Роберт Говард

КОНАН, ВАРВАР ІЗ КІМЕРІЇ

title: <b>Купить книгу "Конан, варвар із Кімерії":</b> feed_id: 5296 pattern_id: 2266 book_author: Говард Роберт book_name: Конан, варвар із Кімерії

_{Ілюстрації Ю. ЧУРСИН}

ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ПРОЛОГ

Про добу, названу немедійськими літописцями Допотопною ерою, мало що відомо: мабуть, більш-менш упевнено можна твердити лише про її останній період, хоча й ці відомості оповиті туманом легенд.

Найраніші історичні джерела розповідають про занепад допотопної цивілізації. Найвпливовішими в той період були монархи Камелії, Валузії, Верулії, Грондара, Туле та Коморії. Народи цих держав розмовляли однією мовою, що свідчить про їхнє спільне походження.

Існували тоді й інші держави, схожі за рівнем розвитку, населені іншими народами, найімовірніше, старшими.

Варварами¹ ж тієї епохи були пікти, що жили на островах, розташованих у Західному океані, далеко від материка; атланти, які населяли невеликий континент між островами піктів і Головним, або Туранським, материком, та ще лемурійці, котрі заселяли архіпелаг великих островів у Південній півкулі.

Існували ще безкраї обшири незвіданих земель. Цивілізовані держави, попри їхні великі розміри, займали вельми скромну частину суходолу.

Найзахіднішим царством Туранського континенту була Валузія, найсхіднішим — королівство Грондар. Жителі Грондару відзначалися меншою цивілізованістю, ніж їхні родичі в інших державах. На схід від Грондару пролягла пустеля, безлюдна й дика.

Там, де земля була щедрішою, у джунглях та передгір’ї, жили примітивні первісні племена. Далеко на півдні існувала таємнича цивілізація, яка не мала нічого спільного із туранською, — радше за все, долюдська. Східне узбережжя континенту населяла інша раса, також нетуранська за походженням. Час від часу в контакти з нею вступали лемурійці; раса ця походила, мабуть, із загадкової, оповитої туманом землі, що лежала на південь від островів Лемури.

Туранська культура вже підупадала. Армії Турану складалися переважно з варварів-найманців. Полководцями, політиками, а часто-густо й правителями туранських держав були пікти, атланти та лемурійці.

Про усобиці та сутички, про війни між Валузією й Коморією, про те, нарешті, як атланти підкорили частину старого материка і заснували свою державу, залишилося значно більше легенд, ніж вірогідних історичних свідчень.

Настав час, і катастрофа спустошила землю. Пішли на дно океану Лемурія й Атлантія; острови ж піктів, навпаки, піднялись і стали гірськими вершинами нового материка. Зникла у хвилях велика частина Турану, затонули й деякі області в глибині континенту — на їхньому місці утворилися величезні внутрішні моря та озера. Усюди заклекотали вулкани, і жахливі землетруси перетворили багаті міста на купи руїн. Цілі народи зникли з лиця землі.

Варварським племенам пощастило більше, ніж цивілізованим народам. Острови піктів загинули, проте велика колонія, заснована ними на південній межі Валузії з метою захисту її території, не постраждала. Обійшов катаклізм² і континентальну державу атлантів: тисячі їхніх одноплеменців прибували туди на кораблях, покинувши батьківщину, що занурювалася в океан. Чимало лемурійців врятувалися на східному узбережжі Туранського континенту, якого майже не зачепила катастрофа. Там вони потрапили під ярмо загадкового стародавнього народу, а їхня історія на багато тисячоліть стала історією жорстокого пригноблення та рабської праці.

Зміна природних умов у західній частині континенту спричинила розквіт химерних форм тварин і рослин. Густими джунглями вкрилися рівнини, бурхливі річки у своєму прагненні до моря пробили глибокі ущелини, до небес здійнялися гірські масиви, а руїни стародавніх міст, розташованих у колись квітучих долинах, опинилися на дні озер.

Звідусюди сходилися до континентальної держави атлантів зграї звірів та первісних людей, мавп та людиноподібних, що рятувалися із затонулих місць. У постійній боротьбі за існування атланти зуміли, проте, зберегти рештки своєї варварської культури. Позбавлені металу та металевих руд, вони, подібно до своїх предків, повернулися до обробки каменю й досягли успіху в цьому, але зіткнулися із сильним народом піктів. Пікти також виробляли кременеві знаряддя, але їхнє військове мистецтво розвивалося швидше, ніж у атлантів. Численна раса піктів була доволі примітивною, — від них не залишилось ані малюнків, ані різьблення по кості, — тільки гори чудової кам’яної зброї.

Зійшлися в сутичці ці народи кам’яного віку, і після низки кривавих воєн пікти відкинули атлантів на рівень жалюгідного варварства, хоча й самі зупинились у своєму розвитку.

Через п’ять сотень років після Катастрофи зникли з лиця землі королівства варварів. Залишилися від них тільки згадані племена — дикі й невпинно ворогуючі. І чисельністю, і організованістю пікти перевершували атлантів, які на той час розпалися на окремі роди зі слабо розвиненими міжплемінними зв’язками.

Таким був Захід тієї доби.

На Далекому ж Сході лемурійці, відрізані від решти світу гігантськими гірськими пасмами та ланцюгами великих озер, продовжували животіти у рабстві під владою аборигенів³.

Доля віддалених частин Півдня вкрита млою таємниці. Катастрофа їх не торкнулась, але ще не скоро ця земля відіграє свою роль в історії людства.

Серед невисоких пагорбів Південного Заходу зуміла вижити решта народу невалузійського походження; ці люди називали себе “земрі”.

Тут і там були розкидані світом племена мавпоподібних дикунів. Вони й знати не знали про розквіт і загибель великих цивілізацій. Але далеко на Півночі вже наближалася потроху до межі, що розділяє звіра й людину, інша первісна раса.

Під час Катастрофи невелика група дикунів, які за своїм рівнем мало чим відрізнялися від неандертальців, у пошуках порятунку втекла на Північ. Там вони знайшли засніжену країну, населену лише войовничими мавпами — міцними, оброслими білою шерстю тваринами, що добре пристосувалися до тутешнього клімату. Прибульці стали до боротьби з ними й витіснили мавп за полярне коло — на вірну, як вони гадали, загибель. Але мавпи й там пристосувались і вижили.

Після того, як війни піктів і атлантів знищили те, що могло стати зародком нової цивілізації, наступна, так звана Мала Катастрофа ще більше змінила старий материк. Великі озера злилися в одне континентальне море, яке відділило Схід від Заходу. Землетруси, повені й виверження вулканів довершили загибель варварів — загибель, котру вони самі готували собі у взаємних війнах.

Через тисячу років після Малої Катастрофи Захід мав вигляд дикого краю джунглів, озер і бурхливих річок. На Південному Заході поміж лісистих пагорбів блукали кочові племена людиноподібних, що не знали ні мови, ні вогню, ні знарядь, — це були нащадки атлантів, котрі занурилися в безодню дикості, з якої насилу вибралися їхні предки. Там же, на Південному Заході, жили розсіяні племена звироднілих печерних людей, що говорили примітивною мовою. Вони, як і колись, називали себе піктами, але тепер це слово означало просто “людина” — так вони намагалися відділити себе від звірів. Тільки ця назва й пов’язувала піктів зі стародавньою історією їхнього племені. Звироднілі пікти та мавпоподібні атланти не спілкувалися з іншими народами.

На Далекому Сході лемурійці, доведені майже до тваринного стану рабською працею, повстали, перебили своїх гнобителів і повернулися до первісного способу життя серед руїн загадкової цивілізації. Решта їхніх поневолювачів, що врятувалися від відплати, вирушили на Захід, напали на таємниче стародавнє королівство і встановили там свою владу. Культура переможців під впливом культури переможених зазнала істотних змін. Так виникла держава Стигія. Відомо також, що корінних мешканців цієї країни залишилося зовсім небагато і завойовники ставилися до них із певною пошаною.

Про дикі племена, розкидані світом, відомо лише те, що вони дедалі більше наближалися до людей. Але це й усе.

Зате зросла могутність народів Півночі. Вони називали себе гіборійцями, або гіборами. Богом їх вважався Борі — великий вождь, котрий, за легендами, правив ними ще до короля, що привів їх на Північ у дні Катастрофи, — за часів, пам’ять про які лишилася тільки в переказах і легендах.

Гіборійці заволоділи північними областями й поступово просувалися на південь. До певного часу вони не зустрічалися з іншими народами і воювали лише між собою. Півтори тисячі років, проведених у країні снігів, давалися взнаки — це були світловолосі високі люди, запальні й войовничі. Вже на цій стадії розвитку їхню культуру відрізняла своєрідна природна поетика й уміння добре малювати. Жили вони, головним чином, полюванням, але їхні південні племена вже сотні років займалися скотарством.

Лише один випадок порушив повну ізоляцію гіборійців: коли повернувся з Далекої Півночі мандрівник і приніс звістку, що крижані пустелі не є безлюдними — їх населяють численні племена людиноподібних, вони походять, за його словами, від тих самих мавп, яких колись прогнали предки гіборійців. Мандрівник стверджував, що слід послати за полярне коло озброєні загони і перебити цих бестій, доки вони не перетворилися на справжніх людей. З нього глузували. Лише невелика група молодих воїнів у пошуках пригод рушила за ним на північ і зникла: жоден із них не повернувся назад. Гіборійці ж, у міру збільшення своєї чисельності, просувалися далі на південь.

Наступне століття було добою подорожей і завоювань. Історичною картою світу плинули річки племен, постійно її змінюючи.

Погляньмо на цю карту п’ятсот років по тому.

Загони русявих гіборійців просунулися на південь і захід, підкоривши або знищивши безліч малих, невідомих народів. Нащадки перших переселенців, які змішалися з переможеними, на батьків переселенців уже не схожі. На їхні землі сунуть племена чистокровних гіборійців, змітаючи зі свого шляху всі інші народи, наче щітка сміття, — внаслідок цього раси ще більше перемішуються одна з одною. Проте переможці ще не зустрічалися з найдавнішими расами.

Тим часом на Південному Заході нащадки народу земрі, у жилах яких також тече свіжа кров якогось таємничого племені; намагаються хоча б частково відродити свою стародавню культуру.

На Заході починають довге й важке сходження мавпоподібні атланти. Цикл розвитку для них замкнувся, давно вже забули вони, що їхні предки були людьми, і рухаються тепер без дороговказної зірки — пам’яті про минуле.

Пікти, що живуть на південь від них, залишаються дикунами; всупереч, вони не розвиваються й не занепадають.

Ще далі на південь лежить таємнича стародавня держава Стигія. На її східних межах живуть кочівники-номади, уже тоді відомі як Сини Шем, або шеміти.

Зовсім поруч із піктами, у квітучій долині Зінг, під захистом високих гір примітивне плем’я, споріднене шемітам, зуміло налагодити доволі розвинене сільське господарство.

До могутнього натиску гіборійців додався ще один чинник: одне з племен опанувало мистецтво зведення кам’яних споруд, і незабаром у світі з’явилася перша гіборійська держава — дике варварське королівство Гіперборея, початок якому поклало спорудження примітивної кам’яної фортеці для захисту від міжплемінної ворожнечі. Люди цього племені швидко відмовилися від наметів із кінських шкур і переселилися в непоказні, але надійні кам’яні будинки. Зміцнившись таким чином, вони перетворилися на неабияку силу в тодішньому світі.

Небагато було в історії переломних моментів, які за значенням дорівнювали б створенню цієї сильної та войовничої держави, жителі якої несподівано відмовилися від кочового життя і спорудили будинки з нетесаних брил, оточивши їх циклопічними стінами, І вчинив це народ, що тільки-но вийшов із кам’яного віку, — цілком випадково відкривши основні принципи будівельного мистецтва.

Народження королівства Гіперборея підштовхнуло розвиток багатьох гіборійських племен. Одні з них були переможені у війнах, інші просто відмовилися від осілості своїх побратимів — і всі вони рушили шляхами, що пролягли на півсвіту. І вже тоді племена гіборійців, що просувалися на північ, дедалі більше відчували натиск світловолосих дикунів, які в своєму розвитку недалеко пішли від людиноподібних.

Розповідь про наступне тисячоліття — це сага про зростаючу міць гіборійців, ці войовничі племена підкорили весь Захід. Саме тоді починають виникати перші примітивні королівства. Русяві загарбники захопили землі ліктів і витіснили господарів На безплідні західні землі. Нащадки атлантів, що осіли на північному заході, поволі перетворюються із майже мавп на первісних людей, не стикаючись ще з гіборійцями.

На Далекому Сході лемурійці розвивають власну дивну цивілізацію. На Півдні гіборійці засновують королівство Котх, що межує з країною пастухів — Землею Шем. Напівдике місцеве населення поступово відмовляється від варварських звичаїв — почасти завдяки контактам із гіборійцями, почасти під впливом Стигії, яка протягом століть дошкуляла пастушачим племенам грабіжницькими нападами. Світловолосий народ дикунів із Далекої Півночі набув такої сили й чисельності, що північні гіборійські племена кинулися на південь, змітаючи поселення своїх родичів. Одна з північних орд підкорила Гіперборею, проте назва держави лишилася незмінною. На південному сході від Гіпербореї з королівства Земрі виростає держава Замора. На південному заході — пікти вторгаються в родючу долину Зінг, підкоряють її жителів і осідають там. Таким чином виникає змішана раса. Її, у свою чергу, підкоряє одне з гіборійських племен, і разом вони започатковують королівство Зингара.

П’ять століть по тому території держав уже чітко визначено. У західній частині світу гору беруть гіборійські держави — Аквилонія, Немедія, Бритунія, Гіперборея, Котх, Офір, Аргос, Коринтія та Прикордонне Королівство. На схід від них лежить Замора, на південний захід — Зингара. Їхні народи схожі лише смаглявою шкірою та дивними звичаями.

Далеко на півдні причаїлася Стигія, ще вільна від іноземного ярма, але вже значно послаблена, бо шемітські народи скинули стигійське іго, віддавши перевагу менш обтяжливій залежності від королівства Котх. Смагляві пригноблювачі відкинуті за велику ржу Стікс, яка також зветься Нілус, або Ніл. Ріка ця тече на північ із невідомих південних земель, потім повертає майже під прямим кутом і несе свої води на захід крізь щедрі пасовиська Землі Шем просто до Великого Океану. Найзахідніша гіборійська держава — розташована на північ від Аквилонії Кімерія. Дикі її мешканці, нащадки атлантів, не відмовилися від кочового життя. Завдяки зв’язкам із гіборійською культурою вони розвиваються значно швидше за своїх одвічних ворогів — піктів, що населяють джунглі на заході Аквилонії.

Протягом наступних п’ятисот років гіборійська цивілізація розвинулася вже настільки, що її вплив допоміг диким племенам вирватися з безодні варварства. Наймогутнішою державою стає Аквилонія, а решта прагне зрівнятися з нею в багатстві та силі.

Гіборійська раса зазнала значних змін через приплив чужої крові. Найбільшою близькістю до спільних північних предків можуть похвалитися лише мешканці Гандерланду — північної аквилонської провінції. Але чужа кров не послабила гіборійців — вони залишаються вирішальною силою на Заході, хоча в степах невпинно зростають і множаться нові племена та народи.

На Півночі нащадки арктичної раси — русяві блакитноокі варвари — витіснили племена гіборійців, їм протистоїть тільки стародавня Гіперборея. Батьківщина цього північного племені зветься Нордхеймом, мешканці її поділяються на рудих ванів із Ванахейму та білявих асів з Асгарду.

Згодом на карті історії знову з’являються лемурійці — вже під ім’ям гірканців. Багато століть просувалися вони на захід і врешті-решт осіли на південному узбережжі величезного континентального моря Вілайєт і заснували там королівство Туран. Між морем і східними кордонами дрібних князівств лежить дикий степ, а на південь і північ від нього — пустеля. Розкидані у степу пастушачі племена — іншого, не гірканського походження. Про їхню північну гілку невідомо нічого, південна ж пішла від тамтешніх шемітів із невеликою домішкою гіборійської крові.

Наприкінці цього періоду інші клани⁴ гірканців, просуваючись на захід, заселяють північне узбережжя і зустрічаються з передовими загонами гіборійців, що рухалися на схід. Тепер погляньмо на людей цього століття. Гіборійці — панівна раса — як вже мовилось, не всі світловолосі й сіроокі. У жителів королівства Котх ми знайдемо яскраво виражені шемітські й навіть стигійські риси, так само як і в мешканців Аргоса, де ще збереглася й зингарська кров. Східні бритунці породичалися із смаглявими жителями Замори, а південні аквилонці зі стрункими зингарцями настільки, що у Пойнтайні, найпівденнішій провінції, переважають чорне волосся й карі очі. Стародавнє королівство Гіперборея лежить на самому краю цивілізованого світу, але в жилах її підданих тече чимало чужої крові через рабинь, яких привозять із Гірканії, Асгарду та Замори.

Чисту гіборійську кров усе ще можна знайти в Гандерланді — не за звичаями тамтешнього народу мати рабів.

Зберегли чистоту раси також варвари. Кімерійці міцні й високі на зріст, чорняві, із блакитними або сірими очима. Схожі на них люди з Нордхейму, але шкіра у них біла, очі блакитні, а волосся руде чи золотисте. Не змінилися й пікти — низькі на зріст, міцні, дуже смагляві, чорноокі й темноволосі.

Темношкірі гірканці — народ худорлявий і рослий, хоча дедалі частіше трапляються з-поміж них люди широкоплечі й косоокі, це наслідок походу до земель мудреців, що живуть у горах, на схід від моря Вілайєт.

Шеміти зазвичай середні на зріст, утім і серед них є богатирі. Очі вони мають темні, носи гачкуваті, волосся синьо-чорне.

Стигійці смагляві, високі, пропорційної статури, риси їхніх облич прості й благородні — такою є правляча каста. Нижчі ж касти — це суцільна суміш стигійців із шемітами й навіть гіборійцями.

На південь від Стигії лежать великі держави чорношкірих — амазонів, кушитів та атлайан, а також імперія Зембанте, де живуть різні народи.

Між Аквилонією та лісами піктів розташоване Боссонське Прикордоння. Його жителі ведуть свій рід від місцевого племені, підкореного гіборійцями. Це люди середні на зріст та статуру, очі в них сірі чи карі. Живуть вони селянською працею, мешкають за міцними мурами, підкоряються аквилонським королям. Боссонське Прикордоння захищає королівство від піктів та кімерійців. Боссонці відзначаються своєю стійкістю в бою. Протягом століть воюючи з варварами, вони так навчилися тримати оборону, що прорвати їхній стрій прямою атакою стало неможливо.

Таким був світ, у який прийшов Конан.

…Легенди свідчать, що наймогутніший воїн Гіборійської ери — той, хто, за словами немедійського літописця, “ножищами, озутими в грубі сандалії, топтав оздоблені самоцвітами престоли земних владик”, з’явився на світ просто на полі битви, і цим, мовляв, визначилася вся його подальша доля. Річ цілком можлива, бо кімерійські жінки володіли зброєю не гірше від чоловіків і не виключено, що мати Конана, яка носила його тоді під серцем, кинулася в бій разом з усіма, відбиваючи напад одвічних ворогів кімерійців — злобних ванів. Але так чи інакше, достеменно відомо, що все дитинство Конана певною мірою було пов’язано з війнами, що майже безупинно точилися між кімерійськими кланами. Успадкувавши від батька, знаменитого коваля та ювеліра, богатирську статуру, він брав участь у битвах із тої самої миті, коли вперше спромігся звести меч. Йому не було ще й п’ятнадцяти років, коли об’єднані племена кімерійців обложили, узяли штурмом і спалили прикордонне місто Венаріум, зведене схильними до експансії аквилонцями на одвічно кімерійських землях. Конан був серед тих, хто в перших лавах увірвався до фортеці, і його меч удосталь напився тоді ворожої крові. Відтоді його ім’я дедалі частіше лунало коло багать одноплеменців та на радах старійшин. Після штурму Венаріума Конан жив ще якийсь час у рідному краї, але потім потрапив у полон до гіперборейців, утік і замість того, щоб повернутися на батьківщину, вирушив на південь. На шляху Конана лежав Аренжун — знамените заморянське Місто Злодіїв, де й розпочалася його кар’єра професійного злодія й грабіжника, яка тривала кілька років…

ВЕЖА СЛОНА

Тьмяне світло смолоскипів ледве пробивалося до вузьких вулиць кварталу Мауль, де до світанку пили й веселилися злодії та розбійники, що зібралися з усього міста. У Маулі вони могли розважити душу — доброчесні громадяни тримались осторонь, а нічна варта, щедро підкуплена забрудненими кров’ю грошима, у їхні справи не втручалась. Із похмурих закутків раз у раз чулися верескливий жіночий сміх, шум п’яної бійки чи брязкіт сталі. Із широко розчинених вікон і дверей незліченних кубел тягнуло кислим запахом вина та спітнілих тіл, чувся гуркіт кухлів та кулаків по непоказних, але міцно сколочених дерев’яних столах. В одному з таких кубел під низькою стелею з колод бенкетували пройдисвіти всіх мастей: дрібні злодюжки, спритні викрадачі жінок, досвідчені злодії з чудово тренованими пальцями, хвалькуваті забіяки зі своїми кричуще вирядженими, писклявими дівками. Більшість їх становили вихідці з цієї місцини — темношкірі, чорноокі заморяни з кинджалами за поясом і віроломством у серпій але доволі було й чужоземців, що припленталися до Аренжуна, знаменитого заморянського Міста Злодіїв, із багатьох інших, невідомих цивілізованому світові, країн.

