Книга: АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви



АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

 АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Передмова

Аеропорт був буфером між двома світами.

«Кока», боєць 79-ї аеромобільної бригади

Слово від себе

Коли наприкінці 2013 року мій колега Андрій Дубчак, повернувшись після стріму з Майдану, сів за комп’ютер і накреативив аватарку для Facebook, на якій перстень із написом «Україна» повис у мороці над толкінівською битвою з армією Мордора, майбутнє дало про себе знати.

Нам не хотілося вірити у зле, і ми напосілися на Дубчака — мовляв, не множ песимізм, а краще начакловуй світлі перспективи. Андрій нас не послухав і, щоб ми швидше втрачали ілюзії, зробив інсталяцію з протигаза та колючого дроту у себе на столі. Вочевидь, побувавши 1 грудня на вершечку енергетичного вихору Майдану, знімаючи море людей камерою GoPro з маківки «йолки» (це відео поширили світові агенції), Дубчак відчув щось більше, аніж могли тоді передбачити ми.

Може, вулицю Інститутську, на якій він уперше побачив убитих людей, може, беззахисність Небесної Сотні з її дерев’яними щитами та пластиковими касками, може, холодний асфальт під колінами затиснутих у кільце комісарами «русской весны» харківських та донецьких активістів Євромайдану, а може, й «зелених чоловічків», відтиснутий Крим і підпалений зсередини Донбас.

Але коли через рік, у грудні 2014-го, Андрій змінив картинку, додавши туди вежу Донецького аеропорту, всі вже розуміли, де саме та толкінівська «Чорна брама, що розділяє світи».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Скриншот обкладинки facebook-сторінки Андрія Дубчака, зроблений у грудні 2014 року


Ми відчуваємо майбутнє. Воно промовляє до нас зі сторінок написаних книг, стукає з того боку комп’ютерних моніторів, засилає образи й слова з широкоформатних кіноблокбастерів. Водночас ми самі постійно форматуємо його. Ми змінюємо майбутнє нашими діями, засіваємо те, що ще не стало реальністю, нашими ідеями й фантазіями.

Тож чи варто дивуватися, що уся атмосфера ДАП: його коридори, його небезпека, що чатує за кожною стіною, і зверху, і знизу, його невтишний бій, його неможливість зробити крок назад, його морок і світло, стали такими собі перенесеними у життя Counter-Strike чи тими іншими «стрілялками», якими так полюбляють бавитися хлопчики віком 10+.

У Донецькому аеропорту все стало реальністю: зброя грілася в руках, танк стріляв прямою наводкою, і осколки мін таранили бронежилети, і поранення горіли болем, і смерть забирала назовсім того, кого щойно торкався рукавом.

От тільки затятість захисників виявилася якоюсь незбагненною, якоюсь нелогічною і для багатьох неочікуваною. Тому й з’явилося слово «кіборг». Бо як іще назвати тих, хто без сну і їжі, у цілковитому оточенні й удень і вночі боронить те, що, здається, вже жодної цінності ні для кого не становить?!

Ця «безцінна цінність» Донецького аеропорту, як видається, тільки у тому і полягала, що саме це місце раптом захотіли захищати. І то так захотіли, ніби вся Україна, з її синім небом та золотими полями, з її дітьми та дівчатами, з її матерями, що чекають і вірять, стояла за аеропортом і дивилася з надією на тих кіборгів, мов на останніх своїх захисників.

Так чомусь сталося. А може, так мало статися?!

Уся гіркота анексії Криму, уся безкарність «зелених чоловічків», усі «відтиснуті» військові частини, літаки й кораблі, уся нахабність і демонстративна жорстокість «русской весны», уся заблокована «мирним населенням» військова техніка, усі інформаційні бомби про «розп’ятого хлопчика», уся зрада і боягузтво, уся ця добре спланована тотальна навала раптом, як казав Гегель, «перейшла у своє інше» — у затятий спротив.

Дія викликала протидію. Місце цієї протидії могло бути будь-де. Але історія вибрала для себе нещодавно оновлений Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва.


Попередження для читачів

Ця книга, як і сотні інших книг та фільмів, які розповідатимуть про 242 дні боїв в АДу (аеропорту «Донецьк»), ніколи не приноситиме заспокоєння чи насолоди. Читати, слухати й дивитися про аеропорт — боляче.

«Таке життя», — як писав Курт Воннегут у своїй «Бойні номер п’ять». Так уже влаштований світ, що посеред мороку і смороду безглуздих масових убивств, які назвали «війною», у критичні моменти завжди з’являються ті, хто рятує інших, часто ціною власного життя й страждань, здебільшого навіть не усвідомлюючи до кінця, чому вони це роблять.

І навіть розпитувати про це — справа не з легких. Не завжди ті, хто «пройшов крізь вогонь», хочуть і можуть говорити. Пережите тримає їх у напруженні, приходить у снах голосами загиблих товаришів, знову й знову стріляє танками і пробиває захист снайперськими кулями. А той, хто запитує, мимохіть приміряє на себе почуте й просто не уявляє, що робив би сам, якби там був.

Оборонці Донецького аеропорту теж цього не уявляли, але йшли туди. Ішли тому, що цей шмат бетону, ця стандартна металево-гіпсокартонна конструкція перетворилася для них на толкінівську «Чорну браму», а ця точка на карті стала місцем їхньої індивідуальної війни, місцем битви з Мордором за перстень володаря світу, на якому вибито «Україна». Конструкція не витримала, перстень розплавився, Україна залишилася.

З огляду на це зібрані у книзі розповіді захисників Донецького аеропорту — усе опубліковане про оборону ДАП і те, що буде писатися, — можуть стати поштовхом для самовизначення: усе одно вам чи ні, за якими правилами жити, чи потрібні вам свобода і справедливість і чи справді країна, яку ви вважаєте своєю, вартує того, щоб за неї так боротися.


Короткий опис подій

Початок оборонної епопеї поклала відмова 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виконати ультиматум бойовиків і без бою покинути Донецький аеропорт.

Спецпризначенці прибули в аеропорт ще у квітні 2014 року. Вони просто перебували на території, щоб тримати під контролем стратегічний об’єкт, оскільки під час так званої «Русской весны» сепаратисти вивісили на терміналі прапор угруповання «ДНР». Проте аеропорт і далі працював у штатному режимі.

Українські військові, щоб не лякати цивільних, за наказом розмістилися в ангарі й не заходили у термінали. Пізніше, за їхніми словами, вони охороняли завезені туди бюлетені. Центральна влада ще сподівалася, що Донецьк візьме участь у дострокових президентських виборах.

У ніч з 25 на 26 травня бойовики зайняли підходи до аеропорту й проникли у новий термінал. Вони запропонували українському спецпідрозділу «постріляти у повітря» і через визначений час без втрат покинути об’єкт. Українські військові у відповідь зайняли оборону й викликали підмогу.

Перший постріл 26 травня зробив український спецпризначенець. Він побачив на даху нового термінала бойовика, який цілився з ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу) «Ігла» у літак, що пролітав на малій висоті над аеропортом. Розповідь про це з перших уст є у книзі.

Бійці 3-го полку Кіровоградського спецназу організували у Донецькому аеропорту вогневі позиції й відпрацювали тактичні прийоми оборони об’єкта, який не мав особливих укріплень, підземних бункерів та ходів. Новий термінал ДАП, як і більшість сучасних споруд, складався переважно з металевих конструкцій, скла й гіпсокартону.

Особлива роль в організації захисту й утримання аеропорту «Донецьк», за словами безпосередніх учасників оборони ДАП, належить полковнику Олександру Трепаку (позивний «Редут»). Трепак не лише організував оборону приміщень ДАП, а й створив систему роботи артилерії, так звану карусель, за якою «арта працювала» по дальній, середній і ближній зонах, допомагаючи зупиняти атаки бойовиків. Бійців спеціально вчили таким чином коригувати вогонь.

Багато нестандартних ефективних рішень, які рятували життя й стримували супротивника, належать старшому лейтенанту Євгену Подолянчуку з позивним «Скаут», командиру групи, вихованцю Пласту, відміннику факультету розвідки Академії сухопутних військ.

Двадцятитрьохрічний Євген Подолянчук загинув 14 вересня 2014 року, захищаючи Донецький аеропорт. «На ньому все трималося. Він усе придумував і організовував. Він усіх заряджав і підтримував», — кажуть про Подолянчука його бойові товариші.

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Євген Подолянчук на позиції у ДАП. Кадр із фільму «Ніхто, крім нас»


Кіровоградські спецпризначенці утримували ДАП, фактично перебуваючи в облозі. З ними була ще рота 93-ї бригади. За три місяці боїв оборонці аеропорту виснажилися, мали убитих і поранених. У вересні на підмогу прорвалися бійці «Правого сектору». А коли полковник «Редут» отримав поранення і був евакуйований, на оборону Донецького аеропорту з жовтня 2014 заступили десантників.

Усю відповідальність за організацію оборони ДАП узяв на себе Максим Миргородський (позивний «Майк»), тоді майор ВСУ, командир 1-го батальйону 79-ї аеромобільної бригади.

Ті, хто воював разом із «Майком», дають йому найвищу оцінку. За розповідями бійців, командирські й людські якості Максима Миргородського стали одним зі своєрідних магнітів, які заохочували добровольців іти в аеропорт.

Запит на командира, якому можна довіряти, у Донецькому аеропорту був реалізований. І не тільки «Майк» чи «Маршал», якому належить першість в організації ефективної інформаційної кампанії з формування впевненості, що «Україну є кому захищати», а й багато інших людей проявили себе талановитими командирами.

Дехто з них мав за плечима війну в Афганістані, участь у миротворчих операціях, військову освіту, а деякі проявили командирські здібності, не пройшовши до цього навіть строкову службу.

До цього додалася і потужна підтримка суспільства, і волонтерська допомога у вигляді спеціального обладнання, і постійна увага ЗМІ, і «стратегічна зброя» — дитячі малюнки та листи. Захисники Донецького аеропорту мали ті малюнки за талісмани, носили їх за бронежилетами, розвішували на стінах, запихали під броню танків та БТР. Бійці кажуть, що дитячі листи підтримували їхній дух у найважчих ситуаціях.

У подальшому військовослужбовці ЗСУ і бійці українських добровольчих батальйонів ішли захищати ДАП не за наказом, а добровільно. У розповідях учасників оборони часто зустрічається фраза: «Я хотів потрапити в аеропорт».

І це при тому, що не лише перебування у ДАП, а й сама дорога до нього були смертельно небезпечними. Особливості проходу конвоїв, що під обстрілами доставляли у термінали на ротацію бійців, боєкомплект, воду та харчі, а назад забирали поранених та убитих, детально описані захисниками аеропорту як надзвичайно вражаючі епізоди.

З кінця серпня 2014 року бойовики почали використовувати проти захисників ДАП системи залпового вогню «град», «ураган», артилерію й танки.

Активізацію атак на ДАП з початком осені експерти пізніше пов’язали з підготовкою до підписання 5 вересня Мінського протоколу і 19 вересня — Мінського меморандуму, що зафіксували досягнуті у столиці Білорусі домовленості про врегулювання конфлікту на сході України. Відповідно до них мало відбутися негайне припинення вогню, а також відведення важкого обзроєння від узгодженої лінії розмежування. Ця лінія встановлювалася по тих позиціях, які займала кожна зі сторін станом на 19 вересня.

Захисники Донецького аеропорту, попри постійні атаки супротивника, на той час утримували летовище, а це означало, що лінія розмежування щонайменше мала б проходити територією ДАП або ж околицями Донецька. Саме звідти, на 15 км в обидва боки, згідно з домовленостями, треба було відводити важке озброєння.

Між тим Донецький аеропорт у Мінських домовленостях не згадується, але до Меморандуму додано таблицю географічних координат населених пунктів на лінії зіткнення та карту відведення озброєння. Саме на ці додатки посилаються ті, хто звинуватив Петра Порошенка у тому, що він «здав ДАП у Мінську».

Натомість президент Порошенко уже з жовтня починає активно згадувати захисників Донецького аеропорту у своїх виступах, зустрічається з кіборгами і навіть телефонує їм у термінал. За його словами, у ДАП захищають «всю Україну», адже якщо здати аеропорт «Донецьк», то «ворог буде в Борисполі чи у Львові». Президент каже, що слово «кіборг» стало «символом незламності українського духу, того, як українці вміють воювати».

Водночас ситуація в районі Донецького аеропорту, попри оголошене перемир’я, дедалі ускладнюється. Колишній керівник зовнішньої розвідки України генерал Микола Маломуж в ефірі Радіо Свобода заявляє, що у жовтні до ДАП бойовики «підтягнули систему “Тюльпан” із боєзарядами до 130 кг, що використовуються для нанесення ударів по бліндажах та укріплених спорудах». Маломуж стверджує, що це російське озброєння, оскільки українська армія «тюльпанів» не має.

Настає час, коли навіть просто перебувати на території Донецького аеропорту — випробування не для слабких духом, не те що тримати оборону й відбивати атаки.

Попри це, бійці знаходять іще сили для жартів, іронізують щодо побутових умов та страшилок російської пропаганди.

Про одну з тез інформаційної війни, що примусила ненавидіти українців, а саме щодо «переслідувань російськомовних», активіст Майдану, доброволець ДАП, а пізніше капітан-лейтенант ВМС Максим Музика сказав: «Мені завжди хотілося висловитися про “ущемлення росіян”. Так ось, пліч-о-пліч зі мною, російськомовним патріотом, воюють у Донецькому аеропорту хлопець із Ростова і колишній офіцер Псковської дивізії. По рації переговори ведуться у 99 % випадків на “армійському діалекті” російської мови із застосуванням відповідної лексики».

Журналісти Радіо Свобода спільно з колегами із веб-порталу «Слово і Діло» склали перелік підрозділів, бійці яких захищали Донецький аеропорт і позначили на мапі аеропорту ключові дати оборонної епопеї.

За рахунок того що в умовах щоденних тривалих боїв у самому ДАП і на прилеглих територіях спільно тримали оборону та взаємодіяли представники різних військових підрозділів і родів військ, бійці ДУК «Правий сектор» та інших добровольчих батальйонів, виникла принципово нова спільнота захисників України. По-суті, під час оборони Донецького аеропорту сформувався кістяк нової народної армії України.

Вежа Донецького аеропорту стала впізнаваною, її зображення активно поширювали у соціальних мережах як символ затятої боротьби. І на момент, коли через щоденні обстріли з танків 13 січня 2015 року вежа ДАП упала, вона вже стала мемом і жила своїм віртуальним життям.

Тож із кінця травня 2014 року проросійські бойовики та сепаратисти весь час атакували аеропорт, але українські бійці тримали оборону навіть після того, як ДАП повністю втратив стратегічне значення.

Кіборги вийшли з термінала аж наприкінці січня 2015 року, коли бойовики підірвали колони й обвалили перекриття поверхів, а операція із деблокування зазнала невдачі. У ніч на 21 січня частина оборонців ДАП під прикриттям туману пішки покинула аеропорт, а частина залишилася з пораненими, і всі вони потрапили у полон.


Хто атакував Донецький аеропорт

Серед тих, хто атакував захисників аеропорту «Донецьк», були як так звані ополченці-сепаратисти — місцеві жителі та перебіжчики-силовики, які підтримали ідею відділення Донбасу від України, так і приїжджі бойовики — громадяни Росії та інших країн, які приїхали повоювати, а також кадирівці й «відпускники» російських військових підрозділів.

Захисники Донецького аеропорту називали своїх супротивників «орками», «зомбі» або «сепарами», а ті їх — «укропами», «майданутими» й «украми».

Захисник Донецького аеропорту Тарас із позивним «Вальтер» так змалював у розповіді Радіо Свобода свого ворога: «Ворогом у першу чергу є верхівка влади у Кремлі. А маріонетки на Донбасі — це люди, які не мають ні Батьківщини, ні державності, ні прапора. Люди, які народилися хай ще за Радянського Союзу, але в Україні. Люди, які жили в Україні, але ніколи її не любили, не поважали. А коли їм пообіцяли краще майбутнє, вони відразу зрадили. Серед цих людей є навіть дуже багато молодих хлопців, які у свій час проходили строкову службу в українській армії, у Збройних силах України, складали присягу — і вони її зрадили, оце найбільша біда».

У свою чергу прихильники сепаратизму, які брали участь у боях за Донецький аеропорт, теж називають українських бійців «зрадниками, бо зрадили нашу спільну велику країну — Радянський Союз і продалися олігархам та американцям».



Шахіда Якуб, журналіст «Настоящего времени» — спільного проекту Голосу Америки та Радіо Свобода, — працюючи над документальним фільмом про останні дні оборони Донецького аеропорту («Аэропорт Донецк»), записала кількох сепаратистів та бойовиків.

Один із них, формально громадянин України, житель Донеччини, колишній афганець, учасник операції з захоплення Слов’янська з позивним «Душман», так пояснює свою участь у боях: «Людина дає присягу одну — батьківщині. Я її дав — Радянському Союзу. Земля у нас одна, я не міг її ділити. Ну, так і вийшло. Я знаходжусь на своїй батьківщині — на Донбасі».

«Душман» каже, що спочатку воював у Слов’янську, а потім став інструктором, погодившись на пропозицію командира батальйону «Восток» Ходаковського:

«Двадцять п’ятого травня 2014 був виїзд батальйону “Восток” з площі Леніна. Я з Ходаковським зустрівся. Операція мала бути блискавичною, за даними, все мало складатися добре. В аеропорту стояв кіровоградський спецназ, і ми мали їм поставити ультиматум, щоб вони пішли. Ніхто не думав, що восьмимільярдний проект буде настільки знищений», — розповів сепаратист.

За його словами, «вночі в аеропорт пішла група російських добровольців — група “Іскра”, група Чеченської республіки і наша слов’янська група. Групи були підготовлені, але у нас не вистачало протиповітряного озброєння. Єдине, що з важкого було, — це АГС-17 (станковий автоматичний гранатомет. — Ред.) і два боєкомплекти до нього. Нам відкрили карткою пожежний вхід».

«Душман» пояснює, що усі були впевнені, що ворог «подивиться на нашу силу й покине територію аеропорту», але сталося інше. Він каже, що, перебуваючи на даху, побачив вертольоти і літаки й скомандував усім спускатися вниз. «Нас почали обстрілювати, але ховатися в аеропорту було ніде, бо там “глухих” приміщень майже немає, а відходити у поле було б просто самогубством».

Коли до шостої вечора уже були поранені та убиті, то, за словами «Душмана», вирішили підігнати «КамАЗи» й виїжджати з аеропорту. В один «КамАЗ» повантажили поранених і сіли самі, а в інший завантажилася група «Іскра».

«Я йому казав не садити людей в одну машину. Це були добровольці з Російської Федерації, хороші хлопці. Їхній “КамАЗ” був обстріляний з гранатометів і стрілецької зброї, повністю вся група загинула. З урахуванням того, що розстріляли два “КамАЗи”, десь біля 50 людей загинули», — стверджує «Душман».

Серед тих, кого записала Шахіда Якуб, є й громадянин Росії Арсеній Павлов із позивним «Моторола», внесений у перелік осіб, яким заборонено в’їжджати на територію Євросоюзу.

«Моторола» розповів, що приїхав до України «защищать русских», бо на Майдані — «фашисти», а у нього ще «після Осетії й після деяких чеченських подій, коли там ловили українців у Чечні, негатив був до України». Про себе «Моторола» каже, що був військовим, «чотири з половиною роки прослужив у російській армії, з них три роки у морській піхоті й рік та сім місяців у спецназі ГРУ».

Зі слів «Мотороли», «його люди зі “Спарти”, люди Гіві у взаємодії з людьми “Сомалі”, “Пятнашки” й Російської православної армії могли за тиждень зачистити аеропорт повністю», але завадили Мінські домовленості.

«Вони просто жили там, поки нам не дали наказ взяти їх штурмом», — каже він про захисників Донецького аеропорту.

Ватажок бойовиків каже, що «українські й російські ЗМІ роздули з цього таку епопею, прямо “куликовську битву” зробили, а насправді ми просто виконали завдання — взяли під контроль будівлю».

«Моторола» наголошує, що кіборги утримували невелику частинку термінала, і, якби йому дозволили, він «прямо там би їх спалив». Але при цьому бойовик заперечує, що його люди використали газ проти захисників ДАП і в свою чергу перекладає відповідальність за хімічну атаку на український Генштаб.

«Ну звідки у нас газ? Який? Пропан-бутан? Це їхнє керівництво не пожаліло їх. Спочатку використало проти них “гради”, “урагани”, загнало їх у кут, а потім хотіло їх знищити як свідків. Тож вони використали газ. Вони їх там весь час методично знищували», — каже бойовик.

Так само «Моторола» заперечує, що убивав полонених, зокрема захисника ДАП колишнього миротворця ООН Ігоря Брановицького.

«Я полонених не розстрілюю. Це не моє завдання. Прийде час, прийдуть люди, які їх розстріляють. Я навіть не знаю, про кого ви говорите. Для мене вони були всі один на одного схожі», — стверджує Арсеній Павлов.

Попри це моніторингова група Amnesty International повідомляє, що має інформацію про свідків, які бачили, як Павлов убив полоненого кіборга Брановицького.

Ідеться про це й у кількох спогадах бійців, надрукованих у цій книжці.


Як збирали матеріали для книги

Радіо Свобода почало висвітлювати події у Донецькому аеропорту ще задовго до того, як стало зрозумілим, що саме цьому місцю випала чи не ключова роль у знищенні міфу про неспроможність українців захищатися.

За великим рахунком, робота над документальною книгою про оборону Донецького аеропорту розпочалася з того моменту, як ця точка на карті України стала гарячо ю.

Новини, фотографії, відео, коментарі, повідомлення у соціальних мережах — усе, що проливало світло на протистояння між проросійськими бойовиками, сепаратистами й українськими силовиками, ми публікували на сайті української редакції Радіо Свобода, висвітлювали у радіопрограмах та телепроектах.

Журналісти Радіо Свобода спочатку почали записувати розповіді волонтерів, які допомагали захисникам аеропорту, а пізніше, коли це стало можливим, і самих кіборгів.

Спеціально для книги розповіді захисників летовища почали збирати з травня 2015 року. Тоді багато бійців дозволяли називати тільки свій позивний або ім’я. У багатьох із них ще не загоїлись рани, душевний біль не давав говорити, хтось із їхніх товаришів був у полоні, про когось не знали, де він — серед живих чи серед мертвих.

Журналісти й кореспонденти Радіо Свобода шукали контакти захисників Донецького аеропорту, йшли до них у госпіталі, їздили у військові частини й на полігони, напрошувалися у гості, зустрічалися у парках та запрошували бійців до студії.

Усіх ми просили назватися, повідомити, коли й у складі якого підрозділу були у ДАП, відновити хронологію подій і дати оцінку тому, що відбулося.

За час підготовки книги Радіо Свобода направило десятки інформаційних запитів до різних структур, щоб отримати потрібну інформацію чи дозвіл на інтерв’ю. Неодноразово ми зверталися до Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних сил України.

Також ми отримали узагальнюючу інформацію про участь ДУК «Правий сектор» в обороні аеропорту.

Як повідомила член Проводу руху «Правий сектор» Олена Білозерська, «орієнтовно 10 вересня на територію аеропорту зайшла група розвідки на чолі з командиром 2-ї штурмової роти ДУК ПС “Барсом”. Група відбула першу ротацію й 17 вересня повернулася на базу».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перша ротація ДУК ПС на чолі з «Барсом» повернулася з ДАП на базу. 17 вересня 2014 року


Після них на оборону ДАП заступили бійці 5-го окремого батальйону і пе­ребували там постійно на ротаційній основі до листопада. Тоді керівництво ДУК ПС вирішило вивести своїх бійців з терміналів і зосередитися на утриманні селищ Піски, Водяне та відвойованого Опитного.

«Усе, що ми могли зробити — утримати аеропорт, допомогти військовим його укріпити, — ми зробили. Зараз аеропортом будуть опікуватися тільки Збройні сили України», — сказав 12 листопада 2014 року комбат «Чорний».

Загалом в обороні безпосередньо Донецького аеропорту взяли участь 120 бійців ДУК ПС. Ще були ті, хто прикривав аеропорт з Пісків, але не були у самому ДАП.

Найбільше відзначились групи «Барса» й «Опера», але, за словами Олени Білозерської, ДУК ПС «вшановує усіх учасників оборони».

Представники інших підрозділів ЗСУ, які були в аеропорту, підтверджують сміливість, рішучість та активність бійців «Правого сектору».

Ось, наприклад, як розповідає про героїзм бійця ПС «Каспера» військовослужбовець із позивним «Фрол»: «Усе здригається щохвилини. Як чуєш звук міномета, то долетить через 5—7 секунд, і буде вибух. А від танків тільки спалах і розриває все. Біля нас розірвався снаряд. “Каспер” знайшов мене у диму і на ношах відтягнув у безпечне місце. Він мені життя врятував, а сам загинув через дві години від осколка міни. А в нього діти!»

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Добровольці «Правого сектору» 18-річний Сергій Табала, позивний «Сєвєр». Загинув. 19-річний студент КНУ імені Тараса Шевченка Святослав Горбенко, позивний «Скельд». Загинув


Окрім «Каспера», з бійців ДУК ПС загинули ще 19-річний студент факультету філології Київського університету імені Шевченка — Святослав Горбенко із позивним «Скельд» і 18-річний сумчанин — Сергій Табала із позивним «Сєвєр».

Ще четверо бійців ДУК, «Сєва», «Морпєх», «Хруст» і «Сифон», загинули у боях на території, що прилягає до Донецького аеропорту, а троє — «Чорний», «Двадцять четвертий» і «Дальнобій» — у селищі Піски.

Медичну службу ДУК ПС «Госпітальєри» практично з нуля створила активістка Майдану медик-волонтер 19-річна Яна Зінкевич. Спочатку вона фактично самотужки займалася наданням невідкладної допомоги й евакуацією поранених з Донецького аеропорту.

За даними «Госпітальєрів», за час участі ДУК ПС в обороні ДАП з середини вересня 2014-го до кінця січня 2015-го поранення отримали 55 бійців ПС і 10 зазнали контузії. Точно відомо, що 17 з них були поранені безпосередньо у терміналах.

Командир ДУК Андрій Стемпіцький (позивний «Летун») вважає, що бійці Добровольчого українського корпусу «надихали інших своєю сміливістю, не будучи офіційним підрозділом, і вписали героїчні сторінки в історію оборони Донецького аеропорту, показали приклад незламності, високої мотивації й готовності воювати у найскладніших умовах».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Яна Зінкевич


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

За версією «Барса», захисників ДАП «почали називати кіборгами після бою, коли бійцям ПС на посту “Єнот” у старому терміналі разом з іншими захисниками вдалося відбити атаку омського спецназу».

Розповіді учасників боїв за аеропорт «Донецьк» згруповано у розділи, що відповідають періодам оборони ДАП. У окремий розділ винесені інтерв’ю з людьми, які не лише презентують певні умовні групи учасників подій (боєць, генерал, капелан, волонтер, журналіст, доброволець-майданівець), а й дають узагальнюючі характеристики оборони Донецького аеропорту.

Деякі думки цих учасників подій збігаються із висновками військових експертів та безпекових аналітиків України, Росії, США та Канади, що містяться у розділі «Коментарі».

Уже з перших інтерв’ю стало очевидно, що розповіді людей про те, що вони бачили на власні очі, відчули на дотик, пережили психологічно й фізично, попри свою «об’єктивну суб’єктивність», мають велике значення для розуміння подій. Деталі з оповіді одного учасника доповнюють лаконічну розповідь іншого, суха інформаційна канва обростає візерунками емоцій, збіги підштовхують висновки, і врешті з’являються відповіді на ключові запитання: що і чому захищали кіборги у ДАП усі 242 дні.

Розповіді захисників Донецького аеропорту

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Квітень—серпень

«Сепаратисти прикривалися цивільними і нам не дозволяли стріляти», — спецпризначенець


Олександр, боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, тримав оборону Донецького аеропорту п’ять місяців: з квітня до вересня 2014 року. Він розповідає, як охорона аеропорту впустила бойовиків, як сепаратисти вмовляли здати летовище без бою, а також про подолання психологічного бар’єру першого бою, подвиг водіїв підрозділу і вбивчий вплив російської пропаганди:

— Шостого квітня ми були на казарменому положенні. Увечері нам сказали збиратися, видали боєприпаси, зброю, необхідні речі. Ми повантажилися на «Урали» і поїхали до Кривого Рогу. Там сіли на літак, пам’ятаю його бортовий номер — 413-й. Потім його збили у Луганському аеропорту.

Ми не знали, куди летимо, доки не прочитали через ілюмінатори слово «Донецьк» на аеропорту. Коли ми увійшли, нас одразу розмістили, але у новий термінал не пустили: мовляв, там люди.

Наступного дня я повідомив сім’ю, що перебуваю в Донецьку. На той період там було тихо, тому рідні особливо не хвилювалися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал Донецького аеропорту під час проведення Євро-2012


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ми взагалі охороняли бюлетені. За день до того прилетів літак із бюлетенями, — здається, 15 тон їх привезли, — вивантажили й склали в ангарі. Наше завдання було охороняти ті бюлетені, адже планували, що вибори у Донецьку пройдуть. Відповідно у день голосування з дозволу наших старших до нас мали під’їжджати машини, вантажитися та їхати на дільниці.

Декілька машин — здається, три легкових машини — приїхали і трохи взяли бюлетенів. Це була якась незначна кількість, якісь крихти з того, що було… І все.

Пам’ятаю, після всього ми ходили по аеропорту і натикалися на написи: «Дільниця така, дільниця така». Це працівники аеропорту планували розміщувати дільниці, понатягували нитки з папірцями. Та не так сталося...


Перший штурм

— Усе змінилося одразу після виборів — з неділі на понеділок 26 травня відбувся перший штурм. За день до цього, о 10-й годині вечора, сепаратисти намагалися провести розвідку, під’їхали до нас майже впритул і зайняли позиції. Ані вони, ані ми вогонь не відкривали. Вони постояли та поїхали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Український боєць оглядає у бінокль околиці аеропорту. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Наступного дня ми розділилися: половина перебувала на постах, половина відпочивала. Я був на посту. До нас під’їхали і сказали: «У нас гості». Ніхто з нас до пуття не розумів, у що це може вилитися, що робити і як себе поводити. Відверто скажу: стало страшно.

Сепаратисти психологічно тиснули на нас: зайняли вищу домінуючу точку, розгорнули там зброю. Без перешкод зайшли до нового термінала — охорона опору не чинила, хоча мала автоматичну зброю.

Перед цим нам заборонили там перебувати: сказали, що озброєні люди не потрібні, не варто лякати людей — тоді літаки літали. А сепаратистів, по суті, вони просто впустили.

Бойовики підійшли до нас о третій годині ночі, а бій почався о тринадцятій з копійками. З третьої години ночі до першої години дня точилися дискусії: вони вийшли на наші частоти й психологічно обробляли. Казали, що повбивають нас.

З ними спілкувався лише один із наших старших командирів. Він уміло — і це його велика заслуга — затягував час. Доки цей командир відволікав увагу сепаратистів, інший спілкувався зі штабом і чекав, коли скоординують роботу авіації.

Ми ж із сепаратистами не спілкувалися, розуміючи, що перед боєм зайві емоції недоречні. І так було важко, перший бій… Ми як могли підтримували один одного і намагалися поводити себе так, щоб не вводити в паніку товаришів. На той час це було найголовнішим.


«Лише одна військова частина ЗСУ в Донецьку не здалася»

— Вороги вимагали від нас здати зброю — казали, тоді випустять. До речі, за тиждень до того в такий спосіб роззброїли міліціонерів: взяли в облогу, психологічно натиснули — і ті здали зброю. Можливо, навіть із тієї самої зброї по нас вели вогонь. Вони сподівалися, що ми так само відійдемо й обійдеться без втрат.

Загалом, дуже багато військових частин у Донецьку здали за домовленістю, за кримським сценарієм. Брали в облогу, налагоджували зв’язок і казали: «Ви стріляєте — ми стріляємо. Ви в нас не цілитесь — ми у вас не цілимося. Ви відстрілюєте весь боєкомплект. Кажете, що виходите. Здаєте зброю. Ви чинили опір. До вас нема жодних претензій, але ви вирішили врятувати людей». Отак домовлялися.

Єдина військова частина Збройних сил України в Донецьку, що не здалася, — це частина протиповітряної оборони поблизу Донецького аеропорту. До них приїздили, але командир сказав: «Ні!»


«Сепаратисти прикривалися цивільними»

— Основним психологічним ударом для сепаратистів стала робота авіації. Зайшли два Су-24 і здійснили по два удари. Заходили з боку сонця, так красиво, професійно. Ми прикривали тил.

Але у противника теж було своє прикриття — із житлового будинку вони вели вогонь із ПЗРК. Їхня ракета пішла по літаку, але йому вдалось ухилитися.



Сепаратисти фактично прикривались цивільними. Ми запитали «старшого», чи можемо працювати по тій вогневій точці, і він сказав: «Ні в якому разі». Вони вели вогонь по нас — ми не відповідали. Той день пройшов без втрат, тільки двоє поранених.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Український Су-24 наносить авіаудар по позиціях сепаратистів біля аеропорту. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Ми перебували в сріблястому ангарі. Дії сепаратистів були, скажемо так, хаотичні. Вони пробували наступати зі стрілецькою зброєю, але після першого авіаудару в них почалася паніка. Бойовий дух підупав, бо зрозуміли, що немає сенсу автоматами воювати проти літака. До того ж після першого удару ніхто не знав, чи буде другий. Ми ж тримали позиції, вели вогонь — виконували свою роботу. Бій тривав дві доби.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вантажівка з проросійськими бойовиками біля аеропорту Донецька. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


«Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою»

— Після першого військового досвіду вже стало видно, хто є хто: на кого можна покластися, а хто зовсім не придатний для війни. Було таке, що люди забивалися в куток — і все. Лише тепер я можу сказати, що не всі підходять для армії. Це суто генетично, інстинкт самозахисту — або ти нападаєш, або лише захищаєшся.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовики під час штурму Донецького аеропорту 26 травня 2014 року. Кадр з відео REUTERS


Добровольці знають, куди вони йдуть. Це основне. Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою. Серед мобілізованих є толкові люди, але їх небагато. І найголовніше — вони погано навчені.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал ДАП після перших боїв. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Військовослужбовці, які служили, мають елементарне уявлення про тактику: вони знають, як поводити себе. А непідготовленим під час бою командир постійно говорить, кому куди йти та що робити. І якщо раптом щось трапиться з командиром, вони стають не бойовою одиницею, а непідготовленими людьми з автоматами — і все. Тому головне завдання командира — навчити своїх людей, щоб у разі необхідності звичайний солдат зміг повести за собою людей.

Наші командири навчали нас усьому: стріляти зі всіх видів зброї, водити всі види техніки, і навіть люди, які не мали водійських прав, не вміли водити, там навчилися їздити на легковому транспорті, потім на вантажному — на «Уралах», на «ЗИЛах», — кожен міг стрибнути за кермо і повести технічний засіб за потреби.

Дуже добре спрацювали водії з нашого полку. Вони врятували багато техніки. Вона стояла не по-бойовому, а рядочком, одна машина за одною в зоні досяжності стрілецької зброї сепаратистів. Хлопці вдвох сідають у машину, їдуть, далі один вискакує, сідає за іншу. Одну ставлять — наступну беруть, і так вони ходка за ходкою під вогнем перегнали всю техніку. Як казали: чи зухвалі, чи відчайдушні.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сепаратисти беруть участь у штурмі ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


«Тіло загиблого товариша не могли вивезти місяць»

— Переломний момент був, коли Стрєлков вийшов зі Слов’янська і зайшов у Донецьк. На третій день він вирішив штурмувати аеропорт. А ми вже були певний час в оточенні, зрозуміли, що робити, як вести вогонь і не підпускати піхоту, прострілюючи досить велику дистанцію. Принаймні, тоді вони не задіяли проти нас техніку, був звичайний стрілецький бій. Пізніше сепаратисти почали використовувати БМП.

Коли зайшла БМП, пост наш розстріляли й у нас був перший загиблий. Уламок влучив у бронежилет між пластинами, коли хлопець розвернувся, щоб відійти до поста. Близько місяця його тіло не могли вивезти, бо ми були в оточенні. Кільце розірвали десь у серпні чи в кінці липня.


«Українських каналів не було, дивились російські»

— Сиджу, дивлюсь телевізор, речник Лисенко заявляє, що, за неперевіреною інформацією, Донецький аеропорт захоплений. А я в аеропорту сиджу і дивлюся телевізор. Думаю: вийду на балкон подивлюся — захопили нас чи ні. Вийшов — та нє, не захопили. Зайшов.

Росія своєю пропагандою зробила цю війну. Пропаганда в них дуже сильна. У нас поранені хлопці на пости не ходили, відпочивали. Дивились телевізор, але оскільки українських каналів не було, то дивилися російські. Через дві доби виходять вони з кімнати відпочинку і кажуть: «У нас складається враження, що ми не за тих воюємо». Розумієте?! Це кажуть військові люди, які розуміють стан справ і знають, що і як. А що говорити про тих пересічних громадян, які це чують, і не протягом двох днів, а постійно, день у день. Усе, що там кажуть, вони сприймають за чисту монету.


Поранення й евакуація

— Поранення я отримав у вересні, коли ми виїхали на допомогу. Наш бортовий «уазик» був виведений із ладу. Ми зайняли оборону. Нас обстрілювали з РПГ (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.), і в мене влучили уламки. Усе пішло в основному в бронежилет і праву руку. У вересні я виїхав, мене перевели на лікування.

На початку жовтня вийшли військовослужбовці, з якими я там був, їх замінили інші.



«З такими людьми можна у саме пекло йти — вони не зрадять», — «Халк»


Боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ із позивним «Халк» першим помітив ворожого снайпера в Донецькому аеропорту. Він розповів про перший бій за летовище та різні почерки ведення бою сепаратистів і російських військових:

— Забрали нас неждано-негадано 7 квітня 2014 року. Ми виїхали, але куди, навіть не здогадувалися. Знали, що є наказ і його треба виконувати. Усе відбулося дуже швидко: зібралися, погрузилися на «Урал» і виїхали у невідомому напрямку. Ми розуміли, що будемо охороняти якийсь об’єкт, але, коли побачили аеропорт, здивувалися. Я тоді уперше побачив Донецький аеропорт, він був абсолютно новий, сучасний, дуже гарний.

Ми розуміли, що відбулося навесні в Криму, знали про заворушення на Сході й очікували провокацій.

Ми були начеку — готові у будь-який момент до збройного опору, бо це наша служба, наша робота.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал. Перші обстріли


Оборона «Донецького аеропорту» розпочалася з пострілу снайпера

— Спочатку ми охороняли периметр, включаючи старий термінал, потім позиції — їх було дуже багато. Наші командири грамотно поставили пости по всьому периметру аеропорту. Спершу все було тихо, спокійно. І ми вже почали думати, що все обійдеться миром, тим більше що наближалися вибори.

Розпочинався день 26 травня, ми були спокійні. Я чергував на даху старого термінала й раптом помітив якийсь рух, а потім на даху нового термінала з’явився силует. То був снайпер. Хоча була приблизно третя години ночі, але на Донбасі світає раніше, тому можна було розрізнити ці силуети. Ми підійшли ближче і побачили людей, які тікали. Ми зрозуміли, хто це і чого можна очікувати.

Ми доповіли про це, зайняли оборону і чекали наказу «Вогонь!», але він не надходив. Бій розпочався набагато пізніше — спонтанно.

Перший постріл зробив наш снайпер із даху старого термінала. Він «зняв» кадирівця, який направив ПЗРК «Ігла» на Су-25, що летів нам на підмогу. Зняв дуже чітко, красиво. Так усе й почалося. Із цього пострілу розпочався бій і взагалі оборона Донецького аеропорту.

Моя позиція була з боку самого міста. Ми прикривали наших хлопців, а терористи зайняли «зеленку» біля автостоянки й відкрили вогонь. Треба було діяти блискавично, навіть часу подумати не було. Усе, що необхідно, там згадується дуже швидко й чітко. Нас навчили основному — веденню бою, тактики, орієнтуванню. Тобто в нас була підготовка і моральна, і психологічна, і фізична.

Найскладніше було побороти свій страх. Особливо не по собі було, звичайно, коли прилетіла авіація. Це важко сприймати, але якщо є сила духу — впоратися можна. На війні надзвичайно важлива холоднокровність.

Це був мій перший бойовий досвід. Ми всі 26 травня отримали хрещення боєм. Слава Богу, все вийшло чітко. Хоча могло статися що завгодно, бо техніка стара і могла дати збій. Але операція вдалася.


«Знаючи, що там відбувається, сидіти вдома я не міг»

— Наступного дня мене поранили. Була зачистка приміщення нового аеропорту. Почалася перестрілка… Отримав поранення в ногу, але нічого страшного, просто довелося трохи пострибати на одній нозі.

Я бачив ворога приблизно за 50 м. Це зовсім інші відчуття, коли розумієш, що це така ж жива людина, як і ти. Але ворог є ворог. Це війна, самі розумієте.

Полікувався в госпіталі й, знаючи, що відбувається на Сході, всидіти вдома не зміг. У серпні я повернувся, прибув до Донецька і вже утримував старий термінал аеропорту.

Відтоді, як я бачив аеропорт уперше, він дуже змінився. Він уже був абсолютно пустий, розбитий, валялося багато уламків, залишених речей, стояло дуже багато знищеної техніки. Аеропорт, можна сказати, перетворився на руїни. Але в старому терміналі ще були цілі стіни. Новий був обстріляний, розбитий, але там іще також було можна триматися і вести бій.


З вересня у ворога змінився «почерк»

— У вересні ворог зайняв положення на сусідніх поверхах. Я тоді перебував на другому поверсі. Відтіля, з боку Спартака, ми вели спостереження.

Мій товариш-кулеметник пішов униз за набоями, бо закінчилися. І тут я відчув сильний поштовх. То був вибух, і ми почули крик.

Ми спустилися вниз. Через пил від штукатурки було дуже важко дихати. Там лежав наш товариш. Слава богу, він був живий, але тяжко поранений. Ми його витягли й пізніше евакуювали.

Це був прямий постріл із танка. Він бив по стінах старого термінала з боку міста. Там пересувалися сепаратисти. Вони часто били з «градів», із танків із боку житлових будинків.

Саме у вересні ми по-справжньому відчули, що сепаратисти стали сильнішими, почали влучніше стріляти, краще працювати. Нас і в серпні обстрілювали — часто крили «градами», мінометами. Але, коли у вересні били по старому терміналу, ми реально відчули зміни — стріляли дуже влучно й чітко.

Почерк дуже відрізнявся. Просто разюча різниця, коли стріляли сепари, а коли — російські найманці. Я думаю, що це були представники регулярних підрозділів.

Наприкінці вересня пішли танкові атаки, наступала їхня піхота. Коли вони були вже в підвалі старого термінала, ми їх бачили на відстані 15—20 м. Був майже рукопашний бій.

Вони підійшли впритул до старого термінала і майже витиснули нас із ангарів. Тоді в нас лишилося дуже мало людей, було багато «трьохсотих», багатьох евакуювали. Вони нас притиснули і думали пройти підземними ходами, через підвал і підземний тунель до старого термінала. Вони були настільки близько, що ми їх бачили, чули їхні голоси, розмови, команди. Точилися ближні бої, а це зовсім не те, що було до того. Психологічно важче, і працювала вже зовсім інша тактика.

Ми бачили кадирівців, ми просто відчували їхню кавказьку агресію. Багато хто з них був зовсім обдовбаний, неадекватний. Вони були так близько, що ми чули їхнє голосне: «Аллах акбар».


«Аеропорт — символ незламного духу»

— Завдяки чому ми вижили? Перш за все — правильному й чіткому командуванню. Мабуть, не останню роль у цьому зіграла доля. І головне — завдяки волі до перемоги. Особливо відчувалася підтримка дітей. Волонтери часто привозили нам дитячі малюнки: діти малювали Україну, їхні слова дуже надихали, було дуже приємно, це морально підбадьорювало.

Аеропорт для мене — це насамперед символ незламного духу, символ честі. Тяжко, що хлопців наших уже не повернеш. Чудові були — і як люди, і як товариші, і як бійці. Їхню втрату дуже важко усвідомити, у це важко повірити й пережити.

Знаєте, я спостерігав такі випадки, коли людина була на гражданці чи навіть у полку м’якою, а в аеропорту показала себе на всі сто. Війна розставляє все по своїх місцях, вона є чітким індикатором того, хто насправді боягуз, а хто — боєць.

Війна змінює людину, загострює в ній головне. Я впевнений, що з тими людьми, які утримували аеропорт, можна і в саме пекло йти — вони ніколи не зрадять.



«Ви не знайдете того, хто скаже, що аеропорт захищали дарма», — кіборг Вадим


Вадим Довгорук із позивним «Вадос» — боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, що першим узяв під охорону Донецький аеропорт у квітні 2014 року. Вадим розповів Радіо Свобода про початок про-тистояння з бойовиками, про засідки, які влаштовували сепаратисти, та про обставини появи мему «кіборг»:

— Я із 3-го полку Кіровоградського спецназу. Служу з січня 2010 року. В аеропорт потрапив 12 серпня 2014 року. Там, окрім нас, знаходилася 93-я бригада. Добровольчі батальйони приїхали пізніше, коли мене вже не було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вадим Довгорук (позивний «Вадос»), боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, що першим узяв під охорону Донецький аеропорт у квітні 2014 року


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У той час там було доволі спокійно. Наші товариші з полку поїхали в аеропорт 7 квітня. Тоді ще Донецький аеропорт працював, літаки злітали й сідали. Новий термінал був повністю робочий. Наші розмістилися в старому, бо вже здогадувалися, що там щось неприємне може бути.

Аеропорт — це завжди стратегічний об’єкт. Він у першу чергу має братися під охорону. У будь-якому випадку, при будь-якій тактиці. Ті, хто атакує, завжди спочатку намагаються захоплювати аеропорти, щоб можна було садити авіацію. А вже був Крим, вже марширувала «Русская весна» на Сході.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий (ліворуч) і старий (праворуч, біля літака) термінали ДАП


Перші бої розпочалися приблизно 26 травня, одразу після виборів. Бойовики зайшли до нового термінала, ніби до себе додому. Їм ніхто навіть не перешкоджав.

Усіх подробиць не можу розказати, бо мене тоді не було, але, як розповіли товариші, усе розпочалося 26 травня, коли бойовики намагалися взяти на приціл наш вертоліт із даху нового термінала. Тоді нашому снайперу дали команду знищити терориста, і він з першого пострілу це зробив. Біля одного «козирка» він начебто поклав трьох людей. А потім розпочався бій, який тривав дві доби.


«Коли заїхав перший “гумконвой” з Росії, стало “весело”»

— Коли я заїхав в аеропорт 12 серпня, там було відносно спокійно, обстріли бували зрідка, і в основному працювали міномети. Вони «присилали» нам декілька мін зранку і ввечері, ніби за розкладом. Ми могли навіть спокійно пересуватися злітною смугою, по всіх ангарах. По суті, усе було в нас під контролем.

А от коли заїхала перша так звана гуманітарна колона — білі «КамАЗи» з Росії у 20-х числах серпня, — стало «весело». Обстріли не припинялися цілодобово. Працювали міномети, «гради», і усе разом.

На той момент терористів на території аеропорту вже не було — вони були біля нього — біля «Метро» та у Донецьку. Аеропорт був повністю під контролем наших військ. Сепаратисти поступово наближалися, але не ближче ніж на 100 м.

Поряд з аеропортом був готель, який контролювали сепаратисти. Бувало, прострілювали звідти — з готелю видно злітну смугу і територію аеропорту.

Проблем зі зв’язком між нашими підрозділами тоді не було, радіостанції були в усіх, хто був поряд. Коригувальники завжди швидко реагували.


«Терористи влаштували нам засідку у відкритому полі, за злітною смугою»

— Так вийшло, що я там був недовго, менше місяця. Третього вересня я отримав вогнестрільне поранення, і мене евакуювали разом із товаришем.

Пам’ятаю, тоді було приблизно пів на першу дня. Ми сіли поїсти, хтось займався своїми справами, хтось пив каву. Раптом зайшов наш командир і каже: «Одягаємось, батальйон “Дніпро-1” потрапив у засідку недалеко від аеропорту, потрібна допомога». Ми висунулись колоною: БМП, «Урал», ЗУ (зенітна установка. — Ред.) і «таблетка» («вазик»). Та до «Дніпра» ми не доїхали, бо терористи влаштували нам засідку за злітною смугою, у відкритому полі.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Колона 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виходить на допомогу «Дніпро-1», 14 вересня 2014 року. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Вочевидь, сепаратисти підслухали розмови й зрозуміли, що ми були найближче до «Дніпра-1» й можемо виїхати своїм на допомогу. Ми знали, що наші мобільні прослуховують, навіть коли просто дзвониш додому. Одного разу хлопці навіть перевірили це: подзвонили й довго всім розказували, що «ми окопались у полі, сидимо в окопах за злітною смугою». Через деякий час саме те місце у полі щільно обстріляли з мінометів.

Так от, коли ми поїхали на виручку «Дніпру», то бойовики обстріляли нашу колону з дуже вигідної позиції. Вони засіли у «зеленці» на висоті. І хоч ми були у відкритому полі, у невигідній позиції, ми вступили в бій. Десь на 20-й хвилині бою я отримав поранення. Куля пройшла навиліт, пробивши кевларову частину бронежилета. Мій товариш отримав осколкове поранення в руку трохи раніше за мене.

Доки хлопці вели бій, мене перев’язали прямо в полі, а потім усі завантажились у «таблетку» й поїхали назад до аеропорту. Там лікар поставив крапельницю.

Буквально через 15 хвилин «Уралом» привезли хлопців з «Дніпра-1». Був один «двохсотий» і, напевно, троє «трьохсотих». Пораненим теж надали першу медичну допомогу, завантажили в БМП й вивезли.


«“Цезар” прийняв присягу прямо в аеропорту»

— У нас, 3-ї групи спецназу, були офіцери — командири груп, і старший — полковник «Редут». Стосунки між нами були нормальні, як з боку командирів, так і підлеглих. У вільний час «Редут» разом з іншими офіцерами проводив заняття з медицини й тактики. Тож між боями ми встигали ще й потренуватися.

Чомусь особливо новому ми не вчилися в аеропорту, бо всі були вже досвідчені. Усі контрактники, і нових людей у нас не було. Лише пізніше до нас приїхав один молодий хлопець. Якщо бачили програму «Хоробрі серця», то там був хлопчик із позивним «Цезар». Так це він. «Цезар» складав присягу прямо в аеропорту. Це було 3 вересня, той день, коли мене поранили. Серед нас він був наймолодшим солдатом.

Думаю, його швидко всьому навчили. У нас були досвідчені офіцери, які могли всьому навчити. Шкода, що один такий загинув 14 вересня в аеропорту. Точніше, навіть два офіцери. Коли вони загинули, мене вже там не було. А поки я був, ще всі мої товариші були цілі й неушкоджені.

З нашого полку небагато людей постраждало в аеропорту. Щільні бої почались у вересні, тоді аеропорт затято штурмували. Але взяти термінали їм не вдавалося, і вони щось придумали про кіборгів. До всіх, хто захищав аеропорт, почали приставляти це слово. Тож це не лише ми, а й інші хлопці з 93-ї бригади, і з того ж «Правого сектору», і з 79-ї та 95-ї бригад...

Коли я приїхав з аеропорту, то іноді говорив з хлопцями, які були там, по телефону, іноді спілкувався через Інтернет. Часом дивився відео з російських сайтів — вони викладали відео з аеропорту під час його штурму. Це було, знаєте, навіть якось приємно — бачити, як у них не виходить взяти аеропорт. Значить, хлопці добре тримають оборону.


«Хлопці, які там загинули, не дарма віддали життя»

— Аеропорт обороняли не дарма. Так, було багато незрозумілих моментів, але хлопці, які там загинули, не дарма віддали за це життя. Не буде такої людини, яка скаже, що не треба було. Мовляв, навіщо це все було. Думаю, ви не зустрінете такої людини, яка скаже: «Я там посидів, постріляв, а навіщо воно мені потрібно було?»

У кожного з нас є якесь нерозуміння певних моментів, пов’язаних з подіями в Донецькому аеропорту. Вони нас досі хвилюють. Думаєш: а якби зробили так, а не по-іншому? Та сьогодні обговорювати, чи правильно це було, чи не правильно, сенсу немає.

Вересень—листопад

«Аеропорт дав упевненість, що ми можемо перемогти», — кіборг «Кока»


Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока» — один із тих, хто встановив український прапор на вежі Донецького аеропорту. Він розповідає, як його взвод подолав психологічний бар’єр після загибелі товаришів і вдало відбув першу ротацію в аеропорту. Під час другої ротації «Кока» виніс з аеропорту свого пораненого друга Андрія Горбаня, якого вважає справжнім героєм:

— У Донецькому аеропорту я був двічі. Перший раз у вересні наказ надійшов, коли ми були в районі Краматорська. Наш взвод був у наряді, і ми охороняли табір. А третій взвод — це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і вирушають на його виконання.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Тож, отримавши завдання, вони повантажилися й поїхали. Нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт, завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. А потім ми дізналися, що вони заїхали, і заїхали дуже невдало. БТР підбили, в одному хлопці згоріли одразу — семеро, заживо. З другого БТР люди встигли врятуватися.

Потім ці хлопці розповідали, що забігли до термінала й сиділи там, зустрівшись у точці збору. Хтось був поранений, хтось контужений, хтось більш-менш міг іще пересуватися. Хлопці, які були в терміналі, прийняли їх, надавали медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.

Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали в розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.

Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали в аеропорт. Ми вирушили на світанку. Десь о дев’ятій ранку наблизилися до аеропорту і довго чекали в посадці.

Слухали радіо й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити й ворожа піхота наступає». То ми люки закрили й стрімголов «полетіли». Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту. Сухий пайок, воду, боєприпаси, усі речі поставили на правий борт, бо з лівого боку все прострілювалося.

Пам’ятаю, що відкрив люк, побачив вежу, далі — новий термінал. Там саме «зльотка» (злітна смуга. — Ред.) була, а з правого — цей новий термінал розбитий і «рукави» (криті переходи до літаків. — Ред.), за якими ми ховалися. Так от, три БТР заїхали чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, і тільки все швидко поскидали — почався обстріл.

На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали працювати. Ми всі речі почали переносити, ховати, щоб уночі вже не вилазити. Вивантажу­валися ну дуже вже швидко… Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТР вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого термінала до нового.

Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.

Сепаратисти мали гарну оптику, тому ми намагалися якомога менше рухів робити. А от ми вночі більше на слух орієнтувалися, бо не вистачало тепловізорів.

Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.

А от коли ми вже виїжджали, у нас уже такий спокій був... Ну стріляють по нас, ну мінометами криють — нехай! Вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Щоправда, сильно сікли «Утёсами» (крупнокаліберний кулемет. — Ред.) Дехто намагався влучити з РПГ, але лише пару коліс підбили БТР.

У нас були решітки на машинах, які волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.


«Спочатку бачиш згорілі БТР і думаєш: “Тільки б додому повернутися!”»

— О четвертій ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.

Перша група проходить… Усе добре — пройшли. Через п’ять хвилин ми пішли, і перед самим нашим виходом сепаратисти почали ВОГ (боєприпас для підствольних гранатометів. — Ред.) працювати. Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.

Ми присіли і думаємо: «Усе, почалося!» Сидимо мовчки. Довкола тиша. Слава богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.

Коли ми вперше йшли, то взагалі не уявляли, як воно там. Ідеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТР наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «Тільки б додому повернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка перед терміналами ДАП. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»


Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели в самий центр віп-зали. Розташували і сказали: «До шостої-сьомої години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили, і зранку нас почали розставляти по позиціях.

В одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч із ним, біля входу в двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От, загалом, за першої ротації в нас більше і не було втрат.

Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз удень поїв — тушонку. Їсти не хотілося взагалі. Лише куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.

Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. А 10 грудня я вже був на ротації вдома.


«Найстрашніший бій — коли поранили друга, Андрія Горбаня»

— Це була друга ротація, тоді в аеропорту були жорстокі бої. Тоді там кадирівців поклали, писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпела».

Ми постійно бачили, як бойовики перебігають другим поверхом, вони по нас із «Мух» (реактивна протитанкова граната. — Ред.) гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише «двохсотий», якого ми довго не могли дістати з-під обвалів, та потім усе ж вдалося.

Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпела» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.

На п’ятий-шостий день нашої ротації був найстрашніший бій. Бойовики почали лізти з другого поверху, навіть є фото таке. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, от через них вони і почали пробиратися. Там було всього-на-всього пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для обстрілу.

Усе почалося з того, що о дев’ятій ранку ми з моїм уже загиблим другом, командиром відділення Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати готель «мухами», бо звідти по нас вели вогонь.

Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади — вони тримали оборону там вчотирьох — і каже, що «вилізло якесь “тіло” у береті й тільнику з “Мухою” і влучило в нас». От «Тополь» і каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталося». І Андрій швиденько — ні броника, ні каску не вдягнув — вибіг і «попав». Дуже жорстоко «попав»...

Я саме перезаряджався, тому не побіг із ним, бо випустив майже всі магазини. Аж чую по радіостанції, що в нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!»

І бачу — заносять Андрія. Нога поранена в друга, думаю: «Нічого, загоїться, усе буде гаразд, житиме, але бачу — рана дуже велика». Мене одразу тіпати почало.

Надали йому допомогу, пройшло дві години, і бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».

Андрій був на ношах — і тут команда: «Готуйся виносити!» «Тополь» нам дав стрічку з молитвою — мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» — і каже: «З Богом». Так і винесли ми Андрійка, з величезним бажанням врятувати йому життя…

Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили. Багато адреналіну, злість за Андрія... Це дало сили.

Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли десь на п’ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа, і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.


Як підняли прапор на вежі аеропорту

— Я, правда, не хотів розповідати, але... Бачила той прапор, який підняли над головною вежею Донецького аеропорту? То це зробили ми. Я, Андрій Горбань, Сергій Чайковський «Людоєд», а знімав Женя.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Кока») з прапором, який вони встановили на над новим терміналом ДАП


Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили.

Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий... Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, бо ми хотіли мати для себе на згадку.

Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кадр з відео «Киборги вновь водрузили флаг Украины над Донецким аэропортом». Опубліковано 10 грудня 2014 року


Нам дуже пощастило, що ми підняли його і змогли нормально спуститися. Бо за п’ять хвилин сепаратисти вже почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюся донизу, кричу, що стріляють по прапору: мовляв, давайте відстрілюватися!

Наші одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор усе ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу вхопилися за зброю, так і заглушили їх, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм...

Згодом ми дізналися, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.

Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.

Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав.

От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся й одразу їсти. Усі вою­ють, а він каже: «Я голодний». Ми кажемо: «Андрію, давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».

Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає.

Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів. Це найстрашніше. Заспокоюю себе думками про те, що нашим товаришам там, напевно, краще, ніж мені тут.


При розумному командуванні жертв було б менше

— Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділу… Коли ми чекали на відступ зі старого термінала, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Уже було кілька «двохсотих» і треба було виносити «трьохсотих»... Ми просили «наглядача» термінала, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали.

Дочекалися того моменту, коли вже все почало палати. Я одразу, як вивіз третього пораненого, повернувся ввечері, приніс боєприпаси — дивлюся, а всюди дим.

Бачу, п’ятеро стоять уже на ґанку біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що, мовляв, усе палає. «А чому ви не йдете?» — питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь, яка ситуація, і якщо що, то виведу. Пішов, бачу — купа «трьохсотих». Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак — і раптом чую вибух.

Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п’ятеро лежать, контужені, але пощастило, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежить обличчям додолу, піднімаю, бачу — Максим Сотников. А він мене не впізнає — така контузія в нього сильна. Кричу: «Максим, це я, ”Кока”», а він не чує. Я сказав командиру, що я його витягну, і ми з Сергієм з моєї роти Максима на ноші — і понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного у віп-кімнаті, «Тополя», контузило, і тоді вже всі пішли з термінала.

Тепер я думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, можна було уникнути такої кількості жертв.

Тоді була втрачена більша частина термінала, другий поверх вже був не наш. Увечері, коли я заходив, нашими були лише дві кімнати: одна з «трьохсотими», а в іншій, яку ми називали «віп», горіли БК (боєкомплекти. — Ред.).

Десь навіть було відео, де сепаратисти кидали гранати в підвал і кричали, що ми звідти не вийдемо. Вони не знали, що з іншого боку, у підлозі віп-кімнати, була дірка, звідки ми вилізли по драбині. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбє не будєт!», а нас уже давно там не було.

Звичайно ж, варто було утримати аеропорт. Оборона терміналів дала Україні час для підготовки. Аеропорт став стіною — буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом із сепарами.

Оборона аеропорту дала упевненість, що якщо нас менше «продаватимуть», а почнуть виявляти зрадників, що перебувають у генеральних штабах і зливають інформацію Росії, то ми зможемо перемогти.



«Страшно було йти у повну невідомість. Але “Маршал” заспокоїв», — «Малой»


Двадцятирічний боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Малой» розповідає, які враження на нього справив уночі Донецький аеропорт, як був організований захист командиром «Маршалом» та про те, як сепаратисти постійно порушували перемир’я:

— Мене називають «Малой», бо я наймолодший у роті. Мені 20 років. Я пішов на контракт у 2013-му, бо було цікаво поєднати службу й заробіток. Мене навчали, брав участь у стрільбах, виконував стрибки. Потім Майдан почався, а потім бойові дії, і нас відправили на Донбас. Усе літо, всю осінь там був.

У Донецький аеропорт я зайшов у жовтні. Точну дату не пам’ятаю. Пробув я там близько двох тижнів. У принципі, я знав, куди їду, ми готувалися до цього, нам повідомили про те, що там відбувається.

Заїжджали ми «цікаво»: ніч, темно, нічого не бачиш. Я ішов, схопився за товариша, товариш узяв мене за ремінь кулемета і тягнув. Ось так ми йшли, тримаючись один за одного. Зайшли в новий термінал, відсиділися там якийсь час, подрімали трошки і перебігли у старий термінал.

Ця перебіжка була найстрашнішою з того, що зі мною траплялося. Ми всі, окрім лікаря, приїхали вперше. Незнання того, що там, попереду, дуже лякало. На вулиці ще хоч щось видно було, а в будівлі повна темрява. Купи сміття, усе під ногами хрустить, весь час через щось перечіплюєшся, падаєш. Ми один за одного трималися й так, ланцюжком, ішли. Завдяки цьому ніхто не заблудився і не відстав.

А от коли вже прийшли в старий термінал, усе стало на свої місця. Нас зустрів «Маршал» і каже: «Хлопці, можете спокійно лягати спати, ми самі справимося, а ви завтра вже заступите на бойове чергування».

Ніч ми переспали нормально. Уранці нас розбудили й безпосередньо на постах увели в курс справ. Ми зайняли оборону й день відстояли з хлопцями, які були до нас. Вони нам усе розказали й показали, передали все й пояснили, звідки можна очікувати противника. Увечері вони пішли, а ми залишилися на позиціях самі.

Я кулеметник, у мене кулеметне гніздо на першому поверсі було. Досить-­таки міцна вогнева точка. Моє завдання — стримувати сектор. Але я частенько підіймався й на другий поверх.

На той час половина старого термінала була під окупантами. Половина будівлі наша, а половина — їхня. На ту, другу половину ми просто не ходили, бо знали, що вона виходить на готель, де вони засіли.

Ми просто піднімалися на другий поверх і намагалися гранатами закидати їхні окопи. Просто тримали в руках гранату і чекали, коли кинути. Ніяких відчуттів особливо не було. Була суміш страху, азарту й адреналіну.


Сепаратисти домовлялися про перемир’я, щоб його порушувати

— Обстріли були постійно тоді, але з перервами. Поїв — обстріл, пішов поспав — обстріл. Дві людини були на позиції, дві відпочивали. Ми так звикли до обстрілів, що навіть спали під них.

Ми робили кожен свою справу, і багато чого вже навіть автоматично. Починають стріляти — біжу до кулемета й стріляю у відповідь. Мозок особливо не працює, працюють інстинкти. Ну, іще тренування, мабуть, допомагали. Ми знаємо, що потрібно робити і як це робити швидко.

А от зі мною на позиції був товариш, він прийшов добровольцем і одразу поїхав із нами в аеропорт. Спочатку ми йому щось підказували, але він молодець, справляється на всі сто відсотків.

Що запам’яталося? У нас із Сергієм влучила куля калібром 7,62, у каску, і… та витримала. Досить дивна ситуація. Реально чудо. Ось це запам’яталося найбільше.

Іще пам’ятаю, як сепаратисти постійно порушували перемир’я. Їхнє керівництво дзвонило нашому й просило перемир’я, а потім кожного разу самі ж його і порушували. Наприклад, вони о восьмій ранку просять перемир’я, а о десятій уже починається бій. Перемир’я ніколи ніякого толком не було. Вони постійно, майже в один і той самий час починали обстріли. З різною інтенсивністю, але обстрілювали завжди.



«Ми не одразу зрозуміли, що нас називають кіборгами», — «Гриня»


Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня», нагороджений за участь в обороні Донецького аеропорту орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він розповідає про те, як зберігав спокій посеред обстрілів:

— Я був на базі в Краматорську. Знав, що ідуть бої за аеро­порт, але вони тоді були не такими запеклими. Але наприкінці вересня частину хлопців із моєї роти по тривозі підняли, тому що одразу два БТР втратили й треба було ці втрати закрити новими людьми. Була не моя черга, але коли я дізнався про загибель мого товариша і про те, що мої найближчі друзі теж їдуть, зайшов до начальника штабу і кажу: «Впишіть мене! Там усі мої друзі!»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня». Фото: Олександр Животовський


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перед виїздом нам дали пару годин на збори, а в мене все було зібране, то я в Інтернеті читав усе, що було про аеропорт. Читав про втрати... В Інтернеті це все було так накручено, що коли ми туди заїжджали, то сприймали це як щось надзвичайне. Було багато хвилювань, переживань, а буквально через декілька днів ситуація настільки вже приїлася, що сприймалася легше.


«Систему захисту аеропорту під обстрілами створив комбат ”Майк”»

— На початку в аеропорту були бійці різних підрозділів і якесь начебто здійснювалося офіційне командування всім процесом. Ніби були якісь командири, які за щось відповідали… Насправді це був великий хаос: ніхто не знав, що відбувається, одні мислили по-одному, інші — по-іншому. І велика роль у тому, що Донецький аеропорт не був втрачений іще тоді, належить саме нашому комбату з позивним «Майк» (командир аеромобільно-десантного батальйону 79-ї бригади десантних військ, підполковник Максим Миргородський, перший в Україні повний лицар Ордена Богдана Хмельницького. — Ред.)

Я в захваті від нього як командира й пишаюся тим, що служив під його командуванням. Можливо, якісь особисті стосунки не так вдало складалися, але коли «Майк» нас веде — не вагаюсь, не хвилююсь, бо знаю, що командир уже все прорахував, усе продумав.

Так от, коли туди увійшов наш командир, він зрозумів, що в цій колективній відповідальності наступає велика колективна безвідповідальність. Ніхто ні за що не відповідає. І хлопці загинули, скажемо так, по дурості отих усіх командирів. Тож «Майк», побачивши це, зробив так, щоб зав’язати все командування обороною на собі.

Там був якийсь офіційний, номінальний керівник оборони, але він дистанціювався й нічого насправді не вирішував. Вересень, жовтень, листопад, початок грудня — там усім повністю керував наш комбат. Саме той час, коли ми стали кіборгами, коли нас так усі почали називати. Це сталося під його командуванням.


«Хто ті кіборги? Аж раптом розумію — це ми»

— Щодо кіборгів є цікава історія. Я пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, кіборг, як справи?» У мене думка така пролітає: «Чому він мене так називає?», але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: «Ну що там, кіборги, тримаєтесь?» Я думаю: «Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні». А що вони саме мають на увазі — не­зрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: «Кіборги, кіборги, кіборги!» Думаю: хто вони такі — ці кіборги? Аж раптом розумію — це ми! Я був приємно вражений.

Я про це дізнався аж наприкінці жовтня. Зв’язок там поганенький, можна було дзвонити, а з Інтернетом трошки не складалося. Не завжди вистачало часу, можливості читати щось в Інтернеті. Тому так…


Командування контактувало з супротивником, а ми його тролили

— Найближча відстань, з якої я бачив ворога, — близько 15 м. Декілька разів. Я особисто ні з ким не контактував. Контактувало командування. Усе, що нам, простим бійцям, лишалося — це просто тролити деенерівців.

У нас стояв телевізор, і ми дивилися «Новості Новоросії» про те, які ми жахливі карателі і як з України масово тікають люди, один одного чавлять і кричать. А після цього давали оголошення про набір у «збройні сили Новоросії», «в ополчєніє». Ми дзвонили по вказаному телфону, а там кинули слухавку.

Пам’ятаю, такий самий «контакт» був з їхньою «міліцією». Було оголошення: «Якщо ви стали свідком правопорушень, дзвоніть на номер…» Після одного з боїв я дзвоню по тому номеру: «Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» Описую їм місцевість. А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові — це тут, а там — бандити!»

Ось такі були «контакти». В «Оплот» дзвонили, у «Кальміус», у міліцію їхню, у військкомат Новоросії. Так ми проводили весело час.

А от командири постійно контактували з супротивником. Після боїв, звичайна річ, бо треба забрати тіла. Нам потрібно забрати наші, а їм — їхні. Це такі справи: «враг повєржен» і поховати треба. Ми люди, розуміємо ці справи. Тому виходили на зв’язок.

Ще був випадок, коли один «новороський» підрозділ здав нам інший. У них були якісь конфлікти, не знаю, у чому причина, але була досягнута така домовленість: вони на нас не нападають, не обстрілюють, нічого нам не роблять, а ми відповідно теж по їхніх позиціях не стріляємо, натомість вони нам виказують точні координати позицій того підрозділу, з яким вони конфліктували.


Спочатку контрактники намагалися «відмазуватися»

— Я служив у Збройних силах строкову службу, потім учився на слідчого і постійно займався штурмовим альпінізмом і страйкболом. Тож що таке бій — у різній формі — якесь поняття мав. Не хотів бути в армії, бо армія того часу, до війни, це було щось дивне, незрозуміле і «зелене». Я не кажу про всіх, бо й тоді були фанати своєї справи. Вони ішли в армію і залишались на дійсній службі, вони були ідейні, переконані, вони були природженими військовими. Але таких було дуже мало, одиниці, а більшість — це були пристосуванці.

І це себе показало в перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались «відмазатись», відмовитись від виконання обов’язків. Я не раз чув від них: «Коли я підписував контракт, я ж не знав, що війна буде!» Абсурд, але так було.

Зараз іще багато міфів про армію ходить. От, бачу, висвітлюється проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: «Ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали».

Армія — це зріз суспільства. Якщо в суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені.

У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюся, що в інших підрозділах так само. Я не сказав би, що проблема алкоголізму настільки сильна. Хоча можу помилятися, бо я мало контактував з іншими бригадами й формуваннями.

Де ми з’являлися, наш комбат спочатку попереджував магазини, що не можна продавати військовим алкоголь. Йому не потрібні були накази з Генштабу чи якийсь особливий закон — він просто казав: «Не можна!» Якщо все ж таки траплялись такі випадки, то існувала дієва система покарань. Людина, яка потрапила під цю систему, замислювалася, чи варто взагалі щось вживати.

А стресостійкість залежить від підготовки. Чим більше не готовий, тим більший у тебе стрес. У нас у батальйоні до підготовки серйозно ставилися. Деякі бої за рівнем обстрілів були легшими, аніж тренування на полігоні. Щільність вогню, гучність, постійно щось вибухає, стріляє. Моє вухо було до цього вже призвичаєне. Були такі бої інколи легесенькі, що я думав: просто пострілює щось там…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Животовський в аеропорту. Фото: Олександр Животовський


Але найбільший стрес — це втрати. До цього не підготуєшся. Повертаючись із завдання, у такі хвилини ми тихенько сідали й поминали хлопців, які не повернулися. На це, в принципі, закривалися очі, але ставилися рамки: ви собі посиділи тихо й лягли спати. Коли починається якесь шатаніє, броженіє і дурні речі, то буде покарання, про яке я казав.

На початку осені можна було б із того аеропорту розвивати наступ. Там не було стільки сил, скільки було пізніше. Я не знаю, чому цього не зробили. Можливо, мені «з моєї дзвіниці» чогось не видно і я чогось не розумію, але я бачив, що ми могли.

Усе це величезне місто — мільйонний Донецьк — було проти цього аеропорту з Пісками. Але всі їхні атаки були безуспішними. Усе пізнається в порівнянні: спочатку атаки здавались серйозними, але, згадуючи, що було пізніше, те, що було спочатку, видається «дитячим садочком». Ми могли б наступати, але чому наказу не дали — це їхня відповідальність.



«В аеропорту я втратив патріотизм», — боєць «Штандарт»


Михайло, 19-річний боєць штурмової роти ДУК ПС із позивним «Штандарт», був у Донецькому аеропорту у вересні—жовтні 2014 року. Він описує бій 3 жовтня, коли загинув його товариш, теж 19-річний боєць «Скельд»:

— Про аеропорт я почув ще у «Десні» (навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ. — Ред.). Там з нами були інші групи. Вони розповідали, що були в Донецькому аеропорту і що там усе не дуже добре. Хлопці казали, що ледве звідти вибралися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Михайло, 19-річний боєць штурмової роти ДУК ПС із позивним «Штандарт»


На початку вересня 2014-го року я потрапив до найдальшої бази «Правого сектору», що у Дніпропетровську. Десь через тиждень я поїхав звідти на Піски. Там я побув ще десь тиждень і в середині вересня з групою заїхав в Донецький аеропорт.

Усе моє спорядження було привезене волонтерами, форму й берці купили самі, а бронежилет мені дав мій друг «Скельд». Ми з ним разом приїхали на дальню базу, але я раніше за нього мав їхати на передову, тому він і віддав свій бронежилет.


«Ви самогубці, чи що? 19 людей на одному БТР»

— В аеропорт ми приїхали ввечері, темно вже було. Ми, в принципі, і не бачили, куди приїхали. Ми їхали на БРДМ — дев’ятнадцятеро на одному. Ми його обліпили собою зовні, а нам кажуть: «Ви самогубці, чи що? Хто дозволив? Хто вас так пустив?» Нам просто пощастило, що ми проскочили. Якщо б нас помітили трохи раніше, то просто розстріляли би зверху.

Так от, приїхали ми в темінь, а нам ліхтарики не дозволили включати, одразу сказали: «Ніяких ліхтариків, ніякого світла». Нас одразу групою відвели до підвалу, щоб ми переночували. Потім уранці ми прокинулися, і нас розподілили по позиціях.

Одразу ж у перший день ми потрапили в таку стрілянину! Там поруч із терміналом будівля є така. І ближче до обіду, мені здається, вже почався штурм того боксу. Виїхав танчик їхній, а за ним піхота. І ми пішли нашим хлопцям на підмогу.

Там уже була бійня. Тоді, слава богу, з наших загиблих не було. Ми тоді зайшли всі такі молоді, тільки приїхали — і перший бій. Усі в шоці, адреналін зашкалює. Ми прийшли, забрали своїх і відступили, бо сили були нерівні. У нас тільки піхота, а в них танки…

Наших, здається, двоє поранених було того дня. Ось так пройшов наш перший день. Купа емоцій, купа адреналіну.


«Дві години викликали підмогу — дві години ніхто не відповідав»

— Останній день, коли я був в аеропорту, — це було 3 жовтня. Тоді, коли загинув мій друг «Скельд», а я отримав контузію буквально через кілька годин після того. Прийшов до тями уже в лікарні.

Це, в принципі, був найжорсткіший бій, у якому ми брали участь. Коли нас штурмували, спочатку виїхало три танки з різних боків і почали нас обстрілювати. Не пам’ятаю, дві години хлопчик один по рації викликав підмогу, щоб приїхали до нас танки чи підкріплення якесь. Дві години ніхто не відповідав узагалі. Говорили, то зламане, то не заводиться, то водія нема. Не могли до нас виїхати. А у нас просто тили добре обстріляли, ворожа піхота близько підійшла, закинули нам гранати в саму будівлю чи танк потрапив. У нас загорівся БТР, усе горить, купа диму.

У нас видимості не було нормальної. Половину старого термінала вони відбили. Там з боку боксу вже знаходилися сепаратисти.

Старий термінал поділився на дві частини — в одній сепаратисти, а в іншій ми. І між нами БТР у будівлі, який горить. Неможливо було пройти. А «Скельд» витягав звідти поранених, не пам’ятаю, здається, військових 79-ї бригади, а ми прикривали.

У цей час, зі сторони дороги на Донецьк з аеропорту — там траса, — звідти виїжджав танчик і стріляв. От і прилетів танковий снаряд, залетів за стіну, де я стояв, і я тоді отримав контузію.

Тижні через три я повернувся після лікування в Піски.


«Коли я побув в Пісках, в аеропорту — патріотизм пропав кудись»

— До того як потрапив на війну, я навчався у коледжі. Іще не закінчив, останній рік навчався. Тепер диплом отримаю, а потім далі подивимось.

Не знаю, чи повертатимусь іще на війну. У «Правому секторі» не підписують ніяких контрактів — усе добровільно. А я поки не знаю, чи хочу бути офіційно на контракті.

Коли я вирішив іти на війну — я сам із Сум, — у нас там був свій «Правий сектор», і ми з хлопцями давно вже планували піти захищати країну. Усі планували разом поїхати в «Десну», а звідти вже на дальню базу. Це був, звісно, патріотичний мотив такий: «За Україну!»

Але потім, коли я побував у Пісках, в аеропорту — патріотизм пропав кудись. Просто там перебував і приїжджав туди знову лише через те, що мені вже подобались екстрим, сама обстановка, адреналін. А от такого патріотизму вже не відчуваю, — може, через те, що знаю, бачив і чув.



«Справжній кіборг — це моя дружина», — Вадим Борсяк


Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, у жовтні 2014 року захищав Донецький аеропорт. Радіо Свобода розшукало його, коли з’ясовувало, хто був зображений на неназваних фотографіях Сергія Лойка. Борсяк розповідає, з яких причин пішов добровольцем, як вдавалося відбивати багатогодинні атаки, чого найбільше боявся та чому називає свою дружину кіборгом:

— Коли почалися заворушення на Донбасі, я вирішив, що треба йти. Не міг витримати того, що хтось воює, а я сиджу на дивані й дивлюся це по телевізору. Я не знав, куди потраплю, що зі мною буде, але пішов свідомо, знаючи, що там справжня війна.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону. Фото: Сергій Лойко


До військкомату ходив з травня 2014 року, але мене не брали, бо тоді мобілізували віком до 40 років, а мені на той час було вже 44. Взяли лише у третю мобілізаційну хвилю.

Місяць був на навчаннях у Новочеркаську, після чого потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон. У зону АТО ми зайшли 31 серпня, у село Славне, окопалися і зайняли оборону. Далі дочекалися заміни й пішли у розвідку.

Одного дня комбат оголосив, що потрібні добровольці для захисту Донецького аеропорту. З батальйону зголосилися близько 20 бійців, серед них був і я. Треба значить треба.

Тоді для нас аеропорт був чимось страшним, ми розуміли, що у нас квиток в один кінець. Ми йшли з усвідомленням, що можемо звідти не повернутися, що це можуть бути останні бої. Але виявилося, усе не так страшно. Коли потрапляєш туди, то навіть з’являється певний азарт, сильніший за страх. Війна захоплює, війна — наркотик, я в цьому переконався.


«Кіборгом вважаю свою дружину»

Коли приїхав туди, побачив ущент розбитий аеропорт: вікон не було, скрізь дірки, навколо стояли згорілі танки, люди здалися страшними: всі брудні, в обірваному одязі. Я охороняв пост у новому терміналі.

Там практично цілодобово точилися бої: спочатку атакували нас, потім атакували ми, постійна стрільба, робота артилерії, танків, «градів». На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах.

Починався бій — миттєво всі прокидалися й хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не заплющували. Адреналін був такий, що, здавалося, не втомлювалися.

Війна є війна: починається бій, усі стріляють, прилетіло щось, зірвалося, когось контузило, відтягли, привели лікаря, джгути, укол, викликали «коробку». Усе швидко. Може, цинічно звучить, але ці всі поранення — частина робочого процесу, і кожен, хто там, це розуміє.

Тяжких втрат, як це було в січні, тоді ще не було. За два тижні, що там перебував, «двохсотих» не бачив. Однак аеропорт великий, і про те, що траплялося в одному його кінці, в іншому могли навіть не знати. А з’ясовувати не було часу, у кожного був свій сектор, треба було тримати позиції.

Що запам’яталося, так це те, що сама атмосфера в аеропорту була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь, і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти у фільмі жахів.

Психологічно мені надзвичайно допомагала сім’я. Дружина кожного дня телефонувала, і я, щоб з нею поговорити, залазив в укриття, накривався спальним мішком, щоб по вогнику не били снайпери, розмовляв з нею. Вона страшенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно кіборгом.

Ми знали, що з нами воювали росіяни, розвідка повідомляла: сьогодні буде штурмувати російська десантно-штурмова бригада. Керівництво постійно говорило про якесь перемир’я, але його не було.

П’ятнадцятого жовтня отримав контузію: щось прилетіло і зірвалося поряд зі мною. Мене відкинуло й засипало штукатуркою та цеглою. На певний час втратив свідомість, а потім нічого, прийшов до тями. Але виїхати можливості не було, тому лишався в аеропорту.


«Я не міг, щоб якийсь “Моторола” лазив у мене по кишенях!»

За весь час я жодного разу не прощався з життям. У будь-якій ситуації намагався триматися й вижити. Коли там перебував, то страху майже не відчував. Страх був, коли ми звідти виходили.

Ми знали, що треба буде на БТР проскочити десь 5 км по рівній місцевості, практично по злітці, під прицільним вогнем сепаратистів. І від усвідомлення того, що ти провоював два тижні у терміналі й залишився цілим, а тут можеш загинути, було страшнувато і трохи сумно.

Коли сідаєш у БТР, який би ти не був «Рембо», яку б не мав підготовку та ней­мовірні уміння, там ти можеш лише молитися, бо сидиш у «консервній банці» і не можеш сховатися. Тебе везуть, і якщо попадуть — ти труп.

Єдине, що ми могли, — сидіти і молилися. Я телефонував своїм знайомим і просив, щоб вони також молилися. Кажу, зараз будемо виходити, попросіть, щоб вийшли живими.

В останній день приїхала інша група з нашого батальйону, ми їх добу навчали: звідки можна чекати атаки, як себе поводити, куди можна ходити, куди ні, як зрештою вижити в цих умовах.

На завтра ми увесь день чекали «ластівок» — так ми називали БТР, а солдатів — «попугаями». Так ми засекречували: приміром, 28 «попугаїв» їдуть на трьох «ластівках».

Лише ввечері через радіостанцію ми дізналися, що три «ластівки» вийшли. Щоправда, дорогою одна зламалася, і тому інша потягнула її назад. Прийшов один БТР, у нього влізли тільки вісім чоловік, зокрема і я. Їхали без фар. Кулі летять, навколо все вибухає.

А потім почалися «зелені коридори», я їх вважаю просто знущанням над нашою армією й солдатами. Керівництво армії, керівництво країни несе за це відповідальність. Як це взагалі можливо — проходити «митницю» ворога перед тим, як з ним воювати?! Такого спеціально не вигадаєш! Цього просто не може бути!

От тоді мені стало ясно, що аеропорт здадуть. От саме тоді треба було його віддавати та виходити звідти, не жертвуючи людьми. Саме тому я більше туди не поїхав. Це було нижче від моєї гідності: їздити, щоб мене сепари шманали, щоб якийсь «Моторола» лазив мені по кишенях! Думаю, що дії командування в аеропорту були непрофесійні.


«Наші військові стоять до останнього, але ми чомусь програємо»

Коли йшов на війну, то не мислив масштабами країни. Я боровся за свою сім’ю, за свій клаптик землі, щоб сюди не прийшла війна, щоб ні до моєї дружини, ні до дітей ніхто не міг торкнутися, щоб вони могли спокійно жити.

Зараз багато хто запитує про війну, кажуть, навіщо воно тобі було потрібно. Думаю, вони просто бояться або хочуть до Росії. Таким я одразу кажу, щоб їхали туди.

Я пішов на війну, щоб «ДНР» не прийшло сюди, щоб не було цього бардака тут, цих бандитів — «Гіві» і «Мотороли», усього російського зброду, якому дали зброю і платять гроші. Усі ідеї в мозкові Путіна, а не в Захарченка. Може, на початку ще були ідейні, то зараз таких там немає.

І тепер, коли думаю, що можуть амністувати сепаратистів, чесно кажучи, стає не по собі.


«З фронту я повернувся іншою людиною, душа постаріла»

З фронту я повернувся зовсім іншою людиною, відчуваю, що душа постаріла, хоча й так уже не маленький, 45 років. Часом буває до того сумно від цього всього… Бувають такі моменти, що думаєш, який сенс життя, коли люди як звірі вбивають один одного?

Чи вважаю себе героєм? Не знаю. У Іловайську, у Дебальцевому, на Савур-Могилі було не легше, ніж в аеропорту. Взагалі, ця війна дуже тяжка для нас.

Я не знаю чому. Чи командування у нас таке, що за що не візьметься — скрізь котли. Усе так трагічно, бо прості воїни, солдати, молодший склад офіцерів, справжні командири стоять до останнього, але чомусь ми програємо. У нас самі трагедії. Якось це неправильно.

Можливо, для командування люди як сірники — можна палити коробками, але для нас, звичайних військових, людське життя — це найцінніше.

У ДАП у всіх були одні обов’язки — усі були бійці. Там не було майорів чи ще когось, був лише один старший, який воював на рівні з усіма.

Часом відчуваю ностальгію, інколи навіть є бажання повернутися туди, та розумію, що сім’ї я також потрібен. Але якщо треба буде — знову піду. Бо яка б не була у нас влада, що б не коїлося, це наша країна, і ми маємо розбиратися у всьому самі. А щоб приходили сюди чужинці, нехай навіть, як кажуть, наші брати-слов’яни, я цього допустити не можу. Нехай вони у себе самі, а ми у себе розберемося.

74-й розвідувальний батальйон захищав Донецький аеропорт з вересня і до останнього дня. Нас висунули на нагороду — орден мужності ІІІ ступеня, подання пройшло всі інстанції Міністерства оборони, але в Адміністрації Президента вважають, що ми цієї нагороди не гідні. Мабуть, Президент вважає, що треба нагороджувати тільки тих, хто помер, а живі, які страждали не менше, які здійснювали подвиги й, зрештою, змогли вижити, почекають.



«Ми знали, що стояти треба на смерть, а “перемир’я” було за нашими спинами», — «Лео»


Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Лео» у жовтні 2014 року захищав старий термінал Донецького аеропорту. «Лео» розповідає про те, чим страшне «перемир’я», де була найгарячіша точка протистояння й чому їжа в аеропорту смакувала краще, аніж удома:

— Коли наша бригада вперше зайшла в аеропорт, у складі першої роти був наш перший взвод. Тільки вони зайшли, ворожий танк двома пострілами знищив наші БТР. У нас було сім «двохсотих» і, здається, дев’ять «трьохсотих». Там були всі наші товариші. У «Чорного» пару днів тому тільки народилася дитина, а він загинув…

І коли одразу після цього нам дали наказ «посилити» аеропорт, ми морально до цього були не готові. З таким настроєм, який у нас був, в аеропорт краще було не заходити. Тим більше, до нас доходили чутки, що там просто пекло.

Нам вистачило два-три дні, щоб зібратися з силами, стиснути кулаки й бути готовими до помсти. Тож коли нарешті пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Лео») в аеропорту


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Усе стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах»

— Пам’ятаю, як ми заходили, то позакривали люки БТР, тільки верхні відкрили на той випадок, якщо в нас влучить, щоб нам не попалило обличчя та шкіру. Таке враження, що їхали півдня, а насправді п’ять хвилин. Швидко залетіли у новий термінал. Була неймовірна темрява, нічого не видно, просто на відстані витягнутої руки нічого не видно було.

Зайшли в новий термінал — усе шмаляє, усе ламається, усе стріляє, усе вибухає, залізо рипить. Це був просто жах. Я так боявся, усі боялися.

Нас загнали під бетонні плити, ще й «гради» по нас почали працювати. Ми дочекалися повної тиші й десь о четвертій або п’ятій ранку вже своїм ходом перебрались у старий термінал.

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон. Очі були по п’ять копійок у всіх. Мабуть, це був шок: «Невже ми тут — ні фіга собі!» Інколи просто хотілося вибігти з того термінала й побігти до Донецька.

На третій день у нас був бій, що тривав майже добу. Було приблизно так: півгодини — бій, одна або дві години відпочинку.

Уночі також були бої, і вони були набагато страшніші за денні. Бо якщо ти будеш стріляти, тебе побачать. Ти бачиш, звідки вони стріляють, хочеш відповісти, але намагаєшся, щоб «вогонь не вийшов зі ствола», щоб не «спалити» позицію. До того ж, за нашими даними, сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, і думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт».


«Страшно було під час “перемир’я”: тихо й “кошмарив” снайпер»

— Третій і четвертий дні були найжорсткішими за весь час нашого перебування в аеропорту. Ворог не давав нам спокою, у нас не було часу навіть поїсти. У перші два дні хоча і були перестрілки, та ми знали, що з першої до другої години дня можемо пообідати, а з шостої до сьомої — повечеряти. Як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом. Але в наступні дні не було часу навіть сходити до туалету. Не можна було відлучатися, бо нас було двоє на точці й від кожного залежала доля товариша.

Ось, наприклад, «Бєлий» сидить на позиції, а якщо я зараз відійду, його можуть шмальнути.

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму обняти або про дівчину свою мріє.

Страшно було на восьмий і дев’ятий день, коли було перемир’я, бо тоді була тиша. І кошмарив снайпер. Отак десять хвилин тихо, потім «бах» — стріляє десь. І так цілий день, і це давило на мозок. Страшно було, тому що думаєш: зараз натягнуть техніки, підуть танками, а ти кулеметом йому нічого не зробиш. Але зрозуміло, що перемир’я було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна.


«Ми сиділи в кімнатці 5×5 м — єдиному місці, де були бетон і цегла»

— Моя позиція була на другому поверсі старого термінала. Це була найгарячіша точка за всі десять днів, що ми там були. Коли приїжджав журналіст Сергій Лойко, його навіть не хотіли туди пускати. Ми сиділи в одній кімнатці, приблизно 5×5, це було єдине місце, де були бетон і цегла. А все інше — гіпсокартон.

Щоб спуститись на перший поверх, треба було пробігти 50 м повз прострелені танками і гранатометами вікна. Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент. А потім ще треба було спуститись по сходах. Це ще гірше. Пробігти-то ще можна швиденько, десь упасти, зупинитися, але сходи…

Наш Саня «Малой», кулеметник, Лойка проводжав. Ми не розуміли, хто він взагалі такий, і загалом нам було все одно, хто він, хоч би міністр. Але нам усім було страшно за нього, але більше за те, щоб через нього хтось наш не загинув.

З нашого поверху Лойко практично нікого не фотографував, один наш Тьомка потрапив у кадр і Сєрьога «Топаз». Не було часу на ці фотографії, мені якось не до фотографій там було.


«Якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник»

— У першій кампанії я був мінометником, мене навчили артилерійської справи. Мене навчили коригувати вогонь артилерії, і це мені знадобилося в аеропорту. У старому терміналі я був коригувальником. Там так було: якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник. Викинув гранатомет, узяв кулемет — уже кулеметник. По штату я стояв звичайним стрілком, а позаштатно я був коригувальником.

У нас гаряче було. Хлопці прибігали навіть з першого поверху й запитували, чи можна постріляти.

На першому поверсі була інша частина нашої роти і «Правий сектор». А на другому поверсі було лише одне відділення. У новому терміналі — розвідвзвод.

Сепаратисти на той момент були на третьому поверсі нового термінала. Вони по наших гранати кидали — вниз. Так само і у нас, у старому терміналі, через стінку сиділи сепаратисти.

Ми знали, що за дверима сто відсотків стоїть якийсь «хороший чєловєк» і купа розтяжок. Просто неймовірно, що вони туди натягали. Якби хтось зайшов туди, то шмальнуло б так, що весь третій поверх знесло. Усі виходи, підходи, усе було заміновано. Ніхто нічого не міг нам зробити, лише «через наш труп».


«То холодно, то жарко, то тхне смертю»

— Ми намагалися дотримуватись елементарної особистої гігієни. Для туалету — одне місце, для їжі й ночівлі — інші.

Їжа в нас була постійно. На бронетехніці привозили до нового термінала все необхідне — боєприпаси, воду, їжу, теплі речі. Замовляли через нашого комбата. Нашою задачею було йому сказати, а його — знайти це за будь-яку ціну. І він нам завжди все давав.

Пам’ятаю, Бірюков передавав нам «гуманітарку» — «сгущенку» й шоколад. «Мілка» мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І тушонка, яку я там їв, — то було найсмачніше у світі м’ясо.

