в мене, президенте.

— Ти знаєш, що робити. Мені більше не телефонуй, — вимкнув мобільний, і, піднявшись сходами на балкон, увійшов до кімнати, і, переодягтись у темно-синій костюм «Бріоні», довго розглядав себе в дзеркало, потім відчинив двері й вийшов у коридор. Діти та дружина спали. Він крадькома пробрався через залу, сів у авто і, не сповіщаючи своїх охоронців, виїхав із двору. Трасою тільки зрідка шмигали туди-сюди іномарки, він звернув у бік Києва й увімкнув тиху музику, президент любив слухати блюз.

Розділ 56 (Chapter 56)

— Діерале, по-моєму, почалося, — Свєта відсунулася від столу і схопилася руками за живіт, вона важко дихала, і її обличчя враз вкрилося червоними плямами.

— Я викличу швидку, — Діераль кинулася до телефону, набрала номер. — Алло, швидка? Малишка, 35, квартира 97, у жінки перейми. Ні, води ще не відійшли, — поклала слухавку. — Сказали, щоб ти лягла і спробувала заспокоїтися, бригада буде за десять хвилин.

Свєта помалу вийшла в хол і лягла на диван. Діераль схопила сумку та похапцем складала туди все необхідне: халат, простирадло, мило, зубну щітку, мочалку, шампунь, пелюшки і гроші. Світлана лежала, дивилася в стелю і намагалася вирівняти дихання, втім, це їй не вдавалося, і вона нервово хапала ротом повітря й відчувала, як б'ється в ній маленька людина, і такими приємними та до болю рідними були ті удари. У двері подзвонили. Діераль відчинила. Чоловік і дві жінки увійшли до кімнати, оглянули Свєту, помацали живіт і, перезирнувшись, наказали їй іти за ними. Діераль сказала, що також поїде до лікарні. На запитання лікаря, ким вона буде породіллі, та відповіла: «Сестрою».

Їхали хвилин сорок. Пологовий будинок № 5 на Севастопольській площі ховався в сутінках. Заїхали до центральних воріт. Свєту поклали на ноші і понесли просто в пологовий зал. Діералі сказали, що вона може зачекати в коридорі. Дорогою у Свєти відійшли води, і рахунок уже йшов на хвилини. Лікар-акушер, — високий чоловік років сорока, чорне з сивиною волосся, засмагла шкіра, він був схожий на грузина чи азербайджанця, — швидко йшов коридором. Поруч бігла медсестра і щось йому розповідала, він кинув поглядом на Діераль.

— Лікарю, зачекайте, — схопила його за руку.

— Время, девушка, время, — не сповільнюючи кроку.

— Моя сестра народжує.

— Это прекрасно. И что? — відчинив двері пологової зали й на мить зупинився.

— Я хочу, щоб усе пройшло без ускладнень. Я дам гроші.

— Я не беру денег, милая. Хотите, чтобы роды прошли удачно, вы можете сделать вот что, — усміхнувся.

— Що? — її уста нервово тремтіли.

— Молитесь.

Він зник за дверима, і Діераль, покусуючи нігті, присіла на краєчок оббитої дерматином лави. Вона не знала жодної православної молитви і католицьких молитов вона не знала також. Тому просто склала руки замком і, впершись у них обличчям, почала просити Бога, щоб Він допоміг Світлані і дав новому життю прийти цієї ночі у світ.

Вона напівлежала в пологовому кріслі й намагалася зосередитися серед цієї метушні: медсестри тримали її за руки, акушер мацав пальцями живіт і постійно поглядав на Світлану. Потім сильний біль сперезав їй поперек, перед очима спалахнуло біле світло, і вона втратила свідомість. Слова й окрики чула наче крізь туман. Очуняла.

— Слабая ты у нас, мама. В обморок больше не грохайся, ребенка потеряешь, давай тужся, — лікар допомагав їй, як міг, але без її зусиль усі ці спроби були марними.

— Я не можу, важко дуже, болить, не можу так, — піт заливав їй очі, біль трусив усе тіло і ледь чутний хрускіт кісток шокував.

— Это таз хрустит, не бойся, мамочка, так надо, кричи, кричи и дыши, дыши часто.

Света корчилась і кричала так, що горло зводили судоми, й самій страшно ставало від того крику. Вона відчувала, як плід помалу рухається вниз, але чи довго доведеться отак виштовхувати його з себе, вона не знала.

— Покличте Діераль! Чуєте? Покличте сюди Діераль! — вона ледь не заверещала, і лікарі врешті звернули увагу на її слова.

— Кто такая Диэраль? — акушер нахилився їй до самого обличчя й напружився.

— Она ждет там, я люблю ее, она, она любимая моя. Слышите? Позовите ее! — Вона вчепилася собі за литки, і від її нігтів на шкірі залишилися глибокі порізи, кров скрапувала на підлогу, але вона не відчувала цього болю, інший, значно сильніший, біль, який вона не могла собі уявити, рвав її на шматки, і, здавалося, голова от-от лусне.

— Плод не проходит, плод слишком большой, и голова никак не может пройти, давайте щипцы, — лікар узяв до рук інструмент, але цієї миті Діераль кинулася до нього.

— Не треба цього, ви можете пошкодити плід, я сама, я їй допоможу, вона зможе сама.

— Леди, не пошли бы вы! — акушер визвірився на неї, але потім ураз зм'як і, поглянувши їй в очі, відступив.

Діераль обхопила руками Світлані голову і прошепотіла:

— Я поряд, мила, давай, дихай часто та глибоко. Видихай, не слухай нікого й нічого. Напружся.

— Ха, ха, ха, — Світлана видихала і дивилася на велику лампу, яка світила просто в очі.

Медсестри й акушер забігали.

— Плод идет, головка показалась. Давай, милая, еще немного.

Світлана напружилася, закричала щосили і, звиваючись усім тілом, закинула голову й у цьому дикому шумі почула голосний крик, але це не був крик лікарів.

— Есть, — плід узяли на руки і, відрізавши пуповину, поклали їй на груди. Вона не бачила маленького тільця, тільки відчувала, як щось мокре й тепле тремтіло в неї біля живота.

— Три разрыва, давайте укол. Зашивайте.

Вона відчула укол, і потім світ поплив перед нею, в голові шуміло, чулися якісь слова, обличчя Діералі — десь над нею, лампа, яскрава-яскрава, нили м'язи, і страшенно боліло в піхві. Останнє, що вона почула, це був голос підстаркуватої медсестри, та втерла піт з чола й голосно сказала: «Хлопчик». Потім її очі заплющилися, і вона поринула у важкий і глибокий сон.

Коли вона прийшла до тями, в кімнаті було темно. На вікнах — блідо-рожеві штори, підсвічувані вуличними ліхтарями, у їхньому тьмяному світлі вона побачила, що поряд із її стоїть ще п'ять ліжок. Жінки вже спали. Одна з них тихо постогнувала, інші накрилися ковдрою з головою й ледь чутно посапували. На ній була нічна сорочка, і волосся зібране в хвіст. Нило в животі, очевидно, це давалися взнаки свіжі шви. Годинника під рукою не було, і тому сказати, котра година, вона не могла. За вікнами — глупа ніч. У коридорі — тиша. Тільки десь далеко блимала однісінька лампа і чути було, як рипить під кимось стілець. Певно, це чергова медсестра бореться з дрімотою, читаючи Донцову чи граючись мобільним. Свєта спробувала підвестися, м'язи відмовлялися виконувати її накази. Кількагодинна боротьба в пологовій залі давалася взнаки. Страшенно боліла шия. Поряд, на столику стояли квіти, сік і йогурт. А ще — повна тарілка яблук та гілка бананів. Світлана ще встигла подумати про те, що її синочок лежить зараз у загальній палаті сповитий і бачить свої перші сни. Потім вона заснула.

Діераль прийшла до пологового будинку о восьмій ранку. Чергова сказала, що відвідати породіллю можна буде тільки після дев'ятої. Тому Діераль сіла на стілець і дістала з кишені телефон. Вона зателефонувала подрузі й попросила, щоб та привезла їй у квартиру дитяче ліжко та ванночку. Ще вона сказала, аби та придбала пелюшки, сорочечки, памперси, укропну водичку, дитяче харчування, краще за все «Хуману-пре», і, звісно ж, соски. Розмова зайняла якихось шість хвилин, і Діералі стало враз нудно. Поряд із нею сиділи татусі, їхні батьки, батьки батьків, тещі, свекрухи, друзі татусів і подруги молодих мам, — всі вони чекали, коли їм дозволять зайти всередину та побачити нарешті і саму породіллю, і маленьку людину, яку та привела у світ. Діераль із цікавістю розглядала їхні обличчя, вловлювала міміку, жести. Вона, професійна художниця, любила спостерігати за людьми: часом бувало, помітиш такий погляд, таку посмішку, такий трагізм у міміці чи жесті, що вони тобі потім сняться, ти постійно тримаєш перед очима ті образи, поки не втілиш їх на картині.

— Так, заходите. Токо не все сразу, по очереди! — крикнула технічка, відчиняючи двері. — Одеваем бахилы, заразу не разносим, берем халатики. Бахилы — по гривне, халатик — бесплатно. — Їй було років під шістдесят, невисока, білява, крива на одну ногу, і ще Діераль помітила таку особливість: праве око було посаджене трохи вище за ліве, і ніс чомусь мав синій колір. Вона віддала жінці гривню і, натягнувши бахіли, рушила коридором у бік ліфта. Простоявши в чималому натовпі хвилин десять і так і не дочекавшись ліфта, вона запитала, де тут сходи, і піднялася на третій поверх. Коли Діераль увійшла до палати, Світлана спала. Одна рука — під головою, друга ледь торкалася підлоги. Вона була геть виснаженою. Синці під очима, і губи пошерхлі, бліді, і ще Діераль помітила на устах сліди крові, очевидно, Світлана кусала їх під час пологів. Сіла скраєчку і, поклавши на столик пакет із продуктами, довго отак сиділа й дивилася на сплячу.

