Book: Історія запорізьких козаків. Том 2



Історія запорізьких козаків. Том 2

Дмитро Яворницький


ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ


У ТРЬОХ ТОМАХ

ТОМ ДРУГИЙ

ПЕРЕДМОВА АВТОРА


Увесь другий том «Історії запорізьких козаків» написаний за най несприятливіших умов: автор праці перебував далеко від столиці, на відстані понад п’ять тисяч верстов. Живучи то в Ташкенті, то в Самарканді, автор нерідко зазнавав таких труднощів, про які вчений європейської Росії не може мати й найменшого уявлення: якась наймізерніша довідка, що її у столиці надають протягом двадцяти хвилин, у Туркестанському краї потребує двох місяців часу. До цього слід додати цілковиту відсутність у краї людей, котрі цікавляться історією взагалі й історією України зокрема: ні спитати поради, ні поділитися думками, ні вислухати корисне зауваження — нічого цього не міг знайти ні у Ташкенті, ні в Самарканді. Тому написати «Історію запорізьких козаків» у Туркестанському краї було майже таким завданням, як переплисти первісним човном Каспійське море. Окрім відстані чималі труднощі становила при написанні твору новизна самої справи: від початків запорізького козацтва до першої половини XVIII століття історія низових козаків була справжньою terra incognita, непочатим полем, якщо не рахувати деяких, та й то досить небагатьох статей з окремих, знову-таки досить небагатьох питань. Тому багато хто може знайти немало прогалин у даній праці; але автор, свято шануючи думку кожної людини, нітрохи не збентежиться вказівками на недоліки «Історії». В основу другого тому праці покладено переважно оригінальні листи історичних осіб і сучасні подіям акти. Після листів і актів взято до уваги літописців, українських і польських, далі дослідників цього й минулого століть. Автор уникав узагальнення подій і давав їх лише остільки, оскільки дозволяли їх робити самі матеріали. Весь другий том охоплює час від 1471 по 1686 рік і його можна поділити на три періоди: період утворення запорізького козацтва (1471–1583); період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583–1657); період участі в боротьбі за релігійну незалежність правобережної України (1657–1686).




РОЗДІЛ 1


ПОХОДЖЕННЯ КОЗАКІВ — КОЗАКИ ТАТАРСЬКІ; КОЗАКИ ПІВДЕННОРУСЬКІ; КОЗАКИ НИЗОВІ АБО ЗАПОРІЗЬКІ. — ПРИЧИНИ ПОЯВИ ПІВДЕННОРУСЬКОГО КОЗАЦТВА. — ПОЧАТОК ВІДДІЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ ВІД УКРАЇНСЬКИХ. — ШІСТЬ ПЕРІОДІВ ІСТОРИЧНОГО ЖИТТЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. — ЗМІШУВАННЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ З УКРАЇНСЬКИМИ У МОСКВІ Й ЧІТКЕ РОЗРІЗНЕННЯ ЇХ САМИХ ВІД ГЕТЬМАНСЬКИХ КОЗАКІВ. — ПЕРШІ ВОЖДІ, ЩО ОБ’ЄДНУВАЛИ КОЗАКІВ ДЛЯ СПІЛЬНОЇ МЕТИ — КНЯЗЬ ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ, ЙОГО ПОХІД НА НИЗ ДНІПРА, ПЕРША СПРОБА ЗАСНУВАННЯ СІЧІ НА ОСТРОВІ ХОРТИЦІ, СЛУЖБА РОСІЙСЬКОМУ ЦАРЕВІ, ПОЛЬСЬКОМУ КОРОЛЮ, ПОХІД У МОЛДАВІЮ І ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ У ЦАРГОРОДІ.


Як усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або, правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова «аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чу(а)прак, чумак» та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення «ак». Тубільці Середньої Азії, сарти, у наш час вживають слово «казаки», що означає порохівниця[1]. Назва ця запозичена сартами від киргизів, войовничого кочового народу Середньої Азії, які завжди називали й тепер називають себе не киргизами, а казаками: «киркизами» або «киргизами» звуть лише один з численних родів, на які діляться «казаки». Багато хто зі званих нами «киргизами» взагалі не знають цієї назви і на питання, хто вони, завжди, відповідають, що вони «казаки». «Казак» гордо відрізняє себе від сарта, таджика, таранчі, — від усіх осілих, невойовничих, лінивих, розніжених людей. Самі осілі жителі Середньої Азії, вимовляючи слово «казак», розуміють під ним людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання. Споконвіку «казаки», що жили в Середній Азії, називали себе цим іменем (казак, кайсак); з цим іменем вони відомі місцевим середньоазіатським історикам, серед яких можна назвати кокандського оповідача Ніяз-Мухаммада; з цим найменням вони вже у першій половині XVI століття брали в облогу великі й багатолюдні міста Середньої Азії, багато разів перемагали їхніх правителів[2] і врешті підкорилися лише силі могутнього бухарського еміра[3].

Учені-мовознавці у слові «казак», або точніше «кай-сак», вбачають два слова: «кай» — легко і «сак» — в’юк, тобто легков’ючний. Ті ж учені слово «сак» бачать в імені найдавніших мешканців Турану (теперішнього Туркестану) саків, народу арійського походження; для туранських арійців назва «сак» була такою ж називною, як у наш час назви «чорношкірий», «жовтошкірий». Це ж слово «сак» і з тим же значенням «мішок» або «похідний в’юк» стало набутком більшості народів арійського походження, не виключаючи навіть слов’ян, які вживали слова «сак-ва» у значенні в’ючної сітки. У найдавніших арійців слово «сак» перейняли тюрки і утворили з нього складне «кай-сак», тобто легков’ючний[4].

Отже, і поняття, і слово «казак» уперше зустрічаються в Середній Азії, звідки вони, очевидно, перейшли і в європейську Росію. Це могло статися лише з приходом туди тюрко-татарів, на що вказує і та обставина, що до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак».

Уперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження, з XI століття; мовою половців «казак» означало «вартового, передового, нічного й денного»[5]. Протягом XII–XIV століть згадок про козаків немає в жодному джерелі. Зате з кінця XV століття барону Герберштейну, який приїздив до великого князя Василія III від німецького імператора Максимиліана, була відома вже ціла кайсацька орда[6]. З того ж часу йдуть послідовні вказівки про існування козаків у різних місцях південної Росії.

У 1469 році численне татарське військо, яке сформувалося за Волгою із втікачів, розбійників та вигнанців і назвалося козаками, за словами польського історика Длугоша, пройшло від Волги за Дніпро і спустошило Поділля[7]. 1492 р., за того ж князя Івана III і кримського хана Менглі-Гірея, стали відомі ординські козаки. 1501 р. Іван III скаржився турецькому султанові на азовських козаків, від яких дуже страждали його посли й купці[8]. Дещо пізніше син Івана III, Василь Іванович вимагав від султана, щоб той заборонив азовським і білгородським козакам допомагати Литві, яка воювала з Москвою; тоді ж, коли російський посол в Азові Коробов вимагав провідників для проїзду степами, йому відповіли, що у провідники, через відсутність азовських козаків, йому нікого дати[9]. У 1510 році відомими були козаки в Білгороді, або Акермані, Перекопі й Криму. У Криму на той час усі татари поділялися на три стани: угланів чи уланів[10], князів і козаків; улани належали до вищого стану; князі — до середнього, який володів поземельною власністю, але постійно воював і отримував від цього здобич; козаки — до нижчого стану[11]. Кримський хан Менглі-Гірей, укладаючи договір з російським царем Іваном Грозним, обіцяв не дозволяти «воювати ні уланам, ні князям, ні козакам»[12]. Того ж 1510 року великий князь литовський Сигізмунд I скаржився кримському ханові на перекопських козаків, що нападали на литовські землі. У 1516 році кримський хан Мухаммад-Гірей писав Сигізмунду I, що напад татар на Україну вчинили білгородські козаки[13]. У 1550 році литовський письменник Михалон Литвин серед різних татарських орд згадує і козацьку орду[14]. У 1561 році перекопський цар писав королеві Польщі Сигізмунду Августу про бажання 24-х білгородських татарських козаків послужити литовському володареві у поході на землю московську, у прикладеному до листа списку всі імена східного походження: Аглаберди, Алі-чембей, Акмалла-ага, Бакай-ага, Бассан-алі, Джарли-ага, Чабан-ага та ін.[15]

Слідом за даними про татарських козаків зустрічаємо звістки і про українських. На думку Максимовича, козаки стають історично відомі на Україні вже з 1471 року, коли Київське князівство було перетворене на воєводство[16]. За даними літописця XVI століття Мартина Бєльського, 1489 року, під час переслідування татар, які вдерлися на Поділля, сином короля Казимира IV Яном Альбрехтом попереду литовського війська до притоки Бугу Саврана йшли козаки, що добре знали Побужжя[17]. Як вказує Антонович, козаками 1491 року називалися селяни в Червоній Русі, що повстали на захист своїх прав[18]. Але документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в уставній грамоті 1499 року великого князя литовського Олександра київському війтові й міщанам про воєводські прибутки: «Который козаки зъ верху Днѣпра и съ иншихъ сторонъ ходятъъ водою на низъ, до Черкасъ и далѣй, а што тамъ здобудуть, съ того воеводѣ десятое мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху, або зъ низу, просолныи и вялыи до мѣста кіевскаго, тоди маетъ осичникъ воеводинъ то осмотръти и обмитити и маетъ на городъ взяти отъ бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свѣжихъ десятое. А коли привезуть до мѣста кіевскаго рыбу свѣжую, осетры, тогды не мають ихъ цѣликомъ продавати, оли-жъ мусить осичникъ отъ каждого осетра по хребтинѣ взяти, а любо отъ десяти осетровъ десятаго осетра»[19]. 1503 р. стають відомими черкаські козаки й козаки князь-Димитрія[20]. Ті й інші вже становили нерегулярне військо у Литві; уряд організував їх для захисту кордонів Литви від татарських нападів і віддав під команду так званих старост, тобто керівників областей, міст і замків держави[21]. Таких козаків набирали самі старости й нерідко їх називали іменами чи прізвищами самих старост; козаки князь-Димитрія, козаки князь-Ружинського, козаки Мировицького[22]. Водночас стають відомими окремі роти або військові загони у козацькому побуті: так, під 1503 роком польський хроніст Пясецький згадує про Щурову козацьку роту в місті Черкасах[23]. У 1508 році одна частина козаків, керована брацлавським і віленським старостою, князем Костянтином Івановичем Острозьким, упень розгромила загін татар, які грабували прикордонні області литовської Русі; інша частина козаків під командою «славного козака Полюса-русака» розбила інший загін татар[24]. У 1512 році козаки разом з поляками й українським населенням брали участь у погоні за татарською ордою, яка вдерлася у південну частину Великого Литовського князівства. Начальниками козаків і поляків були князь Костянтин Іванович Острозький і кам’янецький староста Предслав Лянцкоронський.

Останнього знали як найкращого полководця свого часу, який багато подорожував різними країнами Європи й Азії, вивчив усі бойові прийоми щонайкращих європейських і азіатських полководців. Під час зіткнення козаків з татарами першими вдарили на ворога козаки; самі поляки поступилися їм правом першого нападу на татар лише після настійливих переконань з боку Острозького, який уважав козаків хоча й мало «збройними», але більш досвідченими у воєнній справі з мусульманами. 1516 року козаки під керівництвом Предслава Лянцкоронського ходили походом під турецьке місто Білгород, захопили там безліч коней, рогатої худоби й овець, але на зворотному шляху їх біля озера Овидова, під Очаковом, наздогнали турки й татари, яких козаки розбили вщент і повернулися додому з багатою татарською і турецькою здобиччю[25]. Цей рік у польських літописців вважається вже роком значного розвитку українського козацтва. 1527 року на козаків черкаських і канівських скаржився кримський хан Саїп-Гірей королю Сигізмунду I за те, що вони, стаючи під татарськими улусами, нападали на татар: «Приходять до нас черкаські й канівські козаки, стають над улусами нашими на Дніпрі і шкоду завдають нашим людям; я багато разів посилав до вашої милості, щоб ви зупинили їх, але ви їх зупинити не хотіли; я ішов на московського князя, 30 чоловік через хворобу повернулося від мого війська; козаки поранили їх і коней побрали. Чи ж добре це? Черкаські й канівські володарі пускають козаків разом з козаками неприятеля твого й мого московського князя козаками путивльськими по Дніпру під наші улуси, і що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву»[26]. У 1528 році ті ж козаки під керівництвом хмільницького старости Предслава Лянцкоронського, черкаського Остафія Дашкевича і старости вінницького й брацлавського брали участь у поході під турецьке місто Очаків; у цьому поході козаки тричі розбили татар, захопили 500 коней і 30 тисяч голів худоби[27].

З цього часу козаки стали здобувати особливу славу, чому немало сприяв «знаменитий козак» Остафій, чи Остап, Дашкевич, спочатку литовський воєвода, згодом черкасько-канівський староста, православна людина родом з міста Овруча. Остафій Дашкевич воював спочатку проти турків і побував у полоні в татар (1523 року), кілька разів служив великим російським князям Івану й Василю, допомагаючи їм у війні проти поляків, далі знову повернувся в Литву до Сигізмунда[28] і отримав в управління міста Черкаси[29] й Канів на правому березі Дніпра нижче Києва. Керуючи цими містами, він звабив до себе таку силу козаків, що обидва міста надовго стали ядром усього українського козацтва. У 1531 році на місто Черкаси вчинив напад кримський хан Саадат-Гірей; Дашкевич мужньо захищав черкаський замок від татар, а згодом, через два роки, на сеймі у Пйотркові представив особливий проект захисту кордонів Литовського князівства від татарських вторгнень. У цьому проекті Дашкевич висловлював необхідність будівництва поблизу татар, на одному з малодоступних островів Дніпра, замку й утримання у ньому постійної сторожі з 2 тисяч козаків, котрі, плаваючи на чайках по ріці, перешкоджали б татарам переправлятися через Дніпро. До цих 2 тисяч козаків Дашкевич пропонував додати ще кількасот чоловік, які б здобували в околицях необхідні припаси й доставляли їх козакам на острови. Пропозиція Дашкевича сподобалася всім учасникам сейму, але не була виконана[30].

У 1530 році при суперечці канівських міщан зі своїм старостою Пеньком, який «кривды великія и утиски чинил и новины вводил», а крім того «порог их звічный міщанскій на имя Звонец на Дніпрі на себе отнимал», відбирав половину майна козака, який помирав чи потрапляв у полон, київський воєвода Немирович постановив: Звонецького порога старості не чіпати, а з майна козака, який, не маючи ні дружини, ні дітей, помре чи потрапить до татар, одну половину віддавати на помин душі тому, кому він сам заповість[31]. 1540 року козаки черкасько-канівського старости, князя Михайла Вишневецького, боячись покарання за своїх товаришів, які пішли на Москву, покинули замки й засіли нижче них на Дніпрі; князь Вишневецький клопотався перед королем Сигізмундом Августом про охоронний лист для їхнього повернення у замки[32]. 1541 року цей король писав князеві Коширському, справці Київського воєводства, що він уже багато разів наказував йому і з ласкою, і з погрозою утримувати «тамошних» козаків від походів на татарські улуси, щоб вони не чинили там ніякої «шкоди», але князь ніколи не діяв згідно з королівським наказом, козаків від «шкод» не стримував і навіть сам дозволяв їм це чинити; «І тепер через нашого посла, пана Горностая, перекопський цар пише нам, що наші козаки в минулі рази, невідомо звідки прийшовши на людей його, які йшли воювати Москву, вдарили на Каїри[33], 20 чоловік насмерть убили і 250 коней у них узяли, а гінця, котрого посилали до нас, на Дніпрі погромили і майно його собі забрали. Крім того, тих людей царя перекопського, котрі в полі кочують, козаки наші часто б’ють і майно їхнє собі забирають, а гінця, котрого брат перекопського царя, цар казанський, до нас посилав, того гінця на Дніпрі погромили і статки його собі побрали». Для того, щоб на майбутнє козаки, які йдуть з Києва на низ Дніпра за рибою й бобрами, не дозволяли собі жодної сваволі й не чинили жодних шкод підданим перекопського царя, король відправив до Києва свого дворянина Стрета Солтовича, наказавши йому всіх київських козаків списати в реєстр і той реєстр доставити йому. Воєводи повинні знати, хто з козаків і скільки їх вирушає на низ Дніпра, щоб після їхнього повернення можна було питати з них у випадку непокори й невиконання королівської волі й наказу. Такі ж за змістом грамоти отримали київський староста Бобоїдов і черкаський князь Пронський[34].

У 1545 році козаки спустилися до турецького міста Очакова, напали там на турецьких послів і пограбували їх; турецький уряд вніс із цього приводу скаргу про це Сигізмунду Августу, і король мусив відшкодувати збитки потерпілим із королівського «скарбу»[35]. До того самого року належать перші вказівки на існування козаків як окремого стану, що відрізнявся від інших литовсько-польських і руських станів — шляхетського, міщанського й селянського; вони живуть і в містах, і в селах, займаються різними промислами і становлять окремі громади для постійної оборони від мусульман; так це було у староствах Канівському, Брацлавському, Черкаському, Могилівському та ін.[36]



У 1546 році путивльський воєвода писав у Москву великому князеві Василю III: «Ныне, государь, Козаков в поле много, и черкасцев, и кіян, и твоих государевых, — вышли государь на помощь всех украин»[37].

У 1547 році козаки, керовані Бернатом Претвичем, барським старостою, переслідували до Очакова татар, що напали на польські володіння біля Вінниці й захопили у полон кількох українців. Через те, що татари уже встигли відіслати полонених у кайданах до міста Кафи, козаки зі своїм ватажком «знаменито» відомстили татарам, захопили полон і щасливо повернулися додому[38], повторивши похід проти татар і наступного, 1548 року.

У 1542 році в описі черкаського й канівського замків серед осілих станів згадуються й козаки як тимчасові відвідувачі замків: «Окромі осилых бояр и міщан бывают у них прохожіе козаки; сей зимы было их разом о полтретяста. А кромі того бывает там людей прохожих, козаков неосілых, а бывает их неравно завжды, але яко которых часов»[39]. У тих же описах замків є свідчення і про заняття самих козаків: одні з них здобувають у неприятельській землі «бутынки» (здобич) і все краще з неї, полонених, коней та інше, дають старостам на їхній вибір; інші перебувають по той бік Дніпра (в теперішній Полтавській губ.) і «живут там на мясі, на рыбі, на меду, с пасік, с свепетов и сытят там себі мед яко дома»; треті, залишаючись у замку, «ходят с Черкас озер тых волочити, а которые домов в Черкасах не мают, тые дают старості колядки по 6 грошей и сіна косят ему по два дни толоками за его стравою и за медом; а которые козаки, не уходячи в козацтво на поле, а ни рікою на низ, служат в містах боярам або міщанам, тыи колядки давати або сіна косити не повинни». Про канівських козаків, крім того, говорилося, що вирушаючи на міські уходи, здобуваючи там рибу, бобрів і мед і повертаючись назад, вони мусили віддавати половину своєму старості[40].

Отже, з усіх наведених документальних даних видно, що спочатку на півдні Росії з’явилися татарські козаки, за татарськими — козаки українські або південноруські, чисто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним — старост литовсько-руських прикордонних замків і міст. Найпопулярнішим серед старост, Лянцкоронському й особливо Дашкевичу, наскільки відомо, випала перша роль якщо не організувати козацький стан, як стверджують це польські автори Несецький, Старовольський, Зиморович і німецький історик Енгель[41], то, в усякому разі, згуртувати його в єдине ціле. За них центром українського козацтва стали міста Черкаси й Канів; а незабаром після них козацтво, постійно зростаючи чисельно, зайняло Київську, Чернігівську, Полтавську губернії й південь Подільської. Але поряд із козаками-прикордонниками та їхніми начальниками-старостами зрідка діяли й незалежні «купи» козаків під старшинством власних ватажків. Своїх ватажків козаки називали гетьманами (від німецького hauptmann — капітан) і початково надавали цьому слову значення взагалі ватажка, не пов’язуючи його з уявленням ні про адміністративну, ні про судову владу, як було згодом. Метою першого переміщення українських козаків з міст у степи, як видно з наведених свідчень 1489, 1499, 1552 років, були воєнні й промислові інтереси. Одні з них уже на той час воювали біля Бугу з татарами; інші, як рибалки, звіролови, пасічники, дрібні торговці, вирушали до Дніпра за здобиччю.

Така видима картина початку й розвитку українського козацтва.

Але за цією видимою картиною криється кілька причин, завдяки яким українське козацтво, почавшись з невеликих купок, розвинулося до цілого стану й розлилося по великій території України і згодом Запоріжжя.

Серед таких причин перше місце посідає земельна. Дія цієї причини почалася зі зміною земельних стосунків у південноруських краях після переходу Київського князівства 1471 року до Литви й перетворення його на воєводство. Литва, приєднавши до себе руські краї, запровадила в них власний феодальний лад, і під впливом цього ладу на Україні почали діяти цілком інші принципи землеволодіння, ніж протягом багатьох століть до цього. За принципами південноруського державного ладу земля належала не окремій особі й не цілому станові, а вважалася власністю володаря, який роздавав її особам вищого й середнього станів, що вирізнилися на воєнному, адміністративному чи придворному терені і тому вважалися правоздатними користуватися земельними ділянками; селяни ж як нижчий клас населення вважалися неправоздатними, тому не мали права особисто володіти землею. Цей принцип застосували і щодо українського населення, яке потрапило під владу Литовського князівства. Природно, отже, що українське населення, зіткнувшись із небаченим ладом і поступово втративши землю, стало покидати центральні терени держави і переселятись на її околиці. Користуючись правом переходу з одного місця на інше, воно не зустрічало жодної перешкоди у своїх пересуваннях і навіть зустрічало співчуття владних осіб, оскільки за відсутності постійних військ у Литві того часу могло стати оплотом на порубіжних володіннях проти рухливих, войовничих і жадібних здобичі татарських вершників. Це й було першою із причин появи на Україні південноукраїнського козацтва.

Друге місце у створенні українського козацтва посідає економічна причина. Ця причина залежить від системи обробітку землі в центральних районах Великого Литовського князівства, яка існувала до середини XVI століття. До того часу цінними у князівстві вважали землі лісові, водні й болотні, на яких можна було вести лісове господарство, здобувати рибу, ловити звірів («боброві гони»), розводити бджіл («бджолині борті»). А чорноземи вважалися малоцінними; сам обробіток землі застосовували дуже мало, виключно для власних потреб господарів. Тому до 1569 року, до так званої Люблінської унії, литовські поміщики зовсім відмовлялися від окраїнних чорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові. Але нижчий стан, отримуючи ці землі у свої руки, повинен був на свій страх і захищати їх від войовничих сусідів: щоб утримати своє майно і водночас захистити родини від хижих сусідів, поселенці українних земель мусили взятися за зброю і стати на воєнну ногу, а це й було другою з причин появи південноукраїнського козацтва.

Третьою причиною появи південноукраїнського козацтва було існування у Білгороді, Криму й Азові татарських козаків. Ідучи в степи за звіром, дичиною, для скотарства і бджолярства, випливаючи в річки й лимани по рибу й сіль, українці постійно стикалися з татарськими козаками й поступово переймали від них як окремі слова, так і одяг, зброю, самі прийоми бою і назву козаків. Якщо запозичення одного народу в іншого відбуваються на Мирному грунті, то ще більше запозичують один в одного народи, які перебувають у ворожих і войовничих стосунках: у такому разі, щоб навчитися перемагати сильнішого неприятеля, треба вивчити всі тонкощі його бойової тактики і взяти в руки однакову з ним зброю, одне слово, потрібно було мати однакові з ним бойові засоби. Мирне південноукраїнське населення, силою земельних та економічних обставин витіснене з центральних районів своєї держави у степові окраїни, ставши віч-на-віч з войовничим азіатом-вершником, хочеш-не-хочеш засвоїло всі бойові прийоми і саму назву «козака».

Четвертою причиною появи українського козацтва була близькість вільних степів. Щоб виростити, виховати цілий стан або громаду воїнів, потрібен простір, потрібні вільні землі, ніким не зайнята територія або, в крайньому разі, окраїни, граничні зі степовою рівниною. Тому ми й бачимо, що як у самій Азії, так і в європейській Росії козацтво завжди починалося на прикордонній території країн, розвивалося й ширилося на відкритих степових просторах. Так було і на півдні України; самі українські козаки, розуміючи це краще, ніж будь-хто інший, вклали здобуту ними історичну істину у приказку: «Степ та воля — козацька доля», тобто воля починається там, де починається вільний степ, а поза степом нема ні козака, ні волі.

Нарешті, серед перелічених причин виникнення українського козацтва не можна замовчати й етнографічних особливостей української народності, якій, з огляду на самі історичні умови, досить близькою була така форма суспільного життя, як козацька громада. Річ у тому, що українська народність, вихована на вічевому ладі, самосуді й самоуправлінні, лише згодом потрапила в залежність до Великого Литовського князівства і ще не зовсім увійшла в колію його державних порядків, тому й потягнулася на вільні, ніким не зайняті місця, і природно могла прагнути воскресити у своїй пам’яті «давно померклі ідеали» суспільного ладу на основі повного самоуправління, і так само природно могла прагнути повторити їх на нових землях, вдалині від феодально-аристократичних порядків Литви й Польщі. І справді, Запоріжжя з його товариством, виборністю старшин, військовими радами, спільним скарбом, загальною для старшин і простого козацтва їжею, окремими куренями — все це ті самі громадсько-вічові порядки давнього південноруського життя, лише на найвищій стадії розвитку[42].

Так чи інакше, але документальні дані свідчать, що спочатку на півдні теперішньої Росії з’явилося татарське козацтво, за ним виникло й організувалося городове, українське козацтво. За городовим, українським виникло низове або запорізьке. Вирушаючи з Київського воєводства на пониззя Дніпра за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю, городові козаки насиджували там місця для низового запорізького або вільного козацтва, не підлеглого ні воєводам, ні старостам, а лише власним ватажкам або отаманам. Звичайно, громада низових козаків склалася не відразу, а поступово, і чисельність її зростала за рахунок різних людей, невдоволених існуючим у польсько-литовській державі ладом, які шукали виходу зі свого скрутного становища.

За місцем свого проживання, у пониззі Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалося Низовим або Запорізьким Військом. З XV до середини XVI століття цим іменем звалися як власне ті, котрі жили на Низу, за порогами Дніпра, низові або запорізькі козаки, так і ті, котрі жили вище порогів, городові або реєстрові й нереєстрові козаки; їх називали загальним іменем «Війська його королівської милості Запорізького». З половини XVI століття городові козаки відокремилися від низових, але утримували назву «Війська Запорізького», хоч, живучи в містах України, не мали жодної підстави так називатися; низові козаки, назавжди відділившись від городових, стали йменуватися по праву запорожцями, січовиками й чітко відрізняли себе від городових козаків. 1751 року запорізькі козаки офіційно поскаржилися на те, що городові козаки і їхня полкова старшина без права «називають себе і підписуються Військом Запорізьким»[43]. У Москві часто змішували власне запорізьких з городовими українськими козаками і нерідко тих та інших називали спільним іменем «запорожских черкас».

Першим свідченням про відокремлення низових або запорізьких козаків від українських або городових слід вважати свідчення 1568 року, коли козаки «стали на Низу, на Дніпрі, в полі и на иных входах перемешкивать»[44]. Але конкретнішою вказівкою відокремленості низового козацтва від городового може служити реформа короля Стефана Баторія приблизно 1583 року[45] про поділ українських козаків на реєстрових і нереєстрових, коли реєстрових оголосили, так би мовити, законним козацьким станом, а нереєстрових — незаконним. Останні, палаючи ненавистю до уряду, подалися за пороги Дніпра і там встановили «свою волю, свою правду, свою силу». Нарешті, різке відмежування запорізьких козаків і городових остаточно утвердилося в першій половині XVII століття.

Почавшись з другої половини XVI століття і проіснувавши майже до кінця XVIII століття, запорожці до 1654 року перебували в залежності від Литви й Польщі, а з того часу увійшли в залежність від Росії; на переяславській раді вони визнали владу українського гетьмана і через нього повинні були зноситися з московським царем. Але залежність запорожців від Польщі й Литви була більше номінальною, ніж фактичною. Зокрема, за указами литовсько-польських королів Сигізмунда Августа і Стефана Баторія запорізькі козаки повинні були коритися старшині українських козаків, та вони не звертали уваги на ці укази. Підтримуючи тісні стосунки з Україною, вони жили цілком незалежним від неї життям: «Не відступаючись покорою від гетьмана зовні, сподіваючись на свою віддаленість, запорожці завжди мало і тоді лише, коли їм вигідним здавалося, повелінням українського гетьмана корилися. Навіть тоді, коли гетьмани почали йменуватися гетьманами обох сторін Дніпра, влада їх насправді не простягалася далі Кременчука й Переволочної»[46].

У більшій залежності опинилися запорізькі козаки від Москви, коли з середини XVII століття перейшли в її підданство. Щоправда, у XVII столітті ця залежність проявлялася ще досить слабо, але вже з початку XVIII століття запорожці все більше й більше втрачали відмітні риси свого оригінального життя і під кінець історичного існування життя запорізьких козаків, за винятком нежонатості власне січових товаришів, мало чим різнилося від життя українських козаків.

Але попри всі відмінності між запорізькими й городовими козаками, між ними на початку історичного існування був такий тісний зв’язок, що відділити історію одних від історії інших протягом XVI й початку XVII століття зовсім неможливо. Лише з середини XVII століття різниця між запорізькими й городовими козаками стає помітною, а тому саме з цього часу починається і власна, в буквальному розумінні слова, історія запорізьких козаків.

За ходом історичних подій і за тими чи іншими завданнями, які ставили перед собою запорожці, всю історію запорізьких козаків можна поділити на такі шість періодів. Період утворення запорізького козацтва (1471–1583). Період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583–1657). Період участі в боротьбі за релігійно-національну незалежність правобережної України проти Польщі, Криму й Туреччини (1657–1686). Період боротьби проти Криму, Туреччини й Росії за власне існування (1686–1709). Період існування запорожців за межами Росії та їхніх спроб повернутися до рідних місць (1709–1734). Період боротьби з російським урядом за самостійне існування й падіння Запоріжжя (1734–1775).

Перші моменти історичного життя запорізьких козаків, як і всіх інших народів, які не залишили по собі первісних історичних пам’яток, криють у собі загадку невідомості й дають поживу для різних припущень і домислів. Хто був справжнім організатором їхнього війська, якими були спочатку їхні бойові засоби, наскільки широкою була область їхньої діяльності — про це немає жодних відомостей. Звичайно, попервах у діях козаків не могло бути усвідомленого і прямо поставленого завдання, і в цей період часу вони повинні були діяти загонами або, як самі казали, купами. Початок організації міг бути покладений лише з появою на Низу спільного ватажка козаків, який уперше об’єднав їх для спільної мети — боротьби з мусульманами, і поклав початок їхній столиці, названій Січчю. Першу спробу щодо цього зробив славнозвісний князь Дмитро Іванович Вишневецький[47].

Князь Дмитро Іванович Вишневецький, справжній козак за натурою і знаменитий вождь свого часу, був нащадком волинських князів Гедиміновичів, народився православним і мав трьох братів: Андрія[48], Костянтина й Сигізмунда. Був власником багатьох маєтків у Кременецькому повіті, зокрема Вишнівця, Підгайців, Окимнів, Кумнина, Лотрики та ін. На історичній арені Вишневецький уперше з’явився 1550 року, коли польський король призначив його старостою Черкаського й Канівського повітів. Яким він був старостою нам невідомо, відомо лише, що на цій посаді він перебував лише три роки: отримавши відмову від короля Сигізмунда Августа на прохання про якесь надання, Вишневецький, за давнім правом служилих людей добровільно покидати короля, пішов з Польщі в Туреччину і став на службу до турецького султана: «А від’їхав він з усією своєю дружиною, тобто з усім тим козацтвом чи хлопством, котре біля нього перебувало», — писав про Вишневецького Сигізмунд Август Радзивіллу Чорному 15 червня 1553 року. Але незабаром король, стурбований тим, що турки в особі Вишневецького здобули чудового полководця, знову знадив князя до себе, повернувши йому ті ж міста Черкаси й Канів в управління. Правлячи цими містами, князь, хоч і був цього разу вдоволений королем, відчував невдоволення самим собою: його душа жадала воєнної слави і ратних подвигів. Тоді він заповзявся думкою захистити кордони польсько-литовської держави влаштованим на острові Дніпра міцним замком із сильною залогою. Очевидно, Вишневецький у цьому випадку намірився здійснити те, чого раніше прагнув Остафій Дашкевич. Свій план Вишневецький думав здійснювати поступово і відкрито висловив його ще 1556 року. Але не зустрівши фактично співчуття серед польських урядовців, Вишневецький знову вирішив покинути батьківщину й шукати щастя за межами вітчизни.



Саме в цей час він довідався, що московський цар Іван Васильович Грозний, бажаючи запобігти набігові кримських татар на московські окраїни, відрядив два загони російських ратників з путивльськими козаками на Низ — один, під керівництвом Чулкова, Доном, а другий, під начальством дяка Ржевського, Дніпром, наказавши їм «здобувати язиків і вивідувати про кримського хана». Звістка про похід росіян проти кримчаків була надзвичайно доречною і припала до смаку черкасько-канівським козакам, отож вони, зібравши 300 чоловік, під керівництвом своїх отаманів Млинського й Михайла Єськовича або Миська, кинулися вниз по Дніпру і разом з російським військом дяка Ржевського завдали немалої шкоди туркам і татарам під Іслам-Керменем, Очаковом і Волам-Керменем.

Подвиги козаків черкасько-канівських замків підняли авторитет і самого старости князя Дмитра Вишневецького, і тоді, як Ржевський після походу відступив на «литовський», тобто західний бік Дніпра, Вишневецький опинився на Дніпрі й розташувався на острові Хортиці, звідки розраховував розпочати постійні набіги на мусульман. Для цього він 1556 року влаштував тут земляний «город» навпроти Кінських Вод, поблизу Протовчі, який згодом послужив запорізьким козакам прототипом Січі.

Про свої виступи проти татар і турків на Дніпрі Вишневецький негайно сповістив через слугу Миська (Михайла Єськовича) короля Сигізмунда Августа, прохаючи королівської протекції. На це донесення король відповів Вишневецькому грамотою, писаною якщо не навесні, то влітку 1557 року[49]. У ній король повідомляв, що надіслані Вишневецьким через слугу Миська листи отримав у дорозі, їдучи з королевою Катериною з варшавського сейму у Вільно, через що затримав того слугу з королівською відповіддю на довший час. Так розпорядилися через звістку, принесену королівським послом, князем Андрієм Одинцевичем, про наміри й задуми перекопського царя: як доповіли королеві після приїзду до Вільна, перекопський цар хотів здобувати князя Вишневецького у збудованому ним замку. Ця звістка, як і сувора зима та важкий проїзд до Вишневецького, а також очікувана поїздка до Вишневецького дворянина Василя Шишковича, дали підставу королеві затримати від’їзд Миська. Крім того, король писав Вишневецькому про те, що спочатку з чуток, а потім від присланого князем хлопця він довідався про напад на Вишневецького перекопського царя. Похваляючи Вишневецького за його службу, стійкість і мужність людей при обороні, король обіцяв і на майбутнє не забувати його подвигів: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо грунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших україн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем». На закінчення король сповіщав Вишневецького, що відпускає до нього якогось Захарка, про якого князь писав королеві, а також про відрядження до князя власного королівського слуги-дворянина з відповіддю на всі листи й прохання князя та про повернення з Польщі посла перекопського царя разом із польським послом Довгиром. Посла, відрядженого до Вишневецького, король наказував людям князя зустріти біля Черкас, а самому князеві, з огляду на важливість цієї справи, вислухати його з особливою увагою[50].

Очевидно, відмова короля Сигізмунда Августа допомогти людьми й бойовими засобами для захисту влаштованого князем замку стала причиною того, що Вишневецький, покинувши польського короля, увійшов у зносини з російським царем.

У травні 1557 року Вишневецький писав цареві, що кримський хан Девлет-Гірей з сином і з багатьма кримськими людьми приходив до Хортицького острова, облягав його двадцять чотири дні, але з божою милістю, з іменем і щастям царя, государя й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана і, побивши у нього багатьох найкращих людей, змусив відійти від Хортиці «з великим соромом», давши можливість князеві відібрати у кримчаків деякі кочовища. Врешті Вишневецький запевняв царя, що доки він буде на Хортиці, кримчаки нікуди не підуть війною.

У вересні того ж 1557 року Вишневецький відрядив в Москву козацького отамана Єськовича до царя Івана Васильовича бити чолом про те, щоб цар пожалував князя і прийняв його до себе на службу. Єськович мав сказати цареві, що князь зовсім покинув польського короля і спорудив серед Дніпра, на Хортицькому острові, навпроти Кінських Вод, місто поблизу кримських кочовищ.

Цар прийняв Єськовича з почестями і, вручивши йому «опасную грамоту» та царське жалування для Вишневецького, відрядив разом з Єськовичем боярських дітей Андрія Щепотьєва й Нечая Ртищева з наказом оголосити князеві про згоду царя на його службу Московській державі.

За місяць після того Вишневецький відрядив до царя нових послів, Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, князя Семена Жижемського й Михайла Єськовича, сповістивши через них царя, що він — царський холоп і дає своє слово приїхати до государя, але спочатку вважає за потрібне повоювати татар у Криму й під Іслам-Керменем, а вже потім вирушати в Москву. І справді, Вишневецький дотримав слова щодо своїх намірів супроти татар: у грудні того ж року московський посол у Криму сповіщав царя, що жовтня першого дня князь Дмитро Вишневецький, випливши на пониззя Дніпра, взяв фортецю Іслам-Кермен, людей її побив, а гармати взяв і вивіз на Дніпро, у своє Хортицьке місто.

Майже роком пізніше, у жовтні 1558 року князь Вишневецький знову й цілком несподівано зазнав нападу з боку кримського хана Девлет-Гірея. Взявши з собою крім татар багато військ турецького султана й молдавського господаря, хан раптово підступив до Хортиці й люто напав на Вишневецького. Вишневецький довго відбивався од хана, але згодом, використавши все продовольство і втративши багато людей, а ще більше коней, яких довелось з’їсти, врешті залишив Хортицю і відійшов до Черкас і Канева, звідки сповістив царя про події на Хортиці і чекав від нього подальших наказів. Цар, довідавшись про все, що трапилося з Вишневецьким, наказав йому здати Черкаси й Канів польському королеві, з яким росіяни уклали мир, а самому їхати в Москву. Вишневецький покорився волі царя і в листопаді того ж року приїхав у Москву. Тут він отримав від царя жалування, а також місто Бельов з усіма волостями й селами у вотчину[51] та в інших містах підклітні села й великі пожертвування і за все це поклявся на животворному хресті служити цареві все життя і платити добром його державі.

Але в Бельові Вишневецькому не судилося затриматися надовго: річ у тім, що до Москви саме приїхали черкеські посли просити московського царя про допомогу у війні з кримчаками. Цар, який саме посварився з кримським ханом, вирішив скористатися проханням черкесів на свою користь і в грудні 1558 року знову відправив Вишневецького з 5 тисячами ратників на кримські улуси. Вишневецький вирушив із Москви разом із кабардинським мурзою Канкликом, власним братом, отаманом, соцьким і стрільцями. Суднами він пішов до Астрахані, звідти суходолом до черкесів у Кабарду; в Кабарді йому наказали збирати рать і йти повз Азов на Дніпро, на Дніпрі стояти і спостерігати за кримським ханом «наскільки бог допоможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом і спостерігав за татарами; але кримський хан, якого про рух Вишневецького повідомив польський король, відтягнув свої улуси[52] за Перекоп, а сам відійшов у глиб півострова. Вишневецький, не зустрівши під Перекопом жодного ворога, перейшов до Таванської переправи на двадцять п’ять верстов нижче Іслам-Кермена; простоявши марно три дні на переправі, Вишневецький піднявся звідси до Хортиці і там з’єднався з дяком Ржевським і його ратниками. Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові, відібрав з його раті найкращих людей — незначну кількість боярських дітей, козаків і стрільців, — а решту відіслав у Москву і потім з добірним військом пішов літувати в Іслам-Кермен, звідки збирався захопити міста Перекоп і Козлов. Отримавши звістку про відхід хана за Перекоп, цар Іван Васильович відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і з наказом залишити Ширяя-Кобякова, дяка Ржевського і Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми та стрільцями, Данила Чулкова і Юрія Булгакова з козаками, а самому їхати в Москву. Вишневецький і цього разу скорився волі царя, залишив Дніпро і незабаром прибув у Москву, звідки переїхав у своє місто Бельов. Узимку того ж року кримський хан, почувши, що московський цар залишив столицю й поїхав у Лівонію, швидко зібрав стотисячне військо й кинувся до Москви; але довідавшись, що найстрашніші для нього люди, Шереметьєв і Вишневецький, зовсім не виїжджали в Лівонію, так само швидко повернув назад і відійшов у Крим.

На початку 1559 року цар знову спорядив Вишневецького проти татар; йому дали 5 тисяч війська, а його товаришеві Даниїлу Адашеву — 8 тисяч. Вишневецький розбив 250 чоловік кримчаків поблизу Азова, а Даниїл Адашев виплив у гирло Дніпра і звідси кинувся в Крим. Розгромивши Крим і звільнивши безліч полонених-християн, Адашев знову повернувся до Дніпра й піднявся вгору. Хан кинувся за ним навздогін і спостиг біля мису Монастирка, навпроти Ненаситецького порога, але не зважився на битву й відійшов.

Тоді як Адашев і Вишневецький діяли проти татар на Дніпрі, влітку 1560 року ватажок білгородських козаків Андчак вдерся у Київське воєводство і спустошив поселення поблизу Білоцерківського замку, а тоді написав листа Сигізмунду Августу, пояснивши, що зробив це, щоб відомстити козакам київським, білоцерківським, брацлавським, вінницьким, черкаським і канівським, які завдають великої шкоди турецьким підданим. За цим листом Сигізмунд Август надіслав київському воєводі князю Костянтину Костянтиновичу Острозькому та всім українським старостам наказ заборонити козакам, з огляду на присягу й угоду з турецьким султаном і перекопським царем, чинити напади на турецьких і татарських підданих і навіть не дозволяти їм ходити в поле для сторожі, хоча водночас тримати їх напоготові, щоб мати можливість при набігові татар на українні землі вчасно вдарити на ворогів і відібрати у них здобич і християнських полонених[53].

Тим часом Вишневецький, повернувшись 1561 року з «п’ятигорської землі» на Дніпро й розташувавшись в урочищі Монастирищі, за 30 верстов від Черкас, поблизу острова Хортиці, став зноситися з польським королем про те, щоб знову перейти до нього на службу. Що спонукало Вишневецького до цього, невідомо: чи йому не сподобалося поводження Грозного з боярами в Москві, чи просто йому не сиділося на одному місці, — джерела про це не повідомляють. У кожному разі, перебуваючи в урочищі Монастирищі, Вишневецький відрядив до короля Сигізмунда Августа гінця з проханням знову прийняти його до себе і прислати йому, за звичаєм, так званий глейт, тобто охоронний лист для вільного проїзду з Монастирища у Краків. Король охоче погодився прийняти Вишневецького на службу і 5 вересня 1561 року надіслав йому глейтового листа: «Пам’ятаючи вірні служби предків князя Димитрія Івановича Вишневецького, ми приймаємо його в нашу господарську ласку і дозволяємо йому їхати в державу нашої вітчизни і у двір наш господарський для служби нашої, не боячись суворості посполитого права і нашого від господаря карання й неласки нашої за те; може він добровільно у панствах наших жити, користуючись усілякими вольностями і свободою, як і інші княжата, панята й громадяни панства нашого»[54]. Приймаючи Вишневецького знову на службу, король мотивував свою милість до нього тим, що Дмитро Вишневецький ходив до московського царя ні для чого іншого, як для того, щоб дізнатися про «справи неприятеля і тим принести якомога більшу користь Речі Посполитій». Своєю чергою і козаки, які були з Дмитром Вишневецьким на Низу, покинуті ним після від’їзду, почали просити короля через черкасько-канівського старосту Михайла Олександровича Вишневецького про дозвіл їм повернутися на свою батьківщину і прислати глейтовий лист.

Відсилаючи глейтовий лист князю Дмитру Вишневецькому, король сповіщав про це і його брата (очевидно, нерідного), Михайла Олександровича Вишневецького. Про козаків король писав Михайлові Вишневецькому: «Листа для прийняття козаків у наше панство ми наказали видати і звеліли послати його до воєводи київського; крім того, розпорядилися написати йому, щоб його милість з тобою порадився, якщо ті козаки прийдуть у наше панство і поміж ними виявляться козаки, котрі недавнього часу Очаків збурили, і якщо прихід їхній не принесе жодної небезпеки від цісаря турецького й царя перекопського, то, подумавши про це гарненько, звеліть послати їм того листа. І якщо серед них виявляться ті, що Очаків збурили, то ти б переконав їх, щоб вони не затримувалися й не проживали у тамтешніх українських замках, а йшли просто до Могилівського замку, звідки ми звелимо відправити їх у Полоцьк, а з Полоцька у землю Інфлянтську (Естонію) і накажемо дати їм утримання, і продовольство. Порадившись й поговоривши з ними про це, сповісти нас про це негайно»[55].

Невідомо, куди повернулися козаки, але відомо, що вони покинули Хортицю, і після їхнього відходу «город» Вишневецького напевно зруйнували татари, адже московський цар, збираючись воювати з Кримом, хотів будувати нове укріплення «між Хортицею й Черкасами», яке б замінило «город» Вишневецького[56].

Після цього Дмитро Вишневецький разом із польським магнатом Альбрехтом Лаським приїхав до Кракова, де його радісно вітали маси люду. Король дуже ласкаво прийняв князя і вибачив його провину. Незабаром Вишневецький дуже тяжко захворів через якусь отруту, отриману ним іще в юнацькі літа. Король, довідавшись про це і жаліючи князя, наказав своїм лікарям оглянути його. Лікарі надали допомогу хворому і він щасливо видужав. Отже, з 1563 року Вишневецький знову вважався на службі у польського короля. Останній, прийнявши Вишневецького, негайно поцікавився у російського царя про причину його від’їзду з Москви: «Пришел он как собака и потек как собака; а мне, государю, и земле моей убытку никакого не причинил», — відповів цар Іван Васильович.

У цей час Вишневецький настільки постарів, що вже ледь міг сідати на коня, але дух героїзму в ньому ще не згас. Перебуваючи у Кракові, він зійшовся з Альбрехтом Лаським, який володів молдавською фортецею Хотин і мріяв приєднати всю Молдавію до Польщі. Вишневецький задумав нову справу: за порадою Ласького він вирішив оволодіти Молдавією і стати її господарем. Обставини йому сприяли. Річ у тому, що в Молдавії на той час боролися за престол два претенденти: господар Яків Василід (Іраклід) і боярин Томша або Стефан IX. Партія волохів, що не бажала обрання Томші, довідавшись про плани Вишневецького, відрядила до нього посольство й обіцяла господарство, якщо він з козаками підтримає цю партію. Князь погодився і 1564 року з чотирма тисячами козаків вирушив у Молдавію. Його передовий загін з’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав ззаду на возі. Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя. Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеликим загоном рушив до Сучави; але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри: він несподівано кинувся на князевих людей, усіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького; але той устиг утекти і сховатися в копицю сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником Пясецьким та деякими поляками схопили й відправили у столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша відрізав їм носи й вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького і Пясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки на шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі Пясецький швидко помер, а Вишневецький при падінні зачепився ребром і висів так якийсь час живим, лаючи ім’я султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів. Народ зберіг у своїй пам’яті величний образ князя і оспівав його трагічну загибель у вже існуючій пісні про козака Байду[57]. За словами пісні, Байда був таким славним, що сам султан пропонував йому одружитися з його дочкою лише за умови, що він прийме віру Магомета; але Байда був настільки відданий православ’ю, що з презирством відкинув цю пропозицію і став плювати на все, що було любим і простому магометанинові і самому султанові, а врешті ухитрився навіть убити стрілою, поданою його слугою, самого султана з дружиною й дочкою. Турки, розлютившись на Вишневецького, вийняли у нього, ще живого, серце і, за словами польського письменника Несецького[58], порізали на шматки, поділилися між собою і з’їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Вишневецький. Пісня «Байда-козак» дійшла до нашого часу у багатьох варіантах.

«У Царграді та й на риночку

Там п’є Байда мед-горілочку,

Ой п’є Байда, та не день, не два,

Та не одну нічку, та й не годиночку.

Прийшов до нього султан турецький:

Ой що ж-бо ти робиш, Байдо молодецький?

Ой ти, Байдо, та славнесенький,

Будь же ти лицар та вірнесенький, —

Покинь, Байдо, та пити-гуляти,

Бери мою дочку та йди царювати,

Бери в мене та царівночку,

Будеш паном та на Вкраїночку!

— Твоя віра проклятая,

Твоя дочка поганая!

Гей, як крикне салтан на гайдуки:

Візьміть того Байду, візьміть його в руки!

Візьміть Байду, кріпко ізв’яжіте

Та на ребро за гак добре зачепіте.

Висить Байда та не день, не два,

Та й не одну нічку, та й не годиночку.

Висить Байда, про себе гадає

Та й на свого цюру зорко поглядає

Та й на свого цюру, цюру молодого,

І на свого коня, коня вороного;

Ой ти ж цюро, цюро молоденький,

Подай мені лучок, та лучок тугенький.

Подай мені, цюро, тугий лучок,

Подай мені стрілок, стрілок цілий пучок!

Ой, бачу ж я, цюро, та три голубочки,

Хочу я їх вбити задля царськой дочки.

Де я вмірю — там я вцілю,

Де ж я важу — там я вражу.

Ой як стрілив — та й царя вцілив,

А царицю та в потилицю,

А їх доньку — прямо в головоньку.

Не вмів, царю, та ти Байди вбити,

За це ж тобі, царю, та й у землі пріти.

Було б тобі, царю, конем під’їжджати,

Та було б тобі Байді голову ізтяти,

Було б Байду в землю поховати,

А його ж хлопця собі підмовляти».




РОЗДІЛ 2


ПЕРЕБУВАННЯ КОЗАКІВ НА НИЗУ ПІСЛЯ ДМИТРА ВИШНЕВЕЦЬКОГО. — КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ: БИРУТА МАДСЬКИЙ, КАРПО, АНДРУШ, ЛЕСУН, БІЛОУС І ЛЯХ. — НАПАДИ КОЗАКІВ НА ПРОЇЖДЖИХ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКИХ КУПЦІВ І РОСІЙСЬКО-ТАТАРСЬКИХ ГІНЦІВ. — ПОЛІТИЧНА УНІЯ 1569 РОКУ ЛИТВИ Й ПОЛЬЩІ І СТАНОВИЩЕ КОЗАЦЬКОГО СТАНУ В НОВІЙ ДЕРЖАВІ. — ЗАХОДИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО УРЯДУ ПРОТИ КОЗАКІВ І ПРИЗНАЧЕННЯ НАД НИМИ УРЯДОВОГО «СТАРШОГО» ЯНА БАДОВСЬКОГО. — ПОХОДИ СВЕРЧОВСЬКОГО В МОЛДАВІЮ НА ДОПОМОГУ ГОСПОДАРЕВІ ІВОНІ ПРОТИ ТУРКІВ І ДІЇ НИЗОВИХ КОЗАКІВ. — КОШОВІ ОТАМАНИ НИЗОВИХ КОЗАКІВ ХОМА ПОКОТИЛО І САМІЙЛО КІШКА. — ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ ТА ЙОГО ПОХОДИ У КРИМСЬКІ ВОЛОДІННЯ Й ДО БЕРЕГІВ МАЛОЇ АЗІЇ; ВЗЯТТЯ НИМ МІСТА ТРАПЕЗОНТА Й ЗАГИБЕЛЬ ПРИ ПІДРИВАННІ ФОРТЕЦІ АСЛАМ. — ПОХОДИ ІВАНА ПІДКОВИ З КОЗАКАМИ В МОЛДАВІЮ. — УСПІХ ПІДКОВИ І ЙОГО ЗАГИБЕЛЬ. — НАСТУПНИК ПІДКОВИ ОЛЕКСАНДР І ДІЇ НИЗОВИХ КОЗАКІВ. — ЗАХОДИ СТЕФАНА БАТОРІЯ ПРОТИ КОЗАКІВ.


Шлях, намічений князем Дмитром Вишневецьким, але облишений ним через власне безсилля у боротьбі з татарами, не забули козаки і 1568 року вони знову опинилися на Низу й почали тут «перемешкивать», тобто проживати й займатися промислами: «Подданным нашим, тім козакам, которые, с’їхав из замков и украинских городов наших без поволенія и відома нашего господарскаго и старост наших украйных, на Низу, на Дніпрі, в полі и на иных входах перемешкивают. Мы иміем известіе, что вы на тіх поименованных містах живя своевольно у разных входов, подданным царя турецкаго, чабанам и татарам царя перекопскаго, ділая набіги на их улусы и кочевища, большія шкоды и разоренія чините и тім границы государства нашего от непріятеля в опасность приводите»[59].

Живучи в полях і на Низу, козаки все ще вважають Низ лише тимчасовим місцем свого перебування і згодом знову повертаються в українські міста. Отже, можна вважати, що на той час на Низу не було ще ні Січі, ні окремого товариства, ні окремих старшин.

Після смерті князя Дмитра Вишневецького козаки вдовольняються тим, що нападають на проїжджих торговців і різних гінців, грабують і розбивають їх. Так, одна частина козаків, яка діяла під керівництвом якихось отаманів Карпа, Андруша, Лесуна й Білоуса нижче міста Черкас, нападала там на турецькі й татарські каравани, що йшли з товарами в Москву, а також на кримських гінців, які їздили від хана до польського короля, і на українських солепромисловців, що спускалися з українських міст у турецьке місто Кочубеїв, теперішню Одесу. Інша частина козаків, очолювана отаманом Андрієм Ляхом, спустилася до річки Самари, що впадає у Дніпро вище Кодацького порога, і тут нападала на російських і кримських гінців, а також на турецьких і вірменських купців, які звичайно їздили з послами до Москви й назад у Крим. Саме тоді козаки перейняли московського гінця Змєєва і якогось невідомого кримського посланця з кількома купцями, тридцять купців убили, а трьом відрубали руки за те, що вони купували в Москві литовських полонених[60].

Тоді ж, 18 січня 1568 року, козаки, за словами українського літописця, під проводом славного воїна і чудового вершника Бирулі Младського вперше вчинили сильний напад на московське військо[61]. Український літописець, очевидно, має на увазі дії козаків у Лівонській війні Польщі з Росією за царя Івана Грозного. Наскільки відомо з інших джерел, на самому початку 1568 року козаки брали участь разом із поляками й гетьманом Ходкевичем в облозі московської фортеці Ули. На цю війну їх найняв сам гетьман, але вони, за його ж словами, дійшли лише до рову фортеці і потім утекли. Зрештою, точнісінько так поводились у той час і поляки[62]. Про дії козаків того часу в інших місцях нічого не відомо.

Через рік у Литві й Польщі трапилася подія, яка мала величезне значення для розвитку південноукраїнського козацтва взагалі й запорізького зокрема. Ця подія — так звана політична унія, тобто об’єднання двох держав, Литви й Польщі, в одну, яка сталася 1569 року, за короля Сигізмунда Августа. За цією унією до Польщі, разом із Литвою, було приєднано й Україну на правах вільної країни з вільним населенням: «яко вольные до вольных и ровные до ровных люди». Так сказано було на папері, але не так сталося насправді. Перейшовши під владу Речі Посполитої, українське населення знайшло тут замість «золотої» свободи безпросвітне рабство. Йшлося насамперед про козацький стан.

Українське козацтво виявилося у Речі Посполитій цілком зайвим станом. Річ у тому, що до того часу в Польщі існувало лише три стани — шляхетський, міщанський і селянський; перший стан був дворянським, другий — промисловим і ремісничим, третій — кріпосним, або хлопським. До жодного з цих станів не можна було прирівняти козаків, оскільки дворяни їх не прийняли, а від міщан і селян вони самі відмовилися[63]. Залишалося поставити козаків окремо, а оскільки певної організації у них не було, і лише вирушаючи в похід, вони обирали собі ватажків, а повертаючись назад, поверталися під владу старост, отож між старостами й козаками постійно виникали сварки й суперечки: старости гнули козаків під свій «регімент», козаки скаржилися на великі утиски й кривди з боку старост. Тоді уряд зробив перші спроби впорядкувати козацький стан і водночас прибрати його до своїх рук. З цією метою через коронного гетьмана Юрія Язловецького козакам оголосили про видачу платні з королівської скарбниці й відразу зробили спробу притягти їх до юрисдикції коронного гетьмана: низові козаки мали визнати владу гетьмана і підкоритися судові й управі особливого королівського чиновника зі званням козацького старшого. Таким старшим і водночас суддею вперше було оголошено 1572 року білоцерківського шляхтича Яна Бадовського. «Визнаючи гідним для цієї справи, — писав універсал Сигізмунда Августа 5 червня 1572 року, — пана шляхтича Яна Бадовського, котрий з давніх часів служив вірно і ревно господареві своєму, гетьман коронний Юрій Язловецький призначив його старшим і суддею над усіма низовими козаками з тим, щоб він кожному, хто матиме справу до козаків і хто прийде з Низу до замків і міст наших, чинив би над ними по справедливості»[64].

Козаки добре розуміли мету дій уряду Речі Посполитої і тому, прагнучи зберегти свою незалежність, хочеш-не-хочеш бралися за зброю і поступово згуртовувалися в сильну й оригінальну громаду, помалу росли у своєму розвитку і тому знаходили в собі сили для боротьби всередині й поза державою.

Але Люблінська унія торкнулася й селянського стану південної Русі. Селянство, опинившись під владою Польщі, почало відчувати на собі всі незручності нових державних і громадських порядків. За цих порядків воно втратило особисту свободу через широку сваволю, якою користувався у Польщі привілейований стан на шкоду непривілейованому, і послідовно втрачало земельні права. Не маючи можливості врятувати особисту свободу і втримати за собою земельні права, селяни виходили зі становища, прямуючи в ряди козацтва, чим значно посилили цей стан.

Розгадавши наміри уряду й посилившись селянським населенням, козаки вже з того часу відчули в собі велику силу, і польсько-литовські королі, вперше зіткнувшись з ними віч-на-віч, були не в силах підкорити їх своїй волі. Зрештою, в цьому випадку багато значила й та обставина, що уряд Речі Посполитої, прийнявши козаків разом з іншими станами України, вже на перших порах став суперечити сам собі. В цьому плані він діяв відповідно до своєї політики й обставин: вбачаючи в діях козаків водночас і користь, і шкоду для Польщі, він у першому випадку давав їм повну волю, а в другому або намагався відвернути їх у інший бік, або погрожував винищити їх до ноги[65].

У цій суперечності з самим собою полягала й подальша політика польсько-литовського уряду щодо козаків: коли королі потребували їх, то закликали на сцену й заохочували до набігів на татар і турків, коли не потребували, їх оголошували ворогами вітчизни і всіляко утруднювали їхні дії.

Але такі то заохочуючі заклики, то заборонні постанови лише розпалювали пристрасті козаків, збільшували їхню чисельність і змушували багатьох утікати з міст України в пониззя Дніпра. Поляки, які часто самі не визнавали королівського авторитету й діяли на власний розсуд у справах війни і миру з сусідами, також значною мірою сприяли посиленню козаків. Зокрема, 1574 року, тобто через два роки після призначення особливого «старшого» над козаками, польські шляхтичі під керівництвом Сверчовського, поляка з Мазовецького воєводства, ходили походом у Молдавію на допомогу господареві Івоні у його боротьбі з турками.

За словами сучасника подій Леонарда Горецького це сталося так.

У невеликій Молдавській державі розгорілася боротьба між двома претендентами на молдавську корону: молдавським господарем Івонею і братом волоського господаря Петром чи Петрилою.

Отримавши відмову від польського короля Генріха допомогти проти Петра, підтримуваного турецьким султаном Селімом, Івоня звернувся до поляків, і на його заклик 1574 року з’явився Сверчовський із набраною міліцією з шляхти, яка самочинно зібралася в похід без відома свого уряду, через що польські історики й назвали її «козаками». Ці «козаки» всі до єдиного були поляками й не мали нічого спільного з низовими чи запорізькими козаками, які брали лише опосередковану участь у діях Сверчовського та його сподвижників. Разом із господарем Івонею «козаки» Сверчовського брали участь у здобутті фортеці Браїлова, у розгромі окремого турецького загону під Браїловом, у здобутті фортеці Тягині (Бендер), у розгромі турків під Акерманом, в облозі фортеці Тейниці, у вирішальній битві 9 червня біля річки Дунаю і разом з Івонею відступали від її берегів. Після трагічної загибелі Івоні польських «козаків» частково перебили, частково полонили; серед останніх був і Сверчовський[66]. Власне низові козаки під час подвигів Сверчовського, за словами Мацієвського, розгулювали під командою отамана Фоки Покотила на човнах по Чорному морю і тривожили турків, не даючи їм можливості всіми силами вдарити на Молдавію[67].

Приблизно в цей час по Чорному морю плавав козацький отаман Самійло Кішка[68], званий ще Кушкою чи Косткою[69]. Але Кішка потрапив у полон до турків і був на турецькій галері близько 25 років, як припускають, до 1599 року[70].

На цей час козаки були вже досить значною силою, страшною татарам і туркам, жадібною здобичі й подвигів, яка зосереджувалась переважно в пониззі Дніпра, по його островах. Польський літописець XVI століття Мартин Бєльський описує життя козаків того часу з такими подробицями.

«Ці посполиті люди звичайно займаються на Низу Дніпра тим, що ловлять рибу, яку там же, без солі, сушать на сонці і тим харчуються протягом літа, а на зиму розходяться у найближчі міста, а саме: в Київ, Черкаси та інші, заховавши попередньо на якому-небудь дніпровському острові, в потаємному місці, свої човни і залишивши там кількасот чоловік на курені або, як вони кажуть, на стрільбі. Вони мають і свої гармати, частково захоплені ними в турецьких замках, частково відбиті у татар. Спочатку козаків не було так багато, але тепер їх набралося до кількох тисяч чоловік, особливо багато їх стало останнім часом. Вони дуже часто завдають великої шкоди татарам і туркам і вже кілька разів руйнували Очаків, Тягинку, Білгород та інші замки, а в полях немало брали здобичі, так що тепер і турки, й татари остерігаються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовища, як вони пасли раніше, так само не пасуть вони худоби й по той (лівий) бік Дніпра на відстані десяти миль від берега. Козаки найбільше сварять нас із турками; самі татари кажуть, що аби не козаки, то ми могли б добре жити з ними; але татарам вірити не можна: добре було б, щоб козаки були, але треба, щоб вони мали начальство й отримували платню; нехай би вони жили на мисах і на дніпровських островах, яких там так багато і деякі такі неприступні, що якби там засіло кількасот чоловік, то й найбільше військо не справилося б із ними. Серед цих островів є острів, який козаки називать островом Кохання[71]; він лежить між порогами, на відстані 40 миль від Києва, займаючи кілька миль у довжину. Якщо татари помічають, що на цьому острові чатують козаки, то не так сміливо переправляються на наш бік, бо з цього острова можна перешкодити переправі татарського війська через Кременецький і Кучманський броди[72], якими воно звичайно до нас переправляється. Неподалік цього острова є інший, що зветься Хортицею, той самий, на якому перед тим жив Вишневецький і татарам дуже шкодив, так що вони через це не сміли так часто до нас удиратися; дещо нижче цього острова у Дніпро впадає ріка Тисмениця, на 44 милі від Києва[73]. Є ще третій острів, що називається Томаківкою, на якому найбільше проживають низові козаки, бо він служить їм найміцнішим замком; навпроти нього впадають у Дніпро дві ріки, Тисмен і Фесин, що витікають із Чорного лісу[74]. Є там ще немало інших менших островів, і коли б на них збудувати замки й осадити населення, татари не сміли б так часто вдиратися до нас, але ми чомусь уважаємо за ліпше захищатися від них біля Самбора. Водою також їм (козакам) нічого не можна було б удіяти, оскільки з моря ніякі галери чи боти не можуть пройти у Дніпро з огляду на пороги, яким сам господь бог призначив бути там, і якби не ця обставина, турки б давно навідалися в цей край; козаки ж так звикли до цієї місцевості, що проходять пороги у своїх шкіряних човнах, які вони звуть чайками і на яких спускаються вниз і витягають на мотузках угору проти течії. У таких самих човнах Русь у минулі часи завдавала шкоди грецькому імператорові, підпливаючи часом до самого Константинополя, як про це пише грецький історик Зонара. Мабуть, і тепер козаки б зробили так, аби їх було багато. Тому-то турки й хочуть, аби цей край залишався пустим і незаселеним, щоб вони могли бути безпечними у Царгороді. У цих краях раніше був великий порт у Білгороді, з якого до самого Кіпра пшеницю з Поділля возили; тепер через те місто сухим шляхом на Очаків до Москви ходять лише каравани. З Білгорода пролягає широка дорога, на якій козаки часто турецьких купців розбивають і, якщо бажають здобути язика, то здобувають його переважно там. Якби ми захотіли привести до ладу козаків, то це легко можна було б зробити, — треба прийняти їх на платню і збудувати міста й замки по самому Дніпру та його притоках, що досить легко зробити, бо і дерева, і лісу на островах цілком достатньо, — було б лише бажання до цього; про це дуже мудро казав Ян Оришовський, який довший час був у козаків гетьманом і дуже добре вивчив ті місця: він узявся б за цю справу і виконав би її неодмінно»[75].

На основі висловленого Бєльським бажання про необхідність спорудження на Низу Дніпра постійної фортеці проти татар слід гадати, що на той час, тобто 1574 рік, на Дніпрі ще не було постійної Січі, й козаки лише тимчасово мешкали на острові Томаківці, хоча вже й закладали основи для постійного існування своєї столиці.

1575 року козаки здійснили похід на Крим. На цей раз ними керував князь Богдан Михайлович Ружинський родом із Ружина Володимирського повіту, славний нащадок Гедиміна, великого литовського князя[76], «муж серця великого», як називає його Папроцький у своєму творі «Panosza to jest Wysławie panów ruskich». Князь Богдан Ружинський[77] став відомий спочатку як начальник польської козацької міліції, що охороняла кордони польської республіки. Побачивши спільність інтересів як прикордонних, так і низових козаків, Богдан Ружинський перейшов до низових козаків, і тут ім’я його як сміливого і мужнього вождя скоро стало відоме і в далекій Москві: «З Москви государ прислав на Дніпро голові, князю Богдану Ружинському та всім козакам дніпровським велику платню і наказ їм: якщо вам потрібно поповнення козаків, то я вам пришлю їх, скільки слід, і селітру пришлю, і запаси всілякі, а ви повинні йти навесні неодмінно на кримські улуси й на Козлов. Голова й козаки взялися государеві міцно служити і дуже зраділи милості государя. Хан, почувши ці новини, скликав на раду князів і мурз і став казати: «Якщо козаки прийдуть, вони перш за все візьмуть Білгород і Очаків, а ми у них за хребтом», але князі й мурзи відповідали на це: «Якщо прийде багато людей на суднах, то міста їх не зупинять; адже козак — собака: коли на них приходять турецькі стрільці й на кораблях, то вони й тут їх побивають і кораблі беруть»[78].

Богданко скористався випадком, коли татари у жовтні 1575 року, за велінням султана Амурата, який мстив Польщі за допомогу Сверчовського Івоні, кинулися в кількості 11 тисяч чоловік «на Русь», вчинили у ній страшні пожежі, захопили в полон безліч християн і погнали їх на переправу до Дністра[79]. З добірною дружиною безстрашних козаків Богданко увірвався у турецькі володіння за Перекоп, спустошив країну вогнем і мечем, звільнив багато християнських невільників, а спійманих тубільців люто страчував: його козаки виколювали чоловікам очі, жінкам різали груди, дітей безжалісно вбивали[80]. Після походу на Крим Богданко з низовими козаками пішов у відкрите море і, пристаючи до берегів Малої Азії, здобував турецькі міста й винищував у них мешканців. Так він узяв Трапезонт і вирубав його населення, потім оволодів Синопом і зруйнував його дощенту, після чого підходив навіть до Константинополя і «взял под ним многія корысти»[81]. Рівно через сто років запорізькі козаки згадували славні походи Богданка й погрожували знову повторити подібні походи на Крим[82]. Повернувшись з моря, Богданко 1575 року здійснив похід на фортецю Аслам-город, збудовану турками для перекриття козакам виходу в гирло Дніпра і в Чорне море, і вдарив на неї з такою силою, що від неї не залишилося й сліду, але й сам загинув тут під час штурму при висадженні фортеці вибухом з підкопу[83]. Про причину такого озлоблення Богданка проти мусульман ні польські, ні українські історики не кажуть, — про це розповідає лише народна дума про Богданка, вказуючи на полонення татарами його дружини і вбивство матері:

«Ой, Богдане, запорожський гетьмане,

Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?[84]

Гей, були ж у мене гості, гості татарове,

Одну нічку ночували;

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли»[85].

