Book: Елізіум



Елізіум
Елізіум

Наталя Чибісова

Елізіум

Частина 1

Пролог

1. Лист

Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку — понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже — літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, — подумалось. — Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Погляд.

Пронизливий.

Різко обернулася.

Незнайомець у темному костюмі.

Прискорила ходу. Чоловік не відступав. Завернула в підворіття. Побігла. На якийсь час пощастило відірватись, але, випірнувши на велелюдну вулицю, побачила: чоловік вже очікує на неї. Дав знак зупинитися. Підійшов. Вручив конверт. Розвернувся. Пішов геть. Упізнала конверт. Зблідла.

Червона печатка.

Квіти лілеї.

Хрест посередині.

Інквізиція викликає в Надзвичайний трибунал. Її.

Озирнулася. Запхала листа до кишені.


Додому!

Усі витріщаються.

Кому ти потрібний?

Перехожі озираються.

Нікому ти не потрібен!

Усім до тебе байдуже.


Заледве переступивши поріг, кинулася на кухню, витягла з холодильника пляшку батькового віскі, налила півсклянки.

Кілька великих ковтків. Сіла на табурет. Відкрила листа.

Розпорядження.

Упродовж двадцяти чотирьох годин.

Кабінет 516.

Початок миролюбний. Могли прийти вночі.

Сподівалася, ніколи того не трапиться.

Завжди знала — трапиться.

Цього не мало трапитись!

З нею.

З ким завгодно…

Окрім…

неї.

Це…

Не…

Її…

Доля.

Не її Смерть.


Нарешті.

Інквізиція поставила крапку. У довгій грі. У кота-мишки. Вона втомилася.

Лють.

Шаліє.

Під шкірою.

Сліпа.

Первісна.

Лють.

Відчай.

Вижити!

Як вони сміють?

Відбирати право на існування? У неї.

Мовчання.

Відповідати на питання ніхто не збирався. Світ рікою тік у майбутнє байдужий, холодний, безжальний.

2. Dies lrae[1]

Треба щось робити.

Треба

щось

робити.

Робити щось. Треба.

Боротися!

Вона не дозволить їм заввиграшки вбити її. Допомога. Попросити про допомогу. Кого? Хто здатен допомогти? Їй. Зараз.


Бог!

Бог.

Бог?

Hi!

Сміх.

Тільки не Він. Не допомагає. Таким. Як. Вона. Не допоміг. Їй. Тоді. Прокляв її. Й усіх подібних до неї. Марно просила. Марно благала. Тоді. Не пожалів її. Не зглянувся.

Марно стукала в зачинені брами неба. Як там було? «Коли не прийдеш до Бога — Його ніколи немає вдома».[2] Марно просила про допомогу. Не почули. Не допомогли. Ні. Гірше. Почули. Усе він чує. Та не допомогли. Не зволили. Не вважали за потрібне. Просила не бути такою. Не робити цього з нею. Зупинити все. Не допомогли тоді — не допоможуть і тепер. Він віддав її вовкам. Богам з нелюдськими обличчями. Бог-ворон. Бог-вовк. Боги в масках. Вони теж не допоможуть. Віддав її іншому світу, іншому небу.

Йде полем, що рясніє червоними й блакитними квітами. Туди — у далечінь. Безкінечною дорогою. Де схід? Десь там у пшениці на жердині сидить бог-ворон. Де південь? Не може відшукати його. Де захід? Пшениця пароститься, вивищується над нею, вона проштовхується крізь жнива, бо голос кличе, голос шукає її. Де північ? Живе тіло неба, її тіло, нелюдський голос розриває, з-під пальців сльозиться кров — блакитна кров неба й червона кров тих, які не знайшли бога-ворона серед зерен, що, падаючи у небо, проростали дощем. Бо не було бога-ворона серед зерен і не було його серед колосся, а був у кожній зернині, й ті, що не знайшли його, не прийшли на голос й не прозріли усередину себе, й не проросли усередину неба — були приреченими.

Вибух.

Вибухнуло.

У небі?

Небо?

Сонце?

Закинула голову.

У жирандолі перегоріла лампа.

Де твій Бог?

Ні, не так.

Вибухнула.

Спочатку одна.

Де твій Бог?

Потім інша.

Де Він?

Дивилася, як одна по одній вибухають у жирандолі лампи, вкидаючи кімнату в темряву. Нічого особливого.

Писати Богові марно. Те, що відбувається, Його цілком влаштовує. Він на боці Інквізиції. Його все влаштовує. Не треба турбувати Бога. Він втомився. Хай відпочине.

Стала наспівувати колискову. Пошепки.


Батькові подзвонити?

Ні. Не йому. Він не повинен нічого знати. Тільки не він. Має слабке серце. Не переживе. Батьковим друзям?

Ні, невдала ідея. Розкажуть батькові.

Вона також має друзів.

Гарних.

Надійних.

Впливових.

Допоможуть. Не відмовлять. Усе буде добре.

Обов’язково…


Вона сиділа на підлозі.

Коробка. Наповнена. Речами. Чужими. Речі більше їй не належать. Купа непотребу.

Ця листівка — подарунок на день народження. У сміття.

Ця фігурка, така гладка на дотик, — на Новий рік.

Годинник презентували друзі. Коли школу закінчила. У сміття.

Боляче.

Боляче?

Хіба відчувають мертві біль? Боляче живим. Мертві? Хто вони? Ті, кого живі викреслили з життя? Бути мертвим добре чи погано? Погано чи добре? Як таке трапилось?

Друзі? Друзів майже не лишилося. У неї. Тепер. Одні викреслили її з життя. Свого. Інших — викреслила вона. Зі свого життя. А чи є з чого викреслювати?

Гіркота розтікається венами густим солодкавим чорним соком.

Її випхали за двері. Спотворені страхом і зневагою людські обличчя. Жодної людської риси. Іди. Швидше забирайся геть. Думки полум’ям свічки випалені на стінах підземелля. Темрява. Страх. Де воно ховалося? Раніше. Раніше все інакше було.

Дурила себе. Ілюзія людського життя. Нормального існування. Бачила лише те, що прагнула бачити. Але були інші. Інші?

Скрушно хитали головами. Обіцяли зробити все можливе. Але. В очах, ні — у повітрі, що їх оточує, — бажання виштовхнути її. Зачинити двері. На всі замки. Не бачити. Її. Більше.

Чекали.

Хвилини.

Коли вона піде.

Щоб.

Обкурити ладаном стіни.

Молитися. Молитися. Молитися…

Своїм нікчемним богам.

Щоб вони стерли клеймо нещасть та небезпек — бруд, що вона занесла до їхніх помешкань.

Ми подзвонимо тобі.

Обов’язково подзвонимо.

Та вона знала правду.

Вони хотіли…

Викреслити її телефон із записників.

Ні. Краще — видерти листок з її іменем і спалити.

Руки.

Попіл.

Розтерти.

Ретельно.

Між тремтячими пальцями.

Вимити руки.

Зачекайте.

Будь ласка.

Зачекайте.

Не треба.

Я жива.

Ще.

Не треба.

Для кого вона була ще живою?

Треба хоч для когось бути живим.

Мали змогу допомогти. Принаймні спробувати. Не намагатимуться. Ні. Нащо ризикувати своїм маленьким світом — ретельно вибудованим, упорядкованим? Де зло — лише красива метафора, страшний малюнок у книзі. Нащо? Життя чудове. За вікнами сонце. Їм світить. Живуть у чудовому місті з красивими будинками, вулицями та площами. Навіщо щось порушувати? Зникне хтось із їхнього життя? Ну то й що? Це трапилося не з ними. Дякувати Богові! Не з ними сталося. Їм аніщо не загрожує.

Хотілося витягти щось із коробки. Лишити. Собі. Руки жадібно тягнуться до речей — її вчорашнього життя, часточки матеріального світу. Радощів та проблем. Усе здавалось складним. Маленьке — великим. Дрібне — значним. Ось. Це вона залишить. Скляна куля. Подарунок. Вона її так любила. Друзі подарували.

Дзенькіт розбитого скла.

Кричати хочеться.

Хочеться кричати.

Може, вона перебільшує?

Може, собі навіяла?

Її викликають у Інквізицію як свідка.

Або хочуть домовитися.

Дарма злякалася?

Намарне панікує?

Смішно.

А й справді. Налякала всіх. Тепер більшість знайомих погано спатиме ночами. А справа-бо дріб’язкова.

Ну чого їй бояться? Хіба скоїла щось лихе? Вона замислилася, але не пригадувалося нічого, цікавого для Інквізиції. Вона ні в чому не винна. Інквізиція покликана захищати. Людей.

Людей?

Щось не так.

Людей. А. Не. Таких…

Як ти.

Ти

не

людина.

З погляду Інквізиції.

І чудово це усвідомлюєш.

Ти — частина цілосвітнього зла, вселенського прокляття. За кожним із таких стоїть тьма, зло, що ховається в темряві, викрадається з-під ліжка, заледве вимкнеш світло. «Прокляті». Містка й точна назва.

Дитиною боялася темряви, зла, вовків, зачаєних за темними деревами, там, за вікном. І вона боялася «проклятих». Вечорами в молитвах благала Бога про захист. Неначе щовечора мали прийти по неї. Чи були ті страхи безглуздими? Одного разу прокляті заявили свої права на її душу. І на той час вона вже знала чому.

Помилка природи?

Аномалія?

Вона більше так не думала.

Ніхто так більше не думав.

Вони були злом, що усвідомлює себе.

Злом умисним.

Таких убивали.

Таких, як вона, убивали.

Бо коїли зло «ближнім» своїм.

Які приймали їх у співтовариство. Терпіли. Дозволяли існувати.

Яким ближнім? Що заподіяли? Знаєш. На що вони здатні…

Хто вони?

Ми

здатні.

Ти здатна.

Я ні на що не здатна.

Упевнена?

А він?

Пам’ятаєш?

Що.

Він.

Зробив.

З тобою?

Те, чого забути не можеш.

Щодня,

щохвилини

пам’ятаєш.

Клеймо,

яке

випалив у тебе

на передпліччі.

Знаєш,

що

воно

означає.

Отже…

Полювання почалося.

3. Кабінет 516

— Палите? — приємний, охайно вдягнений чоловік простягнув їй пачку дорогих цигарок.

Які красиві руки! У нього.

— Ні, — похитала головою Ліза.

До кімнати залетіла муха.

— Раджу почати. Може, трохи коньяку? — жестом гостинного господаря поставив перед нею келих, налив спиртного. Зробила кілька ковтків.

Пил на підвіконні.

— Алкоголь дарує нам простоту сприйняття. Прошу вас трохи легше поставилися до того, що я вам зараз скажу, — продовжив він. — Тримаю в руках вашу справу. Буду відвертим. Ваші здібності викликають захват. Але… проявляються з чимраз більшою силою. Ви стаєте надто небезпечною для оточуючих. Матеріалів у нас — більш ніж досить. Ваше подальше існування задорого коштуватиме людству, — він скинув погляд на перелякану Лізу й дозволив собі сісти.

Цокання годинника.

— Зібрані матеріали зобов’язують нас передати вас до рук «світського» правосуддя, — гнув він своєї. — Ще трохи, і ми будемо змушені так вчинити, але нам би не хотілося… Буду відвертішим, — видушив він із себе усмішку, — ми щиро зацікавлені, по-перше, у збереженні добрих стосунків із вами, по-друге, в тому, щоб справа не вийшла з-під юрисдикції Інквізиції. Тож окреслю два варіанти розвитку подій.

Годинник. Десь позад неї.

Він зняв окуляри, покрутив у руках, додав:

— Перший — я відпускаю вас. Про нашу розмову ви забудете. Але невдовзі зірветеся. Ви це чудово усвідомлюєте. Постраждають люди. Ви потрапите до наших колег — до рук людського правосуддя. Що чекає на вас в такому разі? Нічого доброго. Арешт, слідство, суд (на якому ніхто не зглянеться над жодним вашим почуттям), а ви надчутливі… І, нарешті, апофеоз — вирок. У в’язницю повернетеся ненадовго. А відтак — площа, галасливий натовп, ви — босоніж, полотняна сорочка ледь прикриває тіло, масні погляди чоловіків. Продовжити? — запропонував він.

Він припинить цокати?

— Ні. Досить. Ви надзвичайно яскраво змалювали злий варіант, я вже мало не плачу. Розкажіть про добрий — надаруєте мені подарунків, відпустите на свободу, збережете життя. Що натомість?

Цього неможливо витримати. Він припинить?

— Ні, навіть якщо ви будете гарною дівчинкою… Дозволити вам існувати далі ми не можемо.

Він замовкне?

— Тоді не зрозуміло. Все вирішено. Про що ж торгуємося? Чогось від мене потребуєте. Інакше не було б цієї розмови. Мене б просто вбили. Та все має свою ціну. Хочете запропонувати мені угоду. Зазвичай угоди є двосторонніми. Чого потребую від вас, окрім життя?

— Помиляєтеся, — тон ставав дедалі співчутливішим, — усе ще можемо запропонувати вам доволі багато. Другий варіант. Віддаєте себе до рук Інквізиції, йдете на співпрацю. Тепер підраховуємо користь, — він почав загинати пальці. — Уникнете арешту. На час судових процедур залишатиметеся на свободі. Відтак відбудеться засідання суду й триватиме щонайбільше півгодини — абсолютно лояльний розгляд справи. І жодних глядачів, репортерів, спалахів фотоапаратів, бридких знімків у газетах, брудних питань. Вас передадуть Інквізиції. Трибунал розгляне справу й теж ухвалить смертний вирок. Це в двох варіантах, на жаль, збігається. Але буде, підкреслюю, зовсім інший вирок.

Хтось заткне цей бісів годинник?

— Хіба смерть не завжди одне й те саме? — Вона нарешті зважилася підвести на нього очі.

Хтось його заткне?!!

— Це ще як сказати, — пильний погляд. — Після оголошення вироку вас не вкинуть до брудної вогкої камери, де ви сахатиметеся, гарантую вам, від кожного шереху, а охоронці жартуватимуть настільки брутально, що від тих жартів захочеться блювати, як і від тієї гидоти, якої, я підозрюю, ви не зможете їсти. Крім того, ніхто не стежить, наскільки довго охоронці затримуються в камерах, — він нарешті відвів очі й зробив паузу. — Погодитеся на наші умови — і після вироку повернетеся додому — на тиждень, може, на два. Заспокоїтеся, призвичаїтесь до думки про смерть. Відтак вас помістять до спеціального закладу, це, підкреслюю, не в’язниця, радше, заміська вілла. Там перебуватимете ще якийсь час. Умови дуже комфортні, кухня вишукана, до вас добре ставитимуться — персонал ж бо підібрали чудовий.

Боже, пошли одного зі своїх ангелів…

— Кат там також чудовий? — тепер уже вона дозволила собі всміхнутися, але усмішка вийшла фальшивою.

Заткнути цей годинник.

— На вашому місці, я б не посміхався так. У вашому становищі це, — його голос стих і посумнішав, — має хвилювати вас понад усе. Не уявляєте, як багато таке важить. Власне, це головна перевага. Все скінчиться швидко. Може, навіть болю відчути не встигнете. До того ж усе відбувається у значно спокійнішій, майже домашній атмосфері, усі не так хвилюються. Не раджу вибирати людське правосуддя й публічну страту. Не раджу. Тепер хочете запалити?

Випустіть!

— Ні, налийте трішки коньяку. Коли суд?

Ще трохи, й усе скінчиться. Пил на підвіконні.

— Розумниця, зазвичай просять час на роздуми. Тримай візитну картку, за кілька днів передзвониш, повідомлю дату суду.

Ще трохи. І все ж таки у нього красиві руки.

— Самі передзвоните.

Тиша.



4. Між часом

Опинившись на вулиці, затрималася біля будівлі Інквізиції. Перевести дух. Підвела погляд. Звичайна будівля. Старезна. Сіра. Навіть натяк на прикраси. Слабенький. Напад сміливості, викликаний, мабуть, алкоголем, минув.

Доля.

Майбутнє лопнуло, наче дурнувата дитяча кулька. Воно ще трохи розмите, але безжальне.

Абсолютно.

Вимовити — це — слово. Донести до мозку страшну визначеність. Яку називає це слово. Радше — два коротких слова, які стали синонімами. Від їх синонімії моторошно.

Яке вимовити першим? Гірше чи краще? Яке гірше?

Заціпеніння.

Байдужість.

Безпристрасність.


Ноги несуть кудись тіло. Яке ще живе, дихає. Поки що.

Будинки мелькають за вікнами автобуса. Маршрут — невідомість. Пальцем намагається вишкрябати на склі незрозумілі знаки. Сліду не лишається. Знаки зникають у порожнечі нездійсненими невивченими закляттями, йдуть у майбутнє, якого її позбавили, гаснуть на вустах тих, хто встигне вимовити, встигне в-тілити літери, які нічого не означають для неї, які так і не стали для неї життям, тілом, волею.

Що залишиться?

Од неї потім?

Що означає «потім»?

Для чого це все було? Життя? Не зрозуміти. Для чого? Всі для чогось існують. Навіть трава. Для чого жила вона? Для життя? Для смерті? Що встигла? Ні-чо-го? Що явить потім? Там. Там — це де? Де це «Там»? «Там» це там. Більше нічого про це не відомо. Хоч би що говорили. Навіщо це все було? Це життя? Вітер свище у вухах. Пустельний вітер безплідних земель.

Куди вона прямувала, щоб опинитися тут? У місті з мертвими вулицями?

Побігла. Вулиці звивалися, вигиналися змійкою в химерному танку, ковзали під ногами.

Провулок.

Навіщо ти жила?

Тінь на сонці. Крихітна. Каміння бруківки розпеклося до білого, наповнює вогнем її сліди, що розпеченою магмою течуть ним.

Ще один.

Навіщо?

Тінь збільшується. Поволі, але з незбагненною впертістю. Сутінки, нитка за ниткою, вплітаються в тканину повітря. Заледве встигає відсмикувати ступні від залитої червоною субстанцією бруківки.

Вулиця.

Навіщо це життя?

Жадібна вперта пітьма вже зжерла півсонця. Сутінки захопили простір повітря, перешкоджаючи дихати навіть не тілу, а чомусь іншому, затаєному в півтемряві тіла. Розпечена лава чийогось гніву обпалює ноги.

Площа.

Навіщо ця смерть?

Чорне сонце темним колом випалене на субтильній плоті неба, око, що пильнує залишки світла у її душі й намагається жадібно злизати їх звідти.

Знову провулок.

Це не про неї.

Усе занурюється в пітьму, рівною гладінню темного неба ковзають голки блискавок, вибухаючи десь у глибинах свідомості. Магма згасла, застигла в контурах слідів, перетворилася на кам’яні злитки стоп.

Де вихід?

Де північ?

Де схід?

Де південь?

Де захід?

Ні, не так.

Як правильно?

Пізно.

Голоси, тисячі голосів зграєю воронів звідусюди оточили її, літали навколо, билися об обличчя. Не бачила їх, не бачили її, але просили, благали, шепотіли страшні заклинання-молитви, незв’язні слова, бурмотіли історії, шукаючи шлях до неї, а вона задихалася від страшних таємниць, що несила нікому виповісти.

Біжи!

Вона біжить вулицею, безкінечною, наче життя, наче смерть, вони зливаються й перетворюються чи то на небуття, чи то на вічність. Чому на вулицях безлюддя? Де усі?

Біжи!

Почала задихатися.

Вулиці сплелися в нескінченну дорогу, і вона бігла кудись, не знаючи навіщо й куди. Вулиці не мали кінця, але нескінченно заломлювалися, перешкоджаючи дихати своєю безвихідністю й безликістю.

Де вона?

Кухня.

Чия?

Чужа.

Кухня її найкращої подруги.

Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.

— Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, — голосила Мері.

— Маєш цигарки? — спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.

— Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… — але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.

Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:

— Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.

Мері, перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.

— Лізі, що трапилося?

— Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?

— Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти — фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, — Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.

Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.

Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:

— Мері, мене стратять.

Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.

Легко.

Як у дитинстві.

Чужому.

Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках — сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.

— Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.

Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:

— Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?

— Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому — над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.

— Але… — спробувала заперечити Мері.

Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:

— Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна — я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.

— Ти вчинила правильно, — Мері підійшла до неї, обійняла. — Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.

— Найкумедніше, Мері, у тому, — Ліза знову запалила, — що справжня я залишилася там — у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там — посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми — слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.

— Це ж природно, — заперечила Мері. — Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? — Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.

— Зовсім ні, — поквапилася заспокоїти її Ліза.

— У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?

— Це допит? — поцікавилася Ліза.

— Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?

— Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.

Мері розреготалася:

— Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.

— Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш — мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.

— Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.

Не пам’ятала, як повернулася додому, як відкараскалася від Мері та її нав’язливої опіки. Впала на ліжко й довго лежала, розглядаючи ліплення на стелі. Їсти бажання не мала, та змусила себе. Нащо тепер підтримувати існування? Потребує сил. Для чого? Для боротьби. Для боротьби? За що? З ким? Засміялася й не могла зупинитися хвилин зо п’ять, аж поки знесилена впала на підлогу. Підвелася. Зашторила вікна. Треба подумати. Подумати? Про що? Про життя? Немає бажання. Про смерть? Надто страшно. Поки що. Завтра. Ввімкнула музику, почала танцювати. Хаотичні рухи. Різкі. Плавні. Про що це? Про життя? Про смерть?

5. Суд

Прийшла за годину й сиділа в порожній залі.

Ранок.

Ранок суду.

Шалено сонячний.

Просочений сонцем пил осідає на кріслах, столах, вальсує в повітрі.

До суду хвилин сорок.

Скоро все скінчиться.

Відпустять додому.

Потім усе закінчиться. Зовсім.

Відпустять назовсім, на особливе небо проклятих, де більше не буде інквізицій, суддів, слідчих.

Тільки, ласкавий Боже, дай витримати все.

Бути

вищою

від свого велетенського страху.

Чому говорять про силу, за яку хочуть убити й уб’ють?

Де та сила?

Чому не приходить на допомогу, і яка в ній користь, який гріх? Чому тепер, коли світ став таким жаданим й красивим, не може відібрати у цих людей їхнього права чинити над нею їхнє безглузде правосуддя?

Стрепенулася. Дотик. На плечі рука слідчого.

— Шкода переривати ваше усамітнення, та прошу пройти за мною до кабінету.

Зручно вмостився у кріслі. Більше не пропонував ані випити, ані запалити — негайно почав інструктаж.

— Отже, очікує нас невеличка і, як уже казав, абсолютно формальна процедура. Йдеться, власне, не про суд, тобто вас насправді ніхто не судитиме. Оскільки формально, я повторюю — формально, не скоїли жодного злочину, який заслуговував би більш-менш серйозного покарання, особливо такого надзвичайного, як смерть. Інквізиція вимагатиме вашої передачі до її рук. І на даному етапі ваше завдання — допомогти їй. Ви повинні все підтвердити, з усім погодитися. Деякі формулювання можуть видатися неприємними, але хай вас це не лякає, просто пам’ятаєте про свої обіцянки, натомість ми не забудемо своїх. Тепер підтверджую все, що обіцяв вам від імені Інквізиції; крім того, гарантую: до вас ставитимуться добре до останньої хвилини, ми в цьому зацікавлені. Погоджуєтеся? — запитав він.

— Так.

— Не підведете?

— Ні.

— Маєте питання?

— Ні.

У двері постукали. Їх запросили на засідання суду.

Її всадовили в центрі невеличкої зали на грубий стілець за імпровізованою загорожею. Вона опинилася майже віч-на-віч із суддею. Праворуч влаштувався слідчий від Інквізиції, зліва — чоловік у формі — представник закону. Обидва тримали в руках течки з паперами, марковані знаками відповідних установ. Глядачів майже не було, зал і не передбачав численної публіки. Спочатку її били дрижаки, але згодом пощастило заспокоїтися.

Суддя, скинувши на неї поглядом, спитав:

— Підсудна, назвіть своє повне ім’я.

— Ліза, пробачте, Елізабет Маргарет Лайонз.

— Скільки маєте років, Елізабет Лайонз? — поставив він наступне запитання.

— Двадцять чотири, — Ліза докладала всіх зусиль, щоб погамувати тремтіння у голосі.

— Вік достатній для точної ідентифікації. Елізабет Лайонз, Інквізиція надала суду вичерпні докази того, що ваша природа не є людською. Чи усвідомлюєте ви себе людиною? — запитав він, наче цікавився прогнозом погоди.

Ліза ледь не відповіла ствердно, але, схаменувшись, затнулася й вичавила з себе: «Ні».

— Чи визнаєте ви, Елізабет Лайонз, свою приналежність до істот, що їх люди умовно називають «проклятими»? Це означає, що у вас неодноразово й абсолютно безумовно виявлялися неприродні здібності. І їхні прояви неможливо було пояснити випадковістю або збігом. Чи визнаєте ви це?

У Лізи вдруге виникло бажання заперечити, тепер уже стосовно «неприродності», але вона слухняно вимовила:

— Так, Ваша Честь.

— У такому разі, я, ім’ям людського правосуддя, оголошую вас, Елізабет Маргарет Лайонз, істотою більше не приналежною до людської спільноти. Чи має закон якісь претензії до вищеназваної особи?

Чоловік у формі підвівся й вимовив:

— Ні!

— Чи має Інквізиція якісь претензії до істоти на ім’я Елізабет Лайонз?

— Так, Ваша Честь. Ми вважаємо, що Елізабет Лайонз становить потенційну, але значну загрозу як для людського суспільства загалом, так і для окремих його членів. Ми просимо високий суд позбавити цю істоту жіночої статі людських прав і вимагаємо передачі її фізичної сутності в повне розпорядження Інквізиції, що захистить суспільство від небезпеки, яку ця особа для нього становить.

Суддя промовив:

— Чи бажаєте ви, Елізабет Лайонз, заперечити проти сказаного?

— Ні, Ваша Честь.

Суддя підвівся і виголосив:

— Елізабет Маргарет Лайонз, суд розглянув вашу справу, а також докази, надані йому Інквізицією, і, беручи до уваги вашу природу, відсутність претензій до вас з боку людського правосуддя, а також вашу згоду, оголошує вас поза юрисдикцією людського закону і передає до рук Інквізиції.

Вона знову опинилася в кабінеті, до якого встигла призвичаїтися.

— Молодець, — похвалив її чиновник, — усе зробила правильно. Не пожалкуєш. Тепер іди додому, насолоджуйся життям. Наступної неділі ввечері будь удома, чекай на дзвінок. За тобою приїдуть. Хай щастить. Ось що — зупинив він Лізу, яка вже зібралася йти, — не здумай дурниць накоїти…

6. Перепочинок

Опинившись на вулиці, Ліза спробувала дати лад думкам. Поспішати тепер було нікуди. Неквапно потинялася навколо будівлі, вирішуючи, що робитиме далі. Близькість до джерела невеселого майбутнього на роздуми не надихала, тож вона попрямувала до парку, розташованого неподалік звідти. Швидка ходьба трохи заспокоїла, але щойно сіла на лаву, нерви не витримали. Почалася істерика. Напруга нарешті вихлюпнулася назовні. Поблизу ні душі. Дозволила собі поридати хвилин із п’ятнадцять. Тепер можна спокійно все обдумати. Напитися? Не смішно. Стільки часу. Треба щось із собою робити. Прикро. Стільки часу. Подарували. Чому не зробити цього відразу після суду? Цього!?

Чого «цього»?

Щось у слові не так.

У всьому щось не так.

Вироку не оголосили.

Що з нею зроблять?

Що вони зроблять із нею?

Питання.

Пляма. Чорна. Слово, що визначало її остаточне майбутнє, замастили чорнилом. Чиновник згадував про легку смерть, але що то буде? Відповідь «хіба не байдуже» не влаштовувала. Підготуватися? До чого? Повернутися назад? Якщо відразу не сказали, питання анічогісінько не змінять. Інквізиція не забувала нічого. Й не робила випадково. Доведеться змиритися. Підготуватися? Як, дідько?

Ідея…

Проста.

Страшна.

Вона мусить…

Побачити.

Мало не знудило. А не знудить, коли з тобою таке робитимуть?

Видовище може дужче налякати. Невизначеність страшніша, їй варто було давно це робити.

Час від часу.

Як і всім, подібним до неї.

Так вона спокутує.

Провину.

Перед ними.

Буде поруч.

Простягне їм руку.

Ні.

Вони простягнуть їй руку.

Вони — сильні.

Їй — боязкій.

Маленькій.

Жалюгідній.

Вони, які відмовилися. Прийняли все. Не злякалися.

Вони навчать її — вмирати.

Бо ніхто не навчив

жити.

Так, щоб не боятися

смерті.

Бідний тато. Теж не навчив жити. Тільки виживати. Та й виживати не навчив. Просто ховав її. Навчив страху. Вона ж була сміливою. Колись. Коли вона стала боязкою? Коли?


Сніг. Вона на снігу. Лежить. Очима втупилася в небо. Добре. Невимовно добре. Нічого не відчуває. Більше. Її не існує. Небо. Стан невагомості. Відчуття снігу й білого кольору. Більше не відчуває. Ударів ногами, які сиплються зусібіч. Є небо. Є вона. Є небуття. Їй десять років.

Так вона навчилася ходити «туди».

Якась жаліслива жіночка, забачивши гурт хлопчаків і дівчинку на снігу, підійшла й спитала, що трапилося. «Божевільна» — відповіли їй. Жінка, скрушно похитавши головою, пішла геть. У дитячих очах — страх і таємна, допоки не усвідомлена, насолода.

Наступного дня вони з батьком залишили місто. Ще одне.

Бідний тато. Думав, урятує її. Завжди свято в це вірив. Вірив, коли, спостерігши на дитині підозрілі погляди дружини, втік уночі з маленькою Лізою. Вірив, коли переїжджали від міста до міста, аж поки, нарешті, повернулися до столиці, оскільки вирішив — сховати її буде легше під носом Інквізиції. Наївний. Десь серед паперів Інквізиції зберігається детальний список їхніх переміщень. Добре, що він поїхав. Не муситиме нічого пояснювати. Ще і йому. Вистачить Мері з її істериками. Треба попросити, хай перекаже батькові, що Ліза втекла із заїжджим комівояжером. Батько принаймні житиме надією.

Підвелася з лави й рушила до центрального комісаріату поліції. Оголошення зазвичай вивішували там. Можна купити газету. Ні. Буде зайвий привід пройтися.



Поліцейський біля входу не звернув на неї жодної уваги. Щодня інформаційний стенд відвідувало людей не менше, ніж театральні афіші. Навіть більше. Не дивно. Видовище захоплює сильніше, ніж будь-який фільм або спектакль і, головне, — воно безкоштовне. Хоча такого ажіотажу, як у часи, коли публічні страти тільки-но відновили, вже не було, охочих помилуватися видовищем чужої смерті не бракувало.

Оголошення. Вибір невеликий. Інквізиція й світська влада, що співпрацює з нею, залишили мізерний набір неускладнених витонченою жорстокістю способів. Людям і цього задосить. Нова Інквізиція відмовилася від улюбленого способу старої — багаття. Чи не приховала вона цей метод для себе?

Переглянула оголошення. Обрала два. Перше — страта молодої жінки, що мала відбутися день потому на головній площі Медстоуна, містечка розташованого неподалік столиці. В оголошенні також згадувалося ім’я, радше, прізвисько ката. Ліза на цьому не розумілася, але знала, багато з них вельми популярні. Завсідники страт найбільшою увагою вшановували саме цей пункт, хоча були й такі, хто надавав перевагу тому чи іншому способові. Лізу пересмикнуло. Лишень із цієї причини вартувало погодитись на співпрацю з Інквізицією. Вона добре пам’ятала слова однієї мудрої жінки:

— Тримайся за життя зубами й кігтями, вислизай, як можеш, але втрапивши до лаписьк Інквізиції, не здумай смикатися. Ти їх пальцем удариш, вони тебе навідліг кулаком. Затям, дитинко, у цій грі виграти неможливо. — Ліза й сама це розуміла.

Може?

Спробувати…

Утекти! *

Знайдуть!

Всюди.

Покарають.

Страшно покарають.

Боже! Думка вабить, доводить до безумства. П-р-о-в-т-е-ч-у. Солодка, наче виноград. Ні. Як полуниця. От дідько. Хочеться полуниць. Тепер не весна. Купи винограду. Не хочу!

Зловлять!

Покарають!

Знайдуть!

Скрізь!

Маєбутивихід!!!

Де?

На неї дивилися.

Охоронець.

— Мем, з вами все гаразд?

— Так, дякую.

Повернулася дому, відключила телефон, провалилася в сон.


Уранці її розбудив дзвінок. Ще не до кінця отямившись, накинула халат й пішла відчиняти. На порозі — Мері.

— Лізі, я страшенно злякалася, ти не відповідала на дзвінки, думала, тебе відразу після суду забрали, — вона ще з порогу почала панікувати.

— Поки що вони виконують обіцянки, — заспокоїла її Ліза. — Може, зайдеш?

Мері попрямувала до вітальні, а Ліза заходилася готувати каву. Щойно вона поставила на стіл піднос із порцеляновими чашками, Мері продовжила допит:

— Тебе не відпустили?

— Ні.

— Сказали, як із тобою вчинять?

— Ні.

Обличчя Мері набуло виразу недитячої зосередженості. Вона тужилася щось усвідомити. І це «щось» уперто не бажало ані полишити стукати у двері свідомості, ані увійти до неї. Ліза вирішила допомогти:

— Мері, коли нарешті ти зізнаєшся собі: рано чи пізно вони спробують знищити нас усіх? Це жорстоко, але таке може статися й із тобою. Якось по тебе прийдуть. Маєш бути готовою. Жалкую, раніше не бачила, як усе відбувається.

Погляд Мері став божевільним:

— Лізо, ти це несерйозно. Ти жартуєш? Ти ж не збираєшся йти дивитися? Ти не зробиш цього?

— Зроблю. Ще й неодноразово. Знаю, це різні речі — дивитися й коли таке відбувається з тобою. Але хочу знати, що чекає на мене. Не ховатимусь більше. Не ховатимусь від тих, які розплачуються за іншу природу, властиву й нам. Наче від себе ховаєшся. Ми їх кидаємо там на площі. Залишаємо на самоті серед натовпу. У вчиненому з ними є й наша провина. Від такого ж легко збожеволіти. Тебе вбивають, а поряд нікого, кому в очі дивитися, бо оточують тебе лишень люди й у їхніх очах нічого «людського», тільки ненависть, тільки страх, тільки смерть.

— Лізо, коли не знатимеш нічого, буде краще. Ублагай їх одразу зав'язати тобі очі. Вони просто зроблять із тобою це, а ти нічого не бачитимеш. Я б ублагала. Кажуть, це не дуже боляче. Там, в Інквізиції. Вони прагнуть робити все обережно, не завдаючи зайвих страждань. Тобі пощастило. Не ходи. Це позбавить тебе решток мужності.

Вислухавши Меріну переконливу промову, Ліза ухвалила остаточне рішення.

— Забирай мій одяг — усе, що вподобаєш. Тільки тепер. Якщо батько побачить щось на тобі й спитає, скажеш: я подарувала перед від'їздом. Коли щось подобається, окрім одягу, — теж прихопи.

— Лізі, не можу.

— Можеш, інакше повикидаю. Іди, вибирай.

За годину Ліза вже очамріла від «можна?», яке Мері повторювала щоп’ять хвилин. Навіть довелося допомогти Мері віднести все додому.


Увечері Ліза пішла трохи прогулятися.

Тепле осіннє повітря наповнює груди. Сумом. Марно блукати чужим містом. Воно колись було твоїм. Чужинці. Зусібіч. Лінія. Між ними. І тобою. Хтось виштовхнув тебе за межу. Є — вони. Є — ти. Окремо. Місто — порожня квартира. Кімнати. Кімнати. Бігти. Кімнати. З кімнати в кімнату. Марно. Ні чужих. Ні своїх.

Ні.

Свої є.

Там.

Завтра.

На площі.

Піде.

Страх не зупинить її.

Ранок. Медстоун. Площа. Люд вже підзібрався. Прийшла заздалегідь, побоюючись, що позаймають кращі місця. Приїхала напередодні ввечері. Переночувала в на подив приємному готелі.

Літня тераса кафе. Запашна кава. Людей поки небагато. Є час набратися духу. Теслі закінчують збивати ешафот. Помічник ката, діловито походжаючи, перевіряє кожну абищицю.

Похмурий ранок, проте ані дощ, ані туман не збираються псувати картини, такої мирної, що аж моторошно.

Що я роблю? Що… я… тут… роблю? Чому спокійно сиджу? П’ю каву?

Реальність нахлинула на неї, стало так страшно, як іще зроду не було.

Тікати — з цього божевільного містечка.

Поки не пізно.

Поки не почалося.

Поки нікому не завдали болю.

Нікого не скривдили.

Не вбили.

Не протягли крізь пекло принижень.

Поки… вона… не побачила.

Яке безумство думати, що вона спокійно витримає все це.

Ні, не треба!

Зав’яжіть очі.

Не бачити!

Не чути!

Не відчувати!

Рвучко піднялася. Але. Наштовхнулася. На когось.

До її столика хтось підійшов. Ліза впізнала хлопця, з яким познайомилася ввечері в готелі, де той працював портьє. Роберт. Зустріти його тут було прикрою несподіванкою, але вона дозволила йому присусідитися до неї за столик.

Роберт замовив каву й почав бесіду з найневдалішої теми:

— Не маєш соромитися. Я враз угадав у тобі новачка. Таких видно одразу. І я попервах ніяковів, та з часом звик. Першого разу навіть знудити може, тому коли ще не встигла поснідати, утримайся. Але це весело, десь за третім разом узвичаїшся, сподобається.

Кров бухнула їй в обличчя. Спершу розгубилася й не могла витиснути з себе ні звуку. Але розгубленість швидко поступилася місцем люті.

— Не збираюся узвичаюватися й отримувати задоволення. І цілком упевнена, за третім разом мені не сподобається особливо. Тому поки не пізно, поміняй столик, я тобі не компаньйон для розваг.

Хлопець, мабуть, звичний до подібної реакції, аніскільки не образився й іти геть не збирався.

— Зовсім не хотів вас скривдити, Лізо. Можливо, й інші причини змусили вас прийти сюди, але, повірте мені, хоч би якими вони були, потребуватимете підтримки. Як мінімум, моральної.

Лізу його слова збентежили, й вона хотіла послати нахабного співбесідника під три чорти з його клятою підтримкою, але раптом злякалася.

Він піде…

Залишить…

Її…

Саму.

Шляхи для відступу відрізано. Його правда. Вибачилася.

У центрі площі, біля помосту, натовп став ущільнюватися. Роберт запропонував поквапитися.

7. Акт I

Дійство розпочалося.

Ліза не знала, як поводитися. Стала розглядати підмостя.

Доволі високе, без поруччя. Вільно роздивитися щонайменшу дрібницю. Натовп примовк. Раптово. Усі повернули голови в бік мерії.

Процесія. Мер. Попереду. Офіційний костюм. Стрічка напереваги. Двоє чиновників. Позад нього. Чорні костюми. Якісь папери. Засуджена. Поміж військових. Зовсім молода жінка. Бліде виразне обличчя. Дивиться. Зосереджено під ноги. Людина в чорному. Натовп став гаряче вітати.

Процесія зійшла на поміст, який одразу ж оточили солдати.

Дзвін.

Серед мертвої тиші його ридання лунали хвилин зо п’ять. Мер спустився з ешафоту й зайняв місце в перших рядах. Чиновник виголосив вирок.

Анна Дайсон, послуговуючись надприродними здібностями, спокусила якогось хлопчину, котрий мав нещастя їй сподобатися, а коли він, вчувши лихі жарти, залишив її та став зустрічатися з «порядною» дівчиною, норовила звести зі світу суперницю. Але та вчасно звернулася «куди слід», і звитяжні співробітники Інквізиції викрили прокляту, відновивши всесвітню справедливість. Завдяки Інквізиції сумна історія має щасливий кінець. До того ж у процесі слідства з’ясувалося, що совість засудженої була обтяжена іншими жахливими злочинами, які Інквізиція блискуче розслідувала.

Натовп завмер.

Офіційні особи залишили ешафот.

Барабанний дріб.

Залунав.

Затих.

Засуджена. У центрі. Погляд — углиб натовпу. Дивиться. Туди. Де. Стоїть вона — Ліза. Може… уникає дивитися туди, де стоїть він. Її хлопець. Не посоромився прийти. З новою подружкою. Герої свята.

Ліза мигцем глянула на них. Її занудило.

Кат тягнув паузу, оглядав жертву, розмірковуючи, з чого почати.

Роберт, злегка обійнявши Лізу, нашіптував їй: «Наберися терпіння. Видовище затягнеться».

Засуджена. Продовжує дивитися в її бік, не звертаючи уваги на спектакль, який розігрує кат. Вираз її обличчя змінився, вона стала схожою на собаку на ловах. Що схвилювало її сильніше, ніж останні хвилини власного життя?

Байдужість жертви стала дратувати ката, проте він витлумачив її на свій розсуд. Нарешті. Він знайшов із чого почати.

— Подивіться на це миле створіннячко! — вигукнув, і його обличчя набрало мрійливого виразу. — Втілення невинності! Дівчина чекає, що от-от з’ясується її непричетність. Я й сам готовий повірити. Подивіться, яка вона беззахисна й вродлива. Хіба можна так жорстоко вчинити з милим беззахисним створінням? Ні, й іще раз ні. Може, відпустимо її? Пробачимо?

Він узяв засуджену під руку, повів до сходів.

Натовп завмер. Люди зацікавлено спостерігали, як кат допоміг засудженій спуститися, провів її крізь охоронців, які слухняно розступилися, всередину натовпу. Засуджена знову заглибилася в себе. Лізі полегшало. Вона нарешті змогла зосередитися.

Кат зупинився біля «заледве не згублених коханців». У хлопця на обличчі — огида. Лице його супутниці сіпається. Кат не звернув на це жодної уваги. Він штовхнув засуджену хлопцеві на груди.

— Вона його так любила! — вигукнув він. — Повернімо закоханих одне одному.

У натовпі захихотіли.