— Пити дайте, пити, — Світлана розплющила очі. Вона ніяк не могла зупинити погляд на чомусь конкретному, очевидно, ще не прокинулась, і отак крізь сон промовляла ці слова, намагаючись подолати оцю межу між сном і реальністю.

— Пий, — Діераль налила у склянку води та піднесла їй до вуст. Світлана пила жадібно, великими ковтками, врешті закашлялась, і вода потекла їй на підборіддя, на сорочку й ковдру.

— Де я? — дивилася просто в очі Діералі, і та помітила, що в її очах тільки сірий якийсь туман і біль, який лишився ще з учора.

— Ти в лікарні, мила, — обхопила її руками за голову та кілька разів ущипнула за щоку.

— В лікарні? А ти чому тут?

— Я прийшла тебе відвідати. Як ти? Болить?

— Ні, ні, не болить! — спробувала підвестися, але сильно скрикнула і знову впала на ліжко.

— Лікар просив не вставати, у тебе шви, вони тільки до вечора загояться, — Діераль гладила їй чоло й міцно тримала в своїй її слабу й ніжну руку.

— А де моя дитина? — скинула ковдру і, витерши з чола піт, усміхнулася кутиками вуст.

— У загальній залі, їх там зараз саме годують, і мені сказали, що хвилин за десять ти зможеш його побачити.

— Ні. Як я дійду? Я не зможу дійти туди, — кілька разів зігнула й розігнула пальці, очевидно, уночі отерпли її руки.

— Я відвезу тебе на візку, це на поверх вище, — Діераль дістала з пакунка йогурт, сирок і кілька персиків. — Їж, Свєто, ти геть змарніла. Напевно, учора втратила кілограмів із десять, — налила ще води.

— Коли мене випишуть? — узяла ложечкою сир і відкусила персик. Соковитий фрукт бризнув, і сік скрапував на руки, такий липкий жовтуватий сік.

— За два дні. Тобі ще варто тут полежати, а сьогодні ввечері тебе переведуть в окрему палату, я домовилася про це. Там є ліжечко, і твій син спатиме біля тебе, якщо ти, звісно ж, захочеш цього.

— Так, так, я зможу, навіть якщо болітиме, я все одно вставатиму до нього, сама годуватиму й надягатиму памперс. Я зможу, — її обличчя світилося тим особливими світлом, яке виходить із серця людини, коли вона без вагань може віддати життя за того, кого любить, і коли саме життя втрачає для неї сенс, бо хтось інший стає для неї цим сенсом.

— Не хвилюйся ти так, все буде як захочеш. Поїхали? — медсестра завезла до палати візок і разом із Діераль підняла Світлану з ліжка та допомогла в ньому вмоститися. — Тобі зручно?

— Так, усе добре. Тільки от що, — опустила очі, було видно, що вона дуже хвилюється й хоче щось сказати, і дуже їй важко цієї миті говорити так, щоб її розуміли, — я не знаю, чи я зможу пережити цю мить, ну, розумієш, оцю мить, коли його побачу, — їй на очі навернулися сльози, і Діераль самій почало дерти десь у горлі, так що здалося, вона сама от-от заплаче.

— Зі щастям зажди отак: чекаєш на нього, чекаєш, а потім боїшся на нього поглянути чи взяти його до рук. Поїхали, я буду поряд. — Візок тихо порипував, наче скавчав десь під плотом сусідський собака.

Виїхали з ліфта. В коридорі не було нікого, і тільки десь з іншого боку лунали кроки та чувся крик немовлят.

— Як прізвище? — огрядна нянька дивилася на Світлану поблажливо й постійно поправляла білу накрохмалену шапочку, вкритий лаком шиньйон темно-рудого кольору був настільки великим, що зрозуміти, як та шапочка взагалі могла на ньому триматися, було вкрай важко.

— Моє? — Світлана розгублено терла пальцем уста й силувано посміхалася.

— Ну не моє ж, — нянька притримувала шапочку рукою і дмухала на непокірні лаковані волосини, які постійно падали їй на носа.

— Шевчук. Світлана Шевчук.

— А ви їй хто? — зміряла Діераль поглядом і дістала із зубів залишки ранкової їжі.

— Кохана, — сказала це так упевнено, що нянька тільки здивовано звела брови й нічого не вимовила.

— Що ж, чекайте, зараз винесуть, — показала свій пишний зад і, міцно тримаючи двома пальцями шапочку, швидко пішла коридором.

Перше, що відчула Світлана, коли їй на руки поклали маленький згорточок у блакитній шапочці, із заплющеними очима та червоним обличчям, — неймовірну ніжність і бажання притулити його до себе й ніколи більше не відпускати.

— Богатир. Їсть так, що тільки подавай, — підстаркувата жінка ховала до кишені 50 гривень, які їй устигла дати Діераль, і якось дуже вмиротворено всміхалась.

— Давай назвемо його Марком, мені завжди подобалось це ім'я. Га? Ти не проти? — Світлана ледь торкалася устами його маленької голівки і втирала сльози, які скрапували дитині на чоло.

— Звісно, ні. Марк то й Марк. Це, по-моєму, римське ім'я. Так, римське. І мені здається, хлопчик із таким іменем буде сильним і ніколи не робитиме зла. Мені так чомусь здається. — Діераль поклала руку Світлані на плече і спостерігала за тим, як маля плямкає губами, шукаючи мамині груди, і невдоволено крутить носом, бачачи свої перші кольорові сни.

— Ви принесете його мені ввечері? — Світлана поцілувала сина й віддала його няні.

— Да. Вам у палату, — понесла дитину до зали і сказала ще щось, але ніхто того не почув.

— Скажи мені, Світлано, — Діераль штовхала возик перед собою і рахувала про себе кроки, — от постійно хочу тебе запитати, але ніяк не наважуся.

— Питай, — зупинилися біля ліфта.

— Ти казатимеш своєму чоловікові, що в тебе син?

— Ні. — Двері відчинилися, люди в кабіні розступилися. — І чому ти не запитала цього раніше? Ні, я не скажу, я розлучилася з ним, і ти знаєш, мені нічого від нього не треба, я тебе люблю, — повернула голову і подивилася Діералі в самі очі. — Чуєш? Люблю.

— Чую, — їй наверталися на очі сльози, але вона їх стримувала і вперто рахувала кроки. — Де'яносто вісім.

— Що? — заїхали до палати.

— Дев'яносто вісім кроків від твого ліжка до твого сина, може, сто. Зовсім небагато, він майже поруч.

— Так, це не так уже й багато, — Світлана скривилася і стиснула кулаки: їй було боляче, і вона цього навіть не приховувала. — Ти прийдеш увечері? — вкрилася ковдрою.

— Звісно, — глянула на годинник, — тепер піду. Мені ще треба підготувати для вас кімнату.

— Тут час тягнутиметься так довго, я знаю, ці маленькі стрілочки зажди вповільнюють ходу, коли ти на когось чекаєш і тобі навіть нема з ким поговорити, — вона знову почала схлипувати.

— Я знаю. Тільки я знаю ще й те, що час лікує. І для тебе зараз це головне. Я прийду, — вона поцілувала Світлану в уста і, прихопивши порожній пакет, вийшла з палати.

Була вже одинадцята година, і їй ще треба було дуже багато зробити й увечері знову прийти сюди. Коли Діераль вийшла з лікарні і сіла в маршрутне таксі, вона вперше за багато років відчула себе щасливою. Бо вперше за багато років поряд із нею була людина, і не одна людина, заради яких вона хотіла жити.

Розділ 57 (Chapter 57)

— Ну что, билеты на руках, можем отчаливать. — Кіріл барабанив пальцями по керму й нервово кусав губи.

— Ты заплатил нам за билеты? — Люда терла скроні. Поряд сидів Давид і злизував із долонь морозиво — воно розтеклося, і саме час було б викинути його на вулицю, але забирати в дитини морозиво — то марна справа, особливо коли воно стікає їй по руках і ти тільки встигай підхоплювати язиком його солодкі теплуваті краплини.

— Да, — вимкнув музику. — Я открыл вам рабочую визу в Британию, у меня там кореш живет. Оттуда сможете махнуть через океан. Но это, конечно, если возникнет такое желание.

— Подожди, я что-то не поняла, — Люда врешті забрала в Давида морозиво й, опустивши скло, викинула його на траву. На його невдоволене посапування сказала, що купить ще й більше не забиратиме, — что значит «вам открыл»? Ты с нами не поедешь?

— Нет, я не могу. У меня жена здесь. Я ей обещал, — потер носа, — да много всякого я ей обещал. Так что свинтить без нее было бы как-то неправильно, что ли. — Завів мотор. — Вещи вам на хрен не нужны, вас там встретят и первое время помогут. Да и некогда вещи собирать. — Машина виїхала на дорогу. — Эти звери на хвосте.

— Так мы что, сразу в аэропорт? — Люда обійняла Давида за плечі і просила його не витирати руки об сидіння.

— Да. Ехать минут сорок. Правда, это если пробок не будет, — вони під'їжджали до Південного мосту. — Вроде свободно. Сейчас мост проскочим, и все, там проще. А на трасу выйдем — я форсаж включу, долетим, — Кіріл криво всміхнувся і поглянув у дзеркальце заднього виду. — Он что, хочет меня в жопу поцеловать, мерин этот?

— Что там? — Люда озирнулася — синій мікроавтобус не тримав дистанцію, здавалося, ще трохи, і він зачепить бампер.