З-поміж них був мовчазний могутній велетень: ізгой⁷-гіпербореєць з широкою шаблею за поясом — у Маулі зброю носили не криючись. Був тут і шемітський фальшивомонетник із гачкуватим носом і кучерявою синьо-чорною бородою. На колінах світловолосого гандерландця, найманця й волоцюги, що дезертирував із якоїсь розбитої армії, сиділа безсоромна бритунська дівка. Огрядний веселий горлоріз, жарти якого мали величезний успіх, був професійним викрадачем жінок, що приїхав до Замори з далекого Котху, аби продемонструвати тут своє мистецтво. Бідолаха не відав, що в цій країні немовлята зналися на таких справах краще за нього, хоч він і навчався свого ремесла все життя. От він, втомившись описувати принади дівчини, наміченої для чергового викрадання, приклався пухкими губами до величезного кухля пінистого пива. Зробивши ковток і змахнувши піну з губ, товстун заговорив знову:

— Клянуся Белом, богом усіх злодіїв і розбійників, я покажу їм, як треба викрадати жінок. Ще вдосвіта я домчу її до кордону Замори, а там на мене давно вже чекає караван. Цар Офіру обіцяв мені три сотні срібних злитків за молоду, сильну бритунку благородної крові. Скільки я поневірявся, перевдягнувшися жебраком, прикордонними містами, шукаючи підходящу дівчину! І знайшов-таки справжню красуню!

Він хтиво прицмокнув губами.

— Я знаю в Шемі чимало людей, які не поміняли б її навіть на таємницю Вежі Слона, — закінчив котхієць, вертаючись до свого пива.

Хтось потягнув його за рукав, і товстун повернув голову, грізно насупивши брови. Поряд стояв високий, атлетичної статури юнак. Незнайомець виділявся з-поміж тутешньої різношерстої публіки, подібно до сірого вовка у собачій зграї. Дешева туніка⁸ радше підкреслювала, ніж приховувала його могутні м’язи, щільно обтягуючи широкі плечі й масивний тулуб. На засмаглому до чорноти обличчі крізь пасмо темного волосся, що впало на чоло, пильно дивилися блакитні очі.

За поясом юнака висів довгий меч у пошарпаних шкіряних піхвах. Котхієць мимоволі відсахнувся — йому ще не доводилося мати справу з такими людьми.

— Ти говорив про Вежу Слона, — сказав чужинець, вимовляючи заморянські слова із сильним твердим акцентом. — Я багато чув про неї. Що за таємниця пов’язана із цією вежею?

У поведінці юнака не відчувалося нічого погрозливого, а випите пиво та неприхована підтримка слухачів додали котхійцю сміливості — його просто розпирало бажання виговоритись, впевненість у власній значущості зростала кожної миті.

— Таємниця Вежі Слона? — перепитав він. — Та кожна дитина знає, що в цій вежі живе маг⁹ Яра, який володіє величезним коштовним каменем, його називають ще Серцем Слона, і що в цьому чаклунському камені містяться його сила й могутність.

Варвар на мить замислився,

— Я бачив цю вежу, — сказав він нарешті. — Вона стоїть у саду, сад оточений високим муром. Варти там, здається, немає, а через мур перелізти неважко. То чому ж досі ніхто не поцупив цього каменя?

Котхієць роззявив рота, уражений простодушністю співрозмовника, і вибухнув глузливим сміхом, до якого негайно приєдналися всі присутні.

— Та ви тільки послухайте! — проревів крізь сміх товстун. — Він хоче викрасти алмаз Яри! Слухай-но, хлопче, — звернувся він до прибульця, — ти, судячи з усього, із котрогось варварського північного племені…

— Я кімерієць, — холодно відповів хлопець. І відповідь, і тон, яким були вимовлені ці слова, мало що сказали котхійцеві, уродженцю королівства, розташованого далеко на півдні, біля кордонів Шема.

— Ну, тоді нашорош вуха і слухай уважно, приятелю, — сказав він, тикаючи кухлем у груди насупленому юнакові. — Якби простий смертний міг викрасти камінь, повір — його давно б уже викрали. Кажеш — перелізти через мур. Перелізти можна, та тільки боюся, що коли перелізеш, одразу ж проситимешся назад. Справді, у саду немає варти, точніше кажучи — люди там не вартують, але в самій вежі, у помешканні для варти, розташованому в нижній частині, людей досить багато. І навіть якщо відіб’єшся від звірів, яких на ніч випускають у сад, доведеться з боєм прориватися до верхньої частини вежі, бо алмаз схований десь там.

— Утім, якщо вже потрапив у сад, — наполягав кімерієць, — то чом би не спробувати проникнути у вежу згори?

У котхійця від такого нахабства відвисла щелепа.

— Ні, ви тільки послухайте! — вигукнув він глузливо. — Ви подивіться на цього орла, який збирається спурхнути на вежу заввишки в півтори сотні футів¹⁰. Чи, може, ти муха і видерешся, перебираючи ніжками, по гладенькому, немов полірованому, муру?

Зніяковілий кімерієць гнівно озирнувся, коли гультяї, що слухали розмову, схвально зареготались у відповідь на останнє зауваження. Він не бачив у цьому нічого смішного і, оскільки ще не зовсім освоївся з манерами цивілізованіших людей, не збагнув, що глузують саме з нього. Треба, до речі, зазначити, що цивілізовані люди зазвичай дозволяють собі вільностей набагато більше, ніж дикуни, тільки тому, що для них вже не існує небезпеки заплатити за необережне слово розбитим черепом. Зніяковілий юнак, поза всяким сумнівом, тихенько відійшов би убік, але котхієць уже розпалився.

— Та як же? — крикнув він. — Розкажи-но нам, тюхтіям, що крали вже тоді, коли тебе ще й на світі не було, як би ти поцупив алмазі

— Сміливець завжди знайде спосіб, — коротко відповів розгніваний кімерієць.

Котхієць сприйняв це за особисту образу. Його обличчя почервоніло від гніву.

— Що? — заволав він. — Ти насмілився вчити нас і звинувачуєш у боягузтві? А ну — геть звідси, щоб очі мої тебе тут не бачили!

Вигукнувши ці слова, він сильно штовхнув кімерійця.

— А, ти ось як! — варвар дав кривднику добрячого ляпаса, який повалив того на стіл. Із перекинутих кухлів полилося на підлогу пиво, а розлютований котхієць схопився за меча.

— Ах ти, собако! — заревів він. — Та я з тебе за це серце вирву!

Блиснула сталь, гультяї кинулися до дверей. Хтось із них, тікаючи, кинув на підлогу єдину свічку, і все навколо занурилось у темряву. Чулися тільки тупіт ніг, тріщання зламаних лавок та здавлена лайка людей, що стикалися один з одним. Пронизливий крик, який завершився хрипінням агонії, немов ножем обрізав галас. Коли, нарешті, знов запалили свічку, виявилось, що більшість гультяїв таки встигла вискочити крізь вибиті вікна й двері, а ті, хто залишився, сховалися під столами та за барилами з вином. Лише котхієць тихо лежав у центрі залу. Він був мертвий — меч кімерійця дістав його й у темряві.

Мерехтливе світло і п’яний гомін лишилися далеко позаду. Кімерієць скинув порвану туніку й залишився тільки в полотняній пов’язці на стегнах та ремінних сандаліях. Він рухався безшумно, наче величезний кіт, і під його бронзовою від загару шкірою грали сталеві м’язи. Тепер він ішов кварталом храмів та святилищ, що належали незчисленним таємничим богам Замори. У слабкому місячному сяйві відсвічували білизною величезні мармурові колони, тьмяно виблискувало золото бань¹¹ і срібло високих аркад¹². Юнак знав, що релігія заморян, як і багато цю інше в цього стародавнього народу, була надзвичайно складною, заплутаною і втратила велику частину своєї суті в лабіринтах¹³ визначень та розпоряджень. Одного разу він кілька годин поспіль слухав дискусію вчених мужів — теологів¹⁴ і філософів — і пішов звідти з головним болем та глибоким переконанням, що в них теж із головами не все гаразд.

Його релігія була простою й легкозрозумілою: Кром, вождь богів, живе на вершині величезної гори, насилаючи звідти на людей нещастя і смерть. Молитися йому немає сенсу, бо він дикий, злий, похмурий і терпіти не може людей слабких і плаксіїв. Проте при народженні людини він наділяє її хоробрістю, волею й ненавистю до ворогів, а чогось більшого, на щире переконання кімерійця, не можна вимагати від жодного бога.

Ноги варвара, взуті в сандалії, тихо ступали бруківкою. Варти ніде не було видно — навіть найзухваліші злодії ніколи не забрідали у квартал храмів, де таємнича безшумна смерть блискавично карала святотатця, що наважувався посягнути на святині. Ось, нарешті, й Вежа Слона. Юнак на мить замислився над цією дивною назвою. Він ніколи не бачив слона, але неясно уявляв собі якусь величезну тварину з хвостами спереду та ззаду. Так, в усякому разі, йому розказував про слонів волоцюга-шеміт, присягаючись, що бачив тисячі таких звірів у Гірканії. У Заморі ж слонів не було. Струнка, бездоганно циліндрична за формою вежа стрілою злітала на півтори сотні футів угору в усіяне зірками небо, виблискуючи усипаною тисячами коштовних каменів верхівкою. Біля а підніжжя розкинувся на кількох терасах величезний сад, де росли численні плодові дерева та екзотичні кущі. Сад оточував високий зовнішній мур, другий, не менш високий, відділяв вежу від саду.

Зупинившись у густому чагарнику перед зовнішнім муром, кімерієць підвів голову й подивився вгору. Високо, але, підстрибнувши, він дістане пальцями до його краю. Підтягнутися на руках і перестрибнути через мур буде неважко, він не сумнівався, що так само легко подолає і другий, внутрішній мур. Але ж він вагався: невідома небезпеки, що причаїлася в саду, бентежила його. Він багато чув про таємниці західних королівств — Бритунії, Немедії, Аквилонії, але мешканці півдня здавалися йому ще більш загадковими й дивними. Заморяни були надзвичайно стародавнім народом і, судячи з того, що він про них чув, дотепер поклонялися Злу.

Він подумав про Яру — жерця” що жив у цій усипаній коштовностями вежі, і по його спині пробігли дрижаки, коли він пригадав те, що почув якось у таверні від одного п’яного придворного. П’яничка розповідав, як один із принців, що вороже ставився до чаклуна, одного разу перепинив був йому дорогу. Яра розсміявся йому просто в лице, потім простягнув руку з каменем, що випромінював холодне світло; із каменя вдарило сліпуче полум’я й охопило нещасного. Принц пронизливо закричав і впав, а його тіло стало маленькою чорною грудочкою, яка, у свою чергу, перетворилася на павука, що бігав кімнатою, доки Яра не розчавив його каблуком. Маг постійно жив у своїй таємничій Башті і якщо полишав її, то тільки для того, щоб накликати злі чари на когось зі своїх ворогів. Король Замори боявся його більше від смерті і, оскільки не міг терпіти цей страх на тверезу голову, пив непробудно. Яра був дуже старий — люди говорили, ніби маг живе в Заморі вже багато сотень років, і додавали, що він, завдяки своєму чарівному каменю, який називають Серцем Слона, житиме вічно. Про цей камінь ніхто нічого насправді не знав, а назву свою камінь дістав за назвою вежі, де зберігався.

Раптом якийсь новий звук долинув до Конана, перервавши його роздуми, і варвар притиснувся вухом до муру. Садом хтось ішов: виразно чулися мірний тупіт і брязкіт сталі. Отже, у саду таки є охорона! Кімерієць напружено дослухався, намагаючись знову вловити звук кроків стражників, та марно. За муром панувала глибока тиша. Зрештою цікавість узяла гору над страхом. Юнак підскочив, ухопився за край муру й легким ривком підкинув своє тіло вгору. Розпластавшись на широкому мурі, він обережно оглянув те, що відкрилося його очам. Біля муру жодного кущика, хоча вдалині майоріють кілька акуратно підстрижених дерев. У напівтемряві зеленіє густа трава, десь віддалік шумить фонтан.

Кімерієць зіскочив униз і витяг меча, сторожко озираючись на всі боки, готовий щомиті дати відсіч ворогові Ковзаючи уздовж муру і намагаючись триматись у тіні, він підібрався до дерев і ледве не впав, зачепившись ногою за щось у кущах. Швидко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він нахилився й уважно роздивився раптову перешкоду. Навіть у слабкому світлі неважко було пізнати сріблястий обладунок і гребенястий шолом воїна заморянської королівської гвардії, який нерухомо лежав на землі. Щит і спис валялися поруч. Конан нашвидку оглянув труп, переконався в тому, що гвардійця задушили, і знов озирнувся навколо. Він зрозумів, що тільки-но чув кроки саме цього стражника. Кілька хвилин тому чиїсь руки простягнулись у пітьмі й без шуму відправили на той світ здоровенного гвардійця.

Крізь густий морок кімерієць, напружуючи зір, усе ж таки помітив, як ворухнулося листя в чагарниках коло муру. Стиснувши сильніше рукоять видобутого з піхов меча, він кинувся в той бік. Хоча при цьому він наробив шелесту не більше, ніж пантера на полюванні, супротивник не дав заскочити себе зненацька. Конан устиг помітити тінь, що причаїлася коло муру, і полегшено зітхнув — не була людина. Незнайомець перелякано скрикнув, блискавично крутнувся й кинувся до кімерійця, намірившись вчепитися йому в горло, але одразу застиг на місці, побачивши виблискуюче в матовому місячному світлі лезо меча, націлене в його груди. Якусь мить обидва стояли нерухомо, пильно вдивляючись один в одного.

— Ти не з варти, — прошепотів нарешті незнайомець. — Ти злодій, як і я.

— А ти ж хто такий? — із недовірою запитав кімерієць.

— Я Таурус-немедієць.

Конан опустив меча.

— Я чув про тебе. Тебе називають королем злодіїв.

У відповідь почувся тихий сміх. Таурус був приблизно такого ж зросту й статури, що і юний варвар, але відрізнявся від нього зайвою повнотою, яка, втім, не заважала йому рухатися легко й безшумно. На плечі в немедійця висів моток тонкої, але міцної мотузки із зав’язаними на однаковій відстані вузлами, своїми блискучими очами він дивився Конану просто у вічі.

— А ти хто такий?

— Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Я хочу поцупити алмаз Яри — той, що називають Серцем Слона.

Велике черево злодія заколивалося від ледве стримуваного сміху, але Конан не відчув у цьому глуму.

— Присягаюся Белом, богом злодіїв, — просичав Таурус, — я гадав, що тільки в мене вистачить сміливості за це взятися. І ці заморяни називають себе злодіями, фе! Конане, мені подобається твоє нахабство. Досі я завжди діяв самотужки, але наразі, якщо ти згоден, я пропоную спробувати добути цей алмаз разом зі мною.

— То ти теж прийшов сюди по алмаз Яри?

— А по що ж іще?! І я кілька місяців готувався до цього. Ти ж, бачу, чинив з навіяння, чи не так, друже мій?

— Це ти вбив стражника?

— Звісно, я. Коли він з’явився в саду, я саме ліз через мур. Хоч я одразу сховався в кущах, він устиг щось помітити, або йому здалось, що він щось помітив. Коли він підійшов ближче, щокроку перечеплюючись, я підкрався ззаду, схопив його за шию й задушив. Він, як і більшість людей, зовсім не орієнтувався в темряві. У справжнього злодія очі мають бути котячі.

— Ти припустився однієї помилки, — сказав Конан, — треба було відтягти труп якнайдалі в кущі.

— Учи навченого. До опівночі зміни варти не буде. Якщо тепер хтось вийде його шукати й побачить тіло, то побіжить доповісти Ярі, а ми встигнемо втекти. Якщо ж вони не знайдуть його одразу, то почнуть прочісувати сад, і тоді нам не минути лиха.

— Маєш рацію, — змушений був погодитися кімерієць.

— Ще б пак! Але ми тільки марнуємо час на це безглузде базікання. Тепер слухай мене уважно. У внутрішньому дворику вартових немає. Тобто там немає людей, але вхід охороняють набагато небезпечніші від людей створіння. Саме через них я стільки місяців не наважувався йти на діло, доки не знайшов, нарешті, спосіб їх перехитрити.

— А гвардійці, які сидять унизу у вежі?

— Старий Яра живе нагорі. Сподіваюсь, ми зуміємо туди потрапити. Не запитуй поки що, яким чином, — є один спосіб. Увірвемося туди й придушимо чаклуна — він і писнути не встигне. Доведеться ризикувати — можливо, перетворимося на павуків чи жаб, а може, здобудемо казкові багатства і владу. Гадаю, справа варта того, щоб ризикнути.

— Певне, ти знову маєш рацію, — сказав Конан, знімаючи сандалії.

— Тоді ходімо.

Таурус обернувся, підстрибнув і, вхопившись за край муру, із дивовижною для людини його комплекції спритністю видерся вгору, — здавалося, він м’яко ковзнув муром. Конан рущив слідом за ним.

— Світла ніде не видно, — пробурмотів кімерієць, зручніше влаштовуючись на плескатій верхівці муру.

Нижня частина вежі нічим не відрізнялася від верхньої — ідеально гладенький циліндр без жодних отворів.

— Є там і вікна, і двері, та вони добре замасковані, — відповів Таурус, — наразі вони всі закриті. Стражники дихають повітрям, яке надходить через верх вежі.

Сад у внутрішньому дворику був схожий на ставок, що причаївся в напівтемряві, тіні низьких розлогих крон похмуро рухалася під зоряним небом. Загострені до краю відчуття попереджали варвара про наближення небезпеки. Він відчував обпалюючий погляд чиїхось невидимих очей, а ледь чутний запах здибив волосся на його голові, наче шерсть на карку пса, що пронюхав одвічного ворога.

— За мною! — пошепки сказав Таурус. — Не відставай, якщо життя тобі дороге.

Вихопивши з-за пояса щось схоже на мідну трубкуг немедієць тихо зістрибнув на траву у дворик. Конан зробив так само, тримаючи напоготові свого меча, і негайно зробив крок уперед, але Таурус зупинив його порухом руки. Король злодіїв вдивлявся в чагарники, що чорніли збоку від них, усе його огрядне тіло застигло в напруженому очікуванні. Віття кущів раптом сколихнулось, хоч у повітрі не відчувалось анінайменшого подиху вітру, у мороці запалали дві величезні вуглини, за ними світилося ще кілька пар багрових вогників.

— Леви! — прошепотів кімерієць.

— Так. Удень їх тримають у підвалі. Ось чому у дворику немає варти.

Конан швидко перерахував вогники.

— Бачу п’ятьох, хоча тут можуть бути не всі… Зараз накинуться…

— Замовкни! — цитьнув на нього Таурус і надзвичайно обережно зробив крок уперед, водночас піднімаючи трубку.

З чагарників долинуло тихе гарчання, і “розжарені вуглинки” трохи наблизились. Конану здавалось уже, що він бачить величезні роззявлені пащі й довгі хвости з китицями на кінцях, які хльостають по сухорлявих боках. Напруження зростало, — кімерієць перехопив зручніше руків’я меча, готуючись до нападу лютих звірів. Саме тоді Таурус підніс трубку до губ і сильно дмухнув. З трубки вихопився довгий струмінь жовтого порошку, який одразу перетворився на щільну жовто-зелену хмарку, що накрила кущі з палаючими в них очима хижаків.

— Що це за дим? — здивовано спитав Конан.

— Це смерть! — просичав немедієць. — Якщо вітер повіє в наш бік, доведеться рятуватися за муром. На щастя, вітру поки ще немає, і хмарка сідає на кущі. Зачекаємо, поки зона сяде остаточно. Навіть один подих є смертельним.

Ще кілька секунд у повітрі висіли клаптики жовтуватого туману, потім і вони обпали. Таурус жестом показав компаньйону, цю час іти далі. Коли вони підкралися до кущів, Конан гмикнув, побачивши трупи п’яти величезних левів, що валялися на траві. У повітрі стояв важкий солодкуватий запах.

— Подохли, не видавши ні звука! — пробурмотів варвар. — Таурусе, що ж це за порошок?

— Це пилок чорного лотоса, який цвіте тільки в глухих джунглях Кхитаю. Ці квіти вбивають кожного, хто до них наблизиться.

Конан нахилився над мертвими хижаками і похитав головою — для нього, північного варвара, усе це здавалося чаклунством.

— Чому б тобі так само не розправитися з вартою?

— Тому, що в мене більше немає порошку. Навіть одне те, як я його добув, могло б прославити моє ім’я серед злодіїв усього світу. Я поцупив його з каравану, що прямував до Стигії, витягнув із погаптованого золотом мішечка, який охороняв величезний удав… Та ходімо ж, в ім’я Бела! Марнувати час на базікання — це дурість!

Коли вони опинилися біля підніжжя блискучої вежі, Таурус зняв із плеча мотузку з нав’язаними по всій її довжині вузлами й міцним сталевим гаком на кінці. Конан зрозумів задум немедійця й ні про що більше його не питав. Таурус перехопив кінець мотузки трохи нижче гака й кілька разів крутнув ним над головою, приміряючись. Конан припав вухом до стіни вежі й став дослухатись, але к нічого не почув. Судячи з усього, для стражників, що сиділи у вежі, поява в саду непрошених гостей залишилася непоміченою; але Конан відчував у душі якийсь дивний неспокій — певне, через той самий запах левів, що перекривав усі інші запахи.

Таурус змахнув рукою, гак полетів уперед і вгору і зник за усипаним коштовним камінням краєм вежі. Спочатку помалу, потім щосили смикаючи за мотузок, немедієць переконався в тому, що гак надійно застряг угорі.

— Щастить нам; з першого разу вдалося, — пробурмотів він.

Тільки первісний інстинкт, що примусив Конана зненацька обернутися, врятував варвара від смерті, бо вона підкралась беззвучно, — за його спиною присіла на задні лапи, готуючись до стрибка, величезна кішка. Жоден із так званих цивілізованих людей не зміг би відреагувати хоча б наполовину так швидко, як кімерієць. Його меч майнув, мов блискавка, і людина та звір, сплівшись у клубок, впали на землю.

Коли немедієць, тихо лаючись крізь зуби, нахилився над ними, його напарник ворухнувся, намагаючись вибратися з-під величезного тіла. Придивившись, вражений Таурус побачив, що череп гігантського лева розтятий мало не навпіл, і поспішив на допомогу кімерійцеві. Конан, хитаючись, звівся на ноги, він усе ще стискав у руці скривавленого меча.