Усі описані дії козаків сталися у той період польської історії, який називають міжкоролів’ям (1574–1576), коли з Польщі втік Генріх Анжуйський і згодом замість нього королем обрали Стефана Баторія (1576–1586), талановитого вождя, політика й адміністратора свого часу.

Узявши в свої руки управління Річчю Посполитою, Стефан Баторій серед інших питань внутрішньої політики зіткнувся і з питанням про козаків. Але при всіх своїх адміністративних і державних здібностях Баторій не винайшов у цьому питанні нічого нового порівняно зі своїми попередниками і його стосунки з козаками були суперечливими: то він погрожує дощенту винищити козаків за їхні напади на турецько-татарські володіння, то дає їм повне право на існування, відмовляючись перед турками тим, що козаки не залежать від його влади і складаються з наброду людей усіх національностей. Очевидно, Баторій у цьому випадку діяв, як і його попередники, залежно від загального плину політичних справ.

Щойно вступивши на престол, Стефан Баторій мусив вести боротьбу з жителями міста Гданська (Данціга), які не хотіли визнавати Баторія своїм королем і бажали бачити замість нього на польському престолі австрійського імператора Максиміліана. Тоді Баторій навесні 1577 року розпочав війну з гданщанами, і проти них діяв Ян Зборовський з поляками й козаками. Останні завдали поразки гданщанам під Тщевом[86], причому 4527 з них убили, тисячу взяли в полон, забрали собі шість прапорів і велику здобич[87].

Схвалюючи дії козаків під Гданськом, Стефан Баторій зовсім інакше поставився до їхнього походу в Молдавію, пов’язаного зі справою Івана Підкови. За словами польського літописця XVI століття Мартина Бєльського, це сталося так.

Серед запорізьких козаків жив такий собі Іван Підкова, на думку одних, двоюрідний брат Івоні, який загинув у боротьбі з Петром, на думку інших, простий селянин[88]. Довідавшись про це, волохи наприкінці листопада 1577 року таємно відрядили до Підкови своїх посланців і через них просили його приїхати до них як спадкового володаря Молдавії і взяти у власні руки «батьківщину», яка дісталася йому від його брата Івоні. При цьому волохи скаржилися на свого господаря Петра за нестерпні кривди і за тісний зв’язок з турками, до яких він відчував особливу приязнь і багатьох із них тримав при своєму дворі. Підкова подякував послам за виявлену йому честь, але погодився на пропозицію не відразу, а спочатку попросив у них ще поради, як би він міг виконати їхнє прохання. Посли повернулися назад, і незабаром Підкова отримав два листи з печатками багатьох найзнатніших волоських бояр, один для передачі воєводі київському князеві Костянтину Острозькому, а другий — барському старості. У цих листах бояри настійно просили воєвод допомогти Підкові дійти лише до Дніпра, а далі вони будуть самі чекати його в певний день зі своїм військом. З цими листами Підкова приїхав у місто Бар і, вручивши їх старості, мав з ним таємну розмову. Під час розмови староста відверто сказав Підкові, що він радо і просто допоміг би йому, але з огляду на укладений між Польщею й Туреччиною мир він не може зважитися без згоди й наказу короля; зате пообіцяв листовно попросити про це короля, а тим часом радить Підкові погостювати десь у іншому місці, бо, живучи в Барі, він міг би видати себе й тим підняти тривогу в усій Волоській землі. Підкова подякував старості за все і поїхав від нього. Скоро про це довідався такий собі Станіслав Копицький, один із прикордонних панів, який щойно повернувся з поля у Бар; він з’явився до Підкови, привітав його з несподіваним щастям і зголосився допомагати йому, по можливості, у його справі. Підкова щиро подякував Копицькому і попросив його на ділі виконати дану обіцянку, за що, своєю чергою, обіцяв щедро винагородити його, якби Господь Бог дозволив сісти йому у вітчизні на престол, куди закликають його піддані. Тоді Копицький, користаючись добрим ставленням до нього козаків, серед яких був близько 20 років, вирушив до них з усіма своїми грішми, отриманими на службі, і роздав їх козакам. Копицькому допомагав у всьому один волох Чапа, який одружився у Брацлавській волості й тому жив тут. Завдяки старанням Копицького й Чапи навколо них зібралося 330 козаків, винятково добірного люду, гетьманом яких був Шах. З’явившись до Підкови, козаки увірвалися у Волоську землю, але довідавшись, що волоський воєвода Петро виступив проти них великими силами і з багатьма гарматами, яких у них самих не було, повернули, запасшись живністю, назад, вирішивши спробувати щастя іншим разом. Тим часом волоський господар Петро, довідавшись про ці події, послав турецького чауша до галицького каштеляна, який саме повертався від турецького султана після укладення мирного договору, зі скаргою на козаків, які, всупереч умовам миру, знову спустошують султанські володіння і прагнуть посадити на волоському господарстві якогось Підкову. Господар вимагав від галицького каштеляна написати листа польському королеві, щоб він швидше перешкодив цьому, упіймав і покарав за законом Підкову, а над усіма козаками вчинив би розправу; у іншому випадку він погрожував гнівом і немилістю турецького султана. Вимогу Петра галицький каштелян докладно передав королеві. Короля це дуже занепокоїло, і він негайно послав свого коморника з листами до коронного гетьмана і до деяких руських панів, щоб вони постаралися упіймати Підкову і всіх його спільників. Після того гетьман вислав три роти, поставивши старшим над ними свого слугу Боболецького. Боболецький вирушив у Немирів, де досі перебував Підкова, і справді застав його там. Але Підкова вчасно дізнався про це і виїхав із міста, маючи при собі 50 піших козаків з рушницями. Діставшись якогось броду, Підкова став у воді по живіт коням і виставив перед собою стрільців. Коли Боболецький під’їхав до броду й зауважив, яке важке для сутички місце вибрав Підкова, він повернув назад і поїхав у Немирів. Слідом за ним поїхав і Підкова — Боболецький у замок, а Підкова таємно просто в місто. Прибувши у Немирів, Боболецький став вимагати у начальника тієї частини міста, де сховався Підкова, його видачі, але отримав від начальника міста відповідь: «Видати його тобі я не можу, але я не захищаю його; візьми його сам, якщо зможеш». Тоді Боболецький поїхав геть, нічого не вдіявши з Підковою. Після того коронний гетьман доповів королеві, що наздогнав Підкову в Немирові, але намісник брацлавського воєводи (Ян Збаразький) відмовився його видати. Король негайно послав свого коморника до воєводи з наказом видати Підкову. Але поки королівський коморник їхав у Немирів, Підкова уже встиг зібратись і здійснити наїзд на Волоську землю. На допомогу йому прийшов гетьман Шах з 600 козаками, а 400 чоловік залишив на Низу; він вийшов на шлях, званий Пробитим, і привітав Підкову як волоського господаря, наказавши бити перед ним у шкіряні бубни. Козаки провели Підкову до Сорок, де чернь приймала його як свого господаря. Тим часом молдавський господар Петро, довідавшись про все, що сталося, почав готуватися до бою з Підковою, і коли козаки підійшли до Ясс, Петро вишикував значне військо, поставивши на передньому краї своєї раті 500 турків, озброєних стрільбами. Цю обставину відразу помітили козаки й вишикувалися так, що ворожі постріли не завдавали їм жодної шкоди. Хтось відразу пустив чутку, буцімто серед козаків є людина, що вміє замовляти рушничні кулі; насправді ж козаки, помітивши димок від піднесених до зброї гнотів, відразу падали на землю і таким чином ставали невразливими для пострілів. Турки, вважаючи, що козаки вбиті, кинулися на них усією масою, але ті, схопившись з місця, всією силою вдарили на них і зустріли ворога таким щільним вогнем з рушниць, що у неприятелів відразу полягло 300 коней, а решта розбіглася навсібіч. Зазнавши першої поразки, господар Петро замість наказати своїм людям іти в атаку, звелів їм відступити і, не повертаючись у Ясси, пішов до низових земель свого брата, мультянського господаря, а звідти відправив послів до турецького султана зі скаргою на козаків, підданих польського короля, за те, що вони витіснили його з його власних володінь і віддали їх іншому. На таку скаргу турецький султан відповів господареві: «Я вважаю тебе моїм підданим і посадив тебе для того, щоб ти служив мені там, де я накажу, а ти замість цього вимагаєш від мене служби; тепер я наказую тобі вигнати негідну людину, і якщо ти цього не зробиш, то я зніму з тебе голову, а замість тебе посаджу іншого господаря». Тим часом Шах з козаками щасливо і без втрат посадив Підкову на волоське господарство. Козаки в’їхали в місто Ясси напередодні свята святого Андрія 1577 року, і Підкова одразу ж випустив на волю всіх полонених, які були в місті, без викупу. Серед них був якийсь Бокі, шляхтич з Волині, проданий туркам татарами; в його гербі був білий топір на червоному тлі, а згори жовтий хрест. Далі Підкова став роздавати найважливіші посади своїм сподвижникам: Шаху доручив весь волоський народ, Чапі — маршальство, керівництво військами й управління двором, Копицького зробив хотинським пиркалабом. Після всього цього він відрядив посла до турецького султана за господарським прапором, але цього посла перехопили в дорозі і не дали йому дійти до султана. Тим часом попередній господар, Петро, зібравши велике військо, рушив до Ясс. Почувши про це, козаки порадили Підкові не чекати неприятеля у замку, а виступити йому назустріч. Підкова послухався поради козаків, і коли Петро був неподалік Ясс, Підкова з козаками й волоським людом виступив проти Петра і вишикував попереду козаків, бажаючи, щоб вони першими вступили в бій; але козаки, не довіряючи волохам, не погодилися на це. Тоді Шах поставив на сторожі кількох козаків, щоб вони самі переконалися у нелукавому ставленні до них волохів: він звелів погнати попереду війська табуни коней і рогатої худоби, бажаючи зрушити цим з місця не приятельську піхоту, а перед стадом дозволив вийти вперед турецьким загонам. Усе так і сталося, і турки так довго гарцювали перед військом Підкови, що козаки стали втрачати терпець і самі почали рватися до бою. Але Шах, бажаючи, щоб турки під’їхали ближче, дещо забарився. І лише тоді, коли турків атакували, Шах звелів скерувати проти них ручну стрільбу. Наслідком цієї битви була поразка однієї частини війська Петра і втеча іншої. Козаки, скориставшись з цього, почали стріляти в худобу, виставлену Підковою; худоба, повернувши назад, почала давити рештки Петрового війська. Підкова, що був на правому крилі, і Шах на лівому швидко помітили це і разом ударили на своїх ворогів; вони з такою силою били й сікли розгублених неприятелів, що поклали на місці значну їх кількість; сам господар ледве встиг врятуватися з рештками війська втечею. Незважаючи на такий результат битви, Підкова все-таки дуже сумнівався, чи зможе він утримати за собою молдавські володіння, тим паче, що йому принесли звістку про значну допомогу, яка йшла до Петра від семигородського господаря Христофора Баторія, брата короля Стефана Баторія. Це діялося за розпорядженням самого короля, який був великим приятелем Петра і бажав, щоб молдавське господарство залишилося за ним. Тому Підкова вчасно виїхав із Ясс, попередньо захопивши 14 гармат, найцінніші речі й великі запаси продовольства. Старий хотинський пиркалаб, якого Копицький вигнав із Хотина і який жив по цей бік Дністра в маєтку Якуба Струся, довідавшись, що Підкова їде з Ясс, потай виїхав зі своєї криївки, раптово захопив Копицького і віддав його своїй сторожі, а потім разом з ним поїхав до свого господаря, але тут зіткнувся з козаками, котрих Підкова вислав назустріч Копицькому, щоб той міг безпечніше їхати з Хотина. Козаки одразу відібрали у пиркалаба Копицького, а його самого порубали на шматки, не пожалівши й жодного з його людей. Наближаючись до Сорок, Підкова міркував, як би йому йти на Низ: їхати полем він побоювався через великі сніги, а повз Немирів остерігався гетьмана і брацлавського воєводи, які за наказом короля намагалися його впіймати. Проти Підкови вийшов гетьман, але бачачи, що в нього дуже мало людей, не схотів нападати, міркуючи, що він і без пролиття крові захопить його у свої руки. Брацлавський воєвода Ян Збаразький, будучи в Немирові, запросив до себе кількох козаків разом з їхнім гетьманом Шахом. Тут воєвода оголосив їм про ті неприємності, які він мав від короля, не почуваючись ні в чому винним, через Івана Підкову, якого козаки вели на молдавське господарство, даючи цим привід турецькому султанові порушити мир. Воєвода порадив козакам серйозніше поставитися до цієї справи й не гнівити короля, а Підкові радив їхати до короля й виправдати свій вчинок, запевняючи, що такого лицаря, як Підкова, король прийме вповні милостиво. Воєвода навіть узявся провести Підкову до коронного гетьмана, а гетьман проведе його до короля. Козаки переказали ці слова Підкові, отож Підкова охоче прийняв пропозицію і вирушив з воєводою до гетьмана, подарувавши першому 12, а другому 2 гармати. Гетьман відіслав Підкову до Варшави, але король прийняв його неприхильно, звелів посадити до в’язниці, надягти на нього кайдани і приставити сильну сторожу. Довідавшись про це, турецький султан послав до Баторія свого чауша і через нього став вимагати видати Підкову йому. Стефан Баторій, хоч і не виконав вимоги султана, але, на догоду йому, звелів відрубати Підкові голову, що й було виконано у місті Львові 1578 року. Польський король на той час готувався до війни з російським царем, тому визнав за необхідне убезпечити себе з боку турків, для чого і стратив Івана Підкову.

Після страти Підкови козаки, помщаючись за його загибель, десь віднайшли його брата Олександра і з ним знову вдарили на Молдавію, і знову вигнали Петра з князівства. Але цим разом уже самі турки розбили козаків, багатьох з них забрали в Царгород, а виставленого ними претендента на молдавський престол, Олександра, посадили на палю[89].

Така сміливість з боку козаків пояснюється частково тим, що у своїх набігах на турецькі володіння вони знаходили співчуття не лише простого українського населення, а й знатних польських панів. Зокрема, турецький чауш, який приїжджав до польського короля 1578 року з вимогою видати Підкову, поскаржився на брацлавського воєводу Яна Збаразького і шляхтича Филона Кміту за те, що вони утримують у своїх володіннях козаків, здійснюють з ними напади на турецькі володіння і завдають туркам великих збитків. Оскільки з цього приводу Порта заявила нову вимогу, король Стефан Баторій відрядив до низовиків особливих комісарів на чолі з Яном Тарлом, які мали на меті вивчити питання про шкоди, завдані козаками татарам і туркам, і упокорити козаків; але відряджені комісари після довгих суперечок з козаками не змогли провести слідства і повернулися до короля ні з чим[90].

Король намагався зняти з себе усяку вину за дії козаків і, посилаючи навесні того ж 1578 року свого посла Мартина Броневського у Крим, звелів йому стосовно козаків сказати так: «Якщо козаки нападуть на татарські улуси, то це буде напевно без нашого відома: ми не лише не бажаємо їх утримувати, а навпаки, бажали б винищити, але у нас у тих місцях немає стільки військової сили, щоб справитися з ними. Для досягнення цієї мети ханський посол радив нам, по-перше, заборонити українським старостам давати їм селітру, порох, свинець і продовольство; по-друге, не дозволяти козакам жити в українських селах, містах і замках; по-третє, запросити старших козаків на королівську службу. Спробуємо, чи можна їх прихилити до себе»[91].

Не вдовольняючись цим, Стефан Баторій послав універсал до своїх прикордонних старост із докором за те, що вони діють разом з низовими козаками, дають їм у себе притулок і разом з ними ходять у турецькі володіння: «Не вперше вже я переконував панів старост не переховувати у себе низовиків і не постачати їх порохом, свинцем і продовольством; але вони мене не слухали і тим накликали спустошливий набіг татар на прикордонні місцевості. Останнім часом ханський посол прямо вказує, що ватажки низовиків Шах і Арковський зимували один у Немирові, а другий у Києві, і при цьому заявив, що ніякі подарунки не можуть втримати татар від наїздів, якщо козаки не припинять турбувати їхні володіння. За такого стану справ звеліли ми Костянтину Костянтиновичу князю Острозькому, київському воєводі, щоб він, виконуючи свій договір з перекопським царем, вирушив до Дніпра і прогнав звідти розбійників козаків, а хто з них потрапить йому до рук, карав би смертю. Всім же українським старостам наказуємо сприяти в цьому князеві Острозькому і так само ловити й карати смертю запорожців, коли вони розбіжаться з пониззя Дніпра»[92]. Про вжиті заходи проти козаків Стефан Баторій повідомив кримського хана, але відразу ж заявив, що він не певен, чи низовики після повернення посланого проти них князя Острозького знову не зібралися на Низу, оскільки вигнати козаків з «диких місць» досить важко, тим більше, що їх підтримує Москва, у чиї землі вони нерідко відходять, рятуючись від переслідування поляків[93].

Незважаючи на заходи Стефана Баторія, низовики не припинили своїх походів за Перекоп у татарські володіння і ходили з новими претендентами на престол у Молдавію, наприклад, з Петром Лакустою, волохом, що називав себе сином страченого турками Олександра. Квітня 17 дня 1579 року низові козаки отримали особливий універсал. У ньому король, називаючи козаків запорізькими молодцями, твердив, що оскільки вони вступили на королівську службу, то зобов’язані вірно служити королю й Речі Посполитій і у всьому коритися черкаському старості, який є їхнім начальником. Вони ж не чинять так і вже втретє здійснюють похід у Молдавію, чим порушують мирний договір Речі Посполитої з Туреччиною. Тут же король запевняв, що новий претендент на молдавський престол, який називає себе сином Олександра, — ошуканець і самозванець; вказував їм замість Молдавії на Росію, куди б вони могли ходити без перешкод і здобувати там більше слави, ніж у Молдавії; а на завершення вимагав повного послуху до себе, погрожуючи в іншому разі позбавити їх майна і життя[94].

Але знаючи з досвіду, як козаки на Низу приймають королівські універсали, Стефан Баторій не обмежився погрозами: він винайшов засіб, як знесилити і зменшити кількість низових козаків шляхом формування у Речі Посполитій так званих вибранців. Вибранцями назвали піхоту, що складалася за рішенням сейму з кожних двадцяти ланових людей по одному чоловікові. Вибори проводилися у кожному місті, містечку й селі і неодмінно за добровільним бажанням людини. Кожен вибранець, що погоджувався на королівську службу, мав споряджатися власним коштом — мати певного кольору одяг, рушницю, шаблю, сокиру, порох, свинець, і мусив з’являтися у призначене місце чотири рази на рік до ротмістра чи поручика. Натомість його звільняли від усіх громадських податків і повинностей у мирний і воєнний час. Отже, вибранцям не треба було задля заробітку йти за пороги, на пониззя Дніпра, у Великий Луг і тим збільшувати чисельність низового чи вільного козацтва[95].

Однак, не дбаючи про цей захід, низові козаки по-старому продовжували тривожити татар і турків своїми набігами, і 1579 року кримський хан, відряджаючи свого посла до Стефана Баторія, знову поскаржився через нього на козаків. На цю скаргу король відповів, що козаки — люди вільні, тому приборкувати й карати їх, як людей вільних, і важко і не випадає, хоч він усіма засобами намагатиметься стримати їх від набігів на татарські володіння[96]. На підтвердження своїх слів король у січні 1580 року розіслав із Варшави універсали до урядовців і шляхти Київського, Подільського, Волинського і Брацлавського воєводств, наказуючи їм відвертати «свавільних» людей від вторгнення у турецькі володіння[97].

Досить прохолодний тон відповіді польського короля кримському ханові з приводу скарги останнього на козаків пояснюється самими обставинами в Польщі. В цей час (починаючи з 1579 року) Польща вела так звану Лівонську війну з Москвою, тому дуже потребувала козаків. Протягом усієї Лівонської війни козаки допомагали полякам, здобуваючи біля Полоцька замки Красне, Великолуцьк, У свят, Туровлю, Нісцерд під керівництвом Франциска Сука, якихось Микити й Бирулі, беручи язиків при поході до Веліжа на Двіні, й особливо відзначилися біля Стародуба наприкінці 1580 року. Тоді ж, за словами польського літописця Бєльського, низові козаки зі своїм гетьманом Яном Оришовським вдерлися у московські землі і завдали там великої шкоди: вони спалили місто Стародуб і з великою здобиччю повернулися назад[98].

Повернувшись з Лівонського походу, козаки знову зосередили свою увагу на Крим, де на той час після смерті Девлет-Гірея ханом став Мехмет-Гірей. Бажаючи попередити внутрішні міжусобиці в Криму, Мехмет-Гірей виступив проти двох своїх молодших братів і змусив їх тікати «в поля». Але в полях їх, після довгих поневірянь, схопили козаки й відіслали до черкаського старости, князя Михайла Вишневецького[99].

1582 року кримський хан знову повторив скаргу на козаків[100], хоч скаргу цю, як здогадується польський літописець, викликало те, що турецький султан саме збирався у похід на Персію, тому особливо домагався усунення козаків з пониззя Дніпра. Стефан Баторій знову послався на те, що козаки люди вільні і впокорювати їх дуже важко. На це ханський посол сказав, що коли король не втихомирить козаків, то перекопcький цар не стане утримувати миру з королем, а вдереться у Польщу. Почувши це, Стефан Баторій після від’їзду посла кинув на Поділля 22 роти кінноти для попередження вторгнення татар[101].

Але татари цього разу не напали на Поділля, а козаки того ж 1582 року напали на ханських послів, що поверталися з Москви у Крим, і пограбували їх. Хан через свого посла став вимагати від Стефана Баторія відшкодування і заявив, що він чекає відповіді, сидячи на коні, і якщо король відмовиться, негайно вдереться у Польщу з сорока тисячами татар. На таку мову король відказав, що він не збирається відповідати за козаків, бо серед них стільки татар, скільки й людей інших націй, і що на погрози хана він готовий виставити власне військо. І справді, бажаючи попередити хана, Стефан Баторій наказав коронному гетьманові Замойському збирати війська, і коли гетьман оголосив похід, до нього з власними полками приєднався і князь Костянтин Острозький. Бачачи таку рішучість з боку польського короля, татари не зважилися напасти на польські прикордонні володіння, хоч вже підійшли до Дніпра і вчинили набіг на Поділля[102].

Щоб уникнути в майбутньому сутички з турками й татарами, король знову наказав прикордонній сторожі не допускати козаків до походів проти мусульман, але в середині того ж 1582 року, після так званого Запольського перемир’я, коли було оголошено про закінчення війни Польщі з Росією, у якій українські козаки брали активну участь, маси цих звиклих до війни людей почали залишати свої оселі на Україні й перебиратися на пониззя Дніпра[103]. Король, ще не знаючи задуму козаків, особливо вихваляв їх за подвиги в російсько-польській війні й 1583 року рекомендував радним панам козаків як людей, котрі виявили особливу доблесть, якій мають дивуватися й прийдешні покоління: «Треба, — казав король, — щоб на них звертали особливу увагу»[104].

Тим часом козаки, зібравшись на пониззі Дніпра й умовившись із прикордонною шляхтою, того ж 1583 року кинулися у Молдавію і спустошили її, а потім вдерлися у кримські володіння й відразу здобули фортецю Ягорлик і пограбували місто Тягиню. Довідавшись про це, король наказав прикордонному війську ловити й заковувати козаків. Козаки, своєю чергою, дізнавшись про королівський наказ, вжили своїх заходів: Київським воєводством вони пройшли в межі Московської держави і врятувалися там від переслідувань, лише частину з них спіймали і позбавили волі, закувавши в кайдани[105]. Після цього Стефан Баторій, бажаючи вигородити себе перед турецьким султаном, поспішив сповістити його, що набіг на турецькі міста вчинили люди свавільні, яких будуть суворо судити, а їхню здобич і відбиті гармати повернуть назад туркам. Султана дуже втішила така запобігливість, хоч він і вимагав жорстоко покарати винних у руйнуванні Тягині і навіть пригрозив королеві, що в майбутньому відповість війною на подібні напади з боку козаків[106].

Чи не щорічні набіги козаків на турецькі й татарські володіння, а отже, й постійні погрози Польщі з боку Туреччини й Криму давно вже змушували короля Стефана Баторія вживати рішучих заходів проти козаків, і якщо він відкладав запровадження серед козаків суворої дисципліни, то робив у цьому випадку поступку обставинам і потребам республіки.

Усі українські літописці приписують запровадження серед козаків «кращого ладу» королеві Стефану Баторію і відносять це до 1576 року[107], тоді як польські літописці XVI століття або зовсім мовчать про це, або обмежуються лише натяками, як робить це у своїй хроніці Бєльський. Під 1578 роком він записав усього два рядки, що король Стефан Баторій заспокоїв країну від турків, татар і козаків, яких лише підтягнув, поставивши над ними гетьмана Оришовського герба Правдич[108]. Такий же невиразний натяк подає у своєму універсалі від квітня 17 дня 1579 року і сам король Стефан Баторій з приводу нападу козаків з Петром Лакустою на Молдавію: «Оскільки ви вступили на нашу службу, то зобов’язані вірно служити нам і Речі Посполитій» та ін.[109] Тому сучасні історики й дослідники України датують урегулювання козаків, проведене Стефаном Баторієм, різними роками, але найвірогіднішою є все-таки дата «1583 рік»[110]. Що козацької регуляції не було 1576 року, видно з наведеної вище інструкції Баторія своєму послові Броневському, котрий їхав до Криму 1578 року: у ній король звелів повідомити Мехмет-Гірея, що він, за порадою самого ж хана, спробує запровадити лад у козаків, але що з цього вийде, не знає й сам. Так само є підстави вважати, що й 1581 року такого впорядкування у козаків ще не було, оскільки спійманих на той час у диких полях двох кримських царевичів, які втекли від хана Мехмет-Гірея, козаки передали черкаському старості, князю Михайлу Вишневецькому, а якби існував окремий козацький уряд, вони б мали передати їх власному начальству. Оригінальна грамота про козацьку реформу не збереглася, але її наводить у своєму універсалі 1655 року гетьман Богдан Хмельницький, датуючи 1576 роком. Суть реформи переказують усі українські літописці більш або менш повно, але загалом справа стосується одного.

«1576 року король польський Стефан Баторій, бачачи у козаків велику проти турків і татар хоробрість і відвагу, дав їм кращий лад: визначив їм гетьмана і старшину, дарував прапор, булаву, бунчук і печатку з військовим гербом, на якій зображено лицаря з мушкетом на правому плечі, з лівою, спертою на лівий бік, із шаблею при тому ж лівому боці і з рогом для вогнепального пороху і з перекривленим ковпаком на голові; крім того, після гетьмана король призначив їм обозного, двох суддів, писаря, двох осавулів, військового хорунжого й військового бунчужного, полковників, полкових старшин, сотників і отаманів; не дав лише король гармат козакам, тому що козаки, руйнуючи турецькі й татарські міста й фортеці, самі здобули собі гармати. Влаштувавши козаків, король звелів їм бути на сторожі проти татар у всій готовності біля дніпровських порогів; розмірковуючи ж про їхню хоробрість, він передбачливо зауважив, що буде від цих юнаків колись Річ Посполита вільною. Водночас король запровадив і запорізьким козакам кошового отамана і всю їхню старшину й надав, як і гетьманові, військові клейноди, лише на печатці їхній перед лицарем додав устромленого списа, що означає пильного воїна. Поза цим усім він, крім давнього складового[111] козацького міста Чигирина, дав ще низовим козакам для прожитку місто Терехтемирів з повітом і монастирем для влаштування у ньому хворих і на війні поранених. І всім козакам, як городовим, так і запорізьким, визначив платні по червінцю в рік та по кожухові, чим козаки довший час дуже тішилися»[112].

Так розповідає про козацьку реформу короля Стефана Баторія один з українських літописців. Детальніше про це йдеться у грамоті Стефана Баторія 1576 року кошовому отаманові Павлюку, наведеній згодом в універсалі Богдана Хмельницького.

«Богдан Хмельницкій гетман обоих сторон Днепра и войск запорожских. Панам, панам енеральной старшині, полковникам, полковой старшині, сотникам и черні всего воиска украинскаго и всякой кондиціи людем так же кому б о сем теперь и в потомніе часы відать належало объявляем сим нашим універсалом, иж атаман кошовій Войска низового Запорожского пан Демян Барабаш вобец з старшиною воисковою и атаманами курінними положили перед нами грамоту наияснійшаго короля польскаго Стефана Баторія в року 1575 місяца августа 20 дня на прошеніе антецессора нашего гетмана Якова Богданка и кошового низового запорожского войска Павлюка данную, в якой королевской грамоті написано, иж его королевская мосць, видячи Козаков запорожских до его королевского маєстату зичливую прихильность и рицарскіе отважніе служби, которыми завжди великіе бусурманекіе погромляючи сили, гордое их прагнене на кровь христіянскую до конца затлумили и пащеку их на корону полскую и на народ благочестивій украинскій рикающую замкнули и вход в Полщу и Украину заступили и всі их неищетніе силы и нагліе на народ христіанскій набіги грудмы своими сперли; якіе их служби нагорожаючи и дабы им Войска Запорожскаго козакам для зімовых станцій где было прихилность міти, также от непріятеля ранених своих заховуваты и лічиты, в других долегающих нуждах отпочинок маты и всякой пожиток ку волі своей забираты, а чтоб также и наперед заохочени были зичливо в войску служиты и против непріятелей отчизни своей охочо и неомилно отпор чиниты, — надает его королевская мосць козакам нызовым запорожским векуисте город Терехтемиров з монастирем и перевозом, опрочь складового старинного их запорожскаго города Чигирина, и от того города Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самого Чигирина и запорожских степов, ку землям Чигиринским подойшлих, всі землі и со всіма на тих землях насаженними містечками, селами и футорами, рибными по тому берегу в Дніпрі ловлями и иними угодіи; а вширь от Дніпра на степ, як тих містечок, сел и футоров землі здавна находилысь, и тепер так ся тое в их завіданьи мает заховаты: городок старінній же запорожскій Самар с перевозом и с землями вгору Дніпра по річку Орель, а вниз до самих степов нагайских и кримских. А через Дніпр и лиманы Дніпровій и Боговій, як из віков бивало по очаковскіе влуси, и в гору ріки Богу по річку Синюху; от самарских же земель через степ до самой ріки Дону, где еще за гетмана козацкого Прецлава Ланцкорунского козаки запорожскіе свои зімовныки мівали. И жеби тое все непорушно во вікы при козаках запорожских найдовалось, его королевская мосць тоею грамотою своею козакам запорожским укріпил и утвердил, и просил он пан кошовій запорожекій Барабаш со всім Воиском Запорожским и нашего на тое гетманского універсалу. Прекладают жалобу, же чрез могіе перешедшіе года от войни с татарами, турками, волохами, а на остаток и з ляхами Войско Запорожское внівеч изруйновалось и о таких утисках всі оніе их городки и землі з рук у их вилуплени, що не тулко коней своих, на яких в войску служать, але и себе чим прокормить с чего не мають. Мы теди Богдан Хмелницкій, гетман, хотя и удалялись от такого Войска Запорожского просби, відаючи их и самих от стародавних королей полских привилегіями умоцненних и особливіе кліноти и армату войсковую маючих, но же ми от всего воиска и народа украинского по обоим сторонам Дніпра далеко разшираючогось нам врученную моц и владзу як в воиску, так и по всіх городах и всім украинским народам диридовать маючи, так по той звіряной владзи нашой на тую просбу пана кошового и всего Войска Запорожского прихиляючись, тими всіми городами, містечками, селами и футорами и з их всякими угодіи, як от наияснійшого короля полского Баторія Войску Запорожскому надано владіть и пожитковать с того дозволяєм и чтоб тое все непорушно в их владзи во віки било сим нашим універсалом стверджаем в року АХНЄ ануарія Є (1655, січня 5); з Білой Церкви»[113].

Детально і старанно цю грамоту розглянув російський історіограф XVII століття Григорій Міллер і виявив, що вона містить пізніші вставки й додатки, що не відповідають хронологічним даним. Зокрема, з грамоти Сигізмунда III черкаському старості Олександру Вишневецькому «про заснування на пустому урочищі, званому Чигирин», відомо, що це місто засноване 1589 року, три роки після смерті короля Стефана Баторія[114]. Так само несвоєчасним є надання козакам міста Самари, оскільки його і 1576 року, і навіть значно пізніше зовсім не було, адже 1594 року німецький посол Еріх Лясота, який їхав по Дніпру до запорожців і зупинявся у гирлі Самари, жодним словом не згадує про існування при цій ріці міста Самарь, хоча про всі примітні місця й урочища протягом усієї своєї подорожі Лясота розповідає особливо детально й на диво точно[115]. Академік Г. Міллер вважає, що місто Самарь запорожці отримали вже за гетьмана Богдана Хмельницького. Окрім того, дивно припускати існування зимівників у Запоріжжі за гетьмана Прецлава Лянцкоронського, — існування їх можливе лише за умови осілості козаків, а за часів Лянцкоронського про таку осілість не могло бути й мови. Не можна не звернути уваги й на те, що в цій грамоті козаки, які жили в українських містах, і козаки з пониззя Дніпра змішуються в одне, і центральне місто перших віддане разом з тим і другим, тоді як запорожці не могли довести своїх прав на володіння згодом навіть рікою Самарою, не кажучи вже про землі вище Самари, а тим більше на містечко Терехтемирів, що лежить вище Черкас і Білої Церкви й дещо нижче Києва. Нарешті, у грамоті Стефана Баторія, як передано її в універсалі Богдана Хмельницького, є і явні суперечності: грамота то дає землі козакам у таких розмірах, у яких вони здавна володіли ними по Дніпру, то у пізніших границях, коли козаки межували з татарськими кочовищами[116].

Але сумніваючись в деталях грамоти Баторія, дослідники все-таки не сумніваються у проведеній королем реформі козаків.

Суть реформи полягала в тому, що король ввів на Україні так званий реєстровий список, куди було наказано вписати лише 6 тисяч козаків; за цими шістьма тисячами уряд лише й визнавав право на козацтво як вільний стан, а всі, хто був понад цю кількість, відраховувалися від козацького стану й переходили у стан людей посполитих. Внесені у реєстр 6 тисяч козаків поділялися на шість полків: Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський: кожний полк ділився на сотні, сотні — на околиці, околиці — на роти. Полкам належала земельна власність з поселеннями, яка давалася на ранг або чин кожному старшині, тому мала назву рангової землі. Всім реєстровим козакам визначили платню грішми й сукном[117]; їм видали особливі військові клейноди; було визначене Центральне місто Терехтемирів, з монастирем, шпиталем і суміжною землею; у місті Батурині вони отримали дозвіл мати власний судовий трибунал; замість старости й воєводи призначили особливого «козацького старшого», Зобов’язаного коритися польському коронному гетьманові, козаки звичайно звали його гетьманом[118]. Крім «старшого» решту старшин — полковників, суддів, осавулів, писарів — козакам дозволили обирати самим. За цією реформою козаки мали утримувати окремий гарнізон у Терехтемирові і сторожу з 2 тисяч чоловік за порогами Дніпра.

Реформа Баторія мала подвійну мету: з одного боку король, вносячи у реєстр козаків, хотів зробити їх слухняними своїй волі і, так би мовити, знешкодити їх для держави; а з другого боку, даючи козакам власну організацію і визнаючи за ними право на станове існування, король розраховував використати їх як бойову і завжди готову до походів силу проти одвічних і страшних ворогів Речі Посполитої татар і турків. Отож, навряд чи справедлива та загальноприйнята думка про реформу Баторія, буцімто визнаючи права на існування 6 тисяч козаків і викидаючи за рубіж їхню масу, король тим самим у майбутньому хотів зовсім знищити козацтво. Це важко припустити хоч би тому, що в особі козаків король Стефан Баторій мав постійне, а не тимчасове й випадково набране військо, яке в будь-який час можна було протиставити мусульманам та іншим ворогам Речі Посполитої. Стефан Баторій міг прагнути лише до того, щоб знешкодити дії козаків, а не до того, щоб викоренити їх без сліду.

Для запорізьких козаків реформа короля Стефана Баторія мала те важливе й вирішальне значення, що з неї власне й починається окреме існування низових козаків: увівши реєстр, Стефан Баторій поклав початок поділу українських козаків на городових, чи українських, званих ще реєстровими, і низових, чи власне запорізьких, козаків. Лише з цього часу з’являються фактичні вказівки на існування у низових козаків Січі у значенні ядра чи столиці низового товариства й кошових отаманів у розумінні головних і ні від кого не залежних начальників низового війська.

Але, крім поділу українських козаків на городових і низових, рішучі заходи короля Стефана Баторія для упорядкування козацького стану мали, як і Люблінська унія, ще й те значення, що збільшили чисельність низових козаків і дали їм можливість діяти з цього часу сміливіше, ніж досі: багато українських козаків, невдоволених розпорядженням короля, не потрапивши в королівський реєстр, утекли на пониззя Дніпра, і, будучи порушниками королівської волі, не могли вже повертатися назад у міста України і мусили залишатися на Низу. Перебуваючи там, вони мимоволі формувалися в окремі невеликі гурти, громади або курені, що початково були своєрідними земляцтвами: курінь Батуринський, тобто громада земляків з-під Батурина; курінь Канівський, тобто земляки з-під Канева; те саме можна сказати і про курені Крилівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Кальниболотський, Стеблівський, Донський та інші. Із дрібних груп чи куренів склалася згодом більша одиниця громади, так званий «вельможний Кіш славних низових козаків». До його складу входили люди різних народностей, не виключаючи навіть татар і турків, але переважаючим елементом були українці із ближчих до запорізьких степів подніпровських міст Черкас, Канева, Крилова, Києва та інших. Наплив українців у Запоріжжя, що значно посилився з часу Люблінської унії 1569 року, ще більше зріс за часів козацької реформи короля Стефана Баторія.

«Таким чином запорізьке козацтво, — зауважує спеціальний дослідник питання зародження козацтва, — виникло під сукупною дією тих самих факторів, які створювали й українське козацтво, і хоча вторинність формації, що супроводжувалася деякими окремими умовами, надавала запорізькій громаді особливого характеру, але загалом запорізьке козацтво було продуктом тих самих первинних причин, що й козацтво українське. Привнесений Люблінською унією у південноруські краї новий суспільний лад, вивищення одних класів населення над іншими, приниження й поневолення вільного населення степової смуги змушували це останнє шукати виходу у втечі; пусті місця за порогами дали притулок цим утікачам, а близькість татар зробила можливим їхнє незалежне існування тут, оскільки в цих місцях брати земельні ділянки, через небезпеку з боку татар, особам шляхетського стану було невигідно. Умови розселення і сусідство татар ще більше позначилися на побуті запорізького козацтва. Людей, які покидали населені місця, переважно у степовій смузі, і йшли в степи за Синюхою і Оріллю як колонізатори, приходило порівняно до просторів краю небагато, а татари були безпосередніми сусідами. З огляду на пристосування до умов місця за порогами мусило зародитися своєрідне напівкочове колонізаторство. Саме такими колонізаторами-напівкочовиками ми й бачимо запорізьких козаків у перші часи існування запорізької громади. Та найпершим фактором утворення запорізького козацтва було сусідство з татарами. Запорізьке козацтво є переважно наслідком зіткнення двох різних племен, двох несхожих культур: з одного боку, племені й культури слов’ян, зокрема південноросів, з другого — племені й культури тюркської, зокрема кочових татарських орд. Ці племена, проживши здалека одне від одного свою історичну долю і ставши тепер сусідами, були різні за расою, за внутрішнім складом, за способом життя, тож неминуче мусили прийти до ворожих стосунків між собою. Кримські орди систематично з року в рік здійснюють набіги на південноруські землі. Грабунок і спустошення цих земель, ясна річ, викликає тут роздратування, що змушує відплачувати своїм переслідувачам тим же. Зустрілися дві ворожі одна одній сили: народ слов’янського кореня, осілий, котрий пройшов уже кілька стадій культури, і народ тюркського кореня, напівкочовий, який перебував на стадії примітивної культури. Кожна з цих сил, міцна по-своєму, у боротьбі з іншою використовувала ті засоби, які в неї були. Татари ордами нападають на південну Русь — осіла Русь висуває для боротьби воїнів-козаків; набіги татар продовжуються, і відсіч, пристосована до культури, побуту і внутрішнього ладу, що склався у державі на даний момент, ускладнюється: в українській козаччині, в процесі її подальшого розвитку, виділяється і складається в особливий тип — запорізьке козацтво»[119].

Перебуваючи у безпосередньому сусідстві з татарами, запорізькі козаки запозичили від них значно більше, ніж козаки городові чи українські. Від татар, зокрема, запорожці перейняли такі назви, як кіш, отаман (правильніше одаман), осавул, товмач, чауш, чабан, бунчук, буздиган та ін. Водночас запорізькі козаки перейняли й гоління голови, крім чубів[120], східні шаровари, широкі кольорові пояси, сап’янові чоботи з гострими носками, високі гостроверхі шапки, сукняні жупани східного крою; навчилися готувати собі бринзу[121], пастрьому чи в’ялене м’ясо, бузу — напій з кислого молока тощо.

Почавши з ролі промисловців, торговців (чумаків), рибалок, здобичників, низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової проти мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців проти турків і татар слов’янської народності. Вже 1610 року запорізькі козаки казали про себе, що вони «з давніх часів», вступаючись проти поганського народу за православну віру, часто втрачають здоров’я і життя своє у війні з татарами й турками, звільняють з неволі народ християнський, здобувають багато турецьких і татарських язиків і полонених на користь короля, Речі Посполитої, сенаторів і панів коронних, задля хвали божої, милості храмів господніх і розмноження народу християнського, чим завжди надавали й надають послугу вітчизні своїй, «не лютуючи о здоровы и животі своем»[122]. З тих часів, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони стали в очах своїх одноплемінників лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим іменем увійшли на сторінки слов’янської чи взагалі світової історії.




РОЗДІЛ 3


БАТЬКІВЩИНА САМІЙЛА ЗБОРОВСЬКОГО. — РОЛЬ ЗБОРОВСЬКИХ ПРИ ОБРАННІ КОРОЛІВ ГЕНРІХА Й БАТОРІЯ НА ПОЛЬСЬКИЙ ПРЕСТОЛ. — ЗЛОЧИН САМІЙЛА ЗБОРОВСЬКОГО, БАНІЦІЯ І ЗАДУМИ ЩОДО ПРОСЛАВЛЕННЯ СВОГО ІМЕНІ Й ГЕРОЙСЬКІ ПОДВИГИ. — ПОХІД ЗБОРОВСЬКОГО ПО ДНІПРУ Й ПОБАЧЕННЯ З КОЗАКАМИ. — ПЛАНИ ПРО ПОХІД У МОЛДАВІЮ. — СПІЛКУВАННЯ З КРИМСЬКИМИ ПОСЛАМИ Й ДУМКА ПРО ПОХІД НА ПЕРСІЮ СПІЛЬНО З ТУРКАМИ Й ТАТАРАМИ. — ВІДМОВА ЗБОРОВСЬКОМУ НИЗОВИХ КОЗАКІВ. — ПОСОЛЬСТВО ЗБОРОВСЬКОГО ДО МОЛДАВСЬКОГО ГОСПОДАРЯ І РУХ ЙОГО ПО ДНІПРУ ДЛЯ ПРОМИСЛІВ. — СУТИЧКА НИЗОВИХ КОЗАКІВ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ. — МАРНЕ ЧЕКАННЯ НА ПРОБИТОМУ ШЛЯХУ ЗВІСТОК ВІД МОЛДАВСЬКОГО ГОСПОДАРЯ. — ТРУДНОЩІ ЗБОРОВСЬКОГО У СТЕПУ, ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ І СТРАТА ЗА НАКАЗОМ КОРОЛЯ СТЕФАНА БАТОРІЯ.


Та як не намагався король Стефан Баторій упорядкувати козацький стан і підкорити його своїй волі, він усе-таки виявився безсилим і 1583 року низові козаки здійснили великий похід під керівництвом родовитого поляка Самійла Зборовського в заборонену їм турецьким султаном і польським королем Молдавію.

Самійло Зборовський був молодшим із шести синів краківського каштеляна й володів містом Золочевом Львівського повіту в Галичині. Перебуваючи при дворі польського короля Генріха, Самійло Зборовський вступив у поєдинок біля воріт краківського замку з Яном Тенчинським і в запалі гніву вбив перемишльського каштеляна Ваповського, котрий захищав Тенчинського. Тому, боячись королівського суду, він утік до трансільванського господаря Стефана Баторія. Коли згодом постало питання про вибори польського короля після втечі Генріха Анжуйського, усі Зборовські стояли за Стефана Баторія і сприяли його обранню королем. Ставши королем Польщі, Баторій полегшив становище Самійла Зборовського тим, що не стратив його, як вимагали закони польської республіки, а лише оголосив банітом, та й то без позбавлення честі. Самійло Зборовський, бажаючи заслужити милість короля, шукав нагоди, аби вирізнитися якимось незвичним подвигом і знову наблизитися до королівського двору. Ситуація у Польщі й Росії того часу цілком йому сприяла. На той час король Стефан Баторій вів війну з російським царем Іваном IV на західному кордоні Росії, а разом з Баторієм хотіли діяти низові козаки. Не маючи поміж собою спільного вождя і довідавшись про подвиги Зборовського та його задуми, низові козаки вирядили до нього посланців і запропонували йому звання свого гетьмана[123] і похід у південно-східні окраїни московських володінь. Самійло Зборовський подякував запорізьким молодцям за честь і, відсилаючи назад їхніх посланців, передав на Низ Дніпра гроші й подарунки для війська. Відпустивши козацьких посланців, Зборовський почав готуватися і пунктом свого походу назвав місто Путивль. Звістка про наміри Зборовського небавом докотилася до Молдавії і Криму. Не знаючи справжньої мети походу Зборовського й очікуючи великого лиха від козаків, молдавський господар і кримський хан Мухаммед-Гірей поспішили прислати до Зборовського своїх гінців із мирними пропозиціями: господар обіцяв йому 500 коней, а хан — право на молдавське господарство, якщо лише Зборовський облишить свої наміри. Але Зборовський навесні 1583 року[124], в супроводі гайдуків, улюбленого кухаря й багатьох любителів воєнних пригод рушив у путь. Дійшовши до міста Канева, він посадив свій загін у човни й рушив униз по Дніпру, а коней наказав вести суходолом понад Дніпром. Нижче Канева Зборовського зустріли посланці від козаків і привітали його промовою. Прийнявши посланців, Зборовський відпустив їх у Січ з новими подарунками низовому військові. Проїжджаючи повз Черкаси, козаки отримали запрошення від старости черкаського замку покинути Зборовського і пристати до нього, але низові лицарі визнали його пропозицію незгідною із власною честю і відповіли цілковитою відмовою. Поступово спускаючись униз по Дніпру, Зборовський дійшов до гирла лівої притоки Дніпра Псла і тут зупинився на якийсь час, збираючись дочекатися прикордонного старости, який перед виступом Зборовського пообіцяв сприяти його вторгненню у південно-східні кордони російських володінь. Та не отримавши ніякої допомоги від старости, Зборовський облишив свої плани щодо Путивля і вирішив скористатися пропозицією кримського хана йти разом із козаками на молдавського господаря. Тут до Зборовського звернулися низові козаки й запропонували йому їхати по їхні війська. Тоді Зборовський залишив гирло Псла, дійшов до гирла річки Самари, де зустрів 200 «річкових» козаків разом з їхнім отаманом, котрі полювали й рибалили. Полюючи, ці річкові козаки залишали собі шкури, а м’ясо відсилали за пороги козакам-воїнам. Від гирла Самари Зборовський вступив у страшні дніпровські пороги; пройшовши чотири з них і зупинившись перед п’ятим, найгрізнішим, Ненаситецьким, він несподівано для себе і для кількох сотень своїх супутників-поляків потрапив у засідку низових козаків. Запросивши Зборовського до себе як ватажка, козаки раптом засумнівалися в його справжніх планах і подумали, що він іде в Запоріжжя не задля походу разом з ними на московські міста, а щоб упокорити самих козаків. Потрапивши в таку пастку, Зборовський однак зумів розвіяти сумніви й підозри козаків щодо своїх планів і довів, що не має ніяких ворожих замірів і готовий поділити з ними весь тягар бойового життя. Козаки повірили запевненням Зборовського і врешті дали йому 80 лоцманів для проведення суден через інші пороги Дніпра. Але тут виявилося, що декотрі із супутників Зборовського, побачивши навіч, що таке переправа через дніпровські пороги, не зважилися далі йти за своїм ватажком і, зійшовши на берег, повернули назад. Та сам вождь не злякався порогів і, переправившись через решту з них, щасливо пристав до великого й гарного острова Хортиці, на якому колись перебував знаменитий вождь, князь Дмитро Іванович Вишневецький. Дійшовши до Хортиці, Зборовський розташувався тут на відпочинок, і не раз бачив, як у різних місцях пустельного степу з’являлися татарські вершники, пильно стежачи за козаками і вичікуючи можливості поживитися якимось козацьким добром. Після ночівлі на Хортиці Зборовський поплив далі, але тут на його загін налетіли хмари сарани, і від її смороду стали пухнути люди, а від її трупів, з’їдених разом з травою, здохла частина коней, що йшли берегом Дніпра за вождем. Спустившись нижче урочища Микитин Ріг, Зборовський зустрів депутацію, вислану йому назустріч козаками з привітанням і добрими Побажаннями в його справі. Зборовський, вислухавши мову посланців, подякував військові за виявлену пошану й радісне привітання, після чого в супроводі козаків вирушив у те місце, де вони жили. Те урочище називалося Томаківським островом, який був таким великим, що на ньому могло б жити двадцять тисяч людей і чимала кількість коней. На острові було велике, багате на рибу озеро. Тільки-но козаки вийшли на берег, усі радісно привітали Зборовського і відразу ж під рушничну стрілянину проголосили гетьманом. Наступного дня у присутності численних козацьких зборів на військовій раді Зборовський отримав булаву. Вручаючи новообраному гетьманові булаву, козаки сказали йому, що хоч вони й дуже раді бачити вельможного пана начальником свого війська, та найвище цінують мужнє серце і славні справи людини: «багато чули ми про тебе від сусідніх народів і від власних братів, — знаємо, що Бог завжди допомагав тобі проти всіх твоїх ворогів». Відповідаючи на промову козаків, «гетьман» сказав, що приїхав на Запоріжжя саме задля справи, а не через прагнення осягнути владу над таким мужнім військом, як прославлені низові лицарі, що себе він вважає лише наймолодшим членом усього козацького війська й охоче виконуватиме його мудрі у всьому поради.

Після проголошення Зборовського «гетьманом» низові козаки поцікавилися його подальшими планами й почули у відповідь, що на пропозицію кримського хана, який обіцяв надати Зборовcькому молдавське господарство, він має на меті зв’язатися з ханом і згодом вести козаків на Молдавію. Козаки схвалили план Зборовського і вирішили спорядити посольство до хана. Через посланців Зборовський просив визначити йому місце для зустрічі й переговорів із представниками хана в якомусь відлюдному урочищі. У відповідь на прохання було обрано місце на лівому березі Дніпра, в татарських володіннях, Карай-тебен, у якому звичайно відбувався обмін полоненими між татарами і християнами і яке через це називалося татарським і козацьким форумом або ринком.

Визначеного дня Зборовський виїхав у Карай-тебен і тут зустрів ханських посланців із дванадцятьма багато вбраними кіньми і з трьома парчевими каптанами, присланими як подарунок козацькому гетьманові. Ханські посли одягли Зборовського в багатий каптан, назвали його від імені свого володаря сином хана й пообіцяли йому молдавське господарство, прохаючи за це лише двох речей: дочекатися на Дніпрі повідомлення від султана і втримати своїх козаків від набігів на татарські селища.

Домовляючись із ханськими послами, Зборовський сказав їм про те, що йому хочеться не стільки того, щоб добитися від Мухаммед-Гірея молдавського господарства, скільки того, щоб отримати від хана допомогу війська і разом з ним іти до свого короля Стефана Баторія проти московського царя Івана. На це Зборовському відповіли, що хан з величезним бажанням виконав би це прохання козацького вождя, але за наказом падишаха мусить іти в похід проти персів. Зборовський, почувши від ханських посланців про майбутній похід турків і татар проти персів і втративши надію принести користь своєму королеві, вирішив, не порадившись попередньо про це з козаками, запропонувати свої послуги турецькому султанові для походу в Персію. За послугу султанові він нічого не просив, вимагав лише від кримського хана гарантій цілковитої недоторканості своєї особи, для чого просив прислати в домовлене місце особливого поручника (мусталіка), який поклявся б у тому, що козацького вождя за весь час його перебування з татарами ніяким чином не зведуть зі світу. Домовившись про місце й час побачення з ханським поручником, Зборовський щасливо від’їхав до свого війська, яке тоді перебувало на острові Чортомлику, і сповістив лицарство про те, що замість походу на Молдавію він збирається повести їх на персів спільно з турками й татарами. Почувши про таке несподіване й цілком небажане рішення Зборовського, козаки зчинили крик і стали доводити йому, що з турками й татарами козаку, людині православної віри, зовсім не слід зв’язуватися, бо всі вони — невірні пси, які ніколи не дотримують свого слова, завжди живуть брехнею і цього разу також думають лише про оману й безголів’я козаків і самого «гетьмана».

Лише незначна кількість козаків погодилася йти за Зборовським у Персію, основна ж маса, обравши собі якогось отамана й налічуючи до трьох тисяч чоловік, рішуче відмовилась іти за ним і зчинила проти нього таку бучу, що Зборовський розгубився і не знав, як йому припинити розбрат серед козаків. Як справжній польський пан, звичний до цілковитого самовладдя, він спробував скорити козаків страхом і послав сказати їм, що як вони негайно не втихомиряться, то він із рештою козаків, які погодилися іти з ним на персів, силою приборкає заколотників. Замість відповіді на цю вимогу козаки скликали раду і на ній вирішили насипати Зборовському піску за пазуху й кинути його у Дніпро. Зрозумівши перебіг справи, Зборовський несподівано вийшов на раду і виявив козакам повну смиренність, чим заспокоїв бунтарів; а далі, покликавши до себе козацького отамана, заявив, що він нікого не змушує іти в похід на Персію і надає кожному право вільно вибирати — залишатися на Дніпрі чи йти за ним. «Про одне лише прошу тих, хто залишиться, — не нападати за моєї відсутності на татар, бо цим вони б образили короля і Річ Посполиту, та й моя голова була б у небезпеці в хана».

Коли козаки заспокоїлися після заворушення, прибули посланці від хана з поручником, який оголосив, що хан з особливою радістю готовий прийняти «гетьмана» в похід проти персів і через свого поручника запевняє у цілковитій безпеці вождя козаків. При поручникові було 1000 татарської кінноти, кількасот знатних мурз і ще більше простого пішого люду.

Прибувши на умовлене місце, ханський поручник послав до запорізького Коша 300 мурз і через них просив «гетьмана» з’явитися до нього для принесення йому клятви і для негайного походу на Персію.

І знову серед козаків почалося хвилювання: одні хотіли йти в Персію, інші відмовлялися самі й радили Зборовському відмовитися від цієї хоч і заманливої, але вельми небезпечної справи. Але Зборовський, захоплений прагненням побачити далеку Азію і бажанням на місці вивчити всі методи воєнних дій східних людей, наполягав на своєму, розпорядився про підготовку всього необхідного для від’їзду і наказав привести йому коня. Та кінь виявився надто гарячим, отож почали шукати іншого, спокійнішого. Чекаючи цього коня, Зборовський, уже готовий до походу, із шаблею при поясі й сагайдаком через плече походжав поміж рядами козаків. Тут до нього підійшов його улюблений кухар і почав умовляти його скуштувати щуку: «Пане мій, мабуть, я тебе вже не побачу; є у мене добра щука, — скуштуй на дорогу». Зборовського до сліз зворушило прохання кухаря і він погодився поїсти щуки. Коли він їв, до нього підвели спокійного коня, і Зборовський уже хотів сідати на нього, але перед цим звернувся до мурз, які його чекали, з вимогою поклястися в його безпеці. Але мурзи відповіли, що за них перед ним присягне ханський поручник. Та в цю мить до Зборовського раптом підскочили козаки, ухопили його на руки і швидко понесли до берега Дніпра. Сівши в човни, вони блискавично випливли на середину ріки й почали стріляти в мурз. Ті негайно поскакали геть, а козаки щасливо привезли гетьмана до свого війська і, радіючи з врятування свого вождя, стріляли з рушниць, співали пісні, грали на кобзах.

Щоб заспокоїти свого «гетьмана», козаки привели до нього знайдених десь християнських невільників, які втекли з полону, і змусили їх розповісти Зборовському про те, що татари готували йому неволю, а його супутникам — найлютішу смерть на гострій палі. Зборовський повірив цьому й почав намагатися з усіх сил, аби роз’єднати сили татар і не допустити їх до походу в Персію. А хан, дізнавшись про це, вислав до козацького вождя третє посольство з великими дарами і з обіцянкою обов’язково дати йому молдавське господарство, якщо тільки він не шкодитиме татарам.

Залишившись у Запоріжжі, Самійло Зборовський став отримувати листи з Польщі від свого брата Криштофа, вельми тривожні за змістом. Із цих листів Зборовський довідався, що, незважаючи на допомогу, отриману королем Стефаном Баторієм при вступі на польський престол, король наблизив до себе не Зборовських, а Замойських. Криштоф Зборовський у своїх листах ганьбив короля, вважаючи його негідним носити високе королівське звання, і сповіщав брата про свій намір організувати партію солідарних із ним панів, аби принизити гідність короля. А Самійлові брат радив триматися з турками мирно, щоб не викликати невдоволення панів, які схилялися до партії Зборовських, радив узагалі покинути Запоріжжя і, з огляду на важливі політичні справи, їхати до Польщі. Низовим же козакам той самий Криштоф Зборовський писав, що його брат Самійло приїхав до них тільки заради того, аби боротися з турками, і висловлював надію, що козаки не відмовляться допомогти й родині Зборовських у якій-небудь важливій справі в самій Польщі.

Таким чином Самійло Зборовський, зв’язаний проханнями брата про мирні стосунки з мусульманами, не міг здійснити нічого іншого, хіба що їздити низом Дніпра та його приток, маючи на меті лише степове полювання. Їздячи придніпровськими степами, він намагався наблизитися до рідного Поділля, але тут через люту сарану втратив багато коней і, потрапивши врешті-решт у скруту, згадав про тих 500 коней, які пропонував йому перед поїздкою у Запоріжжя молдавський господар. Тепер ці коні Зборовському дуже б знадобилися. Козацький вождь послав гінців до молдавського господаря, прохаючи за їх посередництвом, аби господар за чотири тижні часу від дня виїзду гінців виставив на Пробитому шляху, біля Бугу, 500 обіцяних коней.

До цих труднощів у Зборовського небавом додалися й інші: козаки, які були в загоні Зборовського, довідалися від християнських невільників, які втекли до них, про близькість татарських пасовищ і рухомих кошів і захотіли скористатися з цього. Марно Зборовський намагався відмовити їх, вказуючи на укладений між Туреччиною і Польщею мир: козаки не могли спокійно бачити татар, не грабуючи їх. Тоді Зборовський, прагнучи вдовольнити цю потребу козаків, роздав старшим із них наявне в нього майно, одяг, зброю, коней і гроші, й козаки заспокоїлися.

Відвернувши сутичку козаків із татарами, Зборовський мусив турбуватися і про те, щоб відвернути зіткнення їх із турками. З ними козаки зіткнулися через добування ними солі біля берегів приморських островів між лиманом Дніпра й морем, які охороняла турецька сторожа на галерах. Маючи достатньо риби та птиці, супутники Зборовського особливо потребували солі. Зборовський не раз посилав їх до гирла лиману по сіль і завжди давав своїм промисловцям окремий загін воїнів для захисту на випадок турецького нападу. Під час одного з цих походів козаки мало не вступили в бій з турками й уникли його лише тому, що не встигли заманити неприятеля у тісне місце. Тим часом Зборовський, почекавши трохи своїх посланців від молдавського господаря і не одержавши від них жодної звістки і маючи й надалі велику потребу в конях, нарешті вирішив особисто вирушити в Молдавію. Йти вирішили спочатку Дніпровським, далі Бузьким лиманом, потім рікою Бугом і до Пробитого шляху. Для полегшення руху рікою пустили лише човни з припасами й рибальськими снастями, а самі козаки мали просуватися берегами ріки. Незабаром про виступ Зборовського на Низ Дніпра довідались татари і дуже сполошилися. Їхня тривога була такою сильною, що сама ханша втекла в чорні ліси. Зборовському про це розповідали втікачі-невільники, отож він поспішив заспокоїти ханшу через своїх посланців, пояснивши мету свого походу. Але татари не дуже довіряли Зборовському і чекали найгіршого.

Тим часом козаки, рухаючись Дніпром, дійшли до турецької фортеці Аслам-город, під стінами якої зовсім недавно загинув славний козацький вождь Богданко, князь Ружинський. Чудово пам’ятаючи подвиги Богданка, козаки палали бажанням ударити на фортецю, але Зборовському, хоч і з немалими труднощами, вдалося стримати їх від цього. Зате під час переговорів Зборовського з висланими до нього татарами один із козаків не стримався і вистрелив у татарина. Зборовського це так обурило, що він хотів стратити винного, але проти цього виступило все військо, захищаючи свого товариша, який, на їхню думку, був «характерником», себто людиною, яка вміла замовляти ворожі кулі й робити їх безпечними для себе особисто і для всього свого загону. З цього приводу вождь довго сперечався з козаками, й помиритися Зборовському вдалося з великими труднощами.

Після примирення Зборовський і козаки продовжували похід. Вийшовши у дніпровський лиман, Зборовський вислав поперед себе один загін Бугом, до Пробитого шляху, для відшукання козацьких послів. Цей загін зустрів на своєму шляху 13 турків і, взявши їх у полон, пішов далі, не сповістивши про це Зборовського. А Зборовський, запасшись рибою і дичиною на морських островах, пішов далі лиманом Дніпра, не переходячи на Буг. Не передбачаючи ніякої небезпеки, Зборовський піднімався рікою вгору, аж раптом рано-вранці якогось дня побачив перед собою турецький флот із 9 галер і безлічі човнів. Не зважуючись вступити у битву, супутники Зборовського поспішили пристати до берега. Турки мали намір переслідувати козаків, але через мілину на ріці не могли цього зробити. Одна з галер, погнавшись за козаками, сіла на мілину й обмежилася тим, що вистрелила з гармати по човні Зборовського. Ядром був убитий один козак. Козаки кинулися було до цієї галери, щоб узяти її на абордаж, але до неї зійшлися всі інші судна, і турки, стріляючи по козацьких чайках, завдали їм такої шкоди, що козаки поспішили підійти до правого берега ріки, залишили біля нього свої нехитрі човни і залягли в ямах, виритих дикими кабанами в пісках. Побачивши, що ям замало для усього війська, козаки негайно почали копати нові земляні укріплення. Зауваживши це, турки вирішили зайти козакам у тил і виділили для цього дві галери, які пішли до правого берега ріки на дві милі нижче козацького табору. Помітивши цей маневр своїх ворогів, козаки спішно зняли зі своїх човнів припаси і кинулись у степ. Зборовський, побачивши це, почав зупиняти козаків, дорікаючи, що їм бракує мужності: «Чи ж вам так чинити, коли всі народи певні, що мужністю ніхто не зрівняється з вами?»

А турки вже встигли висадитись на правий берег ріки й обійти козаків. Але їхній напад виявився невдалим, і вони, зазнаючи втрат, кинулись у Дніпро.

Відбившись від турків, козаки пішли берегом уздовж дніпровського лиману до гирла Бугу і тут потрапили під перехресний вогонь: з поля на них напали татари, рікою ж переслідували турки. Козаки хотіли уникнути хоч би турецької флотилії і темної ночі зважилися повернути назад, обійти з тилу турецький флот і швидко повернути у Буг. Але цей маневр виявився невдалим, сміливці заплатили за нього власною свободою, припасами й човнами. У Зборовського залишилося лише 8 човнів, у яких лежали поранені козаки й трохи продовольства. І з цими залишками флоту він дістався гирла Бугу. Але тут він опинився у надто скрутному становищі: припаси продовольства закінчилися, рибальські снасті пропали, а навколишня місцевість була цілковитою пустелею, без звірів і дичини. Єдиною втіхою Зборовського було те, що в гирлі Бугу він зустрів свій кінний загін, який ішов за ним правим берегом Дніпра. Сили Зборовського зросли до 2500 чоловік, зате питання продовольства надалі було безнадійним; зоставалося хіба що з’їсти коней, щоб не померти з голоду.

Забивши частину коней, Зборовський визнав за ліпше залишити основну масу свого війська біля Бугу, а самому кинутись у степ до Пробитого шляху й шукати там молдавських послів. Але замість послів він знайшов там лише сліди якоїсь стоянки і жодного степового звіра, яким би можна було вгамувати страшний голод. Єдиною їжею Зборовського та його супутників були жолуді, які де-не-де траплялися на його шляху. Після довгих поневірянь Зборовський натрапив на якомусь Кривому шляху на посланий ним до молдавських послів загін козаків. Той перебував у такому ж сумному становищі, як і військо Зборовського: загін ніде не бачив молдавських послів, довго блукав дикими степовими місцями, зазнав великих злигоднів від голоду і врешті вирішив розбити табір серед степу й чекати на свого «гетьмана». Єдиним багатством цього загону були рибальські снасті, якими негайно заволоділи супутники Зборовського. Та ледь устигли голодні козаки дещо підживитися виловленою рибою, як пролунала звістка, що десь неподалік з’явився загін молдавської кінноти. Зборовський не гаючись почав готуватися до нападу на молдаван, аби відняти у них харчі. Але невдачі й далі переслідували козацького вождя: молдавський загін зник так само несподівано, як і з’явився.

Після довгої низки невдач Зборовському не залишалося нічого іншого, як повернутися до основної маси свого війська, розташованого біля Бугу, й облишити всі свої заміри, що він і вчинив. Повернувшись до Бугу, він застав своїх козаків у найсумнішому становищі: вони їли оленячі ратиці, роги, їли старі кості диких тварин, що валялися по степу. Тоді Зборовський довів своїх козаків до Саврані та Брацлава, а сам повернувся на батьківщину. Але на батьківщині козацького «гетьмана» чекала лиха доля: агітація Зборовських проти короля і ворожнеча їхніх противників Замойських спричинилася до того, що Самійла Зборовського схопив Ян Замойський, і за наказом короля його стратили за воротами Краківського замку 26 дня травня 1584 року[125].




РОЗДІЛ 4


НАПАД КОЗАКІВ НА КРИМСЬКІ ВОЛОДІННЯ. — СКАРГИ КРИМСЬКОГО ХАНА НА КОЗАКІВ КОРОЛЕВІ СТЕФАНУ БАТОРІЮ. — ПОСОЛЬСТВО БАТОРІЯ ДО НИЗОВИХ КОЗАКІВ (ШЛЯХТИЧ ГЛУБОЦЬКИЙ) І РОЗПРАВА КОЗАКІВ З КОРОЛІВСЬКИМ ПОСЛАНЦЕМ. — ПОХІД КОЗАКІВ З ОТАМАНОМ ОРИШОВСЬКИМ НА КРИМСЬКІ УЛУСИ ТА МИРНІ ПРОПОЗИЦІЇ ХАНУ ІСЛАМ-ГІРЕЮ. — ЗДОБУТТЯ КОЗАКАМИ ФОРТЕЦІ ОЧАКІВ І ПОГРАБУВАННЯ УЗБЕРЕЖЖЯ КРИМУ. — ДІЇ НАСТУПНИКА ІСЛАМ-ГІРЕЯ, КАЗИ-ГІРЕЯ, ПРОТИ КОЗАКІВ. — ПОЛІТИКА МОСКОВСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО ЗАПОРОЖЦІВ, РОЗГРОМ КОЗАКАМИ ТУРЕЦЬКИХ МІСТ КОЗЛОВА, АКЕРМАНА Й АЗОВА І ПОГОНЯ ТУРКІВ ЗА КОЗАКАМИ. — РАДІСТЬ У МОСКВІ З ПРИВОДУ УСПІХІВ КОЗАКІВ НА ЧОРНОМУ МОРІ. — СКАРГИ СУЛТАНА ПОЛЬСЬКОМУ КОРОЛЕВІ НА КОЗАКІВ І ЗАХОДИ СИГІЗМУНДА III ДЛЯ ЇХ ПРИБОРКАННЯ.