— От черт, — Кіріл підрізав білий «жигуль» і вискочив на другу смугу. Водій мікроавтобуса не чекав від нього такого нахабства та на деякий час відстав. Рожева вантажівка не зменшувала швидкості і тим самим не дозволяла «мерсу» знову прилаштуватися за Кіріловою машиною.

— Опять за нами, — увімкнув четверту швидкість. — Так, теперь держись! — Люді здалося, що її вдавило в сидіння якоюсь силою, і вона тільки встигала тихо скрикувати, коли поряд пролітали автомобілі, і здавалося, з одним із них чорний «БМВ» не встигне розминутися.

— Может, они просто шутят, ну, знаешь там, соревнование у них такое? Ты крут, а они хотят быть еще круче.

— Ага, мечтай! — різко крутнув кермо вправо. Переслідувачі зробили те саме. — На трассе главное — не какать. — Педаль газу вже лежала на підлозі, і здавалося, більше з цієї машини нічого вичавити не вдасться. — Это я сейчас разгоняюсь, еще чуток, и взлетим, — Люда міцно тримала Давида, а той, хоча й відчував, як шалено калатає мамине серце, спокійно дивився перед собою і з подивом для себе відчував, що колеса, здавалося, уже зовсім не торкаються дороги.

— Не отстают, — пальці змокли, і голову здавило так, що вона зараз лусне.

— Двести — не предел, — міцніше стиснув кермо, — только бы менты не нарисовались. — Його очі бігали як шалені — в дзеркальце, на дорогу, направо, на Люду, знову на дорогу. — А теперь — форсаж. — Щось клацнуло, і машину сильно кинуло вперед. Стрілка спідометра стрімко падала вниз. — А вот и мои двести двадцать. И шо мы на это? — Нервово засміявся і різко змістився вправо.

— Не видно. — Мікроавтобус залишився далеко позаду.

— У нас будет минут десять времени, — говорив швидко й голосно, — до самолета — сорок минут. Так что вы — сразу на регистрацию. Меня не ждите, провожать не буду. Места получили — и на выход.

— Подожди, а ты как? — Люді було дійсно страшно, але вона вміло це приховувала.

— Да все нормально будет со мной. Я че, в первый раз? — зменшив швидкість. До аеропорту залишалося якихось сімсот метрів. — Из машин вылетаем и бегом. Ок? — різко пригальмував і, зачепивши боком червоний «рено», відчинив дверцята. — За мной!

Кіріл схопив Люду за руку, та тримала на руках Давида. В терміналі було повно людей. Літо. Хто летів туди, де є курорти і тепле море, хто повертався звідти, а хтось просто чекав на своїх рідних чи близьких, які мали незабаром вийти, тягнучи за собою великі сумки, впасти в обійми та розповісти, як воно — відпочивати там, де є курорти і тепле море.

— Так, рейс 96, нам туда. — Кіріл зайняв місце у чималій черзі, яка, проте, дуже швидко просувалася, і хвилин за шість Люда й Давид пройдуть паспортний та митний контроль і підуть собі туди, звідки видно літаки і ясне літнє небо.

— Кирилл, в общем, — Люда намагалася дібрати потрібні слова, але нічого путнього на думку не спадало, — спасибо тебе. Ты знаешь. Ты мужик, одним словом, — вона міцно його обійняла та поцілувала в щоку.

— Да ладно, харе сопли размазывать, — йому було якось незручно й водночас так добре і тепло від цих слів і обіймів.

— Да не, я серьезно, спасибо. Ты спас нас. Кормил, билеты вот купил, денег дал. Но главное — ты же сына мне вернул, парень! Слышишь? — ударила його в плече. — Ты мне сына вернул! — вона міцніше притиснула до себе Давида і схлипнула.

— От рева! — Кіріл краем ока помітив, як троє чоловіків увійшли до зали і, зупинившись під електронним табло, почали вишукувати когось у натовпі. — Вам тут пару минут осталось. Так что давайте. Чтоб все пучком. Прилетите — отзвонитесь, что там да как. Лады? — затулив Люду й Давида собою так, щоб ті, які стояли під табло, не змогли їх побачити.

— Наступний, — дівчина в білій сорочечці професійно посміхнулась і попросила документи.

— Да, возьмите. — Люда дістала з кишені паспорт і квитки.

— Місця 40 и 42 d. Проходьте.

Люда довго тримала в своїй руку Кирила, цю мужню, сильну руку. За оті дні, що вони були разом, вона встигла не просто звикнути до нього, їй навіть здавалося, що це почуття можна назвати так, як люди називають симпатію. Втім, ні, не так, це щось більше. Вдячність, тепло, довіра. Так, це була саме довіра. Вона довіряла оцій людині, яка не дала їй із сином померти.

— До встречи, Кирилл, спасибо тебе за все, — хотіла перехопити його погляд, але те їй ніяк не вдавалося, він дивився кудись у зовсім інший бік і тільки встигав підморгувати Давиду й робити компліменти дівчині, яка просила не затримувати чергу.

— Прощай, — він стояв і дивився їм услід.

— Что ты сказал? — їй доводилось напружувати голос, бо в іншому разі він би її зовсім не почув через гамір сотень людей, електронний голос, який читав оголошення, і шум машин, на які пасажири складали свою поклажу.

— Прощай, — зовсім тихо промовив він і продовжував отак стояти, ледь помітно посміхаючись, і могло здатися, що на очі йому навернулися сльози, але то тільки так здавалося, він просто спітнів.

— Не слышу, не слышу ничего, — вона вже підійшла до рамки, виклала на столик усі металеві предмети й чекала, поки Давид вигребе з кишень мідяки і фольгу від цукерок, як раптом озирнулася і скрикнула.

Троє невисоких на зріст чоловіків підійшли до Кирила ззаду і сказали спершу кілька слів, потім поглянули на Люду і хотіли були кинутися до неї, але Кіріл вдарив одного в лице, іншому підбив ногу і, узявши третього за груди, хотів був штовхнути, але враз схопився за живіт і опустився на коліна. Вона розштовхувала цікавих і працівників аеропорту, чула, як хтось кричить: «Міліція!», і бачила, що ті троє вибігли надвір, і ніхто не побіг за ними слідом. Дівчина в білій сорочці казала їй, що повертатися не можна і треба йти на посадку, але те все було лише звуковим та зоровим тлом, вона бачила й чула тільки його.

— Кирилл, родной, что, что, что? — у неї починалася істерика, і руки тремтіли так, що вона не могла розстебнути йому сорочку. — Врача, врача скорее! Ну чего вы стоите все? — вона підвела голову і побачила, що ніхто нікуди не біжить, люди з цікавістю розглядали Кіріла, сперечалися, чи вмре він одразу, чи житиме, хтось бовкнув щось про бандитизм і про те, що так їм і треба, і що колись-таки вони один одного переріжуть. І потім усе для неї змовкло: вона почула його голос, такий самий, трохи хрипкуватий, глибокий і добрий:

— Не дури, девка, лети! Вернешься — убьют. У тебя сын, понимаешь? Сына расти. И не здесь расти, не в этой дурной стране, а там, куда я так и не доехал, — засміявся, і вона помітила, як кров витекла йому на підборіддя.

— Ты знал, ты знал, что они догонят, они следили за нами, и ты все об этом знал! — вона кричала й заливала йому очі своїми солоними теплими слізьми. — Ну почему ты не полетел с нами?

— Ну не надо, милая. Кто-то должен был остаться. За все надо платить, Люда, за все и всегда. — Вона впала йому на груди й голосно ридала, вона вже не чекала лікарів: ніж пройшов йому крізь печінку, і лікарі тепер могли хіба безпомилково визначити причину смерті. — Иди, иди давай, — легенько відштовхнув її від себе й заплющив очі. — Зато, мне кажется, я прожил не зря. Да? Скажи, не зря? — Вона вперше побачила, як він плаче.

— Нет, нет, конечно же, не зря! Что ты? — вона відчула, коли він помер. Ні, не те, щоб там серце зупинилося чи просто він голосно видихнув і все — ні, вона відчула, що його вже немає. От і все.

Люда підвелася. Його тіло, красиве, закривавлене, лежало на підлозі, і лікарі, які врешті прийшли, клали його на ноші. Люда більше не дивилася йому в очі, вона хотіла запам'ятати їх живими. Тому просто розвернулася і пішла. Давид уже чекав. Він віддав їй мобільний і мовчки втер сльози. За кілька хвилин їх запросять в автобус. А до того часу вони стоятимуть, міцно взявшись за руки, і думатимуть про минуле, у яке вони ніколи більше не повернуться.

Розділ 58 (Chapter 58)

Даша лежала напівоголена на дивані й дивилася в стелю. На білій стелі сиділо щось із двадцять комарів і сірим силуетом вимальовувался тінь від великої дубової шафи. Сьома вечора. Марк уже другу годину сидів на кухні і не казав нічого. Втім, Даша й не хотіла, аби він щось їй сказав. Марк забрав із собою телефон і пообіцяв заплатити за розмови. Даша на те нічого не сказала.

— Ну что, поговорил? — вона не відвела погляду від стелі, тільки кілька разів кліпнула очима й поправила нігтем вії. — Слиплись, наверное.

— Так, спасибі, Дашо. Мені треба йти. І ти знаєш, — поклав телефон на столик, — я б не пішов. Але я не маю вибору. Я маю йти.

— Да, я знаю, — позіхнула, — тебе всегда надо. Каждый раз, когда оставляешь меня одну, ты убеждаешь, что это жизненно необходимо и ты не можешь остаться. И я вот себе о чем подумала: какой ты офигенно важный человек, если без тебя ничего не может решиться, — підвелася і сперлася на лікті.