Якось ми знайшли розбитий там склад якийсь, туди залетів снаряд. Ми знайшли там «сгущенку». Банка побита, потекла трохи, але якщо півбанки є, то вже добре. У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я “сгущенку” знайшов!»

Чай гарячий був у нас постійно, бо Бірюков передавав нам грілки. А тоді якраз пішли морози до 15 °С, з вітром і снігом. Погода змінювалась часто.

Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими «гадами».

Наших «двохсотих» ми всіх забирали. От ми не могли забрати нашого танкіста, хоч від нього одне стегно залишилося. Та яка різниця, що там залишилось, усе одно треба везти додому, матері показати хоч щось. То ми порадилися і забрали.


«У нас був наказ тримати аеропорт: жодного кроку в бік»

— Зараз я думаю, що змінив би наші дії. Ми всі готові були піти в атаку, і, якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою, зачистили б той же МВС, те ж «Метро». Навіть ті каналізації, по яких вони шастали, як пацюки. Ми б розширювали зону нашого контролю. Ми б ставили блокпости, бункери, доти… щось би вигадали. Якби ми зачистили хоча б 100 м, це вже було б добре. Тоді нас звідти вибити було б іще складніше.

Але в нас був наказ тримати аеропорт без жодного кроку в бік.

Ми знали, що стояти треба на смерть. Коли скажуть, тоді й змінять, усе. І не давали їм підійти на небезпечну відстань.

Мені все одно, кому цей аеропорт був потрібний — генералам чи полковникам. Мені треба було лише помститися за свого товариша, за всіх хлопців, які там полягли. А те, що він комусь був потрібен, мені не цікаво. Я знаю, що якби ми тоді здали аеропорт, то вони б пішли далі. Пішли б і пішли, і спробуй їх потім зупинити!



«Хто хотів воювати — воював, хто не хотів — у підвалі сидів», — боєць «Івіч»


Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» пішов воювати в зону АТО після загибелі друга. Він розповідає про те, як себе поводили люди з різною мотивацією в Донецькому аеропорту, а також описує в деталях процес евакуації з термінала під мінометним вогнем:

— За всю війну живого супротивника бачив лише один раз — в аеропорту. Зайшов на другий поверх до хлопців чаю попити, вони кажуть: «Дивись, дивись, там сепаратисти». Ми дивимося: на даху сидять навпроти нового термінала. «Росомаха» намагався завалити їх з СВД (снайперські гвинтівки Драгунова. — Ред.), а я дивився в бінокль, поруч стояв, коригував. Тільки він вистрелив — одразу снайпер вистрелив у нас. Але не попав ні «Росомаха», ні їхній снайпер.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» у ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У кінці жовтня в аеропорту було дуже нудно. Були обстріли дуже сильні. Інколи таке було, що ти сидиш, а тут за стіною якийсь снаряд чи РПГ вибухає, і стіна падає, дим. Але безпо-середньо такого, як на день наро­дження Путіна, коли стріляли кілька днів (там був штурм «градами»), у нас не було. Піхота нас не штурмувала, танки на пряму наводку не виходили. В основному це була артилерія, снайпери, СПГ (станковий протитанковий гранатомет. — Ред.), одне по одному стріляли.

Воював пліч-о-пліч з різними людьми. Хтось ідейно прийшов, хтось випадково потрапив, хотів добути ротацію — у підвалі сидів. Ніхто не засуджував їх. Люди різні. Не можна їх принижувати, засуджувати за те, що вони бояться померти. Це нормально. Хто хотів — воював, хто хотів — сидів у підвалі, головне, щоб не заважали. Хтось постійно бігав, будь-яку можливість намагався використати, щоб у перестрілці взяти участь, «випалити» якогось сепаратиста. Я тоді насправді був недосвідчений, мало що розумів, чітко виконував свої задачі й намагався нікого не підвести. Тому особливо я нікуди не ліз.


«Не було ніякої тактики. Ти просто сидиш і чекаєш, що щось прилетить»

— Я сидів біля бійниці на своїй позиції, слухав, дивився — закривав свій сектор. Іноді ми вночі ходили по воду. Іноді можна було піднятися на другий поверх і повоювати, коли починалася якась перестрілка.

Як мені здається, у цьому не було ніякої тактики. Ти просто сидиш, як дурень якийсь, і чекаєш, що щось прилетить. Я думаю, що навіть командири не знали, яке наше там завдання. Люди не розуміли, нащо ми там перебуваємо. Усі вже на той момент розуміли, що наступу на Донецьк не буде. А для багатьох аеропорт позиціонувався як плацдарм для наступу на Донецьк. А якщо його не буде, то нащо ми тут сидимо?!

Я-то звідти пішов у кінці жовтня, а нащо люди там іще взимку сиділи, гинули? Нащо все це було?! Я до кінця цього всього взагалі не розумію. І дуже багато не розумію також із того, що відбувається в ЗСУ, тому я і в добровольчому корпусі, бо в нас теж бардаку вистачає, але порівняно зі ЗСУ ми взагалі зразкова військова частина.

Тоді не було ніяких команд зверху. Сидіть собі — та й усе. Ясно, що бійці своїми силами, які там перебували, нічого не могли зробити. Це звичайна піхота. Живими лишалися і тримали аеропорт завдяки артилерії. Не міг великими силами підійти супротивник, бо артилерія накривала. От і все.

Розуміли, що зачистити таке місто, як Донецьк, нашими силами просто нереально. Тут бої йдуть за якійсь маленькі Піски, якесь село. Атака, штурм, зачистка — це набагато важче, ніж оборона. Для цього потрібно набагато більше ресурсу, людей, навчених спеціалістів.

І таке величезне місто, як Донецьк, зачистити? Я не знаю, як ми це можемо зробити без втрат, без величезних руйнувань. Коли ти вже там перебуваєш, а не по телевізору це бачиш, коли ти бачиш стан армії, як усе відбувається, як іде комунікація, дивишся на це своїми очима, то розумієш, наскільки все це не просто. Це не стрілочки на карті малювати генералам.


«Міни падають, а ти тільки молишся. Повне таке смирення»

— В аеропорту я був 10 чи 11 днів, а моя група була там 22 дні. Це була дуже довга, важка ротація. Зазвичай люди там по два тижні максимум сидять. А мене легко підранили, були осколки в нозі, вони мені не надто докучали. Але лікар сказав, що може бути зараження і краще мені евакуюватися. Я не став показувати із себе героя і сказав: «Добре». Евакуюватися так евакуюватися.

Евакуювалися ми круто. Під таким обстрілом, що дай боже!

Ми переходили зі старого термінала в новий по-тихому, і раптом розуміємо, що сепаратисти дізналися, що наші «коробочки» — БТР виїхали. Новий термінал прострілюється з усіх боків. Вітер гуляє. І тут над злітною смугою злітає біла ракета й починають працювати кілька крупнокаліберних кулеметів. А я автомат залишив на старому хлопцям, бо мені сказали: «Ти ж їдеш додому. Для чого тобі автомат?» Зі мною тільки ніж і граната.

Я сиджу, кулі викрешують іскри, усі кричать: «Загружаємося, загружаємося!» Усі по черзі знали, хто і в який БТР має сідати, грузяться. Я побіг загружатися у свій БТР (перед цим допомагав одному з 79-ї бригади ЗСУ грузити ПТУР — це така класна штука, винахід радянської військової техніки, яка палить броню, протитанкова зброя), залажу в один вхід, а всі уже сидять, місць немає. Я в другий вхід — і знову місць немає. Я кажу: «Хлопці, це що вам, маршрутка, мені наступну почекати?»

А навколо міни вибухають! Ніч, розбомблений аеропорт, щось розривається. І хлопці мені: «Місць немає». Я відповідаю: «Буде!» І починаю до них вриватися. Загубив свого ножа за 300 доларів. Жаль його. Але потім, коли повернувся, подумав: «Може, то плата за те, що я цілий і живий приїхав?!»

А ще класно, коли ти їдеш у БТР (а я сидів прямо навпроти оптики) і ці вибухи, спалахи, усе ближче і ближче міни падають, і ти нічого не можеш зробити. Ти як оселедець затиснутий у банці. І тільки молишся. Повне таке смирення. Віддаєш себе на волю Бога.

Я розумію, що БТР їде туди-сюди, і водій каже: «Хлопці, я їду перший раз, я заблукав. Не знаю дороги». Я розумію, що ми крутимося по злітній смузі під обстрілом. Тут почалася паніка у декого, але нормально, виїхали.

Для мене бої за аеропорт — це щось незрозуміле. Потрібно було рухатися далі, використовувати оборону аеропорту для руху. Треба було вкопуватися під злітну смугу, треба було не сидіти.

От я приїхав наприкінці жовтня туди, а там немає жодних оборонних споруд. Усі сидять у підвалах, у будинках, визирають і чекають ротації. Укопуватися треба було, реально закріплятися. Якщо хотіли тримати аеропорт, то не сидіти треба було, а далі розширювати фланги, витісняти супротивника зі Спартака. А так — сиділи, сиділи й досиділися. Я розумію, що Порошенку все одно. Думаю, сім’ям тих, хто загинув, їхнім друзям не все одно. Мені теж.


Нам треба багато вчитися й тренуватися

— Після лікування я перейшов у 2-у роту і з ними далі воював у Пісках. Зараз я командир 3-ї роти. Тренуванням бійців приділяю дуже велике значення. Як помічник головного інструктора батальйону часто виступаю, коли є можливість і час.

Головний інструктор 5-го батальйону має великий військовий досвід. Ми вчимося елементарних речей. Чую від журналістів, які люблять додати пафосу, що 5-й батальйон — це спецназ «Правого сектору». А ми звичайна елементарна піхота. Ти іноді сидиш в окопі і відчуваєш себе солдатом Першої світової. От я в юності читав Ремарка, Юнгера, захоплювався такою літературою.

І те, що я там читав, я зараз переживаю. Артобстріл, пострибали всі в окопи, перечекали, пішов дощ, і все позаливало. Ми хочемо бути саме піхотою, і піхотою справжньою, навченою, а не просто напівп’яною зграйкою зі зброєю, яка вважає себе вояками. Щоб бути навіть простою піхотою, треба багато вчитися, багато тренуватися, багато знати й уміти.

Я от на війну пішов, бо вбили мого побратима, дуже близьку людину. У мене був контракт, працював каскадером в Італії, хороші гроші, гарне життя, чудова країна. Я просто відтягував цей момент. Я розумів, що рано чи пізно буду воювати, бо немає вибору. А коли побратима вбили, гроші, якісь там дрібниці, стали абсолютно не важливими. Треба їхати і все.



«Аеропорт утримувався ініціативою бійців, а не командування», — «Богема»


Андрій Шараскін, командир роти, а тепер речник ДУК ПС, із позивним «Богема», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він розповідає, за рахунок чого так довго вдавалося утримувати летовище, порівнює боє­здатність кадрових військових, добровольців та мобілізованих, а також висловлює своє бачення причин невдалих спроб деблокування кіборгів у січні 2015 року:

— Я був у Донецькому аеропорту в жовтні кілька тижнів, а потім кілька разів іще заходили на допомогу.

Уперше я туди заїхав на такому броньованому мікроавтобусі. Волонтери нам переслали такий ніби звичайний мікроавтобус, але додатково броньований. От я потрапив туди на цьому мікроавтобусі ще з одним своїм побратимом, з другом «Фазаном», і з оператором та режисером Леонідом Кантером, який рвався зняти хоч щось в аеропорту. Я кажу: «Добре». Там на той час уже були мої хлопці, які пішли добровольцями, в обхід мого наказу. Вони пішли, і ми не могли їх там залишити. І наступного дня ми якраз вночі проїхали туди на цьому бронебусику. Мій підрозділ, у який увійшли «Фазан», «Браконьєр», «Дощ», «Дєрзкий».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Андрій Шараскін, ротний ПС із позивним «Богема»


Це основна група, яка в той час у жовтні виходила, висовувалася, робила всі зачистки, розвідки і все інше. «Дєрзкий» потім знову на повноцінну ротацію заходив з 90-ю бригадою, тому що його вже підвищили і він офіційно керував обороною зсередини нового термінала й іншими підрозділами як «старожил». А «Дєрзкому», щоб ви розуміли, 26 чи 27 років.

Ці хлопці, і «Фазан», «Браконьєр», вони весь час у зоні бойових дій. Вони теж командири вже своїх підрозділів. Це люди тепер з дуже великим, неймовірним досвідом. Вони з різних регіонів України — із Західної України, з Києва, з Кривого Рогу. І у нас ніколи не було проблем з мовою. Це штучні політичні спекуляції з російською та українською мовами.


Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту»

— Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту». Я абсолютно нормально ставлюся до цього терміну. Тим паче що частина бійців уже стали справді кіборгами, тому що в них імпланти і залізні пластини, які їм після операцій поставили. Так що це точно вже кіборги.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий термінал з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Тут інший оцей парадокс і ця формула: «Люди вистояли, не вистояв бетон». У нас усе, що відбувається на лінії прямого бойового зіткнення, у тому числі і в Донецькому аеропорту, замикалося на рівні особистої ініціативи бійців і командирів, які були там безпосередньо. І більше це, здається, не стосувалося нікого, маю на увазі — з армійського керівництва.

Тому що проводити оборону таким чином, особливо як вона доходила уже по своїй синусоїді якраз у нижню точку, так проводити оборону не можна було. Усі говорили про необхідність активної оборони; для того щоб утримувати термінали, потрібно було розширяти свою зону впливу, зачищати найближчу територію, і тоді можна було її тримати, не допускаючи такого прямого контакту і зіткнення. Цього не робилося. Це саботувалося.

А останні події, ви пам’ятаєте, коли навіть і боєприпаси уже не довозилися, а через контрольно-пропускний пункт терористів проводили хлопців, тобто це вже пішов просто фарс.

У нас політичні рішення впливають на хід операцій. Це неприпустимо. Якщо вже йдуть військові дії, то потрібно в першу чергу оперативно приймати оптимальні військові рішення. А військові рішення якраз по Донецькому аеропорту не були прийняті.


Аеропорт тримався тільки завдяки ініціативі й духу бійців і командирів

— Тільки завдяки особистій ініціативі й силі духу і хлопців, і командирів, які безпосередньо були в аеропорту, так довго трималася оборона. Те, що зробив для оборони Донецького аеропорту Майк із 79-ї бригади, неможливо перебільшити. Він цілодобово, місяцями над картами проводив, знаючи всі точки, керуючи артилерією, відправляючи підкріплення, роблячи ротацію. Я не знаю, хто ще так робив. А зсередини — сила духу бійців. Люди потрапляли в умови, що або ти гинеш, або ти чиниш спротив, і чинили шалений опір.

Ситуація проявляє людей. Формальні командири, які були закріплені за взводами, інколи відходили на другий план, а командування на себе брав неформальний лідер, такий як «Дєрзкий». Фактично боєць взяв командування на себе.

Можна говорити і про генетичну пам’ять, і про багато інших речей, таких як козацький дух. Як кажуть, з такими людьми я б воював. Це — козаки. Це — дух. Це — надзвичайний внутрішній дух, коли люди потрапляють в страшні обставини, але не тікають, вони в певний момент відрікаються від усього, що є в мирному житті, і готові йти до перемоги навіть ціною власного життя.

Мені дуже шкода, невимовно жаль тих героїв, тих хлопців, які залишили своє життя там. Я пишаюся тим, що був поруч із цими воїнами, які вже не повернуться. Це «Скельд» (Святослав Горбенко, 19 років, загинув 3 жовтня 2014 року. — Ред.), «Каспер» (боєць з Дніпропетровська, рятував товаришів, виносив на безпечне місце, загинув від осколка міни; у нього залишилися троє дітей. — Ред.).

На щастя, багато хлопців, яких, ми думали, не витягнуть лікарі, — одужали. Такі як боєць, на якого після пострілу танка впала стіна, — у нього розтрощився таз. Його змогли евакуювати, і він вижив, викарабкався.


Війна — це не кіно. Там усе буденніше й страшніше

— Я не хочу, щоб люди уявляли, що на війні, в аеропорту, усе так, як показують у фільмах. Мовляв, бійці страшно пітніють, вони напружені, як це все жахливо, які вони муки витримують. Це актуально першу годину, кілька годин максимум, а далі, коли йде доба за добою, тиждень за тижнем, — це вже все зовсім не так.

Поясню на прикладі. Є чудовий боєць із 79-ки, він і сапер, і снайпер. Так от, стоїмо одного разу, куримо, а він віддає цигарку: мовляв, потримай, і каже: «Я на сєкундочку». Відійшов, прийшов і далі продовжує курити й розповідати якусь історію. Ми питаємо: «А ти куди ходив?»

Виявляється, він помітив розтяжку, яка трималася вже на волосинці, і він, розмовляючи з нами, внутрішньо підготувався, прийшов і вдягнув на неї заглушку — шприц «п’ятірочку». Просто взяв і поставив заглушечку зверху на розтяжечку, щоб вона не здетонувала раптом, що могло відбутися після першого пострілу танка чи влучення просто в приміщення. Він її «заглушив» і повернувся до розмови. Ризикував життям і зберіг життя багатьом між тим, як почав і закінчив розповідати історію.

Тобто, може, хто й пітніє, як у кіно, коли робить щось уперше, а коли вбуваєшся з цим, коли ти постійно на цьому «лезі бритви» перебуваєш, то це вже будні й усі навіть з гумором до цього ставляться. Зробили легесенько й пішли далі.

Ще ось, наприклад, як хлопці висовуються на зачистку поверху: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Готові?» — «Готові. Усе. Зачекайте, не готові». Починають пчихати. Усі ржуть. І знову: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Серйозно?» — «Серйозно». А насправді — варто тільки завернути за кут, і починається бойове зіткнення.


Про «героїнові» атаки та генерала з лампасами

— Проти нас в аеропорту воювали різні люди. Ми спостерігали і кадрових російських військових, і одного генерала, якого водили, показували йому території навпроти нового термінала. Увесь такий красивий — у формі, в лампасах. Це було якраз у приміщенні автовокзалу навпроти нового термінала. Наші хлопці тоді успішно відпрацювали якраз по цих об’єктах.

А ще хлопці-військові розповідали, як їх штурмували «зомбі». Такий собі «зомбі-апокаліпсис»: живі ніби організми, але героїн з адреналіном робив їх нечутливими до бою. Ішли на повний зріст. Були випадки, навіть коли відривало руку, а він перетягує відірвану кінцівку, перекладає автомат і йде далі.


Про медичну допомогу під час оборони аеропорту

— Що стосується медичної допомоги, то будь-яка військова підготовка включає в себе в обов’язковому порядку й медичну підготовку. У нас, принаймні у «Добровольчому українському корпусі», кожен взвод однозначно мусив пройти навчання з тактичної медицини. Навіть не те що мусив, а всі розуміють, наскільки це важливо, і вчаться.

Ми майже рік воюємо, тому без попередньої медичної підготовки висовуватися в зону бойового зіткнення щонайменше нерозумно. Обов’язково всі знають, де розміщені джгути, де — аптечка.

Сталося так, що якраз довгий час у жовтні, у старому терміналі, тільки наш боєць із позивним «Кобра» був найбільш кваліфікованим медиком. А він нічого, окрім нашого медичного вишколу, більше не проходив. І він хлопцям в аеропорту надавав цю першу медичну допомогу.

Обладнаний був у підвалі госпіталь. Вони і кололи, і затискали, і перев’язували, і що завгодно робили. Тому що «борт» треба було чекати від 12 годин до доби, а то і дві чи три доби, бо просто не могли заїхати.

То «Кобра» і крапельниці ставив, і все робив. Він надзвичайно себе проявив і до цього часу воює в складі нашого медичного підрозділу «Госпітальєри». Вони зараз несуть службу по всьому фронту.


Про «транспорт»

— У жовтні автобуси вже там давно не їздили, там їздили БТР… Мабуть, я на останньому, і то броньованому бусику заїхав у супроводі танків.

Потім і танки вже не виїжджали. Крайній танкіст, який їздив у аеропорт і воював там на повну, — це Адам, який зараз командир 1-го добровольчого батальйону, і «Тьоща» (капітан Володимир Титарчук, командир танка), який, на жаль, 17 жовтня загинув. Ці хлопці весь час підтримували тих, хто в аеропорту, привозили, вивозили й прикривали.

Хлопці з 93-ї і 95-ї бригад їздили на БТР. І, як і в усьому, хтось на тих БТР дива героїзму проявляв, а хтось навмисне їх пошкоджував і казав, що «техніка поламана, не може їхати». Були й такі, хто одразу йшов у глуху відмову й казав: «Я не поїду нізащо». А були хлопці, з 95-ки чи 79-ки, які просто стрибали в свої БТР і гнали вперед, інколи на добу по дві, а то й по три поїздки робили, коли були запеклі бої й треба було вивозити поранених.

Я розумів, що там запеклі бої, боротьба за життя йде на хвилини і треба швидко забирати «трьохсотих». Бо якщо за кілька годин поранений боєць не потрапить у нормальну лікарню, то його вже ніщо не врятує. Хлопці їздили, кожної миті ризикували життям, але їздили.


Про початок оборони

— Я знаю, як почалася оборона аеропорту, тому що ми спілкувалися з «Редутом», командиром 3-го полку спецназу. Вони пробули там весь час якраз до початку жовтня. Ми з ним ротувалися в одну ніч. Його пораненого забирали, а я на бусику приїхав. Ми потім згадували цей епізод, що от були поруч, але не пересіклися.

Мої хлопці з ним дві доби були і дуже високо його як командира оцінювали. Говорили, що справжній чоловік, за яким можна іти куди завгодно.

Так от, оборона аеропорту почалася, як і все в Україні, з того, що не віддавали чіткі накази, ішло загравання, полк спецназу перенаправили взагалі у військкомат у Донецьку. І вони на ротацію їздили туди-сюди. Аеропорт працював у звичному режимі в квітні й частину травня. Спецназівців не було ні видно, ні чути, хоч вони охороняли весь периметр від можливих провокацій.

У Донецьку люди виходили на проукраїнські мітинги, тітушки їх били, підрізали й убивали. Причому ці проукраїнські мітинги в Донецьку були набагато більші, ніж у тому ж Маріуполі.

У Донецьку було дуже багато проукраїнськи налаштованих нормальних людей, які намагалися протидіяти «Русской весне». Але було вже багато «засланих козачків», потім оці всі так звані неблагополучні елементи, яким була роздана зброя, все інше…

Але почалося все дуже просто, коли один з автобусів спецназу повертався в аеропорт з ротації, з того місця, де вони жили, і його заблокували спеціальні «бабусі» з іконами: «Для чого ви сюди приїхали, бандерівці?»

А хлопці були всі в красивій формі — у мультикамі. Мультикам рік тому був рідкісним. Але це ж спецназ: вони всі в налокітниках, у тактичних окулярах, красавчики. І без бронежилетів, бо спецназ тоді не використовував бронежилети. У них не було прописано бронежилет навіть за їхнім забезпеченням.

От «бабусі» їм: «Ви фашисти, ви американці, ви ще хтось». І тоді вони вирішили дислокуватися безпосередньо в аеропорту. Новий термінал працював у звичному режимі, вони заїхали в старий, з якого все забрали і перенесли в новий. І ним не користувались, була просто пилюка — і все.

І ось оці люди — 3-й полк спецназу, який перебував там, — вони фактично перші взяли на себе удар. Вони були в цей час у старому терміналі, коли співробітники СБУ — зрадники просто відкрили двері й запустили на диспетчерську вежу, в інші місця цих терористів. Ті себе абсолютно розслаблено почували й спокійно сиділи там.

Тоді нашим не дали наказу відразу зачищати. Тільки після того, як в аеро­порту вже накопичилась якась сила і коли виник перший конфлікт, коли «борт» не міг приземлитися, тоді прислали авіацію й віддали наказ зачистити.

Спецназ успішно справився з цією задачею: зачистили й закрили термінал для польотів. От із цього часу почалася епопея оборони Донецького аеропорту. Наші взяли під контроль повністю всі позиції. У той час там були обладнані літні душі, техніка, всі склади. Усе, що там було, усе й залишилось.


Чому так усе закінчилося

— Кожен воїн, який заходив туди, особливо ті, хто був там не перший день, дуже чітко розуміли, що ті куски бетону абсолютно були нічого не варті. Їх не можна було вже використовувати для оборони, і взагалі вони вже ні для чого не придатні. Був наказ — знову ж таки, політичне рішення — забезпечити свою присутність у цій точці. Усе.

Я думаю, особливо в тій ситуації, коли на підкріплення прийшли десантники з 95-ї бригади, вони були поставлені в нехарактерну для них ситуацію. Їхнє завдання — зайти, зачистити і вийти. А сидіти й вести пасивну оборону — це не їхня спеціалізація. Вони не могли зрозуміти, що вони там роблять. Це перше. Друге — їм навіть не поставили бойову задачу, їм просто сказали: відправляєтесь у таку-то точку, вас висадять і там треба буде протриматися 7—10 днів. Усе. На виживання. У таких обставинах це справді виживання, бо кожен включає свій індивідуальний досвід, і тут вже включається авторитет командирів.

У грудні 2014-го Добровольчий український корпус вивів своїх вояків з термінала Донецького аеропорту, бо там накопичилися вже бійці 72-ї, ­95-ї, 79-ї, 93-ї бригад. Там на квадратний метр було стільки людей, що просто перебувати там сенсу не було. Ми почали тоді працювати над іншим, розширяти зону на Жаб’яче, Водяне, Опитне. Туди прочищати, забирати висоти, щоб ширшим був цей коридор, щоб сепаратисти не заходили нашим у тил. Ми там працювали.

Що зробило командування? Усіх «старожилів» звідти забрали, туди ж відправили 81-у, щойно зібрану, молодих необстріляних бійців. Ну і вийшло так, що пропустили бойовиків за радіокеровані мінні поля й залишили старий термінал. Його «Майк» успішно накрив разом з бойовиками. Залишилися в новому, і там теж, мабуть, також спрацював людський фактор.

Там не тільки підриви були, загибель, поранення, полон. Тоді туди хаотично відправляли групи, щоб деблокувати й забрати хлопців. Операцією командував генерал Муженко.

А чому нічого не вдалося? Там купа всіляких факторів, море всього, починаючи від відсутності GPS, нормального зв’язку й закінчуючи тим, як була спланована операція.

А хлопці! Я їх чудово розумію. Для них війна стала вже особистою, і вони готові один за одного йти, не дивлячись ні на генералів, ні на неадекватні накази, не дивлячись ні на кого — просто йти на підмогу й робити хоч щось. Але на війні так не буває. Хоч щось можна зробити один раз. А треба виграти битву й виграти всю війну.

Чи можна було всіх кіборгів сплановано вивести і закріпитися на інших позиціях, так само контролюючи артилерією територію аеропорту? Можна було.

Думаю, що треба буде розібрати кожен епізод не лише оборони аеропорту, починаючи від найпершого перемир’я в цій війні, коли зібрані сили майже закінчили зачистку Донецької та Луганської областей.

Тоді було оголошене перемир’я, усі залишилися на своїх позиціях. Тоді не дали наказу, не дали дозволу зайти в міста і зачистити їх від бойовиків. Із цього моменту в нас починається зворотний відлік. Це якраз було перше перемир’я.

А насправді операція, яка відбувалася, спланована антитерористична операція, пройшла просто надзвичайно успішно. Але зворотний відлік розпочався, коли дали колоні вийти зі Слов’янська і зайти в Донецьк.

Ми просто спостерігали, як терористи вийшли зі Слов’янська і зайняли Донецьк. Фактично навіть не місто, а тільки мікрорайон крайній.

Чому дали цю можливість? Чому наказали закріпитись на своїх позиціях нашим силам, якщо ми переважали у всьому, закріпитися й чекати до того часу, поки знову Російська Федерація не підтягне свої ресурси, не включить свою логістику і свою артилерію зі своєї сторони і знову не почне розширяти зону впливу до сьогоднішнього стану.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовики оточують ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з відео: REUTERS

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ото з цього моменту треба «відкочувати», бо все інше — це наслідки якраз оцієї домовленості. Якраз із цього першого перемир’я ми почали знову втрачати свої території, з першого «невіддання» наказу знищити або взяти в полон колону, яка виходила зі Слов’янська.

Тут ми чіпаємо вже політику, але без неї нічого не зрозумієш, нікуди не дінешся без політики і геополітики. У нас ніби є люди, які за все відповідають, але в нас війна без військового стану. Чому ми ж воюємо, якщо ми не в стані війни?

З іншого боку, якщо це антитерористична операція, тоді чому ми домовляємося з терористами? Тоді не мають сенсу жодні Мінські домовленості, тому що це внутрішньодержавна справа, антитерористична операція.

Багато казуїстики наплодилося навколо цього конфлікту. Я думаю, що, як і в кожній війні, треба шукати тих, кому вигідно, де є чиї сфери інтересів, де є сфери бізнес-інтересів, сфери, через які можна контролювати нашу державу.

Але попри це все оборона Донецького аеропорту — це один з етапів, славних епізодів нашої новітньої української історії. Славних завдяки бійцям і справжнім командирам.


Про кадрових, мобілізованих і добровольців

— Є кадрові військові, які вибрали сенсом свого життя і своєю роботою військову службу. Є кадрові військові, прекрасні офіцери, які проявилися в цій війні і зараз починають підніматися на ключові командні позиції. Є добровольці. Добровольці є як у добровольчих батальйонах, так і у Збройних силах, бо вони туди прийшли самі, з власної волі. І є інша категорія — мобілізовані.

От із мобілізованими — примусово мобілізованими людьми — стаються час від часу великі проблеми. І загалом це досить-таки велика проблема, бо ці люди не розуміють, для чого вони в армії.

Кадровий військовий розуміє, що це його робота. Доброволець знає, що це його місія. А мобілізований, той, хто навіть не думав іти на війну, не знає, для чого він там.

У мобілізованого в голові не складається картинка — пазл. Він не може зрозуміти, чому саме він конкретно з усього офісу, чи усього колективу, чи села має іти на війну. Він не може прийняти те, що він змушений воювати, коли всі інші продовжують звичне життя.

Чому його друзі-колеги займаються звичним життям і, можливо, навіть не згадують про війну? Хіба, може, у перервах між футболом, боксом ненароком подивляться новини: «О, убили сьогодні ще 10 чоловік. Ну, слава богу, що стільки, а не більше». Чому поряд із цим він мусить іти і щось там робити? Тому було б добре, щоб примусової мобілізації всіх підряд не було.

Така людина небезпечна і для себе, і для інших. Були моменти, коли деякі готові були зібрати всі речі і тікати чимдуж з аеропорту. Вони кричали: «Нас покинули! Нас розстріляють! Нас уб’ють!» Але куди тікати?! На «зльотку»?!

Вони все ж зрозуміли, що тікати небезпечно й шансів вижити мало. А всередині в такому стані вони нам теж були не потрібні. І ми поставили їх перед вибором: або ми їх починаємо фізично відстрілювати, тому що вони будуть вважатися дезертирами, якщо залишать приміщення, або вони продовжують оборонятися і принаймні хоча б будуть набивати ріжки. Подіяло.

Усе-таки всі вміння, які не доведені до автоматизму, виключаються в стре­сових і шокових ситуаціях. Там суцільна стресова і шокова ситуація, тому включаються вегетативні якісь й автоматичні речі.

Якщо людина має вольові якості, вона збереться й надолужить те, чого не вміє, а вольові якості в купі з вишколеними, підготовленими якостями дають уже хорошу бойову суміш.

У багатьох же ні вишколу, ні волі, і вони тоді починають сіяти паніку, хаос, влаштовують хаотичну стрільбу по так званих їжачках — просто стріляють у темряву. Їм починають ввижатися скрізь вороги. Люди в стресовій ситуації блокуються і можуть «шмаляти» куди попало, кидати гранати, ранити один одного.

Добре було б, якби влада і Генштаб почули нас і пішли на створення Української народної резервної армії. Ця армія й має складатися з добровольців, які проходять вишкіл на місцях і в разі потреби готові захищати країну.

Це буде свідомий вибір людей різних професій, які будуть витрачати кілька разів на рік час на вишколи, зібрання, будуть тримати себе у формі, людей, які точно знають про себе, що вони не зможуть сидіти вдома, якщо почнеться якась агресія. І це якраз та основа, яка має доповнювати кадрових військових і боронити Україну.



«Так, ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються», — боєць «Хортиця»


В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він розповідає про те, як кіборги під обстрілами цілодобово тримали кругову оборону:

— В аеропорту я був двічі. Спочатку в жовтні в старому терміналі 10 днів, а потім у листопаді ще 10 днів — у новому.

Десь після Іловайського котла почалося загострення ситуації в аеропорту. Вони всі сили перекинули на аеропорт. І тоді у вересні аеропорт передали 79-й бригаді, зокрема 1-му батальйону.

Ми туди зайшли після 3-го полку кіровоградського спецназу, який ще в травні минулого року зачистив аеропорт. І вже потім, коли вони відбули свій термін і якраз почалося загострення, вони передали аеропорт нам.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

В’ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» на другому поверсі старого термінала: «Якби вітер був в інший бік, ми б банально учаділи». Фото: В’ячеслав Зайцев


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Крім 79-ї бригади, аеропорт тримали 93-тя й 95-та бригади. Також іще був «Правий сектор», чиї бійці були і в Пісках, і терміналах аеропорту.

Аеропорт опинився в оточенні. І хоч це не було оточення в повному сенсі цього слова, це була «підкова», і зв’язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії — «дорозі життя» — нам постачали набої, провіант і воду.

Підвезення набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація — усе відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані лєнточки. Це танк, декілька БМП і БТР. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТР під’їжджали на шаленій швидкості.

Часто спостерігав з даху нового термінала, як БТР влітає на швидкості 90 км/год. Потім швидко розвантажується і завантажується чи йде ротація. Усе відбувалося блискавично.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Подвір’я перед новим терміналом ДАП. Фото: В’ячеслав Зайцев


«Доти з банкоматів, сейфів і холодильників»

— Ми постійно тримали суцільну кругову оборону. Ми не могли сказати, що ось «по цей бік — наші, а по той бік — інші». Ворог був навколо. І ми очікувати нападу з усіх боків.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Роман «Хищник» на бойовій позиції. Фото: В’ячеслав Зайцев


Найважче, коли термінали розстрілюють танками. Танк — це найстрашніше, що там було. Від цього сховатися навряд чи де можна, лише у підвалі. Це така лотерея — попаде чи не попаде. У мене перше поранення — через танк. Стріляв фугасними снарядами, і мене трошки зачепило в перший раз.

Аеропорт, самі його споруди, — це все непридатне для оборони. Там скрізь переважно сваї, а стін фактично немає. Гіпсокартон. Сховатися там ніде, може, лише там, де ідуть ліфти і якісь, скажімо, технічні з’єднання. Там, де є бетон, можна було сховатися від вогню ворога.

Тож ми мали дуже погані умови для оборони. Мало було того, з чого можна зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, — це привезти мішки з піском і використати те, що там було, — сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після терористів. От із усього цього ми й будували наші «доти».


Кадирівці намагалися нас спровокувати — кричали щось про родичів

— Це був мій «перший аеропорт». І щоночі кадирівці обстрілювали старий термінал і кричали: «Аллах акбар», «Аджа».

Одного разу мені це врятувало як мінімум здоров’я. Я шукав позицію в старому терміналі і почув, як хтось кричить: «Аджа!» Я інстинктивно пригнувся, і гранатометник, який працював по мені, промахнувся. Але міг і влучити, якби цей окрик мене не попередив.

Чеченці-кадирівці були за 50 м від нас у сусідній будівлі. Ми весь час чули їхні крики. Вони намагалися нас спровокувати — кричали образливі речі про нас, про наших родичів, про всіх українців. А ми їм у відповідь пропонували: «Приходьте, у нас є сало. Хлопці, поїсте як слід. Горілочки вип’ємо. Розважимося». Чомусь вони на це ображалися.


«Моторола»: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника»

— Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Це допомагало, наприклад, дізнатися, коли вони будуть підвозити боєприпаси, коли в них буде рух транспорту, якась ротація.

І ми знали, коли вони підходять, і були готові до цього. Вони казали, що в них буде атака, а ми замовляли на цей час міномети й артилерію.

Одна з «нагород» для мене — це радіорозмова терористів із «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто дістав. Це був я. І «Моторола» казав: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника. Скільки можна!» Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.

Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І ми знали, що під час радіообміну завжди треба казати неточні дані і ніколи не називати прізвища. Ми вживали умовні терміни, називали приблизні дані й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен.

Звичайно, треба було оглядати навколо тепловізором. «Нічне бачення» може тебе видати, бо там видається інфрачервоний промінь. А тепловізором можна побачити будь-яке тепло. І часто-густо ми бачили. А коли в листопаді відомий волонтер Юрій Бірюков привіз камери 36-кратні, ми їх бачили навіть на підходах. Замовляли артилерію і попереджували наших снайперів, які сиділи на позиціях, звідки наближається ворог. Ось таким чином ми й випереджували ситуацію. Нас рятували знання, слух, очі й тепловізори.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бійці дають координати командиру мінометної батареї «Цунамі». Фото: В’ячеслав Зайцев


Фото в мене є з Бірюковим. Він такий відчайдух, що я аж здивувався. Я відпрацьовував з гранатомета по доту супротивника. Сепари тоді впритул били з гармати по диспетчерській вежі. Я відпрацював, спускаюсь — і бачу його на другому поверсі. Він до нас приїхав встановлювати ці камери. Я дуже здивувався, бо насправді було небезпечно.

Іноді з даху спостерігав, як БТР до нас їде й раптом починає розвертатися, бо починали обстріл, а калібр 12,7 прошиває БТР наскрізь. Часто вони їх пробивали, ранили або навіть убивали наших хлопців у БТР.

Для мене було здивуванням, що насправді й у БТР не дуже сховаєшся. Тож на те, щоб тільки заїхати в аеропорт, треба було мати відвагу.

Пізніше, коли мене не було вже, приїжджав Олексій Мочанов. Насправді доїхати до нас було дуже важко. Не кожен доїжджав. Там, у Пісках, де мали проїжджати ці колони, звичайно б, цивільних не пустили. Приїжджали тільки військові й «Правий сектор».


На чому тримався захист?

— Старий термінал — він доволі тонкий. Він такий невеличкий, там усього три поверхи. І він весь був пробитий артилерією. Дах обвалився, так що, рахуйте, тільки два поверхи.

Новий термінал великий. Це чотири поверхи плюс технічний поверх і дах. Перший, другий, четвертий поверхи і дах — наші. А підвал та третій поверх могли бути їхніми. Ми там бували, але знали, що вони там також бувають, бо на третій поверх заходить естакада, а в підвалах є комунікації, через які вони могли проходити.

Треба було перевіряти, треба було ходити. І на третьому вони пробили з третього на другий перекриття і т. п. Треба було ходити перевіряти завжди. І часто-густо ми могли там з ними зустрічатися ледь не впритул. Звичайна річ, коли за 20—50 м там раптом бачиш ворога.

Ми завжди слухали. Треба слухати. У старому терміналі ми проліт сходів засипали повністю склом, профілями, сміттям металевим. Навіть розтяжки не ставили. Ми цілу ніч слухали. Слухати — це головне. Якщо починаються якісь звуки, то туди кидаєш гранату і даєш чергу з автомата. Непогано й з «мухи» додати.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Одне з приміщень старого термінала і вигляд з нього на новий. Фото: В’ячеслав Зайцев


Ми робили розтяжки, мінували. Чули постійно, як працює їхня «кішка». «Кішка» — це металевий гак такий. Вони прокидали його на 20—30 м і з-за рогу починали тягнути. Це вони вночі протимінну роботу робили. Ми чули це. Тут без страху треба дивитися в обидва боки.

Я думав, що до весни точно могли протягнути захист терміналів. Я впевнений у цьому.

Але ми передали оборону аеропорту 93-й бригаді, вони не змогли проконтролювати, і сепаратисти натягали туди велику кількість вибухівки й підірвали. Термінал просто склався.

Можливо, хлопці просто відбували там час. Таке й у нас у декого бувало, що вони не вилазили з підвалів, сиділи в штабному приміщенні. Ну, відбули час, і що? Потім усе це відгукнулося, як ви бачите, дуже погано.

Можливо, що люди й витримали, не витримав бетон. Ця версія також має право на життя. Дійсно, будівля була вже як швейцарський сир. Весь дах — я постійно був на даху в новому терміналі — повністю пробитий. Коли ти по ньому пересуваєшся або коли вранці є туман невеличкий, треба дивитися, щоб не впасти на четвертий поверх.

Так сталося, що ми — кіборги, але ж і кіборги ламаються. Шкода. Тоді проти нас працювала група російських снайперів і активно прострілювала вікна й усі отвори. Деяких хлопців, на жаль, вони дістали. У моїй роті за дві ротації загинуло п’ятеро людей. Часом нестерпно хочеться хлопців повернути. Але що зробиш?! Це неможливо.


«Нехай відео збереже пам’ять про захист аеропорту»

— Я ще влітку почав робити серію відео про війну. Ніколи не робив більше однієї хвилини. Короткі, невеличкі. А ще так трапилося, що я втратив телефон. Усі ці відео робив на чужі телефони. Щоб не забивати пам’ять, я робив коротенькі відео, які описували, що, де, як відбувається. Ці відео стали популярними.

Я, звісно, знімав у перервах між боями, коли вщухала стрілянина, коли не працював снайпер. У мене не було, на жаль, камери GoPro. Якби була, то я б, напевно, зняв таке, що краще забути.

Зазвичай після атаки, яка захлиналась, завжди була перерва, бо ж не можна постійно класти людей. Вони погнали людей, ми зробили вогневу завісу, викликали артилерію, артилерія пройшлася їхніми позиціями. Тиша. У цей час можна взяти було камеру, зняти щось собі на згадку і людям на пам’ять.



«Одного нашого задушили, іншого спалили — ось із ким ми воюємо», — «Аскольд»


Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригадиі з позивним «Аскольд», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він був чи не найстаршим за віком серед офіцерського складу. «Аскольд» детально описує найдраматичніші бойові епізоди й стверджує, що відводити кіборгів з аеропорту потрібно було раніше:

— Мою групу підняли по бойовій тривозі 2 жовтня десь об 11 годині вечора. У цей момент ми перебували у Слов’янську. Тоді вже йшли серйозні бої за Донецький аеропорт. Ми не знали, куди маємо їхати, але здогадувалися, що, швидше за все, туди. Ніхто офіційно нічого не говорив. Командири великих чинів, звісно, перед нами не звітували. Схоже, що кінцевого пункту призначення не знав навіть командир 4-ї роти Павло Розлач із позивним «Ведмідь». Знала напевно лише та людина, яка повела нашу зведену батальйонну тактичну групу. Це Анатолій Козел, позивний «Купол».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Позивний «Аскольд» взяв участь у проекті «Повернись живим»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми їхали в аеропорт зверху на броні — як заморожені напівфабрикати»

— Насправді до цього виїзду ми вже були готові, бо протягом останнього тижня активно тренувалися і завантажували БТР. Машини нагрузили так, що всередині місця практично не лишилося. Брали усе, що знадобиться у польових умовах: боєкомплекти, воду, продукти, спальники. Їхали зверху на броні.

Я був командиром 622-ї машини. Це БТР 6-ї роти, на якому 13 липня потрапили у засідку Олександр Голіченко та Сергій Бабський. Хлопці обоє обгоріли. Машина була «мічена», із завареною пробоїною, та ми, коли на ній їхали в аеропорт, про це не думали. Не до того було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Екіпаж БТР № 622. Праворуч водій Сергій Саух, ліворуч — навідник КПВТ Артур Сілко, який загине вже за дві доби...


— Моя машина замикала колону. Я мав збирати усіх, хто відставав, і паралельно підтримувати зв’язок з «Куполом».

Анатолія «Купола» ми називали богом конвоїв. Він міг без ексцесів провести колону навіть по ворожій території. До нього завжди зверталися, якщо був якийсь проблемний конвой, і Анатолій ніколи не відмовляв.

У дорозі спати не хотілося зовсім — адреналін гуляв у крові. Спершу було тепло, але під ранок стало дуже холодно. Коли машини розганялися до 80 км за годину на якихось гірках, то вітер пронизував до кісток. Доводилося замотуватися у ковдри. Коли ж бронежилет зовсім охолонув, стало нестерпно холодно. Тож в Донецький аеропорт ми приїхали у стані «заморожених напівфабрикатів». Дорога зайняла близько чотирьох годин. Ми пройшли без стрілянини.

На другому переході, після годинної зупинки, отримали нове завдання і рушили у бік Авдіївки. Йшли в основному другорядними дорогами через дрібні поселення. Коли проходили через дамбу, отримали команду посилити спостереження через загрозу засідки. Місце вузьке, і ми могли потрапити під ворожий вогонь. Але, як ми згодом зрозуміли, це був ще достатньо глибокий тил, хоч на відстані вже було чути розриви і видно дими.

Минули Тоненьке, довелося йти по напівґрунтовій розбитій дорозі. Нею вискочили на окружну дорогу Донецька. Територія прострілювалася, але то був найкоротший шлях. Цією дорогою ми повинні були вийти на наші позиції, але мало не заблукали. Голова колони пішла праворуч по окружній на «Республіку Міст», а мінометники, розірвавши ланцюг, розвернулися у неправильному напрямку. Я зупинив колону і вийшов на зв’язок із «Куполом». З’ясувавши, куди вони пішли, я розвернув залишки колони, і ми рушили за ними. І скажу так: якби ми пішли у той бік, то потрапили б у засідку, де вже через три доби загинув Сергій Сідлецький («Гризлі»), а Сергій Блюд отримав важке поранення в голову…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бог конвоїв — Анатолій Козел із позивним «Купол»


Врешті-решт ми вийшли на блокпост «Республіка Міст», там я знову уточнив завдання, бо ця територія вже активно прострілювалася. Стало зрозуміло, що ми входимо в зону конкретного вогневого впливу супротивника, тому кожен крок мав бути виваженим. Я першим поїхав на БТР, пройшов половину шляху не поспішаючи. Знову зв’язався з «Куполом» і тоді вже вивів колону на зазначені позиції.

Зв’язок був жахливим. Ми перебували у ямі. Контактували по-різному: часом по рації, часом по мобільному.


«До першого обстрілу «градами» не було усвідомлення, що ми на війні»

— Ми розташувалися неподалік мінометної батареї «Цунамі» 79-ї бригади. Біля нас також стояли танкісти з 93-ї бригади та хлопці з ДУК. Вихід на аеропорт, злітна смуга, починався десь за 200 м. Поставили БТР один біля одного, почали трохи розслаблятися. Стрілянини практично не було, тільки іноді пострілювала наша мінометна батарея. Ми ще трохи здригалися від цих звуків, але вже познімали бронежилети, пили каву, хтось ліг відпочивати після безсонного переходу...

І в цей час прилетіла перша серія «градів». Коли почалися розриви метрів за 70 від нас у полі, я стояв на броні й займався своїми справами. Тоді вперше побачив, що таке «град» і як він просто миттєво накриває територію. Відреагувати практично неможливо. До цого обстрілу не було усвідомлення, що ми на війні. А тут я зрозумів: якби ця серія прилетіла на метрів 100 лівіше, вона б накрила все — і людей, і техніку, і батарею... Ось така дрібна помилка з того боку вкотре підтвердила: ми всі під Богом ходимо...

Після цього ми швидко почали ховати БТР між будівель, які захищали нас від прямого вогню. І майже одразу я побачив свій перший 152-міліметровий снаряд. Він влучив поруч у верхівку будівлі теплостанції. У голові промайнула думка: «Зараз прилетять інші». Я крикнув: «В укриття!» — і головою вниз, у бронежилеті й повному обмундированні, «пірнув» у БТР.


«Екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі»

— Першим нашим завданням було виїхати на околицю Пісок у напрямку Донецького аеропорту і доставити туди підкріплення, зброю, боєприпаси.

Я був старшим у бронегрупі з восьми БТР, оскільки був єдиним офіцером у роті на той момент. Командир роти «Ведмідь» залишився на командному пункті в Пісках. Перші пару ходок зробили вдень, але потім почали їздити вночі.

У нашій четвертій роті кожен виконував свою функцію. Півроти фактично виконувало завдання з доставки припасів у ДАП. Частина підрозділу тримала оборону Пісок і нашої бази. І були хлопці, які воювали безпосередньо у терміналах. Вони перебували там по два тижні, після чого їх відправляли на відпочинок у Слов’янськ. Згодом вони поверталися й міняли інших.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир «Ведмежат» Павло Розлач


Хлопцям у терміналах було дуже складно: постійні обстріли, потрібно завжди бути напоготові, щоб відбивати атаки. Це ота сама передова. Плюс періодичні зачистки і спроби штурму з боку сепаратистів.

Утім, і в нас були складнощі. Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утёс». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

6 жовтня 2014 року міна потрапила у БТР, загорівся боєкомплект, і вогонь перекинувся на машину


Ситуація постійно змінювалася. Спершу сепаратисти вели прицільний вогонь з висот у прямій видимості наших вогневих позицій. Потім ми їх там трохи постріляли артилерією, і вони відкотилися назад.


«Новачків часто кидають на виконання надважких задач»

— На третій день нашій бронегрупі дали завдання штурмувати церкву — там засіли сепаратисти. Я повів групу на штурм, але розуміння загальної ситуації у плані розташування противника на той момент не було. У нас у перший день навіть елементарних карт не було. Я побіг до командира мінометної батареї «Цунамі» і попросив хоча б сфотографувати на телефон карту їхніх вогневих цілей. А там на половину карти намальоване коло, куди він має класти міни за викликом вогню артилерії. Загальна схема, знаєте, як для туриста, але це було хоча б щось...

Перед виїздом на штурм церкви я вийшов на командування сектору і попросив, щоб нам дали танки. Разом зі мною мав іти начштабу танкового батальйону 93-ї бригади Євген Мєжевікін, позивний «Адам». Це танковий ас. Він, до речі, зі своїм екіпажем знищив п’ять російських танків.

Я «нарізав» задач: як ми виходимо, як розвертаємося, як ми пробиваємо отвір у паркані, куди стріляємо, скільки на це піде боєкомплектів, що ми імітуємо тощо. У моєму підпорядкуванні було 40 людей.

Я говорив зі своїм командуванням — з «Куполом» та ротним Павлом «Ведмедем» — і сказав, що посеред білого дня штурмувати не буду. Вигнати 40 чоловік на відкритий простір, не знаючи розташування вогневих точок, — це безумство. У нас танкісти не хотіли виїжджати на злітну смугу, бо їх розстрілювали. У той час з боку сепаратистів працював професійний російський екіпаж. Я навіть зараз не можу сказати, скільки наших екіпажів вони спалили. Там можна було лише імітувати атаку, щоб виявити вогневі точки супротивника й постаратися завдати максимальної шкоди у відповідь.

Довелося розвертати роту на штурм цієї церкви, маючи противників з усіх боків — зліва, справа і з тилу. З трьох танків, які мені виділили, один повинен був відганяти російський танк, якщо той з’явиться, а два інших — пробивати бетонний паркан.

Ми виїхали десь опівдні. Я йшов на першому бронетранспортері. Але якщо не складається від самого початку, то не складається зовсім... Коли ми виїхали на злітну смугу, я відчув, що БТР не йде. Я — до водія, Сергія Сауха. А він каже: «Командире, я не їду, все, полетіла трансмісія».

Танки вже пішли вперед, розвернулися й підняли пилюку. Я знаю, що зліва в кущах за 500 м спостерігачі сепаратистів сидять. Вони, ймовірно, вже по рації передали, що «нитка» з танків і БТР посеред білого дня вийшла на злітну смугу. Я швидко приймаю рішення: розвертаю танки, один із них чіпляє БТР, і ми повертаємося назад.

По суті, було два варіанти. Перший: у мене залишалося ще шість БТР, я міг пересісти на справну броню, виконати задачу і повернутися. Другий: усе-таки на цьому кульгавому БТР, що був готовий померти у будь-який момент, йти на вогневу позицію і виконувати задачу. Але якщо він стане, тоді це все: екіпаж розстріляють.

Тому я вирішив не кидати машину посеред поля і скомандував евакуацію. Як показала практика, вчинив вірно. Той район, на який нас кидали, був посилений протитанковими засобами. Потім наші його неодноразово атакували і були втрати.

Крім того, з цієї ситуації я виніс для себе ще один урок: новачків, які приїздять на передок, часто кидають на виконання якоїсь надважкої задачі з ризиком великих втрат, фактично в саме пекло. Це пов’язано з тим, що необстріляні відчайдухи можуть піти і це зробити, бо не до кінця розуміють ситуацію.


«Одного нашого задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…»

— Уже наступного дня після невдалого штурму церкви дали команду зайняти висотки північніше злітної смуги і знову ж таки у супроводі танків.

Злітна смуга проходить чітко із заходу на схід, і до неї під прямим кутом прилягає «зеленка». Відтак висоти, про які ми говоримо, розташовані на самому початку злітної смуги. Звідти за нами спостерігали й систематично обстрілювали сепаратисти. Повів цю групу командир батальйону «Правого сектору». Він стверджував, що «там усе облазив на власному пузі», що все розміновано і сепарів немає. Однак вийшло, що хлопці заїхали прямісінько в пастку й операція закінчилася втратами.

У той день загинув Сергій Сідлецький, а Сергій Блюд отримав важке поранення. Перший БТР відірвався метрів на 200. Він ішов як передовий дозор. Позаду тягнулися ще два БТР з десантом і два танки з роти «Адама». Перший БТР потрапив у засідку, коли проходив «зеленку». Це було ідеальне для засідки місце. Безпосередньо з боку «зеленки» ближче до злітної смуги була низина, прикрита від прямої атаки. А зліва від дороги було ще гірше — озеро і болото. Вузько і з обох боків «зеленка». Це було настільки передбачувано… Але не знаю, чому вони туди пішли: чи то понадіялися на авось, чи то було бажання швидше виконати задачу…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Хлопці перед виїздом у рейд. 5 жовтня 2014 року


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Словом, перший БТР вискакує наперед і одразу потрапляє під шквальний вогонь. Було зроблено 6—7 пострілів із РПГ. Один постріл пробиває бортову броню, і кумулятивний струмінь б’є в груди Сергію Сідлецькому. Вибухом скидає з броні трьох хлопців з «Правого сектору». Один з них дивом уцілів — під прикриттям сутінків він скотився на інший бік дороги і вийшов живим, повернувся.

Двоє інших хлопців були поранені й потрапили в полон. Про їхню долю ми не знали півтора місяця, поки одна з розвідгруп спецназу не натрапила на їхні тіла. Їх жорстоко закатували і вбили. У обох ноги і руки за спиною були зв’язані дротом. Одного задушили, а іншого спалили живцем — ось із ким ми воюємо…


«Я розумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій»

— Хлопці, які перебували в цьому БТР, розповідали, що його одразу охопило вогнем. Сергій Сідлецький зайнявся. Башту танка від цього вибуху підкинуло догори, вона злетіла з роликів, і стріляти більше не можна було. Хлопців контузило. До того ж на задній «кукушці» потилицею до засідки стояв Сергій Блюд. За ним на запорі була кришка десантного люку. Так от, при попаданні гранати вибуховою хвилею цю кришку зірвало з клямки, і її рукояткою (а там така величезна рукоятка), як сокирою, Сергія вдарило по касці. Каска вціліла, але сила удару була настільки потужною, що йому пробило череп. Він втратив свідомість і впав.

У «кукушці» сидів Саша Литвин і відстрілювався з автомата. Йому разом з уцілілими після вибуху хлопцями вдалося скосити близько 10 сепаратистів, які вискочили із засідки на дорогу і хотіли з «мух» добити БТР.

Машина проїхала ще метрів 200 і зупинилася. Хлопці загасили вогонь, загасили Сергія Сідлецького. Вони розповідали, що він спалахував чотири рази, такою високою була температура його тіла…

У цей час інші БТР і два танки зав’язали бій: з танкових гармат упритул били по цій засідці. Якби не їхня допомога, то наших хлопців з першого бронетранспортера добили б. Машина була на ходу, але на підбитому БТР прориватися через засідку не ризикнули. Хлопці проїхали ще півкілометра вперед, зіскочили з дороги вліво і полями почали виходити, але сіли в болото.

Щоб добити нашу групу, приїхало декілька автомобілів з сепаратистами, але вони запізнилися — наші вже пішли.

Я у цей момент зі своїм БТР прикривав батарею «Цунамі». Я зрозумів, що там халепа: було чути стрілянину, йшов бій. Крім того, зв’язок між передовою групою і командним пунктом у Пісках було втрачено. У нас з ними також зв’язку не було. Я передав «Ведмедю» і «Куполу», що вирушаю вперед, щоб встановити стійкий зв’язок. Вони дали «добро».

Уже було практично темно. По дорозі зустрічаю нашу групу, бачу, що вона не в повному складі. Один БТР пішов углиб ворожої території, зв’язку з ним не було. Кажу: «Їду шукати цей БТР».


«Забирай людей, знищуй БТР»

— Коли проїхали далі, вдалося вийти з ними на зв’язок. Розмовляв я з Сашею Литвином. Кажу: «Де ти? Познач себе якось». Ну як? Ніч, темно, мапи немає. Потім кажу йому: «Я стріляю — ти дивись», — і з автомата трасерами випускаю чергу за чергою. Він мене бачить, визначаємо один одного, і я їду. Через рівне поле виходжу до цього болота. Розумію, що витягнути БТР не можу, бо теж загрузну. Там грунт мокрий, ми важкі, не потягну. Зв’язуюсь із командиром роти, а він каже: «Забирай людей, знищуй БТР».

Знаєте, мені так важко його знищувати… Це по-перше. А по-друге, загиб­лого Сергія Сідлецького ми б винесли, а що робити з пораненим Сергієм Блюдом? Як його витягнути з машини, коли там крові стільки набігло. Ми каску зняли — літр крові з нього витік…

У цей час на зв’язок виходить танкіст «Адам». Ми знову ж таки підсвічуємо йому пострілами, де перебуваємо. Він приїжджає. Ми чіпляємося. Танк стоїть на суші, мій БТР стає проміжною ланкою між ним і підбитою машиною. Починаємо смикати і теж сідаємо в болото, але танк нас усіх витягує.

Тільки-но ми розчепилися, стрибнули в машини і почали виїжджати, як це місце накривають сепарські міномети. Диво. Ці чарівні хвилини, навіть секунди, рятують життя.

А потім настав час евакуації загиблих і поранених. Коли з машини виймали тіло Сергія Сідлецького, я був поряд. Ламаний він був, переламаний. Я подробиці розповідати не буду. Уявіть собі просто — кумулятивний струмінь у груди. Його пробило наскрізь. Страшно. І ні грама крові, ні краплі крові не було. Ні краплі крові. Важко все це. Дивишся і не віриш, що ти розмовляв із ним — і от людини вже серед живих немає.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Покійний Сергій Сідлецький, позивний «Гризлі», крайній праворуч


«За наказом нікого не посилали — на термінали їхали добровольцями»

— Кого героєм назвати? Кожен, хто тримав оборону Донецького аеропору, — герой. Це була робота команди. Це — ідея. Це — розуміння цілі, для чого все це робиться. За наказом нікого туди не посилали. Наказ, звичайно, оформлювали, але на термінали їхали добровольцями. Хто хотів відмовитися, міг відмовитися.

Частин і людей, які обороняли аеропорт за цей період, було дуже багато. Це була збірна солянка. У Пісках ми стояли разом із 93-ю бригадою. Вони розташовувалися в основному в приватних будинках. На подвір’ях зводили укріплення, рили окопи. Вони тримали передній край Пісок. Ми стояли метрів за 200—300 від їхніх позицій, тому все, що прилітало на них, долітало і до нас. Було таке, що разом відстрілювалися. Декілька разів сепаратисти намагалися штурмувати Піски з нашого боку, але нічого у них не виходило. Було декілька візитів сепарських ДРГ, але, знову ж таки, невдалих.

У нас на роту було три АГС. Один ми передали на ДАП, а двома працювали безпосередньо на прикриття самих Пісок. Розрахунками керував я, стріляв я. На той момент я дуже захопився роботою з АГС.


«На “Майку” лежала вся відповідальність, вона його “виїдала”»

— Як на мене, то оборона Донецького аеропорту у той час трималася на одній людині. Звати його Максим Миргородський, позивний «Майк». Він був на той момент майором ЗСУ, командир 1-го батальйону 79-ї бригади. Поруч були підполковники, полковники, але він ними командував і давав розпорядження. Ви знаєте, я приїжджав неодноразово на командний пункт, і мені, чесно кажучи, було шкода «Майка». На людині не просто лежала відповідальність — ця відповідальність його «виїдала». Він увесь пожовтів і висох, але чітко налагоджував взаємодію між підрозділами, підтримував зв’язок з артилерією і вищим командуванням. Я не знаю, хто б іще здужав цю роботу. До нього велика повага.

Велика повага до медиків, які там працювали: до Сергія Архангельського із позивним «Наркоз», до «Фелікса», який його замінив в аеропорту. Узагалі до всіх тих хлопців, які там були.


«Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеро­порту»

— Сепаратистам було поставлене завдання: зламати опір захисників ДАП. Для них взяття Донецького аеропорту швидше мало символічне значення, в той час як для нас — стратегічне.

Там було знищено тисячі сепаратистів. За моїми спостереженнями, тільки-но вони отримували мало-мальськи значимі сили, їх одразу ж кидали в бій. Фактично це були лобові атаки.

Велике значення мала наша артилерія, яка прикривала підходи до аеропорту. Для сепаратистів це було суцільне поле поразки.

І от уявіть, що ви нарешті прорвалися з величезними втратами через це пекло у будівлю термінала, а тут вас зустрічають кіборги... І починається полювання один на одного. Вони проривалися у старий термінал неодноразово. Були такі моменти, коли підвал переходив під контроль сепаратистів. Траплялося навіть, що наших звідти вибивали, але підходило підкріплення, і ми знову брали своє. Це була така активна оборона: вони нас — ми їх.


«Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива»

— Коли з їхнього боку усвідомили, що ключове значення для нас має диспетчерська вежа, з якої велося спостереження нашими артнавідниками, вони почали її системно «валити», поки зрештою не завалили. Танки стріляли по вежі прямою наводкою.

Після того як вежу завалили, якість роботи артилерії впала катастрофічно. Ми почали висувати коригувальників на периметр самого аеропорту. Але це новобудова — трохи бетону, а в основному гіпсокартон і скло. Там реально сховатися немає де. Вони почали активно використовувати АГС і розстрілювати фасади. До того ж на злітній смузі періодично працювали 3—4 танки: поки один навантажується чи заправляється паливом, другий з дистанції 2,5 км розстрілює цю будівлю. Причому довбе в одне місце, щоб пробити тунель.

Таким чином зона базування наших хлопців у Донецькому аеропорту звужувалася. Фраза про те, що не витримав саме бетон, справедлива. Це все об’єктивні причини.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кіборг «Аскольд» та його АГС


«Передайте командуванню, щоб забрали нас. Хлопці вмирають на руках»

— Донецький аеропорт відіграв свою роль. Це була стратегічна оборона стратегічного об’єкта, для того щоб з мінімальними втратами переключити на себе максимальну кількість живої сили супротивника і знищити її. Ми цього досягли. Але наше командування не відчуло того моменту, коли треба було відвести людей, що залишилися. Це треба було зробити ще після першого підриву термінала.

Я тоді тримав зв’язок із хлопцями по мобільному телефону. Розмовляв з Ігорем Зіничем (медик, позивний «Псих») за дві години до його поранення. Він уже тоді криком кричав: «Передайте командуванню, щоб забрали нас звідси. У мене хлопці вмирають на руках — нічим перев’язувати їх».

Наші двічі намагалися туди заїхати, але обидва наши БТР сепаратисти розстріляли. Поранених евакуювати не змогли, підмогу і боєкомплекти завезти не змогли, а хлопці там уже трималися з останніх сил. На додаток до цього почали підривати перекриття над їхніми головами, пустили сльозогінний газ. Хлопці не спали, не їли, були поранені, вмирали...

Скільки потрібно було триматися?! Я телефонував Полтораку, виходив на Порошенка через депутатів, говорив, що потрібно відводити хлопців. Скрізь була одна відповідь: у нас є класний герой Муженко, він уже організував контр­наступ північніше, усе буде нормально, аеропорт буде наш.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Рота «ведмежат» без «Ведмедя», який отримав поранення у бою. Листопад 2014 року


Я кажу: на Спартаку закріпитися немає де! Люди, ви що? Сказали б, вибачте, ми вичерпали тактичні можливості щодо оборони аеропорту і з метою збереження життів наших військових відводимо особовий склад. Це була б золота фраза!

Завдання по аеропорту полягало в чому? Не допустити їх на злітну смугу. По суті, термінали — це просто будівлі. А злітна смуга — це можливість приземляти транспортну авіацію сепаратистів. Вона розташована у межах нашого вогневого ураження. У нас є «точка У», якою можна відразу всю злітну смугу накрити, є «урагани», є «гради», є ствольна артилерія... Ми з дистанції 20 км можемо повністю накрити цю площу. Людей можна було відвести, а територію аеропорту залишити під вогневим контролем. От і все.



«Такого я не бачив ні в Іраку, ні в Африці, ні в Косові», — «Танас»


Миколаївський десантник Сергій Танасов, сержант 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Танас», розповідає про власні правила виживання у терміналі Донецького аеропорту: коли не треба стріляти у відповідь, що пити, якщо немає води, і якою ціною утримувати бойову позицію:

— Уперше наша бригада зайшла в аеропорт наприкінці вересня 2014-го... Заходили перша рота і перший взвод нашої роти. На жаль, тоді в терміналі проґавили підхід танка, і він розстріляв дві наші «коробочки» — два БТР. Семеро людей загинуло, і восьмеро було поранено. Це все — наш перший взвод. Зрозуміло, що рота була деморалізована, але за два тижні зібралися духом. Ми знали, що там несолодко. Хлопці, які приїжджали, намагалися моделювати ситуацію, підготуватися до прийняття будь-яких рішень. Ясно, що лише на місці розібралися.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Танасов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Виявилося, усе значно серйозніше. Хлопці казали, що там дуже-дуже-­дуже важко, у нас тоді втрати були. Багато було не те що «двохсотих», а поранених — «трьохсотих». Сепаратисти вели артобстріли з житлових кварталів. Ми просто не могли дати їм відповідь. Зрозуміло, що коли вони працювали недалеко від нас і ми знаходили їхні вогневі точки, то одразу знищували їх. А коли по тобі стріляють «градами» з житлового кварталу, з Донецька чи з окраїн… Ми не можемо туди стріляти. Просто не можна туди стріляти — і все.

Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву й обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами. Це духовна будівля, за всіма світовими законами їх не залучають до бойових дій. А тут із церкви снайпери довго й ретельно працювали по нас.


Про перші години в аеропорту

— Я до аеропорту потрапив 14 жовтня 2014 року. Прийшла наша черга змінити хлопців із батальйону. Уночі виїхали з Краматорська до Пісків. Там черговий інструктаж — і по машинах. Приїхали до аеропорту, швидко викинули речі. Зрозуміло, що по нас стріляли. Забігли в новий термінал, лягли на підлогу, машини поїхали. Коли закінчився бій, вийшли, занесли речі, знову попадали й чекали команди про перехід з нового термінала в старий. Не знаю, година, мабуть, була третя ночі, коли ротний підняв і каже: «Усе, виходимо».

Прийшли два провідники зі старого термінала, щоб показати нам дорогу. Є маршрут, яким завжди ходять, і він незмінний. Бо сепари йдуть з іншої сторони. І ось — команда «Пішов!». В одну колону, двома партіями. Я йшов у другій… При переході з нового термінала до старого, навіть якщо відкривається вогонь у наш бік, ніхто не відповідає, щоб противник не знав, де саме ми знаходимось. Пройшли тихо, зайшли до хлопців. Там рота «Маршала» стояла тоді. Зранку розподілилися й пішли на позиції.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Всередині старого термінала ДАП


Мене по життю всі кликали «Танас». А коли ми в новий сектор переїхали, ідемо з покійним Андрієм, а в нього був позивний «Німець», підходимо, і полковник до нас: «Позивні ваші?» Відповіли: «Німець» і «Танас». Він так подивився на нас і каже: «Ти будеш “Німцем”, а ти — “Французом”».

Але коли почався аеропорт, то командир штатний звертався постійно «Танас», і Андрій каже: «Давай я заберу свій позивний назад». Так Андрюха «Німцем» знову став, а я — «Танасом». Тож у районі Донецького аеропорту ми вже були під старими позивними.

Знаєте, в аеропорту за декілька годин втягуєшся. Ми так звикли один до одного. Дуже вразила прозорість людей: без фальші, без масок, без понтів зайвих. Бо ж ніхто не знає, скільки йому ще судилося там пробути, і взагалі, вийде він чи вивезуть його.

У нас було багато хлопців, призваних з резерву. Хтось був трактористом, хтось — учителем, хтось реально вантажником. А там усі стали бійцями з великої літери.


Про бойову позицію

— Термінал розбитий, багато стін уже тоді не було. На першому поверсі — дві позиції. Перша — у бік Донецька, друга — моя, біля парадного входу до термінала, поряд зі сходами на другий поверх. Якщо дивитися на Донецьк, то кутова права кімната. На другому поверсі над сходами також була позиція, вона прикривала східний коридор, однак вона була слабка. Там міг бути прорив, у принципі, він звідти потім і пішов.

Моя позиція була тоді універсальною, відповідальною, цікавою, сильною. Більшість роботи велася звідти. Насправді ми постійно в радіоефірі один одного підтримували та коригували, сектори перекривали один одному і перестраховували, щоб нічого не проґавити.

Ситуацій курйозних було чимало. Перша була зранку, як поїхав фотограф Сергій Лойко, 19 жовтня. Такий хороший бій зав’язався, дуже затяжний, напевно, десь на дві години. Щільно прострілювали нашу позицію. У тому бою ми працювали з хлопцем із «Правого сектору» — один перезаряджав, а інший стріляв.

І коли я присів, ворожий ВОГ розірвався у віконній рамі. Йому розсікло щоку, буквально кілька міліметрів від ока, до кісток. Медик його перемотав, думали, треба евакуювати, а він каже: «Ні, залишаюся, усе нормально».

І того ж вечора мене снайпер «вгадав». Я тоді очікував прориву, і, коли через тепловізор оглядав підходи до термінала, снайпер влучив мені в каску. Нормально. Відлетів. Відключився. Кров. Прийшов до тями. Нудота. Перевірив голову — кулі немає. Допрацювали бій до кінця.

В Олега, нашого медика, теж влучило. З північної сторони ВОГ прилетів. Два уламки йому в ногу потрапило: один витяг, другий не зміг. Замотався і теж до кінця добув з нами. Так ми й воювали травмовані, не було кому нас міняти.

Я отримав травми хребців і шийних зв’язок. Потім два місяці провів під крапельницями й з уколами.

І коли я під крапельницею лежав, Андрія поранили. Його оперували, але він помер — відірвався тромб. Ми вночі ще переписувалися, а вдень штурм почався. Коли я дізнався, що Андрій загинув... це було найважче. А ще гірше, що я навіть на похорони не зміг потрапити. Хлопці поїхали, а я лежав під крапельницями. Напевно, це були найважчі похорони для мене.

Брат він наш бойовий, з нами всю першу кампанію літню пройшов. Ми просто не можемо повірити, що його немає. Ми таке пройшли разом, що не віриться навіть досі.


Про традиції

— Після зимної ночі всі чекали світанку, щоб розтопити казанок. Хлопці кучкувалися, говорили за життя і пили справжню заварну каву. Нашим «правосекам» якраз передали її у посилці. І це був такий промінь світла серед темного дня. Одного разу побратими смажили картоплю: знайшли стару сковорідку, десь серед завалів відшукали сітку картоплі й вирішили приготувати вечерю. І тільки почали смажити — відновилася стрілянина.

Міномет кладе просто під вікна, а вони сидять і смажать. І якщо бетон обсиплеться, то в картоплю потрапить... тому цинки порозкривали й понакривали, щоб сміття не летіло туди.

Найбільша хохма — коли хлопці піцу замовляли в аеропорт у місцевих. Дзвонять у Донецьк, у піцерію: «Добрий день. Доставка є?» — «Є доставка». Ну, і починають ціну питати, начинку замовляти, додатково грибочки, оливки. Усе набрали. «Куди доставити?» — «Як куди? До старого термінала!» На тому кінці дроту — трихвилинна пауза. Потім із заїканням: «Куди-куди?» — «Як куди? Донецьк, аеропорт, старий термінал, підвозьте». — «Та ні, у нас немає кому їхати». — «Та нічого, ми прикриємо, все нормально. З сепарами самі домовтеся, а ми — нормально, пропустимо вас. Ще й диван шкіряний дамо, тільки привезіть піцу!» Посміялися…


Про розподіл сил

— Коли приходить черговий гуманітарний конвой, атаки сепаратистів посилюються вдесятеро. І кількість збільшується, і тривалість, і боєприпаси… Ми перехопили 21 числа їхні розмови. У них були колосальні втрати, людей фактично не залишилося. Вони аж благали про перемир’я і водночас чекали на підкріплення. І коли воно підійшло, все почалося знову.

Вони атакували, ми тримали оборону. Коли підрозділ атакує, це неминуче йому в збиток. Якщо бій у полі, то перевага в бійцях та озброєнні має бути в три-чотири рази. У місті — у вісім. Тобто якщо нас там стоїть 20 людей, то мінімум 150 сепаратистів мають атакувати.

Наступати завжди складніше. Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналами, і навіть сам вихід зі старого термінала. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити. Переживали, звичайно, щодо боєприпасів.

А проблему з водою вирішили логічно: з кожною ходкою прибуває посилка медику. Ми перебрали аптеку й порахували, скільки на крапельницю потрібно хлориду натрію, скільки глюкози при найважчих обставинах. І пили решту — натрію хлорид і глюкозу. Хоч по 20—50 грамів, щоб уникнути зневоднення…

Їсти, в принципі, там не хочеться, усі живуть на адреналіні. Я за 10 днів у терміналі поїв п’ять разів. Просто або немає часу, або хочеться десь прилягти і поспати. Були такі дні, коли за добу спав лише 15—20 хвилин, тому що постійно артилерія працює, ідуть бої.


Про новобранців

— Таку історію розповім. Був у нашій роті Віталік, мобілізований, кілька місяців у ремонтному батальйоні — і відправили до нас. Ніколи в житті зброю в руках не тримав. Але він за два дні в Краматорську так із хлопцями здружився, що, коли прийшов наказ, він підняв істерику, каже: «Не думайте тут мене залишати, я з вами. Робіть що хочете, але я повинен з вами поїхати». Пішов до ротного, вони довго розмовляли. Потім мене покликав командир: «Я не знаю, що з ним робити. Він кричить, що всьому навчиться. Візьмеш до себе? Але тільки якщо він буде поряд з тобою». Кажу: «Значить, буду вчити».

Перша доба для нього була серйозна: освоював зброю, балістику, контроль адреналіну. Друга значно простіше минула. А на третій день він уже повноцінна бойова одиниця. Як кажуть на військовому сленгу, жодних «косяків» за ним не було.


Про фотографа Сергія Лойка

— Я фотографа Лойка часто згадую. Позитивна людина. Знаєте, так неочікувано він з’явився. Сиділи вночі, аж тут «прийшло тіло» у світлій куртці: «Я фотограф, познімаю». Ми йому: «Сховайся, тут снайпери працюють, так що завертайся». Наступного дня зранку познайомилися, і він почав працювати. Він не заважав нікому, але зробив купу цікавих фотографій. Ми собі працювали, його не помічали, але коли сідали поговорити, то він був як свій.


Про досвід війни в Україні та інших гарячих точках

— Відмінність колосальна. Ірак для мене — це просто вийти на полігон і постріляти. Так, у нас там теж були втрати й інші нюанси, там ми набули неоціненного досвіду. Але таких повномасштабних бойових дій, як у нас в Україні, із застосуванням реактивної артилерії, — такого не було ні в Африці, ні у Косові. Якщо вірити документальним фільмам та хроніці Другої світової, то те, що зараз відбувається, можна співставити з баталіями останньої світової війни. А от сам характер війни, те, як її спровокували й підтримують, — думаю, такого у світі ще не було. Те, що в нас відбувається, не вкладається в голову. Це нонсенс. Напевно, це буде матеріал для військових підручників, на якому вчитимуть майбутніх офіцерів.



«Я був наймолодший командир. Дитячі малюнки нам піднімали настрій», — «Лицар»


Старший лейтенант Ігор Багнюк, командир 2-го взводу 79-ї бригади, розповів історію свого позивного та товаришів, а також про дитячі малюнки, які раптово піднімають настрій:

— Ми були в аеропорту перший раз 10 діб, з середини до кінця жовтня 2014 року. А вдруге я вже поїхав старшим тоді, як ішли останні бої за старий термінал. Це було наприкінці листопада — на початку грудня, і я тимчасово виконував обов’язки командира роти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Старший лейтенант Ігор Багнюк та сержант Сергій Танасов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Я наймолодший командир 79-ї бригади. У другому взводі, можливо, є троє людей молодших за мене. Мені 22. Не буду приховувати, мені в магазині досі навіть цигарок не продають без документів. Тому доводиться носити з собою посвідчення.

Я після 9-го класу вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, потім в Академію сухопутних військ у Львові. І за розподілом потрапив у 79-ту бригаду командиром взводу.

Пішли ми з-під Криму, і коли вже їхали в Донецьку область наприкінці травня, тоді за наказом 2-й взвод залишився на охороні пункту бригади. Усі роз’їхалися, а я залишився сам з командним пунктом.

Не могли придумати мені позивний, і на нараді командир бригади сказав: «Ну, якщо ти на залізних конях, значить, будеш “Лицар”. Бо тільки в тебе одного три залізних коні. Будете на них скакати».

А Сергія Танасова всі по життю кликали «Танас», а в Андрія був позивний «Німець». Тож в аеропорту вони так і були під своїми позивними: «Танас» і «Німець».

Коли наприкінці листопада починався штурм, «Німця» поранили. Наступного дня нам сказали, що його прооперували, стан у нього важкий, але стабільний. Аж раптом хтось із бійців мене запитує: «Командир, а що, дійсно Андрюха помер?» Я по рації вийшов на командира: «Дозвольте уточнити, дізнатися, що і як». Після 30 секунд паузи він розказав, що Андрія прооперували, але відірвався тромб, серце не витримало, і він помер. Такі втрати важко пережити.

А найсвітлішими в аеропорту були моменти, коли передачки туди приходили — посилки, воду, їжу, цигарки передавали. Ми тоді розуміли і відчували, що нас не забувають, що нам хочуть допомогти. Листи від дітей, малюнки, оті ангелочки — якось раптово настрій піднімали.



«Було багато поранених. Термінал утримували 10 чоловік», — «Чєрдак»


Віталій «Чєрдак», боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади, 10 днів утримував позицію «Імпульс» у точці розвантаження БТР нового термінала Донецького аеропорту. Він розповідає про смерть товаришів, мужність командирів й «уроки патріотизму» від російських телеканалів:

— Я на фронт пішов добровільно. З липня 2014-го ніс службу в Краматорську, там і отримав позивний «Чєрдак».

У вересні нам дали команду виїхати для прикриття відходу 93-ї бригади. Ми не знали, куди саме їдемо. Пам’ятаю, як заїхали в Тоненьке, щоб заправитись, і як їли яблука в садочку перед Пісками. І тут нам різко сказали сісти по машинах, ми завантажились в БТР і поїхали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади із позивним «Чєрдак»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ми зрозуміли, що їдемо в аеропорт, тільки тоді, коли вже їхали по злітній смузі й навколо почали вибухати міни. Коли ми зупинились та відкрили апарель (пологий насип або похила платформа транспортних засобів, призначена для завантаження техніки в потяг або на переправний пристрій. — Ред.), то побачили, що знаходимося біля нового термінала Донецького аеропорту.

Буквально за два-три дні до цього ми були в Донецьку й дивились новини, де чули про те, що в Донецькому аеропорті все погано і що бійців там «піджимають».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на диспетчерську вежу та пожежну частину з другого поверху нового термінала ДАП


Висадка була дуже складною для нас. Ми заїжджали вдень, хоча всі знають, що в Донецький аеропорт треба заїжджати вночі. Удень вивозили лише критично поранених, щоб встигнути врятувати їхнє життя.

Мій взвод залишився в новому терміналі, а два БТР 3-ї роти мали зайняти оборону в старому. Коли вони виїхали з-під «рукавів», які подаються до літаків, з-за рогу нового термінала з’явився ворожий танк. Він двома вистрілами знищив два наших БТР, де знаходились люди. В один влучив «кумулятивом» артилерійський снаряд, і вісім чоловік отримали поранення, а у другий влучив фугасом. У цьому БТР загинули всі сім чоловік.

Це сталося через 5—10 хвилин після нашого заїзду. Ми цього не бачили, лише чули, як вибухали бойові комплекти. Потім повз нас потекла ріка зі свинцю.

Нам віддали наказ зайняти оборону. Ми були деморалізовані після того, як загинули наші товариші, але наші офіцери дуже нас підтримували. Покійний майор, позивний «Патріот», казав: «Усе буде добре, нам треба протриматись, ми не можемо кинути наших хлопців».


«Ми за свистом визначали, як іде перезарядка ворожого танка»

— Обстріли починались зранку, як тільки сходило сонце, десь о пів на шосту. Ми потім жартували, що це «перші есемески прилітали». Стріляли в основному зі «стодвадцятого» міномета та з «саушки» (самохідна артилерійська установка. — Ред.). І так кожного дня — мінометний або танковий обстріл.

За час перебування в аеропорту ми навчились визначати на слух, коли їде наш танк, а коли не наш. За свистом визначали, як іде перезарядка ворожого танка і як довго він завантажує боєприпаси після використання свого бойового комплекту.

Коли ми там були, сепаратисти намагались «покласти» новий термінал. Один їхній танк працював зі сторони старого термінала, ближче до «зеленки», а інший — по нас і по вежі з боку гаражів, поруч із церквою.

Вони били по верхніх поверхах, влучали в секції, вони дуже хотіли «покласти» термінал ще тоді. Але металевий каркас будівлі, уся конструкція просто ходором ходила й ті снаряди «відігравала».

Першого жовтня, приблизно о шостій ранку, танк прямим ударом влучив у наш «КамАЗ» і в бочку з соляркою, що стояли в тиловій стороні нового термінала. Там ми перебігали з одного термінала в інший. З тієї точки хлопці теж працювали по сепаратистах, і у них на бочці лежали магазини. І буквально за секунду перед пострілом танка була команда від наших коригувальників, що працюють «гради».

Це врятувало хлопцям життя, бо вони встигли підійти ближче до нас і заховатися за колонну. Коли снаряд влучив у бочку солярки, вона почала горіти, вибухнули бойові комплекти й загорілася тилова частина нового термінала. Слава богу, тоді нікого не поранило.


«Якби сепаратисти знали, що нас 10 чоловік, шапками б закидали»

— У нас було дуже багато поранених. Якби сепаратисти знали, що новий термінал тримають 10 чоловік, вони би нас шапками закидали.

На другому поверсі була позиція «Очі», там працював боєць. Він дуже допомагав тим, хто був унизу. Коли терористи заходили на територію з боку парковки, він бігав від одного вікна до іншого, бив з гранатомета і робив вигляд, що нас багато.

Усі хлопці дуже сильно один одного підтримували. Пам’ятаю, якось ми намагалися посмажити картоплю. Ми тоді десь її знайшли, вона була гнилувата, але ми взяли ковпак від БТР, який накриває колесо, зробили дірки в бочці з-під бойлера й кинули туди дрова. А воно не горить — тяги немає, то ми раз — з автомата — і тяга з’явилася. І тільки-но ми поставили смажити ту картоплю, як розпочався обстріл із «градів». І ми їм такі: «Та ну дайте ж хоч картоплі поїсти, їсти хочеться…»


«Хтось має бути покараним за те, що хлопці лежать там під уламками»

— Виїхав я з аеропорту в ніч на 4 жовтня. Третього жовтня під час бою мене поранило гранатою, контузило й уламок потрапив у голову. Мене перебинтували, і ми далі продовжували бій. Уночі на наші позиції зайшла інша рота, але нам сказали залишитись до ранку. Та наш командир наказав вивозити поранених.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Центральна зала новго термінала


Нас було п’ятеро. Ми, підтримуючи один одного, шкандибали злітною смугою до БТР. Ми дійшли, залізли в нього, закрили апарель, закрили очі й поїхали в повній темряві.


«Ми показали: український дух незламний»

— Я спочатку не розумів, чому ми там перебуваємо й за що гинуть наші хлопці. За цей шматок металу?! Але нам усе «пояснили» у російських новинах. Там прий­малися лише російські канали, а на них «ополчєнци» розповідали, що вже аеропорт взяли, і на відео вони ходили по «Метро» і робили вигляд, що то був новий термінал. І тоді ми зрозуміли: це наш аеропорт, це фортеця, яку треба обороняти.

Чим довше я там знаходився, тим більше розумів, що оборона аеропорту потрібна. Ми показали, що український дух — незламний. Коли я приїхав додому, завжди дивився новини, чи стоїть аеропорт.

Чому його зруйнували? Особисто мене там не було, коли він руйнувався, коли вибухали колони, коли падала вежа — символ аеропорту. Нехай у причинах розбираються військові критики та спеціалісти. Але я думаю, що винні мають бути покарані за те, що хлопці досі лежать там під уламками і мами з дружинами не можуть отримати назад своїх близьких.



«Мене здивувала відсутність грамотної системи оборони аеропорту», — Богданов


Боєць «Правого сектору» Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ і громадянин Росії — обороняв диспетчерську вежу Донецького аеро­порту. Він розповідає, чому поїхав в аеропорт та як складалися його стосунки з бійцями ЗСУ:

— Спочатку, коли я приїхав в Україну, здався вашим спецслужбам і пройшов перевірку в СБУ. Там сказали, що зі мною «порядок», і я думав іти в добровольчий батальйон «Азов», але туди мене не взяли. Тоді я через волонтерів знайшов контакти з «Правим сектором». Зі мною поспілкувалися, і вже за кілька днів я був у ДУК. За добу я потрапив у Піски, а через тиждень уже був у Донецькому аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць «Правого сектору» росіянин Ілля Богданов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Мені важко пригадати точні дати, але заїжджав я в аеропорт наприкінці вересня, а виїжджав десь через місяць. Увесь час я провів на диспетчерській вежі.

Заїхати туди кожного разу була проблема — усе під обстрілом, усі колони обстрілювали. Військові там перебували тиждень-два, а «правосєки» сиділи місяць. І я найбільше переживав, що, мовляв, сиджу в диспетчерській вежі, а їхати назад треба «на броні», і раптом міна у бак влучить, то так і згориш у тій «броні». Тобто кожен в’їзд і виїзд з аеропорту був надзвичайно ризикований.

Я хотів потрапити саме в аеропорт, бо знав, що там ідуть реальні бої, а з протилежного боку було багато моїх «опонентів», які приїжджають з «рашки» створювати Новоросію. Тобто для мене там був усвідомлений конкретний ворог.


«Були герої, а були такі, що “аби відбути”»

— Мої стосунки з військовими, тобто з офіцерами і бійцями ЗСУ, складалися загалом нормально. Хоча, звісно, мене здивувала відсутність грамотно збудованої системи оборони в тій же вежі.

Військові там ходили попід стіну, намагались мінімальну увагу до себе привертати. Така у них була тоді позиція. Вони з вежі нікуди не виходили, а в самій вежі лише другий поверх використовувався, хоча на той момент можна було підніматись до 9-го поверху й коригувати вогонь. Тож доходило до істерик.

Деякі «персонажі» там сиділи з початку і до кінця ротації. Чую, хтось там каже: «Якщо сепари попруть, то в мене граната — я її кину вниз». Ну, це повний абсурд!

Тоді ніякого мінування об’єкта, ніяких розтяжок не було. Це все ми робили, і все залишилось від «Правого сектору». Тобто ініціатива «відкриття» верхніх поверхів і використання їх для «роботи» снайпера й коригувальника — це вже виключно ініціатива «Правого сектору».

У підсумку ми свого досягли: артилерія почала працювати краще й прикривати термінал. Ну зрозуміло, що й вогонь по башті посилився, нас почали більше штурмувати, до нас ближче почали підходити.

Військових це, здається, найбільше лякало. Але серед них було багато достойних хлопців, справжніх воїнів, хоча вистачало й тих, кому аби «відбути номер».


«Ми не хотіли віддавати аеропорт»

— Насправді в аеропорту було здорово! Хоча були поранені серед наших, але під час мого перебування там не було вбитих. У той час ще ми були на тій піднесеній хвилі, що, можливо, ми підемо вперед.

Коли ми почали розуміти, що з Донецького аеропорту як плацдарму ніхто нічого не атакуватиме, то з’явилася думка: «Навіщо ми взагалі тоді його утримували?» Чесно кажучи, це був такий черговий серйозний «ляпас» від влади.

А з іншого боку, ми вже не хотіли його віддавати. «Правий сектор» не хотів звідти виходити. Для всіх це також був знак: якщо «Правий сектор» виходить, то аеропорт здадуть.



«Кіборги не вживали алкоголь та психотропні засоби», — «Поліглот»


Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України з позивним «Поліглот», був у Донецькому аеропорту двічі — у жовтні й листопаді 2014 року. Він розповідає про секрети стійкості захисників летовища та про те, кого зі своїх товаришів вважає «найсправжнішими кіборгами»:

— Я не рахував точно, можу помилятися, але взагалі за весь час усіх ротацій я пробув в аеропорту десь 25 діб.

Я хотів піти ще в першу хвилю мобілізації, коли ще тільки почалася епопея після Майдану й на початку анексії Криму. Але, по-перше, у мене цивільна робота на державу. По-друге, тоді був такий час, що тих, хто хотів іти, не брали, а людей, які не мали досвіду й не хотіли, навпаки, примушували йти служити.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України із позивним «Поліглот»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

От і в моєму військкоматі мені не вдалося потрапити у військо з першою хвилею, і я став військовослужбовцем уже десь всередині літа — у третю хвилю мобілізації. Спочатку була підготовка в підрозділі, на місці постійної дислокації частини, а тоді вже, власне, відбув до зони АТО — для виконання бойових завдань.

Усередині осені склалася ситуація, що вже треба було «посилити» хлопців в аеропорту. Бо вони там були вже досить давно й потрібно було «освіжити» сили.

От коли така можливість видалася, я цим скористався.

Захист аеропорту — це не типова задача для нашого підрозділу, але ми розуміли важливість захисту, бо вже тоді Донецький аеропорт став символом. Це як стратегічна точка, пункт, а якщо це вже стало символом для народу, то ми маємо підтримувати цей символ, підтримувати і розвивати переконання про стійкість українських бійців. Тому, коли з’явилася така можливість, з нашого батальйону набрався зведений підрозділ із різних рот — виключно з добровольців.

Коли ми тоді відправлялися, то поставили керівництву тільки два питання. По-перше, чи буде це офіційно? Ми ж усі розуміли, що це війна, і якщо не дай боже щось трапиться, то наші родини мають отримувати належну компенсацію від держави. А друге питання було про забезпечення набоями та боє­комплектом. Усе. Більше ніяких питань і сумнівів не було в наших хлопців. Ми розуміли, куди їдемо й чому ми це робимо.


«У реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали»

— Якщо чесно, то в реальності це виявилося навіть трохи легше, ніж нам розповідали. В аеропорту вже була така традиція, що кожна зміна, кожна ротація досвідчених навчала новачків. Декілька діб нам планомірно й чітко розповідали про те, чого треба остерігатися, які є небезпеки.

Деякі хлопці взагалі відмовлялися їхати на ротацію, коли приходила їхня черга. Вони розуміли, що знають набагато більше, ніж можна було передати за декілька днів. І вони розуміли, що від їхніх знань, від їхньої роботи залежить життя новоприбулих і взагалі життя товаришів по службі. Тому деякі люди залишалися там набагато довше, ніж того вимагав стандартний устав перебування.


«Найсправжніші кіборги — це хлопці, які сиділи на вежі спостережень»

— Мені довелося і першу, і другу ротацію бути в новому терміналі. Дуже хотілося дійсно потрапити і в старий термінал, і на вежу. Ви знаєте, от кажуть — кіборги, а я, як людина, яку інші називають кіборгом, можу сказати, що найсправніші, наймужніші кіборги — це були хлопці, які сиділи у вежі спостережень.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на новий термінал зі старого. Фото: В’ячеслав Зайцев


Це ж така штука — усе на виду, укритися ніде, постійні постріли. А хлопці там були, і вдень і вночі продовжували ефективно виконувати свою роботу. Вони були «очима» для нас і для артилерії. І от я вважаю найкрутішими, найсуворішими, найсправжнішими кіборгами хлопців, які утримали ту вежу.

Насправді всі, хто був у терміналах, мали таку собі маленьку мрію — потрапити на ту вежу. Я не можу сказати напевне, але з того, що я знаю, там були хлопці з 3-го полку спецпризначення і з «Правого сектору».


«Сепаратисти стріляли з території монастиря в порушення всіх домовленостей»

— В аеропорту я вперше побачив сепаратистів із відстані, можу точно сказати, 680 м, через спеціальний прилад технічного нагляду. Вони були на території монастиря, який насправді вважали «договірною» територією. Тобто ми його не чіпали з певних людських, і релігійних, і моральних міркувань. А вони використовували цей монастир і будівлі навколо нього як свою базу — базу для постачання боєприпасів — і проводили звідти обстріли.