Розлучившись із Самійлом Зборовським, низові козаки звернули всю свою увагу на турецькі та кримські володіння й особливо настирливо почали непокоїти їх своїми нападами. 1584 року вони, зокрема, спустошили Тягиню, за що турки пограбували під Андріанополем шталмейстера польського короля[126].

Кримський хан звернувся з вимогою до короля Стефана Баторія, аби той утримав низових козаків від наїздів на Крим. З огляду на це Стефан Баторій 1585 року послав на Низ свого шляхтича Глубоцького (або Глембоцького) умовити козаків не робити нападів на Крим і не підривати цим мирного договору Польщі з Кримом. Низові козаки відповіли на цю вимогу тим, що втопили Глубоцького у Дніпрі[127].

У цей час, а саме наприкінці 1585 року, гетьманом у козаків був князь Михайло Остапович Ружинський, який був на Запоріжжі разом із братом Кириком Остаповичем[128]. Винними у вбивстві Глубоцького виявилися 11 низових козаків, яких за розпорядженням князя Михайла Ружинського відіслали в Київ до воєводи князя Воронинського для утримання їх під вартою аж до королівського суду. Князь Воронинський, поставлений у дражливе становище між козаками, з якими він, як кожний прикордонний староста, мав більше приязні, як ворожих стосунків, і своїм королем, якому він мусив коритися і від якого залежало його положення, поспішив відправити присланих козаків київському війтові і райцям. Але війт і райці, перебуваючи в такому ж становищі, як і сам воєвода, відмовилися прийняти злочинців, оскільки при міській ратуші не було міцної в’язниці, і внесли свій протест у житомирські замкові книги, бо зробити такий запис у книгах київського замку їм не дозволили, як не дозволили й посадити злочинців під варту в замок, чим і скористалися козаки, втікши з Києва[129].

Не звертаючи увагу ні на веління короля, ні на перепони з боку гетьмана, низові козаки з отаманом Яном Оришовським 1585 року двічі ходили в походи на кримські улуси, взяли кількох татар і захопили понад 40 тисяч коней і різної худоби. Але побивши татар і пограбувавши їх, козаки згодом від імені Оришовського та всіх інших отаманів вирядили до хана Іслам-Гірея чотирьох своїх посланців із пропозицією миру і власних послуг: «Прислали нас отамани дніпровські, щоб ти, володарю, вшанував їх, із ними помирився і давав їм свою платню, отамани ж і всі черкаси тобі хочуть служити: куди пошлеш на свого недруга, окрім литовського короля, і вони готові». На пропозицію Іслам-Гірей, зазнавши нещодавно нападу низових козаків і, мабуть, уже тоді знаючи істину, що поганий мир кращий за добру чвару, відповів згодою: «Отаманів і всіх черкас радо вшаную, і коли вони будуть мені потрібні, то я їм тоді свою платню надішлю, і вони щоб були готові»[130].

Але небавом виявилося, що низові козаки замість дружби принесли нову війну у володіння мусульман: вони захопили місто Очаків на правому березі Дніпра, згодом 1588 року, зібравшись у кількості 1500 чоловік, сіли в човни, вийшли дніпровським лиманом у Чорне море і, приставши до кримського берега у так званій Туптархані між Перекопом і Козловом, пограбували тут 17 татарських селищ. Гадаємо, такі сміливі дії козаків проти татар викликалися чутками про наміри Москви воювати Крим і про відправлення російських ратних людей на Дон, на Волгу й на Дніпро. Так чи інакше, але звістка про погром козаками Криму дійшла до турецького султана Амурата, і він так розгнівався за це на хана Іслам-Гірея, що пригрозив, у разі повторного нападу козаків, вигнати його з Криму. Іслам-Гірей, очікуючи нового нападу козаків на Крим, тремтів за своє існування, але ще того самого року помер і цим попередив намір падишаха.

Наступник Іслам-Гірея Кази-Гірей виступив затятим супротивником низових козаків і через них ворогом Речі Посполитої, але приятелем московського царя. Ставши ханом, Кази-Гірей порозумівся з московським царем Федором Івановичем щодо його намірів воювати з кримчаками й отримав від нього таку відповідь: «Раніше, як був на кримському юрті Іслам-Гірей, то ми послали свою велику рать на Дон і на Волгу з багатьма воєводами, а йти їм слід було з царевичем Мурат-Гіреєм на царя Іслам-Гірея за його неправди. Та й на Дніпро за пороги до князя Кирика Ружинського й до князя Михайла Ружинського, до отаманів і черкасів, послали ми голів, Лихарєва й Хрущова, і звеліли їм іти з усіма черкасами на Крим, та коли почули ми, що ти став царем, то похід відклали й послали до тебе язика-татарина, котрого прислали до нас з Дніпра голови Лихарєв і Хрущов та князі Ружинські»[131].

Але й сам цар на той час мав причини бути невдоволеним запорізькими козаками. Після смерті короля Стефана Баторія козаки, які жили в Каневі, Черкасах і Переяславі, несподівано прийшли в місто Воронеж і заявили воронезькому воєводі, що вони зібралися разом із донцями воювати татар і тому просять дати їм можливість відпочити і прохарчуватися у Воронежі. Воєвода, не підозрюючи ніякого підступу з боку козаків, наказав розмістити їх у міському острозі й видати їм харчів. Але серед ночі козаки несподівано підпалили місто і, перебивши під час пожежі багато людей, пішли геть. Цар поскаржився на козаків київському воєводі, князю Острозькому, і той дав таку відповідь: «Пани радні писали князеві Олександру Вишневецькому, звеліли йому схопити отамана запорізького, Потребацького з товаришами, котрі спалили Воронеж: пани погрожували Вишневецькому, що як він не переловить козаків, то поплатиться головою, бо вони ведуть до розмиру з государем московським. Вишневецький Потребацького схопив і з ним 70 козаків»[132].

Незважаючи на це, Москва все-таки намагалася бути в злагоді з запорізькими козаками. Наприклад, посилаючи незабаром після цього гінця Петра Зінов’єва у Крим, московський правитель Борис Годунов передовсім мусив убезпечити його від низових козаків, тому дав йому такий наказ: «Як іде Петро з Лівен[133], і буде звістка, що прийшли на Донець з Дніпра, із Запоріжжя черкаси, Матвій Федорів з товаришами, і стоять мирно й государевим людям від них нема ніякої кривди, то Петрові посилати найперш від себе станицю до запорізьких черкасів і звеліти про себе сказати, що є в нього від государя до всіх козаків грамота й мова, і щоб Матвій Федорів і товариші його з ним, гінцем, бачились, і черкасам своїм усім по всьому Дінцю заборонили б, аби вони Петрові й кримським гінцям і провідникам їхнім нічого не вдіяли, а він, Петро, йде до Криму з кримськими гінцями легкою справою нашвидку й упоминків з ним ніяких не посилають. А як із ним отамани й молодці запорізькі з’їдуться, і Петрові від государя уклін їм передати й грамоту государеву подати; а говорити їм від государя, щоб вони його, Петра, і кримських гінців пропустили й провідників анітрохи не чіпали, а государеве до них жалування надійде відразу із государевим сином боярським. А государ, побачивши їхню собі службу, пришле до них на Донець своє жалування»[134].

Запорізькі черкаси не зробили нічого лихого московським і кримським гінцям, але від своїх замірів щодо Криму зовсім не відмовилися. 1589 року вони вийшли у відкрите море й поблизу міста Козлова захопили один турецький корабель. Услід за цим 800 козаків з отаманом Кулагою на чолі, вийшовши в море на малих дубах, уночі вдерлися у місто Козлов, забрали кращі товари у крамницях, євреїв і турків у місті частково побили, частково забрали з собою, але відразу ж у передмісті зустрілися з калгою Феті-Гіреєм і почали з ним лютий бій, у якому втратили вбитим отамана Кулагу і полоненими тридцять товаришів, після чого пішли з міста геть. За ними погнався сам хан Кази-Гірей, але вони квапливо пішли з Козлова і відразу ж напали на міста Акерман (Білгород) і Азов, де спалили передмістя, узяли в полон 300 жителів і побили кількох приїжджих купців-бухарців[135].

Звістка про цей похід козаків небавом долинула до самого Константинополя, і султан наказав спорядити до гирла Дніпра три морські судна з 50 яничарами на кожному, забезпечивши кожне судно «вогненним боєм» і чотирма гарматами й обіцяючи до трьох каторг прислати ще п’ять; начальникам суден падишах наказав пильно стежити за виходом козаків із гирла Дніпра в море а кримському ханові доручив іти на польсько-литовські землі для помсти полякам за козацькі напади на Крим. Ймовірно, що саме цей похід козаків 1589 року описує історик Туреччини Гаммер, розповідаючи про спустошення козаками міст Акермана, Тягині й Оді, за яке султан скаржився на козаків польському королеві[136].

У Москві ці новини сприймали з особливою радістю і потай намагалися заохочувати низових козаків до походів супроти татар. Наприклад, у квітні 1589 року Афанасію Зінов’єву, відрядженому на річки Донець і Оскіл «для вивідування там про хана», наказали послати до запорізького отамана Матвія з товаришами посланця і через нього довідатися, чи отаман оберігає станичників, сторожу, путивльських козаків і государевих севрюків, котрі стоять на Дінці, чи пропускає кримських гінців, чи буде він щирим до государя і чи захищатиме государеву справу. Якщо довідається, що козаки й отаман Матвій з товаришами щирі, то Афанасій Зінов’єв повинен «промишляти» над кримськими людьми.

Точно виконуючи отриманий наказ, Зінов’єв розшукав козацького отамана Матвія на річці Дінці, переконався, що він «прямо» служить государеві й передав від нього чолобитну государеві про наділення козаків продовольством, оскільки вони через брак їжі харчувались усім, що потрапляло їм до рук, їли навіть різні трави. Государ, дізнавшись про це, послав козакам борошна, толокна, і 100 карбованців грішми для розподілу серед 620 товаришів, а, крім того, окремі подарунки отаманам[137].

Але те, що було дуже корисним для Москви, дуже шкодило Польщі. Москва, заохочуючи низових козаків до походів на Крим, тим самим настроювала проти Польщі кримських ханів, які вважали низових і українських козаків підданими польського короля. Турецький султан, обурений походами козаків 1588 року, наступного року спрямував до польських кордонів такі сили, які злякали коронного гетьмана Яна Замойського і змусили поляків до рішучих заходів проти козаків на варшавському сеймі 1590 року. Щоб паралізувати дії козаків, наступник короля Стефана Баторія Сигізмунд III на сеймі 1590 року запропонував такі заходи: 1) Організувати за порогами або з самих козаків, які там живуть, або з якихось інших людей військо, слухняне урядові. 2) Обмежити кількість усіх козаків реєстром на 6 тисяч воїнів, реєстр віддати на збереження коронному гетьманові і лише йому надати право поповнювати втрати козаків. 3) Підкорити це військо польському коронному гетьманові і надати гетьманові право призначати старших над козаками. 4) Призначити старшин і сотників для цього війська з людей шляхетного стану, котрі мають на Україні нерухому власність. 5) Заборонити без волі старшого і затвердження коронного гетьмана приймати нових осіб у список козаків. 6) Запровадити з-поміж осілої шляхти двох дозорців для нагляду за спокоєм і доброю поведінкою щодо панів і власників осіб козацького й селянського стану. 7) Якнайсуворіше заборонити продаж простолюдові пороху, свинцю і зброї. 8) Запровадити у земських маєтках особливих охоронців, так званих урядників, а в королівських і панських маєтках заприсяжених бурмистрів, війтів і отаманів, зобов’язаних під загрозою смертної кари не пропускати нікого з козаків, міщан і селян у поле й пониззя Дніпра, затримувати й карати смертю всіх, хто прийде зі здобиччю з інших місць. 9) Заборонити козакам виходити за кордон польських володінь суходолом і водним шляхом без дозволу коронного гетьмана й нападати на купців та інших людей. 10) Змусити козаків присягнути на вірність польській республіці[138].

Не задовольняючись цими заходами щодо козаків, уряд Речі Посполитої у липні того ж 1590 року опублікував універсал про вербування тисячі досвідчених у військовій справі людей і про будівництво в урочищі Кременчуці чи якомусь іншому зручному місці міцного замку для польського гарнізону, аби стримувати українських жителів від набігів на мусульманські землі. Старшим цього гарнізону призначили снятинського старосту Миколу Язловецького. Саме йому й видали «приповідного» королівського листа на збирання гарнізону й побудову замку, а жителям сусідніх коронних маєтків наказали доставляти гарнізонові продовольство[139].

Зайве й казати, наскільки дійовими були ці заходи щодо козаків; вони лише розпалювали народну пристрасть супроти самих же поляків і змусили багатьох невдоволених шукати собі притулку на Запоріжжі.

Самі поляки були такими безсилими, що наказ про будівництво фортеці на Дніпрі для стримування утікачів з України на Запоріжжя так і не був виконаний; заходи ж, вироблені сеймом проти козаків, виконувалися ними надто слабо чи й зовсім не виконувалися.

Так чи інакше, але наступного 1591 року польський уряд завдяки оголошеним рішучим заходам проти козаків зумів укласти з турками й татарами вічний мир у Константинополі[140].

Але вже невдовзі після цього миру низові козаки, які за минулі роки звикли до воєнної справи і за її допомогою здобували собі засоби до життя, вирішили порушити головні пункти сеймової постанови — підпорядкування коронному гетьманові й заборону виходу за кордон — і надумали йти походом на Молдавію. Вони знайшли якусь людину, що оголосила себе сином убитого турками господаря Івоні, і вирішили здобути для нього господарський престол. Але польський король своєчасно довідався про це і доручив офіційному козацькому старшому Миколі Язловецькому розпочати з козаками переговори про видачу самозванця урядові. Самозванця доставили в Мальборк, де й ув’язнили, а козаки, які його привезли, отримали щедру винагороду[141].




РОЗДІЛ 5


ПЕРШЕ ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЯКІВ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ КОСИНСЬКОГО. — БОЙОВІ СИЛИ КОЗАКІВ І ОСНОВНИЙ КОНТИНГЕНТ ПОВСТАЛИХ. — ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО ЖИТТЯ І ДІЇ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО. — ПЕРЕБУВАННЯ ЙОГО В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ, ПОВЕРНЕННЯ ДЛЯ ЛЕЖАННЯ НА УКРАЇНУ І РУХ НА ВОЛИНЬ І ПОДІЛЛЯ. — БЕЗСИЛЛЯ КОРОЛЯ СИГІЗМУНДА III СУПРОТИ КОЗАКІВ. — НЕВДАЛІ ДІЇ ПРОТИ КОЗАКІВ КНЯЗЯ ОСТРОЗЬКОГО І ЙОГО ПОРАЗКА ВІД КОСИНСЬКОГО. — ПОСТАНОВА КОРОЛЯ І СЕЙМУ ЩОДО КОЗАКІВ — ДІЇ ПРОТИ КОЗАКІВ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ І КНЯЗЯ ОЛЕКСАНДРА ВИШНЕВЕЦЬКОГО. — ПОРАЗКА КОСИНСЬКОГО ПІД П’ЯТКОЮ І ЙОГО ПРИСЯГА НА ВІРНІСТЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ. — НЕВИКОНАННЯ ПРИСЯГИ КОСИНСЬКИМ І НОВИЙ РУХ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЯКІВ. — ЗБІР КОСИНСЬКОГО І КОЗАКІВ У МІСТІ ЧЕРКАСАХ І РАПТОВА СМЕРТЬ КОСИНСЬКОГО. — ЗНАЧЕННЯ ПЕРШОГО ВИСТУПУ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ.


Досі ми бачили низових козаків у боротьбі з Кримом, Туреччиною і залежною від Туреччини Молдавією. Тепер, тобто з кінця 1591 року, вперше бачимо їх у боротьбі з самою Польщею. Утвердилася думка (з українських літописів), що перший виступ козаків проти поляків був викликаний насильствами з боку польського уряду над вірою українців і пов’язаний з введенням на Україні унії. Фактичний виклад першого походу козаків проти поляків, їхні дії і думки, висловлені при цьому, зовсім не потверджують цієї усталеної у нас думки. Перший козацький рух проти уряду й панства Речі Посполитої викликаний був нічим іншим, як злиденним становищем, становим й економічним, українського люду взагалі й козацтва зокрема, у яке вони потрапили після злиття України з Литвою і Польщею. Пройшовши вогнем і мечем волинсько-подільські та києво-білоцерківські місця, козаки жодним словом не поскаржилися на утиски їхньої православної віри і висловлювалися за те, щоб розжитися за рахунок багатих людей і запровадити козацький суд серед селян, міщан і дрібної української шляхти, яка не знала правди від польських суддів.

Виступаючи в похід, козаки звернули свою увагу на маєтки сусідніх польсько-руських панів, передусім на маєтності князя Костянтина Костянтиновича Острозького, воєводи київського і маршалка волинського. Чому Увагу козаків привернули саме володіння Острозького, джерела не вказують, хоча й не лишають сумнівів, що центром ваги козацького руху на той час були саме подільсько-волинські маєтності князя Острозького.

Загальна чисельність козаків, які повстали тоді проти поляків, сягала лише п’яти тисяч чоловік. Основну й активну більшість їх становили низові або вільні козаки, що стверджують сучасні акти й лісописці того часу[142]. Але крім низових козаків у цьому русі брали участь і негербові й бездомні шляхтичі — «виволанці», напівпани і наполовину селяни, «рукодайні» панські слуги, яких у актах називали «здрайцями» і «збігами», осілі селяни і, нарешті, панські піддані[143]. Та всі вони становили мізерну меншість супроти власне низових козаків. Однак ця меншість не користувалася багатьма благами своєї вітчизни і тому завжди шукала здобичі у війні й у внутрішніх неладах своєї батьківщини.

На чолі повсталих козаків став православний шляхтич Криштоф Косинський[144]. За народженням він був поліщуком, а за званням низовим чи запорізьким козаком. Але як і коли прийшов він із Полісся у Запоріжжя — невідомо. Судячи з усього, він був людиною уже немолодою, мав неабиякі здібності і був досить популярним серед запорожців. Уже 22 травня 1586 року Богдан Микошинський, пишучи Каспару Підвисоцькому і якомусь владиці Юрію, повідомляв про січові новини після їхнього від’їзду: з Низу, від Тавані і від укріплень примчала сторожа від Криштофа, сповіщаючи про виступ у похід перекопського царя з усією своєю силою[145]. Дещо пізніше ім’я Косинського стало відоме і в Москві. Зокрема, цар Федір Іванович у грамоті донським козакам 30 березня 1593 року звелів їм діяти разом із низовими козаками та їхнім вождем Криштофом Косинським на ріці Дінці проти кримських татар[146]. А в листах Станіслава Жолкевського сказано навіть, буцімто Косинський «піддав» російському цареві прикордонну окраїну земель завдовжки понад сто миль і цим дав привід цареві підписуватися царем запорізьким, черкаським і низовим[147].

З усього цього видно, що Косинський справді був видатною і впливовою людиною, яка задавала тон і напрям самому рухові[148].

Перебуваючи серед низових козаків, Криштоф Косинський за давнім звичаєм козаків Низу пішов, за повного затишшя, на зимовий час із Січі на Україну «на приставство, домованье», щоб «долежати» там зиму, а навесні, коли зашумлять трави на луках і потечуть ріки в берегах, знову спуститися на Низ. Разом із Косинським «долежувало» зиму й багато простих козаків. Усі вони перебували на Білоцерківщині. Чи мали вони досі якісь задуми, чи ці думки прийшли їм у голови на «лежах», точно невідомо, але рух розпочався в останні дні грудня 1591 року. Козаки вирішили порахуватися з деякими прикордонними панами і, покинувши «лежі», насамперед на початку січня 1592 року найперше «гвалтовне» напали на дім білоцерківського підстарости князя Курцевича-Булиги, віддячуючись йому за якусь несправедливість («снать з направы чиее»). Напавши на дім Булиги, козаки проникли в його комору, забрали у князя майно і скриньку з грошима, клейнодами й листами; серед останніх були й так звані мамрами[149], тобто особливі бланки для вписування панських наказів, довірені Булизі білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, а також деякі жалувані грамоти і привілеї князям Острозьким на староства, маєтності, грунти[150].

Про ці дії Косинського і козаків невдовзі довідався король Сигізмунд III і вже в середині січня того ж року спорядив окрему комісію і видав королівського листа до волинського населення, у якому пропонував повідомляти комісарів про дії свавільних людей і наказував усім урядам карати бунтівників за законом. У своєму універсалі король каже про те, що до нього дійшли чутки про дії деяких свавільних людей у Волинському, Київському і Брацлавському воєводствах. Незважаючи на верховну владу й посполите право, свавільні люди чинять нечувані шкоди, великі кривди, убивства і грабунки в різних місцях, містечках і селищах воєводств. Тому, щоб попередити дії свавільних людей, усім старостам, державцям, урядникам і посполитим Волинського воєводства наказувалося допомагати комісарам у пошуку свавільних людей, ловити й доставляти їх до суду, а коли ті покинуть містечка, доставляти комісарам їхні списки[151].

На чолі комісії поставили офіційного козацького старшого, снятинського старосту Миколу Язловецького. Не вдовольняючись приписами короля Сигізмунда жителям Волинського воєводства, сам Язловецький надіслав у Запоріжжя відозву до козаків, наказуючи покинути «лотра» Косинського і підкоритися урядові. Ці накази повторилися кілька разів і в одному з них, писаному 10 березня, Язловецький погрожував козакам підняти проти них зброю і жорстоко покарати за всі злигодні волинського населення[152].

Але ні приписи старшого, ні накази короля не справили ніякого враження на козаків і Косинського.

Узявши Білу Церкву, козаки незабаром захопили й Київ, а після Києва ще кілька інших міст[153], причому зброю і порох забирали, мешканців або вбивали, або змушували присягати собі на вірність, замки й міста королівські та панські палили і спустошували[154].

Здобувши все необхідне в Білій Церкві, Києві та інших сусідніх містечках, козаки спустилися на Волинь та Поділля і розташувалися у володіннях князя Костянтина Острозького, в Острополі[155]. Зупинившись у Острополі, Косинський здобув ще кілька міст князя Острозького і спустошив їх. Головною турботою Косинського було повсюдне насадження козацького присуду замість панського, тобто поширення козацького суду на шляхту, міщан і селян.

Так Косинський безбоязно простояв усе літо в Острополі. У серпні того року[156] проти нього спробував діяти князь Острозький, але зазнав від козаків поразки і втратив своє військо[157].

Після того Косинський стояв спокійно цілу осінь того ж року в Острополі. Сам уряд не вживав проти нього жодних рішучих заходів. Лише князь Костянтин Острозький дбав про це. У жовтні на вальному сеймі він висловив думку про необхідність ремонту зруйнованих низовими козаками замків у Києві та Білій Церкві. Але, попри очевидну необхідність цієї пропозиції, пани її не прийняли, і князь вимагав від короля посвідчення, що хоч він і є київським воєводою, але не може вважатися винним, якщо замки, будучи відкритими, знову зазнають козацького нападу. Це свідоцтво, підписане королем Сигізмундом III, він отримав 15 жовтня 1592 року[158]. Такий стан справ тривав аж до кінця року, і ще в середині січня наступного 1593 року жителі Луцького й Володимирського повітів, що зібралися для судових років, домовилися закрити засідання судів і припинити судочинство з огляду на повстання козаків і зруйнування ними шляхетських маєтків[159]. Лише 16 січня 1593 року король видав універсал до шляхти Волинського, Київського і Брацлавського воєводств, «ознаймуючи про велику сваволю низових козаків і закликаючи жителів на посполите рушення проти них за те, що вони по неприятельськи маєтки шляхти нищать, а саму шляхту й міщан до присяги на вірність собі насильно змушують»[160].

Ймовірно, що до того ж часу належить і постанова сейму щодо козаків, відзначена в зібранні польсько-литовських законів: «Сваволя козаків чим далі, тим більше шкодить Речі Посполитій; через це сейм 1593 року постановляє назвати козаків ворогами вітчизни. Гетьманові війська нашого доручаємо тих свавільців знищити. Але для справжнього припинення цього свавільства потрібна конституція 1590 року, за якою наш гетьман і самі мешканці тих країв, звідки походить цей свавільний люд, можуть брати зброю і захищатися»[161].

На королівський універсал і постанову сейму найперше відгукнувся князь Костянтин Острозький, волинський маршалок, київський воєвода і Володимирcький староста. Уже наприкінці лютого стало відомо, що Острозький почав збирати шляхетське ополчення проти козаків[162]. Збірним пунктом було призначено Костянтинів. Крім Костянтина Острозького збором ополчення займалися також князь Януш Острозький біля Тернополя[163] і син Януша та внук Костянтина. Не вдовольниючись місцевим ополченням, Януш Острозький послав по піхоту в Угорщину і таким чином врешті-решт зумів зібрати під свої знамена значне військо.

До лютого війська вже встигли зібратися, і командування над ними взяв Януш Острозький, енергійніший за свого надто старого батька і досвідченіший, ніж його молодий син. Разом із Янушем Острозьким діяв і князь Олександр Вишневецький, черкаський староста.

Косинський початково стояв у Острополі, маючи при собі близько 5 тисяч війська. Не вважаючи зручним і безпечним для себе Остропіль, Косинський перемістився до містечка П’ятки[164], яке видавалося йому набагато вигіднішим для воєнних дій. Острозький пішов за Косинським до П’ятки. Але Косинський, не бажаючи допустити князя у саме місто, вийшов йому назустріч за місто і влаштував тут, за козацьким звичаєм, у відкритому полі табір із возів, вмістивши всередині своє військо. Дійшовши до козацького табору, військо Острозького спочатку не зважувалося напасти на козаків і навіть схилялося до втечі, але коли Острозький звернувся до нього з теплим словом переконання і показав приклад особистою мужністю, його рать сміливо кинулася на Косинського, зуміла розірвати козацькі вози і проникнути в центр табору. Тоді козаки поспішили відступити до міста, але поляки переслідували їх аж до воріт, завдаючи їм ударів і кладучи на місці. Це сталося 2 лютого, коли в полі ще не розтанув сніг[165]. Невдача козаків пояснюється головним чином тим, що вони діяли проти своїх ворогів на низькорослих конях, які грузли в танучому снігові й цим сповільнювали всі дії вершників на відміну від кінноти Острозького й Вишневецького, що мала високих коней і добре справлялася з таловинами у снігу. Під кінець Косинський втратив, за польською усною традицією, до 3 тисяч війська, 26 гармат, майже всі хоругви і 10 лютого[166] здався переможцям: виїхавши із замку, козацький вождь, за словами польського літописця Йоахіма Бєльського, упав до ніг Острозького, благаючи вибачення, і отримав його.

Того ж 10 лютого Косинський дав усну й письмову присягу Костянтину Острозькому про припинення наїздів на маєтності князя і його друзів, про складення із себе «гетьманського» уряду, про видачу польських слуг і повернення зброї та майна, відібраного в панів.

«Я, Криштоф Косинський, на цей час гетьман, і ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорізького, зізнаємо цим листом нашим, що, незважаючи на великі доброчинства й ласки ясновельможного пана Костянтина князя Острозького, воєводи київського, маршалка землі волинської, старости володимирського, які його милість протягом усього свого життя, внаслідок своєї милостивої панської влади, виявляв усьому військові й кожному з нас зокрема і багато добра чинив; а ми, забувши про все це, немало прикрості і збитків завдали як самому йому й діткам його, так і слугам та підданим його милості, і ласку їх милості до себе порушили; а їх милість, будучи під П’яткою, усі вчинки наші, після принижених і ревних прохань наших і після заступництва багатьох знатних людей, зі своєї милостивої ласки, як християнські панове, не бажаючи проливати нашої крові, нам вибачте. Тому ми, усе лицарство вищеназваного війська, обіцяємо і присягою своєю стверджуємо: з цього часу пана Косинського за отамана не мати і на його місце іншого на Україні протягом чотирьох тижнів поставити, і потім перебувати слухняними його милості королеві, не чинячи ніякого розмиру зі сторонніми сусідами панств його королівської милості, жити за порогами на вказаному місці, ні постоїв, ні приставань, ні збитків, ні кривд не мати й не чинити в державах і маєтностях їх милостей князів та їхніх приятелів, його милості князя Олександра Вишневецького, старости черкаського, та інших, котрі в цей час перебувають із його милістю; також не підманювати до себе слуг із маєтностей і держав їх милості; утікачів, зрадників і слуг їх милості в себе не переховувати й видавати; зброю, коли б то не було взяту в замках, містах і державах їх милостей, крім трипільської, повернути; так само повернути хоругви, коней, худобу і рухоме майно, узяті в маєтках їх милостей князів; крім того, відіслати від себе челядь обох статей, котра є при нас; вічно жити у князів їх милостей у попередній любові, ніколи не приставати до жодної людини, що проти їх милостей, а навпаки, служити їм. На всі ці вищезгадані кондиції, подані нам від їх милостей князів, ми, усе військо, присягаємо вічно, свято й непорушно, не вишукуючи причин для порушення, зберігати і за ними на вічні часи діяти. А присяга наша полягає у таких словах; я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорізького, один за одного і кожен з нас за себе присягаємо Господу Богу у Трійці єдиному, котрий сотворив небо і землю, у тому, що ми всі і кожний зокрема маємо і повинні всі вищевказані кондиції, на цьому листі нам подані їх милістю князями Острозькими, цілком і непорушно, не вишукуючи ніяких причин для порушення, утримувати і згідно з ними вічно чинити з їх милостями, а не проти їх милостей панів, приятелів, слуг і підданих їхніх, — у цьому допоможи нам, Господи Боже! Якщо ж ми неслушно присягнули, то скарай нас, Господи Боже, на душах і на тілах наших, у теперішньому і майбутньому віках! А для ліпшої вірності й вічного нашого затвердження, я, Косинський, цього листа власною рукою своєю підписав і печать свою приклав; ми всі також наказали прикласти до цього листа військову печатку, і котрі з нас уміли, до нього руки свої підписали; просили те саме зробити і їх милість панів вельможних, які були при цьому: його милість пана Якуба Претвича з Гаврон, каштеляна галицького, старосту теребовлянського; пана Олександра князя Вишневецького, старосту черкаського, канівського, корсунського, любецького, ловицького, пана Яна Гульського, войського теребовлянського; пана Вацлава Боговитина, хорунжого землі Волинської; пана Василя Гулевича, войського володимирського, що їх милості на прохання наше зробити рачили і, приклавши печатки свої до цього нашого листа, рачили підписати руки свої. Діялося під П’яткою року божого 1593, місяця лютого 10 дня. Криштоф Косинський рукою своєю; Іван Кречкевич, писар військовий, іменем усього війська рукою; Якуб Претвич із Гаврона своєю рукою; Олександр князь Вишневецький, староста черкаський; Вацлав Боговитин, хорунжий волинський; Василь Гулевич, войський володимирський; Ян Гульський, войський теребовлянський»[167].

Звільнивши Волинське воєводство і розлучившись із своїм вождем Косинським, козаки почасти пішли на Запоріжжя, почасти розійшлися по домівках на Україні, але більшість їх, всупереч угоді із князем Острозьким, опинилася під містом Києвом і небавом оволоділа ним, розмістивши в ньому свою армату й укріпившись у намірі назавжди залишитися тут. Тоді деякі з волинських панів звернулися до київського й волинського воєводи з проханням ужити проти козаків найрішучіших заходів, сповістити про це всіх панів Волині і так спільними силами припинити козацьку сваволю. Та ці прохання Костянтин Острозький залишив без уваги, що багатьом видалося загадковим, але пояснювалося частково суперництвом, яке завжди існувало серед усіх польських панів того часу, частково тими зв’язками, що існували між багатьма прикордонними старостами й воєводами та низовими козаками, а частково і тією байдужістю, з якою пани поставилися до Януша Острозького, коли він перед П’яткою вийшов на захист своїх маєтностей і зазнав поразки від козаків.

Така байдужість князя Острозького до прохань волинських панів якнайбільше припала до вподоби колишньому вождеві козаків Криштофові Косинському. Потрапивши у безвихідь, він письмово присягнув у цілковитій покорі князем Острозьким, але тепер з’ясувалося, що присяга була вимушеною і що він зовсім не мав наміру виконувати її, отримавши волю. Тепер він знову виступив на сцену; знову навколо нього стали збиратися війська, частково з польських бояр, частково з міщан, що побували на Запоріжжі, а частково із запорожців, що блукали по Україні. Разом із військом у Косинського з’явилася й армата. Збірним пунктом стало придніпровське місто Черкаси. Косинський вирішив найперше вдарити на черкаського старосту, князя Олександра Вишневецького за те, що той насмілився разом із князем Острозьким узяти участь у справі під П’яткою. Напочатку з Косинським, за приблизними підрахунками, було від 350 до 400 вершників, та потім до нього й водою, і суходолом потяглися звідусіль нові сили, і повстання погрожувало набрати широкого розмаху. На щастя для поляків трапилася обставина, яка відразу зруйнувала всі наміри козаків: убивство Косинського. Воно було вчинене у корчмі міста Черкас слугами Вишневецького, котрих Косинський запрошував під свій «реймент». Підпивши на бенкеті, вони спочатку посварилися, потім дійшло до бійки і під час бійки хтось із шляхтичів одним ударом убив Косинського, а його товариші кинулися на козаків, що були з Косинським, і перебили їх. Залишившись без вождя, військо Косинського пішло за пороги.

Так розповідають про загибель Косинського Бєльський і Гейденштейн. Інакше оповідає про це сам князь Олександр Вишневецький. У своєму листі від 23 травня 1593 року коронному гетьманові Яну Замойському він каже, що Косинський загинув у бою під Черкасами: хоча в нього було 2 тисячі козаків, він зазнав поразки від Вишневецького і поліг у бою[168]. Народна слава й українські літописці оточили Косинського особливим ореолом мученика і про його смерть розповідали, начебто його живцем замурували в кам’яному стовпі у Брест-Литовську, і він загинув лютою смертю. Втім, такий кінець приписує Косинському псевдолітописець Георгій Кониський, а більшість літописців кажуть про загибель Косинського під П’яткою, причому одні відносять його смерть до 1593, а інші — до 1594 року[169].

Фактичний і послідовний виклад війни Косинського і низових козаків з поляками не дає нам змоги чітко з’ясувати її причини. Про релігійне гноблення українського народу поляками в той час не може бути й мови, оскільки це питання хоч і встигло вже назріти, але постало з усією силою лише після смерті Косинського. Залишається поставити цей перший козацький виступ проти польського уряду в залежність від політичної унії 1569 року, за якою народно-козацька Україна, відірвавшись від Литви, увійшла до складу аристократично-шляхетської польської республіки й відчула себе у новій вітчизні так, як почувається приймак у чужій плоттю і вірою сім’ї. Першими причинами козацького руху в польських краях України і тісно пов’язаному з ними Запоріжжі могли бути поступове захоплення польськими панами з 1569 року земельних угідь на Україні і послідовне прагнення панів закріпачити й поневолити просте українське населення. Що особисте становище українців під владою поляків справді мало певне значення у згаданий час, видно з частих утеч панських підданих на Запоріжжя, а також із намагань Косинського поширити рівноправність суду між козаками, шляхтичами й нешляхтичами. Отже, не маючи фактичних даних про зв’язок перших виступів козаків проти поляків із питанням боротьби за віру, ми повинні відкинути свідчення українських літописців, які зовсім безпідставно твердять, буцімто козацький вождь Криштоф Косинський підняв свою зброю проти поляків за віру козаків, зневажену католиками. Про перші козацькі війни проти поляків можна сказати те, що причиною їх було, як свідчить вироблена історією істина, порушення економічної рівноваги в державі, або, інакше кажучи, загальне зубожіння народу в державі і прагнення його вийти з цього стану через боротьбу з іншим народом. У державі Речі Посполитій матеріально позбавленим було нижче населення України, яке і прагнуло відновити економічну рівновагу зі зброєю в руках.




РОЗДІЛ 6


ІДЕЯ ВИГНАННЯ ТУРКІВ З ЄВРОПИ. — ЗНОСИНИ АВСТРІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ З МОСКВОЮ З ЦЬОГО ПРИВОДУ ЧЕРЕЗ ПОСЛА ВОРКОЧУ. — ВІДОМОСТІ, ЗІБРАНІ ВОРКОЧЕЮ У МОСКВІ ПРО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. — ВІДРЯДЖЕННЯ І ПРИЇЗД У ЗАПОРІЗЬКУ СІЧ НІМЕЦЬКОГО ПОСЛА ЕРІХА ЛЯСОТИ. — ПРИЇЗД ПАПСЬКОГО ПОСЛА ПАТЕРА КОМУЛЕО. — ПРОПОЗИЦІЇ ЗАПОРОЖЦЯМ ІМПЕРАТОРА І ПАПИ. — ЗГОДА Й ПІЗНІША ВІДМОВА ЗАПОРОЖЦІВ ВІД УЧАСТІ У ВІЙНІ ІМПЕРАТОРА ПРОТИ ТУРКІВ. — УМОВИ. ВИСУНУТІ ЗАПОРОЖЦЯМИ ЦІСАРСЬКОМУ ПОСЛОВІ, І ВІДРЯДЖЕННЯ ДО ІМПЕРАТОРА ВЛАСНИХ ПОСЛІВ. — УХИЛЯННЯ МОЛДАВСЬКОГО ГОСПОДАРЯ ВІД СОЮЗУ ІЗ ЗАПОРОЖЦЯМИ, КЛОПОТАННЯ З ЦЬОГО ПРИВОДУ Й УСПІХ ПАПСЬКОГО ПОСЛА ПАТЕРА КОМУЛЕО.


Тільки-но встигли запорізькі козаки покінчити зі справою Косинського, як у них розпочалася нова і вельми важлива справа: зносини з австрійським імператором. Запорізькі козаки стали відомими при дворі австрійського імператора через такого собі Станіслава Хлопицького, котрий свого часу був найпопулярнішим авантюристом, уродженця Червоної Русі, який видавав себе при імператоському дворі за козацького гетьмана. На той час австрійського імператора дуже турбувало питання вигнання турків із Європи.

Ідея ця бентежила думки політиків різних країн того часу: Іспанія, Італія, Німеччина уклали союз проти турків, до якого хотіли залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, іспанський король, Григорій XIII, папа римський, Максиміліан II і Рудольф II, німецькі імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до цієї справи й Росію. Висловлювалася навіть думка пообіцяти московському цареві Кримський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, аби лише цар погодився взяти участь у цьому союзі. Та оскільки всіх цих союзників здавалося замало для здійснення такої ідеї, то знайшли за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків та всіх інших мусульман. Особливо енергійно дбали про це Рудольф II і Григорій XIII.

Зносини Австрії з Росією відбувалися через німецького посла Миколу Воркочу, що був при дворі царя Федора Івановича і регента Бориса Федоровича Годунова. Начувшись про відвагу низових козаків, німецький імператор Рудольф II звернувся з проханням до московського царя надати йому козаків для допомоги в майбутній війні проти турків. Московський уряд, не володіючи запорізькими козаками, не міг виконати прохання імператора, та все ж співчутливо поставився до його прохання. Воркочі передали, що запорізькі козаки дуже витривалі щодо голоду, надзвичайно корисні для захоплення здобичі, спустошення ворожої землі і для несподіваних нападів на ворогів; та водночас сказали, що козаки — народ непогамовний, жорстокий, без страху божого і ненадійний, що їм не варто довіряти фортець, зате можна доручати далекі експедиції у ворожі землі[170].

Але германському імператорові такий люд був дуже до речі, і він вирішив за всяку ціну залучити запорожців до задуманої справи.

Імператор послав до Москви (1594 року) грамоту на ім’я царя Федора Івановича, волоського воєводи Арона, брацлавського воєводи князя Збаразького й усіх доблесних лицарів у Запорізькому Війську. Грамоту цю привіз до Москви шляхтич Станіслав Хлопицький, який запропонував Рудольфу II набрати вісім чи дев’ять тисяч козаків на службу Австрії. У грамоті висловлювалося прохання пропускати Хлопицького всюди без перешкод і викладалася програма дій козаків: одна їх частина мала зайняти всі дороги й не пускати кримських людей для допомоги туркам, інша мала вести війну в турецьких землях і спустошувати їх. Хлопицький, прибувши в Москву, пояснив, що імператор звертається з цим проханням до московського царя саме тому, що вважає запорожців царськими слугами, та й самі запорожці вказують на це і не хочуть без царської волі служити імператорові. Але, крім того, Хлопицький відразу став просити і про те, щоб московський цар додав до Війська Запорізького ще й своїх людей, а також дав козакам прапор і допоміг коштами: «тоді у неприятеля хреста святого впаде серце, як почує він таку силу царської величності». У Москві до прохання германського імператора поставилися з належною увагою, але сам стиль прохання визнали образливим для царської величності: Хлопицькому не випадало бути у володаря, оскільки в імператорській грамоті до царя поруч із царем згадувався князь Збаразький, холоп литовського короля. Але цар, бажаючи добра цісарській величності, не піддає опалі Хлопицького, а відпускає його назад, водночас наказуючи написати начальникові запорізьких козаків Богданові Мікошинському про те, аби він ішов на допомогу цісареві[171].

Так само наполегливо добивався союзу із запорізькими козаками і римський папа. З одного і з другого боку до запорожців відрядили послів: від імператора — Еріха Лясоту[172] разом із Станіславом Хлопицьким і таким собі Якобом Генкелем, який мав репутацію знавця польсько-українських стосунків; від папи — патера дона Александро Комулео. «Александро Комулео послав папа Григорій XIII до християнських народів Туреччини з апостольськими цілями, і за цієї подорожі, що тривала три роки, він детально довідався про кількість християн, латинських і грецьких, що були в деяких краях і царствах турецької землі, пізнав дух цих народів, бачив ті країни і проходи для війська, довідався, яким чином простіше вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю доповідав кардиналові Джорджіо Романо»[173].

Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії і Польщі й усюди отримавши згоду урядів виступити проти турків, патер Комулео вирішив, зрештою, податися до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого моря (Чорного), — пише він, — чекаючи нагоди вийти в гирло Дунаю. Кількість цих козаків не сягає й двох тисяч. Вважають, що вони вирушили туди на прохання його цісарської величності. Інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих переговорів з останніми я поїду в Кам’яницю і куди буде потрібно 27 квітня 1594 року».

Переговори Комулео з козаками тривали з півтора місяця, від самого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли за п’ять днів дороги від Кам’яниці в кількості двох з половиною тисяч разом із «начальником» Богданом Мікошинським. Останній листовно запевняв папського посла, що він зі своїми козаками готовий послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео почав наполягати, щоб молдавський господар поєднався з козаками проти спільного ворога. Але молдавський господар, який раніше дав повну згоду слухати у всьому папського нунція, тепер відповідав ухильно: або боявся турків, з якими мусив ладнати, щоб залишатися молдавським господарем, або боявся самих козаків, які могли обернути зброю проти нього самого.

Доки ж тривали ці наради дона Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, у самій Січі на острові Базавлуку перебував германський посол Еріх Лясота. Як Лясота дістався на Січ, що він там бачив і чим закінчилися його переговори, про це він розповідає у своєму щоденнику. Щоденник цей цікавий під усіма оглядами і дає точні відомості про топографію краю і внутрішній лад низових козаків.

Спустившись нижче Києва до гирла ріки Псла, Лясота зустрів московського посла Василя Никифоровича, котрий також їхав до запорожців «від великого московського князя» з подарунками. Московський посол, побачившись із Лясотою, заявив, що його володар схильний надати допомогу імператорській величності і дозволяє козакам перейти в розпорядження імператора. Після цих переговорів обидва посли сіли в човни й рушили разом униз по Дніпру до самого табору запорожців. Вони проминули гирла річок Ворскли, Орелі, Самари і дійшли до знаменитих дніпровських порогів.

«Плавання через пороги надзвичай небезпечне, особливо за низької води; люди повинні в небезпечних місцях виходити й одні тримають судно довгими канатами, інші заходять у воду, підносять судно над гострим камінням і обережно спускають його на воду. При цьому ті, хто утримує барку канатами, повинні всю увагу звертати на тих, хто стоїть у воді, і лише за їхньою командою натягати й відпускати мотузку, аби не наразити судно на камінь, адже в такому разі воно негайно гине. Таких місць дванадцять; коли ж залічити до них іще одне, Воронову забору, то буде тринадцять протягом семи миль...[174] Червня 6 дня ми вирушили через пороги і до обіду проминули перші шість порогів; поблизу першого, званого Кодаком, ми вийшли на правий берег, біля другого, Сурського, висадилися на острів біля правого берега, при впадінні у Дніпро річки Сури; коло третього, Лоханського, так само виходили на правий берег, а четвертий, названий Стрільчим, проїхали[175]; при п’ятому, званому Звонець, ми висадилися на правий берег біля підніжжя високої скелі. Шостий поріг, Княгинин[176], ми оминули зліва, залишивши його по праву руку і далі пообідали на Княгининому острові. Після обіду подолали сьомий поріг, Ненаситець, біля якого мусили зійти на лівий татарський берег і довго затриматися, бо це найбільший і найнебезпечніший поріг. Місце це небезпечне з огляду на татар, котрі тут нападають найчастіше; зо три тижні тому татари напали на дванадцятьох городових козаків, котрі хотіли спуститись униз, і перебили їх. Тому ми поставили на горі варту, яка спостерігала і помітила вдалині чотирьох татар, сповістила про це нас, а ми відразу вислали до двадцяти чоловік зі свого почту в погоню за ними, самі ж з рештою були напоготові і стежили, чи не знадобиться їм підкріплення. Але татари, помітивши, що ми сильні і пильнуємо, вирішили не чекати нас, а сховалися і зникли. Пройшовши цей поріг, ми заночували на поблизькому острівці[177]. Червня 7 дня ми пройшли восьмий поріг, Воронову забору; тут один із наших байдаків, у якому були Андрій Затурський, Ян Ганнібал і якийсь Осцик, наштовхнувся на камінь і затонув; їх самих урятували маленькими човниками, які тут називають під’їздками, але все їхнє майно пропало. (Якщо лічити лише дванадцять порогів, Воронова забора не входить до їх числа, вважаючись лише небезпечним місцем). Біля дев’ятого порога, Вовніга, ми самі зійшли на берег і винесли свої речі. Далі пройшли десятий поріг, Будило, а за ним пристали до лівого татарського берега; там обідали. Тут у наш час є найзвичніша і найвідоміша з татарських переправ, що тягнеться за острів Таволжанський, оскільки Дніпро тече тут лише одним руслом і не дуже широкий. Ми знайшли тут багато маленьких татарських човників, плетених з лози й обтягнутих свіжою шкірою. Неподалік від цього порога на правому березі ховалося у засідці до чотирьохсот козаків, які витягли свої човни на землю, а самі лежали в кущах і гущавині; їх прислали сюди із Січі, аби перепинити дорогу татарам на випадок, коли б вони частиною своїх сил надумали переправлятися тут, чого побоювалися. Одинадцятий поріг, Таволжанський[178], ми залишили справа, обійшовши його з лівого боку, а дванадцятий, Лішній, пройшли. Біля тринадцятого, а саме Вільного, ми вийшли на татарський лівий берег і, пристаючи до берега, ударилися об камінь, але, на наше щастя, судно вдарилося своїм добре укріпленим носом. Біля цього порога у Дніпро впадає річка Вільна; тут закінчуються пороги на відстані семи миль від першого; звідси до Кічкаса півтори милі. Тут також є татарська переправа; Дніпро в цьому місці дуже вузький, і його береги, особливо лівий, досить високі і скелясті. Звідси до Хортиці — чудового, гористого, великого й веселого острова, що має зо дві милі завдовжки і ділить русло Дніпра на дві рівні частини, — півмилі. Тут ми провели ніч. На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней. Під вечір згадані вище 400 козаків, що пильнували татар біля Будилівського порога, долучилися до нас і звідси вже разом зі мною рушили в Січ. Червня 8 дня дійшли ми до острова біля Білогір’я три з половиною милі[179]; там обідали. Звідси до іншого острова 5 1/2 миль. Червня 8 дня дісталися до острова, званого Базавлук, що лежить при одному із дніпровських рукавів — Чортомлику, або, як вони називають, при Чортомлицькому Дніприщі, 2 милі. Тут була на той час козацька Січ. Вони вислали нам назустріч кількох знатних осіб, щоб привітати нас від імені всього їхнього товариства, і при нашому наближенні салютували безліччю гарматних пострілів. Щойно ми зійшли на берег, як вони відразу провели нас у Коло. Всього за кілька днів до цього, а саме 31 травня, їхній вождь Богдан Мікошинський вирушив на море на 50 суднах з 1300 людьми[180]; ми просили доповісти Колу, що ми дуже втішені, заставши усе лицарське товариство в доброму здоров’ї. Потім, оскільки вождь був відсутній і не все військо зібралося, ми не бажали зараз викладати своє доручення, облишивши його до щасливого повернення гетьмана і всіх інших. Вони залюбки погодилися з цим; далі ми пішли до своїх куренів (які вони називають кошами), плетених із хмизу і вкритих зверху конячими шкурами для захисту від дощу.

Лише 18 червня вождь із рештою війська повернувся у свій табір із згаданого раніше морського походу. Він зустрів татар при очаківській переправі, мав із ними дві сутички, одну на воді, другу на суходолі, причому козаки взяли в полон пораненого в коліно знатного татарина на ім’я Белека з царських придворних. Та оскільки турецькі сили, що захищали татар від небезпеки, були надто великі, а саме складалися із 8 галер, 15 каравел і 150 сандалів, то козаки змушені були відступити й не могли зашкодити переправі.

Розпитуючи Белека через перекладача, я довідався про сили й наміри татар: хан виступив у похід з двома царевичами й 80 тисячами війська, з якого, зрештою, не більше 20 тисяч було озброєного і здатного до війни; вони повинні були, ніде не затримуючись надовго, іти просто в Угорщину. Окрім того, я дізнався, що в Перекопській орді залишалося трохи більше 15 тисяч чоловік і що їхній хан, повідомлений ще до виступу про деякі невдачі, яких зазнали турки від угорського народу його імператорської величності, дуже неохоче вирушав у похід.

Червня 19 дня зранку вождь відвідав нас разом із деякими старшинами і далі гостив у себе. Після обіду вони вислухали московського посла, який, вручивши подарунки, прямо висловив у Колі те саме, про що говорив зі мною раніше в дорозі. Та перш ніж вислухати його, вождь прислав до нас із Кола з проханням, аби аудієнція, дана московському послові перше, ніж нам, не стала приводом до непорозуміння, адже їм добре відомо, що його імператорська величність стоїть вище за всіх інших європейських монархів, отож його послів слід вислуховувати першими. Та оскільки вони припускали, що згодом і підтвердилося, що москвич мав би висловити міркування щодо вербування сил його імператорською величністю, тому вони вважали за потрібне попередньо вислухати його.

Червня 20 дня ми мали аудієнцію і показали письмово в Колі наше доручення про вербування війська. Тоді козаки, попросивши нас вийти з Кола, прилюдно прочитали нашу грамоту і запропонували кожному висловити свою думку про неї. Коли ж, після дворазового заклику вождя, усі й далі мовчали, то присутні розділилися, як це прийнято у них при обговоренні важливих справ, і утворили два кола: одне зі старшин, а друге з простого люду, званого в них черню. Після довгих нарад чернь урешті звичними вигуками висловила свою згоду вступити на службу його імператорської величності, на знак чого кидала вгору шапки. Після цього натовп кинувся до другого, старшинського кола, погрожуючи кинути у воду і втопити кожного, хто буде проти цієї думки. Тому старшини відразу ж погодилися на все, не сміючи суперечити черні, такій сильній і могутній, коли вона розлютується, і лише вимагали домовитися з нами про умови. Обрали 20 депутатів, і нас знову запросили в Коло.

Тоді ці депутати, сівши на землі посеред Кола, утворили маленьке коло і після тривалих нарад запросили нас до себе. Ми прийшли і сіли серед них. Тоді вони виявили нам свою готовність піти на службу його імператорської величності, не шкодуючи свого життя. Вони, по суті, погодилися вирушити у Волощину, переправитися через Дунай і вдертися в Туреччину, але для виконання цієї пропозиції виявилося багато перешкод, які утримували їх і змусили зовсім відмовитися: по-перше, у них не було достатньої кількості коней ні для себе самих, ні для гармат, бо татари під час семи різних нападів, здійснених минулої зими, захопили й забрали понад дві тисячі коней, яких після того не залишилось і чотириста; по-друге, вони не зважуються вступити в Молдавію такою обмеженою кількістю наявного війська, тобто трьома тисячами, бо важко покладатися на господаря, та й самі молдавани — мінливий за натурою, зрадливий народ, віроломність якого добре знана козакам. По-третє, за такої незначної винагороди і такої невизначеності наших пропозицій вони не могли укласти договір щодо служби, як ми вимагали, як і здійснити такий далекий похід. Тому вимагали, щоб я полегшив їм шлях і допоміг роздобути коней; вони поцікавилися, чи не поклопотався б я перед брацлавським воєводою про кілька сотень коней для них самих і для гармат. При цьому вони стверджували, що не звикли йти на службу й виступати в похід за невизначених умов, тому жадають, аби я уклав з ними договір від імені його імператорської величності щодо тримісячної платні та продовольства для них самих і коней; тоді вони погодяться прийняти пропозицію і подумають, що робити далі. На це я відповів: щодо коней, то мені, чужинцеві, не знайомому з Польщею, важко радити їм що-небудь, але я не сумніваюся, що, піднявшись вище по Дніпру, вони зможуть роздобути коней у своїх містах і селах, де народились і виросли й де в кожного були рідні та знайомі. Брацлавський воєвода[181], їхній великий приятель, так само міг би забезпечити їх кіньми, якби вони того зажадали. Що стосується платні, то я не можу вести з ними таких переговорів, бо не уповноважений на те. Його імператорська величність дав би інше розпорядження, якби вони раніше заявили про ці вимоги, і вся справа, можливо, повернулася б інакше. Щодо молдавського господаря, то я певен: при нашій появі він оголосить себе прихильником імператора. Тому я радив їм з огляду на милість і довіру його імператорської величності, які виявилися у тому, що попри далеку й небезпечну дорогу він надіслав їм у сам їхній табір стільки великих і чудових дарів і почестей, рівних яким вони ніколи не отримували від іншого монарха, зі свого боку виявити довір’я його імператорській величності і, вдовольняючи його бажання, піднятися угору Дніпром на Україну, де до них, поза всяким сумнівом, відразу приєднається багато люду; тоді можна було б зі значними силами пройти Волощину до Дунаю, наздогнати татар і заступити їм подальший шлях. Виконавши це, вони можуть бути певні, що його імператорська величність як верховний монарх не чинитиме всупереч своїй величі й гідності, а навпаки, переконавшись у їхній добрій волі та відданості й побачивши початок цього в їхній службі, винагородить їх із такою щедрістю, яка може значно перевищити платню, якої вони жадають, на славу собі і до їхньої більшої вигоди. На це вони знову відповіли мені, закликаючи Бога у свідки, що всі вони з охотою служили б його імператорській величності, але є важливі причини, про які я вже чув, що заважають їм цього разу здійснити такий далекий похід. І все ж, аби його імператорська величність міг переконатися у їхній найпокірнішій відданості, вони готові негайно відрядити до нього своїх послів, уповноважених укласти з імператором угоду про їхнє утримання, а тим часом обіцяють самі подбати про коней і не сидіти бездіяльно, а задля служби імператорові вийти в море і, за сприятливої погоди, докласти всіх зусиль, аби напасти на Кілію і Бабадаг, два знамениті турецькі міста на Дунаї, вище його гирла в Чорному морі, або ж спробувати зруйнувати Перекоп, головне місто кримських татар, віддалене лише на 26 миль прямої дороги від Січі, хоча, коли йти морем, відстань дещо більша. На це я відповів, що задуманий ними морський похід за інших обставин міг би вважатися службою, але оскільки він не відповідає планам і намірам його імператорської величності, то, на мою думку, не може вважатися якоюсь особливою послугою, адже це не завадить татарам, які вже переправилися через Дніпро і йдуть в Угорщину, напасти на володіння імператора і не змусить турків розділити свої сили. А ці дві речі власне й були головною метою нашого посольства. Отож, я знову повторив від імені його імператорської величності пропозицію якнайшвидше вирушити в похід на Волощину, спробувати наздогнати татар і перепинити їм шлях в Угорщину; а тоді вони могли б від кордонів Волощини відрядити посланців до імператора для переговорів щодо їхнього утримання. Безсумнівно, його імператорська величність, побачивши, що вони не байдикують, а навпаки — хоробро діють проти ворога на його службі, ще з більшою милістю і прихильністю поставиться до їхнього прохання при переговорах.

Згодом, коли осавули (яких можна вважати начальниками, рівними поручикам) обійшли навкруги велике Коло і виклали це іншим козакам, чернь знову відокремилась, утворила окреме коло й, порадившись, знову висловила згоду голосними вигуками й підкиданням шапок угору. Коли ми вийшли після цього з Кола, вони почали бити у військові бубни, сурмити, разів десять вистрелили з гармат, а вночі пустили кілька ракет. Але ще того ж вечора деякі неспокійні голови разом із заможнішими козаками, якими, наприклад, є мисливці та власники човнів, пішли до простолюду й, ходячи від хижі до хижі, переконували, що дорога далека й небезпечна, застерігали, щоб усі добре зважили, що роблять, аби потім не жалкувати. Прислана їм винагорода замала, за неї неможливо утримувати таку кількість людей у такому далекому поході, тим паче, що серед них є багато бідних людей. Та й на що ці гроші використати: на купівлю хліба чи на купівлю коней? До цього зауважували, буцімто його імператорська величність може заманити їх далеко в глиб країни, а потім, коли вони стануть непотрібними, збутися їх будь-чим, тим більше, що не обіцяє їм нічого певного своїм листом, скріпленим печаткою. Такими й подібними словами стривожили простий люд, й коли наступного дня, а саме 21 червня рано-вранці знову зійшлися в Коло, вирішили зовсім інакше, а саме: що за таких непевних умов вони аж ніяк не можуть і не хочуть виступати в похід, до того ж не знають, чи є насправді обіцяні гроші чи ні, і хто їм ті гроші дасть, бо про це його імператорська величність не написав до них жодного листа. Та й на обіцяні згодом подарунки й винагороду також немає ніяких письмових гарантій. Врешті вони прислали кількох козаків до нашого житла, аби повідомити про таке рішення. На це я відповів, що їм легко було б зрозуміти, ці гроші походять справді від його імператорської величності, адже від себе я не міг би запропонувати їм таких дарів. Що, нарешті, я не був би настільки нерозумним, щоб обіцяти їм неіснуючі гроші й викликати цим нещастя на свою голову. Навпаки, вони можуть бути певними, що отримають ці гроші, як тільки погодяться на умови, запропоновані нами від його імператорської величності. На підтвердження своїх слів я показав їм свою інструкцію, скріплену імператорською печаткою. Коли вони повернулися у Коло з моєю відповіддю, а чернь і далі продовжувала стояти на своєму, гетьман і деякі зі старшин, особливо Лобода, який попередньо був гетьманом і зруйнував Білгород, усіляко просили й умовляли їх як слід зважити, що роблять, і не відкидати імператорських милостивих пропозицій, які їм слід вважати великим щастям. Інакше вони ризикують стати посміховищем для всіх, відмовившись від участі в такій благородній справі — поході проти одвічного ворога християнства, незважаючи на милостиву пропозицію такого могутнього володаря.

Коли ж вони й далі наполягали на попередньому рішенні, вождь посеред Кола гнівно відмовився від своєї влади і зрікся гетьманства, сказавши, що не може й не хоче довше залишатися вождем людей, які так мало дбають про свою честь, славу й добре ім’я. Після цього Коло розійшлося.

Після обіду осавули знову скликали до Кола все товариство, а деяких гнали навіть киями. Передовсім збори попросили Мікошинського прийняти назад гетьманство, що він і зробив. Далі говорили різні дивні речі про Хлопицького, зокрема, що він своїми брехливими вигадками вводить в оману не лише його імператорську величність, а й усіх нас і їх самих. Були й такі, які відкрито казали, що кинуть його у воду, чим його дуже збентежили.

З усього ходу справи легко зрозуміти, яку фальшиву роль відігравав Хлопицький при дворі, як і те, що він майже у всіх пунктах брехливо поінформував його імператорську величність. По-перше, видавав себе за козацького гетьмана, яким насправді ніколи не був і навіть не мав надії колись стати, як це я зрозумів з розмов старшини. По-друге, Запорізьке Військо зовсім не посилало його до імператорської величності, просто він якийсь час перебував у Києві разом із козаками і дехто з товариства говорив про те, як би звернути увагу на них його імператорської величності. Він одразу підхопив ці слова і без їхнього відома, побачивши, що йдеться до війни з турками, подався до імператорської величності й запропонував їхню службу. Про це нам розповів уже сам Мікошинський. По-третє, він казав, що сили козаків становлять вісім-десять тисяч, що також невірно, бо, спустившись до них, я застав лише зо три тисячі чоловік. Щоправда, вони при бажанні можуть зібрати ще кілька тисяч війська, скликавши до зброї козаків, які живуть у різних містах і селах, але вважають себе запорожцями. По-четверте, стверджував, що вони вдовольняться подарунками його імператорської величності і, отримавши їх, одразу вирушать туди, куди скерує їх його імператорська величність, що також не справдилося.

Оскільки Хлопицький, правду кажучи, своїм самозванством спричинив непорозуміння, яких можна було б уникнути, якби він діяв прямо, я не раз потім різко дорікав йому і так ганив за легковажну поведінку, що зовсім збентежив його і він не раз обливався сльозами, а на чолі виступав піт, бо він і сам гаразд усвідомлював, що вчинив дурницю і добре бачив, що його життя у моїх руках. Коли б я забажав, йому було б непереливки.

Червня 23 дня козаки зранку скликали Коло і прислали до нашого житла кількох депутатів, які просили нас не думати, ніби вони не бажають іти на службу до його імператорської величності, адже ми й самі добре бачимо, що вони погано забезпечені кіньми; аби не ця обставина, вони знали б, що робити. У відповідь я запропонував скласти й передати в Коло умови, які я міг би укласти з ними. Тоді вони знову пішли до товариства й передали мою пропозицію, після чого розійшлися. Тим часом я наказав написати свої умови, вони зі свого боку також почали писати грамоту про ті умови, на яких вони можуть цього разу вступити на службу до його імператорської величності. А коли після обіду вони знову зібрались у Коло, то не хотіли чекати, поки я передам їм свої умови, а відразу ж прислали кількох з-поміж себе зі своїми письмовими умовами, на які просили відповісти, такого змісту:

«Умови, передані повним зібранням Війська Запорізького послам його величності римського імператора. По-перше, коли минулого року навесні, перед Світлою неділею, наш товариш пан Станіслав Хлопицький привіз нам сюди, за пороги, листа пана нашого милостивого, його величності римського імператора, ми, дізнавшись від полонених, що в Білгороді збирається піше й кінне військо турецького султана і що воно має рушити звідси на Угорщину, закликали на допомогу всемогутнього Бога й подалися туди, щоб іменем його імператорської величності спробувати щастя; пройшли повсюди вогнем і мечем, так що на місці поклали до двох з половиною тисяч озброєних вояків і до 8 простого люду.

По-друге, коли вже згаданий наш товариш Хлопицький передав нам від його імператорської величності прапор і труби, ми вдячно прийняли ці чудові клейноди й, отримавши певні відомості, що кримський хан з усією своєю ордою хоче переправитися біля Очакова через Дніпро, ми вирушили туди разом зі своїм начальником, бажаючи перешкодити їхній переправі. Але заставши там досить значні турецькі сили на воді й на суші, ми боролися з ними, наскільки дозволяли наші слабкі сили, двічі нападали на них, мали сутички і, дякуючи Богові, захопили одного знатного бранця.

По-третє, ми зобов’язуємося боротися протягом усієї війни з турками під присланими імператором прапором і з трубами, переслідувати ворога й нападати на його країну, винищуючи її вогнем і мечем.

По-четверте, за прикладом наших предків ми самі завжди готові покласти своє життя за християнську віру; не відмовляємося робити це й надалі. Та оскільки нам добре відома підступність невірних і молдаван, ми не зважуємося виступати в похід з таким цінним даром, як прапор його імператорської величності, а також у супроводі ваших милостей, бо добре знаємо, що немало чесних людей і добрих християн волоський господар зрадливо видав у руки поганих. З огляду на це все ми не можемо за таку платню здійснити такий віддалений похід через брак коней для нас самих і для гармат.

По-п’яте, ми хотіли б послати посольство до його імператорської величності: пана Станіслава Хлопицького з двома іншими нашими товаришами, щоб вони доставили йому від нашого імені білгородського полоненого й дві яничарські хоругви, розповіли про всі наші клопоти й уклали б остаточну угоду про наше утримання.

По-шосте, поки повернуться наші посланці, ми збираємося з Божою поміччю і у присутності ваших милостей напасти на землю невірних і, якщо вдасться, дійти аж до Перекопу або куди скерує нас воля Всемогутнього й дозволить погода, й іменем його імператорської величності звоювати все вогнем і мечем.

По-сьоме, треба, щоб його імператорська величність листовно звернувся до його королівської величності і станів у Польщі, аби нам дозволили вільний перехід через їхні володіння. Сподіваємося, що за таких обставин його імператорської величності не відмовлять.

По-восьме, треба буде написати також до великого князя московського, щоб прислав до нас своїх людей, аби ми спільними силами могли вирушити проти ворога аж до Дунаю чи куди буде потрібно й помірятися силами з ним».

Вислухавши ці пункти, я знову повернувся з Кола до свого куреня і просидів там цілий день, але, переконавшись у тому, що вони не мають наміру відступати від своїх умов, наступного дня, 24 червня, послав їм у Коло відповідь на передані мені умови.

Відповідь на передані козаками умови:

«З переданих нам умов ми зрозуміли, що ваші милості охоче готові піти на службу до його імператорської величності, але з трьох причин не можете виконати наші умови, а саме: 1) через нестачу коней; 2) через те, що ваші милості не зважуються з такою малою кількістю людей іти на Волощину через відому невірність і зрадливість цього народу; 3) що ваші милості не можете вирушити в далекий похід за такої незначної винагороди й на непевних умовах.

Тому ви бажаєте послати пана Хлопицького з двома своїми товаришами до його імператорської величності, уповноваживши їх укласти з імператором договір щодо вашого утримання. Не можемо зволікати з відповіддю вашим милостям, розуміючи, що нічого іншого бути не може, й ми повинні задовольнитися тим, що є. Але ми бажаємо також разом із вашими уповноваженими послати когось з-поміж нас до його імператорської величності і пропонуємо трохи відкласти посольство до того часу, поки ми, з Божою поміччю, успішно повернемося зі щасливого походу на Перекоп, аби ми могли з’явитися до його імператорської величності з приємною вісткою. Щодо листів до короля та польських станів і до великого князя московського, то ваші милості можуть внести ці пункти до інструкції своїм послам для подання його імператорській величності, а він потім якнайласкавіше зволить усе це вирішити. Врешті вважаємо за потрібне, щоб ваші милості якнайскоріше послали до великого князя московського і попросили його допомоги, запропонованої ним, проти турків, з тим, щоб ці посли ваших милостей змогли повернутися сюди до повернення вашого посольства від його імператорської величності».

Причини, через які я не хотів поривати стосунків з козаками, а навпаки, вважав за потрібне втримати їх на службі його імператорської величності, були такі:

1. Гадаючи, що війна, розпочата турками, триватиме не рік і не два, я вважав корисним залучити на наш бік таких хоробрих і заповзятливих людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві й добре вивчили того ворога, з яким чи не щодня стикаються, тобто турків і татар.

2. Утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей, бо їхні начальники вдовольняються загальними паями, не вимагаючи великої платні (яка звичайно становить немалу суму). До того ж вони мають власну артилерію і багато з них самі вміють із нею обходитися, тому при них не потрібно наймати й утримувати окремих гармашів.

3. Оскільки великий князь московський також зайнявся цією справою і через своїх послів повідомив козаків (яких уважає також своїми підлеглими), що вони можуть стати на службу до його імператорської величності, я не зважився поривати стосунків із ними, бо побоювався, щоб великий князь московський не образився і не відмовився прислати обіцяне допоміжне військо, про яке я чув і від його посла.

4. Я не міг підшукати іншого місця, де б так зручно могло приєднатися до нас допоміжне військо великого князя, крім цього; звідси його можна скерувати, куди буде потреба.

5. Коли я побачив і навіть частково переконався з великою небезпекою для себе, що ці переговори з козаками суперечать планам канцлера[182], я тим більше вважав за потрібне продовжувати їх, бо якби він схилив їх на свій бік, то це дало б йому можливість підкріпити й посилити ті шкідливі інтриги, якими він тоді займався (чого слід було остерігатися).