— Тебе поранено, друже? — видавив із себе Таурус, приголомшений зміною подій, від яких у нього захопило подих.

— Ні, присягаюся Кромом, ні, — відповів варвар. — Але смерть була поряд. Дивно, що ця клята бестія не видала ні звука.

— Туґ, у цьому саду, вистачає чудасій, — сказав Таурус. — Леви тут нападають мовчки — і не тільки леви! Ходімо! Ти вбив його досить тихо, але гвардійці могли все ж таки щось почути, якщо, либонь, не сплять там п’яні у дим. Цей лев блукав десь віддалік і тому уникнув смерті від порошку, але я певен, що він був останній. Нам треба вилізти на вежу по мотузці. Здається, питати тебе, чи зумієш ти це зробити, — зайве?

— Аби мотузка витримала, — сказав кімерієць, витираючи меч об траву.

— Вона трьох таких, як ти, витримає, — запевнив його король злодіїв. — Її сплели з волосся померлих жінок і вимочили, щоб зробити більш міцною, в отруйному соку дерева упас. Я піду першим, ти йди за мною.

Немедієць узявся за мотузок, пропустив його під коліно й почав підійматись. Попри зайву вагу, він підіймався легко, наче кіт. Конан не відставав від нього ні на п’ядь. Мотузок крутився й розгойдувався, але злодіям це не заважало: обом доводилося лазити по мотузці й за набагато складніших умов. Високо над ними виблискував алмазами край вежі, він дещо видавався над стіною, так що мотузок вільно прогинався, і це значно полегшувало підйом.

Вони підіймалися вище й вище. Унизу розгорталася панорама нічного міста, а зорі над їхніми головами тьмяніли в міру того, як вони наближалися до блискучого краю вежі. Нарешті Таурус простягнув руку, схопився за край і видерся нагору. Протиснувшись між зубцями. Конан зупинився на мить, зачарований мерехтливим блиском коштовних каменів — алмазів, рубінів, смарагдів, сапфірів, що стирчали з гладенького срібла стіни. Здалеку цей блиск здавався однорідним, але поблизу каміння переливалося безліччю веселкових відтінків, притягуючи погляд кімерійця.

— Це ж неймовірне багатство, Таурусе, — прошепотів він, але немедієць поквапив його нетерпляче:

— Ходімо! Все це буде нашим, якщо здобудемо Серце!

Конан переліз через іскристий край. Плоский дах Вежі Слона розташовувався на кілька ярдів¹⁵ нижче від інкрустованого виступу, він був укритий якоюсь темно-блакитною речовиною й викладений золотом так, що загалом нагадував сапфір, обсипаний блискучим золотим піском. На протилежному боці даху стояла невисока прямокутна будівля, її стіни були зведені з того ж матеріалу, що й стіни вежі, тільки коштовного каміння в них було дещо менше. В одній зі стін вони помітили золоті двері з різьбленою лускатою поверхнею, також інкрустовані холодно як лід виблискуючими кристалами.

Конан кинув погляд на пульсуюче море світла внизу й подивився на Тауруса. Немедієць витягував мотузку. Він показав Конану, де зачепився гак — самим лише краєчком загартованого жала під одним з алмазів.

— Знову нам пощастило, — прошепотів він. — Гак чудом не зірвався під нашою вагою. Ходімо — тільки тепер почнуться справжні випробування. Ми в лігві чудовиська й гадки не маємо, де воно ховається.

Вони по-котячому безшумно підійшли до золотих дверей. Таурус легко й обережно штовхнув їх. Двері послужливо розчинилися, і компаньйони, готові до будь-яких несподіванок, зазирнули всередину. Конан, котрий дивився через плече товариша, побачив кімнату зі стінами, викладеними від стелі до підлоги великими каменями, які яскраво світились. Інших джерел світла помітно не було.

— Анумо, друже, — просичав Таурус, — повернися до краю Башти й подивися навколо. Якщо побачиш, що варта крутиться в саду або ще щось підозріле, повідомиш мене. Я чекатиму на тебе тут, в оцій кімнаті.

Конан не зрозумів, навіщо це потрібно, і в нього зародилася неясна підозра, але він все ж таки послухався товариша. Немедієць ковзнув за двері й зачинив їх за собою. Конан кілька хвилин пильно роздивлявся сад, що лежав біля підніжжя вежі, і, не помітивши нічого небезпечного, повернувся назад. Коли він підходив до дверей, крізь них почувся придушений зойк. Конан стрибнув уперед, тієї ж миті двері прочинились, і на порозі в ореолі холодного світла з’явився Таурус. Він похитнувся, розкрив рота, але спромігся лише на хрипкий стогін. Немедієць, судорожно чіпляючись за одвірок, зробив іще крок і впав долілиць, схопившись рукою за горло. Двері за ним самі зачинились. За ці короткі секунди Конан не встиг помітити в кімнаті нічого незвичайного — хіба що якась тінь ковзнула блискучою підлогою, якщо тільки це йому не привиділося.

Кімерієць схилився над компаньйоном. Таурус дивився в небо витріщеними порожніми очима, у яких було невимовне здивування, руками він. стискав горло. Раптом на губах його з’явилася піна, у горлі забулькотіло, і немедієць спустив дух на руках у приголомшеного варвара. Конан сторожко подивився на золоті двері. У цій порожній кімнаті зі стінами, інкрустованими миготливим камінням, нагла смерть наздогнала короля злодіїв несподівано й беззвучно, подібно до лева, який напав на них біля підніжжя Башти. Конан відчував, що Таурус загинув, навіть не побачивши винуватця своєї жахливої смерті.

Кімерієць злегка провів рукою по напівголому тілу компаньйон на, відшукуючи рану. Він намацав її високо між лопатками, майже там, де починалася шия, — три маленькі садна, наче хтось устромив у тіло й одразу ж витяг назад кігті. Краї ран почорніли, і від них тхнуло гниллю.

“Отруєні стріли? — подумав Конан. — Але куди вони тоді поділись?..”

Він із осторогою підійшов до різьблених дверей, розчинив їх різким штурханом і зазирнув усередину. Кімната, освітлена холодним пульсуючим блиском багатьох тисяч коштовних каменів, зяяла порожнечею. Краєчком ока він помітив на склепінні, у самому його центрі, дивний орнамент — чорний восьмикутник із виступаючими з нього чотирма каменями, що палали яскраво-червоним похмурим полум’ям, яке різко відрізнялося від м’якого світла, випромінюваного стінами та стелею. На протилежній від входу стіні були ще одні двері — схожі на перші, але без особливих прикрас. Чи не звідти вдарила смерть і чи не туди вона сховалася, покінчивши з жертвою?

Конан увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. Він ішов босоніж, безшумно рухаючись гладенькою підлогою. У кімнаті не було столів та лав. Тільки чотири низькі дивани, накриті гаптованими золотом покривалами і прикрашені дивними візерунками, стояли біля стін, та поруч із диванами — кілька оббитих сріблом скринь. На деяких із них висіли великі замки, на інших кришки були відкинуті, являючи очам здивованого варвара купи чудових алмазів. Конан неголосно вилаявся, — цієї ночі він побачив більше скарбів, ніж у найсміливіших сновидіннях.

Він саме дістався до середини кімнати й поволі йшов далі, сторожко вслухуючись у тишу, коли смерть спробувала завдати нового удару. І лише інстинкт, який примусив його ухилитися від тієї тіні, що майнула по підлозі, врятував Конана від неминучої загибелі. Над його головою пролетіло чорне волохате чудовисько, клацнувши покритими піною щелепами, і на голе плече юнака крапнуло щось, палюче мов вогонь. Відскочивши вбік, він побачив, як монстр¹⁶ упав на підлогу, перекинувся і, неймовірно швидко перебираючи голінастими ногами, побіг до нього. Гігантський чорний павук мчав до Конана, пускаючи краплі отрути з огидних могутніх щелеп, зловісно мигаючи чотирма палаючими очима, у глибині яких таївся гострий, нелюдський розум. “Це він скочив на шию немедійцеві й загнав його на той світ. Які ж ми були дурні, не передбачивши того; що вежу може охороняти щось грізніше, ніж варта”. Ця думка блискавкою майнула в мозку Конана, він високо підстрибнув, чудовисько проскочило під ним, розвернулось і атакувало знову. Цього разу юний варвар відскочив убік і з розмаху вдарив мечем. Важке лезо відрубало одну з восьми товстих волохатих ніг, і знову Конан ледве уникнув укусу отруйних щелеп. Монстр пробіг стіною й причаївся під стелею, люто позираючи на людину багровими очима. І раптом стрибнув, розмотуючи за собою нитку сірої павутини.

Конан відсахнувся й кинувся вбік, подалі від павутини. Він розгадав план ворога й щодуху помчав до дверей, але павук виявився прудкішим. Липка нитка простягнулася впоперек входу, перетинаючи шлях. Конан не зважився вдарити по ній мечем — побоювався, що лезо прилипне й, поки він буде його сіпати, бестія вкусить його в спину.

Почався шалений двобій — розум і спритність людини проти хитрості й невтомності чудовиська. Павук уже не нападав на Конана, але швидко бігав по стінах і стелі, з диявольською спритністю вистрілюючи із себе петлі липкої павутини й намагаючись обплутати нею ворога. Павутина була завтовшки з мотузок, і Конан знав, що, коли потрапить у неї, його сили не вистачить, аби вирватись і відбити напад чудовиська.

Двобій розгортався в абсолютній тиші, яку порушували лише звуки дихання людини, лопотіння по підлозі його босих ніг та сухе клацання щелеп жахливого охоронця кімнати. Сірі шнури павутини лежали на підлозі кільцями, звисали зі стін і стелі, довгими гірляндами спадали на скрині зі скарбами. Швидкі очі й сталеві м’язи поки що рятували Конана, але липкі петлі оточували його вже так тісно, що він усім своїм голим тілом відчував їхню близькість. Він розумів, що не зможе довго вивертатись, рано чи пізно липкий мотузок обів’ється навколо його ніг, як удав, і він; сповитий, наче муха, опиниться в лапах павука.

Волохате чудовисько мчало підлогою, за ним тягнувся сірий шнур. Конан стрибнув угору, на диван, але бестія¹⁷, вгадавши його задум, рвучко повернулась і побігла по стіні. Товсте павутиння, немов живе, охопило щиколотки кімерійця, Він упав навзнак, відчайдушно звиваючись, аби звільнитися з петлі, яка невблаганно затягувалась. Чорний павук кинувся вниз, щоб покінчити із супротивником. Шаленіючи, варвар схопив одну зі скринь із скарбами і щосили шпурнув її в павука. Незвичайний снаряд із жахливим хрускотом врізався в саму середину огидного тіла. Бризнули кров і зеленуватий слиз, розчавлене чудовисько повалилося на підлогу разом із розбитою вщент скронею: Жахлива бестія лежала на купі коштовного каміння, і її багрові очі поволі згасали.

Конан озирнувся навкруги й, не знайшовши ніде нового супротивника, спробував зняти з себе павутину. Клейка нитка прилипала до пальців, але зрештою йому вдалося її позбутись. Він підняв впущений під час падіння меч і, обережно ступаючи, аби не зачепитися за павутиння, яке валялося скрізь, підійшов до дверей у глибині кімнати. Юнак не знав, що чекає на нього далі, але, окрилений перемогою над гігантським павуком, вирішив, що, подолавши стільки перешкод, мусить довести справу до кінця. Крім того, щось йому підказувало, що алмаз, за яким він сюди прийшов, немає сенсу шукати тут, у купі розсипаних скарбів на підлозі залитої мерехтливим світлом кімнати. Конан зірвав сіре павутиння, що перетинало шлях до дверей, і переконався, що й ці двері, як і попередні, не зачинені на замок. Він згадав про охоронців, котрі, здається, і досі не знали про його появу. Стражники сиділи десь далеко внизу, і, крім того, якщо вірити байкам про вежу, усілякі звуки, що долинали зверху, їх ніяк не могли здивувати.

Він подумав про Яру, і ця думка позбавила його неабиякої частки самовпевненості, з якою він почав було відчиняти двері. Проте за дверима виявилися лише срібні сходинки, тьмяно освітлені падаючим невідомо звідки матовим світлом, які вели кудись униз. Конан спускався сходами, тримаючи меч напоготові й напружено прислухаючись, але до його вух не долинало жодного звуку. Нарешті він дістався до дверей зі слонової кістки, оздоблених сердоліками. Кімерієць зупинився перед ними і знову прислухався. Ані найменшого шереху, лише тонкі цівки диму вибивалися з-під дверей, подразнюючи його ніздрі незнайомим екзотичним запахом. Круті сходи вели далі вниз, ховаючись у темряві. Конана охопило дивне відчуття: йому здалося, що він — єдина жива істота в цій таємничій вежі, населеній лише духами та примарами.

Двостулкові двері безшумно розчинилися від його поштовху, і варвар обережно ступив на блискучий поріг, готовий, подібно до вовка, будь-якої миті відбити атаку або втекти, якщо супротивник виявиться набагато сильнішим за нього. Перед його очима постала велика кімната з позолоченим куполоподібним склепінням, її стіни було викладено зеленим нефритом, а підлогу зі слонячої кістки вкривали товсті килими. З підвішеного на золотому триніжку кадила курився гострий пахучий димок, за ним на мармуровому постаменті стояв якийсь дивний ідол¹⁸. Конан здивовано роздивився його з усіх боків, — тіло цієї незрозумілої істоти нагадувало людське, хоча шкіра мала зеленуватий відтінок; а от непропорційно велика потворна голова була зовсім не схожа на голову людини: така могла привидітися лише в жахливому сні. Кімерійцеві впали в очі широкі звислі вуха та гнучкий хобот, з обох боків якого стирчали великі білі бивні із золотими кульками на кінцях. Очі потвори були заплющені — здавалося, вона спала.

“Ось чому лігво Яри називають Вежею Слона!” — подумав Конан. Справді, голова ідола нагадувала голову описаної волоцюгою-шемітом тварини. “Ось він який, бог Яри! Але якщо це так, то де ж іще бути Серцю Слона, як не в цій статуї?” Конан, не зводячи очей з ідола, зробив крок уперед. І раптом побачив; що повіки потвори ворухнулися. Кімерієць застиг на місці. “Це не статуя — це жива істота! Я в пастці!” — майнуло в його голові.

Хобот чудовиська звівся вгору, але погляд його розплющених очей залишився порожнім. Варвар зрозумів, що монстр сліпий, і це відкриття повернуло йому здатність діяти — він почав Поволі відступати до дверей. Але чудовисько вже почуло його, воно смикнуло хоботом і щось пробубоніло глухим монотонним голосом. Охоплений жахом кімерієць зрозумів, що горло цієї химерної істоти не було створене для людської мови.

— Хто ти? Ти знову прийшов катувати мене, Яро? Невже цьому ніколи не буде кінця? Коли ж ти, нарешті, перестанеш мене мучити?

Із очей сліпця потекли сльози. Конан, уважніше придивившись до тіла, що покоїлося на мармуровому ложі, помітив на ньому сліди жорстоких тортур. Жалюгідний вигляд схудлого тіла, колись, певне, такого ж сильного та спритного, як і його власне, викликав у нього співчуття, хоча це відчуття зовсім не властиве було його натурі. Він і гадки не мав про те, ким була ця сліпа потвора, але її відчай знайшов відгук у суворому серці кімерійця. Він збагнув, що бачить жертву жахливої трагедії, і йому стало соромно, немов провина всього людства звалилася на його плечі.

— Я не Яра, — сказав він тихо. — Я всього лише злодій і не заподію тобі лиха.

— Підійди ближче… хочу до тебе доторкнутись, — прогуділа істота, і юнак довірливо підійшов, зовсім забувши про голий меч у своїй безсило опущеній руці.

Хобот витягнувся й обережно погладив обличчя та плечі варвара, його дотик був легким і м’яким, схожим на торкання дитячої руки.

— Ти не з цього підлого племені, — видихнула істота. — У тебе чисті риси обличчя, як у сина степів. Я знаю твій народ, давко знаю, ще відтоді, коли він носив інше ім’я, а в небо поривалися шпилясті вежі назавжди зниклих цивілізацій. У тебе кров на руках.

— Павука з тієї кімнати й лева з саду, — буркнув Конан.

— Сьогодні вночі ти вбив також людину, — наполягала істота, — і на даху вежі… теж… я відчуваю смерть.

— Ти маєш рацію, — пробурмотів Конан. — Там лежить труп короля злодіїв, убитого павуком.

— Так! Так! — тремтячий монотонний голос заворожував. — Кров у таверні й кров на даху — я знаю, я відчуваю це. Третя жертва створить чаклунство, яке й не снилося Ярі! О так, присягаюся зеленими богами Ягг, це буде велике чаклунство, чаклунство звільнення!

Сльози знову потекли з незрячих очей, а змучене тіло здригнулось, насилу підкоряючись схвильованому господареві. Конан приголомшено дивився на це. Сліпий трохи заспокоївся й вів далі:

— Слухай, людино! — мовив він. — Я здаюся тобі огидним чудовиськом, чи не так? Ні, не відповідай — я знаю це. Але я, коли б міг тебе побачити, подумав би про тебе те ж саме. Крім Землі існує безліч інших світів, і життя на них розвивається у найрізноманітніших формах. Я не бог і не демон, я створений із плоті й крові, як і ти, хоча тіло моє дещо відрізняється від твого та й статура в мене трохи інша. Я занадто старий, о сину степів! Давно, багато тисяч років тому, я прилетів на Землю з зеленої планети Ягг, що кружляє у вічності на краю цієї галактики. Ми постали проти жорстоких правителів Ягт — і програли, і змушені були рятуватися втечею. Пронизуючи простір, ми швидше за світло перенеслися на своїх могутніх крилах на вашу планету. Дорога назад виявилася відрізаною, бо ми втратили тут свої крила й назавжди розпрощалися з материнською планетою. Ми довго билися з жахливими хижаками, що панували тоді на Землі, і перемогли — нам дали спокій у тому куточку глухих джунглів Сходу, де ми оселились. Ми спостерігали за тим, як мавпа перетворювалася на людину, як зростали й ставали могутніми величні міста Валузії, Камелії, Коморії. Ми бачили, як хиталися трони цих королівств під натиском атлантів, піктів та лемурійців. Ми були тут, коли океан сколихнувся й затопив їх, знищивши стару цивілізацію. Уцілілі пікти й атланти заснували імперію, що пізніше розпалася в кривавих усобицях. Минали століття, пікти занурилися в безодню дикунства, атланти деградували до рівня мавп. Із крижаних північних країн потяглися на південь нові людські раси, що заснували нову цивілізацію, створивши королівства Котх, Немедію, Аквилонію. Ми бачили все це. Ми спостерігали за тим, як твій народ об’єднувався під новим ім’ям на землях, що належали колись Атлантиці, як нащадки тих лемурійців, що пережили катаклізм, заснували на заході свою державу — Гірканію. Ми бачили також, як нащадки стародавньої, ще доатлантської раси знову стали могутніми й створили своє королівство — Замору. Протягом сотень років ми спостерігали за людьми, не втручаючись в їхні справи, і вмирали один за одним. Адже й ми, прибульці, смертні, хоча живемо так само довго, як зірки. Зрештою я залишився сам-один серед руїн святилища, загубленого в джунглях Кхитаю, марячи про минулі часи, шанований, подібно до бога, стародавньою расою жовтошкірих. Саме тоді й з’явився Яра, який добре знався на мистецтві чорної магії, що з давніх часів передавалося в його роду від батьків дітям. Спочатку він сидів біля моїх ніг і слухав мої розповіді. Проте те чисте знання, яке я йому передавав, його не задовольняло: він жадав похмурих таємниць чорної магії, аби стати могутнішим за всіх земних королів і досхочу потішити свою непомірну гординю. Я не відкрив йому жодного з тих секретів таємних наук, які мимоволі засвоїв за ці довгі роки. Але його жага влади виявилися сильнішою, ніж я міг уявити. Підступний трюк, здобутий ним у склепах¹⁹ Стигії, допоміг йому вирвати з моїх вуст таємницю, яку я не збирався відкривати, і він полонив мене, скориставшись своєю магічною силою. О боги Ягг, якими гіркими стали з того часу мої дні! Він вивіз мене з джунглів, де сірі мавпи танцювали під звуки сопілок жовтошкірих жерців, а на напівзруйнованих вівтарях, споруджених колись на честь мене, купами лежали підношення з овочів та фруктів. Так із бога люб’язного мені народу я перетворився на раба злого демона.

Із сліпих очей знову полилися сльози.

— Він ув’язнив мене в цій вежі, збудованій мною ж за його наказом протягом однієї ночі. Він вогнем і залізом, а також жахливими тортурами, суть яких ти зрозуміти не можеш, зламав мою волю. Зазнаючи таких жорстоких мук, я давно б уже радо розлучився із життям, якби тільки міг. Але він тримає мене тут — виснаженого, осліпленого, зламаного, щоб я виконував усі його бажання. І я триста років корився йому, обтяжуючи свою безсмертну душу нечуваними злочинами й обертаючи на зло свої знання, але вибору в мене не було. Проте не всі таємниці йому вдалося в мене вирвати, і тепер я навчу тебе Магії Крові й Алмаза. Я відчуваю наближення мого кінця. Ти — рука Долі. Прошу тебе, візьми алмаз із того вівтаря.

Конан обернувся й рушив до вівтаря із золота й слонячої кістки. На вівтарі лежав величезний довгастий камінь. Побачивши цей прозорий пурпурний кристал, кімерієць збагнув, що перед ним те саме знамените Серце Слона.