І от пам’ятаю, якраз у той день, коли проходив так званий міланський сніданок між лідерами Німеччини, Італії, нашим президентом та паном Путіним, сепаратисти підтягнули зенітну гармату ЗУ-23-2 в район церкви й обстріляли наші позиції. Вони наробили нам дірок у стінах і швиденько втекли, щоб не потрапити під відповідь нашої артилерії.

А вже було надвечір. Сонце заходить, і промені пробиваються вглиб темного приміщення, де стоїть густа завіса з диму й пилу. Це було таке, знаєте, природне лазерне шоу.

Ми побачили це й просто завмерли. Ми замилувалися видовищем, отримували естетичне задоволення. Людина насправді таке створіння, яке здатне залишатися людиною в будь-яких, навіть найважчих обставинах. Людина намагається адаптуватися до будь-чого, і у тій ситуації в аеропорту люди намагалися знайти щось позитивне, щось світле, щось таке, що відволікало від негативу і додавало моральних сил.


«Ми спали в рентген-апаратах. Тільки там можна було знайти безпеку»

— Побутові умови, звичайно, у нас були складні. Але все-таки там щось залишалося від нормальної інфраструктури аеропорту. Можна було зняти ті ж самі транспортерні «лєнти» — стрічки й підкласти їх під бетон, знайти якісь цивільні речі, ті ж самі простирадла, ковдри чи пледи.

От, наприклад, я був на своїй позиції, ніс чергування. А коли змінювався, то йшов у зал поруч на першому поверсі. Це, мабуть, був колишній зал сортування багажу, бо там було багато транспортирних стрічок і спеціальні рентген-­апарати для просвічування багажу. Зрозуміло, усе вже було в неробочому стані, то після чергування ми виробили таку практику: просто залазили всередину того рентген-апарата. Ця чудова, здається, німецького виробництва машина мала товсті стінки зі сталі й свинцю. От у ній можна було відчувати себе більш-менш захищеним від обстрілів.

А були ситуації, коли хлопці просто робили якісь «барикади» з потрощеного гіпсокартону та інших уламків, які б навряд чи зупинили кулі. Просто іншого виходу не було.


«Ми виробили свою технологію з есемесками»

— В аеропорту ми виробили свою технологію з есемесками. Насправді ми намагалися вимикати телефони, бо розуміли небезпеку, але все ж інколи нам треба було користуватися телефонами. І тоді приходили есемески різного змісту, починаючи від дезінформації, ніби від хлопців з іншого термінала, що «ми вже полишили свої позиції», закінчуючи просто, не знаю, звичайним телефонним хуліганством.

Тому ми телефони вмикали вранці. Кожного ранку, десь о 4-й годині, до того як люди в Донецьку прокидалися і починали навантажувати стільникові мережі, непогано працював мобільний Інтернет. Тож відповідно можна було залізти у Facebook, почитати якісь ресурси з новинами, розповісти хлопцям, що було, а після того вимкнути мобільний, бо це було небезпечно.

Насправді нам дуже бракувало інформації. До нас приходили різні чутки, і, розумієте, перебуваючи постійно під обстрілами, інформацію починаєш сприймати по-іншому — критично. А інформація потрібна найперше, щоб не було паніки.


«Контраст із цивільним життям може зламати людину»

— Після першої ротації в аеропорту деякі хлопці поїхали у відпустку, але я і кілька моїх товаришів не захотіли. Ми розуміли, що якщо після аеропорту потрапити у звичайне цивільне життя, то це небезпечно для психіки. Дуже сильний ризик того, що різкий контраст із цивільним життям може зламати людину зсередини.

Ви розумієте, ми всі люди. Люди можуть бути слабкими, люди можуть помилятися. І особисто для себе я розумів: якщо поїду, то може бути такий момент, що я потім не зможу перебороти себе й повернутися знову в АТО. Не кажу, що це було б на сто відсотків, але я розумів, що такий варіант може бути. Тому я подумав, чи є сенс випробовувати власні нерви, власну психіку, і залишився в АТО — просто в безпечнішому місці у польовому таборі.

Я відпочив, відновився й відправився на інше завдання — у розвідку. Там я чекав, коли наші хлопці знову попросять ротації, щоб поїхати в аеропорт вдруге.


«Це була гра умів людей — хто кого перехитрить»

— Друга ротація була приблизно у другій декаді листопада. Наш підрозділ заїжджав по-бойовому. Усе було по-чесному. Це вже взимку, ближче до Нового року, хлопці потрапили на такі ротації, коли доводилося… заїжджати через територію терористів. Це було дуже складно, тяжко в першу чергу морально, дуже непросто.

Коли я заїхав, то зміни були помітні. Кожного разу, коли ми приїжджали в аеропорт, то був той самий аеропорт, але це був інший — новий аеропорт, бо щось у ньому мінялося. Ставало менше стін, більше барикад, виникали нові загрози, терористи шукали нові шляхи підступу до нас. Ми змінювали розташування наших постів. Постійно це було щось інше, знайоме, але інше, постійно треба було пристосовуватися. Це була гра умів людей — хто кого перехитрить.

Знаєте, це звучить трохи дивно, але люди пристосовувалися до того. І думка, що ти можеш загинути чи отримати поранення, відступала.

От, можна було дуже чітко відрізнити новачків від тих, хто давно в аеропорту. Новачки спочатку дуже шарахались від усіляких проломів, дірок у стінах, відкритих просторів. А бувалі хлопці знали, що хоч там і є якась дірка чи просвіт, там іще безпечно, можна пройти спокійно. А от там, де з точки зору звичайної людини нормальне місце, досвідчений хлопець розуміє — це пастка. Там може бути снайпер або залишена розтяжка, ще якийсь «мінний сюрприз».


Кіборги не вживали алкоголь чи щось інше, що впливало на психіку»

— Я дуже пишаюсь тим, що майже кожен із бійців, майже всі стовідсотково бійці, які захищали аеропорт, не вживали алкоголь чи щось інше, що б впливало на психіку. Кожен розумів, що це колективна відповідальність, і якщо хтось один схибить, то постраждають усі.

Щоб боротися зі стресом і підтримувати психіку, у нас був здоровий гумор і трохи спілкування з рідними, коли була можливість зробити дзвінок. Рідним більшість хлопців казали, що вони десь у відпустці — десь в іншому місці. Ніхто не зізнавався, що є в аеропорту, бо не хотіли хвилювати рідних. Та сама ця можливість поспілкуватися з рідними й здорові чоловічі жарти, навіть трошки чорний гумор, — це допомагало підтримувати бойовий дух. Ну, і наша ефективність. Бо сепаратисти підходили і дуже часто вже не відходили від наших позицій. Ми розуміли, що зараз ми «ведемо цю партію», і це також підвищувало бойовий дух.


«Аеропорт міг би бути форпостом для наступу, щоб звільнити Донецьк»

— Аеропорт був нашим входом до міста Донецьк. Так чи інакше, якщо б події розвивалися трохи по-іншому, то саме аеропорт став би форпостом для наступу й звільнення Донецька від сепаратистів і терористів. Та я військовослужбовець нижньої ланки, я не працюю в генеральному штабі й не можу сказати, чи моя думка стовідсотково вірна. Однак знаю, що, якби був наказ, ми б могли ефективно утримувати і відтискати терористів від наших позицій углиб, могли б контролювати цю територію й розширювати нашу зону впливу.

Для цього, я вважаю, було необхідне політичне рішення. Але на той час були вже підписані Мінські угоди, які від нас вимагали виконувати. Фактично в українських військ були зв’язані руки цією угодою й ми не мали права наступати.


«Мої брати по службі не схибили і не відступили»

— Я дуже хочу розповісти про людину з позивним «Спартак». Він був старшим в обороні двох терміналів. Це справжній патріот. Він дуже вміло, дуже толково, дуже зважено керував нашими діями. Завдяки йому ми фактично майже нікого не втратили в нашому терміналі. Дуже класно була поставлена співпраця між різними постами й терміналами. Для мене «Спартак» — це синонім слова «офіцер» і зразок офіцера — розумного, толкового, розважливого.

А наш медик із позивним «Наркоз»! Це людина, яка допомагала підтримувати морально-психічне здоров’я бійців. Він так жартував, так веселив нас і при цьому надавав медичну допомогу, правильно приймав і обробляв поранених. Йому я теж вдячний за те, що він був з нами в аеропорту.

А мої брати по військовій службі! З ними я приїздив і вперше, і вдруге, і вони розуміли, чому і для чого ми це робимо. Вони не схибили, не відступили назад.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Лікар Сергій Архангельський (позивний «Наркоз»)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

От мій друг. Він служить зі мною в одному підрозділі, його позивний «Трофім». Це людина з дуже цікавою історією, яка пройшла шлях від працівника правоохоронних органів по роботі з неповнолітніми і закінчила літературним редактором у досить солідному журналі. Під час Майдану він надавав медичну допомогу і брав участь у сутичках на Грушевського. Коли почалася війна, він призвався, потрапив зі мною в один підрозділ. Це людина, з якою я пройшов увесь шлях по АТО, був двічі в аеропорту. Це той випадок, коли ти можеш довіряти товаришу, довірити навіть своє життя, і відповідно він розуміє, що ти можеш так само прикрити його.


«Те саме, що сталося тут, може трапитися в інших частинах світу»

— Я хочу всім сказати, що за подіями тут стоять інтереси іншої держави, тобто це справді міжнародний конфлікт. Просто це неоголошена війна, яка ведеться силами третіх осіб. Хочу застерегти людей, застерегти світ: адекватно оцінюйте те, що тут відбувається, і робіть висновки. Хоч у ХХІ столітті такий конфлікт стався вперше, але це може стати страшною лабораторією з відпрацювання цих згубних практик. І те, що відбувається зараз у нас, може розпочатися в будь-якій іншій частині світу. Тому цю «чуму» треба швидко зупинити тут — в Україні.

Максимально швидко й ефективно.



«Якби ми не здали Крим, на Донбасі б такого не було», — «Скорпіон»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Доброволець 79-ї аеромобільної бригади із позивним «Скорпіон» — один із тих, хто організовував оборону Донецького аеропорту тоді, коли розпочалися цілодобові обстріли та штурми. Він розповідає про те, як пробивався на фронт через бюрократичні перепони, про те, як передавав свій військовий досвід і навчав новачків контролювати страх:

— Я доброволець. Тобто з лютого 2014-го, коли це все почалося, усі ці загарбання Криму й таке інше, я просто не зміг залишатися осторонь. Тим більше що я мав бойовий досвід.

Я тоді працював у охоронній фірмі й одразу після вахти пішов до військкомату. Показав військовому комісару свої документи, тобто військовий квиток, пояснив, де я воював. А він мені каже: «Призивають зараз на 10 днів, а вам допуск до “секретки” потрібно робити мінімум місяць». Записав телефон і сказав, що звернеться в разі необхідності.

Два місяці проходить, необхідність, судячи з телевізора, зростає, а мені ніхто не дзвонить. І тут я дивився новини й прочитав у рухомому рядку, що 80-та аеромобільна бригада набирає добровольців. Там був і телефон гарячої лінії.

Я подзвонив, назвав себе, сказав, скільки мені років, розповів, що проходив строкову службу за СРСР у Псковській аеромобільній дивізії. Після цього, 1994-го року, був у складі миротворчої місії в Сараєво. Потім була можливість залишитися далі на військовій службі, але ж тоді стільки платили, що, самі розумієте, не вижити. Тож я перейшов на «гражданку».

А тут така до нас в Україну прийшла біда, що осторонь немає як лишатися: одні фронту допомагають, а інші воюють на фронті. Разом — ми Україна, ми — сила.

Тож зателефонував я на цей номер, і мені поставили лише одне питання: «Чи є проблеми зі здоров’ям?» Я сказав, що немає. Вони сказали: «Ми чекаємо на вас. Якщо будуть якісь проблеми з документами, набираєте цей номер і даєте військовому комісару».

Я пішов до військкомату, розповів усе воєнкому, а він мені знову про документи. Тоді я подзвонив по тому номеру, і через 5 хвилин у мене вже були усі необхідні документи на руках. Наступного дня я купив квиток на потяг за свій рахунок і поїхав до Львова. Так я попав до армії втретє.

Ну, там була підготовка на полігоні, нас готували хороші хлопці з 80-ї аеромобільної бригади. Слава богу, усі живі та цілі, тобто ми списуємося, зідзвонюємося. Три тижні пролетіли швидко. Після цього я потрапив у 79-ту аеромобільну.

У мене був вибір між чотирма воєнними спеціальностями. У строкову службу я був командиром відділення; водійські права в мене «ABC»; у 94-му в Сараєво я був радистом групи швидкого реагування. Тобто ще й рацію за собою носив. Тоді я навчився ще роботі з вибуховими пристроями, саперній справі. Плюс я хороший стрілок. З 13 років стрілецьким спортом займався. Досвід зі стрільби на дальні дистанції з гвинтівки був хороший.

Тактику, маскування, топографію я і так непогано знав і ще на полігоні підучився тому, чого не вистачало.

Тож я вирішив: буду снайпером, щоб максимально більше користі принести.

На третій день після приїзду до бригади ми виїхали до зони АТО під Амвросіївку, на висоту «Браво». До початку серпня ми цю висоту утримували.

Досі я не відмовився від жодного бойового завдання, на яке ми виходили. Нас, снайперів, у роті двоє: я й Андрій. Ми з ним разом ще з Яворівського полігону й були на усіх бойових завданнях, у яких брала участь 79-та аеромобільна.

Після наказу відступити ми відійшли спочатку під Ленінське, а потім, коли вже вся бригада вийшла з оточення, перемістилися на «ППД», тобто на переозброєння та переформування.


Про рейд для підручників з військового мистецтва

— Після того як бригада поповнила особовий склад і відремонтувала техніку, у нас був спільний рейд із 95-ю по тилах ворога. Наш президент тоді розповідав, що це була помста за Іловайський котел. Ми свою роботу виконали з мінімальним втратами. Ми втратили Юру Тарасенка, от…

Але це, швидше за все, не заслуга сепаратистів чи отих російських незрозумілих «добровольців», які приїжджають в Україну заробити грошей. Перевернулася автівка, Юру придавило… так вийшло.

Результати нашого рейду, як то кажуть, «були високо оцінені Генштабом». Ми думали, що й надалі так будемо діяти, адже це безпосередньо пряма робота десанту. Десант не закопується в землю, не тримає висоти чи той самий аеропорт. Робота десанту — це саме рейдові дії в тилах супротивника.

Після цього рейду ми перебували в Краматорську, також проходили бойову підготовку й заняття з особовим складом. А потім нас відпустили на 10 діб додому. Оскільки ми вже провели 45 днів в АТО, нам дали відпустку. Ми побули вдома, а після відпустки наступного дня вже вирушили в напрямку аеропорту.


Про аеропорт

— Я був у Донецькому аеропорту з 2 по 10 жовтня. Разом із 2-ю ротою ми потрапили туди. У цей період сепаратисти його активно штурмували, у них було завдання — «віджати» аеропорт до дня народження Путіна. Іще йшов перерозподіл кордонів цих незрозумілих «республік».

Так от, щоранку приїжджали три автівки з сепаратистами, вивантажувалися і йшли на нас штурмом. Ми їх знищували. Наступного дня все повторювалося знову.

Було складно. Однакових боїв не буває. Ситуація міняється й жодне бойове завдання не схоже на інше. Були на «Браво» — це одне, рейд — це друге, аеропорт — це третє.

Коли перші наші хлопці заходили до аеропорту, у нас загинув командир взводу, хлопці загинули — танк розстріляв два БТР фактично в упор. Думаю, що тоді жоден командир не зміг би цього передбачити.

Наша рота відпрацювала, як то кажуть, на п’ятірочку: ми зачистили повністю аеропорт разом із групою з «Правого сектору» на чолі з «Богемою», і хлопці з 95-ї аеромобільної були такі зухвалі. Там рота «Ведмедя» була, сам він був поранений, і його обов’язки виконував заступник командира взводу. От ми з ним і з хлопцями з «Правого сектору» і здійснили зачистку Донецького аеропорту. У результаті бійці з 95-ки й наші з 79-ки утримували усі ключові позиції й підходи. І старий, і новий термінали, і вежа — все було під нами.

На новому терміналі, перед тим як ми зайшли туди, був важкий бій. Десь чотири десятки сепаратистів прорвалися до підвалу, і хлопці їх вибивали звідти.

На ранок з майором Півнем ми спустилися до підвалу, щоб подивитися, де треба ставити розтяжки, а де мінувати підходи. Бо нас було небагато, а підходів до нас — дуже багато.

Аеропорт, самі розумієте, сучасна конструкція, і там стін як таких не було, а лише колони й між ними монолітні перекриття. Замість стін — гіпсокартон. Тобто проходів багато, а в нас не вистачало людей, щоб усе контролювати. З 79-ки реально на той момент у новому терміналі було 10 чоловік, 95-ка підтягнулась — було 20 чоловік і п’ятеро з «Правого сектору». Тож нас було 35 людей, а територія там десь 300 м завдовжки, 150 завширшки плюс декілька поверхів. Дах, підвал, комунікація — це все потрібно було утримувати.

Люди цілодобово на постах стояли по шість-сім чоловік, бо ж нереально зовсім не спати. Один одного підміняли. Увесь час стежили, 24 години вдивлялися, вночі дивилися в прибори нічного бачення — тепловізори, тому що спроби штурму були як вдень, так і вночі.

От після того, як ми активно почали ставити розтяжки, у сепаратистів зник­ло бажання постійно лазити вночі аеропортом, а вдень ми мали добре пристріляні позиції й їх утримували.

До речі, цього дня я «зняв» першого сепаратиста. Коли ми обдивлялися підвал, то з нами ще один хлопець був. Він водій і в аеропорт заїхав зі своїм «Уралом». Так той бідолашний «Урал» і залишився в аеропорту. От він і кричить мені: «Дивися, “Скорпіон”, там сепари, метрів 300 від нас».

Я у приціл дивлюся, а там, де перед самим аеропортом раніше була доволі велика стоянка, дійсно стоять троє.

Люди є люди, і зняти нервове напруження треба. З нами був хлопець із «Правого сектору» з позивним «Дощик». Так він, коли ми були вимотані до ручки, діставав свою чарівну коробочку. Особливо ми втомлювалися після зачисток поверхів, бо там бігали їхні снайпери й все таке інше й зачистка одного поверху часом забирала цілий день. Ми їх вибивали, там, де не могли утримувати позиції, ставили розтяжки. А тоді спускалися донизу й гріли чайничок у нашому «штабі». Танкісти, які нас підтримували, поїхали і лишили мені у спадок кімнату, у якій вони жили, а я з неї зробив «штаб».

Ми разом з «Богемою» принесли туди генератор, скрутили десь на поверсі лампочку, стіл придумали, розчистили приміщення. Там ми і спали, і жили, і всі наради були в нас там — усе відбувалося в цьому штабі. Тож ми приходили, сідали, і, поки грівся чайничок, «Дощик» діставав з своєї коробки кожному по листу, примовляючи: «Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дитячій малюнок-лист для бійців


Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав уголос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жартували, сміялися, ми ніби поверталися з війни в життя.

У таких умовах ми розуміли, що кожен день може бути останнім, але ніхто про це не думав, а думали, як виконувати свої завдання.

А ризик для життя був постійний. У перший період, у жовтні, я перебігав на старий термінал декілька разів — рази чотири як мінімум, бо комусь же треба було ставити ті самі розтяжки. Ми допомагали 3-му полку спецназу дістати їхніх «двохсотих» — хлопці при пожежі згоріли. То ми ходили аж на той дальній край, чули сепарів — як вони розмовляють — і витягали звідти наших загиблих. Ми просто виконували свою роботу. Але листи нам давали силу.


Про страх

— Я на війні не вперше, у мене до цього вже був бойовий досвід, я вже був під обстрілами, і, чесно кажучи, страх є завжди, просто ми керуємо цим страхом. Ті, хто зовсім без страху, — це, мабуть, самогубці якісь. Кожна людина боїться, кожному страшно, але є люди, які переборюють свій страх і виконують завдання, а є ті, хто не може.

Були люди, які за голову хапалися й просто сиділи мов паралізовані. Вони боялися не те що голову висунути, а навіть поворухнутися і, вибачте, відійти в туалет.

Я нікого не звинувачую, я кажу як є. От, наприклад, коли ми попали на «Браво», у перший день нас з російської сторони зустріли «чудовим» обстрілом. Я в окопі, глибиною до коліна, відкритим пролежав під тим обстрілом десь годин вісім. Єдине, що я встиг, — дав команду хлопцям, щоб усі лежали, ніхто нікуди не вискакував, щоб голови поопускали і ніхто нікуди не піднімався.

У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: криють і «градами», і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим — дихнути немає чим. Потім включилася голова. Думаю собі: «Якщо пряме попадання, то я навіть цього не відчую. Головне, щоб не поранило». У мене був рюкзак, а в ньому магазин з набоями. Я ним один бій прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся — лежу. Через хвилин 15—20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти — дістав сухпай, жую.

А хлопці потім розповідали: «Ми в шоці. Страшно. Голову не можна підняти. Виглянули якось на секунду й що бачимо — “Скорпіон” курить. Ще через деякий час глянули, а він їсть! Ну, думаємо, значить, усе нормально, так має бути».


Про добровольців

Хлопці мені довіряють, тому в колективі в нас нормальні стосунки. Усі адекватні люди, в основному, всі прийшли добровільно. Це мене найбільше вразило. З усього нашого підрозділу тільки я більш-менш у віці, а всі інші — молодь. І у цих молодих хлопців такий настрій, такий дух, що я навіть не очікував!

Ви ж розумієте, усі роки незалежності армію тільки грабували й обзивали, там патріотизму ніякого не було. Останні кілька десятиліть тільки й думали, як від армії відкосити, а на тих, хто йшов служити, дивилися як на ідіотів.

Я дуже приємно здивувався, що стільки наших хлопців свідомо пішли на війну, хоча прекрасно знали, що вони йдуть не просто в армію, а воювати.

Коли нас перевдягнули, вишикували, командир учбового нашого батальйону сказав: «Хлопці, щоб ні в кого з вас не було рожевих окулярів — вас набрали для поповнення непоправних втрат у військах, тобто убитих». А нас тоді набрали ні мало ні багато, а понад 500 людей. І всі ж дивилися телевізор, усі прекрасно розуміли, що там відбувається.

Я думаю, що через те, що люди свідомо прийшли, вони хотіли вчитися й добре воюють. З тих, хто з нами приїхав зі Львова, ми втратили одного — Бодю Здебського. Він загинув в аеропорту, коли ми вдруге туди зайшли. Бо перший раз у нас були поранені, але не було загиблих з нашого підрозділу. Вдруге, на жаль, у нас двоє загинуло. Ще Сергій Іванцов.

Шкода хлопців. Але вони віддали життя за стратегічний об’єкт, за країну свою.

Я все хлопців згадую. Усіх хлопців пам’ятаєш в обличчя, навіть голос, манери. Але найбільше я згадую загиблого Бодю Здебського. Просто він був наймолодший серед нас. І ми старалися поберегти його. Але так вийшло...

Ось у мене на комп’ютері є відеоінформація з Донецького аеропорту, там різні прикольні епізоди. У Льоні Кантера є багато. Вони у фільм втиснули тільки 45 хвилин, це було нереально.

Я думаю, що після війни, якщо зібрати всі ці матеріали, коли можна буде розсекретити, багато можна буде показати.


Ми артилерію просили лише в разі необхідності

— Сепаратисти вирішили піти на штурм нашої позиції. І вони почали здуру стріляти від самого паркану аеропорту. Вони підійшли до нас на відстань десь 150 м. Ми вже приготувалися відбивати атаку, приготували зброю, гранати.

Я доповів нашому начальникові штабу батальйону про те, що нас пресують вогнем. За спалахами я нарахував десь 25 чоловік, які наближалися до наших позицій. Ми проявили витримку, не відкрили вогонь у відповідь і підпустили їх ближче.

Перед цим я повзав у посадку десь метрів 50—60 у сторону сепаратистів, поставив там керовані міни-монки, фугас заклав туди на випадок, якщо техніка піде на нас. Усе це було заведено в бліндаж, і в разі необхідності цим можна було скористатися.

Ми чекали, поки вони підійдуть, а наша «мінометка» тим часом наводилася. Тобто якби вони вже підійшли впритул, то ми б, природно, відпрацювали мінами і фугасом й відкрили б вогонь на ураження зі стрілецької зброї. Але наша «мінометка» навелася, і ось, приблизно десь метрів 120—130 від нас, вони «поклали» чітко біля посадки першу міну, другу — трохи ближче до нас і потім від посадки пройшлися мінометами. Потім іще «гради» попрацювали. Тож атака була зупинена, і я сумніваюся, що з тих 25 хтось повернувся на свої позиції. Реально, вогонь був щільний, хлопці добре навели.

Ми, звичайно, трохи понервували. Я приїхав до командира мінометників і кажу: «Ну, хлопці, якщо будете по 30 хвилин наводитися! Ви посидьте там, під кулями! Я, перший раз стріляючи з міномета, зможу за 30 хвилин навестись, наступного разу — за 20, потім за 15. Досвід має своє давати».

Ну, нічого, усе обійшлося. Хлопці, в принципі, були нами задоволені, бо ми не гарячкували, адекватно реагували на ситуацію й просили артилерію тільки в разі конкретної потреби. Тобто якщо хтось десь стрельнув, то не треба відразу шквальним вогнем туди направлятися.

Була ситуація, коли завдяки тому, що ми не видали свої позиції, сепаратисти думали, що нас там пару навідників може бути — і все, прийшла від них група чоловік 10. Уночі пройшли, хлопці їх пропустили, а після того, як вони встановили АГС (автоматичний станковий гранатомет. — Ред.) на розвилці посадок, їх з двох сторін накрили. У них троє «двохсотих», кілька людей взяли в полон, плюс забрали АГС, ПКМ (кулемет Калашникова. — Ред.), стрілецьку зброю.

Єдине, що було неприємно, — це те, що ми виїжджали на бойове завдання з непристріляною зброєю. Так було і в перший раз, і в другий. Доводилося це робити все в бойових умовах.

Ми були в аеропорту в листопаді до 15 числа. Ми сепарам реально не давали підняти голови. Ми там «Оплот» їхній весь за чотири дні поклали.


«Я казав командирам: треба захищати територію навколо аеропорту»

— Коли здали аеропорт, там уже не було 79-ї бригади, не було 95-ї бригади. Нас відвели. Зайшла 81-а бригада і 90-й батальйон.

Розумієте, єдине ціле місце в аеропорту було — це підвали. Коли ми взяли в полон сепаратистів, я поставив питання одному полоненому: «Де ви перебуваєте? У підвалі?» Він сказав, що в підвал ніхто не заходить, бо він замінований. Так от, коли у фіналі російський спецназ почав штурмувати аеропорт, вони нарвалися на одну з мін, котру я встановив, і штурм захлинувся. Тоді захисникам аеропорту треба було спуститися в підвал і відновити те, що було вже відпрацьовано. Вони цього не зробили. І росіяни через далеке крило піднялися на третій поверх і вже з цього поверху почали їх там закидати гранатами, затягли вибухівку і підірвали.

Аеропорт треба було утримувати. Жертви були, а роботу не закінчили. Його можна і потрібно було утримувати, тому що це верхня точка. Вона височіє над Донецьком, над усіма іншими околицями, тобто над Водяним, Опитним, Авдіївкою, Пісками.

Зараз реально звідти працює їхня артилерія по наших, а наші не бачать і нічого не можуть зробити. Я ще в жовтні, після того як там побував, мав пропозиції до військових командирів. Нам потрібно було захищати територію навколо аеропорту, бо будівлі ці довго б не протрималися, якщо їх постійно обстрілюють з усіх видів зброї. Треба було активні дії проводити. А на це людей не було: старий термінал — 25—30 бійців, новий термінал — 35, вежа — 25—30 чоловік. Самі розумієте, що для якихось там активних дій така кількість людей є недостатньою. Просто фізично недостатньою.

Ці люди утримували позиції, вони виконували своє завдання — обороняли, але, для того щоб активно проводити дії, людей було недостатньо. Коли зрозуміли, що потрібно було активно діяти, уже час втратили, бо сепаратисти побудували укріпрайон, окопалися, викопали протитанкові рови, обладнали вогневі точки.

Природно, якби ми у вересні—жовтні розширили територію... От коли в жовтні три «КамАЗи» під’їхали й вивантажувалися, а ми їх перебили вночі, вони перестали лазити до нас, бо підривалися на розтяжках, і ми могли тихенько відпрацювати, тихенько зняти їх і без бою навіть зайняти ці позиції. Можна було віджимати потроху територію.

Ось наш 3-й полк спецназу, коли тримав аеропорт, то усі ж будівлі: і РВД, і готель, і автостоянка — усе ж було наше. Просто треба було на пустирі, що від аеропорту до житлових будинків — там 500—600 м порожнього поля, — встановити міни, загородження і колючий дріт. Далі треба було будувати оборону. А так навіть мішки з піском почали завозити тільки тоді, коли ми вийшли звідти й доповіли командуванню, що потрібні мішки з піском, бо стіни гіпсокартон, кулі пробивають, треба вогневі точки зміцнювати.


«У керівництві обороною не було системи. Мало бути три коменданти»

— З одного боку, звісно, усе нереально продумати. А з іншого — хоч я тільки молодший сержант, але, на моє розуміння, необхідно було мати три коменданти, які б організували цю оборону, знали все і змінювали один одного раз на місяць.

Мали бути люди, які все там знають, а то аж до абсурду доходило. Кожен приїжджав і намагався поставити свою розтяжку. Коли я ставив міни та розтяжки, то в мене був план аеропорту і ми розбиралися конкретно з кожним поверхом. Ми позначили там, де перший поверх, другий, підвал, третій, четвертий поверхи, дах і де ми мінували, ми все це позначали.

Я вказував, що ставив, де і на яких детонаторах, — усе було розписано. Єдине, я ж кажу, одні в цьому щось розуміли, другі нічого не розуміли, а тих, хто б це все знав і передавав іншим, не було. А потрібно було всього три коменданти, щоб людина місяць покерувала обороною, два відпочила. За таких умов все можна було організувати й утримувати.

Ну, вчимося, вчимося... І ми ось вчимося, і командування вчиться.


«Якби ми не здали, а обороняли Крим, такого на Донбасі б не було»

— Ми всі заповнювали анкети, як маленьку автобіографію, і врешті було таке питаннячко: «Яка ваша мрія?» І багато писали, щоб війна закінчилася, додому повернутися живим-здоровим, а я написав: «Відсвяткувати Новий рік на Червоній площі зі своїми пацанами». Ні, не тому, що я хочу захопити Москву, просто я думаю, що, поки не зникне точка агресії, від якої все пішло в самому зародку, війна не припиниться.

Велика помилка України знаєте в чому? У тому, що в Криму треба було давати відсіч. Треба було активно оборонятися, треба було застосовувати зброю. Цього не зробили, тому що ніхто не захотів взяти на себе відповідальність. У нас повний бардак в командуванні. Ми дивилися на вищих, а вони стояли у своїх погонах і чекали чогось. Дивилися кудись на Київ.

У мене був такий епізод в Амвросіївці, коли ми вже вийшли з висоти «Браво», а це було вже 2 серпня, день ВДВ. Хлопці ще спали, а ми з «Дозором» сіли у «вазик» і поїхали на ТПУ (тиловий наш пункт), взяли там хліба, продуктів, і їдемо назад по наших позиціях. І рухається колона, 42-а бригада, техніка. І ось ми вже під’їжджаємо до Амвросіївки, а навпроти їдуть три маршрутки, «газельки» якісь. І ось вони на перехресті зупиняються, до колони там метрів 150—200, зупиняються на узбіччі, з них виходять люди — з кожної чоловік 25—30 — цивільні, чоловіки й жінки. Тож загалом десь під сотню людей. Ми ж їдемо у хвості колони, і я кажу: «Обганяй колону зараз, і якщо вони зараз будуть зупиняти техніку, я буду стріляти. Спочатку у повітря, а як не зрозуміють — на ураження».

Бо знаєте, скільки пацанів наших загинуло ось так, коли вони збирають мирних жителів, змушують перегородити дорогу, а поки хлопці стоять, їх просто тупо розстрілюють!

Кажу, якщо зараз почнеться подібна фігня, я відкрию вогонь. І це були не порожні слова. І от, якщо б ми так з самого початку повелися в Криму, Крим би був наш, у Донбасі такого б не було.

У нас тепер у всіх, хто вижив, загострене відчуття справедливості. Я сподіваюся, у владі це розуміють.



«Не відкривали вогонь, бо була небезпека влучити у своїх», — Олексій «Сом»


Боєць загону «Дикі качки» Олексій з позивним «Сом» ніс службу на прилеглій до Донецького аеропорту висоті з вересня по листопад 2014 року. Він бачив зовні всю картину боїв за аеропорт. Каже, що допомогти кіборгам не завжди могли, бо не мали постійного зв’язку з ними.


«Більшість з нас до того не була обстріляна, а зустрічали нас жарко»

— З першого серпня 2014 року я пішов добровольцем в АТО і потрапив до 40-ї бригади тактичної авіації. Там є рота охорони. Тоді батальйону «Дикі качки» ще не існувало. Наш підрозділ з’явився в першу ротацію під аеропорт, як зведений загін повітряних сил.

Перша ротація була з кінця вересня. Ми ввійшли на нашу висоту, яка була на рівні аеропорту. Звідти відкривався повний вид на злітно-посадкову смугу, новий і старий термінал, а також на всі будівлі зі східного боку.

Зайшли туди десь у 20-х числах і несли службу до початку листопада, десь до 10 числа. Наша висота тоді була практично в оточенні. Входили туди з боями.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць зведеного загону «Дикі качки» Олексій «Сом»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Під час маршу на місце виконання бойового завдання нас накрили «градами». Ми тоді ночували в 93-ї бригади в Тоненькому, і від тих «градів» у нас згоріла половина колони. Згоріли продукти, боєприпаси і навіть наші особисті речі. Добре, що тоді ніхто з військовослужбовців не постраждав, лише один був з легким осколковим пораненням.

На п’яту добу під супроводом бронетехніки нас вводили на «нашу» точку, де на нас очікувала засада. Пощастило, що машини з боєприпасами йшли в колоні, яку добирали та до­укомплектовали. У нас влучали і зі стрілецької зброї, і з РПГ. Обстріл з останньої пройшли поміж машинами в колоні. Як тільки ми зайшли на нашу точку, «Зеніт» — колишню зенітно-ракетну частину, яка прикривала повітряній простір навколо Донецького аеропорту, — одразу почався мінометний обстріл.

Ніхто з нас не знав, куди ми потрапили і з яким супротивником маємо справу. Від тих, кого ми заміняли на ротації, ми почали поступово дізнаватись, де розташовані різні бандформування. Знали, де групи «Мотороли» та «Гіві». Здається, там був іще батальйон «Восток», але з ним у нас сутичок не було. Коли ми прийшли, вони займали там позиції на шахті. Іще багато сепаратистів було в Спартаку.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фото з позицій загону «Дикі качки» біля ДАП


Нашою першочерговою задачею було тримати висоту. Якби сепаратисти змогли зайняти наші позиції, то могли б спокійно відкрити вогонь і по аеропорту, і по Опитному, і по Водяному, і по Авдіївці.

Ми не штурмовий загін, в атаки самі не ходили, але гаряче було. Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати: був постійний бій. І це при тому, що більшість з нас до того не була обстріляна.

Ми з переляку теж почали показувати їм зуби — почався такий собі «обмін люб’язностями». То вони по нас луплять, то ми по них. Якщо ми їм «гарно» відповідали, певний час була тиша. Ми помітили, що якщо просто «мовчати» й ховатися, коли вони безупинно стріляють, то вони починають сідати на голову.


«Не відкривали вогонь — була небезпека влучити у своїх»

— Я чергував зі світанку і до заходу сонця. Зранку виходиш, дивишся в бінокль, на новому терміналі — наш прапор, на старому — не наш. Ця ситуація могла змінюватися буквально за хвилини. Бій в основному починався із закритих позицій, нам його видно не було. Поміж будівель, звичайно, мало хто бігав в атаку. Чуєш — іде бій, але не можеш визначити, хто де стріляє, через відстань. Хотілось допомогти, але логіка підказувала, що не треба, тому що не знаєш, у кого ти можеш влучити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма.

У нас довгий час не було зв’язку з аеропортом. Незрозуміло чому — можливо, через певні рішення нагорі. Хлопці знаходились всередині, а ми ззовні, тому бачили трохи іншу картину. У нас була можливість підтримати кіборгів, але часто ми не відкривали вогонь, бо не знали, де перебувають наші, а де сепаратисти. Була небезпека влучити у своїх же.

Хоча рації в нас були, ми чули по них аеропорт. Був у нас і радіозв’язок з артилерією — вона стояла в Авдіївці і в Тоненькому, хлопці там прекрасно прикривали і нас, і аеропорт. Кіборги самі її наводили. Але з нашого поля зору відкривалась дещо інша картинка, тому іноді артилерія вирішувала, що робити, виходячи з наших координат.

Коригувальників серед нас не було, ніхто з нас не вмів цього робити. Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет. А до того ми передавали артилеристам, щоб поцілили у «той будиночок там». Але вони ж не будуть шукати по Спартаку «будиночок десь там», їм потрібні координати. А як ми їх дамо?!

Коли до нас на точку приїхали хлопці з 79-ї бригади, стало легше зі зв’язком. Через їхнє командування в нас почала відбуватися комунікація із хлопцями всередині аеропорту. Крім того, вони привезли міномети — ними ми могли прикривати кіборгів. У складі бригади був Віталій «Броня», артилерист. Він прекрасно вміє коригувати і всі поправки давав неперевершено. Тоді й артилерія почала бити точніше, саме так, як ми їм казали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка неподалік від українських позицій


Пізніше я спілкувався з хлопцем з 83-ї аеромобільної бригади, який був там у січні. За його словами, їм треба було, щоб прикривали ті будівлі, які були в прямій видимості з тієї «нашої» висоти і з відповідної зброї. Їм це було дуже потрібно, але при цьому ніхто не давав такої команди.

Як пізніше виявилося з розмов з іншими захисниками аеропорту, багато хто навіть не знав, що ми там стоїмо. І ми певний час не знали, хто там знаходився, окрім того що там просто «наші».


«Сепаратисти під час атаки бігли по тілах своїх»

— Ситуація покращилась, коли мій друг став обороняти Донецький аеропорт у складі 79-ї бригади. Тоді ми почали оперативно зв’язуватися по мобільному, щоб зрозуміти, хто на яких позиціях стоїть та куди можна направляти вогонь. Де треба «подавити» вогневу точку, а де відволікти сепаратистів — постріляти по стінах, щоб вони на певний час заховались. Будь-який вогонь з крупнокаліберного кулемета по тих будівлях міг принести кіборгам полегшення. У цей час вони могли хоча б змінити один одного, знаючи, що сепаратисти не будуть вести по них прицільний вогонь, винести поранених або елементарно попити води.

Це було дієво, їх гарно «відсікало». Як мінімум, вони вже не могли прицільно стріляти. Вікна в будівлях аеропорту вже давно були вибиті, тому коли в них залітало щось не з того боку, з якого вони очікували, то це дійсно було дієво.

Від свого друга я дізнався, що вони стали особистими ворогами російського «Вимпела». Там був жахливий бій, і, як виявилось, їх штурмував саме «Вимпел». І нібито в тому бою російський «Вимпел» втратив людей більше, ніж за весь час свого існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих». Розказував також про те, що там земля була завалена тілами сепаратистів і під час атаки вони бігли по своїх же. Перечіп­лялися через них, але все одно бігли.


«Коли я заступив на пост, наш прапор був уже на старому терміналі»

— Ми застали момент, коли наші хлопці закріпились у старому терміналі. Був звичайний день, і почався бій. Спочатку все було як зазвичай, а потім ми побачили, що бій перейшов у старий термінал, який на той момент був зайнятий сепаратистами. У той час в новому терміналі вже не було чутно жодного пострілу. Якщо я не помиляюсь, бій ішов два дні з періодичними хвилями, коли атаки тривали приблизно годину. Отак воно і було до пізньої ночі, потім мене змінили на посту. А коли я заступив зранку, дивлюсь — наш прапор уже на старому терміналі. Тоді й ми на постах вивісили більше українських прапорів, щоб хлопці в аеропорту не падали духом і бачили, що ми поруч.

Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом, починалася внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю. Після цього у деенерівських новинах показували, що новий термінал взяли. Я дзвонив другу, а він казав: «Усе нормально, ми всередині». По ворожій рації ми неодноразово чули накази збивати український прапор.


«Нам не вистачило 40 секунд, щоб влучити у машину “Гіві”»

— Одного разу ми упіймали ворожі частоти. Почали їх прослуховувати, вести записи позивних, щоб зрозуміти, хто за що відповідає.

Так, ми ледь не підірвали «Гіві». Спочатку слухали їх по рації, потім зорієнтувалися, де вони знаходяться, і почали повідомляти в аеропорт.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Біля підбитої вантажівки бойовиків ДНР


До нас у той час якраз прийшли «протитанкісти» і мінометники з 79-ї, а у них був прямий вихід на свою артилерію. У той час їхній «Вовк» по рації повідомив, що йде до «Іванича». Ми вже знали, що це означає, і «замовили» туди артилерію. «Вовка» зачепило, він загинув.

Також ми знали, коли «Гіві» з «Механіком» їхали в якусь точку, то їхня машина зазвичай стояла на місці близько 15 хвилин. Але не в той раз, коли ми замовили по ній артилерію.

Його машина ще стояла, коли артилеристи сказали: «Підлітна — 40 секунд», тобто залп уже зроблений, але снаряд прилетить тільки через 40 секунд. Ми чекали, що він от-от влучить у машину «Гіві», але він встиг від’їхати за 5 секунд до артилерійського снаряду.

Точку, де зазвичай стояла його машина, ми з «Бронею» називали «Улюблена» — там було скупчення живої сили і звідти постійно виїжджали танки.



«Операцію “Аеропорт” ми називали “АД”, тобто пекло», — Ярослав Погорелий


Контрактник 79-ї окремої аеромобільної бригади Ярослав Погорелий восени 2014 року пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту. Він детально розповідає про те, як відбили штурм 3 жовтня, описує небезпечні й курйозні ситуації, а також дає оцінку діям ДУК і «Правого сектору»:

— Я з 2-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Уперше ми в аеропорт заїхали в ніч з 2 на 3 жовтня. Друга ротація була в листопаді, але конкретних дат не пам’ятаю.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий з бойовими побратимами з 79-ї аеромобільної бригади. Фото: Ярослав Погорелий


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Детально розповім про першу ротацію, як усе це починалося. Ми тоді, в принципі, не дуже усвідомлювали, куди їдемо. Ми виїхали з Краматорська 2 жовтня, перечекали в Пісках, поки стемніло, і вночі заїхали до нового термінала аеропорту. Там зазвичай проводилися усі ротації. Нас було десь близько чотирьох десятків, я вже точно не пам’ятаю.

Коли ми заїжджали, особливої стрілянини не було. Перед цим хлопці відбили штурм, тому сепари якраз заспокоїлися.

Ситуація була довкола аеропорту дуже цікавою — щось на зразок подвійного кільця. Сепари взяли в кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх сепарів. За допомогою «арти» був пробитий коридор, яким туди і заїжджали.

Приїхали ми туди, загнали БТР у приміщення нового термінала й розвантажили боєкомплекти. Нас вишикували й розповіли, що і як маємо робити. Визначили, хто лишається у новому терміналі, а я потрапив до групи, яка мала дістатися до старого термінала. Там іти зовсім трохи пішки, і ми короткими перебіжками добігли.

От там, поблизу старого термінала, я вперше добре роздивився трупи загиб­лих бійців. Це були хлопці з «Правого сектору». Здається, то були тіла трьох людей. Зайшли ми у старий термінал. Темрява навколо. Курити не можна, ліхтариками світити не можна, голосно розмовляти не можна. Довкола бардак і хаос. Повна дезорієнтація на місцевості.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий на позиції в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий


Ми міняли 1-у роту, проникли всередину й зайшли на її місце. Нас зустрів загін «Правого сектору». Нас швидко ввели в курс справ. Бійці «Правого сектору» відвели мене на позицію, пояснили, що там і як, дали приціл нічного бачення, щоб уночі можна було спостерігати за ворогом.

Взагалі-то, до ранку було тихо, спокійно, ніхто по нас не стріляв. Трохи десь міномети попрацювали, і було чути, ніби танк рухається. Як виявилося пізніше, то був сепарський танк. Ніхто тоді на це уваги не звернув, хоча варто було. До ранку все було тихо, спокійно. З ранку якась ідилія була. Усі ходили розслаблені.

Я був у себе на позиції — стояв у старому терміналі під сходами, що йшли на другий поверх. Зі мною був іще один хлопець, Діма Шеврун. Тобто в нас дві людини на позиції: один чатує, а інший відпочиває. Ми з Дімоном позицію укріпили: поставили там усякі ящики, понасипали мішки з піском. Я знайшов старі каски, ще радянські — поставив їх на вікно. Щось типу легких укріплень ми зробили, щоб хоч трохи прикритися.

Це якраз те саме місце, де вбили тих хлопців з «Правого сектору» (це показано у фільмі «Добровольці Божої чоти». — Ред.). Вони несли пораненого під цими сходами — вистрелив танк, і їх убило. Ось там у нас була позиція.

Ми собі навіть каву встигли заварити. Сидимо, п’ємо каву, я навіть берці зняв. Сиджу собі біля вікна й роздивляюся довкола. Погода гарна. Тільки мене насторожило, що хлопці з «Правого сектору», коли повз наше вікно пробігали, весь час пригиналися. Та ладно, думаю: хлопці, мабуть, більше мене знають, і далі сиджу собі спокійно. І о годині десь так о восьмій чи дев’ятій ранку — вже добре розвиднилося — ми знову почули звук танка й розпочався обстріл.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руйнування всередині старого термінала ДАП. Фото: Ярослав Погорелий


Перший постріл. Щось бахнуло. Я тоді ще не розумів, танк це чи ні. Щось бахнуло і снарядом влучило у старий термінал. Один, другий, третій раз. А потім влучило поряд із тим місцем, де я сидів. Я за стінкою ховався і визирав у вікно. І тут, прямо над головою, влучив підкаліберний снаряд. Це і врятувало. Якби влучив фугас, то я б зараз усе це не розповідав. Стріляли підкаліберним снарядом — влучили над моєю позицією. Я розбутий побіг, прихопив автомат. Одягнувся, взувся.

Танк зробив близько 30 пострілів. Мабуть, повністю відстріляв весь свій БК. Лупив по нас, лупив, а потім почала працювати сепарська артилерія. Десь півгодини все це тривало, а тоді сепари влаштували щось на зразок димової завіси. Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися — зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють. І тоді піхота йде на штурм.

Наше завдання було дуже просте: тримати їх на відстані автоматного вогню. Тобто ми їх близько не підпускаємо, коригуємо «арту», і вона їх потім вже накриває. Головні втрати в них від нашої артилерії, а ми вже так, опосередковано. Завдання було стримувати, не підпускати близько до рубежів.

Настрілялися тоді! Я з десятої ранку до другої дня вистріляв, мабуть, тисячі дві патронів. Практично весь БК, що в мене був, розстріляв. Я тільки потім зрозумів, що це було нерозумно, бо в мене одного на всю роту був автомат 7,62. Більше ні в кого не було таких патронів, тому мені доводилося ходити і просити їх у «Правого сектору».

О чотирнадцятій бій закінчився. Сепаратисти запросили щось на кшталт «перемир’я»: мовляв, приїде «газель» збирати «двохсотих» і «трьохсотих». Приїхала машина — позбирала те, що від них залишилося, вивезла. У нас було піднесення, адреналін.

Я тоді вперше батькам подзвонив. До цього я їм не казав, де перебуваю. Коли відбили штурм, я подзвонив і сказав, що я в аеропорту й «усе добре». Ми ж тоді майже без втрат обійшлися. У нашій роті було кілька легкопоранених. «Правосеків» трохи більше зачепило, по їхніх позиціях танку було простіше за все працювати, але «двохсотих» у них теж тоді не було.

Дуже нам бракувало у старому терміналі в першу ротацію води, та й у другу також. Харчів було багато. І патронів, у принципі, вистачало. Там можна було воювати хоч півроку. Було, мабуть, тон 20 боєприпасів. Усе було покладено акуратно.


Як пропав зв’язок і згоріли БТР

— Усе затихло, і ми сидимо, відпочиваємо. Але, поки в нас ішов бій, ніхто з нас не знав, що відбувається в новому терміналі. Зв’язку, рації в мене, наприклад, не було. Ми дізнавалися з розповіді того, у кого рація була. Хтось щось по рації почув і нам розповів, ми потім усе це обмірковуємо.

І от, десь о п’ятій чи шостій годині вечора, прибіг один і сказав, що «російський спецназ захопив новий термінал». Як потім з’ясувалося, то не було правдою, але відчуття було не з приємних. Коли кажуть, що новий термінал захоплений, — це означає, що не зможуть ані ротацію провести, ані патрони підвезти, ані нас вивезти чи наших поранених. Хвала Богу, усе це виявилося неправдою.

Пізніше ми дізналися, що, поки вели бій у старому терміналі, у новому згоріли всі наші БТР і БК. Там були БТР, які ми загнали в бокси. Приїхали наші танкісти, перегородили дорогу нашим БТР так, що ті не могли виїхати. Якимось чином — є маса версій, навіть що снайпер підпалив, — підбили наш танк. Він почав горіти, почали «рватися» БК. Полум’я перекинулося на наші БТР, почали горіти вони. Вибухнув весь мій БК, який залишив про запас у БТР, і не тільки мій. Згоріли БТР з усіма патронами і всім іншим. Ми багато чого привезли з собою потрібних речей, але не встигли забрати.

У новому терміналі був страшний бій. Я подробиць не знаю, бо нас там не було. Але сепари до них теж лізли, а наші відстрілювалися і багато їх поклали. Але через те, що почали рватися боєкомплекти на БТР, людям довелося відступити з нового термінала. Вони до нас швидко перебігли — у старий термінал, пересиділи десь години до восьмої чи дев’ятої вечора, а коли все стихло, спокійно повернулися. Спочатку пішла невеличка розвідгрупа, подивилася, що там і як, а тоді вже всі зайшли на свої позиції.

Я зараз розвінчую один з міфів про те, що «зачищали новий термінал чотири бійці “Правого сектору” та один наш снайпер». Це було не так. У новому терміналі на другому поверсі залишалися наші хлопці. Вони були там весь час і нікуди не відступали. Ніхто там нічого зачищав. Наші туди спокійно повернулися, зайняли ті ж самі позиції, на яких були до цього, і далі тримали там оборону й давали вогневу відсіч.

Але правда в тому, що справді 3 жовтня був важкий бій. Ми відбили штурм. Сепари понесли великі втрати й не могли наступати. Добре спрацювала наша артилерія й підбила їхні танки.

І це навіть ще не був день народження товариша Путіна. Ми з новин чули, що «Гіві» з «Моторолою» обіцяли на день народження Володимира Володимировича «віджати» аеропорт. Тож ми готувалися до тяжких боїв і чекали якихось конкретних дій з боку сепаратистів. Проте вони сиділи тихо на своїх позиціях, — мабуть, їм не було чим атакувати. У них залишались їхні позиції в РУВД, у готелі — у будівлях довкола аеропорту. Вони там тримали оборону так само, як ми. В атаку не йшли, просто сиділи, дивилися, аби ми не робили якихось дій. Бували якісь короткі зіткнення, перестрілки снайперів, але так, дрібниці.


«Небезпечний анекдот», або граната під ноги

— Одного разу такий анекдотичний трапився випадок. Вночі — дати не пам’ятаю — числа 5 чи 6 жовтня до старого термінала кілька сепаратистів зайшли і щось там ходили шукали. За допомогою тепловізорів ми їх помітили і злякали.

Я тоді подумав, що вони через підвали потрапили. А потім я собі так вирішив: це була моя глупа ініціатива — зранку підірвати вхід до підвалів, щоб вони туди не лазили. І все це я робив тишком, нічого нікому не казав. Зібрав протитанкову міну, зробив з неї фугас. Знайшов двох добровольців. Один був командир «Правого сектору», що тримав оборону в старому терміналі, а інший — хлопець з 79-ї бригади, з мого взводу. Я не знаю чому, але ми вирішили піти вночі до тих підвалів.

Центральний хол та вхід до старого термінала — там довге таке відкрите з усіх боків приміщення — і треба метрів 30 чи 40 пробігти по відкритій місцевості. Нас було видно, сепаратисти нас помітили й почали стріляти. Побачили, як ми той фугас несемо, але ми, відстрілюючись, прорвалися до входів у підвали.

Почали ми спускатися сходами вниз до підвалів. Подумали, що якщо підвал, то там мають бути обов’язково розтяжки. Вирішили ми їх зняти, але нічого кращого не придумали, ніж кинути гранату, щоб вибуховою хвилею всі розтяжки познімало.

Та вийшло так, що один з нас кинув гранату, а вона полетіла нам назад під ноги. Граната вибухнула і посікла нас уламками. Мені трохи зачепило руку, а моїм товаришам трохи дісталося. Ось такий був анекдотичний випадок. Потім мені довелося самому бігати другий раз до того підвалу — забирати фугас.


У нас у всіх було бажання цю битву виграти

— Після всіх тих штурмів, які ми відбили після 7 числа, усе було більш-менш спокійно. Як вам пояснити, виникло бажання практично в усіх цю битву виграти. Ми всі були дуже мотивовані. Нам хотілося завершити усе це на нашу користь.

У принципі, коли ми відбили той штурм, якби була зроблена контратака, то ми могли багато чого взяти під свій контроль. Так, це було б зі втратами, однак можливість така була.

Я забув розповісти, що в першу ротацію — думаю, що через те, що танк зруйнував частину термінала, — нам довелося звужувати коло нашої оборони і ми групувалися, кидали окремі кімнати, зали. Вийшло так, що одну з кімнат, де ми складали БК, нам довелося покинути. Забирати не потрібні нам боєприпаси ми не стали. Там були такі патрони, які не було куди заряджати — для АЗУ 23-міліметрові заряди, трасери. Трасерами тоді взагалі ніхто не стріляв. Нам це було заборонено під страхом покарання, бо, коли ти вночі ними стріляєш, ти видаєш свої позиції. Тож ми те, що нам не було потрібно, залишили, наставили розтяжок, аби сепаратисти їх не вкрали, і відійшли.

Уночі почала працювати артилерія, і, здається, це була наша «арта», випадково влучила по нашому терміналу калібром 152. Від вибуху здетонували розтяжки, БК почав вибухати, почалася сильна пожежа. Згоріла практично половина термінала. Дехто опинився відрізаним на другому поверсі. Ось такий був недобрий момент — пожежа.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ярослав Погорелий з побратимами з 79-ї бригади в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий


Ми чекали, що сепаратисти підуть в атаку, скористаються цією ситуацією. Ми чекали, але вони так і не атакували. Зранку ми все розібрали, що лишилось від термінала, і зайняли нові позиції.

Якщо на початку я стояв на першому поверсі під сходами, то основну частину ротації провів на другому поверсі в крайній кімнаті. Там до того була кухня. До речі, дуже гарне місце — краще, ніж те, що спочатку було. Усе набагато краще було видно, і краще проглядалася посадка, де сепаратисти сиділи.

Іноді сепаратисти щось таке незрозуміле робили. Я зараз вам розповім. Піски — це в нас була «12 година»; старий термінал — це «6 годин»; «9 годин» — це така велика 16-поверхівка, що за 3 км.

Ось та посадка була на тих «9 годинах» — приблизно за 200 чи 300 м від старого термінала. Вона тягнулася по ширині метрів на 500 і вглиб ішла. Там у сепаратистів позиції були. Вони в окопах сиділи й іноді, час від часу, невідомо куди стріляли. Вони не стріляли по нас. Враження таке, що люди просто відробляли гроші. Спочатку ми думали, що з посадки по нас стріляють, що піхота пішла в атаку. Пробували стріляти «на звуки», на спалахи в ту посадку, хоча це не мало сенсу, бо там дуже багато дерев. Ми навіть викликали туди нашу «арту». А потім ми зрозуміли, що вони просто час від часу відстрілюють у «нікуди» пару ріжків і далі сидять. Вони імітували бій.

Виїздили ми вночі зі старого термінала, точно не пам’ятаю, здається, на Покрову — 14 жовтня. Приїхали БТР. Моєму відділенню місця в БТР не вистачило. Виїздили на броні. Виїхали ми більш-менш. Зранку були в Краматорську, потім ще день усе це «психічно переварювали». Аж пізніше вбулися й відпочили.


У другу ротацію ми мали втрати через сепарських снайперів

— Наша рота місяць про аеропорт чула лише з розповідей інших. Ми думали, що ми вже туди не поїдемо. Ми свої позиції в аеропорту передали під час ротації розвідроті, а їх поміняли інші роти. Аж раптом у листопаді, здається, на початку місяця, нас знову закидають в аеропорт. Це була наша друга ротація. Цього разу мені довелося вже стояти на позиціях у новому терміналі.

Тоді в нас почалися перші втрати через сепарських снайперів. Це було тяжко. Щоб ви розуміли, у першу ротацію моя рота була без «двохсотих». Ми відбили такі штурми, однак у нас лише поранені були, загиблих не було. Це взагалі дивом було, враховуючи співвідношення сил і те, як по нас стріляли. Це унікальний випадок.

Удруге так не було. Я підозрюю, що по нас спрацювали російські снайпери-аси. Вони почали по одному, по двоє наших хлопців потихеньку класти. Спочатку майора Пашу Колесникова вбив снайпер, потім — іще двох чоловік. Почалися в нас серйозні втрати.

Мені дістався пост «Ромео», найближчий до старого термінала. Мій підрозділ — нас там було п’ять чоловік — прикривав прохід між терміналами. Там усе було тихо, спокійно. Особливих спроб атакувати з боку сепаратистів не було. Усі наші втрати були через те, що працювали сепарські снайпери.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пост «Ромео» у новому терміналі. Фото: Руслан Боровик


У чому особливість посту «Ромео»? Щоб ви розуміли, це крайня точка між старим терміналом і новим, тобто глибокий тил. Позиція була в глибині будівлі — не по самому контуру ми тримали оборону, а всередині метрів 15—20. Сепаратисти по нас постійно стріляли, вели вогонь з РПГ, а ми не могли відповідати, бо не було лінії атаки. Ми просто не бачили, куди стріляти, через щілини намагалися вести вогонь з автоматів, одиночно по вікнах, однак відчутної шкоди супротивнику це не завдавало.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Станковий гранатомет встановлений на візок для багажу. Фото: Ярослав Погорелий


Одного дня трапилась така ситуація. Наші хлопці запросили артудар. Сепаратисти під час нього зазвичай ховаються вглиб приміщення, чи у готелі, чи у РУВС. Завжди чекають, коли відпрацює артилерія. Я підловив момент, коли артилерія почала працювати, і взяв «Шмель». Це ручний протипіхотний вогнемет, тобто як вогнемет, тільки великий, що стріляє термобалічними ракетами. Це для зачистки будівлі дуже гарна річ. Так от я вийшов між терміналами, вистрелив зі «Шміля» по готелю і влучив у вікно другого поверху. Це, в принципі, усі мої дії, про які можливо розповісти.

Увесь інший час ми просто стояли на посту й стежили, щоб до нас не лазив ворог. У цілому особливої ініціативи ми не проявляли, бо працювали снайпери і лазити, зайвий раз підставлятися особливого бажання не було. Можуть мене вбити — за це отримає наганяй мій командир. Тому все робилося з дозволу і зайвих ініціатив ніхто не проявляв.

Нас вивозили з термінала не вночі, як звичайно, а вдень. Приблизно о четвертій годині дня, тобто було світло і видно. Сепаратисти дізналися, що буде проводитися наша ротація, і почали обстрілювати зі стрілецької зброї й гранатометів. Мене командир попросив завантажити речі загиблих і вбитих бійців на БТР, бо там залишилися бронежилети, каски, зброя. Це все кидати не можна було. Поки я все вантажив, вийшло, що мені і моєму командирові не вистачило місця в БТР. Ми були вимушені посеред дня на броні на БТР виїздити.

Я на один ліг і за башту вчепився. Командир на інший БТР так само ліг. Виїздили з термінала під обстрілами. Відчуття не з приємних. Ти лежиш, і від тебе, в принципі, нічого не залежить. Почала тоді артилерія працювати. Почалися розриви мін. Стріляли по нас з автоматів, стріляли з кулеметів. Ти лежиш і дивишся, як трохи праворуч від тебе кулі 12.7 лягають, лягають, лягають. Дякувати водієві. Якби він трохи праворуч узяв, мені б повідривало ноги з руками або просто вбило б, бо поранення 12.7 — ти або інвалід, або труп. Ми, дякувати Богові, нормально виїхали, нікого не поранило, не зачепило. Ось такі дві ротації в нас були.


Хлопці з ДУК без «статусів» обороняли аеропорт. Їх не можна забувати

— З «Правим сектором» у нас добрі були стосунки. Ми разом воювали проти спільного ворога. Які можуть бути стосунки? Тільки найкращі. Ми один одному допомагали. Кожен із тих, хто був тоді зі мною в тих терміналах, і в строму, і в новому, для мне як брат. Кожному з них я допоможу в будь-якій ситуації, що б у них не трапилось. Сподіваюсь, і вони так само ставляться один до одного і до мене.

Мені особисто «Правий сектор» тоді допоміг. Я собі перед поїздкою до аеропорту купив нову РПС — ремінно-поясну систему. Мабуть, вона не була розрахована на справжню війну. У мене вся ця «розгрузка» порвалася в старому терміналі — я прибіг з усім в руках, з одним ріжком. І хлопці з «Правого сектору» дали мені свою розгрузку. Поки я РПС ремонтував, то ходив у ній. З патронами мені допомагали. Я казав, у мене були 7.62, а на всю роту ні в кого таких не було. У мого командира був такий самий кулемет, але він усі свої патрони розстріляв, тому мені доводилося з ним ділитися. У мене залишилося тільки те, що було на мені, тобто «нз» — патронів 200. Я себе лімітував: вистрелював в день не більше 10—15 патронів, бо думав: «Не дай боже, почнеться штурм — і що я буду робити?» Ось така була ситуація.

Я хочу розповісти про одну людину, про командира бійців «Правого сектору», які були з нами в старому терміналі. Він загинув, пав смертю героя. Я взяв відпустку, щоб приїхати з ним попрощатися. На 40 днів. Приїхав, щоб провідати, сходив на могилу.

Це був чудовий боєць. Я з ним познайомився в старому терміналі. Звали його Сергій. Прізвище — Чкалов. Позивний у нього був «Сірий». Ми його так називали — «Сірий», і «Сірий». Це була унікальна людина.

Він бігав по всьому старому терміналу, встигав і своїми бійцями керувати, і нам щось підказати. Ми разом часто ініціативу проявляли, облазили з ним увесь старий термінал, влаштовували сепарам різні неприємності. Слів не вистачає, щоб описати, як ця людина себе проявляла. Більше ніж відмінно. Він так воював, що дай бог кожному, і не факт, що я б так зміг чи хтось інший.

Мене бентежить той факт, що ця людина загинула і про неї, в принципі, ніхто особливо не згадав, хоча ця людина воювала так, що дай бог кожному. Він загинув, а ніхто йому особливо матеріальної допомоги не надав. Жодної довідки в людини, що він там був, немає. Загинула ця людина і загинула.

Якось він мені сказав: «Мені навіть не подякували, Ярик. Я там не зрозуміло, ким був. Мене там призначили командиром. Моя група там залишилася. Я там провоював і все. Забули мене». Це він тоді «спіймав» осколок від гранати в литку, коли я ставив протипіхотну міну. Він отримав поранення, і його відвезли до Дніпропетровська.

А коли він загинув, то ми, як друзі, скинулися грошима й організували поховання. Мені б дуже хотілося, щоб мого побратима, якого я дуже шанував як воїна і людину, пам’ятали. Щоб зробили хоч якусь меморіальну дошку. У нього ж залишилася родина, маленька дочка. Його родина заслуговує на допомогу. Це дуже болить, бо Сергій Чкалов — герой, яких мало.

Я вже не кажу про те, що «Добровольчий український корпус», добровольці, «правосеки», воювали в Донецькому аеропорту без жодного офіційного статусу.

Про їхні втрати я точно не знаю, бо я був тільки дві ротації. Про тих трьох, тіла яких я бачив, я розповів. І ще чув, коли заїжджав удруге, що за день до  нашої ротації чи то за пару вбило хлопчика з диспетчерської вежі. Йому було 19 років.

А за весь час, я думаю, що їхніх загинуло чоловік 30. Я, звісно, не рахував їхні втрати. Які втрати мав «Правий сектор», я на цю тему не компетентний розмовляти. У них питайте. Я знаю, які втрати мала моя рота.

У Донецькому аеропорту з людей, що були в складі 2-ї роти 79-ки, загинуло п’ять чоловік. Ось це всі втрати моєї роти. Сепаратисти розповідали усілякі байки, що в день штурму вбили 40—50 чоловік. Усе це маячня. Вони в день того вікопомного штурму не вбили жодної людини.


«Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої»

— Про січневі події мені відомо, що мою бригаду з аеропорту вивели дуже швидко і на наше місце завезли людей, які не орієнтувалися в ситуації. Щоб ви розуміли, під аеропортом ціла низка тунелів, підвалів. Сепари всюди там лазили, і ми знали, що вони там бувають. Ми постійно ходили ставити розтяжки, усе це перевірялося й поновлювалося. Ми боялися, що сепари занесуть вибухівку і нас усіх підірвуть разом із терміналом. Ми знали, що так може бути, і чинили контрдії.

Люди, що потрапили на наше місце, можливо, всього цього не знали. Тож сепаратисти підірвали новий термінал, хлопці зазнали таких втрат, тому й аеропорт узяли.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кулеметна позиція, облаштована на вагах. Фото: Ярослав Погорелий


Якби сепари штурмували так само, як нас, нічого б у них не вийшло. Взяти аеропорт у відкритому бою неможливо було. Ми б і далі успішно відбивали ці атаки. У нас уже був досвід ведення боїв у тих умовах. Але не буду з цього приводу розмірковувати, бо не знаю, як усе було. Це знають ті, хто там був. А я знаю, що всі, хто воював в аеропорту, — герої.

Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої. Ми на всі сто відсотків викладалися, на мільйон процентів. Усі ми себе вважали смертниками, бо тоді чудово розуміли, куди їдемо. Ми добре розуміли, що їдемо туди, де пекло. Що ми, що сепари називали операцію «Аеропорт» — «АД», тобто пекло в прямому сенсі цього слова. Там був бій не на життя, а на смерть.

Мені не подобається, що цю тему з аеропортом по телебаченню розпіарили. Мені все це не подобається, усі ці розмови про кіборгів. З цього зробили якийсь не зрозумілий мені бренд, хоча були і набагато жорсткіші бої, ніж в аеропорту. Однак зробили ось такий символ АТО — «Аеропорт». І перекрутили це все.

Самі ж репортери нагнітали обстановку. Мені мати телефонує, кричить: «Ярославе, що там трапилося? На вас 50 тисяч сепаратистів нападає, 250 танків». «Та, ма, — кажу, — заспокойся. Нічого такого немає». Усе це накручувалося, нагніталися емоції — і від цього статус кіборга поступово знижувався. Усе це перетворювалося у якийсь бойовик, що по телику показують. З цього захисту аеропорту зробили щось типу «Дом-2». Є «Дом», «Дом-2», «Дом-3».

А це війна! Це вам не інтерактив-шоу.



«“Life News” знімали “захват” аеропорту, інсценуючи події», — боєць Ігор


Боєць 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ Ігор захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014 року. Він розповідає про те, як бойовики обстрілювали летовище з танків, «градів» та зенітних установок й інсценували для російських ЗМІ захоплення аеропорту. Боєць стверджує, що сепаратисти не дотримувалися перемир’я жодного разу:

— Я потрапив в аеропорт на початку жовтня 2014-го і пробув там два тижні. Прийшла рознарядка про добровільне бажання замінити і допомогти хлопцям в аеропорту. Я був у своєму батальйоні у першій ротації, тому ми не знали, що там. Та вирішили, що треба їхати і допомагати.

Заїжджали під обстрілами. Перші три дні адаптувалися до обстановки. Були люди, які нас провели, показали, що і до чого. Потім періодично кожен із нас бігав по постах, дивився, де наші, де не наші, де працюють снайпери, де смертельно небезпечно, а де можна заховатись. Ходили на верхніх поверхах, дивилися, прикривали також інженерів-саперів і самі ставили розтяжки.

Протягом практично всього часу, під час усіх ротацій сепаратисти були по-сусідству — на верхніх поверхах. Вони завжди були навкруги.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ігор, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Основне, що було, — це постійні атаки на термінали. В основному виїжджали танки. Серйозною загрозою були в основному танки і міномети. Стріляли також із мінометів, з гармат, ЗУ (зенітних установок). Тоді ще будівля була більш-менш цілою, там іще можна було сховатись.

Ми перебували на першому поверсі в новому терміналі, ближче до готелю та старого термінала. Усередині було напівтемне приміщення, спали ми на підлозі. Там у нас разом із хлопцями із 79-ї та 95-ї бригад був пост.

Я був і санінструктором, і інженером, і кулеметником — у мене був кулемет, а вчився я на сапера і медбрата.

Нашим бойовим завданням було утримувати лінію з певного напрямку — зазвичай противники там ішли живою силою. Коли ти когось побачив, треба було стріляти. Якщо не бачиш — не стріляєш. Абикуди ніхто не стріляв.


«Будівля довго не витримає, ми будемо тут, доки вона не зруйнується»

— Тоді в основному несли втрати сепаратисти. Кожну їхню спробу штурму із залученням живої сили наша артилерія дуже вміло і щільно «клала». Коригувальники нормально працювали, принаймні в перший тиждень. Та потім коригування почало працювати трохи із запізненням. Засікли, де міномет працює, — 30 секунд, і туди вже наш міномет «насипає». Але якщо хлопці лише тільки входили у суть справи, то проходило і 40 хвилин, доки ми тільки відстрілювалися.

У нас не було ніяких наказів, окрім того щоб утримувати аеропорт. Усе, що відбувалося всередині аеропорту, було нашою ініціативою. Бувало, якщо ми хотіли зачистити другий поверх, то повідомляли керівництво, але нам казали: «Поки не треба, хлопці, почекайте…» А так усі діяли автономно.

Ми просто «забивали» на те, що відбувалося на політичному рівні. Ми солдати, і коли ми на посту, то не маємо права обговорювати накази, які приймались на політичному рівні. Чим керуються політики і які ігри ведуть, я взагалі не берусь відповідати. Ми навіть не гвинтики в машині, а просто вихлопні гази. Та на своєму рівні ми розуміли, що будівля довго не витримає й ми будемо тут, доки вона не зруйнується. Тобто на декілька ротацій вистачить.

Ми розуміли: якщо будуть бити з важких мінометів, довго аеропорт не протримається. Тому найважливішим для нас було життя одне одного. Ми хотіли вижити й знищити якомога більше найманців. Їм було все одно, чия це країна, яке це місто, що там за люди, їм усе одно — вони ж гроші отримали…


«Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитись зі спецефектами. Бойовик»

— У пам’яті закарбувалися танкові атаки, коли на очах руйнувалися стіни й утворювалися діри. Запам’яталося, як стріляють 120-ті міномети з посиленим зарядом, а на стелі — діра. Запам’яталися нічні атаки, коли все виблискує, стріляє, рикошетить.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Наслідки мінометних обстрілів — пробиті вибухами перекриття поверхів. Фото: Віталій Горкун


Не знаю, як би я це витримав, якщо мене просто так кинули у все це… без підготовки. А так я вже пройшов бої під Новомихайлівкою, Славним, призвичаївся до вибухів. Уже страху не було. Хіба що від близького вибуху та контузії — від того, що в тебе в грудях здригнулося і в голові.

Пам’ятаю, що у мене добу боліла голова, тому що я був під стіною, у яку влучив танковий снаряд.

Запам’яталося, як ми жартували і турбувалися один про одного. Як уранці робили каву і чай, як жартували між собою: «На тобі, друже, каву до ліжка». Пам’ятаю, починається атака, ми ще не бачили ворога, по нас просто стріляють з усіх боків, а ми сидимо, розслаблені, на стільцях, хоча зброя в нас, звичайно, заряджена і направлена туди. Я кажу: «Хлопці, зараз будемо 3D-фільм дивитися зі спецефектами. Бойовик». І ми сидимо і дивимось, як це все «залітає».


Кіборги — це піар

— Знаєте, мене коробить від слова «кіборги». Ми звичайні солдати, я це завжди підкреслюю. Я не ухилявся ні від строкової служби, ні від мобілізації, коли отримав повістку. А кіборги, мені здається, це щось піарне. Це не має стосунку до хлопців, які там були. Що таке кіборги… коли там людські смерті, коли одному руки відірвало, іншому в голову влучило. Які там кіборги, коли вбиває і калічить. Так само і в інших місцях хлопці гинули. Кожен із нас міг би ­підірватися, у кожного з нас могла влучити куля, навіть не в аеропорту. Давайте придумаємо веселу назву і будемо всіх так називати.

У мене у телефоні був Інтернет, я дивився, як «Life News» знімали «захват» аеропорту. Насправді вони це інсценували. Ми тоді чули, як вони один в одного луп­лять, а це, виявляється, вони знімали фільм, що нібито вони захопили аеропорт.


«Коли починалось перемир’я, приїжджали танки і стріляли по нас»

— Ми дотримувалися перемир’я, а вони — ніколи. Нам сказали: «Якщо це перестрілка локальна, ви відповідаєте. З великого не стріляйте».

А вони, коли розпочиналося перемир’я, приїжджали танками й стріляли по нас звідусіль. Десь через дві години атака вщухала. В основному ми відповідали, а не нападали.

Перемир’я не було, був час, коли сепаратисти переставали атакувати. Тобто певний час вони атакують, потім про щось домовляються і настає «перемир’я».

Вони стріляли по нас і з «градів». Тоді горів наш поверх, усе було в диму. Бувало, повністю горів і вхід у термінал. Час від часу вони підкрадалися вночі — застрілювали до нас в залу з ВОГ. Ми тоді намагалися триматись подалі від епіцентру вибухів.

Коли починались обстріли, ми з саперами встановлювали, наприклад, три «монки» (МОН-50) — це осколкова міна, направлена на сторону, звідки буде йти ворог. Тримали напоготові кулемети. Справа були гранатомети та два автоматники. У нас, грубо кажучи, на людину по ящику гранат було — оборонятись було чим. І було де ховатись. А коли вже не стало де ховатись, почали гинути люди.

Як не дивно, там був час, щоб думати. Я думав: «Якщо загину, мати буде плакати». А ще в мене є десятирічна дочка. Та я все одно був впевнений, що ми будемо стояти до кінця. За нами ніхто не приїде і не забере, нам треба відстрілюватись до кінця. Боєприпасів було дуже багато, але без артилерії ми довго не протримались би.

Якщо говорити про останній період, то наші хлопці їздили в аеропорт і я з перших рук знав, що там відбувається, та сам повертатися вже не хотів.

Стосовно останніх днів аеропорту — результат не викликав у мене подиву. Я очікував, що це відбудеться раніше чи пізніше. Вони могли, по суті, роту танків загнати, розбомбити ці стіни і просто перебити там усе.



«Під час перемир’я сепаратисти штурмували старий термінал аеропорту», — Матлак


Активіст Майдану Олексій Матлак пішов на фронт добровольцем і став бійцем 74-го окремого розвідувального батальйону. Він розповідає, як у жовтні 2014-го брав участь у захисті Донецького аеропорту, як під обстрілами розвантажували й завантажували «конвої», а також про побут кіборгів та їхніх гостей — фотокореспондента Сергія Лойка та руфера «Мустанга».

— Я учасник більшості подій, які відбувалися під час Євромайдану, стояв тут з перших днів. Коли Росія анексувала Крим, коли почалася ця війна, я вирішив іти захищати Україну, вирішив воювати, щоб зупинити російську агресію.

Прийшов до військкомату, де мені видали повістку, а наступного дня мене вже відправили у 74-й окремий розвідувальний батальйон.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олексій Матлак. Фото: Олексій Матлак


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перед аеропортом я був біля Новомихайлівки. Бійці моєї роти зайшли в село Славне. На той момент там не було сепаратистів, вони тільки проїжджали повз нього. Тож наші бійці зайшли в село, але без знаків розрізнення, і десь 2—3 дні місцеві нас мали за сепаратистів. Вони носили нашим їжу, воду, інші речі. Аж тут приїжджає «Урал» з українським прапором. То вони декілька днів по підвалах ховалися, бо чекали, що їх, як розказує по телику російська пропаганда, «карателі» будуть убивати й ґвалтувати. Жертви російської пропаганди, що тут іще сказати!


«Чомусь не було наказу нас прикривати»

— Наскільки мені відомо, найпершим в аеропорту перебував 3-й полк спецназу. Хлопці з цього полку розказували, що спочатку вони зайняли старий термінал, а новий зайняли російські терористи і найманці. Відповідно, вони «вибили» новий термінал і звільнили прилеглу територію. Третій полк там перебував декілька місяців, доки його не змінили інші підрозділи.

Коли туди відправлялися ми, нам дали наказ від батальйону. Перша ротація складалася виключно з добровольців. Ми майже нічого не знали про те, що там відбувається, бо наших хлопців там не було. Знали лише якісь страшні чутки. Було важко зважитись, поїхати в ту невідомість, у війну, в інтенсивні бойові дії.

На той момент територія старого і нового термінала контролювалася українськими збройними силами. Вежа ще була, там теж були українські військові. Єдиний шлях до аеропорту пролягав через селище Піски. Уночі ми приїхали в Тоненьке.

В одній із розбомблених хат ми заночували на декілька годин. Зранку добрались до Пісок. Там чекали близько чотирьох-п’яти годин, доки нас не завантажили в три БТР однієї з аеромобільних бригад. Удень, при світлі сонця, ми відправились в аеропорт.

Що цікаво, тоді чомусь не дали наказ із танка прикривати нас і висадка відбувалася вдень. Удень простіше влучити, бо видно пересування техніки. Наші БТР по дорозі випустили димову завісу. Коли ми під’їжджали, був сильний обстріл із 120-міліметрових мінометів. Знаєте, сидиш у БТР й нічого не можеш зробити, а навколо тебе розриви.

Хлопці потім нам розказували, що в БТР, який їхав перед нами, ледь не влучила міна — він аж підстрибнув, але доїхав. Водії були чи недосвідчені, чи тільки нещодавно були перекинуті на той напрям. Коли випустили димову завісу, наш водій секунд на 30 втратив орієнтацію — він не знав, де він знаходиться і куди їхати. Так само і ми.

Ми вискочили з БТР і не знали, де сектори вогню супротивника, де були встановлені міни, чого взагалі очікувати. Я пам’ятаю, що встиг схопити одноразовий гранатомет, який віз із собою, сумку зі спальником, причому він був прив’язаний до сумки, але розмотався по дорозі. Коли я біг у термінал, цей розмотаний спальник за щось зачепився, я впав, а тоді зірвався й побіг далі.

При цьому одразу, коли вибігли, по черзі стріляли в посадку біля монастиря. Думали, що ворог десь там може бути. По магазину вистріляли і побігли в термінал. Там уже наші бійці з першого БТР помітили українських військових. Через зону висадки забігли в будівлю термінала, де нас посадили десь на півгодини, там ми «зібрали чохли», тобто прийшли до тями.

Коли стемніло, нас розставили по позиціях в аеропорту. Моя позиція знаходилася там, де була зона висадки в новому терміналі. Основні мої обов’язки — вести спостереження, розвантажувати БТР та іншу техніку під час доставки боєкомплектів та провіанту в аеропорт.


«Найстрашнішими були дорога та вивантаження БТР»

— Нам відносно пощастило, бо сама стрілянина відбувалася переважно в старому терміналі. Щоб узяти новий термінал і влаштувати серйозні бої в ньому, треба було спочатку взяти старий.

Обстріли були переважно з САУ, поодинокі розвідники сепаратистів лазили в підвалі й по дахах термінала. Не знаю, де саме були їхні підходи, але іноді вони обстрілювали людей під час висадки з БТР. Тоді ми обстрілювали посадкові «рукави» з легкої стрілецької зброї та одноразових гранатометів.

На інших позиціях, там, де були проходи, хлопці встановлювали міни, щоб захиститися від розвідників-сепарів, які намагались просочитися у термінал. До нас у термінал дуже часто залітали гепешки через дірки в даху, іноді кидали ручні гранати. Але, так чи інакше, сам новий термінал тоді, коли я був, не штурмували.

Штурмували старий, коли було перемир’я з колаборантами, які перейшли на бік росіян. Саме під час цього перемир’я вони й атакували старий термінал.

Найстрашнішими під час моєї ротації були дорога туди й назад та вивантаження БТР. Наприклад, б’є артилерія, бачиш розриви 120-міліметрових мін, скажімо, 100 м на взлітці аеропорту, а в цей час ти маєш вивантажувати ящики зі зброєю, амуніцією, набоями.

Стрілянина на старому терміналі була постійно: частково загороджувальний вогонь, частково хлопці когось «міряли». До нас, бувало, залітало рикошетом, і ми теж вели загороджувальний вогонь по можливих позиціях ворога.

Одного разу на моїй позиції, де відбувалася висадка десанту, у посадочному «рукаві» аеропорту ми виявили сепаратистів. Вони відкрили вогонь з ПКМ, але ми їх «накрили». А коли в останній день міняли мій підрозділ, я так само помітив в одному з посадочних «рукавів» аеропорту сепаратиста. Ми розстріляли цю позицію з легкої стрілецької зброї.


Усередині нового термінала

— Я ніс варту на посту, де відбувалася висадка з бронетехніки й висадка бійців. Ми вели спостереження: якщо бачили ворога — стріляли. Окрім цього, ми будували барикади. Більша частина термінала була з гіпсокартону — він нічого не тримав. На той момент, якраз за цієї ротації, нам привозили «бастіо­ни» — то така сітка з тканиною. Ми ці «бастіони» ставили і забивали різним сміттям: гіпсокартоном, порожніми банками, простріляними касками, усяким металом, який знаходили навколо. Це хоч трохи захищало від осколків.

Там, де я був, — колишня зона висадки з повністю знищеною передньою стіною. У залі ми поставили рентгенівський апарат, яким «просвічували» багаж в аеропорту, набили його так само всім, чим змогли, щоб за ним ховатися при стрільбі чи хоч у бінокль дивитися. Він частково захищав нас від осколків та уламків, які залітали всередину.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олексій Матлак на спостережному посту. Фото: Олексій Матлак


Так ми вели спостереження прямо зі своєї позиції за тими частинами посадкових «рукавів», які бачили. Іще ліворуч була спостережна позиція, яка виходила на монастир та церкву, приблизно за 600—650 м від нас. Там були сепаратисти. Звідти били «важкі» кулемети, працювали снайпери. Ворог також використовував гранатомети.

Наприклад, ліворуч від нашої позиції був один підбитий український танк Т-64. У нього був збитий лише трак, екіпаж встиг із нього вистрибнути, тож всередині залишився боєкомплект. Сепаратисти двічі стріляли в цей танк з СПГ: перший снаряд пролетів біля нього вздовж нашої позиції. А другим пострілом вони влучили у цей танк. Він почав горіти і горів чотири або п’ять годин. Ми мусили відійти, бо танк був поруч, дуже близько. Якби він одразу вибухнув, то нас би просто усіх накрило. А так ми встигли трохи відійти.

Тоді танк таки вибухнув, у нього відірвало башту і до наших позицій долетіли уламки. Переді мною стояв боєць, здається сапер. Я точно не знаю, можливо, він був з 91-го інженерного полку чи з десантників. Йому влучило уламком у голову, але його врятувала каска. Іще кулеметнику з ПКМ з 95-ї бригади залетів осколок у коробку — у маленьку коробку до ПКМ, яка висіла в нього на грудях. Вона пробила коробку і застрягла.

Так само був цікавий момент: до мене підійшов боєць мого підрозділу. Я йому порадив піти до «штабу» — до кімнати, де знаходилося управління, — і взяти вітамінів. Він пішов по ті вітаміни, і по дорозі, десь у двох сантиметрах від його голови, пролетів ВОГ. По ньому вистрілили підствольною гранатою з гранатомета, і якби ще декілька сантиметрів, то ми би його вже не «зібрали». Але ВОГ пролетів і вдарився за декілька метрів за ним.


«Великою мірою аеропорт став символом завдяки Лойку і журналістам»

— Приблизно тиждень в аеропорту був один хлопець — руфер «Мустанг». Дуже цікавий і позитивний. Він прямо перед нашою ротацією приїхав з членами «Правого сектору» на «таблетці», на машині. Він розповів історію про те, як ця «таблетка» згоріла. Вона, до речі, знаходилась біля моєї позиції.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бус «таблетка», на якому «Правий сектор» приїхав у термінал. Фото: Руслан Боровик


«Мустанг» розповів, що коли вони під’їхали до термінала, то по них одразу почала бити артилерія. Вони швидко вибігли, залишивши фотоапарати, якісь інші речі, які були потрібні для відео- та фотофіксації у тій «таблетці». Вони забігли у термінал і від радості, що цілі, сіли пити чай у чи не єдиній уцілілій кімнаті. Через декілька хвилин їх покликав боєць ЗСУ і показав, як їхня підбита «таблетка» вже горить.

Біля нового термінала, а саме біля позицій розвантаження, було декілька підбитих українських танків Т-64, а всередині — підбиті українські БТР. Наші хлопці пізніше дістали останки одного з танкістів, там майже нічого не залишилося, і відправили їх в тил.

Нам пощастило, що саме під час нашої ротації в аеропорт приїхав кореспондент «The Los Angeles Times» Сергій Лойко. Він, здається, приїхав з десантниками чи з 95-ки, чи 79-ки. Був він в аеропорту десь чотири дні разом з нами. Фотографував, спілкувався, хоча не дуже охоче, російською. Був він такий «весь у собі», але викликав певну цікавість у частини бійців.

Одразу було видно, що це людина — професіонал своєї справи. Коли ми запитали його, на кількох війнах він був, сказав, що на двадцяти з чимось. У нас одразу всі запитання відпали.

Я бачив роботи Сергія Лойка ще в аеропорту, бо він показував їх на фотоапараті. Хочеться віддати належне, великою мірою аеропорт став таким символом завдяки цьому журналістові. Я не зустрічав іще настільки професійних і безстрашних фотожурналістів.

Я не казав близьким, що я в аеропорту, щоб їх не хвилювати. Але вони помітили мене на фотографії Сергія Лойка, ще коли я був там. Коли вони дізнались, то дуже переживали, але підтримували мене. Казали, щоб я тримався, що все буде добре і що вони чекають мене живим і здоровим.

Ще в нас був журналіст «Нового каналу». Був цікавий момент: український танк випадково влучив у аеропорт, саме в новий термінал. Ми з журналістом і хлопцями якраз недалеко біля цього розриву перебували. Залетіло на другий поверх, уламки посипалися, і нас трошки «глушануло».

Із журналістами російських пропагандистських ЗМІ я, слава богу, не зустрічався.

Якось сепаратисти для російського телебачення робили інсценування, ніби «укропи бухають і курять наркоту»: принесли «бульбулятор» і пляшки — типу, подивіться. Усе, що показують росіяни, — це страшна неправда. І я досі не перестаю дивуватися, що люди в часи Інтернету в таке вірять. Чим страшніша брехня, тим більше росіяни вірять.


Кухня і побут

В аеропорту переважно ми їли наші армійські сухпаї. Але одразу скажу, які їсти не варто. Це рослинно-м’ясні консерви, але замість м’яса — комбіжир. Це суцільний жах, а не їжа. Це сором, що в українській армії, яка воює, такі сухпаї.

Адреналін, звісно, нас підтримував, але я намагався їсти кілька разів на день.

Іноді в «головній кімнаті» бувало трохи ковбаси, цукерок та води.

Нам привозили газові горілки, ми робили на них чай та каву. Іще десантники якось пригостили нас норвезькими й американськими сухпаями, які вони якось дістали. Там був дуже смачний рис, він добре розігрівався на сорбіті. Ми пробували й американський сухпай. Там були якісь картопляні штуки з гострим соусом, наскільки я пам’ятаю, хлібець такий смачний і дуже смачний плавлений сир. Єдине, що там було несмачне, — це напій типу «Юпі».

Руки я, звісно, намагався мити. Але води в нас було мало, а все навколо у сажі й пилюці. Десантники розповідали, що там десь каністри з бензином підірвали, то все чорне було. І руки були в мене дуже чорні. Я їх мив-мив, відмивав, але не міг до кінця відмити.

Запах теж був іще той. Тхнуло сечею, і лайном, і чим завгодно. Покуриш — ніби не так. Сигарети нам привозили волонтери. Вони були переважно без фільтру, типу «Армади», були цигарки «Політ» — це як «Прима», тільки «Політ». (Посміхається.)

Я завіз пачку червоного «Мальборо», але роздав хлопцям.

Інколи хотілося просто якихось банальних зручностей — гарячу ванну, добре поїсти, просто бути в обстановці, яка розслабляє. Або навіть просто вийти на білий світ, бо потім, коли ми приїхали в Піски і додому, ми дивилися на небо — і це вже зовсім інше враження. Бо там ми два тижні сиділи під дахом і майже не бачили ні сонця, ні неба.

Спали ми десь у 10 м від нашої позиції, фактично посеред складу БК. Тобто за 10 м від мене лежав ящик з танковими мінами ТМ-62. Метрах у 20 був просто цілий склад — приблизно 50—60 одноразових гранатометів, «монки», міни ОЗМ-72, багато «цинків» з набоями.

У новому терміналі вже не було куди боєкомплект складати, бо стіни були переважно з гіпсокартону.

У нас був час на відпочинок, бо як такого штурму у нас не відбувалося: були обстріли, поодинокі розвідники-сепаратисти, були розвантаження. Тому, в принципі, ми спали. На нашій позиції було шість чоловік, відносно багато. Тому вночі ми чергували по двоє. Якщо був обстріл, просто піднімались інші. Тоді ми замерзли лише в останні два дні, коли різко похолодало. У самому терміналі було вогко.


Втрати

У новому терміналі було декілька поранень: одному хлопцю з 79-ї бригади віді­рвало руки гранатою. На моїй позиції був один хлопець, з 3-го полку спецназу, мобілізований з охоронної роти, то він отримав наскрізне вогнепальне поранення стопи. Ми з товаришем викликали БТР, дотягнули його туди й відправили в Піски. На вежі, здається, був один убитий. Були поранені й на вежі, і в старому терміналі.

Мені розповідали, що останніх три дні був постійний штурм і великі втрати серед наших бійців. І за день до того, як аеропорт «впав», їм дали наказ виходити. Із наших один хлопець загинув від пострілу в голову, більшість хлопців, які залишилися живими, були там контужені й поранені. Іще один хлопець тоді не виїхав чогось, зараз його шукають — він зник безвісти.

Мій товариш нещодавно був на декількох упізнаннях в «органах». Там тіла з аеропорту, є без голови. Роблять генетичні аналізи, бо важко упізнати. Дуже важко це пережити, насправді.

Через декілька тижнів після аеропорту я поїхав у відпустку. І в мене було відчуття, що я був в абсолютно іншій, якійсь жахливій паралельній реальності. Як інше життя, як роздвоєння особистості. Із чим це можна порівняти, я навіть не знаю.

Я думаю, що всі події, після яких ми залишили аеропорт, якось пов’язані з тими Мінськими домовленостями. Українське суспільство рано чи пізно має знати правду, і винні мають понести за це відповідальність.



«Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять і відступають?» — боєць «Рем»


«Рем» під час оборони Донецького аеропорту разом із 7-м батальйоном «Правого сектору» захищав метеостанцію й утримував підступи до летовища на прилеглій «Сімнадцятій висоті». «Рем» розповів про свій конфлікт із керівництвом «Правого сектору» та виклав свою точку зору на причини поразок. За його словами, якби Генштаб послав бійців 93-ї та його підрозділ деблокувати термінал, то все було б по-іншому:

— У листопаді, коли я поїхав до аеропорту, я був у складі 7-го батальйону «Правого сектору».

Ми співпрацювали з першим батальйоном 93-ї бригади — нас попросили заступити туди на посилення оборони. Ми туди не просто хотіли поїхали, ми туди рвалися. Та командир батальйону (7-й батальйон ДУК), на той момент це був Руслан Чорний, не давав. Ілля Богданов, мій товариш, підняв кіпіш, казав, що ми тут займаємося дурницями, а потрібно воювати. Гавкались серйозно, і комбат вже згаряча погодився, щоб ми поїхали. Фактично ми силою потрапили в аеропорт. Поїхали вчотирьох: я, «Йожик», Іллюха та «Адік».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць Руслан із позивним «Рем»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

До аеропорту ми були в Пісках, а потім перейшли в Тоненьке з військовими з 93-ї бригади. Там був комбат «Малий», за його вказівкою ми пішли на «Сімнадцяту висоту» і на метеостанцію.

В аеропорт ми їздили з Тоненького, там недалеко — 4—5 км. Здебільшого перебували в Тоненькому, бо його супротивнику складніше обстрілювати, важко координувати чіткий вогонь. Жили там у міцних підвалах. Звідти їздили до аеропорту, тижнями там чергували.