6. Навіть якби я відразу припинив з ними переговори, мені все одно довелось би виплатити їм усі гроші, які вони вже вважали заробленими за два походи, здійснені від імені його імператорської величності, а саме: один під Білгород, який вони зруйнували, а другий коли вони намагалися перепинити татарам переправу під Очаковом, хоча й безуспішно через велику перевагу турецьких сил.

7. Оскільки внутрішні відносини в Польщі, очевидно, мали найближчим часом привести до перевороту, я вважав справою першочерговою заручитися дружбою цього товариства, яке не лише має величезний вплив на Україну, тобто Волинь і Поділля, але на яке зважає і вся Польща.

Червня 24 дня я вручив їм вісім тисяч дукатів золотом у відкритому Колі, посеред якого майорів увіткнутий у землю прапор його імператорської величності. Вони відразу розстелили на землі кілька татарських кобеняків чи плащів, які звикли носити, висипали на них гроші й посадили кількох старшин лічити їх. Після того я знову вийшов із Кола й поповернувся до свого куреня, але збори ще довго не розходилися.

У наступні дні вони дуже старанно збиралися у Коло і врешті дійшли іншого рішення: послати Хлопицького не до його імператорської величності, а до великого князя московського, а замість нього обрали депутатами Саська Федоровича й Ничипора, котрі разом зі мною мали вирушити до його імператорської величності й домовитися з ним про винагороду за службу й утримання. Тим часом Якоб Генкель мав залишатися серед них, щоб своєчасно сповіщати його імператорську величність про все, що вони зроблять для нього за цей час. Похід у Татарію, до Перекопа, також відкладається до сприятливого часу.

Липня 1 дня я попрощався у повному зібранні з гетьманом і всім запорізьким лицарством; вони зі свого боку подякували мені за працю і подарували хутро куниці й шапку з чорного лиса. Потім вручили своїм послам листа до імператора й повноваження такого змісту:

Лист Війська Запорізького його імператорській величності:

«Божою милістю найясніший і непереможний християнський імператоре, найласкавіший пане! Найпокірніше і від щирого серця вручаємо вашій імператорській величності як панові й голові всіх християнських королів і князів нас самих і нашу завжди вірнопіддану службу. Бажаємо вашій імператорській величності, пану нашому милостивому, й просимо, аби всемогутній Бог дарував тілесне здоров’я і щасливе панування над християнською країною, і щоб всемогутній Бог упокорив і кинув під ноги вашої імператорської величності ворогів святого хреста, турецьких бусурманів і татар, і щоб дарував вашій імператорській величності перемогу, здоров’я і всіх благ, які ви собі зичите. Цього бажає вашій імператорській величності все Військо Запорізьке вірно і щиросердно.

Присланий до нас, Війська Запорізького, з волі й наказу вашої імператорської величності зі значними дарами наш товариш Хлопицький, тепер полковник (тобто начальник над 500 козаками), який у минулому, 1593 році був у вашої імператорської величності, пана нашого милостивого, через багато небезпек і перешкод разом із послами вашої імператорської величності, Еріхом Лясотою та Якобом Генкелем, по дорозі через польські володіння, прибув до нас аж на свято святої Трійці. Але вже задовго до їхнього прибуття, а саме за три тижні до Великодня, ми, підкоряючись наймилостивішому наказові вашої імператорської величності висловленому в надісланій і оголошеній нам тут, за порогами, копії з листа вашої імператорської величності, не бажаючи зволікати, а йдучи за прикладом наших предків, котрі дотримувались лицарського звичаю, як і народ, завжди готовий служити вашій імператорській величності й усьому християнству, за нашим звичаєм закликали Бога на допомогу і на щастя вашої імператорської величності вирушили у морський похід тижнів за два до Великодня, тобто в небезпечну пору року, ризикуючи життям і здоров’ям. Довідавшись напевно від полонених татар, що в Білгороді зібралося багато війська, вершників і піших яничарів, звідки вони за наказом свого володаря, турецького султана, повинні напасти на країну вашої імператорської величності Угорщину, ми змогли за допомогою всемилостивого Бога, найвищого володаря, на щастя вашої імператорської величності, зруйнувати вогнем і мечем прикордонне турецьке місто Білгород і вбили кілька тисяч як воїнів, так і простолюду. Тому і шлемо вашій імператорській величності одного бранця з цього зруйнованого міста і дві яничарські хоругви.

Так само нещодавно кримський хан, бажаючи вдертися у володіння вашої імператорської величності, прийшов зі своїм військом до гирла Дніпра й Бугу, поблизу Очакова, а ми під прапором вашої імператорської величності намагалися зірвати його переправу. Але через велику перевагу його сил — сухопутних на конях та морських на галерах і суднах — не змогли чинити їм належного опору, хоча двічі мали сутичку з ним і захопили знатного бранця, якого також би відіслали вашій імператорській величності, аби він не був тяжко пораненим. Та оскільки Лясота сам із ним розмовляв і розпитав багато про що, він складе звіт вашій імператорській величності про все, що дізнався від нього. Як найнижчі слуги вашої імператорської величності висловлюємо свою вдячність за надіслані вашою імператорською милістю нам як лицарському людові подарунки, вельми для нас цінні: прапор, тулумбаси та гроші. Дай Боже, щоб ми могли з користю служити в цьому морському поході, який готуємося здійснити, з божою поміччю від імені вашої імператорської величності. Ваша імператорська величність буде ласкавий милостиво вислухати подробиці про це в усному донесенні посланця вашої імператорської величності Лясоти та наших послів, Саська Федоровича й Ничипора (обидва є сотниками нашого Війська Запорізького).

Найпокірніше прохаємо вашу імператорську величність, християнського володаря, ласкаво і з цілковитою довірою вислухати цих наших послів, уповноважених трактувати про нашу справу. Нашого ж полковника Хлопицького ми відрядили до великого князя московського як християнського володаря і щирого приятеля вашої імператорської величності з грамотами вашої імператорської величності й нашою, прохаючи його допомогти нам військом проти турків, що йому легко зробити, бо його кордони зовсім неподалік, а звідси його військові вже буде легко проникнути у Волощину або далі.

Просимо також вашу імператорську величність написати грамоту його королівській величності й сановникам Польського королівства, щоб кожен козак за їхньою охоронною грамотою міг вільно й без перешкод виступати в похід, виїжджати з їхньої країни й повертатися на батьківщину.

Доводимо також до відома вашої імператорської величності, що кількість нашого Війська Запорізького сягає шести тисяч чоловік досвідчених добірних козаків, не рахуючи хуторян, які живуть на кордонах.

З огляду на далеку дорогу ми виділили до згаданих наших послів і начальників іще двох з-поміж себе. Пропонуючи ще раз себе і нашу покірну службу милості вашої імператорської величності, залишаємось вашими найнижчими слугами.

Дано в Базавлуку, на дніпровському рукаві Чортомлика, липня 3, року 1594».

Повноваження запорізьких послів:

«Я, Богдан Мікошинський, вождь запорізький, спільно з усім лицарством вільного Війська Запорізького, ознаймуємо цим, що ми з відома і згоди нашого лицарства, в Колі зібраного, відряджаємо до вашої імператорської величності, пана нашого милостивого, цих наших послів, сотників нашого війська Саська Федоровича й Ничипора, уповноважуючи їх укласти угоду в нашій справі з вашою імператорською величністю, нашим наймилостивішим паном. Найпокірніше просимо йняти їм віру в усьому, як і цілому нашому Війську, зобов’язуючись цією грамотою і нашим лицарським словом у тому, що в усьому задовольнимося рішенням, узгодженим між вказаними нашими послами й вашою імператорською величністю і в усьому беззаперечно підкоримося цьому рішенню. На доказ цього і для більшої певності даємо нашим послам це письмове повноваження, скріплене внизу печаткою нашого Війська і власноручним підписом нашого військового писаря Лева Вороновича.

Дано на Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, липня 3, року 1594».

Липня 2 дня, побачившись попередньо з московським посольством, я десь опівдні відплив від Базавлука на турецькому сандалі разом із запорізькими послами Саськом Федоровичем і Ничипором та ще двома козаками. В ту мить, коли ми відчалювали від берега, Запорізьке Військо привітало нас звуками військових барабанів і сурм та гарматними пострілами.

Того ж дня ми проїхали повз Мамай-сурку, давнє городище, тобто вали, що оточували давнє укріплення на татарському боці, далі повз Білозірку, річечку, що тече з татарського степу й утворює озеро при впадінні у Дніпро; тут теж є городище або земляний вал, що в давнину оточував велике місто. Далі повз Кам’яний Затон, затоку Дніпра також на татарському боці з дуже скелястими берегами, від яких він отримав цю назву. Тут татари звичайно переправляються через Дніпро взимку, коли ріку скує крига, тут відбувається також викуп полонених («odkup»). Звідси степом аж до Білозірки тягнеться високий вал, а біля нього лежить велика кам’яна куля на знак того, що в давнину тут відбулася велика битва. Потім прийшли до Микитиного Рогу, який був зліва від нас, і неподалік від цього місця ночували на острові біля руського берега.

Липня 3 дня ми пройшли повз Лису гору на лівому, руському березі[183] і Товсті Піски[184], великі піщані пагорби на татарському березі; далі, майже відразу, проминули гирло Кінських Вод; тут річка Кінські Води, що тече з татарського степу, остаточно впадає у Дніпро, хоча й раніше, ще вище, вона кілька разів з’єднується з озерами й затоками Дніпра, далі знову відділяється від них і повертає у степ. Потім минули три річки, звані Томаківками, які впадають у Дніпро з руського боку; за їх назвою зветься і знаменитий острів. Далі повз Кінську Промойну, де річка Кінська зливається з татарського боку з дніпровськими затоками; мимо Аталикової долини[185], також на татарському боці, і мимо Червоної гори[186] на протилежному руському березі. Потім біля Семи Маяків, де на татарському боці на курганах чи могилах стоїть понад двадцять кам’яних вирізьблених скульптур; далі пройшли дві річки Карачокрак і Янчокрак, що також впадають у Дніпро з татарського боку, і повз Білу гору, що височіє навпроти, на руському березі. Згодом минули Кінську Воду, де ця річка вперше зливається з дніпровською затокою і утворює острів, на якому є старовинне городище Курцемал, далі другий острів — Дубовий град, що отримав свою назву від великого дубового лісу. Потім пройшли через Велику Забору, острів і скелясте місце на Дніпрі поблизу руського берега, схоже на поріг. Трохи далі на іншому острові зупинилися на ночівлю (9 миль).

Липня 4 дня проминули дві річки, звані Московками, що впадають у Дніпро з татарського боку; звідси до острова Хортиці 1 миля. Цей острів, що лежить із руського боку, завдовжки 2 милі.

Пристали до берега нижче острова Малої Хортиці, неподалік від першого. Тут був замок, збудований Вишневецьким років 30 тому і згодом зруйнований турками й татарами. Біля цього острова впадають у Дніпро з руського боку три річки, звані Хортицями, від яких отримали назву й обидва острови. Під вечір ми переправили уплав своїх коней із острова, де вони паслися, на руський берег і там заночували.

Липня 5 дня ми поїхали верхи через безлюдний дикий степ, убрід переправилися через річку Суру, тут обідали й нагодували коней, проїхавши зо п’ять миль. Помітивши на одному кургані чи могилі маяк, тобто поставлену на ньому кам’яну фігуру чоловіка, ми під’їхали й оглянули її. Після обіду проїхали зо три милі до якоїсь височини, де зупинилися на ніч біля кургану.

Липня 6 дня зранку знову переправилися через Суру і річку Домоткань і підійшли до якоїсь іншої багнистої річечки — зо 4 милі. Тут годували коней, але попередньо, не доїхавши до цієї річки, зустріли ведмедя і застрелили його. Після обіду підійшли до річки Самоткані[187] й переправилися через неї, приблизно 2 милі. Тут знову погодували коней. До цього місця степ не має рослинності, ніде не видно жодного дерева, але звідси вже починаються чагарники, які вони звуть байраками, і сама місцевість стає трохи горбистою. Надвечір через Омельник Ворскальський (зо дві милі) і трохи далі заночували в печері.

Липня 7 дня, знову пройшовши Омельник Ворскальський, за три милі від нього зупинилися нагодувати коней. Далі подолали ще дві річки, біля другої знову годували коней (приблизно 5 миль). Надвечір під’їхали до гори (1 миля)».

Від річки Омельника Лясота вступив на Україну, залишивши межі Запоріжжя[188].

Про подальші наслідки переговорів Лясоти із запорізькими козаками знаходимо дані в донесенні патера Александро Комулео. З великими труднощами патеру Комулео вдалося розвіяти недовіру молдавського господаря до запорізьких козаків, але врешті-решт йому вдалося звести їх. «Я влаштував, — розповідає він, — що згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, а зробивши це, стали табором біля молдавського війська. Молдавський князь погодився діяти спільно з козаками, почасти внаслідок переконань і наполягань з мого боку, задля чого я спеціально двічі їздив у Молдавію, почасти від ляку перед турками й самими татарами, про котрих я довідався, що турки за їхньою допомогою хотіли відібрати в нього князівство. З огляду на це все він зібрав військо чисельністю у 21 тисячу, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію на Угорщину, вирішивши сміливо протистояти їм і не пропускати далі. Коли я потім дізнався, що молдавський князь відмовився об’єднатися з козаками, то намагався переконати їх не чекати тут далі намарно, а йти руйнувати які-небудь поблизькі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не чинитиме їм у цьому перешкод... Я потай запропонував певні подарунки начальникові козаків, обіцяючи згодом дати більше. Отож, він і пішов зі своїми козаками. Цим разом я послав йому сто флоринів, які мав, і обіцяв зв’язати його з дніпровськими козаками для доброї здобичі. Начальник козаків не схотів чекати й подався під місто Кілію, де й зупинився»[189]. Зі свідчень польських письменників випливає, що тут ідеться про походи козаків проти турків під керівництвом Лободи й Наливайка.




РОЗДІЛ 7


ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ НА УКРАЇНІ ТА НАСИЛЬСТВА З ЦЬОГО ПРИВОДУ КАТОЛИКІВ НАД ПРАВОСЛАВНИМИ. — КОЗАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ ЛОБОДИ Й НАЛИВАЙКА. — БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО ЛОБОДУ Й НАЛИВАЙКА. — КРИВДА КАЛИНОВСЬКОГО НАЛИВАЙКОВІ-БАТЬКУ І ВИСТУП НА УКРАЇНУ НАЛИВАЙКА-СИНА — ЙОГО ПРИГОДИ НА ВОЛИНІ Й У БІЛОРУСІЇ. — ВИСТУП ІЗ СІЧІ ЛОБОДИ. — ГЕТЬМАН САУЛА. — ДІЇ ЖОЛКЕВСЬКОГО ПРОТИ КОЗАКІВ. — СУТИЧКА КОЗАКІВ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ. — ЗАГИБЕЛЬ САСЬКА, КОНТУЗІЯ САУЛИ Й ОБРАННЯ ЛОБОДИ ГЕТЬМАНОМ КОЗАКІВ. — ПРОСУВАННЯ КОЗАКІВ ДО КИЄВА. — ЗАПОРІЗЬКА ФЛОТИЛІЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ОТАМАНА ПІДВИСОЦЬКОГО — ВІДСТУП КОЗАКІВ ДО ПЕРЕЯСЛАВА Й ЛУБЕН. — ЖОРСТОКА БИТВА ПІД СОЛОНИЦЕЮ. — ВИДАЧА НАЛИВАЙКА. — УМОВИ, ЗАПРОПОНОВАНІ КОЗАКАМ ЖОЛКЕВСЬКИМ. — СТРАТА НАЛИВАЙКА І ПОСТАНОВИ ПОЛЬСЬКОГО УРЯДУ ПРО НИЗОВИХ КОЗАКІВ.


Покінчивши з Косинським і почасти знищивши, почасти розігнавши його козаків, польські пани, залишивши на татарських шляхах незначну сторожу на випадок татарського нападу, спокійно й безтурботно роз’їхалися по домівках і віддалися своєму звичному заняттю — приємним розмовам на сеймах. Цим відразу скористалися татари. У червні 1593 року вони несподівано вдерлися двадцятитисячним військом на Волинь, захопили там без ліку руських жінок і майна і швидко повернулися назад. Пани, довідавшись про напад татар, відразу звинуватили в цьому козаків, твердячи, що татар запровадили на Волинь козаки, щоб відомстити князеві Острозькому, який їх побив. Але козаки були причетні до цієї справи так само, як і самі поляки: на той час вони клопоталися пропозицією Рудольфа 11 і збирались у похід проти турків. Найперше став зі своїми козаками Наливайко.

Северин Наливайко[190] був за походженням, на думку одних, з міста Кам’янця, інших — з міста Острога. В Острозі у Северина Наливайка було двоє братів, один з яких на ім’я Даміан був придворним священиком у князя Костянтина Острозького; були мати, сестра, власна сім’я, а нижче міста Острога жив батько, володіючи невеликою ділянкою землі в Гусятині, яка пробудила великий апетит у місцевого пана Калиновського. Бажаючи заволодіти землею, яка йому сподобалася, Калиновський без зайвих роздумів став вимагати її у Наливайка-батька, а коли старий відмовив йому, напав на нього і так побив, що старий не витримав побоїв і помер. Син надумав помститися панові. За словами Йоахіма Бєльського, Северин Наливайко був непересічною особистістю. Він був вродливим, сильним, хоробрим чоловіком і чудовим гармашем[191]. Відзначаючись самовідданою сміливістю, Северин Наливайко з юних літ займався «козацьким ремеслом»: багато разів воював у різних землях проти різних народів під керівництвом різних гетьманів, а врешті пішов на службу до князя Острозького і під його стягом воював проти козаків Криштофа Косинського.

Та ім’я Наливайка стало відоме з часу укладення запорізькими козаками договору з послом германського імператора Рудольфа II Лясотою проти турків. Уклавши договір, козаки протягом 1594 й 1595 років здійснили три походи проти турків та їхніх союзників татар і молдавських господарів. Перший такий похід з метою диверсії у тилу турецької армії Наливайко здійснив наприкінці червня 1594 року. Наливайко набрав до себе вольницю різноплемінного люду, часом утікачів і злочинців, і з ними діяв проти турків і татар. Не маючи ні коштів, ні союзників, а водночас бачачи грозу, що насувалася з боку Туреччини, яка хотіла завоювати для себе Угорщину, германський імператор Рудольф II ще наприкінці лютого 1594 року просив через власного посла уряд Речі Посполитої, аби той не пропустив в Угорщину через свої володіння турецьких союзників — татар. Тоді ж прислав свого посла до поляків і турецький султан, прохаючи пропустити татар в Угорщину через Україну. Поляки відмовили туркам. Але, попри цю відмову, татари все-таки зібрались у похід на Угорщину й вирішили йти через Україну. Довідавшись про це, Северин Наливайко, який тоді ще служив у князя Костянтина Острозького, з дозволу свого патрона надіслав листа коронному гетьманові Яну Замойському і запропонував йому свої дії проти татар з тим, аби не допустити їхнього з’єднання з турками. У цьому листі Наливайко писав, що він уже зібрав навколо себе бажаючих воювати, але без волі гетьмана не бажає виступати в похід, щоб не давати приводу вважати своїх ополченців ватагою розбійників[192]. Що відповів на цього листа Ян Замойський, невідомо, але наприкінці червня Наливайко з козаками вже вийшов проти татар. Він хотів не пропустити татар в Угорщину на злучення з турецьким султаном Амуратом, але не зміг: татари, обманувши козаків, промчали в Угорщину через Покуття. Проскакавши слідами татар до Теребовлі й переконавшись, що наздогнати їх неможливо, Наливайко повернувся назад з великою здобиччю.

Повернувшись, Наливайко вирішив відіслати з двома своїми посланцями частину захопленої ним здобичі в запорізьку Січ, бажаючи загладити цим свою провину перед низовими братчиками за те, що під час походів Косинського він боровся проти запорожців. Посланці приїхали в Січ липня 1 дня 1594 року, саме тоді, коли там був посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Прибувши в Січ, посланці Наливайка передусім попросили вибачення у запорізьких козаків від імені Наливайка за те, що він колись виступив проти низових козаків; але так сталося тому, що Наливайко служив київському воєводі, з яким ворогували запорожці, і тому мусив коритися йому. Тепер Наливайко зібрав навколо себе від двох до двох з половиною тисяч козаків і з ними завдав поразки татарам, наздогнавши їх у Молдавії і захопивши у них від 3 до 4 тисяч коней. Дізнавшись, що запорізьке військо зазнає великої нестачі коней, Наливайко відряджає своїх посланців у Січ і через них сповіщає, що готовий поділитися з низовими молодцями своєю здобиччю і подарувати їм 1500 чи 1600 коней, аби лише запорожці вважали його своїм приятелем. Якщо ж чесне низове лицарство запідозрює його у ворожих намірах, він готовий особисто з’явитись у козацьке Коло, покласти посеред нього свою шаблю і виправдатися з висунутих проти нього звинувачень. Якщо ж чесне лицарство визнає його виправдання недостатнім, то він сам запропонує відрубати йому голову власною шаблею. Але сподівається, що низових лицарів задовольнять його пояснення, вони визнають їх поважними і завжди вважатимуть його своїм приятелем і братом, бо що стосується минулого, то Наливайко був на службі у Київського воєводи ще до того, як запорожці розпочали війну з Острозьким; коли ж їхні непорозуміння закінчилися війною, то вже власна честь не дозволила йому, Наливайкові, покинути воєводу, свого пана, хліб якого він їв віддавна і на службі якого перебував з давнього часу, тому й мусив він воювати за нього проти його ворогів[193].

Запорожців, очевидно, цілком задовольнило таке пояснення Наливайка, і вони стали діяти разом із ним за поляків проти татар.

Це діялося восени того ж 1594 року. У Польщі стало відомо, що татари після війни в Угорщині повертатимуться у Крим і знову можуть побувати в Галичі й на Волині. Тоді супроти татар зібралося польське ополчення у кількості до 15 тисяч чоловік під керівництвом Яна Замойського і за участю Зебжидовського, Конецпольського, Острозького, Збаразького, Заславського, Мнішка, Мелецького, Остророга, Липського, Горайського та інших менш знатних панів, і почало чатувати біля Карпатських гір і проїжджих шляхів на повернення кримчаків. Але кримчаки, заздалегідь довідавшись про це, зуміли обманути панів, прорвалися через Волощину й дісталися до Криму. Тож пани ні з чим роз’їхалися по домівках[194].

Але окремо від інших перелічених вельможних польських панів хотів діяти снятинський староста Микола Язловецький, той самий Язловецький, якому раніше доручено було збудувати замок у Кременчуці чи в степу, аби утримати українське населення від втеч у Січ. Йому спала думка, що замість того, аби ганятися за татарами по Волині й Угорщині, доцільніше кинутисz у саме їхнє гніздо, Крим, і захопити його у свої руки. Для цього Язловецький зав’язав стосунки з Григорієм Лободою і Северином Наливайком і, отримавши їхню згоду, приготувався до походу, задля чого взяв позику і зробив величезні видатки. Козаки разом із Язловецьким уже збиралися вирушати у Крим, але саме тоді їх залучив у північну Молдавію германський імператор Рудольф II, якому корисніше було бачити запорожців у Волощині, ніж у Криму. Ця невдача так подіяла на Язловецького, що він нагально занедужав від страшенних збитків і прикрості й помер[195].

Облишивши наміри щодо Криму, козаки під керівництвом Лободи й Наливайка розташувалися у Брацлавщині; але пробувши там скількись часу, запорожці з Лободою повернулись у Запоріжжя, а Наливайко отаборився у замку Брацлава, вигнавши звідти старосту Юрія Струся. На той час у Брацлавщині козацький стан так зміцнів, що вся місцева шляхта схилялася перед козаками і змушена була навіть давати їм необхідне продовольство і гроші на війну, або, як тоді казали, «стації» війську. Брацлавськими козаками диригував Северин Наливайко. Вимагаючи військових стацій, Наливайко з козаками почав здійснювати наїзди на шляхту і під час наїздів жорстоко відомстив панові Калиновському за свого батька. Наливайко відчував невтолиму ненависть до Калиновського і розмовляючи про це згодом із королем Сигізмундом III, сказав, що це була найгірша з кривд і найнепоправиміша для нього з усіх утрат: «Адже батько у мене був один!» Король вимагав від Наливайка, аби той розпустив свою ватагу і не чинив кривд населенню, але Наливайко не зважав на цей наказ і стягав до себе все більше й більше охочих до всіляких пригод і війни.

Зібравши навколо себе значний загін, Наливайко врешті покинув Брацлав і вирушив на Кілію. Він напав на місто Тягиню; місто захопив і спалив, але фортецю здобути не міг і облишив її. Відійшовши від Тягині, він розпустив своїх козаків загонами по нижньому Бугові й Пруту; тут він спалив понад 500 турецьких і татарських селищ, захопив до 4 тисяч турецького й татарського ясиру обох статей і з багатою здобиччю повернувся назад. Але на зворотному шляху при переправі через ріку Дністер він наткнувся на семитисячний загін війська на чолі з молдавським господарем Аароном і в сутичці з ним втратив більшість своєї здобичі й частину козаків, за що свято поклявся відомстити підступному господареві[196]. І справді, повернувшись у Брацлавщину, Наливайко порозумівся з Лободою і запорожцями й у вересні 1594 року здійснив другий похід проти турків у Молдавію. У союзників було 12 тисяч козаків і 40 хоругв, на двох з яких були цісарські срібні орли. Проводирем війська був Лобода, його помічником — Наливайко. Козаки переправились через Дністер під Сороками і рушили в північну Молдавію. Найперше вони спалили фортецю Цецору; згодом біля Сучави розгромили господаря Аарона і змусили його до втечі у Волощину, а самі переправилися через Прут, напали на столицю господаря Ясси, спалили й пограбували її, зруйнували кілька навколишніх селищ і щасливо повернулися назад.

Цей похід мав велике політичне значення в історії західних слов’ян того часу: молдавський господар Аарон після третього вторгнення козаків у межі його князівства скинув з себе залежність турецького султана, зав’язав зносини з волоським господарем Михайлом і трансільванським князем Сигізмундом Баторієм і разом з ними перейшов на бік германського імператора[197].

За листом князя Костянтина Острозького до князя Криштофа Радзивілла (від 24 грудня 1594 року), Лобода й Наливайко, господарюючи у Волощині, великі спустошення людям і маєтностям починили, замки й міста волоські спалили, а самі Ясси, де звичайно була резиденція молдавських господарів, обернули на попіл і після цього всього щасливо повернулися назад: Наливайко у Брацлавщину, Лобода в Бар, а деякі їхні сподвижники — на Запоріжжя, але всі вони після походу у Волощину збиралися здійснити похід «на Польщу»[198].

Повернувшись з другого молдавського походу, Северин Наливайко знову засів у Брацлаві, проголосив себе ворогом шляхти й почав збирати з навколишнього дворянства «стації». На той час у Брацлаві були призначені так звані судові «роки», на які, як завжди, почала збиратися місцева шляхта для розгляду судових справ. Знаючи настрій Наливайка, городовий писар Брацлава Байбуз терміново попередив дворян про небезпеку з боку Наливайка, і дворяни поспішили роз’їхатися по домівках. Але від’їхавши на невелику відстань, дворяни почули, начебто Наливайко зовсім знесилений, бо під час останнього походу в Молдавію втратив багато людей убитими, а після повернення у Брацлав багато козаків роз’їхалося від нього по домівках. Ці чутки шляхта сприйняла як правду й вирішила повернутись у Брацлав, розправитися з Наливайком і відкрити судові «роки». Пославши від себе шляхтича Цурковського до козаків і міщан, пани почали повертатися до міста. Наливайко затримав у себе посланця і вичекавши, доки пани підійшли до Брацлава, швидко вийшов до них з козаками й міщанами, напав на панську стоянку, побив панів і слуг, забрав у них гроші, майно, папери й повернувся у місто. Тоді шляхта поскаржилася на це королеві Сигізмунду[199], і король універсалом від 1 листопада 1594 року дав розпорядження потерпілим покарати як міщан, так особливо й самого Наливайка[200]. Але й цей наказ короля не мав ніяких наслідків, як і попередні розпорядження щодо козаків: для покарання Наливайка потрібне було військо, а саме його й не було в Польщі.

Отже, Наливайко вільно залишався у Брацлаві, а неподалік, у Барі, був і козацький «старший» Лобода. Перебуваючи в Барі, Лобода, за висловом Гейденштейна, командував над старими, чистої води низівцями[201] і початково намагався мирно поводитися з панами, в усякому разі з волинським воєводою князем Костянтином Острозьким. З ним він листувався, повідомляв його про турецькі, татарські й волоські справи й запевняв князя про мирне до нього ставлення і повагу до його власності[202]. 1 все ж у середині листопада Лобода й Наливайко зійшлися у Барі, маючи при собі 12 тисяч війська. Поряд з Лободою був на той час і агент імператора Станіслав Хлопицький. Ватажки козаків поширили чутку, буцімто вони зібрали військо для майбутнього походу у Волощину, тому й зійшлися у місті Барі. І справді, Лобода й Наливайко засіли в міському замку й розпочали там якісь наради, а місто оточили своїм військом, не дозволяючи нікому ні увійти, ні вийти з нього без відома козаків. Не вдовольняючись цим, вони відрядили частину свого війська в околиці Бара з явною метою збору з населення «стацій» для майбутнього походу у Волощину. Мешканці, звичні до насильницьких дій у таких випадках з боку козаків, почали залишати свої хутори й ховатися з майном, сім’ями і слугами в потаємних і безпечних місцях. Деякі сусідні з Баром старости поспішили сповістити про все коронного гетьмана Яна Замойського з тим, аби отримати від нього допомогу проти козаків[203]. Сам воєвода волинський, князь Костянтин Острозький, почуваючи себе або ж безсилим супроти козаків, або ж не бажаючи сваритися з ними, почувши про їхнє наближення до своїх маєтностей, обмежився на цей раз лише тим, що наказав одному зі своїх слуг виїхати в Меджибіж і спостерігати за діями козаків. У листі до свого зятя Криштофа Радзивілла Острозький висловився так, що він просить Бога вберегти його від набігів з боку козаків і відсунути їх якомога далі від князівських маєтностей[204], але про збройний опір козакам нічого не згадує. Козаки спокійно просиділи в Барі до кінця 1594 року, не думаючи ні про який похід у Волощину і на початку наступного року розійшлися почасти у Вінницю, почасти у Брацлав. Тоді ж Григорій Лобода знайшов собі неподалік від Бара у шляхетській родині Оборських якусь дівчину і одружився з нею: дівчина вийшла заміж не з кохання, а з примусу своїх вихователів[205].

Тим часом скарги панів на козацьких ватажків дійшли й до короля Сигізмунда, і король вислав проти них двотисячний загін війська. Але й самі пани, такі як князь Костянтин Острозький, бачили в цьому лише безсилі спроби з боку свого уряду в боротьбі з козаками: всі знали, що війська польської республіки зайняті іншою справою — боротьбою з турками й татарами, тому боротьба з козаками вважалася на той час неможливою. І навпаки, стан справ змусив поляків не лише не переслідувати козаків, а навіть просити в них допомоги проти спільних ворогів, турків і татар.

І справді, навесні 1595 року польське ополчення під керівництвом Яна Замойського, Жолкевського й Потоцького виступило за границі польських володінь, до Дністра; тепер проти турків разом з германським імператором були вже молдавський і волоський господарі й семигородський князь. Намічалася велика війна, і поляки переживали за власні володіння. 20 липня польські ватажки були біля Шаргорода; у серпні вони довідались про переправу через Дністер на Кучманський шлях чисельної татарської орди й, не покладаючись на власні сили, визнали за потрібне просити собі на допомогу й козаків. Ще від початку весни вони всіляко улещували Григорія Лободу й намагалися залучити його до своєї справи, а тепер, опинившись перед великою небезпекою від мусульман, вони просто послали до нього гінця і через нього просили козацького вождя поспішити до них на підмогу, обіцяючи за це випросити в короля прощення козакам за їхні протизаконні дії у Брацлавщині. Наливайка поляки взагалі оминали у своїх проханнях. На запрошення панів козаки початково відповідали цілковитою відмовою, але потім якась їх частина погодилася прийняти пропозицію і йти на допомогу полякам.

Пропозицію поляків прийняв саме Григорій Лобода, вийшовши на допомогу коронному військові 21 лютого, а 23 дня того ж місяця писав листа з дороги до князя Острозького з повідомленням про поразку кримського хана від мультянського воєводи[206]. Але наблизившись до кордонів Молдавії, Лобода замість допомоги почав зі своїми козаками пустошити околиці Тягині. Замойський, не бачачи в цьому ніякої користі для себе, наказав козакам покинути Молдавію, інакше погрожував учинити з ними, як з ворогами. Тому Лобода відійшов з Молдавії і в січні 1596 року повернувся у місто Овруч[207]. Поляки, покинуті козаками, відсиділи в таборі над Прутом, в урочищі Цецорі й 8 серпня 1595 року уклали мир з кримським ханом Казі-Гіреєм[208].

Так закінчився похід Лободи на допомогу полякам. Щодо Наливайка, то він одразу відмовився від сприяння полякам, може тому, що взагалі не бажав допомагати своїм ворогам, чи тому, що поляки оминули його зі своїм проханням, або тому, що Наливайко через свою честолюбність не хотів грати при Лободі другу роль[209]. Відокремившись від Лободи, який пішов до коронного війська, Наливайко розташувався в Острополі — маєтку князя Костянтина Острозького. На той час князь Острозький перебував у другому своєму маєтку — Турові на Поліссі, тому про появу Наливайка в Острополі довідався через гінця на початку березня 1595 року і сповістив про це свого зятя, Криштофа Радзивілла: «Як Лобода, бажаючи приязні зі мною, поводив себе спокійно щодо мене й моїх підданих, так цей лотр Наливайко, відставши від інших у кількості 1 тисячі чоловік, гостює тепер у маєтності моїй Острополі і видається, що доведеться мені сторгуватися з ним. Другого Косинського посилає мені Господь Бог»[210].

Лист князя Острозького писаний на початку березня 1595 року, а в середині серпня того ж року Наливайко вже покинув Остропіль і вирушив зі своїм загоном через Семигородське князівство в Угорщину проти турків на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану, котрий командував імперською армією. В Угорщині Наливайко залишався до пізньої осені, після чого, здобувши велику здобич і отримавши в дарунок від ерцгерцога велику військову хоругву, повернувся через Самбір на батьківщину. Про свою чужоземну службу Наливайко згодом повідомив королеві Сигізмунду III: «Не маючи вдома заняття, а марно жити не звикши, ми, за листом до нас християнського цісаря, подались у цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання лицарського, прослужили немало часу; але довідавшись, що семигородський воєвода кує лихо проти коронного гетьмана, не захотіли лишатися більше в тій землі й не дивилися на ніякі подарунки»[211]. Так каже сам про себе Наливайко; іноземні ж письменники твердять, що козаки Наливайка, прибувши в Угорщину для боротьби з ворогами германського імператора, більше думали про здобич, ніж про війну, тому й пішли з Угорщини не за своїм бажанням, а усунені силою німцями[212].

Повернувшись із третього турецького походу, Наливайко вже не думав про закордонні походи. Тепер усю його увагу привернули внутрішні події самої України[213]. На Україні починалася в цей час справа, що підняла на ноги весь козацький стан, стала причиною невгасимої ворожнечі між православними й католиками і врешті-решт призвела до політичної загибелі держави Речі Посполитої. Це так звана релігійна унія, вигадана папою Климентом VIII, запроваджена на Україні Сигізмундом 111 і прийнята руськими єпископами: луцьким Кирилом Терлецьким і володимир-волинським Іпатієм Потієм, а через деякий час першим уніатським митрополитом[214].

Зібравши навколо себе до двох тисяч козаків, Наливайко передусім увірвався з ними у волинське місто Луцьк, люто накинувшись на слуг єпископа Терлецького, прихильника унії. Назустріч Наливайкові виїхали за місто біскуп і найвельможніша шляхта, намагаючись уласкавити його дарунками; разом з ними до ніг Наливайка поклали кілька тисяч злотих і купці. Але все одно справа для міста не минулася без шкод і збитків: скориставшись із ярмарку, що почався у місті, Наливайко пройшовся рядами караїмських крамниць і зібрав з них данину на козаків. Таку саму данину він узяв з костьолів і шляхти, після чого, погостювавши три дні в місті, відступив до Дніпра і тоді написав листа до короля Сигізмунда III про те, що він буцімто зайшов у Луцьк лише для того, аби поповнити в ньому військові запаси і потім запропонувати свої послуги коронному гетьманові, але наткнувся на зовсім незрозумілу ворожнечу з боку гетьмана й польських панів: «Паны били и мучили хлопят, паробков и ніскольких товарищей наших или на приставах, или на пути к своим родителям»[215]. Але вороже ставлення панів до Наливайка пояснюється тим погромом, який він учинив у місті; наскільки великим був цей погром, видно з королівського листа луцькому поборці Семашкові про звільнення мешканців Луцька від шинкового податку, званого «чоповим»[216].

Оповівши всю справу нападу козаків на місто Луцьк у найбезневиннішому вигляді, Наливайко все-таки не припинив своїх подальших походів і з Волині пішов у Білорусію, дійшов до Петриковичів і вдарив на місто Слуцьк, до якого підійшов 6 листопада. Слуцьком на той час керував віденський староста Ієронім Ходкевич. Але він разом з іншими панами поїхав у Келецьк. Прибувши до Слуцька, Наливайко відрядив від себе в Копил полковника Мартинка з 500 козаками. Але Мартинко наткнувся на гайдуків Ходкевича й загинув; більшість його козаків так само вбили і спалили, і лише небагатьом пощастило повернутись у Слуцьк[217]. Тоді Наливайко, узявши в Слуцьку 12 гармат, 80 гаківниць[218], 700 рушниць і п’ять тисяч кіп литовськими грішми, почав готуватися до виходу з міста. В цей час він отримав повідомлення, що проти нього виступила піхота литовського гетьмана Криштофа Радзивілла і приспішив свій відхід зі Слуцька. Але під час відходу, увечері 27 листопада йому не вдалось уникнути сутички з литовською піхотою, у якій він втратив кількадесят чоловік зі своєї ватаги, зате уникнув вирішальної сутички з Радзивіллом і відійшов спочатку в Олегович, а далі в місто Могилів. Підійшовши до Могилева і зустрівши тут великий опір мешканців міста, Наливайко 30 листопада[219] здобув його штурмом і панував у ньому протягом двох тижнів. Наїжджаючи на будинки й в маєтності шляхти, він завдав немалої шкоди шляхті, міщанам і багатим панам: «Місто славное побожное Могилев, дома, крамы, острог выжег; всіх домов до 500, а крамов с великими скарбами до 400; міщан, бояр, людей учтивых, мужей, жен, дітей малых побил, порубал, попоганил; с лавок и с домов неисчислимое число скарбов побрал»[220]; а крім того, «сплюндровал» два костьоли, де зберігалися папери та привілеї різних осіб[221]. Козаки ще довго могли б вправлятися у цьому погромі, аби до Могилева не наблизився гетьман Радзивілл з 14 тисячами литовського й 4 тисячами татарського війська. Тоді козаки вирішили залишитись у місті й пересидіти в ньому. Міщани, бажаючи позбутися козаків, підпалили замок, і коли Наливайко хочеш-не-хочеш покинув його, то подався на приміську Іллінську гору, укріпився тут і обставився гарматами, гаківницями й півгаками. Навпроти козаків, на так званому Буйницькому полі в маєтку князя Соломерецького стали литовці й татари. Супротивники воювали цілий день, і врешті Наливайко визнав за краще покинути Могилів і йти далі. Але, покинувши свою позицію, він наткнувся на панське військо на чолі з паном Оникієм Уніговським. Між поляками й козаками сталася сутичка, але у вирішальну хвилину литовці не підтримали Уніговського, і він поліг смертю героя. Після цього услід за козаками послали пана Буйвида з двома сотнями коней віленського воєводи і частиною панських слуг міста. Але пан Буйвид, зауваживши, що козацьке військо відступає цілком організовано, не зважився напасти на нього, і козаки дійшли початково до Рогачева, далі «припадали знову за якимись практиками» до Петриковичів, а врешті опинилися у Річиці[222].

Із Річиці Наливайко, вважаючи, що має рацію у всіх справах, написав листа королеві Сигізмунду III. В листі він пропонував допомогти королеві скорити всіх непокірних йому людей, але для цього просив короля надати козакам для поселення пустки між Бугом і Дністром, на татарському й турецькому шляху між Тягинею і Очаковом, на відстані 20 миль від Брацлава, де від сотворіння світу ніхто не жив; дозволити самому Наливайкові збудувати окреме місто із замком, зробити це місто центром усього козацтва, видавати козакам «стації», поставити над ними гетьмана[223], а в Січі тримати лише помічника гетьмана. Після всього того Наливайко обіцяв королеві тримати в цілковитій покорі всіх «стаційних» козаків; нових людей, які до них напливають, або не приймати взагалі, або ж повертати назад, попередньо обрізавши їм носи й вуха; усім банітам[224] безумовно відмовляти у прийнятті до козацького війська; не вимагати «стацій» з України, а посилати для купівлі борошна та бойових припасів лише в міста Білорусії. А на початок Наливайко просив у короля дві тисячі чоловік і сукна та грошей стільки, як платять татарам чи королівським жовнірам[225].

Не отримавши ніякої відповіді на свого листа, Наливайко покинув Річицю, пройшов через Турів і Городню й подався до Висоцька, під кінець січня 1596 року опинився на Волині й розмістився у маєтках князя Костянтина Острозького[226]. На цей раз Наливайко не зустрів навіть млявого опору з боку князя, оскільки вони обидва зійшлися в одному питанні: протесті проти унії і захисті православ’я. Річ у тім, що саме в цей час на православній Україні почали запроваджувати унію, і головні ініціатори цієї справи Іпатій Потій і Кирило Терлецький вирушили з цим у столицю папи Рим. Наливайко знав про антипатію князя Острозького до задуманої справи, тому провадив свої дії, нічого й нікого не соромлячись. У цей час разом із Северином Наливайком виступив і його рідний брат, священик Дем’ян Наливайко, керований тим самим почуттям ненависті до унії. Князь Острозький, знаючи про всі дії братів Наливайків[227], зовсім не втручався у них, ні з тим, аби їх зупинити, ні з тим, щоб підтримати, що він визнав у своєму листі до зятя Криштофа Радзивілла[228].

14 лютого 1596 року Северин Наливайко зі своїм братом Дем’яном, Флоріаном Гедройтом і Павлом Кмітою, скориставшись із від’їзду єпископа Кирила Терлецького до Рима, зібрав навколо себе козаків і землевласників і напав з ними «непріязненным обычаем» на маєтки брата єпископа, Яроша Терлецького в Пінському повіті. Передусім Наливайко кинувся на Дубу, власний маєток Яроша Терлецького, далі на маєток його дружини Отовчичі і, помщаючись отцеві єпископу за поїздку в Рим, захопив садиби, зруйнував і сплюндрував їх; урядника, слуг і челядь поранив і побив; злото, срібло, папери на права, привілеї, важливі листи, мамрами на борги та інші необхідні документи на маєтності й права забрав; виїзних коней і різне майно захопив і потім, переховуючись по різних шляхетських будинках, поїхав у Степань, маєток пана київського воєводи князя Острозького[229].

Після нападу на маєтки Яроша Терлецького Наливайко вчинив напад на Пінськ, куди єпископ Кирило Терлецький перед своїм від’їздом у Рим відіслав на збереження (у дім міщанина Крупи) багату ризницю з шатами, убранням і єпископським приладдям, два дуже важливі й потрібні документи з підписами й печатками самого владики та трьох світських осіб, сховані в опечатаній скрині в ризниці. Усе це викрав Наливайко відразу після від’їзду єпископа до Рима[230]. І марно згодом єпископ вимагав від імені його королівської величності видати йому одного з його слуг, Флоріана Гедройта, котрий брав участь у нападах Наливайка на Пінськ і, очевидно, видав секрети єпископського дому: єпископського посланця Олизаровського, вирядженого задля цього в місто Острог, місцевий староста Боровицький спочатку кинув до в’язниці й морив голодом, а потім відіслав у Кременецький гродський суд[231].

Крім Терлецьких, від козаків Наливайка потерпів і прихильник унії Олександр Семашко, луцький староста. Проти нього діяв Дем’ян Наливайко разом з Олександром Гулевичем і князем Петром Вороницьким. Союзники напали на маєтки Семашка Тучин і Коростянин і вчинили в них страшний розгром; брали гроші, зброю, одяг, коней, рогату худобу, домашню птицю, спиртні напої, білизну, полотно, рядна, упряж, кошики, сокири тощо, а слугам власника стрілами кололи руки, обрізали вуха, мучили, вбивали й кидали серед дороги. Після того всього вони спокійно роз’їхалися; а коли потерпілі згодом надумали звернутися до Дем’яна Наливайка з вимогою повернути частину свого майна, то острозький староста прогнав їх, і вони вночі мусили втікати у свої маєтки[232].

Отже, із двох відомих козацьких вождів поки що діяв лише Наливайко. Але невдовзі до нього приєднався і Григорій Лобода. Лобода після зупинки в Овручі в січні 1596 року спустився у Січ. Але довідавшись, що діється на Волині й у Білорусії, козацький вождь не витримав і, зібравши навколо себе низове товариство, «вигрібся» з ним угору Дніпром і зайняв північні прикордонні повіти Київського воєводства. Але метою свого походу він оголосив не релігійні міркування, а просте бажання здобути для свого війська так звані «стації», або, як він сам висловився у листі до коронного гетьмана Яна Замойського (від 11 січня 1596 р.), «хліба-солі» на військо: «Ваша милість пишеш до нас і наказуєш не входити в межі Великого князівства Литовського, до Мозиря, і товаришів не пускати туди; ти не вимагаєш від нас послуг Великому князівству Литовському й усій Речі Посполитій, вказуючи на мир зусібіч, з усіма неприятелями корони польської. Хвала Господові Богу за такий мир людові християнському, що він пом’якшив серце кожному неприятелеві хреста святого. Але якщо ми прийшли в цей край, то причина цього для кожного очевидна: у цей зимовий час негоди, коли ти нікуди не вимагаєш нас на допомогу, Бог знає, куди нам піти; тому покірно й принижено просимо: будь ласкавий, не борони нам хліба-солі. Щодо того свавільного чоловіка Наливайка, котрий, майже зовсім забувши страх Божий і занедбавши все на світі, зібрав на свій розсуд людей свавільних і чинив великі збитки короні польській, то ми про нього ніколи не знали і знати не бажаємо»[233].

Як козаки здобували собі «хліб-сіль», про це можна судити з їхніх попередніх методів, але в кожному разі вони поводилися стриманіше, ніж ватага Наливайка; лише той набрід, який завжди в таких випадках оточував козаків і використовував нагоду поживитись на кошт ненависних їм панів чи навіть своїх братів, поводився якщо не гірше, то ні в якому разі не краще ватаги Наливайка. Так, сучасні акти наводять приклади насильства панів Ганського і Слуцького й міщанина Гуменницького, котрі назвали себе сподвижниками Лободи й завдали багато лиха підданим луцького старости Семашка в Коростятині й Хупкові; як і Наливайкова ватага, вони чинили раптові напади на жителів, відбирали в них гроші, коней, волів, корів, били людей, гвалтували жінок («чинили гвалты більш головам») і чинили багато інших безчинств[234].

Козацькі ватажки Лобода й Наливайко діяли поки що незалежно один від одного і, за поясненням Райнольда Гейденштейна, це діялося через особисту неприхильність Наливайка, людини владної і честолюбної, до Лободи. Окремо від Лободи діяв і Матвій Саула (або Шаула), який із частиною запорізьких козаків пішов у Литву й Білорусію для здобуття там «хліба-солі», але він розпочав похід з відома Лободи і з метою зібрати великі «стації» для всього Запорізького Війська[235].

Побачивши, до якої сміливості дійшли козаки та їхні вожді, король Сигізмунд нарешті визнав за потрібне вжити проти них рішучих заходів: він наказав своїм гетьманам «рушити проти них військо й чинити з ними як із державними неприятелями». Разом із цим наказом король наприкінці січня 1596 року послав свій універсал волинській шляхті з повідомленням про похід коронного війська проти козаків і запрошенням об’єднатись з цим військом проти спільних ворогів[236].

Коронним гетьманом на то час був Ян Замойський, а польним — Станіслав Жолкевський, обидва рішучі, з великими військовими здібностями, але обидва в той час зайняті завершенням молдавської справи, скиненням із престолу незаконного володаря Розвана і піднесенням на господарський трон Єремії Могили. Виїжджаючи з Молдавії, Замойський поки що дбав про те, аби козаки в його тилу не турбували турків, тому дав їм такий лаконічний наказ: «Наказую вам, козаки: не смійте турбувати Туреччину! Я вам забороняю!»[237] Уладнавши справи в Молдавії і поставивши її господаря у васальну залежність від Польщі, Замойський повернувся на батьківщину і послав проти козаків частину коронного війська на чолі зі Станіславом Жолкевським.

Наказ короля і коронного гетьмана Станіслав Жолкевський отримав 28 лютого і, усвідомлюючи всю важливість козацького повстання для Речі Посполитої та шляхетського стану республіки, негайно рушив до Кременця. Але попри всю свою енергійність та рішучість, Жолкевський мусив діяти проти ворога не стільки відкритою силою, скільки хитрістю і несподіваністю. Річ у тім, що після походу в Молдавію польські війська були дуже виснажені й потребували грошей, які польський уряд, як завжди, або ж не доплачував, або ж затягав розрахунок на невизначений час. Щоб підкріпити своє військо і додати йому бадьорості, Жолкевський писав послання коронному гетьманові, а також київському й волинському воєводам, прохаючи в них допомоги грішми й військами[238].

Але гетьман і воєводи на настійні прохання Жолкевського відповідали надто поволі. Тим часом Наливайко, почувши про грозу, що насувалася на козаків, визнав за доцільніше пересунутись із Волині у Брацлавщину й отаборитися у містечку Лабуні[239], де він уважав своє становище надійнішим, ніж будь-де, оскільки відчував тут більше співчуття простого населення до себе і звідси, як із прикордонного краю, він міг, при необхідності, вільніше перескочити в інше місце. Розташувавшись у Лабуні, Наливайко безтурботно став очікувати свою ватагу, яка роз’їхалася по дальших околицях, збираючи здобич і продовольство.

Розвідавши про це і зметикувавши, як важко буде викурити Наливайка з Брацлавщини, Станіслав Жолкевський вирішив, не чекаючи підкріплення, зненацька напасти на Наливайка, захопити його в полон і цим погасити повстання козаків у самому гнізді. Цей план Жолкевський міг би виконати, аби в самому війську гетьмана не виявився перекинчик до козаків — пан Плоскій із цілою ротою поляків. Не отримавши довгожданного королівського розрахунку, Плоскій несподівано покинув Жолкевського, перейшов до Наливайка і попередив його про небезпеку[240]. Тоді Наливайко покинув Лабунь і пішов у маєток Острозького Остропіль. Під час цього маршу в маєтку Марциріцах князя Радзивілла, між Лабунем і Острополем, на дві сотні Наливайкового війська, очолювані Дурним і Татаринцем, напав передовий загін Жолкевського і вступив з ними в запеклий бій. Козаки щойно випили у марциріцького орендаря цілу бочку горілки, тому були не зовсім придатними до битви, та все ж, засівши у дворах і хатах села Марциріц, вчинили такий сильний опір польським жовнірам, що ті, не можучи подолати їх зброєю, вирішили за краще підпалити сховища козаків і цим знищити їх усіх. Козаки не злякалися небезпеки і, разячи поляків із полум’я, загинули всі до одного в кількості 500 чоловік, разом із двома своїми сотниками, залишивши полякам як здобич лише прапори, але жодного полоненого зі своїх товаришів[241].

Сам козацький ватажок Наливайко, не дійшовши до Острополя, зупинився в селі Чорнаві, початково маючи при собі, як сповіщали князеві Острозькому, лише кілька десятків козаків. Але потім він стягнув до себе із сусідніх сіл усі свої загони і став чатувати з ними[242] в Чорнаві. Три хоругви жовнірів знову непомітно підкралися до козаків, убили 30 із них у Чорнаві, але більше нічого не змогли вдіяти, хіба що змусили їх рушити до Острополя. Наливайко мав тепер трохи більше тисячі козаків, з якими усю ніч утікав від жовнірів, простуючи через Остропіль у Пиків, не зупиняючись ніде ні вдень, ні вночі. Поляки назирці переслідували козаків, але дійшовши до села Райкова, поблизу самого Острополя, Жолкевський був змушений дати відпочити своєму стомленому швидкими переходами війську і заночувати там. Захопивши тут живими 6 козаків, Жолкевський попрямував на Пиків і прийшов сюди лише через дві години після того, як Наливайко вийшов звідси. Наливайко узяв напрям на Брацлав і йшов, за словами самих польських письменників, з великим ладом («sprawa wielka»), маючи при собі 20 гармат, багато гаківниць, ще більше пороху, ядер і куль і прикувавши гармашів до гармат, аби завжди мати їх при військові. У Пикові Жолкевський довідався, що Наливайко, перш ніж наважитися рушити на Брацлав, скерував туди посланця з проханням про підкріплення, тому польський вождь вирішив не допустити козаків до Брацлава. Залишивши зайве майно, Жолкевський прискорив свою погоню за козаками і наздогнав їх над річкою Вільшанкою. Тут зав’язалася незначна перестрілка між жовнірами й козаками, але густий ліс і наступна ніч не дали їм вступити у вирішальну сутичку[243]. Звідси Наливайко, не дочекавшись відповіді з Брацлава й тому сумніваючись у вірності міщан, визнав за ліпше йти в дикі поля до річки Синіх Вод, яка впадає у ріку Буг. Але Жолкевський не припиняв погоні за Наливайком і переслідував його доти, доки в польського вождя не забракло коней. Але дійшовши до Синіх Вод, Жолкевський зупинився в «уманському лісі» і, боячись безводних, диких і голодних степів, вирішив припинити погоню за козаками. Райнольд Гейденштейн, розповідаючи про цю подію, каже, що причиною зупинки Жолкевського була нестача в нього припасів і фургонів, скалічення полкових коней внаслідок швидких переходів, а також відсутність у дикому степу будь-яких поселень, у яких можна було знайти все необхідне для війська[244].

Зупинившись біля Синіх Вод і бачачи свою слабкість порівняно з коронним і панським військом, Наливайко утвердився в думці примиритися з Жолкевським, попросити вибачення у короля й розпустити своє військо. Посередником для цього він вибрав брацлавського старосту Олександра Струся і через нього почав переговори з Жолкевським. На пропозицію Наливайка Жолкевський відповів цілковитою згодою, але за умови, що він розпустить своїх козаків, видасть гармати і пришле отриману від ерцгерцога Максиміліана військову хоругву. У цих умовах Наливайко запідозрив нещирість Жолкевського й вирішив продовжувати вже розпочату справу повстання козаків проти поляків.

Але не покладаючись на свої сили, та ще й чуючи зусібіч докори за смерть багатьох людей, втрату харчів і коней і навіть побоюючись за своє життя, Наливайко вирішив звернутися до «старшого» запорізьких козаків Григорія Лободи. «Ймовірніше, що такий із таким легше зійдеться, ніж віддасться на ласку його королівської милості», — висловився з цього приводу Жолкевський у листі до Замойського[245].

Тим часом Лобода, який під час усієї гонитви Жолкевського за Наливайком початково стояв у північних околицях Київського воєводства, а потім спустився на південь, до Білої Церкви, через якісь сімейні неприємності зірвався з сімома сотнями найбільш надійних козаків і кинувся до Бара, маючи намір покарати за щось пані Оборську, названу матір своєї молодої дружини. Під час цього походу він ледь не зіткнувся біля Погребищ зі Станіславом Жолкевським, але зміг уникнути сутички і щасливо повернувся у Білу Церкву. В цей час Жолкевський прислав йому листа, в якому радив облишити свої бунтівливі задуми, йти на Запоріжжя і не підтримувати ніяких стосунків з Наливайком. Про Наливайка він відгукнувся як про людину непорядну, а його загін називав набродом усіляких пройдисвітів. З листом до Лободи послали якогось незугарного козака, і запорізька чернь, яка сподівалася побачити в особі посланця якогось поважного шляхтича, запідозрила в ньому шпигуна і мало не вбила. Але сам Лобода зовсім не виявив себе таким супротивним примиренню з поляками і, відпускаючи від себе гетьманського посланця, подарував йому червоний золотий, хоч на листа Жолкевського не дав жодної відповіді[246].

Очевидно, спільність інтересів і та сама небезпека з боку польських військ змусили Лободу забути неприязнь до Наливайка і діяти разом з ним проти поляків, а впевненість у своїй перевазі як щодо чисельності, так і щодо воєнного досвіду перед польськими хоругвами давали сміливість козацькому вождеві, як і самим козакам, погрожувати польській столиці та главі польської держави, королю.

Добившись від Лободи позитивної відповіді, Наливайко покинув своє укриття поблизу Синіх Вод і піднявся до міста Корсуня, щоб бути ближче до Лободи. Та зблизившись один з одним, козацькі вожді опинилися без артилерії, оскільки Наливайко потопив свою армату у воді, коли поспішав від Жолкевського, а Лобода віддав свою Саулі, коли той відділився від нього для походу в Білорусію. Через це Лобода став нетерпляче чекати Саулу і збирати дані про маршрут його походу. Нарешті стало відомо, що Саула покинув могилівський край і приготувавши у Пропойську й Бихові човни й продовольство для козаків, попрямував на Київ. Тоді й Лобода рушив до Києва[247]. У середині березня обидва козацькі вожді зійшлись у Києві, і тут козаки обрали загальним начальником, або гетьманом, як вони називали, Матвія Саулу[248]. Наливайко ще залишався у Корсуні, збираючи до себе нових охочих воювати.

Упродовж усього цього часу Жолкевський стояв спочатку у Вінниці, а згодом у Пикові, очікуючи там прибуття до себе нових хоругов і лікуючи скалічених коней. Він так само, як і козацькі ватажки, гостро потребував артилерії, щоправда, знайшов у цьому певну підтримку князя Кирика Ружинського, який обіцяв надати польному гетьманові півтора десятки гармат із бойовими припасами[249]. Не маючи можливості рушити проти козаків усією масою свого війська, Жолкевський послав від себе 500 вершників під командою князя Кирика Ружинського, того самого, котрий шість років тому разом зі своїм братом Михайлом був на пониззі Дніпра і спільно з козаками діяв проти кримчаків. Жолкевський наказав Ружинському йти в Паволоч і чекати там головні польські сили, а заодно й довідуватися про дії козаків, але триматися щодо них якомога обережніше як щодо людей, котрі звикли діяти хитрістю проти всіх ворогів.

Своєю чергою і Саула вжив заходів проти Ружинського: залишаючись у Києві, він відрядив три тисячі козаків під керівництвом полковника Саська для зруйнування маєтків князя біля Білої Церкви і, якщо вдасться, спіймати самого князя біля Паволочі. Вийшовши з Києва, полковник Сасько дістався до Фастова і звідси вислав розвідувальний загін проти Ружинського. На цей загін несподівано напав Ружинський, захопив частину козаків у полон біля річки Кам’янки[250] і з 50 полонених стратив. Довідавшись про вчинок Ружинського з полоненими козаками, Жолкевський вирішив висловити йому своє невдоволення, хоча водночас знаходив і виправдання цьому вчинкові князя: «Я, не рахуючи вбитих у бою, вберіг свої руки від крові; я волів би лікувати заражені частини тіла, аніж відтинати; зрештою, не дивуюсь і князеві Ружинському: всю цю землю, а його особливо, козаки пройняли до живого»[251].

Розгромивши передовий загін полковника Саська при Кам’янці, Ружинський не захотів повертатися у Паволоч, а пішов на Білу Церкву, вважаючи її зручною з двох поглядів: по-перше, як «непогану» і навіть «неприступну» фортецю; по-друге, як місце, звідки можна було захищати недалекі власні маєтки. Отже, 28 березня він прибув і розмістився у Білій Церкві з усім своїм загоном. Але в ту саму Білу Церкву рушили і всі козаки. Цього разу разом із Лободою й Саулою встиг з’єднатися, покинувши місто Корсунь, і Северин Наливайко.

Бажаючи виграти час і обманути ворогів, Матвій Саула 27 березня 1597 року відіслав із ксьондзом листа до Жолкевського й Ружинського. В листі до першого він висловив свій подив з приводу гніву «його милості» на невинних людей; другому він нагадував його колишню службу спільно з низовими козаками і просив бути посередником у примиренні козаків з гетьманом Жолкевським, за що обіцяв вірно й повсякчас служити польській короні за порогами Дніпра й нападати на споконвічних ворогів святого хреста. Але ксьондз, який привіз листа Саули Ружинському, розкрив справжні наміри козаків, тому козакам це нічого не дало.

Швидко просуваючись від Києва і згуртувавши під своїми прапорами до восьми тисяч чоловік, козацькі вожді прибули під Білу Церкву 2 квітня і, своїм звичаєм, стали табором навколо замку. Біла Церква, як виявилось, справді була «непоганою фортецею, а при доброму гарнізоні й неприступною»[252]; замок стояв на горі й був добре укріплений стінами й окопами; фортецю влаштовували власне не проти козаків, а проти татар, котрі, за висловом польського письменника Сарницького, мов собаки постійно зазирали в Білу Церкву, що пояснювалося топографічним положенням цього міста на Чорному шляху, яким татари звичайно вдиралися на Україну по здобич і ясир.

Зійшовшись під Білою Церквою, обидві сторони не зважувались на відкритий бій і намагалися згубити один одного хитрістю. Першим почав Ружинський: маючи при собі кілька рот пана Станіславського й певну кількість угорської найманої кінноти під керівництвом угорця Лепшеня, Ружинський одної дуже темної ночі влаштував вилазку з міста, йдучи просто в козацький табір і залишивши в місті лише своїх слуг і 20 угорських найманців. Водночас надумали влаштувати вилазку проти поляків і козаки: залишивши в таборі Саулу з якоюсь кількістю людей для охорони табору, Наливайко, скориставшись із темної ночі, обійшов місто навколо, пробрався через задні ворота, витяв людей, які там залишились і, не зустрівши опору ні від кого, крім угорців, почав хапати різну здобич, але в цей час почув постріли у власному таборі й поспішив покинути замок. А поляки, увійшовши в табір, почали рубати й ганяти козаків, які залишилися. Не сподіваючись нападу, козаки в таборі спочатку злякались і почали відступати, але потім опам’ятались, ударили на них і погнали через весь козацький табір. Саме в цей момент повертався від замку Наливайко. Становище поляків стало безвихідним: у їхньому тилу був Саула з козаками з табору, а попереду Наливайко, що повертався з замку. За словами польських письменників, — а вони в цьому плані рідко бувають неупередженими. — із 500 польських вершників загинуло на місці 100 і дуже багато було поранено, після чого «наші, — пише Йоахім Бєльський, — бачачи, що справа кепська, утекли в замок».

Тим часом Жолкевський, котрий стояв у Пикові, уже поспішав до Білої Церкви. Знаючи заповзятий і неспокійний характер Кирика Ружинського, він боявся, що князь замість звичайного спостереження за козаками вплутається у битву з ними. Тому, не чекаючи одужання своїх коней і приходу свіжого війська, Жолкевський терміново покинув Пиків. Не дійшовши 4 миль до міста, він зупинився на ночівлю у Тришках, але, почувши гарматну канонаду, покинув стоянку і швидко рушив далі. У цей час від упійманих козаків і від посланця князя Ружинського, який просив допомоги, Жолкевський дізнався про все, що трапилося між козаками й поляками, і ще більше прискорив свій похід до Білої Церкви. Але цей рух, з огляду на відкриту місцевість навколо Білої Церкви, не міг залишитися непоміченим козаками, отож козацькі вожді спішно відступили на Трипілля. Пройшовши лише одну милю, вони, зупинившись, за своїм звичаєм збудували табір: поставивши у п’ять рядів вози і скувавши їх залізними ланцюгами за колеса, вони помістили в табір військо і 24 гармати. Усі козаки йшли пішо, на конях були тільки ватажки.

Жолкевський, увійшовши в Білу Церкву, спочатку розмірковував про подальші, кроки: він і хотів негайно вдарити на козаків, і водночас бажав трохи почекати свіжого підкріплення, висланого йому за королівським розпорядженням з Молдавії під керівництвом Потоцького. Але настрій жовнірів, котрі давно рвались у бій з козаками, а також несподіваний як для весни глибокий сніг і легкий морозець, який стягнув не дуже прохідні в цій місцевості шляхи, спонукали Жолкевського розпочати битву з козаками. Залишивши рано-вранці місто, він кинувся слідами козаків і, тримаючись віддалік, переслідував їх аж до ночі. Довідавшись від перекинчика про незгоди серед козаків, він зважився на вирішальний бій. Козаки стояли біля озера Чорний Камінь, де й відбулася битва. Головне, що турбувало Жолкевського, — як розмістити своїх жовнірів, аби ті найменше потрапляли під постріли козацьких гармат і потім змогли б здійснити стрімкий напад на козацький табір. Подробиці цієї битви та її наслідок відомі лише з польських джерел, які називають їх цілком сприятливими для поляків, але наслідки битви змушують думати якщо не протилежне польським свідченням, то принаймні щось невизначене для обох сторін. Зокрема, польські жовніри, попри весь запал, з яким вони кинулись на козаків, не змогли розірвати козацького табору; а козаки, залігши між возами й мужньо відстрілюючись від ворога, що йшов на штурм, зазнали втрат серед ватажків: полковник Сасько загинув, Наливайко був поранений, а Саулі відірвало руку ядром. Загалом, за словами польських авторів, козаків полягло дві тисячі, а поляків лише 32 чи 34, серед них ротмістр Ян Вірник. Але ті ж польські письменники не приховують, що після битви козаки спокійно вийшли зі свого табору й без перешкод переправилися через Дніпро, а поляки, заночувавши на полі бою, повернулися назад до Білої Церкви[253]. Усе це свідчить про те, що козаки зовсім не були такими нещасливими в битві під Білою Церквою, а поляки зовсім не були такими щасливими, як самі розповідають.

Обравши замість Саули своїм ватажком Лободу[254], козаки покинули свій табір біля Гострого Каменя і рушили на Трипілля, переправились на лівий берег Дніпра, дійшли до міста Переяслава й зупинилися біля нього.

Жолкевський після битви під Гострим Каменем відступив назад, відійшов до Білої Церкви й затримався тут на якийсь час. До цього спричинилися ті обставини, що він, по-перше, хотів дати відпочити своєму військові, стомленому довгим переходом і запеклою битвою з козаками, а по-друге, хотів дочекатися давно очікуваного підкріплення коронного війська.

З Білої Церкви Жолкевський відрядив посланців у запорізьку Січ, аби відвернути низових козаків від спільних дій із їхніми товаришами, очолюваними Лободою. Отаманом козаків на той час був православний шляхтич Каспар Підвисоцький, а в Січі залишалося до 500 товаришів. Посланці поляків всіляко дбали про те, аби не допустити запорожців до з’єднання з Лободою та спільних із ним дій проти польського уряду. Водночас Жолкевський довідався про затримку одного з козацьких полків, очолюваного Кремпським, при переправі на лівий берег Дніпра біля міста Канева і негайно відрядив загін жовнірів під командою Ходкевича проти козаків. Ходкевич вийшов у страсну суботу великого посту у квітні й напав на козаків, які в цей день нізвідки не сподівалися лиха, багатьох порубав, багатьох потопив під час переправи через ріку. Зробивши своє, він забрав усю заготовлену, але покинуту козаками сіль у місті Каневі й містечку Терехтемирові. Далі Ходкевич не переслідував козаків, а повернувся до Жолкевського. А козаки, переправившись із правого на лівий берег, щоб утруднити дії поляків, зібрали докупи всі човни і спалили їх.