— Але я захопився, добродії, піддався мимовільному пориву своєї романтичної душі й забув: юна дівчина поряд із нами ледь не залишила цей прекрасний світ, бо її підштовхувала до обіймів смерті істота, яка ховається під личиною вродливої молодої жінки. Ми не повинні піддаватися почуттям, співгромадяни, не повинні дозволяти дурити себе. Якщо ми будемо милосердними до істот, зовні схожих на людей, — у світі запанують морок і насильство. Владу захоплять монстри, що ховаються під личинами, схожими на наші. Тільки Інквізиція здатна втримати нас від падіння в безодню. Мрію про той день, коли не муситиму винищувати цих тварюк і зможу присвятити себе іншій справі, бо всіх їх буде знищено.

«Оце так красномовство, — подумала Ліза. — Якщо він настільки ж вправний кат, засудженій боятися нічого».

Тим часом оратор перейшов на інше. Він поклав руку в чорній рукавичці на плече хлопця. Той не наважувався відсторонити від себе засуджену, яка байдужно, як лялька, лежала у нього на грудях.

— Цей юнак, як і всі ми, проявивши добросердя та необачність, пригрів на грудях гадюку. Бачимо результат. Хлопець мало не втратив найдорожче. Поряд із ним стоїть така ж молода й невинна дівчина, яка ледь не померла в страшних муках. Тільки її невинність є справжньою. Думаю, вона заслуговує на більшу винагороду, ніж просто спостерігати за покаранням своєї згубниці. Не пропонуватиму їй власноруч виконати вирок. Але є той, хто повинен очиститися в її очах, довівши власну вірність їй і роду людському. До того ж цей чоловік більше за інших має право й обов’язок виконати це, — і кат подивився в обличчя переляканому хлопцеві, який уже збагнув, що за роль йому призначили. Переляк змусив хлопця заклякнути на місці.

І раптом у «невинної» дівчини урвався терпець. Вона відтягла засуджену від свого коханого і, схопивши ту за зап’ястки, звела їх за спиною. Жадібно заглядаючи в катові очі, заходилась благати: «Дозвольте мені зробити це! Ви ж бачите — він не годен. Я впораюся». Розпинателеві її пропозиція видалася кумедною, проте рішення він не змінив, а лише скоригував.

— Ні, вирок мусить виконати чоловік. Жінці не місце на ешафоті, — але, усвідомивши подвійний сенс фрази, виправився, — у ролі ката. Проте, можеш допомогти йому.

Ліза втратила відчуття реальності. Звідки в засудженої ця надлюдська сила витерпіти все? Та раптом пригадала розповідь чиновника про страждання, які засуджені мусять винести у в’язниці.

Кат уже встиг повернутись на ешафот. Добровільна помічниця, тримаючи засуджену за руки, мало не стусанами штовхала жертву на підмостя. За ними плентався новоспечений розпинатель, і з виразу його обличчя можна було подумати, що повісити збираються його. У його ж подружки, навпаки, запал подвоївся. Вона підвела засуджену до ката й чекала подальших вказівок. Той, потай жалкуючи про неможливість передати справу до її рук, роздумував над тим, що Інквізиції не варто нехтувати такою наснагою. Варто потелефонувати їй, а відтак, придивившись до дівулі уважніше, підібрати підходящу роботу.

Боронь Боже, такій до рук утрапити.

Засуджена. Дивиться на неї. З надією.

Лізі стало до крику моторошно.

Роберт, угледівши, куди дивиться засуджена, теж насторожився, проте ненадовго, його увага знову сфокусувалася на ешафоті.

Розпинатель інструктує свого протеже. Той включився в процес. Юну ентузіастку на її посту змінили помічники ката. Тримають засуджену за передпліччя.

Хлопець знімає з неї плаща. Сорочка. Біла. До колін. Роззуває. Вона. Босоніж. На дошках ешафоту. Про що він думає?

Його подрузі дозволили підв’язати засудженій волосся і стягти за спиною руки. Відтак відіслали донизу, де натовп зустрів дівчину оплесками. Жертву, підтримуючи за лікті, нарешті підвели до шибениці.

Засуджена хоче щось сказати?

Мовчання.

Останнє бажання?

Тиша.

Кат обіруч узяв засуджену за поперек і, піднявши вгору, поставив на лаву, під зашморг. Виконуючи його вказівки, хлопець одягнув зашморг на шию жертві й затягнув його. Мабуть, зробив щось не зовсім правильно, бо розпинатель поправив зашморг.

— Це аби вона не за мить померла, — шепіт Роберта.

Сонце. Виборсалося з-за хмар. Сліпить очі.

Темрява.

Вона нічого не бачить.

Хлопець почав зав’язувати проклятій очі.

Благання розрізало повітря над ешафотом. Сенс слів неможливо ані зрозуміти, ані пояснити.

Відштовхнути. Чужі руки. Від. Себе.

Хлопець розгублено дивився на ката.

Крик. Нестямний. Жіночий. Хтось заткне їй рота? Що???

— Тільки не пов’язку. Хочу її бачити. Дозвольте мені бачити.

Кат подав знак.

Хлопець облишив спроби зав’язати засудженій очі.

Припини дивитися на мене!!!

Ні-і-і-і!!!

Блискавка. Удар. Обпік.

Боляче. Так боляче… Вона не витримає. Це… Занадто. Для. Неї.

Відвела погляд.

Настала мить. Перекинути лаву. Хлопець барився. Що, сволото, непросто?

Кат чекав. Терпляче. Спливло кілька хвилин.

Улюлюкання. Жарти.

Усе затягується.

Кого це хвилює?

Окрім тебе?

Нарешті. Кат штурхнув свого заступника.

Хлопець оскаженіло зіштовхнув засуджену з лави.

Кат блискавично підскочив. Вихопив лаву з-під шибениці.

Роберт не забув повідомити Лізі: інакше жертва чіплялася б ногами.

— Бачиш, ноги лишили незв’язаними, щоб динамічніше було, — він ніяк не вгавав.

Як і передбачав Роберт, муки Анни Дайсон скінчилися не одразу.

Спектакль тільки-но перейшов у найцікавішу для глядачів фазу.

Її оточують вовкулаки, які жадібно хлебчуть кров. Атмосфера, розпалившись, стала майже гіпнотичною. Задихається. Зараз вона задихнеться. У міазмах. Відчуває. Запах. Кожної. Душі.

Роберта, схоже, більше збуджувала присутність Лізи, ніж видовище, що давно приїлося. Однією рукою він обхопив її за талію, другою, замкнувши обійми, щосили притис до себе.

Їй байдуже. Страх. Головне. Не впасти. Він — опора. Хай буде.

Не відчувати. Того. Що відбувається. Заплющила очі. На мить.


Сніг.

Кров.

На снігу лежить десятирічне дівча.

Навколо неї — зграйка хлопчаків, її однолітків, які оскаженіло б’ють її ногами.


Темрява.

Відчуття. Перетворилися на звуки.

Звуки. Злилися в какофонію.

Угорі.

Пронизливо.

І.

Тонко.

Лунав

крик

болю.

Нестерпного.

Під ним у болоті.

Клубочилися.

Тисячі голосів-гадів.

Від насолоди.

Напружених.

Надривних.

Вони.

Дихали болем.

Жили.

Ним.

Раптово.

Відчула смак цього коктейлю у роті

і,

аби не знепритомніти, розплющила очі.

Тіло в петлі продовжує смикатися.

Танець.

Справді, схоже.

Босі ступні тремтять.

Під ними — калюжа.

Обличчя.

Вона більше не дивиться.

На неї.

Добре.

Що вона не бачить себе збоку.

7. Інтермедія

Ліза та Роберт сиділи візаві в невеличкому кафе на околиці столиці. У Медстоуні бари були битком набиті публікою, яка запально обговорювала побачене, але Ліза вирішила, що і власних вражень задосить. Могла піти й без Роберта, але потребувала підтримки, а хлопець був не найгіршою компанією. І вона раз за разом підливала собі в склянку віскі.

— А ти молодець, кишку маєш не тонку, — захоплювався Роберт. — Думав, одразу гепнешся без тями. А ти трималася. Мужчина. Та не пий так, існують кращі способи зняти напругу.

— А мені здалося, що ти кінчив, та ще й не раз. Не вистачить на сьогодні втіх? — спитала Ліза.

— Ну, можна й не сьогодні…

— Маєш кишку тонку, — закрила вона тему.

— Тоді пішли ще на щось подивимося, — перескочив на інше Роберт.

Ліза зітхнула, але знаючи, що хлопець іще стане їй у пригоді, відповіла:

— Тільки в моїй програмі вішальників уже немає, тому якщо ти любитель, іди без мене. Хочу побачити інше, — попередила вона. — До кінця тижня.

Друга фраза викликала у Роберта більший інтерес, аніж перша.

— Не заперечую. Хочеш подивитися, як голову відтинають? Це у свій спосіб цікаво. Тільки крові забагато. А чому до кінця тижня? Їдеш кудись? — спитав він.

— Так, дуже далеко… Розумієш, Роберте, — вона вперше назвала його на ім’я, — маю наприкінці тижня надзвичайно важливе побачення. Мушу підготуватися. Хочу мати докладну інформацію стосовно цієї теми.

Роберт насупився:

— Побачення інтимне чи ділове? Коханець оригінальний трапився чи наукову доповідь робитимеш? Можу поділитися інформацією в обох напрямках. То як?

— Радше друге, — посміхнулася Ліза дивному нападу ревнощів.

Роберт усміхнувся.


Якийсь час Ліза переховувалася від Мері й оцим страшенно образила її. Але обговорювати з «рюмсою Мері» подробиці останніх пригод, бажання не відчувала, інша річ — спілкування з Робертом. Він уже встиг кілька разів подзвонити, Лізі було з ним легко, тому вона охоче погодилась на зустріч. Залишатися на самоті з думками ставало все нестерпніше.

Останнім часом сон оминав її ліжко десятою дорогою, подеколи Ліза навіть не намагалася лягти. Коли щастило заснути, снила кошмарами. Жахіття кружляли над нею, наче зграя лютих комарів. Пробуджувалася й безкінечні нічні години лежала, уявляючи, як у темному підвалі чоловік у чорному каптурі накидає їй на горло зашморг. Утім, Інквізиція могла використовувати в своїх «установах» гірші речі, поряд із якими шибениця виглядала привабливою. Адже «приватним» стратам бракувало глядачів, які стали добрішими від часів давнини. Світле майбутнє, хоч так хоч сяк.

Хотілося вірити, що Інквізиція, з невідомих їй обставин, змушена грати з нею чесно. Хоча десь у найпотаємнішому закапелку свідомості вгніздилася крихітна, але страхітлива думка про біль, який їй заподіють, коли виникне у тому потреба. Логіка намагалася боротися з цим твердженням, та нераціональне «якщо» отруювало думки.

Призначений термін наближався, і усвідомлення реальності того, що доведеться пережити, ставало чимраз яснішим. Спершу власна смерть здавалася їй вигаданим фактом (навіть коли вона була глядачем на страті, свідомість відмовлялась вірити, що подібне відбудеться з нею), то наразі факт набував фізичної природи — і хотілося кричати.

Думки про втечу, наче нав’язливі гості, навідували дедалі частіше, але тієї ж миті згадувалось обличчя чиновника, й гості тікали не прощаючись. За нею наглядали. Безсумнівно. Повсякчас відчувала тиск. Її схоплять при першому ж необережному русі й змусять заплатити вдесятеро більшу ціну. Стояти на ешафоті перед глумливою публікою і схожим на клоуна катом за жодних обставин бажання не виникало. Хоча, зрештою, чи не байдуже? Думки про відсутність свідків і серйознішого ката полегкості не приносили. Проте опинитися на місці дівчини з Медстоуна вона не хотіла. Знала, наскільки вразлива емоційно. Хоча, можливо, метушня та ярмарковість дійства відволікала, давала змогу заціпеніти, не відчувати; тоді як вона відчуватиме щонайменшу дрібницю — безлюдні підвали Інквізиції наче спеціально створені для зосередження на деталях. Часом вона сумнівалася, чи варто йти дивитися вдруге. А якщо їй приготували не зашморг? Найменше хотілося злякатись, запанікувати, кричати й відбиватися, бо щось виявиться несподіваним, незнайомим. Звісно, цілком уникнути несподіванок неможливо, але, доклавши максимальних зусиль, можна призвичаїтися до вигляду і якості смерті.

Зустріч із Робертом була чудовою нагодою вирватися з дому. Останнім часом Ліза стала відлюдницею. Безсоння, нерви, брак свіжого повітря далися взнаки: з дзеркала на неї дивилася істота, яка крок за кроком втрачала людську подобу. Тьма дедалі поглинала її, оголюючи демонічні риси. Глибокі гіпнотичні очі на фоні неприродно білого обличчя могли будь-кого налякати. Довелося докласти неабияких зусиль, перш ніж зовнішність знову наблизилася до людської.

Захлинаючись вітром, вона намагалася не дивитися в очі перехожим, які поспішали у щоденних клопотах, не звертаючи уваги на дівчину, котра сумно собі брела не знати куди. Лізу невідступно пекла думка, що мине тиждень, другий, рік, а всі вони так само квапитимуся, скаржитимуться на життя — її ж скреслять із книги живих. Не просто скреслять — виморять. Наче комаху. Хотілося всіх проклясти. За те, що у мовчазній змові вчинять із нею. Звісно, вирок виконає хтось один, будуть іще й ті, хто приведе її до цієї людини, хто оточуватиме її — працівники та персонал Інквізиції, але насправді вирок ухвалили й підписали всі — кожен, хто йде вулицею.

Обличчя перехожих поволі спотворювалися, звичні людські риси під її поглядом змінювалися, набували обрисів фантастичних чудовиськ, нічних жахіть, вкритих слизом та нестерпно смердючих змій. Навіть у Роберта, який уже чекав на неї, в очах побачила вона пекельне полум’я, непотамовну спрагу крові. Його ніс перетворився на гігантський дзьоб і нависав над мерзенним ікластим ротом. Хотілось накинутися на нього й безжально бити. Бити. Аж поки біль вийде, лють мине. І звільнить її. Вона ледь не відсахнулася, коли він чмокнув її у щоку й узяв під руку, але цієї миті світ набув звичних кольорів. Ліза побачила перед собою симпатичного молодого чоловіка й усміхнулася йому. Він більше не згадував про їхній похід на страту й теревенив без угаву про буденне, що дозволило їй просто мовчати. Йому навіть вдалося розсмішити її, а вона вже відвикла посміхатися.

Увечері, за столиком симпатичної кав’ярні, Ліза, вже трішки сп’яніла, голосно реготала з кожного дурного Робертового жарту. На той сміх усі заозиралися. Не те щоб завсідники були не звиклими до п’яних дівчат, але Ліза сміялася так заразливо й життєрадісно, що вже за чверть години кав’ярню наповнила вибухова майже весняна атмосфера. Люди перестали сумно шепотітися по кутках, розмови потекли більш невимушено, а коли бармен змінив тужливу романтичну пісню, імпровізований танцмайданчик заповнив натовп — люди радісно вибивали запальний ритм пісні на дерев’яній підлозі. Роберт, скориставшись цим, теж затягнув Лізу в гущавину свята. Танець і атмосфера загальної розкутості та веселощів п’янила сильніше за випите. Її вперше «попустило». Вперше прагла вона дихати короткою долею метелика, байдужого до майбуття.

Лети, метелику, у вогонь.

Лети.

У полум’я.

Лети все до біса, байдуже, що з нею зроблять завтра! Так вона вперше в житті напилася. Весь вечір Роберт жер її очима, й вона вже ладна була поступитися. Врешті-решт, життя варте того, щоб по-справжньому напитися, і того, щоб нарешті пізнати чоловіка. Проте це саме життя все повернуло інакше. Коли вони чекали автобуса, її знудило. На Роберта.


Роберт, чортихаючись, стояв під душем у Лізиній ванній кімнаті. До будинку добиралися пішки, про автобус або таксі вже й мови не було. У нього таке вперше.

— Гарно вона твій запал остудила, добродію, — звертаючись до того, що висіло нижче живота, повчально бурмотів він. — Ніхто тебе так не соромив! — продовжив свою проповідь Роберт, ретельно намилюючи член Лізиним гелем для душу. — Але не засмучуйся, — він погладив присоромленого приятеля. — Врешті-решт, щастя, воно у іншому, — філософствував Роберт, натягаючи на себе халат Лізиного батька, тоді як Ліза, поволі тверезіючи, на кухні намагалася відіпрати сліди свого гріхопадіння з його одягу. Проте коли усвідомила — в такому стані вона ні на що не годна, кинула білизну відмокати в балії. Купить йому якийсь одяг завтра. І з цією першою тверезою думкою вона постелила Роберту в гостьовій кімнаті й наполегливо постукала у двері ванної.


Мугикаючи під носа, Роберт готував каву собі та Лізі, яка відсипалася після «вчорашнього». Він лаштувався приготувати сніданок, але холодильник зустрів його пусткою — звідти самотньо визирала напівпорожня пляшка віскі. Роберт відсьорбнув з неї й замислився. Назрівала криза. Кишки грали марша, голод щосили стукав уламком залізної труби по стінках шлунку. Вийти до магазину теж не міг — речі, дбайливо запрані Лізою, плавали в балії. «Дивна панночка, — почухав потилицю Роберт. — Чим вона харчується?» Тепер він розумів, як їй вдається зберігати стрункість. Із такими думками пішов будити Лізу. Жалю до її безневинного сну більше не відчував. Ліза прокинулася одразу. Вчорашній вечір пам’ятала досить добре, тож Роберту не довелося, як він побоювався, довго пояснювати їй, хто він і що робить у неї вдома. Вона жадібно випила каву й вилізла з ліжка. Почувалася паскудно, проте не минуло й півгодини, як Роберт красувався в новому одязі, а стіл був щедро заставлений наїдками. Роберт тріумфував і, вминаючи сніданок, з великим здивуванням дивився на Лізу, в якої вперше за довгий час з’явився апетит.

— Нічогенька квартирка, ледь не заблукав! Стелі височезні. Краса! — не стримав захоплення Роберт.

— Дідова. Ми з батьком живемо у ній лише кілька років. Хоча я тут народилася.

— А батько у нас хто? — посміхнувся Роберт.

— Професор, викладає історію в університеті.

— Не схожа ти на професорську доньку. Там, у вітальні, його портрет?

— Так. Правда, хороша людина?

— Солідний. А ти, звісно ж, у татковому закладі навчаєшся? — запитав Роберт.

Ліза розгубилася:

— Ні, не навчаюся там.

— Школу не закінчила?

Ліза розсміялася:

— Зовсім хибнувся розумом? Школу я давно закінчила.

— Давно, це років зо два тому? Не більше! Коли тебе вперше побачив, узагалі подумав, що ти — п’ятнадцятилітня.

— Я вже могла закінчити університет. Але тато не хоче мене туди віддавати. Вважає, ні до чого це мені. Сам вчить. Склав спеціальну програму. Та тепер це вже позбавлене жодного сенсу.

— Маєте стільки книг. Певно, твій батько розумний.

— Не скаржуся. Він добрий, це важливіше. А твої? — запитала Ліза.

— Ну, ти бачила наше господарство. Готель колись успадкую. Отже, я завидний наречений. Навіть для професорської доньки.

Ліза розсміялася.

У двері подзвонили. Ліза стрепенулася, аж снігом сипонуло за шкіру, кілька секунд не могла поворухнутися. Нарешті змусила себе встати й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Мері. Вона одразу повисла на Лізиній шиї, стала судомно обіймати. Перериваючи потік фраз, готових залишити аеродром, Ліза затулила Мері рота і, приклавши палець до вуст, потягла на кухню. Там подружка миттю витріщилася на Роберта, адже сподівалася побачити будь-що, тільки не істоту чоловічої статі. Розуміючи, про що вона може подумати, Ліза відразу відрекомендувала їй Роберта як друга. Переляк нарешті минув, і Мері приєдналася до компанії.

Знадобилося зовсім трохи часу та вина, щоб Мері втратила й без того непритаманну їй тактовність. Не отримавши відповіді на кілька навідних запитань, вона поцікавилася напрямки:

— І давненько, добродію, ти тут ночуєш?

— Ти це питаєш на правах законного чоловіка? — відплатив той.

— Законної дружини, — уточнила Мері абсолютно невинним тоном, і Лізі здалося, що зараз вона встромить Робертові в горло ікла, які Ліза до сьогодні у неї не помічала.

— Ліз, де ти з цим покидьком познайомилася? На якому смітнику його підібрала?

Мері не сподівалася, що Ліза стрепенеться, а Роберт нервово глитне. Обоє тієї миті нагадували злодіїв, яких заскочили на якомусь гріхові.

— У театрі, — бовкнула Ліза перше, що спало на думку.

— У цирку, — не встиг зупинитися Роберт.

Очі Мері наповнилися забобонним жахом. У них віддзеркалювалося розуміння, образа, зневага, й усього цього було так багато, й воно так перемішалося, що Лізі стало зле.

— Ти ходила, — прошепотіла вона.

Ліза розлютилася:

— Просила ж не читати думок!

— Лізо, вона здогадалася, — спробував уникнути сварки Роберт.

— Здогадалася? Клепки в неї не вистачить здогадатися. Ні на що більше не годна, а цей фокус засвоїла чудово. Це — найлегше, — тут Ліза замовкла, зрозумівши, що розмова набуває небажаних відтінків.

— Та ми так незграбно вибріхувалися, тільки дурень не здогадався б, — спробувала порятувати ситуацію.

На щастя, Роберт не взявся аналізувати її слова, а спробував розрядити атмосферу, наливши в келихи вина.

— Дивилися ми не спектакль, ну, не зовсім спектакль. Нічого такого. Дарма так реагуєш. Певно, цікавість гризе, а піти подивитися сили забракло, от і лютуєшся. Наступного разу тебе з собою візьмемо.

— Наступного разу? — не повірила собі Мері. — Ти збираєшся це продовжувати?

— Так, — разом відповіли Ліза та Роберт.

— Ти дитина, — посміхнувся Роберт, — тобі ще рано на таке дивитися.

— Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?

Ліза підняла на Мері очі:

— Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…

Мері зблідла й стрепенулася.

— Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, — Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.

Роберт кинувся її заспокоювати:

— Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це — самооборона. Мусять платити за свої злочини. Мертві, вони більше не становлять небезпеки. Жоден не має права порушувати межі між нашим світом й потойбіччям, а їхня природа є такою. Тому хто не може втриматися — платить життям. Вони приносять звідти зло, а відтак це зло виливається на нас. Колись ти вийдеш заміж, матимеш діти… Як за себе не хвилюєшся, подумай про них. Вони мають право жити в безпечному світі.

— А прокляті не мають права жити в цьому світі? — не втрималася Мері, проігнорувавши погляди, які Ліза кидала на неї.

— А хто заважає? Не чини зла, й тебе не чіпатимуть. Їх убивають за злочини.

— Упевнений у цьому? — не стрималася Ліза.

— Абсолютно.

— Це ти в журналах вичитав чи радіо наслухався? — поцікавилася Мері.

— Ні… — заперечив Роберт.

— Це він катів наслухався, вони щоразу такі чудові політінформації влаштовують, газет читати не треба, — втрутилася Ліза.

Роберт став схожим на зацьковану тварину:

— І слухати нікого не треба. Й так зрозуміло. А ви що, з тих, хто їх захищає?

— Номер телефону дати? Подзвониш «куди слід». Можу пошукати телефон Інквізиції, десь маю, — Ліза стала копирсатися в шухлядах столу, — хтось із проклятих тобі щось погане зробив?

Роберт замислився. Він длубався у пам’яті, намагаючись пригадати, але нічого путнього на думку не спало, тож дещо розгублено відповів:

— Зовсім ні.

— А того, що вони мені зробили, більш ніж задосить, для ненависті, але, повір, я пішла дивитися з іншої причини. І вступати до організації із захисту проклятих мені не треба, щоб зрозуміти: ставлення до них не є настільки справедливим, як намагаються подати. Все. Закрили тему. Поговорімо про приємніше. За що питимемо? — Ліза підняла келих, і атмосфера потроху стала прояснюватися, але від попередніх веселощів сліду не лишилося.

Наступної ночі Роберт знову не ночував вдома. Мері вдалося те, що не вдалося Лізі, — не напитися до чортиків. Вона була життєрадісною, симпатичною, і, на відміну від Лізи, мала майбутнє. Поки що. Тому Ліза доклала максимум зусиль, аби Мері та Роберт пішли від неї разом.


П’ятничним ранком Роберт наполегливо видзвонював у двері. Ліза, ледь накинувши халат, побігла відчиняти. Вона не сподівалася побачити Роберта нестямно щасливим. Він підхопив її на руки, закружляв. Нарешті опустив на землю і звелів поквапитися.

Ліза задумливо дивилася на Роберта, не розуміючи, чому він, такий радісний і задоволений, все одно їде з нею.

— Думала, що ти не супроводжуватимеш мене цього разу — запитально вдивляючись йому в очі, почала розмову.

— Чому? Збиралися подивитися на це, домовились. Що змінилося? — Роберт був украй здивованим.

— А ваші стосунки з Мері? Ти такий щасливий? Нащо тобі тепер цей бруд?

— А що мають змінити мої стосунки з твоєю подругою? Чому я маю собі відмовляти в задоволенні? Тільки тому, що цілу ніч трахав гарненьку дівку? Вибач, не хотів так про неї.

— Не хотів так про неї зі мною? Бо вона моя подруга? Але ти так думаєш. І про мене також?

— Послухай-но, я провів з нею одненьку ніч. Може, згодом інакшу гадку матиму. Про тебе так не думаю й ніколи не думатиму. Ти — інше.

— У тебе приводу не буде так про мене думати. І часу. Гаразд, — нарешті вгамувалася Ліза, — даруй, я нервую, нелегко дивитися на це твоїми очима, ставитися до цього, як до забави.

— Звикнеш. І, Лізо, не треба скидати до однієї купи Мері й усе це. Це в мене з тобою, а те — з нею, — сказав Роберт, спробувавши обійняти Лізу. — Не припиняю дивуватися тобі, така дивна істота. Стався до всього легше. Кажу тобі, звикнеш, — і він погладив її по голові.

Лізу вперше з часу суду назвали істотою, і хоча Робертові слова не викликали в ній образи, все одно це був укол, нагадування. І, зрештою, вона, здається, переоцінювала Роберта — він був людиною, милою, непоганою, але людиною. Ліза скривилася:

— Не звикну, Роберте. Потім утямиш, — на очах виступили сльози.

Роберт, нічого не розуміючи, став утішати її. Цієї хвилини вона нагадала йому молодшу сестру, його серце стиснулося й сповнилося світлом.

8. Акт II

І знову площа.

Людей значно більше.

Аніж першого разу.

Уже не лихоманить, як вперше. Вона навіть заспокоїлася.

Так буває, коли готуєшся до стрибка з величезної висоти, а стрибнув — не страшно. Наче. Так і має. Бути.

Поряд — Роберт.

Не той.

Чужий їй чоловік.

Котрий супроводжував її першого разу.

Близький.

Майже друг.

Співучасник.

Якщо і наступного разу так буде — все непогано.)

Якщо вдасться заспокоїтися. Коли відбуватиметься з нею.

Але

там — Роберта не буде.

Страх стін. Зсуваються, тиснуть. Поволі. По міліметру. У ритмі секундної стрілки. Клятий годинник. Коли припинить цокати?

Знову. Підземелля. Де. Низька стеля. Напівкруглі склепіння. Класична катівня.

Хтось із сусідів штовхнув її. Добридень, реальносте.

Вони задалеко від сцени. Але видко непогано. Не так добре. Як. Першого разу. Але.

Підходити ближче бажання не виникає. Не те, щоби вона не бачила гільйотини. Бачила. На малюнках. Проте. «Живцем» вражає. Величезна. Така. До огиди. Продумана.

Перші п’ять хвилин.

Не могла. Відірвати погляду. Від.

Скошеного леза. Над. Натюрмортом.

Усе.

Так просто. Внизу — майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки — дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина — лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?

Опік страху.

Це швидко, швидко, миттєво.

Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.

Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.

Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.

Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно — лише частина. Безтурботного неба.

От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.

Але не вона.

Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим — підставити шию під ніж, померти за мить.

Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.

Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом — визначеність. Не її — чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).

Вона нарешті усвідомила, що саме змінилося. Тоді, першого разу, вона, як і більшість присутніх, була глядачем. Знаходилася по той бік ешафоту. В глядацькій залі зі зручними, обтягнутими червоним оксамитом кріслами, де так легко засуджувати, сміятися, співпереживати.

Адже не ти на сцені.

Не ти

на сцені.

З тобою — нічого не трапиться.

Це не насправді.

«Смерть — вона з іншими тільки буває», згадалося. Страта, вона також «з іншими тільки буває», — додала вона. Але навіть тепер, нарешті усвідомивши, що чекає на неї, розуміла — все одно вона глядач. І неможливо підготуватися.

Уже зібралася було піти, але сил забракло. Це безумство. Ні до чого вона не підготується. Тільки страх свій помножить. Не визначеність перед нею, а зачинені двері, за якими, наче у чорній скриньці, може виявитися будь-що. Мусила запитати.

Мусила перебороти страх і спитати.

Хоча чиновник міг не знати. Подробиць.

Барабанний дріб

перетнув

потік

думок.

Роберт уже й спроб не робив привести її до тями.

Ешафот. Молода пара. Світлокоса жінка. У білій сорочці. До п’ят. Чоловік. Темноволосий. У білій сорочці. На випуск. Брюки — темні.

Обох попід руки тримали помічники ката. Мабуть, для більшої театральності, за ними на ешафот занесли два дерев’яні ящики, один з яких поставили біля самої гільйотини, інший — трохи осторонь.

Засуджені один на одного не дивилися. Дивно. Адже. Вони. Чоловік і дружина. Прислухалася.

Те,

на що спершу не звернула уваги.

Порівнювати було ні з чим.

Як і у випадку з Анною Дайсон, на ешафоті, безумовно, стояли «прокляті». Ініційовані. Це теж не викликало сумнівів. Але була ще одна спільна для всіх риса, яка й схвилювала Лізу.

Вони — не просто слабкі

а дуже, дуже слабкі.

Майже люди.

Корову зурочити ще здатні, але щоб більше…

Нащо таких убивати?

За що?

Ця думка не полишала її ще довго.

Жінка закричала й стала вириватися. Натовп відчув: видовище набуває драматичного забарвлення, і втупився в поміст із подвоєним захватом. Чоловік жодним чином не зреагував на крики. Натомість став пильно вивчати юрбу. Наче прагнув когось знайти. Лізу охопило дивне відчуття чогось раніше вже баченого.

Вона знала.

Він. Шукає. У натовпі. Її.

Мабуть, проклятий відчув, що до нього «прислухалися», і відреагував на «свого». Навіть гірше, він… став усміхатися. Натовп явно чекав іншого. Більшість поглядів перекинулися на чоловіка. Істерикою жінки вже ніхто не переймався. У натовпі розгорілися бурхливі дискусії, проте дійшли згоди на тому, що чоловік збожеволів.

Але. Ліза знала. Це не так. Він усміхався до неї.

Її пересмикнуло.

Ні!!!

Не треба.

Блискавка.

Удар.

Опік.

Спробувала всміхнутися у відповідь.

Відповідь вийшла жалюгідною, непереконливою, проте до усмішки на обличчі чоловіка додалося обожнювання. Ліза вперше відчула сором за страх. Вона спробує не боятися. Задля нього. Заради. Його посмішки.

Катові набридли крики, й він подав знак помічникам.

Ті потягли жінку до гільйотини.

Підняли дошку.

Прив’язали жертву.

Різким рухом опустили.

Один із них підійшов з іншого боку, схопив жінку за довге волосся й потягнув, примушуючи витягнути шию.

Інший опустив верхню половину ошийника.

Лезо різко впало.

Голова жінки залишилася в руках помічника ката.

Крик тривав.

Хтось її заткне?

Ліза затулила вуха.

Помічник передав голову катові, й той, підійшовши до краю ешафота, високо підняв її над натовпом.

Великі

Краплі

Крові.

Падають

На ешафот.

Це чомусь уразило Лізу сильніше, аніж фонтан крові з перетятої шиї. Кат почекав, аж поки кров стече, і помічники приготували місце для чоловіка. Той увесь час невідривно дивився на Лізу. Здавалося, смерть дружини не схвилювала його зовсім. Чоловіка підвели і прив’язали до дошки. Коли лезо впало вдруге, натовп різко видихнув. Ритуал повторився. Люди ще трохи постояли, хто мовчки, хто — обговорюючи деталі, й розбрелися вусебіч, переважно по барах. Роберт майже силоміць змусив Лізу піти.

9. Епілог

Ліза сиділа при столі, обхопивши голову руками. Думати забракло сил, вона скам’яніла. Роберт терпляче чекав, проте зрозумівши, що такий її стан протримається довго, силоміць залив у неї склянку спиртного. Ліза запалила. А коли цигарка дотліла, рушила до дверей. Роберт поспостерігав, як вона виходить, швиденько розрахувався й кинувся навздогін.

Довго йшли по шурхітливому листю, не звертаючи уваги ані один на одного, ані на дорогу — сховалися, наче в оберемок зів’ялого листя, у власні думки. Тільки в центрі міста Роберт наважився порушити мовчання:

— Я не думав, що це вразить тебе настільки.

Ліза не витримала:

— А мене «це» не вразило. Не це вразило.

— Що? — здивувався Роберт.

— Слухай, — Лізу охопив несподіваний напад гніву, — наша історія скінчилася, тому залиш мене поки не пізно. Поки тебе це не завело туди, звідкіля вороття немає.

Роберт узяв її за руку і, пильно дивлячись у вічі, сказав:

— Не хочу повертатися. Нікуди мені повертатися. Одразу зрозумів, ще в день нашої зустрічі — я з тобою, хоч би куди це мене завело.

Ліза стояла немов громом прибита:

— Не можу взяти тебе з собою. Даруй, казочка скінчилася. Туди не пускають таких, як ти. Живи, поки можеш. Споглядай чужу смерть. Це ж весело. Радій. Усе, забирайся.

Й пішла собі геть. Роберт лишився.

Якийсь час безцільно блукала вулицями, не уявляючи, що робити далі, й намагаючись не думати. Проте довго стримувати потік думок не вдалося. Лишалося ще півтора дні. До того, як прийдуть по неї. Далі — невідомість. Утім, чому невідомість? Усе доволі зрозуміло. Така визначеність, аж ноги підгинаються. Вона стала пригадувати, що саме слідчий говорив їй про подальшу її долю. Але розворушити пам’ять не вдавалося. Скільки ще часу? Часу до безпосереднього моменту, коли… Захотілося розсміятися. Не уявляла, що робитиме ці півтора дні свободи, нащо думати про інше? І так надмір часу. Додаткові тортури.

Вирішила востаннє прогулятися містом, відвідати улюблені місця, спробувати зібратися з думками й віднайти сили. Тепер вони їй знадобляться. Вкрай знадобляться.

Усміхнений чоловік. Що зігрівало його останньої миті? Обличчя жінки. Перелякане. Мокре від поту. Червоне від крику.

Два різні фінали. Чи зможе вона всміхатися? Примусить себе не дивитися на страшне лезо, зашморг, абощо, на ката, його помічників? Не кричати від жаху, не вириватися? Врешті-решт, не знепритомніти, не обмочитися від страху?

Може, цей чоловік мав любов чи ідею якусь — те, в що свято вірив, заради чого помирати було не жаль. Вона не мала нічого. Відчула себе оголеною. Абсолютно. Отже, по-зрадницьки тремтітимуть коліна й руки. Отже, кричатиме й вириватиметься, безтямна від страху.

Ну, й нехай. Урешті-решт, природно. Для того й існують охоронці, помічники ката, кат. Щоб дотягнути людину (або не людину) до ешафота, колоди, зашморгу. Допомогти слушної миті. Зрештою, на неї не витріщатиметься жадібний до крику натовп, катові не звикати — не всі дозволяють вбити себе, мов слухняні вівці. Її крику ніхто не чутиме. А ті, хто чутиме, давно звикли. Раптом уявила охоронців, які тягнуть її до шибениці. Вона крутить головою, катові, нарешті, вдається схопити її за волосся, а другою рукою затягти зашморг. Чи зав’яжуть очі? Спитають про останнє бажання? Обіцяли лояльність. Тепер вона добре розуміла слова дрібного інквізитора стосовно кваліфікованого ката. Але ж той кат теж був досвідченим. Він зумисне перемістив зашморг, щоб глядача потішити. А якщо не зашморг? Її силоміць тягнуть до апарату для відрубування голів, кладуть на дошку, опускають ошийник, потім лезо. Напевно, минає вічність.

Доки

воно

впаде.

Лізу другий вид страти чомусь лякав значно більше. Але ж це швидко. Думка про те, що лезо відсікає тобі голову, жахала. Очікування, поки воно впаде, передчуття всієї процедури, гадка, що через хвилину, мить метал розітне спершу тканини шиї, відтак м’язи, хребет, розділяючи тіло на дві частини, була нестерпною. Вже краще зашморг, що ламає хребці, стягує шию. Або щось інше? Способів задосить, хоча насправді не так їх і багато. Знову пригадала дівчину, яка довго задихалася в зашморзі. Хіба вона не надала б перевагу миттєвому відсіканню голови замість усіх цих мук браку повітря, судом, висолопленого язика? Хоча, хіба відрубана голова виглядає естетичніше? Що б обрала вона, якби запропонували вибір? Можливо, милосердя Інквізиції продовжиться до такої міри? Спробувала пожонглювати страшними думками. Все одно не відсікання голови. Адже кат у них кваліфікований, їй обіцяли, а значить, зуміє не подовжувати мук. Та й навіщо це йому? Їй пообіцяли, що з її смерті цирку не влаштовуватимуть.

Посутеніло й стало холодно. Вирішила повернутися додому. Все рівно вона вже не відчувала міста, не могла прощатися з ним, та й бажання не мала. Місто було чимось матеріальним, а матеріальне почало втрачати для неї значущість. Надто впадало в око, надто било контрастом. У неї відберуть тіло, віднімуть матеріальність, яке їй тепер діло до цього?

Крик. Ворона. Поклик. Голос зве. Чужий. Де вона? Стара частина міста. Як вона опинилася тут? Адже йшла додому. Це зовсім в інший бік. Додому? Хіба вона має дім?

Поклик.

Дім мертвих. Це десь тут. Голос кликав. Вона не могла опиратися.

Ворота. Десь тут. Дорога. Церква. Зовсім поряд.

Інші ворота.

Напис. «Мир тобі». Нікого. Могили. Будинок мертвих. Нагробки. Ангели, скрізь ангели. Над кожним. Пальці ковзають по мармуру. Імена. Дати. Квіти. Дім. Мають дім. Вічний. Щасливі. Вона не матиме. Навіщо вони жили, куди йшли, щоб прийти сюди?

Підходила до кожної могили. Камені. Скам’яніле життя.

Навіщо ви жили?

Мовчання.

Очі ангелів.

Навіщо ви жили?

Очі демонів.

Кров.

Про що плачете?

Криваві лінії на обличчях.

Надгробків.

Каміння.

Ні.

Рух.

Пір’я.

Тремтіння пальців.

Статуї почали злітати, їхні величезні крила піднімалися до неба й снігом падали на землю.

Запах зів’ялих квітів, що перетворюються на попіл.

Шепіт.

Знайди їх.

Біжи.

Від них.

Куди?

Знайди їх.

Лізо.

Біжи.

Від них не втекти.

Доріжки.

Сходяться в центрі. Початок — де кінець.

Вхід — де вихід.

Сховатися.

Урятуй їх.

Доріжки.

Де захід?

Я не можу.

Де схід?

Я нічого не значу.

Де південь?

Я не здатна.

Де північ?

Ні.

Не так.

Ворота зачинено.

Знову біг.

Крила.

Хльостають по обличчю.

Крила.

Впала на землю й поповзла.

Руки

терзають її.

Розривають

на тисячі шматків.

Хто я?

Залиште мене

У спокої.

Лізо.

Знайди їх.

Урятуй їх.

Пізно.

Ворота.

Це не ті ворота.

Це не важливо.

Сховатися.

Склеп.

Двері зачинилися.

Темрява.

Нарешті перевела дух. Тиша. Черево. Човен. Обтрусила обличчя й одяг.

Поклик.

Знову.

Крик ворона.

Малесенький вогник спалахнув у глибині темряви.

Світло.

Почало танцювати по стінах, оголюючи написи.

Імена.

Тисячі імен.

Наче кислотою, пропалюють пам’ять.

По стінах стікають тонесенькі цівки крові, замальовують імена, перекреслюють їх. Вона не встигала запам’ятовувати, імена ту ж мить зникали з пам’яті, залишаючи лише червоні пасмуги в’язкої субстанції.

І раптом в осередді переплетінь ліній і букв побачила його. Він гукав її з глибин нелюдської природи. Ворон кликав її. Вона знала — він єдиний може відкрити ворота й випустити її.

І вона пообіцяла йому…


Розплющила очі. Темне небо осені висіло над нею. Де вона? Встала й роззирнулася. Вона у дворі свого будинку. Спробувала пригадати, як втрапила додому, але пам’ять вперто відмовлялася видати інформацію. Жахіття минуло, от і добре. Стала підніматися сходами нагору.

На останній сходинці, майже перед її квартирою, — чоловік. Подумала, за нею пришли завчасно. Стрепенулася.

Чоловік озвався, й вона впізнала Роберта. Спробувала втекти, проте він різко встав і схопив її руку. Потягнув до себе, міцно обійняв. У неї потекли сльози. Став незграбно витирати їх — спершу долонею, потім рукавом куртки.

— Чому відразу не розповіла? — стиха спитав, коли вони палили, вмостившись на сходах.

Спробувала всміхнутися:

— Мала балакуха побоялася прийти?

Роберт посміхнувся з Лізиної здогадливості:

— Просив «малу балакуху» залишитися вдома, хоча маєш рацію, вона не горіла бажанням іти зі мною. Так і сказала: «Ліза тепер мене вб’є».

— Нічого з нею не трапиться, може, навіть грамоту подаруємо на знак подяки, мені б сил забракло зізнатися тобі. Ти ж розумієш, твоє запитання позбавлене глузду. Пізніше подзвонимо їй. До речі, ти мене здивував.

— Чим це?

— Ти, виявляється, сміливий.

Він перепитав:

— Про що це ти?

— Мері тобі не казала? Вона така ж, як і я…

— Казала.