— Створімо ж чаклунство, якого Земля не бачила й не побачить більше мільйони років. Я заклинаю моєю кров’ю, моїм тілом, народженим на зелених грудях Ягг, планети, що сонно пливе в безкраїх просторах великого Космосу… Підніми свого меча, друже, і виріж ним із моїх грудей серце. Потім стисни його такі щоб кров хлюпнула на червоний камінь. Зійди вниз сходами й увійди до ебенової кімнати²⁰, де лежить Яра, занурений у похмурі сни, навіяні лотосом. Поклич його на ім’я, і він прокинеться. Поклади тоді перед ним цей алмаз і скажи: “Ягг-коша посилає тобі свій останній дарунок і останні чари”. І негайно йди геть із вежі. Не сумнівайся — дорога буде вільною. Ягги живуть інакше й умирають не так, як люди. Допоможи мені вибратися з проклятої темниці покаліченого сліпого тіла, і я знову стану Яггахом із Ягга, із чудовими крилами, готовими злетіти, і ногами, здатними стрибати й танцювати, із очима, які помічають усе довкола, і могутніми руками!

Конан нерішуче підійшов до істоти, що називала себе Ягг-кошем, або Яггахом, і той, відчуваючи його невпевненість, показав йому місце, куди слід ударити мечем. Конан зціпив зуби й глибоко встромив меч у зелене тіло. Кров хлюпнула на руку юнакові, Ягг-коша здригнувся в конвульсіях і застиг. Переконавшись у тому, що життя залишило тіло прибульця, Конан узявся до сумної роботи, і незабаром у його руці опинилося те, що служило серцем цій дивній істоті, хоча нічим не нагадувало відповідний орган людина Воно ще пульсувало, коли варвар стиснув його двома руками, тримаючи над виблискуючим алмазом. Пружний струмінь зеленої крові ударив у камінь. На превеликий подив кімерійця, кров не скотилася по гранях, а повністю всмокталася кристалом, наче губкою,

Обережно затиснувши алмаз у долоні, Конан обернувся й пішов до виходу. Він не озирався, бо йому здавалося, що тіло на мармуровому ложі зазнає якоїсь метаморфози²¹, бачити яку людям не слід. Він зачинив за собою сердолікові двері й зійшов униз срібними сходами. Конанові й на думку не спало, що ніхто не завадить йому порушити обіцянку, дану Яггаху. Зупинившись перед дверима з червоного дерева, на яких вищирявся у страшній усмішці голий людський череп, кімерієць обережно штовхнув їх і зазирнув за поріг. У кімнаті з ебеновими стінами на чорному оксамитовому ложі, оповитому хмарою жовтуватого пилку лотоса, покоїлося худорляве тіло Яри — великого мага й чарівника. Маг лежав, вдивляючись широко розкритими очима вдалечінь, у якусь бездонну прірву, незбагненну для людини.

— Яро! — голосно вимовив Конан, немов суддя, що виголошує смертний вирок. — Прокинься!

Очі чарівника одразу ж набули осмисленого виразу, стали холодними й лютими, схожими на яструбині. Маг запнув щільніше свої оксамитові шати й підвівся, нависнувши над кімерійцем.

— Собако! — просичав він, як розлючена змія. — Чого тобі тут треба?

Конан поклав алмаз на величезний ебеновий стіл.

— Той, хто надіслав тобі цей камінь, звелів сказати: “Ягг-коша посилає тобі свій останній дарунок і останні чари”.

Яра відсахнувся, і його обличчя стало попелястим. Алмаз помутнів, у його глибині спалахнув вогник, який поступово залив пульсуючим світлом весь кристал, по гранях пропливали дивні різнобарвні хвилі. Яра, немов його тягла вперед якась невідома магічна сила, нахилився над столом і, стиснувши алмаз руками, уп’явся в нього непорушним поглядом.

Спостерігаючи за магом, Конан подумав, що зір його одурює. Яра, що здавався раніше велетнем, тепер насилу дотягнувся б головою до грудей юнака. Конан моргнув кілька разів і вперше за цю ніч почав сумніватися у власному розумі, А тоді раптом зрозумів, що маг зіщулюється в нього на очах, з кожною миттю зменшується в розмірах. Кімерієць вже ні з чого не дивувався, він усвідомлював, що спостерігає дію надприродних незбагненних сил. Маг швидко зменшувався, тепер він уже лежав на столі, наче: немовля, усе ще стискаючи в руках алмаз. Нарешті Яра зрозумів, що На нього чекає, схопився на ноги й відкинув камінь убік. Проте бідолаха Продовжував зменшуватись і незабаром перетворився на мініатюрного гнома, який бігав по столу, розмахуючи в безсилій люті руками, і верещав голосом, що нагадував комариний лиск. Серце Слона здіймалося над ним, подібно до пагорба. Приголомшений Конан побачив, що чарівник прикриває очі руками, ніби рятуючись від нестерпного блиску, і хитається з боку на бік, немов п’яний. Здавалось, якась невидима сила притягувала Яру до алмаза. Тричі він намагався спротивитися цій силі й утекти на іншу частину столу, але лише оббігав алмаз навкруги, наближаючись до нього з кожним разом усе ближче й ближче, потім вискнув від жаху, викинув руки вперед і щодуху помчав просто на камінь.

Нахилившись над столом, Конан побачив Яру, який насилу дерся по гладенькій грані кристала; ось він дістався до вершини й простягнув руки, закликаючи на допомогу таємничі, лише йому відомі сили, але, немов утягнутий водовертю; зник у камені, поглинений переливчастою хвилею кольорів і відтінків. Алмаз знову посвітлішав, став прозорим, і Конан побачив мага в самісінькому його центрі. Кімерієць не відривав очей від каменя, і йому здавалось, що все відбувається десь неймовірно далеко, в іншому вимірі.

Усередині кристала з’явилася зелена фігурка з головою слона й прекрасними крилами за плечима. Яра стрімголов тікав від неї, а месник мчав за ним назирці. Раптом величезний алмаз лопнув, як мильна бульбашка, і розлетівся на тисячі різнокольорових іскор. Кришка столу з чорного дерева спустіла так само, як мармурове ложе, на якому покоїлося колись тіло дивної істоти родом із Космосу, — істоти на ім’я Ягг-коша, або Яггах.

Кімерієць вибіг із кімнати й стрімголов скотився сходами вниз. Приголомшеному до глибини душі варвару й на думку не спало, що треба було тікати тим самим шляхом, яким він потрапив до вежі. Стрімкі сходи привели його до просторого помешкання в цоколі вежі. Конан зупинився на мить — це була кімната варти. Полум’я смолоскипів відбивалося в полірованих кірасах²² гвардійців, виблискували руків’я мечів. Деякі стражники сиділи за столом, схиливши на груди голови в гребенястих шоломах, інші нерухомо лежали на підлозі з ляпіс-лазурі²³ серед безладно розкиданих кухлів та перекинутих бурдюків із вином. Кімерієць знав, що всі вони мертві, Яггах обіцяв і дотримав слова — варта заснула навіки, коли на неї лягла тінь величезних зелених крил. Конан недовго роздумував над тим, які чари допомогли йому вибратися з вежі, — за сріблястими дверима, розчиненими навстіж, уже займався світанок.

Кімерієць заглибився в гущу саду, а коли вранішній вітер доніс до його ніздрів підбадьорливий запах сирої землі, стрепенувся, ніби відганяючи рештки жахливого сну, і прискорив кроки. Що ж це було? Чи була вежа справді зачарована, чи все це йому тільки наснилось? Озирнувшись укотре, він побачив раптом, що струнка споруда, яка чітко вимальовувалася на тлі досвітнього пурпурного неба, хилиться до землі, а її усипана коштовним камінням верхівка розпливається в променях сонця. Почувся оглушливий тріск, і Вежа Слона розсипалася на порох.

…Те, що сталося з Кононом у Вежі Слона, мало чого його навчило: повернувшись до міста, він невдовзі зовсім забув і мага Яру, і Ягг-кошу, і все, що було пов’язане з Магією Алмаза. Проте розгульне життя злодія, що так приваблювало його спершу, поступово теж почало йому набридати…

У ДОМІ ЛИШЕ НЕГІДНИКИ

1

На придворному балі Набонідус, Червоний Жрець, справжній володар столиці, м’яко торкнувся плеча молодого аристократа Муріла, той обернувся й зустрів загадковий погляд чаклуна. Жоден з них не вимовив ані слова. Набонідус ледве помітно вклонився й простягнув юнакові маленьку золоту коробочку. Муріло давно вже затямив, що Набонідус ніколи й нічого не робить без причини, і скористався першим-ліпшим приводом, аби податися додому. Там він, відкривши коробочку, знайшов у ній людське вухо, яке відразу ж пізнав за характерим шрамом. На лобі юнака виступив холодний піт — гадати про те, що означав погляд Червоного Жерця, не було потреби.

Муріло був відомим чепуруном і завзятим ловеласом²⁴, але він не був боягузом і не збирався здаватися без бою. Було не зовсім ясно — грає з ним Набонідус, як кішка з мишею, чи дає змогу втекти, податися в добровільне вигнання. Проте він, Муріло, усе ще живий і на свободі, а це означало, що він має ще кілька годин — певне, на роздуми. Утім, йому не потрібні були роздуми, рішення давно вже прийняте. Все, що тепер потрібно, аби його здійснити, — це знаряддя. І цим знаряддям забезпечила його доля, що невпинно плете свої нитки, схрещуючи їх у найнеймовірніших сполученнях.

В Аренжуні жив якийсь жрець, що служив богу Ану. Храм цього бога стояв поблизу кварталу бідноти. Жрець той, добродушний на вигляд товстун, займався скуповуванням краденого й водночас шпигував на користь гвардії. Справи йшли чудово, і в шкатулку жерця двома дзвінкими струмочками стікало золото, оскільки сусідній із храмом квартал був саме тим знаменитим Лабіринтом — бедламом неймовірно заплутаних брудних вулиць із безліччю наймерзенніших злодійських кубел, де можна зустріти кого завгодно: від гультяя-придворного до страшенного негідника-розбійника й професійного злодія. Серед останніх вирізнялися особливою зухвалістю й хоробрістю гандерландець, що дезертирував колись із найманих королівських військ, і варвар-кімерієць на ім’я Конан. Гандерландця виказав жрець, його схопили й повісили на ринковій площі. Кімерійцю ж удалося втекти. Коли він випадково довідався про зрадника, то страшенно розлютувався, увірвався до храму і відтяв донощику голову.

Місто завирувало. Убивцю жерця шукали довго й старанно, проте марно, і, швидше за все, не знайшли б ніколи, якби не одна з місцевих повій. Вона провела варту до потаємної схованки, де наче вбитий спав варвар, який до напівсмерті упився кислим вином. Кімерієць, коли його почали в’язати по руках і ногах, прокинувся, устромив кинджал у горло офіцеру, розкидав солдатів і, безперечно, зумів би втекти, коли б не хміль, що все ще затьмарював йому мозок. Злочинець миттю схопився з ліжка, стрибнув у двері, — але схибив і мало не зніс кам’яну стіну, як врізався в неї лобом.

Коли він опам’ятався, то побачив, що сидить у підвалі міської в’язниці, прикутий до стіни ланцюгами, і впоратися з ними явно не під силу навіть його сталевим м’язам. Напівсидячи-напівлежачи на оберемку гнилої соломи, варвар проклинав на всі заставки зрадницький напій і жіночу підступність, коли раптом загримів засув, і на порозі з’явилася людина, закутана в сірий плащ, з обличчям, закритим чорною хусткою. Кімерієць подивився на незнайомця, вгадуючи в нічному гості ката, якого послали, аби впоратися з ним на місці й без зайвих балачок. Він лише переконався в цьому, коли вловив цікавий погляд незнайомця, що ковзнув по його тілу.

— Ти хочеш жити? — запитав Муріло, бо це саме він стояв перед в’язнем.

Варвар відкашлявся, і в його очах зажевріло. Він не мовив жодного слова, але юному аристократові було цілком Достатньо того, що він помітив у погляді велетня.

— Я хочу, щоб ти вбив для мене людину.

— Кого?

Голос Муріло притишився до шепоту.

— Набонідуса, королівського верховного жерця.

На обличчі кімерійця не ворухнулася жодна жилка, він не відчував навіть тіні страху перед сильними володарями світу цього — король чи жебрак, йому було байдуже. Він навіть не надто здивувався тому, що Муріло звернувся саме до нього, хоч у Лабіринті не бракувало найманих убивців найвищої кваліфікації.

— Коли я звільнюсь?

— Не мине й години. Уночі цю частину темниці охороняє сам-один стражник, його можна підкупити. Точніше кажучи, він уже підкуплений. Ось ключі, наразі зніму ланцюги, а коли піду, стражник Атікус відчинить тобі двері. Аби не викликати до нього підозри, ти його акуратно зв’яжеш і покладеш під стінкою. Зробивши це, вирушай до домівки Набонідуса й убий його. Коли з Червоним Жерцем буде покінчено, біжи до Щурячої Нори, там на тебе чекатиме баский кінь і важкий гаманець із золотом — цілком достатньо, щоб назавжди розпрощатися з цим містом.

— Гаразд, знімай мерщій ці кляті залізяки! — зажадав кімерієць. — І скажи стражникові, щоб приніс чого-небудь попоїсти. О Кроме! За весь день у мене в роті крихти хліба Не було, я вмираю з голоду.

— Матимеш усе, але запам’ятай: тобі не можна залишити в’язницю одразу ж після того, як я піду, мені потрібен час, щоб дістатися додому. Ніхто не має здогадатися, що твоя втеча пов’язана зі мною.

Звільнений від оков варвар постав на весь свій гігантський зріст і потягнувся, напружуючи могутні м’язи. Муріло подумав, що не помилився у своєму виборі, — якщо з Червоним Жерцем взагалі до снаги впиратися людині, то такою людиною може бути лише Конан, і ніхто інший.

Юний аристократ, аби впевнитися в тому, що варвар зрозумів його правильно, повторив сказане раніше, потім залишив камеру й наказав Атікусу віднести в’язневі їжу та глек пива. Він знав, що може покластися на Атікуса, — і не тільки через те, що щедро заплатив йому золотом. Муріло тримав його на гачку: варто було лише натякнути владі про деякі гріхи стражника, щоб той негайно потрапив на шибеницю.

Тільки вдома Муріло з полегшенням зітхнув. Набонідус діятиме руками безвольного, недоумкуватого короля — у цьому він був абсолютно впевнений. Королівські стражники ще не сунуть у його двері, отож, жрець нічого не сказав королю — поки що не сказав… Уранці він обов’язково це зробить — якщо, звісно, доживе до ранку.

Муріло не сумнівався в тому, що кімерієць чинитиме за домовленістю, але чи зуміє він справитися з тим, за що взявся… Вже багато хто намагався вбити Червоного Жерця — і всі вони померли таємничою смертю. Щоправда, жоден із них, хоча й були вони всі сильними, жорстокими й сміливими, не міг похвалитися навіть найменшою часткою вовчого інстинкту варвара.

Муріло згадав про заарештованого варвара, коли гарячково шукав вихід зі становища, що склалось, несвідомо крутячи в руках коробочку із жахливим вмістом. Тепер же, наповнивши келиха золотистим вином, він підняв тост за людину на ім’я Конан і за вдале завершення його місії. У келиху ще лишалося вино, коли один із шпигунів примчав зі звісткою, що Атікуса заарештували й посадили до тієї ж в’язниці. Про кімерійця ніхто нічого не чув…

Муріло вдруге за цей вечір відчув, що в нього від. жаху холоне кров у жилах. Йому раптом здалося, що за цим теж стоїть Набонідус, що Червоний Жрець — не людина, а демон, здатний читати думки своїх жертв, немов розкриту книгу, смикати за струни, на яких усі вони танцюють, наче ляльки.

Відчай породжує рішучість. Муріло схопив меча, загорнувся в сірий плащ, вибіг через потайні двері й зник у темряві спустілих вулиць. Було близько півночі, коли він дістався мети — будинок Набонідуса чорною брилою бовванів посеред величезного саду, обгородженого високим муром. Подолати кам’яний бар’єр було не так уже й складно, але Муріло не сумнівався в тому, що найбільші труднощі очікують на нього за муром. Він і гадки не мав, чого було слід боятись, — розказували, що садом никає кровожерливий пес, який час від часу роздирає на шматки нещасних злодюжок, котрі забрідають туди через недоумство. Але що, окрім пса, могло причаїтися за муром, він не знав і не хотів про це навіть думати.

Люди, яким доводилось у справах державної ваги відвідувати цей будинок, захлиналися від захоплення, змальовуючи пишне вбрання кімнат і залів, але розгублено замовкали, коли йшлося про слуг. По суті всі вони бачили лише одного слугу: високого мовчазного дідуґана на ім’я Джока. Крім нього, у будинку був, мабуть, ще хтось, очевидно, раб: багато хто звернув увагу на шум, що долинав інколи з внутрішніх кімнат, але винуватця його не бачив ніхто. Проте, що б там не говорили, найдавнішою людиною в цьому будинку був сам господар — Червоний Жрець Набонідус. Його надзвичайні здібності інтригана й підтримка, якої надавали йому навіть з-за меж королівства, швидко висунули його на перше місце в державі. Народ, канцлер і король, наче безвольні ляльки, сіпалися на нитках, кінці яких міцно стискала рука Червоного Жерця.

Муріло видерся на мур, зіскочив у сад і причаївся під кроною найближчого дерева, що тихо шелестіло густим листям. Силует будівлі чітко вирізнявся на тлі нічного неба, жодної іскорки світла не було видно у вікнах. Юнак обережно продирався крізь колючий чагарник, його розпалена уява заповнювала все навколо таємничим життям — він напружено чекав того моменту, коли з темряви кинеться до нього напружене в стрибку тіло величезної тварини. Муріло вельми сумнівався в тому, що його меч зупинить люту атаку бестії, але відступати не збирався — зрештою, чи не однаково, померти під сокирою ката чи в пащі розлюченого пса.

І раптом він перетнувся через щось масивне й водночас м’яке. Юний аристократ нахилився, намагаючись розгледіти в зоряному світлі несподівану перешкоду, — і відсахнувся з жаху. Біля йогощг лежав труп величезного пса. Шия собаки була скручена, а на тілі зяяли криваві рани, схожі на сліди укусів, залишених чиїмись гігантськими щелепами. Юнак перелякано озирнувся, його тіло пройняв дрож, але він уперто просувався вперед, прямуючи до зануреного в тишу й морок будинку. Перші ж двері, які він обережно штовхнув, виявилися відкритими. Він сильніше стиснув руків’я меча й переступив через поріг. Тут починався довгий напівтемний коридор, слабо освітлений промінчиками світла, які проникали крізь запону, що прикривала вхід до зали.

Мертва тиша висіла в повітрі.;

Муріло прокрався коридором і припав до щілини в запоні — перед його очима постала яскраво освітлена кімната з вікнами, ретельно затягнутими оксамитовими шторами. У кімнаті нікого не було. Нікого, якщо мати на увазі живих людей, бо на безформній купі переламаних, спотворених меблів і зідраної зі стін драпіровки, що валялася посеред кімнати, лежала мертва людина. Вона лежала на животі, і її голова була неприродно повернена так, що підборіддя стирчало через плече. На обличчі мерця застигла лиха усмішка. Уперше цієї ночі Муріло відчув, що його рішучість слабне. Він невпевнено озирнувся, але перспектива сокири й колоди додала йому сміливості, і Муріло зробив крок до кімнати, намагаючись не дивитися на тіло посеред неї. Він ніколи доти не бачив цієї людини, але здогадувався, що це Джока — похмурий слуга Набонідуса.

Діставшись до розчинених дверей на протилежному кінці кімнати, він трохи відсунув запону вбік і зазирнув до великої круглої зали з галереєю, що тяглася уздовж стіни на половині висоти між блискучою запоною й високою стелею. Ця зала була мебльована зі справді королівською розкішшю. Посеред неї стояв величезний різьблений стіл із червоного дерева, на якому величалися безліч блюд з екзотичними стравами й глеки з вином. Поряд… Муріло скам’янів — на кріслі, що стояло поряд зі столом, спиною до нього сидів хтось, зодягнений у пурпурні шати, знайомі всім і кожному в королівстві. Широкі рукави приховували руки, що розслаблено лежали на бильцях крісла, голова, прикрита яскраво-червоним каптуром, схилилася набік у роздумі. Саме таким Муріло сотні разів бачив Набонідуса в королівському палаці.

Проклинаючи зрадницьке калатання серця, юнак звів свого меча й підкрався мало не впритул до столу. Яскраво-червона постать у кріслі навіть не ворухнулась. Судячи з усього, обережні кроки юнака лишилися непочутими. Може, Червоний Жрець спить? Останній крок відділяв, Муріла від його ворога, коли той, що сидів у кріслі, підвівся й обернувся.

Ноги в Муріла підкосились, обличчя вкрилося мертвотною блідістю, руків’я меча вислизнуло з обм’яклої долоні, і клинок дзенькнув, дряпаючи мармурову плиту підлоги. Із посинілих губ юнака вихопився пронизливий крик, відлуння якого змішалося з гучним гуркотом тіла, що впало.

У будинку Червоного Жерця знов запанувала тиша.

2

Незабаром після того, як Муріло пішов, Атікус приніс в’язневі тацю, на якій стояла миска з величезним шматком м’яса й глек із пивом. Конан жадібно накинувся на їжу. Поки він їв, Атікус розпочав обхід в’язниці, аби перевірити, чи все йде за планом, і ще раз переконатися в тому, що поблизу немає чогось підозрілого, здатного завадити втечі. Але вже в кінці обходу його перехопив і заарештував патруль гвардійців. Проте Муріло помилявся, гадаючи, що між арештом стражника й запланованою втечею Конана було щось спільне. Причина арешту була інша: сумління Атікуса обтяжувало чимало мерзотних справ, відомості про одну з них саме потрапили до влади. На місце Атікуса заступив інший стражник — тупий і обмежений солдафон, щиро переконаний у тому, що немає на землі справи, важливішої за ту, якою йому довелося займатись.