Жолкевський, дочекавшись у Білій Церкві підкріплення, покинув свій табір і рушив до Дніпра. Він поставив собі на меті неодмінно здобути головних начальників козаків і розігнати все юрмище козаків. Підійшовши до Дніпра й помітивши свою відтятість од лівого берега, Жолкевський найперше розпорядився, аби до Дніпра пригнали всі наявні човни й байдаки із Прип’яті й Тетерева, а потім послав наказ киянам виготовити нові човни й підігнати старі в певне місце для переправи польського війська на лівий берег Дніпра. Про останнє розпорядження Жолкевського небавом довідалися козаки й поквапились у Київ, аби стримати киян від будівництва нових суден і спалити старі, а в разі опору міщан спалити навіть сам Київ. Про цей намір козаків своєю чергою довідався Жолкевський і поспішив у Київ, аби зруйнувати їхні плани. На підступах до Києва, у Василькові, до Жолкевського долучився Потоцький, котрий досі стояв у Молдавії з військом, але після королівського наказу поквапився з допомогою польному гетьманові. Бажаючи будь-що-будь потрапити в Київ поперед поляків, козаки розпочали переговори з Жолкевським, щоб трохи затримати його посування. Але Жолкевський, який завжди відзначався особливою далекоглядністю і підозріливістю, цього разу не піддався козакам: не припиняючи свого руху, він випередив їх на дві години і негайно підійшов до Києва. Не вступаючи в саме місто, гетьман затримався за півмилі від Києва, під Печерськом, і, оточивши місто бекетами, відразу взявся за будівництво човнів, усюди особисто наглядаючи за роботою. Навпроти польських жовнірів, по той бік Дніпра, стали козаки зі своїм ватажком Григорієм Лободою. Але не маючи човнів, вони нічим не могли протидіяти Жолкевському, лише чекали запорожців з Низу, котрі, пливучи човнами, могли перешкодити праці киян і жовнірів польського гетьмана.

Запорожців уже давно сповістили про все, що діялося між жовнірами й козаками. Ще наприкінці великого посту Жолкевський відрядив до них посланців з напученням не приставати до козаків Лободи; та низові козаки у відповідь на це закували гетьманських посланців у кайдани, а самі на ста човнах піднялись угору Дніпром, простуючи до Києва. Ріка на той час уже звільнилася від криги, тож запорожці без перешкод ішли вгору проти течії під керівництвом Каспара Підвисоцького. Але польський гетьман, заздалегідь довідавшись про рух козацької флотилії, встановив на вищому березі гармати, скерувавши їх на ріку. Не передбачаючи ніякої небезпеки, запорожці весело йшли на своїх чайках під звуки сурм і бій котлів. Погода, яка весь час їм сприяла, під кінець раптом змінилася: повіяв «верховий» вітер і вніс певний нелад серед козацьких чайок. Жолкевський скористався з цього моменту й несподівано дав наказ стріляти з гармат по запорізьких човнах. Запорожці, позбавлені можливості керувати своєю флотилією при зустрічному вітрі, втратили разом з кількома човнами й веслярами й надію з’єднатися із козацьким табором, і мусили повернути назад. При цьому вони ледь не втратили і свого отамана, у човні якого поляки встигли зробити кілька пробоїн.

Усе це діялося протягом тижня Світлого Воскресіння. У суботу того ж тижня польські жовніри побачили на Дніпрі колоду, з якої стирчав лист, і пригнали її до свого берега. Лист, якого віддали Жолкевському, був писаний Лободою: той просив польського гетьмана про помилування. Жолкевський не заперечував проти переговорів з козаками, і наступного дня, у Хомину неділю, у польському таборі з’явився козацький сотник Козловський і почав просити про помилування. Від імені козаків він просив прислати в табір уповноважених для укладення договору про перемир’я, але для цього попросив спочатку глейтовий (охоронний) лист, а потім, отримавши такого листа, став вимагати від гетьмана заложників. Останню вимогу Жолкевський визнав несумісною з королівською гідністю і сповістив козаків, що для безпеки їхніх уповноважених досить і глейтового листа. Козаки з цим не погодились, але поцікавилися, за яких умов польський гетьман міг би дарувати їм мир. На цей запит Жолкевський, порадившись із кам’янецьким старостою Потоцьким і деякими ротмістрами, відповів козакам через свого посланця, що мир може бути укладений лише тоді, коли козаки видадуть Наливайка з іншими головними призвідцями бунту й віддадуть усю свою армату й усі прапори, подаровані козакам іноземними володарями. Відповідь на ці вимоги привезли Жолкевському наступного дня двоє осавулів, які прохали гетьмана змінити гнів на милість, та водночас оголосили, що не погоджуються на видачу людей і прапорів.

Бачачи, що переговори з козаками не можуть привести ні до чого певного й рішучого, Жолкевський знову почав готуватися до бою з ними, але найперше йому слід було забезпечити переправу з правого на лівий берег Дніпра. Задля цього Жолкевський, ще не відпускаючи від себе козацьких осавулів, вигадав дві мудрості. Спочатку він розпустив чутку, начебто відіслав до Острополя частину свого війська під керівництвом кам’янецького старости Потоцького для переправи через Дніпро і походу в Переяслав, щоб захопити там жінок, дітей і майно козаків. А щоб упевнити козаків у правдивості поширюваної чутки, Жолкевський наказав Потоцькому відійти на кілька миль від Києва і від себе послав 24 вози з 10 човнами буцімто для переправи через Дніпро. Не вдовольняючись цим, Жолкевський вибрав у своєму таборі якихось двох пахолків, вселив у них думку назватися польськими перебіжчиками й повідомити козакам фальшиву звістку про те, буцім до гетьмана з Литви йде на допомогу велике військо, а староста Потоцький переправляється через Дніпро під Гострим, щоб обійти козаків з тилу, далі рушити до Переяслава й напасти там на козацькі сім’ї та майно. Аби остаточно переконати козаків у вигаданих вістках, принесених їм пахолками, Жолкевський відрядив до козаків посланця і через нього вимагав видати перекинчиків, щоб стратити їх у своєму таборі, інакше обіцяв затримати в себе присланих козаками осавулів. Тоді козаки, не бажаючи порушувати свого споконвічного права не видавати зі свого середовища будь-кого захожого до них і водночас бажаючи порятувати двох своїх товаришів, які були в Жолкевського, у присутності гетьманського посланця стяли голови нещасним пахолкам, а гетьманові висловили докір, що він задля вигляду влаштовує з козаками переговори, а насправді готує їм пастки. Пославши таку відповідь Жолкевському, козаки все ж, боячись засідки, звільнили лівий берег Дніпра і цим відкрили полякам вільний доступ до переправи, рушивши «шумно» табором уперед. При березі залишились лише Лобода й Наливайко з півторасотенним загоном кінноти. Вони збирались іще раз вступити в переговори з Жолкевським. Сівши в човен, козацький ватажок Наливайко підплив до правого берега Дніпра й почав «трактувати» з брацлавським старостою Юрієм Струсем. Але трактування знову закінчилося нічим, і Лобода з Наливайком поквапилися до своїх, а з’єднавшись з ними, пішли з козаками на Переяслав.

Після того Жолкевський почав переправлятися за Дніпро і протягом двох днів, вівторка й середи Хоминого тижня, «з милості Божої», зумів перевезти своє військо на «татарський» берег ріки «без жодної втрати», а в четвер того ж тижня уже переслідував козаків[255].

Тим часом козаки, покинувши лівий берег Дніпра, за один день доскакали до Переяслава, а щоб мати певні відомості про переміщення Жолкевського, розмістили на шляху в багатьох місцях таємні і явні чати. Але ці чати небавом доповіли козацьким вождям, що поляки переправились через Дніпро й просуваються на Переяслав. Козацькі ватажки, отримавши цю звістку, не знали, що чинити: чи залишатись у Переяславі, чи відходити далі, у глиб України. Іти у степ було важко, бо з собою треба було тягти не лише харчі, артилерію і бойові припаси, а й жінок, дітей та майно. Залишатись у Переяславі було ризиковано, оскільки в місті не знайшлось би корму для 10 тисяч коней, та й захищатись у ньому було неможливо через його обширність, яка сягала милі. З цього приводу між козаками розгорілася сильна суперечка, з’явилися партії; одні кричали, що треба відходити, інші доводили, що слід лишатися, а треті вважали за потрібне розпочати мирні переговори з поляками. Після довгих перемов і суперечок врешті-решт вирішили взяти зі собою родини, захопити частину майна і відступати в напрямку на місто Лубни, там переправитись через міст на ріці Сулі, знищити його за собою і розташуватись у відкритому, але малоприступному для поляків степу. Тоді б повторилось те саме, що було під Синіми Водами.

Зважившись на відступ, козаки швидко покинули Переяслав, до якого вже поспішав Жолкевський зі своїм військом. Прийшовши до Лубен, козаки якийсь час залишались у міському замку, очікуючи тут повідомлень від розташованих на шляху від Переяслава до Лубен чат про напрям руху польського війська. Через Сулу вирішили переправлятися лише в тому разі, якщо Жолкевський наблизиться до самих Лубен.

Довідавшись про плани козаків, Жолкевський вирішив перехитрити їх: обійти з тилу, затримати біля ріки Сули і тут напасти на них. Задля цього він найперше відрядив до них їхнього давнього знайомого і «приятеля», галицького каштеляна Претвича — начебто для укладення мирного договору, а насправді, щоб виграти час і затримати їх біля ріки. Потім, дізнавшись про те, що на 20 верст нижче Лубен, біля Горошина, є переправа через Сулу, досить зручна з огляду на мілководдя, а тому відома з давніх часів татарам, Жолкевський послав до Горошина загін свого війська під командуванням Юрія Струся, разом із Кириком Ружинським і Михайлом Вишневецьким, і наказав йому переправитись через Сулу, обійти козаків і, якщо вони ще будуть у місті, стати на правому боці ріки, навпроти мосту, і затримати їхній перехід через міст. Якщо ж козаки встигнуть перейти міст, то зайти до них у тил і не пускати від ріки у степ, але в обох випадках намагатися зберегти міст через Сулу. Не вдовольняючись цим, Жолкевський спорядив іще один загін жовнірів із 500 вершників під командою пана Білецького, який свого часу вчився у запорізькому війську «лицарського ладу й діяльності», наказавши йому йти просто на Лубни і, якщо виникне необхідність, надати допомогу панові Струсю. Сам гетьман із головними силами, не поспішаючи, йшов прямою дорогою до Лубен і в цей час, 24 травня, прийняв під свої стяги в місті Переяславі литовське військо, приведене до нього князем Богданом Огінським.

У всьому цьому простежується суворо обміркований і узгоджений із місцевістю план, від виконання якого залежав результат усієї боротьби з козаками. Особи, яким Жолкевський довірив виконання частини цього плану, цілком виправдали його довіру.

Каштелян Претвич, приїхавши до козаків, почав пропонувати їм одну за одною різні пільги і тримав їх у Лубнах, доки не виконав свого завдання Юрій Струсь. Струсь, діючи за інструкціями Жолкевського, початково рушив просто на Лубни, але згодом, пройшовши половину дороги, круто взяв управо й, не сповіщаючи нікого про свій план, попрямував уздовж правого берега Сули й дійшов до Горошина. Козаки, чекаючи поляків лише на головному шляху до Лубен, не потурбувалися про чати в околицях міста і тому зовсім пропустили рух Струся до Горошина. Дійшовши до переправи, Струсь перевіз зброю рибальськими човнами й очеретяними плотами, а кінноту переправив уплав. Білецький стояв напоготові, чекаючи лише моменту, щоб допомогти Струсеві.

Козаки спочатку помітили лише Білецького і зміркувавши, що відразу за ним ідуть головні сили польського війська, припинили солодкі переговори з Претвичем, залишили лубенський замок і поспішили до мосту, щоб перейти Сулу. Побачивши це, Білецький кинувся до козаків, але ніч завадила йому напасти на них. Коли козаки рано-вранці наступного дня перейшли міст і підпалили його, Білецький не лише погасив вогонь, а й полагодив міст. Козаки не перешкоджали та й не могли перешкодити Білецькому, бо слідом за ним поспішав до Лубен і сам Жолкевський, отож козацькі ватажки дбали головно про те, аби скоріше відійти від Лубен у степ. Нічого не знаючи про засідку у своєму тилу, козаки все-таки помітили куряву позад себе, але не могли й припустити близької присутності поляків і постаралися пояснити це рухом татар у степу. Лише коли Струсь, зайнявши позицію позаду козаків, гримнув із гармати за попередньою домовленістю з гетьманом, козаки зрозуміли, що опинились у лещатах. Вони стояли табором за Сулою в урочищі Солониця, за п’ять верст від Лубен і, побачивши безвихідь свого становища, спочатку не знали, на що зважитися — іти далі у степ чи залишитися на місці; але у степу військо могло залишитися без води, а в річковій низовині, багатій на озера й затоки, воно було забезпечене водою. Збагнувши це, козаки почали влаштовувати табір і робити окопи. Передовсім вони зробили коло з чотирьох рядів возів, скувавши колеса возів між собою ланцюгами; всередині, за рядами возів, викопали навколо рів і вздовж рову насипали високий, вище возів, вал; між ровом і валом у різних місцях зробили кілька воріт, а навпроти кожних воріт, для прикриття входу в табір, насипали пагорби, на кожному з яких поставили гармати; крім того, у центрі табору влаштували високі, вище валу, зруби, заповнені землею, і на них встановили окремо гармати. Загалом козацький табір одним боком виходив у степ, а другим примикав до непролазних боліт ріки Сули.

Поки козаки займалися цим усім, польські полководці безперешкодно зносилися між собою, і в цей час Жолкевський, бажаючи виграти час, наказав Струсеві розпочати мирні переговори з козацьким ватажком Лободою, якого Струсь знав особисто. Козаки й цього разу піддалися на обман і дали полякам вільно наблизитися до себе. Спокійно перейшовши лубенський міст, коронне військо, за словами Райнольда Гейденштейна, розташувалося навколо козацького табору, відтяло козаків від ріки й від пасовищ і, не з’єднуючись із загоном Струся, вільно зносилось із ним.

Оточивши козацьке військо, поляки стали трьома загонами в такому порядку: з одного боку став Струсь із Ружинським, Вишневецьким, Ходкевичем, Фредром, Собеським, Чарниковським, Бекешем, Горностаєм та іншими; з другого боку розташувався Жолкевський зі Щасним-Гербуртом, Ковачевським, Гурським, Сладковським, Тарнавським, угорцем Лепшенем, трьома Потоцькими, Зебжидовським, князем Порицьким, Даниловичем, Гербуртом, двома Пшерембськими, Плесневським, Улясницьким і князем Огінським; з третього боку стала звичайна варта, переважно з дрібної, але кінної шляхти.

Загалом усього польського війська було 3500 чоловік, тим часом як у козаків, не рахуючи жінок і дітей, було понад 8 тисяч. Але ці цифри, як завжди в подібних випадках, слід уважати лише приблизними, по-перше, тому, що про цю подію розповідають лише польські письменники, які завжди применшували чисельність своїх і перебільшували кількість ворогів; по-друге, тому що в польському війську рахували тільки шляхту, котра становила так звані військові хоругви, але кожен шляхтич у хоругві мусив наймати трьох жовнірів-нешляхтичів, так званих шеренгових, або челядь, яка входила до лав хоругви. Стосовно ж козацького війська польські письменники могли оповідати цілком навздогад, бо підрахувати всіх козаків поляки взагалі не могли.

Влаштувавши табір і зайшовши до нього, козаки відразу відчули всі незручності свого становища. Передовсім вони відчули брак корму для коней: аби прогодувати масу коней, потрібні були великі пасовища, а ці пасовища закрило від козаків польське військо. Незабаром козакам почало бракувати продовольства, свіжої води, зовсім закінчилася сіль. Це було в середині травня 1596 року, погода була дуже спекотна. Становище погіршувалось іще й тим, що в козацькому таборі разом з козаками були жінки й діти. З усіх лих найвідчутнішим був брак корму для коней. Аби здобути фураж, козаки мусили щоразу встрявати у дрібні сутички з жовнірами і щоразу втрачати кількох своїх товаришів. У цих випадках козаки вдавались до так званих «герців», на які виряджали найбільш хвацьких і хоробрих вершників у бік поляків, наказавши їм «задирати ляхів». Розпалившись, ляхи гнали за сміливцями до козацького табору і тут частенько гинули; так загинули житомирський староста Дениско, пани Татицький, Пеньовський, Милковський та інші. Тим часом інші козацькі сміливці проривались у степ і встигали здобути корм для коней.

Так минуло 14 втомливих і тяжких для обох сторін днів. Становище козаків із дня на день ставало все тяжчим і безпросвітнішим, і декотрі з них почали втікати з табору світ за очі. Через брак харчів, води й корму гинули люди й коні, а під дією страшної спеки трупи швидко розкладались і заражали повітря. До того ж у козацькому таборі почалися суперечки і незгоди: їх підтримував Жолкевський, безупинно спілкуючись із Григорієм Лободою, але ігноруючи Наливайка. Розбрат серед козаків призвів до того, що «наливайківці» вбили Лободу, обравши замість нього своїм вождем якогось Кремпського.

Обравши нового ватажка і заспокоївшись на якийсь час, козаки влаштували посеред свого табору так звані «долки» й, залігши в них, влучно й безнастанно відстрілювались від поляків і цим не допускали неприятеля до своїх окопів. Тому становище й самих поляків ставало не менш скрутним, ніж становище козаків. Поляки вдень і вночі мусили пильнувати через безперервні вилазки з боку своїх супротивників; до них постійно вривалися сміливі вершники, які зневажали всі небезпеки і про яких навіть виникла легенда, буцімто вони, навіть дев’ять разів убиті на місці, щоразу знову оживають і вмирають лише після десятого разу. Часом козаки, несподівано вирвавшись із свого табору, серед білого дня кидались до польського табору, вихоплювали з нього кількох панів і відразу ж, на очах поляків, одних садовили на палю, інших четвертували. Тому поляки мусили весь час стерегтися і не сходити з коней. Їхні коні, вкриті страшними саднами, або здихали від виснаження, або падали з ніг. Самі жовніри відчували брак продовольства, яке привозили здалека й воно було дуже дорогим, а ще більше води: вона хоча й була, але каламутна й тепла, свіжої і чистої не було взагалі. Попри всю перевагу становища, поляки все-таки не могли подолати козаків. Жолкевському бракувало великих польових гармат, аби здалека обстрілювати козацький табір; за цими гарматами польському вождеві довелося посилати в Київ. До того ж у Жолкевського виявилось надто мало піхоти, з якою можна було б підступити до козацького табору. Чекаючи, доки прибудуть гармати з Києва, Жолкевський наказав щільно оточити козацький табір і, чергуючи змінами, стежити за козаками вдень і вночі, аби вони не змогли вийти в поле. В цей час до Жолкевського прибув підляський воєвода князь Заславський із 300 вершниками. Наливайко, який діяв зі своїм полком окремо від Кремпського, багато разів пробував прорватися через польський табір, але жовніри щоразу відбивали його. Врешті привезли гармати, і 4 червня Жолкевський почав обстріл козацького табору з усіх наявних у нього гармат. Два дні не стихала польська канонада. Цей рішучий приступ ще більше погіршив становище козаків: поляки остаточно позбавили козаків води й палива, і ті мусили брати воду з копанок, а страву варили під фургонами на трісках із розбитих возів. Не вдовольняючись дводенним обстрілом, Жолкевський призначив на 8 червня загальний штурм козацького табору, а щоб мати більше піхоти, наказав кінним жовнірам зійти з коней і діяти пішки. Жовніри, що давно очікували кінця справи, охоче сприйняли наказ свого вождя. Поляки вже приготувалися до штурму й чекали лише сигналу, аби кинутись на козацький табір. Але в цей час серед козаків здійнявся страшний крик. Дізнавшись про підготовку штурму й передчуваючи неминучу загибель, козаки вирішили просити помилування у Жолкевського й погодитися на всі пропоновані їм раніше умови: видати головних своїх ватажків — Наливайка, Саулу й Шостака. Та головний серед них, Наливайко, почувши про таке рішення, почав відбиватися від козаків разом із деякими своїми прихильниками. Галас від цієї сутички й почули поляки. Це було надвечір. Поляки, почувши про заворушення у козацькому таборі, охопили цепом козацький табір, наміряючись ударити на козаків. Але козаки заграли в бойові сурми і вдарили в тулумбаси, оголосивши, Що вони видадуть польському вождеві своїх начальників. Поляки зупинились. Тоді козаки схопили Наливайка, саме коли він скочив у рів, аби прорватись через польський цеп, а наступного дня, 8 червня, видали його Жолкевському. Інших «призвідців», Саулу й Шостака з товаришами, козаки обіцяли приставити наступного дня, а разом з тим обіцяли віддати всю свою армату і всі хоругви, надані їм іноземними володарями, а взамін за все це просили дарувати їм волю. Жолкевський, вислухавши козацьких парламентерів, висунув вимогу, аби насамперед кожен пан узяв серед козаків свого підданого, якого впізнає, навіть коли б цей підданий уже п’ять років належав до козацького стану. Вислухавши цю вимогу, козаки відповіли, що вони на все готові, але видавати своїх товаришів не бажають і боронитимуться до останньої краплі крові. «Бороніться», — відповів Жолкевський козакам, і в ту ж мить поляки зі зброєю в руках кинулись на козацький табір. Козаки не встигли ні взятися за зброю, ні вишикуватись у лави, й кинулись урозтіч. Поляки розгромили їх немилосердно, за словами Йоахіма Бєльського, і за короткий час стільки їх нарубали, що труп лежав на трупі на відстані понад милю. З 10 тисяч козаків, їхніх жінок і дітей, врятувалося лише півтори тисячі під проводом Кремпського, які втекли у степ. Переможці захопили багато зброї, 24 гармати, два цісарські прапори імператора Рудольфа II, один прапор ерцгерцога Максиміліана, одну пару цісарських срібних котлів, невелику військову скарбницю і так зване турецьке добро, оцінене поляками лише в 4 тисячі золотих.

Так оповідає про кінець солоницької справи польський історик Йоахім Бєльський. Дещо інакше розповідає про її фінал секретар Замойського Райнольд Гейденштейн. Він твердить, що багато хто з поляків радив Жолкевському задля прикладу й відстрашення на майбутнє витяти всіх козаків до останнього. Але Жолкевський побоявся доводити козаків до відчаю з огляду на збереження власного війська: після тривалої облоги їх, не рахуючи жінок і дітей, усе ще налічувалося близько 8 тисяч (!), отож Жолкевський запропонував їм такі умови капітуляції: 1. Негайно розійтися по домівках і ніколи не збиратися без королівського дозволу. 2. Видати всіх призвідців бунту разом із хоругвами та іншими військовими прапорами, надісланими їм іноземними володарями, так само віддати гармати, ядра, порох та інші бойові засоби. 3. Повернути все, що козаки встигли награбувати, і віддати своє добро польському військові. 4. Звільнити всіх полонених.

Ці умови негайно було виконано: козаки видали своїх ватажків і розійшлися на всі боки, в тому числі і Кремпський зі своїми козаками[256]. Гадають, що він, вислизнувши з табору під Солоницею, зміг об’єднатись із козацьким отаманом Підвисоцьким і відійти на Низ у Січ[257]. І справді, близькість Підвисоцького і більш-менш безпечне його розташування щодо поляків цілком дозволяють прийняти це припущення. Протягом усієї солоницької битви Підвисоцький стояв зі своїми чайками й низовими козаками на ріці Дніпрі, навпроти гирла ріки Сули і якщо й не міг надати допомогу своїм у критичну хвилину, то в цьому йому заважали польські чати уздовж Сули. Зате козацький отаман, не бажаючи бути бездіяльним, почав винищувати міста й села, належні тим польським панам, які були під Лубнами. Він діяв на Сулі до того часу, як довідався про поразку козаків під Солоницею, після чого повернув назад і поплив униз. Саме в цей час до нього й міг пристати Кремпський і з ним півтори тисячі козаків.

Той самий Гейденштейн каже, що після поразки козаків під Солоницею гетьман Жолкевський доручив черкаському підстарості вмовити Каспара Підвисоцького припинити нищення панських маєтків, і Підвисоцький негайно пішов на Низ.

А Йоахім Бєльський, розповідаючи про козацького вождя Кремпського після його відходу від Солониці, зауважує, що, пішовши за пороги, Кремпський поводився там спокійно і ніякого «зла» не задумував.

Спеціальний дослідник перших козацьких рухів у Речі Посполитій[258], розповідаючи про кінець солоницької справи, на основі листа Претвича до Нечковського вважає, що ніякого визначеного терміну укладення миру між козаками й поляками не було: козаки просто на якийсь час стихли, чекаючи, поки все вляжеться само по собі, а поляки вважали за ліпше не розпалювати пристрастей переможених.

Так чи інаше, але цього разу сила була на боці поляків, і Жолкевський, покинувши поле битви, повернувся у Київ, а звідти у Львів і тут вручив коронному гетьманові Яну Замойському всі свої воєнні трофеї і кількох полонених козаків на чолі з Наливайком. Полонених під керівництвом шляхтича Порембського відправили зі Львова до Варшави. У Варшаві поляки шістьох козаків стратили негайно, а Наливайка тримали до того часу, доки не зібрався загальний сейм. Під час сейму йому відрубали голову, а тіло четвертували й кожну частину повісили в різних місцях. Згодом серед українців виникла легенда, яка потрапила й на сторінки українських літописів, начебто Наливайка спалили живцем у мідній кобилі чи в мідному бику у Варшаві за наказом самого короля[259].

У боротьбі Лободи й Наливайка з поляками значно чіткіше виявилися причини ворожнечі козаків проти поляків, ніж у боротьбі Косинського й низових козаків з волинськими панами. Що там було лише натяком, те вилилося тут у чітко окреслені форми.

Таких причин було тоді три: станова, економічна та релігійна[260].

Станова причина полягала в тому, що на Україні цілий стан людей після Люблінської унії 1569 року взагалі не був визнаний законами Речі Посполитої як самостійний: він не пасував ні до шляхти, ні до міщанства, ні до селянства. Козацький стан виявився аномалією серед існуючих станів, і його чисельність послідовно намагалися скоротити. Польський уряд відверто діяв проти козаків; але так само відверто відстоював право на своє існування і козацький стан. На підмогу козакам ішов нижчий стан України. Останній, перебуваючи перед Люблінською унією у вільних стосунках із землевласниками (за Литовським статутом), з другої половини XVI століття почав втрачати свою особисту волю і зазнавати тяжкого гніту з боку польських землевласників, які ставились до людей простого звання не лише як до нижчої породи людей, а як до безсловесної худоби — «бидла», собачої крові («пся крев»). Та тяжкий стан нижчого прошарку на Україні залежав, крім того, ще й від інших причин — економічного становища і пригноблення православної віри.

Економічне становище нижчого стану населення України залежало від зміни в середині XVI століття системи господарювання у всьому польсько-литовському королівстві: до цього часу, як ми зауважували, у західноруських землях лісове господарство переважало над рільництвом. Але така система народно-державного господарства могла існувати лише за незначного населення і за невеликих народних потреб. Зі збільшенням населення і з поступовим виснаженням протягом століть і без того бідних грунтів південно-західного краю з’явилася потреба у великих ділянках родючого чорнозему. Ці потреби могла вдовольнити лише Україна з її великими й багатими покладами чорнозему. І польські пани масами потяглися на Україну після приєднання її до польсько-литовської республіки. Великі й малі пани постійно випрошували у королів листи на право володіння різними маєтностями на Україні і йшли туди, як німецькі піонери наших часів у нові й малозаселені землі. Але щоб утримати у своїх руках такі землі, аби достатньо обробити їх і захистити від набігів татар, панам потрібні були робочі руки. Але пани на той час навіть не чули про вільних робітників, отож стали обертати нижчий стан України, а часом і вільних козаків, на кріпосний стан. Селяни ж і козаки, не витримавши такого становища, почали покидати рідні місця на Україні і втікати на Запоріжжя, а звідти, зі зброєю в руках, виходити проти своїх гнобителів — панів. Григорій Лобода і Матвій Саула просто заявляли, що вони йдуть у Білорусію здобувати «хліб-сіль», а Северин Наливайко збирав навколо себе «панських підданих», повсюди домагався «стацій», трусив панські «шкатулки» і намірявся відібрати в панів усе нажите ними за рахунок селян і придворних слуг.

До двох згаданих причин додалась і третя — кривда православ’я. Важко сказати, якій із двох причин — економічній чи релігійній — слід віддати щодо цього перевагу: з одного боку, не можна не сказати того, що простий люд береться за кіл лише тоді, коли в нього видирають шматок хліба з рота; а з другого — не можна змовчати і про те, що для українського народу зневаження прадідівської православної віри завжди слушно вважалося найгіршою і найтяжчою з усіх образ. А що про образу православ’я йшлося при боротьбі козаків під проводом Наливайка з поляками — це видно з нападів козацького ватажка на костьоли, на маєтки уніатського єпископа Терлецького та його брата, на панів — прихильників унії. Кращим доказом цього можуть бути наїзди священика Дем’яна Наливайка, вченого захисника православ’я, на маєтки польських духовних і світських осіб, прихильників унії.

Так чи інакше, але приборкавши козаків, польський уряд видав грізну постанову для всіх україно-запорізьких козаків: низовиків оголосили ворогами вітчизни, гідними смертної кари. Але ця постанова лише озлобила козаків і сприяла зростанню чисельності їхнього товариства: «Марно наказували панам і дозорцям ловити й заковувати гультяїв, що втікали з королівських і дідичних маєтків, і повертати їх на місця, де вони попередньо жили і де їх могли відразу стратити лютою смертю. Доки Запоріжжя зі своїми дніпровськими і придніпровськими хащами не було під владою панів, не задушити було козацтва. Люд, що втікав від панів, знаходив собі перший притулок на Низу»[261].




РОЗДІЛ 8


НАСТУПНИК ЛОБОДИ І КРЕМПСЬКОГО ХРИСТОФОР НЕЧКОВСЬКИЙ І ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ПОЛЯКІВ І НИЗОВИХ КОЗАКІВ. — ЗАМІНА НЕЧКОВСЬКОГО ТИХОНОМ БАЙБУЗОЮ. — ВІДДАНІСТЬ БАЙБУЗИ ПОЛЬСЬКОМУ УРЯДОВІ; ПОВСТАННЯ ПРОТИ НЬОГО НИЗОВИХ КОЗАКІВ І ОБРАННЯ НИМИ СТАРШОГО КОЗАКА ПОЛОУСА. — ДІЇ ПОЛОУСА ПРОТИ БАЙБУЗИ ТА ЙОГО ОСАВУЛА СЕМЕНА СКАЛОЗУБА. — УТВОРЕННЯ В ЗАПОРІЖЖІ ДВОХ ПАРТІЙ І ВОРОЖНЕЧА МІЖ НИМИ. — ПРИЗНАЧЕННЯ СТАРШИМ СЕМЕНА СКАЛОЗУБА І ЙОГО ЗАГИБЕЛЬ НА МОРІ. — НАСТУПНИК СКАЛОЗУБА САМІЙЛО КІШКА. — ПОХОДИ КІШКИ З ЗАПОРОЖЦЯМИ В МОЛДАВІЮ І ЛІВОНІЮ. — СМЕРТЬ КІШКИ ТА ЙОГО НАСТУПНИК ГАВРИЛО КРУТНЕВИЧ. — НАСТУПНИК КРУТНЕВИЧА ІВАН КУЦКОВИЧ. — ПОВЕДІНКА КОЗАКІВ У ІНФЛЯНТСЬКІЙ ЗЕМЛІ, ВЗЯТТЯ НИМИ МІСТА ВІТЕБСЬКА І ВІДХІД КУЦКОВИЧА З ВІЙСЬКА. — ДІЇ КОЗАКІВ У КРИМУ Й НА ЧОРНОМУ МОРІ 1601–1607 рр. — СКАРГИ ТУРЕЧЧИНИ НА КОЗАКІВ ПОЛЬСЬКОМУ КОРОЛЕВІ. — СУТИЧКА ЗАПОРОЖЦІВ З ТАТАРАМИ БІЛЯ КОРСУНЯ І НАКАЗ ГЕТЬМАНА ГРИГОРІЯ ІВАНОВИЧА.


Після сумної для козаків справи під Солоницею і після відходу Кремпського й Підвисоцького на Запоріжжя польський уряд того ж 1596 року призначив старшим Запорізького Війська Христофора Нечковського. Потребуючи козаків у боротьбі проти татар, польський уряд доручив Нечковському охорону кордону Речі Посполитої від татарських набігів. Як виконав це доручення Нечковський, невідомо; невідомо також, як поводив себе козацький старший щодо поляків і козаків. Очевидно, він скорше був на боці козаків, ніж поляків, і, будучи визнаним козацьким старшим, водночас не поривав стосунків і виявляв прихильність до низових козаків. Так, 10 липня 1596 року кам’янецький каштелян Якуб Претвич у спеціальному листі до пана Нечковського й панів молодців запорізьких просив передати Каспарові Підвисоцькому, аби той нічого не боявся (за участь у походах Лободи й Наливайка), бо Претвич пише листа до коронного й польного гетьманів і бере Каспара під свою охорону й заступництво[262]. Та можливо, що саме ці стосунки з низовими козаками й були причиною усунення Нечковського і призначення 1597 року нового козацького старшого, Тихона Байбузи. Байбуза виявився цілком відданою польському урядові людиною, а тому козацтво його зненавиділо. Невдоволені управлінням Байбузи, козаки у значній кількості пішли на Кіш і там проголосили своїм старшим якогось Полоуса, сподвижника Наливайка. Про все це та про подальші дії Полоуса сповіщав коронного гетьмана Станіслава Жолкевського сам «старший з отаманією та всім Військом Запорізьким». Згадавши про те, що обов’язок Запорізького Війська, яке стоїть на кордоні з татарськими кочовищами, тримати переправи на Дніпрі, охороняти хрест святий від неприятелів, не пропускати в королівську землю ні малих, ні великих татарських «куп» і збирати всілякі відомості про просування орди, Байбуза повідомляв, що 9 листопада козаки ходили на кримські поля, під саме місто Перекоп, на урочище Терен-Ориш і там, з Божою допомогою і щастям короля, погромили неприятельські орди й улуси і зруйнували вежі. Повідомляючи це все, Байбуза водночас розповідав, що сталось у Запоріжжі після приходу туди Полоуса й обрання його козацьким старшим. Забравши у свої руки човни, продовольство і скарбницю козацького старшого, Полоус спочатку пішов у море і там захопив турецьке містечко, а потім, повернувшись із моря, разом з іншими козаками, покараними старшим за бунт проти влади, повернув проти самого Байбузи та його осавула Семена Скалозуба. Скалозуб зі ста двадцятьма вершниками пішов на Низ, до Бургуна, аби здобути татарського язика. Полоус, довідавшись про це, напав уночі на Скалозуба і побив його людей, а разом з ними забрав і знищив посланців Байбузи і варту, що була на переправах. Не вдовольняючись цим, Полоус піднявся зі своєю «купою» угору Дніпром й напав там на товариство Байбузи, яке йшло з новими припасами продовольства і грошей від великого князя литовського, і розгромив його, а хліб і гроші забрав собі[263].

Після того в самому Запоріжжі утворилося дві партії: партія миру, яка лишалася за порогами, і партія війни. Остання обрала своїм ватажком якогось Мітлу і з ним та його товаришем Гедройцем рушила з Запоріжжя у заселені місця проти польських панів. Але в містах Мітлу вбили, а його співучасника Гедройця упіймали живим. Однак партія Мітли зайняла всі шляхи й перестала пропускати в Запоріжжя хлібні припаси. Та супротивна цій партії партія миру почала просити короля дати козакам «из своего раменя» нового старшого й наполягати, аби з Запоріжжя забрали гармати й гаківниці, яких там було близько ста і які начебто сприяли сваволі козаків, «бо як тільки та армата за порогами настала, тоді намножилося там усіляке свавільство». Про це самі козаки доповіли князю Кирикові Ружинському, прохаючи його поради, як їм втихомирити сваволю у Запоріжжі. Князь Ружинський 3 листопада 1598 року сповістив про те кам’янецького старосту Якуба Потоцького[264].

Ця справа, очевидно, закінчилась призначенням 1599 року нового старшого, Семена Скалозуба. Але він недовго керував козаками, бо воюючи на морі з турками, зазнав поразки і втонув. Наступником Скалозуба був Самійло Кішка, якого ще звали Кушкою. Його прославляє народна козацька дума «Самійло Кішка».

Про час життя Самійла Кішки джерела свідчать по-різному: одні змушують його вмирати 1601 року[265]; інші 1620 року[266]. Не виникає сумнівів лише щодо початку діяльності Кішки: він стає відомим як старший запорізьких козаків 1600 року. Того року Кішка з козаками брав участь у польському поході під проводом Замойського в Молдавію; наступного року на заклик польського уряду він ходив походом у Лівонію для війни зі шведами. Будучи в походах, Кішка листувався з коронним гетьманом Польщі, і шість його листів дійшли до нашого часу. Найраніший, датований першим серпня 1600 року, підписаний Яном Оришовським і «Самійлом Кішкою старшим і всім Військом Запорізьким» у Білобережжі, на шість миль нижче Черкас. Отримавши наказ коронного гетьмана Станіслава Жолкевського «біля Ревучого на Дніпрі»[267] виступати в молдавський похід не пізніше 16 липня, Оришовський і Кішка відповіли, що через велику відстань наказ гетьмана прийшов до них надто пізно і тому його не можна вчасно виконати. Окрім того, й самі козаки запізнилися з виходом: вони йшли вгору Дніпром проти течії і проти вітру, і мусили чи не через кожний камінь кожного порога тягнути канатами свої човни, ставлячи до кожного каната від 200 до 300 чоловік і працюючи так до кривавого поту. І все ж Оришовський і Кішка обіцяли в першу неділю серпня бути в Каневі, звідки через тиждень, коли до них з’їдуться охочі воювати з усіх прикордонних міст, збиралися рушити через Білу Церкву і Брацлав на Кременець, просили коронного гетьмана почекати їхнього приходу і зобов’язувалися сповістити його про вихід з міста. Тоді коронний гетьман 19 вересня 1600 року відіслав козакам із табору під Сучавою листа, в якому сповіщав «добрих молодців» про те, що проти ворогів королівської милості піднялась уся семигородська земля і що гетьман послав туди три тисячі війська, і просив козаків, відібравши три чи дві тисячі молодців, якомога скоріше, доки стоїть добра погода, послати їх із трьома тисячами польських воїнів на допомогу повсталим[268].

Чим закінчився цей похід дня козаків і Самійла Кішки, невідомо. Але 1601 року Кішка був у лівонському поході разом із поляками. Та перш ніж виступити в похід, Самійло Кішка відрядив 22 січня до Білої Церкви послів Івана Радкевича, Івана Макаровича й осавула Андрія Комиша до коронного гетьмана з листом, висловлюючи свою цілковиту готовність служити королеві й польській республіці, а водночас просив, з огляду на зимовий час і на те, що козаки й голі, й бідні, поклопотатися перед королем про надіслання їм грошової платні та сукна. Обіцяючи поводитись у коронних землях пристойно й тихо, Кішка просив короля визначити Запорізькому Військові щорічну платню, як було домовлено в раніші часи, повернути їм місто Терехтемирів «відповідно з наданням королівської милості»; поновити грамоту «славної пам’яті» короля Стефана Баторія про козацькі виморочні маєтки, аби вони не потрапляли ні до кого, крім козаків або тих, кого зі своїх друзів визначить покійний; не дозволяти судити козаків у козацьких судах нікому, крім козацького старшого й королівського комісара; заборонити королівським чиновникам брати хабарі з козаків під час приходу війська в українські міста; врешті, скасувати так звану баніцію, себто вигнання чи висилку з країни[269].

1 грудня 1601 року з Нової Мизи Самійло Кішка відрядив двох своїх посланців, Федора й Івана Бринзу, з листом до гетьмана Яна Замойського, в якому сповіщав, що за наказом гетьмана козаки ретельно вартують дерптські, фелинські й пернавські дороги проти Карлового війська, стежать за пересуванням неприятеля, але водночас зазнають тут великих нестатків, тому просять поклопотатися перед королем про надіслання їм платні, якої вони не отримують, прослуживши вже кілька тижнів понад чверть року, до того ж уважають, що визначена козакам королівська платня надто мала. Не отримавши ніякої відповіді на цього листа, Самійло Кішка через 23 дні доповідав з Нової Мизи гетьманові, що козаки, зазнаючи великих нестатків і не відчуваючи допомоги короля, знімають свою сторожу і збираються повертатись на Україну. Водночас Кішка повідомляв про дії якогось шведського полководця Граффа, котрий 22 грудня з чотиритисячним загоном був під Гермесом, упіймав там кількох козаків і, довідавшись від них, що Карлсон[270] уже в руках козаків, повернув назад від Гермеса; за ним із Гермеса пішов і весь люд, крім кількох десятків чоловік. Після того козаки захопили у свої руки замок і тепер пропонують здати його гетьманові. Підписавшись під цим листом, Самійло Кішка сповіщав, що разом із низовим лицарством при ньому було 15 хоругов (польських). І все ж на початку січня 1602 року Кішка з козаками все ще був у Лівонії. Другого січня Кішка доповідав гетьманові, що рушити до мизи Рінген і стати біля неї табором не може, бо коні в козаків надто погані, продовольства, попри всі пошуки війська, ніде не виявили, земля надто замерзла і на ній не збудуєш куренів; до того ж навколо нема жодного дерева, та й узагалі весь край дуже пустельний і, крім двох-трьох «халупок» із хмизу, в ньому нічого нема, а тому й ходити туди козакам не треба. Після того Кішка просив гетьмана дозволити козакам або просуватись уперед, або звернути вбік і розташуватись у хлібному краю, здобуваючи там собі харчі. Січня 18 дня того ж 1602 року Самійло Кішка написав останнього листа коронному гетьманові й повідомив, що хоч Данилович і привіз козакам приповідного листа на отримання платні за останній квартал, але платні все-таки немає, і козаки, зазнаючи великих нестатків, не бажають більше служити; ще минулого року, коли козацьке товариство почало роз’їжджатися, козацький старший на раді хотів було зупинити цей рух; якщо ж він зараз спробує зробити щось подібне, козаки можуть побити його камінням[271].

Отже, не отримуючи нізвідки продовольства і бачачи занепад дисципліни серед козаків, Самійло Кішка врешті опинився у дуже скрутному становищі й не знав, на що зважитись. Правдоподібність безвихідного становища козаків у Лівонії через гострий брак харчів підтверджує і секретар Замойського Райнольд Гейденштейн[272].

Про подальшу діяльність Самійла Кішки нема жодних відомостей. Про його загибель і місце поховання розповідають різне: у Баркулабівській хроніці сказано, що Самійло Кішка, вирушивши з чотирма тисячами козаків у Швецію, загинув там 1601 року, де й був похований[273]. Але цьому суперечить обставина, що Самійло Кішка 18 січня 1602 року писав із козацького табору в Лівонії листа до коронного гетьмана. У додатках до літопису Величка про час загибелі й місце поховання Самійла Кішки розказано інакше: Самійло Кішка перебував при коронному гетьманові Жолкевському під час польсько-турецької війни 1620 року (за турецького султана Османа Гордого) при урочищі Цецорі; але чи потрапив він у полон до турків, а якщо потрапив, то чи його викупили на волю, як викупили Богдана Хмельницького, — невідомо. Точно відомо лише, що Кішку поховали в українському місті Каневі, про що свідчить його могила в цьому місті[274]. Інші українські літописи розповідають про Самійла Кішку, що він разом із коронним гетьманом Жолкевським брав участь у Цецорській битві поляків з турками й потрапив у полон до останніх[275]. Із сучасних дослідників української старовини й народних українських творів Науменко схильний припускати, що полонення турками Кішки — факт історичний і міг статися близько 1620 року[276]. Антонович схильний вірити, що полонення Кішки турками сталося набагато раніше за вказаний час; що він, пробувши в полоні близько 25 років, повернувся у часи Семена Скалозуба (1599) на Україну, а потім, здійснивши походи в Молдавію і Швецію 1600–1602 років, на початку 1602 року в битві зі шведами загинув і був перевезений для поховання у Київ[277].

Так чи інакше, але в березні 1602 року Самійла Кішки в Лівонії уже не було, бо в цей час замість нього писав листа коронному гетьманові Гаврило Крутневич. Крутневич вибачався перед гетьманом за те, що, всупереч гетьманському наказові, не може вирушити з військом під замок Фелин «нинішнього дня (24 березня), у вівторок», бо через хворощі багатьох товаришів, погані дороги та роз’їзд козаків для здобування харчів просить дозволу вирушити в четвер і визначити козакам попереднє місце, де б вони могли стати кошем. Підписуючи своє ім’я та прізвище в листі, Крутневич не додає до нього, як це завжди робив Самійло Кішка, титулу «старшого» (Hawrilo Krutniewicz у wsitko Zaporozkie Woysko), що наводить на думку, що він зовсім не мав цього звання, а лише тимчасово керував козаками[278].

На початку грудня того ж 1602 року козацьке військо у Лівонії очолював уже Іван Куцкович, «старший усього лицарства запорізького», якого звали ще Куцкою. Із ним, як вказує літописець, було 4 тисячі козаків. Не отримуючи платні й харчів від польського уряду, козаки й далі відчували гостру потребу в них, тому, повертаючись з «Інфлянтської землі» і проходячи містами й волостями Білорусії, завдавали великих спустошень і чинили грабунки. Вони, зокрема, брали «приставство» з Баркулабівської й Шупенської волостей — 50 кіп грошей, 500 мірок жита, — й чинили різні неподобства; коли ж до них приїхав посланець від польського короля й панів радних, умовляючи припинити всілякі насильства по селах і містах, то до польського посланця з’явився якийсь міщанин і приніс на руках шестилітню напівживу дівчинку, згвалтовану козаками[279]. Наскільки правдоподібним було звинувачення козаків у цьому злочині, невідомо, бо ми не знаємо, як відповіли на це звинувачення самі козаки. А вони виправдовували свої вчинки украй скрутним матеріальним становищем і ворожим ставленням до них місцевих жителів. Наприклад, 4 грудня козацький старший Іван Куцкович у листі до великого литовського канцлера Лева Сапіги прохав вибачення у «милостивого пана» за те, що вчинили козаки на вітебському тракті в маєтку Сапіги Островні. Їдучи цим трактом, кількадесят вершників-козаків заїхали в маєток канцлера і, потребуючи зупинитись тут на якийсь час, почали просити управителя маєтку про харчі для себе й коней. «Хоча й варто було обминути і зберегти маєток вашої милості як особи, котра здавна виявляла свою прихильність до Запорізького Війська, але нас змусили так учинити панове вітебські міщани, котрі, не бажаючи добровільно дати нам у своїх домівках шматка хліба, щедро политого нашою кров’ю, насмерть убили кількох наших товаришів, посланих наперед, і виявили недоброзичливість до всього війська нашого. Але все це ми віддаємо на суд Господа Бога і його святої справедливості. Щодо збитків, завданих маєткові вашої милості, нашого милостивого пана, то ми певні, що ваша милість постарається покрити її вашим високим прощенням, знаючи, що без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною»[280]. Ще ширше писав про бідування козаків у Білорусії той самий Куцкович 20 грудня коронному гетьманові Яну Замойському з міста Вітебська. У цьому листі Куцкович писав, що нестатки, злидні і втрати козаків такі великі, що вони самі волають про себе коронному гетьманові і, якщо розповідати про них людині, яка не бачила становища козаків, то вона зовсім не повірить у це. Насамперед про сукно й обіцяну платню козаки і «знати не знають», і все, що здобули вони собі шаблею до війни, усе це з’їла Інфлянтська земля, — довго пам’ятатимуть запорожці інфлянтську службу! За час цієї служби козаки дійшли до того, що втратили будь-яку різницю між собою і якимись латишами, і якщо король не обдарує їх своєю милістю, то вони з’являться до свого товариства «у тріумфі справжніх голодранців». Далі, не знаходячи ніде співчуття до себе, козаки зустріли в містах Білорусії лише ворожнечу й недоброзичливість. Почалася ця ворожнеча уже тоді, коли Запорізьке Військо залишило Інфлянтську землю і вступило у володіння великого литовського канцлера. У цей час канцлерові чиновники, зібравшись разом із селянами, захопили кількох козаків, що йшли позаду війська, на відкритій дорозі, і одних потопили у воді, інших без усякого жалю вбили, а коли про це доповіли канцлерові, він не звернув на це ніякої уваги. Окрім того, немало було й інших прикладів, коли місцеве населення виявляло ворожість до козаків, особливо міщани міста Вітебська. Не бажаючи своєю присутністю спустошувати всю місцевість і прагнучи дати відпочити своїм коням, козаки мали намір частиною свого війська піти у Вітебськ, для чого послали поперед себе до міста осавула з кількома десятками вершників-козаків для перепису будинків. Вітебські міщани спочатку пообіцяли їм цілком вільний вхід, але коли передові козаки увійшли в місто, міщани вдарили на сполох і, кинувшись на них зі страшною запеклістю, одних потопили у Двіні, інших убили, деяких вигнали з міста, забравши собі їхніх коней і майно. Козаки, щиро жалкуючи пролитої крові своїх товаришів, але водночас уникаючи ще більшого кровопролиття, бажали зневажити образу, присягнули не мститися за вбитих товаришів, але просили жителів, аби вони пустили військо на якийсь час у свої будинки для відпочинку, оскільки козаки мають на це наказ королівської величності. Але міщани й після того, посилаючись на «якісь вольності свої», не погоджувалися пустити козаків у свої будинки. Тоді козаки звернулися до них із напутливими листами, використавши як посередників шляхту, але міщани не здавалися, вирішивши розправитись із козаками війною що б там не було. Козаки, побачивши, що натрапили на людей, які ні Бога не бояться, ні короля не шанують, вирішили поконати насильство насильством і наблизились до міста. Міщани, узявши з собою прапор, влаштували вилазку з міста і почали бій з козаками, але зазнали нищівної поразки, убивши лише трохи більше десятка козаків. На підтвердження правдивості своєї розповіді козаки посилалися на свідчення шляхтичів і на власні «протестації». На завершення просили коронного гетьмана заступитися за козаків перед королівською милістю і прислати війську сукно і платню, заслужені ними за три чверті року, які вони мали намір чекати в місті Могилеві[281]. Але, мабуть, і тепер козаки не дочекалися ні сукна, ні платні від короля. В кожному разі в середині 1603 року Іван Куцкович, не бачачи можливості заспокоїти козаків, здав своє начальство у місті Могилеві Іванові Косому, а сам покинув Білорусію. Іван Косий і привів козаків назад. Повертаючись на Низ, козаки скрізь чинили великі збитки містам і селам, забирали багато коней, жінок, дівчат і дітей, так що на одного козака припадало по 8–12 коней, по 3–4 жінок чи дівчат і по 3–4 дітей, — усіх їх забирали, звичайно, щоб узяти викуп від родичів[282].

У той час, як одна частина козаків була у Швеції, інша частина діяла на Низу Дніпра і, очевидно, з великим успіхом для себе, але з великими збитками для мусульман, про що можна судити зі скарги кримчаків на козаків. Зокрема, 1601 року головний радник кримського хана Ахмет-калга скаржився польському послові Лаврінові Пясочинському про запорізькі напади на кримські володіння. Але польський посол відповідав на цю скаргу, що низові козаки не є підданими польських королів, а становлять набрід усіляких народів і мов, з яким хан може чинити, що йому завгодно. Наступного 1602 року низові козаки двотисячним військом стояли за Брацлавом над Кам’янкою і пропонували свої послуги волоському господареві, але той відхилив цю пропозицію, після чого низові козаки 12 травня, вийшовши з Дніпра в Чорне море на 30 чайках (по 50 чи 60 чоловік на кожній чайці), напали поблизу Кілії на турка Хасан-агу, який ішов морем на галері, і вступили з ним у бій. Після цього бою козаки 15 травня підійшли до Білгорода і зупинились біля Бугазу, «де Дністер впадає у Чорне море з Овидовим озером». Тут вони напали на турецький корабель, що плив із Кафи з греками й турками, і в бою захопили його, але турки встигли врятуватися, а грекам козаки дарували життя, хоча й пограбували їх. Та далі через несприятливий вітер козаки два дні простояли на місці, під загрозою турецького нападу. Але й жителі міста боялися козаків: щоночі вони тікали з міста в замок, щоразу потерпаючи за своє життя. Врешті 16 травня повіяв сприятливий вітер і козаки, піднявши вітрила, пішли у Дніпро[283].

Після відступу козаків турки й татари стали вимагати від польського посла Пясочинського, аби він через свого короля змусив козаків повернути захоплену ними галеру разом з товаром. На цю вимогу Пясочинський знову відповів, що козаки свавільні люди, що вони не слухають королівської волі і що сам посол боїться їх не менше, як білгородці.

Не добившись позитивної відповіді від польського посла, Порта вирішила послати проти козаків військо і винищити їх на морі. Проти козаків послали з Царгорода яничарів на чотирьох галерах, обов’язком яких було перевозити татар з Очакова в Білгород для походів в Угорщину. Але яничари, бажаючи розпродати столичні товари, привезені своїми кораблями в Білгород, підкупили білгородського санджака[284], аби той сам вийшов у море і вдав, ніби переслідує козаків. Санджак виконав прохання яничарів і, вийшовши в море, коли козаки вже піднялись у гирло Дніпра, простояв день і дві ночі й повернувся у місто, буцімто не встигши наздогнати козаків[285].

Після цього на польського посла посипались докори з боку послів кримського хана й чиновників санджака. Послові доводили, що козаки зовсім не набрід, а люди князів Острозьких, Збаразького та інших польських панів, підданих короля. Але посол відповів те саме: «Козаки — набрід усіляких народів, хоч серед них є і втікачі з польських володінь. То й що? У вас у самому Константинополі, попри всю вашу пильність, трапляються заворушення, а на Білому (Мармуровому) морі Бурат-райза чинив розбої і погрожував самому володареві. Так і у нас козаки міста й повіти плюндрували, людей мордували і в полон брали... Та якби всі козаки були з Польського королівства, їх можна було б приборкати, але ж вони збираються звідусіль. Та козаки ж і моря не знали, доки ваші ж турки-райзи не показали себе і не навчили їх мореплавства, а тепер уже й самі вас воюють. Самі винні, даючи їм таких учителів»[286].

Що робили козаки далі протягом 1604 й 1605 років, відомостей про це немає, але в січні 1606 року стало відомо, що ногайський султан Бухар вдерся зі своїми ордами під місто Корсунь. Тоді коронний гетьман Станіслав Жолкевський сповістив про це запорізьких козаків, і ті відбили Бухара від Корсуня, завдавши йому значних втрат[287]. Того ж 1606 року козацький старший Григорій Ізапович, котрий титулував себе «гетьманом усього лицарства запорізького» («Hetman wszitko ricerstwa zaporozskie»), сповіщав своїм універсалом українські уряди, що наприкінці грудня, коли Дніпро стягнеться на своїх звичних перевозах, кримський царевич, старший син хана, має вчинити напад на володіння польського короля, пана козацького; через це «гетьман як вірний слуга його милості короля і Речі Посполитої» повідомляв українські уряди про бусурманський задум і запрошував їх до захисту краю від неприятелів. На прохання Ізаповича його універсал записали до володимирських гродських книг[288].




РОЗДІЛ 9


УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ У ПОХОДІ ЛЖЕДМИТРІЯ I. — НЕВДАЛА БИТВА ДМИТРІЯ І КОЗАКІВ БІЛЯ ДОБРИНИЧІВ НА РІЧЦІ СЕВІ. — УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У СПРАВІ ЛЖЕПЕТРА I ЛЖЕДМИТРІЯ II. — ПОРАЗКА ШУЙСЬКОГО І ГОЛИЦИНА ТА НАЧАЛЬНИКА НІМЕЦЬКОГО ЗАГОНУ ЛАМСДОРФА ВІД ПОЛЯКІВ І ЗАПОРОЖЦІВ. — ЗАГАЛЬНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ЗАПОРІЗЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ ПІД ТУШИНОМ. — ДІЇ КОЗАКІВ ПІД УСТЮЖНОЮ. — ДІЇ НАЛИВАЙКА У ВЛАДИМИРСЬКОМУ ПОВІТІ. — ПРОСУВАННЯ КЕРНОЗИЦЬКОГО З КОЗАКАМИ ДО НОВГОРОДА, ВІДСТУП ДО СТАРОЇ РУССИ І ТВЕРІ. — ДІЇ ОЛЕВЧЕНКА З КОЗАКАМИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ. — УЧАСТЬ КОЗАКІВ У ЗДОБУТТІ СТАРОДУБА, ПОЧЕПА, ЧЕРНІГОВА, НОВГОРОД-СІВЕРСЬКА, МОСАЛЬСЬКА ТА БІЛОЇ. — ЗАХИСТ КОЗАКАМИ ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ НА ПІВДНІ; ПОВЕРНЕННЯ ЇХ НА ПІВНІЧ І РУХ ДО ПРОНСЬКА, ЗАРАЙСЬКА, У ВЕРХНЬОВОЛЗЬКІ Й ЗАВОЛЗЬКІ МІСТА; ОБЛОГА ВОЛОГДИ. — СИДІННЯ ЗАПОРОЖЦІВ У КРЕМЛІ. — ЗНОСИНИ ЦАРЯ МИХАЙЛА ФЕДОРОВИЧА З ТУРЕЦЬКИМ СУЛТАНОМ ЩОДО ЗАПОРОЖЦІВ. — РУХ У МОСКОВСЬКІ ВОЛОДІННЯ ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО І ЙОГО ДІЇ ПІД КАЛУГОЮ І БІЛОЮ.


Коли запорожці повернулися із шведського походу на Низ, серед них з’явилася людина, яка згодом розхитала підвалини всієї Російської держави і ледь не стала причиною підкорення Росії польській короні, — Лжедмитрій I, або Дмитрій-царевич. Про перебування згаданого царевича Дмитрія у Запоріжжі є прямі вказівки, невідомо лише точно, якого саме року він був там — 1601, 1602 чи 1603[289]. Зрештою, хронологічна розбіжність не має тут ніякого значення, — суттєве лише те, що з появою Дмитрія на Русі настали тривожні часи, а цих часів завжди очікували козаки, які скрізь шукали здобич і воєнну славу. У тривожні часи російське козацтво відігравало провідну роль, і всі самозванці спиралися переважно на козаків. Тому в усіх походах Дмитрія I та його наступників українські козаки також брали найактивнішу участь, причому в цій справі найголовнішу роль відігравали власне так звані українські, або черкаські, козаки і другорядну власне запорізькі чи низові.

Назвавшись російським царевичем у Польщі й отримавши дозвіл збирати військо для походу на Москву, Лжедмитрій I 1604 року послав своїх агентів на Дон і Запоріжжя запрошувати козаків до себе на службу. Останнім Дмитрій надіслав навіть свій стяг на знак особливої до них уваги; козаки особливо охоче відгукнулися на такий заклик. У даному разі їх привабила жадоба до багатої здобичі, пристрасть до далеких походів, принадливість самої справи. Під стягом Дмитрія зібралось кілька тисяч поляків і дві тисячі донських козаків, з якими він і виступив у південні краї Московської держави. У місті Севську до нього приєдналося 12 тисяч українських козаків, із них 8 тисяч кінноти й 4 тисячі піхоти, армата становила 12 справних гармат; серед українських козаків було немало і власне запорізьких чи низових козаків. Дмитрій особливо зрадів, коли до нього з’явилися запорізькі козаки («Kozacy zaporoscy»), по-перше, тому, що їх прийшло багато, по-друге, тому, що вони були знані своєю мужністю. Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині січня 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на ріці Севі, але зазнав поразки[290].

На цей час Дмитрій мав 15 чи 20 тисяч війська. Перед початком битви він поділив усе своє військо на три частини: першу становили поляки та росіяни, які перейшли на його бік (3–8 тисяч); другу — козацька кіннота (8 тисяч); третю — козацька піхота (4 тисячі). Останні мали у своєму розпорядженні армату і були в резерві. Проти Дмитрія діяли 60 тисяч російських ратників, висланих царем Борисом Годуновим під проводом князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського. Битву розпочав сам Дмитрій. Він із польськими й руськими військами кинувся на один фланг московського війська і, відкинувши його, рушив на головне царське військо, стрільців; за ним поскакали й українські й запорізькі козаки. Стрільці виставили поперед себе пересувні укріплення у вигляді саней із сіном і, підпустивши на певну відстань до поляків і козаків, дали по них сильний залп. Не чекаючи такого залпу, козаки похитнулись і повернули назад. За козаками повернули й поляки. Тоді росіяни кинулись переслідувати втікачів, але наштовхнулись на козацьку піхоту з гарматами. Піхота почала стріляти по російських ратниках із гармат, але, зім’ята силою, уся полягла, проте дала можливість Дмитрію утекти і врятуватися від росіян. Розбитий під Добриничами, Самозванець утік спочатку в місто Рильськ, а звідти в місто Путивль[291].

Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця. Якою далі була роль українських і запорізьких козаків, невідомо. Але після загибелі Лжедмитрія I запорізькі козаки все ще перебували на території Московської держави й 1607 року допомагали самозванцеві Петру (з походження донському козакові Ілейці) з Мурома, котрий назвав себе неіснуючим сином царя Федора Івановича від його дружини Ірини. Лжепетро з’явився ще за життя Лжедмитрія I. Звертаючись до нього як до свого дядька, він послав Дмитрію свою грамоту й отримав від нього запрошення приїхати у Москву. Якнайповажніше прийнявши цю пропозицію, Лжепетро з козаками рушив було вгору по Волзі, але вище Свіязька отримав звістку про загибель Дмитрія і вступ на престол Василя Шуйського. Тоді він повернув назад і незабром опинився на Дону, де став на зиму. У цей час до Лжепетра прибув гонець від князя Григорія Шаховського, який підняв повстання проти царя Василя Шуйського і просив Петра допомогти йому проти царських військ. Лжепетро охоче прийняв пропозицію Шаховського і навесні 1607 року рушив на Путивль. З ним були терські, донські та волзькі козаки, а згодом долучились і запорізькі. Дорогою Лжепетро захопив зі своїми козаками місто Цареборисів, побив воєвод і дворян, а далі підійшов до Путивля. Із Путивля він разом із Григорієм Шаховським рушив на Тулу, де з’єднався з іншим бунтарем, холопом Іваном Болотниковим, заміряючись іти на Москву. Але в Тулі Лжепетра разом із Шаховським, Болотниковим та іншими схопили, відіслали до Москви і там стратили на шибениці.

Три тисячі запорожців, які були при Лжепетрі, згодом перейшли на бік Лжедмитрія II, який стояв у місті Орлі[292] з чотирма тисячами поляків на чолі з князем Романом Ружинським[293]. Коли другий Лжедмитрій рушив з Орла, то під селом Кам’янкою, між Орлом і Волховом, зустрівся із царською раттю, серед якої був і німецький найманий загін. Німці написали Ружинському й запропонували, що перейдуть на бік Лжедмитрія II і поляків. Ружинський охоче прийняв цю пропозицію, але в останню хвилину німецькі начальники дуже перепилися і не встигли умовити весь загін до переходу на бік Лжедмитрія і Ружинського. Тим часом поляки вступили в бій із росіянами і німці дуже прислужились останнім: коли Ружинський розбив князів Дмитрія Шуйського і Василя Голицина і змусив їх покинути поле бою, німці прикрили відступ царської раті і цим змусили князя Ружинського засумніватись у щирості їхньої пропозиції про перехід на бік самозванця. Розбивши вдруге і розпорошивши царську рать 24 квітня 1608 року, Ружинський наказав запорожцям витяти 200 німців разом з їхнім начальником Ламсдорфом, незважаючи на те, що вони добровільно прийшли до нього, виявляючи готовність служити полякам[294].

Успіхи Лжедмитрія II в діях проти Москви приваблювали до нього все більше й більше різноманітних шукачів пригод, у тому числі й запорізьких козаків, так що під Тушином козаків налічувалось уже 13 тисяч[295]. Але основну масу тут, звичайно, становили власне українські козаки, відомі московитам під іменем запорізьких черкас.

На початку 1608 року козаки разом із поляками й тушинцями билися з Андрієм Петровичем Ртищевим, воєводою Залізопольської — Устюжни, та Хомою Подщипаєвим і їхніми чотирма сотнями ратників із Білого Озера. 5 січня біля села Батнівки козаки завдали нищівної поразки устюжанцям і білоозерцям, де, за висловом сучасника, витяли їх, мов траву. Урятувавшись від загибелі з невеличкою купкою воїнів, Ртищев утік в Устюжну і, коли поляки й козаки на якийсь час підійшли від Батнівки, воєвода постарався укріпитися, накувати пищалей і наготувати бойових припасів. Але 3 лютого козаки, литовці й поляки, очолювані Козаковським, разом із німцями й татарами знову підійшли до Устюжни. Чотири рази пробували вони здобути міський острог, але щоразу зустрічали такий сильний опір міщан, що відходили і врешті, після приступу 8 лютого, взагалі полишили Устюжну, і її мешканці заспівали вдячний гімн господові Богу за визволення їх від нашестя ляхів, святкуючи цю подію і донині 10 лютого кожного року. Водночас у Владимирському повіті діяв якийсь пан Наливайко з козаками; він лютував з нечуваною жорстокістю, винищував і садив на палю дворян, боярських дітей, простих селян, неславив жінок, забирав у полон дітей. Злочини Наливайка розлютили навіть самого тушинського негідника, і той надіслав у Владимир наказ стратити Наливайка. Але за Наливайка заступився литовський канцлер Лев Сапіга і листовно попросив за нього самозванця. Самозванець, замість помилування, докоряв Сапізі, щоб той не вимолював пощаду для таких злочинців, як Наливайко, а карав би їх смертю. Але наказ тушинського негідника залишився невиконаним, і козаки Наливайка лиходіяли й далі. Щоправда, невідомо, які саме були це козаки — українські, запорізькі чи якісь волоцюги, що взяли ім’я козаків[296].

1609 року запорізькі козаки під керівництвом полковника Кернозицького за наказом Лжедмитрія II вирушили до старого Новгорода, аби схилити його жителів на бік самозванця. На той час у Новгороді перебував племінник царя, князь Михайло Скопін-Шуйський, який збирав ополчення проти ворогів царя і вів переговори зі шведами про найняття на воєнну службу до московського царя. Кілька тисяч козаків ішли з Тушина й по шляху до Новгорода захопили Торжок і Твер. Назустріч запорожцям вийшов окольничий Михайло Татищев, але його звинуватили в таємних стосунках із Кернозицьким і позбавили за це життя. Отож Кернозицький без перешкод підійшов до Новгорода й розташувався біля Хутинського монастиря. Але тут він довідався, що до князя Михайла Скопіна-Шуйського підійшло значне підкріплення і, злякавшись, спішно відступив назад, після чого діяв проти росіян і шведів під Старою Руссою і Тверрю, але обидва рази невдало.

Того ж року, з другої половини вересня, запорізькі черкаси під керівництвом Олевченка діяли в кількості до 10 тисяч чоловік[297] під містом Смоленськом разом із польським королем Сигізмундом III і литовським канцлером Левом Сапігою. Вони зібралися спочатку в Каневі, Переяславі й Черкасах і самі запропонували свої послуги польському королеві. Під Смоленськом вони зайняли позицію під Духівським монастирем і стали там своїм табором. Зрештою, відчутної користі запорізькі козаки цього разу королеві не принесли, оскільки вони, не полюбляючи коритися жодним вимогам військової дисципліни, то підходили до міста, то відходили і більше цікавились пошуками здобичі по селах, ніж тривалою і нудною облогою міста[298]. На початку 1610 року козаки особливо розбишакували в Зубцовському повіті, на відстані з 300 верст від Москви й з 200 від Твері[299]. Згодом запорізькі черкаси разом із поляками й литовцями брали участь у здобутті міст Сіверської України — Стародуба, Почепа, Чернігова, Новгород-Сіверська, Мосальська й Білої, змушуючи жителів присягати польському королевичу Владиславу. Жителі згаданих міст, особливо двох перших, чинили опір запорізьким черкасам і, підпалюючи свої міста, кидали в полум’я своє майно, а потім кидались у нього й самі і гинули. Такий відчай місцевого населення пояснюється тією запеклістю, з якою козаки, навіть попри заборону короля Сигізмунда III, поводились із переможеними[300]. Відмінність історичної долі, різниця в культурі, мові, одягові, почасти в обрядовості зробили південноросів, а особливо запорізьких козаків, багато в чому несхожими з великоросами. І за зовнішніми проявами, і за внутрішніми поглядами південнороси радше були схожі з поляками, ніж з великоросами. Саме цим можна й пояснити ту ворожнечу, яку українські й запорізькі козаки виявляли до великоросів у тривожний для Московської держави час.

Діючи з незбагненною запеклістю проти своїх же побратимів, православного люду на півночі Росії, запорізькі й українські козаки водночас енергійно захищали православну віру на Україні проти її відвертих ворогів, уніатів. Наприклад, 1610 року козацький гетьман Григорій Тискиневич особливо старанно підтримував київське православне духовенство, яке не хотіло скоритися уніатському митрополитові й не віддало київську соборну церкву Святої Софії уніатському наміснику («офіціалові») Антонію Грековичу. Тискиневич 10 травня написав листа з-за порогів Дніпра панові київському підвоєводі Холоневському, висловлюючи в ньому палке бажання обстоювати православну східну церкву до кінця свого життя і готовність покласти за це свою голову, й дозволяв підвоєводі вбити «того офіціяла Грековича як пса, где колвек здибавши»[301].