— Також смілива. Це ж треба. Не злякалася. Підсумуємо. Зграя проклятих вполювала у свої тенета наївного хлопця, збила з пантелику, зачарувала й збирається лихе з ним вчинити. Ця історія тобі нічого не нагадує? Ну я, біс із ним, мені особливо втрачати нічого, в найгіршому разі світській владі віддадуть, хай йому чорт, зрештою, один кінець, а собі вона нащо життя вкорочує? Її ж під Трибунал…

— Це ще на якій підставі? — поцікавився Роберт.

— На підставі твоїх свідчень.

— Не збираюся ні про що свідчити, — знизив голос до шепоту Роберт.

Десь рипнули двері.

— Тепер не збираєшся, але невдовзі бажання виникне, особливо, як допоможуть… Піти не хочеш? Поки не запізно.

— Ні.

— Зовсім не відчуваєш страху?

— Ні.

— Чому це? Ти ж нас усіх так боявся, так ненавидів. Ми — вовки, яких треба перестріляти. Ми — зло. Біжи, поки не пізно. Доки горлянку не перегризла.

— Лізо, я заплутався. Допоможи мені. Ти — інше. Ти не така, як усі вони.

— Я така сама, як вони.

— Ти не здатна…

— Здатна, ще й як здатна. Ти не мав щастя мене пізнати.

— Я знаю тебе.

— Усе це ілюзія. Ілюзії завжди схожі на реальність.

— Неправда.

— Правда. Я це знаю краще, ніж хто. Бо крізь це пройшла. Біда в тому, що ми завжди є співучасниками ілюзії. Тобі хочеться, аби щось було таким, яким прагнеш його бачити. Прагнемо вірити в те, що видають за реальність. Наприклад, ти повірив, ніби прокляті, яких вбивали на наших очах, винні у якихось химерних злочинах, вони заслужили смерть і платять. Ти хотів вірити, що ти, який прийшов насолодитися їх смертю, кращий за них, чесніший, безвинний. Я — така сама, як вони. Це означає, що й я винна.

— Ти — інше.

— Я справді — інше, більш точне визначення придумати годі, — усміхнулась Ліза.

— Я не те мав на увазі. Не знаю чому, але відчуваю: я знаю тебе. Знайомі зовсім мало часу, але встиг відчути, зрозуміти тебе. Навіть не відаю, як пояснити. Відчуваю, ти не скоїла нічого «такого»…

— Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.

— Не хочу. Не жени мене, будь ласка…

— Для тебе все це — гра. Життя для тебе — гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.

— Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен — такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…

— Так добре тобі було, — посміхнулась Ліза, — що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?

— Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.

— Добре, пішли до господи.

Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:

— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.

— Я почуваюся покидьком…

— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.

— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.

Частина 2

Дім на краю вічності

1. Переїзд

Ліза лишилася самотою. До вечора доста часу. Намагалася чимось розважитись. Не вдавалося. Від читання нудило. Спробувала малювати. Купу зіпсованого паперу довелося спалити. Ризикнула намалювати автопортрет. Теж невдача. Голова розривалася від болю. Стала прибирати. Вимила вікна, підлогу. Викинула сміття. Витерла пил. Розставила по місцях речі. Порядок. Цвинтарний. Цікаво, що вони роблять із тілами? Хіба це важливо? Хочеться когось ударити. Сильно. Перетрощити посуд. А сенс? Не полегшає. Вигуляти б собаку. Немає собаки. Впала на ліжко.

Наче перед від’їздом. Зібратися. Що ще знадобиться? Питання. Якийсь одяг. Передивилася гардероб. Марно.

Вирішила взяти батькову фотографію. Передумала.

Щось іще має цінність для неї? Ні-чо-го.

Переглянула вміст скриньок. Нічого взяти на пам’ять. Яка пам’ять? Медальйон. Порожній. Батько подарував на повноліття. Вона так і не вклала туди нічого. Його візьме. Все.

Треба посидіти. На дорогу. Почало сутеніти. Заціпеніла. Встигла зібрати якісь необхідні речі, й сиділа, втупившись поглядом у телефон, який сонним скуленим кошеням умостився на колінах. Очікування перетворювалося на тортури. Занудило від нападу страху. Апарат мовчав.

Минуло доволі часу. Перш ніж тишу розітнув дзвінок. Наче струмом вдарило. Підняла слухавку, тієї ж миті поклала.

Усе.

Чекають.

Час іти.

Страх

стиснув горло.

Страх

Простромив тіло.

Тисячею голок.

Тиша.

Зникнути б.

Сховатися під ліжком.

У шафі.

Там,

Де

не знайдуть.

Розчинитися в повітрі.

Сховатися в іншому вимірі.

Їй вдавалося…

Обіцянка.

Вона пообіцяла щось.

Йому.

Що обіцяла?

Мусить йти.

Спуститися донизу.

Що вона обіцяла?

Лише кілька поверхів.

Не пам’ятає.

Сходи.

Повинна згадати.

Сходинки.

Не пам’ятає.

Донизу.

Як там було?

Скільки їх?

Легше спуститися до пекла.

Знайдуть і там.

Треба йти.

Її чекатимуть.

П’ятнадцять хвилин.

Вона не піде.

Спробувала підвестися.

Не змогла.

Що ж буде потім?

Як тепер отак.

Потім — допоможуть.

Зараз теж допоможуть.

Ні.

Не треба!

Вона зможе.

Сходи.

Сходинки.

Двері.


Унизу чекав автомобіль. Двоє чоловіків у чорних пальтах попрямували до неї, мертвою хваткою вчепилися в передпліччя, майже заштовхнули до машини. Зручно вмостившись по обидва боки від неї, затисли між собою. Машина рушила. У просторому салоні на сидіннях навпроти розвалилося ще двоє. Свердлили оцінюючими поглядами.

Дискомфорт.

Певно, не такий, як при звичайному арешті. Про те, як усе відбувається, ходили легенди. І люди, й прокляті нашіптували їх одне одному. Рідко кому щастило побачити на власні очі. Інквізиція та світська влада намагалися діяти тихо, прагнучи не тривожити пересічних громадян. З одного боку, люди почувалися захищеними, з іншого — боялися, оскільки будь-хто міг виявитися «проклятим», забажай Інквізиція тицьнути пальцем у нього. Де пролягає межа між людиною і проклятим, знала тільки Інквізиція, і її співробітники стверджували, межа ця є тонкою.

Якби потрапила до рук світської влади, заштовхали б до зовсім іншої машини і, певно, тієї ж миті посадили на ланцюг — словом, зробили б усе можливе, щоб спаралізувати волю.

Дискомфорт.

Ніколи не думала, що пильний погляд здатен доводити до божевілля.

Хіба не гірший за наручники?

Може, «там» було б легше?

На ланцюгу.

Тієї ж миті усвідомлюєш, де ти.

Відсутні ілюзії.

Усе просто.

Чи не байдуже?

Кінець один.

Дискомфорт.

Зосередитися неможливо.

Куди везуть?

Вони намагаються перешкодити їй думати.

Нудота.

Намагаються завадити їй відчувати.

Біль.

Майже фізичний.

Коли це закінчиться?

Глянула на вікно — воно щільно завішене чорними фіранками. Спробувала дістати з рюкзака плеєр, — не змогла поворухнутися. Довелося всю дорогу дивитися під ноги, відчуваючи, як думки й погляди тиснуть на сонячне сплетіння.

Охоронець навпроти, не припиняючи дивитися на Лізу, поліз до кишені піджака й став там копирсатися. Вона напружилася. Цигарки. Відкрив пачку. Запропонував колегам. Запалили.

Знову нудить.

Просити марно.

Заплющила очі, але в темряві нудота стала нестерпною.

Коли це закінчиться?

Швидкість стала паморочливою. Певно, місто вони лишили далеко позаду. Вже біля воріт авто пригальмувало.

Зупинка. Нарешті. Її виштовхнули в п'янкі осінні сутінки й завели в особняк, зовнішній вигляд якого не встигла роздивитися.

Просторий хол. Обстановка розкішна. Аж занадто. Якби не чоловік в інквізиторській формі за столом біля входу, відчула б себе гостею важливої персони або відпочивальницею у розкішному санаторії. Проте перша ж спроба відчути людину в формі повернула до реальності. Чуття, які чоловік викликав, висловити було важко. Закрита система. Механізм. Виконує свої функції. Тієї ж миті відчула себе іншою частиною механізму, предметом, з яким щось має відбутися в абсолютно чіткій послідовності. Зникла остання ілюзія зовнішньої форми. Навколо — сірі стіни. Вікна надійно заґратовані. «Чи ж смерть не завжди одне й те саме?» — подумала.

Поки Ліза роздивлялася розмальовану стелю, чоловік за столом вивчав папери, які її супровідники передали йому. Раз у раз підводив голову й скидав на неї поглядом. Нарешті кивнув і, набравши номер, сказав у слухавку кілька слів, які не пощастило розчути. Кілька секунд потому сходами вниз зійшла вродлива жінка середнього віку, вдягнута у строгий костюм. Мигцем глянула на Лізу і, неквапом пройшовши повз неї, підійшла до чергового офіцера. Взяла в нього теку. Проглянула кілька сторінок. Підійшла до Лізи й звеліла йти з нею.

На другому поверсі зупинилися наприкінці довгого коридору. Жінка витягла з кишені ключі, відчинила двері праворуч. Спалахнуло світло. Простора кімната. Обстановка мінімальна. Світлі шпалери. Біля стіни — широке, застелене ковдрою ліжко. Біля ліжка — шафка з нічником. Під вікном — письмовий стіл. Трохи віддалік — шафа для одягу й ширма. Все просто, порівняно з розкішним холом. Але… І тюремну камеру не нагадує. Лізі натякали, вона не на курорті, хоча давали відчути — й не у в’язниці, а якщо у тюрмі, то комфортабельній. Особливо вона зраділа відсутності ґрат на вікнах. «Наші вікна завішані будуть тюлем, не спотворені чорними ґратами тюрем»,[3] — прошепотіла сама до себе. Жінка, спостерігши її розгубленість, підійшла, забрала рюкзак і зняла з неї пальто. Відтак дістала з-під ліжка капці й допомогла перевзутися.

М’які, вкрадливі рухи.

Чужих рук.

Дотики.

Майже материнські.

Турботливі.

Пальці вивчали її тіло,

щось більше за тіло.

Намагалися зрозуміти.

З чого вона складається.

Про що думає.

Чого боїться.

У пальцях — тривога.

У пальцях — страх.

У пальцях — надія.

Кінчики пальців…

Пам’ятають.

Інші

тіла.

Інші

долі.

Інші душі.

Які потік життя змив з них.


Пальці пам’ятають — мертвих…

Ще живими.

І живих —

уже мертвими.

Сила

м’яких жіночих пальців.

Що співають колискову.

Прядуть

вічну нитку життя.

Сила.

Духу,

який бачив усе.

Який з усім

умів

упоратися.

Вивчали одна одну, вдихали, пробували на смак, намагалися визначити колір, наче готувалися до бою, який жодна не наважилася розпочати.

Вирішивши, що час порушити мовчання, жінка звернулася до Лізи:

— Звуся Магда. Я тут… Управителька господарством. Усі побутові питання вирішуйте зі мною. Ходімо, покажу, де кухня. Вип’єте чогось теплого, поїсте, якщо зголодніли.

Ліза рушила слідом за жінкою — спустилися на перший поверх, проминули хол, дійшли майже до кінця коридору. Кухня була невеличкою й затишною. Ліза знову відчула себе у домі. Чужому. Але. Домі. Жінка всадовила Лізу за накритий білим обрусом стіл і заходилася готувати какао. Поставивши перед нею чашку, а також печиво та хліб, сіла навпроти й спостерігала, як Ліза, яка від ранку нічого не їла, жадібно поглинає їжу. Щось схоже на симпатію промайнуло у жінчиному погляді, й вона знову озвалася:

— Обережно, не обпечіться, какао гаряче. У нас не заведено казати «ласкаво просимо», але, сподіваюся, почуватиметеся тут не вкрай погано. Це місце, теж не надто комфортне, але в нас ліпше, ніж у звичайній тюрмі.

— Спасибі, — подякувала Ліза, — сподіваюся, теж не встигну завдати вам зайвого клопоту.

Ліза спостерегла, кутики жінчиних вуст ледь помітно смикнулися, дихання пришвидшилося. Вона стала скидатися на звіра, що готується відбити атаку. Лізу така реакція водночас збентежила й розвеселила.

— Побачимо, — мовила жінка. — Поза тим, проявляти агресію — не в ваших інтересах. Мусите призвичаїтися до нових обставин, а на це піде час. Насправді, усе вкрай просто. Існує низка правил, їх слід виконувати. Ось і все. Натомість отримуєте чимало. Послух — незначна ціна за можливість почуватися людиною.

— Людиною? Жартуєте? — перепитала Ліза.

— Ну, принаймні до певної межі. Висловилася фігурально. Проводити диференціацію на мовному рівні нам поки що важко. Можливо, це свідчить про погане усвідомлення нами того, з чим доводиться стикатися. У звичайній в’язниці умови є такими, що істоти, подібні до вас, перестають почуватися людьми в будь-якому сенсі слова. А тут вам, можливо, пощастить зберегти гідність.

— Знаєте, Магдо, прокляті усвідомлюють це ще повільніше. Нелегко одного дня зрозуміти, ти — не людина, принаймні не зовсім, а отже, зовсім не те, чим вважав себе від дитинства. І зовсім важко втямити, що ти інакший, здатен змінювати реальність і становити загрозу для оточуючих. Що в тобі тече кров демонів. Чи ви так не вважаєте?

— Дехто так думає, хоча дати остаточну відповідь на питання про ваше походження не поталанило поки нікому.

— А що з нами робити, вже вирішили. Трохи бракує логіки. Спершу б з’ясували, чим ми є, а відтак боролися б із наслідками.

— Поки з’ясовуватимемо, — Ліза спостерегла, як Магдині губи знову нервово пересмикнулися, — вживати заходів буде запізно.

— Знищувати легше? Не відповідайте, жоден варіант відповіді мене не влаштує. Врешті-решт, ведемо порожні розмови. Даруйте, маю погану звичку з усіма сперечатися. Батько привчив. До речі, бачила я тих, які опинилися у «світських» тюрмах, щось не помітила в них втрати гідності.

— Вам здалося. Навіть не уявляєте, крізь яке пекло вони проходять. Перед смертю ці істоти вже не здатні ні про що думати, крім болю й сорому. Це, до речі, паралізує їхні здібності, їхній потенціал.

— Чому ж зі мною вчинили інакше? — поцікавилася Ліза.

— Так, — Магда ляснувши долонями по столу, підвелася, — розмову завершено. Година пізня, вам час до ліжка.

Проминувши коридор та хол, піднялися сходами вгору, на другий поверх. Ліза намагалася розпитувати, але Магда вперто мовчала. Вона увімкнула нічну лампу й дістала з шафи піжаму. Лізу здивувало, що та виявилася її розміру, хоча причинами дивного збігу не поцікавилась. Усвідомила раптом: матиме дурний вигляд, ставлячи питання, на які годі отримати відповідь. Мабуть, те, що в’язні не мають права на запитування, входило до переліку неоголошених правил закладу. Тож терпляче чекала, поки до неї зволять звернутися.

Магда, витримавши паузу, відчинила вікно, підійшла до ліжка й, відкинувши ковдру, мовила до Лізи:

— Спробуйте заснути. Може, поталанить. Зазвичай, першої ночі ніхто не спить. Чекають, що по них прийдуть, але, повірте, сьогодні вас не турбуватимуть, і найближчими днями також. Не мучтеся намарне. Краще виспіться. Завтра на вас чекатиме прийом у коменданта, та й інших справ буде задосить. Я б запропонувала снодійного, але тут заборонено вживати такі препарати. Можу почитати, заспокоює.

Ліза не надто вірила, що їй пощастить заснути, проте на Магдину пропозицію пристала. Та допомогла їй одягти піжаму й влягтися.

Свіжі простирадла.

Випрані.

Від.

Запаху.

Іншої людини.

Ні.

Проклятого.

Який нещодавно, як і вона, спав на цьому ліжку. Зовсім свіжі сліди.

Чоловік?

Жінка?

Чи не байдуже?

Його або її

більше не існує.

Жодних слідів.

Стерильно.

Як.

Білі стіни.

Монотонне читання подіяло, і вона заснула на подив швидко. Але тієї ночі не вдалося надовго зберегти душевний спокій. У рівне дихання сну почали вплітатися тривожні нитки чужих думок, і невдовзі сни сповнилися очікуванням чогось страшного, що мало трапитися неодмінно, але вперто не траплялося. Найпарадоксальнішим було те, що очікування їй не належало, як варто було б сподіватися, а, навпаки, на неї було спрямоване. Крізь стіни чулася неспокійна хода, нерівне дихання, уривки фраз раз у раз проривалися до свідомості й мучили ритмом звучання, фальшивими нотами пробивали гармонійну мелодію спокійного сну, яку її організму, нарешті, вдалося відтворити на змученому інструменті тіла. Залишатися у стані сну й повертатися до фізичної реальності було однаково нестерпно, й вона, застрягнувши посередині й не вельми тямлячи, що обрати, мучилася у міжпросторі — маленькому коридорчику між сном і реальністю, й не знала, у який вимір народитися, щоб, нарешті, віднайти жаданий спокій.

Спробувала обмацати дім зсередини, просочитися крізь крихку шкіру матеріальних предметів у світ, розташований по інший бік дзеркала, прихований за зовнішнім благополуччям респектабельного будинку. Пальці ковзали по рівних поверхнях стін, але тканина вперто не розривалася, не бажаючи розкривати потаємних глибин потойбіччя.

Те, чуже очікування, доводило до сказу. Благала, аби повернулись такі звичні, такі затишні кошмари, які мучили попередніми ночами, щоб нарешті прорвалася оболонка сну й ніч виштовхнула її вкрите холодним потом тіло назовні.

Уже ближче до світанку напруга спала, і вона ненадовго поринула у непритомність.

2. День перший: Ерік

Відчувши присутність стороннього, Ліза прокинулася. Магда. Всміхнувшись їй, жінка поклала на стілець рюкзак. Лізин здивований погляд трохи її збентежив, тож Магда пояснила:

— Узагалі-то, обшукати вас мали щойно по приїзді, але я просила не завдавати зайвого дискомфорту й зробити це вночі. Ви й без того були налякані, — жінка різко змінила тему: — Ванна кімната — двері за ширмою, каву можете випити на кухні, проте, якщо маєте охоту, поспіть іще, часу вистачає. Комендант чекатиме вас о десятій, зараз восьма.

Ліза пошукала в кімнаті годинник, але не знайшла. Її годинник також зник. Ще з рюкзака конфіскували плеєр та люстерко. Ну й нехай, тут свої порядки, доведеться підкорятися. Дзеркала вона не знайшла й у ванній кімнаті, втім, як і самої ванни, — був лише душ, вмонтований у стелю. Вистачить і цього. Чепуритися довелося напомацки. Магда пообіцяла, коли Лізі буде вкрай необхідно дзеркало, вона ненадовго принесе, але ним доведеться користуватися під наглядом. Ліза посміхнулася. Вона вже збагнула. Дивувало інше — невже вони не здогадуються, що відсутність дзеркала викличе зворотний ефект, — утративши можливість бачити себе зовні, вона сконцентрується на внутрішній сутності, відчуття загостряться, а це може призвести до більш несподіваних наслідків, ніж мандрівка до задзеркалля.

Захотілося кави — добре, хоч цього не позбавили. Спустилася до кухні, налила собі ароматного напою і вмостилася за столом, намагаючись зосередитися на приємних аспектах життя. Майже вдалося. Кава була запашною, їжа смачною, і пам’ять послужливо нагадала їй розмову з чиновником про зручні умови. Тієї ж миті пригадалася власна відповідь. Апетит зник. Шлунок мимоволі стиснувся. Вона остаточно усвідомила, де знаходиться й нащо. Рештки гарного настрою, навіяні ранком, згасли. Вона заціпеніла й, маленькими ковтками наближаючись до дна чашки, намагалася відтягти себе від дна відчаю. Раптом різким рухом повернулася до реальності. Спрацював інстинкт.

Навпроти чоловік. П’є каву. Роздивляється її. У погляді — професійний інтерес лікаря. Огляд пацієнта.

Його погляд. Затримується на її шиї.

Він. Намагається. Роздивитись її горло крізь глухий комір светра. Притьма відсмикує погляд. Але позір щоразу зісковзує.

Вона судомно рахувала та склеювала факти. Результати нехитрої арифметики зіштовхнули її зі скелі.

Це не може бути…

Ніхто інший.

Ні.

Вона не здатна повірити.

Що.

Ця людина з насмішкуватими очима, добрим, майже клоунським обличчям, неначе народжена з посмішкою в заломлених до верху кутиках губів, здатна.

Зробити з нею те. Що.

Записано у вироку.

Почала задихатися.

Він не мав бути.

Не міг бути.

Таким.

Пригадався анекдот: один чоловік на дзвінок відчиняє двері й бачить на порозі дивну дівчинку з розпатланим волоссям, у дивакуватій суконці, з повітряною кулькою в руці. Чоловік питає, хто вона. «Я твоя смерть», — відповідає дівчинка. На що чоловік вжахнувся: «Така безглузда».

Саме безглуздість найдужче розлютила. Нахабно вп’явшись у чоловіка очима, стала поволі знімати светра.

Чоловік розглядав її зацікавлено.

Залишившись у футболці з короткими рукавами, підійшла впритул і, відібравши у нього чашку, поклала його руки собі на шию.

Дивні обійми. Обличчя на небезпечній відстані одне від одного.

Підсиливши прес погляду, мовила:

— Ну ж бо, так це робити зручніше.

Потягнулися важкі секунди, відтак хвилини.

Чоловік не забирав рук, вони безвольно лежали там, куди вона їх поклала, проте й не робив того, чого чекала від нього. Натомість пильно розглядав обличчя. Її шия легко поміщалася в його долонях, під пальцями відчувалися вогонь і вени, в яких скажено пульсувало життя, напружені м’язи і, нарешті, підборіддя, що врізалося в його пальці.

Відчуваючи тепло його долонь, вона не могла повірити, що вони здатні заподіяти комусь біль. І, найдивніше, — не відчувала чужих смертей.

Такі речі водою не змиваються.

Страшно.

Перестає відчувати.

Те, що раніше робила без жодного зусилля. Можливо, дається взнаки накопичена останніми днями втома.

Вона зморилася.

Порив схлинув.

Тепер уже й вона не знала, що робити. Різко скинула чужі руки з горла і, йдучи, рубонула через плече:

— Наступного разу робіть, що повинні, напряму. Не натяками.


О десятій вона стояла в кабінеті коменданта.

Чоловік у строгому костюмі за столом був схожим на військового. Красиві риси. Суворі. Правильні. Аж надто.

Ще одна стіна.

Ще один механізм.

Пряма лінія.

Виправка.

Чому має блакитні очі?

Раптово згадала про небо.

Кілька хвилин він тримав її на прицілі погляду, позначаючи урочистість хвилини.

Уже встигла розгледіти на столі червоний конверт із печаткою. Особливо не розбиралася в символіці офіційних документів Інквізиції, проте відразу ж зрозуміла, що в конверті й чому не запропонували сісти.

Серце скажено калатало. Але, на свій сором, ніяк не могла його вгамувати.

Захотілося прикусити губу.

Щоб стало боляче.

До крові.

Нарешті комендант відчув: необхідну паузу витримано, тож розкрив конверт ножем для паперів. Підвівся, і це розпекло атмосферу до межі. Подумки перечитав документ, подивився на Лізу й запитав:

— Ви готові?

Ліза проковтнула слину.

М’язи напружилися.

Вилиці обкреслилися різкіше.

Погляд сховався за зібрану зусиллям волі байдужість.

Приготувавшись прийняти удар, вимовила:

— Так.

Комендант іще раз глянув на неї:

— Елізабет Маргарет Лайонз, вас передали до рук Інквізиції. Верховний Надзвичайний Трибунал розслідував, розглянув вашу справу й ухвалив вирок. Зачитаю його вам.

Він узяв зі столу папір і гучним голосом почав читати.

Ліза пустила повз вуха колону беззмістовних, закручених фраз про хід слідства й обґрунтування вироку. Вона не збиралася вступати в суперечку або аргументувати свою правоту.

Вона чекала.

Головного.

Нарешті голос став украй безвиразним і комендант зачитав те, що зачитував десятки, а може, й сотні разів:

— Отже, розібравшись із обставинами справи й беручи до уваги все щойно сказане, Високий Трибунал не вважає за можливе далі зберігати Елізабет Маргарет Лайонз життя й засуджує її до найвищої міри покарання, смерті. Він постановляє заарештувати її й передати в розпорядження спеціального відділу Інквізиції, припровадивши до спеціальної установи, де вона перебуватиме до моменту передачі її в руки спеціального співробітника. Він, згідно з вироком, позбавить її життя, у такий спосіб захистивши суспільство від подальшої небезпеки, яку дана особина несе. Ми зберігаємо за нею право впродовж трьох днів спростувати вирок, аргументувавши Високому Трибуналу своє право на збереження життя.

Нарешті комендант поклав папір на стіл і простягнув Лізі документ. Розписавшись у ньому, вона інформувала Трибунал, що її ознайомили з вироком. Відтак поклав перед нею чистий аркуш.

Ліза глянула на нього здивовано.

— Для апеляції, — пояснив він.

Ліза посміхнулася:

— І варто витрачати на це час?

— Мій обов’язок як особи офіційної — запропонувати це, але якщо спитаєте мене як особу приватну, — він дочекався від Лізи кивка на знак згоди, — можу поділитися власними думками.

Підвів її до столика з шахівницею і запросив сісти в одне з розміщених біля нього крісел. Ліза взялася роздивлятися розташування фігур на дошці. Партія перебувала в динаміці. Якби грала, Ліза опинилася б на боці чорних. На дошці — крихка рівновага. Гра майже виходила на нічию. Можливо, чорним і вдалося б поставити супротивникові мат, але їхній ферзь красувався серед захоплених фігур.

Комендант, поспостерігавши за її реакцією, попросив стисло охарактеризувати ситуацію і запропонувати подальшу стратегію. Ліза не замислюючись поділилася своїми міркуваннями:

— Проводитиму пішака у ферзі.

— Якого із них?

Вона вказала на пішака, позиція якого була найвигіднішою для поставленого завдання. Фактично це був єдино можливий варіант.

— Браво! — обличчя коменданта просяяло усмішкою. — Знав, ви виявитеся гідним супротивником. — Він устав і розвернув стіл. — А тепер що робитимете на місці білих?

Ліза спохмурніла. Відповідь була очевидною. Вона підписала капітуляцію:

— Зроблю все, щоб знищити цього пішака.

— От бачите, — він співчутливо знизав плечима, — ще потребуєте цього папірця?

Ліза повернула аркуш. Комендант виглядав втішеним:

— Ви прямолінійна людина. Пробачте. Обмовився. Але називати вас істотою язик не повертається, тому для зручності подеколи обмовлятимусь.

Ліза відповіла вдячним поглядом.

Він мовив:

— Крім того, ви розумні, це було видно ще на слідстві. Правду сказати, наш співробітник трохи хвилювався, боявся — дурниць наробите. Якщо продовжуватимете в тому ж дусі, обіцяю шанобливо ставитися до останнього дня. Скажімо, як до полоненого ворога, воно певною мірою так і є. Визначимо заздалегідь «статус кво». Ви солдат, я також. Кожен грає на своєму боці. Я лише виконую накази. Вам також доведеться їх виконувати, але ніхто не зацікавлений завдавати вам зайвого приниження або болю. Якщо не змусите нас… Це зрозуміло?

Комендант жестом вказав їй повернутись на місце, а сам знову сів за письмовий стіл.

Погляд.

Скам’янілий.

Залізний.

Що пропалює наскрізь.

Лампа в очі.

Що він хоче від неї?

Що їм іще потрібно?

Прес.

Стіна.

Мовчання.

Пауза знову затягнулася.

Нарешті комендант озвався:

— Тепер стосовно правил. Офіційно — ви ув’язнені. Перебуваєте у в’язниці. Прошу не забувати про це. Виконуєте все, що накажуть. Насамперед, низку правил. Ви не повинні намагатися залишити територію цього закладу. Спробуєте втекти — начувайтеся, — тон голосу не змінився, проте Лізина свідомість зачула в словах щось до біса лиховісне. Мимоволі здригнулась.

— Проте, думаю, попереджати зайве. Пересуватися по території можете вільно, головне — не наближайтеся до огорожі. Уночі територія охороняється собаками. Коли вкрай знадобиться подихати вночі повітрям — вийдіть на терасу. Щодня ви зобов’язані відвідувати психоаналітика, що його вам призначили, а також спілкуватися з представником Інквізиції, який провадить вашу справу. Будь-які контакти з зовнішнім світом заборонені. Також — застосування здібностей. Нелюдських. Попереджаю — персонал у нас підготований. Не намагайтеся на них вплинути.

Не витримавши його погляду, опустила очі. Комендант закашлявся, але за мить опанував себе:

— Завдасте комусь шкоди, зокрема спробуєте грубіянити або ображати — вас покарають. Хоча, це я про всяк випадок. Ми тут надивилися різного. Персонал закладу має право звернутися до Трибуналу з проханням про перенесення дня виконання вироку. Таке траплялося неодноразово.

Ліза відчувала, що комендант дивитися на неї, але тепер погляд його став вимогливим, зрозуміла — він хоче бачити її очі. Хоча навіщо йому це? Він і так пречудово відчував ефект, справлений цими його словами. Ліза вирішила зайвий раз не дражнити і виконала те, що від неї очікувалося.

— Трибунал жодного разу не проігнорував нашого прохання. Проте наразі не маю приводу побоюватися, що це вас торкнеться. Навпаки, буду радий неодноразово скористатися можливістю спілкуватися з вами. Звичайно, якщо не заперечуватимете. Ця відмова, на противагу відмові спілкуватися з офіційними особами, не карана. Щодо решти, то ви абсолютно вільні й можете розпоряджатися собою. Ось коротко й усе. Якщо забув щось — скажу потім. Так, тортури ми тут не практикуємо, — він, нарешті, дозволив собі пожартувати. Офіційну частину закінчено. Пропоную запитувати про все, що вас хвилює, у вільнішій атмосфері. Підозрюю, цікавить вас чимало.

Він натиснув на кнопку, і за кілька хвилин принесли каву.

Ліза мовчала. Вирок знову був туманним, крапки над «і» так і не було поставлено. Проте питання були надто важкими, особистими, відповіді на них лякали. Але поставити їх було необхідно. Знову здогадуватися, вмирати тисячею уявних смертей, бо не знаєш про ту, визначену, єдину, яка очікує на тебе. Чекати щосекунди, бо не знаєш, коли все трапиться. Та Ліза, якій знову забракло сміливості, поцікавилася тим, що хвилювало її найменше.

— Як до вас звертатися?

Комендант замислився:

— Можете називати мене на ім’я — Пол. Проте в присутності сторонніх я для вас — пан комендант. Якщо помилитеся, доведеться покарати вас, не осудіть. Тепер перейдемо до складних питань, — добре розуміючи Лізин стан, він вирішив проявити милосердя й допомогти їй. — Я можу загорнути непривабливі слова в святкові цукеркові папірці, але від цього вони не стануть менш важкими й гидкими. Це відбудеться наступної неділі. Увечері або вночі. Вам відрубають голову. Це рішення трибуналу.

Опустив очі. Запала тиша. Звична для храмів. Порожніх. Вона дивилася у вікно. Нарешті хтось вимовив це. Щось важке впало з плечей, щось іще важче налягло на них.

— Дякую, — майже пошепки мовила вона, підійшла до коменданта й поцілувала в щоку. Той устав з крісла, лівицею обійняв її, відтак, витримавши паузу, додав:

— Лізо, може, на сьогодні цього буде забагато, але я вам іще всього не сказав.

Підняла до нього обличчя, і він, не випускаючи її з обіймів, а міцніше стиснувши, мовив:

— Знаю, ви вже бачили, як це відбувається в місті, але в нас усе по-іншому. Не використовуємо машин.

У неї всередині все скрижаніло. Вона й справді не готова була до такого. Побачивши, як змінився вираз Лізиного обличчя, комендант вирішив, що з правдою він таки перестарався, і спробував виправити ситуацію.

— Інквізиція вважає — це має бути справою людських рук. Вони сприймають виконання вироку як ритуал. Але боятися нічого. Майстер чудово володіє зброєю.

Ліза подумала, що перше враження не було хибним, цей чоловік дійсно військовий.

Наступну годину Ліза пролежала на ліжку. Спочатку долілиць, відтак лягла на спину, вп’ялася поглядом у стелю й намагалася ні про що не думати. Почуте виявилося заважким навіть для неї.

Хіба комендант повідомив їй щось нове?

Чого не знала?

Не очікувала?

До чого не готувалась?

Яка різниця?

Смерть — є смерть.

Кінець.

Фінал.

Яку назву не вигадай — краще не пахне.

Зрештою, вони ж не пообіцяли розірвати її на шматки, піддати нелюдським тортурам.

Яка різниця?

Від чого їй так паскудно?

Це також швидко…

Ліза стенулась.

Майже завжди швидко.

Ні.

Не треба думати

про це.

Подумає про це потім.

Обхопила руками коліна й скулилась. У такій позі її застала Магда. Ліза чула, як вона навшпиньки ввійшла до кімнати, але якось реагувати на присутність іншого бажання не виникло. Жінка підійшла до ліжка й сіла поряд. Ліза відчувала, Магді інстинктивно хочеться погладити її по голові, якось утішити.

— Та пішли ви зі своєю жалістю! — несподівано навіть для себе закричала Ліза й відчула приплив злості, шалу, презирства. Стало страшно від думки, що може зірватись й заплакати.

— На вас чекає психоаналітик, — сказала Магда, — якщо він також спробує пожаліти вас, можете послати його ще далі, — посміхнулась вона.

Ліза покірно рушила за Магдою, хоча якби їй надали можливість висловити ставлення до такого добровільно-примусового заходу, Магда почула би багато лихих слів. Особливо стосовно того, як Інквізиція виконує свою обіцянку не застосовувати тортур. Але, мабуть, психоаналітичні катування такими у цьому закладі не вважалися.

Психоаналітик чекав на неї в бібліотеці. Магда залишила Лізу біля двостулкових дверей і рушила геть, уважаючи, що заводити ув’язнену до кімнати — не її обов’язок.

Ліза зайшла не відразу. За запізнення покарань не обіцяли, й вона вирішила трохи помучити фахівця з длубань у мозку й комплексах. Стала біля дверей і спробувала уявити собі цю людину. Зморшкуватий старигань в окулярах, з висохлим від чужих проблем тілом. Чи ні, спітнілий черевань середнього віку, роздобрілий на інквізиторських харчах. Нарешті стало цікаво, який із намальованих портретів відповідатиме оригіналу, тож вона нечутно прочинила двері й прослизнула до кімнати.

Бібліотека видалася величезною, вражала кількістю зібраних у ній книг. Ще один глум. Радше бібліотека для тюремників, ніж для в’язнів, яким чи ж вистачить часу бодай на одну? Vita brevis, ars longa,[4] — пригадався один з улюблених батьківських висловів. Чудова ілюстрація. Жаль, таточку, не бачиш цього — добре, що не бачиш. Пошукала очима господаря кабінету. На терасі, спиною до неї, стояв чоловік, одягнений у діловий костюм. Темне хвилясте волосся. Вона помилилася. Її майбутній мучитель не був ані старим, ані голомозим, ані огрядним. Цікавість діймала її все дужче, проте чоловік і не думав обертатися. «Забагато конфузних ситуації, як для одного дня», — подумала вона й проявила ініціативу:

— Я прийшла, — гукнула щодуху.

Чоловік обернувся. На його обличчі грала хитра, трохи зніяковіла усмішка. Лізі здалося, що хтось щосили заїхав їй чи то по обличчю, чи то між ноги. Від нападу реготу її зігнуло навпіл. Перед нею стояв чоловік, якого вона так хоробро присоромила цього ранку на кухні. Коли веселощі минулися, Ліза не знала, де очі подіти від сорому. Ну й абсурдна ситуація склалася вранці. Вона напала на майже безвинну людину, яка, напевно, досі не розібралася в ситуації і думає, що допомогти їй, Лізі, не зможе, оскільки вона потребує допомоги психіатра. Провела рукою по губах, стираючи залишки сміху, і задля виправлення скоєного почала захисну промову:

— Тепер, певно, мушу просити у вас прощення за огидний ранковий інцидент.

Чоловік, продовжуючи всміхатися, уважно вислухав початок промови, але закінчити не дозволив:

— Лізо, я можу вас так називати? Я ознайомлений з вашим вироком. Не пригадую, щоб там згадувалося публічне покаяння у гріхах. Сьогодні я безцеремонно втрутився у ваше життя, порушив усамітнення. Гірше за те, налякав вас, бо пішов на поводі у своєї цікавості й бажання познайомиться з вами в неофіційній обстановці. Якби мене так нахабно розглядали, відреагував би гірше — дав би по пиці, й не раз. Я розглядав ваше обличчя, і мій погляд затримався на вашій шиї. Можете вдарити мене за це, опору не чинитиму, — він зробив паузу, залишаючи Лізі час для нанесення удару. Коли мовчання затягнулося й він зрозумів, що вона не збирається нічого робити, усміхнувшись, подякував. — Більшість, не замислюючись, скористалася б запрошенням.

— Більшість узагалі не матиме шансу когось ударити. Ніколи. Як це називається? «Усунення небезпеки». Якщо пам’ятаю текст правильно, — відповіла вона й подумала: зрештою всі в цьому закладі так чи інак — кати. Навіть цей чоловік, який так щедро надає їй право на удар у відповідь. Скільки прихованої пихи. Може дозволити собі розкіш так витончено знущатися. Право сильного. Того, хто житиме.

Чоловік, спостерігши зміну виразу Лізиного обличчя, спохмурнів:

— Лізо, ви замовчуєте власні думки. Скажіть це вголос. Хочу, аби між нами було якомога менше болю. Можу сказати це замість вас. Хоч би як вам хотілося вірити в протилежне, я тут задля того, щоб допомогти вам, а не Інквізиції.

— А Інквізиції про це відомо? За що вони вам платять в такому разі?

— Один нуль. Я тут не заради Інквізиції, але Інквізиція надає мені цю можливість, виходячи з власних міркувань. У цьому пункті мої цілі, цілі Інквізиції й ваші інтереси збігаються. Ви теж співпрацюєте з Інквізицією. Інакше вас би тут не було.

Ліза вирішила змінити тему. Вона процитувала:

— І в цьому місці плани Божества і нашого приниження тортури настільки абсолютно співпадають…[5]

ІІсихоаналітик несподівано продовжив:

— …тож залишається позаду ніч, смердючий звір і люд, що тріумфує, доми, вогні…

Він зупинився, але Ліза вирішила, що крапку поставить вона:

— …і Вакх на пустирі у сутінках цілує Аріадну.

Вони сторопіло помовчали, тоді психоаналітик розвів руками й посміхнувся:

— Сюрприз-сюрприз. Здивований не менше за вас.

Підійшовши до однієї з полиць, видобув звідтіля книгу:

— Якщо матимете бажання перечитати…

— Цікаво! І багато заборонених книжок у вас тут? — поцікавилася Ліза.

— Ви б не демонстрували, що знаєте про табу на книгу, яку не побоялися процитувати, — посміхнувся він.

— А мені варто ще чогось остерігатися? Попередьте мене. Ви теж не побоялися. Чи вам дозволено? І чому ця книга стоїть тут, якщо вона заборонена? Отже, ви не боїтеся, що її прочитає хтось із в’язнів.

— Повернімося до попередньої теми.

Ліза мовчала. Тим часом її співрозмовник влаштувався на зручному дивані й терпляче чекав, коли вона приєднається до нього й заговорить, проте зрозумів — чекатиме до судного дня.

— Лізо, ви ставите мене у скрутне становище. Мені не випадає сидіти, коли ви стоїте. Змушений буду встати, й до вечора навстоячки гратимемо у мовчанку. Я б, на вашому місці, поберіг сили для вечірнього допиту — на вас чекає серйозна битва, а ви марнуєте дух на мене. Просто поговорімо. Якщо не маєте бажання відповідати на попереднє питання, не треба. Яким чином зможу допомогти вам, якщо пручатиметесь? Ваша впертість перешкоджатиме нам співпрацювати, а отже, діяти продуктивно. Поки хтось дивиться на іншого, як на ворога, — співпраця неможлива. Це непотрібна війна. Я — частина Інквізиції. Але, повірте, як зі мною, не поговорите ні з ким більше. Для всіх будете чимось визначеним. Я ж не хочу вас визначати. І не збираюся влазити в душу. Лише пропоную своє товариство. Можемо також мовчки сидіти один навпроти одного. Але від того важче буде вам.

Ліза, нарешті, сіла на диван, проте якнайдалі від чоловіка. Він не зробив спроби наблизитися, а чекав на своєму боці, коли вона припинить кусати губи.

— Називайте мене Ерік, — знову почав він розмову.

Ліза всміхнулася:

— А як мені називати вас у присутності сторонніх, щоб не довелося мене карати? — поцікавилася вона.

— Оце так штука. Він дозволив вам називати себе на ім’я? Відразу? — спитав.

— А що, нікому з попередніх в’язнів ніколи цього не дозволяв? — здивувалася Ліза.

— Мені він це дозволив після багатьох років знайомства. Мене можете називати на ім’я завжди.

Ліза знову всміхнулася.

— Для мене це надто довге слово, Еріку. Чи закоротке?

— Спробуйте реагувати на реальність менш хворобливо. Я розумію, Лізо, як вам боляче. Розумію настільки, наскільки здатна це усвідомити людина, якій ніколи не доводилося чути сказаного вам кілька годин тому. Є шанс, що ви так і не зможете мені пробачити. Маєте на це право. Але намагатимуся не використовувати своїх знань вам на шкоду. Адже це вас непокоїть? Розумію, як вам страшно. Тому все, що я зміг зробити, — опинитися поряд і простягнути руку. Навіть якщо наша співпраця потрібна Інквізиції, не варто все сприймати вороже. Скажіть, мені здалося, чи у вас теж виникла симпатія до Пола?