Небезпеку на «дорозі смерті» до аеропорту дуже перебільшують. Цю війну взагалі так страшно «обмалювали», щоб лякати хлопців. Насправді «дорога смерті» — це перебільшення — ну, стріляють, але це війна. Там скрізь «дороги смерті».

У нас була задача — тримати оборону, щоб не пройшли сепари. З першого дня ми пішли в розвідку до аеропорту, нам з Іллюхою надіслали 20 чоловік з кіровоградського полку спецназу та п’ять снайперів з 93-ї бригади. З них усіх Ваня «Оптик» — єдиний, хто пішов з нами. Ми заходили в аеропорт прямо до сепарів. Ми не стріляли, бо не знали, кого там зустрінемо. Інформації не було. І взагалі тоді ця вся війна була «неточною» — не було точної координації, розуміння позицій: де наші, де не наші, де заміновано… Часто бувало, що свої ж своїх «валили». Тому ми просто переміщалися, роздивлялися й нікого не чіпали.

У самому терміналі, як ми дізналися потім, наших тоді не було, це були сепаратисти. У них були невеликі «лази», вони висовувалися з них, дивились у тепловізори.

Потім ми стали виходити щодня, так би мовити, на «патруль». А відстань — аж до Спартаку в той бік. Бо для того, щоб розпочинати якісь масштабні дії, треба підготуватися. Це не так, наскоком: побачив людей — і все, треба їх знищити. Це неправильно, і в мене так не робиться. Ми спостерігаємо, оцінюємо: що вони можуть, яке в них озброєння, скільки людей приходить і наскільки в них швидка стрільба. Було багато разів, коли командування 93-ї просило, щоб ми виходили, а ми — в 15 м від сепарів. Озброєння в нас таке, що ми його ледь тягнули, але сепарів не чіпали, бо не таке завдання було.


Сімнадцята висота

— Ми тримали «Сімнадцяту висоту» — вона, до речі, досі «стоїть». Це — найвища точка в аеропорту. Якщо дивитися на колишню вежу, яка розвалилася, то висота ця праворуч. Зараз сепаратисти називають її «мурашником». Там 6-а рота другого батальйону 93-ї бригади і покійний «Шип» зробили лази й дуже сильно її укріпили. У той час, коли я там сидів, там нічого не було. Спостерігаєш, коригуєш вогонь, відстрілюєшся простим кулеметом і стрілецькою зброєю, бо крупнокаліберного кулемета там не було.

Над висотою літали безпілотники, та ми регулярно, майже кожного дня ходили пішки — спостерігали за тим, що змінилося, де з’явилися нові ходи, де поклали нові розтяжки і хто це зробив. Адже бувало таке, що весеушники вискочили й поставили розтяжки, а наступні виходять і на них же натрапляють.


«Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію»

— Коли були на метеостанції, ми сиділи в підвалах. Там була одна кабіна, у якій перебували хлопці з 93-ї бригади та «оунівці» — вони робили лази, щоб виходити, бо, якщо вилазиш нагору, сепари починають стріляти. Узимку, коли було 24 °С морозу, хлопці кірками землю розбивали.

На метеостанції ми стежили за тим, щоб через злітну смугу сепаратисти не переходили на Опитне, а з іншого боку — щоб не було штурму на Піски й на Авдіївку. Тримали весь проміжок між злітною смугою, Пісками, Водяним, Опитним. З 93-ї там було 20 чоловік, але вони не виходили, сиділи в підвалі.

На метеостанції я був зі зброєю, яку привіз сам: автомат Калашникова, 25 «ріжків», штук 20 гранат Ф-1. Це зброя, яку ми заробили своїм невеликим підрозділом «Одін» з восьми людей від підрозділу Андрія Білецького. Тоді ми ходили з хлопцями біля Ізюма і брали перші сепарські блокпости.

Зазвичай люди везуть зброю в місто, а я звідти її вивожу, бо вона там зовсім не потрібна. Якщо вона там є, вона рано чи пізно вистрелить. Багато людей туди її тягнуть, я не можу зрозуміти навіщо — щоб влаштувати війну всередині, яку «Правий сектор» влаштував у Мукачеві?

Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор, хоча в цей час стріляли з «Утёса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли були з Іллюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» — ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні!». Їх це дратувало ще більше, і вони починали наступ. У цей час Іллюха в Інтернеті відповідає своїм «знайомим» з Росії, які пишуть: «Ми вас сьогодні знищимо», — і посміхається. Він каже: «Рем, стріляй, я зараз “друзів” додаю!»

У такі моменти війна нас трохи веселила. Це навіть піднімало бойовий дух бійцям, які безвилазно сиділи в підвалі. Шкода, що такі круті бійці сиділи в підвалі й не підтримували оборону. Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію. Іще командир 3-го полку кіровоградського спецназу, «Абхаз», класний боєць, і коригувальник «Адвокат». Ці хлопці справжні воїни, а так нормальних бійців я мало бачу.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Червоно-чорний і синьо-жовтий прапори над вежею метеостанції ДАП. Фото: «Рем»


Часто бійців набирають таких, що взагалі не хочуть воювати. Пам’ятаю, з Харкова один приїхав на три дні, зробив фото і все — він герой. Отримує «атошний» і йде. А ще якось надіслали п’ять снайперів. Іде бій, на нас наступають, а ми з Іллюхою відстрілюємось. Так один із них мені каже: «Ви витрачаєте стратегічний запас патронів. Одна куля — одна людина». Той, хто розуміє, що таке атака, оцінить «красу» його зауваження.

Роль росіян також перебільшують, і те, що вони «серйозні бійці», — нісенітниця. Ніякі вони не серйозні, вони стандартні, як у книжці. Там, де я був, поки росіянам не вдалося провести жодного захвату.


«Усі були контужені, слабкі. Поїсти нема коли, усе стрільба та стрільба»

— Я точно не пам’ятаю, коли відбувся штурм метеостанції, це було на початку січня. Тоді ми перебували на «висоті». Пам’ятаю, вночі я приходжу до пацанів — подивитись, спостерігають вони за позицією чи ні. Підходжу з чайком, дивлюсь — «Косяк» спить. Кажу йому: «Прокидайся, сякий-такий», а він: «Я ненавмисно заснув». А «Добрий» нормально так спостерігає і раптом каже: «Рем, дивись, там якісь два тіла йдуть». Я кажу, нехай підійдуть на стрілецьку дистанцію, бо без тепловізора неможливо побачити ціль вночі. Може, з «Мухи» щось шуганемо. Потім бачимо — і на злітній смузі «світиться» чоловік 30. Думаємо: щось тут не те, це якесь відволікання. А на ранок, коли почався наступ на метео­станцію, стало зрозуміло, що трапилося. Ті двоє йшли і «світились» — «бахкаєш» по них, вони роблять вигляд, що тікають, а в цей час основна група у спеціальних костюмах, які не видно у тепловізор, обходить нас і засідає з кулеметами.

Тож коли почався штурм метеостанції, «бомбили» спочатку з «танчиків», от тоді її вперше знесли, потім вже «беха», а за «бехою» йшла піхота. Я стріляю з кулемета, а мене знизу починають обстрілювати ті, хто вночі обійшов висоту. Вони нас фактично оточили і дві доби бомбили з танків. Я нічого не розумів, усі були контужені, слабкі. Ми не могли поїсти, сходити до туалету, усе стрільба та стрільба. Усі стомлені, брудні…

Хотілося просто десь впасти, дати спині відпочити, але це було неможливо: усе було «голе», а на тобі — 25 «ріжків», автомат і кулемети. На тій висоті у такій ситуації ми пробули чотири доби. Спочатку ще якось намагалися мінятися, щоб подрімати, але дві доби під час штурму взагалі ніхто не спав.

Ховатися там не було де — за злітною смугою б’є танк. Я кажу птуристу: «Бий!» А він каже: «Запітніло, не бачу». І це у той час, коли танк стоїть у 800 м від нас і гатить. Ось такі вояки також були. Ні, є, звичайно, класні військові, але ці були не дуже класні. Одним словом, був ПТУР, але він не працював і в нас тільки стрілецька зброя була. Потім прийшов мій комбат, каже: «Куди ви два вагони БК витратили?» Я кажу: «Піди по полю, подивись куди».

Був момент, коли здалося, що сепари зараз зайдуть і буде «рукопашка». А я «ефочку» (осколкова граната Ф-1) вгору кидаю — вони відступили і злізли з гори. Вони думали, що цю висоту обороняє багато людей, бо ми ці уявлення своєю активністю підтримували. І так трималися дві доби.

Я розумів, що сили вичерпуються, просив допомоги — казав, везіть заміну, бо залишити висоту не можна. Якби ми пішли з висоти, її б зайняли сепари — і все: аеропорт був би їхній. Я їм кажу, що мене оточили, навколо висоти — одні міни, я ж не можу вилізти та дістати їх, там у шаховому порядку скрізь стоять кулеметники. А вони кажуть, що на «Старшині» (на той момент це був позивний «висоти») усе нормально.

Лише потім приїхали хлопці, винесли СПГ, а потім 93-тя бригада «танчиком» бомбила посадку — тоді сепарів покосили добре. Дякую 93-й, там дійсно класні мінометники — вони в 30 м «кладуть» і «кладуть».


«Перше, що робили сепари, — рили окопи»

— Після штурму ми дочекалися, коли приїхав другий батальйон 93-ї бригади, привезли 16 чоловік. Я казав, що не треба так багато людей везти, бо тут їм нема чого знаходитись, «покосить» всіх, але вони привезли — потім було багато «трьохсотих». Приїхали три БМП, люди висадились, серед них був і Ваня «Оптік». Він просив, щоб я залишився. І хлопці з 93-ї, які ховались у ямі, просили їх звідти забрати, бо вони, як військові, самі не можуть звідти піти. Я всіх шістьох звідти забрав, бо і так шістнадцять чоловік, а немає де ховатися, немає де спати.

Там потрібно було копати окопи. Це перше, що робили сепари. До них заїжджають інженери, працюють, а потім уже заходять бойовики. А у нас усе через одне місце. Заходять вояки — хто хоче, той копає, хто не хоче, той не копає. Ми з Іллюхою копали на метеостанції — довбили цей лід, якісь 1,5 м рили яму, а в цей час почали бити «гради».

Але зазвичай це рідкість, щоб солдати копали. Вони беруть участь у боях, вони втомлюються, вони на нервах. Окопами має займатися інженерія. У той час, коли я своєму комбату кажу, щоб заїжджала 93-тя і що потрібні інженери, які рили б окопи, він сидить і запитує: «Прямо зараз, чи що?» Це те, за що я ненавиджу начальство «Правого сектору»: вони вважають, що начальник нічого не повинен робити, а всі інші — бидлота, яка повинна працювати і помирати.

У мене такого немає — я особисто йду з хлопцями в розвідку і на штурм, а відступаю завжди останній, після того як відтягнув тих, хто прикривав. Я ніколи їх не залишаю, я завжди з ними, тому в мене і трупів нема, бо я особисто відповідаю за кожного.

Нормальні люди, які нормально воюють, по більшій частині й гинуть. Гинуть і ті, хто стоїть під мінометом. Це найгірше: ти не бачиш противника, але пацани там помирають, бо сидять і не знають, коли до них прилетить міна. А коли вона прилітає — купа «трьохсотих» і «двохсотих».

Коли Муженко став керувати операцією, то прибрали всіх пацанів, хто знає злітну смугу від А до Я. Я можу провести будь-кого в будь-яку діру. Ми так довго готувалися до штурму, а досвідчених забрали і поставили новеньких, які взагалі нічого не знали. Поставили під їхні «гради». Тоді ж, пам’ятаєте, взяли людей у полон і “Гіві” зрізав і пхав їм до рота нашивки.


«Якщо на верхівці нетямущі, то нехай грають у “Ферму” і вчаться воювати»

— Під час останнього штурму аеропорту на метеостанції були мої пацани, вони спостерігали, як «гради» бомбили тих, хто йде з аеропорту, — вони тікали звідти, покалічені. Вони майже не стріляли, бо не ясно було, де свій, а де сепар. Накривали «градами», як сепари, так і наші. Тобто це все було ганебною зрадою. Якщо на верхівці такі нетямущі люди, то нехай грають у «Ферму» в Інтернеті і вчаться нарешті воювати.

Я людина неграмотна у військовій справі, але в мене немає жодного програшу. І керувати треба ставити таких людей, які вчилися на передовій перемагати, а не тих, кому «героїчно» понаставляли зірочок.

Якщо ти розумний такий, то піди з бійцями в бій, а потім уже говори щось. Кожен командир має особисто йти у бій з пацанами. Та ніхто з них не воює і взагалі не знає, як це робити, але керує. Це і є перша причина того, чому пограємо. Друге — керівництвом ведеться якась своя гра, воно вважає, що це його територія, і виходить, що «кому війна, а кому — матір рідна».

Якби зараз можна було повернути все назад, я б особисто пішов у термінал і все б було нормально. У мене була готова команда, ми повністю дослідили прилеглу територію. Нам відомі усі слабкі місця сепаратистів. Знаємо, де і як можна пройти, де проскочити, знаємо, де яким калібром стріляють, де б’ють «градами», — ми весь час там живемо. Ми все там знаємо і з хлопцями з тієї ж 93-ї бригади точно штурманули б аеропорт. А Муженко приїхав, поставив нових людей, і 93-тю бригаду попросили звідти піти.


«Чому росіяни йдуть уперед, а наші стоять і відступають?»

— Ця точка бою, на мою думку, існувала, щоб знищити найкращих із патріотів: коли на одному місті б’ють міномети, концентруються маленькі точки, де можна битися, битися, битися і не лізти далі. Нам вона вигідна, тому що там нагромаджуються сили російських бойовиків. А владі вигідно, бо ми нічого не штурмуємо. А якщо ми цього не робимо, поступово ця «Новоросія» стає офіційною, як окрема держава. Тобто в нас зрада йде згори. Це наша земля, ми не маємо тільки стояти і робити оборонну стіну. Ми весь час повинні йти вперед. Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять на місці та відступають?

По рації сепаратисти кажуть: «Третя сила», а третя сила — це росіяни. Усередині в них безлад. Полонені розповідали, що нікому не підпорядковуються. Кожен підрозділ — бандитський. Вони там навіть один з одним воюють. Є росіяни, які пускають «нациків», а самі спостерігають здалеку. Росіяни б’ють тільки великою артилерією.

Дії сепаратистів були безглуздими, неграмотними і боягузливими. Єдине — у них завжди для складних ситуацій було «перемир’я». Вони б’ють, а потім у них закінчується БК і вони одразу оголошують про перемир’я. Як тільки вони поповнили БК, перемир’я закінчується.


«Я людина вільна. “Правий сектор” — це я, це усі патріоти»

— У мене оборона була не тільки від сепарів, а й від своїх же. Я дружу з 93-ю бригадою, але розумію: якщо їм згори надійде наказ розстріляти нас, вони розстріляють. Тому в межах 5 км від бази ми завжди тримали оборону.

«Правий сектор» у листопаді пішов з аеропорту. Думаю, він хотів показати свої амбіції. Ніхто не думає про Україну, амбіції «рулять». Вони кажуть, ми зараз підемо, і раз — «накриє» Піски. Аж тут виявляється, що є така дурна людина, як я, і мій 7-й батальйон. Ми не думали про амбіції, бо якщо б ми пішли, хто захищав би пацанів? Тому ми залишились.

Роль «Правого сектору» в обороні аеропорту — це роль окремих особистостей, тому що їх були одиниці. Так само і бійці 93-ї, 80-ї, там були класні пацани. Але це одиниці. Усі інші — необстріляні.

Одного разу «Правий сектор» надумав забрати мого полоненого. Вони просто заїхали до мене в «лігво» і намагались забрати його силою. Забігає людина, показує своє посвідчення і каже, що їй наказано забрати полоненого. У той же час підрозділ СБУ «Альфа» — висока державна структура, у якої зовсім інше положення, поставилася до мене з повагою: вони сказали, що допитають полоненого і повернуть його наступного дня. Так вони і зробили. Натомість «Правий сектор» намагався полоненого взяти силою. Після чого я ще сильніше озлився на них і пішов з цієї структури.

Я ніколи не був залежний. Я людина вільна. А «Правий сектор» — це я, це усі пацани, які воюють за Україну. Це патріоти. А начальство «Правого сектору» — це щось трохи інше, бо несуть якусь маячню, «Тризуб» там якусь релігію «розводить». Я не пішов проти «Правого сектору», а пішов проти «Тризуба», проти начальства, яке вбиває моїх пацанів бездумно. Я це вважаю зрадою, коли хлопців пускають без зброї з однією гранатою, хоча зброя є у нас у містах. Саме тому до мене хлопці групами і перебігали з «Правого сектору», бо в мене є зброя, я їм її даю й одразу вчу, як з нею поводитись, — а що ще треба?

Під час оборони аеропорту ніхто з моїх хлопців не загинув. Коли я поїхав додому, хлопцю з мого підрозділу з позивним «Запорожець» міномет розірвав ногу. Я приїхав до нього в лікарню… А зараз, коли він мені телефонує, каже, що в «Правому секторі» йому ніхто не допомагає. Зате в Руслана Чорного є 75 тисяч собі на гвинтівку, 35 тисяч доларів дали на підрозділ — у них все є. А людина лежить в лікарні без нічого. «Правий сектор» взагалі не дбає про своїх хлопців.

А щодо аеропорту, то ми взагалі не йшли з аеропорту. Аеропорт довгий. Частина аеропорту була за сепарами, частина — за нами. Я, наприклад, тримав 17-у висоту, потім її тримала 6-а рота, потім 2-й батальйон 93-ї бригади, а тепер там батальйон «Січ» є. Тобто пів-аеропорту нашого. Ніхто з аеропорту не йшов.



«Коли починаєш воювати нестандартно, у ворога плавиться мозок», — «Бєс»


«Бєс», командир 13-го запасного батальйону ДУК ПС, прославився своїми нестандартними методами ведення бойових дій. Про нього розповідають багато історій, зокрема як він вибіг на злітну смугу перед танком і підбив його одним пострілом:

— Я був у групі розвідки «Правого сектору», яка перша побувала в Донецькому аеропорту. Там якраз починалися бої, не такі тяжкі, як потім, і у нас там був дальній блокпост — найдальший. Це не в самому терміналі, а ще за терито­рією, майже в Донецьку. Ми там дали прикурити ворогові. Розпочався важкий заміс на території Донецького аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Бєс», командир 13-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Окупанту треба показувати зуби і робити це постійно. Я взагалі вважаю, що якби були більш чіткі команди з боку Генштабу та Збройних сил України, то не було б стільки втрат і лінія розмежування була б не такою.

Першу контузію я отримав, коли вистріляв дуже багато патронів у закритому приміщенні з РПГ. Потім я був під Спартаком, виручав хлопців, треба було звільнити висоту.

Була така «лінія життя» в аеропорту, про неї всі знають. І ми там звільняли одну позицію, щоб хлопці нормально проїжджали, продовольство постачали. Там також потрапив у бій, там теж була контузія. Чотири підряд було в аеропорту, як сказав мені лікар.

Пам’ятаю бій, де ми поклали багато омського спецназу. Точно не згадаю, щоб не бути брехуном, чоловік 40—50 поклали.

У бою я не відчуваю злості. Я взагалі всім хлопцям пояснюю, що, якщо на твоїй землі є ворог, треба ставитись до нього як до ображеного, тому що, коли йде український воїн, ворог боїться. Не ми його маємо боятись, а він нас. Коли іде контр­атака, завжди не вистачає гарної кави. От мені потрібна для мозку гарна кава!

У бою я часто слухав музику, оскільки я гранатометник і не люблю навушники використовувати військові, у них банально незручно, — я собі там якусь музику включу прикольну і воюю потихеньку.

Можу послухати під настрій. Можу послухати класику, наприклад Моцарта, або хард-рок, патріотичні пісні або патріотичні пісні Ічкерії. Вони душевні, і їхня визвольна війна проти окупації Росії дуже схожа на нашу. Багато хлопців їхніх воює, сам спілкуюся з ними і вважаю, що перемога буде взагалі тоді, коли Російська імперія буде зруйнована повністю. Мене можуть назвати за це «фашистом» чи ще кимось, я вже звик, я їм кажу завжди: «Слава Україні!»

Чув, що ми їмо дітей, вішаємо, «мародьорнічаємо», ще багато чого розказують. Це смішно. Сепаратисти якийсь міф запустять — ми сміємось. Ми на своїй землі, Донбас завжди був українським і залишиться українським, просто на певний час окупований.

Вони кажуть, що ми стріляємо по мирному населенню. Це війна, випадковість, нічого не зробиш. Вони так само стріляють по мирних селах.


«Коли починаєш воювати нестандартно, у ворога плавиться мозок»

— Хлопці люблять пожартувати, включити «Русский Иван, сдавайся, у тебя есть пару минут, страшный Укроп придет за тобой» чи щось таке. Вони у відповідь нічого не вмикають. Вони взагалі стараються тишком-нишком воювати.

Є різниця, коли воюють сепаратисти — збіговисько незрозумілих людей, а коли воюють кадрові військові Російської Федерації. Це одразу видно. І коли ти проти них починаєш воювати нестандартно, у них просто плавиться мозок.

Наприклад, бій в аеропорту. Закрите приміщення, з гранатомета ніхто не стріляє. Для них був шок просто, коли я відкрив вогонь. І стільки пострілів… Я думаю, вони досі пам’ятають.

Тоді «Моторолу» перший раз підстрілили під час мого бою. Він мені дзвонив, погрожував. Я «люблю», буває, з ним поспілкуватись. Якби побачив, не знаю, що з ним зробив. Напевно, і він так зі мною. Він вмотивовано виборює собі «Новоросію», яку я не розумію. Ну, виборюй собі «Новоросію» у Москві. Чого лізти в мою країну? Мені це не зрозуміло. Може, колись вони пояснять.

Часто пишуть на моїх сторінках у соціальних мережах: «Покайся», «Сдохни» чи ще щось подібне. Я завжди відповідаю: «Слава Україні!»

Є такий сайт — «Трибунал» — у сепаратистів, дуже такий веселий, вони всіх «карателів» туди записують. Буквально недавно мене занесли туди. Думаю, клас! Хоч хтось мене поважає. Бо країна якось не дуже. Образливо, але так… Ми воюємо для народу, а не для тих незрозумілих людей, які сидять на Банковій.


«Коли ЗСУ воюють разом з “правосеками”, самі стають “правосеками”»

— Відповідальність завжди є, коли ти командуєш якоюсь операцією і ведеш хлопців у бій. Головне — не допустити паніки. Головне — своїм прикладом показати, що можна бити ворога, що треба бити ворога, що це наша земля і що під ворогом вона має горіти. Ворог боїться сильних духом.

Було, починається атака на аеропорт, а хлопці включають музику — і колонку у вікно, щоб чули.

На фронті набагато простіше. Там лінія розмежування чітка: є ворог, є ти. Усе. Або ти ворога, або він тебе.

Тут, не на війні, — вже хто спритніший, хто краще підготовлений. Внутрішні вороги дуже підступні, вони можуть діяти не напряму, а через своїх агентів. Людина може робити ворожі дії, навіть не підозрюючи, що те, що вона робить, погано для України. Хлопці, особливо після війни, більш відкриті, хочуть допомогти всім, то й можуть повестися на це.

Тим більше що держава майже нікому нічого не дає із соціальних пільг, і цим користується ворог, підбурюючи людей.


«Страху немає, його нав’язують, щоб ми не піднімали голову»

— Я дотримуюсь такої думки, що страху взагалі немає. Страх — то нав’язане соціумом відчуття, щоб знищити волелюбний дух нації й щоб воїни не піднімали голови. Не пам’ятаю, хто сказав: «Воїн — то є найвище у нації. Це навіть вище, ніж Бог. І нація має любити воїна. І коли нація буде любити своїх воїнів, воїни будуть їх захищати».

Натомість, коли деякі хлопці сюди приїжджають, на них узагалі не звертають уваги або кажуть: «Чого приїхав? Хто тебе послав? Ти вбиваєш мирне населення».

Яке може бути «мирне населення», яке стоїть з автоматами і піднімає чужий прапор у твоїй країні?! Ми воюємо проти окупантів. А добровольців ніхто не посилає, вони самі вирішують і йдуть. Вони більш вмотивовані.

Хлопцям, які в Збройних силах, яких мобілізували, трошки важче. Але коли вони повоюють у групі «правосеків», вони також стають «правосеками». Так що все нормально.

Ми переможемо, тут по-іншому бути не може. Ми майже сформувалися як нація, ще трошки — і буде велика Українська самостійна соборна держава.

Для мене свобода — це коли на моїй землі не буде окупантів, це по-перше. По-друге — коли держава буде українською, тобто буде дбати про народ і Україну.

Ми є багатою країною, у нас є свої природні ресурси, ми можемо налагодити життя в нашій країні, а потім домовлятися, з ким нам дружити, з ким не дружити. І чому хтось нам має диктувати, як нам жити? Це взагалі абсурд.

Ми ж не диктуємо: «Росіє, роби так і так, бо ви нам набридли», «Євросоюзе, роби так, бо нам це подобається». Ми ж цього не робимо, а чому вони це роб­лять? Не треба до нас лізти, ми самі тут розберемось, як нам жити.


«Коли ми переможемо, я напишу альбом, буду займатися музикою»

— Дуже на мене ця війна вплинула. Я став спокійніший. Раніше я був «чебушний» трошки такий, можна було мене вивести з рівноваги дуже швидко. То тепер… Багато було конфліктів, коли в обличчя тобі дуже негарні речі кажуть, — спокійно вислуховую. Перед тим як ворога бити, особливо ворога внутрішнього, який не за лінією фронту, а тут, йому треба пояснити, що він робить не так, за що його вважають ворогом. Ну а потім, якщо він не зрозуміє, то можна і «відпестити».

Як ми відходили? Під’їхав їхній танчик, а наші два танчики поїхали в інший бік. Приїхав один — у нього заклинило дуло, він поїхав.

Там усе горіло. У нас був один БТР і було ухвалене рішення про відхід, бо банально не було де вже робити позицію і не було сенсу її тримати.

Потім приїхали хлопці. Ще ми два чи один день трималися. Я вже чітко не пам’ятаю, дуже погано було, контузія себе проявляла. Напевно, нас «градами» накрило, принаймні, останні мої спогади такі. Тоді я двох друзів втратив, одного з моїх побратимів дуже сильно поранило. Потім іще були операції. А тоді мене просто вигнали з передової лікуватися, тому що я був у дуже поганому стані.

Коли ми переможемо, я напишу найбільш класний дабстеповий альбом, який тільки може бути. У мене навіть є вже начерки, я вже почав трошки ходити до студії, почав у мене трошки відновлюватись слух. Бо я раніше не чув на середніх, на низьких частотах через контузію. Буду займатися музикою.

Можливо, буду знову працювати десь на телебаченні, якщо мене візьмуть з моїм характером. А можливо, щось буде ще й цікавіше. Тому що життя — цікава штука, треба жити і використовувати кожну мить. Та поки окупант стоїть на нашій землі — ми будемо боротися до кінця.



«Нічого геройського. Ми виконували бойові завдання», — Павло Саліков


Павло Саліков, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін», родом з Кременчука. Восени 2014 року він два тижні воював у Донецькому аеропорту. Ходив у розвідку, отримав поранення, але героєм себе не вважає:

— Я служив у штурмовій роті 5-го окремого батальйону у складі «Добровольчого українського корпусу».

Спершу я воював у Пісках, це так званий 18-й пост. Ми кожного дня бачили обстріли аеропорту. Я там із серпня був, воював там. І коли постало питання ротації наших хлопців, які першими в аеропорт потрапили, чи хтось зголоситься добровольцем у Донецькому аеропорті замінити наших бійців, — то я поїхав. Ми ж знали, що там відбувається. Ми щодня це бачили.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Павло Саліков, боєць ДУК із позивним «Фін». 16 вересня 2015 року. Фото: Павло Саліков


Десь 13—14 вересня наша група з конвоєм заїхала в аеропорт.

Там ми виконували завдання, я би сказав, розвідницького характеру. Ми мали знаходити розташування танків супротивника. Нас було приблизно двадцятеро, і командував групою «Опер».

Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. У бойових лобових зіткненнях мій підрозділ участі не брав. Нам треба було тихо зайти і тихенько вийти.

Стосунки між тими, хто охороняв аеропорт, між військовими й добровольцями, були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи АК (автомат Калашникова. — Ред.) — без питань. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія!

Те саме і при пораненнях: коли нас поранило, вони ДУК надали свою техніку для вивезення. Коли я був поранений, першу медичну допомогу мені надав представник Збройних сил. Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

Усе там похвилинно запам’ятовується, у пам’яті залишається. З цим живеш. Там усе не так, як у мирному житті. Там постійна напруга і дуже важка, специфічна робота. Робота наша, якщо сказати пафосно, — Батьківщину захищати, а якщо просто, то ми виконували свій обов’язок! Я вважав, що роблю те, що і повинен робити, от і все.

Там я протримався до 21 вересня, коли отримав поранення. Того дня поранили ще хлопців, у нас було п’ятеро «трьохсотих». Зі мною з нашого батальйону був поранений «Скіф» плюс троє бійців з 93-ї бригади ЗСУ. Нас усіх вивозили вночі, коли стих обстріл, на БМП десанту.

Завезли в Піски і вже там перенесли на транспорт наших госпітальєрів — нашої медичної служби (медслужба «Добровольчого українського корпусу». — Ред.). Наші медики прийняли і десантників 93-ї бригади. І ми всі були евакуйовані в Селідове, у лікарню «швидкої допомоги».



«Сепаратисти самі пропонували перемир’я, а потім його порушували», — «Сміливий»


Віталій Паламарчук із позивним «Сміливий», доброволець 6-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. У Донецькому аеропорту був двічі: перший раз під безперервними обстрілами два тижні обороняв диспетчерську вежу, другий — коли цілою залишилася лише злітна смуга.

— У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, у штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і на аеропорт. Куди треба, туди й виїжджали.

Був на диспетчерській вежі аеропорту наприкінці листопада десь 12—14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вежу, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими.

По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав і наша рота туди заступила за збігом обставин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Паламарчук, позивний «Сміливий»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Там бої ішли завжди  щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Бойовики самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

Будівлю ми поділили на сектори  на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо в нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири: от є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.


«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»

— Ми обходилися тим, що в нас було за принципом «маємо те, що маємо». Спершу була проблема з тепловізорами, а потім нам їх передавали.

Сепаратисти ж воювали в такий спосіб: постійно хаотично провокували нас вогнем у відповідь, а коли ми не витримували й відстрілювалися, їхній снайпер фіксував наші вогневі точки й намагався їх «гасити». Тож ми з часом так звикли до їхніх обстрілів, що перестали на них відповідати. Просто не реа­гували. Людина звикає до всього.

Ми як заходили туди, брали з собою сухпай. Більше нічого такого не було. На маленьких горілках розігрівали каші, консерви.

Коли вдруге заходили в аеропорт, диспетчерської вежі вже не було. Вежа вже була розбомблена. Термінали теж. Усе тоді було вже розбите й розбомблене.

Цілою залишилася тільки злітна смуга, по якій, по суті, ми й зайшли. Наш підрозділ заступав на релейну станцію.

Спершу ми просто йшли як супровід колони легкої бронетехніки з причепом. Але те, що в колоні була вибухівка, ми визначили вже на самій злітній смузі. Обороняти вже не було чого, і ми вирішили підірвати «злітку».

Тож коли я вдруге був у Донецькому аеропорту, то брав участь у підриві злітної смуги.


«Мене Бог милував, а от товариша поранили в Донецькому аеропорту»

— Мій бойовий товариш розповідав, що було багато поранених і вони виводили їх звідти. Він теж отримав поранення, а от мене Бог милував.

Ми першими вчотирьох пішли добровольцями з Христинівського району Черкащини і до останнього трималися разом. Ні кроку на місці, ні кроку назад.

Нічого хорошого, крім друзів, я в аеропорту не побачив.

Найгірше, що може бути, — це коли втрачаєш бойових товаришів. Що ж може бути гірше, коли родина втрачає хто батька, хто брата, хто сина? Оце найстрашніше.

От спиш у казармі, і через одне-два ліжка починають збирати речі загиблого, щоб передати рідним. На це боляче дивитися.



«Контрактники відмовлялися, а ми ж добровольці», — Віталій Горкун


Захисник Донецького аеропорту Віталій Горкун, доброволець, боєць 79-ї аеромобільної бригади, розповідає, яких зусиль йому коштувало потрапити на фронт, чому «майданівців» називають «махновцями», а також про «спілкування» з кадирівцями під час захисту Донецького аеропорту:

— На війну я пішов добровільно. Пам’ятаю, як Янукович утік і я подумав: «Уф, ну нарешті!» Я багато часу проводив на Майдані, і мене з нічних змін відпускали (реєстрація рейсів в аеропорту «Київ». — Ред.). Звісно, я писав службові записки, що за власним бажанням знімаюся зі зміни, щоб колег не підводити, бо міг же і до міліції потрапити або отримати якісь ушкодження. Тоді я у Жулянах працював.

Потім знайшов іншу роботу, надумав одружитися. Міркував собі: «Ну все, зароблю грошей, і потрібно буде одружуватись! Уже Україну ми звільнили від такої системи, корупційної і злочинної». Аж тут — Росія анексує Крим.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун біля «Заповіту» від «кіборгів». Фото: Віталій Горкун


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун на фоні руїн нового термінала. Фото: Віталій Горкун


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пам’ятаю як зараз: 8 Березня зранку я вмикаю телевізор, а там показують, як моя 95-та бригада, у якій я проходив строкову службу, у повному складі залишає ППД (пункт постійної дислокації) і відбуває на південь України. Моя наречена тоді мені сказала: «Навіть не думай». Я їй кажу: «Ну добре, добре. Я поїду маму привітаю з 8 Березня». Поїхав, квіти купив і по дорозі до мами заїхав до військкомату. Там сказав, що я, такий-то, «бачив по ТБ виїзд “моєї” 95-ї бригади, у якій я 10 років тому проходив строкову службу, і маю бажання захищати Україну й вступити на службу у бригаду».

А це ж березень місяць, тоді у військкоматах стояли черги, і я у списку був уже після п’ятдесятих номерів. Мене записали і тоді ж, 8 Березня, увечері зателефонували і попросили розвезти повістки (питали, у кого є машини, щоб допомогти розвозити). То я розвозив повістки цілий вечір.

Через день мені дзвонять зранку і кажуть, що я маю збирати речі, але в 95-у рідну бригаду не потраплю, бо на неї «немає рознарядки». Правда, пообіцяли щось вигадати і мене «прилаштувати». Мені скомандували 11 березня прибути у військкомат уже з речами і взяти харчів на дві доби.

Я відразу поїхав до супермаркету і купив там тушонки — ну, знаєте, щоб запас був. Аж раптом знову телефонують й інформують, що збір не 11, а 10 числа, то я зібрав речі й харчі і пішов уже до військкомату.

Зі мною тоді четверо друзів ішли — до речі, один із них, який мене просто по телефону розпитував, як ідуть справи, приїхав мене проводжати просто з роботи, у туфлях і брюках. І так з нами і лишився! І так з нами і в армію пішов!

Йому дружина телефонує, питає: «Ти ввечері коли з роботи прийдеш?», а він їй каже: «Я в армії». Вона спершу не могла повірити, лише на другий-третій день зрозуміла, що її чоловік дійсно в армії.


«Не розумію, чому генералів боятися?! Поважати можна або ні»

— Ми потрапили в частину в Київській області. Військкомат нас направив туди, де були потрібні люди. Виявилося, що ми потрапили до зв’язківців.

А я у зв’язку насправді нічого не розумію. Тиждень усе тягнулося, а тоді вийшов командир бригади і спитав, чи є бажаючі їхати на південь країни. Що мене здивувало — це те, що багато контрактників відмовились їхати — мовляв «майдануті» почали то всьо, тепер нехай і їдуть». Нас визвалося вісімнадцятеро. Дали нам машини — їдьте.

Десь тільки 20 числа ми дісталися півдня. Їхали дуже довго, доходило до того, що солярку просили у далекобійників. Ті нам казали: «Хлопці, у нас машини “євро”, пальне не зіллєш, зупиняйте “КамАЗи”». Так допомагали чим могли  ключами чи запчастинами. Отак-то ми їхали на Херсонщину в ту бригаду, яка займалася зв’язком.

Ну, доїхали якось. А там нас теж не чекали. Ми рапорти пишемо, що хочемо країну захищати, а всім до твоїх рапортів і звернень байдуже.

Але оскільки ми не професійні військові, то з друзями, побачивши генерала, пішли до нього — напряму. От я не розумію, чому потрібно боятися генерала?! Поважати — так, якщо то дійсно достойний генерал, але не боятися.

Ну, то ми зайшли до нього і кажемо, що ми йшли у військкомат не для того, щоб тут сидіти в тилу. А коли почалося АТО, то ми начальству кожного дня набридали, і ті вже нас усіх знали і від нас ховалися. Нас у тій частині назвали «махновцями».

І ми свого досягли — перевелись у 79-ту бригаду. Це вже був серпень. Якраз бригада щойно вийшла з оточення. Нас у списки зарахували, і ми з бригадою увійшли в зону проведення АТО.


«Хлопці в аеропорту жартували: «Ану, вибивай нам квиток додому»

— Я у новинах відстежував події в Донецькому аеропорту. Я там бував раніше, під час «Євро-2012» двічі прилітав до Донецька на матчі Україна—Англія та Іспанія—Франція. Я там орієнтувався трохи.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Горкун з бойовими побратимами. Фото: Віталій Горкун


І потім хлопці, коли дізналися, що я у Жулянах працював на реєстрації рейсів, якось знайшли клавіатуру, принесли мені й кажуть: «Тримай. Це ж твоя професія. Вибивай нам квитки додому».

Та перед тим, 26 вересня, у мене був день народження, і трапилося так, що нам дали 5 діб відпустки. І на другий день після свого «дня варення» я дізнаюся, що наші хлопці при заході в аеропорт потрапили під обстріл танків і було багато загиблих. Подзвонив командир роти і сказав, що всі повертаються з відпусток і ми йдемо в аеропорт.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Осколок, який отримав розвідник, тільки прибувши у старий термінал. Осколок влучив у спину в сантиметрі над бронеплитою. Лікар казав, що боєць має вижити. Фото: Віталій Горкун


«Добре, — міркую я собі, — якщо треба їхати — будемо їхати, бо в аеро­порту наші хлопці, їх треба змінити». Їхали й розуміли, куди їдемо. «На базі» отримали зброю — і відразу в аеропорт. Там уже 10 днів тримали оборону.


«Я дві ротації був у старому терміналі аеропорту»

— У мене були дві ротації з моєю ротою. Першого разу, 2 чи 3 жовтня, точно вже не пригадую, ми змінювали наших хлопців з 3-ї роти і 3-й полк спецназу, яким керував «Редут». Це було вночі, і ми навіть не знали, де сидять ті так звані ополчєнци, де їхні вогневі точки.

Тоді ми заїхали більш-менш спокійно, але як тільки ми під’їхали до нового термінала, то відразу розпочався мінометний обстріл. Ми зайшли в новий термінал, перечекали, а тоді вийшли і почали розвантаження. Наші БТР-80 були повністю укомплектовані БК — ми ж розуміли, куди їдемо.

Розвантажили боєприпаси, і нас розподілили, хто і де буде. Ми під’їхали у старий термінал — тоді, у жовтні минулого року, до нього можна було під’їхати на БТР, а там хлопці вже приготували «двохсотих». От ми на ту ж «коробочку» завантажили загиблих: там були і хлопці з «Правого сектору», і спецназівці 3-го полку. Поклали й відправили.

І якось дуже швидко все закрутилося: поки зайшли, поки всередині облаштувались — раз, і з 3-го полку спецназу вже в терміналі нікого й не залишилося. Нам тоді «Правий сектор» дуже допоміг.

Ми зайняли оборону: хто на першому поверсі, хто на другому. На третій поверх не піднімалися. На кожній позиції з нами чергували по двоє хлопців з «Правого сектору», які, здається, на два дні раніше від нас приїхали. І так ми перший світанок у Донецькому аеропорті зустріли і побачили, що відбувається навколо.

Ніч була темна, складно було розібратися в ситуації. А вранці зрозуміли, що тримати оборону тут буде нелегко: усе прострілюється, замість стін гіпсокартон.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на новий термінал. Фото: Віталій Горкун


«Усі розуміли: є зовнішня агресія, треба рятувати країну»

— Принцип утримування аеропорту — це кругова оборона. У мене постійна точка була, яку ми тримали на другому поверсі — біля дальніх сходів. Ми контролювали ті сходи, щоб не піднялися сепари знизу або не спустилися зверху. Там ще три коридори було, звідки «ополчєнци» теж могли з’явитися. Десять днів там був. У нас у всіх ротація по 10 днів, не більше.

У другій ротації командири нас розгрупували, як і першого разу, на ті ж позиції, щоб бійці нормально орієнтувалися, що до чого.

У жовтні ще було більш-менш, можна було терпіти. А у другу ротацію, у листопаді, вже холодно було вночі добряче. Навіть у когось із хлопців з 1-ї роти нирки відмовили. Харчувалися ми сухпайком. Вода була. Боє­припаси були. Правда, траплялося, що БК у нас детонував після влучення нашого ж снаряду.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сон між боями у старому терміналі ДАП. Фото: Віталій Горкун


У нас стосунки добрі були. У «Правому секторі» хлопці нормальні, добровольці, як і ми з друзями. Ходили й одне одного підбадьорювали: мовляв, «якщо помирати, то з музикою». У 79-й бригаді були ще контрактники. Ставлення серед них до Майдану різне: хтось проти, хтось — за, але в них робота така — боронити країну.

Якщо у ставленні до Майдану розходження були, то у питанні щодо захисту країни розходжень ніяких не виникало. Ні в кого не виникало питань, усі розуміли, що є зовнішня агресія, яку треба зупиняти.

Ми бачили в приціл найманців. Були кадирівці, з одним навіть дні два-три перегукувались, спілкувалися. Товариш мій, якого теж звати Віталій, з ним перекрикувався. Образи від них лунали різні. Можна, я не буду їх озвучувати? І без того, мені здається, всі розуміють їхні «улюб­лені фрази».

Був кадирівець, який нас зранку будив — гатив нам з РПГ у вікно, а на третій день ми вже його випередили і розбудили зранку.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У старому терміналі. Фото: Віталій Горкун


«Аеропорт потрібно було тримати, але чому не розширили плацдарм?»

— Зараз для нас Донецький аеропорт уже як символ. Це насправді, тепер це розумієш, неймовірна річ, — 242 дні утримувати фактично нічим не захищені три приміщення. Люди тримали оборону під постійними мінометними й артилерійськими обстрілами, САУ. Танки били прямою наводкою.

Жодне приміщення такого не витримає. Жодне. А люди витримували.

Інше питання — чому не розширили плацдарм довкола аеропорту? Я солдат, я не генерал. Генералам, можливо, видніше. Але багато є запитань: чому так сталося? Чому втратили ключові позиції навколо ДАП? З «перемир’ями» цими також багато питань.



Сергій Галян — кіборг з першої шпальти «The Los Angeles Times»


Сергій Галян, студент-перекладач, який у жовтні 2014-го захищав Донецький аеропорт у складі 95-ї аеромобільної бригади. Інтерв’ю з ним у статті Сергія Лойка про захисників Донецького аеропорту потрапило на першу шпальту «The Los Angeles Times». Тоді про участь Сергія в обороні ДАП дізналася його мати, а от батько хлопця, полковник російської армії, від початку знав, де його син.

— Те, що відбувалося в Донецькому аеропорту, словами не передати. Це зовсім інший світ. Я туди приїхав необстріляний, а там стріляли з усіх видів зброї: із гранатометів, із АГС, із кулеметів, із мінометів і навіть з «градів». Найстрашніше, мабуть, — це танки.

Великим випробуванням було навіть туди просто доїхати. Фактично проривалися в аеропорт на бронетехніці дорогою, яку повністю прострілювали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Галян


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Хлопці в Донецькому аеропорті трималися в повному оточенні. Коли я приїхав, у новому терміналі перший поверх був наш, другий наш, а на третьому були сепаратисти.

Я й так був у шоці від загальної обстановки, а коли дізнався, що над нами й під нами у підвалах — ворог і навколо будівлі в них позиції й усе прострілюється снайперами, це було дуже важке сприйняти.

Це важке випробування — усвідомити й прийняти, що відступати нікуди. Ти заїхав в аеропорт, весь час обстріли, і в цей час ти починаєш розуміти, що якщо, не дай боже, буде найжорсткіший сценарій, відступити, відійти ти не зможеш. Ти вийдеш за межі будівлі й тебе одразу «зніме» снайпер. І через цю безвихідь розумієш, що треба стояти по максимуму й звикаєш до обстрілів, до куль над головою.

Там усі розуміли, що треба стояти до останнього патрона, бо ніхто з тобою не буде церемонитися.


«Щоб не з’їхати з глузду, треба було навчитися тим жити»

— Нам хлопець один, якого ми замінювали, порадив, щоб не з’їхати з глузду, просто починати жити цією реальністю. Не сидіти в глухому куті, а піти зробити чаю, піти щось дізнатися, десь патрони піднести, комусь допомогти.

Інакше, якщо ти просто сидітимеш і накручуватимеш думки, тебе повністю охопить страх, а це добром не закінчується. Треба спробувати влитися в цю атмосферу, тримати позиції, виконувати завдання, підтримувати один одного. Цим треба жити, і тоді є шанс вижити.

Тож спочатку намагаєшся виконувати накази, а потім вже ця неможлива реальність стає буденністю.

Сховатися там фактично немає де. По тобі б’ють танкові снаряди, а ти просто притискаєшся до підлоги, бо немає жодного укриття — навколо тільки гіпсокартон.

Єдине, що нас трохи захищало, — це трьохміліметрова стрічка конвеєра для багажу. Ці конвеєри — металева конструкція заввишки до метра, яка пересувала сумки. От під нею ми й ховалися, відпочивали і спали. Але насправді ми весь час були напружені, бо під вибухами й осколками не дуже відпочинеш. Потрібно постійно бути в тонусі й розуміти, що від тебе залежить життя твоїх товаришів, так само як моє життя залежить від них.


«Кіборги — бо без сну, їжі, під обстрілами тримають оборону!»

— Коли я ще й не думав, що потраплю в аеропорт, ми переживали за хлопців, дивилися телевізор, і я тоді вперше почув про кіборгів. Коли вже опинився там, я зрозумів, чому ж їх так назвали.

Там живеш і дієш на адреналіні. Я харчувався, мабуть, раз на добу, щось вкусив, попив чаю з великою кількістю цукру. І не тому, що там часто обстріли, а просто їсти не хочеться. Я схуднув на 6 кг за 9 днів. Сну як такого теж практично не було. І ти розумієш, що твій організм працює в якомусь надзвичайному режимі, але ти при цьому нормально мислиш, ти воюєш, ти перетягуєш ящики зі снарядами. От тоді я зрозумів, чому назвали кіборгами.

У Донецькому аеропорті я зрозумів, що життя одночасно безцінне і, як кажуть, коштує півкопійки. Ось це насправді страшно. У звичайних обставинах люди цього не розуміють, і я цього не розумів. Жив собі й усе.

Ти ростеш, закінчуєш школу, далі університет, робота. Маєш народити дітей, збудувати дім, заробити на пенсію. А насправді життя людини — це ніщо, якщо проти тебе люди з автоматами і за ними немає закону. Вони що хочуть, те й роблять. Хтось не сподобався, то простіше проблему прибрати — і немає людини. Це найстрашніша суть цієї війни.


«Мама не знала, де я, але впізнала мене на фотографії Лойка»

— Мої друзі й викладачі знали, де я, і дуже переживали. Мама не знала. Вона думала, що я в Житомирі весь час. Я казав, що нас мобілізували, що ми сидимо в частині, а коли їхав в аеропорт, сказав, що їду на полігон і буду без телефону.

А потім буквально за три дні до відпустки вона впізнала мене по фотографії Сергія Лойка. Він приїздив до нас, фотографував, ми з ним розмовляли. Мама, звісно, була шокована. Але, слава богу, нам через три дні раптово дали відпустку, і я приїхав із великим букетом: «Мамо, я живий, я цілий, я на місці».

Лойка зацікавило те, що мій батько живе в Росії й служить у Збройних силах Російської Федерації. Я теж цікавився журналістикою, тож якраз розпитав його про цю справу, а він у мене взяв інтерв’ю. Потім воно опинилося на першій шпальті газети «The Los Angeles Times».

Я сказав, що ми з батьком спілкуємося, він переживає за мене, він знає, де я, і запитує, як я — чи живий, здоровий. Про конфлікт ми не говоримо. Він не воює, він на базі. Але я дуже сподіваюся, що, якби батько навіть і отримав наказ, він би не пішов у це «відрядження», як вони його називають.

Але все це, направду, настільки дико й безглуздо! У багатьох же стільки родичів на тій стороні. Прикро, що люди настільки піддаються пропаганді. Можна ж брати новини з інших джерел, і можна оцінювати інформацію адекватно.

Грудень—січень

«Наших хлопців не розпинали, а вішали», — захисник аеропорту «Дєд»


Леонід Станчук із позивним «Дєд», боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, захищав Донецький аеропорт взимку. «Дєд» розповідає про те, як сепаратисти порушували перемир’я, про обстріл танками та про те, як бійці «Правого сектору» прикривали військових:

— Ми зайшли в Донецький аеропорт 30 листопада. У терміналі й на вежі ми були до 20 січня. Наш підрозділ вийшов за межі аеропорту тоді, коли командування ухвалило відповідне рішення.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Станчук, позивний «Дєд»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пам’ятаю усе за той період. Що відбувалося? Бойові дії. Яким чином? Та по-різному. Кожен день були штурми, бойові дії. Найяскравіше пам’ятаю найсумніше — поранення друзів і найекстремальніше — обстріли танками. Танки гатили по приміщеннях, де ми перебували. Це не забути.

— Мій підрозділ був на вежі. Коли трохи затихало, ми спускалися на летовище, оглядали і вежу, і прилеглу територію для нашої безпеки. Коли бойові дії відновлювалися, хоча вони, скажемо так, і не припинялися, але коли сильніші бойові дії починалися, усі назад поверталися, у вежу, займали свої позиції.

Ми не могли точно оцінити оснащення, яке було в бойовиків. Візуально така ж зброя, як і в нас. Вони мали достатню кількість кулеметів «утёс» російського виробництва. Це крупнокаліберний кулемет, схожий на наш ДШК (крупнокаліберний кулемет 12,7 мм. — Ред.), але модернізований. Та й усе їхнє озброєння було краще, бо сучасніше.

У нас були снайперські гвинтівки СВД, а вони теж їх використовували, але з більшою прицільною дальністю. І на «дуелі» наш снайпер їх не міг дістати, а їхній нас спокійно діставав. Користувалися вони ще розривними кулями у крупнокаліберній снайперській гвинтівці — у нас таких не було. Якщо куля влучить, наприклад, у віконний чи дверний проріз у приміщенні, то розривається.

Тож ми озброєння мали достатньо, але гіршої якості.


Нині Донецький аеропорт — це плацдарм для наступу

— Утримання Донецького аеропорту 242 дні не було марним, як і не марні жертви за нього. Це плацдарм, на якому нині закріпилися бойовики і російські війська. І це вже плацдарм для наступу на ті ж Піски, Водяне, Опитне.

Але ми не могли його утримувати, бо все було вщент зруйноване. Не було більше можливості тримати оборону цього об’єкта. То була вимушена міра — відступити. І звідти бійці лише трохи відійшли за летовище, щоб можна було укріпитися.

— Я виїжджав на ротацію через блокпости сепаратистів. На той момент підполковник Олег Кузьміних приїхав за нами на вежу на «КамАЗі». Туди сіли декілька людей і з ОБСЄ, і представники російських військ. Ми під’їхали до блокпоста. Там були журналісти російських ЗМІ. Я бачив «Моторолу» — він близько стояв, якісь репліки кидав.

Звісно, було образливо. Усі наші переживали. Але ми розуміли, що є Мінські домовленості.

Та коли сепаратисти просили перемир’я на дві-три-чотири години, ми дотримувалися, а вони — ні. Самі ж просили і самі ж підло його пору­шували.

Як це відбувалося? Їхнє командування зверталося до нашого командування. Просили на дві-три години дати команду, щоб не було військових дій. Коли починалися години так званого перемир’я і ми не відкривали вогонь, вони, навіть не ховаючись, проводили ротацію. Поранених забирали й убитих вивозили. І як тільки все, що їм потрібно, зробили, одразу відкривали вогонь, хоча ще обумовлений час не закінчився.

Те, що хтось каже, що на війні все робиться як робиться і не виконуються якісь команди, — неправда це все. Усе роблять по команді. Є команда стріляти — стріляємо, команда не стріляти — не стріляємо.

Коли було перемир’я і ми його дотримувалися, але нас обстрілювали, ми виходили по зв’язку на командування і говорили, що нас обстрілюють. Якщо щільним вогнем, то ми доповідаємо і чекаємо команди. Зазвичай була команда відповідати і ми придушували їхній вогонь.

Було холодно. Вода замерзала, їжа замерзала. Були такі маленькі газові горілки, на яких розігрівали і воду, і їжу. Але то таке, то солдатські будні.

Туди волонтери не могли заїхати. До нас під’їжджали так звані «Ластівки», як ми їх називали. Це БТР, командуванню яких ми замовляли, що нам потрібно: чи воду, чи їжу, чи бензин для розігріву чи для переносних станцій живлення. Усе підвозили у достатній кількості. Бували збої, як на війні, але всього вистачало.


«Бійці “Правого сектора” стояли з нами пліч-о-пліч»

— У «Правому секторі» геройські дівчата і хлопці, велике їм спасибі, що прикривали. У той час, коли ми були в аеропорту, із нашими БТР під’їжджали бійці «Правого сектору» і з нами пліч-о-пліч стояли. Якось приїхав їхній боєць Яшка. Маленький такий, сам по собі емоційно заряджений. Він казав: «Комбат Чорний дізнається, що я тут, — голову відірве».

Вони молодці, вони дуже багато допомагали. Я про «Правий сектор» і саме тих, кого я бачив, можу сказати, що це героїчні, порядні люди, які вміють воювати.

Зброю їм не віддавали, а боєприпасами допомагали. У них зброя поганенька була. Боєприпасами, якими вони просили поділитися, ми ділилися, бо ж робили одну справу. Вони дійсно нас захищали і ті ж Піски тримали.

Був випадок, що хотіли побачити снайпера, де він є, бо не могли вирахувати його позицію. То хлопець з «Правого сектору» встав, присвітив себе ліхтариком і каже: «Ось я, ось я, стріляй».

Наших хлопців не розпинали, а вішали. Було таке, коли терористи зайняли старий термінал, а наші відійшли на новий. На старому терміналі вони повісили одного нашого і двох своїх. Вони навіть своїх повісили, — мабуть, щоб настрахати нас.

У полон наших багато потрапило. Кулеметника Ігоря Брановицького з нашого підрозділу катували, а потім сам «Моторола» його застрелив — добив.

Хлопці розказували, що терористи зразу питали, де кулеметник, і сказали, що він «двохсотий». Ігор себе тримав гідно. Вони його побили так, що був як холодець, а «Моторола» уже добив.

Втрачати бойових товаришів — це взагалі дуже страшно. Навіть інколи поранення, хоча і незначні, — на них дуже страшно дивитися. Бо ж страждає людина, яка вже стала тобі рідною.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Про всіх хлопців, з якими воював, можна розказувати як про героїв. Бо ні один не злякався, не відійшов назад, не втік, не сховався, десь не пересидів. Особливо Олексій Панченко, який загинув біля вежі.

Він був мужній, освічений. Він у Черкасах обіймав посаду в одному з департаментів адміністрації і пішов воювати, захищати Вітчизну. У мирному житті весельчак, добродушний, щирий, суцільний позитив. А в бою такий мужній, відчайдушний, просто змінюється людина. Про всіх моїх товаришів можна таке сказати.



«Ця війна й оборона аеропорту сформували “чоловіче” покоління», — «Динамо»


Олексій із позивним «Динамо», боєць 93-ї бригади, обороняв Донецький аеропорт 12 діб у грудні 2014 року. Він розповідає про те, як разом із двома товаришами повісив прапор на новому терміналі, та про те, чим загрожував проїзд через блокпост сепаратистів:

— Я дизайнер ландшафту. Працював на Рубльовці (елітний район на захід від Москви з найдорожчою в Росії землею та дачами, резиденціями. — Ред.). Звільнився і пішов воювати. У мене батько, мама, дві сестри. Мама в мене росіянка, вона за Росію, а тато — великий патріот України.

Я чув, як ті, хто повернувся з аеропорту, казали, що побували в пеклі. А я так не вважаю. Нам просто трохи пощастило, бо тоді з 9 по 15 грудня було перемир’я. Хоча, звісно, були дні, коли було дуже гаряче. Ми в такі дні у туалет ходили на колінах. Ховалися всі за бетонну колону. І їли ми менше, щоб до туалету не бігати.

Скажу чесно, аеропорт був настільки замінований, що навіть після закінчення війни його ніхто не розмінував би. Сапери там зробили цілі мінні композиції. А інакше як воювати? Техніки в нас немає, БМП — гнилий. Нам не потрібні були «Оплоти», нам би хоч «Булати».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 93-ї бригади Олексій, позивний «Динамо»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Про прапор над новим терміналом

— Ми вішали з хлопцями. Ідея була Боді, хлопця з 3-ї роти. У нас був наряд з сьомої ранку до дев’ятої вечора на пості «Ромео». Цей пост найбільше обстрілювали.

Раніше з боку вежі десантники вже повісили прапор, але під кутом. Ми хотіли сфотографуватися. Взяли з собою десантника, лейтенанта «Халка», бо він знав, де там розтяжки, аж дивимося — на даху ще один прапор лежить. Великий такий прапор на металевій палці.

А на старому терміналі сепари повісили прапор Новоросії, тож у нас з’явилась ідея навпроти їхнього прапора повісити наш. Нам хотілося, щоб вони бачили кожного ранку український прапор. От ми добігли, знайшли дріт і прив’язали прапор. Одразу по нас почав стріляти снайпер і прострілив мені черевик.


«Після Іловайська ми вже розуміли, як ризикуємо через “домовленості”»

— Нас повинні були забрати зранку, але не змогли домовитись про коридор. Приїхали за нами, коли вже темніло. Домовились із сепаратистами, що ми виїжджатимемо з одним зарядженим магазином в автоматі, тобто 30 патронів. Усі інші магазини повинні були бути пустими. У мене було два магазини від БПК по 45 патронів, то я поділився з другом. Вивозили нас у супроводі двох машин ОБСЄ — трьома «КамАЗами». У двох із них були десантники, а в одному — ми.

Коли ми проїжджали повз «пожежку», нас почали обстрілювати й всіляко провокувати. Кричали до нас не російською. Згодом нас зупинили. Під’їхали два джипи. З одного вийшов «Моторола» з журналістами «Life News». Було страшно, що нас розстріляють. Але командири поговорили, і ми на спущених колесах доїхали до Авдіївки.

Але, знаєте, краще виїжджати по-бойовому, ніж ось так. Після Іловайська вже всі зрозуміли, як сепаратисти вміють «тримати слово» під час домовленостей. Не хотілося помирати по-тупому. Та обійшлося.


«Ця ситуація формує чоловіче покоління»

— У моїй роті разом зі мною воювали ті, кому є що втрачати. З точки зору обивателя вони мали б іти на фронт в останню чергу, бо в них усе є. У нас, наприклад, «Кліщ» працював на телеканалі «Інтер», у «Свояка» є своя фірма в Києві, а у Олега — своя танцювальна студія в столиці. Ці люди знають, за що воюють.

Узагалі, вся ця ситуація формує нове чоловіче покоління. Війна знімає з чоловіків усю зайву шкіру, показує, хто ти насправді: сміливий чи боягуз, надійний чи не дуже, зрадник чи друг. Я вірю, що з цієї війни, і з оборони аеропорту зокрема, вийдуть мужики, які наведуть лад у цій країні. Війна знімає відчуття недомовок. Ми наведемо порядок. Це я вам обіцяю.



«Вони використали перемир’я, щоб підірвати аеропорт», — «Запал»


Олександр Берещук, сержант 90-го штурмового батальйону Збройних сил України з позивним «Запал», був у Донецькому аеропорту з 12 по 30 грудня 2014 року. Він розповідає, як сепаратисти штурмували новий термінал, про «братство кіборгів» та про те, чим, на його думку, може закінчитися наступ бойовиків.

— Ми приїхали 8 листопада на місце дислокації до Костянтинівки, облаштувалися й 3 грудня вже виїхали в Піски.

Їхали ми «весело» — при 17 °С морозу на БТР. Ну нічого, усі доїхали, слава богу. Один пацан, правда, зняв рукавиці й обморозив пальці, а так усе нормально. І звідти перша група виїхала до аеропорту на День української армії — 5 грудня, а друга виїхала з 6 на 7 грудня.

Я був у третій групі, і ми мали виїжджали з 8 на 9. Аж тут дають відбій, бо ж ніби має бути перемир’я. То нас трохи притримали, а тоді вже, 12 числа, ми перші заїжджали на «Уралах» по тому так званому зеленому коридору. А там були «Гіві», «Моторола» — верхівка їхніх банд. У нас був наказ не стріляти, бо типу «перемир’я». Нас зустріли представники ОБСЄ й провели в аеропорт. Боєприпаси не забирали — от вже після нас хлопцям не дозволяли завозити БК.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Берещук (позивний «Запал»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Нашим завданням була в основному оборона. Спочатку ми взагалі не відстрілювалися, просто ховалися за «постами». Але коли через п’ять днів залетіло з РПГ у наш «штабік». Ми там ночували, а снаряд «прошив» стінку, то нам уже дали «добро» трохи відстрілюватися. А до того вони вже виходили напряму й стріляли по нас. То ми одного гранатометника вирахували й положили. Після того вони вже так не виходили на відкритий простір. Це було в новому терміналі.

Коли ми заїхали, то старий термінал був уже зайнятий терористами. Його вже більше не можна було тримати, бо там упало перекриття. Тож скільки б там наших людей не було, до них можна було непомітно зайти й усіх закидати гранатами. Тому старий термінал здали.

Наша перша група кілька днів була без води. Вони збирали дощову воду — те, що з панелей крапало, — очищали таблетками й пили. А на другому поверсі й «трупаки» були. Ми так і казали — «вода з трупаків».


«Ми там були як сліпі коти, практично всліпу відбивалися»

— Перші п’ять днів дуже страшно було. Наступні п’ять можна було з глузду з’їхати через ті постійні обстріли. А потім, правда, вже ходили на пости як на роботу. Були такі пости, що треба було 40 м пройти по лінії вогню. Кожен день треба було туди й назад двічі пройти, бо ми двічі на добу заступали.

Уночі ми ходили без ліхтариків, «на темну». Перші дні трохи блукали, а потім звикли. Вважайте, ми там були як сліпі коти. Хоч допомагало, що по одному тепловізору було на кожному посту від волонтерів. А терористи лазили в спеціальних костюмах — таких, що лише дві точки було видно.

От кіт — вдень повністю його силует видно. Уночі ж, якщо на нього посвітити, то тільки очі блищать. А ті точки — ні. Та ясно ж, що там російська армія — «специ».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка на території ДАП. Кадр із трейлера фільму Радіо Свобода «Аеропорт Донецьк»


Важливість аеропорту була в тому, що в них втрат було 8:1 або навіть 10:1. Ясно, що при обороні менше втрат, ніж при наступі. Коли ми тримали аеропорт, то бувало, що їх по 250 чоловік ложили за бій, бо вони йшли тупо чи п’яні, чи накурені. Вони йшли напролом. Але вони йдуть, ми стріляємо, один падає, інший його переступає та йде далі на повний зріст. Чого вони так йшли, я ж не знаю. Таких три атаки було, з 6 на 7 грудня й десь 19 чи 20 числа.

Снайпери працювали по колонах, розраховували на рикошет. Уночі виходили на пряму наводку автоматники. Десь хтось щось прикурив, засвітив, і вони прострілюють. Якось я теж раз так попав. Щось 4-й пост там засвітив, і нас стало видно. То чотири трасери пройшли з лівого боку. Ми з напарником — урозтіч, він в одну сторону, а я в іншу — під транспортер. І між нами одразу так: «Вшу-ух».

Я впав під транспортер, а за 5 м поворот, щоб можна було сховатися. І я рачкую до того кута, кулі свистять, а я думаю: «Хоч би в задницю не попало». Швидко так заліз я за той кут.

Тоді це вже було смішно навіть. Бо після 10 днів уже обстріл з гранатометів сприймався як звичайна річ. Сидиш, куля — клац в колону, а ти думаєш, що так і має бути.


«Ми перші не починали стріляти»

— Коли вони вже внаглу почали по прямій гатити, то ми відстрілювалися, бо не було вже куди далі діватися. Якби ми взагалі не стріляли, то вони би прийшли й практично нас всіх там положили. А формально в цей час було перемир’я.

Уже танки почали виїжджати й стріляти по вежі. А 19 чи 20 грудня ми їм там дали, що все почало горіти, пожарки приїхали, і вони кричали нам, махали: мовляв, не стріляйте. Тож, поки ми там були, танки більше не виїжджали, тільки такі сутички були — «стрілкотня».

Люди питають: «За що ти там борешся? За Порошенка?» Але ми йдемо туди не за Порошенка, а за своїх дітей, щоб вони не бачили тих обстрілів і тільки мирне небо було над ними.


«В аеропорту атмосфера така — там усі браття»

— Важко нам. Дуже морально важко. Ми там сидимо й дивимося в ствол, а сюди приїжджаємо, а тут долар до 40 з чимось росте. На гражданці зараз можна з глузду з’їхати через зростання цін, через весь цей бардак.

Але то таке. Ми вже пройшли фронт, ми вже все знаємо, як має бути. Ми вже не налякані. Ми спокійно верталися з відпустки. Я б міг іще з ногами (Олександр застудив коліна. — Ред.) лягти після аеропорту в госпіталь і не поїхати туди знову, але я поїхав, бо треба пацанів міняти.

В аеропорту атмосфера така — там усі браття, розумієш?! І якщо хтось з нас не поїде й товариша не поміняє, то той може й від переохолодження там загинути чи від слабкості. Людина виснажується там дуже.

Це ж не те що вийшов, покурив собі, нормально поїв, погуляв. Там живеш у постійному напруженні, весь час слухаєш. Постійно під обстрілами, ти спиш і слухаєш. Ти взагалі нормально не можеш спати там. Це те саме, що ми сидимо зараз, спілкуємося, а он там сепари по нас стріляють. Було ж так, що 40 м, 20 м була відстань один від одного. Їхати туди нам треба було.

І якщо вже цей аеропорт не потрібний став, то треба було всіх звідти забирати.

Ми коли їхали туди, то нам вище начальство казало, що той аеропорт не потрібний як стратегічний об’єкт, бо з навколишніх селищ прострілюється злітна смуга й там літак не сяде. Але це було для нас як виклик — як честь і гідність — поїхати й утримувати цей об’єкт. Це ніби обов’язок кожного з нас був  пройти аеропорт.

А вони то перемир’я використали, щоб дослідити наші пости. «Специ» у тих костюмах зайшли в підвал і замінували колони.


«Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!»

— Яке це перемир’я?! Таке, як зараз. «Перемир’я» на папері, а вони обстрілюють. Наших «двохсотих» менше, звичайно, слава богу, але треба, щоб їх зовсім не було. Але ж зараз є і «двохсоті», і поранені. То яке це може бути перемир’я? Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!

Бачить артилерія, як іде колона танків, але отримує наказ: «Не стріляйте, бо в нас перемир’я». Та якби ці колони розстріляли одразу на місці, вони б сюди не дійшли й менше було б жертв.

А так ну що? Наступати туди немає як. Артилерія працювати не може, бо густонаселені райони. Чого вони тримаються до цієї пори? Бо там село на селі, город на городі. Ми ж не будемо рівняти із землею ті міста, щоб вибити їх звідти. Тож хіба чисто спецгрупами працювати.

Звісно, якби росіяни не ввели свої війська, то все закінчилося б іще минулого року в серпні. Тоді хлопцям лишилося 7 км до російського кордону дійти.

Звичайно, що таке «перемир’я» вже всім набридло. Одні ті самі позиції, ні туди ні сюди. Але якщо наступати, то може початися Третя світова війна. Путін же не захоче програти. Він робить усе так, щоб він типу у виграші залишився.

Оце ж танків своїх в Україну насунув, бо хоче показати, що ми злякалися й віддали ці території. Не буде такого! Ніхто не злякається! Ніхто не відійде, бо позаду наші діти, наші мами, наші батьки й діди. Ніхто не відступиться.

І якщо він почне наступ, то точно ми будемо пити львівське пиво на Красній площі.

Наші пацани настроєні серйозно: якщо дадуть «фас», то всі підуть. І я так думаю, що ці, які не хочуть зараз призиватися, ховаються від повісток, вони бачать, що це вже рік тягнеться  стоїть на місці, і ніхто прямо війни війною не називає. Ясно, що треба йти вчитися на полігони, якісь навички необхідні всім здобувати. Але якби зараз визнали пряму агресію — а вона ж є, ця пряма агресія росіян, — то я даю вісімдесят відсотків, що ті, хто зараз не хочуть йти, вони б пішли, розумієш?! Правда має бути.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Аеропорт з повітря, кадр із відео, відзнятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року


Просто всім набридла оця «політика». Дебальцеве здали. Скільки там пацанів лягло! Треба було вчасно виводити. А так здали, і скільки втрат вийшло!

Так само аеропорт. Коли вони вже вийшли напряму лупити з танків! Нашим не можна стріляти по танках, а ті стоять, стріляють, бо знають, що наші стріляти не будуть, бо перемир’я. Щоб їм відповісти, то це треба було в штаб АТО звертатися, штаб АТО в Києві. Потім, поки звідти назад передадуть наказ, то ті танки вже відстрілялися й поїхали. Їх уже нема, розумієш?


«Ми не за пільги воюємо, не за гроші, а за свою землю»

— Що запам’яталося? Війна, війна. Як можна запам’ятовувати снаряди? Оці обстріли? Або як сепари «двохсотого» забирали. Ліпше б вони його не забирали, і наші не гинули, а всі були живі й жили собі спокійно. Але ж вони… Війну ліпше не запам’ятовувати, її ліпше забувати.

Я поїхав у відпустку й 19 січня приїхав. А 22 січня ми мали заїжджати знову в аеропорт. Але вже не заїхали. Наш комбат потрапив у полон. І ми молилися за наших пацанів, а там було багато «трьохсотих», і в полон багато потрапило. Бо знову ніби домовилися про зелений коридор для вивозу поранених, а вони не дали коридор, а забрали в полон.

Зразу сказали, що кіборгів взагалі не будуть міняти, але я знаю, що є випадки обміну. Зараз 10—12 наших пацанів там у полоні. У нас є свої позиції, зараз, я думаю, це вже не секрет, що це Водяне, Піски, Авдіївка, і наші хлопці бачили, як вони там бліндажі копають. Вони досі там у полоні.

Далі я не знаю, чи треба казати, чи ні. Але ладно. Захват аеропорту стався, бо 80-ка — вони загубили рацію чи, коли вони їхали, у них її забрали при обшуку. Тож сепаратисти знали всі позиції, які пости, що бачать і не бачать. Бо коли там спілкуєшся, то взагалі не треба казати, що я, наприклад, «той кут не бачу». Якщо не бачиш, то треба попросити, щоб другий пост подивився, лізе там хтось чи ні. А вони почали говорити: «Там я не бачу, а там бачу». І виходить, що сепари цим скористалися.

Ми, бувало, якщо не бачиш, а щось почув, то кільце витягнув, «мохнатку» туди викинув — так спокійніше, бо боєприпасів там хватало. Я певен, там іще, після того підриву, залишилось стільки, що мама не горюй. Тож треба було просто зайвий раз перестрахуватися й менше говорити, менше говорити.

От кажуть, що в учасників АТО чи бойових дій «льготи». А нам пільги ці ваші не треба, нам треба, щоб наші діти жили без пільг — нормально жили, щоб нормально себе почували у цій — нашій країні. Щоб ніхто не приходив і не казав: «У тебе хороший бізнес, якщо не віддаси, то завтра будеш труп». Щоб такого не було, як починалося при Януковичі. Розумієш?! От що ми хочемо!

Нам не треба купу грошей. Це що, не ясно, що людина за гроші чи пільги під кулі не полізе? Не за «льготи» йдуть воювати, люди йдуть захищати країну свою. А це тупцювання на місці, недомовки й брехня дуже дратують.



«Ми говорили російською, а стояли за Україну, і мова нас не розділяла», — «Барин»


Микола Тихонов, офіцер «Карпатської Січі» з позивним «Барин», пішов вою­вати добровольцем. У Донецькому аеропорту він зустрів новий 2015 рік і православне Різдво. Розповідає про те, як утримували позиції, як обговорювали книжки та улюблені опери під час чергування, а також про те, що бійцям добровольчих батальйонів свою участь у боях за аеропорт доведеться доводити хіба що в суді.

— У Донецький аеропорт я потрапив як офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ». Я був головою Оболонської районної держадміністрації в Києві, був обраний туди відразу після Майдану. Я є координатором руху «Громадянська справа», а весь наш рух активно брав участь у Революції гідності.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Тихонов, офіцер «Карпатської січі», позивний «Барин», перед «новим» терміналом ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дорога до нового термінала Донецького аеропорту. Позаду ще ціла вежа. 30 грудня 2014 року. Фото: Микола Тихонов


Коли почалися ці події на сході України, я просто не міг залишитися осторонь. Я спочатку поїхав добровольцем у Піски, потім потрапив у Донецький аеропорт. Там і Новий рік зустрів, і Різдво. Вже тоді Донецький аеропорт був переднім краєм оборони. Туди багато хто хотів потрапити, вважали за честь взяти участь в обороні аеропорту.

Аж не віриться, що я там був. Коли ми виходили звідти, десь 12 чи 13 січня 2015 року, диспетчерська вежа ще стояла.


«Аеропорт утримували з власної волі не кіборги, а звичайні люди»

— Захисників Донецького аеропорту спершу росіяни, а потім донбаські сепаратисти назвали кіборгами. Насправді ж це звичайні люди, просто надзвичайно сильні духом і дуже патріотично налаштовані.

До цього порівняння чи назви — кіборги — я скептично ставлюся. Там були звичайні люди. Але люди, які прийшли туди з власної волі. Усі, хто там був, були добровольцями, бо самі визвалися поїхати в аеропорт.

Я не кадровий військовий, ми там були як добровольче угрупування, не маючи офіційного статусу, але навіть військові, навіть ті, хто міг формально отримувати накази, вони їхали в аеропорт на ротацію не з примусу, а свідомо.

Там були і мобілізовані, і кадрові військові, і бійці добровольчих підрозділів, але більшість із них, навіть не дуже уявляючи, що там реально відбувається, вирішили для себе, що хочуть туди потрапити й воювати проти бойовиків і російських кадрових військових.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Підготовлений до бою запас гранатометів всередині нового термінала. Фото: Микола Тихонов


Для мене взагалі Донецький аеропорт став більше навіть символом відтворення наших славних військових традицій, — можливо, іще козацьких. І там я переконався, що дійсно «козацькому роду нема переводу». Ті, хто пройшов через Донецький аеропорт, ніби пройшли таке метафізичне перетворення. Вони зрозуміли, що ми можемо оборонятися і перемагати.


«В аеропорту люди діяли, перемагаючи страх»

— Звісно, було б неправдою, якби я сказав, що не було такого, коли боявся, чи не було ніяких ситуацій, про які не хочеться згадувати. Страх був, але в якийсь момент, до мене це прийшло на третій день, — усвідомлюєш, що нічого не зміниться на краще від того, буде людина боятися чи не буде, тож треба діяти. І люди діяли!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Стан металевих конструкцій свідчить про щільність вогню, який вівся по кіборгах. Фото: Микола Тихонов


І, до речі, що я помітив: на війні немає атеїстів, як це не дивно. З нами був військовий капелан, розмови ми з ним вели різні. Пригадую, коли ми на посту сиділи, то почали говорити, хто які любить опери. Я сказав, що «Тоску» люблю, це моя найулюбленіша італійська опера. А він якісь інші опери назвав. Ми й про книжки говорили. Наш капелан виявився поціновувачем фантастики, зокрема Роджера Желязни «Князь світла». Я теж дуже люблю саме цю книжку.

Узагалі, там абсолютно різні люди зібралися і за фахом, і за освітою, але мова, смаки, різниця в освіті нас не розділяла. Переважно ми говорили російською мовою, але ми були свідомі того, що ми тут за Україну, її народ, мову й культуру, і більшість з нас готові були вистояти й перемогти чи то всі разом загинути.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Щоб не було протягів, прострелені витяжні труби заклеювали скетчем. Фото: Микола Тихонов


От, наприклад, героїчний хлопець з позивним «Борода». Він з 93-ї окремої механізованої бригади, а ми були як добровольці відряджені до 93-ї бригади. Коли була ротація і ми поїхали з аеропорту, то «Борода» свідомо там залишився, хоч мав повне право поїхати. Він залишився ще на одну ротацію, щоб навчити новачків, які приїдуть. Він сказав: «Я досвідчений воїн, і при нинішньому загостренні протистояння якщо заїдуть хлопці, то хто їм більше допоможе, ніж я?» («Борода» потрапив у полон і в середині лютого був звільнений. — Ред.)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перший поверх нового термінала. Фото: Микола Тихонов


«На новорічні свята вода замерзла. Ми робили фугаси»

— На новорічні свята замерзла вода, і ми її не могли довго розтопити. Спали ми в перервах між обстрілами просто біля стін, точніше, біля того, що від стін залишилося. Вони були пошматовані снарядами і кулями, вітер з морозом гуляв і свистів.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Замерзла вода. Фото: Микола Тихонов


Я стояв на позиції «Їжачки». Ми працювали в саперно-стрілецькому напрямі, тобто підривали у випадку штурму противника мінні поля і блокували вихід з підвалу, де бігали сепаратисти. Саперну спеціальність я, до речі, уже в аеропорту опановував. На Новий рік допомагав саперам, ми робили фугаси з протитанкових мін, з’єднували їх по дві й опускали в підвал, закидали розташовані там російсько-сепаратистські групи.


Про командирів і генералів

— Коли я тільки потрапив у новий термінал Донецького аеропорту, то мене здивувало, що нами командував солдат. На жаль, цей героїчний хлопець загинув. То була його друга ротація в аеропорту. І коли його запитали, де ж офіцер, він відповів, що формально мав бути офіцер, лейтенант, але він, щоб не їхати в аеропорт, сам себе поранив. Можливо, це й на краще. За таких обставин з’являються люди, які готові взяти на себе відповідальність та знають, що робити. Той солдат міг би дати фору багатьом офіцерам.

А взагалі, тоді командиром був капітан Збройних сил України Олександр Скиба, я його добре знаю. Він контролював оборону повністю. Чим ближче до передової, тим нижчі чини і менше офіцерів та командирів. Реальним керуванням займалися люди, яким довіряли.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Церква і кладовище, звідки противник вів найщільніший вогонь (позначені червоною стрілкою). Фото: Микола Тихонов


Узагалі, я теж лейтенант формально, я закінчив військову кафедру. Тож коли потрапив наприкінці листопада в Піски, мене призначили очолити бійців. Але я розумів, що не маю військового досвіду. Я — радіоінженер, зв’язківець, тому сказав, що буду робити те, що справді вмію. А безпосереднім командуванням і керівництвом буде займатися хлопець, який хоч і набагато молодший за мене, але більш досвідчений тактик, мій друг.

Після аеропорту ми маємо «касту» офіцерів, які не мають високих чинів, але довели свою професійність у найважчих випробуваннях. І це не тільки офіцери, а й представники сержантського складу, бійці, які здатні виконувати офіцерські функції, їх і треба призначати командирами.

Було б добре надавати більш широку відповідальність офіцерам, які набули бойового досвіду і довели, що здатні правильно командувати. А так у нас є багато офіцерів, високих чинів, полковників, які фактично нічого не роблять і не здатні щось робити. Є запитання й до Генерального штабу. А що казати про тих найвищих чинів, які 23 роки знищували цю армію, а тепер вдають, що вони нею керують! А є ж і прямі агенти Кремля.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Основна бойова позиція підрозділу Миколи Тихонова. Далі за нею — старий термінал і ворог. Фото: Микола Тихонов


От я вам наведу один дуже показовий приклад. Начебто непоганий офіцер, лейтенант, який тільки підійшов до виконання обов’язків, потрапивши під ворожий вогонь, не зміг себе опанувати, а відповідно і керувати, тому був відсторонений від офіцерських обов’язків. У цьому випадку причиною був страх. Людина іноді не знає межі того, що може виконати, а що не може, поки не потрапить в екстремальну ситуацію. І вже в цій ситуації проявляється здатність діяти адекватно в стресових умовах.

Був випадок, коли до нас приїхав зі штабу АТО полковник з інспекцією. Під’їхавши до Пісків, він сказав: «А тут що, стріляють?» Ми відповіли, що так. І тоді цей полковник сказав: «Та у вас іще все нормально, розвертаємося і їдемо далі». Були й такі випадки… Не вірю, що з тих 60 тисяч осіб, які за статистикою становлять нашу армію, не можна відібрати адекватних людей, здатних замінити штабних полковників, офіцерів, які ніколи в житті цю війну не бачили, а, навпаки, обкрадали армію.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Тихонов з котом на прізвисько Сепар, який жив разом із кіборгами під обстрілами. Фото: Микола Тихонов


Щодо Донецького аеропорту багато питань. Наприклад, чому Віктор Муженко приїхав у Водяне, відсторонив керівництво 93-ї бригади від керування операцією в аеропорту і сам почав керувати, не розуміючи навіть місцевості, на якій проводять операцію?! У результаті поклав багато хлопців, багато потрапило в полон.

Можна було відвести бійців з позицій нового термінала або робити наступальну операцію. Якщо він керує Генштабом, то нехай не втручається в оперативну діяльність та не береться за вузьку ділянку порівняно з усім фронтом, таку як Донецький аеропорт. Просто подія була розкручена і він хотів пропіаритися та заробити певні репутаційні бали.

Треба виявляти ці помилки не для того, щоб когось покарати, а для того, щоб змінювалась якість керівництва.

Офіцер має бути вольовою, сміливою людиною, вимогливою до себе. Я бачив, як офіцери панікували. Це, напевне, найстрашніше, що може бути: безлад в радіо­ефірі, крики, розгубленість. Навіть у найкритичніший момент, якщо зберігати спокій і ясність дій, то можна вийти практично з будь-якої ситуації з мінімальними втратами, а з панікою можна втрапити в халепу там, де її і близько не передбачається.

Недаремно ж кажуть, що офіцер, який втікає у час війни, під час боїв викликає паніку, а у мирний час — сміх. Саме страх і паніка є найбільш заразними, вони дуже відчуваються.

У Донецькому аеропорту мені теж було дуже страшно, але не можна цього показувати. Ми не маємо права демонструвати один перед одним страх. У найважчі моменти потрібно підтримувати і жартом, і посмішкою. Коли людина випромінює впевненість, то і всім іншим відповідно набагато легше.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дорога додому. 6 січня 2015 року. Фото: Микола Тихонов


Про статус для добровольців

— Я після прибуття із зони АТО прийшов у військкомат, зробив доповідь військовому комісару, що я, такий-то, був там. Він вислухав і подякував. До честі нашого військового комісара (Оболонського району міста Києва. — Ред.), він знав, де ми перебуваємо, і навіть допомагав нам, добровольцям, матеріально.

Але він сказав: «Ви розумієте, що законних підстав щодо вас немає». У них, мовляв, немає підстав визнати добровольців учасниками військових дій, допоки вони не перейдуть у підпорядкування Міністерства оборони, а дехто перейшов у підпорядкування Національної гвардії, тобто МВС. Закон кваліфікує добровольців як членів угруповань, які мають зброю.

Ми з хлопцями жартували на цю тему, що нас можуть кваліфікувати як звичайне злочинне озброєне угруповання, тому що захищаємо Україну без статусу. З тих розмов, які я чув від військових, котрі перебували в аеропорту, то в них це простіше: вони за наказом виїжджають на певну ділянку зіткнення, отримують статус учасника військових дій. Там у них є певні пільги, наскільки я знаю, по комунальній оплаті й у випадку поранення їм надають допомогу. Добровольці нічого цього не мали і не мають. Ми думали про шлях, яким чином бійці добровольчих батальйонів могли б довести свою участь у бойових діях, і дійшли висновку, що через суд. Маємо, мабуть, готувати позови до суду, і суд має визнати факт нашого перебування на фронті.



«Війна за домовленостями — це ганьба. Нас пропускали як мішені», — «Шерлок»


Сапер «Шерлок» у Донецькому аеропорту перебував з 30 грудня по 15 січня. Кіборг розповів Радіо Свобода про московський та вологодський акцент бойовиків, про штурм нового термінала, про бойові пости і своє поранення, про побут кіборгів і волонтерську допомогу.

Хтось зверху домовився з сепаратистами, щоб ротації проходили без втрат. Але війна за домовленостями — це ганьба. Дорогою до аеропорту нас супроводжувала бронетехніка сепаратистів, колону зупинили на мосту, почався обшук. За домовленістю нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Усе, більше нічого. Усі щось ховали — хто гранати, хто патрони. Ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сапер із позивним «Шерлок»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Накази з класичним московським акцентом віддавав військовий, у нього був значок «Поліція ДНР», але він такий же донеччанин, як я — балерина. Хлопчина, мало не школяр, поплескав мене по руках, по ногах і нічого не знайшов. Бронетехніка сепаратистів супроводжувала нас до самого аеропорту. Біля нового термінала нам дали півгодини на розвантаження, ну а потім уже почалися обстріли.

Коли ми заїхали, нам показали штаб. Він же був і спальнею. Бетонна підлога, кілька брудних картонок, якийсь старезний каремат. Людина може до всього звикнути, якщо відступати нікуди. Ми контролювали новий термінал, а в старому і всіх прилеглих будівлях були сепаратисти. Вони стрельнуть — ми у відповідь, так тривало цілодобово й безперервно. І в новому терміналі, і на вежі, яку завалили 13 січня, знаходилися наші коригувальники, от вони нам дуже допомагали. Коли сепаратисти починали нахабніти й підходили ближче до нового термінала, нам на допомогу приходила українська артилерія.


«У нас був свій пост — пост “Їжаків”»

— До аеропорту разом зі мною приїхали ще двоє моїх товаришів — саперів. У нас був свій пост — пост «їжаків», чомусь так називають саперів. Навіть у спальні на стіні великими літерами було написано: «Тут сплять “їжаки”, — і стрілками позначено місця.

На посту був пульт, так зване кероване мінне поле, на лініях встановлено міни. Якщо ворог йде в наступ, ми натискаємо кнопку і ліквідуємо його. Наш пост називали «Рикошетним». Є такий заряд для підствольного гранатомета — «стрибунець», при пострілі він робив перше торкання — рикошет об щось тверде, а друге — то вже вибух. Сепаратисти стріляли то від колон, то від стелі, аби заряд у будову потрапив. Розривними патронами стріляли, запальними теж стріляли. Знімаєш після зміни бронежилет, а з нього осколки сипляться, усе, що зверху нападало.

Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв — і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину. Надихав теплого повітря і відразу спиш. Ще будильника накрутив на півгодини раніше до того, як вставати треба, бо так важко я ще ніколи не вставав. Спали в одязі, два комплекти термобілизни, вовняна кофта, два бушлати, бронежилет. Я був схожий на цибулину.


«Уночі була цілковита темрява. Новеньких учили рахувати кроки»

— Уночі була цілковита темрява, ліхтарики суворо заборонені, а пости змінювати треба, хтось із бувалих ставав першим за ним ланцюжком, інші руку на плече — отак і йшли. Новеньких привчали — виходячи зі штабу, рахуйте кроки! Два вліво, 68 кроків уперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися. Пригадую, кілька разів повністю втрачав орієнтацію, хоча перебував у 3 м від свого посту. Зруйнована стіна навпроти злітної смуги іноді відбивала місячне світло, десь далеко горів ліхтар, позаду над штабом була вивалена стіна, на другому чи третьому поверсі теж трохи просвічувало — от такі були орієнтири.

Уночі з 13 на 14 січня сепаратистам удалося підійти майже впритул до нашого термінала. Там уже і крики були з вологодським акцентом: «Правосєки єсть?»

Туман, нічого не видно, навіть прилади нічного бачення й тепловізори були безсилі. Схем комунікації підвалів не було, а у сепаратистів були. Там велика і складна система підвалів.

Група сепаратистів потрапила на розтяжку, обвалилася частина нашої підлоги, їхньої стелі, прямо перед нашим постом утворилася яма. Пригадую, тоді в новинах про це говорили, що ми нібито кадирівців у полон взяли, а насправді кількох сепаратистів відрізало завалом. Ми в них стрільнем, гранату кинем — вони в нас, так і тримали один одного в напрузі.


«Коли приїжджав «росгумконвой» з РПГ, нас обстрілювали кожні 7 хвилин»

— З 13 січня ворог почав нас активно штурмувати із застосуванням бронетехніки. В Україну в’їхав «гуманітарний конвой», тож з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин. Уранці 15 січня був напад на «Дракон»  пост у пасажирській залі. Одного нашого було вбито, кількох поранено. Хтось забіг у спальню, крикнув: «На “Дракон” напад! Усі на посилення постів!»

На той час нас залишилося мало, в основному ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили. Я підбіг до стрілків з 80-ї бригади, узяв динамо-машину і став чекати. Нас оточили. Активний обстріл ішов з обох боків, і зі сторони так званого акваріума. Нам допоміг «Дракон» крупнокаліберним кулеметом ДШК, а ще один кулемет ми встановили на виході з пасажирської зали, де колись сортували багаж. Під обстрілами сиділи години три-чотири, аж доки ротний мене звідти не висмикнув.

«Фугаси» крутив з усього, що під рукою було, — гранати, тротилові шашки, детонатори, — то на один пост, то на інший. Уже під вечір від ротного прийшов наказ: на другому поверсі, де в нас був пост «Позитив», зруйнувати сходи, аби сепаратисти не спустилися з третього поверху. Я зробив серйозний «фугас» з протитанкової міни і тротилової шашки, рясно обмотав скотчем, вставив детонаційний шнур. Швиденько проскочив через пасажирський зал на сходи, на посту нашим сказав: «Хлопці, швидко евакуюйтеся!»

Під час евакуації ми не помітили, як один із сепаратистів спустився з третього на другий поверх крізь вікно і з 3 м дав чергу. Стрілка, який був поруч зі мною, у спину поранив і в ногу зачепив. Я отримав поранення в спину. Ми були біля входу, за інерцією випали на сходовий проліт, і нас хлопці швидко втягнули. Нас недострелили, пощастило. Аби легше було переносити, з нас зрізали бронежилети, зняли автомати, я вхопив хлопців за руки, вони мене. Підняли. Іти було важко. Усе розвалено, під ногами сміття. До першого поверху метрів 20—25 під обстрілами.

У штабі лікар мене оглянув, капелан наклав пов’язку — і поклали мене біля теплої буржуйки. І знову пощастило: я був дев’ятим або десятим пораненим, транспорт виїхав, лежати залишалося недовго.

Немовби хтось з усієї сили вдарив у спину бейсбольною битою — от на що було схоже те поранення. Бронебійна куля прошила кевларову вставку наскрізь.

Було страшно, навіть трохи покричав — думав, відстрелили хребет, — а потім ворухнув ногами і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі що, вже знеболююче вкололи?» — «Ні». — «Тоді чого ти посміхаєшся?»


«Ми від бомжів відрізнялися лише наявністю бронежилетів й автоматів»

— У новому терміналі я перебував 17 діб. Удень напівтемрява, уночі чорнильна темрява. Звикаєш до цієї темряви, як «діти підземелля». Коли мене з ТЛБ (гусенична машина) санітари виносили, в око вдарив яскравий промінь сонця — так незвично було.

Поранених везли через Піски, дорогою наші ТЛБ обстрілювали. Чув, як кулі від броні рикошетили. Важко поранених у гелікоптер завантажили й відправили в Дніпропетровський госпіталь, інших по найближчих лікарнях. Мене відвезли в Свиридівську ЦРЛ.

Я був весь брудний, нечесаний, у порваному бушлаті — типовий бомж. Ми ще в терміналі з хлопцями жартували, що від бомжів відрізняємося лише тим, що в нас бронежилети є й автомати. Обличчя чорне, руки чорні… Пам’ятаю, роздягли й принесли миску з гарячою водою. О! Це було просто блаженство! Руки в неї занурив і почав оживати. Лікарі кулю зі спини дістали й відправили мене в Дніпропетровський госпіталь.

За добу приїхав мій друг Діма Бібік і відвіз мене в госпіталь Полтави. Лікувався тижнів зо два, проблем зі спиною, окрім запалення, не було. Турбували відморожені пальці на руках і ногах, навіть зараз не можу бігати, стрибати важко, не відчуваю пальців.