Щойно нестямний лемент Атікуса замовк удалині; його заступник продовжив обхід. Видовище, що відкрилося його очам у камері Конана, здатне було звести з розуму й менш ревного тюремника: в’язень, скинувши ланцюги, смоктав величезну кістку, час від часу прикладаючись до пузатого глека. Це так уразило стражника, що він забув Про всі інструкції і, замість покликати на допомогу товаришів, негайно вдерся до камери. Це була перша і, разом із тим, остання в його житті службова помилка. Конан розтрощив йому череп недогризком бичачої ноги, відімкнув його ключами двері, устромив за пов’язку на стегнах піднятий із підлоги кинджал і спокійно вийшов назовні. Перестрибнувши мур, що огороджував в’язницю, варвар зупинився, не знаючи, що далі робити. З одного боку, він начебто власноруч звільнився з ув’язнення й тепер нічого нікому не був винен. Але з іншого боку, отой юнак зняв із нього ланцюги й наказав нагодувати — якби цього не сталося, втеча була б неможлива. Прикинувши сяк і так, Конан дійшов висновку, що борг за ним усе ж таки лишився, і, як людина слова, вирішив виконати обіцяне юному аристократові. Але до цього не зміг відмовити собі в задоволенні покінчити з однією невеликою справою.

Відкинувши вбік порвану туніку, він рушив у ніч, на ходу перевіряючи гостроту широкого двосічного кинджала. Він скрадався вулицями й темними площами, доки не дістався до Лабіринту. Тут він полишив сторожкість і пішов далі з упевненістю місцевого жителя. Дорога вела заплутаними закутками, прохідними дворами, ледь помітними стежками. На вулицях Лабіринту не було тротуарів, бруд і всілякі нечистоти вкривали їх товстим шаром огидної рідоти, над яким тут і там підносилися острівці всілякої покиді. Послизнешся — можна було, так і дивись, до щиколоток, або ж і до пояса зав’язнути в цьому кошмарному болоті. Труп людини з перерізаним горлом, який валяється під ногами, був тут теж звичним явищем, що не привертало особливої уваги місцевих жителів. Одне слово, порядні громадяни Аренжуна мали всі підстави, щоб обминати Лабіринт.

Конан, так ніким і не помічений, дістався до мети своєї подорожі, а хтось, кого він дуже хотів побачити, саме збирався піти звідти. Коли кімерієць повернув до знайомого будинку, на верхньому його поверсі дівчина, яка виказала варвара міській варті, прощалася з новим своїм коханцем. Цей молодий горлоріз зачинив за собою двері й попрямував униз рипливими сходами, ним цілком заволоділи думки, вельми характерні для мешканців Лабіринту і пов’язані, головним чином, із привласненням силоміць чужого майна. Як раптом юнак зупинився й позадкував. На голові у нього заворушилося волосся, коли він побачив перед собою нечіткі контури гігантського тіла й хижі очі, що горіли жагою помсти. Люте гарчання було останнім звуком, який він почув, перш ніж розлучився з життям — чудовисько, що причаїлось у темряві, стрибнуло, і гостре лезо розпороло нещасному живіт від низу до верху. Юнак схлипнув і впав на сходи долілиць. Варвар м’яко перескочив через труп — він був схожий на привида, і його очі зловісно виблискували в пітьмі. Він знав, що гуркіт падіння тіла юного злодія був почутий багатьма людьми, але знав також, що мешканці Лабіринту звикли не втручатися в чужі справи.

Передсмертний зойк на сходах не вважався тут чимось особливим, трохи згодом хтось із мешканців будинку обережно визирне й подивиться, що там сталося. Конан вибіг сходами й зупинився перед дверима. Вони були зачинені зсередини, але кинджал, просунутий у щілину між дверима й фрамугою, легко підняв засувку. Він тихо зайшов, зачинив за собою двері й обернувся до ліжка. На ньому сиділа, підібгавши під себе ноги, одягнена в тонку нічну сорочку повія, та, що продала його варті. Збліднувши як полотно, дівчина дивилася на нього, як на гостя з того світу, — вона чула шум на сходах, темні плями на кинджалі сказали їй про все інше. Тепер ішлося про її життя й смерть, і ніколи було витрачати час на оплакування долі коханця. Вона хотіла молити про пощаду, але голос не підкорявся їй. Конан мовчав, він дивився на неї спідлоба й пробував великим пальцем лівої руки гостроту кинджального леза. Коли він рішуче попрямував до дівчини, та припала до стіни і, не в силі видати жодного звуку, благально простягнула до нього руки. Варвар схопив її за біляве волосся і стягнув із ліжка. Засунувши кинджала за пов’язку на стегнах, він притиснув полонянку, яка виривалась, лівою рукою до свого боку й підійшов до вікна. Як і в багатьох інших будівлях подібного типу, кожен із поверхів цього будинку був оточений карнизом, який поєднував і продовжував парапети²⁵, що виступали наперед. Конан стусаном прочинив вікно і ступив на цей вузький карниз. Якби хтось у сусідньому будинку не спав і спостерігав за його діями, то розважився б вельми дивним видовищем: хитким карнизом обережно йде велетень, котрий тягне під пахвою напівголу дівчину, яка відчайдушно пручається. Утім, навряд чи цей гаданий спостерігач був би здивований більше за саму полонянку.

Коли Конан дістався до наперед наміченого місця, зупинився й міцно схопився пальцями вільної руки за вибоїни в стіні. Зсередини будинку чулися звуки, які свідчили про те, що хтось зрештою знайшов-таки труп на сходах. Дівчина то починала благати Конана про пощаду, то скиглила без слів. Конан подивився вниз, прислухався до шуму, що долинав із будинку, і шпурнув дівчину просто до вигрібної ями. Постеживши з цікавістю за зрадницею, яка борсалась у лайні, та із задоволенням вислухавши все, що вона кричала, варвар зареготався на все горло, що дозволяв собі досить рідко. Галас і шум у будинку тим часом посилились. Конан повернув голову, зітхнув і прийняв остаточне рішення: настав час покінчити з Набонідусом.

3

Якийсь металевий брязкіт привів до тями Муріло, він зойкнув, зібрав усі сили й сів, спираючись на вологу стіну.

Все навколо потопало в тиші й мороці. Юнак знову ледве не знепритомнів, коли в голові його майнула думка, що, певне, він якимось чином втратив зір. Поступово до нього повернулася пам’ять, і його тіло здригнулось, коли він пригадав усе, що з ним сталося. Муріло помацав руками навколо й переконався, що сидить на підлозі з добре приладнаних один до одного кам’яних блоків, а за його спиною підноситься стіна з такого ж матеріалу. Юнак став на ноги, спираючись на стінку, щоб не втратити рівноваги. Судячи з усього, він був у в’язничному підвалі чи катівні, але як він сюди потрапив і чи довго тут перебуває, лишалося загадкою. Туманні спогади про металевий брязкіт змусили його насторожитись — звук був схожий на стукіт дверей в’язничної камери, що зачинялись, або навіть на дзвін зброї підісланого вбивці. Від останньої думки його тіло взялося холодним потом, і він почав поволі просуватись уздовж стіни, ретельно обмацуючи її руками. На його превеликий подив, стіна все не закінчувалась, вела далі й далі, і він, зрештою, дійшов висновку, що рухається кудись униз довгим коридором. Раптом йому здалося, що в коридорі, крім нього, є ще хтось, — він, як і досі, нічого не чув і не бачив, але підсвідомість чи. щось інше застерігало про небезпеку. Його серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли знайомий голос вимовив із варварським акцентом:

— Це ти, Муріло?

— Конане!

Юний аристократ, спотикаючись, кинувся вперед і припав до могутніх грудей кімерійця.

— Твоє щастя, що я тебе пізнав, — пробурчав варвар. — Зарізав би, як порося.

— Де ми, скажи в ім’я Мітри²⁶? — простогнав Муріло.

— У підвалі будинку Червоного Жерця.

— А котра година?

— Щойно минула північ.

Муріло, усе ще приголомшений, струсонув головою, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались.

— А ти звідки тут узявся? — запитав Конан.

— Прийшов убити Набонідуса. Мені сказали, що у в’язниці змінили варту…

— Правду тобі сказали, — пробурчав варвар, — змінили. Я торохнув нового стражника кісткою по голові й пішов собі. Мабуть, я з’явився б тут раніше, але в мене були деякі невідкладні справи. Отже — що далі? Пополюємо на Набонідуса?

Муріло здригнувся.

— Конане, ми в лігві демона! Я прийшов, щоб убити людину, а натрапив на жахливого волохатого демона!

Конан невпевнено крякнув: він був готовий битися з будь-яким супротивником, якщо йшлося про людей, але, як і всі варвари, відчував несвідомий страх перед надприродними явищами.

— Я переліз через стінку, — Муріло шепотів, немов боявся, що його хтось підслуховує, — у саду лежав загризений пес. Увійшов до будинку: там натрапив на слугу Набонідуса Джоку, який валявся зі скрученою шиєю. Далі бачу: сам Набонідус, одягнений у яскраво-червоне жрецьке вбрання, сидить у кріслі. Спочатку я думав, що й він мертвий — або спить… Крадуся, щоб прирізати його, а він підводиться… і дивиться на мене!.. О Мітро!

Пережите ним так яскраво постало перед очима молодого аристократа, що він на мить утратив дар мови.

— Конане! — прошепотів він, трохи оволодівши собою. — Той, хто стояв переді мною, не був людиною! Постаттю він, правда, нагадував людину, але під яскраво-червоним жрецьким каптуром ховалася морда, яку не у всякому жахливому сні побачиш: уся покрита чорною шерстю, очі маленькі, горять, наче жарини, плоский ніс із широкими тонкими ніздрями, звислі товсті губи розтягнуті в страшній усмішці й оголюють жовті, мов у собаки, ікла. З широких рукавів стирчать величезні руки, теж волохаті, як і морда. Усе це я бачив лише якусь мить, бо одразу знепритомнів.

— І що було далі? — нетерпляче поцікавився кімерієць.

— Гадаю, чудовисько скинуло мене в цей підвал, я тільки щойно опам’ятався. Конане, я підозрював, що Набонідус — більш ніж людина, тепер же я знаю напевно: він перевертень! Удень він носить людську личину, а вночі стає тим, ким насправді є!

— Певне, ти маєш рацію, — згодився Конан. — Усім відомо, що деякі люди можуть перетворюватися на вовків, коли схочуть. Тільки навіщо йому було вбивати слугу і пса?

— Хто зрозуміє діяння демона? — відповів Муріло: — Нам би забратися звідси, поки цілі та здорові: людської зброї перевертень не боїться. А як ти сюди потрапив?

— Я не мав сумніву, що сад стережуть, тому проліз стічною канавою — вона поєднана з цим підземеллям.

— Так чого ми чекаємо? Тікаймо тим же шляхом! — вигукнув Муріло. — Якщо виберемося з цієї зміїної нори, з королівськими стражниками якось упораємось — і геть із міста! Веди, Конане!

— Мені шкода, — буркнув Конан. — Нічого з цього не вийде. Шлях назад відрізано. Коли я заліз у тунель, зверху звалилися залізні ґрати, якби я не відкотився вчасно, вони прокололи б мене своїми гострими кінцями, як черв’яка. Я спробував їх підняти — навіть слон із ними не впорався б. А відстань між прутами така, що ніхто, більший за кролика, крізь ґрати не прослизне.

Муріло вилаявся спересердя. Слід було чекати, що Набонідус передбачить пастку при вході, навіть такому. Конан був би вже мертвий, якби мав не таку швидку реакцію.

— Нічого не поробиш, — сказав Муріло, витираючи з лоба холодний піт. — Доведеться шукати інший вихід. Усі вони, напевно, теж обладнані пастками, але нам вибирати не можна.

Варвар щось пробурчав на знак згоди. Вони рушили навпомацки коридором. Раптом Муріло пригадав:

— Слухай, а як ти пізнав мене в такій темряві?

— Коли ти приходив до мене в камеру, я вдосталь нанюхався пахощів, якими ти поливаєш свої кучері, — усміхнувся Конан. — Саме ці пахощі я й відчув, коли збирався випустити з тебе кишки.

Муріло підніс пасмо свого волосся до носа і здивувався звіриному нюху варвара — сам він майже не відчував їхнього пряного запаху.

Вони рушили далі. Рука Муріло випадково торкнулася піхов, і юнак знову вилаявся — вони були порожні. Попереду з’явилася тоненька смужка світла. Коридор робив різкий поворот, вони тихенько підкралися й разом висунулися з-за рогу. Муріло, напівлежачи на Конані, відчув, як напружилося раптом його тіло: за поворотом лежало на підлозі напівголе тіло людини, освітлене язиками полум’я, що виривалися з широкої срібної чаші, яка стирчала із стіни. Контури фігури лежачої людини здалися йому дивно знайомими… Неймовірна підозра зародилась у мозку Муріло.

Жестом запропонувавши кімерійцю йти слідом за ним, він підбіг до нерухомого тіла, нахилився, долаючи огиду, схопив його за плечі й перевернув на спину.

Крик жаху вихопився з вуст юного аристократа. Конан, який стояв поряд, охнув із подиву.

— Набонідус! Червоний Жрець! — видихнув Муріло. — Але хто… як…

Людина, що лежала на підлозі, здригнулась і застогнала. Швидше за блискавку кинувся до нього Конан, націливши в серце кинджалом…

Муріло в останню мить устиг затримати руку варвара.

— Стривай! Не вбивай його поки!

— Чому ні? — здивувався кімерієць. — Бачиш, він скинув вовчу шкуру й спить. Ти що ж, хочеш, аби він прокинувся й розірвав нас на шматки?

— Зачекай! — Муріло поступово оговтувався після пережитого потрясіння. — Він не спить — бачиш синець на його скроні? Його оглушили — здається; він давно вже тут валяється.

— Хіба не ти казав, що бачив його там, нагорі, у шкурі бестії?

— Справді, бачив. Хоча… Він приходить до тями, Слухай, Конане, ми скочили в халепу, справа набагато серйозніша, ніж ми гадали. Перш ніж прикінчити жерця, треба в нього все вивідати.

Набонідус підняв руку, доторкнувся нею до скроні й охнув від болю. Його очі розплющились — пусті й безтямні спочатку, вони швидко повернули собі звичайну проникливість. Який би нищівний не був удар, що занурив у морок мозок жерця, наразі його голова працювала з повною віддачею. Уважний погляд Набонідуса метнувся в різні боки й зупинився на обличчі Муріла.

— Ти робиш честь моїй убогій домівці своїм візитом, о добродію, — холодно розсміявся жрець, пильно розглядаючи могутню постать варвара, яка височила за плечима Муріло. — Бачу, ти не один. Певно, побоюєшся, що твого меча не достатньо, аби впоратися зі слабким старим?

— Гаразд, досить! — нетерпляче обірвав його Муріло. — Як довго ти тут валяєшся?

— Досить-таки складне запитання для людини, яка щойно опам’яталась, — відповів жрець. — І гадки не маю. Я не знаю, день тепер чи ніч, але пам’ятаю, що вийшов у сад за годину до опівночі.

— Хто ж тоді сидить у твоєму кріслі, напнувши твій балахон, там. нагорі?

— Не інакше як Так, — відповів Набонідус, обережно обмацуючи свої рани. — Точно він. Ти кажеш, на ньому мій плащ? Паршивий пес!..

Конан, не розуміючи, про що йдеться, неспокійно топтався на місці, щось бурмочучи собі під ніс. Набонідус кинув на нього стурбований погляд.

— Кинджалу твого найманця не терпиться дістатися до мого серця. Я сподівався, Муріло, що ти будеш досить розсудливий іще до світанку винесеш ноги з цього міста.

— Звідки мені було знати, що ти дозволиш мені це зробити? — заперечив Муріло. — І крім того, у мене в місті безліч справ.

— Непоганого ти собі помічника підібрав, — промуркотів Набонідус, поглядаючи скоса на Конана.. — Я нещодавно почав підозрювати, що з тобою справа неабияка. Саме тому загинув бідолаха камергер — перед смертю він повідав мені чимало цікавого. Зокрема й про якогось молодого аристократа, що купив у нього за грубі гроші деякі таємниці королівського двору, які вельми цікавлять наших сусідів. І тобі не соромно викрадати чужі секрети, юначе?

— Гадаю, що не більше, ніж тобі, старий негіднику, — відповів анітрохи не зніяковілий Муріло. — Ти заради своїх особистих цілей використовуєш геть усе в цьому королівстві: прикриваючись маскою державного діяча, водиш за носа короля, розоряєш дощенту багачів, пригноблюєш бідноту так, що вона дихнути боїться. Та ти ж усе майбутнє нашої країни поставив на карту заради задоволення своїх особистих амбіцій! Немов та товста свиня, що дорвалася до корита з жирною юшкою, ти не витягуєш рила з державної казни, де вже мені зрівнятися з тобою в злодійському мистецтві. Цей кімерієць найчесніший із нас трьох — він, принаймні, краде й убиває відкрито.

— Гаразд, — мовив Набонідус. — Отже, нас тут троє негідників, у всьому гідних один одного. Ну, то й що далі?

— Коли я побачив вухо камергера, — вів далі Муріло, — то зрозумів, що вирок підписано. На моє припущення, ти хотів провернути все; що мало бути далі, через короля. Адже я не помиляюсь?

— Так, ти вгадав, — відповів жрець. — Позбавитися камергера було легко: із цим я й сам упорався. Але ти — фігура при дворі помітна… Уранці я розповів би королю невеличкий анекдотик…

— Який коштував би мені голови! — гаркнув Муріло. — Отже, кажеш, король нічого не знає про мої зв’язки з сусідніми королівствами?

— Поки що ні… — зітхнув Набонідус. — Проте, судячи з того, що крутить у руках твій приятель, королю так і не судилося посміятись із мого анекдоту.

— Ти, поза всяким сумнівом, знаєш усі ходи й виходи в цій щурячій норі, — сказав Муріло. — Припустімо, я дарую тобі життя. Ти допоможеш нам за це вибратися звідси? ї присягаєшся мовчати про мою… е-е-е… балакучість?

— Та хіба жерцю можна вірити хоча б у чомусь? — втрутився в розмову Конан. — Дай-но я переріжу йому горлянку, хочу подивитись, якого кольору в нього кров. У Лабіринті говорять, що серце Червоного Жерця чорне, отже, і кров має бути чорна.

— Замовкни, дурню! — прошепотів Муріло. — Якщо він не виведе нас із підземелля, ми тут загинемо.

І голосно сказав:

— Так що, Набонідусе, якої ти думки щодо моєї пропозиції?

— А що може думати вовк із лапою в капкані? — посміхнувся жрець. — Я у вашій владі. І присягаюсь, якщо ми виберемося звідси живі, забуду про твої темні справи, — присягаюся душею Мітри!

— Цього з мене достатньо, — згодився Муріло. — Таку клятву навіть Червоний Жрець не насмілиться порушити. Ну, то ходімо мерщій! Мій приятель пробрався сюди стічною канавою, проте вихід відрізали ґрати. Ти зможеш їх підняти?

— Тільки не звідси. Механізм, що підіймає ґрати, знаходиться в кімнаті над тунелем. Та тут є ще один вихід, і я вам зараз його покажу. Але перш ніж ми підемо звідси, задовольни мою цікавість — скажи, як ти сюди потрапив?

Муріло кількома словами змалював свої пригоди. Жрець, уважно вислухавши його, кивнув головою на знак того, що все зрозумів, поволі підвівся і, човгаючи по підлозі неслухняними ногами, пішов уперед. Коридор привів їх до кімнати, на дальній стіні якої висів великий сріблястий диск. Жрець упевнено попрямував просто до нього. Поряд із диском зяяв отвір у стіні й починалися вузькі сходи, що вели нагору

— Ось і вихід. І я знаю напевно, що двері там, нагорі, не замкнені. Але мені здається, що тому, хто зважиться відімкнути їх. Краще ось тут, не сходячи з цього місця, перерізати собі горлянку. Утім, дивіться самі, — махнув він рукою в бік сріблястого диска.

Диск виявився величезним дзеркалом, наглухо вмурованим у стіну. Із стіни стирчали кінці кількох мідних труб. Хитромудро зігнуті, вони нависали над гладінню диска. Зазирнувши в одну з них, юнак побачив цілий ряд трохи менших дзеркал, що відбивалися одне в одному. Муріло придивився до великого дзеркала й раптом здригнувся з подиву, кімерієць, який дивився через його плече, скликнув, не вірячи своїм очам. Обом здалося, що вони заглядають через широке вікно до яскраво освітленої зали. Вони бачили великі дзеркала на задрапованих оксамитом стінах, покривала з дорогоцінних шовкових тканин на ложах, крісла з чорного дерева, інкрустовані слоновою кісткою, бачили й кілька дверей, що вели, певне, до сусідніх зал. Біля однієї з них стояло величезне чорне чудовисько, уважно Оглядаючи залу.

Муріло відчув, що у нього душа втекла в п’яти, коли погляд монстра зупинився на ньому. Юнак відскочив убік, Конан же нахилився до дзеркала і вигукнув просто в морду потворі лайку своєю рідною мовою.

— В ім’я Мітри, Набонідусе! — Муріло ледве дихав із переляку. — Що це?