Ліза замислилася. Цій людині хотілося вірити, але чи не зашкодить у якийсь спосіб її відповідь комендантові? Психоаналітик може донести про «нестатутні взаємини». А якщо комендант також грає? Вона зовсім заплуталася. Часом відрізнити лицемірство від щирості неможливо. Вона вже бачила, наскільки віртуозно вдавалися до брехні певні істоти, виголошуючи найпрекрасніші слова, за якими не було нічого, окрім найстрашніших речей. Не має підстав довіряти будь-кому зі співробітників Інквізиції. Не повинна їм довіряти. Але прожити останній тиждень у стані війни, тамуючи всі почуття, було нестерпним. Він має слушність — сили знадобляться на інше. Та й що їй втрачати?

— Так, виникла, — відповіла вона.

— А він триматиме вас тут. А потім передасть до рук того, з ким ви мене сплутали сьогодні вранці. До речі, він не прийде дивитися на вас. Не приглядайтеся до кожного чоловіка в будинку. Крім того, якщо ви зробите щось не так, наприклад, просто переплутаєте, коли його називати Пол, а коли пан комендант, він вас покарає. Має за обов'язок. Проте ви йому симпатизуєте. Незважаючи на те, що він — частина Інквізиції. І водночас засуджуєте мене й не довіряєте. Це принаймні нелогічно. Не прошу вас змінювати свою думку одразу, але подумайте про це згодом. А тепер можу вас відпустити. Час, який мусите відбути зі мною сьогодні, ще не минув, але я беру на себе відповідальність і відпускаю вас. Аби не затягувати психологічних тортур, як ви, готовий посперечатися, подумки охрестили наші щоденні зустрічі. Можете йти.

Ліза дійшла до дверей, проте відчинивши їх, як і під час першої їхньої зустрічі, озирнулася:

— Еріку, зробіть мені ласку — наступного разу одягніть щось людське, тим більше, цей безглуздий костюм не личить вам, — і вона поспішила зачинити за собою двері, побоюючись, що він пожбурить у неї книжкою.

Ліза повернулася до кімнати, лягла на ліжко й спробувала, розібравши розмову з психоаналітиком, оцінити ситуацію. Якщо не брати до уваги остаточне майбутнє, все не вкрай погано. Поки ніхто з мешканців будинку огиди у неї не викликав. Звичайні люди. Стерпні. Якщо не зважати на функції, що на них покладено. Їй, здається, не дуже набрехали, обіцяючи лояльність. Вони їй подобались. І це лякало. Особливо сподобався психоаналітик. Гуморист. Виявляється він тут задля того, щоб допомагати вбогим та скривдженим. Навіть гірше — таким виродкам, як вона. Як чудово. Допомогти їй хоче. Підсобляв би ти мені десь у іншому місці. Вилупок. Затишний. Затишний виродок, м’який, наче шкіряний диван, там — у бібліотеці. Які всі добрі — плакати хочеться, які добрі. Гарні. Пухнасті. Суцільний фонд милосердя, комітет благочинності. Ну, для людей так воно й є. Чого людям боятися? Про них турбуються. Захищають. Тоді чому він так їй подобається? Вона ж нічого не знає про нього. Чим встиг її підкупити? Йому хотілось вірити. Хотілось вірити, що він тут заради неї. Аякже, а до тебе заради усіх, кого вони вбивали. Вони теж йому вірили? Для чого він тут?

Світ, де всі брешуть один одному. Навіть перед смертю обман. І найстрашніше — вона теж воліла цієї брехні. Не тієї страшної реальності, де її ненавиділи, намагалися навіть тепер використати, добитися від неї чогось, але хотілося тієї неправди, де її хтось іще потребує. Хотілось, щоб хтось був тут заради неї, а не Інквізиції. Бути диким вовком, зацькованим, який гарчить на весь світ, ті кілька днів, які лишились, — подібна думка доводила до божевілля. Він подобався їй. І не тільки він. Їй хотілося довіряти їм усім, навіть якщо для цього доведеться себе дурити.

У двері обережно постукали.

— Магдо, облиште ідіотську делікатність. Ще не чула, щоб у тюремну камеру було заведено стукати.

Магда пустила Лізине зауваження повз вуха.

— Приїхала лікарка. Повинна оглянути вас. У цьому немає нічого страшного.

— Магдо, просила ж, геть делікатність, я не мала дитина.

— Добре, це доволі неприємна процедура. Задоволені?

— Цілком. Дякую. Думаю, на мене чекатиме ще багато неприємних процедур. Значно неприємніших, ніж огляд лікаря. Ви, здається, казали, ніби транквілізатори тут популярністю не користуються. Не потребую, щоб мене годували знеболювальним.

Вони спустилися на перший поверх і підійшли до дверей майже в кінці коридору. Кімната за дверима нічим не відрізнялася від звичайного лікарського кабінету. Низькоросла немолода жінка в білому халаті кивнула Магді, й та пішла.

Ліза несподівано заплющила очі.

Запах.

Різкий.

Неприємний.

Нудотливий.

Запах.

Формаліну.

Звідки їй знайомий цей запах?

Ліза розплющила очі.

Від жінки пахло парфумами.

Гарними дорогими парфумами.

Лікар поклала Лізу на кушетку й почала розпитувати. Спершу запитала, як вона почувається, чи не паморочиться в голові, чи втрачала колись свідомість і наскільки сильний страх відчуває. Коли питання почали стосуватися інтимного життя, Ліза зрозуміла, до чого хилить лікарка.

— Хочете запитати, чи не вагітна я часом? Ні, не хвилюйтеся. Це неможливо.

— Тобі сказали, що ти не здатна мати дітей? — уточнила лікарка.

— Не казали, але щоб завагітніти, треба бути з чоловіком.

Лікар продовжила розпитування:

— І давно не мала сексу?

Ліза вирішила не подовжувати сумнівного задоволення:

— Я взагалі не мала сексу з чоловіками, — відтак, вхопивши двозначність фрази, додала: — з жінками теж. Розумієте, до чого я веду?

Лікар мала збентежений вигляд. Примусила Лізу влягтися на крісло й переконалася у правдивості її слів.

— Чому ви мені не повірили? — запитала Ліза.

— Знала б ти скільки брехні чую, — посміхнулася вона.

— Брешуть протилежне. А якби я була вагітною? Страту б відклали?

Губи лікарки пересмикнулися.

— Ні. Зробили б аборт, — сказала вона твердо.

Ліза здригнулася від подиву.

— Тоді чи не байдуже?

— Хіба ми можемо піддавати такому безневинну дитину?

— А вбивати її можете? У чому вона й справді винна?

Лікар замислилася:

— Маєш слушність. Але ми тут не для обговорення подібних питань. Погано, що ти не мала чоловіка. У нас, правду сказати, такого не траплялося.

— Чому погано? — вдруге здивувалася Ліза. — Не цнотливих голови легше позбавити? Мають тоншу шию? — не втрималася вона від сарказму.

— Не розповідатиму тобі цього. А шию маєш і без того доволі тонку, щоправда закоротку.

— Іншої немає, — відрізала Ліза. У неї промайнув здогад.

— Ви, певно, бачите тіла опісля? Не важко на таке дивитися?

Лікарку її питання не збентежили, хоча відчувалося, що Лізина відвертість її зачепила:

— Звикла. Приємного мало.

Ліза задумалася:

— Дивитеся на людину, розмовляєте з нею, а тоді бачите те, що лишилося від її тіла. Кілька годин по тому. Страшні сни не мучать часом?

— Не бачу снів, — вдалася до брехні лікарка, — а тіло оглядаю в ліпшому разі наступного дня.

— На що це схоже? — запитала Ліза.

— Цікаво знати, як виглядатимеш? Не сподівайся на особливу привабливість, — вона замислилася. — У нього завжди надзвичайно точний удар. Майже завжди. Головне — не напружуйся. Тоді це буде маленька рівна смужка на шиї, посередині. — Вона тильним боком долоні провела по Лізиній шиї, наче промальовуючи лінію, Ліза здригнулася і важко ковтнула слину.

— Бачиш, — посміхнулася вона, — не така ти й смілива. Добре, заспокойся. Послухаймо, як твоє серце поводиться. Зніми футболку.

Вона одягла стетоскоп і приклала його кінчик до Лізиних грудей. Ліза ледве витримувала дотики холодних старечих пальців. Пальці жили окремо. Звичніше їм було торкатися мертвого тіла, аніж живого. Торкалися до живого, як до мертвого. Ліза відчула себе трупом. Цей вирок був невідворотнішим, ніж той, на папері. Пальці знали — Лізине тіло десь уже лежить остигле, неживе, розділене, вени спорожніли від крові.

Її відвели назад до кімнати.

Вляглася на ліжко. Хотілось сміятися. От як усе просто. Бути просто тілом. Для них вона — тіло. Скільки таких вони бачили? Звикаєш. Звичайно ж, не відразу. З часом. Скільки разів? Вони бачили це? Може, й вона звикне? Якщо встигне. Певно, не встигне. Раптом стало страшно. Невимовно. Пальці ковзають по стінах. Стіни стискаються. Це страшніше від смерті. Ось так. Бути мертвим. Викресленим із життя. Іншим. Хотілося кричати. Не треба. Не треба так зі мною. Хай тиждень, але не вважайте мертвою цей тиждень.

Вона вибігла з кімнати. Коридор. Стіни. Бігти.

Куди втечеш?

Бігти. Стіни. Коридор.

Сіла на підлогу. Сперлася об стіну. Обхопила голову руками.

— Не хочу бути мертвою, не хочу, — виривалося з її нерівного дихання.

— Тоді будьте живою, — почула вже знайомий голос.

Підвела голову й побачила над собою усміхнене обличчя Еріка.

— Знущаєтеся? Приємно отак збиткуватись? Може, до воріт проведете?

— Легко. А от відпустити, на жаль, не зможу. Ви ж на це натякаєте? Але я годен допомогти вам прожити цей тиждень. Ви ж це мали на увазі, коли говорили, що не хочете бути мертвою? Пропоную два варіанти: один — я вас проводжаю до вашої кімнати й залишаю на самоті. Другий — разом ідемо до бібліотеки й продовжуємо розмову на болючі теми. Адже жити — означає іноді: відчувати біль і страх. Це також життя, навіть коли це єдине, що робить нас живими.

— Знову два варіанти. Які ви всі однакові. Вигадали б щось для різноманітності. Щоб відрізнятися чимось один від одного.

Психоаналітик знову всміхнувся.

— Щоб чимось вирізнятися, пропоную вам вигадати мені третій варіант, за тієї умови, що він не поширюватиметься поза межі цього будинку.

Ліза спробувала підвестися, та ноги не слухалися. Ерік простяг їй руку, й вона зуміла підвестись.

— Допоможіть мені дійти до бібліотеки, — попросила вона.

Ліза почувалася майже затишно серед нескінченних полиць з книжками, до яких стала звикати. Як швидко призвичаюєшся, навіть до тюрми. Вона глянула на Еріка — він усівся на протилежному боці дивана з чашкою чаю у руках. Де північ, де південь, де схід, де захід — може, так правильно? — чомусь виринуло з надр підсвідомості і здалося, наче весь сенс її життя вмістився у чотирьох коротеньких питаннях. Ерік чекав, поки Ліза заговорить, і вона несподівано зрозуміла, що від відповіді на них залежить щось надзвичайно важливе й цей чоловік здатен дати їй пояснення на всі чотири питання, які вона ніколи не наважиться йому задати. Обіцянка. Питання були якось пов’язані з обіцянкою, яку вона дала Ворону. Обіцянка? Про що йшлося? Як вона могла комусь щось обіцяти? Він чекав. Хто він?

— Еріку, чому я не почуваюся живою? Справа навіть не в тому, що інші вважають, ніби мене вже немає. Їм так зручно. Решта — формальності. Чому ми викреслюємо мертвих зі свого життя? Навіть іще до того, як вони встигають померти. Адже насправді не існує грані між живими та мертвими. Тепер мені здається, що я все життя прикидалась кимсь іншим. Може, мені просто набридло це місто і лише у такий спосіб можу з нього поїхати? Я більше не знаю, хто я. І найстрашніше, я ніколи не була тим, чим повинна бути. І це насправді не мій вирок. Не моя смерть. Усе це належить тому, чим я так і не встигла стати. Це наче чужі речі. Хоча, насправді належать саме тобі. Ось такий парадокс. Мій злочин полягає зовсім не в тому, що вони написали у вироку. Моя справжня провина в іншому — я не була собою. А тепер, на жаль, на це лишилося надто мало часу.

— А що, як ви помиляєтесь, Лізо? — несподівано втрутився у монолог Ерік, — я зненацька подумав про вагітну жінку. Ми здатні так само виношувати власну сутність. Хіба справедливо звинувачувати себе у тому, що марно витрачаємо час, відпущений на виношування дитини?

— Дитини, якій не дозволять жити? Бачите, я зовсім вас заплутала. Мені щойно спало на думку — так хочеться лишитися у комусь. Нехай навіть відбитком у сонячному сплетінні. Я тільки тепер усвідомила, що відбувалось там, тоді… Ви, напевно, знаєте, я ходила дивитися… На те, як ви вбиваєте таких, як я. Несподівано зрозуміла, що вони робили тоді… навіщо дивились на мене. Зрозуміла, що мене обпікало. Це настільки важливо — віддати те, чим став, комусь, здатному зрозуміти це і прийняти. Не кату. Не натовпу. Не таким спадкоємцям. Це жорстоко, я знаю. Чи є у нас право лишати у іншому такий відбиток? Відтак мучити цю людину багато життів наперед. Людський егоїзм не знає меж, я тепер розумію, що вони робили тоді, але прихисток вони знайшли нетривкий. Напевно, не знали…

— А знали б, чи змінилося б щось? Можливо, все значно простіше і вони хотіли жити у вашій душі, нехай навіть тиждень-два, але жити. Бо подеколи якість, а не кількість життя є ціннісною. Спробую навчити вас цього. Важливим є не напрям руху, а бажання рухатися, пошук виходу. Не важливо, Лізо, крізь яку сторону світу ти виходиш вгору, це лише якось забарвлює шлях.

Вона була вражена. Ось воно. Щоправда, не зрозуміло нащо їй тепер відповідь на дивну дитячу лічилочку. Для Еріка ці слова — лише красиві метафори. Для неї, схоже, також.

Увечері на Лізу чекала ще одна малоприємна зустріч зі співробітником Інквізиції, про яку попереджав психоаналітик. Тепер Ліза ладна була підписатися під кожним його словом. Новий персонаж симпатій не викликав і, на противагу психоаналітику, навіть не претендував на це.

Лізу привели до нього під конвоєм. Кабінет був саме таким, аби викликати клаустрофобію. Білі стіни. Стіл із лампою. Крісло. Жорсткий стілець — для неї. Ліза відчула, що вона втратила, погодившись співпрацювати з Інквізицією. Для більшого ефекту за спиною в неї всадовили стенографістку. Голомозий чоловічок дивився на неї щурячим поглядом, оцінюючи супротивника, обираючи правильну стратегію. Нарешті заговорив.

— Отже, Елізабет Лайонз, почнімо. До мене слід звертатися «пане слідчий». Питання переважно ставлю я. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — підіграла йому вона, потішаючись, що Інквізиція під кінець не втрималася від драматичних ефектів.

— Вас, мабуть, дивує, що слідство у вашій справі ведеться вже після процесу й винесення трибуналом вироку, чи не так?

Ліза дозволила собі посміхнутися:

— Чи так.

— Засуджена, припиніть блазнювати, ви не в театрі, залиште це для вашого психоаналітика, у нього, на відміну від мене, таке сходить із рук. Дозволите собі ще один жарт, накажу навчити вас гарних манер. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — Ліза змінила тактику й занурилася в себе.

— Отже, Інквізиція доручила мені провести з вами низку бесід із метою вивчення вашого виду. Тому слідство не намагатиметься звинуватити вас у чомусь або добитися визнання провини. Я ставитиму питання, які нас цікавлять, ви — відповідатимете. Відповіді мають бути відвертими і якомога детальнішими. Це зрозуміло?

Ліза витримала паузу, відтак вичавила з себе:

— Так, пане слідчий. Це зрозуміло.

Слідчий устав з-за столу й підійшов до Лізи збоку. Повернув стілець так, щоб вона опинилася до нього обличчям. Став пильно дивитися в очі. Її погляд став абсолютно бездумним. Слідчий навідліт закотив їй ляпас. У Лізи хлинула носом кров, на очі навернулися сльози. Він погукав охоронців, які чатували за дверима, кивнув. Лізі зупинили кров і, підхопивши під руки, потягнули в інший кінець коридору.

Спустившись сходами вниз на підвальний поверх, вони завели її в фанеровану кахлями кімнату, посеред якої стояла велика дубова лава. Охоронці стягнули з неї одяг і зав’язали очі. Намагалася захищатися, проте охоронці не звертали на супротив жодної уваги. Вони вклали її на лаву ниць, припнули шкіряними ременями. Тихо ковтаючи сльози, Ліза приготувалася до ударів, проте болю не відчула. Вона чекала. Охоронці пішли кудись.

Очікування затягувалося й було тяжчим за біль. Нарешті пролунали кроки. Заціпеніла в очікуванні. Хвиля крижаної води обпалила тіло. Перехопило дух. За цим — пауза. Процедура повторилася двічі. Її відв’язали й витерли. Дозволили одягнутися. Відтак відвели назад, всадовили на стілець. Перш ніж піти, охоронці, скоряючись кивку слідчого, зв’язали їй за спиною руки.

— Я попередив, а ви виявились нетямущою. Мав на увазі всі без виключення жарти. Не послухалися. Наступного разу буде гірше. Я давно вже попереджав керівництво, тут надто поблажливо ставляться до ув’язнених, проте мене не слухають. Але на своїй території можу робити те, що вважаю за потрібне. Так от, ви на 150 % будете присутні й співпрацюватимете, інакше потрапите до такого пекла, що нетерпляче чекатимете дня страти. Питання перше — коли у вас уперше проявилися надприродні здібності?

Ліза замислилася. Дихання ще не врівноважилось, і вона не могла зосередитися.

— Не пам’ятаю, напевно, в дитинстві.

— Не хочу чути «напевно», «ніби».

— Я не можу пригадати, не можу сконцентруватися, думати не можу нормально, — спалахнула вона.

Погляд слідчого скрижанів:

— Вам допомогти?

У Лізи знову почалася кровотеча. Кров заливала одяг, а вона не могла ані зупинити, ані витерти її. Почула, що двері відчиняються, і стрепенулася, здогадуючись, що слідчий виконує обіцянку. У неї вирвалося:

— Не треба, будь ласка, не треба.

Інстинктивно заплющила очі. Їй закинули голову, й стали обережно витирати носовичком кров. Відчувши дотики пальців до свого обличчя, Ліза впізнала руки й розплющила очі. Ерік. Коли кров вдалося зупинити, він став розв’язувати їй руки. Слідчому ввірвався терпець:

— Пане Старку, залиште, будь ласка, мій кабінет. Я чиню допит, не заважайте мені виконувати мої обов’язки. Завтра на столі Магістра лежатиме доповідна про вашу непрофесійну поведінку.

— Лежатиме, жодного сумніву не маю, пане інквізиторе дев’ятого рангу, — Ерік посміхнувся, — і лежатиме вона поряд з детальним звітом інквізитора вищого рангу, що аргументуватиме необхідність відсторонення вас від посади, підкріплена рекомендаціями п'яти-шести членів вищої ради Інквізиції. Ви мене знаєте, для вас ця історія взагалі може скінчитися засланням. Доручаючи вам цю справу, Магістр сподівався на прояв геть інших граней вашого таланту. Я від початку заперечував проти вашого призначення, знаючи про вас маловідомі решті факти, тому й вирішив проконтролювати особисто. Не чекав, що ви зайдете аж так далеко. А тепер, як вищий за званням, наказую вам залишити приміщення. Я продовжу допит власноруч, — і він звернувся до охоронців: — Проведіть пана інквізитора до його машини.

Слідчий нарешті підкорився. Ліза не знала, як реагувати. Стала масажувати зап'ястки, намагаючись повернути їм чутливість, і поступово приходила до тями. Все це могло бути старанно розіграним спектаклем, Deus ех machyna,[6] проте могло виявитися й правдою. Головне — кошмар припинився. І зрештою, навіщо їм так усе ускладнювати, якщо вона вже пішла з Еріком на контакт? Рано чи пізно Ліза все одно б розкрилася, Ерік не міг цього не розуміти. Вона подивилася на нього й спитала:

— Що розповісти пану слідчому?

Ліза спостерегла, як напруга змінює вираз Ерікового обличчя. Коротким поглядом він відіслав стенографістку й охоронців. Відтак звернувся до неї:

— Ходімо до кімнати. Вам треба відпочити. На сьогодні допит закінчено. На жаль, тільки на сьогодні. Я, знову ж таки, на жаль, не зможу вас від цього захистити. Але обіцяю, подібного більше не трапиться.

Ліза всміхнулася:

— У цьому вам допоможе пан інквізитор вищого рангу?

Напруга на Еріковому обличчі зросла:

— Не хотілося вам говорити, Лізо, але доведеться. Інквізитор вищого рангу — це не мій знайомий, я мав на увазі себе. Сподіваюся, цей факт не зіпсує наших стосунків остаточно.

Лізу обпалив здогад:

— Ви не психоаналітик, чи не так? Але на психології та теорії психоаналізу ви знаєтеся…

— Ні, Лізо, я й справді працюю тут психоаналітиком.

— Але навіщо тримати на цій посаді інквізитора вищого рангу?

Ерік усміхнувся:

— А мене тут ніхто не тримає. Просив призначити мене сюди. Ходімо.

Ерік допоміг Лізі дійти до її кімнати і дочекався, поки вона висушить мокре волосся та, перевдягнувшись в піжаму, ляже в ліжко. Потім приніс їй гарячого чаю з м’ятою, а сам присів на краєчок ліжка.

— Я навмисне лишився, бо мав проконтролювати ситуацію. Мене відволікли, й я не встиг їм перешкодити. Коли Магда мене покликала, було вже запізно.

— Чому таку людину призначено для слідства? Я ж не чинила опору, нормальним ставленням вони б досягли значно більшого. Навіщо?

Ерік подивився їй у вічі:

— Це моя провина, Лізо. Розумієте, зазвичай цю людину призначають, коли справи йдуть украй кепсько.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Лізо, чи часто ви спілкувалися з собі подібними?

Ліза задумалася:

— Напевно, не дуже, але розумію, до чого ви ведете.

— Часом, коли ситуація заходила в безвихідь, застосовували силу — навіть я в цих випадках не бачив альтернативи. Сила у відповідь. Йому вдавалося вирішити багато проблем. І всі заплющували очі на те, якими методами він добивався результату. Вас настільки боялися, що вирішили віддати йому відразу. Щоб напевно. Я їх майже відрадив. Магістр контролює судові справи вкрай рідко, в особливих випадках, вашу справу він контролює особисто й ні на мить не випускає з поля зору. Я навіть не був здивований, коли ранком він зателефонував мені. Мабуть, я був недостатньо обережним і він зрозумів, що ви не йдете на контакт. Спілкуючись із ним, навіть я не завжди можу захиститися, так він уміє повести розмову й витягти потрібну інформацію. Він ухвалив рішення вдатися до крайніх заходів й прислав цю погань. Пробачте мені, Лізо, я не хотів, щоб вам завдали болю.

Тамуючи надію, вона подивилася на Еріка:

— Але чому ви думаєте, що тепер вам вдасться його переконати?

— Тепер — вдасться. Та він і сам зрозуміє, що така тактика нікому не буде корисною. Потребують інформації, а не ваших страждань.

— Еріку, єдиного не можу втямити. Чому Магістр займається моєю справою особисто? Чому ви сказали, що вони мене бояться? Що я їм можу заподіяти?

Ерік подивився на неї похмурим поглядом:

— Я не можу вам цього сказати. Добраніч.

3. День другий: Тигри

Ліза прокинулася.

Тривога. Сильна.

Кілька секунд по пробудженню здавались мирними.

Відчуття.

Трапилося.

Щось.

Погане.

Згадала!

Болить голова, наче сови в ній ночували. Це не найгірше. Біль від удару минув. Якимсь дивом примудрилася навіть не застудитись.

Імунітет. Воля. Сильна воля. Воля до життя.

Збіса жити хотілося саме тепер, коли вирок було виголошено й розтлумачено. Може, воно й справді не так погано, не так страшно? Мабуть, думка про те, що це буде машина, була страшнішою, ніж коли це буде майже людська рука. Одне й те саме лезо розтинаюче. Єдине, машина не помилялася, хоча це теж суперечливе питання. Людині ж властиво робити помилки. Краще про це не думати. Біль! Біль, хай би що там писали й говорили, буде неодмінно. Але не тільки він викликав страх, доводив до безумства. Величезне «не хочу». Знову питання: як це буде? Все одно насправді не відомо. Були варіанти, старанно вичитані. Залишалося чекати.

Ліза прийняла душ і спробувала відшукати одяг, жалкуючи, що не здогадалася відіпрати кров. Вона уявлення не мала, як ходитиме у забрудненому кров'ю одязі. Пошуки успіхом не увінчалися. Її одяг зник, але натомість у шафі вона знайшла чужі джинси, гарну блузу й кофту. Речі були майже новими й пахли парфумами. Вона б собі не змогла дозволити ані таких речей, ані таких парфумів. Ліза вдихнула запах глибше.

Життя.

Гарне затишне життя.

Упевненої в собі жінки.

Задоволеної собою жінки.

Задоволеної життям жінки.

Зовсім не такої.

Як вона.

Цього разу ніхто не перервав ритуалу вранішньої кави, і вона, посміхаючись, згадувала вчорашній ранок і знайомство з Еріком. Тепер їй навіть бракувало його товариства. Ерік викликав симпатію. Хоча ця симпатія погано поєднувалася з його посадою в Інквізиції, а посада — з віком. Почуй вона його титул за інших обставин — добряче б злякалася. Він узагалі не був схожим на інквізитора. Дотепер Ліза вважала всіх інквізиторів найвищого ешелону безнадійно старими. Їх було небагато, і Ліза знала — всі вони входили до складу Трибуналу. Це означало, що й Ерік виносив їй вирок. Такий висновок був невтішним.

Коли вона зайшла до бібліотеки, Ерік уже чекав на неї, влаштувавшись із книгою на дивані. Він підвівся, різко закрив книгу, поставив на полицю. Спитав, як вона почувається. Ліза хотіла поскаржитися на головний біль, але передумала. Ерік оглянув її обличчя, кілька разів доторкнувся до носа, подивився горло й лише остаточно переконавшись у тому, що з нею все гаразд, запропонував сісти.

Нарешті Ліза змогла роздивитися його одяг. Він, як і вона, в джинсах. І в футболці. Ліза тієї ж миті здогадалася, звідки речі, й подякувала. Він трохи зніяковів. Сказав, що не був певен, чи підійдуть їй речі. Ліза зробила висновок: він пограбував гардероб своєї подружки, чи, радше, дружини. Ця думка боляче вколола, хоча чому це має її хвилювати? Вона була останньою людиною, кого це мало б цікавити, проте не стрималася.

— Ваша дружина не сильно пручалася, коли в неї забирали речі?

Ерік посміхнувся:

— Зовсім не протестувала, навіть допомогла підібрати одяг. Кепсько у цьому тямлю. Я б заблукав у її гардеробі.

Поспостерігавши за Лізиною реакцією, Ерік вирішив, що несправедливо буде довго мучити її.

— Не засмучуйтеся, пожартував. Я неодружений. Поки що. Розлучився кілька років тому. Але одяг справді підбирала моя дівчина. От ви вже дещо про мене знаєте. На честь цього перейдімо на «ти», й ти мені розкажеш про себе. Наприклад, можеш помститися, похвалившись, який чудовий хлопець залишився в тебе там.

Від слова «там» запекло і стало нестерпно боляче. Так багато містило це слово, що Ліза ледве стримала сльози.

— Так, щодо відсутності дружини ти мене заспокоїв. Саме мене це має найбільше хвилювати. За теперішніх обставин, мені на це, м’яко кажучи, плювати.

Еріка кинуло в жар. Ліза, помітивши, як кров кинулась йому до обличчя, вирішила, що з ударом вона, мабуть, переборщила, й повернулася до запропонованої теми:

— «Там» нікого не лишилося. Отже, й плакати буде нікому. Я маю на увазі те, що ти вкладаєш у поняття «хлопець».

— А цей, Роберт? Ви, здається, заприязнилися, та й навіть зблизилися останнім часом?

Лізу його питання починали дратувати.

— Дякую. Тепер бачу, принаймні за вікнами спальні ви не стежили й свічки над нами не тримали.

Ерік був настільки приголомшений, що зовсім утратив відчуття належного ритму:

— У вас із ним нічого не було?

Ліза похитала головою, й Ерік зрозумів, що такий початок розмови різко погіршив їхні стосунки, які вже починали складатися. Мабуть, і з переходом на «ти» він поспішив, спровокувавши агресію. Раптово Ліза розвинула тему.

— А треба, щоб було? Нащо псувати хлопцеві життя? Й, урешті, мої останні стосунки тепер уже в усіх сенсах були нелюдськи складними, тож починати нові не виникало жодного бажання. Сподіваюся, йому з Мері поталанить. Якщо, звичайно, ви дасте їй час.

Ерік вирішив зробити Лізі подарунок:

— Вона заслабка, тож нею поки особливо не цікавляться. Я, зі свого боку, спробую, щоб вона, якщо можливо, не потрапила до списків. Як пощастить, виб’ю для неї дозвіл на виїзд.

Ліза посміхнулася:

— Хотілося б вірити. Хоча, думаю, ти скоро забудеш про все й насамперед про свої обіцянки, але думка хороша, вона мене зігріватиме.

Еріку посумнішав:

— Лізо, зазвичай не обіцяю багато, але коли даю обіцянку — то виконую. Усе. Можеш розпитати, над моєю репутацією обов’язкової людини підсміюється половина Інквізиції. До речі, настрій у твого вчорашнього кривдника паскуднючий. Його, звичайно ж, не заслали, але чимало неприємностей йому гарантовані. Тож не чекай сьогодні на нього.

Післяобідній час Ліза присвятила вивченню будинку й околиць.

Гарна будівля. Аж око тішить. Дивна, щоправда. Щось у домі було не так. Довгі коридори. Величезні вікна. Будинок, здавалося, був створеним для того, щоб його любили. Але вона не відчувала любові. Взагалі не могла зрозуміти своїх відчуттів. Могла милуватися ним, захоплюватись, але не любити. Щоправда, для неї він залишався в’язницею, тому її неприязнь мала підстави, але було щось іще. Радше вона порівняла б дім не з в’язницею, але з дуже дивним готелем, пожильці якого весь час зникають. Вона теж відчувала себе гостею, і це лякало найбільше. Раз у раз виникало передчуття, що Ліза ніколи не залишить цього дому.

Заходила до всіх кімнат, окрім зачинених. Гарні старовинні меблі. Картини. Унікальне, ручної роботи хатнє начиння. Ідеально підібрані штори та шпалери. У шафах — вишуканий посуд. Складалося враження, що господарі вийшли кудись на п’ять хвилин, але так і не повернулись, а теперішні пожильці зайшли ненадовго, але з огляду на обставини змушені були залишитись.

Дім навіть мав власну мову, але Лізі не до снаги було зрозуміти її, як би вперто не вслухалась вона у звуки. Настільки ж важко було зрозуміти, на чиєму боці дім і кому допомагає.

Зовні будівля приголомшувала химерністю пізньої готики. Гострі шпилі дахів пронизували осіннє небо. Дивно було, чому воно не кривавиться у місцях подряпин. Вона вже здогадалася, що це колишній маєток, який належав або комусь із засновників Інквізиції, або був відібраний у когось із проклятих. Особливо Лізі сподобався прибудинковий парк. Вона вирішила розвідати територію для подальших прогулянок. Місця для гри в хованки вистачало. Проте її усамітнення протривало недовго. Ерік приєднався до неї під приводом того, що в нього ще лишилися справи в маєтку, який він, з Лізиної легкої руки, став називати в’язницю. Ерік запропонував їй куртку, зауваживши, що вона може лишити її собі. Ліза не стрималася й відповіла, щоб він не хвилювався, — скоро ж бо зможе забрати свої речі: все, що їй вдасться не забруднити кров’ю.

Вони йшли доволі довго, перш ніж стіна перетяла їм дорогу. Ліза зупинилася і впала на траву. Ерік, сівши навпочіпки, став її розглядати.

Дивно бачити одяг своєї жінки на цій, зовсім чужій йому дівчинці. Ще дивніше те, наскільки їй личить шкіряна куртка, в якій звик бачити в дзеркалі себе. Йому здається, чи вони схожі? Її ніс, очі, навіть губи з трішки загнутими вгору кутиками, можливо, й не точна копія його рис, але загальна схожість вражає. Навіть сестра менше на нього схожа.

Він ліг на траву поряд із нею і несподівано для себе взяв її руку в свою. Так вони й лежали на холодній траві, впившись очима у небо. Ліза не намагалася відібрати в нього руки, їй уперше стало по-справжньому добре. Не хотілося думати ні про що, крім життя. Так, під покровом дерев, біля глухої стіни їх ставлення одне до одного змінилося.

Лізині думки недовго залишалися в стані спокою. Вона вирішила: настав час поставити Еріку питання, яке гризло її, пекло ще відучора. Почала здалеку:

— Еріку, правда, що всі інквізитори вищого рангу входять до складу Трибуналу?

Її питання, здавалося, зовсім не порушило Ерікового стану нірвани, й він м’яким рівним голосом, що звучав звідкись іздалеку, відповів:

— Так.

Ліза продовжила допит:

— Коли вони ухвалювали мій вирок, ти також підписав його?

Запала тиша. Ерік мовив:

— Лізо, я відповім на твоє питання, але спершу вислухай притчу, добре?

Ліза посміхнулася:

— Маю вибір?

— Вибір маємо завжди, але не отримаєш відповіді на своє питання.

— Отже, насправді не маю. Уважно слухаю.

Ерік, дивлячись у небо, трохи помовчав і розпочав:

— Один чоловік утікав від тигра. Хижак майже наздогнав його біля краю прірви. Прірва лякала чоловіка, але страх перед тигром переважив, і він кинувся вниз. Проте, — його хрипкий голос набув заспокійливих низьких

інтонацій, і Ліза радше насолоджувалася його тембром, аніж слухала притчу, — останньої миті чоловік устиг ухопитися за лозу й повис над прірвою. Глянувши униз, побачив там іншого тигра, який на нього чигав. Тоді чоловік вирішив не рухатися ані вниз, ані вгору, а перечекати небезпеку на лозі. Згодом він помітив, що дві миші гризуть корінь і зрозумів: порятунку немає. І тут зауважив на краю скелі, просто біля вуст, велику суницю. Він схопив її губами, смак і запах суниці наповнили його, і смерть перестала для нього мати значення… — Ерік замовк. — Лізо, спробуй жити в злагоді хоча б із собою. Хоч іноді. Неважливо, хто підписав твій вирок, має вагу лише твій страх. Повір мені, вони насправді нічого не можуть із тобою зробити, ніхто не може. Бо те, чим ти є, ніхто не зможе в тебе відібрати. Саме це ти боїшся втратити більше, ніж життя. Учора ввечері ти продемонструвала це. «Порожнеча ймовірніша й гірша за пекло»[7] — думаю, ти пам’ятаєш ці слова. Йди до світла, і ніхто не зможе зав’язати тобі очі. Спробуй хоч подеколи відчувати смак суниці в роті. Тепер відповім на твоє питання, якщо все ще потребуєш знати. Мій підпис на вироку відсутній. Вирок підписують тільки ті з Трибуналу, хто проголосував «за». Але решта дванадцять підписів там є, тож відсутність одного не відіграє жодної ролі. І те, що я проголосував проти, теж нічого не змінює. Я так само відповідальний, як і решта. І нічим не кращий за них. Адже я нічого не зробив, щоб перешкодити цьому. Отже — також винен. Тому єдине, що можу зробити, бути тут поряд до останнього дня і спробувати допомогти тобі усвідомити деякі речі. Не можу змінити обставин. Не можу пояснити, чому з тобою зроблять, що зроблять. Насправді цьому немає жодних пояснень. Я можу лише допомогти тобі змінити до цього ставлення, якщо захочеш допомогти мені.

Ерік устав, обтрусив одяг від листя й трави і, не чекаючи на Лізу, пішов геть.

Ліза повернулася у дім. Прогулянковий настрій зник. Коли вона зайшла до холу, інквізитор на вході навіть не підняв на неї очей. До вечері лишалося вдоста часу, який треба було якось згаяти. Довго затримуватися у холі бажання не виникало, як і повертатися до кімнати, тож піднялася до бібліотеки.

Книги. Вона любила книги. Любила? Вона вже думає про себе у минулому часі. Наче про когось іншого. Так говорять про мертвих — у минулому часі. Час. Що це? Може, його не існує?

Час — це те, у що ми віримо.

Батько.

Любив говорити так.

Любив?

От уже й про нього вона думає у минулому часі.

Наче його вже немає живого.

То хто ж для кого помер?

Може, мертві так само дивляться на живих?

З дзеркального потойбіччя.

І вірять у те, що вони живі.

І в те, що живі мертві.

Обіцянка.

Вона також у якийсь спосіб пов’язана з мертвими?

З огляду на те, в якому місці вона її дала, обіцянка не може бути пов’язаною з живими.

Як казав батько?

Час — це те, у що ми віримо.

Може, й життя це теж «те, у що ми віримо»?

Може, ми просто віримо в те, що живі?

Може, ми просто віримо у те, що хтось помер?

«Тож немає розлук, тож даремно

прощення благали

у померлих своїх…»[8]

Як далі?

Ліза підійшла до полиць і відшукала книжку, яку Ерік порадив перечитати. Вона любила вірші цієї людини. Що з ним урешті-решт сталося? Одного дня він просто зник. Щезли його книги, і більше жодного звуку не було про нього. Чи живий він? Чи був людиною? Чому його книга тут? Ліза погортала сторінки, прагнучи відшукати відповіді.

«Тож немає розлук.

Наша зустріч — від тлінного втеча.

Тож зненацька нас хтось

у пітьмі обіймає за плечі,

нас виповнює ніч,

і, наповнені млою й спокоєм,

стоїмо ми усі над сліпого безмежжя рікою».

Минулий час.

Мертві.

Як це пов’язано?

Минулий час.

Як батько вчив уявляти час?

Стаєш і уявляєш, що ти на лінії.

Батько навіть малював ту лінію на землі. Для наочності.

Ти — центр.

Те, що позаду тебе, — минуле.

Те, що перед тобою, — майбутнє?

Чи мають мертві майбутнє?

Питання.

Як казав Ерік?

Важливим є рух.

Лінія.

Вона — центр.

Ліза підняла руки.

Як у дитинстві.

Хрест,

Чотири сторони світу.

Вона мусить пригадати.

Вона повинна зрозуміти.

Тоді згадає.

І виконає обіцянку.

Ліза сіла на диван. Папір. Їй потрібен папір. І ручка.

Видива.

Вона назве це так. Що там було? Як саме звучали питання? Чотири питання, що повторювались у видивах. Чотири сторони світу. Кожного разу називала їх у різній послідовності.

Спочатку було поле.

Як там було?

Вона мусить згадати.

Чому поле?

Про що це все?

Відтак було місто й затемнення сонця.

Потім — цвинтар.

Три місця — три комбінації знаків. Поле. Місто. Цвинтар. Три видива. Чотири сторони світу. Треба встигнути. Треба зрозуміти. Три помножити на чотири — дванадцять. Дванадцять місяців. Дванадцять знаків. Зодіак.

Ні, не так.

Щось не так.

Вона відчувала це.

Бракувало чогось.

Вона знову підвелась і стала посередині бібліотеки.

Вона — центр.

Ліза заплющила очі.

Широко розкинула руки.

Позаду — минуле.

Попереду — майбутнє.

А якщо навпаки?

Майбутнє — позаду.

Минуле — попереду.

Тоді смерть — позаду.

Попереду — народження.

Чогось бракує.

Ні, не так.

Треба подивитись на ситуацію з іншого боку.

З іншого боку?

Як?

А якщо не множити?

А якщо це співвідношення?

Чотири сторони світу.

Схід.

Південь.

Захід.

Північ.

От як воно було.

Першого разу.

У полі.

Поле.

Місто.

Цвинтар.

Хрест.

Їх також має бути чотири.

Поле — схід.

Рух уверх.

Народження.

Усе.

Вона втомилася.

Вона подумає про це потім.

Ліза розшукала Магду і попросила у неї папір і ручку. Магда принесла їй нотатник, і Ліза зробила перший запис:

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.


Увечері Лізу завели до вже знайомого кабінету. В обстановці мало що змінилося. Окрім чоловіка за столом. На противагу попередньому, його обличчя цілком нагадувало людське. Він потирав руки, мабуть, затерплі від писання. Побачивши Лізу, чоловік одразу встав, запропонував сісти, поставив на стіл невеличкий диктофон. Ліза нарешті помітила відсутність стенографістки. Слідчий увімкнув диктофон. Перше питання було таким самим, як і у попередника, але поставив він його таким тоном, що у Лізи враз виникло бажання дати вичерпну відповідь. За жарти ніхто не погрожував покаранням, тому на поставлені питання відповідала з легкістю. Чоловік навпроти здався Лізі доволі розумним, мав гарні манери, що допомогло розслабитися й захопитись розповіддю. Тим паче, що співбесідник виявив жваву зацікавленість до її історій, подеколи сам жартував і щиро сміявся у відповідь на її дотепи. Проте в слушний момент його увага максимально загострювалась, і, здавалося, він увесь перетворювався на одне величезне вухо. Час першого допиту слідчий присвятив спогадам про Лізине життя, причому його цікавила кожна деталь, він просив розповідати про все, навіть якщо їй щось видаватиметься незначним. Раз у раз слідчий робив позначки на аркуші паперу. Кілька разів натискав на кнопку і просив принести їм чаю з печивом, що моментами створювало ілюзію не допиту, а дружної розмови. Наприкінці він подякував Лізі за співпрацю і попрощався з нею до наступного дня.

Залишок вечора вона ділилася гарним настроєм із комендантом, який запросив до себе. Ліза запропонувала продовжити партію, яку вони аналізували, оскільки помітила, що з учорашнього дня фігурки не змінили свого положення. Партія виявилася важкою, але Лізі вдалося провести свого пішака на територію супротивника, обміняти його на ферзя й поставити суперникові мат. Вона відчула, як смак суниці проступив у неї в роті, і всміхнулася до одного із тигрів.