«Ми були «медіаприводом», щоб не все було погано»

— Зв’язок зі світом у нас був. У багатьох хлопців були планшети. Сидиш у штабі, дістаєш телефон, набираєш 102 — і тебе з’єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Ало, міліція! Терміново приїжджайте! Тут стріляють!» — «Так, ми їдемо! Яка адреса?» — «Новий термінал». Ну і починається... Як ви нас... Як ми вас любимо.

Іще піцу замовляли, величезне замовлення на тридцять комплектів, ще й напої. На тому боці слухавки всі щасливі: «Ми вам знижку зробимо! Куди привезти?» — «Новий термінал». І «мхатівська пауза». А тоді: «Ми відмовляємося прийняти ваше замовлення». Пожежники — ті поставилися з гумором, помовчали, потім сказали: «Ну, ви з хлопцями домовтеся, щоб не стріляли, ми в разі чого приїдемо».

Пам’ятаю, як ми сміялися з новин, що на передовій платять по тисячі гривень на добу. А як занижували цифри убитих, поранених, і ніхто не рахував, скільки було зниклих безвісти! Напевно, це політично обґрунтовано — навіщо говорити, що все погано, якщо можна сказати, що все не так уже й погано?

Приміром, було багато суперечок — навіщо тримали не те що аеропорт, а хоча б цей термінал? Стратегія, тактика і все таке. Я, звичайно, не стратег і в армії недавно. Але, як на мене, це просто медіапривід. Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім уже можна було говорити, що в нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт». Як кажуть медіамагнати: «Піпл повинен хавати!»


«Кіборги мовби вгризалися в бетон — не зрушити»

— Бойові товариші — це довіра вищого ступеня, того ніколи не забудеш. Сидимо, жартуємо, а через 5 хвилин ідемо на пост, де він мене прикриває, а я — його. Переглядаємо фотографії: дружина, діти, а через 5 хвилин на пост, де щосекунди кулею або осколком зачепити може.

Юра, мій товариш, теж «їжак», не протримався до планової ротації. Пам’ятаю, більш-менш тихо було, ми змінили його на посту, він ліг відпочивати на моє місце. Шалений заряд РПГ, випущений зі старого термінала, зрикошетив від підлоги і потрапив прямісінько в стіну нашої спальні. Юркові пощастило, між ним і вибухом була буржуйка, яка прийняла на себе більшість осколків, але руку йому все ж таки посікло серйозно.

Найважчим для мене був перехід від страху до «режиму напівбога». Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть убити, а потім раз — струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою забрати побільше попутників — і все.

Такий стан буває, коли до стінки притискають. Поранений звір, загнаний у кут, — він найстрашніший.

Ось тому кіборги й були кіборгами, вони мовби вгризалися в цей бетон — не зрушити. Адреналін! Відсутність відпочинку, ані їсти, ані пити не хотілося.

Уранці, до того як мене поранили, я «вхопив» два осколки в ліву лопатку, дізнався про них лише в Полтавському госпіталі. Намацав щось тверде, подзвонив товаришу Антону, у нього моя форма була, і кажу: «Ану глянь, у мене там в районі лівої лопатки дірок немає?» — «Є дві дірки!» — «От, блін, осколки». А я їх навіть не відчув!


«Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається»

— Коли лікувався в Полтаві, бушлат старий викинув, речі мої залишилися в таборі, а на дворі зима. Полтавські волонтери дивом опинилися в тому таборі, привезли мій мішок прямо в госпіталь. Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається, майже все. Форма, що на мені, берці — це все волонтери.

Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менше, ніж військові, а в окремих випадках навіть більше. Героїзму їм не позичати.

Державі до нас байдуже. Я не бачив жодної банки армійської тушонки. Найголовніше для волонтерів — жертвувати не військовій частини чи командирам, а приїхати і дати той згорток солдату в руки. Це гарантія! Бо вже скільки разів були новини, що фури назад з речами ходять.

У мене каска кевларова з’явилася тільки на другому тижні перебування в аеропорту. Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик» — він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр. Юра, мій стрілок, допоміг, знайшов у капелана зайву кевларову каску.

Одного разу на завданні я встановлював міну — ніби й час виждав, але мене помітили, почався обстріл  ВОГ глушили, затиснули. Наші хлопці швидко допомогли — ураганний вогонь відрили. Я хоча й у бронежилеті був, але тікав, як той сайгак, через усі перешкоди. От тоді я й зрозумів, що каска необхідна!

Мені як саперові роботи зараз років на п’ятдесят. Там у будь-яку посадку зайдеш — розтяжки, міни. Усе зачищати треба.

«Ми утримували метеостанцію під постійними обстрілами», — Коханівський


Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону ОУН з позивним «Буревій», тримав оборону метеостанції біля Донецького аеропорту з початку 2015 року. Він розповідає про прокурора-коригувальника, про те, як працювала розвідка й як вивозили поранених:

— Ми воювали з 12 серпня 2014 року в Пісках. Рвалися в аеропорт, але тоді це було не потрібно. Коли ми стали потрібні (там не вистачало солдатів), нас завели на метеостанцію. Ми заступили туди в ніч на Новий рік, тобто 31 грудня 2014 року. Наш перший загін (до 10 людей) зайшов на метеостанцію і перебував там близько місяця.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир добровольчого батальйону ОУН Микола Коханівський, позивний «Буревій». Фото з Facebook-сторінки М. Коханівського


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У цей момент саме був жорсткий період боїв, особливо на початку. Утримувати метеостанцію було важливо, бо на термінали можна було заходити через неї. Тоді якраз був невеликий скандал, тому що керівництво АТО змушувало заходити через сепаратистський блокпост, там мали перевіряти, скільки набоїв хлопці заносять. Ми, добровольці, не погодилися, а військовослужбовців змусили підкоритися наказу, і певний час це мало місце.

Метеостанція була цінною тим, що від неї вже в полі зору був термінал і можна було (теж під обстрілом, але не таким щільним) заходити без цього сепаратистського блокпосту. Із боєм, але таки заходити.


«Дуже добре працювала наша розвідка»

— Ми були під постійними обстрілами — з мінометів, «градів», важкої артилерії, крупнокаліберних кулеметів. Навіть танки намагалися виходити з піхотою, били прямою наводкою й намагалися влаштовувати щось на кшталт штурму. Там кожен день був жорстким.

Був один день дуже напружений: танк противника намагався вийти на пряму наводку й розстрілювати метеостанцію, коли наші хлопці проривалися в термінал.

Іще запам’ятався день, коли дуже добре працювала наша радіорозвідка, практично творила дива. Ми умовно називали метеостанцію «Хортиця». І от з намету нам кричать: «Хортиця, вам нора!» — це означає: «Ховайтеся!» Тільки ми встигли сховатися, почався жорсткий артобстріл. Криють нас дуже точно, прицільно. Тож радіорозвідка тоді нас врятувала. Вони перехоплювали повідомлення супротивника, знали умовні позначки по сепаратистській рації, як вони позначали «Хортицю» по-своєму, і знали, що вони зараз наводяться на нас.

Цей день був просто чудовим! Він був жорсткий по тому, як нас обстрілювали, але дуже добре працювали наші, і я це запам’ятав, бо тільки-но ми чуємо «Нора!» — ховаємося, нас одразу накривають, але ми вже в безпеці.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Микола Коханівський (третій ліворуч) разом із бійцями добровольчого батальйону ОУН, серпень 2014. Фото з Facebook-сторінки Миколи Коханівського


«Молилися Богові, а сподівалися одне на одного»

— Звичайно, той місяць не обійшлося без поранень. «Механіка» поранили на метеостанції, дотепер кульгає. «Сивого», мого першого заступника, теж поранили. Був дуже важкий бій, і ми його вивозили під кулями. Я заїхав джипом під обстрілом, а всі хлопці відстрілювалися, прикриваючи нас. Ми його практично волоком тягнули, пригинаючись під кулями, затягли в джип і поїхали. Тепер «Сивий» живий-здоровий.

А от «Рема» тоді накрило міною так, що вибило щелепу, фактично переламало і зуби вибило. Спогади, звичайно, не з приємних.

Війна поєднує людей, але не тільки. Буває по-різному. Стосунки на війні неоднозначні, але, звісно, є певне братерство. Там нам не було коли сваритися, розводити якісь чвари чи боротися за владу. Там кожен день і ніч обстріли, тому звісно, що ми об’єдналися, підтримували одне одного, намагалися вивозити людей, підтримували бійців інших підрозділів — ЗСУ, «Правого сектору».

У нас на точці було всього до 20 людей. З ОУН 10 чоловік, п’ять — з 93-ї чи 95-ї бригад, ще п’ять-сім — з «Правого сектору» — і все. Кілометрів за два — найближча наша позиція. Там, наприклад, термінал. І якщо тебе почнуть накривати, тобі ніхто не допоможе, бо в них є завдання тримати термінал. То на кого нам уже сподіватися?

Через нас раз на день заходить якась техніка чи вивозять людей на термінал під обстрілом. Ми тримаємося, молимось Богові, сподіваємося одне на одного, чергуємо і в результаті утримуємо позиції. Це об’єднувало нас.


Про прокурора-героя

— У нас був боєць — коригувальник вогню в одній з механізованих бригад. Псевдо «Прокурор». Історія в нього унікальна, він реально був прокурором, покинув свою посаду і пішов воювати в Збройні сили України. Його завданням було сидіти на метеостанції й коригувати вогонь нашої артилерії.

Чи є там бійці, чи немає, чи вже всіх перебили — якщо він живий, не має права звідти вийти, має сидіти до кінця й коригувати вогонь. І він це робив. Залишалося три-чотири людини для його прикриття, а він не йшов — коригував вогонь нашої артилерії. Зрештою, його поранили.

Я борюся з режимом «внутрішньої окупації» дуже давно й маю абсолютно зрозуміле ставлення до суддів і прокурорів, але є винятки з правил.

І я його згадую, цього «Прокурора». Шкода, не залишилося контактів, але, я думаю, його віднайду. Героїчна людина.



«Вікна закладали битим кахлем, з арматури робили “штори”», — «Михалич»


Закарпатський кіборг Микола Миньо, боєць 80-ї аеромобільної бригади з позивним «Михалич», розповідає, як у грудні 2014 року «дотримувався дієти» у Донецькому аеропорту і «проводив час» на вежі під обстрілом танка.

— Я прийшов у територіальний батальйон, а звідти мене перевели у 80-ту бригаду ВДВ. Дев’ятого вересня 2014 року ми приїхали в Дружківку, звикли до обстановки, подивилися, яка ситуація, і 14 листопада переїхали у Піски.

Коли почали під’їжджати до селища, зрозуміли, куди потрапили. Зразу почався обстріл. Та ми ще не знали, що на нас далі чекало. Уночі накрили суцільним вогнем. Ми почали допомагати «Правому сектору», «Карпатській Січі», іншим батальйонам, які там були. Так пройшло два тижні, надійшов наказ виїхати безпосередньо до аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Захисники вежі ДАП. Стоять (зліва направо): бійці з позивними «Вінні-Пух», «Сєдой», «Михалич», сидять: «Патріот», «Дэд». Фото: Роман Трубін


Заїжджали на вежу через блокпост сепаратистів і ОБСЄ. «Моторолі» (я його раніше не знав) я не сподобався, бо сказав йому забрати руки від мого рюкзака. Після того, думаю, він помітив, у яку я машину сів, і вже при під’їзді на вежу ми побачили, що на нас летить снаряд. Але біля нас був Бог і водій. Цей хлопець врятував нам життя! Він знав, як заїжджати, прямо не їхав, маневрував весь час, а ми не розуміли, чому нас кидало в різні боки. Ми того водія потім шукали, щоб подякувати. Казали, що він з 93-ї бригади.

Тільки приїхали — почався бій. Автоматами там не стріляють — б’ють крупнокаліберними, бронебійними, запальними, СПГ, танками. Дуже весело…

Автоматами «стрекотять» тільки для того, щоб ми висунулися, а потім снайпери працюють по виявлених наших позиціях.


«За 25 днів десь 17 разів поїв»

— Ми приїхали — бачимо, а там вікна 8 м заввишки і 8 м завширшки, все вигоріле, кулі залітають. Залишилися тільки армовані стійки, за якими ми й стояли. А спали біля ліфта по черзі.

За 25 днів десь 17 разів поїв, бо там до туалету ризиковано ходити — можна не вернутися. Усе вщент розбите. Побачив, що дуже серйозна ситуація. Я ж служив у спецпідрозділах, трохи розуміюся.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Диспетчерська вежа ДАП незадовго до знищення. Фото: Роман Трубін


Подивився на обстановку. На підлозі залишилася плитка (кахель), то почали ми потрохи бити її, наповнювати мішки й закривати «вікна». Коли мішками заложили, трохи легше стало, зробили бійниці за тиждень. Потім з Ромою «Вінні-Пухом» побачили, що ВОГ залітають. Взяли арматуру 4×4 (була у вигорілій витяжці) зігнули її — вийшла штора, і ВОГ вдарявся в неї.

Проти нас там російська армія тренована, «всьо чотко», нема ніяких сепаратистів. Ми коли заїжджали, у них була повна інформація про нас. Після всіх боїв вони самі сказали, що ми достойні супротивники.


«Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли...»

— Якось у неділю я прокинувся й кажу: «Хлопці, готуйтеся, після 11:00 неділя буде погана». Як знав: пройшло кілька хвилин по 11 — і почалося. Рома якраз каву пив, а Рома як каву п’є, то починається війна. Не знаю чому.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищений БТР на в’їзді до подвір’я диспетчерської вежі. Фото: Роман Трубін


Про Рому треба взагалі писати велику книжку: все щось придумає. Як чай підігріти, наприклад, на сухому спирті. Тут починається вогонь — спирт згорів, і чай не випили. Танк так попрацював, що завалило місце, де ми спали.

Новий рік я такий іще не бачив. Перед «їхнім» Новим роком почали обстрілювати, добряче так погатили і притихли. «Ну, напевно, пішли пити, — кажу. — Ромка, ти щоб нічого не робив, не стріляй». «Не буду, — каже він, — тільки пару петард запущу». Пішов і так запустив, що був дві з половиною години бій. Довелося пережити.

Я йому все прощаю, головне, що живий. Якщо серйозно, він дуже підготований боєць.

Там усі пацани хороші. Не було такого, щоб хтось скиглив, плакав, жінкам ніхто не дзвонив й перекривати дорогу не посилав. (Улітку 2014-го біля Мукачева жінки перекрили трасу, протестуючи проти мобілізації. — Ред.)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Захисники вежі ДАП (зліва направо): «Вінні-Пух», «Дєд», «Михалич». Фото: Роман Трубін


Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли, що не знаємо, коли це виконаємо. Усі бояться, це правда, страх є трохи. Війна є війна. Якщо по телевізору показують, що там якесь перемир’я, ніякого перемир’я нема.

Коли мінялися, залишали аеропорт якраз на Святий вечір, колядували, ставили вертеп, то дуже запам’яталося. Я колись у дитинстві ходив щедрувати.

Мені так Бог дав: з ким я заїхав — з тими я виїхав. «Дєд», теж із Закарпаття, і Рома — порядні хлопці й бойові мої друзі, з якими я буду йти до кінця.


«Аеропорт не здали, а відійшли максимум на кілометр»

— Війни тієї ніхто не хоче, бо то смерть. Із тої сторони біда, і з цієї, але захищати свою територію ми будемо, бо це вони до нас прийшли, а не ми до них. Тут усе ясно. У політику я не влажу — це не для мене. Треба захистити країну, а потім будемо думати, як далі жити.

Тут багато питань, чому така ситуація: довго тримали аеропорт і здали. То неправда, що здали, там не було вже де стояти, не те що за щось сховатися. Аеропорт відійшов їм метрів на 800, ну кілометр від сили. Неправда, що аеропорт лишили і вони там можуть робити що хочуть. Якщо будуть іти на штурм Пісків, їх будуть крити.



«Звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії», — Роман Трубін


Боєць 80-ї аеромобільної бригади Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» узимку 2014-го утримував вежу Донецького аеропорту. Він розповідає про «сафарі» бойовиків та героїзм звичайних людей у протистоянні зі спецами супротивника.

— Була мобілізація. Я сам прийшов у військкомат, а до того працював на будівництвах. Я би радий, щоб війна закінчилася, але якщо вона є, то що сидіти вдома? У декого на Закарпатті улюблена фраза: якщо прийдуть сюди, буду захищати. Люди не розуміють, що «якщо прийдуть сюди», то захищати вже нічого буде. Вони поняття не мають, що таке розруха, що таке розбиті міста. У телевізорі це одне, а коли ти бачиш це в реальності… Відчуття не з приємних.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» на бойовому посту вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Наша влада реальним героям нічого не дає»

— Один раз на день мінімум був обстріл. Кожної неділі робилося так зване сафарі — полювання на нас за гроші. Стріляли переважно з готелю, «дальнобоями» (снайперські гвинтівки калібру 12,7), і танк стріляв.

Одного поранили, «Монгола», пішло по щоці, та лямку на бронежилеті розірвало, і контузило його. Наскільки знаю, платили за участь у такому п’ять тисяч доларів. Йдеш собі стріляєш, маєш визначений арсенал. Аж до того, що танк можна було взяти в оренду і стріляти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Внутрішній двір біля диспетчерської вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


Вежа перед нашим приїздом згоріла, і було лише три поверхи, решта вже завалено. Якби сепари знали, що там (на вежі) тільки чотири «автомати», то взяли б її у той же вечір. Правда, нам підвезли через ніч боєприпаси.

Найважче — коли когось ранять чи є проблеми, усе решта — дрібниці. Головне, щоб усі вижили. Наш батальйон зазнав значних втрат. Ранених дуже багато. Одного подавали на Героя, позивний «Псих». Молодий пацан, медик, ми з ним жили разом у палатці. Я б тій людині дав Героя і не тільки. Стільком поміг! «Псих» бігав без бронежилета, ранених витягував. Йому Героя не дали, а якомусь генералові, що сидів, штани протирав у бункері або ще десь, — дали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на вежу ДАП після її обвалу. Фото: Роман Трубін


Наша влада реальним героям нічого не дає. От «Колюня» з 93-ї — ви­йшов з «іловайського котла», воював на вежі, двічі заїжджав в аеропорт, а третій раз заїхав і загинув.

Ви собі навіть не уявляєте: звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії! Той медиком був, той фермерством займався.

У мене розчарування одне — у нашому командуванні. За пацанів я впевнений, а у владі й командуванні ніхто не впевнений. Хто там був, той мене зрозуміє.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойовий пост захисників вежі ДАП. Фото: Роман Трубін


Страшно там завжди. Хто не боїться, той мертвий або дурний. Страх включає інстинкт самозбереження. Головне, щоб не було паніки, а так, у принципі, ми можемо дати гідну відсіч. І росіяни в тому вже переконалися, адже там була реальна російська армія, кадирівці й казаки.


«Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла»

— Була в нас хохма з кавою... «Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла». Хлопці там без води сидять, а ми — без кави. Я давай сух­паї розривати й шукати каву. Знайшов, тільки нагріли — і почався обстріл. Так і кави не попили.

І приємне було. «Дєд» одного разу подарунки відкриває, а там малюнок і записка від дівчинки: «Передзвони мені, будь ласка». «Дєд» бере і дзвонить. Піднімає дитина, і «Дєд» каже: «Добрий день, ми отримали ваш подарунок. Є хтось із батьків? Дай мамі, я хочу подякувати». «Дєд» подякував, мама в шоці, адже ми з вежі Донецького аеропорту дзвонимо! Кажемо, дайте ще дівчинці трубку, а мама: «Вона не може говорити, вона плаче». Батько на другий день передзвонив, подякував.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Напис, який зробили вояки, коли залишали вежу ДАП. Фото: Роман Трубін


«Ми називали себе “бандерівцями”»

— Коли ще стояли в Дружківці, приходив мужик казав: «Прийдуть сепаратисти, я буду за них». А інші люди місцеві вночі нам приносили їсти. Ми створили українську спільноту й називали себе «бандерівці».

З Пісків практично нічого не залишилося, там руїна. А були багаті будинки, були хатки простіші, «Дім сонця» був з куполами. Люди повиїжджали. Коли ми були, може, ще п’ятеро-шестеро людей залишалося. Наші давали їм їсти, тушонкою ділилися.

Будь-який аеропорт — це стратегічний об’єкт. Будь-який літак може приймати. Простіше один літак відправити, ніж ешелонами завозити. Донецький аеропорт був один з найкращих в Європі, взльотка хороша. Коли ми виїжджали, взльотка стояла. Там 3 м бетону, падали міни, але навіть не було слідів. Літак сяде.



«В останні дні в Донецькому аеропорту літала смерть», — Олександр «Павук»


Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі й припускає, що це й врятувало йому життя. Ти­мошенко розповів про останні дні свого перебування в Донецькому аеропорту:

— У Донецькому аеропорту я був дві ротації: із 30 листопада по 12 грудня, а вдруге — з 16 по 19 січня 2015 року.

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацією цікавості». Усі працювали як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоч нас постійно обстрілювали, було й багато так званих перемир’їв — від 15 хвилин до 2 годин.

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося — втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі занепадуть духом. Насправді все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього всі зробили висновки — і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко, позивний «Павук»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталося. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні — в озброєнні, у керуванні, у моральному духові.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса — її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують — там уже аура не та.


«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

— Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто літала смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, у цей час заносили вибухівку. А потім уже прийшло 21—22 січня — вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд з диспетчерської вежі ДАП на околиці. Фото: Роман Трубін


Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно 300 м від самого термінала. Можливо, це й врятувало мені життя, і можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж у тих, хто в самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому, може, і мав таку упевненість.


«Бойовики забавлялися, розстрілюючи вежу з танка»

— Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й розряджатися у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити — у середньому по 40 снарядів щодня! Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. Якоюсь мірою можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були: «Не пощастило». Але коли нас залишилося четверо там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці — всі живі — вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне: що в ті моменти, мабуть, прохання до Всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі, я думаю, що люди, які пережили ці всі події й психічно витримали, будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-п’ять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.


«Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу»

— Коли мене вивезли з Донецького аеропорту і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те що злий. Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними: ми знали, куди йшли. Так, смерть — це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти. Це не антитерористична операція — це війна.

Мене запитують: ну як вам там, на війні? Я відповідаю досить-таки просто: «Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу». Це і є твоя робота в цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми всі звідти вийшли.

Там тоді здебільшого були всі наші — черкасці, нормальні, адекватні хлопці.


«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

— Неправильно говорити, що не потрібно було утримувати Донецький аеро­порт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Ще й проблема все-таки в нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні, до перемир’я, можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.


«Ті, хто воює, здебільшого патріоти. Воюють не за гроші»

— Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди — патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима, нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все: квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву — бо має право як батько більше аніж трьох дітей, — звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Утрата побратимів — це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше — їх потрібно пам’ятати.

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-тих числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це негуманно, це не вписується в жодні правила ведення війни.



«Набагато болючіше здавати свою Батьківщину, аніж намагатися рятувати», — «Крим»


Іван на псевдо «Крим», командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», був у Донецькому аеропорту наприкінці 2014 — на початку 2015 року. Він розповідає про те, як добровольці «підмінили» бійців 93-ї бригади на метеовежі, та про те, чому для нього війна розпочалася з Криму:

— Ми приїхали на метеостанцію на ротацію. Заміняли хлопців з нашого батальйону. Пробули там загалом два тижні — десь з 25 грудня по 7 січня.

На цій метеостанції такий огляд хороший, що все як на долоні видно — і вежу, і термінал, старий і новий, і пожежну частину між ними. Ми спостерігали бої — як сепари працювали одночасно й по вежі, і по терміналах. Як виїжджав танк і працював по терміналу. Було й так, що ми працювали по пожежній частині, по сепарах, які на той момент працювали по терміналу, а їхній танк бив по нас. Такий от трикутник.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1» Іван (позивний «Крим»)


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Нам доводилося і брати участь у боях, і спостерігати, як ідуть бої. В Інтернет заходиш, читаєш про «перемир’я» і в той самий момент бачиш, як іде бій на вежі чи в терміналі.

Коли ми там стояли, наша задача була утримувати вежу, відбивати диверсійні групи, які постійно намагалися зайти зліва-справа, з боку Спартака нас обійти, щоб зробити засідку. Ми мали відбивати їхні атаки і тримати цю геодезичну вежу, щоб можна було в будь-який момент скористатися цією дорогою, яка веде до злітної смуги.

За час нашого перебування там військові не користувалися цією дорогою, їздили з обшуками через блокпост сепарів, але треба було цю вежу утримувати, бо в будь-який момент вона могла знадобитися. Тим більше, вона була відбита в сепаратистів, піти з неї означало знову її повернути, тобто все було б дарма.

У другій половині січня почалися активні бої за аеропорт, і наші військові скористалися цією дорогою. Кінець кінцем вони вирішили, що можна через метеостанцію вискакувати на злітну смугу і йти на термінал.

Коли ми були на вежі, у нас не було ні вбитих, ні поранених. Було без втрат, хоча працювали по нас дуже щільно. Найбільше запам’ятався день, коли ми прокинулися вранці від того, що по нас бив танк прямою наводкою. Прямі попадання були в будівлю, де ми жили, у саму вежу, на якій стояли всі ці локатори, працювали з дуже близької дистанції й дуже прицільно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Одна з будівель на позиції метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


Цю вежу втримувала 93-я бригада, у них не вистачало людей, вони попросили хлопців з «Дніпра-1», щоб вони прислали когось на підкріплення. Вийшло так, що хлопці приїхали і залишилися там з 93-ю бригадою, потім 93-я пі­шла — залишилося лише дві-три людини їхні — і виходить, що «Дніпро-1» сам тримав метеостанцію. Потім ми приїхали на ротацію, наші хлопці відбули там два тижні, ми заїхали, вони виїхали, з нами залишалося ще дві людини з 93-ї бригади. Потім до нас приїхали ще хлопці з батальйону ОУН, вони як діди морози — у новорічну ніч прийшли до нас і залишалися з нами, поки ми були там. Потім ми пішли, а вони ще залишалися там деякий час.

Ротація була в нас вночі. Одні приїхали, інші зібрали речі, щоб їхати. Щоправда, все це було під обстрілом, трохи насипали мінами, і снайпери працювали постійно. Так що ми швидко все збирали, закинули речі й виїхали. Так швидко збирались, що навіть забули дещо.

Але якщо порівнювати метеостанцію з тим же терміналом, то метеостанції було простіше дістатися, так що можна сказати, що виїжджали ми більш-менш спокійно порівняно з хлопцями з аеропорту.

До цього ми були в Іловайську, прорвалися з боєм із цього оточення, не­одноразово були в Пісках.


«Оформлення для нас було ділом принципу»

— У нас своя сотня в складі батальйону «Дніпро-1», це кримчани, до того ж у нас своя група, ми мусульмани. Усього нас там було десь десятеро.

Ми і так, і так брати. У першу чергу по вірі. Більшість з нас із Криму, земляки, що само по собі теж об’єднує. Ну і, без сумніву, те, що ми побули на війні, теж зближує. Я не скажу, що до цього братерства не було, але воно укріплюється, стає сильнішим. Це у нас добровольче об’єднання, як і «Дніпро-1», воно складається з добровольців.

Ми офіційно оформлені, як треба. Для нас це було принципово. Я, як командир, був категорично проти того, щоб хлопці воювали неоформленими. Там існує багато факторів. Наприклад, якщо люди поранені, були такі випадки, що їх ніхто не хотів лікувати. Приходилось їх якось оформляти десь там заднім числом. До того ж ми бачимо, як зараз із добровольцями чинять: завтра до тебе прийде СБУ чи міліція й скаже, що ти колись десь там незаконно бігав зі зброєю, неоформлений, і, може, когось убив, чи припишуть тобі, що ти когось убив. І потім ти будеш крайнім. А якщо ти оформлений, то тобі ніхто нічого не скаже.

Я розумію тих хлопців, які не оформляються сьогодні, тому що не всі хочуть бути під командуванням наших воєнних «геніїв», їх теж треба зрозуміти. Але нам, можна сказати, пощастило, ми знайшли золоту середину — і командування у нас хороше, адекватне, скарг ніяких нема, і в той же час ми оформлені, ніхто не може сказати, що ми якісь нелегали. Наші командири завжди були разом з нами — і в Іловайську, і в Пісках. Це не просто командири, які сидять у штабі і протирають штани. Ми в Іловайську разом виходили з тим же Березою. Він не втік, як решта.


«Не можна порівняти втрату Криму зі втратою Донбасу»

— Якщо запитати нас, кримчан, тих, хто воює в усіх підрозділах у зоні АТО, ми скажемо, що для нас війна почалася з Криму. Вона почалася 27 лютого, коли перші грузовики із «зеленими чоловічками» з’явилися в Криму і почали захоплювати об’єкти.

Для мене війна почалася 26 лютого 2014 року, коли ми збиралися під стінами кримського уряду в Сімферополі й намагалися не дати ухвалити рішення про відділення Криму від України.

За Донбас ми воюємо, хоч якось намагаємось його відстояти, а в Криму було так, що ми нічого не могли там зробити, там не було зброї, не було бойових дій, і ти просто сидів і спостерігав, як твою Батьківщину просто «зливають». Якщо тут ти можеш іще якось боротися, хоч якось вплинути на хід подій, то там не було такої можливості абсолютно. Це набагато болючіше, коли ти от так здаєш свою Батьківщину, нічого не роблячи, ніж коли ти намагаєшся її врятувати.


«Люди Донбасу нагадують мені поволзьких німців»

— Були в СРСР так звані поволзькі німці. Вони при Катерині приїхали в Російську імперію, їх поселили на Поволжі, а потім їх звідти депортували в Казахстан. Іще частина жила в Одеській області. Після розпаду СРСР вони виїхали до Німеччини. І коли вони тут жили, їх завжди в школі дражнили, називали «фашистами», «фріцами», а вони казали: «Ні, ми росіяни». А після розпаду СРСР вони різко стали знову німцями.

Це теж трагедія цих людей, бо в них проблема з ідентичністю. Вони вважали себе росіянами, але росіяни їх не вважали такими, а потім вони стали німцями, а німці їх не вважають своїми.

Так і люди з Донбасу — вони наче народились і виросли тут, але ми знаємо, як Донбас заселявся після Голодомору, що в усіх у них російське коріння. От вони кричать: «Ми русскіє!», але в Росії їх бачити не хочуть, а в Україні їм жити не хочеться, їм «в западло» бути хохлами. Такі вони — не туди і не сюди — люди без стрижня, безхребетні просто. Тому така біда на Донбасі.

Ні, звичайно, не всі. Є певний відсоток людей, які мають свою думку. Але, ви знаєте, я був в Іловайську. Ми там коли півміста утримували, нам доводилось тісно спілкуватися з місцевим населенням.

Я вам так скажу: там ідейних, тих, які за Новоросію чи Росію, дуже мало — там більша частина безхребетних, байдужих, яким усе одно: «Моя хата скраю і лиш би мене не чіпали». Я краще матиму діло з ворогом, який має свою чітку позицію, ніж з тією людиною, яка сьогодні твій ворог, завтра вона тобі посміхатиметься, а післязавтра встромить у спину ніж.

З такими людьми не можна мати справу, бо ніколи не знаєш, чого від них чекати. Це головна проблема Донбасу.



«Я залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори», — «Спартанець»


Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповідає про обвал плит перекриття, про загибель побратимів і про те, як з білим прапором вийшов до бойовиків, щоб урятувати поранених:

— Я був серед тих добровольців «крайньої» групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту: Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо в тих обставинах — морози, постійні атаки й обстріли — організм працює на межі своїх можливостей. Ну і плюс поранення і таке інше.

Прорвалися ми в аеропорт під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу, чи ні, але то вже таке діло. Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям.

Заїхали в ніч на 18-го січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточно термінал як такий перестав існувати.

Дев’ятнадцятого січня, напередодні першого вибуху, бойовики застосували газ, а саме хлорпікрин. Це така бойова отруйна речовина сльозоточивої та задушливої дії. Вони гранатометами пробили отвори в стелі, там, де не пробили міни, потім пустили звичайний дим, а після нього пішов газ. Він дуже летючий, і достатньо одного вдиху, щоб після цього задихатися і корчитися. «Рвота» — це м’яко сказано, нас просто вивертало і виїдало очі. Протигазів було дуже мало, та й вони після вдихання газу не могли допомогти.

Природним бажанням було потрапити на свіже повітря. Бойовики на це й сподівалися, але ніхто не вискочив. Ми просто валялися в калюжах і корчилися, але залишилися на позиціях. Тут на руку нам зіграло те, що стіни були фактично зруйновані. Газ через час видуло протягами.

От після газу сепаратисти підірвали частину перекриттів і потім пішли на нас штурмом, який з перервами тривав більше 12 годин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, позивний «Спартанець»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Вибух розніс перекриття, мов пил»

— Такий потужний був вибух, що перекриття бетонні розлетілися мов пил. І ми опинилися під завалами — під обваленими плитами перекриття. Ми пролетіли 5—6 м униз і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина — «Бєня», Іван Марченко й Олег Мусієнко. Та інші хлопці.

Там тоді все врізалося у пам’ять. Особливо ті вибухи.

Враховуючи кількість вибухівки, яка там знаходилася, вибухи були дуже потужні. Вони замучилися нас штурмувати, втрачати людей і вирішили у такий спосіб досягти мети. Вони підірвали колони, які тримали перекриття. Хлопці думають, що вибухівку вони заклали, коли напередодні забирали своїх поранених разом із представниками. Особисто я їх не бачив, але хлопці так казали. Я ж кажу про те, що я бачив, — про вибухи.

Коли рвонуло, я стояв з Ігорем «Психом». Це медик — Ігор Зінич. Він неймовірна людина, стількох врятував. Ігор загинув. І «Краб», Іван Іванович Зубков, теж. Це герої. Реальні герої.

Ми стояли, розмовляли, і в цей момент — вибух. Навіть звуку не встигли почути, як відкинуло вибуховою хвилею.

Для мене це була вже третя контузія. Я отримав забої хребта й ніг, але загалом залишився цілим.

Тут доля, звісно, своє зробила, бо якби вибух був хвилин на 10 раніше або трохи пізніше, то я був би посередині, де стояв кулемет ДШК, — якраз в епіцентрі. А склалося так, що я перед цим попросив мого друга «Італійця» вивести мене за периметр. Так що точно доля — доля вийти звідти взагалі та ще й вийти на хоч і поранених, але своїх ногах.


«Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг»

— Найстрашніше, коли ти чуєш стогони друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. Немає знеболювальних — вони десь там під завалами знаходяться. Оце крає душу більш за все.

Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Він дуже любив життя, але потрапив в обставини, де вижити виявилося неможливим. І коли він зрозумів, що він уже, в принципі, не жилець, просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну, і Женя не дожив.

Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди.

У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку. Я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого його пам’ять належно вшанують.

Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що в надзвичайній ситуації це просто кремінь.

Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю — це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна це честь.

Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять як незрозуміло кого.


«Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори»

— З нашого батальйону було чоловік 20. Там іще різні підрозділи були, різні роти з різних бригад. Багато загинуло. Я особисто бачив десь близько двох десятків загиблих.

Ми діставали кого могли з-під завалів. Живих дістали дев’ятеро. Але вони були тяжко поранені. Ми допомагали як могли. Кололи лід, давали пити. Але хлопці помирали, а підмога не йшла.

Хтось у ніч на 21 січня вийшов. А я, Ігор Брановицький і Олександр Михайлюк вирішили залишитися із пораненими. І ще хлопці залишилися.

Я до потрапляння у цю ситуацію був упевнений, що ніколи в житті в полон не здамся. Але коли хлопці помирали вночі, помирали один за одним, без знеболювального… Молоді хлопці, 21—22 роки, я мусив щось зробити.

На жаль, не всіх, але половину з тих, кого ми дістали, врятував.

Почало світати, я взяв якусь білу шматину й пішов. Вийшов між першим і другим «рукавом» і пішов у бік старого термінала.

Ну, «пішов» — це сильно сказано. Я поранення у ноги отримав 19 січня, а це було вже 21. У ногах кілька десятків осколків. Від падіння там іще поранення додалися й контузія. Зовнішній вигляд у мене теж був іще той: весь посічений — від пальців до голови.

От іду, шкандибаю, а мені назустріч виходить такий собі «мікс» колишніх «братніх народів»: росіяни, білоруси, східні хлопці. Різношерсті такі, але всі з хорошою підготовкою, видно, що військові, у тому числі учасники військових дій у Чечні, специ. Білорус там був, з такого їхнього 5-го полку спецназу. І весь цей «мікс» приїхав рятувати братський народ Донбасу від «фашистів», від «бандерівців».

От я їх побачив і кажу: «Покличте командира». У відповідь було багато усіляких реплік: хтось там різати хотів, хтось не різати, а стріляти. Я не дослухався, у мене була конкретна мета, і що там хто говорив — не важливо. Я був готовий на все, тільки щоб якось допомогти пораненим.

Мене обшукали і повели. У деяких місцях — там, де купи металу й сміття, — навіть тягнули попід руки, бо я на обидві ноги ледве наступав — ішов як справжній кіборг, як робот.

От вони провели мене через новий термінал, і, коли ми практично до старого термінала дійшли, нас зустрів польовий командир «Матрос» із підрозділу «Спарта». Він чи не єдиний був з «мєсних».

«Хто, хто? — перепитує. — “Спартанець”? Так це ж ми «Спарта». А я йому: «Хлопці, ви “Спарта” півроку, а я “Спартанець” уже давним-давно». І кажу, що прийшов домовлятися про коридор для вивезення тяжкопоранених і що необхідно терміново надати медичну допомогу.

Вони мені кажуть, що «беремо тільки усіх» або «нехай поранені помирають». І я вирішив, що хлопці повинні вижити.

Вони викликали лікаря й разом із ним повернулися в термінал. Там було багато поранених і п’ятеро, м’яко кажучи, тяжкопоранених. Лікар вколов хлопцям знеболювальне, наклав пов’язки.

Наступного дня, коли був обмін «двохсотими», ополченці всі ходили й дивилися на мене. Кричали, що я очі не відводжу: «Дивися, дивися, як вовк дивиться».


«Місяць полону. Морально тиснули, фізично не чіпали»

— У полоні мене, можна сказати, не чіпали, не били. Крім морального тиску, нічого не було — ні тортур, ні фізичних принижень. А хлопців били.

Психологічний і моральний тиск був цілодобово. Усе намагалися знайти якихось польських найманців чи американців або якусь літературу. Казали, що обміну не підлягаю, бо кіборг, бо «очі горять і знову повернешся».

У мене брало інтерв’ю «НТВ». Питали: «За що ви воюєте?» Я казав: «За прапор, за гімн, за Україну». А вони: «Але ви ж убиваєте мирних жителів!», а я їм відповідаю: «Я мирних жителів у терміналі не зустрічав. Не було там пасажирів».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фотографія Анатолія Свирида у полоні


Потім я таки потрапив на обмін. Звільнили з полону 21 лютого. І головне, що ті п’ятеро тяжкопоранених залишилися живі.


«До того, що трапилося, не можна було доводити»

— Захист аеропорту був і залишається важливим. Але до такої ситуації доводити не можна було. Треба було зробити все «красиво», замінувати, вивести людей і «помінятися ролями».

На жаль, у нас воєнне планування не особливо проглядається. Якщо був у командування план з утримання аеропорту, то треба було укріплятися весь час де тільки можна й починати це робити з самого початку.

А так виглядає, що це була спонтанна реакція хлопців на всі анексії, відступи й «здавання», а потім вже з’явилася політична воля.

Бо як все почалося?! Увійшли ополченці в аеропорт. Наш спецназ їх вибив. Красиво так, шикарна операція була. От і треба було далі так само красиво укріпитися на позиціях й утримувати аеропорт скільки треба.

Можливо, думали й про план подальшого наступу. Потім, очевидно, не виявилося сил для цього. Склалося так, що в нас усі елітні підрозділи відігравали роль звичайних піхотинців. Ну, може, елітних піхотинців.

У нас є дуже хороші командувачі повітряно-десантних військ. Освічені, які продумують усі операції. Той же комбат 79-ї бригади. І не тільки він. Зараз є вже такі капітани, майори й комбати, що можуть легко очолювати бригади. Той рейд, який провела 95-а бригада, аналогів в історії не має.

А захист Донецького аеропорту, звісно, мав сенс, але робити все треба було по-іншому. Якби в перші дні укріпилися добре, то можна було б тримати й тримати.

Наші хлопці в аеропорту показали, що вони можуть утримувати позиції, незважаючи ні на що. Я собі не дуже уявляю, як би ті ж самі американці воювали в тих умовах, які були в аеропорту. Атаки, обстріли з танків і мороз нижче 20 °С. Я отримав перше поранення 2 грудня, і тоді було –22 °С.

У таких умовах дух навіть більше важить, ніж підготовка. Було відчуття, що нарешті нація відроджується, з’являється якийсь козацький дух, який сотні років спав десь. Він був там — в аеропорту, цей козацький дух.

У всі часи, і в Другій світовій війні, і в Афганістані, українці як воїни і командири показували себе дуже добре. І в інтелектуальному аспекті, і силою духу. А в аеропорту вже включилося щось більше, ми справді відчули, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу».



«Мій друг Ігор залишився з пораненими. Його вбив “Моторола”», — «Сєвєр»


Професійний військовий із позивним «Сєвєр» у другу свою ротацію в аеропорт зайшов за кілька днів до того, як бойовики підірвали термінал. Він розповідає про те, як витягував товаришів з-під завалів, як намагався вивести з-під обстрілу машини, як заблукали в тумані, як поранений разом із товаришем дійшов пішки до своїх:

— Уперше я потрапив в аеропорт наприкінці листопада — на початку грудня і був там шість днів.

Як ми туди дісталися… Процедура проста: нам кажуть — ми виїжджаємо на точку. Там очікуємо на команду, перевіряємо готовність техніки, чекаємо на паузу між перестрілками. Перед першим заїздом ми чекали дві доби. Перша рота нашого 90-го окремого аеромобільного батальйону замінювала там 79-у бригаду.

Обидва рази я був у новому терміналі. Поверх — поняття абстрактне. Те, що з одного боку зветься першим поверхом, з іншого — підвал. Ми були на умовному другому поверсі. Під нами було те, що з одного боку звалось підвалом. Там був мій пост.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Позивний «Сєвєр»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

У перший заїзд я був на «першому» посту, туди зазвичай приїжджали машини — привозили поповнення, вивозили поранених і бійців на ротацію. Крім того, звідти велось постійне спостереження на 160°.


«Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, ви здивуєтеся»

— З якою періодичністю в годинах/хвилинах там був обстріл, я вам не скажу. Зрозуміло, що він був кожного дня, щораз по-різному. Коли ми заїхали, у 93-ї бригади сепари відбили старий термінал і там закріпилися. А між старим і новим терміналами відстань 70 м. З їхніх вікон-бійниць постійно щось стріляло. Якщо зав’язувався бій, то були задіяні «Мухи» (РПГ-18 «Муха», ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання), гранатомети, підключалася крупнокаліберна зброя та снайпери з обох боків.

Перші дні були напружені: ми по черзі брали участь у боях з боку старого термінала. Якщо бачили, що там щось серйозне, підтягувались до тих постів, які були з боку старого термінала, і допомагали там хлопцям. Навпроти старого термінала були пости «Ромео» і «Номер чотири», як ми їх називали. Я ходив постійно на «Четвірку» до своїх хлопців, іноді вів з ними бій, іноді намагався коригувати вогонь. Це відбувалось декілька разів на день, не кажучи про артилерію, — коли зав’язувався серйозній бій, вона завжди викликалася й працювала. Як і в них, у нас не найточніша артилерія у світі — іноді це була дуже непогана робота, іноді — не дуже.

Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, у будь-якому випадку ви здивуєтесь. Так і сталося, попри те що кожен був готовий побачити щось незвичне. Але те, що кожен там побачив, змінювало людей. Можна сказати, «бойове хрещення» було пройдене. Усі, хто там був, — серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими.

Не знаю, що саме змінилося в мені, я не вловив цю ноту. Я вже служив до аеропорту, був миротворцем, учасником бойових дій, бачив, як убивають людей. Цього разу хоч і дивувало все, але не так, як багатьох інших.

Я був в Іраку. Єдине, що дійсно схоже між цими двома війнами, — там теж воював, можна сказати, один народ — суніти і шиїти. Звичайно, ми з росіянами не один народ, але в нас багато спільного, і те, що зараз їхні лідери хочуть захопити територію, копалини, прикрившись чимось благородним… Напевно, усі війни, коли починалися, прикривались чимось «благородним».


«Усі були рівні — кожен вартий, не більше не менше, свого життя»

— Кожна людина має перш за все сподіватись на власні сили і розум. Якщо вона бачить, що на її посту треба, наприклад, кинути сітку чи поставити мішки з піском, то не треба чекати команди, доки прийде командир і скаже про це. Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити, тому що на кону життя твоє і твоїх друзів. Це люди повинні добре розуміти, всі там були рівні. Кожен вартий, не більше не менше, свого життя. Якщо командир хороший, за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами.

Виходити за межі оборони просто не вдалося б. У цілому, якщо нам треба було щось зробити, аби втриматись там, — іноді треба було б це робити, іноді воно і робилося… Зараз добре про це розмірковувати, коли це вже в минулому. Звичайно, був наказ утримувати свою територію: якщо є периметр, його треба утримувати будь-якою ціною. Якщо є можливість його розширити, треба це зробити, але це вже інше питання…

Найскладніший момент був, коли там уперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був іще живий, коли ми його вантажили в БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене — це сталося під час одного з найперших боїв, після взяття старого термінала. Хлопці ще не були готові до такого.

Сепаратисти хотіли розвинути успіх, після того як захопили старий термінал. Казали, що приїжджав російський «Вимпєл» і намагався нас «притискати». Але я так зрозумів, вони надовго запам’ятали ці виїзди. Судячи з усього, і нас також. Хто прийшов до нас з автоматом — хай не ображається.


«Після першого заїзду зникло відчуття страху»

— Після першого перебування найбільше запам’яталося те, що з сепаратистами можна так само воювати, аніскільки не боятися. Вони не якісь там «суперспецпризначенці» — вони теж вчиняють безглузді речі… Після першого заїзду в аеропорт зникло відчуття страху, з’явилось осмислене розуміння для прийняття рішень, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт із думкою, що там — пекло.

Перші чотири дні були в якомусь напруженні, але потім я виспався, поїв нормально, навіть якимось чином почистив зуби — і поглянув на все по-­іншому, почав інакше себе поводити, знайшов місце, з якого дуже добре можна було стріляти.

Нас вивели звідти раніше, ніж повинні були. Не знаю, чому так вийшло. Може, тому, що приблизно через п’ять днів постійні перестрілки зі старого термінала закінчилися. Вони вже зрозуміли, що просто так, наскоком, нас не взяти: ми укріпилися й давали добрий опір. Може, вирішили нас поміняти, доки тихо, а може, тому, що старого термінала не стало і було потрібно менше людей.


«Водію, друже, виручай»

— Їхати назад було страшніше. Коли машина мчить по злітній смузі, у неї з обох боків можуть летіти ПТУР і постійно стріляють два крупнокаліберних кулемети «Утёс» — один стояв уздовж смуги, у кінці, а другий — посередині, поперек. Вони постійно стріляють — у них гарна швидкострільність та дальність бою, і калібр у них теж нічого. Вони наскрізь пробивають броню. Нюанс у тому, що, коли ідеш в аеропорт, вони цього не очікують. Поки вони зібралися, починають стріляти навздогін. Та потім вони очікують на момент, коли ти будеш їхати назад, ціляться — це вже страшніше.

Я виїжджав на МТЛБ (всюдихід, призначений для доставки людей і транс­портування вантажів на великій швидкості). В один тягач вмістилося багато людей, а наш був напівпорожній, я там навіть лежав. Наді мною був відкритий люк, я запам’ятав, як туди залітав сніжок і свистіли трасери. Якби вони пролетіли на декілька сантиметрів нижче, то влучили б у нас.

Це ж не бій — там ти можеш заховатися й відстрілюватися. А тут ти просто їдеш, беззахисний, і думаєш: «Водію, друже, виручай».

Нас постійно возили не наші водії, дай Бог їм здоров’я. Бо навіть один раз на день отак поїхати — це величезний стрес, навіть більший за бій. МТЛБ — це просто тягач, в якому навіть зброї немає, він пробивається наскрізь. Виходить, тебе постійно намагаються роздовбати два кулемети, а якщо ще й ПТУР летить…

І, відповідно, коли машина під’їжджає під термінал, у неї також намагаються чимось влучити здалеку — і «Мухою», і ВОГ.

Нас вивезли в Піски, потім далі, на місце нашої дислокації, у Костянтинівку. Дали нам декілька днів — відмитися, поїсти та відпочити. Потім ми ходили в караули по Костянтинівці, деякі поїхали додому у відпустку.


«Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог»

— Армія в Україні зараз — напівдобровільна справа. Так, є наказ, так, треба туди їхати. Нас запитували, хто поїде до аеропорту, іноді намагались переконувати — та люди, які готові туди їхати, йшли добровільно. Це і на краще, бо навіщо змушувати їхати тих, хто не готовий…

Удруге ми туди поїхали одразу, як закінчилось перемир’я, — нас перекинули у Водяне, там ми чекали деякий час. З настанням темряви у нас була невдала спроба штурму однієї зайнятої сепаратистами будівлі. Танки тоді нас не підтримали — вони десь заблукали. Після цього ми поїхали в новий термінал підтримувати людей, бо вони були виснажені боями з багатьма пораненими. Нюанс був у тому, що туди було дуже важко прорватись на той момент.

Я туди поїхав зі своїм товаришем Ігорем, позивний «Натрій». Потім він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Ігор був побитий мало не до смерті, його вбив «Моторола» двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані.

Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог, як би це не звучало. Ми їхали туди групою з 14 чоловік на двох МТЛБ. З нашого батальйону заїжджала тактична група, був командир Зубков Іван Іванович із позивним «Краб», він потім загинув. З нашої роти були ми з Ігорем. Набились у тягач як оселедці в бочку, у бронежилетах, бушлатах, бо тоді була зима, холодно, ще й рюкзаки в усіх були чимось набиті. Коли їдеш, не видно, але чутно, що поруч щось вибухає… Доїхали, за це, знову ж таки, спасибі хлопцям-водіям.

Почали розвантажуватися. Доки ми розвантажували воду, соляру, генератор, бойовий комплект, рюкзаки, наш МТЛБ підірвали з верхніх поверхів — чи то граната прилетіла в люк водія, чи то РПГ. Вона загорілася з боку водія — ми його дістали з машини, він був обпалений і не вижив. А другий МТЛБ поїхав — через це ми не змогли вивезти поранених і загиблого.


«Усі були стомлені, виснажені й поранені»

— Ми заїхали, зорієнтувалися на місцевості — тоді периметр, який утримували наші хлопці, вже був невеликий. Боєприпасів було достатньо, але люди були стомлені, виснажені й поранені. Деяка зброя вийшла з ладу. Хлопцям потрібна була моральна та фізична підтримка.

Коли ми заїхали, «свіжих» людей одразу розподілили по постах і напрямках, почали облаштовувати свої бійниці, кулеметні гнізда й барикади. Будувалося це з ящиків із патронами — їх було дуже багато, достатньо для того, щоб у декількох місцях зробити багатошарові барикади й поставити на них по кулемету. Призначили людей позмінно на пости, розгребли все, що було під ногами, відділили поранених.

Тією групою, що залишалася, позмінно командували Іван Іванович «Краб» і я. Ми доповіли про обстановку і почали шукати… Іван Іванович розібрався зі зброєю — його хлопці з роти вогневої підтримки, які розбиралися в крупнокаліберних кулеметах, АГС та в усьому іншому, полагодили, зібрали й почистили деякі речі. Ми розклали всі боєприпаси по різних місцях — знали, скільки у нас гранат, «мух», ящиків «7-62» чи «5-45», ПКМ, РПГ чи ДШК. Крупнокаліберний кулемет відіграє дуже важливу роль — він далекобійний, пробиває стіни й техніку. Відповідно усе це трохи налагодилося. Ми дали людям відпочинок.

Далі почали шукати способи під’їзду до нашого периметра. Нашу МТЛБ спалили, то ми почали шукати сліпі зони, щоб нас не прострілювали і можна було під’їхати й забрати поранених. Ми знайшли таку зону доволі швидко. Наша група приїхала туди в ніч з 16 на 17 січня (конвої тоді їздили тільки вночі). А наступної ночі вдало приїхала ще одна МТЛБ — ми завантажили всіх критично поранених та двох загиблих (нашого водія і хлопця, який загинув до нашого приїзду; тобто на той момент був лише один загиблий — це показник, що бій був на нашу користь, хоча ми й втратили багато периметра). У них була перевага — вони з одного боку воювали двома танками. У нас і близько такого не було.


«Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися»

— Нам на МТЛБ привезли воду, бо з нею були труднощі — усі дуже хотіли пити. Коли її завантажували, мене поранило — під кінець сепаратисти зрозуміли, де ми знаходились, і намагалися туди дострелити, і мене, напевно, зачепило рикошетом у ногу. Тоді медик Ігор із позивним «Псих» — зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, — він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я тоді відіспався, а потім знову був здатен вести бій.

Наступної ночі до нас знову приїхала МТЛБ, у ній приїхала ще одна група з мого батальйону — здається, там було 12 чоловік. На ній відвезли всіх поранених — середньої і легкої важкості та контужених. Тобто в нас уже не було поранених і половина була більш-менш свіжою. Були барикади, робочі засоби оборони, пункти бойового харчування, розподілені обов’язки — сектори обстрілу та все інше. На маленькому периметрі трималися доволі міцно, ми дали це зрозуміти сепаратистам. Ми не сильно в них стріляли, але, якщо вони з’являлися й намагалися щось зробити, вмикалися кулемети. Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися.

У цей момент були спроби штурму, аби деблокувати нас, тих укріпрайонів, що нас оточували. Було як мінімум чотири напрямки штурму, були задіяні бійці декількох бригад, в основному десантних. На жаль, ці штурми «захлинулися». Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинуло й отримало поранення.

Рації були у декількох людей, у тому числі й у мене, я чув, як гинули наші бійці, але не давав слухати це всім іншим.

На той момент ми знаходилися в мікросередовищі. Була смуга, по якій можна було до нас приїхати, але вона була дуже затиснута. У період перемир’я, що цьому передував, наші вороги дуже добре укріпилися довкола. Вони знаходилися навкруги нас, прострілювали практично всі ділянки довкола нас — відповідно треба було деблокувати нашу групу, щоб завести людей, боєприпаси та розширити периметр. Для цього потрібно було сполучення, це дуже важливо. Коли нас там притиснули, командування вирішило задіяти її по всій широті довкола нас і таким чином деблокувати. Можливо, треба було вчинити інакше, але, знову ж таки, постфактум добре про це говорити, а тоді ми багато про що не мали уявлення — де, що і як.


«Гіпсокартон здуло, немов папір»

— Приблизно в обід 19 січня вони вперше підірвали будівлю нового термінала. Яким чином вони це зробили, я не знаю. Усі перекриття були провалені до підвалу. Була діра розміром у пару десятків метрів чи навіть більше. Чи до п’ятдесяти, дивлячись, у якому перекритті. У цю діру ми побачили шматочки неба, хоча вона була не зовсім над нами, а трохи збоку.

У цілому якоїсь шкоди, окрім легкої контузії, вона нам не завдала. Та всі наші укриття і барикади знесло, бо вибух був доволі потужним. Він пройшов великою хвилею, знесло всі перегородкові стіни — вони були з цегли. Ще був гіпсокартон — його взагалі здуло, немов папір. Я тоді спав — мене, лежачого, посунуло приблизно на 3 м. Мені здалося, що пройшла вогняна хвиля. Та в цілому критично поранених не було, лише легкі. Потім загинув боєць із моєї роти — Олег Мусієнко, йому було приблизно 50 років, він був такий худорлявий і дуже добрий, — його зачепило випадковим уламком. Ми намагались на повний зріст не маячити, а він просто встав, щоб кудись перейти, — і йому в шию влучив уламок.

Потім усі ми очікували, що буде штурм, — розподілились по всіх напрямках, звідки міг бути вогонь, і направили туди вогневі засоби. Та його не було. З уламків ящиків та всього, що було під руками, — з цегли, банок з тушонкою — спорудили барикади, зробили бійниці, були виставлені пости. Ми були готові до подальшої оборони. Та нічого не відбувалося, вони лише періодично пускали сльозогінний чи нервовопаралітичний газ, причому всі дні, що ми там були. Ми від нього укривалися, та я не скажу, що він був надто великою загрозою. Декілька разів було таке, що сепаратисти пускали газ, починався вітер і ніс його в їхній же бік.


«Вони підірвали колони… Ми витягли з-під завалів усіх, хто подав голос»

— Ми відстрілювалися. Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити. Наші сильні бойові точки мали вмикатися лише в серйозних ситуаціях. Дехто слухався, дехто — ні. У будь-якому випадку, якщо хтось намагався до нас підповзати, туди одразу йшов посилений вогонь; якщо у відповідь надходило декілька спалахів, то вогонь посилювався — тоді вмикалися кулемети. Були АГС, ВОГ, «мухи», гранати — усе працювало при потребі, трималися доволі нормально.

Була частина людей, яка була до цього не готова, — ми по можливості їх відправили з пораненими або вони займалися спорядженням стрічки, зарядженням тепловізорів і рацій, чистили зброю, займалися пораненими чи їжею, будували барикади. Більшість розуміла: для того щоб вижити, їм не можна сидіти без діла.

Надвечір 20 січня, коли ми прийшли до тями після першого вибуху, стався новий — з підвалу, у якому знаходились сепаратисти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Фото руїн нового термінала. 21 січня 2015 року


Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Від будівлі залишились тільки опорні колони, перекриття й підлога, завалена сміттям. Плити «склались», ми туди «з’їхали». Я був з самого краю — на одному з напрямів у першому ряду. Тоді все провалилося метрів на 6—7. Нас з Ігорем затягнуло на 2—3 м, ще й згори навалилося. Мені завалило ногу цеглою. Та більшість хлопців упали в яму, їх завалило набагато сильніше — і бетоном, і залізом… Частина людей, які одразу прийшли до тями, злякалися можливого штурму. Усі, хто міг, вибралися нагору і знайшли автомати.

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалилися. Я попросив легкопоранених і хлопців, яких дуже не зачепило, спуститись вниз, інші сіли навколо зі зброєю, яку вдалося знайти, зайняли кругову оборону. Хлопці діставали бійців знизу; проводи, які звисали у провалля, прив’язували, кидали нам кінець, а ми витягували ним людей нагору. Це продовжувалося до самої ночі, а коли стало темно, підсвічували ліхтариками. Діставали до останнього бійця, який подавав голос. Усі були знесилені — ноги запліталися, але витягнули всіх, хто подав голос.

Коли всіх витягнули, перша група, у якій був «Рахман» з двома хлопцями, пішли по допомогу — сказати, щоб до нас надіслали конвой. На той момент у нас уже не було зв’язку. Вони пішли, а потім Рахман повернувся з конвоєм.

Приблизно опівночі взводний лейтенант «Халк» повів другу групу з 14 чоловік, у якій були легкопоранені та контужені, з аеропорту. Пропонували піти і мені, але я з Ігорем залишився. Не дарма — о четвертій ранку приїхав конвой аж із трьох машин МТЛБ. Це багато, нам би вистачило виїхати. Та був дуже густий туман, а вони, ясна річ, їхали без фар, і конвой під’їхав не з того боку.

Я вибіг із термінала на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло — вони потрапили під жорсткий вогонь, спочатку від «утёсов», потім від РПГ та «мухи». Дві машини з трьох згоріли на моїх очах. Третя машина сюди не під’їжджала, вона забрала поранених на смузі, де вони лишилися після штурму.

Я довго не знав, що робити далі. Дві машини згоріли, і зв’язку в нас не було… Я вирішив піти на вихід, за машинами. Ми пішли удвох: я і Вася «Сокол», розвідник з 80-ї бригади.

У мене була поранена нога, а в «Сокола» прострілена гомілка, ми обидва були такі «спортсмени», що могли й не дійти.

Була приблизно шоста ранку. Від термінала ми відійшли спокійно. Ішли потихеньку, спираючись один на одного. Коли починали стріляти, ми лягали, лежали на землі, дивилися на небо — можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімалися й ішли далі. Інколи навіть повзли. Та все ж більше йшли по бетону, щоб не натрапити на міни чи боєприпаси, які не вибухнули. Ішли по слідах від МТЛБ, які нещодавно приїжджали до нас. Дорога зайняла приблизно дві години.

Прийшли до нашої РЛС (радіолокаційна станція. — Ред.). Найбільше я боявся, що по нас почнуть стріляти наші: ми були дуже брудні, тож було важко ідентифікувати, хто ми і звідки. Ми підійшли й почали махати, кричати — вони розуміли, що ми загрози не становимо, тому прийняли, пустили, побачили, що ми свої, швидко завантажили в машину й відправили на Водяне. Нас почистили і перев’язали. Моєму пораненню вже було чотири дні, я переживав, щоб не сталося зараження.


«Якщо він може вбити беззахисну людину, то це не солдат»

— Прийшов наш командир бригади, я йому швидко намалював і пояснив, де бійці, передав список тих, хто був у мене, бо я тоді був за старшого. Я перед цим попросив Ігоря «Психа» побатальйонно записати прізвища всіх людей, тому ніхто не міг загубитися. Про загиблих же одразу було все ясно, поіменно.

Я розповів про те, що сталося, про чисельність і шляхи підходу, просив командира швидше вивезти хлопців. Наскільки я знаю, вдень туди не поїхали, бо це було надто небезпечно. Поїхали по темному, о дев’ятій чи десятій годині. Як розповіли, наших живих там уже не було — їх по обіді взяли в полон. Не побачили там навіть сепарів — лише наших «двохсотих».

З-під завалів ми витягнули до десяти чоловік, вони були дуже тяжко поранені. З них до ранку дожили лише троє. Потім одного нібито застрілили сепари прямо на місці. Двох, Стаса Стовбана і Остапа Гавриляка, забрали в полон, а потім обміняли. У кожного з них немає однієї ноги.

Я чув про те, що, коли наші приїхали туди поночі, хотіли забрати «двохсотих», та вони нібито вибухнули. Та це не підтверджені дані. Коли сепаратисти почули, що почало щось вибухати, направили туди і вогонь, і артилерію. Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія.

А про те, що сталося з моїм другом Ігорем, я дізнався від тих, хто туди дзвонив і намагався забрати полонених. Пізніше «Сова» і «Спартанець», бійці, які були з ним в одній камері, розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову… Потім про це багато говорили та писали, кажуть, що навіть «Моторолі» дзвонили.

Якщо він може вбити беззахисну людину, яка фізично не може йому опиратися, то для мене це не солдат, а клоун. Він працює на телевізор, на терміналі його мало хто бачив, навіть з його власних підопічних.


Значення аеропорту

— Аеропорт — це стратегічна точка, ми фактично були в межах Донецька. На оборону аеропорту ми витрачали набагато менше сил і засобів, ніж сепаратисти на його штурм. Вони розуміли, що нам нема чого втрачати, і боялися лізти до нас відкрито.

Під час перемир’я українська сторона не зорієнтувалася й не підготувалася так, як готувалися сепаратисти. Вони взагалі кожне перемир’я для підготовки використовували. Вони хотіли відсунути нас і показати всім, що вони все ж таки вибили звідти кіборгів.



«Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя», — капелан Кравець


Військовий капелан Леонід Кравець двічі був на вежі Донецького аеропорту. Останнього разу він разом із кіборгами покинув вежу в момент її повного руйнування. Капелан розповідає про те, як артилерія й танки розстрілювали аеропорт і вежу, про командира «Сумрака» й про духовну підтримку бійців:

— Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор», під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити в Донецький аеропорт. І я поїхав.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Кравець (ліворуч) з товаришем на диспетчерській вежі Донецького аеропорту. Фото: Леонід Кравець


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Уперше в Донецький аеропорт я потрапив 25 листопада 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади. Командиром у нас на вежі був капітан «Су­мрак». Для мене честь працювати саме з ним. Це був дійсно командир з великої літери, і це була вже не перша його війна. Я був на вежі дві доби, до поранення, але не бачив, щоб він спав. Він постійно ходив, усіх розставляв по місцях, навчав, як правильно усе робити.

Тоді я пробув на вежі всього дві доби. На другий день мене поранили під час штурму. Мене тоді вивезли до дніпропетровського госпіталю, там я трохи відновив здоров’я, і вдруге вже випало потрапити до аеропорту тоді, коли вежа й аеропорт «впали».


«З Пісок до аеропорту півгодини, але видалися найдовшими в житті»

— Перший раз шлях на вежу був важким. У Піски я приїхав приблизно 19 листопада. Відтоді ми щоночі збиралися виїжджати в аеропорт, та нашу поїздку постійно відкладали з невідомих причин. І от вранці 25 числа нас врешті завантажили в БТР. З Пісок до аеропорту недалеко — всього півгодини, але вони, здавалося, були найдовшими в моєму житті. Чому? Бо навколо темно, нічого не видно, ти сидиш у «коробці», яку можуть прострілити будь-якої миті. Близько четвертої ранку ми заїжджали на вежу, а інша команда їхала на термінал. Ми повністю змінили тих, хто тримав вежу, з попередньої ротації залишилося тільки декілька чоловік з 93-ї бригади.

Я заїхав з тими хлопцями, з якими ми до того тиждень жили в Пісках. Це команда «Сумрака», і вони вже не вперше заїжджали в аеропорт. У бійців настрій був хороший, вони були обстріляні й готові до всього. Необстріляні серед них були тільки я й лікар. Але нам з ними було дуже легко.

Я колись давно служив в армії, але реального досвіду в мене не було й у бойових діях брав участь уперше.

Як і всі бійці, я стояв на посту й наглядав за закріпленим за мною сектором. Я заступав на пост на дві години, спостерігав і розмовляв із бійцями. На той час 79-та вже стикалася з капеланами, до цього там був «Архітектор», ще один наш брат — Валерій Педченко, тому 79-та вже знала: коли в аеропорту є капелан, вони себе почувають спокійніше. Вони знали: коли заїжджають капелани, не так сильно обстрілюють…

Коли ми з ними заїжджали на вежу, не було жодного вистрілу. Наступного дня, коли заїжджала команда в старий термінал, розпочався бій приблизно о шостій ранку і продовжувався вісім годин. Під час цього бою я й був поранений.

Коли ми ще були в Пісках, зі мною в кімнаті був хлопець Олексій, який десь три дні лежав і грався на мобільному телефоні. Одного разу, коли ми зібралися за столом, він каже: «Я от лежав у кутку, три дні за вами спостерігав і зрозумів, що всі ваші розмови зводяться до одного: до вашого Бога. Ні про що інше ви не розмовляєте».

Довелося йому пояснювати, що Бог — це наше життя. Це було якраз перед тим, як ми виїжджали на вежу. Коли прийшов «Сумрак» і повідомив, хто в якому БТР буде їхати, цей Олексій попросив його відправити з пастирем. Певний час він мене називав саме так.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Леонід Кравець


У Пісках з нами був іще один боєць, Саша, він жив у сусідній кімнаті й приходив поспілкуватися з нами. Я в нього запитав, чому він тут, а не з друзями. А він каже: «З вами відчуваю якусь віддушину».


«Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти»

— Моє уявлення про те, як там усе відбувається, дуже відрізнялося від того, як все було насправді. Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти. Я чув про війну, бачив її по телевізору, але коли туди потрапляєш… Там інше відчуття, інші переживання, світ на той час стає іншим.

На вежі ми жили на другому поверсі. На верхні поверхи піднімалися лише спостерігачі. Там були кімната, коридор, шахта ліфту, практично дуже мало було помешкань. Перший раз там зі мною було 18 чоловік.

На другий день перебування, коли почалась атака аеропорту, загорілася сусідня будівля й ми з командиром пішли подивитись, що там горить. Коли командир почав спускатися зі сходів на перший поверх, там був замінований вхід, хоча мінер повинен був його розмінувати. Я йому крикнув, що там розтяжки…

Перед виходом він зупинився й почав іти потихеньку. А я спускався позаду нього: сказали, нема розтяжок — то й нема. Потім «Сумрак» зупиняється і каже: «Давай назад, розтяжки не познімали». Коли ми тікали звідти, сходи були покриті згарищем. У мене нога там просковзнула, і в цей момент стався вибух. Осколками поранило руку та ногу. У госпіталі я був чотири дні, а потім мене відправили на амбулаторне лікування.

Ми не знаємо, як це вийшло: розтяжка вибухнула, коли ми вже розвернулися назад. Потім ми розмірковували: скоріш за все, коли «Сумрак» розвертався, антеною від рації зачепив розтяжку, і вона вибухнула.


«Боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах, як в аеропорту»

— В аеропорт знову я повернувся вночі 13 січня. Цю дату я ніколи не забуду. Я повернувся тому, що розумів: солдатам необхідна духовна підтримка.

Я заїжджав «по-бойовому», тоді блокпости були відмінені. Цього разу — з Водяного, з 80-ю бригадою. Того ж дня, приблизно по обіді, завалилися верхні поверхи вежі. Вежа обвалилася десь до 14 поверху, а ми були на другому.

Потім почалася війна, яку в Україні ще не бачили. П’ять днів уся артилерія, яка була, напевно, в Російській Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.

Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ю бригадою. Ці хлопці не були обстріляні. Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану й казати, щоб вони йшли до бійниць і відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя.

Коли по нас довго стріляли танки, стояв чіткий запах сірки. Один боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах. Я сказав: «Так». Якщо ти не прочитаєш цю молитву-покаяння, вічно будеш відчувати цей запах сірки.

Я роздав усім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас бомбити, бійці по черзі ставали на коліна й читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через секунду її може не бути. Біблія вчить, що кожен, хто покличе Бога, врятується. Тим паче в той момент, коли люди розуміли, що можуть не вижити, зверталися до Господа. Це так завжди.

Під час другої ротації я теж чергував на позиції «Броня». Коли починалися обстріли, майже всі бійці там збиралися і ховалися від пострілів танка. А коли наступала ніч, заступали на чергування.

Я не брав зброю до рук, хоча вона вільно лежала біля бійниці. У цьому не було необхідності. Дуже важко пояснити невіруючій людині, чому Бог, який заповів: «Не вбий», — потім посилав ізраїльських царів винищувати цілі народи. Ця заповідь була дана для того, щоб люди не вчиняли самосуду. Бог казав про те, щоб й ізраїльський народ, і ми захищали свою країну. Ворог прийшов до нас додому, і ми свій дім маємо захищати.


«Нас було 13 — із вежі всі вийшли живими»

— Були бійці, які каялися прямо в Донецькому аеропорту. Пам’ятаю одну дівчину. Їй на той момент було 24 роки. Вона була зі штурмової роти 93-ї бригади. Це були добровольці, які перейшли з батальйону «Донбас». Вони штурмували аеропорт з боку вежі 19 січня. Коли ввечері, після цілого дня боїв, ми ховалися під сходами, тому що скрізь усе прострілювалося, ми з цією дівчиною стали на коліна, і вона молилась і читала молитву-покаяння.

Тоді там не було часу, щоб думати чи говорити. Я просто закликав усіх молитися, бо єдина надія в той момент була лише на Бога. Командири зв’язувалися з нами по рації й казали, що аеропорт ніхто залишати не буде. Усі розуміли: це може бути остання година або останній день — і думали, що ніхто з аеропорту вже живим не вийде. Іноді я навіть хотів подзвонити дружині, попросити в неї вибачення й попрощатися. Добре, що Бог дав мені мудрості цього не зробити.

Дев’ятнадцятого січня танки з ранку до вечора розстрілювали вежу й термінал. Одного разу в мене все ж таки було бажання взяти зброю до рук. Це було в той момент, коли терористи поливали наших бійців згори бензином і підпалювали. І нам телефонували, казали, що там іде жахливий бій, — це було перед тим, як підірвали плити-перекриття. Напевно, то був якийсь чоловічий адреналін — взяти автомат в руки і влучити хоч у когось. Але я розумів, що молитва може зробити більше, ніж автомат.

Коли на вежі почалися серйозні руйнування, ми перейшли на «Броню» — позиція перед входом до вежі. Там же була «дорога життя», яку прострілювали снайпери й кулемети. Від пострілів танка нас вежа трохи прикривала, по «Броні» вони не могли потрапити, хоча туди летіли уламки й каміння. П’ять днів ми ховалися на цьому пості. Коли вежа була повністю зруйнована, в останній вечір ми ховалися біля входу на вежу під сходовим майданчиком — найбезпечніше місце на той момент. Під сходами ми бачили, як танк стріляв у вежу. З нашого боку було видно спалахи.

Нас було 13 чоловік — із вежі всі вийшли живими. Бог відповів на наші молитви — було всього два легкопоранених бійця.

Коли ми пішли з вежі, там залишились тільки спостерігачі, там уже неможливо було знаходитись. Поїхали ми вночі 19 січня на МТЛБ, у просторіччі її називають «мотолига». Я їхав із лікарем і пораненими. Потім поїхав наш командир «Нортон», який згодом послав за бійцями техніку, щоб вивезти їх. На той момент, коли ми виїжджали, настало певне військове затишшя. Навіть коли «мотолига» під’їхала до вежі, водій її заглушив, та пострілів не було, лише тиша. Навіть коли я тягнув поранених до «мотолиги», ніхто не стріляв.

Було гірко від того, що все зруйновано. На той момент, коли ми вийшли з вежі, термінал також був майже повністю зруйнований — приблизно за добу до цього впали плити-перекриття. У цю ніч бійці як із термінала, так і з вежі виходили практично одночасно, там не було навіть де ховатися.

Коли штурмовий загін з 93-ї бригади мав їхати повз вежу на монастир, зупинилися з танками й БТР під вежею, розвантажилися, і в цей час їх почали накривати міномети, чоловік тринадцять було з мінометними пораненнями. Тому мені доводилось їх перев’язувати, вантажити в БТР й відправляти на так звану велику землю. Я умів це робити, бо всі капелани проходили тактичну медицину — надання першої медичної допомоги.


«В аеропорту ми стали з бійцями друзями»

— Я думаю, що в аеропорту ми стали з бійцями друзями. Був у нашому житті такий випадок: ховали лікаря з позивним «Псих». Я не був із ним знайомий особисто, лише чув про нього; коли я був на вежі, він був з «Архітектором» і «Гітаристом» у новому терміналі. Близько місяця сепаратисти не віддавали його тіло батькам, вимагали викуп. Коли вони нарешті віддали тіло, його мати попросила, щоб приїхали капелани, тому що за декілька днів до своєї загибелі він вимовив молитву-покаяння й став християнином. У нього була можливість поїхати з аеропорту, тому що він був поранений, але він сказав, що не може залишити своїх поранених, тому що тоді вони залишаться без лікаря. Коли ми його ховали, з аеропорту було дуже багато наших знайомих.

Я теж думав про те, наскільки потрібне там наше служіння, чи згадають мене бійці після того, як пройде війна, чи згадають при зустрічі? І мене дуже вразило, коли я стояв на сходах біля міської адміністрації й раптом побачив, як із натовпу до нас почали йти військові. Хлопці обнімали нас, ледь не валили з ніг, і я зрозумів, що це були бійці, з якими ми були в аеропорту.

У десантників є таке негласне правило, що вони збираються тільки своїм колективом. Після того як поховали Ігоря, ми їм запропонували поїхати з нами в Дім молитви, посидіти за одним столом, щоб його пом’янути. Вони спочатку сумнівалися, а потім погодилися.


«Бог зберіг бійцям життя, щоб вони наслідували вічність»

— У десантників є погана, на мою думку, традиція: вони кажуть, що не здаються в полон. Тобто за певних обставин вони можуть усвідомлено позбавити себе життя. Вони обвішуються гранатами і в той момент, коли можуть взяти в полон, цю гранату підривають. На вежі була ситуація, коли розуміли, що ось-ось — і все, уночі можуть увірватися. Якщо не всі загинуть, то потраплять у полон, і вони почали обвішуватися гранатами. Я їм почав розповідати, що це один із найбільших гріхів, який вони можуть скоїти у своєму житті. Мене радувало, що проходив якийсь час, і я помічав, що цих гранат на десантниках уже нема. Тому, думаю, Бог через мене виконав ту задачу, яку планував, — зберегти бійцям життя так, щоб вони унаслідували вічність.

У нас був плеєр — там був Новий завіт англійською й українською — навіть хворий «Моторола» колись слухав його, казав: «Так укропи зомбують своїх солдат». Розказував: якщо вони загинули в аеропорту, то одразу потрапляють до раю. Та ми казали про те, що в рай людина потрапляє, якщо покається перед Богом.

Узяли вони плеєр після того, як аеропорт був зруйнований. Вони витягували з кишень у поранених чи мертвих бійців. Казали, що в кожного нашого бійця є такий плеєр. Я думаю, що, звичайно, далеко не в кожного, та у багатьох — ми роздавали всім, хто бажав їх взяти.


«Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим»

— За три мої ротації на Донбас я зустрів одного атеїста. Я їхав на вежу, а він — у термінал. Коли я розмовляв з ним у Водяному, він мені розповідав, що він атеїст. Я у нього запитав, чи стріляли вже по ньому. Він сказав, що він був у Пісках, десь там у городі падали міни… Та я запропонував йому повернутися до цієї розмови, коли він повернеться з аеропорту. «Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим». Це була єдина людина, яка казала, що вона невіруюча.

Коли виїхав з аеропорту, я три дні ще допомагав медикам: було дуже багато поранених. Аж тут кажуть, що аеропорт здали… Знаєте, я так не вважаю. Я часто чую, що «не витримали стіни». Та солдати там були готові віддати своє життя за цей символ для України. Його обороняли до останнього й не віддали. Його не змогли взяти. Там досі є наші солдати. От нещодавно дзвонив знайомий, казав, що він зараз на РЛС — от мене після вежі вивозили на РЛС, а відстань між ними — десь метрів 700—800. Також наші стоять у Спартаку, а ще десь всередині окопалися, «пожарку» зайняли.



«ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть — “жара”», — «Бориспольський»


Віталій Немиренко, кулеметник 3-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади на псевдо «Бориспольський», був у Донецькому аеропорту двічі: у жовтні 2014-го та в січні. Він розповідає, як виживали кіборги під постійними обстрілами, як переносили морози, про загибель побратимів в останні дні оборони:

— Уперше я заїхав в зону АТО в жовтні 2014 року. Ми стояли тоді в Тоненькому, якого вже немає. Нас сім чоловік заїхали на метеовежу, і почалася війна... Обстрілювали нас, ми відстрілювалися й викликали наших, щоб допомогли  прикрили, бо до вежі було дуже важко підійти.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віталій Немиренко із позивним «Бориспольський» у Донецькому аеропорту


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

До вежі сепаратисти намагалися не підпускати, бо це була єдина точка, звідки все видно й можна добре вести координування. Та вже немає й метеовежі.

Ми туди заїжджали на тиждень, але про нас там трохи «забули», і ми відбули 18 днів. Залишалося нас п’ятеро. Якби сепари знали, скільки нас, може, і частіше б атакували. Але ми створювали видимість того, що нас там багато, як могли.

Щопівгодини по тобі луплять, стріляють... По нас працювала «рапіра» — тиждень нас на вежі розстрілювала. Я там отримав контузію. Перша «рапіра» потрапила в балку, там, де мішки стоять, — нас ними привалило. Рознесла вона багато — третього й четвертого поверху вже практично не стало.

Залишався другий поверх. На ліфтовій було чотири пости. І середина ліфтової — це там, де ми жили: 50 квадратів, навіть менше. Там було приміщення, з чотирьох сторін «бетонка» і вхідні двері. Ми чергували по годині, по чотири години, по шість годин, а потім cтало ще важче, бо розпочалися холоди.

Зігрітися не можна ніяк, приміщення не опалювалося, а ввечері відключали й світло. Мобільні не працювали, тільки «радійка». Звуків не повинно було чути. Навіть якщо хочеш курити, то треба зариватися в найглухіший кут, бо вони теж за нами спостерігають: тільки якийсь вогник, одразу снайпери починають «працювати».

Було дуже страшне відчуття холоду, коли тіло промерзає до кісток. Обмундирування не зігрівало. Була висока вологість повітря, а кругом бетонні стіни. Коли вдарили 28-градусні морози, у терміналі все покрилося льодом. А бетон ще й має особливість віддавати холод. Було дуже важко. Хлопці обморожувалися. Коли лягали спати, то обов’язково знімали взуття, одягали шкарпетки чи мішок на ноги. Бо у взутті можна було все повідморожувати.

До 5 січня були невеликі перестрілки. Потім уже не було ніякого перемир’я, почала працювати військова техніка — гранатомети, «мухи», танки. Нас почало накривати. Шостого січня була пряма атака першого поста: один «двохсотий» і троє «трьохсотих».

Ми не відповідали на це, адже мали право відповідати тільки на стрілецьку зброю. Зрозумійте: з кулемета танка ти не зіб’єш і нічого не зробиш.

З аеропорту мене з пораненням вивезли 11 січня. Зараз у мене це вже третє. Перше — це контузія на вежі, потім друге 10 січня, перед тим як упав аеропорт, а це вже третє — на «Зеніті».

Коли мене вивозили 11-го, термінал іще стояв. Загострення розпочалося ще з п’ятого. Нас уже конкретно «лупили», ми викликали нашу «арту», а вона не працювала, бо перемир’я. А по нас танки прямою наводкою гатять, ми зв’язуємося: «Ось він! Даємо координати, накрийте, бо ж розносить усе!» Але ні. Що, це комусь потрібно? Ну і стало, що стало... Нас накрили. Купа «трьохсотих», вночі двоє «двохсотих».

Через день, щоправда, накрили мінометами, але ж це можна було б зробити.

У старому терміналі цегляні стіни, у новому нічого такого не було, окрім бетонних колон. Решта все картон. Оборону тримати було важко. Навіть у туа­леті на картон був приклеєний кахель, і ми туди не ходили, бо якщо попаде снаряд, то кахель розлітався. Ми знаходили інші «вишукані» місця.

Останньою в нас залишилась одна кімната, де ми тримали оборону. Автомати заклинювало, кулі залишалися в ньому після пострілу. Але потім прийшла наша «беха» і танчик, який дав укриття.

Я вже стільки там тих ОБСЄ бачив! Як тільки вони заїжджають, то не стріляють. Там заїдуть на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть, то по нас іде така «жара». Який сенс від того ОБСЄ? Кому це все вигідно?


Через блокпост російські кадрові впускали з одним «ріжком»

— Спочатку заїжджали через Піски, а потім, коли ми в останній раз заходили, 28 грудня у новий термінал (старого на той час уже не було), то вже заїжджали через сепарів. Ми, звичайно, дуже злі йшли, бо дозволяли один автомат, один «ріжок». Я, наприклад, кулеметник, то в мене мала бути одна коробка на 100 патронів, не пристебнута. Гранат не брали, нічого не брали, бо заборонялося все це.

Нам потрібно було їхати міняти хлопців — ротація. Ми до мосту, там нас зустрічали сепари. Тобто ми під’їжджали, заїжджали на тентованих «уралах», розвантажували все, нас обшукували, сумки ретельно переглядали, у кого бачили щось особисте, забирали. Щоправда, ми практично нічого такого з собою не брали, бо навіщо віддавати?

Чесно кажучи, нас перевіряли не еленерівці й деенерівці, а була спецслужба російська. Четверо їхніх передивлялися, ми знову все завантажували й заходили в аеропорт. Вони до злітної смуги нас проводжали, а далі ми самі. Вони бачили тільки те, що в нас в руках, вони не знали, що знаходиться в тому ж терміналі. А там вистачало всього.

Щоправда, коли ми перший раз зайшли, була проблема з підствольними гранатометами. Це та ж сама граната, тільки далі летить. Бо якщо гранату кинути — ну на скільки ти її кинеш, на 20 м? І не докинеш. Ті ж «мухи» й гранатомети — з них особливо не постріляєш, бо закрите приміщення. Для цього діла потрібен простір, щоб ззаду метрів на 15 нікого не було, щоб хвиля вибуху не пошкодила тебе.

Провіанту якогось також вистачало, були сухпайки наші, українські. Ну, якось їсти можна! Ми і з собою завозили. Коли проходила ротація, кожен брав з собою продукти, патрони, зброю…

У мене тепер війна асоціюється з тушонкою. Отак прибігаєш з посту, хочеш їсти — береш тушонку, а вона як лід. Часу гріти її не було, а їсти-то хочеться. До сьогодні пам’ятаю, як вона хрумтить на зубах. Зараз уже не можу на неї навіть дивитися.


«Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив»

— Якщо брати стратегічні аспекти, то на той момент аеропорт — це була висота. Там сама смуга до сих пір не пошкоджена. Скільки там не сипалося й не падало — якщо машина почистить, проїде все, можна користуватися.

Але чого вийшло так, що тупо здали?!

Я лише солдат, але деякі командири так «керують», що слів немає. Рано чи пізно, думаю, що відповідати вони будуть і за хлопців, за все це. Бо той штурм, який був 20-го числа, коли вибивали ДНР—ЛНР з обсерваторії, з «пожежки», він же нічим не був прикритий. І отримали те, що отримали: купу «трьохсотих», 12 «двохсотих».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пожежна частина, вигляд з нового термінала. Фото: Руслан Боровик


Були й нормальні командири. За своїх не буду говорити, бо їх не було фактично. Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив. І це війна. Зате вони тепер «атошники». Контузії невідомо як вони отримали — у штабі, можливо, сковорідка упала. Був у нас там один офіцер, який у «бойові» не ходив: коли перебував у зоні АТО, якраз не стріляли, а контузію отримати встиг. Мабуть, холодильник на нього впав. Ми воюємо, а вони наживаються. Образливо, одначе.

При нормальному керівництві дуже багато чого можна було уникнути. Навіть здати аеропорт можна було розумно, а не «накосивши купу м’яса» і так не зумівши до сьогодні вияснити, що з цим робити.

А накази ці незрозумілі: «Ви йдіть, ми вас прикриємо». Ну, і пішли, і що? Що відбивали, що не відбивали — усе одно нас залишили.


«Хто не хоче, хай краще не йде, бо в бою головне — хто поруч»

— Я вважаю, що тема аеропорту вже нікому не цікава. Воно все забувається. Але зрозумійте: не поясниш іншому словами те, що пережили там люди.

Я звичайний солдат, а не якийсь там герой. Я просто виконував те, що мав робити. Ховатися, то я не ховався, але те, що я розказав, може кожен розповісти з кіборгів.

Я хочу сказати про тих, які не пішли воювати, краще хай вони залишаться, ніж підуть туди. Бо така людина не тільки себе може підставити, а й тих, кому випаде з нею бути. Дуже страшно, коли ти не знаєш, хто в тебе за спиною. На війні головне довіряти тому, хто поруч.

Буває багато різних моментів: навіть коли ти підзаряджаєшся, біля тебе завжди хтось є. Розумієте?! Він тебе відводить і страхує. А тут ти можеш повернутися, а його вже немає. Секунди вирішують усе. На війні не хвилини, а секунди вирішують усе.

Тим більше що бої в аеропорту — це ж не у відкритому полі. У закритому приміщенні ніде де сховаєшся, у землю не зариєшся. І ми там не йшли, ми стояли… стояли на смерть.


«Наймолодший із нас мріяв одружитися, а загинув під уламками»

— Найбільше я хочу розповісти про свого побратима, якого вже немає. Саша з позивним «Борода» був із Київської області. Йому в травні мало бути 23 роки. Хотів повернутися звідти й одружитися. Він був єдиний з нашого підрозділу такий молодий. Він завжди усміхався. Завжди. За будь-яких подій.

Але його вже з нами немає, він помер, загинув в аеропорту, коли впав новий термінал. Він помер...

Останній раз він 17 січня виходив на зв’язок. Він сказав, що ситуація… ну, словом, розповів, що впала стеля і що, мабуть, їх звідти ніхто не забере.

Він був такий маленький, у нього була в’язана шапка, така з балабонами синьо-жовтими та з гербом. Він на гітарі не вмів грати, так собі — бринькав, але сам складав пісні й надзвичайно гарно співав. У нього був дуже гарний голос... Кому це було потрібно? Невже не можна було цьому запобігти? Не ясно, чому необхідне не робиться або робиться лише після того, як щось жахливе трапляється.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Кадр з відео, знятого загиблим бійцем Олександром «Бородою». Бійці 80-ї та 93-ї бригади заїжджають у новий термінал


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Звичайно, що хлопці тримаються. Дух не падає, але дуже втомлюються від усього цього незрозумілого.

Війна — це взагалі погано.



«Влада боїться добровольців, бо вони їй нічого не винні», — Кирило «Кобра»


Кирило Бабенцов із позивним «Кобра», боєць батальйону ОУН, розповідає про те, як потрапив у Донецький аеропорт, про самовільне залишення позицій бійцями ЗСУ та оцінює ставлення влади до добровольців:

— Від самого початку, як потрапив у Піски, я знав про Донецький аеропорт і думав, як туди потрапити. Це була моя мрія — потрапити в аеропорт. Я пішов до командира ОУН і попросив узяти мене. Та тоді не вийшло, бо були обмеження по кількості людей і труднощі з узгодженням з військовою бригадою, яка це організовувала. Але 31 грудня мене командир покликав і сказав збиратися. Через півгодини ми з другом виїхали. Так я туди й потрапив.

Є багато причин, чого я хотів саме в Донецький аеропорт. Через юридичні та бюрократичні складнощі нашої системи я не потрапив в АТО на самому початку. Вийшло лише через місяців п’ять після того, як записався. І я мав відчуття провини за те, що в той час, коли мої хлопці були на фронті, ризикували своїм життям, я сидів на вишколах, тренувався й не воював. Мені було соромно за це. Я хотів це якось компенсувати, довести самому собі, що я не боягуз. І як на мене, аеропорт як найнебезпечніша точка був найбільш підходящим місцем для того.

Ми були на позиції, яка називалася метеостанція. Воєнні дії були такого ж плану, як і в Пісках, — це була оборона. В основному ми зай­малися спостереженням, тобто чергували цілодобово, дивилися, щоб ніхто не підійшов, і за потреби відкривали вогонь.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць батальйону ОУН Кирило Бабенцов, позивний «Кобра», біля метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ покинули позиції»

— У воєнному плані там не відбувалося нічого надзвичайного. Єдина така цікава подія значуща відбулась тоді, коли ми приїхали туди. Там були хлопці з трьох підрозділів: ми — оунівці, хлопці з батальйону «Дніпро-1» і хлопці зі ЗСУ. Ми їхали на двох машинах, заповнених солдатами вщерть. Я думав, що вони теж їдуть на зміну тим, хто там воює. Але коли ми приїхали, то всі хлопці, які разом із нами приїхали, поїхали назад. Залишились тільки я і двоє моїх побратимів з батальйону ОУН.

Я ліг спати, а зранку виявилося, що солдати ЗСУ, які там несли службу, теж самовільно покинули позиції. Командир їхнього взводу, який приїхав разом із нами на машині, сказав, що ротації не буде і якщо вони не хочуть сидіти там до другого пришестя, то нехай беруть ноги в руки і йдуть. Солдати давно вже були на цій позиції, його послухали й зі своєю зброєю, залишивши боє­комплект і важке озброєння, пішли по полю в розташування українських сил.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бойова позиція в руїнах метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


І нас залишилося дев’ять чоловік: троє з батальйону ОУН і шестеро з «Дніпра-1». Чергувати на позиції було фізично трохи складно, бо ми чергували по троє: три людини чергує, шість відпочиває. Заступали на дві години з проміжками в чотири години. Ти відчергував дві години, і у тебе є чотири години, щоб почистити зброю, поїсти, поспати — і через чотири години знову заступаєш на чергування. І так день за днем. Я пробув там тиждень.

У другу ротацію в аеропорт із групою бійців ми їхали, коли наші сили вже покидали позиції. Ми мали прикривати їх відхід, але, на жаль, через відсутність налагодженого зв’язку, під’їжджаючи до аеропорту, ми не змогли вийти з ними в радіоефір. Вони прийняли нас за нападників, і ми були обстріляні своїми ж бійцями й вимушені відступити. Таким чином, друга моя ротація в аеропорт не склалася.


«Ми усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримаємо»

— Ми розуміли, на що йшли, розуміли, що ніякого оформлення не буде, не буде зарплат, пенсії, спорядження, не буде урочистого салюту на наших похоронах. Люди йшли туди й усвідомлювали, що від цієї держави нічого не отримають, і були готові до цього.

З різних причин ідуть добровольцями — дехто принципово не хоче підпорядковуватися владній верхівці, цим старим радянським генералам, які нічого не тямлять у зброї, але й не хочуть іти в міліцейські підрозділи, у Нацгвардію й підпорядковуватися Арсену Авакову. Багато хто саме через це обирав ОУН чи «Правий сектор», щоб бути вільним і не залежати від таких людей.

Були розмови з приводу оформлення батальйону ОУН. Керівництво армії давно намагалося позбутися такої неконтрольованої сили шляхом оформлення і, по суті, підпорядкування собі, але далі обіцянок це не пішло і ніхто з батальйону ОУН як член батальйону не був оформлений.

Деякі люди, зрозумівши, що їм треба все-таки статус через фінансові труднощі й інші проблеми, пішли й оформилися як військові в різних підрозділах. Багато пішли в 93-ю бригаду, разом із якою ми стояли в Пісках, але оформлялися не як члени батальйону «ОУН», а просто як окремі добровольці.