1611 року українські, а з ними, очевидно, і запорізькі козаки знову опинились на півночі Росії разом із поляками. Польський полководець Олександр Гонсевський наказав загонові запорожців іти на Рязань, аби перешкодити Прокопію Ляпунову, який збирався допомагати Москві. «Черкаси» знайшли союзника в особі воєводи Ісака Сумбулова, прихильника поляків, і рушили до міста Пронська. У Пронську вони застали Прокопія Ляпунова і облягли його. Але на допомогу Ляпунову підійшов князь Дмитрій Михайлович Пожарський, і «черкаси» вирішили відступити від міста. Згодом ті ж «черкаси» напали на місто Зарайськ, де розташувався князь Пожарський, але зазнали цілковитої невдачі: князь Пожарський вийшов з міста і вдарив на них з такою силою, що вони облишили місто й кинулись утікати на Україну[302].

Але ця втеча «черкас» на Україну була не остаточною: 1612 року «черкаси» опинились у верхньоволзьких і навіть заволзьких місцях — у краснохолмському Антоніївському монастирі, на Пошехонні, в Угличі, у Твері. В той час вони билися із князем Дмитрієм Мамстрюковичем Черкаським, який вигнав їх з Антонієвого монастиря (Біжецького повіту Тверської губернії). З 22 по 26 серпня того ж року частину «черкас» разом із поляками, литовцями й німцями облягло у Кремлі й Китай-городі об’єднане ополчення Мініна-Сухорукова, князя Пожарського й отаманів російських козаків. 22 вересня частина «черкас» відділилась від польського воєводи Ходкевича і кинулась до міста Вологди. Скориставшись із відсутності від’їжджої варти, баштових і міських сторожів, стрілецьких голів і сотників, нарядних пушкарів і затинників, «черкаси» вночі увійшли в місто і взяли його штурмом, людей посікли, церкви пограбували, місто й посади спалили дощенту, воєводу князя Долгорукова й дяка Карташова вбили, архієпископа Сильвестра взяли в полон і хотіли стратити, але згодом ледь живого відпустили.

Врешті, при здачі Кремля Карлом Ходкевичем у листопаді того ж року Мініну, Пожарському й Трубецькому серед поляків, литовців і німців були й «черкаси», під якими москвичі розуміли, за звичаєм, як українських, так і власне запорізьких козаків. Будучи у Кремлі, обложені зазнали жахливого голоду, але не здавалися. «Тоді батьки їли своїх дітей, один гайдук з’їв свого сина, інший — матір, один товариш з’їв свого слугу, ротмістр, якого посадили судити винних, утік із суду, боячись, аби звинувачені не з’їли суддю»[303].

Після капітуляції поляків, литовців, німців і «черкас» на Русі сталася знаменна подія: обрання 21 лютого 1613 року царя Михайла Федоровича Романова, яке супроводилося загальним очищенням Росії від іноземців, різних бродячих елементів, у тому числі й козаків.

У червні того ж року новий цар послав до турецького султана Ахмета послів із пропозицією дружби Росії і Туреччини та проханням діяти заодно з російським царем проти поляків і литовців. На це питання із Константинополя відповіли, що султан згоден жити у дружбі й любові й хоче стати супроти литовського короля, для чого віддав наказ кримському ханові йти від міста Акермана на Литву; окремо просто зі столиці послав на Литву десять тисяч ратних людей з волохами й молдаванами, а крім того, наказав у гирлі Дніпра збудувати два міста проти «дніпровських черкас», аби зігнати з Дніпра всіх козаків[304].

Але «черкаси», нічого не знаючи про зносини російського царя з турецьким султаном, далі були на московській Русі і брали міста одне за одним. Цього разу їх очолював знаменитий гетьман Петро Конашевич Сагайдачний[305], який згодом прославився як воєнними, так і цивільними справами, діючи на Україні за православну віру й народність однаково майстерно і шаблею, і пером. Вийшовши з «воїнством своїм» із Києва, він пішов на Путивль, Болхів, Білів, Козельськ, Мещовськ, Серпейськ, Лихвин, Перемишль, Калугу і «багато по дорозі зла вдіяв, пролив кров християнську».

У Калузі на той час сидів воєвода Артемій Ізмайлов, який у липні сповістив Москву про перший приступ до міста Сагайдачного і про його намір повторно йти на Калугу. Водночас і Нащокін писав у Москву, що «черкаси» мають намір іти до Можайська. Тоді молодий цар, порадившись із духовенством і боярами, послав проти Сагайдачного князя Дмитрія Мамстрюковича Черкаського і Михайла Матвійовича Бутурліна. Воєводи рушили на Калугу, але «черкаси» й литовці відступили до Вязьми й Дорогобужа, а далі, залишивши й ці міста, пішли в Білу. Воєводи пішли за «черкасами» й облягли Білу. «Черкаси» й литовці спробували влаштувати вилазку, але невдало, отож у серпні вони здались російським воєводам. Після того Сагайдачний зі своїм військом повернувся назад і пішов до Києва через Курський повіт і через верхів’я ріки Псла, на Думчий курган. Дійшовши до міста Курська, він послав до його міщан двох посланців з оголошенням, що ні місту, ні повіту він не завдасть ніякої кривди, про що дав наказ своєму військові[306].




РОЗДІЛ 10


ПОЧАТОК ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО. — ЗДОБУТТЯ ЗАПОРОЖЦЯМИ МІСТ КАФИ, СИНОПА, ОКОЛИЦЬ КОНСТАНТИНОПОЛЯ, ТРАПЕЗОНТА Й ВАРНИ. — ПОХІД ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ ПІД ПЕРЕКОП І ЇХНІ ЗНОСИНИ З МОСКВОЮ. — УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦІВ У БИТВІ ПІД ХОТИНОМ РАЗОМ ІЗ ПОЛЯКАМИ ПРОТИ ТУРКІВ І ЧІЛЬНА РОЛЬ У ЦЬОМУ ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО. — НЕВДАЛІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ ДО ОЧАКОВА Й НА ЧОРНЕ МОРЕ 1621 РОКУ. — ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ У МОЛДАВІЮ 1622–1623 РОКІВ, ДО БЕРЕГІВ БОСФОРА, ДО МІСТ СИНОПА Й ТРАПЕЗОНТА. — СТРАШНА ПОРАЗКА КОЗАКІВ НА ЗАХІДНОМУ БЕРЕЗІ ЧОРНОГО МОРЯ. — УМОВИ, ПОСТАВЛЕНІ КОЗАКАМИ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОМУ УРЯДОВІ 1625 РОКУ. — ПОЯВА НА ЗАПОРІЖЖІ ТУРЕЦЬКОГО ЦАРЕВИЧА АХІЇ.


Повернувшись на Україну й Запоріжжя, козаки знову взялися за свої попередні справи, походи на Крим і Туреччину. Ще 1612 року козаки під орудою Сагайдачного прослизнули Дніпром і його широким лиманом у Чорне море й завдали великих шкод турецькому населенню, після чого намірились іти на Волощину. Довідавшись про це, польський король Сигізмунд III 1613 року надіслав козакам універсал, вимагаючи негайно облишити свої наміри й не турбувати своїми наїздами ні турків, ні волохів. «Почувши про цей свавільний задум ваш, усі коронні сановники і вся Річ Посполита майже одностайно палко просила нас приборкати й покарати цю сваволю вашу, а тому, у разі вашої непокори, ми накажемо нашим старостам і всіляким властям винищувати вас і карати на майні, жінках і дітях ваших»[307].

Та ці погрози нітрохи не подіяли на козаків: звичні до сваволі під час походів у Московську державу і водночас привчені до цілковитої непослідовності свого уряду, який то заохочував їх при потребі, то зупиняв при небезпеці, вони зовсім не зважали на королівські універсали. 1613 року вони встигли ще двічі сходити на Чорне море і наробити багато «шкод татарам, зруйнувавши кілька міст у Херсонесі Таврійському». Турецький султан послав проти козаків немалу «водну армату», галери й чайки до Очаківського порту, повз який низівці неминуче мусили повертатися назад. Але козаки, скориставшись нічним часом, напали на безтурботних турків у самому порту й розгромили їх, захопивши при цьому немало турецьких чайок і шість великих галер, а про свою перемогу сповістили короля на сеймі листовно й посольством, як і коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Не вдовольнившись цим, козаки, вийшовши немалим військом із Запоріжжя, пішли «на власти» й почали всіляко кривдити й українське населення. Вони посувалися до волоського кордону, ведучи з собою якогось самозваного господарника, і вже дісталися до маєтків князів Збаразьких у Брацлавщині. Жителі Брацлавського воєводства поскаржилися на козаків коронному гетьманові, аби він порятував їх від козацьких утисків. Тоді гетьман, бажаючи попередити небезпеку, яка загрожувала Польщі від Туреччини, і водночас допомогти брацлавському населенню, остеріг козаків через їхніх власних посланців і, зібравши роти, вийшов на Україну. Козаки, довідавшись про це, повернули до Дніпра й, перейшовши ріку, стали в Переяславі[308].

Уряд турецького султана звернувся за відшкодуванням за козацькі походи до польського посла Андрія Горського, котрий на той час перебував у Константинополі, але Горський на цей запит відповів, що козаки — це розбишацьке й різноплемінне збіговисько русинів, московитів, волохів і поляків, що звикли при нагоді творити безчинства й не коритися ні королю, ні сеймові Речі Посполитої.

Ця й попередні відповіді польського посла султанові щодо набігів козаків на турецькі землі виразно свідчать, що Польща на той час потребувала козаків, тому дивилася крізь пальці на всі їхні дії у Криму й Туреччині.

На початку весни 1614 року козаки знову здійснили похід на Чорне море, але цього разу їм не пощастило: на морі здійнялася буря, і їх рознесло навсібіч, причому морська хвиля одних із них потопила, інших викинула на берег, де їх виловили й убили турки[309]. Попри це того ж року козаки, зібравшись у кількості до 2 тисяч, знову вийшли в Чорне море; ними керували колишні турецькі невільники, українці-потурнаки, що прийняли іслам («потурчилися») лише під страхом смерті, служили туркам, але згодом зуміли обдурити їх і втекти на Україну. Вони чудово знали всі входи у прибережні міста Чорного моря і запропонували козакам провести флотилію. Козаки прийняли цю пропозицію і, вийшовши в Чорне море, метнулись до берегів Малої Азії, чи Анатолії, і пристали до багатої, міцної, людної і квітучої гавані Синопа, що славилася на весь схід як багатством своїх мешканців, так і чудовим місцем та кліматом і мала назву «міста коханців». Скориставшись із вказівок потурнаків, козаки напали на місто, зруйнували замок, вирізали гарнізон, пограбували арсенал, спалили кілька мечетей, будинків і судна в гавані, вибили безліч мусульман, визволили з неволі всіх християн і, завдавши туркам (за підрахунками торговельних людей) збитків на 40 мільйонів золотих, швидко покинули місто. Звістка про взяття Синопа справила на турків приголомшливе враження. Сам султан, довідавшись про це, впав у такий гнів, що наказав стратити великого візира Насаф-пашу і лише після настійних прохань дружини й дочки паші цього разу дарував йому життя, хоча й не проминув нагоди побити його буздиганом, тобто великою металевою булавою[310]. Не вдовольнившись цим, султан послав румелійського беглербека Ахмет-пашу перепинити козаків і винищити їх усіх до одного, де тільки він їх не зустріне. Водночас «великий падишах» задля припинення наступних виходів козаків у Чорне море наказав збудувати кілька замків при впадінні Дніпра в море, про що і сповістив того ж 1614 року польського короля Сигізмунда III, радячи і йому вжити відповідних заходів проти козаків[311]. Ахмет-паша негайно виступив з чотирма тисячами яничарів і з силою іншого люду й розмістився в урочищі Газілер-Гереміх («Переправа воїнів»), готуючись до будівництва фортець і очікуючи повернення козаків з-під Синопа. Перебуваючи якийсь час на Переправі воїнів, Ахмет-хан вимагав у поляків продовольства для свого війська і необхідних матеріалів для спорудження фортець. Польський уряд побачив у цьому прагнення султана порвати з Річчю Посполитою і поширити кордони своїх володінь, тому коронний гетьман Станіслав Жолкевський поспішив вийти на південний кордон Польщі і стояв там із військом протягом певного часу[312].

Тим часом козаки, мало турбуючись тим, що чекало їх біля Переправи воїнів, поверталися морем, а для їх зустрічі з Білгорода під Очаків привезли навіть гармати. Помітивши попереду грозу, козаки вирішили пробитися крізь турецькі галери й сандали і пройти вгору Дніпром. Коли вони наблизились до Переправи воїнів, на них посипалися кулі, ядра і стріли, але вони з незмінною мужністю, протиставляючи яничарським шаблям і татарським стрілам власну зброю, рухались уперед. Та доступаючись своєму супротивнику і силами, й бойовими засобами, козаки не витримали натиску й зазнали поразки: частина їх загинула, частина втопилась у воді й лише незначна кількість, за донесенням Ахмет-паші своєму повелителеві, прорвалася до Черкас і Канева. Так розповідає про цю подію одне джерело. Інше джерело свідчить дещо інакше і приписує поразку козаків біля Переправи воїнів великому візиру Насаф-паші. Щоб повернути милість свого володаря, великий візир терміново відрядив до гирла Дніпра Шакшака-Ібрагім-пашу з кількома суднами й добірним військом. Ібрагім-паша відкритим морем непомітно обійшов козаків і зупинився біля дніпровського гирла перед прибуттям туди козаків. Але козаки, знаючи всі прийоми турків у таких випадках, вжили своїх заходів і, не дійшовши до засідки Ібрагім-паші, пристали до берега, витягли на суходіл усі свої човни й понесли їх уздовж берега Дніпра, аби потім знову спустити в ріку вище турецької засідки і продовжувати мандрівку Дніпром. Турки, довідавшись про це, кинулись на піших козаків і хотіли покласти їх на місці. Але з двох тисяч козаків їм пощастило вбити лише 200 та 20 узяти в полон; решта козаків, покидавши частину своєї здобичі у воду, із кращою здобиччю все-таки встигли сісти в човни й утекти від турків. Зате двадцятьох полонених козаків Ізмаїл-паша доставив у Константинополь, де їх люто стратили у присутності синопців, які привезли звістку про зруйнування їхнього міста козаками[313].

Після страти полонених турецький уряд сповістив Польщу, що він готовий послати війська і в самі козацькі землі, аби раз і назавжди припинити їхні морські походи й набіги на турецько-татарські землі. У Польщі зважили, що це було б порушенням існуючого між турками й поляками миру й відповіли в Константинополь, що проти козаків піде сам гетьман Жолкевський, а турки можуть стати при дніпровському лимані й винищувати тих козаків, котрі прослизнуть до моря[314].

Але козаки не дуже зважали на всі погрози турків і поляків і напровесні 1615 року знову вийшли в Чорне море. Цього разу вони пішли на 80 чайках і, сміливо вийшовши у відкрите море, підійшли до окраїн самої столиці султана, Константинополя, й підпалили дві пристані — Мізивну й Архіоки. Султан саме полював неподалік і побачив дим двох пожеж зі свого вікна. Облишивши свою розвагу, падишах гнівно кинувся до Царгорода й наказав послати проти козаків армату. Козаки ж безтурботно продовжували свої грабунки і врешті, завдавши «превеликій страх и смятеніе султану и всім цареградским обывателям», покинули околиці Царгорода і, переслідувані турецьким флотом, пішли до гирла Дунаю. Тут між турецькою ескадрою і козацькою флотилією відбувся бій, у якому козаки здобули гору: турки втратили майже всі свої судна, частина яких потрапила до рук козаків, частина була потоплена, частину розігнали по морю. Сам начальник турецької ескадри пораненим потрапив у полон і пропонував козакам 30 тисяч викупу, але не дочекався свободи і вмер у полоні. Після всього того козаки щасливо піднялись у гирло Дніпра й тут, ідучи вгору, спалили під містом Очаковом захоплені в турків галери. Щоб помститися за це, турецький султан у серпні того ж року послав військо «татарського царя» на Волинь і Поділля, спустошив і зруйнував там багато міст і сіл[315].

Не вдовольнившись походом до Константинополя, козаки в листопаді того ж року вдерлись у Волощину. Турки не відомстили Речі Посполитій за цей похід козаків із двох причин: по-перше, султан воював із перським шахом, а по-друге, польський король послав вибачення молдавському господареві Томші.

Та все-таки цей похід козаків у Волощину так «глибоко запав у душу» султана, що він послав проти них двох воєначальників — Алі-пашу морем і Скіндер-пашу суходолом[316]. Козаки, анітрохи не злякавшись султана, зібрали на початку 1616 року зо дві тисячі чоловік і знову під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного вийшли Дніпром у море проти турків. Напавши у Дніпровському лимані на Алі-пашу, вони вщент розгромили його, захопивши з півтора десятки галер і зі сто човнів, а його самого змусили до втечі. Очистивши лиман від ворогів, козаки кинулись до узбережжя Криму, спалили місто Кафу й визволили з неволі безліч християнських невільників. Від Кафи, перепливши впоперек Чорне море, вони попрямували до берегів Малої Азії і завдяки сильному вітрові досягли Мінери. Від Мінери берегом дісталися до Синопа й Трапезонта, узяли приступом обидва міста, розгромили пашу Цикалу, потопили три великі судна в морі й, захопивши ще кілька турецьких суден, повернули назад. Але дізнавшись від кошового Бурдила про те, що Ібрагім-паша заступив їм шлях, козаки узяли напрям під Біфорум, пройшли в Азовське море й опинились у гирлі Дону, а з Дону рушили пішки додому. Тим часом Ібрагім-паша, не встигши перепинити шлях козакам у морі, дістався до самих нетрів Запоріжжя, зруйнував там кілька куренів («домкі»), знайшов дві-три гармати та з півтора десятка чайок і, не зустрівши там жодного опору, бо в Січі залишалося тільки кількасот козаків, та й ті частково розбіглися на всі боки, частково ще раніше пішли «на влості», пішов на річку Кінські Води. В цей час на нього наскочив, повертаючись із походу, Петро Сагайдачний, раптово напав на татар, звільнив полонених, відбив усю здобич, а самих татар витяв усіх до ноги[317].

Звістка про зруйнування Кафи, Синопа й Трапезонта козаками проникла, мабуть, далеко за межі Туреччини і про це стало відомо італійському священикові Отавіо Сапіенція, письменнику першої половини XVII століття. За його свідченням, козаків у Запоріжжі було на той час від 30 до 40 тисяч, вони виставляли від 200 до 300 чайок, сміливо ходили по Чорному морю і 1616 й 1617 років успішно нападали на міста Кафу, Синоп і Трапезонт[318]. Про здобуття запорожцями Синопа 1616 року розповідає і турецький мандрівник XVII століття Евлія-ефенді, який пише, що козаки захопили це місто однієї темної ночі і що з цього приводу великого візира Назір-пашу (!) стратили за те, що він приховав цей факт від султана[319].

Після здобуття козаками Кафи, Синопа і Трапезонта турецький султан знову послав грізну ноту польському урядові й козакам. Цього разу погроза була здійснена, і кримський хан увірвався з великою ордою на Україну, де завдав великих спустошень[320]. Тоді польсько-литовський уряд вирішив скликати комісію і розробити заходи щодо приборкання козацьких набігів на турецько-татарські володіння.

Та поки зібралася ця комісія, козаки знову вирушили в похід на Чорне море. Цього разу їхнім гетьманом був Дмитро Богданович Барабаш[321]. Невідомо, він чи хтось інший керував козаками цього разу, але вони, вийшовши в море, дісталися до самого Константинополя і тут «замигали своїми похідними вогнями у вікна самого сералю». Побачивши це, султан украй розгнівався на козаків і вирішив послати велике військо під началом Скіндер-паші на Україну, аби викоренити все козацьке населення і замість нього насадити мусульман. Коронний гетьман. Жолкевський, непевний у щасливому результаті війни, вирішив за краще укласти мир із турецьким полководцем, і його було укладено в Буші 17 вересня 1617 року. За його умовами поляки зобов’язувалися конче приборкати козаків у їхніх набігах на Крим і Туреччину й заборонити їм виходити в Чорне море, а в противному разі погрожували всіх їх винищити[322].

Але винищити козаків полякам не вдалося, оскільки після миру в Буші козаки з їхнім енергійним і талановитим вождем Петром Конашевичем-Сагайдачним знадобилися польському королевичу Владиславові для боротьби з московським царем, і королевич відкрито звернувся з проханням про допомогу до козацького ватажка.

Зібравши 20 тисяч українських козаків, серед яких, як і раніше, було немало й запорізьких козаків, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний на початку серпня 1618 року рушив на допомогу Владиславу під Москву. Але його рух сповільнювався тим, що він вирішив по дорозі здобути кілька міст, наткнувшись під деякими з них на великий опір. Передовсім він захопив Путивль, Ливни та Єлець, винищивши у них багато чоловіків, жінок і дітей і спаливши кілька церков і монастирів. Узгоджено із Сагайдачним діяв і Михайло Дорошенко з товаришами. Він узяв міста Лебедянь, Данків, Скопин і Ряський, убив у них безліч чоловіків, жінок, дітей «до ссущих младенцев», а потім, вдершись у Рязанщину, спалив багато посадів, убив кількох священиків і підступив до міста Переяславля, але його відбили, і він відійшов до Єльця. Сам Сагайдачний, здобувши Ливни і Єлець, пішов на Шацький і Данків, а звідси відрядив поперед себе полковника Милостивого з тисячею козаків під місто Михайлов (Рязанської губ.), наказавши йому вночі ввірватись у місто і захопити його. Полковник Милостивий, дуже забарившись через страшний грім і зливу, зумів підійти до міста лише 12 серпня, того самого дня, коли в місто Сапожков прийшло 40 великоруських ратних людей. Останні, вийшовши з Сапожкова з кількома його жителями, не допустили Милостивого до Михайлова і «перемогли безліч войовничих запорог». Після невдалого приступу Милостивого до міста Михайлова підійшов сам Сагайдачний і 17 серпня обліг його з усіх сторін, наказавши підпалювати стіни міста палаючими ядрами, а в саме місто пускати безліч стріл з вогнем. Приступ тривав протягом двох днів і ночей. Жителі довго відбивалися від козаків, але врешті, знемагаючи від утоми, помолилися Господу Богові та пречистій Богородиці і, потужно й сміливо вийшовши з міста, з криком кинулися на ворогів. Перебивши багато «запорог», вони спалили всі щити, штурми і примети, змусили Сагайдачного тимчасово відступити від міста і страшенно розлютили його. Відступаючи від міста, Сагайдачний оголосив його жителям, що наступного ранку він здобуде його, як птаха, віддасть вогню, а всім жителям від малого до великого накаже відтяти руку й ногу і кинути псам. Після цього Сагайдачний, змусивши всіх козаків скласти присягу, що вони не відійдуть від міста, не здобувши його, 23 серпня повторно підступив під місто зі щитами, штурмами й приметами, оточивши його ними з усіх сторін. Налякані жителі міста ходили з усім кліром міськими стінами, несучи ікони, і з плачем молили Господа Бога, Богородицю, архістратига Михайла й великого чудотворця Миколу про вибавлення їх від страшного ворога, і Господь Бог знову влив мужність у серця обложених: здійснивши вилазку з міста, вони вдруге вдарили на козаків і прогнали їх від міста: «И всепагубный враг Сагайдачный с остальными запороги своими отъиде от града со страхом и скорбию августа в 27 день, а жители богохранимаго града Михайлова совершают по вся лета торжественныя празднества в те дни, в первый приступный день, августа в 17 день, чудо архистратига Михаила, а об отшествии от града запорог августа в 27 день празднуют великому чудотворцу Николе»[323].

Облишивши місто Михайлов, Сагайдачний пішов до Москви, а тим часом цар, почувши про його рух, вислав проти нього спочатку князя Пожарського, а коли Пожарський серйозно захворів, призначив замість нього князя Григорія Волконського, котрому наказав стати в Коломні й не пропускати Сагайдачного через ріку Оку. Але Волконський не зміг виконати царського наказу, й 17 вересня Сагайдачний уже стояв у Бронницях (Коломенського пов.), а 20 вересня об’єднався біля Донського монастиря з військом королевича Владислава. Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо, за словами літописця, їх охопив великий жах. Після того 1 жовтня розпочалася облога Москви Владиславом і гетьманом Сагайдачним. У цей час із одного й другого боку проявлено було багато мужності й стійкості, тому обидві сторони не раз починали мирні переговори; наприкінці жовтня через великі холоди королевич зняв облогу й відступив початково до Троїце-Сергієвого монастиря, а згодом до села Рогачева за 12 верстов від монастиря. А гетьман Сагайдачний рушив від Москви на Калугу і дорогою захопив острог у Серпухові, потім у самій Калузі. Тим часом польські депутати, які вже неодноразово починали мирні переговори з росіянами, зійшлися з ними в селі Деуліні біля Троїце-Сергієвого монастиря і знову почали переговори. Крім інших пунктів, що викликали незгоду сторін, великі труднощі викликали запорізькі козаки: поляки не гарантували, що ті, після укладення мирного договору, захочуть покинути московські землі. Сам Сагайдачний, довідавшись про початок трактатів між поляками й росіянами, послав до Владислава козака Путивльця, радячи королеві не виходити з кордонів Московського царства, але мир був укладений, його дія продовжилась на 14 років і 6 місяців[324]. Сагайдачний повернувся з московського походу в Київ і отримав титул гетьмана України, ставши управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою. З того часу різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих і інших почала різкіше відхилятись у різні боки.

До часу перебування Сагайдачного в межах Московської держави, а саме до 1618 й 1619 років належить вказівка про позбавлення свободи московським урядом 40 чоловік «выезжих запорожских черкас» і «запорожскаго атамана» Михайла Скиби. Де й за що їх забрали, невідомо, відомо лише, що їх узяли й забрили у томські козаки, змінивши їхні українські імена й прізвища на російські. Зокрема, самого отамана Михайла Скибу перейменували на Михалку Скибіна, син якого Федір Скибін став свого часу відомим сибірським мандрівником[325].

Після Деулінського перемир’я, коли на західному кордоні Московської держави з’явився царевич Іван Дмитрович, що називав себе сином Дмитрія I, частина московського люду стала зноситися з запорожцями. Але польський король, довідавшись про це, застеріг козаків, щоб вони не піддавалися на ніякі вигадки і роз’їхались від кордону[326].

Остаточно облишивши московський кордон, козаки знову звернули свою увагу на низ Дніпра і здійснили кільканадцять нападів на татарсько-турецькі володіння, причому кілька років діяли спільно як власне запорізькі, так і українські козаки, отже, повідомлення того часу про одних слід вважати за такі, що стосуються й інших. Зібравшись разом, козаки передовсім спустошили європейське узбережжя Туреччини на Чорному морі й захопили турецьке місто Варну, про яку згодом склали пісню: «Була Варна здавна славна, славніш Варни козаки»[327], далі суходолом ударили під Перекоп і побили там безліч татар. У березні 1620 року до Москви прибув посланець Петра Конашевича-Сагайдачного, отаман низових козаків Петро Одинець із товаришами й розповів про всі подвиги козаків того часу, висловивши цілковиту готовність з боку гетьмана служити московському цареві. «У нинішньому, 1620 році, прислали до царської величності від усього війська посланців своїх Петра Одинця з товаришами і з грамотою, а в грамоті своїй царській величності писали і усно приказним людям посланці казали, що гетьман, отамани, сотники й усе військо, пам’ятаючи те, як предки їхні, всі запорізькі гетьмани й усе військо попереднім великим государям повинність чинили і їм служили, й за свою службу милість і жалування для себе мали, так у тій повинності й нині царській величності хочуть бути й за порогами будучи, хочуть службу проти всіляких неприятелів виявляти; і нині ходили на татарські улуси, й багатьох татар побили й у полон побрали, а було їх зо п’ять тисяч, була їм з кримськими людьми справа по сей бік Перекопу під самою стіною; татар було на Перекопі зо сім тисяч, а на заставі з 11 тисяч; божою милістю й государевим щастям, татар вони багатьох побили, багато люду християнського з рук татарських звільнили; з цією службою і з язиками татарськими прислали їх до государя; воля божа й царська величність, як їх пожалувати, а вони всіма головами своїми хочуть служити його царській величності і його царську милість до себе нині й надалі шукатимуть». Думний дяк Грамотин, похваливши козаків за службу, поставив їх посланцеві таке запитання: «Тут, у Російській державі чутка промайнула, що польський Жигмонт король учинив з турським мир і дружбу і на їхню віру хоче перейти, то хай би вони сказали, як польський король з турським, папою і цісарем? і чи на віру поляки якось не зазіхають?» — «Ні в чому на нас польський король не зазіхав; із турським у нього мир, а на море нам на турських людей ходити заборонили з Запоріжжя, але з малих річок ходити не заборонили; про цісаря й про папу ми нічого не знаємо, а на Крим нам ходити не заборонили. На весну всі ми йдемо в Запоріжжя, а царській величності всі б’ємо чолом, аби нас государ обдарував, як своїх холопів».

Відпускаючи Петра Одинця з Москви, цар послав Сагайдачному 300 карбованців «легкого жалування» і написав йому грамоту: «Надалі ми вас у вашому жалуванні не забудемо, зважаючи на вашу службу; а на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей сам, царевичі, князі й мурзи на наші держави війною не ходять і людям нашим шкоди ніякої не чинять, і наші люди також кримським улусам шкоди не роблять»[328].

Походи козаків завершилися блискучою перемогою гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1620 року над турками під Хотином. На цю вирішальну війну вийшов сам султан Осман із півмільйонною армією, маючи намір розчавити Польщу й обернути її на турецьку провінцію. Поляки могли протиставити півмільйонній армії лише 57 тисяч чоловік під проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як і під час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не відразу виконав прохання королевича, він висунув перед ним такі умови: по-перше, аби польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана на Україні; по-друге, аби скасував усі обмеження щодо козацтва; по-третє, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це і видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку[329]. Після того Сагайдачний зібрав сорокатисячну армію і рушив до Хотина.

Свідок козацьких подвигів, польський вождь Яків Собеський, батько Яна Собеського, згодом польського короля, детально зобразив дії козаків того часу, давши також цікаву характеристику їх у своєму творі «Записки про Хотинську війну»[330]. Втім Яків Собеський більше шанував козаків давніх часів, «коли вони часто успішно билися проти турків на полях очаківських і, надаючи перевагу славі перед багатством, не припиняли морськими набігами спустошувати турецькі володіння». А до козаків новіших часів він ставився не так співчутливо: «Із плином часу вже воїнами звалися не за хоробрість і заслуги, а за своїми злодіяннями; поміркованість перейшла у них у грабунок, лад — у змагання, покора — у сваволю; тоді ймення козака давали кожному хліборобові чи реміснику, що втік з російських володінь; цей слабкий селянський натовп не міг поважати старих воїнів, і заздрість та незгоди, що виникли з цього, скаламутили давній склад козацтва». Але все-таки не слід забувати, що це писав польський аристократ і католик, себто ненависник усього, що називалося мужицьким і православним. Як мало узгоджується з дійсністю ця характеристика сучасних Якову Собеському козаків, видно з їхніх дій під Хотином: козакам цілковито належить успіх цієї битви з турками й порятунок від страшного лиха, що загрожувало всій Польщі. Перед початком битви запорізькі козаки оточили своє військо таборами, табори укріпили ровами, палями й валами. Турки й татари, наблизившись до козацького обозу восьмого вересня, кинулись з усім запалом східних людей на цей табір. Козаки дозволили їм наблизитись до рову, але потім, вийшовши на вали, дали такий сильний і влучний залп зі своїх мушкетів, що неприятель відразу покинув свою позицію і відійшов, залишивши лише у фосах (ровах) три тисячі яничарів і 300 спагів убитими[331]. У цій війні запорізькі козаки були героями й, забуваючи відмінність у вірі й народності, усюди визволяли поляків з біди, як пише про це сам Яків Собеський. Але в цій війні Сагайдачний був тяжко поранений і згодом, за рік, помер від цієї рани (10 квітня 1622 року). Його поховали в Києві, у Богоявленській церкві Братського монастиря. «Та місце його могили марно шукав би тепер любитель місцевої старовини: при перебудові церкви на початку XVIII століття воно потрапило під нову стіну храму і зникло від поглядів нащадків»[332].

Замість вдячності, яку козаки справедливо заслужили за похід під Хотин, на Хотинських переговорах Польща зобов’язалася заборонити козакам вихід у Чорне море, за що султан обіцяв не пускати своїх татар у польські україни.

Але козаки, як і раніше, не дуже зважали на ці заборони.

Водночас з діями Сагайдачного під Хотином на морі діяло 10 тисяч відважних запорожців під проводом молодого Богдана-Зіновія Хмельницького. Спустившись Дніпром на своїх «моноксилах» у відкрите море, запорожці у серпні 1621 року розбили 12 турецьких галер, а решту турецької флотилії переслідували до самого Константинополя, після чого, захопивши здобич і полонених, повернули назад[333].

Того ж 1621 року козаки знову вийшли в лиман і в Чорне море. Та цей похід був найнещасливішим для козаків: на Дніпрі 18 їхніх чайок захопив намісник Очакова Хусейн, а на Чорному морі 200 чоловік і поблизу міста Кафи 300 козаків захопив капудан-паша Халіль. В цей час турецький султан Осман II стояв біля Ісакчі на Дунаї, збираючись у похід на Русь. Він наказав віддати 200 спійманих козаків солдатам на смерть, і нещасних люто стратили; одних розчавили ногами слони, інших повісили на гаки, ще інших посадили на палю. Сам султан спостерігав за цими стратами і навіть брав у них часом активну участь: їздячи верхи серед катованих козаків, він стріляв у них з лука, майже не роблячи промахів, оскільки був майстерним лучником свого часу; голови вбитих козакв він наказав солити й відсилати в Константинополь[334].

Не зважаючи на це, низові козаки 1622 року знову вийшли на своїх «моноксилах» у Чорне море, захопили там кілька турецьких кораблів, каторг та людей і щасливо повернулися назад[335].

Наприкінці липня того ж року, як повідомляли московські посли Кондирєв і Бормосов, що їхали до Константинополя через землі Війська Донського, запорізькі козаки разом із донськими в кількості 700 чоловік на 25 стругах, керовані запорізьким отаманом Шилом, ходили у відкрите море і, не дійшовши на півтора дні дороги до самого Царгорода, повоювали у Царгородському вілаєті кілька сіл і витяли певну кількість людей, але проти них вийшли з Царгорода турки на каторгах і вбили у козаків до 400 чоловік. Очевидно, цей похід козаків мав на увазі історик Турецької імперії Гаммер, розповідаючи про особливо радісний прийом султаном Реджеб-паші, котрий захопив на морі 18 чайок з 500 козаками, які протягом 10 років грабували турецьке узбережжя[336].

Покинувши Дон, московські посли поїхали в Константинополь. У Константинополі султан Мустафа сповістив послів про перемир’я з поляками на тих умовах, що вони утримуватимуть козаків від морських походів, інакше якщо хоч одна козацька чайка з’явиться у морі, султан розпочне війну з королем і сповістить про це Москву. На зворотному шляху послів під черкаським містом Темрюком затримали запорожці, вимагаючи з них 2 тисячі золотих за розгром донськими козаками біля Темрюка комягів і за полонення сина таманського воєводи. Ледь відкупившись від запорожців подарунками, посли пішли далі з Темрюка на Азов[337].

У 1622–1623 роках кілька тисяч козаків удерлися в Молдо-Волощину і сплюндрували її, а в помсту за це мурза Кантемир спустошив кілька польських сіл і забрав безліч полонених[338]. У червні того ж року козаки на ста чайках, у кожній з яких було по п’ятдесят воїнів та по двадцять веслярів, вийшли із Запоріжжя й подались у Чорне море. На той час у кримському місті Кафі стояв турецький флот на чолі з капудан-пашею, посланий туди для придушення повстання, піднятого в Криму ханом Мухаммед-Гіреєм проти турецького панування. Капудан-паша хотів посадити на кримський престол замість Мухаммед-Гірея Джанібек-Гірея; але цьому спротивилися Мухаммед-Гірей та його брат Шагін-Гірей. Останнім вирішили допомогти запорізькі козаки: вони облягли турків у Кафі і змусили їх піти на мир з Мухаммед-Гіреєм. Покінчивши зі справами у Кафі, козаки рушили далі морем і небавом дісталися до околиць самого Константинополя. Весь день 21 липня вони простояли на рейді султанської столиці, наводячи жах на її мешканців і повернули назад, але за кілька днів знову з’явилися під стінами столиці падишаха. Цього разу вони спалили Босфорський маяк, зруйнували кілька прибережних сіл і знову відійшли у відкрите море. За два місяці, 7 жовтня, козаки знову підійшли до Константинополя; вони вдерлись аж у Босфор, розгромили на його березі селище Єнікьой і після того щасливо повернулися додому[339].

21 червня 1624 року низові козаки знову опинились у Чорному морі. Вони мали 150 довгих і швидких чайок з вітрилами й 10 веслами з кожного боку, на кожне з яких припадало по 2 веслярі, та з 50 добре озброєними шаблями й рушницями воїнами. Ці чайки мали однакові ніс і корму й переносне кормило, тому, не розвертаючись, могли плисти вперед і назад. Сидячи в цих чайках, козаки спустошили європейський берег Туреччини, спаливши Буюк-дере, Зеніке і Сденгу. Назустріч козакам із гавані Константинополя вийшло до 500 великих і малих суден, аби перешкодити їм плисти далі. Для захисту столиці від страшних хижаків слюсарям Босфора замовили полагодити великий залізний ланцюг, який колись замикав гавань Босфора і зберігався ще від часів здобуття Константинополя у греків, і замкнули ним протоку від одного берега до другого. Козаки спокійно простояли весь день посеред каналу, а коли зайшло сонце, рушили з багатою здобиччю у відкрите море. Через певний час козаки знову з’явилися біля Босфора, на цей раз у значно більшій кількості, спалили морський маяк і з великою здобиччю та славою повернулися до своїх берегів[340].

1625 року запорізькі козаки спільно з донськими знову повторили свій похід. Зібравши 15 тисяч чоловік, вони сіли у 300 чайок, кожну з яких озброїли трьома-чотирма фальконетами, й вирушили в море в напрямку на Синоп і Трапезонт. Проти козаків вийшов із 43 суднами турецький адмірал Редшід-паша; на заході Чорного моря, при Карагмані, він зустрівся з козаками. Битва була запекла і дуже кривава; спочатку перемагали козаки; із особливою запеклістю вони діяли проти адміральської галери, званої баштардою; гребці-невільники допомагали їм тим, що кинули весла й перестали керувати галерами. Але врешті турки здобули перемогу завдяки зустрічному вітрові, який під кінець подув у очі козакам: 270 козацьких чайок турки розбили, захопивши в полон 780 козаків. Їх закували залізом і посадили на турецькі галери довічними веслярами.

Мабуть, саме цього походу запорізьких і донських козаків до Синопа і Трапезонта стосуються свідчення запорізького полковника Олексія Шафрана. Шафран сім років був у турецькій неволі і служив у кафського воєводи на каторзі (галері); потім разом із деякими товаришами визволився з неволі й утік на Дон. На Дону він прожив 18 років з іншими товаришами, запорізькими козаками, які жили там 5–6 років. Усіх запорожців на Дону, за словами Шафрана, близько тисячі, але й донців немало в Запорогах; козаки постійно переходять одні до одних — запорізькі на Дон, донські на Запоріжжя — і живуть одні в одних, скільки кому заманеться; у запорожців і донців здавна ведеться, що ті й інші сходились разом і жили у спільних куренях. Цього літа (1625) ходили вони, запорізькі черкаси й донські козаки разом на море; старшиною у них був він, Олексій Шафран. Вони вийшли з Дону в море і здобули в турській землі місто Трапезонт. Після походу Олексій Шафран знову повернувся на Дон і згодом вирушив звідти до Києва, але збився з дороги і потрапив у місто Валуйки, звідки його відіслали до Москви. У Москві Олексія Шафрана запідозрили в таємних намірах і вказали, що місто Валуйки було йому зовсім не по дорозі — «з Дону на Запоріжжя і з Запоріжжя на Дон ходять степом, оминаючи Донець, на Кармію (Кальміус) і на Мох». Але донці, які на той час були в Москві, підтвердили, що справді між запорізькими й донськими козаками існують постійні зносини, і з Дону на Запоріжжя їздять через Міус і на Мох[341].

Так чи інакше, але про дії козаків на Чорному морі доповіли турецькому султанові у Константинополь, і султан негайно спорядив посла до Кракова, вимагаючи конче приборкати козаків, інакше погрожував оголосити Польщі війну[342]. Ішлося, певна річ, і про запорізьких, і про українських козаків.

Та козаки не дуже зважали й на Польщу. 1625 року вони послали від себе депутатів до польського уряду, які від імені всього козацького стану висунули такі вимоги: 1) свобода православної церкви і православного духовенства й ліквідація унії; 2) вільне проживання козацького стану в коронних і дідичних маєтках Київського воєводства; 3) козацький самосуд і право передачі власного майна за заповітом; 4) вільний прохід на рибні та звірині промисли; 5) право вступати на службу до іноземних володарів; 6) збільшення військової платні; 7) звільнення Київського воєводства від постою жовнірів; 8) надання привілеїв Київському братству і юнацьким школам; 9) право при якихось злочинах не роздавати майна особам некозацького стану[343].

З усіх дев’яти пунктів козаки особливо наполягали на першому, тобто на свободі православ’я і ліквідації унії. Як твердо вони наполягали, видно з того, що коли козаки дізналися про дії київського війта Федора Ходики, який саме запечатав кілька православних церков у Києві, вони негайно з’явились у місто, вбили пана Ходику, розпечатали церкви, а до Москви відрядили посольство з проханням прийняти козаків під покровительство царської величності[344].

Під час цих походів у Києві до низових козаків з’явився якийсь царевич Олександр Ахія, що видавав себе за людину православної віри, сина турецького султана Мухаммеда і його жінки гречанки Єлени. Приїхавши у Запоріжжя 1625 року, Ахія розповідав, що його вивезла з Туреччини матір, і він устиг побувати в германського імператора, флорентійського герцога й іспанського короля, а врешті приїхав і до запорізьких козаків, аби підняти їх проти турків[345].

Майже водночас із ним до Москви прибуло посольство від шведського короля Густава-Адольфа з проханням, щоб «царська величність послав запорізьким козакам свій наказ і відвів їх від польської корони». На це прохання у Москві відповіли, що це неможливо, бо запорізькі козаки є людьми польського короля, а не московського царя, а між королем і царем укладено перемир’я. Але Густав-Адольф не заспокоївся на цьому й 1626 року прислав до Москви нових послів, прохаючи пропустити їх у Білорусію і Запоріжжя. Король Швеції вів війну проти Польщі й хотів залучити до цієї справи й Москву, головним же чином запорізьких козаків. Але в Москві знову дали негативну відповідь на тій самій підставі, що «в перемирні літа зробити це (пропустити послів і стати проти Польщі) не можна, бо це буде порушенням присяги на хресті й на душу гріх»[346].

Тим часом у Запоріжжі навколо турецького «царевича» Ахії уже зібралися козаки, готуючись до походу на турків, коли надійшло повідомлення, що проти самих козаків виступив, ідучи на Київ, гетьман Конецпольський з військом. Тоді козаки розійшлись із Запоріжжя по литовських містах і почали збиратися проти Конецпольського, а царевич Ахія поїхав спочатку в Київ, потім у Путивль і Мценськ, а з Мценська через Архангельськ виїхав за кордон[347].




РОЗДІЛ 11


ПОХІД КОНЕЦПОЛЬСЬКОГО ПРОТИ КОЗАКІВ І ДІЇ ПРОТИ ПОЛЯКІВ ГЕТЬМАНА ЖМАЙЛА. — КУРУКІВСЬКІ ПОДІЇ 1626 РОКУ. — ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ 1629 РОКУ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ. — ПЕРЕБУВАННЯ ГЕТЬМАНА ТАРАСА ТРЯСИЛА В ЗАПОРІЖЖІ. — БИТВА КОНЕЦПОЛЬСЬКОГО З ТРЯСИЛОМ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ. — ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ ПІД ПРОВОДОМ СУЛИМИ НА ЧОРНЕ МОРЕ. — МИР ПОЛЬЩІ З ТУРЕЧЧИНОЮ 1634 РОКУ Й ЗАХОДИ ДЛЯ УТРИМАННЯ КОЗАКІВ ВІД НАБІГІВ НА МУСУЛЬМАН. — БУДІВНИЦТВО ФОРТЕЦІ КОДАК І ЗРУЙНУВАННЯ ЇЇ СУЛИМОЮ. — ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ ПІД АЗОВ. — ДІЇ ПАВЛЮКА, ГУНІ Й ЗАПОРОЖЦІВ ПРОТИ ПОЛЯКІВ. — СУМНІ ДЛЯ КОЗАКІВ ПОДІЇ БІЛЯ ГИРЛА СТАРИЦІ 1638 РОКУ. — НЕВДАЛИЙ ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ ДО ГИРЛА КУБАНІ. — ПРИПИНЕННЯ ЗВІСТОК ПРО КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ.


Замість виконання усіх дев’яти пунктів, пред’явлених козаками польському урядові, проти них послали з тридцятитисячним військом коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, який мав упокорити «бунтарів» зброєю. Очевидно, поляки вже не потребували козаків ні для походів у Росію й Лівонію, ні для війни з турками й татарами, а тому у ставленні до «бунтарів» можна було змінити тон і закликати їх «до порядку». На той час гетьманом у козаків був Жмайло. Конецпольський рушив у похід 5 липня 1625 року й, переправившись через Буг, пішов на Паволоч і річку Роставицю, до нього тут приєднався і кам’янецький підкоморій Потоцький. Від Роставиці гетьман попрямував через річку Кам’яницю, повз Білу Церкву і зупинився за милю від Канева. В цей час до коронного гетьмана з’явилося троє послів від канівських козаків, сповіщаючи, що їхній гетьман Жмайло перебуває на Запоріжжі і просить, щоб поляки не нападали на козаків у місті й дали б їм можливість безпечно скликати в себе раду. Конецпольський виконав це прохання, але коли почалася рада й постало питання про те, як приймати коронного гетьмана, тобто чи йти до нього з повинною, чи залишатись на місці, то після ради відділилося три тисячі козаків, які покинули місто. Коронний гетьман, довідавшись про це, послав у погоню за ними 10 хоругв на чолі з паном Одрживольським. Одрживольський наздогнав козаків біля річки Мошни й напав на них. Під час бою козаки полонили сина князя Четвертинського і тримали його потім у себе протягом усього походу. На допомогу Одрживольському гетьман відрядив Юдицького, Коссаковського й Білецького, але козаки, отримавши в цей час підкріплення, відступили до Черкас. До Черкас рушив і сам Конецпольський. Тут 17 жовтня назустріч коронному гетьманові виїхав козацький посол і повідомив, що його гетьман Жмайло вже вийшов з артилерією із Запоріжжя і поспішає до козаків. 19 і 23 жовтня до коронного гетьмана з’явилися нові посли від козаків, просячи, щоб він не наступав на них до того часу, поки не надійде із Запоріжжя гетьман Жмайло. Коронний гетьман, не слухаючи козацьких послів, рушив з місця, проминув Крилів і став за милю від міста над річкою Цибульником, на відстані одної милі від козацького табору, звідки можна було добре бачити і весь табір, і всі козацькі чати. 25 жовтня козаки повідомили Конецпольського про прибуття із Запоріжжя свого гетьмана Жмайла, і тоді коронний гетьман запропонував козакам умови, які вони повинні виконувати на майбутнє, якщо хочуть заслужити милість і прощення короля. Умови ці, викладені за пунктами, козакам передали польські комісари. Козаки зібрали з цього приводу раду й на раді визнали умови надто важкими для себе, тому відрядили 13 депутатів до коронного гетьмана, заявляючи, що жодного з пунктів вони виконати не можуть. Коронний гетьман затримав у себе козацьких послів на всю ніч, а зранку, відпускаючи їх у козацький табір, сказав: «Оскільки ви покорою як вірні піддані не хочете заслужити милосердя і прихильність його королівської величності, ми надіємося на Бога, що за непослух і сваволю ви скоро скуштуєте наших шабель на своїй шиї, а кровопролиття, яке станеться, спаде на ваші душі». Услід за цим Конецпольський наказав своїм військам рушити з місця і йти на козаків. Вирішальна битва між поляками й козаками сталася 31 жовтня біля старого городища над Куруковим озером або Ведмежими Лозами[348]. Козаки зазнали поразки й попросили пощади в коронного гетьмана[349]. Третього листопада між поляками й українськими козаками розпочались переговори, під час яких поляки висунули проти козаків шість звинувальних пунктів, перші три з яких стосувалися як українських, так і запорізьких козаків. Ці звинувачення були такі: 1) козакам дорікали за свавільні походи в Чорне море; 2) їх звинувачували у зносинах з московським царем і кримським ханом, з яким вони уклали союз і допомагали людьми; 3) в тому, що вони приймали в себе різних царків, які називали себе то московськими, то волоськими господариками, а також інших підозрілих і шкідливих для Польської республіки осіб. На ці три пункти козаки відповіли так: у море вони ходили тому, що потребували грошей, яких їм не платив уряд, хоча й обіцяв; з тієї ж причини козаки їздили в Москву, аби отримати від царя кошти; стосунки з кримським ханом зав’язались у них випадково: козаків хвилею прибило до берегів Криму, і хан прийняв їх до себе на службу, а потім відрядив як посланців на Україну і через них просив не чинити нападів на Крим, у чому й полягала угода з козаками. Що стосується царків та інших осіб, що приходили й приходять на Запоріжжя, то козаки мають повне на це право, оскільки вхід у Запоріжжя і вихід з нього завжди і всім був і буде вільний. Бажаючи ослабити козаків на майбутнє, гетьман Конецпольський висунув вимогу, аби вони підписали умову про законне існування лише шести тисяч козаків, внесених у реєстр, і видавали державним властям злочинців. Козаки довго заперечували ці головні вимоги і домоглися успіху тільки щодо останньої: коронний гетьман погодився залишити за козаками право карати злочинців через власну старшину. 5 листопада козаки обрали гетьманом Михайла Дорошенка, діда майбутнього відомого гетьмана Петра Дорошенка, а наступного дня, 6 листопада 1625 року, в урочищі Ведмежих Лозах при Куруковому озері підписали угоду, а їхній гетьман Михайло Дорошенко присягнув від імені всіх на вірність польській короні[350]. Але загалом цей договір не стосувався запорожців, у ньому для низових чи запорізьких козаків важливою була лише одна стаття. За Куруківським договором було вирішено й надалі залишити в реєстрі лише шість тисяч чоловік, решту наказали викинути з реєстру й позбавити козацького звання; цих людей назвали випищиками, супроти реєстрових вони становили величезну більшість. Із шести тисяч реєстрових одна тисяча, по черзі, мусила перебувати за порогами Дніпра й не допускати неприятеля до переправ через Дніпро і вторгнення у королівські землі. Усім козакам категорично заборонялося здійснювати морські походи, сухопутні набіги на землі мусульман, а морські човни було наказано спалити у присутності польських комісарів[351].

Але ці постанови, зрозуміло, вели лише до їх порушення, а для запорожців сприяли зростові чисельності їхнього війська, оскільки більшість українських козаків, випищиків, ринула з України в Січ і поповнила лави низових козаків. Слідом за цим, відразу після Куруківського договору, 70 запорізьких чайок знову з’явилися на Чорному морі, але, на лихо запорожців, похід цей був одним із найбільш невдалих: половину їх виловили турецькі галери і разом з козаками доставили у Константинополь. Помщаючись за новий похід козаків, кілька десятків тисяч татар кинулись у глиб України, але під Білою Церквою були розгромлені і вибиті вщент. За одними свідченнями, татари були тут самі, без хана; за іншими, разом з татарами був і хан, і коли на вимогу польського уряду проти нього вийшов гетьман Михайло Дорошенко, хан через свого посланця нагадав гетьманові про укладений між козаками й татарами мир, і Дорошенко повернув назад, а запорожці, котрі були при ньому з отаманом Оліфером, перейшли на бік татар і разом з ними ходили війною на Польщу[352]. Після того сам Дорошенко на прохання вигнаного з Криму Мухаммед-Гірея ходив з козаками у Крим проти суперника Мухаммеда, Джанібек-Гірея, але в цій битві втратив голову, яку виставили на стінах Кафи. Невідомо, чи були в цьому поході власне запорізькі чи низові козаки, хоча загалом важко припустити їхню відсутність у такій важливій і привабливій для них справі, як похід у сам Крим.

Зате участь запорожців у поході 1629 року на Константинополь безсумнівна. Вийшовши в цей час на 300 човнах у море під керівництвом майбутнього гетьмана Богдана Хмельницького, вони дісталися до околиць Царгорода, мужньо торкнулися самих константинопольських мурів, спалили кілька навколишніх сіл і, обкуривши їх мушкетним димом, нагнали на султана і всіх жителів столиці «превеликій страх и смятеніе»[353], а потім ударили на захід від турецької столиці, захопили й зруйнували гавані в Кілії, Ізмаїлі, Балчику, Варні й Сізеболі. Проти козаків вийшов на 40 галерах Кеенан-паша і зустрів їх біля якогось острова Монастиря, де стояли козацькі чайки зі здобиччю; але з усіх трьохсот чайок лише вісім вступили у бій з турками і всі, крім одної, були захоплені пашею і відіслані у столицю, зате всі інші уникли небезпеки і щасливо повернулись у Січ.

Навесні 1630 року запорожці знову вийшли в море; цього разу проти них вийшов головний начальник турецького флоту, капудан-паша. Він наздогнав козаків під турецьким містом Очаковом і розбив їх ущент; його трофеєм стали 55 запорізьких чайок і 800 козаків, яких переможець відіслав у Константинополь[354].

Після смерті Михайла Дорошенка на Україні виявилось два гетьмани: Григорій Чорний і Тарас Трясило, перший з яких був прихильником поляків, а другий — росіян. Тарас Трясило, обраний гетьманом ще в Криму після катастрофи, що сталася з Дорошенком, повернувся на Запоріжжя і звідти став розсилати свої універсали до українських козаків, закликаючи їх до себе й підбурюючи не слухати Григорія Чорного. Своєю чергою Григорій Чорний писав універсали, в яких закликав не слухати Тараса Трясила. Просидівши у Запоріжжі півроку, Тарас Трясило вийшов із козаками на Україну. Запорожці, що були з ним, поширили чутку, буцімто вони йдуть скоритися Чорному. Чорний повірив цій чутці, але його схопили, привели до Тараса й порубали на шматки. Після того Тарас Трясило оголосив себе гетьманом України і висунув вимогу полякам — вивести з України жовнірів, знищити куруківську комісію[355], що обмежувала чисельність козацького стану, й видати прихильників Чорного.

Проти Тараса виступив коронний гетьман Конецпольський, який вислав поперед себе загін під командою коронного стражника, людини-звіра і страшного розпусника Самійла Лаща, котрий ні Бога не боявся, ні людей не соромився, ганьбив жінок, безчестив дівчат і немилосердно бив чоловіків. Звичайно, що від такого ватажка люд утікав наляканий і шукав захисту у гетьмана Тараса Трясила. Із Тарасом Трясилом було трохи запорожців, реєстрових козаків і простого люду, загалом до 700 чоловік; усю надію Трясило покладав на запорожців і реєстрових. Противники зійшлися під містом Переяславом, де сталася загадкова за своїми наслідками битва[356] між козаками й поляками, тяжка для обох сторін: Конецпольський втратив тут безліч своїх воїнів, Тарас Трясило втратив багато козаків, сам потрапив у полон до поляків і був страчений ними в місті Варшаві. За словами путивльця Григорія Гладкого, переяславська справа сталася так: «Гетьман Конецпольський обложив козаків у Переяславі; у польських людей з черкасами за три тижні боїв було багато, й у тих боях черкаси поляків побивали, а в останньому бою черкаси в гетьмана в обозі гармати взяли, багатьох поляків у обозі побили, перевози по Дніпру відібрали й пороми по перевозах попалили. Після того бою гетьман Конецпольський з черкасами помирився, а приходив він на черкас за їхній непослух, що вони свавільно ходять під турецькі міста й усім військом убили Грицька Чорного, котрого він попередньо дав їм гетьманом. Помирившись з черкасами, Конецпольський вибрав їм таки з-поміж них іншого гетьмана, канівця Тимоша Орендаренка»[357].

Призначений козакам гетьманом Орендаренко не сподобався їм, і 1631 року вони обрали замість нього Івана Петрижицького-Кулагу і, попри обмеження з боку польського уряду, далі громили турецькі береги Чорного моря.

У 1632 році помер польський король Сигізмунд III, і сейм, скликаний з цього приводу, розпочав вибори нового короля. На цей вальний сейм прибули депутати і від козаків. Посилаючись на те, що козаки становлять частину польської держави, депутати від імені війська вимагали забезпечення православної віри і права голосу на виборах короля. На цю вимогу сенат Речі Посполитої відповів козакам, що хоч вони справді становлять частину польської держави, але таку, як волосся чи нігті на тілі людини: коли волосся чи нігті надто виростають, їх стрижуть. Так чинять і з козаками: коли їх небагато, вони можуть бути захистом Речі Посполитої, а коли вони розмножаться, стають шкідливими для Польщі. Стосовно забезпечення православної віри козацьким депутатам сказали, що це питання розгляне майбутній король Польщі; а щодо участі в обранні короля відповіли, що обирати короля має право сенат і земське зібрання[358].

Отож, козаки повернулись на Україну й на Запоріжжя ні з чим, і без їхньої участі королем обрали сина Сигізмунда, Владислава IV. Сівши на престол, Владислав IV розпочав війну з Росією, і для цієї війни йому знадобилися козаки, як українські, так і низові запорізькі. Запорізькими козаками на той час керував якийсь Арлам[359], якого історики називають кошовим отаманом[360]. Запорожці, незважаючи на нещодавню образу, завдану їм поляками на сеймі, вийшли на допомогу королеві під начальством отамана Гирі Канівця, але 17 червня у Новгородському повіті Канівця убили царські ратники, очолювані Наумом Пушкіним[361].

Зате решта запорізьких козаків, що залишились у Січі, винагородили себе тим, що зібравши кількасот чоловік під проводом Сулими, вийшли у Чорне море, з нього потрапили в Азовське, а потім знову повернулись у Чорне, погромивши турецькі міста на берегах цих морів, потім дійшли до гирл Дністра й Дунаю і тут зруйнували Акерман, Кілію, Ізмаїл та кілька сіл і селищ[362].

Так оповідає про це український літописець Рігельман. Кошовий Іван Сірко у своєму листі 1675 року до кримського хана й оповідач Стефан Лукомський розповідають про цей похід таке. 1633 року гетьман Війська Запорізького низового Сулима, сівши на кілька моноксилів, вийшов із Січі по Дніпру в Чорне море, із Чорного моря через Кіммерійський Босфор проник у Меотійське озеро чи Азовське море й захопив там міцне місто Азик, або Азов[363]. Очевидно, літописці мали на увазі здобуття козаками лише передмістя, а не самої фортеці.

Використовуючи постійні набіги козаків на турецькі володіння й бажаючи допомогти Росії, яка шукала союзу з Туреччиною проти Польщі, турецький султан спрямував у Польщу своє військо під командою Аббас-паші. Але війну цю султан дуже швидко закінчив і закінчив в основному з вини Росії. Росія, зазнавши невдачі в боротьбі з поляками під Смоленськом, поспішила укласти з Річчю Посполитою мир, підписаний у містечку Полянівці 1634 року. Укладаючи мир, поляки серед інших пунктів, висунутих Росії, вимагали від московського царя щорічного жалування запорізьким козакам «як їм на те грамоту дали і насправді в минулі роки бувало». На цю вимогу московські посли відповіли так: «Козакам запорізьким яке жалування і за яку службу давалося і яка в них грамота є, — того не пригадуємо; але гадаємо, що те могло бути, коли запорізькі козаки великим государям служили, і тепер, якщо почнуть служити, то їм государеве жалування за службу буде»[364]. Але чи йшлося тут власне про запорізьких козаків, чи під «запорізькими» розуміли взагалі українських чи городових, визначити неможливо.

Услід за російським царем поспішив укласти мир із Польщею і турецький султан. За цим договором султан зобов’язувався утримувати татар від набігів на Україну, а польський король зобов’язувався вигнати всіх козаків з дніпровських островів, аби цим перепинити їм дорогу з Дніпра в Чорне море. Але водночас 2 листопада турецький візир доповідав, що дніпровські козаки спільно з донськими приступали до Азова, громили його з гармат, у багатьох місцях попсували його й мало не оволоділи містом[365].

Після укладення миру з турками польський уряд став вишукувати засоби до того, щоб так чи інакше паралізувати дії козаків супроти турків і цим убезпечити свої кордони від набігів мусульман. Він почав передовсім з того, що вирішив порізнити Запоріжжя з населенням України. Оголошуючи на скликаному сеймі про угоду Речі Посполитої з Туреччиною, вельможні пани сказали, що бажаючи, аби світ знав, як поляки дотримують вірності щодо своїх ворогів, вони взялися за викорінення козацької сваволі і задля цього вирішили вчинити так: заборонити козакам порушувати мир як на воді, так і на суходолі, під загрозою позбавлення їх усіх вольностей і привілеїв, даних їм урядом Речі Посполитої; не дозволити їм брати ні лісових матеріалів, ні продовольства, ні пороху, ні куль, ні чогось іншого, потрібного для воєнних походів; зобов’язати батьків не пускати своїх синів («молодь міст наших») у Військо Запорізьке, а також карати всіх людей шляхетського стану, котрі, як було раніше, будуть брати участь у морських походах запорожців або просто допомагати їм і ділитися з ними здобиччю. Окрім того, для справжнього припинення морських походів козаків у володіння турецького царя і для дотримання умов щойно укладеного миру наказати інженерам оглянути місцевість біля берегів Дніпра і, де випадатиме зручніше, збудувати для коронного й польного гетьманів замок, спорядивши його як пішим, так і кінним гарнізоном та воєнними припасами, на що негайно асигнувати 100 тисяч польських злотих[366].

Для спорудження фортеці обрали місце на правому березі Дніпра навпроти гирла річки Самари, острова Княжого і першого Кодацького порога; від порога фортецю й назвали Кодаком. Її будівництво доручили французькому інженерові Боплану, викликаному для спорудження різних фортець у Польщу. Фортецю заклали у присутності гетьмана Конецпольського у вигляді редуту бастіонного типу, загальним периметром у 900 сажнів, з високими, понад 10 сажнів, валами й глибокими «обрізними, набитими часником», ровами[367]. Командиром гарнізону новозбудованої фортеці настановили французького полковника Моріона. Моріон виявився таким суворим начальником, що не лише не пускав козаків на війну, а навіть забороняв їм виходити на ріку для риболовлі; він тримав у фортеці до 20 козаків, які видалися йому підозрілими, і взагалі позбавив їх волі. Але ця суворість ні до чого не привела: у серпні 1635 року, повертаючись із морського походу, згаданий вище Сулима з козаками побачили нову фортецю й немало здивувалися, але потім несподівано кинулись на неї, винищили польський гарнізон, зарізали полковника Моріона, а фортецю розкопали. Піднявшись вище Кодака, Сулима почав скликати до себе всіх невдоволених польським урядом і готуватися з ними до боротьби з поляками, але небавом його підступно схопили й відіслали до Варшави. У Варшаві на той час перебували турецькі й татарські посли, котрі заявили, що в цьому 1635 році козаки вже п’ять разів ходили на море, тому вимагали негайно стратити Сулиму і чотирьох його соратників. І Сулиму стратили, за одними свідченнями, відрубавши йому голову, за іншими, четвертувавши й виставивши частини тіла у чотирьох кінцях міста[368].

Після страти Сулими гетьманом українських козаків став Василь Томиленко; за нього хвилювання серед українських козаків посилилися. Ці заворушення ішли головно від реєстрових козаків, котрі не отримували платні від польського уряду, наполегливо домагалися її і тому кілька разів пробували вийти на Запоріжжя, аби здійснити похід на Чорне море. Але ці наміри не могли здійснитися доти, доки не почалася війна кримського хана з буджацькими татарами й доки козаків не очолив Карпо Павлюк, або Павлюга, чи Баюн, Полурус, Гудзан, турок за походженням. Навколо Павлюка згуртувалися випищики й запорожці, з котрими він і вирушив на початку 1637 року на допомогу кримському ханові Батир-Гірею проти буджаків. Хан переміг завдяки мужності Павлюка й запорожців, котрі «в малом числе победили и в прах обратили многочисленнаго непріятеля».

Коли одна частина запорожців діяла разом із Павлюком у Криму, друга частина (до 4 тисяч) під проводом Михайла Татаринова, не стерпівши польського гніту, вирішила шукати щастя у чужих краях, іти до персів і допомагати їм у війні проти турків. Рушивши кримськими й ногайськими степами на Дон, часто воюючи по дорозі з татарами, запорожці несподівано зустрілися з трьохтисячним загоном донських козаків. Донці, поцікавившись куди й навіщо йдуть запорізькі козаки, запропонували їм свою дружбу й припаси і повідомили, що запорожцям і донцям найкраще піти до турецького міста Азова й оволодіти цим ключем до Меотійського й Чорного морів; там можна буде взяти таку здобич, якої у персів не знайдеш ніколи. Запорожці погодились і вирішили разом із донцями йти під Азов: 21 квітня 1637 року, в середу, через два дні після Світлого тижня Воскресіння запорожці й донці в кількості 4400 чоловік виступили в похід, збираючись жити в Азові, якщо лише московський цар дозволить приходити в Азов усім охочим і вільним людям і дасть можливість привозити до козаків різні припаси. В Азові на той час було від 3 до 4 тисяч турецьких яничарів, котрі сміялися над починаннями козаків. Але козаки, підійшовши під Азов, відразу закопались у землю і, працюючи над цим удень і вночі, незважаючи на постійну стрілянину яничарів, увійшли в місто і змусили яничарів відступити в замок. Зазнаючи великого страху, яничари небавом здали козакам і замок, хоч козаки мали з собою лише 4 фальконети, якими не могли завдати шкоди замкові. Узявши фортецю, козаки пограбували місто, після чого донці залишилися в Азові, а запорожці зі здобиччю повернулись у Січ[369].

Тим часом, за відсутності Павлюка на Україні знову почались заворушення, підняті козаками через невиплату їм польським урядом платні й через відмову видавати їм артилерійські припаси зі скарбових заводів. Сам козацький гетьман Томиленко був на боці польського уряду і прикував до гармати якогось козака Грибовського, котрий найбільше обурювався розпорядженнями польського уряду. Але Грибовський зміг розкуватися і втекти на Запоріжжя. У цей час туди прибув із походу в Крим Павлюк. Довідавшись про події на Україні, він кинувся з козаками з Січі на Черкаси, захопив там гармати і привіз їх у Січ на Микитин Ріг, кажучи, що їм належиться бути в Січі, а не в Черкасах[370]. Козацький гетьман Томиленко негайно доніс про вчинок Павлюка коронному гетьманові Потоцькому і водночас послав козака до Павлюка з вимогою повернути забрані гармати й підкоритися королю. На цю вимогу Павлюк відповів категоричною відмовою. 16 червня Павлюк написав листа Томиленкові, стверджуючи, що як мертвого не повертають із могили, так і він не поверне забраних у Черкасах гармат. Навпаки, він уважає ганьбою тримати козацьку армату в іншому крім Запоріжжя місці, де предки козаків прославилися своїми подвигами, а тому запросив усіх реєстрових забрати гармати й, покинувши міста, йти на Запоріжжя[371]. До Павлюка на Січ ринули всі невдоволені польським урядом, а прихильники поляків, реєстрові козаки, дорікали своєму гетьманові Василеві Томиленку в потуранні сваволі черні, тому, скинувши його з гетьманства, вони обрали замість нього гетьманом Саву Кононовича, росіянина родом.

Новий гетьман почав діяти в дусі польського уряду й умовляти повсталих припинити заворушення. Довідавшись про цей переворот, Павлюк негайно вийшов із Січі і, ставши кошем біля Крилова, відрядив загін своїх козаків у Переяслав, де перебував Сава Кононович. Кононовича несподівано схопили, привезли у Крилів і тут разом із кількома старшинами розстріляли, а замість нього гетьманом проголосили Карпа Павлюка.