Магда то з’являлася в кімнаті, приносячи чай, то зникала. Ліза спостерегла, як жінка використовує кожен привід, щоб затриматися, вдаючи зацікавлення партією. І вперше звернула увагу на те, якими жадібними очима Магда дивиться на Пола.

Наспівуючи, Ліза повернулася до своєї кімнати. Вона зморилася, але втома була приємною. Двері її кімнати виявилися зачиненими. Ліза хотіла повернутися до комендантських апартаментів, але згадала, що ключ у Магди, й вирушила на пошуки. У коменданта Магди не було. Ліза знайшла її кімнату. Постукала. Ніхто не відповів, але двері були незачиненими. Її охопила цікавість. Вона зайшла. Невелика вітальня. Запах парфумів. Шкатулка. Усе в рожевих і кремових тонах. У Лізи аж дух захопило. Все ідеально. Ідеальний порядок. Чистота. Ідеальна. Ліза відчинила наступні двері. Магда стояла біля вікна, спиною до неї. Палила. Жінка різко обернулася. Ліза чекала всього. Але. Тільки. Не цього. Сльози?

Магда плакала. Ліза зрозуміла — жінка готова вдарити її. Ліза позадкувала.

— Геть звідси.

— Магдо, пробачте мені. Я не хотіла.

Магда несподівано розсміялася:

— Не чекала побачити мене такою?

— Це мене не стосується.

Несподівано, навіть для себе, вона підійшла до Магди й обійняла її. Магда розридалася. Крізь сльози раз у раз проривалися уривки фраз.

Ліза наважилася допомогти:

— Неправда, Магдо, він потребує вас. Просто не каже. Часом людям надто важко говорити про почуття. Іноді — це найважче.

— Ніколи не матиму шансу. Втомилася.

— Маєте найголовніше, Магдо.

Магда здивовано глянула на Лізу.

— Майбутнє. А отже, і шанс, — Ліза подивилася в вікно. — От він, ваш шанс, — вона доказала на місяць.

У погляді Магди подиву побільшало.

— У ніч, коли буде повня, він відчує холод. Страшний холод. Якого ніколи дотепер не відчував. Зігрійте його. Більше не матимете нагоди. Ніколи. А зараз — відчиніть двері моєї кімнати.

4. День третій: Протистояння

Цієї ночі Ліза вперше з моменту переїзду бачила сни, радше, могла їх пригадати. І вперше сни не були жахіттями.

Водний простір.

Неозорий.

Вчиться ходити по воді.

Спотикається. Захлинається. Тоне.

Вода виштовхує її, і вона знову стає на її слизьку поверхню, боячись упасти.

На березі стоїть Ерік.

Спостерігає.

Ліза прокинулася. Ерік сидів на краю ліжка й дивився на неї. Ліза інстинктивно потягнулася до нього, і він обійняв її. Ліза стискала його в обіймах, не помічаючи, як впивається нігтями в його спину. Тоді схаменулася. Вона підхопилася з ліжка й, радіючи, побігла до ванної кімнати, гукнувши Еріку, аби зачекав.

Вони пили на кухні каву. Ліза блазнювала, Ерік підігравав їй. Вони пригадали день знайомства, і Ерік, підсміюючись над своїм сум’яттям, зізнався: ця ситуація — найнесподіваніший момент усієї його практики, хоча досі думав, що надивився всього. Їй стало ніяково від нагадування про тих, хто приїжджав у цей будинок і вже ніколи не залишав його.

Він знав їх усіх.

Він носить у собі спогади про стількох мертвих.

Пам’ятає.

Якими вони були.

Як дихали.

Сміялися.


Дощечка,

на якій пишуть слова,

а відтак витирають.

Або палімпсест.

Батько розповідав їй.

— Про що задумалася? — Еріків голос перервав її думки.

— Думала, Еріку, про те, що ти — палімпсест. На тобі написано стільки імен і стільки ж затерто. І я — лише ім’я, написане на пергаменті твоєї пам’яті тепер, але скоро його також зітруть, і буде інший напис.

Ерік сказав:

— Лізо, немає часу, крім «тепер», як тільки звільнишся від минулого й майбутнього, житимеш, і нічого тобі буде боятися. Оскільки ми вже перейшли до теми наших розмов, перемістімося до бібліотеки й продовжимо бесіду там.

У бібліотеці Ерік усадовив Лізу на диван навпроти себе й дав трохи часу звикнути до зміни обстановки. Коли вона призвичаїлась, сказав:

— Лізо, я ставитиму питання. Ти — спробуєш на них відповідати, навіть якщо видаватимуться не вельми приємними. Згода? Що для тебе означає минуле? Це не допит, тому відповідай, що забажаєш. Навіть якщо думки будуть абсурдними.

Ліза замислилася:

— Минуле — це те, що було. Це камінь, на якому я сиджу.

— Яким було твоє минуле? — продовжив він.

Ліза намагалася пригадати, але нічого значущого не спадало на думку. Міста. Школи. Батько, який жив у власному примарному світі. Інстинктивна ненависть оточуючих. Самотність. Слабкі чоловіки, яких вона любила і які завжди зраджували. Мері, яку вона любила і якою опікувалась, але на яку не могла спертися.

Ліза пригадала свого собаку, який помер багато років тому, але досі жив у її снах. Собака був досить дивним, з кошачим характером — він, може, не вельми любив Лізу, проте значно більше за багатьох людей. Але, напевно, важливішим було те, що Ліза любила свого собаку.

Друзі. У Лізи були друзі. Не всі вони були проклятими, навіть, радше, мало хто з них був нелюдиною. Роберт, який теж став минулим.

Ерік зупинив потік слів:

— Лізо, чому ти не розповідаєш про ініціацію? Адже це також минуле.

Ліза відвернула обличчя:

— Не хочу про це говорити.

Ерік вирішив, що цього разу він не дозволить їй відійти від теми:

— Лізо, чому ти уникаєш говорити про все, що торкається смерті? Адже вчинене цим покидьком із тобою, було гіршим за смерть. Чому ти продовжуєш боятися смерті? Не розумію.

Ліза підвела на нього очі:

— Я забагато про це говорила. Я втомилася про це говорити. Він зробив зі мною це, а відтак викинув помирати, навіть гірше. Можеш собі хоч на хвилину уявити, що це таке? Та всі ваші тортури, порівняно з цим, дрібниця. Біль розриває тебе на шматки, нестерпний, неймовірний. Але й це, можливо, не найгірше, що він зробив зі мною.

— Він примусив любити себе? — продовжив за неї Ерік, боячись, що їй не вистачить сил зізнатися.

— Так. І втік, думаючи, що я нічого не зрозумію і ні про що не знатиму. Уявляєш, Еріку, найкумедніше, людська образа страшніша, за нелюдську. «Людина здатна повернутися навіть на місце злочину, та тільки не туди, де випила приниження отруту».[9] Він принизив мене. Я про все дізнавалася, крок за кроком.> Ішла вовком по його сліду. Досі йду. І допоки це буде так, гарних снів він не бачитиме. Хоча знаю, його сутність, його життя — вже страшне покарання. Та від цього тим, кого він знищив, не легше. Якби Інквізиція заарештувала його, я б прийшла подивитися на його смерть. Хоча смерть для нього — не покарання. І, боюся, — не зупинить. От вам і минуле. Думаєте, я жила? Жили інші. Це вони мали дитинство, юність. Тому ви хочете забрати те, чого не маю. Чому ви не забрали мене тоді, коли я корчилася на підлозі й вила від безумства? Це було б милосердям.

Ерік сів біля неї й узяв її руки у свої, намагаючись зігріти.

Пообідали у вітальні. Магда, розставляючи тарілки, тихо посміхалася і бурмотіла щось; собі під ніс. Вона теж здавалася щасливою. В усі вікна світило сонце й щедро дарувало усім присутнім у кімнаті тепло.

Дім.

Знову має дім.

Почала звикати.

До цього дому.

До цих людей.

Наче…

Це її дім.

А вони — її сім’я.

Наче.

Ілюзія.

Ілюзія життя.

Вони знову гуляли парком, але говорили цього разу про різні дурниці, бігали, кидалися листям і ховалися один від одного за деревами. Ближче до вечора Ерік поїхав додому, а Ліза в бібліотеці заглибилася в читання якогось легкого роману. Незабаром відкинула книжку й стала розмірковувати.

Ліза починала звикати до цього будинку, й сумні думки вже не так настирливо лізли до голови, не настільки лякали. Єдине, що непокоїло, — оточуючі почнуть помічати, що їхнє спілкування з Еріком виходить за межі дозволеного. Проте ні в кому з оточуючих не помітила і не відчула й тіні неспокою із цього приводу. Мабуть, Ерік зі всіма поводився так само, що не заважало, а радше сприяло успіху покладеної на нього місії. А отже, і їй хвилюватися зайве. Лізу бентежила думка про те, навіщо Інквізиції потрібна така людина як Ерік, радше його дії. Це давало багату поживу для роздумів. Чому з нею не вчинили, як із іншими? Вона вже стала сумніватися у правдивості пояснень, які ще на волі надав їй чиновник. Щось було не так. Не так просто. Так просто не пояснювалося. На доброту також не схоже. Що їм заважало виконати план, який їй описали спочатку? Її співпрацю вони могли купити, так не переплачуючи. Навіщо облаштовувати далеко від міста маєток, наймати персонал, влаштовувати таку розкішну в’язницю і морочитися з нею та іншими, яких (вона не мала жодних сумнівів) значна частина співробітників Інквізиції вважала непотребом? Навіщо цей психоаналіз? Що їм заважало віддати таких, як вона, садистам, подібним до першого слідчого, а відтак просто вбити, розважаючи натовп? За часів Старої Інквізиції так би й учинили. А тут не встигли вони трохи натиснути на неї, й інквізитор вищого рангу біжить писати скаргу. Припустімо, з огляду на вдачу Еріка, це можна ще якось списати на його особистий гуманізм, але невже хтось би прислухався до його аргументів? Адже спочатку захотіли прислати звіра й прислали, і начхати їм усім на те, що він зробить із нею, навіть до смерті закатує — не шкода.

Страх.

Ерік щось казав про страх. Вони бояться її. Але чому? Яке лихо вона здатна їм заподіяти? Якби могла, то вже давно стіни б тут рознесла. Питання залишалися без відповідей. Вона здогадувалася, що насправді все просто, але воліла знати це «просто». Вона вирішила на вечірньому допиті спробувати вивідати щось у слідчого, хоча, чи під силу їй змагатися з ним? Можна було щось дізнатися в Еріка, але їй найменше хотілося зіпсувати їхні гарні стосунки, проте вона спробує. Так, що вона має ще? Тієї ж миті пригадались прокляті, яких віддали до рук людського правосуддя. Що спільного між ними? По-перше, слабкість, яка просто у очі лізла. Можливо, вони були знесилені, але те, що відбувалося з ними, мало сколихнути їхній потенціал до максимуму. Лізу осяяло — ось воно! Вони могли боятися, що істота з надприродними здібностями, опинившись у, м’яко кажучи, стресовій ситуації, накоїть лиха. Вона це розуміла, чому б не розуміти інквізиторам? Нарешті отримала потрібні відповіді. Була задоволена собою. Ситуацію це, звичайно, докорінно не змінювало, але вона розуміла, про що говорив їй Ерік першого дня. Це інтереси Інквізиції. Трохи відчувши Еріка, вона вірила, що й стосовно власних мотивів він не бреше. Хоча навіщо це йому? Міг би застосувати свої здібності в іншому місці. Вибрав би щось простіше. З його рангом. Як він узагалі потрапив до Інквізиції, бісів гуманіст?

Подальшим роздумам перешкодив охоронець, який повів її на черговий допит. Минаючи коридор, вона потай посміхалася — допит передбачався перехресний. На завершення Ліза повеселиться. Не можна ж, щоб лише Інквізиція розважалася.

Проте слідчого в кабінеті не було. Ліза даремно просиділа там хвилин зо двадцять, блукаючи поглядом по стінам та стелі. Крісло навпроти так і лишилося порожнім. Нарешті двері відчинилися, до кімнати зайшов комендант і повідомив, що допиту не буде. Запросив її згаяти із ним вечір, проте його пропозиції бракувало гостинності. Пол видавався напруженим і повсякчас спостерігав за Лізою, оцінюючи кожне слово. Ліза відчула недобре. Їхня розмова вперше була порожньою. Комендант щораз намагався захопити її зненацька, ставлячи, наче мимоволі, несподівані запитання, й під кінець у Лізи розболілася голова. Їй кортіло спитати, чого він насправді хоче, попросити, хай ставить прямі питання, але їхні стосунки раптово настільки погіршилися, що бути відвертою вона не наважилася. Навіть за грою в шахи комендант не залишав її у спокої, і Ліза програвала партію за партією. Відчувалося, що він робив усе якось із примусу й був сам собі осоружним. Але водночас він чомусь лютувався на Лізу. Вона страшенно втомилася, але встати й піти не зважувалася, і все затяглося до пізньої ночі. Ліза насилу дійшла до ліжка, але заледве лягла, сон звітрився, і вона кілька годин лежала, роздумуючи, що ж могло трапитися.

5. День четвертий: Інцидент

Ліза сподівалася дізнатись щось від Еріка, але вранці він не з’явився, і це її насторожило. Відчула страх. Знову невідомість. Коли вона не знайшла Еріка й у бібліотеці, страх

посилився. Раптом із ним щось сталося? За зниклого слідчого вона чомусь зовсім не хвилювалась. Ліза спробувала розважитися читанням, але не змогла, тому просто ходила кімнатою, то сідаючи на диван, то підхоплюючись з нього.

Бібліотека знічев’я здалася величезною, і Ліза злякалася. Ще трохи — і з полиць падатимуть книжки, ховаючи її під паперовими тілами. Книжки, які житимуть довше. Мертвий папір. Як холодно. Десь має бути камін. Не буває таких величезних будинків без камінів. Має бути камін. Камін, який як ніщо нагадує про непохитність буття. Хто це сказав? Не пригадати. Все правильно. Вони знищили каміни. У таких будинках не повинно бути камінів. Будинок без серця. Без душі. Ні. Не так. Радше — не зовсім так. Будинок, у якого відібрали душу. Витягнули серце. Скільки крові тут пролито? Скільки душ наповнюють його? І жодна не стала його душею. Який тягар. Тягар, що щоразу переважує одну з шальок терезів. Будинок, що похилився. Будинок, який повсякчас падає в провалля часу. В провалля вічності. Будинок, котрий ніколи не впаде в цю прірву. Проклятий будинок.

І тут її осяяло.

Ось воно!

Як вона раніше не здогадалася?

Їй стало страшно.

Дім був тим елементом, якого не вистачало.

Ліза заплющила очі.

Темрява.

Як просто.

Дім!

Поле. Місто. Цвинтар. Дім.

Поле — рух угору.

Місто — також угору.

Цвинтар — униз.

Дім — також униз.

Чотири елементи: поле, місто, цвинтар, дім. Чотири сторони світу.

Чотири і чотири.

Співвідношення.

Мусять якось співвідноситися між собою. Яким чином можуть співвідноситися?

Поле.

Чим є поле?

Поле — рух угору. Схід сонця у ранковому полі.

Сонце, що рухається вгору. Сходить.

Поле — Схід.

Перша комбінація знаків, яку вона назвала у полі, починалася зі Сходу.

Тепер місто.

Місто… затемнення… сонця…

Точно не Південь.

І не Захід.

Не буває затемнень, коли сонце заходить. Північ.

Як там було?

У місті?

Яка послідовність?

Згадала!

Північ.

Схід.

Південь.

Захід.

Ліза відкрила нотатник і записала другу комбінацію поряд із першою.

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто.

Північ. Схід. Південь. Захід.

Двері відчинилися, але замість Еріка до кімнати зайшли охоронці й наказали йти за ними. Лізу охопив жах. Намагалася заспокоїтись, але марно. І лише в кімнаті для допитів, де на неї чекав зниклий слідчий, пощастило трохи оговтатися. На його обличчі не було й сліду звичної привітності. Він запропонував Лізі сісти. Запала мовчанка. Вони похмуро дивилися один на одного. Нарешті слідчий розпочав допит:

— Як ви оцінюєте свої здібності?

— Не можу їх оцінювати, — відповіла Ліза.

Обличчя слідчого спохмурніло ще дужче:

— Не уникайте відповіді.

«Іще трохи, — подумала вона, — і він перетвориться на слідчого номер один».

— Я не уникаю. А й справді не знаю. Такі речі завжди є спонтанними. Їх важко відрізнити від збігів. Особливо в дитинстві.

— Коли все змінилося? — запитав він.

— Напевно, після ініціації. Почала усвідомлювати: це не зовсім випадковості.

— Розкажіть про так звані випадковості.

Мінне поле.

Не оступитися. Не схибити.

Крок управо чи вліво правильний?

Відповідь-порятунок чи відповідь-загибель?

Що їй втрачати?

— Кажіть далі!

Тягти час.

— Траплялися в основному різні дурниці. Наприклад, одного разу в дитинстві я розлютилася, і в руках у мене вибухнула банка. Але я й могла стиснути її надто сильно.

— Так. Тією банкою ви збиралися ударити іншу дитину. І банка справді вибухнула, розлетілася на дрібні осколки. Я читав доповідь вчителя молодших класів. Саме після того інциденту на вас звернули увагу. Ви не уявляєте, наскільки цікавими виявилися результати подальших спостережень? Подібне повторилося?

— Так, значно пізніше.

— За яких обставин?

— Одного разу мені було дуже погано. Я мила склянки й ставила їх на стіл. Одна склянка, доторкнувшись до другої, вибухнула.

— Та, яку ви тримали в руці?

— Ні, цього разу інша, до якої торкнулася та, що я тримала в руці. Першого разу я сильно поранилася. Усі пальці були в порізах. На ціле життя лишилися шрами.

Якщо розповідатиме якомога докладніше, говорити доведеться менше. Але якщо її допитуватимуть цілий день, а можливо, й ніч, то тягти немає сенсу.

Слідчий знову поставив питання:

— Тоді теж на когось розлютилися?

— Тоді мені завдали сильного болю.

— Фізичного?

— Ні, довели до відчаю. Людина завдяки певним обставинам мала наді мною владу і зловживала нею. Це був один із моментів.

Нарешті він знайшов потрібне місце. Ще трохи. Ще зовсім трішки. І він додавить її. Знайде розшукуване. Те, що вони всі шукали. Його підвищать. Казково підвищать. Він уже майже там, де навіть не мріяв бути. Більше не потрібно буде ні про що хвилюватися. Це його успіх. Фантастичний успіх. Нелюдський. Як, до речі, і ця аварія. Він опинився в потрібному місці в потрібний час.

Його тон змінився, він знову став людиною, з якою хочеться бути відвертим, тією співчутливою людиною, яку Ліза знала.

— Розкажіть детальніше, які думки виникли у вас тоді, як розвивалася ситуація.

Ліза, нарешті, зрозуміла, до чого він веде, але вирішила бути щирою.

— Та ніяк не розвивалася, просто я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить.

— Чому дурість?

— Ну, це було лише відчуття. Я знала, ця людина не повинна завдавати мені болю, підкоряти собі.

— Чому не повинна, — слідчий удав подив, — це вам здалося несправедливим?

— Ні, хоча, мені й справді це здавалося несправедливим, але було й інше.

Лізин співбесідник насторожився:

— Що, інше?

— Сила. Ця людина пригнічувала силу, що була в мені. А ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.

Натякаючи на ситуацію, що сталася першого дня, Ліза, мабуть, поцілила. Слідчий трохи збілів на лиці, але продовжив.

— Ваші припущення виправдалися? — запитав.

— Не знаю, це могло бути випадковістю, — відповіла Ліза.

— А якщо забути про збіги?

— Коли склянка вибухнула, я зрозуміла, що енергія вийшла назовні. Усе втілилося у вибуху. Я тоді подумала: в більшості випадків нічого не відбувається, але ж енергія відчуттів, навіть якщо не можемо її бачити, зберігається. А отже, йде кудись, десь накопичується, збирається в одну хмару, й оскільки вона маркована — прив’язана до певної людини, то ця хмара супроводжує цю людину. Я подумала тоді — краще, коли щось одразу стається, а не летить у хмару. Бо гроза, коли чаша переповниться, буде страшною.

— Що відбувалось далі?

— Гроза.

— Тобто? — не зрозумів її слідчий.

— Рік минув спокійно, відтак почалася гроза. Небо стало всюди бити блискавицями цю людину. Мені було страшно.

— Ви все бачили? Чи виникало бажання допомогти тій людині?

— Так.

— Допомогли?

— Так, по змозі, але зупинити грозу не пощастило.

— Яким чином ви допомагали? — слідчий зовсім розслабився і йшов на автоматі, лише деталізуючи якісь дрібниці.

Лізу, навпаки, спогади втомили, і вона почувалася знесиленою.

— Моє співчуття змінювало ситуацію на краще.

— Але ця людина мучила вас?

— Вам видасться це дивним, але ми вміємо пробачати. Мені тут дещо цікаве спало на думку. Адже людство поводиться так само, як людина, про яку я щойно розповідала.

Слідчий глянув на неї:

— Про що це ви?

— Усе ви добре розумієте. Впевнена, щоразу подібне чуєте, а почути ніяк не можете. Сила. Ви боретесь із тим, що сильніше від вас. Може, ми гірші за вас, але таки сильніші. Набагато сильніші. А ви намагаєтеся придушити цю силу, знищити. А сила — це енергія. Закон збереження енергії. Енергія ж не зникає в нікуди. Що ви можете? Знищити фізичну оболонку, це й усе. Ви ніколи не змістите центру рівноваги у свій бік. Ви марнуєте час. Свій і наш. Навіть гірше. Ви проливаєте кров. Ведете війну проти нас. Сієте зло. Ви так само пожнете бурю. І ніхто не зможе зупинити її. Може, тепер, коли ви дізналися від мене все необхідне, розкажете що скоїлося? Тим паче, я все одно знатиму. І куди пропав Ерік? Його повернуть?

Слідчий вирішив, що тепер він може розповісти їй, і вимкнув диктофон.

— Мій попередник потрапив учора ввечері під машину. Отже, ви «підняли руку» на інквізитора. На сьогодні призначено надзвичайне засідання Трибуналу у вашій справі, вирішуватимуть вашу подальшу долю. Я їду туди з доповіддю. Ерік уже там. Він, звичайно, захищатиме вас, але інші, боюся, не будуть. Тож підготуйтеся про всяк випадок. Я, зі свого боку, теж спробую зробити для вас усе, що зможу. Тим паче, поклавши руку на серце, вважаю, він заслужив такого, але це між нами. Бажаю вам успіху і сподіваюся, що бачимося не востаннє.

Ліза залишилася сама. Охоронці відвели її до кімнати, наказали не виходити. Визирнула у вікно. Внизу охоронець. Ліза лише посміхнулася з такого антуражу. Пройшлася кімнатою, намагаючись зібратися з думками. Впала на ліжко, закинула руки за голову й так полежала кілька хвилин, ні про що не думаючи. Хоч це й дивно, але до неї повернувся спокій.

Ситуація вкрай погана. Ліза посміхнулася. Вона вбила інквізитора. Серйозний злочин. Що тепер чекає на неї? Якщо вона все правильно оцінила, вони не мучитимуть її, принаймні не сильно мучитимуть. Тим паче, останні події не заохочували, надто наочним був приклад. А от прискорити все можуть. Постараються якнайшвидше позбутися її. Ну й нехай. Що швидше — то краще.

Що краще?

Її обпекло.

Вона не встигне.

Не встигне виконати обіцяне.

Єдине, що вона може ще зробити.

Не встигне виконати своє призначення.

Може, все її життя умістилося на клаптику паперу?

Може, у цьому й був сенс її життя?

Ні, щось більше за життя…

Значно більше.

Вона могла хоч щось зробити.

А тепер не зробить.

Вона програла.

Що буде з її душею?

Якщо не дотримає обіцянки?

Укотре подивилась на записи у нотатнику.

Цвинтар.

Якій стороні світу він відповідає?

Що це може бути?

Поле — Схід.

Місто — Північ.

Залишились Захід і Південь.

Захід сонця — смерть.

Рух униз.

Цвинтар — Захід.

Вона заплющила очі й на темному екрані побачила чотири жадані знаки:

Захід. Схід. Південь. Північ.

Ліза дістала нотатник і зробила третій запис:

Поле

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто

Північ. Схід. Південь. Захід.

Цвинтар

Захід. Схід. Південь. Північ.

Спогад не повертався. Двері, призначення яких їй годі було зрозуміти, вперто не відчинялися. Хоча декілька днів поспіль вона намагалась підібрати до них ключі. Двері, за якими, найвірогідніше, причаїлася її смерть.

Вона знову подивилася на схему й силувалася зрозуміти, що все це може означати, та думки плутались, і вона бачила лише набір не пов’язаних між собою знаків.

Вона знову втомилася.

Ліза навпомацки відшукала на ліжку плюшевого ведмедика, якого привезла з собою, і вперше притиснула до себе. Це трохи заспокоїло. Пригадала Еріка. Напевно, його вона більше не побачить. Еріка до неї більше не допустять. Серце стиснулося. Він зумів би її заспокоїти. З другого боку, якби Ерік був поряд, Ліза б розкисла, може, навіть розплакалася, а їй не можна. Треба зібратися в кулак. Ситуація прозора. Залишилося чекати.

Вона пролежала доволі довго, перш ніж її потривожили. Увійшла Магда з тацею, поставила її на стілець і присіла на ліжко біля Лізи. Відтак схилилася до неї й стала гладити по голові. Ліза всміхнулася.

— Магдо, заберіть їжу, не хочу нічого.

— Ви повинні поїсти, вам знадобляться сили.

Ліза зрозуміла, що Магда має рацію, але змусити себе щось з’їсти не змогла. Вона відчула — жінка не хоче залишати її на самоті, і вирішила, що настала слушна мить.

— Магдо, спасибі за все. Особливо за доброту. Я пам’ятатиму.

Магда, знітившись, відвернулася, потім, глянувши на Лізу, запитала:

— Може, я щось можу для вас зробити, якусь дрібницю.

Ліза задумалася:

— Чи не могли б ви принести мені плеєр? Може, тепер можна?

На обличчі Магди з’явився сумнів:

— Спробую. Якщо пан комендант дозволить, — вона стиснула Лізину руку й, захопивши тацю, вийшла з кімнати.

Знову хвилини потекли болісно. Годинника не було, й Ліза не знала, скільки їх проминуло, перш ніж до кімнати зайшли. Цього разу відвідувачем виявився комендант. Ліза підхопилася з ліжка, але він дав їй знак — візит неофіційний. Комендант сів на стілець біля ліжка й довго мовчав. Відтак простягнув Лізі плеєр, попередивши, щоб вона його, по можливості, ховала. Особливо, коли за нею прийдуть. Ліза наважилася запитати:

— Справи настільки кепські? — усміхнулась вона.

— Ви порушили правила. Я попереджав.

Ліза спалахнула:

— Але ж я нічого не робила, нічого не застосовувала. Як можна мене карати за те, чого не робила?

Пол на хвилю завагався.

— Лізо, ви ж тямуща дівчина. На допиті остаточно підтвердили свою провину. Ви самі себе «здали». Нащо було це робити? Ви достатньо кмітливі, аби усвідомити, що накоїли. А тепер ставите безглузді питання. Зараз є все для того, щоб довести вашу провину навіть у будь-якому зі світських судів. Є дія, є зізнання, які можуть слугувати доказом провини. Є зброя. Є, врешті-решт, жертва. І не звичайна людина. Чого ви хотіли чи не хотіли — справа десята.

Лізі комендантові слова збіса не сподобалися:

— Вони передадуть мене до рук світського правосуддя?

— Лізо, не будьте дурною, саме тепер вони такого не зроблять. Єдиний ваш порятунок у тому, що з вами боятимуться щось робити в такому стані. Моліться, щоб Ерік довів це, аби зумів довести й захотів. Бо, боюся, тепер навіть він перестане сумніватися у вашій безвинності.

— Але ж треба ще довести, що це зробила я. Це могло бути наслідком чого завгодно, — спробувала захищатися Ліза.

— Згідно з законами Інквізиції, не треба. Для них ваша провина очевидна. Вони зараз навіть не вирішують, винні ви чи ні. Вони вирішують, що буде безпечнішим і доцільнішим.

Ліза лежала в прострації, слухаючи музику, аж поки кімнату заповнили сутінки, а згодом і темрява. Нарешті вона знову почула звук прочинених дверей і хутко сховала плеєр. Усередині все стислося, завмерло, й Ліза перелякано дивилася на смужку світла, яку залишають відчинені двері. До кімнати зайшов Ерік. Пам’ятаючи слова коменданта, не наважилася зробити йому крок назустріч і лише сіла на ліжку. Він щільно причинив двері й спитав, чи може увімкнути світло.

Спалахнуло світло, Ліза прикрила долонею очі. Ерік сів на ліжко біля неї. У його очах не було ні тіні докору, тільки втома. Він хотів щось сказати, але Ліза рукою затулила йому рота й судомно щосили притислася до нього. Він став її втішати, гладити по голові та гойдати, наче малу дитину. Ліза не витримала, напруга спала, й у неї почалася істерика. Ерік, звісно, заспокоював, але вона розуміла — це лише слова. Нарешті сльози скінчилися, й, вивільнившись із його рук, Ліза сіла на ліжку, сперлася ліктем об стіну і взялася витирати мокре обличчя. Ерік простягнув їй носовичка й дочекався, аж поки вона заспокоїться.

— Усе, — нарешті сказав він, і спершу Ліза хибно витлумачила його слова. — Все закінчилося, вони вирішили нічого не змінювати, — посміхнувся. — Ну й налякала ти їх, бачила б ти ці пики.

— Як це сталося? — зважилася запитати Ліза. — Я про аварію.

Ерік уже навіть не намагався приховати бісиків, що стрибали у його очах.

— Він переходив дорогу, як завжди, на переході, на зелене світло. Машин не було. Тут наче з-під землі з’явилася вантажівка й наїхала на нього, відкинувши на узбіччя. Найцікавіше, що машину досі не можуть знайти. Напевно, теж списують на підступи диявола. Тепер він довго нікого бити не зможе.

— Він живий? — здивувалася Ліза.

— Тобі не сказали? Хоч це й дивно, але так. Що з таким скоїться? Це хороші люди гинуть, а такі, як кішки, — мають по дев’ять життів. Найцікавіше, він зламав саме ту руку, якою тебе бив. Отже, правила змінюються — якщо правицею вдарять по правій щоці, зламай їм до дідька цю правицю, а разом із нею й ліву руку, щоб не мали чим тебе по лівій щоці вдарити. До речі, пику він теж серйозно пошкодив, носа зламав.

— Я думала, ти мене засуджуватимеш.

Він усміхнувся:

— Це тебе Пол налякав, я знаю. Він сам добряче перестрашився. Найцікавіше, за тебе. Накинулися всі на тебе — я їх уже вилаяв, що вони тобі репетицію останнього дня влаштували, ти й так сполошилася. Отже, не сумуй, маємо кілька днів попереду — ходімо, відсвяткуємо, нас унизу у вітальні всі чекають. Шкода, день втратили. Щоправда, я добився, щоб нам його відшкодували — тож завтра маємо цілий день — допиту не буде. Та й панові слідчому треба відпочити. Я привіз тобі новий одяг, можеш перевдягнутись у Магдиній кімнаті.

Вони взялися за руки й рушили вниз.

Вітальня. Стіл накритий — наче для свята. Погляди. Всі — на неї. Напевно, сукня. Їй личить. Він сам купував. Хочеться вірити.

Комендант. У костюмі. Вперше. Не в формі. Здається навіть молодшим.

Магда. Також у сукні. Чому ж у такій скромній?

Усі надзвичайно радісні.

Свято.

Для неї.

Магда підійшла до Лізи, обійняла. Всі сіли за стіл. Комендант відкоркував вино, наповнив келихи. Ерік шепнув Лізі, що комендант дуже ризикує. Чи то від вина, чи то від обстановки, їй стало добре й тепло. Поряд Ерік, який усіх веселить…

Усе інше — наснилося. Вона — в гостях. Як хочеться, щоб усе виявилося правдою.

Свято.

Напрокат.

Завтра…

Ще є завтра.

Костюми й маски повернуть до костюмерної.

Одноразовий посуд викинуть.

Штучні квіти заховають до наступного

Свята.

Коли воно буде?

І в кого?

Не

в

неї.


Життя.

Воно теж.

Напрокат.

Теж.

Потрібно повертати.


Вона майже забула, що чоловік поряд із нею за столом, — зовсім чужий й належить іншій жінці. Забула, що він має власне життя, куди повернеться й забуде Лізу, якої на той час уже не існуватиме. Це — життя й реальність, хоча тієї миті реальністю було інше — те, що вони сидять усі разом за столом і їм весело. І там Ерік належав Лізі, бо за цим столом йому більше нікому було належати.

Хочеться сміятися.

Надривно.

До смерті.

Хочеться. Так сильно. Щоб Ерік був у неї. Хай ненадовго. Їй — надовго не треба. Немає в неї часу — на-довго. Вона його поверне законній власниці. Потім поверне.

Напрокат.

Комендант завів патефон, і Ерік запросив Лізу до танцю. Пізніше вона вальсувала з комендантом.

Ерік був трохи вищим за Лізу, тому під час па їхні очі опинялися поряд, і Лізі довелося надто часто опускати їх. Із комендантом танцювати було значно комфортніше, і вона безстрашно закидала голову, щоразу всміхаючись йому. Магда виявилася майже на півголови вищою за Еріка, і ця пара виглядала доволі кумедною.

Повернувшись за стіл, Ліза помітила, що зник її келих. Коли обслуга почала розливати чай, Ліза зрозуміла, чому хтось так передбачливо прибрав келихи зі столу. Запалили свічки, й обстановка стала ще теплішою й затишнішою.

Вони звикли відзначати свята разом. Дарувати одне одному подарунки. Адже їм часто доводилося святкувати не вдома, а комендант і Магда, здається, взагалі не залишали маєтку. З дрібних деталей Ліза зрозуміла, що хоч її до товариства й прийняли, та звички так ставитися до ув’язнених вони не мали.

Це просто чудово, що вони вирішили влаштувати все це для неї. Схоже на день народження. Водночас і сумно, і чудово. Не святкуватиме більше днів народження, хіба в наступному житті. Вона вдячна. Цей день міг виявитися останнім. Хоча. Чи не байдуже? Вироку ніхто не скасовував. Байдуже — нині не хочеться розлучатися з цими трьома днями. Особливо — з завтрашнім.

Ерік, спостерігши, що Ліза знову думає про сумне, підморгнув їй і простягнув свою чашку, в якій, замість чаю, виявилося вино.

По кімнатах розійшлися далеко за північ. Ерік провів Лізу до її апартаментів, і вони довго перешіптувалися потемки. Він сидів біля її ліжка, аж поки заснула.

6. День п’ятий: Передвістя

Ліза проспала.

Уперше за весь час ув’язнення її ніхто не прийшов будити. Лізин сон берегли. Котра година?

Приблизно дванадцята.

Вона злякалася, побігла до ванної кімнати, стала поспішно вдягатися. Розшукувати Еріка довелося доволі довго. Ліза обійшла парк, не знайшла його і знову злякалася. Не уявляю-' чи, що робити, вирішила зайти до коменданта. Постояла перед дверима, не наважуючись постукати. Нарешті, набравшись сміливості, кілька разів ударила по дерев’яній панелі масивних дубових дверей. Ніхто не відповів, і вона прочинила двері. Чоловіки сиділи за шахами й зосереджено дивилися на дошку. Побачивши Лізу, всміхнулися. Ерік стенув плечима, кинув Полу щось про справи і попрямував до дверей.

Ліза умовляла його дограти партію, але він нагадав, що часу вкрай мало.

Бібліотека затоплена сонцем, день — кращого годі й бажати. Чому осінь, яка в цей час зазвичай змінювалася зимовою негодою, виявляє таку впертість? «Мабуть, сніг не встигне випасти», — подумала вона.

Лізі довелося повторити це Еріку, якого її задумливість заінтригувала.

— Не люблю снігу, — продовжила вона вголос.

Ерік вирішив, ці слова — той потяг, на який потрібно заскочити, щоб почати розмову. Він відчував, що заплутується. З кожним разом йому дедалі важче працювати з цією дівчинкою, такою несхожою на «попередніх» проклятих. Спочатку він боявся, що головною проблемою стане її замкненість, але чим більше вона розкривалася, тим складнішим ставало завдання. Він повинен був відмовитися, попросити про заміну, але капітулювати було запізно.

— Сніг для тебе — майбутнє?

— Так, майбутнє, в якому мене немає. Отже, напишеш мені, розповіси.

Еріку вірвався терпець:

— Лізо, коли перестанеш жаліти себе? Припини вдавати сирітку. Я не бачив у цих стінах людини сильнішої за тебе, тому, прошу, не блазнюй. Уяви, що маєш майбутнє. Яким хочеш його бачити?

Прорахунок.

Знову прорахунок.

Він зірвався.

Накричав на неї.

Чому поряд із нею він стає таким недосвідченим, таким уразливим? Так легко зривається? Наче вчора працювати почав. Чому він не започаткував власну практику?

Нормальний кабінет, нормальні пацієнти, звичайні обставини, де перед ним сидів би якийсь невротик, і в них було б рік часу. Й усі живі. Все це неправильно.

Чим він міг допомогти цим людям? Змириться? Доречнішим був би священик, як при Старій Інквізиції. Він відчув утому. Страшну втому.

Що йому з нею робити?

Намагаючись хоч якось виправити помилку, він попросив Лізу пересунутися на його край дивана і поклав її голову на м’який підлокітник, а сам спробував сісти на стілець поза полем її зору. Однак це викликало в Лізи дискомфорт, і тоді він знайшов компроміс, який, може, й був неправильним із професійної точки зору, але Еріку важливішим було інше. Він сів на диван, посадив її поруч, а відтак дозволив їй спертися на нього таким чином, щоб вона відчувала його тіло, але не могла бачити обличчя. Злегка обійняв її. Це спрацювало, і Ліза, нарешті, змогла говорити.

— Майбутнє, — почала вона, — це камінь, який ти кидаєш уперед, не знаючи, куди він утрапить. Що я зробила б? Чи не однаково? Однозначно не пішла б воювати з Інквізицією, чого, я підозрюю, побоюються. Спробувала б жити нормальним людським життям, якби вдалося. Напевно, не вдалося б. Усе одно була б Інквізиція і таке інше. Він був правий, отой чиновник, з 516-го кабінету, я б таки зірвалася і накоїла лиха. Тому, чи не однаково? Ти уявлення не маєш, як це — жити, відчуваючи повсякчасний страх, що по тебе прийдуть, а тепер та сама боязнь тут, тільки в тисячу разів сильніша. Наче страх, розкиданий по днях, за багато років наперед зібрали, стиснули й помістили в ці кілька днів, — її обличчя стало надзвичайно серйозним. — Не хочу більше боятися. Це безумство. Але хіба можливо подолати жах лишень зусиллям волі? Або боїшся, або ні. Це об’єктивно. Не можна сказати собі: «Я більше не боюся», і не бояться. Можна, щоправда, спробувати. Завжди так роблю, коли не впевнена в собі — намагаюся спробувати. Найчастіше вдається. Я вже стала заспокоюватися, але вчорашнє добряче мене струснуло. Знаєш, це було наче перевірка. От воно, в тебе перед очима, зараз зайдуть і скажуть: «Ходімо!», і треба буде йти, не можна буде не піти, а ти не готовий. Хіба можна до цього підготуватися? І міркуєш собі — тільки не зараз, хоча знаєш, якщо не зараз, то завтра, а до «завтра» житимеш у страху, може, сьогодні навіть краще, навіщо триматися за таке життя? Якби не ти, певно б, збожеволіла, а так — навіть схоже на життя. Знаєш, що найдивніше? Мабуть, чув таке безліч разів. Навіть коли усвідомлюєш, що не маєш майбутнього, що Інквізиція не дасть тобі спокою, все одно щось собі вигадуєш, фантазуєш, так, ніби майбутнє — є. Ми так звикли — попереду завжди щось є, йдемо туди, підходимо й бачимо: це лише біле полотно з малюнками або завіса, за якою щось геть інше. Не можемо жити й бачити в майбутньому лише темряву й ката, який чекає на нас, завжди так неможливо жити. Може, кілька днів нескладно, але там, на волі, щодня не вдається. Це так дивно, — Ліза стала плакати, — але, можливо, мені не вельми подобалося жити. Вчора я зазирнула в минуле, і жаліти не було за чим. Не таким уже й красивим було моє життя. Бути завжди чужим, коли всі навколо — свої, всі — брати й сестри одне одному, а ти — чужий. Ти бачив, може, краще за мене, якими є ті, хто на моєму боці. «Ми не любим’ подібних до себе, не любим’ тих, що Бог зліпив із іншого тіста, осоружний нам час, але радше місце».[10] Такі свої — гірші за чужих. Хіба Роберт, який розважається, відвідуючи страти як театр, хіба гірший він за проклятих, які послуговуються здібностями, щоб устромити ікла в горло подібним до себе? Я не виправдовую нікого, вони завдають людям шкоду. Але чому ви прагнете знищити нас усіх, ми ж не однакові, і хто вам сказав, що ваші діти не народяться завтра такими, як ми?

— Лізо, — зупинив її Ерік, — це не допит, ми не з’ясовуємо ступінь твоєї вини. Не мусиш мене переконувати. Я все бачу. Але ти знову змінила тему, спробувала втекти від реального майбутнього. Повернись до того місця, де йшлося, що тобі не подобалося жити.

Ліза замислилася, силуючись пригадати, про що саме говорила на початку. Врешті-решт, згадала:

— Дивно. Якщо мені так погано велося, чому я настільки не хочу йти?

— А ти й справді не хочеш іти, чи боїшся того, як усе відбудеться? Чому б не подумати, смерть — це лише темрява, за якою світло?

— Мабуть, це справді страх. Думаю, Інквізиція просто гає час, витрачає мої й свої сили. У мене раптом думка сяйнула — їм нічого не вдасться. Бо я повернуся. Чомусь твердо знаю, доки не зроблю того, для чого прийшла, все повторюватиметься. Промине, може, двадцять років, може, трохи більше, і я знову сидітиму тут, навпроти тебе, тільки ти будеш зовсім старим, а в мене навіть риси обличчя не зміняться.