— Дашо, послухай… — сховав руки до кишень.

— Нет, — знайшла під подушкою майку, натягнула на тіло, — это ты меня послушай, супергерой. Ты ждешь от меня благодарности за то, что перебил тех уебков на даче? Так вот, я не скажу тебе «спасибо», потому что все это случилось именно из-за тебя! — вона почервоніла, і він зрозумів, що вона от-от зірветься на крик. — До того, как ты появился в моей жизни, у меня все было нормально, меня не насиловали отморозки, мне не приходилось шляться по СИЗО и прятаться по чужим квартирам. И знаешь что? Я теперь буду жить так, как раньше, до тебя. А ты проваливай. И, пожалуйста, — взула капці і стала поряд з ним, — забудь мой номер телефона и никогда больше не появляйся в моей жизни. Ты же любишь завалиться ночью с разбитой мордой или под утро, угрюмым, в жуткой депрессии и с маниакальной идеей спасения мира. Ты сидишь у меня на кухне, трындишь о всякой херне, потом мы с тобой трахаемся, и это продолжается годами и будет продолжаться еще много лет, пока я не скажу «хватит». Так вот, — узяла його за підборіддя, — я говорю тебе: хватит, я больше так не хочу! Понял? — пішла до ванної та зачинила двері.

Марк ще трохи постояв посеред кімнати, потім поглянув на годинник, перевірив, скільки в нього в гаманці грошей і, так і не дочекавшись, поки вона закінчить підмиватися, відчинив двері та пішов до ліфта.

— Двери закрывать надо, козел! — Даша змила з обличчя рештки косметики, і він помітив, що вона вже не така, як раніше: під очима темніли великі синці, вилиці стали ще більш окресленими, і побіля вуст прорізали неглибокі рівчачки — дві зморшки. Йому стало шкода залишати її саму, але він знав, що бути з нею вже неможливо.

— Бувай, Дашо, — увійшов до ліфта.

— Да пошел ты! — грюкнула дверима.

Марк спіймав таксі і, зійшовшись із водієм у ціні, сів на заднє сидіння. Авто рушило на вокзал. Міст метро в бік Набережно-Хрещатицької перетворився на суцільний затор. Марк дивився у вікно, перечитував старі смс, грав у свій улюблений телефонний футбол, спробував задрімати, але сон уперто не хотів брати його в свій полон. За сорок хвилин вони доїхали тільки до Гідропарку. Марк плюнув через вікно і вхопив водія за плече.

— Стань тут, — дістав п'ятірку, — на, це за чотириста метрів, які ми встигли проїхати, — відчинив дверцята.

— Мало даешь, парень, — невдоволено буркнув.

— Нормально, — пішов у бік метро.

Йому вдалося втиснутися тільки в третій потяг. Спереду на нього напирали великі груди пишної білявки, ззаду якийсь пенсіонер постійно крутив своїм дипломатом, праворуч двоє молодиків голосно реготали й відригували дешевим порошковим пивом. Білявка кілька разів перехопила його погляд і мило всміхнулася.

— Вам удобно? — видихнула повітря, і Маркові стало трохи вільніше.

— Так, усе гаразд.

— Майя, — її уста когось йому нагадували, але він ніяк не міг згадати, кого саме.

— Марк. До речі, я зараз виходжу.

— А я еду дальше, — знову глибоко вдихнула, і Марк відчув на собі всю пругкість і міць її бюсту. — Может, телефонами обменяемся? — він помітив у її очах таку неприховану хтивість, що йому заніміли пальці і пучки вкрилися потом.

— І ви завжди отак роздаєте номер свого мобільного в метро?

— Очень редко, — пустила очима бісиків і ще сильніше притиснулася до Марка.

— Ви знаєте, я б записав ваш номер, але навряд чи мені вдасться вам зателефонувати.

— Но все же, — Марк відчув, що її стегно вперлося йому в пах і ритмічно рухалося вгору й униз.

— Я виходжу.

Білявка невдоволено фиркнула й відступила.

Марк вискочив на перон і помчав до ескалатора. Сильне збудження, викликане дотиками білявки, ніяк не минало, і він навіть трохи пошкодував, що не записав її номер, але потім заспокоїв себе тим, що нічим більшим, ніж сексом на одну чи навіть кілька ночей, спільним відпочинком за його рахунок чи грандіозним шопінгом у жіночих магазинах це знайомство не закінчилось би, тому викинув її з голови і знову поглянув на годинник. Початок дев'ятої. Він прийшов до камери схову і, діставши з кишені папірець, набрав код. Дверцята відчинилися. На поличці лежав невеличкий кейс темної шкіри з кодовим замком. Марк узяв його, він виявися зовсім неважким. Завібрував мобільний.

— Алло, — виходячи на вулицю.

— Ты взял кейс? — голос був йому незнайомим.

— Так, я взяв.

— Ты знаешь, что домой тебе ехать нельзя?

— Ну, — спускався вниз до оптового ринку, виглядаючи вільну машину.

— Давай в отель «Днепр», там для тебя забронирован номер. Паспорт с тобой?

— Так, — підняв руку, білий «опель» різко загальмував.

— В кейсе — флешка и магнитофон. Завтра в два у тебя пресс-конференция в УНИАНе. После нее узнаешь, где получить деньги, и на этом наши с тобой отношения закончатся. Ты все понял, Марк?

— Так, — поклав кейс на коліна. — Готель «Дніпро», — до водія.

— Что?

— Це я водієві.

— А, — закашляв. — Ну все тогда. Будь на связи.

Марк ніколи раніше не ночував у готелі «Дніпро», і йому було дуже цікаво, які там ліжка й ванни. Водій слухав радіо «Шансон» і не звертав на Марка жодної уваги.

Готфрід Унермак саме повечеряв і вирішив трохи пройтися вулицею. Якраз напроти готелю був парк, і він думав піти туди та, взявши морозива чи газованої води, посидіти на лавці, думаючи про своє й розглядаючи перехожих. Особливо йому подобалось, що в Києві так багато гарних дівчат, і влітку вони дуже одверто вдягаються, і, коли йдуть вулицею, можна навіть розгледіти колір їхніх стрингів та пухирці на сосках. Так, більшість київських дівчат бюстгальтерів не носить. Коли він уже вийшов із ресторану й попрямував до переходу, подзвонив телефон.

— Слушаю, — він добре знав, хто йому телефонував. Розмовляли німецькою.

— Парень, с которым вам предстоит поработать, минут через десять подъедет к отелю. Он выйдет из белого «опеля». В руке у него будет кейс темной кожи. Он около двух метров ростом, худощавый, русые волосы, и еще он очень похож на Христа, по крайней мере, того, которого мы видели в кино.

— Я дождусь его.

— Он остановится в номере на вашем зтаже. Налево от лифта.

— Я прослежу, в какой номер он войдет.

— Работу нужно сделать завтра вечером. В девять я позвоню вам, и вы должны будете мне сказать, что работа выполнена. Лады?

— Да, — сховав мобільний до кишені.

Готфрід не пив спиртного, але дуже багато палив. Він завжди носив із собою пачку «Давідофф», такі, знаєте, маленькі чорні цигарочки, дуже гіркі, але дим такий духмяний, що ота гіркота навіть не вчувається. Готфрід курив маленькими, але частими затяжками, випускав дим через ніздрі, потім дивився, як тліє попіл, спостерігав за химерними візерунками, які вимальовує в повітрі дим, і знову брав до рота фільтр. Біля нього зупинилася дівчина, руда, вона запитала доброю англійською, чи не хоче він розважитися, Готфрід усміхнувся й побажав їй успіху. Білий «опель» він помітив, коли той звернув на Грушевського. Загасив цигарку і повільно рушив до готелю. Авто зупинилося навпроти газетного кіоску. Марк довго не виходив, ніяк не міг знайти двадцять гривень, у його гаманці було так багато відділень, що гроші чи важливий якийсь папірець можна було шукати якихось п'ять хвилин. Врешті він зачинив за собою дверцята і, опустивши голову, пішов до входу. Швейцар чемно з ним привітався, і Марк пропустив перед себе нестарого ще, симпатичного чоловіка, той подякував йому німецькою, і Маркові здалося, що він надто довго та прискіпливо його оглядав, врешті мило сміхнувся й зайшов до холу. Марк пішов слідом. На рецепшені сиділа приємна дівчинка років двадцяти трьох і уважно вдивлялася в монітор.

— Марк Лютий, — поклав паспорт на блискучу, відполіровану поверхню, — мені замовили номер.

— Да-да, сейчас, минуточку, — клацала мишкою. — Заполняйте, — дала йому чистий бланк і ручку.

Марк досить швидко вписав потрібну інформацію і поставив унизу підпис.

— Прошу.

— Спасибо, — проглянула написане і зміряла Марка зацікавленим поглядом. — Вы журналист? Что-то никогда не слышала о вас, — дала йому ключі. — Это налево от лифта, шестой этаж.

— Завтра почуєте, — стиснув у руці ключі.

— Что? — вона не почула, що саме він сказав, тому ще довго дивилася йому вслід і намагалася згадати, де вона могла його бачити.

Німець, із яким Марк зітнувся біля входу, уже стояв біля ліфта й сам собі всміхався. Марк помітив, що багато хто з іноземців, які приїздять до нашої країни, самі собі всміхаються. Дійсно, коли таке бачиш, можна хіба тільки всміхатися.

— Fier. — Марк вивчав у школі німецьку років зо три й дещо пам'ятав.

— Oh, — кивнув німець, — gut, ich also fier. — Він увійшов першим і натиснув кнопку.