Обраний гетьманом українських козаків Павлюк написав 11 жовтня 1637 року універсал до всього українського козацтва, міщанства й поспільства, закликаючи всіх проти «неприятелів народу руського християнського і давньої грецької віри», а сам, залишивши замість себе на Україні Карпа Скидана, пішов у Січ, де перебував до того часу, поки не розпалив невдоволення з боку українців. Перебуваючи в Січі, Павлюк розпочав зносини з кримським ханом, прохаючи в нього допомоги проти поляків. Але хан не лише не надав допомоги Павлюкові, а навіть сповістив про його задуми польського короля. Павлюкові нічого не залишалося, як вийти на Україну. І він вийшов; при ньому були й запорізькі козаки. Але скільки їх було і хто саме із запорожців пішов з Павлюком — джерела не вказують. Очевидно, запорожці були з Павлюком і під Кумейками (6 грудня), і під Боровицею (20 грудня), хоч і про це немає точних даних. Під Боровицею козаки видали Павлюка полякам і в лютому наступного 1638 року його стратили у Варшаві, відрубавши голову, а замість нього козацьким гетьманом проголосили Ілляша Караїмовича. Прихильники Павлюка Скидан і Чечуга врятувалися втечею у Запоріжжя. Українські козаки мусили підписати під Боровицею умови, продиктовані їм поляками, між іншим зобов’язалися на першу вимогу гетьманів коронних і комісарів іти в похід на Низ, спалити там усі човни й вивести звідти всю зайву чернь, призначену бути сторожею для охорони польських кордонів проти татар[372]. Цю обіцянку поляки сприйняли з особливим задоволенням, і коли згодом, у лютому у Варшаві зібрався сейм, то на ньому щодо Запоріжжя було ухвалено ще й такі заходи: 1. Уряд Речі Посполитої з метою попередження морських походів з боку запорожців і постійного збурювання ними українського населення, повинен оволодіти всім Запоріжжям і поставити там постійну сторожу. 2. Реєстрові козаки в кількості двох полків повинні стояти на Запоріжжі й захищати Низ від чужих і своїх, тобто не дозволяти татарам переправлятися через Дніпро і вдиратись у володіння Речі Посполитої, а свавільним людям не давати спускатися з міст на Низ, гуртуватись на Низу в ополчення і повертатися для заколотів на Україну: «Призначені полки з полковником своїм повинні ходити на Запоріжжя почергово для оберігання тих місць і для перешкоди татарам переходити через Дніпро, а також для остороги, щоб сваволя не ховалася на островах і ріках і не здійснювала звідти ніяких походів на море, за винятком тих козаків, котрі будуть у полках, жоден козак без паспорта комісара не повинен ходити на Запоріжжя, а якби такого спіймав кодацький губернатор, то такого слід стратити»[373].

Ці постанови підписав король Владислав IV, той самий, котрий, опинившись у безвиході в Московській державі, благав про допомогу козаків, і ті врятували його, а згодом удруге визволили з біди, керовані гетьманом Сагайдачним, під турецькою фортецею Хотином. Зрештою, до рішучих заходів проти козаків польського короля штовхали як турецький султан, так і кримський хан. Султан неодмінно вимагав вивести козаків із дніпровських островів, інакше погрожував обернути на попіл провінції й повіти Речі Посполитої. Кримський хан, сповіщаючи короля про те, що козаки знову збираються на дніпровських островах для нападу на татар, радив йому задля повної згоди і дружби з татарами винищити всіх свавільних і для цього навіть пропонував королеві своє власне військо. Та якими б обуреними не були поляки на козацьку сваволю, вони все-таки не могли зважитися на крайні заходи проти них: розуміючи, що після знищення козаків Польща буде відкрита для нападів мусульман, поляки хотіли лише приборкати Запоріжжя й володіти ним на власний розсуд.

Після завершення сейму на Запоріжжя послали два українські полки, Чигиринський і Білоцерківський з полковником Мелецьким, якому наказали спочатку вигнати звідти всіх українських втікачів, а потім розташуватись до нової зміни в козацьких вольностях як сторожовим полкам. Мелецький прибув у Запоріжжя в середині березня 1638 року й, зупинившись на границі козацьких вольностей, послав до запорожців своїх козаків оголосити їм новину про королівську милість і вимогу сейму видати Скидана й Чечугу. Але запорожці на вимогу польського полковника відповіли тим, що закували згаданих посланців і залишили на березі Дніпра якогось «дуже невтішного змісту листа». Мелецький хотів було діяти проти запорожців зброєю, але, побачивши, що це погрожує його життю внаслідок втечі реєстрових козаків у Січ, вирішив покинути Запоріжжя і скоріше повернутись у польські землі України.

Тоді в Запоріжжі з’явилися обидва соратники страченого Павлюка, Дмитро Томашевич-Гуня і Острянин, або, по-козацьки, Остряниця, полтавець родом. Перший узяв собі звання козацького гетьмана й, палаючи жагою помсти за вбитого поляками батька, виступив непримиренним ворогом Речі Посполитої. Другий, виявивши мужність і розпорядливість ще під Кумейками, виходячи з Гунею проти поляків, вирішив спочатку заручитися підтримкою кримських татар і донських козаків, для чого відрядив до них посланців із Запоріжжя. Не дочекавшись відповіді, Остряниця покинув Запоріжжя і рушив з військом, що частково сіло в човни, частково пішло суходолом, уздовж Дніпра вгору, на Україну. З ним був і Карпо Скидан, який після Боровицької битви весь час перебував у Запоріжжі. Чи були в цьому війську запорожці, і якщо були, то скільки саме й під чиїм керівництвом, невідомо. В кожному разі, Остряниця піднявся від Січі до Кременчука і 5 травня підійшов до міста Говтви, де завдав великої поразки полякам і змусив їх відступити від Говтви з великими втратами, в чому признається і польський хроніст того часу Симон Окольський. У цей час Остряниця отримав звістку, що до нього йде кілька полків донських козаків. Побившись із поляками під Лубнами, Остряниця попрямував на Лохвицю й Миргород; звідти повернув до Лукомля, на 25 верстов нижче Лубен, а потім, покинувши Лукомль, став на річці Сліпороді між Яблуневом і Лубнами. Простоявши непорушно якийсь час на Сліпороді, Остряниця 27 травня знову пішов до Лукомля, де перебував до 14 червня. Тут він довідався про прибуття до гетьмана Потоцького князя Єремії Вишневецького, тому пішов від Лукомля до Жовнина. Після відходу Остряниці від Лубен до цього міста підійшов передовий загін донських козаків з 500 чоловік, очолюваних козаком Путивльцем та його помічниками Муркою і Ріпкою. На цей загін напали поляки й винищили його, хоча донці погоджувалися здатися за умови збереження їм життя. Під Жовнином Остряниця цілий день бився з поляками, але потім, стиснутий ними, покинув табір і потай утік у московські землі. Тоді козацьким гетьманом проголосили Дмитра Томашевича-Гуню.

Гуня стояв під Жовнином з 15 по 20 червня і витримав тут запеклий штурм Вишневецького, але врешті залишив Жовнин і спустився до гирла річки Стариці, що впадає у Дніпро. Біля гирла Стариці Гуня просидів до 5 серпня, то воюючи з поляками, то вступаючи з ними в мирні переговори; 5 серпня, прийнявши до свого табору обоз полковника Філоненка з підкріпленням і продовольством, і водночас витримавши запеклий штурм поляків, Гуня несподівано зник із козацького табору і згодом опинився у московській землі.

Чи брали участь у всіх цих походах Гуні запорізькі козаки, документально не підтверджено, хоч важко припустити, аби низові лицарі залишились байдужими глядачами, коли справа стосувалася православної віри й козацьких вольностей.

Наслідком усіх походів Остряниці й Гуні було позбавлення українських козаків попередніх прав, якими вони користувалися досі, зокрема права вибору власної старшини й розпорядження про призначення нових старшин шляхетського походження. Цей наказ було оголошено 4 грудня 1638 року в урочищі Маслів Брід. Він спричинився до багатьох нещасть для усієї України.

Для запорожців походи Гуні й Остряниці мали ті наслідки, що поляки знову вирішили роз’єднати їх з українцями через будівництво фортеці Кодак на її попередньому місці, навпроти Кодацького порога й гирла ріки Самари. Фортецю знову споруджував інженер Боплан, але цього разу під безпосереднім наглядом коронного гетьмана Конецпольського. Конецпольський вирушив на місце фортеці з 4 тисячами жовнірів і перебував там цілий місяць 1638 року до закінчення робіт. Коли фортецю було завершено, гетьман, оглядаючи її, лукаво запитав присутнього при цьому чигиринського сотника: «Ну, як вам Кодак?» «Manu facta manu distruo» (що руками створено, руками й руйнується), — не менш лукаво відповів гетьманові сотник Богдан Хмельницький[374], і слова його, як побачимо далі, не були марними.

Спорудження Кодака не стримало запорізьких козаків від звичних походів у турецько-татарські володіння. Цього разу запорожці вийшли в море як союзники донських козаків, а останніх закликав до походу грамотою цар Михайло Федорович. 22 квітня 1638 року цар сповіщав донців, що кримчаки під командуванням царевича Сафат-Гірея, помщаючись Москві за здобуття Азова, вдирались у Московську державу, облягали багато міст, спалили багато сіл і селищ, багато людей убили і в полон забрали. А повернувшись із цього набігу, кримчаки знову зібрались у якийсь похід, тримаючи це у великій таємниці. Стурбований цим московський цар наказав донцям усіляко спостерігати за діями татар, зв’язатись із запорізькими козаками й запросити їх стати разом із донцями супроти кримських і ногайських військових людей, щоб не пропустити їх у московські «украйни» і цим допомогти Московській державі.

Очевидно, внаслідок цієї грамоти й відбувся похід донських і запорізьких козаків 1638 року. Зібравши 1700 чоловік, вони сіли на 153 чайки, вийшли в Чорне море. Але цей похід закінчився для козаків зовсім нещасливо: турецький султан Мурад IV відрядив проти них капудан-пашу Реджаба, котрий завдав їм поразки. Попри це, оговтавшись від поразки, козаки зайнялися облогою Багдада, але знову були розбиті. Проти них вийшов сам кіайя, себто начальник арсеналу Піале-ага з намісником чи беглер-беком («князь князів») міста Кафи[375], і захопив у свої руки частину їхнього флоту разом з отаманом. Друга частина козацької флотилії врятувалась у гирлі ріки Кубані, але тут біля мису Чука її оточили морські і сухопутні сили татар і турків, що прийшли з Керчі, Очакова й Криму, і козаки втратили 500 чоловік товариства і 5 чайок, після чого піднялися ще вище по річці Кубані, рятуючись від мусульман. Але останні, сівши в захоплені у козаків човни, знову кинулись за ними і зчепилися у самій річці при Адахуні, перебили більшість козаків, а 250 разом із 30 чайками захопили й відправили до Стамбула. Мусульмани билися з козаками протягом семи днів і врешті змогли відігнати їх від міста Азова, куди ті намірялися разом із донцям[376].

Не вдовольняючись таким успіхом, султан Мурад IV послав із Константинополя Піале-агу в гирло Дніпровського лиману, до острова Тендри, де стояло 10 козацьких чайок з турецькою здобиччю і полоненими жінками й дітьми. Шале несподівано напав на козацькі чайки, захопив їх, а жінок і дітей випустив на волю[377].

Розгромивши запорожців на морі, турки почали претендувати й на володіння усіма їхніми вольностями в самому Запоріжжі. Зокрема, 15 лютого 1640 року намісник київського митрополита Петра Могили, старець Ігнатій при розпитуванні у Москві в Посольському приказі заявив, що в цьому році кримські й ногайські татари разом із черкеськими людьми ходили в кількості 70 тисяч на литовські землі й полонили 200 тисяч різного звання християн, не лічачи вбитих на смерть, старих, нездатних до роботи людей. «А зачалась та татарская война в Литовской земле за то, что гетман Конецпольский поставил над Днепром, на первом пороге его, городок Кодак, и о том турский салтан присылал выговаривать Конецпольскому, чтоб он того городка не ставил, потому что-де та земля его, турская, а не литовская; и гетман-де ему в том отказал с безчестьем; и турскому-де салтану то стало досадно, что его гетман обезчестил и городок поставил на границе, и за то наслал на Литовскую землю татар войною тайным обычаем»[378].

1641 року запорізькі козаки, як можна здогадатися зі свідчень Евлії-ефенді й постійного зв’язку Запоріжжя з Доном, ходили на допомогу донцям до міста Азова проти татар і турків, очолюваних Делі-Гусейном-пашею. І ті й інші козаки виявили тут чудеса хоробрості й незважаючи на величезні полчища своїх ворогів (від 100 до 240 тисяч) та перевагу їхньої позиції, змусили їх відступити від Азова[379].

Зрештою, запорожці після страшного розгрому їх на Чорному морі й на річці Кубані, мабуть, на якийсь час припинили свої походи в Чорне море. В кожному разі про їхні подальші починання проти турків нема ніяких відомостей. Зате з цього часу сліди їхніх дій виявляються в іншому місці Так, 1643 року запорізькі «черкаси» напали на річці Торі на турецьких послів, яга поверталися з Москви у Крим, і розгромили їх; спійманий при цьому один з низових козаків перекладав вину за це на якогось старця Святогорського монастиря[380], який буцімто намовив на це запорожців, але московські посли, що саме перебували в Константинополі, заперечували це: «Говорив він про святогорського старця, уникаючи смерті, приховуючи свій злочин і бажаючи посварити великих государів»[381].

Пасивну роль відіграли запорізькі козаки й 1644 року під час походу коронного гетьмана Станіслава Конецпольського проти татар. Цей похід поляки здійснили, помщаючись за набіг татар на Задніпров’я, вчинений ними 1643 року. Зібравши велике військо, Конецпольський вислав поперед себе воєводу Станіслава Любомирського до містечка Ставищ для спостереження за татарами. Своєю чергою Любомирський, прибувши у Ставища, вислав частину свого війська під командою князя Єремії Вишневецького до Дніпра, у містечко Мошни, наказавши йому пильно стежити за рухом неприятеля на обох берегах ріки. Татарами керували Тугай-бей, Муртаза-ага й Умар-ага, які мали у Криму репутацію найхоробріших і найдосвідченіших воїнів; останній, крім того, був відомий як кращий калауз, тобто провідник війська, він чудово знав географічне розташування польсько-українських країв. Третього січня татари зайняли переправу через Дніпро біля Тавані, оголосивши, що йдуть не воювати проти Польщі, а щоб повернути свої череди, забрані козаками. Гетьман довідався про всі пересування татар від запорожців — утікачів з полону, а також від чигиринського полковника, який перебував зі своїм полком у Запоріжжі, і від пана Забузького, відрядженого туди ж для розвідки. Вони сповістили гетьмана, що татари не змогли переправитися через Дніпро біля Тавані через обмерзлі береги ріки, марно намагалися здійснити переправу біля Каїрської й Носоківської переправ, а потім піднялись угору до Кічкаса. Тоді Вишневецький просунувся під Корсунь, а гетьман із Бара спустився до Ставищ. Тут вони отримали повідомлення, що орда, перечекавши два дні біля Кічкаса, доки не зміцніла крига, переправилася з лівого берега Дніпра на правий і рушила до Жовтих Вод, від Жовтих Вод пішла через верхів’я річки Саксагані, через річки Інгулець, Інгул і Вись. Тоді все польське військо зійшлося біля Охматова на річці Тикичі й тут 30 січня 1644 року відбулася битва між поляками й татарами. Битва закінчилася вельми сумно для татар: їх було розгромлено й вони розбіглися до Синіх Вод, звідти частково до Дніпра, частково до Очакова, частково в буджацькі степи. Серед польського війська в цій битві були й козаки, але їх було лише 400, і стояли вони позаду всього війська[382].

Припинивши свої набіги на Чорне море, запорізькі козаки були змушені припинити і свої зносини з Україною: на півдні їх пильно стерегли турки, а на півночі за ними уважно стежили поляки, засівши в Кодацькій фортеці та й у самій Січі, куди посилали особливу залогу, тобто гарнізон, частково з реєстрових козаків, а частково з поляків, під командою окремих офіцерів. Стиснуті з обох сторін, запорожці все-таки не втрачали надії знову вискочити в широке море й у пригноблену панством та унією Україну. Така нагода трапилася їм 1647 року, коли на історичну арену України виступив славнозвісний гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький.




РОЗДІЛ 12


ВТЕЧА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ЗАПОРІЗЬКУ СІЧ І ЗУСТРІЧ ЙОГО КОЗАКАМИ. — ПОСЛАНЦІ КОРОННОГО ГЕТЬМАНА ПОТОЦЬКОГО В СІЧ ІЗ НАКАЗОМ УПІЙМАТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. — ВІД’ЇЗД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В КРИМ І ПОВЕРНЕННЯ В СІЧ. — ПЕРША РАДА В ЗАПОРІЖЖІ. — ЛИСТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ДО ПОЛЬСЬКОЇ ЗНАТІ. — ПРИЇЗД У ЗАПОРІЖЖЯ ПЕРЕКОПСЬКОГО МУРЗИ ТУГАЙ-БЕЯ. — ДРУГА РАДА В ЗАПОРІЖЖІ. — ПОХІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПРОТИ ПОЛЯКІВ ДО ЖОВТИХ ВОД. — ЗУСТРІЧ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ ПОЛЬСЬКОЇ РІЧКОВОЇ ФЛОТИЛІЇ БІЛЯ ПРАВОГО БЕРЕГА ДНІПРА Й УСПІШНЕ ПРИВЕРНЕННЯ ЇЇ НА СВІЙ БІК — РОЗТАШУВАННЯ КОЗАЦЬКОГО Й ПОЛЬСЬКОГО ТАБОРІВ БІЛЯ ЖОВТИХ ВОД. — ЦІЛКОВИТА ПОРАЗКА ПОЛЯКІВ БІЛЯ ЖОВТИХ ВОД І КНЯЖОГО БАЙРАКА. — ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ З ХМЕЛЬНИЦЬКИМ ДО КОРСУНЯ, БІЛОЇ ЦЕРКВИ Й НА ВОЛИНЬ. — НЕВДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ — ЗНОСИНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ЗАПОРОЖЦЯМИ З ПРИВОДУ ПЕРЕДАЧІ УКРАЇНИ МОСКВІ. — ПАРТІЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ БАЖАЛИ ОБ’ЄДНАННЯ З МОСКВОЮ, І ВТЕЧА ЇЇ У ЗАПОРІЖЖЯ — ПРИСЯГА ЗАПОРОЖЦІВ МОСКОВСЬКОМУ ЦАРЕВІ — НЕВДАЛІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ У ЧОРНЕ МОРЕ Й ДО ОЧАКОВА.


Виступаючи на історичну арену України, Хмельницький найперше знайшов притулок і допомогу в запорізькій Січі, у низових козаків. Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 року втік із в’язниці в Запоріжжя[383]. Тут, не доїжджаючи до самої Січі, яка на ту пору була на Микитиному мисі, він зупинився на острові Буцькому чи Томаківці або ж Дніпровському острові (по-теперішньому Городищі): «Хмельницкій сидит на острове Буцке, называемом Днепровским, от берега две мили, а с той стороны, от Крыму, едва можно достать выстрелом из доброй пушки»[384]. Але на Буцькому острові Хмельницький знайшов небагато співчуття, що спричинила обставина, яка виникла дещо раніше, далеко від Січі, на Україні. Ця обставина полягала в тому, що проти старшини реєстрового війська, яка стояла за польський уряд і грабувала своїх співвітчизників, виступила партія невдоволених людей. На чолі старшини стояв тоді Барабаш, при котрому, у званні реєстрового сотника, був і Богдан Хмельницький. На чолі невдоволених стояв Федір Линчай. Перемога в сутичках між обома сторонами залишилася на боці «барабашівців», і «линчаївці» змушені були втекти на Запоріжжя, де знайшли собі притулок на острові Буцькому. На цей Буцький острів утік і Хмельницький. Як кожного гнаного й безпритульного, його, зрозуміло, прийняли «линчаївці», але Хмельницькому видалося зручнішим покинути Буцький і спуститися до самої Січі на Микитиному Розі[385], що була на 18 верстов нижче Буцького.

Дізнавшись про втечу Хмельницького з в’язниці, польський коронний гетьман Потоцький негайно послав у Микитинську Січ наказ доставити втікача назад до нього. Тоді Хмельницький покинув Січ і вирушив на Низ, до лиману. За ним гналася польська залога, яка була поставлена на Січі і складалася з 500 козаків і 300 поляків. Помітивши погоню, Хмельницький послав до козаків, що переслідували його, двох своїх співучасників і через них переконав козаків, що він повстав проти поляків, а не проти кровних і єдиновірних товаришів, і наміряється захищати благочестиву віру, до чого закликає і всіх своїх одноплемінників. Тоді козаки збунтувалися проти поляків, частину їх перебили, частину розігнали, після чого звільнили все Запоріжжя від ляського гніту.

Хмельницький від лиману повернувся у Січ і тут, у присутності кошового отамана, старшин і наявних козаків виголосив промову, в якій красномовно зобразив наругу єзуїтів над православною вірою і служителями святого вівтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських військ над жителями українських міст і містечок, здирства і знущання «проклятого жидівського» роду: «До вас несу я душу й тіло, — сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує!»

Зворушені цією промовою, козаки відповіли Хмельницькому: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!»[386]

Після цього було пущено заклик про збір у Січ усіх козаків для дуже важливої справи. І на цей заклик натовпи потекли в Січ: «З лісів і з ущелин прибігали в Січ хлопи-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки, у землянках, одягнуті у звірині шкури, вдоволені лише мізерною тетерею, та зате вільні, як вітер, за висловом їхніх пісень»[387].

Але що саме задумав Хмельницький і якими були його плани, про це знали тільки кошовий отаман, військова старшина та нечисленні спільники Богдана, решті поки що розповідали, що Хмельницький і військова старшина зібрали звідусюд у Січ козацьку чернь з тим, аби вибрати з-посеред усього козацького стану депутатів і послати їх з різними проханнями до короля. В такому плані Хмельницький написав і листи з Січі (27, 28, 30 грудня) черкаському полковнику Барабашеві, козацькому комісарові Шембергу, гетьману Миколі Потоцькому й коронному хорунжому й чигиринському державці Конецпольському. У всіх цих листах Хмельницький запевняв панів, що втік на Січ єдино заради власної безпеки і що намір його полягає в тому, аби послати з Січі до Варшави депутацію для захисту козаків від панських насильств[388].

На листи Хмельницького з усіх панів відповів лише один Потоцький, та й то тільки після тривалих умовлянь деяких вельможних поляків. Він послав у Запоріжжя польського ротмістра Хмелецького і через нього пробував умовити Хмельницького облишити бунтівничі заміри й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не впаде з вашої голови, — казав посланець Потоцького Хмельницькому, — якщо ви повернетесь на батьківщину». Але Хмельницький не повірив цьому «чесному слову» й залишився в Січі, поширюючи всюди чутку, що він далекий від якихось бунтівничих замірів і просить лише про милості для українського народу й законні привілеї для козаків, без чого нізащо не виїде з Запоріжжя[389].

Ці переговори відбувались у березні, і в цей час Хмельницький з козаками перебував на острові Буцькому, про що поляки доповідали 2 квітня 1647 року до Варшави[390], а на острів він вибрався нібито задля корму для коней[391]. Поляки цілком повірили словам Хмельницького і спокійно повернулись із Запоріжжя.

Тим часом Хмельницький, обманувши й заспокоївши поляків, раптово покинув Запоріжжя й пішов із сином Тимофієм у Крим по допомогу проти поляків. На той час ханом у Криму був Іслам-Гірей. Після довгих переговорів хан дозволив Хмельницькому запросити на допомогу перекопського мурзу Тугай-бея з військом. Тугай-бей довго не погоджувався на пропозицію Хмельницького, але врешті, спокусившись обіцянкою великої здобичі, висловив свою згоду. В середині квітня союзники переправилися з лівого берега Дніпра на правий біля турецького міста Кизикермена[392].

Проїхавши степ від правого берега Дніпра, Тугай-бей і Хмельницький розділилися: перший зупинився на якийсь час біля річки Базавлука на Переволочнянському шляху, на захід від Січі, з метою охорони західних границь Запоріжжя від раптового нападу польських військ, а другий поїхав просто в Січ.

Тим часом кошовий отаман запорізьких козаків згідно з домовленістю, укладеною із Хмельницьким перед його поїздкою у Крим, очікуючи щогодини його повернення у Запоріжжя, стягнув з усіх лугів, гілок, річок усе кінне й піше низове Запорізьке Військо, оголошуючи всім про нагальну необхідність прибуття у Січ, але не відкриваючи її істинної причини до повернення Хмельницького: «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отаманові й курінній отаманні, так що про його задуми і про від’їзд до Криму не лише не могли довідатися через своїх шпигунів поляки, але й усе військо низове (крім самої отаманні) нічого не знало аж до повернення Хмельницького в запорізький Кіш. А якби знало про це військо, то знали б і поляки, і тоді вони могли б іншу приготувати зустріч Хмельницькому, ніж запорожці»[393].

Хмельницький прибув у Січ 18 квітня, перед самим заходом сонця, маючи при собі чотирьох знатних татар, посланих Тугай-беєм. Кошовий отаман з усіма курінними старшинами і з пішим військом урочисто зустрів Хмельницького і привітав його «радісним серцем»; а дізнавшись «про прихильність і ласку» до Хмельницького й усього Запорізького Війська кримського хана і про допомогу його мурзи Тугай-бея, зрадів іще більше. Увечері того ж дня, після заходу сонця, в Січі, за давнім запорізьким звичаєм, ударили з трьох найбільших гармат, аби зібрати до наступного дня все кінне військо, що було на полях і луках поблизу Січі. Наступного дня, 19 квітня, ледь засіріло, постріли з тих же гармат повторилися. Коли ж розвиднілося і сонце осяяло земний світ своїми «огнезрачными и ясно блистательными» променями, зібралася до Січі величезна маса Запорізького низового Війська, що налічувало в ту пору понад тридцять тисяч чоловік. І коли вдарили в котли для скликання ради, стало видно, що січовий майдан надто тісний для такої сили війська; тоді кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за січову фортецю і став на просторішому майдані[394]. Коли старшини й усе військо стали на свої місця, було оголошено про розпочату велику справу проти поляків за їхні кривди й утиски, чинені козацькому військові й усьому українському народові; водночас було оголошено, що справі Хмельницького співчуває кримський хан Іслам-Гірей, котрий послав до козаків знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовність особисто допомагати козакам проти поляків, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофія. Почувши ці слова, військо відповіло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха; нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, всі готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!» Ці слова сказані були «єдиними вустами і єдиним серцем» усього зібраного на площі Запорізького низового Війська. Після цієї промови кошовий отаман відразу ж послав у січову скарбницю січового писаря з кількома курінними отаманами і значними товаришами, звелівши їм винести звідти військові клейноди, аби вручити їх на площі Хмельницькому. Ті винесли зі скарбниці яскраво-червону, писану золотом королівську хоругву, даровану запорожцям Владиславом IV, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срібну позолочену й особливо майстерно виконану і прикрашену коштовними каменями булаву; срібну військову печатку й великі нові мідні котли з довбошем; окрім того три легкі польові гармати з достатньою кількістю пороху й куль.

Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усі військові клейноди, низові козаки проголосили його гетьманом, привітали з новим званням і висловили цілковиту готовність усі, скільки було люду в Січі, йти з ним на війну.

Після проголошення Хмельницького гетьманом частина війська відразу розійшлася по куренях, інша з Хмельницьким і кошовим пішла до церкви, в якій задзвонили саме після закінчення ради. Після завершення літургії і вдячного молебня на площі, за наказом кошового, вдарили в котли, віддаючи хвалу Богові, всеблагому творцеві; а потім гримнули з 50 гармат; після пострілів гармат стріляла вся військова піхота, 10 тисяч якої стояло на січовому майдані й навколо Січі. Тричі вистреливши з мушкетів і гармат, піхота розійшлася по куренях до обіду. Хмельницький з курінними отаманами пішов на обід у курінь кошового отамана. Пообідавши й трохи погулявши після обіду (довго не гуляли, бо кожен мав багато думок), усі гості отамана пішли по своїх куренях для відпочинку. Трохи відпочивши, Хмельницький і курінні отамани знову прийшли до кошового отамана й після тривалих розмов і нарад вирішили відрядити з Хмельницьким на Україну не більше восьми-десяти тисяч війська, а решта війська щоб розійшлася по своїх місцях і промислах, але перебувала в повній готовності для воєнної кампанії, якщо в цьому буде необхідність. Після цієї наради кошовий звелів ударити в котли й вистрелити з двох великих гармат, скликаючи козаків у Січ. Військо зібралося перед вечірнею і вислухало це рішення кошового й гетьмана. Після цього «ординанса» військо подякувало своїй старшині й розділилося на дві частини: одна роз’їхалася на звірині й рибні промисли; інша, кінні мисливці, військові мушкетери й сагай-дакери[395], понад вісім тисяч чоловік, залишилася при Хмельницькому.

Тоді як усе це відбувалось у Січі, на західній границі Запоріжжя, від Чигирина й Переволочної стояв, тримаючи «значную и пильную сторожу», союзник Хмельницького Тугай-бей. Кошовий отаман, довідавшись про це від Хмельницького, послав Тугай-беєві хліба, вина, риби й м’яса, висловлюючи цим свою прихильність до мурзи і вдячність за увагу хана, виявлену в Криму до Хмельницького.

Стоячи протягом трьох днів на варті, Тугай-бей упіймав на січовому шляху з десяток підозрілих осіб.

Допитавши затриманих, Хмельницький виявив, що це польські шпигуни, послані в Січ для спостереження за діями запорізьких козаків. На допиті вони заявили, що проти Хмельницького вийшли два загони, один суходолом, другий водою, Дніпром. Тоді Хмельницький, «не бавячися обширными допросами, чинил поспіх своего маршу, а пойманцов в путах желізных при арматах за собою веліл провадити»[396].

Довідавшись про плани поляків і не бажаючи бачити польську армію в Запоріжжі, Хмельницький у суботу 22 квітня 1648 року, взявши з Січі гармати й військові клейноди, вийшов назустріч полякам. Але найперш він обійшов Старий Кодак і, не бажаючи залишати його в тилу, здобув фортецю. Після цього, піднявшись вище Кодака, дійшов до Жовтих Вод і Княжого Байрака[397] і влаштував тут козацький табір із возів. Тугай-бей ішов за Хмельницьким і, прийшовши до Жовтих Вод, став не в таборі, а окремо для засідки. Хмельницький знав увесь план воєнних дій поляків і хотів використати його на свою користь. Цей план полягав у тому, що польські гетьмани, коронний Микола Потоцький і польний Мартин Калиновський, розділили своє велике військо на дві частини й відправили його у запорізькі вольності. Одна частина цього війська, що складалася з 4–5 тисяч українських реєстрових козаків і так званої німецької піхоти[398], під командою Барабаша мала просуватися водним шляхом до Кодака, де була польська залога; друга частина, що налічувала за різними джерелами від 1200 до 20 тисяч чоловік жовнірів і драгунів під начальством двадцятишестирічного сина коронного гетьмана, ніжинського старости Стефана Потоцького й козацького комісара Шемберга, мала рухатись від Черкас суходолом, також дійти до Кодака й тут з’єднатися з реєстровими козаками, що плили Дніпром[399]. Стефанові Потоцькому наказали «пройти степи й ліси, зруйнувати і знищити дощенту мерзенне стовпище козаків і привести призвідців на праведну страту». «Йди, — сказав старий Потоцький своєму синові Стефану, — і хай історія напише тобі славу»[400]. Самі гетьмани з коронним військом обіцяли йти слідом за Стефаном Потоцьким.

Хмельницький знав (очевидно, з надійних джерел), що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов’язані службою польському королеві. І запорізький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Полишивши табір, Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам’яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Хмельницький зумів пробудити в реєстрових козаках таку ненависть до поляків, що вони, ледь прийшовши до Затона, повстали проти ляхів, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших, покидавши їхні тіла у Дніпро, і 4 травня об’єдналися з козаками, що стояли в таборі: до Жовтих Вод їх доставили, на прохання Хмельницького, кіньми Тугай-бея і того ж дня вони увійшли в табір біля лівого берега Жовтих Вод.

Річка Жовті Води, притока Інгульця чи Малого Інгулу[401], утворює у своїх верхів’ях дві гілки, більшу західну, яка, власне, й називається Жовтою, і меншу східну, яка в наш час зветься Очеретною балкою. Ці дві гілки утворюють півострів, у XVII столітті вкритий лісом, що був продовженням Чути й Чорного і звався «суперником Чорного». Цей півострів був приступним лише з одного, північного боку, а з трьох інших, східного, західного й південного, був зовсім неприступним. У цих нетрях при лівому березі річки Жовтих Вод і засіли козаки Богдана Хмельницького, відразу обкопавшись земляним чотирикутником і укріпившись табором. Хмельницький добре знав, що Стефан Потоцький не омине Жовтих Вод. Це було надто зручне для воєнної справи місце: в ньому серед степової пустелі можна було знайти і воду, й ліс, і корм, і прохолоду. До того ж воно лежало на прямому тракті від західної окраїни запорізьких вольностей у Січ і було височиною, що панувала над усією навколишньою місцевістю.

І козацький гетьман не помилився: Потоцький, не підозрюючи засідки, пройшов просто до правого берега Жовтих Вод і вже було переправився з правого берега на лівий, але тут довідався про небезпеку з боку козаків і поспішив переправитися назад, на правий берег. Біля правого берега поляки ошанцювалися, тобто влаштували укріплення[402], збили вози в чотирикутник, вивели перед собою на версту навколо вал і поставили гармати. Козаки зі свого боку посунулись до Жовтих Вод; вони працювали самі, без гетьмана, який у цей час діяв біля Кам’яного Затона, куди прибули реєстрові козаки зі своїм вождем Барабашем.

Небавом виявилося, що Потоцький опинився у положенні більш ніж критичному: попереду стояли козаки, справа була річка Зелена, притока Інгульця, паралельна Жовтим Водам, зліва тяглася балка Княжі Байраки, завглибшки до 60 сажнів (при гирлі), укрита непрохідним лісом, з крутими берегами, замкнута річкою Великим Омельником. Зрозумівши своє становище, Потоцький наказав якомога сильніше укріпитися. Поляки влаштували біля лівого берега Жовтих Вод подовгасте коло; з південного боку цього кола залишили вхід і захистили його шанцями у вигляді півкіл, внутрішнім боком обернених до поля. Цих головних шанців влаштували 6, по 3 з кожного боку в’їзду; вони йшли паралельно один одному, творячи чотири ряди укріплень; окрім того, влаштували ще 6 шанців, обернених до укріплень відкритими дугами, що утворювали мовби вулицю від поля до головних окопів, по 3 з кожного боку, один за одним банкетами; один із шанців, біля якого, здається, була криниця, замикав у кінці «вулиці» ворота. Отже, усі укріплення польського табору становили велике коло перетином 234 сажні з півдня на північ і трохи більше зі сходу на захід[403].

Стратегічне положення війська Хмельницького здавалося вигіднішим уже тому, що було прикрите лісом і дозволяло козакам вільно відступати до своїх.

Відстань між обома таборами була не більша за 2 1/2 верстви, отож супротивники могли бачити один одного.

Бойові дії почалися 4 травня, коли Хмельницький прибув у табір. Хмельницький найперш послав через болото до Тугай-бея козака з проханням прийти до нього на допомогу. На це прохання Тугай-бей послав незначний загін ногайців у польський тил. Справжня битва розпочалася 5 травня; вона тривала з перервами кілька днів; врешті поляки були змушені відступити від Жовтих Вод на захід, до балки Княжі Байраки. Але цей відступ був фатальним для них: поляки не підозрювали, що в їхньому тилу стояв Тугай-бей з татарами і що Хмельницький, передбачаючи цей відступ, послав у балку Княжі Байраки загін піших козаків, наказавши їм викопати там рови й канави. Це було 8 травня перед обідом; поляки, повернувши від Жовтих Вод, наблизилися до Княжих Байраків. «Раптом на обрії здійнялася курява, далі зачорнів натовп людей, і за якийсь час повітря сповнилося диким криком: це був Тугай-бей з татарами. Забувши домовленість з козаками, ногаї кинулись на панський обоз; стріли хмарами полетіли в обличчя шляхти, пробивали наскрізь і калічили людей і коней; поляки прискорили рух, але увійшли в яр і не змогли ступити й кроку: шлях ішов через байраки, вкриті дрібним лісом[404]; козаки ж, забігши вперед, перекопали землю, накидали дерев і каміння, зробивши дорогу зовсім непрохідною; повернути вбік було неможливо, коні падали, вози застрягали в мулкому грунті. Тугай-бей захопив у поляків гармати, й татари почали обстрілювати поляків їх же артилерією. Тоді поляки енергійно почали копати вал, покидали рушниці, стали чотирикутником і почали відбиватися шаблями, деревами, камінням, та не допомогла їм відчайдушна хоробрість: татари вдарили на них із чотирьох сторін, розбили їхній чотирикутник і зійшлись посеред обозу з протилежних кінців. Напівмертвого Потоцького захопили в полон; після цього всі, хто лишився живий, склали зброю. Молодий сміливець помер наступного дня серед степу. Шемберга, Сапігу, Чарнецького Хмельницький відіслав у Чигирин, уже зайнятий козаками. «Оце вам, панове, за теє, що не схотіли з козаками-молодцями у мирі жити: лучче вам були жиди-збойці, ніж запорожці-молодці»[405].

«Летить орел понад хутір та по вітру в’ється,

Ой там, ой там бідний козак з поляками б’ється:

Ой годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити, —

Не єдин лях молоденький посиротив діти»[406].

Результатом Жовтоводської битви Хмельницький завдячував скільки татарам, стільки ж, якщо не більше, і запорізьким козакам, їхнім воєнним силам, їхньому мистецтву будувати земляні укріплення, їхнім гарматам, вивезеним із Січі, їхній мужності і стійкості. Жовтоводська битва, що відкрила Хмельницькому дорогу у глиб Польщі, мала для українського народу чи не таке значення, як Куликовська для російського: тут покладено кінець ярму Польщі над Україною, і в цій справі головна заслуга належить запорожцям.

Від Жовтих Вод запорізькі козаки ходили за Хмельницьким до Корсуня, де 26 травня завдали поразки польським військам, очолюваним Миколою Потоцьким і Мартином Калиновським. Захопивши до 80 знатних поляків у полон, запорожці насмішкувато й докірливо питали їх, чи ходитимуть вони й далі на Запоріжжя й чи будуть здобувати його, а бачачи, як вони тремтіли від холоду, просили Хмельницького видати «панам» по кожухові. Літописець Величко, описуючи Корсунську битву, особливо відзначає при цьому запорізьких козаків. «Після Жовтоводської битви Хмельницький з Тугай-беєм три дні залишався на місці, пристосовуючи свій обоз для наступної війни з коронними гетьманами. Він пристосував водні армати для пересування їх степом новим способом задля легшого і швидшого їх при взаємній потребі пересування: він поставив кожну армату на два колеса при одному коні. Так встановив він 26 армат і арматок і до них приставив кращих стрільців запорізьких, 500 чоловік спішивши і 300 залишивши на конях про всяк випадок. І ці новопризначені пушкарі так само майстерно стріляли з армат, як і з мушкетів»[407].

За службу запорожців при Жовтих Водах і Корсуні гетьман Хмельницький послав у Січ разом із листом подарунок низовим козакам, за одну хоругву чотири гарні хоругви, за один бунчук два бунчуки, за одну булаву дві булави, за одну пару котлів три пари чудових котлів, за три гармати шість добірних гармат; крім того, за військове доброчинство тисячу битих талярів на військо та на Божу церкву і її служителів триста талярів. Посилаючи в Січ ці подарунки, Хмельницький сповіщав кошового отамана про свої перемоги над поляками при Жовтих Водах і Корсуні, дякував низовому військові за допомогу і приязнь, виявлену в Січі до гетьмана, повідомляв про надсилання гостинця — тисячі талярів для лицарства на пиво та клейнодів для низового війська, просив подякувати Господові Богу за успіх війни і про подальшу допомогу в майбутньому, коли гетьман надішле в Січ свій ординанс: «А хто з вас єсть охотнійшій, тот и зараз нехай прибувает к нам до компаніи воинской»[408].

Запорожці зі співчуттям відгукнулися на цей заклик Хмельницького, і коли він рушив від Корсуня й зупинився табором під Білою Церквою, при ньому, за словами літописця, «новоприбулих запорожцю» було 2 тисячі[409]. Запорожці брали участь і в походах Хмельницького на Волинь; туди на його заклик ринули дикі лугарі й лісові гайдамаки з берегів Самари й Ташллика[410].

Втім, бувало, що запорожці не лише не відгукувалися на заклик Хмельницького, а й навпаки, самі виступали проти нього. Так було 1650 року, незабаром після Зборівської угоди Хмельницького з поляками, коли вся українська маса, що чекала великих благ від походів Хмельницького проти поляків, лишилася невдоволена як договором, так і самим гетьманом. Тоді Хмельницький в очах натовпу став розвінчаним кумиром, і тут з’явився якийсь невідомий на ім’я козак, котрий назвав себе гетьманом України і став збирати під свої стяги запорізьких козаків. Але дії цього «гетьмана» були короткочасними: Хмельницький схопив його і стяв[411]. Та слідом за ним з’явився ще один гетьман, якийсь Гуцький, який проголосив себе вождем у самому Запоріжжі й зібрав навколо себе багатьох невдоволених Хмельницьким. Але й Гуцький діяв недовго: його схопили самі козаки й відіслали у Чигирин.

1651 року сам Хмельницький висловлював намір піти на Запоріжжя, коли перебував у Паволочі й почув, що його союзник, кримський хан Іслам-Гірей відмовився від союзу з козаками й полишив на нього самого всі випадковості війни з поляками[412]. Зрештою, цей намір так і залишився лише наміром, і коли Хмельницький після Білоцерківського трактату, що також не вдовольняв козаків, знову 1653 року почав збиратись у похід проти поляків, до нього прибуло 9 тисяч запорожців із Січі, яку тоді особливо переповнював люд, 12 тисяч якого пішло на Низ через голод, що стався на Вкраїні[413]. За рік до того запорожці покинули свою Січ на Микитиному Розі і збудували за кошового отамана Лутая Січ у гирлі річки Чортомлика[414]. Сюди й кинулися голодні українці.

1654 року запорізькі козаки зробили величезну послугу Хмельницькому й усій Україні тим, що розбили частину татар, які грабували українські міста і села. Справа ця, за словами літописця, сталася після того, як кримський хан, довго й марно чекаючи Жванецького трактату з поляками, кинувся на Волинь і Полісся, пограбував там багато міст і сіл, набрав багато ясиру й пішов у Крим. Палаючи справедливим обуренням, Хмельницький дізнався, що після відходу хана в Крим частина його орди в кількості 15 тисяч чоловік, загнавшись далеко в Литву, мала повертатися повз Київ. Тоді Хмельницький, узявши зі собою 9 тисяч запорожців, ще не відпущених у Січ, котрі мали квартири біля Чигирина, й додавши до цього 300 власних козаків, кинувся з ними до Білого Городка біля Межигірського монастиря, і тут, зустрівши їх у одній місцині, упень вибив усіх татар, випустивши лише якийсь десяток чоловік, які й донесли цю звістку ханові. Після цього, обдарувавши козаків здобиччю і ясиром, Хмельницький повернувся до Чигирина, а козаків відпустив на Кіш. З того часу у Хмельницького з ханом стався цілковитий розрив замість колишньої дружби та приязні[415].

Воюючи протягом восьми років за волю й самостійність своєї вітчизни, Хмельницький врешті переконався, що Україні самій не втримати своєї самостійності, тому визнав за ліпше віддатись «у протекцію» могутнього володаря і зупинив свою увагу на московському цареві, «східному православному монархові». Зважившись на таку важливу справу, Хмельницький не бажав здійснювати її, не порадившись попередньо з запорізькими козаками. Задля цього він, відпускаючи 9 тисяч запорожців у Січ, написав 26 грудня 1653 року листа на ім’я кошового отамана і всього низового війська, в якому просив дати йому пораду й висловив свою волю. «На листа нашого, писаного нами ще минулого літа до вашмостей, мосці панства, стосовно питання про протекцію найяснішого й великодержавного московського монарха, ми й до цього часу не маємо ніякої від вашмостей, мосці панства вашого, відповіді. Тепер, посилаючи до вас спеціального посланця, особливо бажаємо, щоб вашмості, мосці панство, гарненько обміркувавши нашого листа, дали б на нього через нашого посланця остаточну й рішучу відповідь і вашу думку. Оскільки ми не без волі й поради вашої, нашої братії, підняли й увесь тягар війни з поляками, тож ми не бажаємо без вашої поради й волі розпочинати таку велику справу, як питання про московську протекцію. І хоча ми після наради з нашою старшиною заявили вже голос наш його царській пресвітлій величності й самодержавцеві всеросійському, але без вашого відома й вашої волі я не закінчу цієї справи. Постарайтеся Ж, вашмості, мосці панство, без дальших зволікань остаточну дати нам на нашого великого листа відповідь, яку ми так пильно чекаємо». На завершення листа Хмельницький сповіщав запорожців про надіслання їм тисячі битих талярів і просив прийняти прихильно його подарунок.

Отримавши цього листа, запорожці політично відповіли Хмельницькому, що московська протекція — справа хороша й вельми бажана, але ж при укладенні угоди з Москвою слід пильнувати, аби з цього не вийшло чогось «шкідливого» для вітчизни української і чогось небезпечного для козацьких прав і вольностей.

«Ясновельможний мосці пане Зіновій Хмельницький, гетьмане Війська Запорізького і всієї України малоросійської, брате й добродію наш. На великого вашого гетьманського листа, писаного до нас минулого літа, ми не дали вам відповіді досі тому, що ваша гетьманська мосць з усім козацьким військом перебувала все літо в Польщі й на Поділлі під Жванцем, у чому ревно просимо вибачення у вашої гетьманської мосці. Нині ж, відповідаючи на вашого згаданого гетьманського листа, заявляємо, що ми цілком гаразд зрозуміли його і не лише пізнали, а й виразно своїми очима побачили, що тепер нам з поляками, як зі змією з відрубаним хвостом, аж ніяк не можливо зійтись і стати в попередню приязнь. Поляки, будучи причиною всього зла й достатньо надивившись, скільки протягом шести років воєнних дій, як у їх власній короні, так і в нашій малоросійській Україні, розвіяно попелу від людських поселень і скільки побито на війні й лежить на полях людських кісток, поляки, не пом’якшуючи свого гніву на нас, до сього часу при питанні про затвердження наших прав і волі не можуть прийти до колишньої приязні та згоди. Тому не радимо й вам з цього часу дбати про приязнь до поляків, а думку вашу про віддання всього малоросійського народу, що живе по обидва боки Дніпра, під протекцію великодержавного і пресвітлого монарха російського вважаємо гідною уваги й даємо вам нашу військову раду, не полишаючи цієї справи, довести її до кінця, до найкращої користі нашої малоросійськой вітчизни і всього Запорізького Війська. І коли писатимете ви пакти, то звольте, ваша гетьманська мосць, самі пильно доглядати, аби в них не було чого зайвого і вітчизні нашій шкідливого, а предковічним правам і вольностям нашим незгідного й некорисного. Ми достовірно знаємо, що великодержавний і пресвітлий монарх, самодержець всеросійський, православний цар, прийме охоче й ласкаво нас, як чадолюбний батько своїх синів, що непохитно стоять у тому ж святому православ’ї, під свою міцну протекцію, не вимагаючи від нас жодних данин і платні у свою монаршу скарбницю за винятком нашої вояцької служби, за що ми, в міру наших сил, завжди будемо готові йти проти його монарших неприятелів. Ще недавно, у минулу пилипівку, один царський дворянин, Микита Харлампієв, їдучи з московської столиці у Крим для викупу з бусурманської неволі своїх кревних і перебуваючи в запорізькій Січі, купив у нас за 900 злотих трьох татар. Цей дворянин чув від багатьох князів і бояр, близьких до царської величності, що його царська пресвітла величність усією душею бажає мати нас, Військо Запорізьке, з усім народом українсько-малоросійським у своєму союзі і в протекції монаршій, лиш не бажає це розголошувати, аби не давати полякам приводу розірвати існуючий мир. Ми, усе Військо Запорізьке низове, радимо твоїй ясній гетьманській мосці не відкладати тої важливої справи, влаштувати її на користь усім нам і вітчизні нашій малоросійській і довести до кінця її якомога краще, за давньою приказкою «чинь мондре, а патрш коньца», остерігаючись того, аби поляки, довідавшися про це, не влаштували б своїми хитрощами якоїсь перепони. Дякуємо при сьому твоїй ясній гетьманській мосці за гостинець, тисячу битих талярів, нам присланих, і обіцяємо відслужити вам за них при першій оказії. А на цей час і на всяку пору бажаємо вашій гетьманській мосці, з усім військом і Україною, нашою вітчизною, багатолітнього доброго здоров’я і щасливого поводження. Писано в Січі запорізькій, січня 3 дня, року 1654»[416].

Після присяги Хмельницького й усього українського населення московському цареві постало питання і про присягу цареві Війська Запорізького. Але запорожці від присяги чомусь хотіли ухилитись: сам гетьман відповідав з цього приводу в Москву (в березні 1654 року): «запорожские козаки люди малые, и то из войска переменные, и тех в дело почитать нечего»[417]. Того-таки 1654 року, після приєднання Малоросії до Великоросії, на Україні виникла сильна партія, що не бажала стати підданими московського царя. З відомих осіб козацького стану до цієї партії належав Іван Сірко, згодом знаменитий кошовий отаман запорізьких козаків. Не бажаючи залишатись на Україні, Сірко небавом покинув її і пішов у Запоріжжя[418].

Так чи інакше, але гетьман Богдан Хмельницький наприкінці квітня 1654 року послав у Січ список з усіх наданих українському козацтву й українському народові монарших грамот на його давні права й вольності, даровані великими князями й польськими королями. Запорожці, отримавши лист гетьмана, відповіли йому 3 травня, що вони дуже раді чути мову про «закріплення і підтвердження превисоким монархом стародавніх прав і вольностей війська українського народу, віддаючи хвалу й подяку пресвятій Трійці й Богові та найнижчий уклін найсвітлішому государеві», та разом з тим просять гетьмана прислати їм оригінали пактів «для доскональнаго видінія»[419].

Але Москва врешті-таки настояла на тому, щоб і запорожці, хоч вони «малі люди», присягнули на вірність московському монарху[420].

У війні росіян і козаків з поляками та їхніми союзниками татарами, що розпочалася після приєднання України до Великої Росії, запорожці вірно служили гетьманові Богданові Хмельницькому й цареві Олексію Михайловичу. Так, 11 травня 1654 року кошовий Пашко писав писареві Хмельницького Виговському, що мурза Великих ногаїв Келембет з товаришами й татарами переправилися нижче Тавані з черкаського боку на татарський і пішли вгору по Дніпру до Молочних Вод. 11 червня Іван Виговський просив листовно того ж кошового впіймати «доброго» татарина і прислати його в обоз у містечко Межиріч Корсунського полку, аби довідатися від нього, куди піде кримський хан і скільки людей пошле він польському королеві. Сам Богдан Хмельницький того ж дня сповіщав царя Олексія Михайловича, що ногайці з очаківцями, перекопцями й білогородцями перейшли на правий бік Дніпра й хочуть допомагати ляхам, нападають на українські міста, хапають людей у полях, і що він, Хмельницький, послав грамоту з цього приводу запорожцям бити татар, а також вивідати від кримських язиків про справжні наміри хана[421]. Можливо, з цим наказом Богдана Хмельницького пов’язана звістка турецького мандрівника Евлії-ефенді про невдалу спробу запорізьких козаків здобути турецьке місто Варну, коли вони висадились поблизу цього міста, але були розбиті Малек-Ахмет-пашею. 1656 року той самий Малек-Ахмет прогнав запорізьких козаків від Очакова, який вони намагалися захопити[422]. 10 липня 1657 року Богдан Хмельницький сповіщав московського царя, що з огляду на можливе об’єднання татар з поляками він послав у Запоріжжя наказ, аби запорожці, взявши на допомогу Бога всемогутнього й помолившись пресвятій Богородиці, діяли проти Криму[423].




РОЗДІЛ 13


НАСТРІЙ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ПІСЛЯ СМЕРТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Й ВІДГОЛОСКИ ЦЬОГО НАСТРОЮ В ЗАПОРІЖЖІ — ГЕТЬМАН ВИГОВСЬКИЙ І ЙОГО ЛИСТ ДО ЗАПОРОЖЦІВ З ПРИВОДУ ЙОГО ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ — ДИПЛОМАТИЧНА ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ВИГОВСЬКОМУ Й ВІДВЕРТА ВОРОЖІСТЬ ДО НЬОГО. — ДОНОС ГЕТЬМАНА ВИГОВСЬКОГО НА КОЗАКІВ У МОСКВУ. — ОБЕРЕЖНЕ СТАВЛЕННЯ МОСКВИ ДО ЗАПОРОЖЦІВ. — ЗАПОРІЗЬКІ ПОСЛАНЦІ В МОСКВУ. — ПОВЕРНЕННЯ ПОСЛАНЦІВ У СІЧ І ПОЛІТИЧНЕ СТАВЛЕННЯ КОЗАКІВ ДО ГЕТЬМАНА ВИГОВСЬКОГО. — ВІДРЯДЖЕННЯ ГЕТЬМАНОМ ОДНОГО ПОЛКУ В ЗАПОРІЖЖЯ ПІД ПРИВОДОМ ОХОРОНИ ВІД ТАТАР, А НАСПРАВДІ ДЛЯ ВИКОРІНЕННЯ СЕРЕД ЗАПОРОЖЦІВ БУДЬ-ЯКОЇ СВАВОЛІ. — ЗВИНУВАЧУЮЧИ ЗАПОРОЖЦІВ У ЗРАДІ, ГЕТЬМАН ВИГОВСЬКИЙ САМ ДУМАЄ ПРО ЗРАДУ РОСІЙСЬКОМУ ЦАРЕВІ. — СВІДЧЕННЯ ПРО ЦЕ КОЗАКА ЗЯТЯ У МОСКВІ. — ПОВЕРНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКИХ ПОСЛАНЦІВ З МОСКВИ Й ПОБОЮВАННЯ НАПАДУ З БОКУ ВИГОВСЬКОГО. — ВОРОЖНЕЧА ВИГОВСЬКОГО З ПОЛТАВСЬКИМ ПОЛКОВНИКОМ ПУШКАРЕМ І ПІДТРИМКА ПУШКАРЯ ЗАПОРОЖЦЯМИ. — НОВІ ВОРОГИ ВИГОВСЬКОГО, ЯКІВ БАРАБАШ ТА ІНШІ. — ВІДВЕРТА ЗРАДА ВИГОВСЬКОГО РОСІЙСЬКОМУ ЦАРЕВІ Й БОРОТЬБА ЙОГО З ЦЬОГО ПРИВОДУ З ЗАПОРОЖЦЯМИ.


Умираючи, Богдан Хмельницький необачно дав гетьманську булаву своєму молодому й зовсім недосвідченому синові Юрію. Та за українською приказкою «до булави треба голови», тим часом як Юрій, хоч і мав голову, але майже не мав здорового глузду й політичних міркувань. «Тому гетманишке прилично бы гуси пасть, а не гетмановать», — висловився про нього боярин Борис Петрович Шереметєв[424]. І справді, це був «від природи євнух, Юрась небіжчик», злий за натурою, обмежений розумом, слабкий тілом юнак. Отож не дивно, що «при його боку», відразу після смерті батька, з’явилися честолюбці, які дбали про свої власні інтереси, не дивно, що й у всій Україні завелися на той час такі чвари, незгоди й усобиці[425], які давали підставу називати тодішню Україну «ярмарком самолюбства», а її урядових осіб «драконами, які пожирають самі себе». Один із польських сучасників назвав Україну тих часів «країною страшного вавілонського стовпотворіння»[426]. А народ влучно назвав епоху після Богдана Хмельницького «Руїною». В історії України цей час був перехідним і найтяжчим, коли Україна відійшла від Польщі, а до Москви ще не зовсім пристала. Але чвари ці йшли не від більшості чи народної маси, а від меншості, владних чи «значних» осіб і вищого духовенства України: тоді як основна маса українська тяжіла до Росії, «значні» й духовні особи, виховані в польському дусі, тяжіли, за небагатьма винятками, до польських порядків і польського життя. Тому після смерті Богдана Хмельницького багато хто з гетьманів та інших урядових осіб зраджував російського царя і схилявся до польського короля. Така різниця нахилів була причиною політичного поділу України на дві половини: західну, або тогобічну, і східну, або сьогобічну, кожна зі своїм окремим гетьманом: Виговським, Юрієм Хмельницьким, Тетерею, Дорошенком, Ханенком і Самусем у Правобережній Україні, що тяжіла до Польщі; Сомком, Брюховецьким, Многогрішним, Самойловичем, Мазепою у Лівобережній Україні, що трималася Росії. Між ними точилася запекла боротьба, активну участь у якій брали й запорізькі козаки.

Окрім згаданої причини, що породила сум’яття на Україні після смерті Богдана Хмельницького, виплили й інші, викликавши міжстанову ворожнечу на Україні. Річ у тому, що в Україні на той час розпочалася ворожнеча між простим населенням і козаками з одного боку й між значними козаками й голотою. Просте населення ворогувало з козаками через те, що, беручи найактивнішу участь у всіх війнах Богдана Хмельницького з поляками задля здобуття власних і майнових прав, воно після закінчення війни мусило стати хліборобами й тяглими людьми й поступитися усіма здобутими Хмельницьким правами на користь лише козаків, а тому, зрозуміло, почало вороже ставитися до всього українського козацького стану. Своєю чергою і в середовищі самих козаків стався розкол: із козацького стану почали виділятися «значні», своєрідна козацька шляхта чи аристократія, до яких долучилося вище українське духовенство й багаті родини міщанського стану, та прості козаки, незначні, козацька голота. Українською мовою того часу перших стали називати «дуками», других — «голотою». Дуки намагалися захопити великі й найбагатші ділянки землі в Україні й закріпити їх за собою і за своїми нащадками, полишаючи козацькій голоті або найгірші земельні ділянки, або й зовсім нічого не залишаючи: «Гей ви, дуки-дуки, за вами всі луги й луки!» «Дуки-багачі, дуки-срібняки» презирливо ставилися до «драної голоти», «сірої голі», й голота платила лютою ненавистю багатіям.

Отже, на Україні після Богдана Хмельницького, особливо з часу гетьманування поповича Самойловича, серед самого населення існувала, так би мовити, подвійна ворожнеча: ворожнеча посполитих з козаками й ворожнеча козацької голоти зі старшиною. Скривджений народ і пригнічена козацька чернь безупинно домагалися своїх прав, але, не знаходячи для цього достатньо сил, масами втікали з України на Запоріжжя і, зміцнившись там, поверталися у міста. У містах окремі особи з маси за допомогою запорожців часом виступали на історичну арену, досягали й земних благ, і високого суспільного становища, але зміцнівши й забагатівши, також ставали гнобителями простого населення й козацької голоти. Стан значних загалом тяжів до Польщі й наслідував її звичаї; стан поспільства й голоти тяжів до Москви, але маючи не завжди політично грамотних керівників або часто будучи введеними в оману таємними прихильниками Польщі, часом виступав і проти Москви. Саме Запоріжжя, відчуваючи стихійну ворожнечу до Польщі й затяту антипатію до всього панського, шляхетського, до всіх, хто забагатів за рахунок інших, загалом стояло на боці Москви й цілком на боці простого народу й козацької голоти. Запорізька маса завжди тяжіла до російського православного царя, і якщо й виступала часом проти царя, то це було лише тоді, коли сірома бачила, що на неї накладають владну руку й хочуть позбавити споконвічних козацьких вольностей. Запорожці хотіли бачити в російському цареві тільки верховного покровителя, а не самовладного володаря. Тому загалом вони були за Москву й лише у виняткових випадках проти неї.

Москва ж, прийнявши під свою протекцію Україну й Запоріжжя, не обмежилася тільки заступництвом і незабаром виявила намір знищити всі вільні адміністративно-судові установи України і незалежний від московського патріарха церковний устрій. Українці й запорожці всіляко противилися таким прагненням московської політики, але маючи замало сил для боротьби з Москвою, почали кидатись у різні боки й шукати собі заступництва поза Москвою. Вони то знову починали переговори з польськими королями, то спрямовували свої погляди далеко за межі Польщі й Росії. Такі стосунки між Москвою та Україною і Запоріжжям загострювалися з року в рік протягом усього XVII століття, перейшовши й у XVIII. Це більше стосувалося України й менше Запоріжжя, і саме цим пояснюється та обставина, що до 1708 року Москва підштовхнула Україну до союзу з одним із найнебезпечніших ворогів Росії, шведським королем Карлом XII, а Запоріжжя змусила шукати протекції у турецького султана і кримського хана, заклятих ворогів усього козацько-українського населення.

Відмінність настроїв простої маси і владного стану України виявилася відразу після смерті Богдана Хмельницького за його недоумкуватого сина Юрія Хмельницького й особливо за Івана Виговського, полоненого Богданом Хмельницьким під Жовтими Водами, який згодом служив у нього військовим писарем, а після його смерті став опікуном Юрія Хмельницького[427].

Пославши Юрія Хмельницького на навчання до Київської духовної академії і виконуючи обов’язки опікуна, а разом з тим і гетьмана, Виговський як хитра й честолюбна людина («образом и вещію лях») врешті перейшов від ролі опікуна до ролі фактичного володаря гетьманської булави. 26 серпня 1657 року[428] на скликаній у Чигирині раді його, всупереч протесту більшості городового значного козацтва, обрали гетьманом України. На раді не було багатьох полковників, маси простих козаків і сіроми, що надавало їй характеру незаконної дії. Саме місце ради, Чигирин, також вважалося незвичним для виборів гетьмана: Богдана Хмельницького обрали в Січі, й там мали обирати і його наступників[429]. Тому, мовби почуваючи свою вину перед Запоріжжям, новий гетьман уже за 22 дні після свого обрання послав листа в Запоріжжя на ім’я кошового отамана Павла Гомона, сповістивши в ньому про своє обрання гетьманом України. Висловлюючи жаль з приводу втрати Хмельницького й непевних часів після цього, Виговський повідомляв, що вся старшина й сірома українського війська одностайно обрала його гетьманом; але він, хоч і прийняв це обрання, та без волі й концесу братії, усього низового Запорізького Війська не бажає утвердитися на цьому гетьманському уряді. «Оскільки ви, Військо низове Запорізьке, є коренем і утвердженням честі й вічно пам’ятної слави для всіх городових українсько-малоросійських військ, то нехай передує ваша влада і при обранні й затвердженні гетьмана. Вільно вам, братії нашій, усунути мене від того уряду й затвердити, на ваш розсуд, іншого. І як мій попередник, славної пам’яті Богдан Хмельницький, усе чинив з відома й поради вас, нашої братії, усього Війська низового Запорізького, так і я, коли залишуся на своєму уряді, таким же шляхом мого попередника, не суперечачи честі й силі вашій, усе чинитиму згідно з волею вашою». На завершення листа Виговський сповіщав запорожців про надіслання їм трьох тисяч битих талярів — одну тисячу з власної шкатулки, а дві тисячі за заповітом Хмельницького на помин його душі в січовій церкві «для цілорочнаго сорокоустнаго моленія»[430].

Отримавши й вислухавши на раді листа Виговського, запорожці, які вже довідалися про схильність нового гетьмана до поляків і зносини його з польським королем, відповіли йому таким листом:

«Два повідомлення, скорботне й радісне, у листі вашому панському, до нас, Війська низового Запорізького через спеціальних посланців ми отримали. З цих повідомлень перше особливо сповнило наші серця смутком і обтяжило нас, бо через невмолиму смерть, призначену Богом найвищим, котрий володіє людським життям, утратили ми свого гетьмана, доброго вождя і щасливого від неприятеля захисника нашої вітчизни, пана Богдана Хмельницького, котрому за численні в нинішньому земному житті подвиги й турботи нехай Господь Бог на лоні Авраама дасть вічний спочинок у райських поселеннях, — про це особливо просимо. Друга звістка, обрання на той уряд гетьманський вашої панської милості, нас дещо звеселила й печаль нашу зменшила, бо ж осиротіла наша вітчизна, отримавши у вашій особі нового собі господаря, може, за вашого керівництва, знайти собі надійний захист від підступів і намов неприятельських. Але обрання ваше й елекція без волі й поради нашої, усього Війська низового Запорізького, самою лише братією нашою, панами старшинами генеральними, полковниками й військом українським городовим, не повинно було призначатись і здійснюватись; оскільки й небіжчик Богдан Хмельницький отримав початок свого гетьманства не в Чигирині, а в Коші нашому січовому й не від городового, а від нас, низового Запорізького Війська, і з нашою допомогою, а найбільше при всесильній божественній підтримці здобув щасливі перемоги над неприятелем у перші роки своєї війни. Та з огляду на те, що вас уже обрано, то й ми для спільного добра нашої вітчизни української, не бажаючи порушувати й руйнувати цього обрання, приписуючи його премудрому розсудові божому, пам’ятаючи приказку: «голос народу — голос божий», погоджуємося з голосом і волею народної нашої української братії, котра обрала й настановила на цю гетьманську посаду вас, пана, ваша мость. Ми знайшли у вашому панському листі, до нас у цей час писаному, таку обіцянку й заяву, що залишаючись на тому гетьманстві, ви збираєтесь іти шляхом вашого попередника, славної пам’яті Богдана Хмельницького, а нам, Війську Запорізькому, виявляти ласку свою і ніяких новин і вигадок без волі й ради нашої військової, якби йшлося про загальне добро й нещастя нашої вітчизни, не розпочинати. Якщо ви, ваша мость, мосціпане, будете виконувати це насправді, то й від нас, усього Війська низового Запорізького, отримаєте справжню приязнь і увагу, й у всіх бажаннях своїх не зустрінете заперечень і військової незгоди. Але у ваших панських заявах і обіцянках ми вбачаємо певну дивину, що після смерті небіжчика пана Хмельницького писали ви, ваша милість, лише від себе (як ми з безсумнівного повідомлення дізналися) до найсвітлішої Я нової Казимирової, королеви польської, шукаючи через неї ласки й клопотання у королівської величності й бажаючи буцімто відірватися від високої держави й могутнього заступництва найсвітлішого й найдержавнішого царя Олексія Михайловича, нашого всеросійського монарха, і знову віддати польській короні нашу українську вітчизну, превеликою братії нашої кров’ю і воєнною зброєю відбиту і звільнену за час проводу покійного гетьмана нашого Богдана Хмельницького. Якщо ви саме так гадаєте вчинити, то відайте наперед, що ми, Військо низове Запорізьке, в тому не підемо за волею вашою і звання зрадників на славне ім’я стягати не бажаємо. Та й самі ви, ваша мость, мосціпане, звольте розглянути й гарненько зважити, під яким монархом можна сподіватися кращого для себе життя, чи під єдиновірним православним володарем, царем московським, котрого ще нічим не зневажили, чи під іновірною короною польською, що перебуває у римській відступницькій вірі й омані, дуже нами роздратованою і зневаженою, маємо визначати й записувати свої терміни без огляду на подальший добробут. Товариство наше низове охоче, що було на його монаршій воєнній службі в Литві й Інфлянтії, повернувшись звідти до Січі, розхвалює велику ласку й любов, висловлені їм великоросіянами, якої ласки ми й надалі від них, а найбільше від доброзвичайного і щиросердого вітця і добродія нашого, його царської пресвітлої величності, чекаємо й безперечно отримаємо, будучи готовими й самі за його превисоку монаршу честь і православну державу проти кожного неприятеля виступити й свого здоров’я не жалкувати. Якщо ж ваша милість, мосціпане, ви помітили щось некорисне з боку його величності до себе й до вітчизни нашої, то можете, не перестаючи бути вірним, просити й суплікувати через своїх послів про це до його пресвітлої величності з усім Військом Запорізьким і народом українським, і ми сподіваємося, що його царська пресвітла величність не зволить відмовити не лише у великому бажанні вашому, а й у найменшому. Натомість потрібно, аби й від нас, усього Війська Запорізького, був захист і оборона, міцна і здавна бажана, для його Богом береженої православної держави від ворогів хреста господнього, татар і турків. Тоді вже не може той спільний неприятель християн своїми численними силами, як досі бувало, безпечно в його царську державу вдиратись і свої бусурманські хоругви під самою столицею розгортати. Усе це обговоривши й розглянувши, звольте, ваша мость, мосціпане, згідно зі своєю письмовою обіцянкою, іти шляхом Хмельницького й не порушувати вірності до його царської пресвітлої величності, а за допомогою всесильної божественної, спільно з його монаршими силами, ставати проти своїх неприятелів поляків за прадавні наші вільності, та ярмо їхнє від нашої вітчизни української навіки відтинати. А якби інакше було, то справді й без того вже багатостраждальну вітчизну українську через польські напади ви привели б, мосціпане, до крайніх злигоднів і спустошення, чого ми зовсім не бажаємо. А бажаємо при цьому вашій вельможності доброго від Господа Бога здоров’я і щасливого успіху в добрих і для вітчизни нашої корисних ваших задумах. Особливо дякуємо при цьому вашій вельможності за грошовий гостинець, який ви надіслали нам зі своєї ласки, оголошуємо й зобов’язуємось відслужити вам за нього по нашій можливості. Із Січі вересня 25, 1657 року. Павло Гомін, отаман кошовий, з усім старшим і меншим товариством Війська його царської пресвітлої величності низового Запорізького»[431].