Ерік стрепенувся. Він проґавив мить, коли Ліза впала в транс. Захотілося підхопитись, але побоявся налякати її. Він став погладжувати її передпліччя, заспокоюючи, відтак обережно встав і вклав Лізу на спинку дивана. Її погляд став бездумним, обличчя світилося, вона дивилася на нього невидющими очима й була схожа на ляльку. Він обережно вийшов з кімнати, але щойно опинився за дверима, побіг. Трохи згодом зайшов до кімнати так само обережно, як і виходив. Ліза сиділа на дивані й дивилася в порожнечу. Він присів поряд і підніс до її губів склянку води, слідкуючи, щоб робила маленькі ковтки. Ліза поступово приходила до тями. Ерік відвів її на кухню й наполіг, щоб вона добре поїла. Ліза ще не остаточно вийшла зі стану забуття й час від часу знову впадала в задумливість, немов силувалась пригадати щось важливе, але їй це не вдавалося. Ерік, прагнучи відволікти її, запропонував прогулятися.

Ліза ще не бачила стільки сонячних осінніх днів поспіль. Дарунок, який важко не поцінувати. Ерік докладав значних зусиль, щоб розвеселити її. Але вона намагалася зосередитися. Ерік помилявся, думаючи, що Ліза не пам’ятає власних слів. Вона вміла контролювати себе у стані трансу. Її задумливість мала іншу причину — Ліза намагалася проаналізувати сказане в забутті. Найважливішим було те, що вона більше не відчувала страху. Тобто страх леза, як вона для себе це назвала, залишився, але сама смерть більше її не лякала. Хоча, якщо сказане нею правда, — приємного мало. Світле майбутнє, нівроку… Боги, мабуть, справді жахливо не любили її. І одного такого життя було б задосить для будь-кого. Приємним аспектом була можливість помучити Інквізицію. Щоправда, та отримає двадцять років перепочинку. Але до чого тут вона? Ліза пригадала розмову з комендантом. Пішак. Вона — пішак. Але хто намагається провести її у ферзі? Де решта фігур? Що вони, хай йому біс, собі думають? Ніхто не збирається їй допомагати. Та й хто допомагає пішакам? Проте кому й навіщо вона потрібна? А ця тема, крути не верти, проступала.

Потрібна?

Може, вона потрібна, щоб виконати обіцянку?

Тоді її напевно ніхто не рятуватиме.

Обіцянка була пов’язана зі смертю.

Недарма саме її примусили дати обіцянку.

Ерік уже й не поривався вторгатися в її думки. Він спостерігав, як Ліза покусувала губи й морщила лоба. «Двадцятичотирирічна дівчинка, а мислить, як стара баба», майнуло в його в голові. А коли їй старіти? Тут не постарієш. Він помітив у неї на скроні кілька сивих волосин, і Еріку захотілося до них доторкнутися.

Ліза обернулася до нього й усміхнулася:

— Я вже давно не бачила свого обличчя, який вигляд маю? Напевно, доволі страшненька?

Ерік промовчав, але з його реакції видно було, що вона помиляється. Хоча, траплялися моменти, особливо коли Ліза почувалася виснаженою, — потойбічність проступала в ній настільки сильно, настільки вона переставала бути людиною, навіть зовні — що він підсвідомо починав її боятися, хоча, навіть та нелюдська зовнішність зачаровувана його. У ній було щось таке, що він боявся назвати красою, і на людській мові красою не називалося, але в тих, потойбічних, мовах, для неї було визначення.

Він дивився, як жадібно це дитя пітьми намагається надихатися сонцем, здавалося, вона здатна увібрати в себе всю цю осінь, поглинути сонце й залишити землю без світла й тепла.

Маленька дівчинка кружляє по галявині, темне волосся дощем розвіюється навколо неї, сонце підсвічує його, й воно віддає рудизною, стає рудим.

Істота з іншого світу, якій у цьому немає місця.

Хоча.

Чому ж немає?

Тому що вона не вписується в картину світобачення, яку Інквізиція так старанно вималювала?

Кому потрібна Інквізиція, окрім себе самої? У дитинстві він вірив, що вона потрібна всім людям.

У дитинстві, коли він вірив… у казки.

Але ж більшість такий стан справ влаштовує.

Батько.

Під кінець життя став сумніватися в

необхідності

Інквізиції.

Батько.

Який

сам

допомагав Її.

відроджувати.

Але.

Існує інший світ.

Інша половина світу.

Яка.

Спокійно.

Живе.

Без.

Інквізиції.

Там закони диктують прокляті.

Мороз по шкірі.

Прокляті землі.

Так називали їх у Інквізиції.

У засобах масової інформації.

Для людей, які жили там, існування перетворилося на кошмар, на концтабір.

Так вони стверджували.

Але.

Він більше не міг у це вірити.

Не хотів.

Він знав.

Вони брешуть.

Недоговорюють.

Перекручують.

Що там насправді?

За межею.

Яка

Розділяє

Людей

І

Проклятих?

Що там насправді?

Де ця грань?

Вони на порозі війни.

Фактично.

Магістр мав рацію.

Він сказав:

«Між нами й війною стоїть ця маленька дівчинка».

Він сказав це, коли хтось так назвав Лізу, й запитав, чому вони її бояться.

З цієї точки зору, навіть Ерік не має сумніватися у необхідності її знищення.

Вона — ворог.

Найбільший і найнебезпечніший.

Ерік досі не міг зрозуміти чому.

Вона

була.

Незвичайною.

Дивною.

Але щоб більше?

Щоб нести таку велику загрозу?

Раділа життю. Нарешті раділа. Це так просто: Ліс. Запах листя. Тепла земля. Ерік.

Це все…

Музика.

Танець.


Зупини її!

Вулиці просякнуті весною. Він. Простягає. Жалюгідний букетик. Першоцвітів. Руденькій дівчинці. З пухкими вустами. Боязко. Торкається. Хвилястого волосся. Красуня. Ніяковий поцілунок.

Він.

Повинен.

Зупинити.

Її.

Він знав це.

Але.

Ніколи.

Не.

Бачив.

Такого.

Бульбашки поволі спливають нагору. Шампанське неперевершене. Умілі руки пестять його тіло. Він сміється від щастя. Від неї приголомшливо пахне. Вишукані парфуми доводять до шалу. Йому до вподоби, як вона палить. Подобається запах її сигарет. Йому хочеться доторкнутися до її зап’ястку. В усьому — стиль. Батько мав вишуканий смак. У всьому. Тільки найкраще. Невже він їй потрібен лише для колекції?

Він не може

поворухнутися.

Він дитина.

Дітям можна все.

Він.

Вірить.

Її рухи.

Плавні.

Надміру.

Кінетика

Настільки.

Неприродна.

Зупини її!

Вікно. Лікарня. Вбивчий запах медикаментів. Він стоїть спиною до дверей, за якими покій, де лежить її тіло. Розбите. Знівечене. Він не впізнав. Її. Шалена. Життя. Переповнювало. Її. Грива розкішного русявого волосся, яке вона струшувала, коли сміялася чи гнівалася. Яке презирство до життя. Вона повернула його, як небажаний подарунок. Кинула в обличчя Богові. Він. Не матиме. Такої. Жінки. Ніколи. Більше. Її. Поховають. З. Ключами. Від. Його квартири. Нащо він подарував їй мотоцикла?

Зупини її!

Вона танцює.

Між.

Світами.

З’являється.

Зникає.

Зупини!

Він.

Хоче.

Приєднається.

До неї.

Вона повернула його до життя. Темнокоса, стильна. Ніжність. Одночасно схожа на всіх, кого він любив. Тепло. Її помада пахне полуницями. Вони завели собаку, а через місяць — дитину. Розуміння. Вона подарувала йому сина. Він купив для них будинок з фортепіано, каміном і величезною кухнею. Вона любила грати. А відтак більше не любила його. Втомилася. Але можна ж залишитися друзями?

Його.

Затягує.

У центр урагану.

Який утворився навколо Неї.

Скільки їх було потім? Уже й не рахував. Невже він стає колекціонером? Скуштувати всі напої. Випити їх усі до однієї. До дна. Кожна — диво.

Він хоче…

Відчути.

Це.

Безумство.

Священне.

Доступне тільки обраним.

Його

Тіло.

Чує.

Кожен

Рух.

Плоті, що вигинається.

Знову стабільність. Вона — надійна, розумна, сильна. Вродливиця. З нею легко. Як із жодною з попередніх. Не було. Вона ніколи ні про що не питає. Він кохає її. Він знову купив дім. Цього разу без фортепіано. Інший світ, де він забуває про роботу. Може, подумати про нову родину?

Він вступив у танок.

Боротьба.

Смерть.

Любов.

Ні.

Краще за любов.

Краще за ті ночі, які він провів із жінками.

Він так її

хоче.

Всю.

Цілком.

Прийняти

в себе.

Потонути.

Не питати нічого.

Нічого не являти.

Ніким більше не бути.


Вона оберталася дедалі сильніше. Він не стримався, схопив її за руки й почав кружляти. Рух став скаженим.

Він не витримає.

Вона.

По-винна.

Сама…

Зістрибнути.

Тоді

буде

не так боляче.

Вона відпустила його руки й упала на траву. Його відкинуло в інший кінець галявини. Абсолютне наповнення.

Спустошення.

Утома.

Як він утомився.

Від усього.

Він закрив обличчя руками.

Втомився

від постійних смертей.

Втомився

бути частиною Інквізиції.

Втомився, врешті, від жінки, яка чекала його щоночі в одному й тому самому ліжку.

Запраглося іншого життя.

Де завгодно.

Але.

Тільки не тут.

Йому страшно.

А як вона має слушність?

Тоді

наступні тридцять років він буде в цьому будинку перевозити через Стікс Тіні.

Які колись були людьми.

Вона, задихаючись, підповзла до нього, обійняла.

— Не засмучуйся, Хароне, не засмучуйся, — мовила вона.

Він стрепенувся від такого влучення, хоч і звик до подібних фортелів, таких звичних у проклятих.

Це ілюзія.

Пастка.

Він.

По-ви-нен.

Був.

Зупинити.

Її.

Його вчили.

Він

проходив крізь це

безліч разів.

Знав усе.

Але.

Цього разу інакше. Все.

Усе не так.

Щось не так.

Його душа повстала. Проти нього.

Він.

Хоче.

Вірити.

У.

Те,

що бачить.

Хоче.

Вірити.

У.

Цю.

Маленьку дівчинку.

Незважаючи на те, що знає. Усе.

На решту начхати.

Удаючи суворість, більше для годиться, він мовив:

— Більше так не роби. Ніколи. Нас могли побачити.

Ліза зрозуміла: він не зрадить її. Пробачить їй. Цю витівку.

Адже вона

не збиралася

нічого

з ним

робити.

Прагнула радості, їсти полуниці.

Ні.

Краще…

Суниці

з чужих долонь.


Це…

був…

спосіб.

Порадіти.


Вони знову сиділи по різні боки величезного шкіряного дивана й дивилися одне на одного. Нарешті Ліза потупила очі й удала, що розглядає оббивку. Вона не знала, як поводитися далі. Наче чорний кіт між ними пробіг. Вони більше не могли наблизитися одне до одного.

Фактично він виконав поставлене перед ним завдання, але вона щось змінила. Він не міг залишити її на самоті, хоча мусив би покласти всьому край. Він уперше почувався незатишно на цьому дивані, наче з лікаря перетворився на пацієнта.

Раптом Ліза перервала тривалу паузу, підвела очі й, як у день їхньої зустрічі, не відриваючи погляду, простягнула йому руку через увесь диван.

Її долоня висіла в повітрі, аж поки він не зважився стиснути її в своїй.

Так вони сиділи, не розмикаючи обіймів пальців, що передавали один одному тепло та любов. Енергія, перетікаючи крізь два тіла, з’єднала їх, коло замкнулося. І не було в цьому нічого ані людського, ані нелюдського.

Коли Ерік поїхав, Ліза попрямувала до бібліотеки. Світлі думки не йшли з її голови.

Чому?

Чому мусить вона катуватися над розтлумачуванням дурних загадок?

Чому їй не пояснили всього одразу?

Це ж їм потрібно.

Це потрібно йому — Ворону.

Нехай сам і розгадує.

Ні.

Це потрібно їй.

А також їм.

Вона розкрила нотатник і переглянула записи.

Поле

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто

Північ. Схід. Південь. Захід.

Цвинтар

Захід. Схід. Південь. Північ.


Нічого не виходить.

Щось знову не так.

Ліза стала у центр кімнати.

Уявила лінію і розкинула руки.

Це ж не лінія!

Це — хрест.

Чотири.

Вона взяла до рук нотатника і виправила схему.

Схід, Південь.

Захід. Північ.


Північ. Схід.

Південь. Захід.


Захід. Схід.

Південь. Північ.


Бракує четвертої комбінації. Якою вона має бути?

Ерік. Щось говорив про шлях. Говорив, треба рухатися вперед. «Не важливо, крізь яку сторону світу ти виходиш нагору, це лише у якийсь спосіб забарвлює твій шлях».

Шлях! Ну, звісно ж. Це — шлях. Ні. Не простий шлях. Лабіринт! Це лабіринт! От як просто. Вони ще цитували під час першої зустрічі вірш, там згадувався міф про лабіринт. Все виходить. Тепер треба зрозуміти, за яким принципом вибудувана ця система.

Як же вона працює? Шлях. Це — схема шляху. Має бути якась закономірність. Вона ще раз роздивилася малюнок. Звичайно, деякі закономірності вона помітила, але жодна з них ні про що їй не говорила. Вона все ще не розуміла у якій спосіб схема відображає шлях. Той шлях, який вона мусить здолати. Існував ще й елемент, якого бракувало — Дім. Ліза замислилась.

Ні, це не пересічний лабіринт.

Це лабіринт, складений з чотирьох частин, з чотирьох… лабіринтів.

Лабіринт — поле.

Лабіринт — місто.

Лабіринт — цвинтар.

Лабіринт — дім.

Лабіринти з їхнім рухом. Поле — рух угору. Місто — угору. Цвинтар — рух униз. Дім — також униз. Дім з рухом униз. Що це?

Сходи вниз.

Дім.

Підземелля!

Ну, звісно ж! У цього домі має бути підземелля. Підземелля, де ховається його темна душа. Підземелля, де все відбувається. Дім, що зісковзує у безодню. От що його нахилило. Ось де вихід.

Вихід?

Вихід.

Вихід і вхід.

Вихід — там, де вхід.

Кожен лабіринт має вхід і вихід. Вона знову подивилася на листок. Боже… як просто. Це ж так просто. Перша сторона світу, що вимовляється, — вхід, четверта — вихід, крізь дві інші вона просто проходить — це коридори. Ліза намалювала стрілки і обвела у кожній комбінації першу та четверту сторони світу.

Перший лабіринт: вхід на Сході, вихід — на Півночі.

Другий лабіринт: вхід на Півночі, вихід на Заході.

Третій лабіринт: вхід — Захід, вихід — знову Північ.


Отже, вона дещо вже знає про четвертий лабіринт. Вихід — там, де вхід. Отже, вихід, він же вихід з четвертого і останнього лабіринту, на Сході (там, де був вхід до першого лабіринту), а вхід на Півночі. Залишається розмістити у правильній послідовності проміжні елементи — Південь і Захід.

Тієї ночі Ліза вперше помітила місяць.

Наближалася ніч повні, і місяць, що дедалі округлювався, нахабно зазирав у вікно.

Закинувши голову вона увійшла у маслянисту річку стародавнього безумства. Безумства, в якому чоловічому немає місця. Там не було місця Ерікові, хоч би наскільки глибоко проріс він у неї, хоч би які почуття потривожив. Ліза вже зрозуміла, коли настане ніч повні, але це більше не мало значення.

Місяць не кине її в біді. Буде з нею крізь темні стіни мороку, і кожна річка тектиме в її венах, і кожною рікою тектиме її кров. Цю змову єдності не до снаги здолати жодній Інквізиції.

Вона лягла поверх ковдри. Сон не приходив по її душу, але такими ночами заснути швидко не могла ніколи. Заплющила очі й під повіками знову побачила величезний жовтий круг, він кликав її. І почулося цокання годинника. Знала — в кімнаті його немає, але в її свідомості час відновив цілісність. Він наближався. Їй треба бути готовою. Дивно. Яких надмірних сил вимагає від людини пасивна дія. Адже не муситиме нічого робити. Просто стати на коліна, просто підставити шию, просто прийняти удар. Так легко. Інше зроблять за неї. Їй залишиться чекати. Можливо, нічого не встигне відчути. Лезо меча блискавично розітне хребці. Лише один удар. Не боялася «після», боялася «до». Усього того, що було легко. Справді, дивно. Вона подумала — ще не завтра. У завтрашньому дні буде Ерік, вона побачить Еріка.

Що відбувається між ними?

А що між ними могло відбуватися?

Нічого — єдина правильна відповідь. На це питання. Те саме, що відбувалося між ним і багатьма іншими. Дружба, милосердя. Насправді допоміг їй. Пройти цей шлях. Тримав за руку. Відчувала, що може на нього покластися. Ерік був добрим, а цього тепер потребувала найдужче. Світло. У ньому стільки світла. Світло — це так важливо.

Можливо, тепер вона навіть щось означає для нього. Але коли випаде сніг, уже не думатиме про неї. Хіба що згадає її слова про сніг? Заплющила очі, уявила сніг і Еріка під снігопадом. Сніжинки падали на його темне волосся, на закинуте вгору обличчя.

Таким запам’ятає його.

Сніг, якого в неї немає, і Еріка, якого в неї теж немає. От воно, майбутнє, намальоване на білій полотняній завісі. Тільки виперіть її від крові. А відтак прийде весна, і сніг стане інакшим, і парк знову ряснітиме п’янким цвітом. І піде інший сніг — пелюстковий. Ерік гулятиме під цим снігопадом зі своєю подругою, яка вже забуде, що інша жінка носила її одяг. І Ерік буде щасливим. І все триватиме. І на її місці опиниться інший. І кров знову проллється на білу завісу майбутнього.

Вона вп’ялася нігтями в долоні — потамовуючи крик. Уже не власного болю, а болю, який зачула крізь стіни, який ішов із глибин. Річки минулого й майбутнього схльосталися, і посередині лунав крик відчаю, крик пораненого звіра, крик ватажка, який не вберіг свою зграю. Скільки замахів меча їм знадобилося? Захотілося затулити вуха, але удари свистіли й свистіли в повітрі. Свистіли не тільки з минулого, а й із майбутнього, лилася кров, і вона не могла закрити обличчя й вуха одночасно.


Не бачити зла.

Не чути зла.

Мовчати про зло.


Її кликали.

Благали про допомогу.

Її проклинали.

На неї сподівалися.

А вона не могла нічого вдіяти.


Також стоятиме навколішки й чекатиме удару. Намагалася переконати їх, що безсила допомогти. Їм. Але. Анна Дайсон дивилася на неї з висоти дерев’яного підмостя, і її погляд благав; чоловік, імені якого не знала, посміхався їй, але його посмішка була сповнена зневаги.

Ліза не витримала.

Вибігла з кімнати. Помчала коридором. Пробираючись навпомацки й боячись помилитися дверима, нарешті увірвалася до Ерікової кімнати.

Він спав.

Тихенько сіла на краєчок ліжка, як завжди робив він, узяла його руку в свою й заплакала. Жах відпустив душу. Стало спокійно. Лягла на ліжко поряд із ним. Щокою притиснулася до його долоні.

Він прокинувся.

На долоні щось вологе.

Нічого спросоння не розуміючи, схопився й сів на ліжку.

Поглянув на руку, долоня — в чомусь густому й липкому.

Що сталося?

Перелякане.

Обличчя.

Ліза?

Увімкнув нічник.

Кров?

У нього на руці

кров.

Кров

на ліжку.

Теж.

Червона пляма крові.

Він іще раз глянув на Лізу й зрозумів усе.

Підхопився.

Закинув їй голову.

У Лізи з носа хльостала кров.

Він узяв край простирала і спробував зупинити кровотечу.

Йому майже вдалося.

Що сталося?

Що робити далі?

Розпитувати Лізу не став, вона сама, може, нічого не тямила. Потрібно виправити ситуацію. Глянув на неї.

Ліза, яку схопили на місці злочину, не знала, що сказати. Нарешті, прошепотіла:

— Я злякалася.

Ерік ухвалив рішення.

— Зараз покличу Магду. Розповім їй, що в тебе пішла носом кров і ти прийшла до мене по допомогу. Не здумай казати щось інше. Потім усе поясниш, — він накинув халат і вийшов.

Магда зайшла до кімнати, тримаючи в руках тацю з чаєм. Лізу напоїли ароматним напоєм і відвели до її кімнати. Магда хотіла залишитися, але Ерік попросив навести лад у його кімнаті.

Він пильно дивився на Лізу, й погляд його вимагав пояснень. Ліза зрозуміла, що доведеться в усьому зізнатися.

— Мені стало страшно. Прийшла до тебе. Не хотіла будити. А потім пішла кров.

— Лізо, що сталося насправді?

— Я злякалася. Страшенно злякалася. Це стало нестерпним. Боялася, що почну кричати, — вона заплакала.

— Ти досі страшишся страти? — продовжив він розпитування, гладячи її по голові. Йому стало ніяково.

Ліза захитала заперечливо головою:

— Ні, мені більше не боязко, стосовно цього облиш хвилюватися.

— Що ж тоді налякало тебе?

— Пробач, не можу розповісти, ти не зрозумієш.

— Спробую. Мені важливо знати. Я зробив щось не так? — він запитливо подивився їй у вічі.

— Що, докторе, у вашій дисертації пробіли намічаються? — жорстокість спотворила її обличчя.

— Лізо, нащо ти так? Я намагаюся допомогти.

— Кому допомогти? Інквізиції? Допоміг. Чого тобі ще від мене треба? Вони приходять до тебе ночами? Ні! Чому ж вони всі прийшли до мене? Якщо ти їм допомагав?

— Лізо, кожен робить те, що може, і те, що повинен. Я не маю відповідей на твої питання.

— Не маєш — то змінюй професію. Йди до дідька, геть від мене, до бісової матері. Марш. Бачити тебе не хочу. Всіх вас не хочу. Швидше б усе скінчилося, щоб мати спокій, аби більше нікого з вас не бачити. Ніколи.

Йому захотілося встати й піти, але зараз залишити її саму було жорстоко, а він не хотів бути звіром. Простягнув їй руку.

— Ти винна мені, — сказав усміхаючись. Цей жест розрядив обстановку. Ліза заспокоїлася, простягла йому руку, й він притягнув її до себе. Ліза припала до його грудей.

— Чому ти покликав Магду?

— А що мусив робити з плямами крові на ліжку? Довелося б пояснювати. Потім довго б розповідав, що в тебе кров пішла носом, а вони б однаково думали про інше. Виник би інцидент. Навіщо тобі це? Мене б одразу відсторонили, почали б службове розслідування. Потребували свідка. Вона й так помітила, що у твоїй кімнаті — жодних слідів, але це вони ще якось спустять нам із рук. Усе одно доведеться писати пояснювальні, але так справу легше буде затасувати.

— Не думала, що піде кров. Хотіла лишень поговорити з тобою, але побачила: ти спиш, вирішила не будити, тим паче, вже встигла заспокоїтися. Думала, полежу трохи біля тебе й піду. А тут. От.

— Не хвилюйся. Все гаразд. Давай спати. Піду, поговорю з Магдою, подивлюся, як справи.

Ліза не могла заснути ще довго. Але на душі було спокійно, хоча на стелі хтось місячним світлом написав «Післязавтра».

7. День шостий: Обіцянки

Магда розбудила Лізу. Жінка старанно вдавала, що вночі нічого не трапилося, але не помітити її занепокоєння було важко. Спостерігши це, Ліза стривожилася. Коли Ерік не прийшов пити з нею каву, побоювання посилилися. Майже не відчула смаку напою. Відчинити двері бібліотеки не наважувалася. Врешті, набравши у груди повітря, зайшла. Серце біснувалося. Ерік стояв на терасі в сонячних променях. Усередині все стиснулося. Стояла й дивилася, аж поки обернувся. Побачивши, що він усміхається, заспокоїлася. Збиралася сісти на диван, та він зупинив її.

— Сьогодні зустрічаємося востаннє, — почав Ерік. — Маю для тебе два подарунки. Один тобі сподобається, інший, боюся, ні. Спочатку добра новина. Я виконав обіцянку. Сьогодні вранці твоя подруга виїхала. Доклав зусиль, щоб прискорити все, аби ти була певна, що з нею все гаразд. До речі, твій друг Роберт поїхав разом із нею. Просила мене отримати дозвіл і для нього, я її прохання виконав. Йому б тепер кепсько тут велося.

— Дякую, — Ліза не знала, як висловити безмір своєї вдячності, тому слово вийшло якимось задавленим. — А другий?

Ерік підійшов до шафи, витяг звідти пакет. Простягнув його Лізі.

— Сподіваюся, все підійде. Це я купив для тебе. Сам.

Ліза заглянула в пакет і все зрозуміла.

— Не хочеш, щоб забруднили її одяг? — спитала вона, всміхаючись.

— Не хочу, аби на тобі був чужий одяг, — сказав він таким голосом, що в Лізи перехопило дихання, а на очі навернулися сльози.

У його вчинку стільки… Ліза навіть не знала чого. Чогось більшого… Її затопило світлом. Такий простий жест. Але в ньому значно більше, ніж у всьому іншому. Вона помиляється — його ставлення до неї не зовсім просте. У його вчинку було щось таке… Щось більше за смерть.

Він витлумачив її сльози на свій розсуд й став заспокоювати. Назвав себе дурнем, хотів забрати речі, але Ліза не дозволила. Тоді він, не наважуючись дивитися їй у вічі, відвернувся і сказав:

— Хочу про щось тебе попросити. Якщо нічого не вдасться… Навіть якщо не бажатимеш, навіть якщо вони зроблять усе (а намагатимуться), щоб не повернулася, повертайся. Навіть якщо буду старим. Чекатиму тебе. Тоді проживу всі ці роки інакше. Не позбавляй мене цього.

— Спробую. Теж маю прохання, — Ліза опустила очі. — Прагну, щоб був там. Знаю, просити про це не маю права, але в мене, окрім тебе, більше нікого немає. Ти зможеш? Зроби це для мене. Тоді не боятимусь зовсім. Не хочу чекати наступної зустрічі ще двадцять років. Розумієш, про що тебе прошу?

— Так. Розумію. Я спробую. Але може не вийти. На випадок, якщо не вдасться прийти, ось, візьми, — він простягнув їй складений аркуш паперу. — Тільки відкрий це… останньої миті, найостаннішої. Обіцяєш?

— Так.

Вони обійнялися цього разу зовсім по-братньому, наче воїни перед боєм. І в їхніх обіймах не було ані співчуття, ані добра, ані любові.

Ерік пішов. Не глянувши на неї востаннє. Не озираючись. Двері зачинилися. Зрозуміла, вчинив правильно, хоча нестямилася від бажання побігти за ним. Але в такому разі їх би довелося роз’єднувати, навіть не роз’єднувати, розривати, так міцно притиснулася б вона до нього. А це слабкість. Слабкість, що не заслуговує на вибачення.

Хай не повертається. Не намагається виконати обіцянки. Або нехай намагається, але йому не дозволять. Поряд із ним хочеться жити, а треба померти. Його присутність тільки ускладнить усе. Сильно. Якби була слабкою, потребувала б його руки, погляду, підтримки. Не потребує. Сама! Тоді витримає. Помилка! Якщо прийде, вона не зосередиться, озиратиметься на життя, на сонце, замість того, щоб іти у пітьму — поєднати з вічною тьмою розітнуту рівним світлом місяця-повні, сяючого в глибинах її сутності. Тьма! Священне безумство поклику в темне небо. Зустріч з Еріком — помилка. Химерний жарт долі. Після смерті Ерік піде в світле небо. Але знала — тепер вона повернеться, перегризе всі пуповини, навіть ту величезну світову пуповину, і знову вигризеться з пітьми, з вічного океану чийогось лона заради повернення на Землю. І змусить її до того не волання мертвих, хоч й лунають із минулого й майбутнього; не дивний борг, не відданий своєму виду, своїй крові, своїй стороні, а те, що земне життя, — єдине місце, де матимуть нагоду зустрітися. Вона повернеться заради цих шести-семи днів, які зможе провести з ним, навіть якщо задля цього доведеться вкотре померти. Лиш коли він пам’ятатиме. Знала — довгі двадцять-двадцять п’ять років ночами, які освітлюватиме місяць-повня, Еріка мучитиме безсоння, і він намагатиметься висловити темряві те, що не встиг сказати їй. А, можливо, силуватиметься повторити це тим, які житимуть у маєтку після неї, а потім, нарешті, знову їй, але вона нічого не розумітиме, бо не пам’ятатиме нічого. А може, вона помиляється, і для нього все це лише епізод, драматичний, складний, але він усе забуде, і життя знову повернеться в старе русло? Ліза не знала, та й не хотіла знати. Хай не приходить. Не порушує її спокою. Найімовірніше, так воно й буде.

Часу лишається мало. Треба підготуватися. Повинна пригадати обіцянку, хоч це вже й не видається таким украй необхідним. Головне — знає шлях. Майже підібрала ключ до четвертого лабіринту. Два лабіринти — для життя, два — для смерті. Разом — вічність.

Четвертий лабіринт. Вхід на Півночі, вихід на Сході. Що між ними? Може, це не так і важливо? Тепер можна розслабитися.

Стала роздивлятися книжки. Такі різні, стояли вони абсолютно безсистемно. Тут було все, що будь-коли мріяла прочитати. Кожна книга — душа. Занапащені душі. Зборище занапащених душ. Що встигне ще прочитати? За рештки часу? Жодної. Пальці ковзають по корінцях — м’яких, гладеньких, шерехатих. До чиєї душі доторкнутись? Несподівано подивилася на диван. Там — розгорнута книга. Певно, Ерік забув повернути на полицю. Що він читав? Такий знайомий том забороненого поета, старанно видрукуваний на друкмашинці, можливо, власноруч автором, а радше, якоюсь доброю душею. Хтось добряче ризикував. Заборонена література. Можливо, автор теж перебував тут. Судячи з усього, був таким, як вона. Тоді і його кров на цих стінах. Утім, міг і не бути проклятим. Як просто. Достатньо, щоб його звинуватили у цьому. Або у співчутті до проклятих. Це теж карається. Пособництво. Може, він любив прокляту? Цікаво, який саме вірш читав Ерік?

Підійшла до дивана. Сіла. Узяла книгу до рук. Поклала на коліна.

Довгий вірш. Строфи. Кожну пронумеровано.

Погляд зупинився на строфі під номером 18.

«Боже, що вона палить у цьому багатті? Не знаю.[11]

Поки дійду зірка може дотліти.

Наче твоя любов, як і невічна, смертна,

може піти в пітьму, може мене лишити…»


Що він шукав?

Про кого думав?

Ліза подивилася трохи нижче.

Її обпекло.


«Боже зимніх небес. Батько зірки над полем.

Страта мене не страшить, хоч і лякає обшир

цього безмежжя тьми, важкості дна

над морем:

Бо і сам я — любов. Бо і сам я — поверхня!

Не залишай мене! Ти мене не залишиш!

Знаєш — душа моя — це небесні покої,

Батьку, кожна любов, мучиш мене якою,

Душу мою, мене — робить безмежнішим,

ширшим».

Рядки нагадували молитву, і цю молитву візьме вона із собою. Може, Ерік зумисне лишив книгу для неї, щоб підтримати, зміцнити? Можливо, лишив ці рядки для неї, як ту нотатку, на випадок, якщо не зможе прийти? Раптом захотіла довідатись, що у нотатці. Рука було потяглася до кишені, де лежав папірець, але вона відсмикнула її. Якщо так дотримуватиметься обіцянок, не виконає жодної. Вона продовжила читати:

«Зимнього неба Пан, Той, що безмірність муки

раптом з любов’ю змішав; з простором незчисленним.

впасти на землю дай, дай розкинути руки,

щоби пальці мої звісились у морок смертний.

Буде нехай то хрест: горе долає доблесть!

Дай же обійми, ні, погляд лишень упіймати.

І проспівати про ту, чий невловимий образ

Змусив мене на землі краще Тебе пізнати».

«Буде нехай це хрест», «дай розкинути руки».

Ці фрази лякали найдужче. Бо у дивний спосіб нагадували почерк її пошуків, наче писав він про неї, шукали вони, знаходячись тут, одні й ті самі речі. Вона не розуміла, як такий збіг міг виникнути, але відчувала, повинна продовжити розшуки. Перечитала весь вірш. Шістнадцята строфа викликала більше подивування:

«Де вони всі? Де я? — Тут, у снігу, як

стеблина,

горло до неба тягну, сльози кривавлять очі.

Де вони всі? В землі? В морі? В вогні? Чи в

небі?»

Те саме питання.

Кого він шукав?

Чи не своїх мертвих?

Співвідношення.

Та сама комбінація, що й у неї, тільки викладена в інший спосіб.

Це і є ключ, що відчиняє четвертий лабіринт.

Земля. Море. Вогонь. Небо. Чотири стихії, які мусять співвідноситися зі сторонами світу.

Вона має відшукати співвідношення. І знайде його. Пригадала давню легенду, яку батько розповідав їй. Чотири архангели пильнували чотири сторони світу. Кожен із них мав ключа. І кожен керував власною стихією. Яким же є співвідношення? Думай… Думай…

Сторони світу і стихії. Це просто. Мусить бути просто. Але вона не пам'ятала. Але ж можна якось вирахувати?

Вогонь. Знаки вогню. Спека. Літо. Південь. Протилежність вогню? Вода. Протилежність Півдня — Північ.

Отже, вода — це Північ. Два співвідношення вона вже має.

Що далі?

Схід.

З чим асоціюється Схід? Ранок…

Ні, існує інший шлях. Треба йти по-іншому. Через іншу співвідносність. Через іншу структуру.

Дерево.

Світове дерево.

От про що ця історія.

Небо, Земля, Підземний світ.

Три елементи.

Небо — височінь, повітря.

Тож повітря — Схід.

Залишився Захід.

Отже — Захід — це земля.

Нарешті знайшла потрібну їй комбінацію. Стало сумно. Бо це був кінець. Кінець шляху. Кінець її пошуків. Відчула, як зривається у прірву.

Земля — Море — Вогонь — Небо


Земля — Море

Вогонь — Небо


Чотири сторожа пильнують входи, кожен свою сторону світу.

Північ-Земля

Схід-Небо

Захід — Море

Південь — Вогонь

Небо — повітря, море — вода.

Комбінація у книзі мала такий вигляд:


Північ (Земля) — Захід (Море)

Південь (Вогонь) — Схід (Повітря)

Ліза відкрила нотатник і довершила свою схему:


Схід — Південь

Захід — Північ


Північ — Схід

Південь — Захід


Захід — Схід

Південь — Північ


Північ-Захід

Південь — Схід


Усе правильно! В останній лабіринт вона увійде на Півночі й вийде на Сході. Кінець — де початок. Вхід — там, де вихід. Таким чином замкне коло. Ще раз подивилась на гармонійну систему й відчула вдоволення. Щось її непокоїло, але хай йому грець. Не буде тим перейматися. Існувала ще одна проблема. Якщо кожен лабіринт належав певній стороні світу, як вона припускала раніше, то вхід до четвертого лабіринту ніяк не міг бути на Півночі. Останній лабіринт мусив належати Півдню, і вхід мав бути на Півдні. Це було серйозним протиріччям, але вона могла помилятись раніше, а не тепер.

Ліза закрила руками обличчя. Нарешті всі шляхи зійшлися в одній точці. І це було одночасно кінцем і початком. Принаймні вона зробила все від неї залежне. Все, що зуміла. Змогла врешті віднайти хоч якийсь сенс власного життя. А якщо всі крізь те проходили? Тоді навіщо все? Що це все означало? А якщо всі, хто приходив до цього будинку, шукали подібні розгадки? Більше не хотіла складних питань. Вона вже й так забагато думала, шукала. Втомилася. Тепер прагнула просто жити, ні про що себе не запитуючи. Прагнула простоти. Чому так складно? Чому світ настільки складний? Чому не можна просто дихати? Не нести жодного тягаря? Не бути нікому боржником? Не давати жодних обіцянок? Скоро цей тягар впаде з її плечей. Засміялася. Востаннє подивилася на розкриті сторінки книги.

«Сили цієї прошу в світлому небі твоєму.

Небо не має кінця. І любов безкінечна».

Десь там високо в небі був Бог, і цьому Богові не було діла до Лізи, і Лізі не було діла до цього Бога. Ліза закинула голову й усміхнулась. Це не її смерть, не її шлях, але вона пройде його. Залишила бібліотеку.

Спустившись сходами, попрямувала вглиб парку. Сонце танцювало на листі, й Ліза почувалася цілковито щасливою. Ерік пішов, уриваючи її останній зв’язок з життям. І на горизонті з’явилася тінь. Із завтрашнього дня або ночі. Чому вона жодного разу, відколи зустріла Еріка, не згадувала про людину, з якою його сплутала? Може, він прогнав цю тінь, примусив її не турбувати Лізу кілька днів, поки вони були разом? Але тепер час підготуватися до зустрічі. Ліза не знала, чому це так важливо. Чи не байдуже, хто він? Чи не байдуже, хто зробить це? Важливо, що він майстер, для чого їй знати решту? Можливо, почує його голос. Це вже дещо. І потім — очі, вона знала, що обов’язково дивитиметься йому в очі. Несподівано впала на купу опалого злежаного листя, підібгала під себе коліна й занурилася в морок. Уперше вона встала з колін, зняла пов’язку й повернулася лицем до людини, яка занесла меч. За пів секунди до удару. Дивилася йому в очі. У тому, іншому світі вона знову стала навколішки перед людиною з мечем і повернула до нього обличчя. І її очі перетворилися на два величезні місяці й світили на нього з мороку її обличчя. Вона не дозволить ударити її ззаду, як засуджену, злочинницю. Не дозволить ударити, поки в неї зав’язані очі. Не тут і не зараз. Не в пітьмі. Це її територія. Завтра вночі, там, він зробить із нею це у такий спосіб, як захоче, і вона не зможе йому перешкодити. Але тут йому доведеться завдати удару ось так, дивлячись їй у вічі. Чоловік опустив меча. Ліза опам’яталася.

Вона замислилася. Яким буде цей чоловік? Виконавець. Втілення правосуддя. Якими очима дивитиметься на неї? Відповіді залишилося чекати зовсім недовго. Час наближався. Місяць наближався до досконалості. Вони вибрали ніч повного місяця, і так було правильно. Лише ніч має право на її душу. Тільки місяць-повня здатен прийти по неї. Обхопила руками шию й пальцями спробувала вгадати місце, куди їй завдадуть удару. Промасажувала хребці, останнім часом такі напружені. Хребці, що вже тиждень очікували удару. Напевно, передчували, куди він втрапить. Байдуже, байдуже, байдуже… Ще раз глянула на дерева та сонце й попрямувала назад до будинку. Лягла на встелене сонячним світлом ліжко, заплющила очі й, нарешті, відпочила від думок.

У двері постукали. Увійшла Магда, ховаючи руку за спиною. Лізу охопила цікавість. Вона сіла й подивилася на Магдине обличчя. Жінка здавалася схвильованою. Магда присіла на ліжко біля Лізи й витягнула руку з-за спини. У руці — букет білих троянд.

— Ерік просив вам передати.

Ліза посміхнулася:

— Лілії були б доречнішими. Дюжина.

Магді її слова не сподобались:

— Він очікував на таку реакцію, знав, його вчинок можна витлумачити подвійно, і знав, який із варіантів оберете, але сказав, — усе одно передай їй, потім зрозуміє правильно. Хочу, щоб вона пораділа, це для радості, — саме так і сказав.

Ліза пом’яла пелюстку троянди й замислилася:

— Правильно, адже потім ніяких квітів. Своєрідне милосердя.

— Не меліть дурниць. Прагнув подарувати вам квіти як жінці. Я його віддавна знаю і, повірте, здатна розрізнити, що й навіщо він робить. Але до сьогодні не підозрювала, наскільки сміливим він є. Чи уявляєш ти, дівчинко, якої мужності вимагає від нас життя, коли хочеш зробити щось добре, хоча й знаєш, що витлумачать це хибно, але все одно чиниш од щирого серця? Я б, напевно, так не змогла. Злякалася б, що людина, яка стала мені дорогою, хибно витлумачить мій вчинок. У ситуації, що склалася, я б побоялася завдати цій людині болю. Непокоїлась би, що вона думатиме про мене погано. А Ерік не побоявся. Отже, не чорни його намарне. Я поставлю квіти у вазу? — вона подивилася на Лізу. Та кивнула.


Увечері на Лізу чекав останній допит. Слідчий чомусь був одягнений у новий дорогий костюм. Він не поспішав умикати диктофон і дивився на Лізу так, ніби намагався запам’ятати, зрозуміти щось. Ліза всміхнулася йому.

— Я, щиро кажучи, коли минулого разу лишав вас, то не мав сумнівів, що ніколи вас більше не побачу.

Лізу його слова насмішили.

— Яка різниця? Однак більше мене не побачите.

— Мене здивувало, наскільки ревно захищав вас Ерік. Він так вправно переконав усіх, що на якийсь час безпечніше буде зберегти вам життя, дехто навіть узагалі завагався, чи варто вас знищувати. Виникла суперечка, але Магістр був невблаганним, а останнє слово завжди за ним. За що він вас так ненавидить? Не будь я абсолютно певен, що ви ніколи не зустрічалися, не сумнівався б у вашому знайомстві. Що ви йому заподіяли?

— Ненавидіти можна й ідею. А заочно ненавидіти іноді легше. Зазвичай дужче ненавидимо тих, кого кривдимо, аніж тих, хто нам заподіяв зло. Думаю, він боїться мене. Не знаю з якої причини. Шукаю її в собі й не знаходжу. Дивно, Ерік так усе подав, ніби нічого серйозного не трапилося, я думала, так і було.