У холі, перед ліфтом, як і в більшості готелів, стояли столик, попільничка і диван, ще фікус, а на стіні над диваном висіла картина. Переважно там було зображено море чи гори. Німець помахав Маркові рукою і показав жестом, що залишиться тут, бо хоче палити. Марк сказав йому якусь фразу, яку почув у Відні, її промовляли люди, які йшли з роботи додому і прощалися з тими, хто залишався. Тому він подумав, що ця фраза має означати щось на кшталт «до зустрічі» абощо. Німець кивнув і випустив ніздрями дим. Коли Марк відчинив двері номера, він помітив, що німець зазирає в коридор і дивиться саме на нього. Втім, його голова одразу зникла, і Марк подумав, що то йому здалося. Він зачинив двері на ключ і, поклавши кейс на стіл, упав на ліжко і, навіть не роздягаючись, одразу заснув. Була вже десята година, і завтра йому треба було встати якомога раніше, бо завтра має бути одним із найголовніших днів на його короткім віку.

Розділ 59 (Chapter 59)

Марк прокинувся саме тоді, коли починало світати. Він підійшов до вікна. Вулицею йшли дві людини, бомж і нестара ще жінка. Їй заледве вдавалося утримувати рівновагу. Вона спустилася в перехід і довго ще з нього не виходила. Врешті піднялася сходами і стала, тримаючись рукою за стінку зупинки, біля філармонії. Бомж тим часом звернув на Грушевського, і тільки чути було, як дзвенять пляшки в його пакунку і шморгають лунким асфальтом старі, розбиті черевики. Автомобілів було більше, але Марк не звертав на них жодної уваги. Він умився, постояв кілька хвилин під холодним душем і врешті відчинив кейс. У білих пластикових коробках, очевидно, зберігалися плівки. Він виклав їх по одній на ліжко й розірвав видовжений конверт. Банківська картка VISA. Сховав її в гаманець і запам'ятав чотири цифри коду. Марк ніколи не записував коди банківських карток у пам'ять телефону, до блокнотів чи тим більше на руці. В першій коробці лежав сріблястий невеличкий магнітофон, в іншій — динаміки й коробочка завбільшки із сірникову. В ній він знайшов картку пам'яті. Саме на ній і було записано нічну розмову на дачі.

На вулиці вже зовсім розвиднілося, і тиша, яка спускається на місто щоночі, відступила, і їй на зміну прийшло гамірне й надокучливе пробудження, яке з часом переросте в нестерпний гул, який тиснутиме на вуха містянам аж до ночі, але вони ходитимуть вулицями, сідатимуть у маршрутки й авта, скуповуватимуться в магазинах, вистоюватимуть у чергах за обідом у численних забігайлівках і навіть не помічатимуть, як у них болять вуха та наскільки потужний і страшний той гул.

О восьмій він вийшов із номера. В підземному переході на Майдані завжди можна було випити справжньої вареної кави за якихось три гривні та почути всі останні новини і прогнози на день прийдешній. У тій кав'ярні, де стоїть сам-один стіл і нестара ще огрядна жінка із фарбованим волоссям — її, здається, звуть Люба — продає сто грамів місцевим алкоголікам, каву — інтелігенції, яка дорогою на роботу заходить сюди, щоб остаточно прокинутись і налаштуватися на робочий ритм, і коньяк — дядькам у недешевих костюмах, які п'ють у кабінетах в обідній час чи надвечір, коли всі справи залагоджено, а додому їхати не хочеться, так от, у тій кав'ярні була якась особлива атмосфера, що залишилася ще з вісімдесятих і що її вже не відчуєш у жодному іншому місці в центрі столиці.

Коли Марк зайшов усередину, там уже було кілька типових відвідувачів, вони розклали на столі булки, щоб закусити, і чекали, коли вже Люба наллє. Троє хлопців приблизно його віку й дівчина з великою сідницею дмухали на каву і домовлялися вийти в перехід попалити-побалакати. Марк теж узяв філіжанку й вийшов слідом. Ті троє плюс одна виявились журналістами. Вони на повен голос обговорювали сьогоднішню прес-конференцію Марка Лютого й запевняли одне одного, що це буде «повний піздєц» і що саме після цього все й почнеться. Ще вони спробували підрахувати, скільки за це все отримає Марк і чи встигне він утекти, чи його таки вб'ють. Марк зробив кілька ковтків і помітив, що до компанії підійшов ще один, невисокий на зріст, червонолиций, із масним волоссям і спітнілими руками. На ногах у нього був повний абзац: штани трохи вигравали матерією, але не кроєм і тим паче не довжиною, вони ледве торкалися туфлів.

— Прівєт, — потиснув хлопцям руки і взявся в боки. — Ну шо, ше не начали работать, а вже отдихаєм? Как говориться, место встрєчі ізмєніть нельзя. Танюха, — глянув на дівчину, — када єдєм на зйомку? Бо мнє сєводня надо уйті раньше. Так шо давай по-бистрячку там. Да? — він усміхнувся, і Марк помітив у роті золоту фіксу.

— Та поїдемо скоро. А ти каву будеш? — Дівчина палила вже третю цигарку, і, активно жестикулюючи тією рукою, в якій тримала цю цигарку, відстоювала свою позицію і доводила всім, що єдина людина, яка може змінити цю країну, — це Ганна Ріхтер.

— Да не, я токо шо попив вдома. Пойду, нада ше пасматрєть на тую камеру, бо в прошлий раз такое дали, шо она во время синхрона виключилась, і всьо.

— Да-да, — Танюха хрипко засміялася. — А як розсипався штатив під час візиту Путіна в Лавру?

Вони голосно зареготали. Марк допив каву і, поставивши філіжанку на стіл, пройшов повз цю компанію та спустився в метро. До початку прес-конференції залишалося ще понад чотири години, і він хотів устигнути зробити ще одну важливу справу.

— Алло, — Марк чекав потяг, спершись на колону, — я Марк Лютий, моя мама лежить у вас у кардіовідділенні. Так-так. Мені казали, що їй потрібна термінова операція і що я маю знайти сто тисяч. Що? Не чую. Кажу, що я маю гроші. Я зараз приїду. — Він вимкнув телефон і не став слухати, що йому говорила медсестра.

За годину він був у лікарні. До хворих ще не пускали. Він поговорив з адміністратором і пішов у кабінет до лікаря Михайла Голиці. Марк його не бачив раніше, але йому сказали, що саме він зможе сказати Маркові все, що той хоче знати. На третьому поверсі було порожньо. Тільки технічка мила великою ганчіркою підлогу, і ніс забивав ядучий запах хлорки.

— Триста сьома де?

— Оно, — технічка, не підіймаючи голови, махнула рукою в бік вікна і вмочила ганчірку у відро.

Марк постукав і ввійшов. Лікар сидів за столом і саме діставав із дипломата якісь папери. Його здивував такий ранній візит відвідувача. Михайло Голиця зачинив дипломат і заховав його під стіл.

— Михайло Голиця, завідувач кардіовідділення. Що ви хотіли?

— Марк Лютий, журналіст, — підійшов, потиснув йому руку, м'яку, теплу й водночас міцну, як і в будь-якого іншого хірурга.

Лікар підвівся й запитав у Марка, чи той не хоче кави або чаю. Марк відмовився. Лікар увімкнув чайник у розетку, перевірив, чи є там вода, і дістав із шухляди чашку, цукор та бляшанку з кавою «Нескафе». Поки вода закипала, Михайло Голиця уважно розглядав Марка, врешті залив окропом біло-коричневу суміш і довго ще дзеленчав ложкою, бовтаючи каву.

— То ви, кажете, журналіст? — сів у крісло й запросив Марка сісти поряд.

— Так.

— Ви з професійних питань? — сьорбнув і облизався.

— Ні, моя мама лежить у вас. Мені зателефонували кілька днів тому і сказали, що їй потрібна операція. Я знайшов гроші.

— Хто вам телефонував? — кава обпекла йому язик, і він намагався приховати, як йому пече.

— Наталя. Медсестра. Так, її звали саме так. Наталя. Прізвища, на жаль, я не запитав.

— Вона звільнилася, — відкусив печиво і зробив маленький ковточок.

— Ще раз? — нахилився до лікаря.

— Вона вже не працює в нас. А як звуть вашу матір?

— Ганна Люта.

— А ви хіба не знаєте? — лікар змів зі столу крихти й відсунув від себе чашку.

— Що? Що я не знаю? — Марк помітив, як зблід лікар і враз змінився його такий поблажливо-спокійний голос.

— Марку, ваша мати два дні тому померла.

Йому забило віддих, і серце, обірвавшись, покотилося десь униз. У голові загуло, і сльози потекли на щоки, уста й ніс. Він намагався стримати непідвладний йому дріж і звестися на ноги, які відмовлялися його слухатись. Пальці похолонули, відчай і страх, невідомі йому до цього часу, охопили його, і він намагався стримати крик, який бився в зведене судомою горло і, здавалося, от-от вирветься з нього, і тоді він уже не зможе себе контролювати.

— Марку, дати вам води? — лікар схопився на ноги.

Хлопець заперечно хитнув головою і таки встав із крісла.

— Де вона? — обличчя було мокрим від сліз.

— У морзі. Ви маєте її забрати. Коли ви заберете її, Марку?

— Сьогодні, — він відчинив двері і, обернувшись, тихо промовив. — А як мені знайти Наталю, медсестру?

— Та я не знаю, Марку. Не скажу вам, де вона. А що?