Я думаю, що влада небезпідставно побоюється, що добровольчі підрозділи, які нічого від неї не отримали й нічого їй не винні, які самі здобули собі зброю, купили спорядження й поїхали на війну, можуть бути для неї небезпечними. Адже добровольчі підрозділи мають досвід, зброю й командирів з організаційними здібностями.

Поки несправедливість і корупція не подолані, невдоволення наростає, люди обурені.


«Після того як мене поранили, я задумався про оформлення»

— Після поранення я зрозумів, що, раптом щось станеться, держава мені нічим не допоможе, а я можу залишитися тягарем для своєї матері. Тринадцятого квітня ми брали участь у бойовій операції і я отримав кульове й осколкове поранення в ногу. Після поранення мене доставили в лікарню імені Мечникова в Дніпропетровську. Там лікарі надають допомогу усім, незалежно від того, військові це чи добровольці, і документи навіть не запитували. Вони знали, що я поранений в АТО за Україну, і цього було достатньо.

Та коли я переїхав у Київ на продовження лікування, у лікарні, куди мене направили з Дніпропетровська, мені сказали: «Чому ти взагалі до нас прийшов, ти ж не оформлений? Де твої документи?» І лише після пояснення ситуації, якогось близького спілкування мені сказали: «Ну добре, ми дозволяємо тобі ходити до нас на перев’язки, але ніяких документів у тебе не буде, лікарняного режиму не буде, ти не будеш займати койку, приїжджай у лікарню на милицях, ходи на перев’язки своїм ходом, а ми тебе будемо перев’язувати, так уже й бути, зробимо тобі послугу».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Напис в одному з приміщень метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


На жаль, це проблема не тільки з добровольцями — у мене є друзі, які офіційно зареєстровані, і навіть після бойових поранень їх лікують на «відчепись», типу: «От ми тебе полікували, а здоровий ти став чи ні — не наше діло».

Я спілкувався з матір’ю хлопця, який загинув у тому бою, у якому мене поранили. Вона намагається оформити сина посмертно як учасника бойових дій. Поки ніяких зрушень нема, ніхто не хоче надавати статус цьому бійцеві, який загинув за Україну, у той час як деякі міліціонери їздять у зону АТО (вони формально називають зоною АТО Слов’янськ чи Маріуполь, де насправді ніяких бойових дій нема), через кілька днів отримують посвідчення учасника бойових дій.

Багато хлопців, які загинули чи поранені, досі не мають того папірця, не кажучи вже про якесь гідне лікування чи підтримку від держави.



«Ми відмовилися йти через блокпост сепаратистів», — «Сивий»


Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН на псевдо «Сивий», разом з іншими бійцями тримав метеостанцію біля Донецького аеропорту з 31 грудня 2014 року. Він розповів Радіо Свобода про своє поранення в ближньому бою й про те, чому без декого краще на передовій, аніж з ними:

— Геодезична вежа стоїть по другий бік злітної смуги Донецького аеропорту. Вона не має зв’язку з терміналами, де стояли основні захисники аеропорту, але це був дуже важливий стратегічний об’єкт, тому що з вежі добре проглядалася вся злітно-посадкова смуга і всі підходи до терміналів. Навіть якщо просто людина сиділа на вежі й дивилася в бінокль, вона бачила все, що відбувалося навколо терміналів. Це була допомога в прикритті основних позицій.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН, на псевдо «Сивий»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сепаратисти одразу зрозуміли, що координація вогню ведеться з нашої вежі, і ми їм були як та скалка в пальці. Якщо в терміналах було кілька рівнів і можна було десь сховатися й тримати оборону, то вежа — це було невеличке таке одноповерхове приміщення, легка конструкція з металу, обшита пінопластом і обкладена цеглою. Тобто для міномета, для артилерії — це не захист. Але була велика необхідність тримати там людей, бо ми бачили все, що робиться в аеропорту й навколо терміналів. Коли наших хлопців атакували, ми бачили, звідки які сили ворога підходять, і одразу передавали цю інформацію. Звичайно, ця вежа одразу з артилерії була розстріляна. Але там була гора, така могила насипана (на ній стояла вежа), то ми просто закопалися в цю гору.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руїни метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Металевий ящик, поверхня якого свідчить про щільніть обстрілів метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов


«Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати»

— Приїхав я туди перед Новим роком. Зайшли ми. Якась там була така домовленість, що наші люди, які мінялися в аеропорту, проходили через блокпост сепаратистів. Був навіть такий випадок, коли офіцер 93-ї бригади на псевдо «Купол» мало не обнімався з «Моторолою».

Звичайно, це був нонсенс, і ми відмовилися виконувати це завдання, сказали, що не підемо в аеропорт через блокпост сепаратистів, що ми не будемо кишені вивертати й показувати їм, що там у нас. Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати. І ми сказали, що пройдемо туди — з боєм, але пройдемо. І от зайшли, взяли цю вежу під контроль і тримали її. І через цю метеостанцію проривалися наші, коли не проходили через сепарський блокпост.

Там якісь такі домовленості дивні були. Дозволялося мати по два «ріжки» набоїв на автомат. Ну що таке два «ріжки» набоїв? Це три хвилини бою. Була обмежена кількість боєприпасів, потім наші хлопці навіть пробували брати машинку якусь на радіоуправлінні, грузили її боєкомплектом, ця машинка заїхала чортзна-куди, взагалі до сепарів поїхала. Ну якого біса? Взяли б рюкзак, навантажили боєкомплект і поповзли тихенько — які машинки? Я взагалі не розумію, як можна воювати з такими от домовленостями. Або вже воювати, або не воювати.

Через нашу вежу проходили. Коли треба було допомогу живою силою чи боєкомплекти, то у нас концентрувалися хлопці, а потім вночі під прикриттям повзли на термінали і точно так же витягували звідти поранених, і покійників через нас витягували. Надивилися, звичайно, на це все.


«Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема у нас бажаючих»

— Там кожен день врізався в пам’ять. Найбільше мені запам’ятався (можливо, не варто було навіть про це говорити, але все одно це було і від цього нікуди не дінешся) один випадок. Там же не тільки наш підрозділ стояв. Там були шість чоловік із «Правого сектору», були люди з батальйону «Дніпро-1», безпосередньо з Кримської сотні (командував сотник Кримської сотні Ваня на псевдо «Крим»). Вони (кримчани) всі були мусульмани, віруючі такі хлоп’ята.

Ну, і військовики там були. Було 12 чоловік з 93-ї бригади. Вони зайшли, і їм сказали, що вони сюди прийшли на тиждень, а потім їх поміняють. Але приїхав офіцер роти розвідки 93-ї бригади і каже їм: «Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема в нас бажаючих. Ну от обіцяли вас поміняти через тиждень там чи через 10 днів, цей час пройшов, і якщо ви просто самі звідти підете, то вам за це нічого не буде».

Я просто прозрів. Як? Ти, бойовий командир, офіцер армії, і ти кажеш людям, що якщо ви кинете бойові позиції, то вам за це нічого не буде?

Питань нема, якщо обіцяли людям провести ротацію через певний період і щось там не виходить, ти маєш їхати як офіцер до командира бригади і наступати йому на горло, казати: «Так і так, поміняйте, ви обіцяли, де ваше слово офіцера?» Вживати якихось заходів, щоб людей поміняли. Але отак сказати хлопцям, що якщо вони покинуть свої позиції, то їм за це нічого не буде, — це повна дурниця. Мене це, звичайно, вразило.


«Є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде»

— Ми зібралися з командирами на невеличку нараду: що робити, як захищатися, як воювати. Хлопці з 93-ї бригади були деморалізовані повністю. У них тільки такі розмови були: ось зараз сюди зайдуть, нас порубають, зірвуть — такі от розмови панікерські були. Ми так порадилися з добровольцями, поговорили й вирішили їх просто відправити.

От є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде, і ти знатимеш, що нема нікого, можна лише на себе розраховувати. Так, нам доведеться більше чергувати, більше лежати на вогневих позиціях, менше відпочивати. Ми і так спали там три-чотири години (якщо вдавалося поспати). А так — постійні обстріли, напади, атаки відбивали. Реально вже була боязнь, що проспиш, а там нападуть на нас — і все…

Тож ми покликали їх усіх і кажемо: «Хлопці, давайте ви зберіться, поговоріть між собою — і як уже вирішите. От зараз друга година ночі: якщо ви вирішите йти, то о четвертій ранку ви вибираєтесь звідси й посадкою повзком у маскувальних халатах до траси по снігу доповзете, перелізете через трасу і вже по кювету на свій штаб і йдіть собі. Якщо ви не хочете воювати, ми не можемо постійно слухати це ваше ниття — то вам гроші не заплатили, то не замінили вас.

Ми націоналісти, у нас інші задачі, ми хочемо воювати за перемогу, а не за якісь гроші, чи там сидіти ждати, поки нас поміняють. Тому якщо ви не хочете, нема у вас настрою, то йдіть собі к *** ***, щоб ми на вас не розраховували, ми просто будемо знати, що вас нема, ми вже поділимось, кожен собі візьме сектор обстрілу, і ми будемо стояти без вас.

Бо що ви є, що вас нема, ви покійники, ви фактично покійники, з вас толку все одно немає з таким настроєм. Це ж не рибалка, що хочеш ловиш рибу, а не хочеш — то й ліг та поспав. Це робота серйозна».

Ми їм таке сказали, а вони зібралися, поговорили і вирішили йти. Але потім майже кожен з них підходить до мене і каже: «Друже “Сивий”», я б лишився, чесне слово, мені дуже незручно, соромно, але ж бачиш, мої хлопці всі йдуть. Тому мені теж доводиться йти з ними». Перших трьох я послухав, потиснув їм руку: мовляв, усе, бувайте здорові. А потім уже коли інші підходили й починали те говорити, то я вже не витримав, просто посилав.

Таке враження, що вони написали один і той самий текст і приходять, мені читають його. Кажу, хлопці, я все розумію, ідіть собі. Ну, і вони о четвертій годині ранку (зима, ніч довга, розвиднюється десь годині о восьмій) пішли. А ми залишилися. Ну, і нормально, трималися.

Війна — це така штука, де за 10 хвилин бою можна людину взнати набагато краще, ніж тут, роками спілкуючись. Перший-другий бій — і одразу зрозуміло, що то за людина. Були двоє хлоп’ят, вони коригувальники, військовики, вони були мобілізовані, але залишилися з нами. По-моєму, з 28-ї бригади, вони не з 93-ї були.


«Відчуття страху — це дуже правильна річ»

— Коли хтось каже, що він не боїться, він або бреше, або в нього не все в порядку з головою. Не може людина не боятися. Бог дав нам страх як реакцію на небезпеку, і від цього нікуди не дінешся. Важливо, чи ти зможеш перебороти свій страх і діяти акуратно й правильно.

Страх і паніка — це різні речі. Якщо ти піддаєшся паніці — все, ти покійник, ти труп. Бо коли людина панікує, вона чинить неправильно, а коли вона може опанувати свій страх, то робить те, що треба, а не те, що хочеться.

Ти можеш залізти в землю, закопатися й не вилазити. Але все одно тебе витягнуть звідти, навіть якщо ти залізеш у якийсь колодязь на глибину 6 м, прийдуть ці сепари, кинуть тобі зв’язку гранат — і тебе розмаже по цьому колодязю. Усе одно ти покійник. Навіть якщо тебе не знайдуть, ти все одно замерзнеш там чи помреш з голоду.

Восьмого січня був ближній бій, я не знаю навіть, скільки сепарів бігало по посадці, як комашні — стільки було. Нас попередив патруль, який пішою ходою обходив територію, вони по рації сказали, що в нас атака. Там буквально 20 м до посадки, і ті сепаратисти вже були у посадці. Я вискочив, там мав стояти у нас БРДМ, але я його відіслав за продуктами в Тоненьке, і транспорту в нас фактично не було на той момент. Коли почалася атака, там лежав перевернутий екскаватор, на міні підірвався, — то двоє наших хлопців лежало під ним, вели вогонь по посадці. А сама станція огороджена бетонним парканом — тоненький бетон, він прострілювався. Але прицільний вогонь вести по ворогу я не міг — наприклад, щоб лягти за фундаментний блок (там лежали фундаментні блоки). Якби я ліг за фундаментний блок, я міг би обстрілювати лише верхівки дерев, тому довелося стати на нього й стріляти з-за прикриття боксу. Той бокс — це щось таке, як металопрофіль, бляшанка звичайна, її автомат прошиває, як решето, навіть куля не затримується. Ну, але все одно чисто психологічне відчуття, що ти за чимсь сховався. І мені прийшлося стати на повен зріст, я навіть заліз на цей фундаментний блок (він 60 см заввишки) — і я вже вище паркана стою й веду вогонь.

Звичайно, сепари побачили, звідки я стріляю, і теж почали по мені стріляти. Я по рації дав команду до бою, бо зміна саме відпочивала. Хлопці почали вискакувати зі зброєю й займати позиції (у кожного була чітко визначена позиція, де він працює). А ми в цей час — хлопці під екскаватором і я з іншого боку — прикривали наших людей. І тут я помітив помах руки. Бо дуже видно було — місяць такий гарний світив і сніг. Хоч і в маскхалатах, але видно — тіні бігають. Ворога видно — і як він стріляє, і все інше. Усе як на долоні, це буквально 20—30 м, ближній бій. Я побачив помах руки — це, видно, хтось переповз через дорогу під парканом. Ну, і він піднявся й через паркан кинув гранату — вона прилетіла прямо до мене. Я не встиг зреагувати. Я гранату не бачив, побачив тільки, як хтось махнув рукою.


«Мене вивезли аж через чотири години після поранення»

— Ну, і порвало мені все, що нижче бронежилета. Мене кинуло вибуховою хвилею на рулони маскувальної сітки, якою ми накривали БРДМ. Упав на цю сітку — і відчуваю, як потекла кров, розумію, що мене сильно підірвало. Я починаю відповзати і продовжую вести вогонь, бо якщо вони через паркан перемахнуть, то вже все… Сказав по рації, що я поранений і скільки ще можу прикривати — не знаю, бо відчув, що сильно поранений, кров хлинула моментально. І там не тільки кров, це вже потім виявилося, що в мене був розірваний сечовик, тобто все решта теж потекло. Я подумав, що у мене прострелена пахова артерія. Добре, що голодний був, бо поранення в живіт на повний шлунок — це у 80 відсотків випадків летальний кінець.

Мене вивезли аж через чотири години після поранення, і то дякуючи тому, що наш командир Микола Коханівський з водієм прорвалися під обстрілом через посадку. Так і скінчилося моє перебування в аеропорту, а решта хлопців вийшли, по-моєму, 18 січня, тобто ще 10 днів без мене воювали. Я бачив фотографії з аеророзвідки — там нічого не залишилося, так «перекопали» цю гору. Вона була схожа на великий мурашник, там були діри, ходи, ми в них ховалися від обстрілів. Таке щось по типу окопів, навіть не окопи, а якісь глибокі щілини викопані... Ну, відбивалися як могли.

Чому нас вивели? Ну нема політичної волі в нашого керівництва воювати.

Чому здали взагалі аеропорт? Що, ми не могли його тримати? Могли. А якщо не могли, тоді я не розумію, для чого ми його стільки тримали і для чого стільки людей поклали там.

Зараз деякі ЗМІ пропагують таку думку, що «Україна може бути успішною без Донбасу і без Криму». Звичайно, може. І сам Київ теж може бути успішним. Людина теж може бути успішною без руки, без ноги… Але коли на руці щось вискочить, ми не кажемо: «Відрубайте мені руку», — а йдемо до лікаря й лікуємося. Звичайно, простіше за все сказати, що Україна і так буде успішною, і залишити ці території. Але чи буде без них держава повноцінною? Не думаю.



«Треба нагороджувати “За мужність” лише за те, що зайшов в аеропорт», — сержант «Батя»


Геннадій Бакунєвич, доброволець, обороняв Донецький аеропорт узимку в складі 90-го батальйону 81-ї бригади. Молодшого сержанта 2-ї роти називають «Батя» — за сміливість, турботу про ближнього й розсудливість. Геннадій розповідає про трагічні події січня 2015 року:

— Готувалися ми ще з житомирського полігону. Майже 70 відсотків з нас були добровольці. Усі були з «минулим»: по дві-три миротворчі місії, служба в різноманітних «спецназах» — люди бувалі. А інші 30 відсотків вчилися в них.

В основному нас готували до зачистки міст. Ясна річ, після Іловайська й Дебальцевого ми зрозуміли, що армія зупинилася. Було ясно, що єдине місце, куди нас можуть послати, — це Донецький аеропорт.


«Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону»

— У листопаді ми поїхали з Києва до Костянтинівки — половина техніки їхала сама, половину тягнули. Так якось доїхали до Костянтинівки, де нас поселили в покинуту психіатричну лікарню. Трохи обжилися.

Замполіт та комбат сказали, що нас чекає захід у Донецький аеропорт, але довго не могли визначитися з часом, коли ми зайдемо туди і яка буде обстановка.

— Ми як десантура думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах. Це не наше завдання, а піхоти. У десантних підрозділах практично немає прикриття артилерії й того, що потрібно для окопної війни. Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Геннадій Бакунєвич, сержант «Батя»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Звісно, ми працювали в будівлях, знаємо специфіку, але оборонна тактика, що застосовувалася в аеропорту, була незвична для нас. Коли ми зайшли, там були чітко сформовані сектори, вісім постів — кожен відповідає за свій сектор обстрілу.


«Командир сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”. Хто не хоче?»

— Перед виходом на аеропорт новий командир бригади сказав: «Хлопці, половина з вас — “двохсоті”, половина — “трьохсоті”. Хто не хоче, може вийти». Були такі, хто вийшов, вони поїхали в Піски, там трохи обстрілялися.

Не приховуватиму: ті, хто був мобілізований, за рік служби на бойові завдання так і не виходили. Тож ми сказали їм: «Хлопці, в тилу теж вистачає роботи, треба підвозити, охороняти».

Навіщо мені за спиною людина, щодо якої я не буду впевнений, чи вистачить у неї мужності вийти під відкритий вогонь, подавити його, щоб я зміг перебігти?

Коли ми зайшли в аеропорт, бої за нього вже завершувалися. Навіть кіровоградці, 3-й полк спецназу, які це починали, нам дзвонили й казали: «Коли ми зайшли, у нас були стіни і було літо. А у вас — ні того, ні іншого».

Таке враження, що потрапили в скажений вулик. Рикошети зверху, знизу, кулі свистять з усіх боків — з таких траєкторій, що ти не можеш зрозуміти, звідки взагалі ведеться вогонь, бо вони летять одночасно звідусіль.

В аеропорту було таке правило: ідеш на ротацію — боєкомплект із собою не забираєш. Й туди тягнеш якомога більше. Їжа та вода на другому плані, головне — більше патронів і гранат.

Аеропорт тримали 242 дні. Сорок два з них тримали наші хлопці з 90-го батальйону. Ми розуміли, що він надихає інші війська не здаватися.

Якось приїжджав заступник командира повітряно-десантних військ і сказав: «Ви — десантники-смертники. Коли ви йшли служити, ви це розуміли». Тобто нас закинули в тил ворога, ми маємо виконати своє завдання — і все. А відійдемо ми чи ні — то вже наша справа.

Тож загалом кожен знав, на що йшов, і був готовий. Звідси у підрозділі виникає братерство: доки живеш ти, живу я.

Чому мені потім стало гірко? Я вважаю, що людину, навіть якщо вона просто зайшла в аеропорт, як мінімум треба нагороджувати «За мужність». Ти розумієш, що ти йдеш у повне оточення, відходу немає, а тобі залишається єдине — тримати і помирати.


«Бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування»

— Я знаходився на четвертому посту — ми тримали прохід між старим і новим терміналом, прикривав пост «Ромео». Там у нас стояло три ДШК. Ми їх привезли, але не запускали в роботу, бо сепари нічого про них не знали: ми їх берегли на крайній випадок. Довгий час обходилися стріляниною з автоматів та кулеметів Калашникова. Під час серйозних атак нас прикривали мінометники, бо ми самі б їх не витримали.

Коли перед Новим роком я вийшов з аеропорту у відпустку, сказав комбату, що ми весь час чуємо розриви в підвалах. На той час там уже було наставлено багато розтяжок і мін. Найцікавіше — бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування. А їх усе продовжували ставити. Ми боялися лізти в той підвал, бо не знали, чи на своїй, чи на сепарській міні можемо підірватися.

Командири… Наш Кузьміних був в аеропорту при мені два або максимум три рази. Заїхав — швидко заскочив і поїхав. А коли він потрапив до аеропорту вдруге, його взяли в полон. Якщо оте командування не може скоригувати вогонь та не вилазить зі штабу…

Наш колишній комбат нам казав: «Те, що тут когось призначили ротними або взводними, — фігня. Коли ввійдете в бій, серед вас з’являться лідери, які візьмуть на себе відповідальність за певні рішення, — вони і стануть вашими командирами».


«Зв’язку не було, а “Правий сектор” не знав, що наш батальйон заходить»

— Зв’язок узагалі не був налагоджений. Ми налагодили зв’язок лише по телефону з «Правим сектором» та «Українським легіоном» тільки через певний час після того, як зайшли.

Я це можу виправдати тим, що армія розвалена, ми це розуміли. У нас були свої кулібіни, які налаштовували наші рації на «стрибку» хвилю (у нас є 80 рацій, які «стрибають» однаково, і сепари не можуть їх запеленгувати). Та ми ж не могли завезти їх «правосекам» або ще комусь. До того ж нас довго секретили — наш батальйон готували як подарунок Путіну чи що, тому до нас майже не приїздили волонтери і не могли нас забезпечити раціями.

Тож коли ми заходили в Піски (це база підходу — там ми чекали можливості проскочити в термінали), то потрапили під обстріл. Ми «посипались» з броні й почали вести бій. Потім нам кричать: «Зупиніться». Виявилося, що ми почали рубатися з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь.


«Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я»

— Міни ставили, щоб прикрити слабке місце, а після бою деякі просто про це забували. Якось під час бою я по рації кажу: пришліть «їжаків» (мінерів) на пост, у секторі слабина, нехай поставлять там розтяжки. «Їжаки» поставили, але почався бій — і вони побігли в інше місце. Бій пройшов, але не зрозуміло, чи підірвалися ті розтяжки, чи ні — для цього треба виходити туди і дивитися. А «їжаків» було небагато, на всі пости не встигали, і це виглядало так: прибігли, заскочили, поставили і втекли.

Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я. По мені стріляють з 20 м з РПГ, а я нічого не можу зробити у відповідь. Ми мали лише наказ не стріляти, а вони ж це розуміли — і підходили впритул.

Спершу ми терпіли, а потім уже іншого виходу не було, як відстрілюватися. Бачу ціль — стріляю на ураження, щоб ніхто не міг побігти й сказати ОБСЄ, що «вони по нас стріляють».

Ми взяли з собою їжу і боєприпаси на п’ять днів, як і належить десантникам, а пробули в аеропорту 18. А ще ж зайшли — і одразу поділилися їжею з тими, хто там був. Тож уже на третій-четвертий день не залишилося нічого. Довелося нишпорити по смітниках.


«Якщо ви продовж доби не прийдете, нам кінець»

— У нас не було жодного загиблого, бо спочатку зайшла перша рота. Наша ж друга рота її змінила. Я заходив 5 грудня — тоді перша рота пішла у відпустку, а ми тримали оборону. Ми також після цього поїхали на новорічні свята у відпустку.

Повернувся 11 січня, а вже 15-го був перший великий підрив — валили стіну. У той час там іще була наша перша рота.

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків. Уже чотири пости з 60 м розстріляли. Якщо ви продовж доби не прийдете — нам кінець».

Тут усі починають бігати й метушитися. З командування нікого немає, комбат залишався в Пісках або у Водяному. А йти нема кому — усі роз’їхалися на Новий рік. Починають визбирувати ці залишки. І так ми втрачаємо майже три доби. У цей же час комбат бере загін розвідки, снайперів — і вони намагаються їхати туди на допомогу. Вони йшли вночі, а тоді ще був сильний туман.

А 19 січня там відбувся ще один підрив.

І ось стоїть новий термінал, а поруч, за 20 м, — старий. Водії, з якими ми заїхали, жодного разу не ходили на термінал. Вони не знають, де «причалювати». Через туман хлопці промахуються і потрапляють у старий термінал. Виходять сепари, оточують їх із «шайтан-трубами» і кажуть: «Або ви здаєтеся, або ми зараз тут усіх палимо».

За рахунок того, що нас тоді не було в терміналі, наша друга рота залишилася жива. Третя рота загинула на марші. Сепари чули всі наші переговори, тож, коли третя рота пішла на допомогу, її просто накрили «градами» і мінометами.


«Танки поїхали прямо на протитанкові рови»

— Комбата з нами не було, і командування на себе взяв «Красота». Він зробив усе, що зміг. Але в нього були проблеми зі здоров’ям, і він потрапив у лікарню. Командування перебрав «Комісар», але він не військова людина.

Тоді командування — не знаю, хто саме, кажуть, що Муженко, — вирішує організувати танкову атаку, щоб «прорубати коридор». І ось танкова атака іде прямо на протитанкові рови — тобто туди, де танки пройти не можуть. Наші танкісти через ці танкові рови бачать термінал, бачать, як наші хлопці намагаються прорватися, але нічим допомогти не можуть.

Нам допоміг «Правий сектор» і «Український легіон». Вони почали атакувати позиції сепаратистів у Спартаку і монастирі, відволікли увагу на себе і дали хлопцям можливість хоч якось відходити.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Українські танки на підступах до аеропорту. Кадр з YouTube, відео Арама Степаняна


«Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?»

— Я потім уже поїхав у госпіталь, але хлопців з мого підрозділу поставили тримати метеовежу. Вони тримали її два тижні, а потім прийшла 72-а бригада. Їм надійшов наказ — і вони наступного дня її здали. А через деякий час приїжджає якийсь заступник командира і розпоряджається: «Ваше завдання — зайняти метеовежу».

Я тоді прямо запитав: «Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?» Бо коли я їхав у госпіталь, у строю залишалося 86 штурмовиків. Решту визбирували по амбулаторіях. Хлопці просто телефонували на мобільний і казали: «Приїдьте, заберіть, бо сказали, якщо до вечора не заберуть, ніхто тримати в амбулаторії не буде».

У лютому я лежав у госпіталі. У мене почалося запалення шлунка, кишечника, почалися проблеми з серцем. Туди залишалося тільки підвезти зброю, бо там був практично весь 90-й батальйон.


«На фронті нас почали називати 9-м легіоном»

— Ніхто нічого нам не пояснював. Наш ротний з позивним «Валет» став виконувати обов’язки командира частини. Він був з нами в терміналі. Він — один з тих офіцерів, яких я визнаю як офіцера.

Після того як ми вийшли, у 90-го батальйону командування взагалі не було. Хіба потім поставили завдання тримати метеовежу, Водяне. Тобто почали тикати по таких місцях. Довго ще тримали диспетчерську вежу. Потім у Водяному хлопців накрило. Вони вижили, але їх там посікло. Тож нас ставало все менше.

Я вже казав: якщо батальйон втратив хоча б третину, його потрібно відводити на переформування, міняти позивні. Але нас ніхто нікуди не відводить, починають затикати нашими хлопцями дірки. Тоді ж на фронті нас почали називати 9-м легіоном.


«Мені вручили грамоту»

— Я гадаю, що підполковник Кузьміних, позивний «Отаман», коли пішов за хлопцями, вчинив по-людськи правильно. Але я знаю, що його просто так відпустили з полону, як «подарунок» від Медведчука.

Я от по-людськи розмірковую: стільки полягло твоїх хлопців, які не отримали жодних нагород. А ти перший приходиш — і Порошенко тобі вручає орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Коли я їхав у відпустку, побачив таку картину: в усіх штабних — ордени Богдана Хмельницького, інші високі відзнаки. А кулеметника Бойка запитую: «Що тобі дали?» Відповідає: «А мені грамоту вручили».


«Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа»

— Стратегічно аеропорт не був настільки важливим. Він був важливим політично. І ми це розуміли.

Кіровоградський спецназ, який першим зайшов в аеропорт, перший узяв на себе відповідальність і сказав: «Це наше. Ми його здавати не будемо». Всупереч усім наказам вони прийняли рішення не здаватися.

А ми вже їх підтримали. Навіть комбат казав, що стратегічно аеропорт не має жодного значення, тому що з Пісок ми прострілювали всю територію аеропорту. Сам термінал нам не був потрібен. Але він був як Брестська фортеця, де ми стояли і не здавалися. З цієї позиції я вважаю, що ми правильно вчинили. Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт


Уже перед Новим роком там не було за чим ховатися. Там щось готувалося. Ми своє зробили вже. Я тоді сказав Кузьміних: «Не посилай більше туди людей. Ми вже все зробили». Сепаратисти ж сказали: «Ми будемо Новий рік в аеропорту святкувати». Наші хлопці вбрали ялинку. Мій пост був саме на охороні ялинки. І ми там відсвяткували Новий рік, Різдво і Старий Новий рік. Ми не здали позицій — сепарів там не було. Хоча й сказали, що будуть.

Цей аеропорт уже нікому не був потрібен.



«Операція з деблокування була сумбурною, накази не відповідали обстановці», — боєць «Багдад»


Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», двічі стояв на обороні Донецького аеропорту. Колишній миротворець добровільно пішов до військкомату, потрапив у збірний 90-й батальйон, який готували для заходу в аеропорт. «Багдад» розповідає про останні дні оборони Донецького летовища, а також висловлює власне бачення причин невдачі операції з порятунку кіборгів:

— Ми потрапили в аеропорт як раз у той момент, коли працювати було найбільш складно. Одночасно штурмували і старий, і новий термінали.

Заїхали ми зранку 29 листопада. У старому терміналі були інші підрозділи, але до вечора там уже практично не було кому обороняти. Ми евакуйовували бійців, виносили поранених і загиблих.

Вийшли 6 грудня. Потім нас замінила наша 2-га рота. Через якийсь час після їхнього заходу в аеропорт оголосили перемир’я, здається, були другі Мінські угоди. Перестрілки були, але таких штурмів, як раніше, не було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», у Костянтинівці перед виїздом у ДАП


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Операція з самого початку була приречена на провал»

— Шістнадцятого січня ми вдруге зайшли в аеропорт. Тоді ж, пізно ввечері, почалися активні дії з нашого боку. До цього хлопці з 80-ї і 93-ї бригад тримали оборону в розваленій диспетчерській вежі й у терміналі.

Нашим завданням було штурмувати церкву і монастир — укріпрайон бойовиків, щоб відтягнути на себе основні сили сепаратистів з термінала. Треба було його захопити, протриматися до ранку й чекати підкріп­лення.

Ця задача, може, і була реальна, але була максимально непідготовлена. Усе робилося швидко і сумбурно. Ми говорили вищому командуванню, що так робити не можна, бо хлопці, які були на диспетчерській вежі, бачили їхні позиції й казали, що так їх не взяти… Але солдату мало хто вірить, вони вважали за потрібне вчинити саме так.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Місце висадки біля 1-го посту нового термінала. Фото: Руслан Боровик


Нас було півроти — 40 чоловік. Ми мали чотири бойові машини, дві броне­машини без озброєння і два танки для прикриття. Планувалося, що наноситься артилерійський удар по церкві й монастирю, у тому числі з реактивних установок — «Смерч», «Ураган», «Град». І поки бойовики відступають, нас на бойових машинах мали б швидко підкинути до цих будівель і висадити під вогневим прикриттям танків.

Нам чотирма групами треба було взяти ці дві будівлі, зробити всередині зачистку і закріпитися. Бойовики, які знаходилися в терміналі, пішли б на нас, а інша група могла зайти туди й забрати поранених.

Але бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації. Взагалі-то, у нас мала бути окрема хвиля, але її не було. Бойовики нас чекали, в результаті ми навіть не дійшли до їхнього укріпрайону. Мабуть, добре, бо якщо б дійшли, нас би живими звідти не випустили. Як мінімум був би полон.

Танки піти далі не змогли — там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти — один боєць казав, що в нього було всього 40 снарядів. У іншого заклинило гармату, у третього башта нормально не поверталася. З трьох БМП нормально працювала лише одна. Тому операція з самого початку була приречена на провал.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на укріпрайон бойовиків (церкву і монастир) з позицій захисників ДАП. Фото: Руслан Боровик


Найголовніше, коли ми чекали сильного артилерійського удару, було лише кілька залпів, ми почули лише декілька вибухів.

Якби це було зроблено вчасно і всіма засобами, як і планувалося, тоді б, можливо, операція вдалася.

Наступного дня 80 чоловік, здається, з 6-ї роти 93-ї бригади, так само наскоком хотіли взяти позиції бойовиків. Їм вдалося просунутися трохи далі. Але в результаті всього за 45 хвилин половина їхньої роти стала «двохсотими» і «трьохсотими».

«На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери»

— Скажу вам чесно, командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було. Коли ми тільки прибули в термінал, зранку почався штурм. На той момент за головного був «Спартак», старший лейтенант 79-ї бригади. Не було ані майорів, ані підполковників, тим паче зі штабу. В основному там несли службу сержанти, які були старші на секторах і позиціях. З офіцерів із кожного підрозділу там були хіба що старший лейтенант, максимум капітан. На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ваня «Голівуд», сержант 2-го взводу 1-ї роти на бойовій позиції. Фото: Руслан Боровик


Після того як аеропорт був розбитий і наш батальйон був деморалізований, взводами і ротами керували сержанти й солдати. Лише «Біба» та «Красота» зуміли нас зібрати, організувати оборону й не пустити бойовиків далі аеропорту. Від Авдіївки до Мар’їнки зайняли позиції ми. От вони були компетентні — знали обстановку, знали людей, знали, як це все робиться. Зуміли налагодити зв’язок між підрозділами 91-ї бригади, «Правого сектору» та 11-го батальйону територіальної оборони.


«Ворог завжди був на крок попереду нас»

— Ворог завжди був на крок попереду нас. Ті задачі, які ставилися, були несвоєчасними. Вище командування дуже повільно реагувало на обставини. Багато офіцерів некомпетентні й не відповідають своїй посаді.

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити.

Я зробив висновки: керівництво не знало обстановки, розвідка не велася належним чином. Вони діяли, покладаючись на свій розсуд, інтуїцію й логіку, не слухаючи того, що ми їм передавали. А так робити не можна.

Крім того, бойовики знали практично про всі наші задачі. Під час перемир’я була заміна ротацій в аеропорту. Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті було втрачено декілька радіостанцій. Зазвичай у таких випадках зв’язок перепрошивають. Але цього не зробили, тому, ясна річ, вони все чули і практично скрізь нас чекали.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищений «Урал» на першому поверсі нового термінала ДАП. Фото: Руслан Боровик


Основні проблеми — зв’язок та неналежна артпідготовка

— Бувало, я сідаю в БМП, а механік-водій запитує: «Куди їхати?» Розумієте, не всім була поставлена конкретна задача. Перш ніж виконувати серйозні операції, кожен солдат мав знати свою задачу. Механіку сказали кудись ви­їхати, а куди — незрозуміло. Цього не повинно було бути.

Тим паче в той час там уже не були прості «сборища ополчєнцев» — були підрозділи морської піхоти; пізніше, у лютому, вони штурмували одну з наших позицій. Багато людей загинуло, зокрема з їхнього боку — усі були з «якорами».


Озброєння

— Із озброєнням в цілому в нас усе було в порядку. На початку не вистачало тепловізорів. Але волонтери забезпечили нас нічними «очами», коли ми заходили в термінал. Боєприпаси теж були. Інше питання, що не завжди їх можна було туди поставити. Привезли броню на МТЛБ, прив’язали догори, а зняти її звідти було проблематично. З верхніх поверхів одразу починали закидати гранатами. Окрім того, доставити її в саме приміщення теж було важко.

У таких підрозділів, як наш, має бути швидка мобільна бронетехніка, як БТР і БМП. У нас вони були, але зразка радянських часів. Вони довго стояли на консервації, не їздили, напевно, років 30. Звичайно, з ними були проблеми. Ті ж БТР, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Склад зброї і харчів на другому поверсі нового термінала. Фото: Руслан Боровик


«Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів»

— Ми заходили в аеропорт і виходили звідти по злітній смузі. Туди й назад пробивалися під обстрілами ПТУР і крупнокаліберних кулеметів. Але ніхто з бойовиків у мене не влучав, тому камера відносно ціла. Вона зі мною була і при штурмі «будинку з хрестом» (монастир неподалік від аеропорту. — Ред.), і навіть у госпіталі.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Фото: Руслан Боровик


Я не зовсім задоволений фотографіями, які зробив в аеропорту. Бо багато чого я міг сфотографувати краще. У перші три дні, коли ми приїхали, бойовики взяли старий термінал. Тоді ж почали закидати нас у новому терміналі з більшою силою.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руслан Боровик з котом, який жив із захисниками ДАП


Під час бою було багато цікавих моментів. Іноді я переривався і робив декілька кадрів. Пам’ятаю, під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину й дістав камеру — встиг зробити буквально один кадр. У цей час мене якраз помітив командир — зрозуміло, він мене ледь не ногами почав пинати. Тоді всі були на нервах. Бували моменти, камеру взагалі хотіли забрати й розбити, але я знаходив потрібні слова, і після цього мене залишали в спокої.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сапер Віталій «Борода» мінує підступи до посту. Фото: Руслан Боровик


Коли підрозділи 79-ї й 95-ї бригад поїхали і залишився тільки наш батальйон разом із 93-ю бригадою і 74-м розвідувальним батальйоном, офіцером був командир, який мене знав, — тож і мені вже було простіше. Але вже не було таких моментів, які хотілося знімати. Це зараз мене знають і до мене звикли, а на початку, коли бачили камеру такого розміру, — ставилися з острахом.

Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів. Навіть коли було затишшя, міг би більше фотографувати людей. Але й люди тоді були стомлені, цілодобово не спали... Не завжди про фотографію думалося. Іноді хочеться зробити знімок, а іноді думаєш — та ну його.


«Іноді доводилося сильно ризикувати, щоб зробити кадр»

— Іноді доводилось сильно ризикувати, щоб зробити кадр. На фото видно, що на металевих частинках прорізів вікон купа дірок, бо все летіло в нашу сторону. І щоб зробити фото, мені треба було просунути оптику всередину. Об’єктив блікує — а ми знали, що навпроти позиції двох снайперів з крупнокаліберною гвинтівкою. Але я висунувся, оглянувся, присів, подивився в об’єктив — не сподобався кадр. Потім пішов в іншу сторону. І так декілька разів.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Перед позиціями ворожих снайперів, вигляд на укріпрайон бойовиків (церква і монастир). Фото: Руслан Боровик


А після того, як зробив фото заходу сонця з боку Донецька, одразу почув дзенькіт куль, які відбивалися від стінок. Це було між першим і другим поверхом нового термінала, який добре прострілювався.

Тим не менш не завжди хотілося ризикувати, бо два рази пощастило, а третього разу може й не бути.


«Після другого вибуху мало хто залишився цілим»

— Бойовики вісім місяців намагалися взяти аеропорт штурмом. Коли вони зрозуміли, що в них це не вийде і вони несуть великі втрати, то вирішили його просто знищити, зрівняти із землею. Вони били з танків у ту ж диспетчерську вежу, у ті ж термінали… Але хлопці трималися до кінця, навіть після першого вибуху в них іще були боєприпаси і зброя, яка залишилася під завалами. Але після другого мало хто залишився цілим, щоб обороняти термінал.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Захід сонця в Донецькому аеропорту з боку Донецька. Фото: Руслан Боровик


Зараз ми відступили за аеропорт, ми бачимо його з наших позицій. У цілому, ми тримаємо ту ж територію, що й під час аеропорту, хіба що на декілька сотень метрів поодаль. Зараз сепаратисти зайняли руїни аеропорту, але тепер ми їх там довбаємо. Тому, можливо, стратегічного значення аеропорт не мав. То був скоріше принцип.

Бойовикам муляло те, що ми знаходимось поруч із Донецьком. Хоча літак вони все одно там посадити б не змогли, навіть якщо й мали би його, — злітна розбита і прострілюється нами.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Андрій «Сєвєр» у новому терміналі ДАП. Фото: Руслан Боровик


«Ігор допомагав пораненим до кінця, а потім його вбив “Моторола”»

— Мої товариші Андрій «Сєвєр» і Ігор Брановицький, коли підірвали аеропорт, допомагали пораненим. Андрій з простріляною ногою тягнув бійця з 80-ї бригади, а Ігор допомагав їм відійти з термінала до злітної смуги. Але далі він не пішов, хоча міг би, бо сам не був поранений. Він повернувся назад і діставав поранених з-під завалів, надавав їм першу допомогу. Усі дуже хотіли пити, але води нормальної, звичайно, не було. Ігор тоді ходив і довбав лід, щоб змочувати бійцям губи талою водою. Вони трималися до кінця, доки було чим відстрілюватися, доки було кому і чим воювати.

Хлопці в госпіталі мені розповідали, що вночі, перед тим як їх взяли в полон, помирало по п’ять чоловік — від втрати крові, від поранень, від переохолодження. Мого товариша Женю Яцину могли б урятувати, якби до них пробилася допомога. Він помер від переохолодження. У нього були перебиті ноги, з такими пораненнями можна було б врятувати, але...

Тож, коли Ігор повернувся, він також тримав оборону з тими, хто міг це зробити. Вони відстрілювалися й допомагали пораненим доти, доки їх не взяли в полон.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Ігор Брановицький після першої ротації в аеропорту. Загинув


Ігор був кулеметником, але на той момент він віддав кулемет товаришу, бо сам діставав бійців з-під завалів. Коли в полоні сепари запитали: «Хто стріляв?», хто з них був кулеметником, Ігор сказав, що він. За це його довго й страшно били. Як я дізнався від його мами, вони ще хотіли його поставити на коліна, але він не ставав. Вони стріляли травматичною зброєю йому по ногах. Коли віддали його тіло, у колінах були резинові кулі. Його катували, побили майже до смерті, а потім «Моторола» підійшов і зробив два постріли йому в голову.

Знаєте, що я вам скажу? Ігор знав, на що йде, розумів, що йому загрожує і чим це може закінчитися. Він знав, що як мінімум буде полон, знущання, а максимум — загибель, але не покинув поранених товаришів. Це, я вважаю, і є найвища людяність, героїзм і патріотизм.

Досі, на жаль, іще не всіх наших хлопців повернули з полону. Багато зниклих безвісти. У тому числі з нашого батальйону та з 93-ї, 80-ї бригад, які там були останні.



«Ми бачили у бінокль розп’яті тіла наших хлопців», — кіборг «Дім-Дім»


Боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади з позивним «Дім-Дім» розповідає про те, як у кросівках пішов захищати Україну, як разом із побратимами долав страх, як забирав тіла з поля бою, як сепаратисти-бойовики знущалися навіть над загиблими та навіщо було тримати Донецький аеропорт:

— До війська я потрапив після перепідготовки. Тоді ще ніхто не думав, що це підготовка до справжньої війни. Крим уже був окупований, і всі орієнтувалися саме на проведення визвольних дій на півострові, аж ніяк не боїв на Донбасі.

Через 10 діб, коли навчання завершилися, нам дали вибір: якщо хочете — залишайтеся, не хочете — можете йти по домівках. З понад тисячі бійців добровільно в армії лишилося чоловік триста. Півроку я служив водієм БТР-80 у складі 2-го батальйону 95-ї бригади. З ними воював у Слов’янську, Краматорську та Лисичанську.

Нам платили, як звичайним строковикам, — сім чи вісім гривень на день. Це практично нічого. Хоча ми розуміли, для чого нас тренували й нам казали: «Рєбята, по-любому щось буде, треба тренуватися». А потім ми поїхали в Донецьк.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць «Дім-Дім» (праворуч) із побратимом в Донецькому аеропорту


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Мій перший бронежилет мені купила однокласниця. Людина, з якою я не бачився 10 років, дізналася, де я, і допомогла мені. Коли призвався, десь тижні три ходив у кросівках; люди в туфлях ходили, у гумових шльопках. Пізніше видали берці — один більший, другий менший. Їх нашвидкуруч шили, ніхто не очікував, що різко потрібно буде стільки взуття. Ну, нічого, походив — у того поміряв, з тим помінялися.

На той час іще не було такого потужного волонтерського руху. На добу на вісім чоловік давали літр води. Хочеш — умивайся, хочеш — чисти зуби, хочеш — пий. Коли дощі йшли — збирали різними способами. Бувало, і з калюж пили, коли неможливо було підвезти.

Бувало, стоїш на блокпості, жара 40 °С, а буквально метрів за 300—400 — чудове озеро. Але там можуть бути сепари, а можуть і не бути — це лотерейка. І вже коли доходить до того, що плювати на все, ідеш через це поле, піднявши автомат, щоб свої не шмальнули, покупаєшся, а потім сидиш і думаєш: «На фіга я це робив? Так життям ризикував, щоб сполоснутися».


«Коли перестаєш боятися, що вб’ють, бій проходить без жодної подряпини»

— У Донецькому аеропорту я був на двох ротаціях вже у складі новоствореного 90-го окремого десантно-штурмового батальйону спеціального призначення. Я туди у вересні перевівся кулеметником ПКМ. Більшість особового складу тоді були свіжими призовниками, зовсім необстріляними, тому я та хлопці, які вже бували на Сході, вчили новачків усьому вже фактично в бою.

Першу ротацію, на початку осені, я провів у новому терміналі. Коли ми його тримали, можете уявити: сепари були на паркінгу, на третьому поверсі, у старому терміналі та навіть позаду — у зеленці. А наші тримали лише перший та другий поверхи. Більше того, їх диверсійні групи з’являлися й на наших поверхах, балконах, ганяли «рукавами». Тобто ми тоді мали прямий контакт, ти постійно їх бачиш і взаємодієш.

Служили зі мною різні люди, були такі, що відсиджувалися, але не можна їх корити за це, бо там було дійсно страшно. Мені теж, та я себе переломлював і робив те, що мав.

Були люди, що не могли себе змусити до дій, але їм просто потрібен був час. Ми давали їм добу, аби ті звикли, що в них стріляють, звикли до небезпеки. І через добу вони самі вставали і робили все, що від них вимагали.

Коли до нас на ротацію приїхали нові бійці, серед них був теперішній мій товариш. Я бачив, наскільки йому було важко та страшно, — він навіть голову не міг підняти. Але його страх себе виправдовував: проґавиш постріл на посту — і буде здано все. Він був кулеметником, тому я доручив заряджати йому патрони, бо так він міг відчувати себе в відносній безпеці, допоки страх не пройде. І на диво, так швидко, як він, більше ніхто не заряджав. Хвилина-півтори — і «цинку» на 200 патронів немає.

Я вирішив йому допомогти: змусив пробігти десять разів від штабу до позиції. Я розумів, що це небезпечно, але інакше він би ніяк не зміг пересилити свій страх і не зміг би захистити навіть себе. Тепер ця людина знаходиться у найгарячіших точках передової.

Якщо хочеш жити, починаєш усьому вчитися на ходу. Після першого обстрілу навіть окопи рити починаєш правильно, не по коліно, а такі, що можна, сидячи на коні, стріляти з них.

Мені страшно до того моменту, поки я себе жалію. Проте я пересилюю себе тим, що краще загину героєм, аніж боягузом. Коли ти перестаєш боятися, що тебе вб’ють, бій проходить без жодної подряпини.

Так я рік воював, без жодної подряпини. Проте цього разу у мене було передчуття, я знав, що мало щось статися. Хлопцям сказав, що до дембеля не дослужуся. Мене поранили під час другої ротації, 18 січня, на диспетчерській вежі.


«Коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це справжня движуха»

— Почалось усе з того, що наша група з п’ятьох чоловік мала з тилу прикривати відхід 93-ї бригади, що йшла на штурм «дому з хрестом», у якому закріпилися сепари. Проте коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це зовсім не тил, там справжня движуха. На той час 93-я бригада вже потрапила в засідку, сепари їх чекали і влаштували хлопцям справжнє пекло. Їх тоді просто «кинули».

Коли хлопцям на допомогу йшли наші танки — хоп, а там рів протитанковий. Тобто під час так званого перемир’я, коли до аеропорту навіть півмішка піску не привезли і нам доводилось укріплюватися сміттям, сепаратисти переганяли техніку й окопувалися п’ятиметровими ровами.

Я взагалі сухпайками укріплював свій пост. Це дуже гарний будматеріал, особливо коли нема чим укріплювати барикади. Замерзла банка чудово захищала.

І пацани відступали. А куди їм іти? Звичайно, відступали до вежі. Коли ми приїхали туди, то побачили купу «трьохсотих», від роти практично нічого не залишилося, поранений був навіть командир. Ми майже всіх завантажили на один БТР — можете уявити, скільки їх там дійшло після бою.

Декілька чоловік, які більш-менш вціліли, не встигли у всій цій метушні влізти на БТР і залишилися з нами. І слава Богу, що вони не поїхали, без них узагалі була би жесть. Нас п’ять чоловік, ми фактично на передовій, і в нас не вистачає людей, щоб навіть усі пости обставити. До того ж ми не знали периметра, не могли орієнтуватися в темряві. Нас просили протриматися до ранку, казали, надішлють підмогу. Потім сказали, що техніка не може проїхати, бо все обстрілюється.


«Я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою»

— Коли слідкував за територією, побачив через тепловізор два тіла в полі. Якщо чоловік мертвий, він білого кольору, живий — жовтого. Не рухаються, але й не мертві, бо дух виходить. Я розумію, що хлопці поранені, їх треба забрати. Інакше до ранку не доживуть або ще гірше — їх заберуть сепари й за тіла вимагатимуть гроші. І це найслабше, що вони можуть зробити.

З голови не виходить одна картинка. Коли ми з 93-ю бригадою зайшли, відбили старий термінал, то, спостерігаючи, побачили в бінокль за метрів 500—600 від позиції розіп’яті тіла наших солдатів. Пацани дивилися в бінокль і впізнавали своїх побратимів, називаючи по іменам: от Саня, там той, там той. Найжахливіше було те, що ми не могли піти і зняти їх.

Після всього побаченого я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою. Загинути не настільки страшно, як те, що над тобою будуть глумитися. Тому врешті-решт за пораненими вирішили вийти я та мій друг «Вась-Вась». Але пройшли ми недалеко, на нас чекала засада. Пролунала автоматна черга, але я, як то кажуть, у сорочці народився — кулі влучили в ногу, перебили кістку. І я лежав, і Васька лежав, він почав відбиватися.

Я вже не бачив, але відчував, що все летіло в ногу. Я нею прикрився, бо черги продовжувалися. Пізніше поряд вибухнула граната, полетіли осколки, але то вже крапля в морі. Коли трохи стихло, «Вась-Вась» узяв мене за шкибарки та почав відтягувати до вежі. Секунд на 10 я від болю втратив свідомість і відкрив очі, коли мене вже затягнули.

Як людина, яка вже провоювала рік, я прекрасно знав, що сепари влаштовують засади, що можуть гранату підкласти під труп. Але не піти туди, не витягнути хлопців…


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Боєць «Дім-Дім» під час лікування у госпіталі


Лише встигли перев’язати ногу джгутом, вкололи знеболювальне, почалася атака. Найстрашніше — коли ти лежиш поранений, тобі боляче і ти нічим допомогти не можеш. Лежиш, стискаєш у руці гранату і лише чекаєш, хто зайде перший — свої чи сепари. У такій ситуації немає часу на роздуми. От зараз лежиш, думаєш: «Ну потрапив би в полон, ну викупили б, вибрався б якимсь чином». А тоді ти про це не думаєш, краще «бах» — і все.

Десять годин я тоді пролежав на вежі поранений, а потім мене разом із хлопцями з 93-ї бригади завезли в Селідово. Холодно було, не міг навіть ворухнути ногою, а коли зняли берці, побачили, що вона вже синя, почала відмерзати. Думав, відріжуть, бо зовсім її не відчував. П’ятнадцять сантиметрів кістки було роздроблено, гомілка розірвана. Але лікарі все ж «склали пазл», пощастило. Того ж вечора мені поставили апарат Єлізарова і на гвинтокрилі евакуювали до Харкова на операцію. А вже за кілька днів перевели до київського госпіталю.

Дуже багато моїх друзів тоді в полон потрапило. Хорошого товариша Ігоря Брановицького застрелили в голову просто за те, що він кулеметник. За те, що він не захотів танцювати під їхню дудку, не захотів говорити те, що вони хотіли почути.

Чи був сенс тримати аеропорт? Бачте, на все є сенс. Кожен сантиметр землі тримати є сенс. Навіть якщо на нашій, донецькій землі стоїть, вибачте, туалет вуличний, навіть його треба тримати, бо то наша земля!


«Героїчні вчинки — звичайна річ на передовій»

— На передовій кожну секунду людина робить якийсь подвиг. Навіть не замислюєшся над цим, просто робиш те, що треба.

Люди йшли в аеропорт, коли він уже був оточений, коли залишався один пост, купа «трьохсотих», коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, у саме його ядро. А що робити, як треба було йти?

Деякі пропонували його знести, підірвати — і все, аби сепаратистам не дістався, та це було б зробити непросто. Аби завалити перший поверх, було закладено близько чотирьох тон тротилу. І після вибуху завалилася лише підлога, а сам аеропорт стояв. І ми стояли.

Там не було людей, якими б я не пишався. Кожен із тих, з ким я служив, для мене герої. Декого з цих людей уже нема серед живих, дехто й досі в полоні, хтось уже вдома з сім’єю, а багато хто й досі на передовій. Проте кожного дня вони робили і роблять учинки, які змушують ними пишатися. Але героїчні вчинки — звичайна річ на передовій.

Я звичайний солдат і виконував свою роботу, а офіцери виконували свою. Я довіряв їм своє життя, бо вони були компетентними людьми. Звичайно, був час, коли вони, як у 1945 році, не рахували людей. Але потім усе змінилося, берегли нас, не давали навіть злітною смугою пересуватися. Однак якщо давали команду, то її треба було виконувати, якою б вона не була, бо інакше навіщо ми туди приїхали?

Я дуже пишаюся командиром взводу «Халком», він майже всіх вивів з аеропорту під обстрілами. Він узяв усе під свій контроль, коли там усе було вже зруйновано, пішло під землю. Коли люди були деморалізовані, розкидані по території, довкола були лише брухт, каміння та пилюка, звідусюди лунали крики і навіть жоден офіцер не показувався, з ями вискочив «Халк» з ПМ (пістолет Макарова. — Ред.) і почав усіх вишиковувати, саме тоді всі зібралися, заспокоїлися й знову стали одним цілим.

Пишаюся своїм старшиною, Толіком «Спартанцем», який потрапив у полон, бо коли всі пішли, він відбивався до останнього, прикриваючи відхід, а сам залишився з важкими «трьохсотими». І другом своїм пишаюся, який спочатку голову підняти боявся, але пересилив свій страх і досі воює на «передку».

От Васька — людина, з якою ми з першого дня воюємо. Коли був вибір, він так само, як я, лишився. Коли ще ніхто не вимагав, коли всі тікали. У нас і позивні такі, бо ми два дуже близькі друзі — кулеметник «Дім-Дім» і снайпер «Вась-Вась».

Коли я був уже в госпіталі, мені приходить така вісточка, що «Вась-Вась» вже три дні вважається зниклим безвісти. Під час виходу з вежі він зник, чи в полоні, чи помер — жодних відомостей. Було так важко, наче брата втратив. І коли я його вже подумки поховав, оплакав, він з’являється! Згодом з’ясувалося, що під час відходу був густий туман, він відбився й загубив групу.

Чотири дні чувак бродив полями. Чотири рази виходив на злітну смугу, контрольовану сепарами. Каже: «Ходжу-ходжу, йду. Блін, аеропорт! Куди йти?!» У тил до них зайшов, знайшов якісь склади. І при цьому каже: «При мені тільки чотири “ріжки”». Автомат утопив десь». Так він бродив, поки не прибився до 79-ї бригади з їхніми «трьохсотими», і вийшов, відвоювавши разом іще добу.


«Мені сняться мої хлопці»

— У принципі, всі, хто хотів піти в армію, вже пішли. Зараз лишився невеличкий відсоток тих людей, які ще не відвоювали, але дійсно хочуть. Ловити людей — це неправильно. Не хоче — не треба, йому потім із цим жити. Хтось скаже: «Та пофіг, ну і буду з цим жити». Я би не зміг.

І якщо завтра в Житомирі до мене прийдуть додому та скажуть: «У нас буде ЖНР», — чи що там уже вони придумають, я просто цього не переживу.

Пам’ятаю, була зима, сидимо зі знайомим. І він мені каже: «Збирай речі. Якщо вони підуть далі, я тебе кудись вивезу, у мене родичі в Закарпатті, сидітимеш там». А я кажу: «Знаєш, Жень, я от з цією сумкою до тебе в Широкине приїду».

Там і тут — зовсім різні світи. Люди настільки не переймаються... Приїхав у Житомир, люди спокійно ходять по магазинах, а ти від кожного з них чекаєш ножа в ребро, головою крутиш навколо осі. От зараз ця жінка з сумочкою, яка прогулюється в міні-спідниці, дістане «калаша» і почне по тобі… Це тяжко. Але потім якось так із часом розумієш, що там війна, а тут мир…

Про війну я намагаюся не говорити навіть із рідними, не те що з друзями, бо найбільше нервую я. Коли людину не цікавить, де ти, що ти, а питають: «Ти багато вбив?», «А скільки ти людей вбив?»

Може, хтось розповідає, є такі, що хваляться, але для мене це вічна травма. Я не хочу про це говорити. Ніколи.

Інколи ще питають: «А тобі не сняться вони?» Я скажу так: мені сняться мої хлопці. Мені сняться мої друзі, яких немає вже тут. Реально сняться. Буває, що з ними спілкуюся.

Більше ніхто мені не сниться. Я не хочу про це розповідати. Я кулеметник. Я не рахую.

Ви знаєте, я дуже захоплююсь творчістю Шевчука — «ДДТ». Вважаю його достойною людиною, яка завжди підтримує Україну і виступає проти цих деенерів. У нього є пісня з такими словами:


«Вопрос “Зачем и почему?” оставим без внимания.

Мудрец сказал: “Господь дает по силам испытания”.

Пускай мы стали пьющими моральными калеками,

А все же, брат, не гнидами, а все же человеками».


Головне — лишатися людиною. Це все не забудеться ніколи, звичайно. Те, що ти прожив, пережив, — це вже твій тягар.

Ті люди, які цим вихваляються, насправді ніде не були, вони нічого не бачили, бо цим не можна вихвалятися.



«Бій тривав вісім годин. На нас ішли 10 танків і піхота», — полковник «Німець»


Полковник Павло Свадовський із позивним «Німець» взимку виконував обов’язки начальника штабу зведеного загону Повітряних сил ЗСУ, який стримував наступ бойовиків у районі Донецького аеропорту, поблизу селища Спартак. Він розповів Радіо Свобода про те, як військово­службовцям довелося виконувати незвичні бойові завдання — відбивати танкові атаки, стримувати просування диверсійних підрозділів та брати у полон бойовиків:

— Наш загін зайшов на позицію, зай­няв оборону та приступив до виконання бойових завдань 16 грудня 2014 року ввечері. Це була третя каденція повітряних військ на позиції північніше селища Спартак на загальній лінії фронту. Основні зусилля підрозділу були зосереджені на зриві спроб противника захопити позиції та здійснити прорив у напрямку населених пунктів Авдіївка, Ясинувата, Опитне, Водяне, Піски.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Полковник Повітряних сил ЗСУ Павло Свадовський із позивним «Німець»


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Моє особисте рішення піти в зону АТО народилося набагато раніше. Я був на командному пункті, коли перекидали техніку в Крим, і знав, як це відбулося. Тож події березня 2014 року на мене особисто дуже вплинули. Коли я почув, що створюється бойовий загін, то написав відповідний рапорт, який командування розглянуло позитивно.

Особовий склад зведеного загону повітряних сил — це фахівці різних спеціальностей: авіаційні інженери, техніки, зв’язківці, спеціалісти радіотехнічних та зенітно-ракетних військ. Під час навчання військовослужбовці проходили реальну військову підготовку та тактику загальновійськового бою, але практики, крім стрільби з особистої зброї, у нас не було.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на диспетчерську вежу аеропорту з українських позицій поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський


Утім, командир загону поставив завдання, щоб кожен боєць навчився стріляти з усієї штатної зброї, яка є на озброєнні загону. А це й зенітні установки ЗУ-23-2, і протитанковий ракетний комплекс «Фагот», і кулемети різного каліб­ру, і гранатомети різних модифікацій.

Під час перебування на фронті ми навіть сформували екіпаж танка Т-64Б: командир екіпажу — офіцер-зенітник полковник Кулініч (позивний «Жора»), механік-водій — підполковник Мартинюк (позивний «Механік), навідник-зв’язківець — прапорщик Панчук (позивний «Боцман»). Я вам скажу, що у тих умовах вчишся всьому дуже швидко.


«Перемир’я сепаратисти почали порушувати майже одразу»

— З дев’ятого грудня 2014 року на фронті було так зване перемир’я, якого, звісно, ми дотримувались, а противник — ні. Майже кожен день нас «поливали» зі стрілецької зброї, гранатометів АГС-17 та мінометів калібру 82 мм. Ми зі свого боку вогонь у відповідь не вели, відкривали вогонь на ураження, коли противник наближався до наших позицій ближче ніж на 150 м. Наше головне завдання було не допустити прориву оборони на нашій ділянці території.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Зенітні установки ЗУ-23-2, які були на озброєнні загону полковника «Німця». Фото: полковник Павло Свадовський


Дякуючи волонтерам у нас були тепловізори, але ми мали ще навчитися ними користуватися. Зразу важкувато було розпізнати, чи це люди, чи це звірі, яка відстань до цілі. Хтось удосконалював свої навички, а хтось вчився з нуля.

Противник активізувався після Різдва — почалися обстріли позицій із важкого озброєння. Спочатку, коли було по 56—60 попадань на позицію, ми думали, що це багато. Але потім їх стало 600—700, цього навіть по телебаченню не говорили. Одного разу нас 1200 разів «накривало»!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Укріплення на українських позиціях поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Машина, посічена осколками внаслідок обстрілу. Фото: полковник Павло Свадовський


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Українські позиції після обстрілу поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський


«Бій 22 січня тривав вісім годин»

— Дуже серйозний бій був 22 січня, коли наш загін потрапив в оточення. З нами тоді були бійці однієї з аеромобільних бригад. Один з напрямків оборони очолив командир нашого загону полковник Туринський із позивним «Граф».

Проти нас розгорнули і бронетанкову групу, і піхоту, і артилерію. Це був ближній бій, і того дня ми втратили хороших та порядних людей. Він розпочався о 10:20, а закінчився десь о 18:40. Ми тоді знищили три бронетранспортери, три бойових машини піхоти, один броньований тягач, сім вантажівок «Урал» та одну вантажівку «Краз». Усі вантажівки російської збірки. Також захопили чотири гармати «Рапіра», одну з яких пізніше налагодили та вели з неї вогонь. Зокрема, 1 лютого знищили з неї бронетранспортер.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищена техніка ворога. Фото: полковник Павло Свадовський


Двадцять другого січня ми також захопили в полон бойовиків з підрозділу «Первая славянская бригада». А через кілька днів десантники під командуванням комбата з позивним «Один-Дев’ять» захопили бойовиків з батальйону «Восток». Вони підтвердили, що проти нас воювали, зокрема, і кадирівці. Раніше ми чули вигуки «Аллах акбар».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Знищення ворожого танка на злітній смузі протитанковим гранатометом. Кадр з YouTube. Відео: Арам Степанян


Треба сказати, що десантники оцінили нашу роботу. Після цього бою до нас приїхали спецпризначенці, і, проходячи повз групи десантників, я почув, як один питає другого: «Це хто до нас приїхав?» Другий каже: «Спецназ». А перший йому: «Це спецназ? Це ти ще спецназ повітряних сил не бачив!»

Особисто для мене це найвища оцінка, бо десантники відзначили, що й бійці повітряних сил чогось варті у загальновійськовому бою.

Ми безпосередньо знищили у старому терміналі від 6 до 8 вогневих точок противника, пошкодили кілька танків, зокрема два з них під час бою 22 січня. Тоді проти нас з боку Спартака та старого термінала Донецького аеропорту пішли щонайменше 10 танків, які вели вогонь безпосередньо по наших позиціях.


«Я втратив кілька років життя, коли група розвідників потрапила в засідку»

— Командиру і мені, його першому заступнику, доводилося відповідати не лише за виконання бойового завдання, але й зробити все можливе, щоб зберегти особовий склад. На жаль, на 100 % це зробити не вдалося.

Під час одного з боїв ми втратили двох військовослужбовців: майора Василя Петренка та солдата Дениса Поповича. Хай земля їм буде пухом. Вічна слава героям!

Двадцять два військовослужбовці отримали поранення. Половина з них відмовилася залишати позиції і виконувла завдання до ротації.

Одного разу мене покарав командир, бо я замість відпочинку перевіряв пости. Таке виховання було закладено і в школі, і в усіх військових навчальних закладах. Я думав, що краще я не відпочину, але зроблю все, щоб особовий склад залишився живим.

У нас були люди з різних регіонів України, зокрема були місцеві — з Горлівки, з Красного Луча, з Луганська. Хлопці — молодці, виконували всі завдання.

Був, щоправда, один момент, коли під час перемир’я проходив по залізниці потяг, і ми побачили, що везуть прикриті установки «град». І відбулася дискусія, чи треба стріляти. Один з офіцерів сказав: «Як можна? У мене батько там, на тій території». Але коли після Різдва почалися бойові дії, вже ніхто не сумнівався. Такий факт мав місце, тому що це життя і його не вдасться переписати.


«Значення аеропорту було перш за все виховним»

— Мені довелося багато часу служити на аеродромах наших повітряних сил, і я є фахівцем у цій галузі. Думаю, що в ситуації, яка склалася, про перельоти чи посадки літаків у Донецькому аеропорту не йшлося. Навіть не можу сказати, чи був аеропорт потрібний для політичних якихось цілей.

Очевидно, що захист аеропорту відіграв велику морально-психологічну роль. Він був важливим передусім для всіх військових, які його обороняли.

Тепер захист Донецького аеропорту є виховним, патріотичним прикладом для військовослужбовців, для молодого покоління, для усього народу України. Захист аеропорту має таке ж значення, яке мала оборона Брестської фортеці.

У військовому плані, якщо порівняти наші втрати безпосередньо в аеропорту та втрати, яких зазнав противник під час атак, то це велика різниця. Ворог втратив більше на кілька порядків — і техніки, і особового складу.

Аеропорт відіграв свою роль, і сенсу обороняти його далі вже не було. Як сказали у фільмі: «Люди витримали, не витримав бетон».

Навіть після того, як українські військові відступили з термінала, інтенсивність атак на наші позиції не впала. Наприклад, 2 лютого нас дуже серйозно обстріляли — більше тисячі снарядів упало.


Мені не соромно дивитися в очі своїм рідним і товаришам

— Я відправляв людей у бій і розумів, що вони можуть не повернутися. Я пам’ятаю, як командир нашого танка — зараз він полковник, — підбігає і каже: «“Німець”, уточни завдання». Це під зливою куль, під вибухами. І я дивлюся йому в очі, і у мене з’являється думка, що він може не повернутися, адже на нашій позиції тоді гинули цілі екіпажі в танках. Але вони відправилися на завдання, відпрацювали чудово і повернулися.

Я дякую Богу, що повернувся живим і здоровим. Не соромно мені дивитися в очі своїм командирам, викладачам, батькам і близьким, сім’ї, підлеглим.

Взагалі я вдячний Богові, що на фронті мені пощастило виконувати завдання під керівництвом мого командира полковника Олександра Турінського. Це командир і людина з великої літери. Крім того, вдячний усьому колективу загону. Це справжні бійці, справжні патріоти України, в їхніх грудях б’ються серця незламних з силою нескорених.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Дитячі малюнки для вояків. Фото: полковник Павло Свадовський


Навіть не знаю, кого хтілось би відзначити, але на думку одразу приходять бійці загону: «Механік», «Жора», «Ліберієць», «Філін», «Санич», «Яцик», «Кацап», «Добрий», «Халк», «Фаза», «Стрєлок», «Антаріо», «Дєд», «Стах», «Барс», «Боцман», «Абрек», «Укроп», «Форум», «Клім» та ін. Усіх не перерахуєш, бо весь загін, усі бійці варті, щоб їх згадали. Вони справжні герої.

У мене спочатку не було бажання повертатися на фронт. Думав: «Повернувся живим, і добре». А зараз відчуваю, що, можливо, повернуся. Треба обстежитися, бо дуже голова болить і трохи впав зір. Мабуть, через нерви.

Коли їхав додому, я думав, як відповідати, коли мене запитає, наприклад, син: «Тату, а ти вбивав?» Пригадував наші історії, як ветерана Другої світової війни онук питає: «А ти людей вбивав?», а той відповідає: «Я не людей убивав, а фашистів». Але такого питання не було.

Я є людиною віруючою і кожного разу, коли йду до церкви, прошу Бога простити мене, солдата.

І я вдячний долі, що на війні познайомився зі справжніми воїнами. Мені довелося брати участь у боях пліч-о-пліч з відважними бійцями високомобільних десантних та механізованих військ. На війні я знайшов багато друзів, справжніх чоловіків, побратимів. Це дружба назавжди.



«Найжорстокіше в полоні було, коли поламаного доламували», — боєць 80-ї бригади


Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади, обороняв Донецький аеропорт в момент його підриву сепаратистами, потрапив у полон і провів там 197 днів. Він розповідає про ставлення бойовиків до заручників:

— У Донецькому аеропорту я був два тижні в січні 2015 року. З самого початку точилися запеклі бої, а потім нас підірвали. Перший вибух пережили, а от другий уже пережили не всі. Десять годин я пролежав під завалами, до мене ніхто не міг підлізти, і я не міг звільнитися. Було затиснуте все — голова, торс, руки. Врятували каска, бронежилет і думки про близьких. Це був один із тих моментів, коли я хотів покінчити з життям. Тоді все моє життя промайнуло перед очима. З-під завалів вдалося вибратись дивом. Не знаю як, але виліз.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Двадцять першого січня я потрапив у полон. Нас взяли з «трьохсотими» 14 чоловік. Закидали поломаних, побитих в «урал» і погнали. Довго возили: спочатку до «Гіві» повезли, до Захарченка, а потім у підвал до «Мотороли». Після підвалу — в захоплене Донецьке СБУ.


«Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали»

— Коли привезли до «Гіві», соком напоїли, щоб показати, який він добрий. Потім воду пили лише з крану. Більш-менш перев’язали «трьохсотих» і повезли до Захарченка. Нам укотре розповіли, хто ми є, поставили на коліна і знову перепитували, хто є хто. Забрали наші жетони.

Однак справжній кошмар почався, коли ми потрапили до «Мотороли». Там нас тримали в підвалі з 11-ї ранку до восьмої вечора. Коли били, то пропонували переходити на їхній бік. Але це було «для приколу», щоб зламати людей, щоб свій стріляв у свого. Це в них така форма морального тиску. Там і російські найманці були, кадирівці, найжорстокіші, і місцеві донецькі.

Били всім, що потрапляло під руки: трубами, табуретками, ніжками від столів — чим тільки не били. Били скрізь — по голові, по всьому тілу, у пах. Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали. Взяли гарячу праску — руку до стіни, попрасували праскою, щоб трішки пошкварчало. Але я біль не відчував уже, бо найжорстокіше було, коли поламаного доламували. Це словами не передати.

Мене ж поламало під завалами спочатку, ребра вже були поламані. І там доправили ще. Там просто били… Одних заводили і били. Виводили. Заводили других, третіх. І так весь день. Після 10 годин побоїв принесли каструльку супу, але їсти нам уже не хотілося.

А як вони можуть поводитися з військовополоненими, які не давали їм жити майже рік, коли вони всі ноги стерли біля того аеропорту?! Як вони можуть поводитися? Якщо чесно, мені тоді вже було все одно, що буде. Але я тримався, бо пообіцяв рідним, що повернуся.


«Російський журналіст запитував, як я ставлюся до того, що влада нас кинула»

— Потім перевезли в СБУ і там уже оформили. Повели до санчастини, надали допомогу, кому треба було, бо після підвалу було знову багато поламаних.

Нас помістили в камеру — колишній есбеушний архів у підвалі. Там були металеві шестиярусні полиці, на які раніше складали папки з документами, справами, — на них ми й спали. У санітарній частині нас перевдягнули, бо наша форма згоріла. Кому що дісталося: комусь жіноче пальто, комусь щось інше, — добре, що спідниць не роздавали.

Ми там у підвалі без вікон провели тиждень чи два. Двічі на день приносили їсти — кашу чи суп. Те, що залишалося на кухні, те й давали.

Уже в СБУ слідкували, щоб дуже не били полонених, бо нас «світили» на російському телебаченні. А перед приїздом журналістів старалися, щоб не було на нас синців. Пам’ятаю, як російський журналіст запитував у мене, як я ставлюся до того, що влада нас кинула. Я відповів, що не можу про це судити, бо вже стільки часу не читав новини.


«Казали, що ми — раби з України»

— Коли перевели у загальну камеру, там уже сиділи бійці ЗСУ, цивільні жителі. Усього нас було 44 чоловіки. Там нас постійно виводили на роботу — прибирання в місті, у комендатурах. Казали, що ми — «раби з України». Ми пересилювали себе, щоб не відповідати, бо то було б останнє, що б ми зробили.

Усе залежало від конвоїрів. Бувало, нап’ються — чудять. Намагалися нас усіляко морально ламати. Трохи легше стало лише в останні два місяці, коли їх замінили, але раз на раз не приходилося. Одні з розумінням ставилися: полонений, то й полонений. Інші — знущалися.

Приходили слідчі й давали телефон подзвонити рідним. Потім телефон тримали в підвалі — пару чоловік на день могли додому дзвонити, щоб родичі знали, що живі, поки не вбили.

Інколи ми слухали «Радіо 24», але вони його часто глушили. У камері дозволяли радіо, книжки дозволяли, газети, але які там газети — «Малоросія» — повна маячня.

Через місяць почали пускати волонтерів. Вони привозили медикаменти, воду, продукти, інколи посилки з дому передавали, але воно все одно до нас не доходило.


«Я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі»

— Я сподівався, що повернуся додому, знав, що там ніхто про мене не забуває. Також рятувала віра. Ми разом збиралися й молилися — ставало легше на душі.

Але був один момент, коли моя віра ослабла: ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик у рясі з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові — можливо, думав, що так нам гріхи відпустить, казав, що ми не люди.

На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім повернувся з металевим хрестом і продовжував бити. Я такого священика хіба у фільмах жахів бачив. З часом я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі. І все стало по своїх місцях, стало спокійніше. Я постійно відчував Божу підтримку. Коли на душі погано, помолишся — і відпускає. Стає легше.

Молився кожного дня, але лише перед сном, бо тільки тоді був час. Там, у камері, з нами сидів священик, скоріш за все, волонтер-капелан. Ми зробили куточок: повісили на стіні ікони, тумбочку застелили рушником, поставили хрест, свічки.

Були й такі, що сповідувалися, я — ні, бо сповідь у загальній камері — те саме, що сходити до слідчого і йому посповідатися. Надто багато вух.

Тим більше що серед нас у камері були стукачі («шестьорки») — спочатку ніхто не зрозумів, де, хто і як. Як казав слідчий: «Заробляйте бали, щоб швидше попасти в обмін». Пару чоловік так і заробляли. Мабуть, заробляють і досі.

Я намагаюся про все це не згадувати, але так не виходить, постійно чіпляються якісь спогади. Хвилююся за пацанів, які лишилися в Донецьку, я-то вийшов, а вони — там. Тепер чекаю, коли знову обмін буде.

Я не знаю, як відбувався відбір на обмін, чому обрали мене. Ми були на роботах, вони приїхали, назвали прізвища і повезли. Ніхто нічого наперед не казав.


«Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет»

— Коли прийшла повістка, я одразу пішов. Бо йшли молоді пацани по 18—20 років. Ішли ті, хто навіть не служив, а я що, мав сидіти й дивитися, як вони там помирають?

Нам бойовики постійно говорили, що ми зомбовані. Але мене не переконати, що чорне є білим, а біле — чорним. Казали: «Ідете проти свого народу». Але в нас було інше завдання, ми йшли в Донецьк не вбивати донеччан, і навіть не через те, що там повстало населення. Для цього СБУ є. Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет.

Але їм цього не докажеш, вони дійсно дуже зомбовані. Для них українське радіо — брехня, їхнє — правда. Вони нічого там не будують, думають, що країна буде в країні. Хочуть бути в Росії й в Україні, хтось хоче бути в незалежній державі. Кожен говорить своє.

Додому приїхав 8 серпня. Звичка вставати з ліжка як із нар — з полиці й набік — досі залишилася. Мабуть, ще довго так буду підніматися. Але відкрию очі — бачу, що вже вдома, тоді заспокоююся.

Якщо чесно, ні на кого зла не тримаю, взагалі я не злопам’ятний, але ніколи цього не забуду. Вірю: настане момент — і кожен отримає по заслузі.



«Останній бій», — боєць 90-го батальйону «Fly»


Андрій Казмірчук, старший солдат роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону із позивним «Fly». Першу ротацію в Донецькому аеропорту провів у грудні 2014-го, а другу — з 16 по 21 січня — під час повного оточення й підриву терміналу. Був останнім бійцем, якому вдалося вийти з терміналу й дістатися українських позицій. Цей текст Андрій Казмірчук написав сам:

— Тут так темно! Навколо вогкість і холод бетону. Вони, здається, вже проникли всередину кожного м’яза і кожної кістки. Утома валить з ніг. Кут огляду звузився до сектора обстрілу. Спрага. Бажання знайти хоч краплю вологи перетворюється на нав’язливу ідею! Чи їв щось за останні дві доби... не пам’ятаю. У голові повна порожнеча. Думок немає взагалі. Усе робиш як робот.

Зовні висить густий сивий туман. Стиха починає накрапати ледь помітний дощик. З оголеного «скелета» Донецького аеропорту починає скапувати вода, розчиняючи в собі весь гнів і ненависть, що витають навколо. Вода вбирає в себе весь біль і жах того, що відбувається. Ця вода кольору болота.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

На першому поверсі нового термінала ДАП, січень 2015. Згоріла МТЛБ на передньому плані тричі рятувала кіборгів від загибелі. По їхнім позиціям прямою наводкою стріляв танк, МТЛБ «ловила» на себе сняряди, призначені кіборгам. Фото: Андрій Казмірчук


Ми намагаємося її збирати. Іншої води в нас уже немає! Кожен ковток на вагу золота, але він не приносить полегшення. Розчинений у воді гіпс із залишків обшивки термінала викликає ще більшу спрагу. Повітря сире й важке, мов свинець. Усе розмокає, і під ногами утворюється в’язка, як каша, грязюка.

Хлопці всі стомлені й замучені... сидять на підлозі, підстеливши каремати. Поруч у віконному отворі — Вася Григор’єв. Він, навіть зараз, жартує й посміхається. Іван Іванович, як зазвичай, з рацією у руках намагається викликати підкріплення і коригує вогонь артилерії.

Після чергового вдалого залпу наших гаубиць бойовики відійшли й запанувало відносне затишшя. Ворог не атакує, а лише здалеку зрідка відкриває біглий вогонь.

Вирішую піти в приміщення, яке раніше слугувало нам штабом. Двері туди за 15 м від наших барикад. Їх заклинило в напіввідкритому стані через недавній вибух протитанкової міни. Пірнаю всередину. У штабі ще кілька хлопців збирають усе, що може стати в пригоді. Забираю каремати, спальний мішок, аптечки і велику банку згущеного молока. Повертаюся.

За гіпсовою стіною чути, як пересуваються бойовики. Пролажу з «багажем» крізь щілину в дверному отворі й зовні, біля самих дверей, бачу Ігоря Зінича. Він стоїть і пильно дивиться в центр стелі технічного залу нового термінала. Я теж спрямовую туди погляд. І тут, крізь діру від вибуху міни 120-го калібру, додолу починають падати один за одним мішки — звичайні білі мішки. В одну мить, синхронно, ми з Ігорем усвідомлюємо: зараз нас підірвуть разом із цими Богом забутими залишками колись нового аеропорту імені Прокоф’єва.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

На бойовій позиції на першому поверсі нового термінала ДАП. Диспетчерська вежа. Грудень 2014-го. Фото: Андрій Казмірчук


Влітаю з цією новиною до хлопців за барикади, та вони сприймають її за жарт. За моєю спиною вже чується голос Зінича: «Хлопці! Якщо наступні 10—15 хвилин протримаємося — будемо жити!» Жарт миттєво стає реальністю. Ми притискаємося до барикад та стін, міцніше стискаємо зброю й мовчки готуємося до неминучого.

За кілька хвилин усе вибухає. Ми розлітаємося, як ганчір’яні ляльки, у той час як усі залишки гіпсових та цегляних стін складаються, мов картковий будиночок. Багато хто, і я теж, опиняємося в пастці під завалами. Втрачаю свідомість.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

На бойовій позиції на першому поверсі нового термінала ДАП. Вигляд на церкву і кладовище. Грудень 2014-го. Фото: Андрій Казмірчук


Оговтався від звуків бою. Перемагаючи біль, деруся на поверхню. На очі потрапляє автомат, хапаю його, заряджаю і намагаюся зосередитися, щоб зрозуміти, де ворог. Раптом помічаю поруч із собою руку, яка стирчить з битої цегли. Хапаюся за неї, рука стискається. Живий!

Починаю розгрібати там, де голова, — щоб дихав, — аби дізнатися про його стан. Але таке відчуття, що все роблю неначе в уповільненому кіно. Сили покинули мене. У голові стоїть страшний дзвін, гупає і болить у скронях, нудота виводить із себе.

Насилу вдається розгребти цеглу. Говорю з хлопцем. Його нога затиснута масивними металевими дверима. Намагаюся їх зсунути, але нічого не виходить. Кличу тих, хто веде бій. Підскакує один, удвох хапаємо двері — раз, і ногу звільнено. Втягуємо пораненого за барикаду. Відчуваю полегшення: я не знаю цього хлопця, але він буде жити.

Чергова атака захлинулася. Ми роздивляємося навколо. Термінал проглядається на 360 градусів. Даху над технічним залом і підлоги немає. І «штабу» нашого більше немає. Немає зовсім!


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Віктор Шиян, вижив під час підриву 20 січня, бо завис, зачепившись шнукрами черевиків за арматуру, грудень 2014-го. Фото: Андрій Казмірчук


Відновлюємо розкидані барикади, зміцнюємо їх новим будівельним сміттям. Перестаю помічати, чи пролітають повз мене кулі. Змушую себе думати про дітей, дружину, матір. Кожна клітина тіла напружена до межі, м’язи стиснуті, як пружина, — ти як хижак, готовий до кидка.

Навколо поранені. Вони лежать скрізь. Неможливо швидко перетнути простір, щоб ні на кого не наступити. Багато хто у важкому стані й з останніх сил хапається за життя. Ігор «Псих» робить усе для того, щоб вони залишалися з нами!

Ми так хотіли пити, а тепер вода струменить скрізь, стікає струмочками. Усе мокре. І ми мокрі, але нам уже не холодно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд на церкву з позицій на першому поверсі нового термінала ДАП. Грудень 2014-го. Фото: Андрій Казмірчук


Ніч з боями закінчується. Крізь густий туман сірішає горизонт. І ми все ще сподіваємося на підмогу... Десь з 11-ї ранку знову настає якесь дивне затишшя. Кулемет за вікном строчить по бетонних колонах, здається, навіть не намагаючись влучити по нас. Сиджу спиною до барикади, підходить Іван Іванович, він поранений у ліву руку, і каже Віті Шияну: «Вітю, ти знову цю ніч не спав? Лягай відпочинь. Прийде ніч — спати не доведеться». Вітя, чи то ствердно, чи то запитально, знизує плечима, сідає поруч зі мною, спирається на барикаду і витягує ноги уздовж каремата.

Вася Григор’єв просить замінити його на позиції. Від чергування, коли доводиться довго сидіти в одному положенні, все тіло затікає й дуже болить. Міняю Васю. Він витягується поруч із Вітею. Біля них Юра Осаулко, Юра Шкабура, Саша Обозінській намагаються закип’ятити воду. Думка про ковток гарячої води підбадьорює нас. Іван Іванович з Ігорем Зіничем та Толіком «Спартанцем» стоять у центрі кімнати й про щось розмовляють.

І тут настає морок... Вибух розриває підлогу прямо під нами. Не здолавши нашу оборону, бойовики підірвали нас із нульового поверху.

Ще не осів пил, усе ще падають уламки, а з ями, що утворилася, лунають стогони і крики. Підлоги немає, замість неї величезна яма кровожерно розкрила пащу й поглинула наших хлопців. Поверхи над нами більше не існують, їх здуло. Вони впали на хлопців.

І знову розриви снарядів. Іде нова хвиля атаки. Ми ще живі! Ми ще б’ємося! Вцілілі відкопують з-під завалів побратимів, а інші тримають оборону на вцілілому п’ятачку.

Сонце сіло за обрій.

Далі було пекло. Воїни повільно йшли від отриманих травм у ніч…


Епілог

«Аеропорт здали через помилки солдатів і керівництва?»


Захисник Донецького аеропорту, який пройшов багато ротацій починаючи з весни 2014 року, аналізує особливості різних періодів захисту летовища. Він критикує Геншатаб, а також деяких командирів підрозділів за «прорахунки й безвідповідальність», що, на його думку, призвело до загибелі бійців (інформація у посиланні містить, зокрема, і оцінки, що не співпадають з думкою цього учасника подій):

— В аеропорту я був із самого початку, але з певною періодичністю. Уперше я туди потрапив після того, як 3-й полк почав бої за аеропорт — наприкінці весни чи на початку літа. Точніше сказати не можу, оскільки після цього були Іловайськ та Дебальцеве, які собою «вибили» спогади. Яскравіше за все пам’ятаю літо, осінь та зиму. Перші декілька заїздів були дуже короткими, тривали день або два.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Обстріл позицій перед новим терміналом ДАП. Кадр з Youtube. Відео: Арам Степанян

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Я поїхав до аеропорту добровільно. Коли я туди заїжджав, ще не було великої інтенсивності боїв. Під’їзд-від’їзд були нормальними, до будь-якої точки оборони під’їжджали, виконували завдання та їхали назад. Нічого надзвичайного в той момент не було, лише локальні бої на певних ділянках місцевості. Спочатку перебував у старому терміналі на першому поверсі.

Наші війська тоді ще перебували в Донецьку й намагалися утримати місто. Але вже утворився відомий батальйон «Шашлик» із наших «колег» із ДНР. Це був період, коли становище з Донецьком було хитке та незрозуміле, наші просувалися вперед, а росіяни ще не зайшли. Аеропорт тоді особливо нічим не виділявся, нас не бомбили, не намагались атакувати. Ми їх відтісняли.

Аеропорт на початку літа 2014-го був просто стратегічною точкою, яку потрібно було утримати. Аеропорт став відомим восени, коли наприкінці літа з’явились росіяни зі зброєю та важкою технікою. А до цього, на мій погляд, це була звичайна точка, де велися бої.


«Сепари розуміли, що в української армії є вогнева перевага»

— Аеропорт був стратегічно дуже зручно розташований для нас. Піски — це висота, звідти просто було все контролювати. Загрози, що нас могли вибити звідти на початку осені, ще не було, допоки наприкінці літа не трапився Іловайськ і не почалася наступальна операція росіян.

Сепари тоді наступали на наші позиції, але, прозондувавши вогневі точки, зрозуміли, що в української армії є вогнева перевага. Коли підійшли російські підрозділи, стало зрозуміло, що був певний паритет, а потім перевага тієї сторони.

Почалася справжня м’ясорубка, яку погіршували українські високопосадовці, особливо начальник Генштабу й керівник АТО. Багато правильних кроків командира 93-ї бригади, полковника Мікаца, обмежували в штабі АТО — їм здавалося, що це небезпечно й спричинить втрату техніки. Та не враховувалася втрата людей. Тому що за техніку в Києві могли не «погладити по голові», а те, що люди, — у той час це нікого не цікавило.

У жовтні, листопаді й грудні вже ніхто не слухав вказівок згори, бо накази були тупі.

Наприклад, був наказ атакувати позиції бойовиків під аеропортом на монастирі, з якого обстрілювали нас та диспетчерську вежу, бо вже з жовтня в сепарів були там укопані пушки й танки. Туди послали цілу роту з 93-ї бригади з чотирма чи п’ятьма БМП з екіпажами, десантом усередині, по мінному полю зносити укріплення сепарів. Тоді буквально за пару хвилин загинуло чоловік 30 — їх послали йти по мінному полю, знаючи, що воно там є.

Це був наказ, зрозуміло, штабу АТО, тому що тоді був такий «застій», з нашої сторони не було ніяких плюсів і потрібно було щось зробити. Усі розуміли, що аеропорт ось-ось уже. Не було ресурсу по місцевості, будівлі розвалені. І щоб якось покращити ситуацію, як я розумію, було прийнято рішення взяти в лоб ці укріплені райони, які були викопані, та людей просто відправили як м’ясо.

В Україні солдат — це цифра. За власним досвідом можу сказати, що списати одного загиблого бійця в журналі бойових дій — це справа двох хвилин для офіцера рівня капітана. У графі «Причини» написати: «Мінометний обстріл»…


«ЗМІ винні, бо розігнали цей міф про кіборгів»

— У жовтні в аеропорту була складна ситуація, бо ми не використали момент, коли можна було йти вперед. Ми тоді самі себе загнали в кут. Те, що аеропорт має значення як злітно-посадкова смуга, — брехня. Військово-транспортний літак можна посадити на автостраду навіть десь за Донецьком. Крім того, є багато доступних місць у самому Донецьку, куди їх можна саджати. Та ми були в 3D-оточенні, на другому та третьому поверсі сепари, у підвалі — сепари, ліворуч, праворуч і спереду — теж сепари.

Мені здається, що провина за те, що люди туди їхали, лежить і на ЗМІ, включно з громадянами України. Вони дуже розігнали цей міф про кіборгів. Через це хлопці, які, наприклад, сиділи на блокпостах, хотіли зробити щось більше. Тож коли вони дізналися про Донецький аеропорт, вирішили, що туди потрібно їхати, бо «там кується слава і там кується честь…»

Провину за смерті, які були в аеропорту після жовтня, я покладаю на командування та на людей, які писали пости у Facebook про кіборгів. Такого не потрібно робити під час війни. Люди самі змушували хлопців їхати в це оточення.

Там усе було розбито та розвалено. Їхали туди тільки добровольці — нікого їхати не змушували. Той же «Правий сектор» та інші добровольчі угрупування пускали із задоволенням. Адже «списати» декількох своїх — це незручний момент для генерала, бо йому доведеться сказати матері по телефону, що вашого сина вбили через його накази. А «Правий сектор»…

Була ситуація, коли сепари взяли старий термінал і відбивати його попросили саме «Правий сектор», тому що кому вони потрібні? Відбивайте, мовляв, будь ласка, раз ви такі герої.

У жовтні були дуже інтенсивні обстріли, кожного дня величезну кількість разів. Іноді здавалося, що вони під наркотою — судячи з їхнього безглуздої біганини з РПГ, криків «ДНР», «Аллах акбар» і спроб узяти аеропорт голими руками. Вони робили так багато дурниць, які я, як людина військова, назвав би повним відльотом мозку. Стріляли кожен день з ранку до ночі. Перерви були з 12-ї до пів на першу ночі, до восьмої години ранку, поки всі відпочивали з тієї сторони. Але це не означає, що можна було ходити, як по Бродвею. Стрілянина продовжувалася, просто була не настільки інтенсивною. У той час було просто пекло.


«По характеру артпідготовки зрозуміло, що воюють російські військові»

— Але потім змінився характер ведення вогню та артпідготовки й стало зрозуміло, що в аеропорту з’явилися російські військові. Ми побачили танк Т-72, якого в Україні просто немає. Він є на озброєні тільки в однієї країни — у нашого «доброго» східного сусіда.

Коли прибули регулярні війська, атаки пішли за класичним сценарієм: підтримка артилерії, після артобстрілу підходила бронетехніка, після неї — піхота. Але стверджувати, що це точно були російські кадрові військові, я все ж на сто відсотків не можу.

Та ж сама ситуація була і в листопаді. У різний час я знаходився там по 14 днів, один раз був 20. Тиждень відпочивав — повертався назад. Якось у мене друг пропав, мені потрібно було хоча б тіло знайти чи здобути хоч якусь інформацію.

Командування нас не тримало. У той період ми стояли на в’їзді в Донецьк з іншого боку, у селищі Ясинувата, між Горлівкою та Донецьком. Там лупилися з сепарами з іншого флангу. Ті ж, хто хотів поїхати захищати Донецький аеропорт, могли їхати в будь-який момент.

Я абсолютно не ідеалізую аеропорт і людей, які там були, теж. Сорок відсотків приїздило туди на два-три дні, щоб зробити фото, використати факт перебування для якоїсь політичної кар’єри або просто зробити аватарку.