— Якби Ерік був Магістром, ви б пережили завтрашній день. Думаю, він переконав багатьох. Магістр уперше подивився на Еріка з цікавістю. Ніколи його не сприймав серйозно. Еріка радше терпіли з поваги до батька. Ви, певно, знаєте, його батько був значною людиною?

— Ні.

— Ви б зрозуміли, чому має таке становище. Років двадцять п’ять тому ніхто не сумнівався, що наступним Магістром стане Еріків батько.

— Чому ж не став? — спитала Ліза.

— Його вбили. Саме тоді й убили. Хтось із проклятих. Розслідували одну справу. Слід вів до змови, до масштабної організації проклятих. Еріків батько тримав у руках всі ниточки. Тож ніхто не здивувався, коли одного дня його знайшли мертвим у під’їзді старого будинку. Жодних слідів. Нічого людського. Ерік мав тоді років п’ятнадцять. Перший Магістр був у жахливому розпачі, бо любив Ерікового батька, наче сина. По його смерті опікувався Еріком. Саме тоді пост Магістра перейшов до теперішнього.

— А коли помер Перший Магістр? — наважилася запитати Ліза.

— Помер? Хто сказав? На той час уже й без того збирався залишити посаду. Живе десь на околиці міста. Ерік часом навідує старого. До речі, після засідання Ерік і теперішній Магістр зачинилися у нього в кабінеті й довгенько запекло сперечалися. Тепер подейкують, що Магістр почав лихим оком дивитися в його бік. Отже, Ерік тепер не почуватиме себе у безпеці. Але, мабуть, згодом усе вляжеться.

— Коли мене не буде?

Слідчий проігнорував її запитання й натиснув кнопку диктофона.

— Сьогодні зустрічаємося з вами востаннє. Мали доста часу на обдумування власних вчинків. До того ж події останніх днів повинні були спонукати вас до роздумів. Як сьогодні оцінюєте свій вирок?

— Отже, темою нашої сьогоднішньої зустрічі є «Моє останнє слово». Кумедно. Намагаєтеся створити якусь видимість правосуддя. Наскільки розумію, насамкінець буду позбавлена можливості висловитися. Вирок? Чи не безглуздо його оцінювати? Це змінить щось? Моя думка з думкою Інквізиції не збігаються у багатьох пунктах. На мій розсуд, вирок не має нічого спільного зі справедливістю, з точки зору Інквізиції він є абсолютно справедливим. Правлять закони, що дозволили Інквізиції ухвалити такий вирок. Про що сперечатися? Все, здається, просто і прозоро.

— Інквізиція хоче почути вашу точку зору.

Ліза дозволила собі здивуватися:

— Чому ж тоді вони не захотіли вислухати мене? І навіщо, коли правлять закони та необхідність?

— Намагаємося зрозуміти, як нам діяти далі. Можливо, щось із часом змінимо.

— Мене це вже не обходитиме, — Ліза знову посміхнулася.

— Проте, — наполягав він, — може, маєте бажання у якийсь спосіб прокоментувати вирок?

— Не маю підстав уважати його несправедливим з погляду Інквізиції, з людської точки зору. Адже прагнете почути саме це.

— Ми хочемо почути вашу точку зору, — слідчий закцентував останні три слова.

Ліза розсміялася:

— Дайте цигарку, — попросила.

Слідчий розгубився:

— Не палю, але зараз поспитаю в охорони, — він зателефонував, і до кабінету увійшов охоронець, простягнув Лізі пачку й допоміг підпалити.

— І я не палю, — пожартувала Ліза, — але й це не має значення. Носіть із собою цигарки на допити — допомагає людям розговоритися. Ой, даруйте, нелюдям, — вона засміялася напруженіше. — Отже, прагнете почути мою думку. Чом би вам не скасувати вирок, не розв’язати мені рук, не відпустити, а відтак прийду до вас в Інквізицію розмовляти. І всім так буде краще. Не зробите ж, не зробите. А який сенс розмовляти, якщо я стою навколішки із зав’язаними очима й над моєю головою занесено лезо. Поки моя шия відчуватиме цей холодок, ведемо пусті розмови.

— Добре, припустимо, ми піднімемо вас із колін, розв’яжемо очі. Вам нічого не загрожуватиме. А як бути з тими людьми, яких ви покалічите, навіть уб’єте, подаруй ми вам життя і свободу? Зачепить вас хтось випадково, а відтак під машину потрапить. Як нам із вами боротися?

Ліза спалахнула:

— Втрапив під машину не випадково. Підняв руку на мене. А ви хочете бити нас, попередньо зв’язавши нам руки? Беззахисних? Може, вам час поводитися обережніше? Більшої уваги приділяти власним вчинкам. Світ змінюється, і вам рано чи пізно доведеться зважати на це й на таких виродків, як я. Хочете, аби все залишалося по-старому, але вам це не вдасться. Намагаєтеся зупинити лавину, але світ примусить вас платити, — Ліза сходила на крик.

— От ви, голубко, й зняли маску. Хоч вовк линяє, та крові не переміняє — слідчий помітно зрадів.

— Такі закони природи. Йдете проти них, — сказала вона вже спокійніше.

— Це ви, люба моя, йдете проти природи.

— Залежить од того, що вважати природою. Але ж ви визнаєте ці закони, інакше б не намагалися щось робити, не допитували б мене, не тримали б тут стільки часу. Що перешкодило вам розправитися зі мною нараз на площі, як з іншими? Невже думаєте, що я повірила тій брехні, яку ваш службовець мені наспівав? На поталу натовпу віддаєте радше собі подібних. Проклятих, слабких-слабких, майже людей. А таких, як я, вважаєте за краще вбивати вночі в підвалах.

Слідчий здригнувся. Мабуть, вона влучила. Ліза продовжила:

— Але навіть вони на нашому боці. Вони такі, як і ми, і між нами єдність. Між вами немає єдності.

— А як щодо єдності з тією людиною, яка скалічила вас? — слідчий майже зловтішався.

— Виродки є скрізь. За ним кривавий слід тягнеться, а ви не робите нічого. Чому б не об’єднатися з протилежною стороною й не зайнятися такими? Мало тямлю у цьому, але не розумію, справді не розумію, чому Інквізиція, яку організовували на благо, з часом перетворюється на чудовисько й починає не тим займатися. Може, вас надто захопило питання зміцнення власної влади, й начхати вам на решту? Адже ви прагнете мене знищити не тому, що я становлю загрозу для людей. Я є загрозою для вас. Чому Магістр не захотів бодай побачити мене?

— Генерали не розмовляють із солдатами, — спростував напад слідчий.

— Дурні — ні, так йому й перекажіть. Окрім того, я для вас не є солдатом або пішаком. Спочатку й я так думала. Але я є чимось значно більшим. Щоразу цього не договорюєте, але це — правда. Дочекатися не можете завтрашнього дня, але терпите, чекаєте, робите все, щоб якомога спокійніше зустріла смерть. Боїтесь завдати зайвого болю. Ерік зі шкіри пнеться. Персонал… Ви ж довго шукали справді хороших людей, які б не симулювали до нас гарне ставлення, а направду були здатні на милосердя. Тільки з першим слідчим ви дали маху. Але це допомогло вам просунутися далі у ваших дослідженнях. Отже, ви стали замислюватися. А не думали про примирення? Адже боретеся з законом збереження енергії. Посіяли зуби дракона. Оскільки ми існуємо, на те відпущено енергію. І що більше знищуватимете нас, то більше ця енергія проявлятиметься. Це хотіли від мене почути?

— Ви надзвичайно розумний ворог, а відтак, небезпечний. Ерік на засіданні Трибуналу схожі речі говорив. Від вас нахапався?

Ліза злякалася:

— Ні. Думаю, він сам усвідомив це.

— Поспілкувавшись із вами?

— Радше, з вами. Не мусиш бути генієм, аби розуміти такі прості речі. А мені взагалі клепки бракує. Якби мала розум, не опинилася б тут.

— А ви не хотіли тут опинитися? — Ні сіло ні впало спитав він, неначе від осяяння.

— Мріяла. А ще більше мріяла скуштувати того болю, який збираєтесь подарувати мені.

— Але тоді, виходить, щось не так, — він був приголомшений. — Якщо Магістр має слушність й ви настільки сильні, наскільки він думає, то чому ви тут, чому терпите все це?

— Ось бачите, ви й проговорилися, — тріумфувала Ліза.

Перебуваючи у захваті від свого відкриття, слідчий не звернув на її слова жодної уваги.

— Чому ви сидите тут, навпроти мене, і спокійно чекаєте, поки виконають вирок? Адже не хочете, щоб це трапилося? Що ви тут робите? — він ніби намагався своїми запитаннями пробити стіну.

— Отже, ваш Магістр помиляється. Або не маю тієї сили, яку мені приписує, і тоді не є небезпечною для людства, або мої здібності потенційні. Але в такому разі ця потенція має цікавити протилежну сторону. Чому ж вони так легко віддали мене вам і чекають, поки знищите мене?

Ось вона, майже співпраця, це їх так захопило, що вже наче й не були суперниками. Слідчий нарешті усвідомив це.

— У кожному разі, навіть якщо небезпека, яку ви несете, є незначною і потенційною, вироку це не скасовує. Тоді ви просто один із рядових, яких ці стіни бачили чимало. Чому ми повинні зберігати вам життя, якщо не пощадили інших?

Ліза відчула втому:

— Не знаю відповідей на ці запитання, узагалі нічого не знаю. Залишімо все на своїх місцях. Зупинімося на тому, що я небезпечна, і поки мої здібності не проявилися, мусите мене зупинити.

Слідчого здивувало, наскільки спокійно говорить вона про власну смерть. Ні, недарма працює тут Ерік. У своєму звіті він підкреслить це. А зараз утомився й хоче додому. Слідчий устав, зібрав зі столу речі й потис Лізі руку.


Увечері комендант покликав її до себе. Вона зрозуміла значення цього жесту. Пол хотів по-людськи попрощатися. Як Пол. Завтра буде паном комендантом, офіцером, який виконує свої обов’язки. Ліза прийняла це. Лізі — Лізине, а кесареві — кесареве. Завтра буде день кесаря. А сьогодні Лізин вечір.

Вони почали з шахової партії, і Ліза знову виграла. Пол запитав, хто навчив її грати в шахи, й Ліза відповіла, що батько.

— Знаю про вас украй мало. Лізо, чому ви мені так подобаєтеся? Який він, ваш батько? Не уявляю, що відчуває нині?

— А вам уперше спало на думку спитати про це?

Пол відповів:

— Так.

— Попередні в’язні теж мали батьків. Про них не думали? Мій батько не знає нічого. Він зараз далеко. Щодня благаю небо, аби не довідався. До речі, він би вам сподобався. Батько викладає історію в університеті. Познайомтеся з ним, коли повернеться, адже маєте не так багато друзів. Тільки не обмовтеся про те, що трапилося зі мною.

— А мати?

Ліза розгублено всміхнулася.

— Майже не пам’ятаю її. Батько забрав мене. Тепер живе власним життям. Удруге взяла шлюб, щоправда, дітей не має, тільки пасинків. Усе одно не любила мене. Вона й не хоче нас бачити. Але я, правду сказати, теж не сумую за нею. Мені було добре з батьком. А їй я була чужою. Може, вона мене навіть боялася. Мріяла про зовсім іншу дитину. Мабуть, її теперішні діти влаштовують її більше. Її тягло до мого батька, в ньому вона бачила все, чого їй бракувало. Подеколи люди не знають, чого прагнуть насправді. Можливо, природа все так влаштувала.

— Хотів би мати таку дочку, як ви, — сказав він раптом й затнувся.

— Нащо? Ви ж чи не найліпше бачите, що з такими трапляється. Ви просто втомилися, Поле, потребуєте відпочинку, мусите забути про все. Поїдьте на море. До речі, дізнайтеся, де мій тато, там познайомитеся, хоча тоді вам буде важко забути про мене. Їдьте кудись інде. Візьміть із собою Магду. Або просто відпочиньте.

— Не хочу вас забувати, Лізо.

— Тоді мучтеся, — посміхнулась вона.

— Лізо, що насправді відбулося між вами й Еріком тієї ночі? Чому він так швидко закінчив свою роботу? Чому так спішно поїхав?

Ліза насторожилася. Комендантові могли наказати поставити їй це питання. Але останнім часом відчуття настільки загострилися, що обдурити її було майже неможливо. Відчувала в його питанні звичайну людську цікавість і жодного подвійного дна.

— Уявлення не маю. Виконав свою роботу. Може, втомився. Ми всі заморилися, Поле. Навіть я. Потребуємо відпочинку. Мені найпростіше. Нічого такого тієї ночі не було. Прийшла до нього, бо відчула страх. Хотіла, щоб хтось був поряд. А відтак у мене пішла носом кров. От і все.

— Дякую. Мене б діймала цікавість, а він би ніколи не зізнався. Але чому він не залишився з вами, адже ще потребуватимете його підтримки?

— Може, йому забракло сил. До того ж він обіцяв приїхати насамкінець. Йому дозволять бути присутнім?

Пол відповів:

— Ні. Напевно. Але хто знає? Та краще не тіште себе марними надіями. Такого ще ніколи не траплялося. Навіть я не маю дозволу.

Ліза всміхнулася:

— Я й не хочу, щоб йому дозволили. Чесно. Ви мене розумієте, Поле?

— Якщо отримає дозвіл, не зможу його зупинити.

— Погано, попросила його, не подумавши. Мені буде важко бачити його.

Ліза відчувала, що комендантові кортить спитати про її ставлення до Еріка, але він не наважується. Пол перейшов на інше.

— Вам дуже страшно?

Ліза задумалася:

— Тепер, певно, ні. Поле, як це буде?

— Не знаю. Ніколи не бачив. Хіба що на площі. Не знаю, як це відбувається там. Кажуть, швидко. Кажуть, болю трохи. Але хто знає? Думаю, витримаєте все гідно, майже не сумніваюся. Але якщо захочеться кричати — кричіть, плачте. Все одно ніхто не чутиме, окрім нього.

— Ви його бачили? Який він? Він людина?

— Не відаю, хоча й знаюся на цьому. Він багато вміє. Зокрема, опанував ваші виверти. Тому постарайтеся нічого такого не застосовувати, навіть якщо дуже кортітиме. Робіть, що він накаже, й тоді все буде добре. Якщо за цих обставин доречно вжити слово «добре». Мені справді шкода, Лізо, що таке трапилося саме з вами, але нічого не вдієш. Нам усім дуже жаль. Мало не вперше. Я завжди виконував свій обов’язок, знаючи, що чиню правильно. А тепер… Але ж вам від цього не легше.

— Мені легше. Дякую вам, Поле, за вашу приязнь.

Пол відчув, що розставання стає заважким:

— Прощавайте, Лізо, вам час іти. Хотів попрощатися з вами тут, сьогодні. Можу я зробити для вас іще щось?

— Так. Передайте це Еріку, — вона підійшла до коменданта, обійняла його й поцілувала в щоку. — Сподіваюся, вас влаштує така відповідь на питання, якого ви не наважилися поставити? — і вона вислизнула з кімнати.

Ліза лягла і приготувалася до довгих роздумів, але тієї ж миті заснула.

8. День сьомий: Завіса

Прокинувшись, Ліза була вкрай здивована тим, як довго спала. Сутінки вже заповнили простір кімнати. Погукала Магду. Спитала, котра година. П’ята вечора. Злякалася. Останній день майже збіг. Глянула на квіти, запитала про Еріка. Магда похитала головою. Ліза втопила обличчя в пелюстки. П’янкий аромат. Запаморочилося в голові.

Пішла до ванної. Роздягнулася. Включила душ. Вода. Шумить. Наче дощ. Вода. Торкається тіла. Легко. Безболісно. Теплі струмені обіймають тіло. Приймають його у себе. Тепло. Спокійно. Млосно. Хай дощ потриває. Ще трішки.

Треба вдягнутися. Дістала пакет із одягом.

Ерік.

Ще один спогад.

Про нього.

Розклала речі на ліжку. Все дуже просте. Полотняна сорочка. Біла. Розшита білою ниткою. Химерний комірець закриває шию. Ґудзики до середини грудей. Верхній не застібала — Ерік трохи прорахувався з розміром, і ґудзик тиснув на горло. Вільні ж чорні брюки якраз її розміру. Сорочку залишила випущеною. Вона майже готова.

Магда принесла кави, і Ліза зрозуміла, що виходити з кімнати більше не дозволять. Підійшла до вікна, визирнула на вулицю. Там знову охоронець. Магда всадовила її на стілець, стала розчісувати волосся. Підняла його вгору і стягла у вузол, поверх одягла невелику сітку. Ліза все зрозуміла.

— Магдо, зараз по мене прийдуть?

Магда заспокоїла її, сказавши, за нею прийдуть пізно ввечері, просто вирішила прибрати їй волосся тепер, аби не турбувати потім. Ліза запитала, чи можна вийти трохи подихати повітрям, і Магда знову заперечливо похитала головою. Випила кави. Почали говорити про дурниці. Ліза сіла біля вікна, узяла до рук квіти й дивилася, як сутінки крок за кроком заповнюють місце світла. Споночіло. «Сніг так і не встиг піти», — подумалося. Знову згадала про Еріка. Де він? Що робить? Боляче.

Магда, відчувши щось, підійшла до неї, обійняла за плечі. «Поплачте», — мовила. Але сліз не лишилося. Та й за чим плакати?

— Плакати треба було раніше, — відказала Магді.

Часу ще багато, а думки вичерпано. Немає охоти про щось думати.

— Ці кілька годин — найболісніші, — сказала Магда. — Потім буде легше, хіба що… — Магда затнулася.

Лізі подумалося, як важко людям вимовляти деякі слова. Навіть вона уникала їх.

Подумки попрощалася з кімнатою, у якій прожила тиждень. З будинком. Парком. Потім з усіма, хто був їй дорогим, не забувши Пола, Магду та Еріка.

Магда застелила ліжко й уклала Лізу. Запитала, чи не потребує дзеркала. Ліза відмовилася. Який сенс дивитися на себе? Забула своє обличчя. Хай так і лишається. Чи не має Ліза бажання нафарбуватися? Вона розсміялася. Дрібне марнославство. Її тіло знівечать, смерть спотворить обличчя, а вона розмальовуватиме його дурними фарбами? Ні, хай краще лишається, як є. Згадала про Еріка. Він пам’ятав її такою і, зрештою, якщо прийде, побачить усе й навряд чи запам’ятає її дурне нафарбоване обличчя. Ні, хай узагалі не приходить. Ех, оце марнославство. Жіноче. Нащо йому кров пам’ятати?

Підхопилася з ліжка. Відшукала в рюкзаку медальйон і, заховавши туди Ерікову записку, вдягла на шию. Знову лягла й так пролежала, аж поки по неї прийшли.

Комендант. Із чотирма солдатами та слідчим. Магда заметушилася. Ліза піднялася з ліжка. Магда принесла кофту й одягла її поверх Лізиної сорочки. Комендант промовив: «Ходімо». Ліза всміхнулася, підійшла до нього. Солдати оточили її. Дзвякнули наручники. Двоє охоронців узяли її за передпліччя. Процесія рушила.

Спустилися на перший поверх. «Нарешті», — промайнуло в голові. Радість. Холодне заціпеніння. Збайдужіла до всього, та все одно ноги насилу слухалися, й унизу живота все стиснулося. Відчуття нереальності. Ерік так і не прийшов. Чи хоче бачити його?

Зупинилися перед знайомими дверима наприкінці коридору. Зайшли досередини. Лікарський кабінет. Руки звільнили. Лікар всадовила Лізу в крісло. Охоронці збиралися прослідувати за ними, але комендант зупинив їх. Лікарка оглянула її, але цього разу тільки скрушно похитала головою й сказала:

— Зробімо тобі укола, сили підтримати. Ще знепритомнієш завчасу.

Дістала шприц і, вколовши Лізі чогось із ампули, сіла за стіл і почала заповнювати папери. Коли закінчила, вони з Лізою повернулися туди, де на них чекав комендант та інші. Лікарка підійшла до коменданта, прошепотіла йому щось, вони залишили кімнату. Минуло кілька хвилин. Лізі стало ніяково, але незабаром двері відчинилися, і комендант з лікаркою повернулися. Обличчя коменданта було схвильованим.

Запала тиша.

Ліза зрозуміла: час настав. Звеліли сісти на табурет. Зв’язали за спиною руки. Зав’язали очі.

Темрява.

Чиїсь руки наблизилися до обличчя, почали розстібати верхні ґудзики на сорочці. Гидкий звук. Ножиць. Що. Зрізають комір. Грубо. Нещадно.

Зіпсували його останній подарунок.

Лізо!

Які подарунки?

Шия

Оголена.

Нудота.

Які подарунки?

Лізо.

«Тисне?», — тихо спитав комендант, «Трохи», — відповіла вона. «Так і має бути. Відволікатиме. Трішки», — підсумував він, і Ліза відчула, як легенько стиснув її передпліччя, чи то заспокоюючи, чи то прощаючись.

Частина З Епілог

Руки охоронців стискають передпліччя.

Магда.

Спробувала пом’якшити цей удар.

Вдячність.

Закинула голову. Хай хвилі несуть.

Сходи.

Сходинки під ногами.

Охоронці підтримують. Намагаються бути обережними.

Усе одно спотикається.

Весь час.

Пов’язка тисне на очі. Мотузки врізалися в зап’ястки.

Вдається не думати.

Куди ведуть.

Уривки думок.

У свідомості.

Спалахують.

Очі. Навіщо. Зав’язали?

Бачити.

Дозволять?

Лялька.

Безпорадна лялька.

Пов’язку не знімуть. Більше.

Так ліпше.

Можливо.

Не встигне побачити.

Нічого.

Тільки удар.

Відчути.

Почуття загострилися. Нестерпно.

Бачить шкірою.

Нарешті.

Сходи закінчилися.

Коридор. Схожий на життя. Прикидається довгим.

Звук.

Прочинених дверей.

Приміщення.

Незнайомець.

Відчуття.

Різке.

Наче вдарили.

Щосили.

Під дих.

Серце провалилось донизу.

Образ зник. Раптово.

Як і з’явився.

Звук дверей.

Розв’язали руки. Подумала — розв’яжуть і очі. Помилилася. Охоронці розстібають ґудзики на сорочці. Руки кинулися догори, закриваючи потилицю. Їх віддерли, підняли вище. Зняли сорочку, почали розстібати штани. Роздягають до голого тіла. Напевно, так треба. Терпіти! Хочеться перешкодити. Безглуздо. У кращому разі — вдарять. По обличчю. Зовсім скоро сором зникне. Хіба соромно тілу? Соромно розуму, відчуттям.

Але.

Не.

Обезголовленому

тілу.

Її підняли й поклали на щось. Схоже на стіл. Дивне. Відбувається.

Різкими звичними рухами охоронці розвели їй руки й ноги, почали прив’язувати ременями.

Нарешті пішли.

Сама. Засліплена, відчуває кожну клітину тіла. Кров скажено пульсує.

Чекала. Нестерпний страх потроху минув. Чого чекає? Не знати. Стіни дихають передчуттям.

Може, піддадуть тортурам?

Нелогічно.

Не панькались би з нею.

Інквізиції логіки не бракує.

Що вони роблять? Нащо поклали на цей дивний пристрій? Може, вирішили використати гільйотину?

Обличчям до леза.

Тому й очі зав'язали.

Не відчуває леза над собою.

Та й не схоже на гільйотину.

Час спливав.

Нічого не відбувалося.

По стінах

стікають

крапельки

часу.

Падають.

На неї.

Очікування — тортури. І тіло. І темінь.

Коли очікування розжарилося до білого й уже ледве потамовувала крик, двері поволі відчинилися. Він повернувся.

М'язи напружилися. Ще трохи — й вени полопаються, звільняючи кров. Серце б'ється об стіни тіла. Намагається зірватися з ланцюгів м'язів.

Почала задихатися. Як у дитинстві. Коли тонула. Темна. Закрита. Кімната. Без дверей. Без підлоги. Без стелі. Рівні поверхні. Вакуум. Немає виходу.

— Дихай!

Сильні руки схопили її, потягнули до поверхні.

Попливла вгору на голос.

Туди.

Де.

Був.

Вихід.

— Сильніше.

Він стояв в узголів’ї. Нахилився до неї.

— Дужче!

Сильніше неможливо. Не послухатися — теж.

— Дужче! Ротом!

Двері.

— Стоп!

Штовхнула двері.

— Повільніше!

Зайшла в сад. Квітучий.

— Трохи швидше.

Пелюстки опадають. На землю.

— Швидше.

У долоні.

— Ще трішки.

Він дихав із нею.

— Так добре.

Дихали разом.

Торкнувся її живота. Погладив його. Усередині все завмерло. Хотіла стрепенутись. Але. Не змогла поворухнутися. У надрах тіла клубочився жах.

Коридор.

Пальцями він вивчав її тіло.

Довгий коридор.

Теплі руки.

Можна тільки вперед.

М’які.

Іти.

Умілі.

Обережні кроки в темряву.

Надто вмілі.

Пальці ковзнули по стінах.

Скільки в них.

Життя?

Життів?

Треба йти вперед.

Її життя також перетече в ці руки?

Наосліп.

Енергія!

Куди цей коридор?

Скільки енергії!!!

Іди вперед!

Торкнувся обличчя. Пальцями водив по губах, щоках.

Не питай.

Грався з нею.

Ні про що!

Кожен дотик — обпікає. Жахом.

Що таке життя?

Торкнувся шиї. Провів по ній зовнішнім боком руки, заспокоюючи. Подушечки пальців стали сміливішими, вимогливішими, але рухи все ще — обережними.

Коридор?

Пальці гладили щоки. Торкалися шиї. Вивчали її м’язи, масажуючи.

Що таке смерть?

«Шия надто напружена», знову почувся голос.

Шлях?

Сказав це, констатуючи факт, для себе.

Неприємних відчуттів голос не викликав.

Радше, заспокоював. Але почувалася, наче з неї здерли шкіру.

У чому відмінність?

Відчула — він вирішує, що з нею робити.

Між чим обирає? Не знати. Шукає шлях. Вибір перед ним нелегкий.

Якщо.

Однією рукою продовжуючи розминати шию, другу опустив нижче й став гладити груди. Внизу живота приливами й відливами мірно плюскотів страх.

І тут темрява.

Дивне поєднання рухів.

Якщо й тут зав'язані очі.

Рука вгорі невпинно нагадує про смерть, внизу — про життя.

У чому сенс?

Спробувала сказати щось. Затулив їй рота. Правила гри. Його територія. Він наказує.

Спробувала розслабитися.

Не вдалося.

Іди вперед!

Він і не чекав. Принаймні відразу. Спочатку рухи дражнили, потім почали приносити задоволення.

Що там?

Ще відчувала страх.

У кінці.

Губи торкаються грудей.

Коридору?

З ніжністю. Ніжність? Він не відчуває нічого.

Поворот.

Рухи відміряні. Чітко.

Ще поворот.

Робить усе, як робитиме інше.

Наліво.

Закусила губу. До болю. Обличчя скривилося. Тихо заплакала.

Знову наліво.

Провів по обличчю рукою, заспокоюючи. Наче налякану тварину. Вона й була для нього твариною, тілом, матеріалом для роботи.

Зрозумів, що вона відчуває, спробував заспокоїти:

— Трохи потерпи. Не завдам тобі болю. Тепер. Намагаюся робити все обережно.

Направо.

Зважилася заговорити до нього:

— Що збираєшся робити зі мною?

Куди йти?

— Хіба не знаєш?

— Знаю. Не потім. Зараз. Зараз зі мною що робиш? Навіщо?

Це не коридор.

— Допомагаю розслабитися. Помовч, — знову погладив її по животі, потім став водити рукою між ногами, піднімаючись усе вище.

Це не коридор.

На тілі проступили крапельки поту.

Що це?

Дихання почало уриватися. Заплакала дужче. Від сорому. Від страху.

Де вона?

Хотіла чинити опір. Тіло більше її не слухалося. Її.

Це не коридор.

Відповідало.

Це.

Підкорялося наполегливим рухам.

Біжи!

Чекало.

Це.

Жадало.

Вона побігла.

Уже не звертав на неї уваги, наближаючись до мети.

Біжи!

Зупинився.

Ззаду!

Підійшов до узголів’я. Взяв її голову до рук. Зруйнував зачіску.

Це.

— Ось так, — сказав він, розпустивши їй волосся й розкидавши по плечах, — такою подобаєшся мені значно більше.

Лабіринт.

Знову відчула себе тілом.

Що позаду?

Лялькою, з якою граються. Спробувала крізь закриті повіки побачити небо.

Чи не байдуже?

Спробувала пригадати Еріка.

Важливо.

Уявити.

Що.

Він торкається її.

Попереду.

Не вдалося.

Що попереду?

Шкода, що вона не людина. Так сильно відчуває відмінність між ними.

МІНОТАВР.

Як могла вона сплутати Еріка з цим?

Лабіринт.

Чому тепер не може навпаки?

Без виходу.

Він наближався поволі, з кожним дюймом його рухи ставали наполегливішими та м’якшими.

Біжи!

Давав їй час. Звикнути.

Де вихід?

Нарешті пальцем ковзнув у промежину.

Вона сама —

Трималася щосили.

Лабіринт.

Закусила нижню губу. Стримувалася, щоб не прокусити до крові.

Лабіринт.

Палець ковзав усередині. Шукав чогось. Рухи стали ритмічними. Тіло пронизало спазмом. Схоже на електричні розряди. Напруга зростає. Біль. Задоволення.

Лабіринт без виходу.

У голові вибухнуло. Нічого не відчувала, крім насолоди.

Де двері?

Ні про що не думала.

Де південь?

Тіло почало судомити, але це його не зупинило.

Де північ?

Вона закричала, потім ще.

Де захід?

Тіло розслабилося, обезсилило, пливло хвилями.

Де схід?

Дозволивши їй перепочити, продовжив. Проникав у кожну клітинку кожного з її тіл. Стала підкорятися йому. Належати. Щось жахливе було у цьому, але не могла й не хотіла думати. Їй байдуже.

Зненацька усвідомила, що програла. Останню гру. Назвала неправильну комбінацію. Тепер не виконає обіцянки. Вона зрадила усіх. Її розум, її тіло, її свідомість зрадили їй. Вона ввійшла у лабіринт, а чи зможе вийти? Тепер її прокляне і її світ. Ще одна пропаща душа. От. Хто. Вона.

Ні. Вона не піддасться. Ерік учив її, що не напрямок шляху є важливим. Важливим є рух. Бажання рухатися. Сторони світу лише якось забарвлюють твій шлях. Поки живе в ній бажання рухатися — не програє.

Де центр?

Він зупинився.

Де небо?

Плюскіт води з крана.

Де пекло?

Підійшов до неї. Руки трохи вологі й прохолодні торкнулися кінчиків пальців й стали поволі просуватися вгору. Дійшовши до промежини, він легенько торкнувся горбка губами, відчуваючи, як вона здригається, проник язиком усередину. Усе повторилося. Тільки цього разу шаленіше.

Уже не тамувала крику. Кричала дико й нестямно. Підкріплювала криком кожен новий вибух пристрасті. Вона налякала його. Вирішивши, що досягнув бажаного, припинив.

Лише стіни.

Вона задихалася.

Лише темрява.

Тіло змокріло.

Шлях уперед.

Шматком тканини обережно обтер його.

Немає часу.

Відв’язав їй руки.

Немає сил.

Потягнулася до пов’язки, але він забрав її руки від обличчя і звільнив ноги. Перевернув на спину і знову промасажував шию. Нарешті дав спокій, звелівши трохи полежати. Не відчувала його погляду, але знала, він десь у кімнаті. Потрібно набратися сил. Він угадав її думки, підійшов.

Запам’ятовуй!

— Не напружуйся. Не робитиму цього тепер. Пізніше. Значно пізніше. Над ранок. Розслабся.

Що?

Шлях!

Розслабитися й справді пощастило. Відчула себе рибиною, викинутою з лона океану велетенською хвилею. Зосередилася на відчуттях дотепер незвіданих. Глибоких. Вичерпних. Згадала про Еріка. Відчула нестерпний жаль. Біль невтіленого. Бо пережила з іншим. А з ним ніколи…

Треба буде запам’ятати.

Трохи згодом чоловік підійшов до неї й легенько торкнувся плеча.

— Встань і зніми пов’язку.

Буде?

«Буде» — не буде.

Потім стане в нагоді.

Коли-не-буть!

Бути?

Не бути?

Коли?

Підвелася. Сіла.

Нарешті.

Розв’язала тканину, наче віддерла її від обличчя.

Двері.

У вічі вдарило яскраве світло ламп. Примружилася. Коли очі звикли до світла, спробувала роздивитися чоловіка. Він сидів у кріслі й також спостерігав за нею.

— Одягнися, — наказав він.

Обвела приміщення поглядом. Аніщо у кімнаті не лякало. Це відбудеться у іншому місці.

Не ті двері.

Зістрибнувши зі столу, відшукала одежу, яку охоронці акуратно склали на невеличкому столику. Спершу вдягнула медальйон, потім інше. Стала розтирати зап’ястки.

Знову коридор.

— Хочеш у туалет? — чоловік перервав її думки. Вона кивнула, і він відвів її в невеликий коридор, вказавши на двері. По тому завів її до іншої кімнати.

Невеликий столик. Цигарки. Кавник. Пляшка. Два келихи.

Знову не ті двері.

Це — не та кімната.

— Сідай, — кивнув, указуючи на одне з крісел, і влаштувався навпроти, — раджу почати з кави та цигарки. Поки не останньої, — пожартував він.

Слизькі стіни темного, наповненого чудовиськами коридору.

Спати не хотілося, але від кави не відмовилася. Простягнув їй запальничку й допоміг запалити цигарку. Знову взялася його розглядати. Весь дихав життям. І силою. Стало страшно. Знову. Сильне обличчя. Доволі привабливе. Але. Щось у рисах було не те, але не могла зрозуміти, що саме.

Немає часу.

Часу немає.

Біла сорочка. Темні брюки. Одягнені майже однаково. Вони. Тільки. Верхні ґудзики. На сорочці. Є. Розстібнуті. Його сорочка має комірець. Її — ні. Але. Вона теж може бачити його шию.

Іди далі!

Мимоволі стала знову порівнювати його з Еріком, намагаючись зрозуміти, де помилилася під час їхньої першої зустрічі. Вони, здавалося, були одного віку й справді трохи подібні зовні. Проте цей був вищий, і його волосся, також темне, закоротко підстрижене. Але головна відмінність — погляд. Жваві насмішкуваті карі Ерікові очі сплутати з важким поглядом зелених очей неможливо. Погляд мертвяка. Легко уявити, як холоднокровно завдає він удару. Як піднімає відрубану голову і, знявши пов'язку, дивиться в широко розплющені очі, в яких згасає життя. Айсберг із маленькою верхівкою. Спробувала пірнути глибше, але вдарилася об стіну. Пригадала пораду коменданта й осіклася.

Не зупиняйся!

— Подобаюся? — почав він розмову.

— Ти завжди питаєш таке в жінок… опісля?.. — відповіла вона.

Голос захрип.

Він колись закінчиться?

— Про що ти? — він спершу не зрозумів. — А… то я не про те. Ти для мене не є жінкою. Ти ж добре це втямила. Чи мені здалося? Спитав, чи підходжу тобі?

Цей коридор.

— А, ти стосовно цього… ну… щодо цього… не знаю… — вона вдала, що замислилася. — Ніколи не знаєш, поки не спробуєш, а потім навряд чи зможу враженнями поділиться. Вирішуй сам.

Руки тремтять.

— Маєш гарне почуття гумору, з такими легше.

— Не впевнена, що зі мною просто мати справу, — зізналася вона.

— Побачимо, — зімітував він на обличчі посмішку.

Не зупиняйся!

Як легко ставиться він до того, що має зробити. Але. Це видимість. Радше, легкість годинникового механізму. Йде за графіком. Кожен крок прораховано. Але. Він. Боїться? Схибити? Це додало впевненості. З нею гралися в гру. Останню. І виграти не пощастить. Сплюнути б. Хай буде так. Думала — буде простіше. Але, мабуть, щось заважало їм просто убити її. Між ними і її смертю стояла якась фігура, і цю фігуру вони намагалися вивести з гри. Така складна партія, подумалося, заради мене? Чи не забагато честі? Ризикнула проявити зухвалість й зробила власний крок.

Випустіть!

— Ходімо, я готова, — кинула недопалок, підхопилася й попрямувала до дверей.

Він напружився.

Не треба більше цього корид-ора.

— На місце. Сядь. Я вирішуватиму, коли будеш готова, — голос звучав майже благально, але він погрожував. Заплющила очі. Боже, як важко бути фігурою, навіть ферзем. «Пішак», — подумала розпачливо й повернулася на місце.

Корида.

— Нетерпеливишся підставитись під удар? — знову атакував він. — Не варто проявляти дурну сміливість.

Ora — година, час, тобто — є час — зараз. Принаймні звучить так. Пишеться hora.

Вона зобразила подив:

— Не хочу затягувати цей спектакль? Що в цьому поганого?

Випустіть звідси.

— Страх примушує поспішати, поспіх — заважає тверезо мислити. Потребуємо сил, для того, що робитимемо. А ні в тебе, ні в мене їх не лишилося. Не в твоїх інтересах такий варіант. Хіба не розумієш?

Тіло мимоволі напружилося.

Коридор.

Навіть він ховається за слова. Легше робити, ніж говорити. Всі брешуть, не договорюють, ховаються за масками. Всі. Окрім речей. «Простих речей», — виправила себе. Хіба брехатиме ешафот? Меч? Виконуватимуть своє призначення. Хіба брехатимуть рухи цього чоловіка, якого вона навіть подумки боялася назвати призначеним йому іменем? А отже, й вона співучасниця змови. Навіть якщо так, хотіла знати правду. А якщо знову зав’яжуть очі? Страшно. Знову буде брехня. Не хотіла вмирати в брехні. Хотіла бачити, а не мацати пальцями темряву. Відчула, він намагається проникнути в її думки. Немов принюхується до повітря.

Як вибратися з лабіринту?

— Про що думаєш? — спитав напряму, розуміючи, що вона вловила вторгнення.

Не дай йому відчути!

— Думаю про те… намагаюся запитати себе, чому всі брешуть у настільки прозорій ситуації? І ще боюся, що знову зав’яжеш мені очі, — видихнула вона.

Де ти..?

— Так простіше, — відповів він чи то на перше, чи то на друге питання.

Ховайся!

Вирішила піти далі:

— Хіба складно відрубати людині голову?

Куди повертати далі?

Шия напружилася.

Він замислився.

— Навіть людині непросто. Але — легше. Навіть людина стає трохи проклятою, коли мусить вийти на ешафот. Тому зав’язують очі. Майже завжди зав’язували. Щоб людина не так боялася. І щоб біди не накоїла. Але це людина. З «проклятими» значно складніше. Можу не зав’язувати, якщо тобі простіше все бачити. Хіба найостаннішої миті перед ударом сама зрозумієш, що це на краще. Скажеш, коли вирішиш. Декому легше не бачити того, чим їх позбавлятимуть життя. А стосовно брехні, можу висловитися ясніше, хоча й досі намагався щадити твої відчуття. Думав — так легше. Мене страшенно виснажило те, що був змушений, так, змушений з тобою робити. Сумніваюся, чи вдасться завдати точного удару. Тоді одним ударом усе не обмежиться. Уявляєш, цей біль? Думаю, тобі вистачить і того, що встигнеш відчути.

Вона опустила очі й судомно ковтнула слину.

Правильний поворот наліво чи направо?

— Сподівалася, болю зовсім не буде? — він насмішкувато глянув на неї. — Ось бачиш, волієш чути брехню. Прагнеш брехні, наче знеболювального, брехати собі до останнього подиху, що не відчуєш нічого. Так легше. Брехати собі, що не боїшся. Так легше. Але попросила правди, тож скажу тобі правду, бо знаю: насправді прагнеш її. Після моїх слів тобі стане моторошно. Біль буде. Сильний. Різкий. Коли лезо увійде в шию. Маєш підготувати себе до того. Не знаю, скільки він триватиме. Там, по той бік, час тече інакше. Можливо, мить. Але ця мить може видатися вічністю. Отже, спробуй якнайшвидше піти з тіла. Якщо зможеш, до удару. Це єдиний шлях не відчути болю. Але, яким би сильним не був той біль, він останній. У цьому житті. Хочеш більше не відчувати болю — не повертайся. Матимеш вибір. Обери для себе найкраще. Там, куди можеш піти, болю не буде. Більше ніколи. Тільки абсолютне світло або абсолютна темрява. Але й там, і там будеш щасливою. Ніхто тут не потребує твого повернення. А найгірше зашкодиш собі. Затям це гарненько.

Тут немає правильного й неправильного.

— Усе одно повернуся, — вперто прошепотіла вона.

Вона знайде вихід.

— Навіщо? Заради нього? — запитав він глузливо.

Вона стрепенулася.

— Заради кого? — спробувала незграбно вдати здивування.

Заради них.

— Боже, — зітхнув він, — заради Еріка.

Хто це «вони»?

Подивилася на нього.

Повинна знайти їх!

— Сподівалася, ми нічого не знали? Бачу, як ти чекаєш на нього. Щоп’ять хвилин на двері позираєш. І боїшся його приходу. І не знаєш, чого жахатися більше — смерті, його появи чи непояви. Бачиш, усе просто. А є ще одна правда. Гірша за правду про біль. Правда в тім, що не потребує він тебе. Прийде він, чи ні. Це така довга історія. Щоразу в очах кожної бачу його ім’я. Написане кров’ю. На кожній — однаковий одяг. Підібраний ним. Це його робота. Так само, як моя, — забрати в тебе життя. Щоразу повторюється одна й та сама історія. Для тебе цей удар, напевно, страшніший за той, якого завдам тобі пізніше. Але ж не хочеш помирати в брехні?

Зачекайте, до чого тут «вони»? Є тільки він. Вона пропустила щось. Повинна повернутися.

Крізь природну блідість її шкіри й тієї, що приєдналася до неї, — блідості втоми і страху, стала проступати третя. Вона відчула, як живою опускають у землю, забувши вбити. Не дихати більше.