— Ні, нічого, — зачинив двері і вийшов у порожній коридор. Ступив кілька кроків. Жодної думки, тільки якесь страшне відчуття самотності та безвиході, наче хтось опустив перед тобою штору, і ти залишився стояти сам у темній маленькій кімнаті, з якої нема виходу. Марк спустився сходами вниз, це забрало в нього двадцять хвилин. Свіже повітря вдарило в обличчя, і йому здалося, що в голові зірвався від того якийсь клапан, він упав на коліна, обхопив голову руками й закричав щосили. Таким гучним і протяжним був той крик, що люди вибігли з лікарні і перехожі відійшли вбік, спостерігаючи, як повзає по землі молодий хлопець, рве на собі волосся, кусає до крові губи і б'є руками об бетон. Він затих хвилин за десять. Лежав, припавши обличчям до долонь, важко дихав і час від часу схлипував. Медсестра стояла над ним із ліками в руках і жестами просила перехожих іти собі далі.

— Випийте!

— Що це? — Марк перевів на неї бездумний погляд.

— Заспокійливе.

— Не треба, — підвівся, втер футболкою обличчя і, похитуючись, пішов вбік дороги ловити таксі. Він напевно знав, куди йому треба їхати зараз і що саме він має робити.

Синій «деу» зупинився, і Марк, навіть не питаючи про ціну, сів на переднє сидіння. Водій не сказав нічого, тільки попросив щільніше зачинити двері та поїхав на розворот.

Розділ 60 (Chapter 60)

У чому сенс нашого життя? Кожен шукає відповіді на це запитання. Я знайшов відповідь. Любов. Саме вона і є сенсом усього нашого життя. Це банально? Не знаю. Якщо ти прочитав це в книзі, то, звісно ж, це буде для тебе просто інформацією, яку можна сприйняти, можна забути за секунду, можна занотувати у власний щоденник, де ти записуєш крилаті фрази й усілякі там корисні речі: рахунки футбольних матчів, столиці різних країн, кухонні рецепти, три способи доведення жінки до оргазму чи метод збільшення статевого члена. Так от, до такого щоденника ти ще можеш записати ще й те, що сенс людського життя — в любові. Може, колись ти подумаєш про те, що в тих словах таки була правда, а може, і сам врешті знайдеш сенс свого життя й посмієшся з того, що записав у своєму старенькому записнику.

Для мене це геть не банально. Абсолютну істину не можна вигадати, вирахувати, довести чи спростувати. Вона просто відкривається тобі, і все. Оця істина стає частиною твого єства, кров'ю, яка змушує битися твоє серце, світлом, що виводить тебе з темряви й вимальовує в цілковитій темряві обриси предметів і тіл, які ти так довго шукав, але ніяк не міг знайти. Втім, одкровення істини не забезпечує її функціонування. Ти мусиш змінитися, і змінитися так, як вимагатиме від тебе оце одкровення, яке в один мент — опівдні чи ввечері, вночі, коли ти саме зібрався займатися сексом зі своєю коханою, чи о шостій ранку, коли встав і, протираючи очі, йшов до ванної чистити зуби і приводити до ладу шкіру обличчя, — прийшло у твоє життя та розділило його на дві частини: до цієї миті й опісля неї. Ти можеш ходити вулицями, просиджувати цілими днями за робочим столом, споживати в ресторані чи на кухні одну страву за іншою, знайомитися з дівчатами, займатися бізнесом чи іще що завгодно ти можеш робити і носити в своєму серці оцю істину, як дитина носить під сорочкою свою улюблену іграшку, аби її не забрали інші, радіти їй, одержувати величезну насолоду від усвідомлення того факту, що ти володієш істиною, про яку ніхто інший навіть не здогадується. Втім, прийде той день, коли ти змушений будеш вирішити: я житиму заради істини, чи істина — заради мене. І якщо ти обереш друге, ти прокинешся наступного дня й відчуєш порожнечу, таку велику і страшну, що тобі захочеться вдавитися, але ти вип'єш чаю, займешся онанізмом у туалеті, підеш на роботу й до вечора забудеш про те, що ще вчора ти був багатшим за увесь світ, бо мав те, що не можна ані купити, ані продати, ані навіть попросити, те, що просто приходить і змінює твоє життя, кидаючи виклик, на який ти мусиш відповісти і або переродитися, або втратити все.

Я вийшов на балкон тризіркового одеського готелю, що на десятій станції Фонтанки. Була перша ночі, великі берези схиляли своє гілля, і листя шуміло від свіжого вітру в мене над самою головою, ще, по-моєму, чувся гамір і сміх дівчат, які мешкали поверхом нижче, і от цієї саме миті я зрозумів: любов — ось заради чого варто жити. І не любов до чогось, а любов як субстанція, що керує всіма твоїми помислами, спрямовує тебе, підказує, що робити, а що — ні, надихає на великі й малі справи, розраджує, допомагає пережити втрату чи біль, образи й несправедливість, труднощі й нелюбов. Позбавляє тебе страху невдач, помилок і смерті. Любов, яка проводить тебе через горнило страждань і перемін, а врешті робить тебе іншим, таким, яким і має бути той, хто називається іменем Людина. Перше і найголовніше — ти починаєш любити себе. Не сусідів, які щоразу кажуть тобі щось образливе, коли зустрічають біля ліфта, а ти із ввічливості мовчиш у відповідь, а потім гризеш себе й думаєш, що іншим разом не будеш залишати відчиненими вхідні двері і не палитимеш на балконі, аби дим не заходив у відчинену сусідами кватирку; не роботу, заради якої відмовляєшся від вихідних, вільного часу і приховуєш від усіх свою хворобу, аби тільки не подумали, що ти поганий робітник, і не звільнили тебе без попередження, не гроші, які були для тебе вищою цінністю і відсутність яких повергала тебе в таку страшну депресію, вийти з якої вдавалося тільки за допомогою пігулок, відпочинку та чималої дози алкоголю, сексу в під'їзді, автотренінгу чи кількаденного сну з перервами на каву, яєчню й перегляд футбольного матчу чи «Дому-2»; не гарних дівчат, які псують тобі нерви, змушують вигадувати різні способи покласти їх у ліжко, влаштовуватися на три роботи, щоб придбати їм різні дурниці на кшталт модних джинсів, турпутівок до Туреччини, косметики, нового мобільного телефону чи авто; і навіть не друзів, які згадують про тебе тільки тоді, коли ти їм телефонуєш, або коли в них закінчуються гроші. Коли ти справді почнеш любити себе, інші це помітять. Їм раптом не захочеться з тебе кепкувати, і образливі слова застрягнуть у них у горлі. Коли любиш, ти цінуєш об'єкт своєї любові, а те, що цінне, не може бути зневаженим. І нехай ти не маєш доброї роботи чи заробітку, нехай ти вдягаєшся не в бутиках і єдина брендова річ на тобі — це труси з секонд-хенду, не важливо, важливо те, що ти розумієш головне: все це другорядне.

І ще, коли любиш себе, ти стаєш щасливим. Тобі не треба просити, аби тебе любили інші, не потрібно купувати дівчатам усе поспіль за можливість почути «я тебе люблю», знаючи, що це лишень слова, — усе це враз стає зайвим. Тобі добре бути самому, бо ти знаєш, що не сам. Мине небагато часу, і люди зацікавляться тобою, вони врешті зрозуміють, що не вони тобі потрібні, а ти їм, бо в тобі є любов. Люди дуже добре відчувають її присутність, адже всі вони — усвідомлено чи ні — шукають любові. І ти зможеш дати їм те, чого вони дійсно потребують.

Якщо полюбиш себе, у тебе зміниться ставлення до самого себе: ти захочеш мати добру фізичну форму, а не ходити згорбившись, міцно стуливши уста й насунувши кепку на самі очі, комплексуючи через свій зріст, вагу, криві ноги, худі руки чи довгий ніс. Ти враз зрозумієш, що можеш бути гарним. І що оті дівчата та хлопці, яких ти бачиш на обкладинках модних журналів не напівбоги, а звичайні люди, такі самі, як ти, і що ти не гірший за них, просто тобі треба трохи над собою попрацювати. Ти не втрачатимеш гроші на шльондр, пиво, цукерки й тупі фільми, на платні порносайти, невдячних друзів і неякісні речі, ти запишешся до фітнес-центру, придбаєш добрий одяг і врешті вивчиш іноземну мову. Повір, ніхто не подумає про тебе, якщо тільки ти сам цього не зробиш.

Ми філантропи, нас навчили, нас довго вчили бути філантропами: раніше ми допомагали будувати комуністичні режими в різних бідних і маленьких країнах типу Камбоджі, Куби, Північної Кореї чи Афганістану, потім перекинули на розбудову власної країни, заспокоюючи нас, голодних, зневірених, розчарованих і злих тим, що маємо ми виключно те, що маємо, і що колись нам стане краще. Дурня все це: не можна збудувати щасливої сім'ї, організації, країни руками й розумом нещасливих людей. І якщо кожна людина не навчиться бути щасливою й не житиме в любові та мирі, не буде навколо неї ані щастя, ані любові, ані миру. Тому почни з себе. По-перше, не звинувачуй себе в усьому. Це релігія, яка є зароблянням грошей на релігійних почуттях людей, навчила тебе постійно жити в страхові та самокатуванні. Неправда. Людина, обтяжена гріхами й помилками, не зможе досягти успіху і зробити щось для Бога на цій землі. Твоє минуле, яким би воно не було, — то твій скарб, помилки — досвід, успіхи — допінг, і не думай інакше. У твоєму житті, скільки б не було тобі років, нічого нема випадкового, геть нічого, усе тобі знадобиться, і все мало своє призначення, геть усе. Тому викинь із голови всі нав'язані формули та правила, припини довіряти політикам і попам, ти їм не потрібен. Одні хочуть твій голос, інші — твою душу. Але чи хочеш цього ти? Ні, ти хочеш бути щасливим. Хіба нещасні люди можуть зробити тебе щасливим? Ні. Тільки ти сам здатен на це, тільки ти, і ніхто крім тебе. Просто варто розібратися в собі самому, відкрити те, що вклав у тебе Бог, зрозуміти, для чого ти прийшов у цей світ, і стати-таки на ту дорогу, яка приведе до світла. А все це починається з любові.