«Найстрашніше — дорога»

— Дорога — це найстрашніше, що може бути. Ті, хто ніколи не вірив, починав вірити в що завгодно. Було страшно: БТР під’їжджає до зруйнованого термінала, його з посадочних коридорів «гасять» сепари, а тобі треба встигнути за декілька хвилин, доки не з’явився їхній танк чи гармата, завантажити воду й усе необхідне. А потім у броні з боєкомплектом сісти в цей БТР, який розрахований на 12 осіб і в якому сидить екіпаж із чотирьох чоловік, і чекати, поки диспетчерська вежа не дасть добро на виїзд. Їм видно, виїхав танк чи ні, спалять нас заживо чи ні.

Хвилину-півтори ти на злітній смузі, поряд із терміналом, у БТР, весь у броні, чекаєш, коли в тебе влучать. І при цьому розумієш: якщо в тебе влучать, ти не загинеш швидко. Ти заживо згориш у цій броні з тими, хто поряд із тобою. І якщо той, хто біля дверей, може виповзти і згоріти на злітній смузі, то ти згориш усередині. Дуже страшно. Нічого страшнішого в житті не пам’ятаю.

Спочатку такої ситуації не було, поки була інша диспозиція сил. А потім щораз — то гірше. У жовтні було дуже погано, видавалося, що вони аеропорт фактично взяли. Було не зрозуміло: сьогодні вони на одній позиції, завтра ближче на 300 м, то вони ліворуч, то праворуч. Оточення було не лише по флангах, навіть із твоєї будівлі в тебе стріляли. Один з десяти, що тебе там не пристрелять.


«Коригуємо: “Сімсот ліворуч”, — а міна летить на чотириста праворуч»

— А взимку вже нас кожен день «бомбили» у Пісках і Спартаку з того ж термінала, де ми раніше утримували позиції. Виїжджав танчик, стріляв по нас, а потім заїжджав назад. Так, як раніше сепари не могли достукатися до нас, бо ми були під будівлею, так і ми не могли їх дістати, бо вони ховалися в тій самій будівлі, де були ми.

Перед Новим роком стало трохи тихіше. Велику роль зіграв холод, бо бігати із залізом на 30-градусному морозі не хотілося ані нам, ані їм. Нам було важче, бо ми були в бетонній будівлі, яка повністю продувалася. Спали одягненими, взутими, у бронежилетах і касках. Так само ходили в туалет і мінімально милися — хоч щось, до чого дотягувалася рука.

Інтенсивність обстрілів зберігалася десь відсотків на сімдесят. Ми були в оточенні, і по нас стріляли танки. Ми весь час чекали, щоб у них влучили наші міномети.

Однак іноді видавалося, що більше шансів було дочекатися, доки той російський танкіст розсиплеться від старості. Наші мінометники — браві хлопці, і велике їм спасибі — не влучали.

Я думаю, треба мобілізовувати людей, які мають певну спеціалізацію. Щоб служити в військах радіоелектронної боротьби, у тій же артилерії, потрібно розуміти, що ти робиш. А часто бувало таке, що боєць коригує вогонь: «Сімсот ліворуч», — а міна летить на чотириста праворуч. Це свідчить про те, що був дуже низький рівень підготовки офіцерів.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вогнева позиція українських мінометників біля селища Спартак. Фото: полковник «Німець»


«Ми сиділи в аеропорту й читали маячню, яку про нас писали»

— Особливої бойової задачі не було. Було своє місце, позиція. У мене вона називалася «телевізор» — пролом у стіні, пробитий танком. Була злітна смуга та підвальне приміщення, з якого вилазили сепари в ранні періоди, та потім їх замінували й підірвали. Я спостерігав за своєю позицією. Стріляв, коли доводилося стріляти. Ховався, коли доводилося ховатися. Останнім доводилося займатися частіше за все.

Там був Інтернет, і вдень (бо вночі не можна — через світло від екрану відразу відкривається вогонь), коли списувався з близькими, не раз читав у авторитетних виданнях, що «росіяни відбили старий термінал позавчора, а сьогодні український спецназ поклав 40 російських окупантів та відбив його». І це в той час, коли ми самі сидимо в аеропорту і бачимо, що такого і близько не було. Таку маячню писали, що ми там щось відбиваємо, ходимо в наступ… Насправді ж ми просто оборонялися заради амбіцій Петра Порошенка.

Зброю ми брали з собою. Командування не займалося нашим постачанням, не надавало якихось додаткових засобів для ведення бойових дій. Те, що ти на своєму горбі привіз, — те твоє. Якщо заходить рота і командир роти не взяв із собою два ящики цинку на кожного, то воюй з одним магазином. Ті, хто на цьому міфі про аеропорт заробляв зірочки, не хвилювалися про те, чи є в тебе вода, їжа, патрони чи каска. Це була задача тих, хто воював.

Іще один міф — про те, що кожного дня в аеропорту велися рукопашні бої із застосуванням саперної лопати. Якщо говорити чесно, то, окрім позицій снайперів та кулеметників на другому поверсі, які могли помітити рух, ті, хто знаходився на першому поверсі нового термінала, не могли бачити піхоту.

Піхота не заходила до аеропорту, не було «гри в сніжки» гранатами — все це брехня для героїзації тих людей, які потім у формі ходять на різні виставки. Нічого особливого там не було. Був бій. Виконувалась задача.


«Аеропорт здали через помилки військового керівництва»

— У січні вже було зрозуміло, що буде далі. Постійно були обстріли Водяного, що прямо навпроти злітно-посадкової смуги. На аеропорт звертали увагу, витискали позиції, дороги. Наші їздили на ротації через сепарські блокпости, провозили боєкомплекти — ховали під тентами, у запасках, знаходили варіанти того, як викрутися з ситуації, яку створило військово-політичне керівництво.

Солдат української армії їде воювати в аеропорт, а його шманає денеерівець або росіянин, у якого великими літерами написано «Російська Федерація» на шевроні… Я не хочу кричати, що нас злили, але те, що наша влада точно не за Україну і не за територіальну цілісність, а навпаки, з аеропорту було дуже добре видно.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Українські танки на околицях аеропорту. Кадр з Youtube. Відео: Арам Степанян


Не пам’ятаю точно, коли відсторонили командирів і Віктор Муженко взяв усю відповідальність на себе. Здається, після Нового року, але такі речі не запам’ятовуються. Запам’ятовується, коли пацани гинуть.

Те, що їх відсторонили… Сказати так прямо важко. Просто якісь їхні ініціативи не підтримувались. Саме ті ініціативи, які могли б вилитись не в контрнаступ, а у плацдарм.

У той час росіяни накопали собі протитанкових ровів, і, коли наші здуру пішли в атаку, наші «бехи» попадали в ті рови. Там за час «перемир’я» таку оборону зробили, що ми її не візьмемо з нальоту навіть при великому бажанні. Якби нам сказали: «Все, Росія не підтримує сепаратистів, забирайте Донецьк», — то ми б його не взяли. Сепаратисти, на відміну від нас, використали для себе «перемир’я» й інженерно підготувалися до наступу.

Генштаб від нас вимагав розповідати якнайменше, бо, мовляв, ми не бачимо всієї «широти». Як мені один генерал сказав: «Ти замкомвзводу — от якби ти був генералом, тоді б поговорили».

Так, я заступник командира взводу, я за другий період АТО не втратив жодної людини. І я на своєму рівні роботу виконав повністю. А якщо генерал її не виконує, то не можна списувати це на відсутність досвіду — він же не продавець у «Макдональдсі». Помилився — іди з цієї посади. Тільки не у відпустку, не на посаду нижче, а за ґрати. Нащо ти взяв на себе відповідальність, якщо ти нічого не вмієш?

Коли Муженко став керувати, посипалася система оборони. Це повністю неадекватно. Коли він узяв ініціативне керівництво в Іловайську, то виробилася певна систематика: усе, чим керує пан Муженко, у підсумку виливається в здачу наших позицій. Усе.

Він зарубував те, що місяцями виробилося в обороні: «А давайте спробуємо по-новому, а цього робити не можна, це провокує, це незаконно».

Я вважаю, що аеропорт здали через помилки військового керівництва, але не лише рівня Генштабу, а й тих, хто вирішував на місці. І косяки тих, хто був у самому терміналі. Бо пустили сепарів забрати своїх загиблих, а вони під цим приводом обвалили пацанам на голови спочатку перекриття верхнього поверху, а потім підвальні приміщення. Просто «склали» те місце, де знаходились наші.

Якби тоді не пустили сепарів, вони б і не підірвали… Купа різних «якби»: якби в нас була справжня армія, то ми б аеропорт спокійно утримували досі. Це сто відсотків.

Здача аеропорту — це косяк і солдатів, і офіцерів і, звичайно, на вісімдесят відсотків косяк Порошенко і всього Генштабу.

Помилкою було пропускати наших солдат через блокпости ДНР, де їх принижували. Це давало можливість росіянам і так званим спостерігачам ОБСЄ пронюхати всі вогневі точки, заходити в аеропорт, ніби забирати поранених, а насправді розвідувати перед тим, як почати операцію по знищенню наших бійців.

В ОБСЄ були співчуваючі «молодим республікам» люди. Там було багато росіян. Вони вживали термінологію з кремлівських ЗМІ, кидали косі погляди... Яким би я не був міжнародним спостерігачем, я буду за свою країну. Я буду проти Путіна, але я буду співчувати громадянам своєї країни. А військово­службовці РФ, які були тоді в аеропорту, вони громадяни «моєї країни», якщо казати з позиції представника ОБСЄ.


Значення аеропорту

— Коли сепаратисти зайняли старий термінал, це вилилося в обстріли. Для них це досвід і плацдарм для наступу на наші позиції в селищах навколо Донецька.

Якщо я сепар, у мене гаубиця стріляє на 20 км і найближча позиція для стрільби на 30 — я не дістаю до «укропів». І якщо я заберу цю позицію і зможу стріляти на граничну дальність гармати, то для мене ця позиція вигідна.

Будь-яке місце важливе, але аеропорт не являв собою такого «олімпійського вогню», який із нього зробили.



Про участь ВДВ в обороні Донецького аеропорту й про зміни в армії — Забродський


Командуючий Високомобільними десантними військами ЗСУ, Герой України генерал-майор Михайло Забродський розповідає про участь десантників в обороні Донецького аеропорту та про зміни, які відбуваються в армії загалом:


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командувач Високомобільних десантних військ ЗСУ, Герой України, генерал-майор Михайло Забродський


— Починаючи з жовтня 2014-го по середину лютого 2015-го підрозділи ВДВ разом із підрозділами 93-ї механізованої бригади та інших силових структур виконували завдання з утримування інфраструктури аеропорту, зокрема старого та нового терміналів і метеовежі. Це була планова ротація частин, що брали участь в АТО.

Можливо, просто збіглося в часі, але з появою в терміналі десантників кількість та інтенсивність атак і обстрілів сепаратистів збільшилася. Утім, ми були добре екіпіровані й не відчували нестачі технічних засобів. Були в нас і тепловізори та прибори нічного бачення.

Захист Донецького аеропорту — це перший досвід десантних військ з оборони такого крупного інфраструктурного вузла в новітній українській історії.

Це був серйозний досвід щодо планування вогневого враження противника, а також керування вогнем, оскільки оборона Донецького аеропорту на 90 відсотків трималася на артилерії, тобто так, як і підказує класика військової науки.

Під час оборони аеропорту ми неодноразово мали справу з кадровими російськими військовими. Брали їх у полон і передавали до Служби безпеки — відповідно до бойового уставу.

Особливо добре під час оборони Донецького аеропорту себе проявили 90-й окремий та 122-й окремий батальйон 81-ї аеромобільної бригади, а також 2-й окремий батальйон 95-ї аеромобільної бригади. І це не повний перелік. Окремі підрозділи 90-го батальйону і зараз виконують бойові завдання неподалік Донецького аеропорту.

За своїм духовним й політичним значенням оборона аеропорту — це приклад мужності, стійкості та героїзму. Це український Сталінград.

Захист аеропорту тримався на тісній взаємодії. Жодних конфліктів ані з представниками інших підрозділів, ані з добровольцями не виникало. Бійці «Правого сектору» на передовій вирізняються боєздатністю, дисциплінованістю, високим рівнем підготовки.

Оцінка щодо того, що аеропорт залишили, бо він втратив своє військове значення, має право на життя.


Про зміни в армії

— Зміни у ВДВ йдуть відповідно до змін, які відбуваються у Збройних силах у цілому. Можливо, деякі питання в нас вирішуються оперативніше з огляду на ті завдання, які треба виконувати. Але це все, в принципі, відбувається в руслі того загального процесу, який іде в усіх Збройних силах.

Перша й найвідчутніша зміна сталася у свідомості людей. Нарешті всі зрозуміли, що армія потрібна, що це не абстрактний атрибут державності, а інструмент, що допомагає реалізовувати політику держави, насамперед у питаннях оборони.

І в суспільстві, і в самих Збройних силах зрозуміли: ідеться про відрізок життя, котрий необхідно віддати незрозумілим людям для захисту невідомо від кого. Зараз супротивник — реальний, реальне застосування ЗС і реальними є бойові завдання, що вирішуються на Сході.

По-друге, відбувається модернізація оснащення армії. На озброєння стають зразки нової техніки, ремонтується наявне обладнання. Ідеться про нові засоби зв’язку, засоби розвідки й керування вогнем. Зміни в цьому питанні колосальні. Отримуємо нову автомобільну та бронетехніку, а також стрілецьку зброю.

Щодо кадрового складу, то у ВДВ на початку бойових дій на Сході співвідношення кадрових військових до мобілізованих було 65 відсотків на 35. Десантні сили традиційно мають великий відсоток кадровиків. Наш кістяк був, є і буде.

Однак, на жаль, поки з мобілізованих служити далі залишаються одиниці. Більшість, навіть отримавши неоціненний бойовий досвід, повертається додому. На їхнє місце приходять нові недосвідчені, і ми знову потрапляємо в це порочне коло строкової служби: призвали, навчили, звільнили.

Дуже важливо, щоб у кожній частині було здорове ядро з контрактників. Тоді всі питання вирішуються краще й навчати новачків набагато легше. Нам треба більше досвідчених контрактників.



«Вони не вивели людей і залишили їх на загибель», — капелан аеропорту


Помічник командира батальйону військових капеланів протестант Олег Марінченко в Донецькому аеропорту був двічі. Восени 2014 року він провів 11 днів у диспетчерській вежі летовища, а потім два тижні в передостанні дні захисту. Капелан порівнює організацію оборони різних ротацій та аналізує дії командування. Він розповідає, як бойовики танками розстрілювали аеропорт, як не працювала українська артилерія і як у таких обставинах часом залишалося тільки молитися:

— Я служив дияконом у церкві, і події в Україні, звісно, мене дуже турбували. Я постійно молився і думав, чим можу бути корисним нашій армії. Колись і я служив в армії, тому думав, що треба підтримувати духовно або надавати медичну допомогу (кожний капелан проходить тактичну медицину — це перша допомога при бойових діях). Приблизно місяць з моїм командиром ми думали, куди і як я можу поїхати. Та вийшло все спонтанно. Восени, до того як наш батальйон офіційно служив у ЗСУ, подзвонила одна волонтерка і сказала, що є можливість поїхати в аеропорт, завезти бійцям зимові спальники. Так і почалося моє служіння. Пам’ятаю, тоді знайшли машину одного айдарівця, який привіз мене в Краматорськ. Звідти військові привезли мене разом із цими спальними мішками в Тоненьке, а з Тоненького — у диспетчерську вежу Донецького аеропорту.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олег Марінченко у новому терміналі. Фото: Олег Марінченко


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Крім спальників, ми завозили туди продукти і боєкомплект на БТР — всередині були командир, водій і я. Водій був із досвідом, добре орієнтувався на дорозі, бо вже не раз завозив туди особовий склад. Хоч там було не багато доріг, але там можна було заблукати, і дехто, бувало, блукав. Та ми заїхали швидко, нас не помітили, і ми швиденько розвантажилися. Я залишився, а БТР поїхав.


«Коли я заїжджав в аеропорт, то просив Бога бути корисним бійцям»

— Коли я там опинився, моя перша думка була така, що тримати оборону можна, але недовго, якщо не буде гарної підтримки ззовні. Без артилерії ззовні цей бетон можна дуже швидко розкришити з танків і гармат. Таке відчуття в мене було.

Коли я тільки їхав по дорозі, просив Бога бути корисним бійцям, які воюють у таких умовах з ночі до ранку. Щойно я зайшов з продуктами на поріг, бійці (з «Правого сектору» та десантники) одразу мене запитали: «Чи можна нам стріляти по церкві?» Там була церква, і з її найвищої точки по аеропорту весь час стріляла снайперша з високоточної гвинтівки. Я здивувався, що людей у тих умовах турбувало таке духовне питання.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Церква, з дзвінниці якої по ДАП працювали снайпери. Фото: Руслан Боровик


Я їм відповів, що слово «церква» в перекладі з грецької мови — це «зібрання віруючих». А якщо та будівля використовується не за призначенням, тим паче у військових цілях, то, звісно, треба по ній стріляти й подавляти вогневу точку. Бійці тоді сказали, що я їм відповів на багато питань. Тоді ми всі разом взяли продукти, воду — все, що потрібно, і пішли далі у вежу.

Ліквідувати ту вогневу позицію у церкві довго не вдавалося. Щоправда, там і відстань була велика. Але в коригувальника, бувало, аж нерви не витримували. Він кричав: «Капелане, чому ми не влучаємо в церкву?»

Бійці собі якось так думали, що раз капелан приїхав, то в них усе буде добре і скрізь вони будуть влучати. Але я їм пояснив, що я не талісман і що вони самі вирішують, що їм робити перед Богом. Правильне рішення чи не правильне, але це їхнє рішення як військових.


«У них не влучали кулі, і то для них було свідченням Бога»

— Дух у бійців був високим. В аеропорту всі бійці — це добровольці. Якщо хтось із підрозділу відмовлявся їхати, його просто не брали. Дехто до цього вже був у бойових умовах на інших секторах. Це були чудові бійці з чудовим духом.

Хлопці мене запитували, з якої я церкви. Я відповів, що з протестантської, і побачив, що їх особливо не турбує, православний ти, католик чи протестант. Якщо ти приїхав туди й був разом із ними, то вони вже називають тебе «батюшка», і «святий отець», і «отче». Для них була важлива присутність священнослужителя, вони бачили, як Господь після цього почав діяти.

Коли приїжджали БТР, привозили їжу й воду, їх треба було розвантажувати, навіть під обстрілом. Поки виходиш, десь навприсядки чи повзком, то тебе ще не видно, а от коли вже зверху на БТР залізти треба, щоб зняти вантаж, то тебе видно здаля. Тоді починає бити крупнокаліберний кулемет. Тож розвантажити БТР було своєрідним подвигом.

Я молився за бійців, щоб з ними все було добре, щоб нікого з них не поранили і не вбили. Вони тоді приходили і казали: «Таке було, по нас так гасили — кулі свистіли біля голови, влучали в різні залізяки на БТР, але не в нас». То для них було великим свідченням Бога.

Після кожного бою була перерва, часом дві години, а часом могла бути й чотири або шість годин. Після бою ми зазвичай закривали пробоїни. Якщо було розбито багато бетону, то ми ящики з-під боєкомплектів та мішки наповнювали битим бетоном і заставляли ті пробоїни в стінах. А потім уже їли, відпочивали, спали й багато спілкувалися. Хлопці розпитували про Біблію й віру.

Ще ми розмовляли, коли стояли на посту. Як і кожен боєць, я дві години чергував біля бійниці. Нас могли закидати гранатами чи обстріляти з гранатометів, тому треба було постійно стежити за обстановкою навколо.


Усередині диспетчерської вежі

— Бійниця — це шестикутна башта з великими вікнами. Звісно, що вже після всіх обстрілів цих вікон не було. Ці приміщення колись у цивільному житті були офісними, тому всі віконні отвори були заставлені комп’ютерними блоками, сейфами, папером, диванами, кріслами й бухтами дроту. І з кожного боку було невелике віконечко, щоб можна було побачити, де і коли починається атака, де і хто підходить, де повзають снайпери.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Олег Марінченко (праворуч) у ДАП. Фото: Олег Марінченко


У вежі був зовнішній коридор, по колу, завширшки 2 м. І внутрішні приміщення з колонами без дверей. У башті було приблизно 24 поверхи, але не було ліфту, лише гвинтові сходи.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вежа ДАП. Фото: Олег Марінченко


Бойові дії в основному велися в районі зовнішнього коридору — там були вогневі точки і наглядові позиції. Внутрішні ж приміщення були захищені товстими бетонними колонами, тому ми розташовувалися саме там. Там було декілька шкіряних диванів, на яких ми спали. Бійці ще спали в спальниках на карематах, на бетонній підлозі другого поверху.

Завдяки милості Божій у вежі не було пожежі. У середину іноді влучали ВОГ, якісь запалювальні кулі, але вони не влучали туди, де могло б щось загорітися. Звісно, усе могло зайнятися в будь-який момент під час бою, але Бог милував.


«Коли стріляли з авіаційної зенітки, усередині все просто літало»

— Атаки були постійно. Бої зі стрілецької зброї були кожен день з ранку до ночі, а інколи й уночі. Коли піхота йде зі стрілецькою зброєю, легше. Хлопці їх бачили за 500 м і далі. Уночі спостерігали в тепловізори. Гірше було, коли підвозили гармату чи так звану «рапіру». Коли влучала протитанкова гармата, то пробивала стіни й уламки від бетону влучали у бійців. А коли стріляли з авіаційної зенітки, яку підвозили на машині, то всередині все просто літало. Тож якщо десантники чули, що під’їжджає машина чи щось важке, то коригували вогонь артилерії. Це була наша зовнішня підтримка.

Стріляли з РПГ чи «мухи». Декілька разів залітало з АГС. Були вистріли з підствольного гранатомета.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вигляд з вежі. Фото: Олег Марінченко


«Молитися під час бою важливіше навіть, ніж брати зброю в руки»

— Я був із 79-ю бригадою і з «Правим сектором». У них була одна точка на виході з аеропорту, але й у вежі в них теж було вісім чоловік, десантників, які змінювались майже щотижня. То були відчайдушні бійці з великим досвідом.

Був один хороший такий брат-боєць, грузин, йому було 20 чи 21. Був молодий ще «Сєвєр». Якщо пам’ятаєте, повідомляли, що загинув боєць «Правого сектору» із позивним «Сєвєр». Я з ним був в аеропорту, він загинув на другий день після того, як я поїхав. У нього влучили з гармати — з тієї «рапіри», розірвало грудну клітину.

Я під час боїв був поруч із медиком. Ми допомагали бійцям при різних пораненнях та евакуювали їх — виносили до БТР, коли той під’їжджав. Часом навіть допомагав перезаряджати магазини, але більше просто молився. Я зрозумів, що молитися під час бою важливіше, ніж брати зброю в руки, бо я капелан, у мене духовне служіння.

У Біблії є таке поняття — «стояти в проломі» за людей перед Богом, молитися перед ним, просити захисту й допомоги. Треба було стояти на колінах, і я відчував — це має вплив. Тих, кому стріляти і воювати, вистачало, а молитися — ні. Це при обстрілах «градами» чи з важкої артилерії всі моляться.

Коли боїв не було, то кожен боєць по дві години чергував, а чотири відпочивав. Тому я свої дві години сидів як спостерігач. А чотири години — залежно від часу дня: якщо вночі, то спав, якщо вдень — підходив до бійців, які сиділи біля бійниць, молився біля них чи говорив з ними.

Одного разу побачив, що боєць плаче. Я запитав, яка біда з ним трапилася. Він каже, що в його мами був серцевий напад, а він сидить в оточенні у вежі Донецького аеропорту й нічим не може зарадити. Я так по-простому поговорив з ним. Сказав, що наше життя в руках Божих, що ми багато чого не можемо. У нас є рідні, є друзі, у когось є діти, а ми зараз далеко від них. Але є той, хто і тут, і там, і ми, і вони в його руках. Давай, кажу, просто помолимося і віддаймо це в руки Божі. Він погодився, і ми помолилися.

Я відійшов буквально на хвилину, а потім підхожу, а він усміхається й каже, що йому на серці стало спокійно. Молитва, здавалось би, це мало — 30 секунд чи, може, хвилина. Але для людини це дуже багато. Особливо для бійця. Бо розклеєний боєць — це не боєць. У нього в думках інше.


«Я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови»

— Коли я їхав у Донецький аеропорт, у мене різні командири запитували, чи розумію я, куди їду. Мені казали, що я можу бути поранений, скалічений або вбитий. Вони переживали, що я цивільна людина і за мною треба наглядати.

Кожен боєць, мовляв, знає, куди бігти, ховатися чи стріляти. А я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови. Однак свого часу я служив у спецназі під Москвою, у підрозділі боротьби з тероризмом. Тож, хоча до цього на війні не був, я швидко адаптувався й мені вистачило буквально півдня, щоб зрозуміти, що до чого. Я знав, що робити, якщо в бійця заклинило автомат. Знав, як діяти при пораненнях. При обстрілі «градами» знав, що всім треба було ховатися в найбезпечніше місце. Я робив усе те, що й бійці. Не гірше за них робив.

Якось я підірвався на гранаті, але, як казав Остап Бендер, «отделался легким испугом». Після чергування, коли бійці вже готувалися поспати, я пішов у одній справі — туалет шукати. Це було на четвертий чи п’ятий день. Перед цим був бій, я був втомлений і не захотів турбувати товаришів. Я пішов сам і потрапив на розтяжку.

Командир перед цим попереджав усіх, щоб туди не ходили, бо там стоїть розтяжка. Я забув, і тому так сталося. Там висіла замаскована граната, а я її не побачив.

Граната влаштована таким чином, що спочатку вибухає капсуль, потім бойок. Спочатку чуєш такий звук — «пах», а після нього ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче чи, може, вже й життя не буде. Тож у мене було приблизно три секунди, для того щоб сховатися.

Там була невелика кімната і далеко не втечеш, тому на третій секунді я просто повернувся спиною до гранати — я був у бронежилеті. Стався вибух, і я відчув, що один осколок потрапив у стегно, а ще один просік плече навиліт.

Та все обійшлося, навіть крові майже не було. Лікар мене оглянув і заклеїв поранення лейкопластиром. Хлопці зразу, звісно, усі перелякалися. Усі почули: всередині приміщення стався вибух, а потім дізналися, що капелан підірвався на гранаті.

Оце розповідаю й думаю, що казав, буцімто я бійцям клопоту не завдавав. Завдавав, виходить. Але вони побачили, що зі мною все добре, здивувалися й посміялися. Думаю, вони більше злякалися того, що я їх покину, бо ж я їм казав, що не покину.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Коридори вежі. Фото: Олег Марінченко


Командир по радіостанції доповів командуванню, що «капелан підірвався на гранаті, але завдяки чітким діям нічого не трапилось, і він з нами». Це був такий кумедний випадок, після якого, як каже молодь, був «респект і уважуха».

Іншого дня, правда, був уже не такий випадок. Боєць також підірвався на розтяжці, осколок влучив йому в скроню, і він загинув. Ми не могли на всіх постах поставити людей, тому деякі місця були заміновані. У бійця вже був досвід на вежі, він думав, що все знає, не послухав товариша, який його попередив, що там заміновано. І загинув.


«Хто тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?»

— Я розповідав хлопцям Євангеліє Ісуса Христа. Я казав, що кожен з нас може померти в будь-який день — сьогодні, завтра, через рік чи через десять, але це залежить тільки від Господа. Він дарує вічне життя кожному, хто віддасть своє життя йому в руки. Не буде сподіватися тільки на свій досвід та силу, бо багато є таких випадків, коли ти нічого не можеш вдіяти.

Наприклад, коли я виїжджав на БТР із вежі, ми підірвалися. Чи на фугасі, чи в нас влучили з гранатомета. У нас відірвало колесо, розірвало коробку передач, і БТР зупинився. Я не відключився, а водій і стрілок-наводчик втратили свідомість. Я почав гукати хлопців. Спочатку отямився один боєць, подивився, помацав себе й каже: «Я повністю в порядку, я повністю цілий». Потім він заліз, почав трусити водія, і той теж опритомнів. Хоча вибух був дуже сильний, у мене зірвало каску, повідкривалися всі люки, але коли виліз водій, оглянув себе, то й він не зазнав жодного ушкодження.

Ми підірвалися метрів 400—500 від вежі, якраз на цій дорозі смерті. Хлопці питають: «Що будемо робити?» А я думаю про себе: «Хто ж тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?» Та я був старший від них, роздивився навколо й запропонував повзти. Там трава така суха була, сантиметрів 50—60 заввишки, і якщо повзти, то, може, й не помітять.

От ми один за одним поповзли, мабуть, з півкілометра повзли чи навіть більше. Хлопці казали, що дорога замінована, тому був ризик втрапити на міну. Потім уже встали на ноги і йшли пригинаючись.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Мотоцикл МТ, на якому виїхали з аеропорту після підриву БТР. Фото: Олег Марінченко


Хлопці тим часом по радіостанції передали, що ми підірвалися, а нам сказали, що вислали за нами БТР. А ми тим часом уже дійшли до кінця аеропорту — туди, де все було загороджено бетонним парканом. Аж тут дізнаємося, що БТР заблукали, а далі йти ми не могли, бо вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» і вони могли нас підстрілити, не розпізнавши.

Ми знову зв’язалися з командирами й попросили попередити «Правий сектор», що три бійці з підбитого БТР будуть виходити з аеропорту. Після того ми вже вийшли й дійшли практично до самих Пісків. Але один десантник, коли дізнався, що ми йдемо пішки, сів на мотоцикл МТ з коляскою й виїхав нам назустріч, забрав нас і відвіз у підрозділ.

В аеропорту я зрозумів, що таке війна, зрозумів, як вона калічить і вбиває. Коли я дивився на те, у якому стані приміщення навкруги — вони всі були зруйновані й в уламках, — я думав, що так приблизно і з людськими душами. Тільки руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені, не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно й фізично.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Написи у коридорах вежі. Фото: Олег Марінченко


Мені найтяжче переносити смерть тих, кого я знав іще з вежі. І хоч не при мені була смерть «Сєвєра», а при іншому капеланові, який приїхав мені на зміну, весь час згадую, як я «Сєвєру» розповідав про Христа. Хлопець пручався, казав, що язичник і в Бога не вірує.

Його просто розірвало на частини снарядом. Це мене вразило найбільше.

І після другої поїздки, коли аеропорт практично захопили, я не міг собі місця знайти. Я ж знав дуже багато тих, хто тоді загинув, бо ніс із ними службу 17 днів. Для мене ці смерті найтяжчі. Це те, про що я згадую, те, що постійно переживаю. Не поранення. Не важливо, які поранення — легкі, середні чи навіть тяжкі. Головне, що людина буде жити. Мене не зачіпало ані розірване м’ясо, ані зламані кістки. Мені болять втрачені людські життя.

Після першої поїздки на вежу я став помічником командира в нашому батальйоні. Інструктував капеланів, які збирались їхати в Донецький аеропорт. Спілкувався з братами в церквах та розказував про служіння капеланів в аеропорту, про те, що там повинна бути особлива духовна підтримка бійців.

Знаходилися ті, хто хотів туди їхати, і ми їх відправляли. При Міністерстві оборони була створена рада з представників різних церков: католицької, православної, п’ятидесятників і баптистів. Уже була домовленість виписувати листи-відрядження, і в нас були контакти з військовими в Краматорську. Ми дзвонили їм та казали, що їде капелан, і завозили адресатам.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Шеврон батальйону військових капеланів


Та настав момент, коли їхати було нікому, тому я вирішив поїхати вдруге.

Тепер я заїжджав уже через так званих сепаратистів. Хоча насправді я там сепаратистів не бачив, а бачив російських військових.

Я служив в армії й розумію, де, як то кажуть, «село необразованное», а де справжні військові. Гарно поголені, підстрижені, з виправкою, говорять чітко, команди чіткі віддають. Це були кадрові військові. Це було ясно з усього: і з того, як вони були одягнуті, і як вони рухалися, і як спостерігали за нами. Вони нас обшукували, щоб не було важкого озброєння: гранат, крупнокаліберної зброї.


«Серед тих, хто атакував аеропорт, місцевих було мало»

— У новому терміналі ті, хто слідкував за обстановкою згори, бачили: першими в атаку йдуть російські найманці, які захотіли воювати в Україні за гроші й тренувалися в Ростові. Їх випускали як м’ясо, а за ними вже йшла регулярна армія. І танки. Ті танки коштують мільйони доларів. Ними не може керувати цивільна людина, навчена за два-три тижні. Там дуже багато електроніки, і, щоб у ній розбиратися, треба бути спеціалістом не одного року навчання. Тому проти нас там було дуже мало місцевих.

Навіть коли я вперше був в аеропорту, чув неодноразово, що місцевих сепаратистів дуже мало. А коли я вдруге був в аеропорту, нас атакували кадирівці, вони проникли в підвал і щогодини кричали: «Украина, оставь мою родную землу! Аллах акбар!», «Укроп, выходи, поговорим!»


«Я досі не розумію, навіщо було заїжджати через їхній блокпост»

— Це була тактична помилка — заїжджати через їхній блокпост. Вони дуже кількісно обмежили нам озброєння.

Дорога хоч і була спокійна, але наші казали, що краще було б проходити туди з боєм. А коли бою не було, сепаратисти бачили, хто туди заїжджає. Вони до цього думали, що там кіборги сидять навчені. А коли вже через них почали заїжджати, то вони бачили простих людей, одягнутих у валянки та фуфайки. Крім того, вони вже знали нашу кількість. А якби ми проходили з боєм, то вони б не знали, скільки людей заїхало, а скільки виїхало.

Раніше ми заїжджали в Піски, вантажились і заїжджали дорогою вздовж злітної смуги. А вдруге нас завозили іншим маршрутом. Спочатку ми поїхали в Донецьк, там є міст через залізну дорогу. Там був переїзд, на якому був створений російський блокпост.

Їхні спецслужби все перевіряли, а снайпери за цим стежили. Потім вони давали добро, давали команду іншим блокпостам, які стояли по дорозі до аеропорту. А їхати ще було десь 20—30 км.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Проїзд в аеропорт через російських «кадрових». Фото зроблено 30.12.2014. Фото: Олег Марінченко


Багато хто думав про те, який їм сенс нас пропускати до аеропорту. І я думав. Досі не знаю й не можу знайти розумних пояснень. Можливо, вони хотіли контролювати цей процес, бачити, скільки людей заїжджає, і потім знати, як нас вибивати. Уже тоді були ці мирні переговори, що ми не наступаємо, ми можемо тільки відповідати.

Принаймні, вони домовилися, щоб ми заїжджали з миром, але ж вони домовилися, щоб ми не провозили гранати, гранатомети, автоматні підствольники, у нас був повністю обмежений боєкомплект. А наступали вони так, що кожні п’ять секунд по приміщенню літали РПГ, «Мухи», «шмелі». А нам часто, крім стрілецької зброї, просто не було чим відповідати.


«Було дуже багато поранених і “двохсотих”»

— Я був у новому терміналі з 30 грудня до 17 січня разом з 80-ю та 93-ю бригадами. Приблизно до 1 числа нового року було більш-менш спокійно. А потім нас почали «вітати» з Новим роком.

Розпочався наступ з чотирьох боків. Бій точився приблизно з обіду до четвертої ранку. Тоді ж, 1 січня, з’явився перший. У нього влучила граната з підствольного гранатомета, влучило під бронежилет, під пахву.

Було дуже багато поранених. І так кожного дня, приблизно з восьмої ранку починалася стрілянина. Іноді бували такі дні, коли до вечора було тихо, бо казали, що мають приїхати наглядачі (хоча я їх не бачив). А ввечері, десь о шостій-сьомій, знову починали обстрілювати, і приблизно до першої години ночі була війна.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Святковий стіл на Новий рік у новому терміналі. Фото: Олег Марінченко


«На Різдво Христове почалися обстріли з танка»

— Ми перебували у двох основних залах нового термінала. Були й інші приміщення на другому поверсі. На території по периметру були вогневі точки, а мішки з піском були як банальні барикади. Там ми ховалися, спали, перепочивали.

Але приблизно через сім днів, практично на Різдво, нас знову почали обстрілювати. Я вже казав, що практично всі бійці віруючі християни. А найзапекліші штурми на нас якраз проводили на релігійні свята. На що вони розраховували? Думали, що ми на ці свята будемо розслаблятися?

Так от, на Різдво Христове нас почали обстрілювати з танка. Зруйнували другий поверх, і там почалася пожежа. Бійців витягали з-під завалів. Після цього всі були тільки на першому поверсі.

Танк бив по нас прямою наводкою. Спочатку вистрілював боєкомплект у 38 зарядів, а потім їхав на 15—20 хвилин перезаряджатися й знову повертався. Це було зранку до ночі.

А потім танк узагалі не їздив нікуди перезаряджатись — до нього під’їжджав «КамАЗ», з якого швиденько завантажували боєкомплект і знову починали гатити.

Обрушилися всі стіни на першому поверсі, і нас стало видно з усіх боків. Одна стіна впала у бік старого термінала, а ще одна впала на сторону «акваріума».

Стін немає, і вони нас обстрілюють ще сильніше — «мухами» й РПГ. У бійців було дуже багато осколкових поранень.


«Ми не мали доброї зовнішньої підтримки, а танк бив прямою наводкою»

— У нас була слабка зовнішня підтримка артилерії. Часто вона просто мовчала або не потрапляла на позиції. Декілька разів доводилося телефонувати по мобільному «Правому сектору». У когось із бійців там був знайомий.

Хлопці виганяли установку «Град», віджату у ворога, і накривали ті танки, що нас обстрілювали. Дуже швидко, буквально за 10 хвилин. І тоді обстріли затихали.

А ще поруч стояв також «Дніпро-1», хлопці їм також телефонували. Вони один чи два рази дали нам вогневу підтримку. Та в них був інший сектор, і на нашу ділянку боєкомплектів вони просто не мали. А ті, хто мав нас підтримувати, діяли дуже непрофесійно. Часто влучали взагалі десь за злітною смугою. Я думаю, що вороги просто сміялися з цієї артилерії.

Коли я перший раз був на вежі, там були кадрові офіцери та бійці, які були вже обстріляні. А коли здали старий термінал, почали заїжджати не дуже підготовлені бригади.

Я перед цим їздив тренувати в Краматорськ з медичними інструкторами, як користуватись індивідуальними аптечками. Ми їздили у штаб АТО, і я бачив підготовку цих бійців з 80-ки. У мене вже тоді було дуже погане передчуття. Мені самому було страшно їхати з тими бійцями. Та мій хороший товариш, теж капелан, сказав мені: «Може, саме цим погано підготованим бійцям і потрібна особлива Божа благодать».


Командуванню не вистачило сміливості вчасно вивести людей

— Я був з 93-ю бригадою. Більшість бійців там була вже обстріляна. Усі вони такі живчики. Їм тільки дай автомат, гранатомет чи снайперську гвинтівку — вони намагалися постійно щось видивлятися, стріляти. Їм постійно забороняли: мовляв, не дратуйте їх, не стріляйте, у нас перемир’я, відповідаємо, тільки коли нас атакують.

А от з 80-ки було багато необстріляних. Багато хлопців просто були в ступорі. Вони біля командира стояли або сиділи — не розмовляли, не реагували, спати не лягали. Я підходив і роздавав їм шоколад. Казав: «Хлопці, лягайте спати, відпочиньте».

Перший тиждень я чергував на барикаді з Сашою «Бородою». З 93-ї хлопців приїхало менше, і тому не вистачало людей, щоб поставити в пару на чергування.

Я в перший день промовчав, думав, буду служити тільки духовно. На другий день чую — вони говорять між собою про те, що все погано і що нас розбито. Тоді я запропонував почергувати з кимось у парі. От я із Сашею сидів на барикадах, чергував. Один із нас дивився у тепловізор, а інший спостерігав за своїм сектором. Я розповідав йому Євангеліє, розповідав про Бога, про своє життя, а він мені — про своє.

Цей Саня загинув. У мене була ще надія, що він у полон потрапив. Думав, може, його відпустять або обміняють. А потім мені подзвонили бійці, коли вже їхали на похорон. Мені дуже прикро, що він загинув. Ми багато днів і ночей просиділи на цих барикадах, здружилися. Загинув… Дуже хороший хлопець, сержантом був, мав у Києві бізнес свій непоганий. Невеличкий, але свій. Він усе покинув і поїхав воювати.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Загиблий боєць Олександр «Борода». Фото: Олег Марінченко


Я один раз вистрілив. І побачив, що толку з цього, як з козла молока. У мене, по-перше, зір не той, а по-друге, я був чітко переконаний, що мені стріляти сенсу немає. Хоча там така обстановка, що барикада стоїть всередині приміщення цього великого залу. Треба було тримати оборону, щоб ніхто туди не зайшов. На тій відстані, поки ворог не зайшов до зали, кадирівці чи росіяни не могли ані докинути гранату, ані вистрелити з підствольного гранатомета. Стріляли, але воно не долітало до нас. Тому треба було не допустити, щоб вони зайшли.

Якщо я вже взяв зброю й сидів там на охороні ділянки, то я був уже готовий служити як боєць, а не капелан. Багато молився про те, щоб не довелося стріляти, щоб вони не дійшли, щоб Бог зруйнував їхні плани. Бог почув мене — стріляти мені не довелося. Під час іншої атаки я спостерігав у тепловізор, а Саня відстрілювався. А через тиждень уже підвезли бійців, і Саня сказав, щоб я не стояв з ним на варті, а займався своїми справами.

Справ було багато. Тоді посилилися бої, атаки не припинялися. Було дуже багато поранених, кожного дня приблизно по 12—15 «трьохсотих». Ми з Ігорем (лікарем із позивним «Псих») надавали допомогу пораненим бійцям. Було багато контужених і бійців, яких зачепило уламками. Тоді почали вже з’являтися «двохсоті».


«Часом ми сиділи й просто чекали своєї смерті»

— Кожен капелан, як і кожен боєць, заїжджають на певний період часу. Коли я приїжджав до аеропорту першого разу, бійців змінювали кожного тижня, а коли вдруге — то кожні два. Я думав про те, що витримати цей час, коли бій іде практично постійно, дуже важко. Людина виснажується фізично і морально. Тож, вважаю, міняти людей треба було таки через тиждень.

На вежі я був практично дві ротації — 11 днів, до 14 не дотягнув. Я чекав, коли мені на зміну приїде інший капелан. У новому терміналі я був два тижні. З нашого батальйону тоді теж направили капелана — молодого хлопця Андрія, 23—24 років. Він пройшов Майдан. Ми з ним товаришуємо в церкві. Він дуже гарний хлопець, гарний брат у Христі, сміливий. Він погодився поїхати в аеропорт.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руїни нового термінала


Була ротація, і вже почали вивозити бійців, а мені не вистачило місця спочатку в одній машині, а потім наступного дня — в іншій. Поки я не міг виїхати, ми з Андрієм були разом на капеланській службі. Бої посилювалися, нас почали обстрілювати з танків. На третій день попередили, що вже приїде машина і можна буде поїхати. Я тоді сказав йому, що він може виїхати замість мене.

Часом ми сиділи з ним і просто чекали своєї смерті, чекали, що танк влучить просто в те приміщення, де ми знаходимося. Якби танк влучив туди, де ми перебували, то одного пострілу було б достатньо, щоб знищити 10—15 людей. Тож я подумав, що просто маю його підтримати в ці три дні. Але він не поїхав замість мене, він не злякався. Він залишився.


«Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка»

— Вежу почали розстрілювати з танка разом із новим терміналом ще при мені. Це було, мабуть, 7 січня. Саме тоді вежа вперше обвалилася. Вежа, як ми її називали, мала десь 24 поверхи й трималася на бетонних кутах. Вони поцілили по цих кутах, і вежа обвалилася до шостого поверху. При цьому обвалі наш капелан отримав ушкодження: перебило ніс уламком бетону й була зламана ключиця. Його вивезли в госпіталь, і приїхав інший.

Потім вежу далі розстрілювали з танка. За короткий час знищили її практично до першого поверху. Уже й ховатися там було ніде. Військові й капелани залишили вежу. Під’їхала бронетехніка, хлопці змогли завантажитись і виїхати. Це було приблизно на другий-третій день після того, як я виїхав звідти.

Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка. Капелан розказував, що там стояв страшний сморід від пострілів, сірки та пороху.

Раніше нас вивозили звідти два бронетранспортери. Цього разу, коли вони тільки під’їхали, їх одразу підбили з РПГ, що були біля «рукавів» у новому терміналі. Там було небезпечно. Тому треба було або йти пішки, або вибиратися вночі.

Пізніше Андрій розказав мені, що й у те приміщення в новому терміналі, де ми були з ним удвох, теж поцілили з танка. А до того порозбивали всі основні бойові точки. Бійці були біля першого посту (там зазвичай розвантажували БТР), на той момент залишилася тільки ця вогнева точка.

Потім підірвали перший поверх — завалило кадирівців у підвалі. Наші бійці теж попадали. Провалилася підлога. Але кажуть, що з наших ніхто тоді не загинув і бійці повилазили з підвалу.


«Поранені майже три доби повзли до Пісків»

— А тоді сепаратисти підірвали інші перекриття. І наших багато завалило, у тому числі й поранених. На той момент їх було приблизно 30. Їх не могли вивезти, бо при підриві вони попадали вниз, під уламки. Багатьох просто придавило. Усі, хто на той момент міг ходити, виходили звідти пішки. А потім прийшли ці бандитські угруповування, військові російські. Вони полонили тих, хто лишився живим. (Це було 20—21 січня, зі слів капелана Андрія, який приїхав на зміну Олегу Марінченку, і капелана Леоніда, який був у диспетчерській вежі. — Ред.)

Андрій виходив із вежі з бійцями останній. Льоня каже, що наші прийняли атаку й могли б відбити аеропорт, але за часи перемир’я ворог там сильно окопався і створив укріпрайон. Бойовики замінували територію протитанковими мінами, закопали танки в землю, колючу проволоку поставили. Наші ініціювали атаку з боку вежі, але вона захлинулася. Наші відступили. Підбили наші танки. Якщо з вежі змогли всіх вивести, то до нового термінала просто не могли підійти.

Я чув, що деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт. І хоч у них були зламані ноги, бо кістки перебили уламки бетону, вони майже три доби повзли до Пісків. І доповзли.

Декого з тих, хто залишився живим під уламками, ці бандити добивали. Хлопці деякі чули за стінами… Є такий киянин, який коригувальником був. Його вони не знайшли, але він чув, що за стінами знущалися і добивали поранених.

Декого з полону забрали, я знаю точно, що забрали. Я вже бачив Остапенка з 80-ки, він давав інтерв’ю по телевізору, що його вже обміняли. І інших чоловік вісім, мабуть.

Треба було залишити аеропорт раніше — було б менше жертв. Командири ж приїжджали дивитися на ситуацію й могли ухвалити розумне рішення

Хоча, мені здається, ухвалити таке рішення міг лише той, хто б не побоявся взяти на себе відповідальність. Але вони залишили людські життя на загибель…



«Командування мало би вчасно вивести кіборгів і підірвати аеропорт», — Павло Кащук


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Волонтер Павло Кащук


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Павло Кащук розпочав допомагати кіровоградським спецпризначенцям, коли ті взяли під охорону Донецький аеропорт. Волонтер розповідає, як спочатку передавав фізрозчин для крапельниць, а потім оптичні приціли. За його словами, усі тепловізори й оптику захисникам аеропорту доправили волонтери:

— Я довго думав, коли ж я став волонтером, прокручував це в голові. Мені здається, що це сталося 20 лютого 2014 року, коли я приїхав на Майдан пізніше, ніж зазвичай, і дізнався про перші жертви. Тоді з’явилося відчуття невідданого боргу.

Потім почали приходити повістки друзям, колегам, знайомим, а мені не приходили, і це відчуття стало нестерпним. І я вирішив, що мушу допомагати тим, хто нас захищає.

Ми створили групу Combat.ua. З самого початку ми обирали, з ким працювати, тому що допомогти всім ми не могли. Ми розсудливо, може, хтось скаже цинічно, підійшли до цього питання. Ми розуміли, що серед усіх, хто воює, на той момент більш-менш підготовленим був лише спецназ. Саме спецназівці виконували надважливі завдання.

Тому ми вирішили, що кожна хвилина, кожна гривня чи долар, які підуть на допомогу спецназу, якраз і будуть витрачені найефективніше.

Тоді якось було прийнято допомагати Нацгвардії й батальйонам, а ми взялися допомагати спецназу в той час, коли ще ніхто не знав, що таке 3-й чи 8-й полки. Так ми й почали спілкування з цими хлопцями. Потім, звичайно, вони з поля секретності вийшли й про них дізналося більше людей.


«Хлопцям було несолодко в аеропорту уже з перших днів»

— Коли наші війська вперше зайшли туди й зачистили аеропорт, про це знали всі. А те, що частина хлопців потім там залишилася, щоб цей аеропорт утримувати, і те, що їм там було, м’яко кажучи, несолодко вже з перших днів, мало хто знає.

Аеропорт привернув до себе увагу потім, коли вже з’явився термін «кіборги», коли там ішли серйозні бої й увагу всіх засобів масової інформації притягнуло як магнітом. Наші хлопці там були до цього — ми знали, що вони там, ми знали, що їм важко і вони в оточенні, і ми їм допомагали, як могли.

В аеропорту українські військові проявили героїзм ще задовго до того, як про це дізналася вся країна. Буквально з того часу, як туди відправилися перші групи кіровоградського спецназу з 3-го полку.

У червні—липні 2014 року ми вже близько спілкувалися з хлопцями, з командирами, зокрема і з Олександром Сергійовичем, який усім відомий під позивним «Редут». Ми спілкувалися з ним безпосередньо по телефону й отримали необхідну інформацію. Тоді ми часто були першоджерелом інформації для ЗМІ, бо вважали, що обов’язково потрібно привертати до аеропорту увагу, аби там щось змінилося.


Про початок

— Бійці були в оточенні з перших днів, коли туди потрапили. Тобто вільно вийти з аеропорту, а потім так само повернутися не можна було. Так, там ходили колони, так, їх міняли, так, до них відправляли підтримку, але це вже було складно робити, бо вже було часткове оточення.

Бійці могли отримувати те, що їм було життєво необхідно, офіційними каналами. Але вони вже тоді розуміли, що від держави чекати на швидке вирішення проблем не варто, і пішли на контакт із волонтерами.


Речі першої необхідності: бронежилети, крапельниці, фізрозчин

— Пам’ятаю, ще до того, як туди потрапив Олександр «Редут», до нас надійшла інформація про можливість відправити машину в аеропорт. Нам допомагали місцеві, вони повідомляли про сприятливу ситуацію, і потрібно було терміново збирати «передачу». Ми дзвонили хлопцям і запитували, чого вони потребували найбільше. І як зараз пам’ятаю — це були «плити» для бронежилетів, тому що ті жилети, які в них були, не витримували куль. Просили також системи крапельниць та фізіологічний розчин. У них було багато поранених, яких вони не могли вивезти, і через втрату крові їм постійно ставили крапельниці.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Речі для військових, зібрані волонтерами. Фото: Павло Кащук


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Я й зараз навіть не хочу думати про те, чому цього хлопцям не постачала держава. Але тоді ми мали завдання — 50 фізрозчинів, і ми це відвезли.

У нас тоді був «забіг» по київських аптеках. Системи крапельниць нам потрібні були не у склі, а в пакетах, і придбати таку кількість в одній аптеці було неможливо. Тому доводилося бігати по різних аптеках та купувати ці системи в невеликих кількостях.


«Бійці зустрічалися з нами на ротації — ми передавали їм речі»

— У той час проїзд через блокпости ще був таким проблемним, тоді якраз Піски стали опорним пунктом поставок. Там були місцеві хлопці з Донецької області, які в умовах максимальної секретності з огляду на власну безпеку від нас це отримували й особисто довозили. Крім того, були військові колони — ми під’їжджали до них, передавали й відправляли в аеропорт. А ще були ротації. Бійці, які були на ротації, зустрічалися з нами, ми передавали їм речі, які через декілька днів уже були на місці.

У певний момент не виходило передавати все тоді, коли нам хотілося, але можливість усе одно залишалася. Бувало таке, що коридор закривався на декілька днів, були проблеми зі зв’язком, бо його глушили. Але попри все це ми намагалися доправляти бійцям необхідні речі.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Бронежилети для кіборгів. Фото: Павло Кащук


«Ми доправляли коліматорні приціли, тепловізори й захищений зв’язок»

— Ми фактично ніколи не займалися господарськими товарами, продуктами, шкарпетками, білизною і т. п. Від самого початку ми шукали, купували й доправляли коліматорні приціли, тепловізори, зброю та рації, зокрема і захищений зв’язок. Ми розуміли, наскільки це важливо. Якщо звичайна аналогова рація коштувала 50 доларів, то ми купували ті, які коштували по 300—400 доларів.

Кошти ми збирали, як й інші волонтери, в основному через банківські карти. У нас були вузькоспеціалізовані пункти прийому й люди, які до цього мали стосунок до армійського екіпірування.

Половина волонтерської роботи — це збір коштів. Тому певною мірою це також маркетинг і піар. Ми навіть відслідковували динаміку збору коштів. Обсяг значно збільшувався залежно від гучних публічних спалахів у ЗМІ. Тому, коли заговорили про кіборгів і вся увага пішла на аеропорт, нам стало легше отримувати гроші.


«Від бійців ми щодня чули, що в аеропорту руйнуються стіни»

— Те, що говорили у ЗМІ, часто відрізнялося від того, що бійці розказували нам по телефону. Ми в цьому давно варимось і розуміємо, що є поняття «інформаційна політика» і не все те, що говориться офіційно в пресі, сказано для того, щоб нас обдурити. Водночас це говориться і для ополченців, і для жителів Донбасу, які не визначилися... Тобто це питання про причини. Але факт у чому?

Постійно казали, що там усе добре, що туди поступають колони з підтримкою, що поступають ротації, воєнних змінюють, а по факту ми бачили зовсім інше. Точніше, чули. Коли в 3-го полку були найгостріші моменти перебування в аеропорту, найважчі бої, ми зв’язувалися з хлопцями і щодня чули від них, що в аеропорту руйнувалися стіни, що їх атакували танками.

Підкріплення з українськими танками не доходило, танкісти відмовлялися їхати, багато танків ламалося. Їм не відправляли всю ту техніку, яку вони просили. Через це кожен день міг стати для них останнім, бо ворожі танки «блукали» навколо і ледь не прямою наводкою руйнували навколо них стіни.

Боротися з цим можна було тільки нашими танками, бо артилерія не може працювати по тому, що рухається, і нашим хлопцям терміново потрібна була підмога у вигляді бронетехніки й ротації, бо сили закінчувалися — і фізичні, і моральні. Кожного ранку в новинах ми чули про те, що підмога прийшла, що вже є бронетехніка, що хлопців поміняли. Ми потім з надією дзвонили хлопцям і запитували, чи це правда — але по факту виявлялося, що це не зовсім так.


«Відкрив коробку — а там декілька пляшок зі спиртним із duty free»

— Більшість людей, які перебували там не тиждень, а вже десь місяць-півтора, зрозуміло, звикали і налагодили якийсь побут. Вони примудрялися відпочивати, спати, жартувати, навіть певним чином розважатися, у них з’являлися якісь свої традиції.

Коли ми їм телефонували, то вони з нами жартували, а при цьому весь час лунали постріли. Я знаю точно, що тоді в них був сухий закон, особливо в «Правого сектору», а наші хлопці, наскільки я знаю, в окремих випадках дозволяли собі ввечері випити пива. Тоді вже всі магазини, які були в аеропорту, були зруйновані і з випивкою проблем не було, бо була дисципліна.

Одного разу вони жартома запитали, що нам передати (ну, ясно, що вони нам можуть передати?). А я тоді сказав: «Пару пляшок джину з duty free». Усі посміялися.

А через декілька днів у нас обірвався зв’язок. Сепаратисти тоді саме розповсюджували інформацію, що аеропорт захоплений, кіборгів більше немає. Ми тоді дуже переживали, бо зв’язку не було, а довіряти таким джерелам ми просто не могли. Тоді несподівано приходить есемес із «Нової пошти» про те, що нам надійшла посилка. Коли я приїхав за нею й відкрив коробку, то побачив всередині декілька пляшок зі спиртним, на яких були наліпки duty free. Усередині було повідомлення в стилі «Тримаємося, дякуємо. ПТН ПНХ». Ось такі сувеніри примудрились нам відправляти.


«Хлопці знайшли ключ від аеропорту»

— Знаєте, за час війни все так приїлося, що до рук брати навіть не хочеться ці шматки снарядів або «хвостики» від мін. Хоча у хлопців з 3-го полку в Кіровограді є цілий музей отаких сувенірів з аеропорту, з цієї війни.

Там і залишки російської зброї, і прапор, який висів в аеропорту, — весь у дірках, і ключ від аеропорту, який вони десь там знайшли. Так, дійсно, ключ від аеропорту, на ньому написано: «Донецький аеропорт» і якийсь рік. Мабуть, його вручали на офіційному відкритті, і хлопці його знайшли та подарували командиру «Сергійовичу» — він досі лежить у нього в кабінеті.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Розвантаження волонтерської допомоги. Фото: Павло Кащук


«Нам треба коліматор, тому що це ніби класно, а який — бог його знає»

— Я не служив в армії, у мене в університеті була військова кафедра. Знань у військовій сфері не було ніяких, хіба що зброя якоюсь мірою цікавила, але без фанатизму. А ті знання, які отримуємо зараз, скоріше вимушені й примусові.

Коли війна починалася, нам здавалося, бійці повинні розбиратися у всьому і достатньо було лише в них запитати, що їм потрібно, і просто це купити. А потім виявилося, що вони такі ж спеціалісти, як і ми, вони знають про це не більше за нас, тому що армія в нас нічим не забезпечувалася нормально — ніяких сучасних засобів там не було.

Вони так само казали: «Нам треба коліматор, тому що це ніби класно, а який — бог його знає». І ми просто змушені були в цьому розбиратися, вивчати і навіть тестувати. Я б не сказав, що це дуже приємно, це таке собі примусове занурення у цю сферу, це частина нашої роботи.

Коліматор — це щось на кшталт прицілу, який ставлять на автомат, і якщо в нього поглянути, то видно червону крапочку. Червону крапочку можна на «арбуз» навести, вистрілити, і воно влучить. Тобто не треба там мушку з «ціликом» співставляти, косити очі, достатньо просто навести червону крапку на ціль.


«Аеропорт був знаковим для волонтерського руху»

— Аеропорт був знаковим для волонтерського руху. Він дав можливість оцінити те, що роблять волонтери. Ну не дали бійцям замерзнути, не дали голодувати, але кардинального прямого впливу на хід боїв це не мало. Зате ми почули від хлопців, що, якби не було приладів нічного бачення, тепловізорних прицілів, вони навряд чи утримали б аеропорт. Побачити ціль за допомогою таких приладів можна навіть через невеликі перешкоди, такі як кущі або трава. Бо в основному найважчі бої були вночі, а все, що приходило в аеропорт у вигляді нічної оптики, було придбане волонтерами. Тобто можна впевнено сказати, що волонтери зробили свій внесок у захист аеропорту.


«Автоматом по броні — зв’язок між механіком, водієм та піхотинцем»

— Іще ми возили багато касок. Пам’ятаю, ще до початку того «бєспрєдєлу» в аеропорту нам вдалося зробити велику «передачу». Тоді «Редуту» у підпорядкування передали близько 100 людей із 93-ї бригади й бронетехніку. «Редут» переживав, як налагодити у них зв’язок між піхотою і бронемашинами (БМП чи БТР). Адже зв’язку між механіком, водієм та піхотинцем зовні не було ніякого. Вони буквально автоматом стукали по броні й намагалися щось там повідомити. А діалог між ними — це запорука успіху операції.

І тоді хлопці-спецназівці надумали використати дешеві рації. Вони добре працювали, а захищеність у тій ситуації не мала великого значення. Тож ми отримали прохання забезпечити велику кількість рацій. Ми тоді роздобули їх 50 штук, відправили їх туди, а «Сергійович» їх роздав хлопцям на броні. Зв’язок налагодився. Таким чином «Редут» утримував аеропорт і, не маючи такого завдання, думав за всіх і про всіх.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Павло Кащук з прапором кіборгів 3-го полку. Фото: Павло Кащук


«Редут брав слухавку і казав: “Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену”»

— Комунікація з волонтерами була однією із задач «Редута», адже те, що привозили волонтери, зміцнювало захист і давало додаткові можливості утримувати аеропорт. І він з нею справлявся, як і з усім іншим, завзято й рішуче. Він нас не переставав дивувати. Йому можна було зателефонувати в момент, коли йдуть перестрілки, а він піднімав слухавку й весело міг сказати: «Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену». Візьме гранатомет, відпрацює, повернеться і продовжить розмову.

Особисто ми з Олександром «Редутом» побачилися вже тоді, коли він потрапив у госпіталь, а декого з інших хлопців я знав і раніше.


«Присутність туристів, які приїжджали в аеропорт, хлопців дратувала»

— Самі ми не їздили в аеропорт. Кілька разів навіть вже зібралися, щоб самим відвезти необхідні речі, але з’ясовувалося, що туди їдуть спецназівці, і ми через них передавали. Тобто було в нас бажання поїхати, але ми розуміли, що якщо є інший спосіб, то краще не заважати. До того ж ми знали, що присутність туристів, які туди приїжджали, хлопців реально дратувала.

Коли 3-й полк вийшов з аеропорту, війна для нас не закінчилася. Ми просто трішки видихнули. Туди зайшла 79-та бригада, а ними займається Юра Бірюков. Тож ми зайнялися іншими напрямками, бо 3-й полк зараз бере участь фактично в усіх гарячих точках.


«Командування мало б оцінити ситуацію і вчасно вивести кіборгів»

— Існує багато суперечок про те, чи потрібен був аеропорт стратегічно. Чи варто заради нього втрачати людей? Я думаю, що аеропорт за збігом обставин став важливим історичним, таким, що підтримував дух, символом для армії, для всього народу. І те, що наші хлопці дуже довго тримали там оборону, має сенс заради історії. Але варто зрозуміти, що безкінечно це не могло продовжуватися, бо аеропорт просто руйнувався, врешті-решт там ніде було ховатися, і всі розуміли, що рано чи пізно це закінчиться. Я вважаю, що наше командування мало б реально оцінити ситуацію і вчинити зовсім по-іншому.

Треба було вчасно піти з аеропорту й урочисто, в прямому сенсі, з феєрверками його підірвати й сказати: «Забирайте, ми його тримали, поки він був нам потрібен». Тоді б кіборги лишилися непереможними.

А зараз усі кажуть, кіборги непереможні, але залишається гіркий присмак: десятки хлопців у підсумку загинули, тому що їх вчасно звідти не забрали. Було зрозуміло, що це завершиться, але момент відводу вчасно ніхто не визначив. І в підсумку трапилося те, що й передбачалося.

Таких «вчасно» було багато. Я не стратег, не військовий, усього не знаю, але можна було знайти будь-який момент, коли це було зручно зробити. Можна було це дипломатично обіграти. Але треба було йти звідти голосно й урочисто. Я вважаю так. І сказати: «Вам потрібен був аеропорт. Забирайте те, що від нього лишилося. Нам тут просто нецікаво».


«Аеропорт дав Україні героїв, які їй дуже потрібні»

— Я не був у Донецькому аеропорту до цих подій. Жалкую, що не побачив його красивим, мирним. І вже ніколи не побачу. Не знаю, що буде на його місці, але загалом мені все одно, я вважаю, що аеропорт — це історична подія, що дала нам нових героїв, які дуже потрібні зараз нашій країні.

Спочатку ми планували свою волонтерську діяльність до перемоги. Зараз перемоги попереду не видно… Не в тому плані, що її не буде, а в тому, що буде день, який можна буде вважати перемогою. Як можна зупинитись і сказати: «Усе, я рік відслужив країні як волонтер і передаю справу іншим». Ніхто не може зупинитися. Ми продовжуємо. Просто ми разом з усім волонтерським рухом трансформуємося. Ми вже давно відмовилися від забезпечення формою чи взуттям — міністерство закриває це питання. Ми намагаємося вирішувати ті питання, які ще не вирішені. Зокрема, наша група займається зараз навчанням бійців, снайперів — тим, за що поки держава не взялася.



«Ця війна розділена на два етапи — до аеропорту й після», — Натан Хазін


Один із засновників і керівників волонтерського проекту «Аеророзвідка» Натан Хазін розповідає, як їхні дрони допомагали кіборгам тримати оборону Донецького аеропорту та як виявляли тих, хто імітував виконання завдання. На його думку, кіборги змінили хід подій, показавши, що Україна здатна себе захистити:

— Ми почали відстежувати ситуацію в районі Донецького аеропорту приблизно з вересня—жовтня 2014 року. Наш підрозділ тоді проїжджав уздовж умовного кордону АТО. А особливу увагу аеропорту ми приділяли аж до кінця січня, співпрацювали з різними бригадами і з «Правим сектором».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Командир спецпідрозділу «Аеророзвідка» Натан Хазін. Фото: Натан Хазін


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Наші дрони дозволяли виявити вогневі точки й відстежувати передислокацію ворога. Ми виявляли танки, що блукали по лісосмугах. З нашою допомогою знищували ворожі БТР.

Утім, із січня нас дуже жорстко «чавили» в аеропорту. Були такі ситуації, коли ми не могли літати, бо наше обладнання глушили. Ми мали втрати і серед наших «пташок».


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Новий (вгорі) та старий (внизу) термінали ДАП. Кардр з відео, відзнятого «Аеророзвідкою» восени 2014 року


«Дрон бачить усе»

— Було таке, що ми за допомогою стаціонарних камер побачили, як український танк виїхав на «відпрацювання» у район аеропорту і протягом більше ніж півгодини відстрілював боєкомплект у 200 м від цілі. Заради «галочки» і «зірочки» в нікуди відстрілявся, замість того щоб зняти реальну вогневу позицію. І командир цього підрозділу доповів про виконане завдання.

І нічого не сталося. За більше ніж рік війни в нашій армії ніхто не притягнутий до кримінальної відповідальності за невиконання завдань, за загиблих, яких могло не бути. При відході з Дебальцевого дуже важливе обладнання не підірвали, а залишили в мастилі — ворогу. Це тенденція.


«Кіборги переламали хід війни»

— Захисники аеропорту так довго утримували свої позиції виключно за рахунок свого героїзму, волі та відданості тих, хто їх підтримував. Мужність українських воїнів не піддається сумніву.

Адже зазвичай воюють за те, у чому є якась економічна складова, якісь енергетичні або інші стратегічні інтереси. Тут такої складової немає, а відтак поведінка захисників аеропорту нічим, окрім бажання довести свою правоту, не пояснюється.

Усім потрібна легенда, всім потрібна історія, і, на жаль, не важливо, за яку ціну. Як і в будь-якій війні, є певного роду рубікон, який не можна залишати, не можна було переступати. Це був, мабуть, один із переломних у цій війні моментів, переломних на нашу користь. Неймовірними зусиллями та ціною великих втрат ми будемо рухатися вперед.

І коли мене питають, чому я беру участь у цій справі, то сьогодні — це вже особисте питання. Не питання політики, геополітики, економіки, навіть безпеки країни. За минулі півроку я втратив трьох своїх найближчих друзів. І чотири місяці тому — найближчого свого друга, засновника «Розетки» Володимира Кочеткова-Сукача. З цього моменту війна переросла для мене в особисте. І для мене не важливі домовленості. Я буду воювати, поки Україна не буде вільною незалежною державою. Кров моїх братів кличе мене до сплати цього боргу, ми будемо стояти і робити цю роботу — захищати Україну. З їхнього благословення.

Коли ми починали понад рік тому, то патріотів в армії були одиниці. Ми трималися за таких людей обома руками, допомагали, щоб людина не пішла з армії, щоб залишилася на відповідальній керівній посаді. І щоб сама армія змінювалася. Сьогодні саме зусиллями добровольчого руху і цих людей ситуація докорінно змінюється. Я бачив у багатьох бригадах, як старші офіцери формують бойовий скелет, збирають навколо себе людей, готові стояти до кінця. Це небо і земля порівняно з тим, як було раніше.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Диспетчерська вежа ДАП. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року


«Тепер у нас є армія. Погана, але боєздатна»

— Аеропорт поступово із сучасної будівлі перетворювався на каркас. Думаю, що таких танкових дуелей у XXI столітті ще не бачили. Люди чіплялися за залишки металу й тримали оборону, відвойовуючи висоти та поверхи. Я думаю, що Донецький аеропорт — вже предмет вивчення тактики бою в закритих приміщеннях.

З таким напливом «орди» ніхто і ніколи не стикався. Будь-яка агресивна оборона змушує супротивника задуматися, використовувати інші тактики. Тут же п’яні й обколоті зеки із насолодою йшли на нас із різною стрілецькою зброєю.

А в бетоні й гіпсокартоні аеропорту не було нічого надприродного, нічого такого, що б захищало. Але люди продовжували стояти, часто всупереч здоровому глузду. І бойовий дух не падав. З атаками він посилювався. Це безпрецедентно, не має аналогів, у сучасній історії точно. Хіба, може, Брестська фортеця. Ну, по суті, мабуть, так.

Представники НАТО і США дуже складно уявляють собі нашу ситуацію і карту бойових дій. Адже сучасна армія має такі складові: 65 відсотків — це служба тилу, 25 відсотків — це бойові тактики й тактичні рішення чи техніка застосування і тільки 3 відсотки особистого героїзму. В українській армії все навпаки: 70 відсотків особистого героїзму й одиниці — постачання. При всіх розмовах про військову допомогу Україні — її немає. Україна покинута сам на сам із величезним ворогом. У неї немає ні стратегічного запасу, ні власного сучасного озброєння. Цілеспрямоване руйнування армії тривало мінімум десяток років. На початку 2014 року ми мали знищену армію із знятими із танків приладами нічного бачення. Україна фактично була без нічого. Нас знеструмили. Де-факто за рік ми — погана, але боєздатна армія.


«Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу»

— Щодо світосприйняття людей, які перебувають на лінії вогню, то треба врахувати декілька ефектів, які перетворюють цивільну людину на воїна. Це ефект першої атаки, це ефект першого снаряду, що впав поруч, це ефект першого, поруч загиблого товариша.

З цим шоком, з цим болем, з цим жахом доводиться жити. Шокова терапія в одну секунду перемикає людину. Скільки небитих дають за одного битого? Я сказав би 30 за 1.

Бояться всі. Не бояться лише дурні. Коли ти три доби під обстрілом, вже по звуку розрізняєш де «саушка», де гранатомет, у тебе вже є відчуття цього всього на рівні підсвідомості. Ти вчишся спати при цьому. Ви розумієте, що таке спати при артобстрілі?

Я, на жаль, спостерігав саме біля аеропорту, коли кадрові офіцери в одну секунду губилися. А поруч стояв інженер чи клерк, який прийшов добровольцем, і ця людина збирала себе в кулак і діяла так, як вимагала ситуація.

Є психологічний переломний момент. Коли людина потрапляє в ці важкі умови, тумблери особистої безпеки на якомусь етапі перестають працювати. Я бачив, як поряд з аеропортом людина ходить без каски.

До аеропорту відчуття в нас були типу: «Зараз прийде російський десант, кантемирівці. Зараз присуне їхній танк». Таке собі очікування великого ворога, знаєте?

В аеропорту ми зіткнулися з цим віч-на-віч. І те, що кіборги змогли стримати натиск, цілодобово оборонялися, самі виходили з оточення, — це все змінило хід цієї війни. Цього в нас уже не забрати. Ця війна розділена на два етапи — до аеропорту і після аеропорту.

Ми зрозуміли, що ворог так само горить, як і ми, так само гине, як і ми, так само стогне від поранень. Той, хто проти тебе, навіть якщо в нього є якась більша вогнева сила, він теж лише людина.

Найважчим для мене був пошук людей після виходу. Я з групою друзів шукав одного з кіборгів. Три тижні по моргах у Донецьку. Через людей, через розвідку. Не було більшого дива для нас, ніж його знайти, ціною неймовірних зусиль отримати тіло і поховати в лютому, через три тижні після аеропорту.

Розумієте, це гібридна війна, вона відрізняється від інших своєю нещадною нелогічністю. Більшість воєн ведуться через релігійні конфлікти, за території, за ресурси. Тут усі ці пояснення відпадають. Спочатку мало хто розумів, з ким ми воюємо, який наш ворог, як його упізнати серед мирних мешканців.

Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу, ми не прийшли в Ростов, ми не окупували Таганрог. Вони прийшли до нас, вони накрутили місцевих маргіналів, щоб ті взяли зброю в руки й воювали з людьми, які нічого поганого їм не хотіли. Уся ця конфронтація між російськомовними й україномовними, донецькими і західними — це штучне. Це міфотворчість. Більшість моїх колег російськомовні, але для них тепер «Слава Україні! Героям Слава!» — як для мене, це привітання.

Нашому ворогові не потрібен ні Донецький аеропорт, ні Маріуполь, ні Запоріжжя. Це не мета нашого ворога. Його мета розділяти й владарювати.

Окрім цього, у Росії немає нічого, ні свого стилю, ні своєї національної доктрини, ні своєї заповітної мрії. Але при цьому й немає Заходу, який би це розумів, якого цікавить життя людей тут, немає Заходу, який розуміє, що ми захищаємо Європу від варварства, яке прийде туди, якщо ми не зупинимо. Якщо Путіна не зупинити, у нього з’явиться ще більший апетит.



«Волонтери купили годинники й вручили ніби від президента», — журналіст


Руслан Ярмолюк, ведучий телеканалу «2+2», який наприкінці жовтня 2014 року знімав у Донецькому аеропорту, розповідає про мотивацію кіборгів та про те, чому всіх захисників летовища вважає героями:

— В аеропорт ми намагалися потрапити, як тільки почалися бойові дії. Але в командування було тисячі причин, щоб туди не пускати журналістів. Ми домовлялися про те, щоб заїхати з конвоєм в аеропорт, але оскільки ми мінялися, то ми ці домовленості передали нашим колегам. Тож ми 30 жовтня заїхали. Ми зробили це потайки. Були серйозні бої, заїхати вдень було фактично неможливо, тому їхали вночі — на свій страх і ризик. Їхали неофіційно, без дозволів, просто на довірі. Я зустрів товаришів, з якими підтримували стосунки під Слов’янськом, і власне вони допомогли нам потрапити в БТР, що міняв людей в аеропорту.

У БТР було людей 17, так було забито щільно, що ми сиділи під баштою з оператором, тобто в місці, з якого фактично неможливо вилізти, якщо БТР підіб’ють. Перед цим якраз підбили наш БТР із хлопцями.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Журналіст Руслан Ярмолюк


«Хлопці їхали в аеропорт, як в останній раз»

— Найстрашніше було доїхати до аеропорту. Їхали зліткою, невеликими групами, і механік-водій не вмикав ніяких габаритів. У нього просто голова стирчить з БМП чи БТР, і він їде просто у тьму. Були такі випадки, коли реально блукали: не там зупинялися, не там повертали, заїжджали фактично впритул до позиції терористів — вони стояли справа біля пожежної вежі.

Тож на швидкості машини, навантажені зверху боєкомплектами, спальниками, водою, харчами, а всередині «запаковані» бійцями, уночі їхали в аеропорт.

Хлопці насправді їхали як в останній раз. От у них такі розмови були. І спочатку ти не надаєш цьому уваги, але коли вже доїжджаєш до аеропорту, то розумієш, що вони мали на увазі. Коли бачиш згорілі наші БТР, танки, машини (і це наші машини), то усвідомлюєш, чим є ця дорога і наскільки високим є ризик.

Ми приїхали в Донецький аеропорт 30 жовтня, якраз коли Пореченков стріляв із кулемета. Ми залишилися на дві доби. Хлопці за нас переживали, бо у нас 4-го класу були бронежилети, і казали: «Давайте ми ще вам одного дамо наверх».

Ми намагалися зняти все, що було в аеропорту. Починається бій, реальний, коли кулі свистять над головою, а ти сидиш поруч із ними і знімаєш це все на маленьку камеру.

Мене тішить, що хлопці нам ніколи не казали, що ми граємо у війну. Є ж прецеденти, коли журналісти грають у війну. Те, що пишуть і показують такі журналісти, дуже відрізняється від реального. Коли людина відчуває й переживає те, що й воїни, коли людина переймається тим, що знімає, це дуже помітно в матеріалах. А якщо ти приїхав, швидко зняв, а потім поїхав і забув, то ти використав ситуацію.

Мені приємно, що, коли ми вже збиралися назад їхати, а в нас тоді вже сідали акумулятори й фактично камери були розряджені, хлопці зняли нам третій прапор з Донецького аеропорту й підписали його. Усі, хто там був, підписали: «З повагою, для каналу “1+1” із Донецького аеропорту імені Прокоф’єва». Маю за честь, що ми отримали цей прапор. І тепер він у нас як талісман на каналі. У музеї цієї війни (створили такий музей на каналі) прапор фактично займає центральне місце. Він під склом. І знаєте, коли був останній штурм аеропорту, коли була невдала спроба деблокувати наших, коли вони пішли в туман, скло тріснуло саме. Знак. Коли хлопці потрапили в засідку, коли було багато вбитих, і поранених, і полонених, коли, власне, і комбат потрапив у полон, — у склі, під яким був прапор, просто пішла тріщина, і частина скла випала.


«Аеропорт захищали люди різних професій: від військових до менеджерів»

— Приїхали ми о годині 3-й чи 4-й, коли вже почало світати. Важко описати те, що ми побачили: від аеропорту залишилася одна назва: кілька стін і перекриття, яке висіло фактично над головою.

Почався бій. Стріляли відусюди, стріляли з усього — від мінометів дрібних калібрів до САУ. Щільність вогню була, а сховатися було ніде. Там був підвал, але він був замінований, бо через нього пробиралися терористи. Наші солдати туди не спускалися. Тож ховатися нашим солдатам було ніде, вони просто падали на бетонну підлогу, оскільки навіть стін нормальних не було. Були колони, опори, а стіни всі були гіпсокартонні. Тобто все пробивалося.

В аеропорту, навіть щоб присісти й посидіти трохи, треба було впиратися в колону спиною, бо все прострілювалося. Тож хлопці всюди робили загати. Фактично всі входи в аеропорт були перекриті купами металу, скла, каміння, якихось стільців. Хлопці сиділи за цими загатами й по периметру тримали оборону цього аеропорту, вежі й старого термінала. Ходити на повний зріст там було неможливо — або навприсядки, або бігти.

Мене вразило те, що хлопці настільки звикли до постійних обстрілів та штурмів, що доходило до комічного. До прикладу, десантники дзвонять в міліцію на «02», а їх відповідно з’єднують з донецькою міліцією, і кажуть: «Здраствуйте, девушка, это милиция, да? Нас обстреливают». А вона питає: «Где?» Вони їй: «В Донецком аэропорту». Пауза, пані на зв’язку мовчить, а хлопці питають: «Так что, вы нам наряд подкрепления пришлете?»

Або, наприклад, дзвонить десантник своїй дружині й каже: «Ну, у мене все гаразд, не переживай, я зараз у терміналі чекаю на виліт чартеру».

І все це в режимі фактично цілодобових обстрілів. Хлопці реально герої, навіть у таких обставинах почуття гумору не втрачали. Це була 79-та бригада, було багато мобілізованих, тобто непрофесійних військових.

Командував обороною аеропорту молодий хлопець, десантник «Грифон». Він вирішував, як позиції правильно розставити, куди вогонь нашої артилерії направити. Він просто на даху роздивлявся. До речі, ми теж піднімалися на той дах. Там було три українських прапори. Як тільки з’являєшся на даху, вони починають стріляти, і треба тікати вниз.

Наші артилерія, танкісти й піхота намагалися працювали синхронно. Страшно було тоді, коли бойовики попадали в радіовежу в Пісках і аеропорт втрачав зв’язок із артилерією. Тобто були такі години, коли хлопці реально молилися, бо танки виїжджали й починали бити по аеропорту, доводилося лежати, а в цей час сепаратисти могли підійти на відстань контактного бою. Ці п’ять годин, коли не було зв’язку, — це щось…

Та, очевидно, бойовики не зрозуміли, що вони потрапили в радіовежу й аеропорт втратив зв’язок. Якби зрозуміли, то був би штурм. А термінал захищали не більше 100 чоловік (десь 80 було, не більше). Фактично жменька людей тримала цю розвалену конструкцію, де не було навіть де сховатися.

Ось лежать вони на бетонній підлозі, над ними все літає й свистить, сиплеться, а вони ще розмовляють і жартують. І найцікавіше те, що це були люди різних професій: механіки, водії, лікарі-стоматологи, менеджери. Важко вмістити в голові, коли бачиш худенького інтелігентного чоловіка в окулярах, дізнаєшся, що він лікар-стоматолог, а він тут з автоматом боронить Україну. Був чоловік з Америки, який залишив там свій бізнес величезний і приїхав в аеропорт воювати добровольцем. Дуже багато було хлопців з «Правого сектору». Вони першими заходили в аеропорт і довго його захищали. І навіть думок залишати аеропорт ні в кого не було.


«Шкода, що не всі захисники аеропорту нагороджені. Вони герої…»

— Ті, хто захищав аеропорт, — герої! Несправедливо, що далеко не всі нагороджені чи відзначені.

Тепер можна говорити, чи був сенс утримувати ту руїну, але люди продемонстрували здатність стояти до кінця, ризикували й віддали своє життя.

Насправді про те, що перекриття може завалитися, доповідали неодноразово. Такі аналітичні записки надсилала СБУ, хлопці з «Альфи» теж були в аеропорту, і з 93-ї бригади, і з 79-ї доповідали, що конструкція фактично тримається на чесному слові.

Знаєте, за аеропортом є дві висоти, одразу за злітною смугою, і ці дві висоти були зайняті «Правим сектором». Там уже накопали окопів. Можна було туди відійти й тримали аеропорт у прицілі. Адже, коли втратили старий термінал, далі утримувати руїни нового термінала сенсу вже насправді не було, бо хлопці фактично опинилися в повному оточенні. Дістатися солдатів, які захищали аеропорт, стало практично неможливо. По злітній смузі не доїдеш, бо з правого боку пожежна вежа, де вже бойовики окопалися й палять усе, що рухається до термінала. А з іншого боку старий термінал, який теж контролюють сепаратисти. Тож в останні дні хлопці воювали вже в повному оточенні.

Я не стратег, не військовий, але, як на мене, треба було ухвалювати рішення раніше, відійти й закріпитися у вигідній позиції та контролювати територію летовища, тримаючи все під наводкою. Чому цього не зробили?


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Пожежна частина з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Аеророзвідки» восени 2014 року


Так само як і рішення про деблокування в туман. Хто його ухвалив? Для мене це просто загадка.

Необхідно ретельно проаналізувати цю операцію і, принаймні, покарати винних за несвоєчасні або помилкові рішення. Так само і з обороною Луганського аеропорту, і з «іловайським котлом» — дуже багато питань до очільників Міністерства оборони та Генштабу.

Люди загинули, ми втратили аеропорт, але чомусь це все зам’ялась дуже швидко. Героїзм захисників Донецького аеропорту розчинився в інших перипетіях війни. Шкода… Ніби коли хлопці трималися, вони були героями, а як тільки все скінчилося — все, про них забули. Це неправильно.

Захисники Донецького аеропорту — це люди, які заслуговують на повагу і на компенсацію від держави. Це люди, які заслуговують на нагороди. Але, на превеликий жаль (я спілкуюся з багатьма десантниками, які по два-три місяці були в аеропорту, з «Правим сектором»), воїнів досі не нагородили.

Знаєте, до чого доходило? Волонтери купували годинники й самі підписували, а командир їх вручав, ніби це від Президента, ніби від Міністерства оборони. Мовляв, цінують. А насправді командир і волонтери просто хотіли хлопців хоч якось відзначити, підняти їм дух, додати мотивації. Бо коли вже рік іде війна, то навіть якась там маленька грамота, і та важлива, щоб воїн відчував, що його шанують.

Або просто купували ножі — звичайні мисливські ножі. На них робили клейма та нагороджували бійців цими іменними ножами. Писали ім’я солдата, підрозділ і вручали бійцю. Це була ініціатива командира.

А що Міністерство оборони? Що Генштаб? Як мотивують? Мотивація тільки одна в наших захисників — Батьківщина.



«Аеропорт став тренувальною базою для всієї нації», — боєць «Скіф»


Боєць «Скіф» пішов захищати Україну добровільно. З червня 2014 року був у лавах Національної гвардії, а потім воював у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС. «Скіф» потрапив до Донецького аеропорту у вересні. «Скіф» дає оцінку обороні Донецького аеропорту як події, що змінила подальшу долю України:

— Рішення піти на війну прийняв досить швидко, після Майдану. Здавалося, що це буде нечесно, несправедливо з мого боку, якщо я, підтримуючи Майдан, залишуся вдома.

Я був добровольцем, мене ніхто не примушував нікуди їхати. Я сам напросився й поїхав у Донецький аеропорт. Виїзд відбувся 17 вересня.

Цей об’єкт мав суттєве стратегічне значення, і там точилися бої весь час, попри те що велися переговори про перемир’я. Коли всі параноїлися про те, що війна може припинитися не на нашу користь, хотілося потрапити в місце, що було осередком боротьби, концентрацією боротьби навіть не за щось, а всупереч. Таким місцем нам видавався аеропорт.

У Пісках ми витримували обстріли і входили в перестрілки, там була позиційна війна, але ми бачили, що в аеропорту кояться набагато грандіозніші події. За 5 км ми мали змогу вночі спостерігати, як там їх «градують», з «градів» поливають. Це було дуже яскраве, але моторошне видовище.

Усім хотілося воювати в аеропорту саме через його символічне значення, бо ми розуміли, що люди, які стоять там, несуть відповідальність за суттєвий проміжок історії, за якийсь історичний етап і вони входять до числа тих, хто своїм життям, здоров’ям і боротьбою робить великий крок для країни.


«Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби»

— Тільки-но ми заїхали на територію, почався обстріл. Бойові точки зробили вздовж паркана злітної смуги. Тільки-но ми в’їхали на цю «космічну» злітну смугу, почався обстріл трасерами, БМП кидало з боку в бік, а ми зрозуміли, що все серйозно.

Я дивився на дорогу в перископ і бачив абсолютно сюрреалістичну картину: краєвид випаленої землі, кулі, трасери, які летять в обидва боки, з нашого боку хто міг стріляв, по нас стріляли... Здавалося, що ми десь на Марсі. Проїхали нашу опорну точку, я бачив її краєм ока секунди дві, але помітив, наскільки серйозно там усе облаштовано.

Коли ми вже під’їхали до терміналів, я мав змогу переконатися, наскільки круто влаштована оборона. Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби.

Коли ми тільки приїхали, майже без досвіду та навичок ведення такого бою, нас кинули на важливі завдання. Ми не просто посилювали там кілька постів у старому терміналі, найнебезпечнішому, ми тримали одну з позицій, яка була за 600 м від термінала. Фактично вели розвідувально-диверсійну роботу. Накази віддавав особисто «Редут».

Ми інтуїтивно відчували, що це початок, що ми готуємося до неминучого наступу на Донецьк. Зараз може здаватися нереальним те, що ми планували наступати на місто. Але тоді все було навпаки: нереальним ми вважали відсутність наступу. Ми сподівалися, що буде відданий наказ головнокомандувачем на подальший рух на територію ворога. У нас було відчуття, що ми робимо велику справу, яка перейде в широкомасштабний наступ.

Фактично перші думки про те, що наступу не буде, можна вважати початком відліку до смерті аеропорту.

Аеропорт розглядався або як плацдарм, щоб можна було суттєво закріпитись, або відійти. Можливо, згодом історики дійдуть якогось висновку, що це була зрада, чи злочин, чи недбальство, але я дуже сумніваюся, що хтось понесе покарання.

Свою точку ми тримали кілька діб. Ворожа розвідка ходила фактично навколо, я чув їхні кроки за вікнами. Але під час мого чергування контакту не сталося.

Навіть по рації спілкуватися з ворогом у мене особисто великого бажання ніколи не було, я не спілкувався з ними і не бачив їх. Я маю добре уявлення про свого ворога на ментальному рівні, мені не треба його навіть бачити.

Уже після мого поранення був бій, після якого наші відступили.

З 17 по 22 вересня не було жодної піхотної атаки на термінал. До 17-го там була якась одна спроба, ворог намагався вибити нас з точки «Єнот», але де була ця точка, хто її тримав, я вам сказати не можу.

З кінця вересня в аеропорту вже були набагато серйозніші піхотні атаки. Початок жовтня — танкові атаки.


«На війні немає чорного та білого, треба вміти вчитися у ворога»

— В аеропорту часу на сон було мало, виспатися не вдавалося. Дві-чотири години на добу. Усе, що відбувалося тоді, — це було очікування, чергування й укріплення нашого шматка простору, нашої позиції.

Укріплювалися ящиками з піском. Я пам’ятаю, у мене була книжка, яку я брав разів два в руки всього лише. Цю книжку я змародерив десь у Пісках. Героїчний епос народів СРСР. З героями тієї книжки я себе не співвідносив.

На сторінках занадто все просто, всі негативні персонажі однозначні, а інші однозначно всі позитивні. А на війні немає чорного та білого. Треба тверезо мислити і бачити, які негативні сторони тут, а які позитивні — там. Треба вміти вчитися у ворога. Правда, у нашому випадку там не було особливо чому вчитися: там відвертий бидлопролетаріат.

В аеропорту негативу майже не відчувалося. Не було алкоголю, а це дуже вагомий плюс. Та й сама ситуація спрямовувала на якесь дуже благородне мислення. Не було особливо часу займатися дурницями.

Там була війна в одному зі своїх образів найідеалізованіших, один із найчистіших проявів боротьби, чогось кристально-доброго і злого.


«Були ті, хто заряджав на відчайдушну боротьбу»

— Коли гинули мої товариші, це викликало дуже неоднозначні відчуття. З одного боку, я відчував щось схоже на заздрість, тому що вони закінчили свій шлях як герої. Вони були дуже благородні, я ніколи не думав, що вони можуть першими загинути. Ті, які були найвіддаленішими від смерті. Зараз я розумію, що помилявся. Це були «Скельд», «Каспер», «Сєвєр»...

З «Сєвєром» я тримав найближчу до ворога точку. У нас майже не було там страху, паніки, у нас було нормальне сприйняття того, що може відбутися все, що завгодно, але це нас не лякало. Настільки був високий бойовий дух, нормальне, адекватне сприйняття смерті.

Покійний «Сєвєр» був дуже безстрашний. Він ішов назустріч смерті. Будучи ерпегешником, він пішов на танк і повів за собою нас. Він був прикладом хороброго і безстрашного воїна. Він загинув 6 листопада на метеовежі. Мене його смерть вразила, я бачив у ній навіть якусь логіку, як це не парадоксально звучить.

Коли я згадую про аеропорт, про нього і про таких людей, як він, вони для мене уособлюють боротьбу за високу мету, за високі цілі і з реальною самопожертвою.

Мені здається, що його душа після смерті не переставала сміятися, навіть зі своєї смерті. Такі люди заряджають на відчайдушну боротьбу і не дають морального права відступати.


«Війна вже скінчилася, але може спалахнути в будь-якій точці України»

— На війні я змінився, я став спокійнішим і холоднокровнішим. Після кожної важкої ситуації, не обов’язково бою, наприклад у розвідці, приходить відчуття, гостра потреба себе контролювати.

Ти чуєш ворога, але не маєш права в нього стріляти. Це дуже діє на нервову систему, мусиш бути залізним. Мені ці зміни навіть на користь пішли. Кожна важка ситуація змінює.

Зараз я вважаю, що війна вже закінчилася. Я вважаю, що є дуже висока ймовірність того, що конфлікт майже вичерпаний. Це погано, бо це несправедливо для України, але я готовий змиритися, що війни вже далі не буде. У нас буде друге Придністров’я і так далі.

У нас ситуація унікальна тим, що немає такого чіткого поділу на життя до війни та після неї. Ми в ситуації, коли треба бути готовим, що війна може в будь-який момент прийти в будь-яку точку України.

У нас немає часу на посттравматичні синдроми, коли людина приїжджає і йде до психоаналітика. Треба вміти одразу ставати цивільним, звичайною людиною зі звичайними потребами, якомога менше «палитися», тому що боротьба не закінчується. Невідомо, хто в майбутньому ще буде окупантом.

Я маю на увазі або поліцейську державу, або окупацію зовнішню, або ще щось... На мій погляд, дуже рано впадати в стан ейфорії. Боротьба ще не закінчена.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Червоні тюльпани перед руїнами терміналів ДАП, весна 2015 року. Кадр з трейлеру фільму Радіо Свобода «Аеропорт Донецьк»


«Аеропорт став тренувальною базою для усієї нації»

— Аеропорт має символічне значення. Фотограф і журналіст Сергій Лойко у своєму інтерв’ю говорив про те, що аеропорт — це таємна кімната із «Пикника на обочине» братів Стругацьких, «куда хотел попасть каждый украинский мужчина». По-моєму, це дуже точно, набагато точніше, ніж усі мої слова. Там було відчуття якоїсь визначної точки, визначної події.

Ця точка, Донецький аеропорт, власне, стала тренувальною базою не тільки для тих, хто там побував, а й для усієї нації. У чомусь це було відкриття. Відразу потрапивши на територію, я відчув, що тут починається нова сторінка. Такі події сильніші за будь-яку інформаційну війну або за будь-які баталії ватників і укропів. Ці події сильніші за мільйони слів, сказані навіть тими, хто там був..