— Мені шкода, — продовжував засипати її землею чоловік навпроти, — ти подумала, наче для когось означаєш більше за інших. Ти ні для кого нічого не означаєш. Такі спектаклі розігруються тут щоразу. Від решти відрізняєшся хіба що бажанням правди і, розуміючи це, надаю тобі останній привілей — дозволяю померти не так, як усі. Думала ж про попередніх. Про тих, хто спав до тебе на твоєму ліжку, а відтак приходив сюди лиш для того, аби лягти на останнє дерев’яне ліжко, яке пропоную їм я. От і вся відмінність. Завтра привезуть наступного. Твоє тіло ще перебуватиме тут, кров твоя ще не висохне, а інший поселиться в твоїй кімнаті. Так само, як поселилася в ній ти. Вічне коло. Ще одне жертвопринесення. Ще один удар. От і все.

Вони — твої мертві.

От.

Хто.

Вони.

Напружено дослухалася до кожного слова. Принишкла. Заціпеніла. Більше не знала куди йти. Безвихідь.

— Убий мене, — тихо попросила.

— Ні, — відповів він, — ще не час.

Раптом крізь стіни і стелю відчула велетенський гарячий місяць. І ніч, вагітну місяцем. І сніг, що не встиг піти. Але падав крізь пам’ять. І в минулому. І в майбутньому. Тепер — назавжди. Сніг засипав кімнату. Потекли сльози, звільняючи біль. Ерік більше не стояв під її снігом, закинувши голову. Не існувало більше нічого — ані минулого, ані майбутнього; ані Бога, ані Диявола; ані пекла, ані раю.

Кімната. Сніг. Вона. І чоловік, котрий сказав правду. Кат.

Подивилася на нього й усміхнулася. Щиро. З таким світлом, що людина, яка так часто заносила лезо над головами інших, уперше відчула справжній страх. Так, ніби хтось заніс лезо над його головою. Раптом він осягнув, наскільки вона вродлива. І краса її була людською. Звичайною людською красою. Це і лякало найдужче.

Двері. Знову двері.

— І ще. Знаю, ти думала, ти хотіла, щоб це був меч, — він знову опанував себе, — бачив, як це уявляла. Але меча також не буде.

Безвихідь.

— А це має якесь значення? — не припиняючи всміхатися, запитала вона. Він злякався, що вона збожеволіла, але тієї ж миті зрозумів — таки помиляється, і вона настільки тверезо мислить, що це він, порівняно з нею, — божевільний.

Ні!

Він вирішив — вона готова.

Центр.

— Ходімо, — взяв її за руку.

Лабіринту.

Ось він!

Вони зайшли до ще одного довгого коридору, наблизилися до останніх дверей. Він увійшов першим, вона за ним. Двері зачинилися. В кімнаті — суцільна темрява. Очі не встигли звикнути. Ввімкнулося світло. Не надто яскраве, але й не тьмяне, освітило предмети. Простора кімната. Посередині — прямокутний поміст. Невисокий. Радше, для годиться. Майже в кінці — дерев’яна колода. Неподалік — лава, на ній — чорний футляр. Подивилася під ноги.

Білі мармурові плити. Із червоними прожилками. Умивальник у кутку. Стіни пофарбовано в зелений. Кат мовчки спостерігав за нею, надавши повну свободу дій.

Піднялася на платформу, стала розглядати ешафот. Кінцева зупинка. Цікаво. Цікавість — відчуття, притаманне живим. Вона жива. Ще. Підійшла до колоди. Доволі висока, щоб можна було стати навколішки. Все й справді просто. Знову ремені. Товсті посередині, тонкі вгорі. Акуратна робота. Виїмки — для плечей і підборіддя, посередині — платформа для шиї, на ній лінія від удару. Друга залишиться. Після. У ящику справді не меч. Усе простіше. Вона відкрила футляр. Усередині, на червоній атласній тканині, — сокира. Коліна почали тремтіти й підгинатися. Не впасти.

Сіла на лаву.

До огиди нова, наче зроблена зумисне для неї. Красива… річ? Ні — не річ. Щось більше. Це… не те, за що воно себе видає… Широке, блискуче лезо. Неслухняними пальцями провела по поверхні.

— Можна? Візьму її до рук? — запитала, обернувшись. Їй кивнули у відповідь.

Обережно, наче дитину, взяла зброю. Заважка. Поклала на коліна, лезом до себе. Провела пальцем, але збоку, щоб не поранитися. Просунулася далі, обмацала виїмку в вигляді хреста посередині. Заплющила очі. Відчуття. Дивне. Таке. Не визначити. Щось. Таке. Сила? Може… Ні. Не визначити.

Кілька разів погладила метал рукою, поклала зброю назад у футляр. Отже, навіть не доведеться напружувати спину, стоячи на колінах в очікуванні удару. Все передбачено. Вона майже лежатиме. Встала з лавки, стала перед колодою.

Один крок.

Залишається.

Короткий.

Але.

Найскладніший.

Неслухняні пальці.

Кроки.

Почула.

Ззаду.

Але.

Не озирнулась.

Кат поклав їй руки на передпліччя.

Хотіла опуститись.

Руки тримали.

Відчула, він піднімає її з колін.

— Гру ще не закінчено, — розвернув її обличчям до себе, — хотів показати тобі, що чекатиме на нас у кінці, але поки ще не кінець. Ходімо звідси. Ще не час.

Вимкнув світло, вивів її з кімнати.

Вона знає шлях.

Знову сиділи один навпроти одного. Щоб якось виправдати мовчання, взяла цигарку.

Запалили.

Палила незугарно, радше, випускаючи дим назовні, аніж вдихаючи в себе. Намагалася осмислити. Дозволили торкнутися смерті, але увійти — ні. Нарешті побачила, що чекає. На неї. До найменших подробиць. Нарешті допустили до кімнати, куди свідомість давно поривалася, вимагаючи очевидності, визначеності. Залишалося опуститися трохи нижче, покласти підборіддя і плечі у відведені для них заглибини. Тієї миті відчувала абсолютний спокій і готовність до того, що їй призначили. «Чому, — питала вона себе, навіть не помічаючи, що кусає губи, — він не завдав удару? Не дозволив усьому закінчитися? Вона б лежала спокійно, не чинила опору, не перешкоджала йому, майже нічого б не боялася. Хоча, можливо, так їй лише здавалося».

Із лабіринту немає виходу.

Тепер вона знає.

— У тебе знову виникли питання? — почула спокійний голос. — Розмірковуєш, чому я все не закінчив?

Є вона.

— Так, — зважилася глянути йому в очі. Запанувала тиша. Він притримував паузу, наче випробовуючи її.

Є Мінотавр.

— Казав, ти не готова. Повинна розуміти, що відбувається, а не усвідомлюєш. Такі правила. Не потребуємо жертв із зав'язаними очима. Залишаємо це людському правосуддю. Хотіла ж, щоб розв’язав тобі очі? Більш того — хотіла прийняти удар, дивлячись мені в очі? — пильно глянув на неї, і вона прочитала в його погляді знання. — Надаю тобі можливість. Але за правду мусимо платити. Ніколи ж бо не відмовлялася платити. Пам’ятаєш зустріч з істотою, яка ініціювала тебе? Тобі запропонували брехню, запропонували померти із зав’язаними очима, нічого не розуміючи, але з вірою, що тебе люблять, що світ наповнений світлом. Вмерла б світлою смертю. Навіть вірила б, що вмираєш від любові. Чи існує щось прекрасніше? Будь-хто обрав би цей шлях. Але не ти. Залишалося стати навколішки й прийняти удар. Навіть не побачила б, хто завдає його. А тепер запитуєш, чому зупинив тебе. Чому не зупинилася тоді? Нащо шукала правди? Отже, потребувала її.

Є коридор.

— Прагнула вижити, — перервала його вона.

Корида.

— Брешеш. Хотіла свободи. «І пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!»[13] — написано в Священних Книгах. Жадала істини, бо ані жити, ані померти без неї не здатна. Кров у тебе так тече. З такого ти поріддя. Чому ж зараз хочеш померти, як тварюка, не розуміючи нічого? Дивно.

Усе прозоро.

— Що мушу ще знати? — втомленим голосом запитала вона. — Хіба смерть не завжди одне й те саме? — повторила своє питання. — Маєш обов’язок убити мене, от і все, що маю розуміти. Підставила шию, тобі залишалося завдати удару, чого тобі ще? — вона сходила на крик.

Випустіть!

— Щоб прийняла його. Тобі спочатку надали право вибору. Хотіла іншого — мала вибирати людське правосуддя. Усе простіше. Швидше. Тебе б кинули до брудної камери на зогнилу солому, потім виволокли б на ешафот, поклали під ніж гільйотини, й усе б швидко закінчилося. Не чинимо так. Я так не роблю. Грай тепер за правилами. Погодилася. Хоча, хочеш правди? Не мала вибору. Залякавши й обдуривши, тебе змусили погодитися. Інквізиція ніколи б не віддала тебе до рук людського правосуддя. І людське правосуддя ніколи б не взяло на себе відповідальності пролити твою кров, усвідомлюючи наслідки.

Що вона робить у цьому коридорі?

— Які наслідки? — поцікавилась вона.

— Нащо тобі це тепер? Для тебе нічого не зміниться. Зробили все, що мали. Привели тебе до ешафота належним шляхом. Тепер я почуваюся спокійним. Відвів тебе туди, маючи на думці дві речі. Перша — хотів, щоб доторкнулася до смерті й удруге не відчувала такого страху. Друга — прагнув переконатися, чи готова ти, чи здатна спокійно покласти голову на плаху, нічого в світі не знищуючи страхом і болем. А тепер продовжимо нашу бесіду. Хочу пізнати тебе краще. Маємо питання один до одного. Не хочу, щоб тебе щось непокоїло потім.

Чи не забагато для однієі маленької дівчинки?

— Те, що ти робив зі мною. Там, на столі. Теж мусиш закінчити?

Розсміявся майже щиро:

— Маленька незаймана дівчинка боїться того, що з нею може зробити чоловік? Ні, вистачить того, чого збираюсь тебе позбавити. Вирішив не завдавати тобі ще й цього болю. Що мав зробити, зробив.

— Робиш таке з усіма? — запитала вона.

— Якщо питаєш про те, що зробив із тобою, то ні, якщо про те, чого не зробив, то так. Ти — єдиний виняток. Це частина процесу, частина ритуалу. Це допомагає.

Ти не маленька дівчинка! Іди вперед!

Тілу — страшно.

Хто я?

— Кому допомагає? — не втрималася вона.

— І мені, і тим, з ким це роблю. Жертву приводять до мене. Налякану. Скуту страхом. Протест. Бурхлива, вибухонебезпечна енергія, здатна знищити все навколо, зіштовхнути світ у прірву мороку. Таке зі всіма. Всі борються за життя й не готові поступитися ним. Але людина може вкрай мало. І слабкий проклятий небагато. Ми готові до таких наслідків. Інша річ — проклятий, наділений великою силою. Не можна його виволокти на ешафот і різким рухом безкарно позбавити життя. За допомогою лише фізичного насильства. Інквізиція витратила довгі роки, вивчаючи природу подібних процесів. Й створила цей заклад. Задля пом’якшення удару і для світу, і для проклятого, якого ми викидаємо з цього світу. Особливо небезпечні прокляті жіночої статі. Тому можеш не боятися. Не братиму на себе відповідальності відкрити світу маленьку скриньку Пандори між твоїх ніг. Не зроблю я цього і з низки інших причин. З жінками-проклятими все інакше. Вони охоче приймають те, що даю їм. Не вдаватимуся до подробиць, думаю, й сама здогадуєшся нащо це робиться. Коли дізнався, що ти незаймана, мав великий клопіт. Але, бачиш, впорався.

— Тож тут не буває чоловіків? Тобі не доводиться мати з ними справу?

Хто я?

— Чому ж не буває? Бувають, але значно рідше від особин жіночої статі.

— І з ними застосовуєте цей метод? — не вгамовувалася вона.

— Так — постежив він за її реакцією, — але маю для цього помічницю. Звичайно, окрім випадків, коли проклятий чоловічої статі надає перевагу собі подібним. Серед ваших таке трапляється доволі часто. Тоді роблю все сам.

— Своєрідне втихомирення? — здогадалась вона.

— Так, щось на кшталт останньої цигарки. Майже всі прагнуть пережити це наостанок. Тіло скуте відчуттям небезпеки. Очікує удару. Це наче ковток життя. Допомагає розслабитися, менше зосереджуватися на страшному. Навіть тобі допомогло.

Відчула себе в пастці. Твариною. Край прірви. Згадалася Ерікова притча. Стала шукати суниць, але ягоди відібрали. Не давали зістрибнути вниз. Тримали над прірвою, прив’язавши до виноградної лози. Стала розгойдуватися. Потягнулася до пляшки й налила трохи спиртного. Намагаючись зігрітися, стала обережно відмірювати ковтки.

Хто Я?

Поспостерігавши за нею, сказав майже ствердно:

— Любиш життя. Це видно з того, як людина п’є. Глянь, як п’єш, навіть тепер. Бачив багаторазово. Це — почерк. Майже всі п’ють одним духом, поспішають. Ти — смакуєш життя. Такі, зазвичай, не поспішають помирати.

Вона розсміялася:

— Не поспішатимемо, — налила собі ще. — Що відчуваєш, коли робиш це… Коли забираєш життя? Що відчуватимеш, опускаючи сокиру на мою шию? — враз слова стали простими.

Хто ти?

— Відчуття таїнства, — на мить замислився, — і крихкості життя. Відчуття влади. Влади завдати удару. Перервати щось. Створене Богом, — він затнувся.

— От ви й засудили себе, пане кат, і всю Інквізицію на додачу. Добрі справи робите. Тільки ліцензію забули отримати у Боженьки. Гаразд, облишмо це.

Хто ти?

— Чому ж. Цікава тема. А ти поспішаєш її змінити. Радий, що її торкнулася. Обговорімо. Не існує закритих тем. Між нами. Сьогодні. Цікавишся моєю ліцензією, моїм правом, правом Інквізиції позбавляти вас життя? Прагнеш суду, справедливості, облудності примарного двобою, що підтвердить твій офіційний статус жертви? Я — твій суддя. Скільки разів питала себе: яке вони право мають чинити зі мою таке? Я ж чиста безневинна істота, щоправда, зі здібностями, але ж безневинна. Добре. Поговорімо про істоту, яка ініціювала тебе. Ти, здається, погоджувалася прийти подивитися на його смерть, якби Інквізиція засудила його. Отже, він заслуговує на смерть. З цим погоджуєшся. На твій розсуд, це справедливо. Він — заслуговує, ти — ні. Добре. Але, водночас, ти така сама, як він. Зробив тебе подібною до себе. Чудово пам’ятаєш, на що перетворювалася тоді. Тебе, а не будь-кого іншого, обрав він. І ти дозволила злу заволодіти душею. Бо відчувала, належиш потойбіччю. Поклик переслідував тебе. І народилася ти зі здатністю до руйнування. Не могла опиратися йому, бо завжди мала на собі мітку. І водночас вважаєш себе чимось кращим за ту істоту. Усвідомлюючи, наскільки він страшний, на себе бажання не маєш подивитися? Він обрав тебе, бо мав на це право. Ти така сама, як він. Жодної відмінності між вами не бачу. Може, ти бачиш? Кривавий слід тягнеться за кожним із вас. Якби прочитала матеріали ваших справ, не питала б про ліцензію, видав мені її Боженька, чи ні. Невинні не опиняються тут. Так, я вбиваю таких, як ти. Це мій обов’язок. Моє місце, моє призначення. Не відмовляюся від нього. «Бо, врешті-решт, убивство є убивством».[14] Знайомі слова, чи не так? Чому не процитувала Еріку на кілька рядків вище? Чому захисну промову в цьому будинку почала з «планів Божества», пропустивши «Повинні ми винищувать чущовиськ», «Та хто сказав, що чудиська безсмертні?». Хто сказав?

Хто ти…

Усе!

— Це допоможе тобі вбити мене зі спокійною совістю?

— Не можна йти з такими питаннями. Там, у вічності, ти б думала — чому я не запитала того і цього, чому згаяла таку чудову нагоду? От тому зараз п’ємо каву і розмовляємо. Нащо мені зустрічатися з тобою двадцять-тридцять років потому? Не потребую зайвої роботи. Виконую свою роботу добре. І, на противагу тобі, перебуваю тут добровільно. Ти також тут не зовсім примусово, але залишимо це на потім. Тому я тут, і зроблю з тобою те, що зроблю. Це поза контекстом того, чи заслужила ти смерть. Я знайшов своє місце й радий цьому. Мені страшніше думати, що моє життя склалося б інакше. Колись мені було страшно, до того, як пощастило. Авжеж, пощастило. Ерік забув розповісти тобі дещо. Колись товаришували з ним, за часів навчання в університеті й пізніше.

— І коли ж тобі пощастило? — запитала вона.

— Гуляли ми з Еріком на черговій Інквізиторській вечірці. Я пив шампанське, роздумуючи про те, що мені, на відміну від нього, доведеться повернуться зі своєю чудовою освітою і здібностями додому — до маленького містечка на краю світу, де до скону длубатимуся в неврозах старих маразматичок. Тої миті підійшов до мене чоловік. Ми були знайомі, але доволі погано. Він спитав, чи знаю я про проект «Танатос»? Я не знав. Ерік не втаємничував мене в таке. Наступного дня я відвідав один із кабінетів знайомої тобі будівлі. Ми поговорили. Виніс звідти одне питання, яке могло змінити моє майбутнє. Ніколи не забуду Ерікового обличчя, коли ми зустрілися тут. Але це нічого вже не змінило. Маю чудову роботу, чудове життя.

— І, звичайно ж, жінок, чи надаєш перевагу чоловікам?

— Надаю перевагу задоволенню. Адже наділяє енергією. Хіба не однаково, як її отримуєш? Часом виділяється більша енергія, ніж коли забираєш життя. Прокляті жіночої статі віддаються з шаленою силою, особливо коли розуміють, більше ніколи… Вона знає, що з нею зробиш потім. І ти відчуваєш владу над нею. І відчуття це гостріше від будь-якого леза. До того ж меч цей двосічний.

— А цього разу я попсувала тобі задоволення?

— Хіба? Спочатку я й справді був трохи розчарований. Ми чекали, що Ерік усе зробить. Все відбудеться саме по собі. Коли тієї ночі Ерік прибіг до Магди, я полегшено зітхнув. І, зрештою, було щось привабливе в цьому — мати з ним одну жінку. Дізнатися, як із ним, гірший він чи кращий.

— Це ти б від мене дізнався? — уточнила вона.

— Знаєш, наскільки балакучими стають особини жіночої статі за таких обставин? Неможливо зупинити. Особливо люблять порівнювати. І знала б ти, як часто порівняння на мою користь.

— Знав би ти, як просто жінці збрехати чоловікові, від якого залежить так багато.

Він пустив її зауваження повз вуха й продовжив:

— Прокляті жіночої статі й у звичайному житті вирізняються пристрасністю, а тут… До речі, з тобою було цікаво. У свій спосіб. Дякуючи новизні ситуації. Змусила мене викручуватися. Вперше зустрічаюся з подібним. Засидітися у дівках до такого віку з проклятих не примудрявся ніхто. Зазвичай природа «бере своє» надто рано. Зрідка така енергія залишається спокійною. Навіть на Еріка не спокусилася. Дурна. Він же подобався тобі. Затягла б до ліжка. Отримала б задоволення. Зазвичай, особи протилежної статі від нього в захваті. Ховалися б — це додає гостроти. І він наче був не проти. Хоча, з його можливостями, нащо йому ти? Гарненькою тебе назвати важко. Не маєш в собі нічого, здатного збити чоловіка з ніг. Хоча, стривай, слідчого тобі вдалося — машиною. Зазвичай проклятим притаманний магнетизм, а тут не спрацювало. Треба було йому це доручити, а всі на природу сподівання поклали.

— Владою насолоджуєшся? Не нудить? — перебила вона його.

— Так. Маю владу. Хто з Трибуналу має подібну владу? Здатні лише папірці підписувати. Їхні втіхи дрібні. Влада примарна. Удару завдаю я. І не смій зневажати мене за це. Знаю тебе. Саме ти здатна мене зрозуміти. Варто в очі тобі зазирнути. Насолоджуватися владою вмієш, як ніхто. І право на владу маєш. Саме тому маю право на тебе. На твоє життя. Тому Бог дозволив тій істоті взяти тебе. Бо він також мав на тебе право. Бог і йому видав ліцензію. Інакше не було б тебе тут, зараз спала б спокійно вдома, у своєму ліжку. Кожен насолоджується своєю владою. Ти — своєю, я — своєю.

— Чим же ти розраховуватимешся, коли я так плачу?

— Тепер не мене судять. Коли судитимуть, відповідатиму. Зараз відповідаєш ти. Скільки жертв маєш за плечима? Озирнутися не хочеш? Досить із себе жертву розігрувати. Залиш це Еріку, якщо він повірив тобі. Скільки маєш на совісті? Ти і слідчому правди не сказала. Розповідала про склянки, що вибухнули. А як стосовно пожеж, які горять у тебе за спиною? Теж випадковості? Твій почерк. Вогнем чудово користуєшся. Та принагідно й машину не гріх використати. Сучасніші методи. Технікою користуватися теж вміння не зайве. А скільки дрібних насолод з твоїми здібностями отримати можна. Скільки жертв маєш на совісті? Ми й половини не знаємо. Але й цього вистачить не на один смертний вирок. І все приховано, все невидимо, все безкарно. І руки чисті. Тож вирок свій заслужила, і він зам’який, як для тебе. Скільки болю завдала світові, людям? А скільки ще здатна завдати? Маєш дякувати мені, допомагаю тобі зупинитися. І снитимуться мені радше фотографії жертв з ваших справ, ніж ваша кров. І цілком справедливо, що отримую від своєї роботи невеличкі дивіденди. Тож не розповідай мені про безневинні жертви. Засуджуєш Еріка за його маленьку брехню? Те, що зробив він, дрібниця, порівняно з вашою витонченістю. З вами будь-яких засобів замало. Ерік намагається бачити в кожному людину. Не уявляю, як йому вдається. Навіть у будинку примудряєтеся таке витворяти, порівняно з чим моя роль виглядає цілком безневинною. Ти здивувала мене. Виявилася такою спокійною. Всі чекали іншого. Сказати правду, трохи розчарований. Стільки було розмов, галасу, підготовки. Заради чого? Що в тобі особливого?

Ти — Мінотавр.

— Чому сокира? Не меч, не гільйотина, не зашморг абощо?

— Хіба смерть не завжди одне й те ж саме? — передражнив він її.

— Мабуть, для Інквізиції — ні.

— Для Інквізиції — ні. Інквізиція ставиться до цього, як до ритуалу. Як до жертвопринесення. Ця історія дуже давня. Коли відновили Інквізицію, постало питання, у який спосіб позбавлятися проклятих. Необхідність їхньої смерті ні в кого не викликала сумніву. Ніхто з інквізиторів не обманював себе стосовно того, що нова структура суспільства потребує скріплення кров’ю. Творення потребувало енергії — а отже, жертв.

— Найлегше принести в жертву ворога? — запитала вона.

— Поєднали необхідне з корисним. До речі, серед тих, хто вирішував, був і Еріків батько. Постало питання про способи. Воно цікавило небагатьох, але ті, хто знали, — розуміли, наскільки це важливо, й приділили цьому достатньо часу. Вогнище відразу відкинули. Ним послуговувалася стара Інквізиція. Потребували чогось нового, простого та радикального. Розуміли, з проклятими жарти погані. Вбивати їх мусили швидко. Вибір мали обмежений. Гільйотину й зашморг нараз залишили людському правосуддю — ритуал вимагав людської руки. Потребували жреця, який затрачуватиме енергію на удар. Всі визнали, обезголовлювання — ідеальний варіант. Спочатку пропонували меч, але він видався ненадійним. Завжди існує шанс невлучання. Залегким видався він Інквізиторам. Був ризик. Ризик помилки. Як з боку того, хто наносить удар, так і з боку жертви. Все шляхетно, красиво, але непрактично. Сокира була тією самою зброєю, але надійнішою. Таким чином, інтереси всіх сторін дотримані. Це — наче смерть у бою. Гідна сильних супротивників. Ми не займаємося пішаками, солдатами, для них усе просто. Зашморг, лезо гільйотини… Вони — частина спектаклю. Вони нас не цікавлять.

— А хто вас цікавить?

— Такі, як ти.

— Ти ж говорив, я не вартую нічого? — поцікавилася вона.

— «Вартувати» за різних обставин набуває різних значень. Про це не думала? Я сказав, ти для Еріка не вартуєш нічого. Це теж відносно. Ерік непогана людина. Це правда. Але правда й те, що він виконує відведену йому роль. Як і всі ми, Лізо.

— Ти називаєш мене на ім’я? Чи не забагато для жертви?

— Це танець, Лізо. Танець, у якому два партнери. Ти і я. Це як любов, де також два партнери. І в ритуалі так само. Все це — не важче, ніж танцювати. Кожен виконує свої рухи. Прагну, щоб розуміла це. І щоб ставилася до цього простіше, менш трагічно. Шматок дерева, є лише шматком дерева. І метал — металом. І тіло теж є матерією. Але коли шматок дерева стає колодою, на яку мусиш покласти голову, і шматок металу перетворюється на лезо сокири, виникає проблема — страх втрати тіла. Постає питання влади. Ката і жертви, жерця і жертви. Виникає складність. Біль у шиї, жах внизу живота. Страх смерті. Але твоя правда, смерть — це завжди одне й те саме, — він налив собі в келих коньяку. — Зараз перебуваємо на різних рівнях, і я прагну опинитися на одному з тобою, Лізо, — він випив одним духом. — «Ліза», це лише ім’я, яким можна назвати плоть, але не сутність. Бачу в твоїх очах страх. Боїшся, що вип’ю зайвого, завдам тобі надмірного болю, але не варто. Не варто боятися удару. І смерті. Що цей світ дав тобі, щоб триматися за нього кігтями звіра? Скільки болю заподіяв! І все одно ви готові кричати й відбиватися, коли тягнеш вас до колоди. Тримаєтеся за нікчемний земний одяг, наче за останню ілюзію. Не бачите кращого. Можливо, Бог тебе чекає, як нікого й ніколи не чекав. Дочекатися не може. А ти чіпляєшся за Еріка, кричиш, що він твоя найбільша любов, бо, наче собаку, погладив тебе, з жалості, зі співчуття перед муками, які чекали на тебе. Всі потребують любові, Лізо. Це природно. І ніхто не хоче смерті — це також природно. У цьому відношенні всі ми однакові. Оголені перед любов’ю і перед смертю. І рівні. Але хтось із нас проклятий своїм даром, сильним даром. Даром, здатним завдати іншим величезної шкоди. Він не такий, як усі, по-своєму не такий. На цьому рівні й виникають ролі. З’являється Інквізиція, здатна зупинити вторгнення зла в людський світ. З’являється Трибунал і решта. Лізо, ніхто, ніхто не винен у цьому. Але існує влада, покликана відновлювати рівновагу. Вона має за обов’язок знищити все, що порушує рівновагу. Заради людського спокою і безхмарного існування.

Ти — не Тезей, ти — Мінотавр.

Чи не байдуже?

— Це лише міф, — стомлено відповіла вона.

— Своїм існуванням суспільство завдячує міфам. Зіграй свою роль, Лізо. В цій грі ми всі пішаки. Немає королів та ферзів. Ти на нашому боці дошки. Тут правлять свої закони. Прокляті також мають закони, за якими розбудовують власне суспільство. Вони не кращі за нас, візьми на віру. Їм ти так само не потрібна. Тебе кинули напризволяще. А знали ж, де ти, і долю твою подальшу. Може, ти й унікальна, Лізо, але нікому не потрібна. Маєш одну дорогу. І мусиш її прийняти. Не треба руйнувати світ. Не завдавай нікому болю. Зроблю все швидко. Не скривджу тебе. Не бачитимеш крові й бруду. Залиш це мені. Прийми удар — от і все, що тобі лишилося.

Вона довірливо глянула на нього.

— Ходімо, — простягнув руку він.

Двері.

Захотілося заплющити очі, та втрималася. Простягнула руку й дала себе відвести. Знову кімната, де зустрілися. Він підійшов упритул. Став розстібати ґудзик за ґудзиком. Не перешкоджала йому зняти з себе одяг, який тепер значив для неї так мало.

Підняв її на руки й поклав на стіл, та вже не прив’язував. Відчула, береже сили. Як і першого разу надзвичайно вправно проник у неї. Не чинила опору. Це — домовленість. Проста домовленість. Між ними. Як і обіцяв, не порушив меж. І вона охоче приймала насолоду від нього. Не як насильство, а як необхідність. Поклавши її долілиць, допоміг шиї та плечам розслабитися. Закінчивши, дав їй спокій і всівся у крісло, бо мусив трохи перепочити перед фіналом.

«Час іти», — нарешті промовив він. Почала вдягатися. Жестом зупинив її й відвів до душової кімнати. «Не поспішай, — попередив. — Маєш іще час. Прийми душ, потім іди до кімнати, де ми розмовляли. Там знайдеш усе необхідне. Випали кілька цигарок. Випий. Чекатиму на тебе».

Гарячі струмені омивали тіло, увільняючи його від вражень, від поту, від життя. І життя з водою падало донизу і втікало, наче у розверсту прірву під ногами, у маленьку заґратовану дірку у підлозі.

Душ освіжив. Алкоголь вивітрювався, разом із простотою сприйняття. Вона одягнулась і вийшла з душової.

«Ну от, про все подбали», — подумалося.

Час іти.

Вона не поспішатиме.

Келих наповнився. Відпила. Обережні ковтки. Рідкого вогню у келиху все менше.

Запалила. Підсумувати б, пригадати щось. Не пригадувалося. Не підсумовувалося.

Цигарка згоріла. Іншу? Ні. Час. Вичерпано.

Безглуздо чіплятися за дрібниці. Не треба, аби по неї приходили. Вдягла медальйон. Підвелася й вийшла у коридор.

Прочинила двері до зали. Пальці вчепилися в медальйон. Прикре нагадування про зраду. Це й додало сил. Лишається витерпіти зовсім трохи. Роззирнулася. В кімнаті з помостом проти першого разу нічого не змінилося. Майже.

Знайомі очі дивилися на неї крізь прорізі шкіряної напівмаски. Встиг перевдягнутися у чорне. «Щоб не забруднитися», — подумалося.

Піднявшись на платформу, чоловік у масці подав їй руку. На помості став перед нею на коліна і, згідно з давнім звичаєм, попросив прощення. Вона розгубилася. На знак прощення мусила дати йому монету, але зовсім не передбачила цього. Спостерігши її збентеження, притулив її руку до кишені. У кишені, несподівано для себе, знайшла мідяк, хоча знала, не клала туди нічого.

Отримавши монету він піднявся з колін і підвів її до плахи. Вона збиралася опуститися на коліна, але він, підхопивши її, всадовив на лаву. Погляд заворожено блукав між місцем, куди мусила покласти шию, та чорним футляром, що лежав зовсім поряд.

Став позаду неї й торкнувся волосся. Відтак ще і ще. Дбайливість. Дивна, як для чоловіка. Нарешті, підняв їй волосся, оголюючи місце для удару. Дивно, але вдалося віднайти спокій.

Він зірвав медальйон з шиї і простягнув їй, але вона лише заперечно похитала головою й попросила повернути річ Еріку.

Допоміг піднятися з лави й опуститися на коліна. На якусь мить завагалася. Тоді поклав їй руки на плечі і нахилив, допомагаючи зайняти належне положення.

Сів навпочіпки поряд із нею, і вона відчула, як ремені охоплюють талію, міцно притискаючи тіло до колоди. Спробувала підвести голову. Випередивши рух, він верхніми ремінцями припасував їй шию до колоди й, не питаючись, міцно зав’язав очі чорною пасмугою тканини та зв’язав за спиною руки. Відчула вдячність. Дивитися на встелене соломою днище корзини малоприємно.

Заспокійливим жестом провів долонею по шиї, але його пестощі більше не вводили її в оману. Вона чекала. Він помасажував шию, але вона розуміла, що його пальці шукають зручного місця для удару.

Запала тиша. Вона відчувала, як заворожено дивиться він на неї, на її похилену постать, оголену шию і зволікає з ударом. Врешті-решт, почула:

— Готова?

Вхід.

— Так — відповіла.

Останній коридор.

— Тоді читай молитву, тільки не голосно.

Що веде.

Стала промовляти.

До.

Спершу нетвердим голосом, затинаючись, та з кожним словом молитва набувала впевненості, несамовитіше волала до Бога, проголошуючи власну правоту.

Центру.

Молитва була закороткою, й удару не було.

Лабіринту.

Шия напружилася і судомила дедалі сильніше, та не було жодної змоги розслабити її. Вона читала молитву знову і знову, поки не відчула легкого дотику леза до шиї. Затнулася.

Центр.

Лезо стало підніматися.

Куди йти далі?

«Продовжуй», — почула різкий наказ, але їй відібрало мову.

Вона стиснулася й завмерла. Серце несамовито калатало, стрибаючи вгору-вниз, і вона благала, нехай воно зупиниться назавжди і вона не відчує ні удару, ні болю.

Куди йти далі?

Під пов’язкою заплющила очі. Затримала дихання.

Вона не Мінотавр!

Захотілося в туалет, і вона щосили затиснула ноги.

Вона не.

І раптом почула стукіт, що не належав її серцю.

Сокира опустилася.

Їй здалося, кудись мимо шиї.

Шия заніміла й продовжувала судомити.

Тортури ніколи не закінчаться.

Відбулося?

Вона чула, ніби люди здебільшого не усвідомлюють, що мертві.

Спробувала підвестися.

Але.

Пута міцно тримали її.

Звук.

Прочинених дверей.

Нервовий шепіт.

Усе перетворилося на жах, на нескінченні тортури. Навіть плакати забракло сил. До шепотіння приєднався інший голос. Голоси запекло сперечалися. Знову здалося, що вона по той бік. Де інше таке саме зв’язане тіло. Може, збожеволіла? Чи втрапила до пекла? Почувся шурхіт, голоси замовкли.

Кроки.

Завмерла.

Знову очікуючи удару.

Чиясь рука погладила її по голові.

Вона здригнулася.

Шию звільнили.

Відчула, як пальці, такі знайомі, відстібають нижній ремінь і звільняють руки.

Її підняли на ноги.

Обійняли.

Вона тихенько заплакала.

Обійми розімкнулися.

Знову незрозумілі звуки. Простягнула руки, але наштовхнулася на чиюсь спину. Тишу розрізав звук голосу: «Еріку, опусти пістолет, не роби дурниць». У голосі ані тіні страху, але вона відчула — володар голосу наляканий.

— Еріку, нічого не зможеш вдіяти. Навіть вивести її з будівлі не пощастить. Поклади зброю, поговоримо. Не роби всім гірше. Занапастиш і її, і себе. Себе ти однаково згубив. Зроби те, для чого прийшов, — попрощайся з нею і дозволь мені закінчити.

Від слова «закінчити» побігли мурашки по спині. Ерік мовчав. Вона обхопила його передпліччя й чимдуж притислася, боячись, що він повірить словам ката й віддасть її.

— Хочеш, помри разом із нею, — голос намагався переконати, — допоможу тобі, але не роби того, про що шкодуватимеш. Краще за мене знаєш про наслідки. Занапастити всіх хочеш?

Ерік заговорив, але голосу його не впізнала:

— Лізо, зможеш вистрелити, якщо доведеться?

Ліза не зрозуміла, до чого він, й розгублено мовчала.

— Не чую, так, чи ні? На курок натиснути не побоїшся?

— Ні.

— Тоді знімай пов’язку й візьми в мене пістолет.

Ліза послухалася. Вона насилу розв’язала вузол на потилиці й почекала кілька секунд, поки очі звикнуть до світла. Поряд із нею — завмер Ерік і цілився у людину в масці, яка стояла внизу. Ліза підійшла й взяла з Ерікових рук пістолет. Ерік зістрибнув з помосту. Ліза, націливши пістолет катові у голову, терпляче чекала, поки Ерік сковував йому руки, зв’язував ноги і затикав кляпом рот. Зробивши це, повалив супротивника на підлогу й забрав у Лізи пістолет. Вимкнув світло, і вони вийшли з кімнати.

— Де медальйон? — спитав він.

Повертатися не хотілось, але залишити річ було неможливо. Вона втретє відчинила двері в кінці коридору. Світла не вмикатиме. Піднялася на поміст і наосліп відшукала на лавці медальйон.

Коли повернулася, Ерік узяв її за руку, і вони мовчки рушили до сходів. Там він зупинився, щоб пояснити план подальших дій.

У коридорі першого поверху Ерік заштовхнув Лізу до однієї з кімнат і попрямував до кабінету лікаря. У кімнаті вона кинулася до вікна. Стрибати високо, але не смертельно. Впала на оберемок листя. Встала й роззирнулася. Світив зрадницький осінній місяць-повня. У кількох вікнах ще горіло світло, і Ліза, притиснувшись до стіни будівлі, стала огинати її. Дійшла до фасаду. Біля дверей охорони не було помітно, але з вікон чудово проглядався освітлений ліхтарями й місячним світлом прибудинковий майданчик. Ліза нарешті побачила чорну Ерікову машину, що стояла впритул до темряви, але все одно до неї лишалося кілька метрів освітленої території. Ліза лягла на землю й поповзла. Досягнувши кінця затемненого простору, підняла голову й глянула на вікна. Силуетів у вікнах не помітила, але будь-якої миті хтось із мешканців будинку міг визирнути, аби помилуватися місяцем. Ліза, зіп’явшись на рівні, знову проказала молитву й чимдуж кинулася до прочинених дверцят машини. Вскочила всередину, там на підлозі побачила ковдру, під яку й сховалася. Знову болісне очікування. Шия дедалі частіше нагадувала про себе, і Ліза не могла позбутися думок про чудову перспективу повернення. Вона тремтіла. Нарешті передні дверцята відчинилися, і Ліза почула, як хтось побажав Ерікові щасливої дороги. Машина рушила. Ерік мовчав, і Ліза не наважилася заговорити. Відчула, як авто знову зупиняється. Ерік ненадовго вийшов, але вже незабаром автомобіль скажено мчав дорогою. Лізу заколисало, і вона заснула.

Хтось її штурхав. Спросоння вирішила, що втеча їй наснилася і вона знову в маєтку. Розплющила очі, в обличчя дув вранішній вітер. Неохоче вилізла з машини і відчула, як затекли ноги. Автомобіль стояв посеред лісу на галявині. Світало.

Ерік всміхався і жував яблуко й кинув їй друге.

— Ходімо, — сказав.

Вони довго блукали чагарниками й нарешті вийшли на дорогу. Ліза побачила на узбіччі машину. Ерік дістав ключі, і вони вмостилися на переднє сидіння. Спалахнуло світло. Ерік переводив дух. Він мовчав, і Ліза почувалася незручно, так, ніби опинилася в авто з незнайомцем. Нарешті, пригадавши щось, полізла до кишені й намацала там медальйон. Дістала клаптик паперу, розгорнула його й стала подумки читати: «Моя маленька, любове моя, тепер ти можеш іти, рідна моя, тепер ти можеш піти, можеш піти з цього старого, нещасного тіла, більше його не потребуєш, хай спаде з тебе, залиш його, хай лежить тут, наче зношена сукня. Уперед, рідна моя. Прямуй до світла, до світу, до живого світу ясного світла».[15] Вона почувалася так, ніби лезо, стільки часу занесене над її головою, нарешті опустилося. На очах закипіли сльози, але вже не мала сил плакати. Хотілося виматюкатися, якомога брутальніше. Ерік глянув на неї й зрозумів усе.

— Не встигла прочитати? — запитав.

— Не хотіла. Ненавиділа тоді тебе. Якою це тварюкою треба бути…

— Бо не прийшов?

— Ні, не хотіла твого приходу. Воліла спокою перед смертю. Мені сказали, що я для тебе ніщо. Просто робота. Ти зі всіма так.

— Я й справді зі всіма так.

Вона скинула на нього поглядом:

— І всіх рятуєш наприкінці?

Він заперечно похитав головою:

— Зрозумів, що цього разу дозволити їм закінчити все, як завжди, не зможу.

Ліза розлютилася:

— Для тебе це гра. Ще одна гра, — вискочила з машини, пожбурила зім’ятий клаптик паперу до салону й пішла дорогою назад. Він наздогнав її.

— Лізо, не муч мене. Я не міг дозволити їм… Убити тебе. Щойно я викинув на смітник своє життя. Кинув жінку, яка кохала мене, піклувалася про мене, яку я любив… напевно, любив. За нами гнатимуться всі пекельні пси. Не з’ясовуватимемо стосунків зараз. Дочекаймося миру.

— Не хочу чекати миру. Хай би там як, дякую за порятунок.

Мовчки обернулася й пішла назад до машини. У салоні відшукала папірець, заховала його й терпляче дочекалася Ерікового повернення.

Він завів двигун і простягнув їй руку.

— Лізо, я не врятував тебе. Поки не врятував. Можливо, завтра нас наздоженуть, і ми тисячу разів пожалкуємо про скоєне.

— Тоді дякую за шанс на порятунок.

Ерік нарешті всміхнувся:

— Ну, познайомимося вдруге, довга дорога чекає на нас. Ерік Старк, від сьогодні вільна людина.

Ліза, скорчивши гримаску, простягнула йому руку.

— Ліза.

Розсміялися, і машина рвонула назустріч сонцю, що сходило.


Елізіум

Примітки

1

День гніву (лат.)


2

Сигізмунд Крижанівський. «Казки для вундеркіндів».


3

Й. Бродський. «Пісня невинності, вона ж досвіду».

4

Життя коротке, мистецтво вічне (лат.).


5

Й. Бродський. «До Лікомеда на Скірос».


6

Бог з машини (лат). У давньогрецькому театрі щасливий фінал, який відбувся завдяки несподіваному втручанню богів.


7

Й. Бродський. «Пісня невинності, вона ж досвіду».


8

Й. Бродський. «Від окраїни до центру».


9

Й. Бродський. «До Лікомеда на Скірос».


10

Й. Бродський. «Пісня невинності, вона ж досвіду».


11

Й. Бродський. «Прощальна ода».


12

Нora — час (лат.).


13

Євангелія від Йвана 8:32


14

Й. Бродський. «До Лікомеда на Скірос».

15

Олдос Хакслі. «Острів».


home | my bookshelf | | Елізіум |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 13023
Средний рейтинг 2.5 из 5



Оцените эту книгу