Відсутність любові викликає незадоволення, невлаштованість, а відтак — гнів, злість і заздрість. Це засліплює тебе, і ти бігаєш, як сліпе кошеня, у пошуку того, що тобі дійсно потрібне, але так нічого й не знаходиш. Ось чому в нашій країні так багато бідних, незадоволених, злих і хворих людей. Внутрішнє роздратування й безлад спричиняють фізичне захворювання. Люди не винні, їм просто ніхто не пояснив, що в житті головне, а що — ні, з чого варто почати, а чим — закінчити, їх просто використали, забивши мізки помилковими формулами й закликами, їх запрограмували на те, аби вони були нічим більшим, як тільки купівельноспроможною масою, безвольним і сліпим електоратом, німою паствою, готовою зробити все, що їй звелять.

Ви ніколи не запитували себе, чому політики, бізнесмени і священики працюють завжди разом? Тому, що вони мають одну мету — мати всіх нас, і єдине, що може завадити їм це робити, — наша обізнаність. Легко нагинати темних людей, це так просто — дурити дурних. От за це саме вони і платять: ми — бізнесменам, купуючи все, що вони виробляють, бізнесмени — політикам за те, що вони нам обіцяють, а ми даємо їм у руки універсальний інструмент маніпуляції — владу, політики — церкві за те, що вона тримає людей у покорі й несвідомому страхові, церква — чиновникам за те, що вони забезпечують її спокійне існування, чиновники — бандитам, аби хоч щось залишити собі, бандити — нам, за нашу роботу з ранку до вечора, а ми — бізнесменам. От таке замкнене коло. Ми не маємо жити в ілюзіях: від нас потребують тільки покори, постійного перебування в позі раком, лежання перед увімкненим телевізором, довіри до того, що ми в телевізорі бачимо і що чуємо, відвідування крамниць і базарів, безініціативності, неамбіційності та спокійного розумового сну.

Ви знаєте, скільки грошей заробляють крамниці в сезони знижок? Значно більше, ніж витрачають на все те, що продають. Бо навіть зі знижками ці речі коштують удвічі дорожче, ніж власники крамниць їх придбали. Люди дуріють у такий час: купують англійське взуття, італійські кофтинки, турецькі шкірянки і навіть не знають, що шиють це все в Броварах і реальна ціна цих речей — не більше двох гривень. Хіба ж мали б бізнесмени такі надприбутки, якби ми були трохи розумнішими?

Людина, яка себе любить, не дасть себе обдурити. Але таких людей мало. Влада, наче рак, знищує все світле й розумне, що з'являється в людині, даючи їй натомість гроші, посади, а в гіршому разі — кулю чи в'язницю. Церква також не мириться з альтернативною думкою і не чує запитань, інакодумці стають ворогами й відлучаються від церкви, бандити неслухняних просто вбивають. Система не хоче змін, система не хоче мати в собі самій збоїв, а будь-яка людина, яка зрозуміла істину й насмілилася виголосити власну думку, — це збій, і що швидше вдасться її ліквідувати, то менше залишиться шансів, що ці збої триватимуть. Тваринний світ. Як у тій ілюстрації з підручника зоології: жук їсть слимака, птаха — жука, звір — птаху, людина — звіра, людину — людина. Інакше бути не може, це закон, і, якщо його порушити, світ припинить існування. Так само думають і творці системи: порушення законів, ними вигаданих, зруйнує створений ними світ, де ми з вами — просто планктон, який треба з'їсти, робоча сила, яку можна використовувати, вуха, на які можна вішати локшину, баласт, якого можна за необхідності легко позбутися.

Скільки ви заробляєте? Якщо чесно? Так мало? Це тому, що ви надійно і без збоїв працюєте в системі. Вам не дають умерти з голоду, але й відчути себе щасливими та незалежними вам також не дозволяють. В іншому разі ви зможете жити й поза системою, але ж вона не зможе жити без вас. Перемогти систему як таку неможливо. Вона тримається на великих амбіціях, великих грошах, великому егоїзмові та гріхах. Утім, кожен із нас має можливість подолати систему в самому собі. Так, це складно, це вкрай складно, але водночас нема нічого простішого, аніж зламати в собі оцю систему з її дурними механізмами, які не дають тобі бути самим собою. Система сильна, бо випереджає тебе на крок, і тобі здається, що ти ніколи не зможеш її обдурити, вона завжди буде думати на два ходи наперед, як той гросмейстер, що сів до шахівниці зіграти партію із новачком. Але гросмейстер виграє тільки тому, що його суперник передбачуваний, і ще — тому, що є певні шахові закони, якими не можна нехтувати, і, знаючи ті закони, можна обіграти навіть дідька лисого. Система переконана, що ти живеш за її законами, і тому вона не чекає від тебе жодної несподіванки. І от саме тоді, коли ти зробиш те, чого від тебе не очікують, система дасть збій. Ти зв'язаний роботою, родиною, зарплатнею, кредитами за житло, авто, медичною страховкою, суспільною мораллю, громадянством, паспортними даними, амбіціями, друзями, патріотизмом, і ще чим завгодно може зв'язати тебе система, аби знати, які кнопки натиснути, аби ти вчинив саме так, як від тебе того очікують. Щоб виграти, треба просто взяти й піти в інший бік. Стати вільним — нема нічого кращого і нема нічого страшнішого для людини, яка роками жила в системі, — в один день ураз стати вільною, і самостійно приймати рішення, і йти саме туди, куди ти хочеш піти, і не тому, що так потрібно, а тільки тому, що ти так собі вирішив. Сам. Іти власною дорогою може тільки та людина, яка вірить. Без віри пройти той шлях неможливо. Бо саме віра породжує незбориму силу, яка робить тебе унікальним і назавжди нищить у тобі самому створені системою механізми.

Розділ 61 (Chapter 61)

Марк ішов Московським мостом у бік Троєщини і, озираючись назад, бачив, як сідає сонце й кидає свою червону тінь на церковні бані, будинки, дерева і на світло-сірі хмарки. Останні змінювали колір і згорали в тому ніжному багатті. Вечір. Аварія. Дві вантажівки не розминулися і тим самим утворили величезний затор, який починався ще біля метро «Петрівка» і тягнувся аж до мосту через Десенку. Марк ходу. Він хотів ще до смеркання залишити місто. Грошей на таксі не було, і він вирішив сісти до будь-якої машини, яка їхатиме з міста. Зупинився, автівки мчали назустріч, блимаючи блідими фарами. Він підняв руку. Так стояв хвилин із шість. Врешті зупинилася темно-зелена іномарка. Водій опустив скло. Марк не побачив його очей — синя бейсболка, такі продаються на троєщинському ринку за шість гривень, вони лежать у великій картонній коробці, і колоритні корейці чи китайці залюбки скидають гривні три-чотири, якщо дуже попросити або зробити вигляд, що вам товар не подобається і ви йдете собі далі шукати інший. Марк поглянув на руки: коли йому не вдавалося дізнатися щось про людину, бо та ховала очі, він завжди звертав увагу на руки, руки могли сказати про людину ще більше, аніж очі чи, скажімо, уста. Маленькі товсті пальці. Нігті коротко підстрижені, не схоже на манікюр, але очевидно, що було зроблено принаймні спробу привести руки до ладу. Шкіра смаглява, ані татуювань, ані каблучок. Маркові ці руки ні про що не говорили. Таке трапляється дуже рідко, коли руки — мовчать. І причина того одна — просто людина не хоче, аби її руки вам про щось розповіли.

— Куда едем, парень? — голос звичайний, тільки зуби геть гнилі. Водій помітив, що Марк звернув увагу на його зуби, одразу стулив вуста, втер пальцем під носом.

— За місто.

— В какую сторону? — на ньому був спортивний костюм, біла футболка, натуральна, без малюнків і написів, темно-сині кросівки, і ще Марк помітив його годинник — масивний, на білому металевому браслеті, на циферблаті — напис. Марк не зміг його прочитати.

— На північ.

— Ну садись. Я еду до Чернигова. Там ночь перекантуешься, а утром найдешь себе попутчика.

Марк відчинив двері і хотів був сісти поряд із водієм, але той заперечно похитав головою.

— Оно поломано, — ударив рукою по сидінню, — никак не дойдут руки починить. Садись назад.

Марк обрав собі місце праворуч від водія. Зачинив дверцята і, глибоко вдихнувши повітря, відчув дивний запах — наче кілька днів немита дівка зняла труси, і тобі в ніс ударив аромат її брудного лона.

— Да заводись ты, — він тиснув на педалі, позираючи на маршрутне таксі. Коли останній пасажир протиснувся в салон, жовтий автобус рушив. Людей на зупинці не залишилось. Цієї миті мотор запрацював. — Отодвинься чуток от двери, обзор закрываешь, — водій озирнувся, і Маркові здалося, що він усміхнувся. Задні дверцята розчинилися, і двоє дебелих чоловіків застрибнули в авто. Один притиснув Маркову руку до сидіння, інший схопив за шию і приклав до щоки дуло пістолета.

— Едем! — від того, що сидів праворуч, приємно пахло, і ніжно-блакитна теніска виглядала досить пристойно.

— Ты положил лопаты в багажник? — другий видався Маркові дуже злою та жорстокою людиною. Важке підборіддя, вузькі очі, широкі вуста і великий ніс. Руки червоні, потріскана шкіра, його руки пахли клеєм і ще чимось гидким, здається, брагою.