Коментарі військових та експертів з безпеки, закордонних журналістів

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Руслан Хомчак


Руслан Хомчак, генерал-лейтенант, заступник командувача Сухопутних військ України; за його наказом про посилення охорони розпочалася оборона Донецького аеропорту:

— Якщо б ми не взяли Донецький аеропорт під охорону, його б могли захопити терористи. Навесні 2014 року я очолював оперативне командування «Південь». Я не все можу вам розказати, тому що війна ще не скінчилася, навіть про Другу світову ми й досі не все знаємо.

Навесні 2014 року я виконував обов’язки командувача оперативного командування «Південь» й ухвалював рішення з охорони військових, стратегічних та державних об’єктів у кількох областях: Луганській, Донецькій, Дніпропетровській та ін.

Зокрема, у Донецькому аеропорту ми посилили охорону 1-го чи 2-го квітня. Це було моє рішення. Це ж аеропорт. Хто завгодно міг там з’явитися, наприклад авіатерористи.

З того часу на території самого аеропорту виконував військові задачі 3-й полк спеціального призначення. Вони справилися із завданням винятково добре, я це кажу як військовий.

Коли вони там перебували, термінал іще працював, аеропорт функціо­нував. У квітні й у травні рейси виконувалися у звичайному режимі. Та і в Донецьку ще працювала українська державна влада. Щоправда, вже були бандформування на території міста, і якби не спецназ, то аеропорт захопили б бандити.

Тож спецпризначенці взяли під контроль усю територію аеропорту, але вони мали не заважати роботі авіарейсів. Навіщо напружувати ситуацію, якщо в нас навіть офіційно війни немає в державі? Навіщо в нормальному громадському аеропорту військова присутність? Поруч охорона була, але не в новому терміналі.

Тим і скористалися в травні так звані сепаратисти та бандитські формування, коли спробували взяти аеропорт штурмом. Спочатку ніхто не думав, що доведеться стріляти, але довелося відтісняти нападників з аеропорту. Зрозуміло, що якщо б ми аеропорт не взяли під контроль, то його б захопили якісь «безлери». Такі люди тоді лише почали з’являтися на арені, але травневий бій продемонстрував, що вони спізнилися.

Тоді про відступ з Донецького аеропорту навіть думки не було. Ми мали перекрити кордон та підсилити охорону об’єктів.

Але виявилося, що Донбас був підготовлений до цієї війни. Наші колони блокували, люди продавалися за 50 гривень і перекривали дорогу бронетранспортерам. Ми спочатку не могли повірити, що нас будуть атакувати й нам доведеться застосовувати зброю на своїй території. Але такі, як Безлер та інші ватажки бойовиків, зробили так, що загинули сотні й тисячі людей.



Олег Мікац


Олег Мікац, генерал-лейтенант, начальник 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України, один із керівників оборони Донецького аеропорту, на той час комбат 93-ї механізованої бригади:

— До того як на територію Донецького аеропорту зайшли бійці 93-ї окремої бригади, об’єкт утримували лише бійці спецпризначення. Вони зайшли в термінал ще в травні 2014 року й були там фактично заблоковані. Усе необхідне їм привозили повітрям.

Періодично спецпризначенці робили вилазки, відбивали атаки в районі Авдіївки та боронили позиції роти радіолокаційного зв’язку, але де-факто український спецназ перебував в оточенні.

Забрати Донецький аеропорт сепаратисти почали намагатися майже одразу, але безуспішно. Спецпризначенцям допомагала українська артилерія, зокрема моя бригада.

Коли звільнили Піски, командування ухвалило рішення провести деблокаду Донецького аеропорту. Ця задача була поставлена 5-й роті 93-ї бригади. Підрозділом командував капітан Сергій Колодій. Пізніше він загинув у тому ж аеропорту.

До жовтня 93-та бригада утримувала аеропорт разом із спецпризначенцями, а потім до нас приєдналися десантники. Масових атак не було фактично до Іловайська, а точніше, до підписання Мінських домовленостей. Після цього бойові дії велися фактично лише в аеропорту.

«Бойовики не забирали загиблих інших підрозділів»

— Тоді ж до аеропорту підійшли підрозділи так званого «Гіві». Він активно працював на публіку, намагався багато разів взяти аеропорт, але кожного разу безуспішно. За моєю інформацією, за кожну атаку їм платили. «Гіві» й сам говорив, що матеріально зацікавлений у захопленні цього об’єкта.

Кожного разу противник фактично не думав про людей та зазнав великих втрат.

До того як їм почали платити за атаки, «Гіві» та його поплічники розпилювали літаки та вивозили кольоровий метал із терміналів. У монастирі в районі Веселого зробили казна-що — чи то склад, чи то гуртожиток.

Вогонь та коригування вогню бойовики робили з багатоповерхівок неподалік від аеропорту. Іноді навіть виходили із нами на зв’язок та говорили: «Зараз буде по вас стріляти міномет, а ви не відповідайте — там мирні мешканці». Я їм відповідав: «Що це означає — не відповідайте? Ви ж по нас стріляєте!»

Проти нас воювали різні банди. Постійно були лише підрозділи «Гіві», «Мотороли» та «Абхаза». Усі інші мінялися, один за одним приходили, намагалися взяти об’єкт, втрачали людей та відходили.

Припустимо, ватажок кожної з цих банд отримував 100 тисяч гривень за штурм: чим більше в нього загине, тим краще — на меншу кількість людей гроші ділити.

Постійно були ситуації, коли я пропонував після атаки, щоб вони забрали своїх загиблих, а мені відповідали: моїх там немає. Тому, коли зараз знаходять загиблих, по 10—15 тіл під завалами, я знаю, що це не мої бійці, а їхні.

Іноді вони навіть на своїх відео говорять, що українці спеціально своїх загиблих у російську форму одягають та залишають.

Головні втрати в них були в монастирі, у готелі, на Путилівському шляхопроводі. Артилерія знищувала цілі підрозділи. Біля Ясинуватої чи шахти Дутовка вони своїх людей навіть не ховали — просто скидали десь.

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Петро Порошенко вручає полковнику Олегу Мікацу орден Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 167/2015 від 23 березня 2015 року)


«Без артилерії по периметру аеропорт би не втримали»

— Важливо пам’ятати, що оборона аеропорту — це не лише люди в терміналах та на вежі. Це й солдати в населених пунктах, які формують периметр об’єкта, — Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка. Це й артилерія, яка стояла в інших місцях, але за запитами бійців працювала по бойовиках, які йшли в атаку. Спочатку в самому аеропорту також тримали танки та БТР, але пізніше бойовики їх почали спалювати.

Якщо б не артилерія, утримати аеропорт було б неможливо. Капітальними будівлями були лише старі будівлі готелю та вежі керування польотами, усе інше прошивалося вогнем наскрізь.

У самому терміналі перебувала лише посилена рота — більше людей там не було де ховати, не було де відпочивати.

Обороняти аеропорт не можна було й без підвезення боєприпасів, харчів та води — за це відповідав підрозділ 93-ї бригади під командуванням бійця із позивним «Адам».


«Миротворча операція в Іраку порівняно із АТО — курорт»

— Під час оборони довелося дуже швидко вчитися воювати сучасними методами. Наприклад, тепловізорів у нас в армії взагалі не було, лише прилади нічного бачення. З’явилися також нові засоби зв’язку, безпілотні літальні апарати.

До нас регулярно приїжджали групи «Армії SOS» та «Аеророзвідки» — вони нам цілі показували, ми по них відпрацьовували.

Артилеристи вперше почали користатися планшетами — командир артилерії вперше побачив, куди його батареї влучають, та міг коригувати прицілювання.

Дуже важливими в цій справі були панівні висоти, які ми утримували, — термінал та вежа управління польотами. Також завдяки волонтерам у нас з’явилося багато тепловізорів та нічних прицілів.

Коли до аеропорту зайшли десантники, нам почали активно допомагати Юрій Бірюков та Тетяна Ричкова. Вони вперше привезли камери, щоб спостерігачу не треба було постійно сидіти на позиції: камеру поставив, увімкнув і стежиш за сектором.

Площа терміналів колосальна — туди проникали диверсійні групи, вони могли пройти через коридори чи підвали, які ми не контролювали, заритися в сміття та сидіти так скільки потрібно. Але це вже було ближче до кінця оборони — спочатку їх на підході розстрілювали.

Ми утримували аеропорт із мінімальними втратами, там бойовиків можна було просто відстрілювати. Якщо б не цей об’єкт, їхні сили розтягнулися б по всьому фронту. Коли аеропорт як об’єкт утримання зник, майже одразу виникли Широкине, Маріуполь, потім Мар’їнка, Авдіївка, Верхній Торез та ін.

Я брав участь у миротворчих місіях в Іраку — це був п’ятизірковий курорт порівняно з нашою війною.


«Не всіх захисників треба називати кіборгами»

— В аеропорту одразу було зрозуміло, хто на що спроможний. Ті, кого в мирний час вважали найкращими солдатами, часто воювали дуже погано. А ті, кого зазвичай називали кіпішними, могли і людей організувати, і не боялися.

Після оборони Донецького аеропорту кіборгами називають майже всіх. Але я особисто вважаю, що так можна називати лише тих спецпризначенців, які там були спочатку, мою 5-у роту й підрозділи десантників, які пізніше туди зайшли. Хочу відзначити своїх бійців: «Адама», «Щуку», «Кощея», «Оптика» та ін.

Щоправда, дехто з тих, хто був лише в Пісках чи Авдіївці, також кличуть себе кіборгами.

Навіть серед тих, хто утримував термінали, були різні люди, і не всі з них, я вважаю, заслуговують на ім’я «кіборг». Були герої, наприклад капітан Сергій Колодій, який загинув у власній БМП, відбиваючи атаку бойовиків. Чи командир спецпризначенців «Редут», якого майже силою витягували пораненого з позицій. Чи десантник із позивним «Майк», який організовував оборону аеропорту.

Але й були ті, хто не хотів іти в атаку та сидів у підвалі.

Пам’ятаю, як в аеропорт заходили мобілізовані десантники. У січні у Водяному построїлася колона з десантників середнього віку. І тихо стоять, готуються йти в аеропорт. І один із них, десь 45 років, говорить: «Ну що, хлопці, пішли? Якщо нам написано на роду загинути, то загинемо. За ВДВ!» Обнялися й пішли воювати.

Добровольчі підрозділи воювали хто як. Наприклад, батальйон ОУН в аеропорт не заходив, лише на метеовежі були. А, наприклад, «Карпатська Січ», «Січ», «Правий сектор», «Дніпро-1» в аеропорту були. Утім, головна їхня функція була тримати периметр, відсікати противника на далеких підступах.

Щодо нагород, то вони находять героїв із затримками. А є й такі, яких нагороджувати не треба було. Наприклад, тих, хто отримав поранення через власну дурість, коли не одягнув бронежилет чи вийшов з окопу під час обстрілу.

Люди там воювали не за медалі, не за нагороди, але ж боляче, коли ти проводиш в окопах півроку та нічого не отримуєш, а хтось уже за два тижні в зоні бойових дій отримує медаль.


«Аеропорт утримували не для наступу і не через злітну смугу»

— Аеропорт утримували зовсім не для наступу — там неможливо наступати. На об’єкт заходить дві дороги — зі сходу та з півдня, якщо їх перекрити, будь-який наступ провалиться. З одного боку насип та шляхопровід, з іншого — болото. Навіть якщо зібрати там, припустимо, три повні бригади, які потрібні для захоплення Донецька, їх там одразу розстріляють буквально кількома «смерчами».

Та й бойовикам він не був потрібний як плацдарм — і Піски, і Водяне, і Опитне, і окружна дорога знаходяться вище, ніж аеропорт, а наступати вгору їм немає сенсу.

З нашого боку це був об’єкт, де люди масово проявляли героїзм та завдавали великих втрат противнику, а з іншого боку вважали, що аеропорт має належати їм. Хоча посадити туди військовий літак неможливо — потрібно заходити з того боку, який контролюють українські військові.


«Січневі бої врятували українські війська від нового “котла”»

— До 3 січня ми їздили на ротацію в аеропорт через блокпост бойовиків — усього було кілька таких ротацій. Це було зроблено, щоб не допускати зриву домовленостей.

Бойовики дуже боялися, що ми їх атакуємо, тому були певні обмеження щодо кількості боєприпасів. Утім, ми їх завозили з іншого боку, окремо від особового складу.

Під час перевірок було ясно, що вони всі оброблені програмами Кисельова — вважали, що ми можемо усадити бійців у машину із вибухівкою та підірвати їхній блокпост. Самих солдатів допитували: «Ти точно з 93-ї? Не десантник? Не спецпризначенець?»

Нам таке ставлення було на руку, ми укріпляли північний бік аеропорту, у нас не було людських втрат. Але потім бойовики знахабніли, почали дізнаватися, скільки в нас людей у терміналах.

Ми сказали, що так співпрацювати не будемо, зробили вогневий коридор, подавали вогневі розрахунки противника та почали проводити ротації з боями, як і раніше.

Уже в грудні в командування була інформація, що противник підтягує резерви, щоб піти в наступ, взяти кілька населених пунктів, зокрема Авдіївку, та створити два кільця навкруги українських військових: мале кільце замкнути на Піски, а велике — аж на Курахове. Планували дійти до Червоноармійська.

Командування прийняло рішення зірвати їхню операцію, аж тут стався вибух на другому поверсі.

Як підірвали цей другий поверх? Сказали, що хочуть забрати поранених та загиблих, наше командування дало дозвіл. Забираючи загиблих, бойовики заклали вибухівку та підірвали поверх.

Якщо не наша контроперація, ми могли б втратити і Курахове, і Червоноармійськ — бойовики підтягнули значні сили. Ми навіть зафіксували використання противником літаків — над Донецьком ми бачили два реверсних сліди, — вони йшли на нас, потім розвернулися та полетіли. Також у нас є відео­зйомка, як по Путилівському лісу стріляє ударний безпілотник противника. Це було в січні—лютому.

Мобільні телефони є в усіх. Припустимо, я планую операцію, а потім дзвоню додому: «Мамо, ми завтра йдемо о шостій годині атакувати Піски, але ти не переживай, два дивізіони артилерії вже стоять, вони нас прикриють».

До Донецка 1,5 км, усі телефони прослуховуються. Зливів через нерозумне поводження було багато.


«Росіянам вдалося взяти термінал лише завдяки тактиці “спаленої землі”»

— Старий термінал штурмували професіонали: працювали злагоджено, двійками. Стріляли в падінні, стріляли на звук, усі із засобами зв’язку. Це російські специ були, не місцеві. Через двері навіть не йшли — підривали стіну, потім всередину пару залпів з реактивного вогнемета «Шмель», що дає об’ємний вибух. Потім повторювали цю схему, скільки було потрібно. Таким чином і захопили старий термінал, і, щоб не втрачати людей, командування наказало його залишити.

Росіянам тоді сильно дісталося: за добу втратили 29 спецпризначенців, при тому що всього за історію підрозділу в них сім «двохсотих» було. І артилерію російську ми чули — слухали їхні переговори в ефірі, військова поліція була також із росіян.

Коли з російськими військовими спілкуєшся, вони й самі не розуміють, навіщо обороняють маріонеткову державу. Але наказ є наказ, вони ж військові.

Звісно, якщо б рішення про відхід прийняли раніше на тиждень, усе було б інакше — і людей би не завалило, і Кузьміних зі своїм підрозділом у полон не потрапив. Але, як то кажуть, заднім розумом усі розумні.

Загалом моя 93-тя бригада втратила 198 бійців, з яких 128 загинуло в Іловайську. Іще 70 людей загинули в період з 3 січня по 21 квітня 2015 року — і в аеропорту, і під час виконання інших бойових завдань.

Найбільший подвиг робить звичайний солдат, який виконував накази та втілював плани командування в життя. Я також страждав морально і був під обстрілом. Але найбільший тягар виносить солдат.



Михайло Щербина


Михайло Щербина, начальник відділу впровадження служби в резерві мобілізаційного управління Генерального штабу ЗСУ, входив до складу Центру з припинення вогню на Донбасі:

— Я виконував завдання в складі об’єднаного Центру з координації припинення вогню. Його було створено генеральними штабами Збройних сил України та Збройних сил Російської Федерації, але також туди входили по дві особи від так званих ДНР—ЛНР. Ми їх називали «ОРДО» та «ОРЛО» — окремі райони Донецької та Луганської областей. Жоден з них не був самостійним, один навіть пізніше втік до Харкова та виступив із заявою, що більше не хоче захищати ДНР.

Головне завдання Центру — координація та виконання Мінських угод, які були підписані ще у вересні. По-перше — припинити вогонь, по-друге — відвести важку техніку, а по-третє вже — робити подальші кроки з реалізації домовленостей.

Я перебував у зоні АТО взимку 2014—2015 років. Під керівництвом генерал-лейтенанта Володимира Аскарова ми досягли припинення вогню з 9 грудня 2015 року. Інтенсивність обстрілів зменшилася в три-чотири рази. Якщо раніше було 100—120 обстрілів на добу, то після 9 грудня — близько 30, а в деякі дні і зовсім не було. Змінилася також і техніка, з якої стріляли: до 9 грудня це була артилерія й ракетні системи залпового вогню.

Утім, головною проблемою залишався район Донецького аеропорту. Мирні домовленості Росії не потрібні, поки вона не зробить Україну своїм сателітом, сподіватися на мир марно. А для бойовиків Донецький аеропорт залишався як кістка в горлі — вони неодноразово намагалися взяти його штурмом. Вони там нічого не досягали, але бої продовжувалися, тому що їм потрібно було демонструвати «досягнення».

Бої за аеропорт були для бойовиків елементом пропаганди. Їх легко зупиняли російські генерали. Якщо команду припинити вогонь бойовикам давав російський генерал, за 5—10 хвилин усе припинялося. Це виглядало як якась гра. Але, коли вони дійсно йшли в атаку, люди гинули сотнями, їхні втрати були в десятки, якщо не в сотні разів більшими.


«Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід»

Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід: без постійних бойових дій утримувати під своїм контролем армію, особливо таку недисципліновану, як у них, неможливо. Якщо армія не воює 10 днів, моральний дух починає падати. Тому в аеропорту нам і не вдалося зупинити повністю вогонь. Їм постійно потрібно місце, де воювати. Спочатку аеропорт, потім Широкине, Мар’їнка і т. д.

Самі бойовики неодноразово заявляли, що за Мінськими угодами аеропорт мав бути під їхнім контролем. Я точно сказати не можу, але, мабуть, це дійсно було так. Я пам’ятаю, що в нашому центрі були розмови, що, якщо противник залишить території, які захопив після перших Мінських угод, українська армія може відступити від Донецького аеропорту. Але це були просто розмови, дискусії між офіцерами.

Якщо б не було політичної уваги, аеропорт би не мав такого резонансу.

Стратегічної ролі термінали не мають, навіть якщо б ми там планували наступати. І бойовики, захопивши їх, також нічого не досягли — наша артилерія продовжує утримувати позиції в Пісках, Водяному та інших населених пунктах.

У Донецькому аеропорту ми користувалися БПЛА (безпілотний літальний апарат. — Ред.) іще радянської розробки — «Стрижами» та «Рейсами». Вони схожі на винищувачі, тому нас кілька разів звинувачували у використанні артилерії.


«Утримувати аеропорт далі можна було, лише розширивши плацдарм»

— Версія про те, що аеропорт утримували, щоб не допустити посадки військових літаків, є надуманою. По-перше, навіщо це потрібно, якщо противник контролює кілька сотень кілометрів кордону? По-друге, смуга за необхідності ремонтується за два-три тижні, по-третє, військові літаки можна посадити в набагато гірших умовах. Ну і, нарешті, ми ж прострілюємо цю територію.

Аеропорт мав політичне значення, та й самі захисники не хотіли звідти йти. Бійці продовжували утримувати його навіть після того, як впала вежа та захопили частину термінала. Узагалі, ми мало говоримо про тих, хто утримував термінал в останні дні.

Захарченко особисто говорив мені, що останні українські бійці, яких завалило вибухом, не здалися в полон та підірвали себе, коли закінчилися набої.

З військової точки зору плацдарм захоплюється для розширення та наступу, його не можна утримувати безкінечно. Противник підтягував та підтягував сили, і нам довелося піти. Якщо би ми хотіли його утримувати і далі, нам треба було просуватися далі, фактично всередину міста. А така поведінка не відповідає Мінським домовленостям.

У січні українські війська прорвалися в Донецьк, дійшли до Путилівського мосту. Можу припустити, що таким чином ми намагалися зрозуміти, чи можливо розширення території, яку ми утримуємо в аеропорту. Утім, я не брав участі в плануванні цих операцій і не можу бути впевнений.

Я хотів би згадати про підрозділ повітряних сил, який перебував у колишньому командному пункті зенітно-ракетного полку між Авдіївкою та Опитним. Це зведений підрозділ повітряних військ, серед яких є й офіцери штабу командування, але під час оборони аеропорту вони виконували бойові завдання звичайного мотострілкового підрозділу. Також вони допомагали підірвати злітно-посадкову смугу. Крім того, саме в цьому підрозділі перебував начальник генерального штабу Віктор Муженко, коли брав участь в обороні аеропорту.

Я думаю, що під час тих подій багато хто почав розуміти, що відбувається насправді. Наприклад, у складі російської групи Центру припинення вогню був полковник, який виконував обов’язки начальника оперативного відділу. Під час наших бесід він визнав, що Росія агресор, що його власна країна не мала права так себе поводити. І це людина, яка тричі була в Чечні. Він говорив: «Я солдат, я маю наказ». А ми йому: «Та, звісно, солдат, але пам’ятай про Нюрнберг, а у вас буде Гаага».

Пізніше росіяни почали за ним стежити, щоб він не передав нам ніякої секретної інформації. Але до цього, звісно, не дійшло.

Утім, були й інші офіцери. Наприклад, у донецькому відділі нашого Центру був такий собі полковник Козлов — він узагалі майже не був на території Центру, тому що постійно перебував у штабі супротивника.

Дуже багато говорили про так звані ганебні ротації через блокпост бойовиків, але треба пам’ятати, що в плануванні цих ротацій брали участь командири підрозділів, які захищали Донецький аеропорт, і їхні вимоги були враховані.

Було два варіанти — або втрачати людей та техніку під вогнем під час кожної ротації, або проходити через їхні блокпости. Наш центр з 9 грудня намагався припинити там вогонь, тому другий варіант був кращим.

Звісно, були неприємні моменти, зокрема з обшуками, коли наші бійці намагалися провезти більше боєкомплектів, ніж домовлялися, чи додаткову зброю. Це при тому, що, за моєю інформацією, там вистачало боєприпасів.

Усього через блокпост бойовиків ми проходили тричі — востаннє 6 січня. Того дня ніяких обшуків уже не було, лише зовнішній огляд. Там також були люди, які розуміли, що таке офіцерська честь. Наприклад, заступник начальника Донецької поліції на прізвище Шпігель. Я з ним доволі довго спілкувався, він висловлював думки, що треба припиняти війну, що Донецьк має бути в складі України, що потрібно шукати компроміс. Чув, що пізніше його заарештували.

Серед бойовиків багато місцевих, але Росія надає їм величезну кількість техніки, а командують Захарченко й російські генерали.

Узагалі, з того боку воювали різні підрозділи — є цілком сформовані з людей, які воюють для свого задоволення, наприклад батальйон «Восток», а є і «Спарта», де люди простіші й можна побачити місцевих. Серед бойовиків дуже багато людей, яким просто мозок одурманили, у тому числі з Росії багато таких приїхало, зокрема серед донецької поліції такі є.

Кадрових російських солдатів ховають в окремих приміщеннях та намагаються не випускати в місто.

Складно сказати, яке співвідношення місцевих і приїжджих у бойовиків, але місцевих там багато. Іде війна, люди гинуть, роботи немає. Багато хто йде в ряди бойовиків заради харчування, але я впевнений, що головною ударною силою є російські військові — або діючі, або у відставці.

Коли був у Донецьку, я бачив, як вулицями їздять РСЗВ «Смерч», колони САУ, новітніх танків. Усі танкісти були в однаковому новому камуфляжі.

Коли я сидів у кабінеті Захарченка, там разом із нами було три людини — усі в однаковій російській формі «горка» без знаків розрізнення. Поводили вони себе як господарі, були без військової екіпіровки, яку не знімають бойовики. Пізніше я впізнав одного з тих господарів — це був російський генерал Олексій Завізьон.

Захарченко — звичайний бандит. Багато людей на Донбасі стикаються із криміналом з дитинства. Але із Захарченком, я вважаю, можна було хоч якось домовлятися. Він відкрито говорив про свої цілі, визнавав, що фактично контролюється Москвою.

На відміну від луганських ватажків, він контролював усі збройні формування на своїй території й намагався стати там диктатором. Сам він розказував, що в Москві його називають Олександром Непокірним.

Я не бачу сенсу в загибелі людей під час перемир’я — ми маємо або наступати, або припиняти бойові дії й якось домовлятися.



Ігор Романенко


Ігор Романенко, генерал-лейтенант запасу, професор, заступник начальника генерального штабу ЗСУ (2006—2010):

— Оборона Донецького аеропорту розпочалася з бою місцевого тактичного значення, а переросла в епічну битву, яка завдяки мужності оборонців набула особливого значення й символізму для всіх українців.

Сам по собі аеропорт був важливим стратегічним об’єктом як засіб швидкого постачання зброї, живої сили та ресурсів для так званої ДНР, а отже, і забезпечення стратегічних завдань з розширення зони сепартизму. А те, що аеропорт розташований практично впритул до Донецька, надавало обороні ще й великого віськовополітичного значення.

Під час боїв за аеропорт з обох сторін застосувалися нові практичні підходи й зразки зброї. Аеропорт атакували не лише сепартисти й бандити різних сортів і калібрів, у боях безпосередньо брав участь спецназ збройних сил Російської Федерації. Елітний підрозділ хотів отримати досвід ведення бойових дій у надскладних умовах.

З українського боку воювали десантники, представники інших підрозділів різних бригад ЗСУ, а також представники «Правого сектору» та батальйону ОУН.

Оцінюючи ефективність оборони, я хочу нагадати, що, за одінією з версій, саме супротивник назвав захисників аеропорту кіборгами, оскільки, на думку сепартистів, звичайні люди в тих умовах так діяти не могли.

Доказом того, що особливу увагу боям за Донецький аеропорт приділяв і Путін, є те, що керівництво сепаратистського угруповання і керівники російських регулярних частин неодноразово доповідали головнокомандувачу ЗС РФ, що аеропорт взяли, хоча аеропорт стояв і українські воїни продовжували тримати оборону.

Усі 242 дні оборони Донецького аеропорту виявилися нищівним ударом по одній з основних тез інформаційної війни щодо фактичної відсутності в Україні боєздатної армії.

Апологети агресора Росії та їхніх сателітів бойовиків-сепартистів на всіх можливих інформаційних рівнях тиражували тезу, що «недодержава Україна не має армії й не може захищатися». Захисники Донецького аеропорту довели протилежне.

Тому значення боїв навколо Донецького аеропорту для підйому бойового духу української армії та консолідації українського суспільства проти агресора колосальне.

Подвиг оборонців Донецького аеропорту, безперечно, увійшов в історію України як надзвичайного значення державотворчий момент. Це те, про що пам’ятатимуть, те, про що розповідатимуть.



Віктор Ягун


Віктор Ягун, генерал-майор, заступник голови Служби безпеки України (2014—2015):

— Я фахівець у сфері державної безпеки. Як людина, яка мала стосунок до отримання оперативної інформації, стверджую: оборона Донецького аеропорту мала особливе значення. Це фактично були ті Фермопіли, які показали здатність української армії зупинити навалу, яка йшла зі Сходу.

Тривалий успішний захист Донецького аеропорту знищив ейфорію підтримуваних Росією сепаратистів. Оперативні перехоплення розмов бойовиків показували, як швидко зруйнувався міф про те, що українці не хочуть і не можуть оборонятися.

У перший період поява кадирівців сприймалася як додатковий фактор психологічного тиску на українські підрозділи, і те, що кадирівські бойовики одразу зазнали втрат — майже чотири десятки убитими, — показало, що надалі все просто для агресорів не буде.

В аеропорту народилося нове військове братство, співдружність підрозділів і добровольчих батальйонів. Саме під час захисту аеропорту кристалізувалося ядро нової української армії, яку, сподіваюся, будемо мати в найближчі роки, і саме на тих прикладах — на мужності й героїзмі оборонців аеропорту — можемо виховувати захисників України.



Джордж Петролекас


Полковник Джордж Петролекас (George Petrolekas), член ради директорів Інституту «Конференція оборонних асоціацій» (Канада):

— Аеропорти завжди були стратегічно цінними локаціями та цілями, оскільки вони забезпечують сполучення фронту з тилом. Вони потрібні для евакуації та для постачання боєприпасів та інших потрібних на війні речей.

Щодо історії Донецького аеропорту, то можна провести паралелі з аеро­портом Сараєва. Той відігравав напрочуд важливу роль, коли кільце оточення міста замкнулося (облога столиці Боснії та Герцеговини тривала з 5 квітня 1992 року до 29 лютого 1996 року). По суті, лише через нього можна було здійснювати постачання Сараєва. У деяких конфліктах аеропорт був першим об’єктом, який захоплювали, і це визначало подальший перебіг подій. Приміром, на Кіпрі 1974 року ООН одразу взяла під свій контроль аеропорт Нікосії. Відтак, жодна з ворогуючих сторін не могла на нього претендувати. Або, скажімо, у секторі Газа ізраїльтяни насамперед зруйнували саме летовище, щоб унеможливити ембарго. І таких прикладів є чимало в історії війн.

У Донецькому аеропорту цінність мали не стільки термінали, ангари чи будівлі, скільки злітно-посадкові смуги, бо важко уявити, що можна посадити великий транспортний літак поза ними.

Операцію в Донецькому аеропорту можна порівняти з обороною морських портів. Мені пригадується випадок середземноморського порту Тобрук під час Другої світової війни.

Це були ключові морські ворота для доправлення елементів постачання для армій у Північній Африці. У квітні 1941 року його оточили німецькі та італійські війська. Захищали Торбук тоді британці спільно з австралійцями. Порт кілька разів переходив то до однієї сторони, то до другої. Ще один приклад — боротьба за Роттердамський порт під час Другої світової. Німці намагалися його захопити, щоб роз’єднати союзницькі сили та припинити їхнє постачання.

Я б процитував Наполеона, щоб узагальнити значення оборони таких об’єктів, як Донецький аеропорт: аматори говорять про тактику, професіонали — про логістику.

Важко сказати, чи цей аеропорт був фактором впливу на перебіг Мінських угод, але контроль над ним однозначно давав перевагу тій чи іншій стороні.



Рубен Ґзірян


Рубен Ґзірян, дослідник Програми вивчення питань тероризму при Інституті міжнародних досліджень Міддлберрі (США):

— Якщо аналізувати з української перспективи, то битва за Донецький аеропорт мала лише один позитив — появу легенди про кіборгів, що стали втіленням рішучості України в боротьбі з агресією сепаратистів, підтримуваних Росією.

Але навіть цей «продукт» битви за Донецький аеропорт дещо неправильно витлумачений. Було очевидно протягом усього конфлікту, зокрема після битви за Іловайськ у серпні 2014-го, що в українських військах є якісна прірва між старшими офіцерами й офіцерами середньої ланки. Офіцери нижчої ланки є здібнішими.

У той час як захист Донецького аеропорту мав би посилити переконання, що в українському війську спострігається очевидний брак якості вищого керівництва, він, навпаки, показав завзятість українського солдата.

Щодо сепаратистів, то 242-денна битва за аеропорт стала свідченням — як це було в Іловайську й у Дебальцевому в січні—лютому 2015-го, — що основу військових досягнень сепаратистів склала російська участь. Більше того, це довело, що самі сепаратисти не можуть витримувати тривалі наступи чи атакувати добре захищені ділянки без військової підтримки Росії. Це пояснює, чому — попри численні заяви сепаратистів — Маріуполь ніколи не був реалістичною ціллю без військової підтримки Росії.

Тож у певному сенсі битва за Донецький аеропорт створила один міф — про українських військових-кіборгів — і спростувала інший — про ефективність у бою доморощених сепаратистів.

Поворотним моментом в українському конфлікті була «перемога» сепаратистів у Дебальцеві. Аналіз, що є у відкритому доступі (ідеться про звіт International Crisis Group за 1 квітня 2015 року), свідчить, що вирішальним фактором у капітуляції України в Дебальцевому була російська участь. На мою думку, недоречною є бравада ватажків сепаратистів після підписання «Мінська-2», бо це вже було занадто для президента Росії Володимира Путіна. Заяви з натяками на подальше захоплення територій, які робив лідер угруповання ДНР Олександр Захарченко, лише посилили віру Путіна в те, що вже досить. Це пояснює, чому, попри спорадичні бої біля лінії фронту вже після підписання «Мінська-2», в українському конфлікті більше не було такого рівня протистояння, який спостерігали у січні—лютому 2015 року.

Крім того, у багатьох складається враження, що після Дебальцевого й підписання «Мінська-2» Путін досягнув, образно кажучи, кінця гри. Будь-яка перспектива «республік» приєднатися до Росії зараз виглядає не більше ніж фантазія найзавзятіших сепаратистів. Замість цього тепер майже очевидно, що «республіки» залишаться в майбутньому такою собі скалкою в боці єдиної України.

За відсутності масштабних наступів з лютого 2015 року на Донбасі більше не існує конфлікту. Замість конфлікту є дипломатична криза, приправлена ситуативними боями. За таких умов конфлікт перетворився на питання, ізольоване всередині України, замість того щоб бути міжнародною кризою, що спричиняє виклики для ідеалів суверенітету. Адже рішучість Заходу у вигляді публічних заяв про демократичні цінності знизилася за час дії «Мінська-2».

Нарешті, членство в НАТО є не більше ніж просто прагненням на цей момент. Попри опис довготривалого шляху назустріч членству в НАТО в оновленій військовій доктрині за 2 вересня 2015 року, Україна не приєднається до НАТО у близькій перспективі. Не лише тому, що членство України в НАТО може провокувати Росію й спричинити побоювання, що Росія збільшить військову підтримку сепаратистів, але також створить додаткову напругу у співпраці з Росією з питань Сирії та Ірану. Простіше кажучи, членство України в НАТО пропонує Заходу дуже мало вигоди і не варте клопоту. Побачимо, як це змінюватиметься в майбутньому, але поки Захід не продемонстрував ніякої мотивації для того, щоб змінити свою думку.

Дивлячись об’єктивно на український конфлікт, можна сказати, що всі сторони, крім України, цілком щасливі залишатися там, де вони є зараз. Росії гарантована хронічна дестабілізація в Україні, сепаратисти задоволені, що «Мінськ-2» продовжує визнавати їхнє існування, Захід задоволений, що «перемир’я» триває. Усе це — у час, коли Україна «застрягла» у тому, щоб якось впоратися з внутрішнім і зовнішнім тиском.



Ігор Козак


Ігор Козак, незалежний військовий експерт, офіцер Збройних сил Канади у відставці, колишній військовослужбовець структур НАТО, був в Афганістані, в Іраку, колишній Югославії, займався військово-дипломатичною роботою на Кавказі:

— Донецький аеропорт був потрібний сепаратистам, щоб розвивати наступ на інші області України. Їм треба було від чогось відштовхуватись, від якоїсь бази, їм треба кудись саджати свої літаки. Донецький аеропорт для них мав значення як стратегічний об’єкт з військової точки зору.

Коли бойовики хотіли захопити аеропорт, вони думали, що їм вдасться це зробити легко і швидко. У сепаратистів було відчуття переваги, бо вони думали, що все пройде, як у Криму. Тож коли українці організували в терміналах аеропорту потужний опір, це змінило уявлення бойовиків про те, з ким вони мають справу.

Оборона аеропорту затягнулася на довгі місяці, і супротивників України дуже турбувало, що бойовики при повній підтримці Росії, при новітньому озброєнні й необмеженій кількості боєприпасів не можуть вибити звідти якусь групку добровольців, більшість з яких у минулому взагалі не мали жодного стосунку до військової справи й не були спеціально треновані.

Цей морально-психологічний вплив затятої оборони Донецького аеропорту є набагато важливішим, аніж військовий.

У Донецькому аеропорту українці показали, що вони хочуть і можуть боронити свою землю. Я думаю, це дало великий поштовх для добровольчих батальйонів і для Збройних сил України. Це також вплинуло на «Путіна і компанію». Якщо на початку кампанії проти України в Кремлі були переконані, що зможуть забрати Донбас так само легко, як забрали Крим, і піти далі, то оборона Донецького аеропорту показала, що цього не буде. Вони отримали шалений спротив. Я гадаю, що аеропорт, у принципі, був головною причиною, чому в них це не вийшло. Український народ у тому місці зупинив Путіна.

На Заході, коли Крим віддали без жодного пострілу, це викликало негативний резонанс. Мовляв, якщо українці не хочуть боротися за своє, то який сенс їм допомагати?

Ви звертаєтесь по допомогу до світу, ви хочете військової й фінансової допомоги, ви хочете, щоб ми накладали санкції й робили якісь інші кроки, і в той же час не готові боронити свою землю самі, тим більше що у вас є озброєння.

Україна до початку цього конфлікту входила у десятку найбільших експортерів зброї у світі. І хоч не йдеться про новітні високоточні технології, але в цілому Україна не була цілковито беззахисною. Тому резонанс від такої здачі Криму був дуже негативним.

Коли ми лобіювали на Заході питання допомоги Україні, нас завжди питали — а чи готова Україна себе боронити? Якщо ми дамо зброю, де гарантія, що вона не потрапить до рук ворога?

І от, коли почався потужний спротив на сході України, коли захисники Донецького аеропорту щодня відбивали атаки, думаю, це стало тим сигналом, що голос України варто почути. Усі побачили, що Україна має націю, яка може оборонятися від російської агресії, незважаючи на те, збирається Захід надавати підтримку чи ні.

Це був позитивний сигнал і принципова позиція. Тільки на таких принципових позиціях можна далі будувати стратегію міжнародної підтримки України.

Я можу сказати, як колишній військовий НАТО, що західні військові — надзвичайно професійні військові, які були в багатьох гарячих точках, — напевно, не змогли б працювати в таких умовах, у яких перебували Збройні сили України, — без підтримки, без належного забезпечення, без високоточної зброї.

Українські бійці та офіцери просто творять дива. Вони тримають оборону та у надзвичайно важких умовах ще й знаходять можливість проводити військову підготовку. Бойовий дух дуже високий, а той героїзм і мужність, які проявили оборонці Донецького аеропорту, підняв авторитет української армії у світі.



Ігор Кабаненко


Ігор Кабаненко, український військовий експерт, адмірал запасу:

— Щоб зрозуміти, як вплинула оборона Донецького аеропорту на розвиток подій, на мій погляд, доцільно насамперед згадати загальну оперативну картину на фронті у серпні—вересні 2014 року, яка характеризувалася масштабним вторгненням російських військ в Україну.

Замисел російського командування передбачав активізацію дій на всьому фронті, водночас головним напрямом був Донецький, іншими — Маріупольський і Первомайський. Мета агресора, імовірно, полягала в проведенні бліцкригу в західному напрямку, насамперед шляхом розгрому українських сил біля Іловайська й розширення зони окупації навколо Донецька. За цим, очевидно, планувалося — за підтримки спецпідрозділів — захоплення Маріуполя, а далі, разом із зустрічним ударом кримського угруповання, завоювання сухопутного коридору на Крим.

На тлі цього стійкість і героїзм захисників Донецького аеропорту дали можливість тактичними діями вирішити важливе оперативне завдання — у критичний з точки зору реалізації планів російського наступу період — не дозволити противнику організувати перекидання повітрям військ і техніки, зв’язавши його бойовими діями.

Багатомісячна оборона Донецького аеропорту мала також величезний морально-психологічний ефект, що посприяв гуртуванню армії й населення України для опору агресору. Героїзм захисників Донецького аеропорту вплинув не лише на свідомість українських військових, а й на ставлення до армії цивільних.

Проте, слід пам’ятати, що в Кремлі ніколи не рахували людей заради ефемерної політичної доцільності. Прикладів цього в історії багато. Про один з них згадує Девід Ллойд Джордж у відомій книзі про Першу світову війну «Військові мемуари»: «Коли на одному із засідань Думи запитали російського генерала про причини величезних втрат російських солдат під час однієї з військових кампаній, він відповів: “Не турбуйтеся, дякуючи Богові, ми маємо достатньо чоловіків”».

Вочевидь, з Москви вимагали скорішого захоплення Донецького аеропорту. Навіть значні втрати в живій силі й техніці не зупиняли Кремль. На взяття аеропорту направляли все нових і нових спецназівців зі складу елітних російських підрозділів. І це продовжувалося, навіть незважаючи на те, що доцільність захоплення аеропорту постійно знижувалася, оскільки просування «Русского мира» було зупинено, ворог втратив ефект раптовості дій і час. До того ж втрати супротивника в аеропорту з військової точки зору були несумірно високими.

Тривала оборона Донецького аеропорту невеликою групою українських бійців дала зрозуміти російському керівництву, що повторення спецоперації «Крим» не буде. Це, вочевидь, вплинуло на коригування планів Кремля й подальший перебіг подій, оскільки для офіційної Москви завжди пріоритетом була і продовжує бути політична доцільність.

Росія багато втратила в стратегічному вимірі, адже запекла оборона Донецького аеропорту показала, що українці зовсім не чекають «Русский мир» і готові на все, щоб його зупинити.

Безумовно, у Донецькому аеропорту Росія багато втратила в стратегічному вимірі. Про події в Донецькому аеропорті писали зарубіжні ЗМІ, у Європі й США спостерігали, чи здатна Україна чинити опір. Саме в той час на Заході почали розуміти, хто реально стоїть за військовим конфліктом і що зрив Мінських домовленостей інспірований Москвою для створення хаосу й розділення України. Слід згадати активізацію «нормандського формату», формування пакету санкцій, допомогу Україні з боку США та інших країн.

І хоча процес формування Заходом адекватної відповіді на агресивні дії Кремля відбувався не так швидко, як того вимагала ситуація, усе ж таки радари для ведення антибатарейної боротьби і багато іншого вкрай необхідного для оборони України обладнання надійшло саме під час оборони аеропорту.

Захист Донецького аеропорту разом з іншими вагомими факторами послужив поштовхом для інтенсифікації впливу міжнародного політичного ком’юніті на врегулювання ситуації в Україні. Хоча ризики активізації бойових дій залишаються високими, є надія на врегулювання ситуації невійськовими методами.

Посприяла оборона Донецького аеропорту й зміцненню волонтерського руху, завдяки якому в тісному зв’язку із закордонними колегами було організовано постачання необхідного обладнання. Громадянська дипломатія в підтримці оборони України виявилася дуже ефективною.

І хоча, на мою думку, не існує якогось одного виміру такого роду подій, поза сумнівом, захист Донецького аеропорту — це яскравий приклад тактичних дій зі стратегічним ефектом. А вони завжди мають комплексний характер за впливом і наслідками.

Події в Донецькому аеропорті були однією з головних тем інформаційних повідомлень, про них говорили в окопах, на блокпостах і в тилу. Такі події не проходять непомітно, вони залишаються в головах і серцях людей, гуртують і мотивують націю.

Про захисників Донецького аеропорту треба писати книги й знімати кіно. Вони в складі невеликої групи, у конкретному місці, у конкретний час зробили неймовірне — на довгий час зупинили одурманеного пропагандою й озвірілого від опору супротивника, який переважав українські сили за чисельністю й озброєнням.



Олександр Гольц


Олександр Гольц, російський військовий оглядач, заступник головного редактора «Ежедневного журнала»:

— На Донецький аеропорт обидві сторони дивилися як на найважливіший стратегічний об’єкт. На мій погляд, відкритим залишається питання, чи був він таким насправді. Але обидві сторони вважали, що це ворота в Донецьк, які дозволяють одній з протиборчих сторін у разі потреби почати швидку висадку військ. Тому боротьба за аеропорт набула настільки запеклого характеру.

На другому етапі, коли було вже зрозуміло, що в результаті бойових дій ніякої висадки статися не може, аеропорт набув символічного характеру, як, наприклад, Будинок Павлова у Сталінграді. І можна сказати, що надалі бої за аеропорт мали вже ідеологічний характер.



Олексій Мельник


Олексій Мельник, директор програм з питань зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова (Київ):

— Бої за Донецький аеропорт уже стали однією з найважливіших, іще не завершених сторінок історії тривалої боротьби України за незалежність. Це не були бої за аеропорт, це була битва за Україну.

У мене немає однозначної відповіді стосовно військово-тактичного значення цього об’єкта, але видається, що загрози його використання військово-­транспортними літаками Росії чи появи на донецькій бетонці бойової авіації Новоросії були небезпідставними.

Разом із тим нейтралізувати таку загрозу можна було й в інший спосіб — для цього існують тактичні ракети та гаубиці з бетонобійними зарядами. Я припускаю, що обороняти аеропорт так, як це робили кіборги, спочатку не входило в плани Генерального штабу України. Але на війні, як відомо, дуже швидко все починає жити за своїми законами.

Захисники аеропорту зробили те, чого не очікували від них ні вороги, ні власне високе керівництво. Відносно невелика ділянка фронту стала епіцентром конфлікту й опинилася в центрі уваги не лише української, а й світової спільноти. Звичайно, це не могло не відіграти своєї ролі в суспільно-політичних і дипломатичних процесах.

Чи вплинула тривала оборона аеропорту на плани Кремля щодо України, на позиції партнерів України, на хід переговорів у Мінську? Очевидно, що так. Але найголовніша заслуга кіборгів полягає в тому, що вони показали приклад того, якою повинна бути справжня боротьба з ворогом. Адже гібридність цієї війни полягає не лише в підступності методів агресора, а й у гібридності дій політиків, які хочуть і війну виграти, і торгувати з ворогом.

Під час кульмінації боїв часто звучало питання від зарубіжних колег (дипломатів, журналістів, експертів) про доцільність таких жертв заради утримання зруйнованого аеропорту. До речі, подібні питання ставилися і про Дебальцеве, і про Широкине. Зовсім не важливо, якою була моя відповідь. Насправді важливо те, що кожен воїн, який ризикував своїм життям, напевне, мав свою, абсолютно чітку й переконливу відповідь на це питання.



Олексій Їжак


Олексій Їжак, заступник директора Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень (Україна):

— Бої за Донецький аеропорт, розпочавшись навесні 2014 року з протидії терористам, за 242 дні поступово набували іншого значення та впливу. Загалом же оборона аеропорту стала історією військового успіху України, попри жертви та трагізм останніх днів.

Розпочиналася оборона аеропорту як типова антитерористична операція. Навесні 2014 року бойовики намагалися знаскоку отримати контроль над аеропортом як важливим для гібридної війни об’єктом.

Був ризик, що аеропорт міг бути використаний для розширення російського вторгнення. Але й без цього контроль над такими об’єктами, як аеропорти, порти, електростанції, вузли зв’язку та ін., є природним рефлексом держави, якими б не були конкретні цілі нападників.

Перша атака бойовиків катастрофічно провалилася, і почався перший період тривалої оборони українськими силами Донецького летовища. Він тривав до прямого російського військового вторгнення в серпні 2014 року й початку переговорів. У цей період бої за аеропорт не були настільки інтенсивними, щоб суттєво вплинути на наміри Росії. Вони змінювалися під впливом інших чинників.

Патріотична реакція Дніпропетровської, Харківської, Запорізької, Одеської областей звела нанівець перспективи «Русской весны». Інтенсивні бої на інших напрямах у зоні антитерористичної операції стали болісними для Росії. Зовнішній тиск і падіння цін на нафту знизили її рішучість щодо можливості військової окупації України. Ризик використання аеропорту для перекидання російських сил повітрям знизився до мінімального. На цьому фоні утримання українськими військовими Донецького аеропорту було подразнювальною, але не головною проблемою для сепаратистських лідерів та їхніх російських спонсорів.

Після підписання на початку вересня 2014 року протоколу «Мінськ-1» значення оборони Донецького аеропорту змінилося. Вона перетворилася на сильну переговорну позицію України в рамках визначення лінії розмежування. Був попередньо узгоджений розмін аеропорту на інші території. Однак проросійські сили не змогли виконати свою частину зобов’язань — відійти з визначених територій — і вирішили захопити аеропорт як трофей. Їх спонукала та обставина, що аеропорт був фактично частиною Донецька, і надихала пам’ять про Іловайський котел.

У вересні—жовтні 2014 року оборона аеропорту перетворилися на тактичну військову операцію з контролю над важливим плацдармом. У той час у суспільній думці як України, так і Росії було помітне нерозуміння, чому Донецький аеропорт перетворився на точку інтенсивного військового напруження після досягнення начебто компромісної угоди в Мінську.

Ходили чутки, що під злітною смугою є якісь важливі для виживання сепаратних територій запаси. Але в сухому залишку це був конфлікт щодо прохо­дження лінії розмежування.

Десь із жовтня 2014 року значення оборони аеропорту ще раз змінилося. Питання стало принциповим у політичному і військовому аспектах. Волі України й Росії до перемоги зіткнулися в цій конкретній географічній точці. Ситуація на полі бою піднялася на вищий політичний рівень. Українські військові повною мірою відчули смак честі й доблесті.

На цьому етапі оборона Донецького аеропорту стала для України школою військової майстерності, через яку пройшла ціла низка підрозділів регулярних військ і добровольчих формувань. Народилася легенда про кіборгів. Для Росії це стало ідеологічною проблемою — вона не могла допустити появи в Україні історії перемоги, яка б увійшла до шкільних підручників і про яку б через роки знімали кінострічки. Це руйнувало російський міф про штучність української державності.

Союзники України на міжнародній арені в цей період почали ставити змістовні запитання щодо оборонних питань: як вам допомогти? Летальну зброю Україна не отримала, однак допомога в бойовій підготовці й технічному забезпеченні перестала бути символічною. Важко сказати, які фактори були визначальними для такої зміни, але оборона Донецького аеропорту свою роль зіграла.

Але успіх мав зворотний бік. Мені здається, що на певному етапі в листопаді—грудні 2014 року в Україні почалася надмірна політична експлуатація героїзму кіборгів і їхніх командирів. Долучитись до їхньої слави намагалося занадто багато людей, які далеко не завжди привносили в цей важливий, але локальний успіх «додану вартість».

На цьому етапі необхідно було визначитися зі стратегією оборони — скільки її тримати, на яких умовах можна перейти в наступ або її припинити. У грудні вже йшли політичні консультації щодо початку нових переговорів. Для Росії було вкрай важливо завдати Україні поразки в Донецькому аеропорту до них. Тимчасове припинення вогню в грудні використовувалося проросійськими силами для підготовки рішучої атаки. Новий термінал аеропорту, у якому кіборги тримали оборону, оточували, лінії постачань поступово брали під контроль.

Мені здається, інерція відчуття успіху не дозволила тим, хто мав би приймати рішення щодо стратегії оборони аеропорту, прагматично оцінити ситуацію й створити умови для нового успіху. У середині січня 2015 року, коли проросійські сили почали останню рішучу атаку, Україна насилу уникнула ситуації, яку б можна було розглядати як поразку. Новий термінал здали тому, що від нього нічого не залишилося, окрім руїн. Українські сили зберегли свої опорні пункти навколо аеропорту.

Однак контроль над більшою частиною його території втратили. Було багато загиблих і полонених.

На мою думку, нищівним результатом успіху оборони Донецького аеропорту була б ситуація, коли б Україна його утримувала під час переговорів «Мінськ-2». Цього не сталося. Тому цей епізод відбиття російської агресії слід вважати просто успіхом. Україна відчула, що таке військові перемоги, навчилася тактиці війни, отримала велику кількість нових військових професіоналів, вписала героїчний і успішний епізод у свою історію.



Валентин Бадрак


Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роз­зброєння:

— Захист Донецького аеропорту був фактично переломним моментом в усвідомленні самим українським військом і суспільством, що ми маємо потужну, сильну армію і можемо захищатися навіть від такого сильного ворога, яким є Російська Федерація.

Тому, незважаючи на сентенції щодо недоцільності захисту аеропорту чи невеликої ваги цього об’єкта в стратегічній військовій перспективі, те, що відбулося, — подія надзвичайна. Оборона Донецького аеропорту переконала українське суспільство, що ми готові й можемо захищати країну від російського ворога.

Більше того, я переконаний, що захист Донецького аеропорту надзвичайно вплинув на позицію Кремля. У тому, що 9 травня 2015 року Росія фактично змінила свою стратегію на сході України, події навколо Донецького аеропорту відіграли свою роль.

Путін, схоже, відійшов від плану силового захоплення України й сфокусував зусилля на дестабілізації ситуації всередині України та на шантаж і «торгівлю» із Заходом.

Захист Донецького аеропорту показав Путіну й іншим ідеологам війни проти України, що їхні уявлення про швидкий та легкий перебіг операції проти України хибні. З дня на день захисники Донецького аеропорту переконливо доводили Путіну, що він узявся не за ту справу і що задумане ним є неможливим.

Звісно, не треба забувати, що коли маємо справу з такою людиною, як Володимир Путін, ми не можемо розраховувати, що якась одна подія матиме генеральний вплив і кардинально змінить його позицію. Однак у низці різних подій і в переліку різних чинників саме аеропорт став певною точкою відліку збереження України.

Ясно, що санкції й позиція Заходу є вагомим і тривалим чинником, який Кремль змушений враховувати. Змінилася ситуація і всередині російських еліт, коли після вбивства Бориса Нємцова почали виразніше звучати голоси про те, що політика Путіна веде Росію в глухий кут. Усе це, безумовно, також вплинуло на Путіна.

Але ми з самого початку наголошували, що серед усіх чинників, які могли вплинути на рішення кремлівської верхівки відносно України, саме стійкість українського війська є головною. Усе інше є похідним і швидше наслідком бажання українців себе захищати.

Адже перебіг подій в Україні західні фахівці дуже ретельно відслідковують, і влітку 2014 року навіть з’явилася думка в західному експертному середовищі, що українська армія не здатна оборонятися. Сюди приїжджали різні фахівці й висловлювали побоювання, що українська армія не зможе вистояти. Це навіть було одним з аргументів, щоб не надавати військово-технічну допомогу Україні, бо, мовляв, зброя може бути відбита і російська сторона отримає аргументи для шантажу. Ми ж доводили, що українська армія отямиться після жахливих наслідків Іловайського котла, бо пішли колосальні зрушення у свідомості армії, тектонічні зсуви в ментальності й українське військо почало відроджуватися знизу — на рівні батальйонів. Фактично армія стала дуже швидко відновлюватися, а сам захист Донецького аеропорту став символом, кульмінаційною точкою початку цього відродження.

Передусім у самих Збройних силах України з’явилося відчуття потужної сили. Фактично тривала й затята оборона Донецького аеропорту була дзеркалом, у якому кожен боєць, кожен українець побачив перспективу миру не через капітуляцію й окупацію Росією. У цьому плані роль оборони Донецького аеропорту вирішальна.

Захист аеропорту дуже вплинув на морально-психологічний стан усієї української армії, усіх військових, не тільки тих, які перебували в зоні бойових дій і вели війну, а на усіх, де б вони не були — у штабі, на заході чи на півдні країни. Кожен із цих військових отримав меседж, що Україна є й буде боротися, і кожен має докласти зусиль, щоб закріпити цю ідею, щоб унеможливити іншу думку.

Оборона Донецького аеропорту — це віха у створенні українського війська, і я гадаю, що вона увійде в історію і в українські підручники. А це дуже важлива складова базового сприйняття потреби бути готовим захищати країну, зокрема й зі зброєю в руках.

Адже одна з проблем української армії — це те, що її фактично весь час роззброювали й не приділяли їй належної уваги. Українським військовим нав’язувався пацифізм, його постійно насаджали російські спецслужби, фахівці й дипломати. Пам’ятаю, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін казав, що Чорноморський флот Росії боронить українські південні кордони, і багато хто з наших чиновників і військових чинів із цією тезою погоджувався. А таких заяв були тисячі.

Це дуже вагома причина того, що Україна зазнала атаки від східного сусіда й отримала війну. Реальність, на жаль, досі така, що дієвим запобіжником проти війни є демонстрація постійної готовності дати відсіч.

Оборонці Донецького аеропорту знищили думку, що Україна може програти війну з Росією. З’явилося переконання, що бойовий дух й усвідомлення справедливості оборони своєї землі може чинити спротив технологічно й організаційно сильнішому противнику. Той факт, що Росія має технологічні переваги, краще озброєння і тримає на кордонах регулярні війська, які можуть втрутитися, — усе це вже не міняє ситуації.

Завдяки 242 дням оборони Донецького аеропорту Україна довела російському Генштабу, що нахрапом, навіть за рахунок того 40-тисячного війська, яке Росія створила на Донбасі зі своїх підрозділів, найманців із певним залученням місцевих жителів, нічого кардинального зробити не може.

Тож Росія взяла курс на переговори, тиск на Захід і внутрішню дестабілізацію ситуації в Україні, на політично-дипломатичне розв’язання цього конфлікту.

Для України дуже важливо протягом декількох років створити професійну армію й забезпечити її здатність вести безконтактну війну, тобто війну покоління «4+» або навіть «5». Це потребує колосальних грошей, політичної волі й консолідації зусиль усього суспільства, але іншого шляху захиститися від Росії немає.

Цілком очевидно, що військова сила й вага Росії спонукають європейських політиків загравати з Путіним. Це виразно проявляється в ході переговорів, і в «нормандському форматі» також. Та й те, що Путін виступав з трибуни ООН, свідчить, що можливостей його блокувати немає й фактично антипутінської коаліції ще не створено.

Однак Захід побачив, що українське військо здатне боротися, чинити спротив навіть у таких умовах, де відступають вишколені й оснащені професіонали. І це теж вплинуло на тональність переговорів щодо України.

Те, що відбулося під час Мінських переговорів, — таке «мистецтво можливого», і в тому форматі, який існував, досягти чогось більшого навряд чи можна було. Хоча якби українська сторона наполягала, щоб учасниками таких перемовин були Сполучені Штати, можливо, результати були б іншими.

Головна проблема для України — це те, що західні і, особливо, європейські лідери очікують більших компромісів з боку України.

І тому кожного разу за результатами переговорів Україна отримує більш ризиковану позицію, аніж Росія, у відносинах із Заходом.

Переговори важливі, але це лише переговори. Ми маємо пам’ятати історію. Наприклад, Брестський мир. Домовилися до одного, а потім ці позиції змінилися завдяки військовій силі.


«Головне для України зараз — розбудувати армію»

Головне для України зараз — розбудувати армію. Не займатися створенням 300-тисячного війська радянського зразка, а швидко створити нову армію, яка за чисельністю в невоєнний час мала б не більше 150 тисяч, але ця чисельність підтримувалася б потужними стратегічними системами: невелике, але професійне військо з дуже потужними оборонними системами.

Зрозуміло, що під час війни Україна змушена мати 280 тисяч, як звітував Міністр оборони. Однак, якщо вдасться конфлікт заморозити, треба дуже швидко піти шляхом створення професійного війська. На це треба чотири-п’ять років. Це розуміння є в Президента Порошенка. Необхідний чіткий меседж суспільству, що Україна піде курсом професійного війська.

І тут оборона Донецького аеропорту висвітила цей надзвичайний дисбаланс. Захисники аеропорту вели бої, тримали оборону, як висококласні професіонали, але держава їх забезпечувала не як професіоналів. Цей дисбаланс між здатністю українців ефективно воювати і поганим забезпеченням треба швидко подолати.

Якщо усі ці процеси, спусковим механізмом для яких послужила оборона Донецького аеропорту, будуть розвиватися далі, то наростатиме консолідація західного суспільства в боротьбі з Путіним, спротив усередині російського суспільства, і врешті-решт Путін зникне з російської влади. Але це тільки за умови, що Україна затято оборонятиметься, Захід триматиме санкції й сформує консолідовану позицію.

Путін це теж розуміє, тому головним завданням ставить підірвати довіру суспільства до влади, щоб спробувати привести через вибори своїх людей. Він сподівається через дестабілізацію ситуації в Україні збільшити шанси для проросійських сил, «окопатися» в українській владі й у такий спосіб протидіяти розбудові армії й зміцненню патріотизму.

Охоронці Донецького аеропорту показали, що патріотизм — велика сила. Аеропорт, як маяк, висвітив дорогу до перемоги. Саме там, у Донецькому аеропорту, Україна утвердилася як держава, і, незважаючи на те що ми маємо окуповані території, я гадаю, що через певний час Україна зможе відновити свою цілісність.



Ерик Морс


Ерик Морс (Eric Morse), співкерівник програми дослідження безпеки в Королівському військовому інституті Канади:

— У такій війні, як на Донбасі, коли задіяні нерегулярні збройні сили, бойові дії розгортаються там, де прийдеться. Часом доводиться обороняти об’єкти тільки тому, що там у принципі можна тримати оборону. Це траплялося під час усіх великих війн. Приміром, Сталінград ніколи не був стратегічним об’єктом, але згадаймо, як його захищали.

Сепаратисти на момент боїв у Донецькому аеропорту здавалися сильнішими в артилерії. З іншого боку, це летовище добре збудоване, завдяки чому там можна було тримати оборону без додаткових фортифікацій і за слабкіших артилерійських позицій. Це мені нагадувало оборону з території тракторного заводу в Сталінграді. Великі урбаністичні споруди є, по суті, органічними фортифікаційними спорудами за своєю природою. Важливим показником є також щільність військової сили. На мою думку, сепаратистам доводилося вдаватися до цілодобових обстрілів упродовж 242 днів через те, що вони не могли здійснити фронтальної наземної атаки. Їм просто не вистачало для цього сил.

Я маю сумніви, що ситуація в Донецькому аеропорту могла вплинути на перебіг переговорів у Мінську. Я взагалі підозрюю, що саме Путін визначив зміст і хід цих перемовин. І ми побачили, що перемовини з одного боку і реальна ситуація на фронті — з іншого існували нібито окремо, і вже після «Мінська-2» сепаратисти спромоглися вибити українську армію з Дебальцевського котла.

Узагалі, нам дуже мало відомо про тактичний та операційний рівень того, що відбувається на сході України. Частково це обумовлено тим туманом, який свідомо напускає навколо всіх цих подій Путін. І це все на додачу до того об’єктивного хаосу, який неминучий у такій війні.

Робляться часом якісь незалежні спроби прояснити події. Приміром, журналіст Елліот Хіггінс створив сайт Bellingcat, який містить результати аналізу соціальних медіа, зокрема аматорського відео, знятого в зоні конфлікту. Завдяки цьому вдається простежити рух російської зброї з Росії на Донбас — приміром, переміщення того ж «Буку», з якого збили малайзійський авіалайнер MH17. Але такий аналіз є можливим лише після боїв, а не під час їхньої гарячої фази. Тому нам так мало відомо про той же Донецький аеропорт.



Ніколя Мілетич


Ніколя Мілетич, директор Московського бюро агентства «Франс Пресс» (AFP):

— Я працював у зоні конфлікту на сході України. Коли нарешті вдалося потрапити до самого аеропорту, ми побачили щось схоже на день — наступний після атомної катастрофи. Майже нічого не залишилося! Я можу про це судити, оскільки на самому початку війни я кілька разів прилітав саме в Донецький аеропорт.

Напевно, спочатку, поки стояв аеропорт, можна було його використовувати або сподіватися на те, що його можна буде використати в майбутньому. Тоді це був важливий об’єкт.

Після боїв абсолютно неможливо було зрозуміти, що це те саме місце. Дивне видовище! Якісь шматки літаків, згорілі танки — картина майже нереальна.

Ми пам’ятаємо, що це була перша яскрава й дуже важлива реакція Збройних сил України, коли деенерівці-сепаратисти приїхали, щоб узяти аеропорт. Це була, по суті, перша різка відповідь Києва і свого роду знак, що для України це важливий стратегічний об’єкт. Тому спочатку для обох сторін було важливо й утримувати аеропорт, і спробувати його забрати. Але по ходу боїв аеропорт усе більше перетворювався на символ. Там була найзапекліша, найтриваліша боротьба.

Навіть тоді, коли від аеропорту нічого не залишилося, у прилеглих до летовища районах стрілянину чутно було щодня — у Пісках, Куйбишевському і Петровському районах, у Спартаку. І це було нам не зрозуміло.

Від того, що Київ більше не контролює Донецький аеропорт, принципово нічого не змінилося. Тепер, по суті, взагалі не важливо, хто контролює летовище.

Ще були бої за Луганський аеропорт. Там теж було дуже гаряче. Але вже зрозуміло, що саме Донецький аеропорт залишиться одним із символів цієї війни.



Сергій Лойко


Сергій Лойко, військовий фотокореспондент, кореспондент «The Los Angeles Times», з інтерв’ю Радіо Свобода від 11-го січня 2015-го року:

— Коли я потрапив в аеропорт, видавалося, що це якась потойбічна реальність. Спочатку тобі здається, що ти потрапив на якийсь полігон дизайну постапокаліптичної стрілялки. Потім ти розумієш, що ні, це, швидше за все, павільйон Голлівуду, де знімається якийсь «Saving Private Ryan» («Врятувати рядового Райана»), і зараз вийде Стівен Спілберґ, скаже: «Cut» («Знято»). Але нічого цього не відбувається, а навколо реальні страждання, кров і смерть. На тлі всього цього надмірного за своєю військовою переконливістю антуражу у вразливої людини, як я, виникає відчуття такої собі епічності, нового прочитання толкінівського «Володаря кілець», де відбувається велика боротьба добра зі злом. З одного боку це світлі сили, з іншого — страшні «орки».

Звісно, я розумію, знаю, що не буває чорного й білого. Усе дещо складніше. Але те, що я там побачив, — ці вершини чистоти, щирості, відданості, братерства — я не бачив цього людського виміру в жодному з військових конфліктів. Може, я так глибоко в це не влазив. Але в Донецькому аеропорту я це побачив впритул.

Наголошую, конфлікту всередині України, тим паче етнічного конфлікту, не було зовсім, це все вигадане, привнесене ззовні. Це російське телебачення підсовує якісь страшні міфи про те, що руйнуються міста, що розпинаються діти, що когось їдять, і цією жорстокістю зомбує населення. Величезна кількість людей просто ковтає все, що вони бачать у «зомбоящику».

АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Лойко, військовий фотокореспондент


Я ж розповідаю про те, що бачив на власні очі. У Донецькому аеропорту я бачив людей, які захищали не аеропорт, бо його захистити неможливо, а щось більше на війні, якої немає. При цьому вони всі добровольці. Вони самі туди приїхали. Командири отримали наказ і запитали бійців, хто хоче поїхати, а вони підвели руки й приїхали туди.

Я, чесно кажучи, давно не був у такій приємній, культурній компанії. Найстаршому з воїнів було років 45, наймолодшому — років 20. Там панувала атмосфера дружби, братерства. Там не було хамського ставлення командира до підлеглих. Для того щоб почути мат, мав статися вибух чи якась смертельно небезпечна ситуація. Оперативна мова спілкування по рації в них була російська.

Наведу приклад, які там люди. Коли я приїхав в аеропорт на бронетранспортері, його розвантажували під вогнем — просто скидали речі на злітну смугу, щоб потім забрати під покровом темряви. Одні солдати прикривали вогнем, інші скидали речі й сідали у бронетранспортер — так відбувалася ротація. І так сталося, що мій рюкзак з усіма моїми речами, спальником, з усім причандаллям, крім камери, яку я завжди ношу з собою, поїхав назад, бо його просто не відв’язали. І я сказав командиру, що там мій спальник і щоб, якщо буде можливість, вони мені привезли мої речі, бо я там був чотири дні.

Це почули десь десять бійців, які були в тому приміщенні. Після цього до мене підійшли семеро з них і запропонували свої спальники. Один із них, Ігор — такий високий статний красень, — подумав, що я американець, бо їм представили мене як американського журналіста. Він підійшов до мене й доброю англійською сказав: «Excuse me, sir. I’m going into the battle now. But in the meantime you can have my sleeping bag». («Пане, вибачте. Я зараз іду до бою. Тим часом ви можете скористатися моїм спальником». — Ред.) Я був дуже зворушений.

Ще одне безперечне свідчення людських якостей тих людей — випадок з евакуацією останків танкіста, якого вони особисто навіть не знали. Командир сказав: «Хлопці, там лежать останки танкіста, їх знайшли. Двох ми вже евакуювали, два тіла, але цього розкидало вибухами. Я розумію, що ви всі хочете, щоб танкіста відправили додому, але це пов’язано зі смертельним ризиком. Потрібні добровольці (а вони всі добровольці). Розумієте, ви будете ризикувати життям, щоб урятувати останки вже мертвої людини. Хто хоче піти, підведіть руки». Руки підвели всі.

Потім два молоді хлопці вискочили на злітне поле під час перестрілки, інші хлопці бронетранспортерами відволікали на себе вогонь. Ці хлопці впродовж 30 секунд знайшли ящик від патронів, відкрили його, поклали туди відірвану ногу танкіста, закрили, прикрутили дротом до бронетранспортера. Увесь цей час вони відкривали себе для ворожого вогню і були в смертельній небезпеці. Це справжні герої. І таких прикладів героїзму там було дуже багато.

Батько одного молодого захисника аеропорту — полковник російської армії. Батьки розлучилися, але син із батьком спілкувався. Хлопець подзвонив йому перед тим, як їхати в аеропорт. Батько сказав йому: «Синок, ти що, не розумієш, у кого ти будеш стріляти? У своїх братів?» Він йому відповів: «Я все розумію, але ніхто цих братів сюди зі зброєю не запрошував». Цей хлопець мені сказав: «Я розумію, що захищати цей аеропорт немає сенсу. Але для мене важливо своєю присутністю врятувати якогось іншого солдата, який там зараз перебуває».

Там були люди з однією, з двома вищими освітами. Там був один кандидат у депутати, який замість кампанії приїхав туди — це було перед виборами. Він казав: «Моя виборча кампанія тут, я маю бути зі своїм народом». І він був зі своїм народом в аеропорту, і він цю кампанію програв.

Там був справжній полковник Олег Зубовський, який не повинен був туди їхати, але він приїхав і перебував під вогнем зі своїми хлопцями. Він казав, що якщо він буде там, то, можливо, буде менше жертв. Він свого домігся, командував, і всі, хто був із ним, залишилися живими.

Я не спав жодної секунди. І бійці там не спали, це неможливо, тому що тривають постійні обстріли. Усе хитається навколо, усе падає, сиплеться. Підвал і третій поверх термінала, коли я перебував у Донецькому аеропорті, були під контролем сепаратистів.

Був момент, коли один із сепаратистів біг «рукавом» для висадки пасажирів. Цей рукав складався тоді лише з іржавих рам. Раптом у сутінках ним пролітає, немов у комп’ютерній грі, якийсь чорний силует і починає впритул стріляти в українських військових. Вони падають, пригинаються. Один із них — якщо ми говоримо про кіборгів, то він якраз і є втіленням кіборга, — вибігає і впритул починає стріляти в цього сепаратиста, але сепаратист стріляє у відповідь і тікає. Командир дивиться на свій задимлений пістолет і каже: «Я не можу зрозуміти, який же я кіборг, коли не влучив? Я ж відчував його дихання». А потім тиша. Оцей момент тиші після вибухів і пострілів, коли ти думаєш, що оглух. Раптом у цьому оглухлому світі командир просто виходить на злітну смугу й кричить: «Сепар, сепар, повернись!» Тут усе — і відчай, й іронія, і затятість.

Цей командир і його бійці воювали там без сну в страшному холоді. Вони харчувалися бозна-чим, там усюди страшні протяги при мінусовій температурі. Відпочивали в касках і бронежилетах. Будь-яке приміщення прострілювалося.

Це була «фортеця» в облозі, де облога була, але не було мурів, не було фортеці.

І ось у цьому страшному приміщенні, у трьохмірному оточенні, у постійній війні ці люди тримали оборону, жили у війні, отримували поранення й гинули у той час, коли в мирному шикарному Києві, чистому й охайному, якийсь офіцер у штабі АТО щодня одягав нові костюми, немов він вішак, і тим самим сумним, невиразним голосом розповідав про те, що відбувається на війні. Бо для нього це була не війна, це АТО.

Потрібно було речі назвати своїми іменами. Потрібно було або віддати цей аеропорт, або розширюватися, адже чим довше тривала облога, тим більше прекрасних людей гинуло.

Захисники Донецького аеропорту — це ж сіль української землі. Я зробив галерею портретів цих хлопців. Подивіться у їхні очі. Для хлопців аеропорт, навіть попри те, що так мало було відомо, що там відбувається, перетворився на якесь епічне, легендарне місце, коли тисячі солдатів у Пісках поруч із аеропортом чекали й не могли дочекатися, коли зможуть потрапити туди. Тому що там, у Донецькому аеропорту, тривала війна за незалежність України.

В Україні внаслідок усіх цих подій почалася справжня вітчизняна війна. Люди самі, за покликом серця, незалежно від того, у якому стані перебуває їхня армія, пішли захищати свою Батьківщину. Що довше це протистояння триватиме, то більше українців у ньому будуть брати участь.

Донецький аеропорт тут відіграв чи не головну роль і набув особливого магнетизму. З одного боку, оборона ДАП — це епічно, красиво, а з іншого — це страшенно небезпечно.

У романі Стругацьких «Пікнік на узбіччі» та у фільмі Тарковського «Сталкер» є така кімната, потаємна, у такій собі «чорнобильській зоні», де здійснюються бажання. В аеропорту не здійснюються бажання конкретних людей, там панує смертельна небезпека, але в тому просторі, у цій кімнаті, яка прострілюється з усіх боків, де панує єгипетська темрява і вдень і вночі, український чоловік зрозумів, чого він вартий.



Юрій Костюченко


Юрій Костюченко, експерт з питань безпеки, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України:

— «Гібридна війна» — популярний термін, що описує використання в рамках мережевого багаторівневого управління сукупності традиційних військових, повстанських і диверсійно-терористичних засобів та заборонених військових практик. Ці засоби використовують замасковані серед цивільного населення військові, найманці та рекрутовані місцеві з метою досягнення суспільно-політичних цілей. Такого роду конфлікти є змаганнями між конкуруючими моделями хаосу, і програє в них той, хто виявляє більшу вразливість відносно моделі світу й системи цінностей, запропонованих противником.

Тобто за терміном «гібридна війна» ховається насамперед війна смислів. Перемоги і поразки в цій війні відбуваються здебільшого не на полі бою, а в ідеологічному просторі. Тому й описувати так процеси слід переважно не в термінах тактичних, а в термінах етичних, ціннісних. Адже саме за цінності йде змагання.

Більше того, за великим рахунком, з військово-політичної точки зору майже неможливо прийнятно відповісти на питання, за що ми б’ємося й гинемо. Бо війна сама по собі є найбезглуздішою справою у світі. І виправдати її раціонально неможливо.

Життя у спокої й мирі є найбажанішим для людини. Але для вільної людини, за словами Гілберта Честертона, є речі важливіші за мир — це людська гідність і право бути собою. Це не виправдання війни, але виправдання жертв — усупереч міфологізації й героїзації війни, притаманних імперський ідеології.

Отже, запекла оборона Донецького аеропорту — це захист цінностей, гідності й способу життя.

Руїни Донецького аеропорту поховали імперські міфи про єдиний народ і непереможних геерушників. Не лише 300-річний імперський міф про єдиний народ згнив на злітній смузі Донецького аеропорту, а відбулося дещо більше. Безумні «орки» та позаморальні російські «відпускники», що зробили своїм звичним інструментарієм заборонені методи ведення військових дій і систематичні військові злочини, допомогли українцям вийти з антропологічної пастки, коли дії агресора помилково аналізують, керуючись загальнолюдською логікою.

Ті, хто атакував Донецький аеропорт, усі 242 дні доводили, що вони не люди в нормальному, загальнолюдському розумінні. Етична, культурна й цивілізаційна прірва між «ними» і «нами» стала наочною для всіх, так само як і ціннісна спорідненість українців з іншим світом.

Оборона аеропорту сприяла розвінчанню мілітаристських міфів сучасної Росії про непереможність підрозділів кадирівської гвардії, осетинських найманців та професіоналів зі спецпідрозділів ГРУ та ФСБ. Усі вони були знешкоджені вчорашніми будівельниками, вчителями та студентами.

Оборона Донецького аеропорту, що розпочалася 26 травня 2014 року, — це історія організації спротиву противнику, який переважав українські сили, через розбудову системного ресурсу знизу.

Ми довели світові, що варті свободи, що наша гідність зростає на ґрунті не лише самовідданості й самопожертви, а й взаємодії, кооперації й самоорганізації, які дозволили нам вибудувати ефективну мілітарну структуру й протистояти агресору.

Оборонці Донецького аеропорту переконали світ у рішучості України і в тому, що вона варта допомоги.

Водночас, тривалі безуспішні спроби захопити аеропорт істотно відбилися на морально-психологічному стані російсько-терористичних угруповань: їхні настрої змінювалися від злої зухвалості до приреченості й стійкого небажання брати участь у цьому безглуздому для них конфлікті.

Це зламало й традиційну переговорну тактику Кремля. Ще з часу конфлікту навколо Тузли 2003 року тактика офіційної Росії полягає в активному проведенні протизаконних дій з одночасним їх невизнанням і тотальною брехнею, а потім силуванні до переговорів із позиції де-факто незаконно отриманих преференцій. У разі ж отримання активного спротиву Кремль розгублюється, а конфлікт стає відносно керованим.

Зважаючи на початкові умови й задіяні ресурси, роль оборони Донецького аеропорту в процесі упокорення агресора важко переоцінити.

Епопея оборони Донецького аеропорту, між іншим, значною мірою зламала російсько-терористичну концепцію гібридної війни, яку вони вважали абсолютно ефективною, змусивши нашого противника повернутися до традиційних тактик управління військами. Маски було зірвано, злочинця викрито, явища нарешті отримали справжні імена.

Ми заплатили за це високу ціну, але воно було того варте: правда перемогла, всім у світі стало ясно, хто з ким воює на Донбасі. Кремлівська концепція таємної спецоперації, гібридної війни розсипалася, напоровшись на надзвичайну стійкість українських бійців.

Під час написання цих рядків іще зарано робити глобальні висновки, але цілком можна припустити, що оборона Донецького аеропорту як визначний епізод цієї війни стала індикатором того, що світова концепція безпеки встояла перед викликами гібридних загроз новітнього варварства.

У Путіна виявилося замало сил, щоб зламати світову структуру безпеки, бо вона вибудувана на спільних цінностях, а не на зброї чи кількості військ. А цінності — це те, чого «Русский мир» путінського розливу запропонувати не в змозі.

Саме ґрунтуючись на спільних для вільного світу цінностях, за 242 дні оборони Донецького аеропорту з ініціатив, що народжувалися у ході боїв, в Україні почали вибудовуватися засади стратегії оборони й розбудови війська, а згодом й ефективної протидії агресору в рамках міжнародної коаліції.

Для українського суспільства злітна смуга Донецького аеропорту виявилася місцем перевірки на міцність суспільних цінностей, розбудови нових комунікаційних інструментів та підйому нової мілітарної культури, а для Путіна — поверненням у реальність.



Інтерв’ю начальника Генерального штабу ЗСУ генерала армії Віктора Муженка від 16 жовтня 2015 року Радіо Свобода


З якою метою у Донецький аеропорт були направлені спецпризначенці?

— Враховуючи ключове значення аеропорту як вузла комунікацій, на його прикриття було перекинуло близько 150 спецпризначенців.

Але керівництво аеропорту заборонило бійцям взяти під контроль будівлю нового термінала, щоб не лякати пасажирів міжнародних авіарейсів озброєними людьми та не заважати роботі персоналу.

У результаті цього в ніч на 26 травня 2014 року новий термінал і підходи до аеропорту були без бою захоплені ударними формуваннями російських спецслужб в Україні — батальйоном «Восток», загонами Бородая, Пушиліна, Здрилюка й «Оплоту» із числа колишніх і діючих співробітників спецпідрозділів ГРУ та ФСБ РФ, у тому числі чеченців, загальною чисельністю до 300 чоловік.


Що стало «спусковим механізмом» початку протистояння?

— Після зайняття аеропорту терористами їм було ультимативно запропоновано звільнити будівлю аеропорту. Адже їхнє перебування становило загрозу для життя та здоров’я наших військовослужбовців. Визначений був час — 30 хв. Після невиконання цієї вимоги були нанесені вогневі удари по аеропорту. Протягом двох діб будівля була очищена від терористів і взята під контроль нашими силами.


Чи атакували українські військові житлові квартали Донецька?

— Збройні сили України — це регулярні військові формування, які апріорі не можуть воювати з мирним населенням. Добре це усвідомлюючи, терористи завжди прикривалися місцевим населенням, розташовуючи свої вогневі засоби в житлових кварталах поблизу шкіл, дитячих садків, на технічних майданчиках промислових підприємств.

Вогневе ураження у відповідь наносилося виключно поодинокими, вибірковими ударами. Ніколи українським підрозділам не ставилося завдання ведення вогню по житлових кварталах. Якщо цілі знаходилися у безпосередній близькості від житлових кварталів, ми відмовлялися від ведення вогню.


Які підрозділи брали участь в обороні аеропорту?

— За майже вісім місяців безпосередньо до оборони Донецького аеропорту на ротаційній основі залучалися переважно підрозділи високомобільних десантних військ та спеціального призначення 79-ї, 95-ї, 80-ї, 81-ї аеромобільних бригад, 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 3-го окремого полку спеціального призначення. Також в обороні аеропорту брали участь механізовані й танкові підрозділи 93-ї механізованої бригади. У січні 2015 року у боях за аеропорт також брав участь підрозділ 30-ї механізованої бригади.


За рахунок чого вдалося так довго утримувати ДАП?

— Інфраструктура аеропорту, його технічні приміщення та комунікації являли собою добре підготовлений опорний пункт.

Крім того, ми контролювали практично всі панівні висоти довкола аеропорту. Це дозволяло нам наносити вогневе ураження по бойовиках, які здійснювали обстріли позиції наших підрозділів або намагалися їх атакувати.

Але основним фактором стійкості аеропорту були люди — українські віськовослужбовці. Їхні мужність, героїзм та самовідданість. Тому еліта російського спецназу понесла колосальні втрати, рахунок яких іде на сотні людей.


Чому «йти в ДАП» не наказували, а пропонували й бійці ухвалювали рішення добровільно?

— Аеропорт став символом героїзму наших воїнів. Бажаючих його захищати було дуже багато. Тому відбирали наймужніших і найпідготовленіших.


У чому специфіка оборони Донецького аеропорту?

— Аеропорт був передовою позицією наших військ на донецькому напрямку, і його утримання не давало можливості противнику вийти на оперативний простір. Якщо можливо так висловитися, він був «пробкою в пляшці». Саме це пояснює численні спроби терористів при підтримці спецпідрозділів Російської Федерації будь-якою ціною захопити аеропорт. Навіть до останнього часу найбільша кількість обстрілів позицій наших військ була саме в районі аеропорту.

Не слід розглядати оборону Донецького аеропорту як оборону лише будівель терміналів та вежі управління. Оборона аеропорту здійснювалася як оборона стратегічного об’єкта, територія якого разом з об’єктами інфраструктури — це десятки гектарів. Щоб покращити становище, нам необхідно було взяти під повний контроль Авдіївку, Піски, Опитне, Водяне, зайняти панівні висоти та забезпечити надійне прикриття донецького напрямку. Нам це вдалося. І незважаючи на те що ми залишили аеропорт, сили АТО і по цей час продовжують його контролювати.


Яких командирів і рядових Ви хочете відзначити окремо? За що?

— Аеропорт дав нам дуже багато героїв. Тих, кого хотілося б відзначити, сотні і навіть тисячі. Усі воїни, які пройшли через термінали, вписали яскраву сторінку в оборону аеропорту. А якщо говорити про командирів, то це полковник Мойсюк — командир 81-ї бригади, полковник Зубовський — нинішній командир 28-ї бригади, герой України полковник Трепак, комбат 79-ї бригади підполковник Миргородський, полковник Котенко, генерал, а тоді полковник Олег Мікац, солдат Зінич, якому було присвоєно звання Героя України посмертно, Євген Меживікін, теж Герой України. Та ще десятки і сотні інших.


Чи була проблема зі зв’язком між усіма підрозділами, які здійснювали і забезпечували оборону ДАП?

— Коли починалася оборона Донецького аеропорту, дійсно були проблеми зі зв’язком. На початковому етапі це була одна з основних проблем всієї АТО. Але згодом вдалося вирішити ці проблемні питання. Іноді внаслідок відсутності досвіду або несприятливих погодних умов виникали проблеми з системою розпізнавання.


Як вплинули Мінські домовленості на ситуацію щодо захисту ДАП?

— Під час усіх зустрічей в рамках Мінських домовленостей Донецький аеро­порт завжди залишався спірним питанням. Від контролю за аеропортом залежало накреслення лінії розмежування сторін, а від неї — відстані відведення важкого озброєння.


З якою метою ухвалили рішення й домовилися про проїзд кіборгів у термінали через блокпост сепаратистів? Чи це себе виправдало?

— Коли противник у черговий раз порушив відповідні домовленості, то на трасі, по якій підвозили особовий склад і боєприпаси, з’явилися додаткові блокпости, що створило нові проблеми. Проїзд кіборгів у термінали через блокпост сепаратистів здійснювався не на постійній основі. Ми забезпечили постачання боєприпасами і продуктами в аеропорт, до термінала, з Опитного та Водяного.


Як сепаратисти використовували перемир’я?

— Режим припинення вогню дозволив терористам встановити додаткові блокпости, побудувати нові та удосконалити існуючі укріплення. Було і таке, коли терористи просили про перемир’я, щоб забрати вбитих і поранених.


Чому не вдалося розширити контроль над територіями навколо ДАП і побудувати фортифікаційні споруди?

— Донецький аеропорт розташований практично у межах міста. На сході ДАП межує з житловими кварталами, в яких і були зосереджені бойовики. Саме з них вони робили свої вилазки під час спроб звільнення аеропорту і туди ж ховалися, отримавши відсіч. Для розширення контрольованих територій необхідно було наносити по бойовиках вогневе ураження, крім того, це були б бої в місті, а це вже передбачає інший формат операції. Для проведення таких дій необхідно було мати резерви, яких на той час не було.

Під час захисту аеропорту наші підрозділи як оборонні позиції використовували приміщення терміналів, технічні приміщення та ко­мунікації.

Копати протитанкові рови в землі, яка складається з будівельного сміття, під постійним вогнем бойовиків не було можливості.


Чому сепаратистам вдалося викопати протитанкові рови та побудувати інші укріплення?

— Бойовики будували свої укріплення по околицях житлових кварталів під прикриттям місцевого населення. Активно використовували Мінські домовленості, оскільки знали, що ми не будемо стріляти.


Як і чому бойовикам вдалося замінувати й підірвати термінал?

— Постійні бої в аеропорту призвели до того, що будівлі були майже вщент зруйновані, що створювало серйозні труднощі для ведення оборони.

Після атаки переважаючих сил противника наші бійці зайняли оборону на другому поверсі нового термінала. Бойовики не могли їх звідти вибити, тому замінували опори і підірвали їх.


Проросійські бойовики заявляли, що «українська сторона проти своїх кіборгів застосовувала хімічну зброю». Захисники аеропорту роз­повіли Радіо Свобода, що бойовики запустили через пробитий у стелі отвір газ, схожий за дією на хлорпікрин. Що Ви можете сказати з цього приводу?

— Інформаційна війна проти України не припинялася ні на хвилину. Вона триває і зараз. У цій війні російська пропаганда використовує всі брудні прийоми, навіть якщо вони суперечать здоровому глузду, — як цей, наприклад.

Що стосується газу, то бойовики його дійсно застосовували в Донецькому аеропорту, але що це був за газ, я сказати не можу.


Чому в січні 2015-го операція з деблокування кіборгів не була успішною? Чому українські танки, які йшли на допомогу, виїхали на протитанкові рови сепаратистів?

— Усі під’їзні шляхи, вся територія навколо аеродрому була замінована бойовиками. Кожна ділянка місцевості прострілювалася. Погана видимість внаслідок густого туману ускладнювала, а іноді робила неможливими просування та маневр підрозділів, що здійснювали деблокування.

Не вистачало ресурсів. Єдиним резервом, який на той момент у нас був, була батальйонна тактична група 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, загострювалася обстановка навколо Дебальцева.

Незважаючи на це, силам АТО вдалося частково виконати поставлені завдання:

— знищити Путилівський міст, через який здійснювалося постачання бойовикам боєприпасів, озброєння та військової техніки;

— частково зруйнувати злітно-посадкову смугу Донецького аеропорту, що унеможливило її використання за призначенням;

— взяти під повний контроль населений пункт Піски;

— покращити оперативне положення шляхом взяття під контроль шахти Дутівська та залізничного мосту поблизу неї.

Подальше утримання приміщення нового термінала було недоцільним внаслідок його повного руйнування.

Так, від аеропорту відійшли, але противник поніс дуже серйозні втрати. Ми позбавили його потенціалу для ведення подальших активних наступальних дій. А плани противника були набагато більшими, враховуючи інформацію, яку ми отримали. Планувалося оточення нашого угрупування із замкненням в районі Очеретяного. Але завдяки мужності наших бійців і жорсткому утриманню зайнятих рубежів і позицій противник далі не пішов. Ми залишили вузьку смугу землі у 1,5 км і відійшли до наших опорних пунктів.


Чому захисників аеропорту не вивели раніше, якщо вже й «бетон» не витримував?

— Якщо відійшли б від аеропорту, то з’явилася б загроза для Авдіївки. А якщо б ми, не дай боже, залишили Авдіївку, втративши коксохімічний комбінат, то Маріуполь фактично перетворився б у місто безробітних. Це створило б у місті сильну соціальну напругу, дестабілізувало б обстановку. Ми зупинили ворога на рубежі, який ми займали. Ми не дали йому просунутися ні на метр вперед, за винятком самої будівлі термінала, яку вже неможливо було утримувати через повне руйнування.


Скільки воїнів загинуло під час захисту ДАП? Скільки отримали по­ранення?

— У ході бойових дій у Донецькому аеропорту — за 242 дні оборони ДАП — загинув 101 військовослужбовець, поранень зазнали 440 людей, 9 — пропали безвісті. З-під завалів аеропорту 15 жовтня дістали тіла трьох людей.


Скільки захисників Донецького аеропорту потрапили в полон? Скількох визволили? Скільки досі перебувають у полоні?

— Протягом 2014—2015 років під час оборони Донецького аеропорту представниками незаконних збройних формувань було захоплено та протиправно утримувалося 32 військовослужбовці Збройних сил України. З них станом на середину жовтня 2015-го визволено 27. Продовжують перебувати у бойовиків солдати Колодій Т. М., військова частина А0284; Ляса І. А., Костенко Д. М. та Пантюшенко Б. В., військова частина А1815; Михайлюк О. В., військова частина В1611. Переговори щодо їхнього звільнення тривають.

Крім того, диверсійно-розвідувальною групою незаконних збройних формувань 30 липня 2015 року поблизу населеного пункту Новолуганське Артемівського району було захоплено захисника Донецького аеропорту майора Гречанова А. А., військова частина В4745 (позивний «Рахман»).


Який сенс був у тому, щоб так довго обороняти приміщення ДАП?

— Передчасно залишити ДАП ми не могли, це однозначно. Ми повинні були утримувати аеропорт як стратегічний об’єкт. Це дозволило нам взяти під повний контроль Авдіївку, Піски, Опитне, Водяне, покращити оперативне положення та не допустити подальшого просування бойовиків на цьому напрямку. Повторюся, ми не дали ворогу просунутися далі вглиб країни. А в нього були саме такі плани.


Як оборона ДАП вплинула на дух армії та підтримку її населенням Ук­раїни?

— Оборона Донецького аеропорту була прикладом для всього особового складу. Прикладом того, що невелике за чисельністю угрупування спроможне протистояти переважаючим силам ворога, посиленим елітними російськими спецпризначенцями. І не тільки протистояти, а завдати противнику таких втрат, що він вимушений просити про перемир’я, щоб забрати своїх убитих і поранених.

Те, що зробили кіборги, їхній подвиг відродив бойовий дух української армії й створив образ нового українського воїна — непереможного і незламного.


Який вплив оборона ДАП мала на хід бойових дій та бажання супротивника розширювати відвойовані в України території?

— Утримуючи аеропорт, ми змусили противника відмовитися від подальших наступальних дій. Це було головне завдання, і ми його виконали. Якби при першій загрозі починали відводити війська, то невідомо, на якому рубежі ми могли б сьогодні бути. Це наша земля, і наш священний обов’язок її захищати.


Над книгою працювали

Андрій Дубчак

Артем Рибаков

Аліна Швидко

Богдана Костюк

Влад Яцків

Галина Терещук

Дар’я Бунякіна

Жанна Безп’ятчук

Євгенія Назарова

Євген Насадюк

Ірина Бреза

Ірина Стельмах

Марія Сабова

Михайло Штекель

Олег Інзик

Олена Герасим’юк

Олена Гурмач

Олена Ремовська

Олена Поляковська

Яна Борщ

Ярослава Трегубова

Юлія Чеп’юк


Автор проекту та укладач книги Ірина Штогрін


Організаційна підтримка: Інна Кузнецова, Оксана Точаненко, Мар’яна Драч



на главную | моя полка | | АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 29
Средний рейтинг 2.9 из 5



Оцените эту книгу