— Це Так, — спокійно відповів жрець, обережно масажуючи собі скроню. — Той, хто назве його мавпою, схибить, бо він відрізняється від мавпи не менше, ніж мавпа від людини. Його плем’я живе далеко на сході, у горах на східній межі Замору. Воно зовсім нечисленне, але я певен, що вони, якщо їх, звісно, не винищать завчасно, через якихось сотню тисяч років стануть людьми. Вони живуть високо в горах, не знають вогню, не носять одягу, не будують собі житла, не користуються зброєю і розмовляють між собою мовою, у якій замість слів — лише бурчання та прицмокування. Так потрапив до мене зовсім іще малюком, але він навчався всього набагато швидше й краще, ніж будь-яке інше звірятко, і зрештою став незамінним моїм слугою й водночас охоронцем. Але я забув, що істоту, яка має хоча б частину людської вдачі, не можна вважати безмовною вівцею. Мабуть, його примітивний мозок довго накопичував лють і ненависть, доки в ньому не розбурхалося щось на кшталт звіриної амбіції. Він ударив тоді, коли я менш за все міг цього чекати. Сьогодні ввечері він немов сказився, так мені здалось, хоча тепер я гадаю, що він діяв за продуманим планом. Почувши шум, що долинав із саду, я вийшов, щоб переконатися у твоїй смерті, мій юний друже, бо не сумнівався в тому, що це саме тебе там рве на шматки мій пес. Раптом із чагарників вискочив залитий кров’ю Так, кинувся на мене і, перш ніж я встиг схаменутись, ударом кулака збив із ніг. Більше я нічого не пам’ятаю, але здогадуюсь, що він, керуючись якимись невідомими мені імпульсами²⁷, зірвав із мого тіла мантію, а самого мене, напівголого, проте ще живого, скинув у підвал. Навіщо він це зробив, знають самі тільки боги. Повернувшись до будинку, він убив Джоку — ти бачив його труп. Утім, Так і Джока завжди терпіти не могли один одного.

Муріло не зводив очей з істоти в дзеркалі — бестія опустилася в крісло й тепер із кам’яним спокоєм сиділа перед зачиненими дверима. Його тілом пробіг дрож, коли він роздивився величезні чорні долоні, які так густо заросли волоссям, що здавалось, їх покриває суцільна шерсть. Придивившись, Муріло змушений був визнати, що Набонідус мав рацію, стверджуючи, ніби цей монстр є чимось більшим, ніж нерозумна тварина, — було в його червоних злобних очицях, у нахилі голови, в усій незграбній постаті щось таке, що, поза всяким сумнівом, відрізняло його від звірів.

— Він же нас бачить! — вигукнув Конан. — Тоді чому не атакує? Що для нього це вікно, адже він може легко крізь нього пробитись!

Тільки тепер Муріло зрозумів, що Конан вважає дзеркало вікном, яке сполучає підвал із залою.

— Він нас не бачить, — відповів жрець. — Він знаходиться в залі над нами, а двері, біля яких він сидить, це ті, до яких ведуть ось ці сходи. Бачите дзеркала на стінах? У них відбивається кожен куточок зали, віддзеркалення потрапляють до труб, а потім за допомогою системи дзеркал переносяться на це велике дзеркало перед вами.

Муріла вражала неймовірна винахідливість жерця, а Конан заздалегідь сприйняв усе це за чорну магію й навіть не намагався зрозуміти слова Набонідуса.

— Я збудував цей підвал, аби використовувати його як в’язницю чи притулок, якщо виникне в цьому потреба, — вів далі Набонідус. — Траплялось, я звідси спостерігав за тим, що відбувалося з людьми, які проникли в будинок, щоб мене вбити.

— Але чому Так охороняє саме ці двері? — запитав Муріло.

— Мабуть, почув дзвінок: він пов’язаний із механізмом, що скидає ґрати, і, коли ті падають, дзвенить. Знаючи, що з підвалу немає іншого виходу, Так очікує появи пізнього відвідувача. Йому доводилося бачити, що ставало з людьми, котрі входили до круглої зали після того, як я смикав ось за той шнурок на стіні, він добре засвоїв урок і тепер терпляче очікує.

— Чи можемо ми щось зробити, поки це чудовисько стирчить під дверима?

— Усе, що ми можемо, — тільки спостерігати. Поки він у залі, нам не можна навіть сунути туди носа. Так має велетенську силу, і він легко розірве нас на шматки. Проте, йому це навіть не знадобиться: коли ми з’явимось у дверях, він потягне за шнурок, і з нами буде покінчено.

— Яким чином? — зацікавився Муріло.

— Я взявся допомогти вам звідси вибратись, — відповів жрець, — але не пам’ятаю, щоб обіцяв виказати всі свої секрети.

Муріло хотів ще щось сказати, але застиг із роззявленим ротом і здивованим поглядом, прикутим до дзеркала. Конан і Набонідус теж припали до його гладіні.

Портьєра, що висіла над одними з дверей, ворухнулась, і з-за неї обережно визирнуло чиєсь смагляве обличчя з гарячково виблискуючими очима. Їхній сповнений ненависті погляд уперся в спину постаті в червоному, що сиділа у кріслі.

— Петреус! — прошепотів жрець. — О Мітро, які ще стерв’ятники злетілися нинішньої ночі до моєї домівки!

За смаглявим обличчям показалися інші — похмурі, бліді обличчя людей, що зважилися на щось страшне.

— Що вони тут роблять? — Муріло мимоволі притишив голос, хоча непрохані гості ніяк не могли його почути.

— А що, по-твоєму, може робити в домі Червоного Жерця Петреус із цілою зграєю запеклих сепаратистів²⁸? — сміючись, відповів запитанням на запитання жрець. — Ти тільки подивись, якими поглядами свердлять вони того, кого приймають за свого найлютішого ворога, припускаючись тієї ж самої, що й ти, помилки.

Муріло мовчав. Ситуація почала видаватися йому зовсім нереальною, йому здалося раптом, що він підноситься безтілесним духом над головами людей, які навіть не підозрювали, що за ними хтось спостерігає. Було незрозуміло — чи знає Так про появу в будинку чужинців, не тих, кого він чекав, — в усякому разі, на його поведінці це ніяк не позначалося: він так само нерухомо сидів спиною до дверей, із яких виглядали змовники.

— Вони прийшли з тією ж метою, що й ти, — шепнув Набонідус на вухо Муріло, — тільки причини замаху інші. Тепер, коли собаки немає, до будинку легко потрапити. Ах, яка слушна нагода позбутися їх раз і назавжди! О, якби я сидів на місці Така… стрибок до стіни… шнурок…

Петреус обережно заніс ногу над порогом, решта змовників скупчилася за його спиною, їхні видобуті з піхов кинджали грізно виблискували в напівтемряві коридору.

Несподівано Так схопився з крісла і кинувся до сепаратистів. Ті, побачивши замість ненависної, але добре знаної пики Червоного Жерця кудлату морду мавполюдини, були зовсім приголомшені. Петреус скрикнув і відсахнувся назад, збиваючи з ніг товаришів. Тієї ж миті Так одним стрибком підскочив до стіни і смикнув за довгий шовковий шнурок. Портьєри, що прикривали двері, розійшлися в різні боки, а зверху щось упало, сяйнувши, наче блискавиця.

— Він пам’ятає! — Набонідус ледве не стрибав із радощів. — Ця бестія — людина. Він бачив, як я робив це одного разу, і все запам’ятав! А тепер дивіться!

Муріло вже зрозумів, що вхід до зали виявився перекритим величезною скляною плитою. Він спостерігав за змовниками — Петреус, захищаючись від можливого нападу, викинув руки вперед і натикнувся на прозору перепону.

Тепер, коли портьєри були розсунуті, троє чоловіків у підвалі бачили все, що відбувалося в коридорі, до найдрібніших подробиць.

Охоплені панікою сепаратисти кинулися назад — туди, звідки прийшли, але знову налетіли на невидиму стіну.

— Коридор перекрито! — сміявся Набонідус. — Усе досить просто: смикнеш за мотузку — звільняється пружина, що утримує скляні перегородки, вони з’їжджають по спеціальних жолобках і защипуються у гніздах. Підняти їх знову можна тільки ззовні. Скло міцне, його навіть ковальським молотом не розіб’єш.

Люди, що потрапили в пастку, колотилися в нестямі, бігали між перегородками, били по склу кулаками, щось кричали — а за всім цим спокійно спостерігало чорне чудовисько, яке присіло ззовні навпочіпки.

Один із сепаратистів випадково подивився вгору й, судячи з руху його губ, вигукнув щось, показуючи пальцем на стелю.

— Після того як упали скляні плити, нагнітається Туман Смерті, — послужливо пояснив Червоний Жрець, лиховісно хихикаючи. — Це пилок сірого лотоса, того, що росте в непролазних болотах кхитайського прикордоння.

Зі стелі поволі спускалося в коридор гроно золотих бутонів. Квіти велично розкривалися, немов величезні перезрілі троянди, і з їхніх пелюсток хвилями струмився сіруватий серпанок, поступово заповнюючи простір між скляними перегородками. Люди в коридорі хиталися, немов п’яні, на їхніх губах, спотворених нестримним істеричним сміхом, виступила піна. Вони шалено накинулися один на одного, люто шматуючи кинджалами, зубами, нігтями.

Мурілові нудота підкотила до горла, він дякував богам за те, що не чує криків і стогонів, від яких, мабуть, трусилися стіни жахливого коридору.

Так, що невідривно спостерігав за стратою, танцював із радощів, високо підкидаючи вгору волохаті лапи. За спиною Муріла Набонідус реготався й ухав, немов упир, що впився кров’ю.

— Оце так удар, Петреусе! Чудово, випусти йому кишки! А зараз сам отримай!

Муріла проймала дрож, Конан, що стояв за його спиною, хрипко лаявся своєю варварською мовою. У коридорі, затягнутому сірим туманом, усе вже було закінчено. Тіла змовників, розтерзані й скривавлені, валялися купою. Зі спотворених передсмертною мукою облич дивились у стелю очі, що нічого не бачили, усюди тихо клубочіли хмарки сірого пилу.

Так, згорбившись, наче величезний гном, пошкутильгав до стіни і смикнув за шнурок.

— Піднімає дальню перегородку, — сказав Набонідус. — Присягаюся Мітрою, у ньому ще більше від людини, ніж я гадав. Дивіться: туман розвіявся, а він чекає. І лише після цього піднімає другу перегородку, досить обережно — знає вбивчу силу сірого лотоса. О Мітро!

Муріло підскочив, стільки хвилювання було в останніх словах жерця.

— Це наш єдиний шанс, — поспішно сказав Набонідус. — Якщо Так піде із зали хоча б на кілька хвилин, ми можемо спробувати вислизнути.

Вони напружено дивились услід монстру, що неквапом попрямував до коридору. Коли скляні плити піднялись, портьєри запнулися, прикриваючи вхід.

Жрець перервав мовчання:

— Доведеться ризикнути! — Муріло не зводив очей з усіяного краплями поту обличчя Набонідуса. — Так бачив, як я позбавлявся трупів, і тепер, мабуть, займається тим самим. Мерщій нагору!

Жрець кинувся до сходів зі спритністю, якої важко було чекати від такого немічного старого. Юний аристократ і кімерієць ішли за ним назирці. Коли вони проскочили у двері зали, Набонідус полегшено зітхнув: Така в залі не було.

— Він порається в коридорі коло трупів, — сказав Муріло. — Тож чом би нам не зловити його в ту саму пастку, що зачинила Петреуса та його людей?

— Ні, ні… — Набонідус важко дихав, відсапуючись після бігу, його обличчя було блідим. — Я не впевнений у тому, що він зараз у коридорі. Ідіть за мною — треба проскочити в мою спальню, там знайдеться зброя, здатна знищити Така. Цей коридор — єдиний, де немає пасток.

Жрець відсмикнув портьєру й вискочив у двері, протилежні входу в коридор смерті, юнак і варвар поспішили за ним. Пробігши коротким коридором, вони наштовхнулися на замкнені двері. Набонідус люто струсонув їх, потім кинувся до сусідніх дверей — ті теж були замкнені.

— О Мітро! — Червоний Жрець похитнувся й притулився до стіни, шкіра на його обличчі стала попелястою. — Двері замкнуті, а ключі у Така. Ми загинули.

Муріло, сам надто блідий, круглими від жаху очима подивився на жерця — той уже опанував себе.

— Я до нестями боюся цієї бестії, — винувато посміхаючись, тихо сказав Набонідус. — Якби ви бачили, що він робить із людьми… Мітро, допоможи! Нам тепер доведеться битися з ним голіруч. Ходімо!

Вони повернулися до входу в круглу залу саме тоді, коли Так виходив із коридору смерті. Було ясно, що чудовисько про щось здогадується. Невеликі чуйні вуха Така стригли повітря, уловлюючи щонайменший шерех, він гнівно поглядав на всі боки, тоді раптом наблизився до однієї з дверей і сіпнув портьєру, перевіряючи, чи не сховався хто за нею.

Набонідус, який трусився, мов у пропасниці, відсахнувся від щілинки між портьєрами, схопився за плече Конана і запитав пошепки:

— Скажи, ти зважишся битися з ним?

Блиск очей кімерійця був досить ясною відповіддю.

— Тоді мерщій! — сказав жрець, штовхнувши Конана до портьєри. — Коли він нас знайде, а це ось-ось трапиться, ми з юнаком відвернемо його увагу на себе. Ти ж, якщо здужаєш, удар його ножем у спину, коли він пробігатиме повз тебе. Ти, Муріло, виглянь — і одразу ж біжи назад. Боюся, що у нас немає і частки шансу перемогти Така, але не здаватися ж нам без бою.

Муріло відчув, що кров кинулася йому в обличчя, але він зібрався на силі, рішуче відсунув портьєру і зробив крок у коридор. Так, який вовтузився з портьєрами на протилежному боці зали, обернувся, побачив юнака й із ревом помчав до нього. Яскраво-червоний каптур мантії спав йому на плечі, оголивши чорну безформну голову, а чорні лапи, забруднені кров’ю, загрозливо простягалися вперед, із роззявленої пащі стирчали величезні жовті ікла, короткі криві ноги з дивною легкістю несли могутнє тіло.

Юнак повернувся й побіг униз коридором, кудлате чудовисько переслідувало його. Коли воно проскочило повз портьєру, за якою причаївся варвар, той стрибнув Таку на спину й миттю встромив у неї кинджал. Так пронизливо вискнув і разом із ворогом, що вчепився в нього мертвою хваткою, упав на підлогу. Муріло притиснувся до стіни й уважно стежив за живим клубком, який із гарчанням і виском котився коридором. Важко було розгледіти деталі, настільки стрімко рухався кожен із супротивників. Юнак устиг, однак, помітити, що варвар усе ще сидить на спині мавполюдини, обхопивши її тулуб ногами й шалено орудуючи кинджалом. Так щосили намагався підтягти голову супротивника до своєї величезної пащі, нетерпляче клацаючи могутніми щелепами.

На тілі мавполюдини зяяли страшні рани, будь-яка з них негайно відправила б на той світ звичайну людину, Так спливав кров’ю, але мав ще достатньо сил, аби розірвати на дрібні шматки й Конана, і його супутників. Кімерієць бився, немов дикий звір, — мовчки, сопучи від напруги. Він знову й знову встромляв кинджал у спину, боки й шию чудовиська, але чорні кігті бестії роздирали його тіло, а сталевий захват гігантської лапи невідворотно підтягав голову до гострих іклів.

Муріло знайшов-таки момент, підскочив ближче і щосили вдарив мавполюдину по голові кріслом, підхопленим десь дорогою. Важке крісло відскочило від кудлатого лоба, але приголомшений монстр на якусь мить послабив захват, і Конан, важко дихаючи й захлинаючись кров’ю, до рукоятки встромив клинок у серце чудовиська.

По тілу Така пробігла дрож, м’язи його звело судомою, мавполюдина хотіла схопитись, але зуміла лише трохи підвестися з підлоги на передніх лапах, вирячила очі й осіла наче мертва. Кінцівки її конвульсивно сіпнулися й застигли.

Конан поволі підвівся на ноги. Він стояв, хитаючись, і мовчки витирав зворотним боком долоні піт і кров, що заливали йому очі. Кров капала з його пальців і кинджала, а з плечей, стегон і торса стікала тонкими цівками. Муріло підбіг, щоб допомогти, але варвар відсторонив його нетерплячим жестом:

— Зі мною все гаразд, — насилу вимовили його розпухлі губи. — Ось коли не буде вже сили підвестись, тоді справи кепські. Але чашу-другу вина я б зараз перекинув.

Набонідус приголомшено, наче не вірячи власним очам, дивився на нерухомого Така. Чорне кудлате тіло чудовиська ще покривали залишки роздертої на шматки сутани, і це надавало йому гротескового вигляду — монстр був схожий на людину більше, ніж на звіра.

Кімерієць, певне, думав про те ж саме, коли сказав:

— Я сьогодні переміг чоловіка, а не звіра. Це був гідний супротивник, і мої жінки складуть пісню про те, як я відправив його душу до країни вічної пітьми.

Набонідус нахилився й підняв із підлоги ключі на золотому ланцюжку, вони були, очевидно, зірвані з могутньої шиї мавполюдини в запалі битви. Жрець жестом запросив супутників іти за ним і попрямував до круглої зали. Відкривши одні з дверей, він так само перший ступив до яскраво освітленої, як і всі інші, зали. Підійшовши до вишукано накритого столу, Червоний Жрець наповнив вином кришталеві келихи і подав їх юнакові й варвару. Коли ті втамували спрагу, він сказав:

— Але ж яку ніч ми пережили! Вже розвиднюється. Отже, що ви збираєтеся робити далі?

— Якщо ти даси мені все потрібне, я перев’яжу рани Конанові, — відповів Муріло.

Набонідус кивнув головою й пішов до виходу. Якась ледь помітна напруженість у його ході змусила юнака насторожитись…

Набонідус, ступивши на поріг, раптом обернувся й подивився на них, його очі сяяли жорстокою радістю, а тонкі губи кривились у беззвучній усмішці.

— Такий же негідник, — у його голосі прозвучало глузування, — але не такий же дурень. Дурень тут один — це ти, МурілоІ

— Про що ти? — юний аристократ зробив крок до жерця.

— Назад! — голос Набонідуса хльоснув, немов бичем.. — Ще крок, і я вас знищу!

— Але ж ти присягнувся!.. — крикнув Муріло.

— Я присягнувся, що забуду про твої махінації, проте я не присягався, що не скористаюся слушною нагодою, щоб покінчити з тобою. Невже ти справді гадав, що я знехтую такою нагодою? За нормальних обставин я не зважився б розправитися з тобою без благословення короля, але ж про те, що тут. станеться, ніхто ніколи не дізнається — ви розчинитесь у їдкій рідині разом із Таком та йолопами-сепаратистами, і сліду від вас ніде не залишиться. Ах, яка ніч! Щоправда, я залишився без слуг, зате позбувся всіх ворогів. Ані руш, кажу я вам! Я стою на порозі, й варто мені смикнути за шнур, як ви підете просто до пекла! У кожній із кімнат мого будинку є якась пастка — у цій не сірий лотос, а щось навіть більш швидке. Так от, Муріло, ти…

Швидко, так що ніхто не встиг навіть оком змигнути, Конан схопив стілець і жбурнув ним у жерця. Набонідус інстинктивно здійняв руку, проте не встиг — важкий снаряд влучив йому просто в голову. Червоний Жрець похитнувся й упав долілиць, біля його голови розлилася темно-червона калюжа.

— Еге ж, кров усе-таки червона, — пробурмотів кімерієць.

Муріло відчув, що під ним підгинаються коліна, — раптове полегшення позбавило його решти сил, і він був змушений спертися на стіл, аби не впасти. Відкинувши тремтячою рукою мокре від поту волосся, він сказав:

— Світає. Треба втікати звідси, доки в якусь нову халепу не вскочили. Якщо нам удасться перелізти через мур непоміченими, ніхто нас навіть не запідозрить у тому, що тут сталося, — хай гвардія поморочить над цим голови.

Муріло пересмикнуло, коли він подивився чна тіло Червоного Жерця, яке плавало в крові.

— Бовдуром виявився все ж таки жрець — коли б він не базікав стільки…

— Гм, — спокійно сказав Конан. — Він дістав те, на що заслуговував і що дістав би рано чи пізно, як і будь-який інший негідник. Треба було б обшукати будинок, але ти, певне, маєш рацію: пора виносити звідси ноги!

Коли вони опинились у безпечному місці, Муріло обернувся до Конана:

— Червоний Жрець пішов до іншого світу, і мені тепер у цьому місті нема кого боятися. Але що буде з тобою, друже? Історія з жерцем бога Ану ще у всіх на язиках…

— Та набридло мені це ваше місто, — широка усмішка осяяла обличчя Конана. — Ти щось там говорив про коня, який чекає в Щурячій Норі. Перевірю-но я його баскість дорогою до сусіднього королівства. Попереду багато доріг, і ще не скоро мене занесе на ту, якою пішов цієї ночі жрець Набонідус.

…Скакун, подарований юним аристократом, дійсно виявився баским, бо зрештою заніс нашого героя аж до Турану, де той поступив на службу в армію короля Ілдиза. Ще й до того досконало володіючи багатьма військовими мистецтвами, він додав до них стрільбу з лука й те, що згодом стали називати джигітовкою. Справ у Ілдиза вистачало, і за неповні два роки Конан устиг побувати в різних країнах, навіть таких екзотичних, як Меру, Вендія, Гірканія й Кусан. Проте суперечка з безпосереднім начальником, як говорили, через дівчину, змусила варвара дезертирувати, і він повернувся до рідних. країв. Коли його одноплеменці вже вкотре вчинили набіг на одвічних ворогів — ванів, він, певна річ, не залишився осторонь…

ДОНЬКА КРИЖАНОГО ГІГАНТА

…І ось стихнув брязкіт мечів і сокир. Замовкли крики побоїща. Тиша опустилася на скривавлений сніг. Біле холодне сонце, яке сліпило, блищало на поверхні льодовиків, спалахувало тепер на погнутих обладунках і поламаних клинках там, де лежали вбиті. Мертві руки міцно тримали зброю. Голови, увінчані шоломами, у передсмертній агонії дерли до неба руді чи золотисті бороди, мовби волаючи наостанок до Іміра, Крижаного Гіганта, бога народу воїнів.

Над кривавими заметами й закутими в обладунки трупами стояли один проти одного двоє воїнів. Тільки вони й зберігали ще життя в цьому мертвому світі. Над їхніми головами висіло морозне небо, навколо розстелялася безкрая рівнина, біля ніг лежали полеглі соратники. Двоє ковзали між ними, немов примари, доки це опинилися віч-на-віч.

Були вони високі на зріст і могутні, як тигри. Їхні щити були вже втрачені, а лати пом’яті й посічені. На броні й клинках застигала кров. На рогатих шоломах залишилися сліди нищівних ударів. Один із бійців був без бороди й чорнявий, борода й кучері другого на тлі залитого сонцем снігу відсвіжували яскраво-червоним.