— Да, — водій мчав за місто, підрізаючи автівки і проминаючи світлофори. Така його поведінка дала Маркові можливість зробити невтішний для себе висновок: ті, хто його викрав, не боялися того, що їх можуть зупинити даішники. — Вывезем его в поле и там зароем. Слышишь, парень, — водій нарешті зняв із голови бейсболку, і Марк побачив, що він зовсім лисий, — выроешь себе яму?

— А інакше ніяк не можна? — Марк знав, що він не втече від них, і єдине питання, на яке він хотів одержати відповідь перед смертю, — хто сказав їм його вбити.

— Нет. Никак. Да ты не переживай, это не так страшно, как кажется, — той, зі смердючими руками, облизав губи.

— Ти перевіряв? — заплющив очі й дослухався до шуму вітру за вікном і ударів власного серця.

Вони їхали мовчки. Минуло двадцять хвилин. Довелося затриматися на Ленінградській площі: затор. Коли виїхали на трасу, Маркові супутники дістали з-під сидіння пляшку горілки.

— Так, давай направо и полем метров триста под лесок. Во-он туда, — він підтягнув свою красиву блакитну теніску й дістав з-за пояса пістолет. — Тормози, — водій увімкнув фари і клацнув запальничкою, дим дешевих цигарок наповнив салон. — На, пей! — той, хто наставляв на Марка пістолет, звів замок і голосно вилаявся.

— Я не п'ю горілку, — Марк обхопив голову руками й застогнав, він урешті почав усвідомлювати, що зараз із ним має відбутися.

— Заливай! — один узяв Марка за волосся, різко смикнув до себе, а інший луснув його в щелепу, і Марк відчув, як боляче вдарило в зуби міцне скло півлітрової пляшки, і тепла рідина потекла в горло.

Він кашляв, відпльовувався, захлинався, горілка текла через ніс і заливала очі, але вони таки влили в нього всі 500 грамів і, відчинивши двері, викинули пляшку на траву.

— Выходи! — його штовхнули в спину. М'яка, запашна земля. Суха трава лоскотала щоки й уста, маленькі грудочки заплутувались у волоссі. — Копай давай! Разлегся.

Марка підняли і, давши лопату, змусили копати яму. Він не міг сказати, що аж надто п'яний. Навіть не так — він був цілком тверезим. Очевидно, це все концентрація. Коли людина збирає всю свою силу в кулак і наказує організмові підкорятися наказам розуму, ані алкоголь, ані наркотики не мають над нею ніякої сили. Утім, знаючи, що оці троє чоловіків, двоє з яких палять цигарку за цигаркою, спостерігаючи за Марковою роботою, а третій, ставши навпроти нього, посапуючи, кидає землю, допомагаючи Маркові якомога швидше викопати яму, думають, що він п'яний, то краще їм підігрувати й жодним рухом чи поглядом не виказати себе. Марк кілька разів картинно впав, перечепившись через лопату, почав сміятися, потім матюкнувся і, перевернувшись на спину, щось голосно закричав. За що отримав удар черевиком по печінці.

— Ну что, вроде нормалек? — чоловік у блакитній тенісці підштовхнув Марка до ями і, забравши в нього з рук лопату, приклав йому до скроні пістолет. Марк заточився, але той схопив хлопця за плече. — Стой, парень, стой, сейчас все закончится. — Марк заплакав, потім кілька разів крикнув і, упавши на коліна, почав істерично схлипувати та кликати на допомогу.

— Опусти ствол, — він потирав свої смердючі руки і не зводив із Марка очей. — Он не соображает ни хера. Зачем его мочить? Дай ему пушку.

— Не исполняй, — штовхнув Марка в плече і плюнув собі під ноги.

— Давай-давай, — узяв хлопця за руки і підняв з колін, потім дістав із кишені зброю. — На, отстрели себе башку, слышишь?

— Собі? — Марк дивився на чорний метал і руку цієї страшної людини.

— Да, себе. На, — він вклав пістолет йому в долоню і ступив кілька кроків назад, — сейчас бахнет.

Водій пішов до авто. Марк стояв із заплющеними очима. Під ногами — яма, в руках — пістолет Макарова. Він рахував секунди й намагався дати собі відповідь на одне-єдине запитання: він хоче жити чи ні? Варто прикласти дуло до скроні й натиснути спусковий гачок, як усе закінчиться: і біль, і страх, і невпевненість, і смуток, і нелюбов, і необхідність думати про те, куди йти і що робити, і жага помсти, і мрії про щастя, яке враз перетворилося на купку попелу. Повіє вітер, і його велика мрія осяде на полях і в лісах, а йому залишиться тільки відчуття гіркоти на вустах і незгойна сердечна рана, для якої нема в цьому світі ліків. А може, все ж таки зробити надзусилля й використати цей шалений шанс, який йому зараз дає життя, ступити крок, і, долавши прірву, піти собі далі, і йти, допоки стане сил дихати, й вірити в те, що все буде добре, і правда таки переможе, нехай не скрізь і не назавжди, нехай вона переможе принаймні в його свідомості та серці. Він стиснув руків'я, поглянув з-під брів, де стоять ті двоє. Вони палили й весело щось обговорювали. Марк дослухався. Йшлося про якусь дівку, яку вони кілька годин тому трахали в рот на задньому сидінні авто. Їх розділяло всього сім метрів. Не більше. Марк приклав пістолет собі до скроні. Чоловік із важким підборіддям поволі рушив у бік Марка. Той, другий, тримав пістолет у руці. Марк знав, що в нього є хіба секунда, не більше. Коли нападник уже був за метр від нього, він ступив крок назустріч, щосили вдарив його ногою в живіт. Чоловік скрикнув і впав на коліна. Другий не встиг вистрілити. Куля вдарила в ніс і вийшла через потилицю. Коли Марк убив другого, водій вискочив з автівки і, голосно матюкаючись, побіг у бік лісу. Очевидно, у нього не було зброї. Марк опустився на одне коліно. Водій біг досить швидко, але до лісу було ще метрів із двадцять. Перша куля потрапила йому в бік. Кров заливала траву, але він продовжував повзти. За хвилину Марк наступив ногою йому на голову і сказав: «Досить». Водій мовчав.

— Хто вам сказав мене вбити? — Дуло пістолета дивилося просто в спину водієві.

— Пошел ты на хуй, мудак!

Марк натиснув на гачок. Потім він вистрілив удруге.

Тіла кинув у яму й засипав землею. Але перш ніж сховати їх під шаром чорнозему, перевірив кишені вбитих. Водій виявився майором МВС Буцьком Миколою Сергійовичем, страшний чоловік із вузькими очицями — працівником УБОЗу Манжаком Артемом Павловичем, а той, у блакитній тенісці, — підполковником Андрієвським Кирилом Федоровичем. Марк сховав посвідчення і, відійшовши від машини метрів на десять, вистрілив у бензобак. Він не бачив вибуху, бо одразу розвернувся й побіг до лісу. У нього не було грошей, і куди йти, він не знав. Марк викинув пістолет і, спершись на дерево, ще довго спостерігав за тим, як горить автомобіль. У кишені завібрував мобільний. Його це здивувало: у Києві не було людей, які могли б йому зателефонувати. Жодної людини, яка хотіла б його почути. Прихований номер. Марк дуже не любив, коли йому телефонували люди, номера телефону яких він не бачив. Ніч принесла прохолоду і спокій. У лісі було зовсім тихо, тільки кричали десь птахи, і шуміло листя високих дерев.

— Алло.

— Марку, ти живий? — Він ніколи раніше не чув цього голосу.

— Так, я живий.

— Значить, тобі таки вдалося від них утекти?

— Ні. Я їх убив, — Марк кілька разів голосно кашлянув, дерло в горлі від нервового напруження чи нічного холоду.

— Значить, я не помилився. Марку, флеш-карта, яку ти взяв у камері схову, у тебе?

— Так.

— Ти прослухав запис?

— Ні.

— Ти мусиш це почути.

— І що тоді?

— Тоді ти все збагнеш. І змушений будеш вирішити, що тобі робити. Бо те, що ти почуєш, і є правдою про те, що насправді відбувається в цій країні.

— Повірте, мене вже не цікавить, що відбувається з цією країною й усіма її жителями. Я хочу знати тільки дві речі: хто винен у смерті моєї матері і чому мене хотіли вбити. Чуєте, оце і все, що я хочу почути.

— Мене звуть Оргус, Марку. І знаєш, мене так назвали невипадково.

— І що мені з того? — Маркові вривався терпець.

— Узагалі, все в цьому житті невипадкове. Люди так собі думають, що стається та чи та подія і це просто збіг обставин, а насправді це просто один з епізодів, без якого не може бути продовження. А воно має бути. Розумієш мене?

— Ні.

— А взагалі-то Оргус — це назва данського міста, Марку.

— Скажіть, що я маю робити? Бо я геть нічого не розумію і не знаю, куди мені йти.

— Ти бачиш місяць, Марку?

— Місяць? — Він підвів очі в небо, крізь густе гілля старих сосен світив своїм холодним світлом блідолиций володар ночі. — Так, я бачу місяць.

— Знаєш, Марку, місяць має одну особливість: насправді він є зовсім не таким, яким ти його бачиш уночі, бо ти бачиш його в чужому освітленні, як би ти побачив людину в масці звіра. Але водночас місяць — єдиний, на кого ти можеш покластися вночі, коли не горять ліхтарі і люди повимикали в хатах світло. Саме його фальшиве проміння виведе тебе на дорогу.

— До чого ти мені все це кажеш, Оргусе? — Марк хотів був крикнути щось у слухавку, але не встиг: хрипкий голос незнайомця змовк. Зв'язок урвався…

Київ

03.09.2007