Цей лист містив політичну сповідь запорізьких козаків; вони вирішили точно дотримуватися заповіту, залишеного їм Богданом Хмельницьким: стояти за православного царя і православну Русь і триматися осторонь польського короля й католицької Польщі. За православну віру й за православного царя бився з поляками Богдан Хмельницький, це ж повинні обстоювати в союзі з гетьманом і запорожці; за це ж вони стоятимуть і після старого Хмеля. І справді, запорожці суворо дотримувалися свого політичного status quo протягом багатьох років після Богдана Хмельницького. Відступали від цього тільки тимчасово з намови окремих осіб, а не всієї маси, та й то лише з дуже поважних причин, коли самі «московські люди» порушували права українських і запорізьких козаків.

Але доки ця відданість запорізьких козаків не була очевидною для московського уряду, то новому гетьманові Івану Виговському початково відкривалися великі можливості, маскуючи свої справжні почуття до Москви, обмовляти запорізьких козаків перед царем і водночас виявляти їм свою приязнь. Цього вимагало вже його становище: він був гетьманом лише «на тот час», і йому треба було стати гетьманом назавжди. Виговський наказав скликати нову раду, призначивши її у місті Корсуні. Рада відбулася 30 вересня 1657 року в присутності безлічі українських козаків і голоти та послів: шведського Юрія Немирича, польського Казимира Беневського й московського боярина Артемона Матвєєва, але без запорізьких козаків.

Граючи роль людини, байдужої до влади, Виговський поклав свою булаву на стіл і почав відмовлятися від гетьманства, мотивуючи це тим, що в надісланих гетьманові царем пунктах було записано про відібрання у козаків давніх вільностей, а він, гетьман, не бажає бути в неволі. Але умовляння судді й полковників змусили Виговського знову взяти в руки булаву й зайняти гетьманську посаду[432].

Визнаний гетьманом своїми прихильниками-старшинами на раді в Корсуні, але ще не затверджений московською владою, Виговський у цей час довідався, що московський цар для захисту України від татар і поляків прислав війська під начальством князя Григорія Григоровича Ромодановського, який став зі своїм полком у Переяславі, та воєводи Льва Ляпунова, котрий прибув до Пирятина; чекали ще й князя Олексія Микитовича Трубецького. Народ, не знаючи, навіщо прийшли на Україну царські війська, хвилювався. Виговський скористався з цього ремства народу. Відразу ж після корсунської ради у Москву вирушили посли Виговського, Юрій Миневський і Юхим Коробка, аби клопотатися перед царем про затвердження обраного народом гетьмана. Посли мали розповісти в Москві, що поляки схиляють Україну на свій бік, але гетьман не зважає на це й буде вірним Москві. Тоді ж гетьман спорядив у Крим до хана козака Бута, висловлюючи тому цілковиту дружбу й бажання увійти у зносини. Далі, приїхавши до Києва, гетьман вирушив до Переяслава і, зустрівшись із головнокомандувачем московських військ Ромодановським, почав розводитися перед князем про зовнішніх і внутрішніх ворогів України; зовнішніми були поляки й татари, внутрішніми — запорізькі козаки. Особливо страшними здавалися йому козаки. «У Запоріжжі тепер у козаків великий заколот учинився: вони хочуть побити старшин і піддатися кримському ханові, і він, гетьман Виговський, за ці заколоти, бунти і зраду царській величності, пам’ятаючи свою присягу на хресті, йде на Запоріжжя, аби приборкати козаків. Ти, князю Григорію Григоровичу, з государевими ратними людьми, перейди за Дніпро і стій проти ляхів і татар, а я вирушу впокорювати бунтарів. Нам відомо, що багато хто з бунтарів каже, буцімто ми царській величності служимо невірно; і ми живим Богом обіцяємо і клянемось небом і землею... великому государеві вірно служити»[433]. Але Ромодановський не зважився без волі володаря вийти з Переяслава за Дніпро. Чи то йому видавалося небезпечним відділятися від інших московських полків, чи князь перебільшував саму загрозу запорізьких козаків, точно невідомо.

А запорізькі козаки, достеменно довідавшись, у який бік скеровані всі симпатії Виговського, якщо вірити повідомленню гетьманського прихильника, уманського полковника Михайла Ханенка, справді щось задумали проти Виговського: вони увійшли в зносини з кримським ханом і, об’єднавшись з ним, вирішили йти на гетьмана[434].

Довідавшись про це, гетьман Виговський прикинувся, наче цілковито вірить чуткам про задуми запорізьких козаків і 29 жовтня написав боярину Борису Івановичу Морозову, аби той сповістив царя про обурливі дії «свавільних» людей Війська Запорізького, котрі не дбають про віру й гідність його царської величності, і переконав царя не вірити доносам цих «свавільників», а покарати їх «за своїм государевим милосердним розумом»[435].

Відряджений на Україну 22 жовтня для вивідування про настрої у Південній Росії і в Запоріжжі стряпчий Дмитрій Рагозін зі слів підлеглих Виговського повідомив у Москву: «Из Запорог пошли к великому государю посланцы без гетманскаго ведома, а в Запорогах многие голяки возстали и худые людишки не слушают полковников, сотников и асаулов, говоря, что они их побьют и животы их себе поберут... В Запорогах козаки шатаются и бунтуют, и не слушают начальных людей, и без гетманскаго ведома послали к великому государю посланцев; и гетман в Запороги послал, чтоб к нему бунтовщиков прислали, а будет не пришлют, то гетман велел собираться полком: хочет идти на Запороги и вырубить»[436].

Заводіями виступу проти Виговського в Запоріжжі були Яків Клишенко і Дмитро Січена Щока; Клишенка впіймали в Кременчузі, а Січена Щока приїхав до гетьмана з листом від запорожців у Чигирин, — обох гетьман закував і кинув до в’язниці[437]. Але крім Клишенка й Січеної Щоки у гетьмана були й інші вороги: справжнім «заводієм» справи виявився полтавський полковник Мартин Пушкар. Знаючи Виговського так само добре, як і запорожці, і маючи цілковите співчуття низових козаків, Пушкар відкрито повстав проти Виговського і послав у Москву чотирьох посланців з доносом на гетьмана. Він повідомляв, що Виговський, зраджуючи царя, зноситься з польським королем і з татарськими ордами, хоче воювати міста українні, а його помагач, миргородський полковник Григорій Лісницький сіє розрухи, начебто царська величність хоче у козаків вільності відібрати і в солдати їх уписати[438].

Палаючи ненавистю до запорожців і нахваляючись піти на них походом, Виговський розіслав по шляхах два полки, Прилуцький і Ніжинський, і одну хоругву ляхів під Кременчук, Максимівку, Переволочну, Гофу, Федорівку, Хорол і Потік, аби впіймати запорізьких посланців, висланих до царя, але посланці зуміли пройти іншими шляхами й доїхати до Москви[439].

Бажаючи заперечити свідчення своїх ворогів, гетьман послав від себе до царя послів Юрія Миневського та Юхима Коробку. Вони прибули до Москви 8 листопада. Їх того ж дня розпитали про мету приїзду. Посли відповіли, що приїхали просити царя про затвердження гетьмана на його посаді; сповіщали про зносини поляків з татарами, про намір Польщі воювати Україну; про виступ татар до Чорного лісу; про похід українських козаків під Очаків і Перекоп; про посольство кримського хана до гетьмана з проханням про згоду; про закликання поляками гетьмана стати на службу до Польщі; про зносини турецького султана з гетьманом у справі недопущення козаків у Чорне море й до його берегів з метою нападу на міста й селища; врешті про нелицемірне бажання гетьмана служити московському цареві до краю життя[440].

Юрій Миневський уже збирався від’їхати з Москви, як раптом 16 листопада від гетьмана приїхав новий посланець, Самійло Качановський зі скаргою цареві на запорізьких козаків. Тоді Юрія Миневського затримали в Москві й почали збирати відомості від обох послів про запорізьких козаків і про причини їхнього заколоту проти новообраного гетьмана: чи доводилось їм, Юрію та Самійлові, говорити про те, хто спричинив бунт у Запоріжжі, хто є призвідцею?

— Бунтує у Запоріжжі козак Яків Барабашенко з різними свавільцями й гультяями, і хоче він учинити в Запоріжжі такі самі порядки, що й у війську при гетьмані.

— Государ, його царська величність зволить послати свій государів наказ окольничому й воєводі князеві Григорію Ромодановському і звелить йому від себе послати наказ у Запоріжжя, аби козаки перестали бунтувати й скорилися гетьманові.

— Милості його царської величності гетьман буде радий, а з тими свавільцями міг би справитись і сам, але не сміє, бо він іще не затверджений його царською величністю на гетьманстві.

— Великий государ, його царська величність звелів дати свою жалувану грамоту на затвердження гетьмана Івана Виговського... й у Війську Запорізькому хисткості ніякої ні від кого не буде, а якщо хтось почне бунтувати, то його можна впокорити. Його царська величність, великий государ, бажає знати, коли гетьмана Івана Виговського обирали на першій і другій раді, то чи багато було полковників і сотників та простолюду, а також чи були на тих радах запорізькі козаки, й чи не було на той час від них якогось рокоша[441]?

— На першій раді в Чигирині було небагато полковників і черні, були й із Запоріжжя на тій раді, але рокоша ніякого не було. А коли була друга рада в Корсуні, то з Запоріжжя на тій раді козаків не було; якби за ними посилати, то це зайняло б тижнів три чи чотири, та й посилати по них зайве, бо в Запоріжжі живуть їхні ж брати козаки, котрі переходять туди з міст для промислів, а дехто переходить і тому, що тут проп’ється та програється; жінки ж їхні й діти всі живуть у містах; втім, запорожці на другу раду прислали від себе листа про військову справу.

— Чи багато всіх козаків у Запоріжжі?

— У Запоріжжі всіх козаків небагато, й коли був найбільший збір, під час походу на Очаків, їх було в поході й у Запоріжжі зо п’ять тисяч, та й то всі нові; а тепер багато їх прийшло в міста до жінок і дітей.

— До цього часу гетьмани жили в Запоріжжі чи в містах? Звідки обирали гетьманів? Звідки обрали Богдана Хмельницького?

— До цього часу гетьмани й усе військо більше жило в Запоріжжі, бо тоді вони ходили по здобич на море човнами, та й гетьмана Богдана Хмельницького обрали в Запоріжжі, і сам він був запорожцем.

— А чи не гадають вони, посли, що запорожці й надалі будуватимуться, оскільки не були при обранні гетьмана на другій раді?

— Від запорожців вони, посли, бунтів не чекають, бо гетьмана обирали всім військом, але краще б зробити так, щоб великий государ, його царська величність зволив послати у військо, кого він визнає за потрібне, й зібрати полковників, сотників, усю чернь городову й козаків із Запоріжжя, і влаштувати знову велику раду, й кого на тій раді, у присутності посланця від царської величності, усім військом і народом оберуть за гетьмана, той би й лишився на цій посаді і склав присягу.

— Де ж бути раді?

— Випадає скликати її у Переяславі, бо це місце людне й усім до нього близько.

— А коли козаки під Очаків із Запоріжжя ходили, то чинили це з відома війська?

— Тоді козаки запорізькі ходили з відома війська, бо тоді на них наступали кримчаки й татари.

Водночас з посланцями Виговського були в Москві й посланці від запорізьких козаків: отаман Михайло Іванович Стринджа з товаришами Іваном Степановим, Яковом і Семеном Остаф’ївими та двадцятьма трьома простими козаками; їх послав до царя кошовий отаман Яків Барабаш із Запоріжжя без відома гетьмана[442].

Запорізькі посланці з’явились у Москві 21 листопада, маючи детальну інструкцію про те, що і як говорити перед царем і чого домагатись для України й Запоріжжя. Ця інструкція мала сім пунктів:

1. Віддати найнижчий чолобитний уклін його царській величності від Якова Барабаша, «гетьмана кошового» запорізького й від усієї запорізької черні.

2. Сповістити царську величність про те, що хоч усе військо й уся чернь, як городові, так і козаки на Запоріжжі, й зазнають великих кривд і утисків від гетьмана Виговського, його полковників та інших начальників городових, але зносять усе це до царського указу; бачачи ж велику зраду старшин городових його царській величності, усе Військо Запорізьке через ці прямі причини відрядило після ради з Запоріжжя, із Коша, своїх послів з повідомленням царській величності.

3. Сповістити царську величність, що тепер уся чернь Війська Запорізького достеменно довідалася про те, що ще за життя гетьмана Запорізького Війська Богдана Хмельницького гетьман, уся старшина, всі полковники й уся чернь учинили, невідомо для чого, присягу з семигородським князем Юрієм Ракоці, шведським королем, волоським і молдавським воєводами; а тепер, для зради царській величності, уся старшина городова шле листи кримському ханові й Військо Запорізьке до цього схиляє, проста ж голота на це не пристає і, не бажаючи чинити ніякої зради, тікає з міст від старшини в Запоріжжя і розповідає тут про зраду царській величності старшини городової; а Запорізьке Військо і вся чернь його як присягали кілька років тому царській величності, так і тепер вірно на вічні часи служать і бажають служити, Богові й великому государеві вклоняються, своїм царем уважають, за царя й віру православну вмерти готові. Іншим же королям, князям, воєводам і кримському ханові Військо Запорізьке присягати не бажає і без відома царської милості ні посилати листів, ні відряджати послів до невірних царів, згідно зі своєю присягою, ніколи не буде й не бажає.

4. Сповістити царську величність, що після смерті гетьмана Богдана Хмельницького поставили гетьманом Івана Виговського полковники й уся старшина городова, а голота й усе Військо Запорізьке про те зовсім нічого не знали й на раді не були. Про все це військо, що живе за порогами, хотіло сповістити через послів царську величність за давнім військовим звичаєм; але старшина городова, побоюючись того, розцінила це як заколот і збрехала перед царською величністю, написавши, буцімто в останні роки, з часу присяги всього Запорізького Війська царській величності серед Війська Запорізького ніяких заколотів і сварок не бувало, і вся чернь одностайно почуває лише любов і вірно та приємністю служить царській милості. А тим часом гетьман Іван Виговський з полковником миргородським Григорієм Сахненком[443] та іншими полковниками нещодавно знову поновили свою присягу семигородському князеві Ракоці, шведському королеві та волоському й молдавському воєводам, невідомо, з відома чи без відома царської величності. Усе ж Військо Запорізьке Малої Росії як піддалося з усіма землями й містами під високу й міцну руку царської величності, так і тепер незмінно й непорушно при тій жалуваній грамоті перебуває, до зрадників приставати не бажає і в усьому бажає коритися волі царській. А щоб государ за донесення на військо не розгнівався, воно слізно б’є чолом великому государеві.

5. Сповістивши царську величність, що гетьман, усі полковники й уся старшина городова дуже гніваються на запорожців за те, що вони, виходячи з Запоріжжя водою і полем під татарські міста, милістю божою і щастям царської величності великі кривди поганцям татарам чинять, перемоги над ними здобувають і полонян, православних християн, визволяють; старшина городова цього не любить, каже, що через бійки запорожців з татарами вона не може вчинити присягу й помиритись із кримським ханом.

6. Сповістити його милість царя, що кримський хан з усією ордою сидить поки що вдома, але має задум піти взимку на українні міста, у чому нехай йому Господь Бог не допоможе.

7. Після всього просити царську величність від імені черні й Війська Запорізького скоріше відпустити послів і товаришів назад у Запоріжжя[444].

23 листопада запорізьких послів Михайла Івановича Стринджу з Іваном Степановим, Яковом і Семеном Остаф’ївими покликали дяки Алмаз Іванов і Юхим Юр’єв у Посольський приказ.

— З якими образами запорізькі козаки-посли прийшли на гетьмана, його полковників і старшину? — запитали дяки послів.

— Коли запорожці перебували за польськими королями й коли за Богдана Хмельницького гетьмана стали за московським государем, тоді в них ні вольностей не відбирали, ні податків на них не накладали, ні промислами займатися їм не боронили; тепер же, коли обрали гетьманом Івана Виговського, сам він і декотрі, хоча й не всі з його друзів і порадників, миргородський полковник Григорій Сахненко з товаришами почали відбирати в нас вольності, ловити в ріках рибу, продавати вино, і все те віддають на ранди (оренди), і всі ті кошти, що збирають у Запорізькому Війську, всі їх відбирає собі гетьман, нічого не даючи Війську й заявляючи, що всі ті кошти він використовує на посольські видатки, послів же й посланників приймає у себе й відпускає без указу; а за попередніх, польських, королів Військо Запорізьке послів інших країн без королівського указу не приймало; так само й тепер, коли Військо під царську високу руку стало, приймати послів без указу й витрачати на них кошти не випадало б. І хай би великий государ, його царська величність, ушанував би Військо Запорізьке і звелів би ні гетьманові, ні полковникам не порушувати його вольностей і не відбирати в них промислів, які їх годують.

— Великий государ бажає, — зауважили посланцям, — аби піддані православні християни жили між собою у злагоді, і щоб, дивлячись на них, християнські народи раділи, а не приятелі боялися; а коли обирали гетьманом Івана Виговського, було дві ради, одна в Суботові, друга в Корсуні, і присутні були тоді всі полковники.

— Не всі полковники й не все військо обирали Виговського на гетьманство; обирали його лише ближчі друзі: Григорій Лісницький, іркліївський, полтавський і ніжинський полковники. І спочатку, коли вони лише надумали обрати гетьманом Виговського, то Григорій Лісницький зібрав війтів з усіх міст свого полку і почав їх вводити в оману, питаючи, чи бажають вони служити великому государеві, на що ті відповіли, що раді служити великому государеві. Тоді він зібрав сотників свого полку і став їх намовляти відступити від великого государя й піддатися кримському ханові, бо великий государ начебто хоче прислати до них воєвод, вольності їхні відібрати, козаками вписати лише 10 тисяч, а решту віддати в солдати й драгуни. Але й сотники відповіли те саме, що й війти, себто що не хочуть відходити від великого государя. Тоді Лісницький багатьох з них за це побив, кинув до в’язниці й усілякі промисли, якими вони годувалися, повідбирав, а деякі з тих сотників утекли з неволі та прийшли в Запоріжжя і розповіли про все затіяне Виговським і його полковниками запорожцям. Тоді Виговський, побачивши, що сотники й чернь не погоджуються з його бажаннями, мають намір вірно служити царській величності, скликав у Корсуні нову раду, й коли на цій раді близькі друзі знову обрали його гетьманом, він написав від себе листи до кримського хана й послав їх зі своїми посланцями. А запорожці тих посланців перейняли й забрали листи гетьмана; на той час у Запоріжжі нагодилися донські козаки, і запорожці повідомили їм про зраду Виговського і спитали їхньої ради, як чинити зі зрадниками. Усе військо вирішило послати ті листи царській величності й чекати від нього указу.

— Як же поправити всю справу й усунути всі чвари?

— Для цього потрібно послати довірену людину государя і скликати нову раду, й на тій раді всім військом обрати гетьмана, хто йому любий, а раду скликати або під Лубнами, в урочищі Солониці, бо це місце посередині всіх міст, або на Запоріжжі, бо там попередніх гетьманів обирали і там запорізька столиця.

— Запоріжжя — місце далеке й від неприятеля загрожене, тому найкраще обрати місто Київ, бо там столиця Малої Росії і місце, де влада й різні урядовці є, а Лубни — місто мале й не гідне ради, та й гетьман Виговський, боячись їх, не поїде туди.

— У Лубнах усе-таки зручніше буде для ради, ніж у Києві, а якби Виговський не захотів їхати в Лубни, то його можна змусити царським указом. Звичайно, Виговський через свою зраду вже давно і скарби всі забрав би, й сам би давно втік з України, але його пильнують, за порадою запорожців, козаки, як і миргородського полковника, бо вся голота запорізька й городова одностайна щодо цього.

— Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького голота висловила бажання, аби на Вкраїні були царські воєводи, бо їй при воєводах було б краще й від полковників кривди не було б; чи не бажає народ, аби й тепер у великих містах були царські воєводи з повноваженням відати всіма городовими справами?

— Про воєвод голота й міщани давно хотіли просити государя, та тільки їм цього не давали заради своїх вигод городові полковники; а оскільки царська величність милостиво надав жалувані грамоти на попередні привілеї київським і переяславським міщанам, то вони живуть у гараздах і від полковників ніяких податків не знають[445]. А на цій раді хай би великий государ наказав усі справи постановити і всі, що козакам було надано і на яких статтях гетьман і вони мають бути в підданстві, усе це затвердити; і якби після цього новообраний гетьман у чомусь завинив перед царською величністю, то вони про це напишуть великому государеві й за цю провину матимуть право гетьмана змінити.

— Ви кажете, що миргородський полковник Лісницький — однодумець Виговського, а сам Виговський пише на Лісницького, що він є причиною усіх заколотів у війську й називає його своїм недругом, що жадає гетьманства: ще як посилав його Богдан Хмельницький наказним гетьманом проти татар і поляків, то він після смерті Хмельницького довгий час не хотів повертати ні булави, ні бунчука.

— Це було так: коли Богдан Хмельницький захворів, то послав проти поляків і татар свого сина Юрія з Григорієм Лісницьким, давши йому булаву й бунчук; а коли військо повернулося з походу й Лісницький почув про наближення смерті гетьмана, то, готуючи гетьманство своєму другові Виговському, довго не хотів повертати ні булаву, ні бунчук. А гетьман Хмельницький, ще будучи живим, довідався, що Лісницький готує гетьманство Виговському, наказав привести Лісницького до себе й хотів його стратити: а Виговського Хмельницький звелів закувати й покласти обличчям на землю мало не на цілий день. Виговський, лежачи на землі, усе плакав і просив гетьмана вибачити його, і гетьман вибачив. А те, що тепер Виговський називає Лісницького своїм ворогом, то це лише вигадка гетьмана — це робиться для того, щоб військо не знало, що Лісницький його друг і однодумець; а посланці добре знають Лісницького, бо троє з них, Яків і Семен Остаф’їви й писар живуть у Миргороді біля двору Грицька Лісницького і знають його віддавна; коли й рада в нього була, вони були присутні й чули всі його заколотницькі промови.

На закінчення запорізькі посланці били чолом, аби їх швидше повернути на Запоріжжя з царським указом, бо до того ні гетьмана, ні його універсалів ніхто не слухатиме; крім того, посланці побоюються, що коли навесні прийдуть татари, гетьман частину запорожців залишить через цих татар на Коші, а інших забере з собою для ради; а гетьманом усі його не бажають бачити й не вірять йому, бо він не природний запорізький козак, а польський ротмістр, узятий у бою (під Жовтими Водами) в полон і поставлений Хмельницьким писарем; уже за самою своєю природою він ніякого добра військові не бажає; жінка в нього також шляхтянка великого роду і також нічого доброго військові не зичить, а найбільше думає про поляків і вважає їх вічними своїми приятелями. Висловивши все це, запорізькі посланці врешті оголосили, що з них усіх посланих із Січі троє товаришів з 34 кіньми залишились у Курську й били чолом про харчі людям і корм коням[446].

26 листопада ці запорізькі посланці, Михайло Стринджа з товаришами, подали в Посольський приказ сім статей, частково повторивши в них те, що було записане в інструкції від Коша, й те, про що вони розмовляли з царськими дяками, частково ж додавши дещо нове, зокрема просили зовсім відкликати з України Виговського, Лісницького, гадяцького намісника Тимоша та інших радників і орендарів; просили прислати в українські міста царських воєвод і ратних людей і збирати «стації» на них із міст України; збирати податки з міщан, купців і орендарів усіх королівських, сенаторських і монастирських міст, сіл і оренд, зберігаючи всю скарбницю у стольному місті Києві, а ті кошти, що досі їх збирали й не давали Війську за минулі роки, роздати; наказати Виговському звезти всі привілеї і справи, а також прапори, булави, бунчуки, бубни, гармати, зброю у те місто, де буде рада для обрання гетьмана, і звеліти зробити те саме усім полковникам та іншим чинам, а після обрання нового гетьмана, аби уникнути сум’яття, наказати Виговського й радників або посадити у фортецю, або ж відіслати до Москви; надати посланцям царську грамоту і відпустити їх із Москви на Курськ, Путивль і на черкаські государеві міста, звідки їх проведе до Запоріжжя городова голота, котра зазнає великих кривд від гетьмана і його радників, тому радо зустріне запорізьких посланців і не видасть своїм ворогам[447].

Перевіривши свідчення обох сторін, у Москві хоча й помітили, що Виговський не зовсім чистий, а Барабаш не зовсім несправедливий до нього, та все-таки гетьманським посланцям виявили більшу вагу, ніж посланцям кошового. Це видно з того, що останнім вручили зовсім не такі цінні подарунки, як посланцям Виговського. Чотирьом Барабашевим козакам дали по «доброму, по английскому» сукну, по 10 карбованців грішми, ще десятьом козакам по такому ж сукну й по 4 карбованці, іншим десятьом — по доброму сукну й по три карбованці; челядникам — половину. А старшим із посланців Виговського дали по камці, по кармазину, по 40 соболів (кожен вартістю у 25 карбованців), по десять карбованців грішми тощо[448].

Одних і других посланців-відпустили з Москви 27 листопада.

Водночас із відправкою послів до Москви кошовий отаман Яків Барабаш послав гетьманові Виговському листа, в якому намагався відвести від себе всі підозри у ворожих до нього почуттях і в задумах іти війною на Вкраїну. Та ми не помилимося, якщо ствердимо, що цього листа написано, аби виграти час, доки до Москви дійдуть запорізькі посланці і принесуть звідти ті чи інші вісті в Січ.

«Милостивий пане й добродію наш, гетьмане його царської величності запорізький. Ми, отамани й голота, вислухавши ваших послів і прочитавши ваші листи при всій раді, відпускаємо їх до вашої милості, після чого вишлемо й своїх послів, і оголошуємо вашій милості про все, про що ми писали й у першому листі, а саме, що ми й не відрікаємося християнства, й не починаємо ніяких бунтів, крім тих, які перейшли до нас із Миргородського повіту, але вони люди бідні, не мають ні самопалів, ні одягу, ні борошна, а до того ж їх усіх чи половину ми взяли у свої руки; ми ж самі, козаки-зимівчаки, маючи в містах жінок і дітей і маєтності, не думаємо про таку сваволю, яка почала б проливати кров народу християнського. Щодо тих, про кого ти сам казав нам, то ми напишемо їхній список; ради їхньої ми не послухали, і вони, вирушивши в міста, сіють єресь між вами й нами; ми з ними ніякого спільного задуму не маємо й готові виконати всі твої накази: що ти звелиш, те ми й будемо робити: чи від татар оборонятися, чи проти ляхів іти. На міста ж іти ми, милостивий пане гетьмане, навіть не думали, а охоче пішли б супроти неприятелів-ляхів. Справді був би гірший заколот, аби ми пішли грабувати й шарпати міста й проливати кров, як роблять це вищезгадані... Посли вашої милості скажуть вам, які тут у нас задуми. Оголосивши про все це, віддаємося на ласку вашої панської милості. Дано з Запоріжжя, з Коша, з Козулиної[449], літа 1657, листопада в 14 день. Вашої панської милості найнижчі підніжки Яків Барабаш, отаман кошовий з усіма отаманами й голотою, що є у Запоріжжі, Пашко Савин, Марко Корсунець, судді військові»[450].

Посланий 22 жовтня з Москви на Україну стряпчий Дмитрій Рагозин, який віз повідомлення про народження царівни Софії і мав розвідувати справи в Україні, згодом передавав у Москву, що при ньому до гетьмана приїхали з Запоріжжя низові посланці, котрі били йому чолом, аби він не ходив з козаками на них і нікого не посилав у Запоріжжя, бо всі бунтарі, злочинці й заводії цієї справи вже розбіглись із Січі; крім того, вони просили гетьмана пропускати до них торгових людей з припасами, на що гетьман відповідав, що торгових людей він накаже пропускати лише тоді, коли вони пришлють до нього бунтівника Барабаша. Тоді ж у розмові з Рагозиним гетьман висловив бажання, аби московський цар злочинців, запорізьких козаків, які супроти волі гетьмана їздили в Москву, або затримав у Москві, або ж прислав їх йому: «А якщо великий государ відпустить їх на Запоріжжя і не зволить затримати чи не зволить до мене прислати, то в мене на них розставлені застави по всіх шляхах, аби їх перейняти; крім того, я звелю не пропускати до них торгових людей із припасами, і їм нічого буде їсти»[451]. На питання стряпчого Рагозина, з чим приїхав до гетьмана польський посол Воронич, Виговський, скидаючи з хворої голови на здорову, відповів, що коли в Запорогах козаки збунтувались і вирішили йти на черкаські міста царської величності, то поширилася чутка, буцімто гетьмана вбили; тоді від польського короля прислали посланця з листом і з наказом довідатися про гетьмана й про запорізьких козаків[452].

Відсилаючи назад у Москву царського гінця Дмитра Рагозина, гетьман Виговський писав цареві про запорожців, що ляхи й татари, почувши про заколот у Запоріжжі, уявили собі, що між Україною і Запоріжжям почалася міжусобна війна, і вирішили вдарити на них, але Господь Бог закреслив задуми ворогів: запорізькі зухвальці, котрі посилали до царя своїх посланців, уже розійшлися, а решта прислала гетьману листа, прохаючи вибачення; але гетьман, попереджаючи на майбутнє усяку сваволю у Запоріжжі, послав туди полк своїх козаків, «аби такій сваволі поширитися не дали, коли він, гетьман, на інших царської величності неприятелів піде»[453]. А сам Рагозин доповідав цареві, що гетьманський полк послали в Запоріжжя під приводом захисту від татар[454]. Небавом Виговський знову доповідав цареві, що кримський хан, довідавшись про заворушення у Запоріжжі й про задум козаків розпочати міжусобну війну, послав у білгородські степи калгу-султана, звелівши йому у відповідний час, коли на Україні почнеться заколот, вчинити напад на Запорізьке Військо й українські міста, а тим часом стояти на ханських кишлах[455] і чекати татар[456].

Насправді ж Виговський, звинувачуючи запорожців у зраді цареві, сам думав про перехід до польського короля і лише чекав нагоди, аби здійснити свій задум. І далі поводячись дуже обережно, він діяв через своїх прихильників, особливо через миргородського полковника Григорія Лісницького, котрі намагалися відвернути масу українського населення і простих козаків від московського царя, лякаючи їх новинами про різні задуми Москви і схиляючи до польського короля. Наприкінці листопада 1657 року у Лісницького й козаків була рада й на раді полковник читав якісь пункти, начебто прислані з Москви: «Наказано від царської величності бути лише десяти тисячам козаків у Запоріжжі, а що буде понад це, тим козакам бути у драгунах і солдатах, а з ранд брати все на великого государя, та і з нас (полковників та інших старшин) брати з усього десятину... Писав до нас царська величність і посилає ближнього свого боярина Олексія Микитовича Трубецького з ратними людьми й воєводами, котрим наказано бути в наших містах. І хоче царська величність у нас волю відібрати за своїм бажанням, і хоче з нас усілякі податки брати, отримані з оранд і з млинів на Військо Запорізьке... А як цар і Москва візьмуть нас у свої руки, то вже не вільно нам буде ходити в чоботях і в сукняних жупанах, і будуть нас заганяти в Сибір чи в Москву, цар і попів до нас своїх нашле, а наших туди пожене»[457].

Викликавши таким чином у російського царя сумнів у вірності йому запорізьких козаків, Виговський водночас намагався викликати і в українців сумнів щодо самого царя та його добрих намірів щодо України. Здавалося, він керувався латинською приказкою «розділяй і владарюй» у своїх діях. Та оскільки не буває нічого таємного, що б не стало явним, то й справжні плани Виговського скоро стали відомі в Москві. 5 грудня 1657 року в Запоріжжі перебував донський козак Григорій Савельєв на прізвисько Зять. Повернувшись із Запоріжжя, він дав свідчення воєводі Семену Львову й дякові Григорію Башмакову про таємні задуми Виговського і його головних прихильників. Зять розповідав, що минулого року з Дону на Запоріжжя приходив станичний отаман Самаринов із 300 козаками, серед яких був і він, Григорій Зять, для спільного з запорожцями походу під кримські улуси з метою захопити язика. З’єднавшись із запорожцями, донці ходили під кримські улуси, але, не здобувши там язика, повернулися на Дон, залишивши в Запоріжжі 20 козаків, у тому числі й Зятя. Згодом запорожці з цими донцями тричі ходили під Очаків, але щоразу поверталися без здобичі. В цей час Зять довідався, що низові козаки перехопили таємні листи гетьмана Виговського, написані ним до кримського хана, зачитали ці листи на раді й довідалися з них, що Виговський разом із миргородським полковником Григорієм Лісницьким надумав зрадити московського царя, поєднатися з польським і шведським королями, з кримським ханом і з ними воювати государеві міста. Зачитавши ці гетьманські листи на раді, запорожці послали від себе посланців Андрія Стринджу з товаришами сповістити московського государя про це й запитати, що він накаже після всього того вчинити з гетьманом Виговським. До сказаного донський козак додав, що, перебуваючи в Запорогах, він чув про переправу кримського хана через Дніпро для об’єднання з Виговським і бачив намір запорожців перешкодити йому, але через велику силу татар вони не зважилися на це. Крім того, Григорій Зять розповів і про те, що явним супротивником Виговського виступив полтавський полковник Мартин Пушкар і що гетьман Виговський багато разів кликав його до себе в Чигирин, але, не дочекавшись його добровільного приходу, наказав захопити свого ворога силою.

Про все це воєвода Львов і дяк Башмаков доповіли в Москву: «Да гетман же Виговский не велит пропускать к Запорожскому Войску пороху и свинцу и запасов, и по всем городам и по рекам поставил крепкую сторожу... А как ему, гетману, ведомо учинилось, что его посланников поймали с листами, то он посылал по кишенскаго атамана Любчича и велел взять его к себе в Чигирин и карать за то, что не поймал запорожцев, ехавших к государю, и не послал их ему, гетману, в Чигирин. Зато теперь гетман приказал Любчичу, чтобы он тех запорожских Козаков, «которые будут возвращаться назад от государя, поймал и прислал к нему в Чигирин. А крымский хан уже переправился через Днепр с большим войском у Очакова, идет к гетману Виговскому и хочет ударить на государевы козацкие и украинские города, вскоре по зимнему пути»[458].

Відісланий до Москви донський козак Григорій Зять додав до своїх свідчень ще те, що гетьман Виговський, з чуток, що ходять серед запорізьких козаків, має зносини і з поляками, що заодно з ним діє миргородський полковник Григорій Лісницький, але що чернь в українських містах твердо стоїть за московського царя, а гетьманові обіцяє шкодити в усьому: коли повертатимуться від царя посли запорізьких козаків, то люди, котрим гетьман наказав схопити послів, не повезуть їх до гетьмана, а навпаки — з’єднаються з ними й почнуть хапати гетьманську старшину, яка діє одностайно з ним. А татар, котрі переправилися через Дніпро на наш бік, запорожці хотіли побити, але побачивши, що їх надто багато, не зважилися на це. Він, Григорій Зять, почувши про зраду гетьмана в листопаді, після пилипових запустів, спеціально пішов із Запоріжжя, аби повідомити близьким людям государя про задуми гетьмана[459].

Як і слід було чекати, гетьман, довідавшись про донос донських козаків у Москву, відразу ж послав від себе посланців у Москву, Никифора Омелянова з двома товаришами, п’ятьма козаками й кримським татарином Урасом[460], начебто спійманим під Уманню. Прибувши до Москви, гетьманські посланці казали, що тепер гетьмана всі слухають і всі живуть у згоді з ним, що гетьманом він буде лише три роки, доки не змужніє Юрій Хмельницький; що гетьман буцімто й не думав про дружбу з кримськими татарами і навіть відбив їх шеститисячний загін, що прийшов під Умань перед запустами пилипівки; що він змусив їх відійти і здобув язика, татарина Ураса Рисаєва. Але той самий татарин на допиті в приказі заявив, що вони, татари, йшли лише вшістьох до царевича-калги в Акерман, а четверо поїхали до Черкас по здобич; серед перших був і Урас; на них напали козаки, одного вбили, а його, У раса, захопили в полон. А щодо ратних кримських людей, то всі вони перебувають поки що з царем у Криму й вийдуть на Україну лише тоді, коли зупиняться ріки, до того ж на прохання гетьмана, який сам присилав до кримського хана послів, аби бути з ним у дружбі[461].

Але московський цар знову не повірив чи не хотів повірити слушним повідомленням про справжні симпатії гетьмана до татар і ляхів та про його безсумнівну антипатію до Москви. Цар навіть обдарував гетьманських посланців і мирно відпустив їх назад.

Отже, ні запорожці, ні донці, ні навіть самі татари не змогли похитнути віри царя у гетьмана Виговського. Але тепер проти нього виступив власний полковник Мартин Іванович Пушкар. Літописці по-різному пояснюють причини ворожнечі Пушкаря і Виговського. На думку одних, ближчих до цієї події, Пушкар озлобився на Виговського за те, що його не запросили до Переяслава на остаточне обрання Виговського гетьманом[462]. На думку інших, котрі стояли далі від цих подій, — за те, що Виговський замість того, аби «бути лише за гетьмана», став справжнім гетьманом[463]. У царській грамоті про це сказано, що полковник Пушкар діяв з намови посланців Барабаша — Михайла Стринджі з товаришами[464]. Так чи інакше, але Мартин Пушкар, вивідавши, куди простягає руку гетьман, одразу ж вирішив оголосити себе противником його задумів. Де ж мав шукати собі Пушкар співчуття й допомоги проти Виговського? Ніде крім Запоріжжя. Отож Пушкар зв’язався із запорожцями й попросив їхньої допомоги в боротьбі проти гетьмана. Запорожці дали Пушкарю 600–700 чоловік доброго товариства на чолі з Яковом Барабашем і послали їх у Полтаву. В Полтаві Пушкар долучив до запорожців свій полк і приготувався до боротьби з Виговським. Той, бачачи сили Пушкаря і неприязнь до себе запорожців, початково намагався вплинути на Пушкаря умовляннями, але безуспішно. Тоді він спорядив посланця до кримського хана з проханням допомоги. Хан відповів, що зробить усе, чого вимагає від нього гетьман[465].

Так розпочалася боротьба Виговського і його сподвижників, таємних ворогів Москви, та Мартина Пушкаря і його союзника Якова Барабаша, явних прихильників Москви. Сама Москва була на боці гетьмана, по-перше, тому, що вона підтримувала принцип належної покори властям, а, по-друге, тому, що Виговського захищав вельми відомий і вельми впливовий на той час чоловік, ніжинський протопіп Максим Филимонов.

Протягом усього цього часу запорізькі посланці Михайло Стринджа з товаришами, відряджені до Москви з перехопленими листами гетьмана кримському ханові, ще не встигли повернутися назад. Прийняті в Москві царем, вони вирушили у зворотну дорогу лише в середині січня 1658 року, везучи з собою царську грамоту військові «для повної ради»[466]. Доїхавши до міста Путивля, Стринджа послав у Полтаву до полковника Мартина Пушкаря козака з проханням послати до нього в Путивль для охорони від Виговського кілька десятків своїх козаків і сповістити в Січ, щоб за порогами Дніпра товариші Стринджі не журилися за ним, бо він щасливо повертається назад з грамотами й подарунками від царя. Отримавши прохання Стринджі, Пушкар сповістив про нього Запоріжжя і водночас послав від себе двох козаків у Путивль, Данила Герасимова і Ярему Маркова, аби попередити Стринджу, що Виговський, лютий ворог запорожців, затіяв «злую и явственную против царскаго величества прехитрость», пильнує запорізьких послів у Костянтинові й хоче перехопити їх. Пушкар палко переконував Стринджу не вірити ніякій брехні і обіцянкам Виговського, котрий, забувши Бога, правду і хресне цілування царській величності, живе з облудою і відступає від царя з хитрістю: «Вас, товаришів моїх, пильно прошу остерігатися Виговського, усім воєводам і окольничим про зраду його відомість чинити, щоб нам, християнам, віру православну й церкви божі зберегти». Застерігаючи Стринджу від підступності Виговського, Пушкар водночас сповіщав його, що на Запоріжжі стоїть півтораста товаришів, а у Великому Лузі, біля Палого, зайнявши кілька улусів, двісті козаків очікують щасливого повернення своїх послів. Отримавши лист Пушкаря, Стринджа передав його путивльському воєводі Зюзіну й почав просити воєводу відпустити його, Михайла Стринджу, і двох його козаків, присланих Пушкарем, у Москву. Воєвода Зюзін відіслав листа Пушкаря цареві, але самого Стринджу не зважився без царського указу відпускати до Москви[467].

Лист Пушкаря до запорожців датований 19 січня, а 6 лютого Пушкар написав листа воєводі Зюзіну. В цьому листі Пушкар передовсім пробував переконати воєводу в зрадницьких замірах і недоброзичливості Виговського до московського царя; гетьман зрадив царській величності й, помирившись з ляхами й ордою, іде на українські міста, щоб захопити їх і знищити полум’ям усю Україну; далі Пушкар сповіщав воєводу, що послав у Москву своїх посланців, Петра Яковенка з товаришами, аби висловити власну вірність цареві й готовність служити проти всіх його супостатів; врешті просив воєводу забезпечити посланців підводами й продовольством і скоріше відпустити в Москву, а запорізьких послів, що прибули з Москви до Путивля, швидше відправити в Січ. Воєвода Зюзін відіслав до Москви й цього листа Пушкаря[468].

Отримавши ці повідомлення від Зюзіна, цар і далі не дуже йняв віри словам Пушкаря, не дозволив Стринджі повернутися назад, і той, довший час пробувши в Путивлі, згодом сам без дозволу пішов у Запоріжжя[469].

Не викликавши належної уваги до себе з боку московського царя, але заручившись цілковитою згодою низових козаків, полковник Пушкар вирішив виступити проти Виговського зі зброєю в руках: «И тогда воспалился огнь междоусобной козацкой брани на Украйні»[470]. На той час на Україні, ще з часів Богдана Хмельницького, жили особливі наймані або так звані «затяжні» війська, що складалися із сербів, волохів, поляків і німців, які за гроші наймалися воювати за кого завгодно й проти будь-кого. Виговський послав проти Пушкаря двох полковників, Івана Богуна з козаками й Івана Сербина з найманими сербами, всього до 1500 чоловік.

Але цей похід закінчився найнесподіваніше для Виговського. Успіх справи залежав від швидкості дій гетьманського війська. Сам же гетьман залишився у Чигирині, а Богунові й Сербину наказав іти на Полтаву. Але сербський полк через помилку потрапив не в Полтаву, а вийшов до містечка Великих Будищ. Пушкар вчасно довідався про помилку своїх противників і негайно вислав проти них частину городового й запорізького війська, якого «всього до шести і семисот бути могло»[471], під проводом запорізького полковника Якова Барабаша. Барабаш, досвідчений і бувалий вождь, вирішив скористатися з помилки супротивника: він негайно виступив зі своїми козаками з Полтави до Диканьки й тут, за долиною Говтвою, навпроти байрака Ріг Жуків, несподівано напав на сербів. Серби, не сподіваючись небезпеки, спокійно сиділи й готували собі обід. Барабаш завдав їм вирішальної поразки 25 січня[472].

Але прихильників Виговського не злякала ця перша невдача, і миргородський полковник Лісницький негайно послав накази в інші полки, щоб усі начальники на одну ніч зійшлися до нього з військом і разом ударили на Пушкаря й Барабаша. На заклик Лісницького з’явилися: ніжинський полковник Гуляницький, лубенський Павло Швець, чернігівський Оникій Селичихей, прилуцький Петро Дорошенко; до них приєднався зі своїм полком і сам Лісницький. Пушкар, почувши про приготування своїх супротивників, і сам постарався збільшити свої сили: він запросив до себе усіх охочих воювати; тоді до нього потяглися винники, броварники, пастухи, наймити. Пушкар озброїв їх чим попало: рогатинами, косами, киями, утворивши з них окремий полк так званих «дейнек», приєднав до них власний полтавський кінний полк і загін запорізьких козаків на чолі з Яковом Барабашем, після чого вирішив іти проти Гуляницького до Миргорода. Але Гуляницький ухилився від битви й відступив од Миргорода до Лубен, боячись, аби його власне військо не перейшло на бік Пушкаря. Від Лубен Гуляницький відступив далі, до Лохвиці. Пушкар всюди йшов за Гуляницьким, але, не можучи завдати йому шкоди, повернув від Лохвиці на Глинське, а звідти пішов геть; на зворотному шляху він завдав великої шкоди війську Гуляницького[473].

У той самий час із Москви приїхав на Україну боярин Богдан Матвійович Хитрово з дорученням від царя затвердити на новій раді Івана Виговського українським гетьманом. Раду скликали в перших числах лютого в місті Переяславі, на якій Виговського, утретє обраного гетьманом, затвердив царський уряд. Отримуючи гетьманську булаву з рук московського посла, гетьман і вся рада змушені були погодитись на появу царських воєвод в українських містах.

На раді в Переяславі не було ні Якова Барабаша, ні Мартина Пушкаря: весь цей час вони стояли в Гадячі, не наважуючись напасти на Виговського в Переяславі, бо там був посол московського царя, котрому вони вірно служили. 18 лютого 1668 року царський посол покинув Переяслав, а 3 березня запорізькому посланцеві Михайлові Стринджі, який їздив від кошового отамана Якова Барабаша до Москви, подарували три пари соболів, по п’ять, чотири і три карбованці, аби він припинив бунти, умовляв полковника Пушкаря та інших заводіїв і цим послужив великому государеві. Крім того, соболя за два карбованці подарували синові полковника Андрієві Пушкарю за те, щоб він умовив Мартина Пушкаря приїхати в Лубни й розпустити військо. Сам полковник Пушкар отримав за це три пари по п’ять карбованців і одну пару за чотири[474]. Грамотою від 6 квітня цар сповіщав українських полковників про те, що Мартин Пушкар бив чолом і вчинив віру царській величності перед окольничим Богданом Матвійовичем Хитрово в місті Лубнах, обіцяв послухати великого государя й ніяких бунтів не чинити[475].

Так Виговського, який майстерно грав роль відданого царській величності слуги, затвердили на гетьманстві й у Переяславі, а рівно за місяць після того він писав своєму батькові, Остафієві Виговському в місто Гоголів, що з огляду на запрошення його, з одного боку, до Москви, а з іншого на зосередження великої раті в Польщі й Литві, він, озираючись навсібіч, не знає, на що зважитись.

«Не збагну, не відаю, у який бік мені обернутися, прошу тебе, батьку мій добродію, порадь мене»[476].

Тим часом запорожці після від’їзду воєводи Хитрово з Лубен позбавили кошівства свого попереднього отамана Пашка й обрали замість нього якогось Шкурку[477]. На раді, скликаній 20 березня, вони вирішили йти на Чигирин, або ж, переправившись через Самарь, іти до полковника Пушкаря й «по траві» розпочати раду. Водночас українські козаки напали на шуряка Виговського, Івана Бублевського, умертвили його «мучительски», а тіло кинули псам на поживу, не дозволивши ченцеві, який був з ним, поховати його. Джерелом усіх лих гетьман Виговський уважав царську грамоту запорізьким посланцям — Михайлові Стринджі з товаришами: тлумачачи її зміст на свою користь і поширюючи чутку про милостивий дозвіл царя на вільне обрання гетьмана в Запоріжжі, запорожці так збунтували цією грамотою українців, що ті, полишивши жінок, дітей і хати, пішли з міст у Запоріжжя для обрання у гетьмани людини, яка їм буде люба[478].

Помічаючи хмари, що насувалися звідусіль, і бажаючи убезпечити власну особу, гетьман Іван Виговський відрядив до Москви посланців, полковника Григорія Лісницького, Прокопа Бережецького й Івана Богуна з повідомленнями про справи Запоріжжя й України, про заходи для упокорення бунтівників і гультяїв, які влаштовують заколоти. Посланці прибули до Москви 20 квітня з інструкціями від гетьмана й були тричі допитані в Посольському приказі, вперше дяком Юхимом Юр’євим, вдруге боярином Василем Борисовичем Шереметєвим, окольничим Богданом Матвійовичем Хитрово, дяками Алмазом Івановим і Юхимом Юр’євим, втретє — боярином Василем Борисовичем Шереметєвим з товаришами.

Посланці передусім висловили бажання гетьмана послати в шість українських міст — Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів і Миргород — царських воєвод. Для України після Богдана Хмельницького, який допустив воєводу лише в одне місто — Київ, — воєводи в іще шести містах були новим явищем. Далі посланці запропонували залишити на Україні лише 60 тисяч козаків, а решту виключити з реєстру і так із плином часу заспокоїти настрої на всій Україні.

— Ви б’єте чолом, аби великий государ зволив послати у Військо Запорізьке комісарів і виконати списки війська чисельністю в 60 тисяч; але в інструкції, яку ви подали, про це не пишуть ні гетьман, ні полковники, тож чи можна вірити, що ви б’єте чолом від усього Війська?

— Царській величності ми б’ємо чолом про це за наказом гетьмана й усього Війська Запорізького.

— Коли б про цю справу вам наказали бити чолом царській величності гетьман і все Військо Запорізьке, то вам би слід було для певності підписатися під чолобитною своїми руками.

Після цих слів Лісницький наказав писареві своєму підписатися замість полковника і його товаришів на чолобитній, і допит продовжився.

— Перед цим оповідали ви дякові Юхиму Юр’єву, що коли Іван Донець ішов на Чигиринський полк, то багатьох людей порубав, порізав і пограбував, а вчора, будучи в боярина царської величності, ви про це не казали.

— Коли окольничий Богдан Матвійович Хитрово з товаришами пішов із Лубен, то після цього покинув Лубни й пішов до себе й полковник Мартин Пушкар, а Іван Донець почав збирати в Лохвиці гультяїв і згодом пішов з ними на Чигиринський полк; по дорозі гультяї побили й пограбували багато людей; а водночас, почувши про цей похід, збунтувалися свавільники в Миргороді й Лохвиці і вбили двох сотників і трьох челядників Лісницького. Але Івана Донця з його гультяями стримав Мартин Пушкар.

— Вчора ви казали, що полковник Пушкар уже втихомирився, живе вдома, військо своє розпустив, а бунтується новообраний миргородський полковник Степан Довгаль.

— Усі бунти початково виходили від Пушкаря; а тепер він і сам не радий тим бунтам, і хотів би скоритися, але не може від цього відійти, бо його збивають з шляху Стринджа й Донець; свавільників тепер намножилося ще більше і, слід гадати, що Пушкаря від них чекає смерть.

— Писав до царської величності гетьман Іван Виговський, що свавільці усунули в Запоріжжі попереднього кошового отамана Пашка й обрали іншого кошового Шкурку. Вони збираються іти на Чигирин та інші черкаські міста царської величності, а головні бунтарі Стринджа й Донець пішли в Запоріжжя; вони почали розсилати листи про те, начебто царська величність дозволив їм скликати раду на Солониці, по траві, й буцімто до них від царської величності йде на допомогу 40 тисяч ратних людей; тому гетьман просив великого государя послати на Запоріжжя свою грамоту й доброго дворянина впокорити тих бунтівників і свавільників. І великий государ послав свою грамоту, написавши в ній, якою саме була попередня грамота Михайлові Стринджі, і щоб словам Стринджі козаки не вірили і припинили бунти. А після приїзду в Запороги тому дворянинові наказувалося скликати раду, зачитати на ній усім присутнім царську грамоту й закликати козаків не вірити тим словам, які вичитує Стринджа, і припинити бунти. А тих, хто поширює підбурливі чутки, слід покарати за військовим правом, аби відстрашити інших від заколотів і бунтів.

— За ту превелику милість государя гетьман і все Військо чолом б’ють і просять, аби великий государ наказав своєму дворянинові, якого пошлють у Запоріжжя, відібрати послану зі Стринджею грамоту, бо через цю грамоту запорожці повсюди сіють розбрат і розповідають, начебто їм наказано вибити своїх противників; того дворянина слід послати в Путивль, а звідти в Чигирин, звідки гетьман дасть йому провідників і підводи; на Полтаву ж їхати йому буде небезпечно через бунтівників... А Пушкар послав у Запороги свого старшого сина підбурювати бунтівників і свавільників на гетьмана й на черкаські міста; у тому бунті з ним миргородський полковник Довгаль; усі свавільники збираються тепер на Запорогах[479].

На закінчення гетьманські посланці подали цареві одинадцять статей прохання, у яких повторили те, про що говорили в Посольському приказі з боярами й дяками[480].

Москва поспішила скористатися з пропозицій гетьмана Виговського й послала воєводою у Київ боярина Василя Борисовича Шереметєва для укладення реєстру українських козаків.

Покидаючи Москву, полковник Лісницький просив царя приборкати «своїм високим розглядом» давніх крамольників Мартина Пушкаря і Якова Барабаша[481].

Небавом після від’їзду гетьманських посланців на Україну одного за одним послали трьох царських послів: стольника Івана Даниловича Опухтіна з дворянином Никифором Волковим, Івана Алфимова й Петра Скуратова. Стольник Опухтін побачився з Виговським 1 травня 1658 року й відразу мусив вислухати скаргу гетьмана на Пушкаря й Барабаша, котрі, за його словами, руйнували разом з різними гультяями й запорізькими козаками міста й села, вбивали людей і грабували їхнє майно. Пушкар, забувши свою присягу на хресті, закликав до себе Барабаша з запорожцями і знову почав проливати кров християнську; він розсилає листи по містах, називаючи в них гетьмана ляхом і заявляючи, що царська величність дарував йому для війни гармати, прапори й 40 тисяч ратних людей. Гетьман скаржився на нього й цареві, посилав до нього і власних посланців з наказом припинити усобиці, але Пушкар не послухав гетьмана, а його послів бив і у воду садовив. З цих причин, а ні з яких інших, гетьман закликав до себе 40-тисячну татарську орду[482] на чолі з мурзою Карач-беєм, уклав з нею угоду і скріпив цю угоду шертю, аби стояти проти Пушкаря й Барабаша і проти всіх, хто піде на гетьмана війною. Стольник Опухтін почав був умовляти гетьмана не пускати татар за Дніпро і самому не йти війною проти Пушкаря, сповістив усе цареві через гінців, а йому самому, Опухтіну просив дозволити поїхати до Пушкаря й умовити його припинити всілякі бунти. Але гетьман не зважав ні на що й 4 травня, зібравши козаків, вийшов із Чигирина проти своїх ворогів, залишивши стольника Опухтіна й дворянина Волкова в Чигирині. Дійшовши до Дніпра, гетьман послав Опухтіну листа, у якому знову повторив свою скаргу на Пушкаря й Барабаша. За його словами, Барабаш, вийшовши з Запоріжжя, пройшов Потік, Омельник і зупинився у Кременчуці, звідки піде на Максимівку, потім з’єднається з Пушкарем і почне пустошити українні міста[483].

Аби втихомирити Пушкаря й Барабаша, послали другого посла, стольника Івана Алфимова, особисто до Мартина Пушкаря з грамотою від царя. Із Москви він приїхав 9 травня у перше черкаське місто Костянтинів. У Костянтинові посол дізнався, що Пушкар вийшов із Полтави й став табором за кілька верстов від Миргорода. Тоді Алфимов узяв провідників у полковника Степана Довгаля й рушив у табір Пушкаря. Не доїхавши до табору, Алфимов зустрів полковника Мартина Пушкаря й кошового отамана Якова Барабаша; з Пушкарем було зо 2 тисячі козаків, з Барабашем трохи запорожців і 3 невеликі гармати, привезені з Коша. Табір був на річці Говтві, під Красним лугом. У таборі стольник Алфимов вручив Пушкареві государеву грамоту і, крім того, усно переказав йому, аби він припинив усі бунти, не починав нової ради для виборів гетьмана, а жив із гетьманом у згоді, любові й послуху; аби не вірив Іванові Донцю, котрий поширює чутки про відрядження на Україну 40 тисяч ратних людей; угамовував усіх свавільників і не допускав ніякого кровопролиття; а з огляду на те, що він побив полковника Богуна з 500 чоловіками, государ для захисту самого ж Пушкаря наказав послати в місто Полтаву воєводу. Пушкар не визнавав себе винним і відповідав, що Іван Донець діяв сам зі своєї волі, а що він хоч і розбив полковника Богуна й 500 його людей, то в цьому винен сам гетьман: він прислав Богуна з 1500 сербами й ті серби почали нападати на православних християн у Полтавському повіті й хапати їх у полон; тому й побив він 500 із них, захищаючи себе[484].

Після розмови з царським стольником було скликано раду й на ній зачитали царську грамоту, в якій мовилося про те, аби полковник Пушкар раз і назавжди облишив усі чвари й жив із гетьманом у мирі, любові й послуху, а Якова Барабаша, Михайла Стринджу й Івана Донця ні в чому не слухав, бо вони бунтуються, твердячи, начебто навесні має бути рада для обрання гетьмана. Вислухавши царську грамоту, полковник Пушкар відповів, що радо послухає государевого наказу, але навіщо тоді гетьман Виговський, перейшовши Дніпро, став із козаками й татарами за 20 верстов від табору Пушкаря і руйнує церкви божі, проливає кров християнську і хапає людей у полон? На це царський стольник заперечував, що всі ці лиха спричинені самим Пушкарем і можуть припинитися також з його волі, якщо він погодиться скоритися гетьманові.

Коли стольник Іван Алфимов розмовляв з полковником Пушкарем, до нього підійшов Яків Барабаш і почав розпитувати, чи нема у стольника якогось царського наказу для кошового. На це стольник відповів, що за указом великого государя до нього, Барабаша, окремо послали дворянина Никифора Волкова. На це Барабаш заперечив, що ні Волкова, ні когось іншого він не бачив. Тоді царський стольник запитав Барабаша, навіщо він вийшов із Коша з військом на Україну. На це питання Барабаш відповів, що вийшов для того, аби скликати раду й на ній обрати гетьмана, про що в запорожців є й царська грамота. Алфимов сказав, що хоча запорожцям і дали таку грамоту, але це було ще тоді, коли Івана Виговського не обрали гетьманом; а для обрання гетьмана послали боярина Богдана Матвійовича Хитрово; при ньому в Переяславі скликали раду й на цій раді полковники, сотники, осавули, козаки й голота обрали гетьманом Івана Виговського. А Барабаш тепер, незважаючи на це, поєднався з різними бунтарями й думає свавільно обрати нового гетьмана і знову хоче з тими свавільниками проливати християнську кров. У цей час до Алфимова й Барабаша почали підходити інші бунтарі — миргородський писар Сенча, миргородський козак Яків Чернігівець і запорізький козак Михайло Стринджа з товаришами; зібравши біля себе безліч людей, вони здійняли великий крик, почали бунтувати і влаштували своїм полком військову раду[485].

Ця розмова стольника Алфимова з Пушкарем відбувалася 14 травня; того ж дня гетьман послав універсал до запорожців і Полтавського полку, аби вони не вірили своїй старшині й підкорилися йому як їхньому справжньому вождеві, щиро відданому його царській величності.

«Іван Виговський гетьман з Військом його царської величності Запорізьким, старшині й черні, що вийшла з Запоріжжя, також сотникам, отаманам і всьому товариству Війська його царської величності Запорізького, особливо в полку Полтавському, бажаємо доброго здоров’я від Господа Бога. Не знаємо й до цього часу, під чиїм впливом і з якої причини вийшовши з Запоріжжя, ви чините на нас, усе Військо його царської величності, безвинні похвалки, обіцяючи відібрати в нас пожитки наші й життя. Хоч нам уже навіть набридло слухати від частих людей про невинні вбивства, але ми були терплячі до того часу, коли ви, прийшовши до Кременчука й близьких до нього міст, також до Чигирина, не стали погрожувати нам цілковитим винищенням. Спонукувані цим, ми пішли захищати наше життя, а не проливати християнську кров, як запевняє вас про те ваша старшина, під’юджуючи проти нас, і приборкати й відвернути людей свавільних і розбещених від людської крові. Ми мали від його царської величності гарний указ, аби нам жити без ніякої помсти, припинити сварки й неприємності. Отож ми утрималися через указ його царської величності, сподіваючись, що ви послухаєте волю його. Одначе ваша старшина й тепер, здобувши собі якісь особливі грамоти, злою брехнею збурюють свою ж братію, обходячи брехнею вашу простоту. В цьому ви можете переконатися з тієї грамоти, яку нині знову прислали до нас і до всієї старшини й до черні запорізької через Никифора Хрисанфовича Волкова, дворянина його царської величності, якби послати вам список з тієї грамоти, ви б менше вірили; але ліпше було б, якби ви самі прислали двох розважливих товаришів, щоб їм прочитати грамоту й через них прислати список вам. У тій грамоті ясно й грунтовно пише його царська величність, що він не дає дозволу ні на які свавілля, а наказує жити всьому товариству в любові та єдності, під нашим послухом. Можете з того знати про нашу слушність і правдивість, що його царська величність, прийнявши милостиво й ласкаво наших послів, Прокопа Бережецького й Івана Богуна, відпустив їх милостиво, відправив після них з честю й Григорія Лісницького, миргородського полковника, а Іскру[486] з іншими, за їхні шахрайства й неправду, наказав затримувати в столиці. А якби ви цьому не повірили, то можете дізнатись із самої справи, не бачачи їхнього повернення; його царська величність і до нас писав, що їх не випустять доти, доки не буде чолобиття нашого до його царської величності. А що дехто з вашої старшини торочить, буцімто ми найняли орду для пролиття крові християнської, то того вони не можуть довести... Сам Барабаш може бути свідком нашої ласки й поміркованості до нього, — Барабаш, котрий, хоч перед тим і багато лихого вдіяв нам, але нічого з його маєтку ми не грабували, як він бреше на нас; навпаки, і хлібом і грішми йому допомагали, та й тепер, якби він облишив той лихий замір і повернувся до нас, ніякої помсти й ворожнечі від нас не побачив би. Нехай ні він, ні інші не спокушають вас грошима, присланими його царською величністю як платню вам за чотири роки, яких ми в себе не маємо, та й ви не можете сподіватись отримати, — питайте про них у ваших старшин, котрі за всі ті роки й до цього часу тримають у себе й винні, й тютюнові оренди Полтавського полку, а ми в тих маєтках ніякої користі не маємо й повернути їх не можемо. Думайте ж та скоріше присилайте до нас товариство, а якщо того тепер не захочете вчинити, то згодом не буде часу, бо війна вже починається»[487].

Бачачи приготування гетьмана до війни, запрошення ним для цього татар, московський цар уже не міг залишити без уваги цих його дій і послав на Україну стольника Петра Скуратова для нагляду за ним. Скуратов, з’явившись до Виговського, привіз із собою царську грамоту на ім’я Пушкаря і вручив її гетьманові, оголосивши, що такі грамоти надіслані й до запорізьких козаків з наказом «усякі заворушення припинити й супроти гетьмана рокоша не здіймати»[488].

«Ти, гетьман Війська Запорізького, хочеш, аби ми, великий государ, зволили послати на Запоріжжя на попередню нашої царської величності грамоту, яку послали ми до Якова Барабаша з його посланцями Михайлом Стринджею з товаришами, і якою грамотою вони вчинили немало клопоту, перекручуючи її смисл перед простими людьми по-своєму, буцімто їм наказано було обрати гетьмана вільними голосами на Запоріжжі, а тебе ні в чому не слухати... Ти просиш, аби ми новою грамотою присоромили їхню брехню, і ми, великий государ, на твоє гетьманське уклінне прохання, для заспокоєння між вами, нашої царської величності підданими православними християнами, послали на Запоріжжя до кошового й до всього Війська, що є при ньому, на попередню грамоту, надіслану з їхніми посланцями, Стринджею з товаришами, нову грамоту нашої царської величності з описом їхніх провин і з забороною сваволити, бунтувати, починати рокош і з наказом бути слухняними тобі, гетьманові»[489].

Дочитавши до кінця цю грамоту, Виговський роздратовано зауважив: «Цією грамотою Пушкаря не втихомирити, а взяти б його та голову йому скрутити або у військо прислати. Богдан Матвійович Хитрово обіцяв узяти Пушкаря і привести його до мене, а сам не лише не привів, а й підбадьорив, — подарував йому соболів і на волю відпустив, а до Барабаша листа написав, і Барабаш тепер із Пушкарем. Ви понадавали Пушкареві й Барабашу грамот, а від тих грамот і бунти почалися... Не вперше йому такі грамоти посилають, та він, Пушкар, не слухає їх. Нині йду на Пушкаря і скорю його вогнем і мечем, і куди б він не відійшов, хоча б і в государеві міста, то я і там здобуватиму його; хто за нього стане, тому й самому дістанеться від мене»[490].

Метою Виговського було зламати Барабаша й Пушкаря не як особистих ворогів, а як людей, відданих московському цареві, котрі стояли на шляху до здійснення його заповітних планів: спритно обійти московського царя й перейти на бік польського короля. Але вороги Виговського чудово розуміли плани гетьмана і знову піднялися проти нього. Першим про зраду гетьмана заговорив Мартин Пушкар; до нього приєднався новопризначений миргородський полковник Степан Довгаль. 21 травня від імені Пушкаря, Довгаля і «підданих Війська Запорізького, котрі з Коша, й усієї голоти дніпрової» до царя пішов лист зі скаргою на гетьмана за його лихі наміри. Скаржники просили царя збавити їх від гетьмана та його помічників, бо в противному разі вони всіх підданих царської величності занапастять і животи їхні розграбують, а Україну обернуть у ніщо: «Грамот вашої царської величності, даних Військові через Михайла Стринджу, гетьман Виговський і полковник Лісницький нітрохи не шанують і не зважають на них, кажучи, що з грамот вони визнають лише ті, які видані для заспокоєння справи в Переяславі й прийняті всією радою і всією старшиною та голотою Війська Запорізького. Військо Запорізьке, яке зимувало в кошах, останнім часом він, Іван Виговський, голодом морить, із міст кошів у Запоріжжя не пускає. І робить це все він для кримського хана, аби Військо Запорізьке в Коші знищити, — те саме Військо, яке протягом кількох сотень років не може жоден невірний цар із Запоріжжя викоренити. Сам гетьман Виговський, умовивши кошового отамана гетьмана Якова Барабаша і змусивши до присяги кілька десятків кременчуцьких людей, виманив його з Коша, запевнивши через своїх людей і свої листи, буцімто ваша царська величність звеліли запорізьких послів заслати в Сибір і буцімто іншим разом (якщо не зараз) кошовий узагалі їх не побачить. Крім того, гетьман розташував і по містах, і від поля, і від Запоріжжя полки: Ніжинський, Чернігівський і Іркліївський, не кажучи черні, для чого саме він це робить і називаючи їх вартами; насправді ж він наказав старшинам полків хапати запорізьких козаків, а спійманих рубати й розстрілювати. Коли ж викликав із Коша підступом Барабаша, то полки розпустив, залишивши тільки добру сторожу, аби не пустити в Січ запорізьких послів із грамотами вашої пресвітлої царської величності. А тепер, коли ті посли щасливо повернулися назад з милості вашої пресвітлої царської величності, а поперед себе з Путивля послали на Кіш, у Запороги списки з грамот, то відразу ж Військо Запорізьке, згідно з грамотами вашої царської величності, даними для повної ради, вийшло з Коша під проводом холопа вашої царської величності, старшого від війська Опанаса Дядька, і мало йти, згідно з указом, у Переяслав на раду, але до цього не допустив військо окольничий і намісник Богдан Матвійович Хитрово й повернув його з-під Лубен, звелівши одних розпустити по домівках, а інших у суті міста відрядити»[491].

Але донос супротивників гетьмана не досягнув мети й за цим разом. Навпаки, цар, вірячи раціям Виговського, наказав іти на Україну бєлгородському воєводі князеві Григорію Григоровичу Ромодановському й приборкати Пушкаря й Барабаша. Але сам гетьман не дочекався Ромодановського й вирішив діяти без нього.

Отже, ні грамоти царя, ні умовляння його послів не примирили Пушкаря й Барабаша з Виговським, і якщо гетьман зважився діяти проти своїх ворогів зброєю, то й вороги його думали про те ж.

1 червня 1658 року двоє татар з міста Іслам-Кермена свідчили в місті Ярославлі: вони рушили човном рікою Дніпром по дрова, але їх спіймали запорізькі козаки, 60 яких сиділо в 6 дубах. Спочатку їх відправили в козацькі курені, звідти — в черкаське місто Буткали, а з Буткал — у поле до полковника Барабаша. Полковник Барабаш зібрався зі своїм полком у похід на допомогу полковнику Пушкареві проти гетьмана Виговського та його союзників татар. Сам Пушкар стояв неподалік у полі й очікував нападу гетьма