— Гей, приятелю, — мовив рудий. — Назви своє ім’я, щоб я міг розказати своїм братам у Ванахеймі про те, хто зі зграї Вулфера поліг останнім від меча Хеймдала.

— Не у Ванахеймі, — пробурчав чорнявий, — а у Валгаллі²⁹ розкажеш ти своїм братам, що зустрів Конана з Кімерії!

Хеймдал загарчав і стрибнув, його меч описав смертоносну дугу. Коли сталь зі свистом ударила по шолому, висікаючи сотні блакитних іскор, Конан похитнувся й перед його очима попливли червоні кола. Але й у такому стані він зумів завдати удару у відповідь. Клинок пробив пластини панцира, ребра й серце — рудий боєць упав мертвий до ніг Конана.

Кімерієць випростався, вивільняючи свій меч, і раптом відчув страшенну слабкість. Сонячний блиск на снігу різав очі наче ніж, небо стало далеким і тьмяним. Він відвернувся від побоїща, де золотобороді бійці разом зі своїми рудими вбивцями покоїлися в обіймах смерті. Йому вдалося зробити лише кілька кроків, коли потьмарилося сяйво сніжних полів. Він, зненацька засліпнувши, звалився у сніг, але зумів спертися на закуту в броню руку, спробував струсити з очей пелену — так лев струшує гривою.

…Сріблястий сміх пробив завісу мороку, і зір почав повертатися до Конана. Він розплющив очі. Щось незвичайне, щось таке, чому він не міг знайти ні пояснення, ні назви, сталося зі світом. Земля й небо набули іншого кольору. Але Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина. Вона здавалася вирізьбленою зі слонової кістки і була покрита лише мусліновою вуаллю. Її витончені ступні немовби не відчували холоду. Вона сміялася просто в лице приголомшеному воїнові, і сміх її був би солодший від шуму сріблястого фонтану, коли б не був сповнений отрути презирства.

— Хто ти? — запитав кімерієць. — Звідки ти взялась?

— Хіба це важливо? — Голос, схожий на звук тонкострунної арфи, був безжальний.

— Ну, клич своїх людей, — сказав він, хапаючись за меча. — Сили покинули мене, та моє життя вам дорого обійдеться. Я бачу, ти з племені ванів.

— Хіба я це сказала?

Погляд Конана ще раз зупинився на її кучерях, які спершу здалися йому рудими. Тепер він роздивився, що не були вони ані рудими, ані лляними, а подібними до золота ельфів — сонце горіло на них так яскраво, що очам було боляче. І очі її були не блакитні, не сірі, у них грали незнайомі йому кольори. Усміхалися її пухкі яскраво-червоні губи, і вся вона, від виточених ступень до променистого вихору волосся, була подібна до мрії. Кров кинулася в обличчя воїну.

— Не знаю, — сказав він, — хто ти — чи ворог із Ванахейму, чи союзник із Асгарду. Я багато мандрував, але не зустрічав такої краси. Золото твоїх кіс засліпило мене… Такого волосся я не бачив і в найпрекрасніших із дочок Асгарду, клянусь Іміром…

— Чи тобі поминати Іміра, — з презирством сказала вона. — Що ти знаєш про богів снігу й льоду, ти, той, хто шукає пригод серед чужих племен, прибулець із півдня?

Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина…

— Присягаюся грізними богами мого народу! — гнівно скрикнув Конан. — Хай я не золотоголовий ас³⁰, але немає рівного мені в бійці на мечах! Вісім десятків мужів загинули сьогодні на моїх очах. Лише я один залишився живий на полі, де молодці Вулфера зустріли вовчу зграю Браги. Скажи, діво, чи бачила ти блиск сталі на снігу або воїнів, що бредуть серед льодів?

— Бачила я іній, що грає на сонці, — відповіла вона. — Чула шепіт вітру над вічними снігами.

Він зітхнув і сумно похитав головою.

— Ньорд мав приєднатися до нас перед битвою. Боюся, що він зі своїм загоном потрапив у пастку. Вулфер і його воїни мертві… Я гадав, що на багато миль довкіл немає жодного селища — війна загнала нас далеко. Але не могла ж ти прийти здалеку босоніж. О, проведи мене до свого племені, якщо ти з Асгарду, бо я заслабнув від ран і боротьби.

— Моє селище далі, ніж ти можеш собі уявити, Конане з Кімерії, — розсміялася діва.

Вона розкинула руки й закружляла перед ним, схиливши голову та виблискуючи очима з-під довгих шовковистих вій.

— Скажи, чоловіче, хіба я не прекрасна?

— Ти немов зоря, що освітлює сніги першим променем, — прошепотів він, і очі в нього запалали, як у вовка.

— Чому ж ти не встаєш і не йдеш до мене? Чого вартий міцний боєць, що лежить біля моїх ніг? — В її мові він відчув безумство. — Тоді лягай і здихай у снігу, як оті бовдури, чорноголовий Конане. Ти не дійдеш до моєї домівки.

Конан із прокляттям схопився на ноги. Його вкрите шрамами обличчя спотворилось. Гнів обпалив його душу, але ще шаленішим було бажання — кров пульсувала в його жилах. Пристрасть, сильніша за тілесну муку, заволоділа ним, небо стало червоним. Безумство опанувало воїна, і він забув про втому й рани.

Не кажучи жодного слова, він засунув скривавлений меч за пояс і кинувся до неї, широко розставивши руки.

Вона засміялась, відскочила й побігла, озираючись через плече і не припиняючи сміху. Конан помчав за нею.

Він забув про битву, про воїнів, залитих кров’ю, про Ньорда та його людей, які не встигли на битву. Всіма своїми думками він полинув до білої летючої постаті. Вони бігли сліпучою сніжною рівниною. Криваве поле лишилося далеко позаду, проте Конан продовжував бігти із властивим його народу тихим завзяттям. Його ноги, обтяжені залізом, глибоко провалювалися в сніг. А дівчина танцювала на сніжному насті, мов пір’їнка, і слідів її ступень не можна було побачити на інеї. Холод проникав під обладунок розпаленого воїна, під одяг, підбитий хутром, але втікачка у своїй вуалі відчувала себе наче серед пальмових гаїв півдня. Далі й далі йшов за нею Конан, вивергаючи жахливі прокляття.

— Не втечеш! — гарчав він. — Спробуй заманити мене в засідку — я постинаю голови твоїм родичам! Спробуй сховатись — я гори розіб’ю й піду за тобою навіть у пекло!

Глузливий сміх був йому відповіддю.

Вона заманювала його в безмовну далину сніжної пустелі. Минав час, сонце почало хилитися до землі, і пейзаж на обрії змінився. Замість широких рівнин з’явилися невисокі пагорби. Далеко на півночі Конан побачив величні гірські вершини, що відсвічували в промінні світила на заході блакитним та рожевим, У небі палало полярне сяйво. Та й сам сніг вилискував то холодною синявою, то крижаним пурпуром, то знову ставав по-зимовому срібним. Конан продовжував бігти в цьому чарівному світі, де єдиною реальністю була усе ще недосяжна біла постать, що танцювала на снігу.

Його вже ніщо не дивувало — навіть коли двоє велетнів перетнули йому дорогу. Пластини їхніх панцирів вкрилися памороззю, на шоломах і сокирах застиг лід. Сніг укривав їхнє волосся; бороди змерзлись, а очі були холодні, наче зірки на небосхилі,

— Брати мої! — вигукнула дівчина, пробігаючи між ними. — Дивіться — я привела до вас людину! Вирвіть його серце, доки? воно б’ється, і ми покладемо його на жертовник нашого батька!

Гіганти загарчали — немов айсберги зіткнулися в океані. Вони здійняли блискучі сокири, коли кімерїєць кинувся на них. Покрите памороззю лезо блиснуло перед ним, на мить засліпивши, але він відповів випадом, і клинок пробив супротивникові ногу вище коліна. Із криком упав той на сніг, але удар іншого велетня звалив і Конана. Воїна врятувала броня, хоча плече заніміло. І побачив Конан, як над ним постала на тлі холодного неба величезна, немовби висічена з льоду постать. Сокира вдарила — і встромилась у сніг, бо варвар відкотився вбік і схопився на ноги. Велетень заричав і знову підніс сокиру, але клинок Конана вже свиснув у повітрі. Коліна велетня підігнулись, і він поволі опустився у сніг, обагряючи його кров’ю із розітнутої шиї.

Конан озирнувся й побачив дівчину, яка розширеними від жаху очима дивилася на те, що відбувалось.

Краплі крові стікали з його меча, і Конан закричав грізно:

— Клич решту своїх братів! Я кину їхні серця на поживу полярним вовкам! Тобі не втекти від мене!

Вона перелякано кинулася вперед — не тямлячи себе, без сміху, не оглядаючись. Варвар чимдуж мчав за нею, але відстань між ними неухильно зростала.

Конан зціпив зуби так, що кров пішла з ясен, і прискорив біг. І ось уже між ними залишилося не більше ста кроків.

Бігти їй було дедалі важче, і він уже чув її тяжке дихання. Неймовірна витривалість варвара перемогла.

Пекельний вогонь, який вона розпалила в дикій душі Конана, розгорівся на всю силу. З нелюдським ревом він наздогнав її, і вона, захищаючись, простягла вперед руки. Він відкинув меч і стиснув дівчину в обіймах. Тіло її дугою вигнулося в його залізних пальцях. Золотисте волосся засліплювало Конана, а сама вона здавалася виточеною з обпалюючого льоду.

— Та ти крижинка! — бурмотів він. — Я зігрію тебе вогнем моєї крові!

Відчайдушним зусиллям вона звільнилась і відскочила назад, залишивши в його кулаці обривок вуалі. Золоте волосся її розкуйовдилось, груди високо здіймались, і Конана знов уразила її нелюдська краса.

Вона здійняла руки до зірок на небосхилі, і голос її назавжди запам’ятався Конанові:

— Іміре, тату, рятуй!

Воїн простягнув руки, щоб схопити її, і тут ніби розкололася крижана гора. Небо спалахнуло холодним вогнем, і був він таким сліпучим, що кімерієць примружився. Вогонь цей охопив тіло дівчини, і вона зникла.

Високо над його головою чаклунські світила кружляли в диявольському танку. За далекими горами прокотився грім, немов проїхала гігантська бойова колісниця і величезні коні висікали своїми підковами іскри на крижаній дорозі.

А потім заграва, білі вершини і сяюче небо загойдалися перед очима Конана. Тисячі вогненних куль розсипалися каскадами бризок, а небосхил закрутився, наче гігантське колесо, що сипле зоряним дощем.

Хвилею піднялася земля з-під його ніг, і кімерієць упав у сніг, нічого вже не бачачи й не чуючи.

…Він відчув присутність життя в цьому темному й холодному всесвіті, де й сонце вже давно згасло. Хтось безжально трусив його тіло і здирав шкіру зі ступень і долонь. Конан заричав від болю і спробував намацати меча.

— Він опам’ятовується, Хорсо, — пролунав голос. — Давай-но ретельніше розтирай йому руки й ноги — може, він ще знадобиться у бою!

— Ніяк не розтиснути ліву руку, — почувся інший. — Щось він у ній тримає.

Конан розплющив очі й побачив бороданів, що схилилися над ним. Його оточували високі золотоволосі воїни в латах і хутрі.

— Конане! — вигукнув один з них. — Бачу, ти живий!

— Клянуся Кромом, Ньорде, — простогнав Конан. — Або я живий, або ви всі вже у Валгаллі.

— Ми таки живі, — відповів ас, продовжуючи розтирати ступні Конана. — Не змогли з’єднатися з вами, бо довелось пробиватися крізь засідку. Тіла ще не встигли застигнути, коли ми прийшли на поле. Тебе не було серед полеглих, і ми пішли твоїм слідом. Клянусь Іміром, Конане, не можу зрозуміти, навіщо тебе понесло в полярну пустелю? Довго ми йшли за тобою і, клянусь Іміром, знайти не сподівались — поземок уже замітав сліди…

— Не згадуй Іміра надто часто, — сказав один із воїнів. — Це ж його володіння. Старі кажуть, ось між тими вершинами.

— Я бачив діву, — прошепотів Конан. — Ми зустрілися з людьми Браги на рівнині. Скільки часу билися — не знаю. Живим залишився тільки я. Я ослабнув і змерз, і весь світ навколо мене змінився — та тепер я бачу, що все як і було. Потім з’явилася діва й повела мене за собою. Вона була прекрасна, немов холодні вогні пекла. Тут напало на мене якесь безумство, я забув усе на світі й помчав за нею… Ви бачили її сліди? Бачили велетнів у крижаній броні, яких я вбив?

Ньорд похитав головою.

— Тільки твої сліди були на снігу, Конане.

— Значить, я з глузду з’їхав, — сказав кімерієць. — Але я бачив дівчину, що гола танцювала на снігу, бачив так само ясно, як тепер вас. Вона була вже в моїх руках, але згинула в крижаному полум’ї…

— Він марить, — прошепотів Ньорд.

— О ні! — вигукнув старий із палаючими очима. — То була Аталі — дочка Іміра, Крижаного Гіганта. Вона приходить до тих, хто вмирає на полі битви. Коли я був юним, то бачив її, лежачи напівмертвим на кривавому полі Вольфравен. Вона кружляла серед трупів, тіло її було подібне до слонової кістки, а волосся сяяло золотом у місячному світлі. Я лежав і вив, як умираючий пес, бо в мене, не було сил поповзти за нею. Вона заманює бійців із поля битви в крижану пустелю, щоб її брати могли принести їхні ще не остиглі серця в жертву Іміру. Точно кажу вам, Конан бачив Аталі, дочку Крижаного Гіганта!

— Ха! — вигукнув Хорса. — Старий Горм замолоду з’їхав з глузду, коли йому в битві проломили макітру. Конан просто марив після жорстокого бою. Подивіться-но, на що перетворився його шолом! Будь-якого з цих ударів вистачить, аби вибити з голови всякий розум. Він біг по снігу за примарою. Ти ж родом із півдня, звідки тобі знати про Аталі?

— Може, ти й маєш рацію, — сказав Конан. — Але злякався я неабияк.

Він замовк і подивився на свою ліву долоню. Підніс її вгору, і в тиші, що настала, воїни побачили обривок тканини, витканої з таких тонких ниток, яких не прядуть на земних веретенах.

Кілька місяців провів Конан у рідній варварській Кімерії і знов повернувся до цивілізованих гіборійських королівств. Але служба в армії Немедії та перебування в Офірі тривали недовго. Часи були спокійні, і в пошуках пригод кімерієць подався до Аргоса…

КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ

СТАЛЕВИЙ ДЕМОН

1

Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.

Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.

Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.

Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.

Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути тільки на островах моря Вілайєт. Здавалося неймовірним, що людські руки змогли вирубати й скласти ці блоки, і, звичайно ж, людина ніколи не змогла б перекинути таке громадище. Але удар блискавки розколов багатотонні брили, як просте скло, перетерши деякі з них на зелений порошок і скинувши купол зі споруди.

Рибалка вибрався на руїни й зазирнув усередину; те, що він побачив, зацікавило його. Усередині зруйнованої споруди, серед розколотих кам’яних брил, на золотій плиті лежала людина. На ній був одяг, який чимось нагадував спідницю, перехоплену в талії шагреньовим поясом. Чорне волосся, що хвилею спадало на масивні плечі, було перехоплене на скронях вузькою золотою стрічкою. На м’язистих оголених грудях лежав чудовий кинджал. Його руків’я теж було обтягнуте шагреньовою шкірою й оздоблене коштовним камінням, а широке лезо вигиналася наче півмісяць. Кинджал нагадував формою того ножа, якого рибалка носив на поясі, проте коштовне лезо не було зубчатим, і зроблене воно було рукою справжнього майстра.

Рибалка прагнув мати таку зброю. Ця людина, звичайно ж, була мертва і пролежала тут багато століть. А купол служив їй могилою. Аборигена аж ніяк не цікавило мистецтво, за допомогою якого стародавнім удалося зберегти тіло, і навіть смаглява шкіра на його м’язистому торсі здавалася дивно пружною й свіжою, лице — живим. Обмежений розум юетші працював тільки в одному напрямі — як здобути жаданий кинджал, чудове лезо якого тьмяно поблискувало на грудях у мертвяка.

Спустившись униз, рибалка взяв ножа в руки. І щойно він це зробив, сталося щось неймовірне й жахливе. Сіпнулися могутні м’язисті руки, широко відкрилися повіки, під якими виявилися великі темні магнетичні очі. Їхній погляд ударив у рибалку й ледве не збив його з ніг. Той відскочив назад, і в сум’ятті випустив дорогоцінну здобич. Людина сіла на золотій штаті, і тепер рибалка міг переконатися в справжніх розмірах колоса. Примружені очі незнайомця утримували бідолаху на місці, і в них не було ні дружності, ні подяки. У них горіли невгасима ворожість і полум’я, яке запалюється в очах розлюченого тигра.

Зненацька незнайомець підвівся на ноги й скелею нависнув над рибалкою. У кожному його русі відчувалася загроза. У тупому мозку рибалки не було страху, принаймні такого, який охоплює людину, що несподівано стикається з проявом надприродних сил. І щойно величезні руки опустилися йому на плечі, він вихопив ножа й завченим рухом завдав удару. Проте ніж не встромився в бугристий живіт незнайомця, а ковзнув по ньому, немов по сталевій колоні, ї наступної миті товста шия рибалки тріснула, наче гнила лозина, у могутніх руках велетня.

2

Джехунгір Ага, намісник Хаваризма й начальник прикордонного загону, що охороняв узбережжя, знов уважно розглянув пишно оздоблений сувій пергаменту, на якому стояла масивна печатка, і розсміявся сардонічним сміхом.

— То як? — різко запитав його радник Газнаві.

Джехунгір знизав плечима. Це був вродливий чоловік, із яскраво вираженими рисами фамільної пихи,

— Король вельми нетерплячий, — сказав він. — Проводячи свою жорстку політику, він напосідає на мене за недоліки в охороні кордону. Тарим говорить, що, коли я не розберуся зі степовими розбійниками, в Хаваризмі може з’явитися новий намісник.

Газнаві задумливо посмикав свою коротку сиву бороду. Ездигерд, король Турана, — наймогутніший монарх світу. В його палаці, у великому портовому місті Аграпурі, накопичилася маса награбованих у всіх імперіях багатств. Армади військових галер короля, оснащених пурпурними вітрилами, перетворили море Вілайєт у Гірканійське озеро.

Темношкірі жителі Замори, так само як і східні провінції Котху, платили йому данину. Шеміти підкорялися йому так само, як і держава Сушан, розташована далеко на заходь На півдні армії Ездигерда спустошували прикордонні землі Стиглу а на півдні — укриті снігом володіння гіперборейців. Вершники жорстокого короля з мечем і вогнем вторгалися на заході у володіння Бритунії, Офіру й Коринтії, доходили до кордонів Немедії. Його воїни, що носили позолочені шоломи, топтали копитами своїх коней усе живе; палили міста, що раніше славилися неприступністю. На переповнених ринках рабів в Аграпурі, Султанапурі, Хаваризмі, Шахпурі і Хорузуні жінки продавалися всього лише за три маленькі срібні монети — білявки з Бритунії, жовтошкірі стигійки, чорнокосі заморянки, чорні кушитки, оливкові шемітки.

Проте, в той же самий час, коли його вершники нищили ворожі армії далеко за межами країни, тут, у себе вдома, якийсь зухвалий розбійник сміливо смикав його за бороду своєю невмитою, пропахлою димом багаття рукою.

У просторих степах між морем Вілайєт ї східними кордонами Гіборії за останню половину століття з утікачів-злочинців і рабів, розорених ремісників і дезертирів виросло нове плем’я. Ці люди вчинили численні злочини, вони прийшли сюди з різних країн, дег які з них народилися в степах, деякі припливли з далеких західних імперій і королівств. Вони називали себе мунганами, що в перекладі з їхньої мови означало — “пропащі люди”.

Проживаючи в диких, неозорих просторах, не підкоряючись ніяким законам, окрім свого неписаного кодексу, вони перетворилися на могутню силу, здатну завдавати поразки навіть Великому Монарху. Мунгани безупинно чинили напади на прикордонні райони Турану, зникаючи в степах, коли регулярні війська короля намагалися знищити цю вольницю. Об’єднавшись із піратами моря Вілайєт, людьми тієї ж самої крові й однакових переконань, вони тероризували узбережжя й грабували купецькі судна, що курсували між гірканійськими портами.

— Як же мені знешкодити цих вовків? — задавався питанням Джехунгір. — Якщо я пожену їх у степи, вони відріжуть мене від основних сил і знищать. До того ж, вони можуть, вчинивши обманний маневр, повернутися назад і спалити місто за моєї відсутності. Останнім часом у них виникла така можливість.

— І все це завдяки новому ватажку мунганів, — відповів Газнаві. — Ви знаєте, кого я маю на увазі.

— О, так! — з почуттям мовив Джехунгір. — Цей диявол Конан навіть більш жорстокий, аніж самі мунгани. До того ж він хитрий і підступний, як гірський лев.

— У нього більше розвинені звірині інстинкти, ніж людський інтелект, — відповів Газнаві. — Адже мунгани — це відщепенці, але, принаймні, цивілізованого суспільства. А він — варвар. Якщо нам вдасться ліквідувати його, ми завдамо цій банді найпотужнішого удару.

— Але яким чином? — запитав Джехунгір.

— Він вправно уникнув тих місць, де йому була вготована смерть. І не важливо як, за допомогою інстинкту чи хитрості, та йому досі вдається обходити всі пастки, розставлені на нього.

— На кожного звіра і на кожного чоловіка існує пастка, якої йому не уникнути, — промовив Газнаві. — Коли ми вели переговори з мунганами про викуп полонених, бачив я цього Конана. Він, наскільки я знаю, вельми ласий до жінок і не цурається міцних напоїв. Накажи привести сюди твою полонянку Октавію.

Джехунгір ляснув у долоні, і перед ним виріс євнух-кушит, безмовний чорношкірий ідол у шовкових панталонах. Він схилився в підлесливому уклоні перед повелителем і тут же кинувся виконувати наказ. Не минуло й кількох хвилин, як він повернувся, ведучи за руку високу красуню, чиє золоте волосся, чисті очі й світла шкіра свідчили про чистоту раси. Коротка туніка, підперезана в талії, не могла приховати прекрасних форм її чудового тіла. Чисті очі потемніли від обурення, а коралові вуста виражали скорботу й відчай, але полон навчив дівчину підкорятися сильним світу цього. Вона стояла, опустивши голову, перед своїм хазяїном, поки той не зводив рухом руки запросити її сісти на диван поряд із ним.

Джехунгір запитливо погляну в на Газнаві, чекаючи продовження.

— Ми мусимо виманити Конана з мунганської банди, — раптово вимовив радник. — Тепер їхній табір стоїть десь у районі нижньої течії річки, у царстві очеретів і болотистих джунглів, де наша остання військова експедиція була поділена на частини і вирізана цими безжальними дияволами.

— Цього неможливо забути, — кисло сказав Джехунгір.

— Але там, недалеко від материка, є один безлюдний острівець, — сказав Газнаві. — Його називають фортецею Ксапур через стародавні руїни. Саме вони й дадуть змогу використати цей клаптик суші для здійснення нашої мети. Він не має прибережної смуги, оскільки його скелі, заввишки сто футів, підіймаються прямо з води. Навіть мавпа не змогла б видертися на них. Тільки в одному місці на південному боці є вузька напівзруйнована стежка, висічена у вигляді сходів у твердій породі. Якщо ми заманимо Конана на цей острів, то зможемо вдосталь пополювати на нього, застосовуючи тільки лук і стріли, як звичайно люди полюють на лева.

— Але це ж неможливо! — роздратовано промовив Джехунгір. — Не пошлемо ж ми до нього гінця, який переконає його вибратися на ці скелі й чекати нашого приходу?

— А чом би й ні! — продовжував Газнаві, бачачи зацікавленість в очах намісника. — Ми запропонуємо провести переговори з мунганами щодо полонених у форті Горі, що на межі зі степом. Як завжди, ми прийдемо туди з озброєним загоном і станемо табором біля замку. Вони з’являться з таким самим загоном, і переговори підуть в обстановці взаємного недовір’я й підозри. Але цього разу, ніби випадково, ми візьмемо з собою вашу прекрасну полонянку.

Октавія змінилася на лиці, дослухаючись до слів радника.

— Вона має застосувати всі жіночі принади, аби привернути увагу Конана. Їй це буде нескладно. Перед таким неприборканим ловеласом вона постане як сліпуче видиво ніжності й краси, в усій своїй життєстверджуючій силі, на відміну від лялькоподібних красунь із вашого сералю³⁶.

Октавія схопилася на ноги. Її кулаки побіліли від напруження, очі виблискували як вуглинки. Дівчина тремтіла від обурення йлюті.

— Ти хочеш змусити мене зіграти роль повії з цим варваром? — вигукнула вона. — Ні! Я не така продажна, аби строїти улесливі пики перед степовим грабіжником. Я дочка барона Немедії…

— Точніше, ти належала до обраних кіл Немедії доти, поки мої вершники тебе не захопили, — цинічно мовив Джехунгір. — Тепер ти просто рабиня, яка робитиме все, що їй накажуть.

— Але я не буду! — вигукнула вона.

— Ні, — продовжував Джехунгір із навмисною жорстокістю, — ти будеш. Мені подобається план Газнаві. Говори далі, о королю радників.

— Конан певне захоче її купити. Звичайно ж, ви відмовитеся продати чи обміняти її на гірканських полонених. Тоді, можливо, він спробує викрасти її чи відняти силою, хоча я не думаю, що він розірве перемир’я. Проте ми маємо бути готові до будь-яких кроків із його боку.

Потім, невдовзі після завершення переговорів, аби не дати йому часу забути про неї, ми пошлемо до нього гінця, обвинуватимо розбійника в тому, що він викрав дівчину, і зажадаємо повернути її назад. Можливо, він уб’є гінця, проте мета буде досягнута — Конан гадатиме, що вона втекла від нас.

А потім ми пошлемо шпигуна в табір мунганів, я думаю, цю роль краще всього зіграє один із рибалок юетші, який заявить, що Октавія ховається на Ксапурі. Наскільки я знаю варвара, він негайно вирушить прямо на острів.

— Але ми не знаємо, чи піде він туди сам-один, — нагадав Джехунгір.

— Хіба чоловік бере з собою загін воїнів, коли йде на побачення з жаданою жінкою? — запитанням на запитання відповів Газнаві. — Упевнений, він прийде один. Але ми продумаємо й інші варіанти. Ми не чекатимемо його на острові, де нас самих можуть захопити, а засядемо в очеретах на болотистому острівці, за тисячу ярдів від Ксапура. Якщо він прийде з сильним загоном, ми відступимо і придумаємо якийсь інший фокус. Якщо ж він з’явиться один або з малим загоном, пастка спрацює. Будьте певні, він прийде, пригадавши чарівні усмішки вашої рабині та її багатообіцяючі погляди.

— Я ніколи не опущуся до такого приниження, — Октавія шаленіла від гніву й сорому. — Краще померти!

— Не помреш, моя неслухняна чарівнице, — сказав Джехунгір, — проте будеш піддана досить болючому й принизливому випробуванню.

Він ляснув у долоні, і Октавія покрилася мертвотною блідістю. На цей раз зайшов не кушит, а шеміт, м’язистий чоловік середнього зросту з короткою кучерявою чорною бородою.

— Для тебе є робота, Гілзане, — сказав Джехунгір. — Візьми цю дурепу й побався з нею трохи. Проте будь обережний і не зіпсуй її вроди.

З невиразним бурчанням шеміт схопив Октавію за руку, і при дотику його залізних пальців вся упертість тут же вилетіла з дочки барона. З відчайдушним криком вона вирвалася з лап шеміта й кинулася на коліна перед невблаганним володарем, благаючи його про милосердя.

Джехунгір жестом наказав розчарованому кату піти геть і мовив до радника:

— Якщо твій план завершиться успішно, я осиплю тебе золотом.

3

У передсвітанковому мороці пролунав незвичайний звук, порушивши первісну тишу, яка панувала над каламутними прибережними водами й болотами, порослими густим очеретом. Це кричав не сонний водяний птах і не дикий звір, — то був голос людини, що пробирається крізь густі, вище за людський зріст, очерети.

Коли б у цей час хтось виявився тут, він побачив би, що це була висока золотоволоса жінка. Її прекрасні форми ледве прикривала забруднена туніка. Октавія насправді втекла від своїх мучителів, і тепер, від згадки про мерзотне рабство, в її тілі дзвенів кожний нерв, життя в неволі було нестерпним. Перебування у Джехунгіра саме по собі було досить тяжким, але жорстокість володаря не обмежувалася приниженням — він знущався над нею винахідливо й методично, а тепер віддав її вельможі, чиє ім’я уособлювало мерзенність і невігластво всього Хаваризму.

По пружному тілу Октавії пробігали мурашки, коли вона згадувала про нього. Відчай примусив дівчину вибратися із замку Джелала Хана по мотузці, сплетеній із смужок розірваної тканини, і лише щасливий випадок привів її до прив’язаного коня. Вона скакала всю ніч, і світанок застав її та накульгуючого коня на болотистому березі моря. Тремтячи від огиди, від усвідомлення того, що її можуть повернути назад до Джелала Хана, вона безоглядно кинулася в трясовину, намагаючись відшукати надійний притулок від переслідувачів. Коли очерети сховали її з головою, а вода піднялася до стегон, вона побачила попереду неясні контури острова. Між берегом і островом була досить значна відстань, але дівчина не вагалася. Вона йшла вперед, поки вода не досягла грудей, а потім сильно відштовхнулася ногами й попливла зі швидкістю, що свідчила про незвичайну витривалість і силу.

Коли Октавія наблизилась до острова, то побачила, що гранітні скелі, схожі на вежі замку, підіймаються до неба прямо з води. Підпливши впритул до гігантських круч, вона не змогла знайти жодної заглибини, куди можна було б поставити ногу, не кажучи вже про те, аби вибратися нагору. Вона попливла далі, огинаючи скелі й відчуваючи, як важчають кінцівки від тривалого й виснажливого запливу, її руки, що обмацували гладке каміння, раптом знайшли, нарешті, виступ. Зітхнувши з глибоким полегшенням, вона вибралася з води і притислася до мертвого каменя — прекрасна біла богиня в неясному світлі далеких зірок.

Трохи перепочивши, вона озирнулася на всі боки і побачила, що з цього малесенького майданчика тягнуться вгору вирубані в скелі й вищерблені часом сходинки. Вона підіймалася по них, всім тілом притискаючись до скелі, коли раптом до її вух донеслися приглушені удари й поскрипування весел. Октавія напружила зір і побачила, що до того болітця, яке вона щойно залишила, наближається якесь темне судно. Але відстань була досить велика, до того ж різко потемніло, і вона не змогла роздивитися, що там було. Незабаром і ці слабкі звуки припинилися, і вона продовжила підйом. Якщо там і були її переслідувачі, то складно було придумати краще місце, ніж цей острів, аби сховатися від них. Тим паче, що більшість островів, недалеко від цього болотистого берега, були безлюдними. Можливо, тут, на цьому острові, є піратський барліг, але за цієї ситуації вона вважала за краще потрапити до рук піратів, аніж залишитися під владою тварюк, від яких втекла.

Дівчина поволі підіймалася вгору, і раптом її пронизала дивна думка — вона спробувала порівняти свого колишнього хазяїна з вождем мунган, із яким вона з примусу фліртувала в наметах біля форту Гарі, де гірканці вели переговори з степовими воїнами. Його гарячий погляд лякав і непокоїв її, але вона без вагань віддала б перевагу степовику, а не Джелалові Хану, монстру, якого могло породити тільки цілком розбещене суспільство.

Октавія, нарешті, видерлася на скелю і боязко вдивилася в густі тіні. Дерева росли упритул до скель суцільною темною загустілою масою. Щось прошелестіло над її головою й налякало її, хоча вона одразу впізнала кажана. Їй не сподобався вигляд цих чорних тіней, але вона зціпила зуби і рушила туди, прагнучи не думати про змій. Босі йоги тихо ступали по пористому суглинку³⁷, з якого проростали кущі й могутні дерева.

Серед них її знову вхопила в свої обійми лячна темінь. Не ступивши й дюжини кроків, вона була вже не в змозі озирнутися назад, аби ще раз поглянути на скелі й море за ними. Ще кілька кроків уперед, і свідомість дівчини безнадійно затьмарилася, вона втратила відчуття орієнтації. Крізь переплетене гілля не було видно зірок. Вона ще трішки просунулася вперед, насилу намацуючи дорогу, та зненацька різко зупинилася.

Десь попереду ритмічно загримів барабан. Не цей звук хотіла вона почути у цей час і в такому місці. Потім вона забула про барабан, оскільки зрозуміла, що поряд хтось є. Вона нічого не бачила, проте знала, що хтось стоїть у темноті поряд із нею.

З приглушеним криком дівчина відскочила назад і, незважаючи на паніку, яка охопила її, відчула, що на її талію лягла рука людини.

Вона скрикнула і вклала всю свою молоду силу в могутній ривок, але людина, що захопила в полон, утримувала її як дитину, легко гасячи відчайдушні спроби звільнитися. Повне мовчання, в, якому це відбувалося, виповнювало дівчину жахом. Вона відчула, що її несуть крізь темряву до далекого барабана, що продовжував серед ночі свій таємний гуркіт.

4

У ті хвилини, коли перші ніжні тони світанку забарвлювали море в легкий рожевий колір, до скель Ксапура підплив невеликий човен із самотнім веслярем. Чоловік у човні мав дуже колоритний вигляд. На його голові була малинова пов’язка, просторі шовкові штани кольору полум’я підтримувалися широким поясом, на якому висіла крива шабля в шкіряних піхвах. Позолочені шкіряні черевики вказували на людину, звиклу до коня, а не до моря. Проте човном він управляв уміло. Широко розстебнута шовкова сорочка відкривала загорілі богатирські груди.

На важких засмаглих руках незнайомця грали могутні м’язи, коли він вправно налягав на весла. Могутня життєва сила відчувалася в кожному його русі, в кожному вигині тіла, красномовно підкреслюючи його перевагу над звичайними людьми. Проте в обличчі воїна не було нічого жорстокого чи похмурого, хоча полум’я, що тліло в блакитних очах, нагадувало про приспану до часу лють. Це був Конан, що забрів до мунганів із єдиним багатством, яке завжди було при ньому: з гострим розумом і не менш гострим мечем. Завдяки тому й іншому він за короткий час домігся лідерства серед цих суворих степових вовків.

Він упевнено підплив до сходинок у скелі, неначе це місце було йому добре знайоме, і, прив’язавши човна до каменя, що виступав із води, без найменших вагань почав підійматися вгору по напіввитертих виступах. Він уважно стежив за всім, що відбувалося навколо, але не тому, що підсвідомо чекав зустрічі з небезпекою, а тому, що пильність складала частину його єства, виробленого тим диким способом життя, яке він вів.

Те, що Газнаві називав звіриною інтуїцією або шостим чуттям, було просто ретельно натренованою здатністю гострого розуму варвара. Проте навіть вовчий інстинкт Конана не підказав йому, що група воїнів спостерігає за ним з укриття в очеретах, що ростуть на узбережжі материка поблизу острова.

Коли він видерся на скелю, один із цих воїнів в очеретах глибоко зітхнув і поволі підняв лука. Джехунгір Ага схопив його за руку й прошипів на вухо:

— Бовдуре! Ти хочеш виказати нас? Хіба ти не бачиш, що стріла не дістане його? Хай він вибереться на острів і вирушить на пошуки дівчини, а ми поки залишимося тут. Він може почути нас або здогадатися про нашу пастку. Можливо, його воїни сховалися десь неподалеку. Почекаємо. Через годину, якщо не станеться нічого підозрілого, ми підпливемо до сходів у скелі й чатуватимемо на нього там. Якщо він не спуститься протягом певного часу, кілька воїнів піднімуться на острів і поженуть його вниз. Особисто я не збираюся йти туди, проте, у разі потреби, допоможу. Декому з нас доведеться померти, якщо ми переслідуватимемо його в лісі. Я ж хочу зловити його тоді, коли він ітиме вниз сходами. Тоді ми зможемо розстріляти його з лука з безпечної відстані.

Тим часом варвар, ні про що не підозрюючи, заглибився в ліс. Він ішов майже безшумно в своїх м’яких шкіряних черевиках, ретельно досліджуючи кожний кущ у пристрасній надії зловити погляд прекрасної, золотокудрої дівчини, про яку він Мріяв відтоді, як уперше побачив у наметі Джехунгіра Аги біля форту Горі. Така дівчина була б бажаною для нього, навіть коли б показала свою неприхильність до нього. Її привабливі усмішки й погляди запалили його кров, і він, зі всією неприборканою силою, що дісталася в спадок від буйних предків, прагнув до цієї золотоволосої жінки, яка потрапила в дикі степи з цивілізованого світу по волі злої долі.

На Ксапурі він бував і раніше. Не минуло й місяця відтоді, як він вів тут секретні переговори з піратами. Конан наближався вже до того місця, звідки можна було побачити таємні руїни, які дали острову ім’я, — він розраховував знайти дівчину там, причаєну серед руїн. Все ще думаючи про це, він несподівано зупинився, немов уражений громом.

Прямо перед ним серед дерев підносилася якась споруда. Здоровий глузд підказував, що він є свідком чогось неймовірного й надприродного. Це була величезна темно-зелена стіна з вежами, що нависали над її зубцями.

Конан стояв, уражений видивом, яке паралізувало всі його відчуття. Адже таке може статися з кожним, хто зненацька зустрічається з явищами, що зводять на ніщо здоровий глузд. Він не ставив під сумнів свої очі й свій розум, але це було понад його розуміння. Менше місяця тому тут не було нічого, окрім руїн серед лісу. Чиї ж руки змогли звести за декілька тижнів цю колосальну споруду, що стояла тепер перед ним? До того ж пірати, котрі невпинно борознили Вілайєтським морем, мали б знати про роботи такого масштабу на острові і повідомити про них мунганам.

Розумного пояснення побаченому не було, але сумніватися не доводилося: він знаходиться на Ксапурі, й цей фантастичний кам’яний монстр теж стояв на Ксапурі. Все це мало парадоксальний і неймовірний вигляд, але все таки було наяву.

Він обернувся, щоб кинутися назад крізь джунглі, злетіти вниз вичовганими сходинками, перетнути блакитні води, щоб якнайскоріше опинитися в безпечному місці — військовому таборі мунганів у гирлі річки. В ці миттєвості безглуздої паніки навіть сама думка залишитися тут, біля внутрішнього моря, була йому огидна. Якнайшвидше втекти б звідси, залишити мунганів, степи і зникнути за тисячу миль від блакитного, загадкового Сходу, де головні закони природи зводяться нанівець якоюсь диявольською силою, що не піддається його розумінню.

На мить майбутня доля королівств, яка залежала від цього строкато вирядженого варвара, набула рівноваги. Але, здавалося б, абсолютно незначна річ — тоненька смужка шовкової тканини, яка тріпотіла на кущі й раптом потрапила під його важкий погляд, переважила терези в потрібний бік. Конан кинувся до неї, його ніздрі затремтіли, а нерви напружилися до краю, побачивши цю ніжну дрібничку. По цьому шматочку розірваного одягу, що мав ледве вловимий запах, він інстинктивно відчув і дізнався про те, що хотів знати, — то був хвилюючий і болісний запах, пов’язаний із чарівною жінкою, яку він бачив у наметі Джехунгіра. Отже, рибалка не збрехав — вона була тут!

Потім він побачив на землі відбиток людської ноги, довгий і нечіткий. Але це був слід босої ноги чоловіка, а не жінки, і він вдавлений у ґрунт глибше, ніж звичайно. Висновок був очевидний: людина, що залишила цей відбиток, переносила вантаж, але що він міг переносити тут, окрім дівчини, яку розшукував він, Конан? Варвар мовчки стояв, обернувшись лицем до темних веж, що неясно вимальовувалися з-за дерев: вузькі щілини на його обличчі замість очей загорялися блакитним полум’ям. Бажання бути поряд із цією золотоволосою дівчиною змагалося в ньому з важкою первісною ненавистю до того, хто поніс її. Людська пристрасть здолала його несвідомий страх, і, прибравши позу полюючої пантери, він пробрався до стін, намагаючись не витикатися з густого листя, аби не бути поміченим із укріплень.

Підкравшись до стіни, він побачив, що вона складена з такого ж зеленого каменя, що й розбиті брили в руїнах, і його пройняла думка, що це каміння на щось схоже. Складалося враження, що він дивиться на щось, чого ніколи не бачив раніше своїми очима, а тільки уві сні чи уявляв. Нарешті він дійшов думки, що стіни й вежа зведені за планом тієї споруди, яка лежала в руїнах. Здавалося, що її зламані й викривлені лінії знову відродилися в тій будові, яка постала перед ним.

Жоден звук не порушував уранішньої тиші, коли Конан прикрадався уздовж підніжжя стіни, яка вертикально зводилася вгору над буйною рослинністю. З південного боку буяла майже тропічна рослинність. На укріпленнях, серед зубців, не видно було людей, не чутно було і звуків за стіною. Недалеко ліворуч він побачив масивну браму і навіть не подумав про те, що вона може бути зачиненою чи охоронятися. Він знав одне — дівчина, яку він шукає, перебуває десь там, за стіною, і шлях, обраний ним, аби потрапити туди, був зовсім нерозсудливим.

Гілки дерев, перевиті виноградними лозами, діставали до зубців стіни. Вправно, як кішка, виліз він на дерево. Досягнувши точки над парапетом, Конан ухопився обіруч за товсту гілку, розгойдався і, вибравши момент, відпустив руки. Пролетівши повітрям кілька футів, він приземлився, знову ж таки як кішка, на стіні. Сівши навпочіпки, він дивився вниз, на вулиці цьо дивного міста.

Стіна оточувала невеликий майданчик, дроте будівель, зведених із зеленого каменя, було багато. Ці споруди мали два чи три поверхи, плоскі дахи, а взагалі відчувався чудовий архітектурний стиль. Вулиці, як спиці колеса, сходилися до восьмигранного майдану в центрі містечка, над яким підносилася оточена банями й вежами велична споруда, яка домінувала над містечком. На вулицях не видно було людей, ніхто не визирав із вікон, хоча сонце було вже досить високо. Пануюча тиша свідчила про те, що місто вимерло чи спустошене. Поряд із Конаном спускалася зі стіни вузька драбинка, нею віці рушив.

Споруди стояли так близько до стіни, що, минувши половину сходів, він опинився на відстані витягнутої руки від вікна. Конан зупинився, щоб зазирнути до середини. Вікна не мали ґрат, а шовкові завіски стягували сатинові стрічки. Він побачив кімнату, стіни якої покривала темна атласна тканина. Підлогу встеляли товсті килими, стояли лави з чорного полірованого дерева і балдахін із слонової кістки, оздоблений хутром.

Він уже посунув далі, коли зненацька почув, що хтось унизу наближається до сходів. Перш ніж невідомий повернув за ріг і побачив його на сходах, Конан здолав невелику відстань до вікна і легко стрибнув до кімнати, вихоплюючи на ходу шаблю. Якусь мить він стояв нерухомо, як статуя, а потім, оскільки нічого не сталося, рушив по килиму до склепінчастих дверей. Зненацька відгорнулася драпіровка, відкривши викладене подушками заглиблення, з якого на нього млосно поглянула тоненька, чорнокоса дівчина.

Конан втупився у неї важким поглядом, чекаючи, що вона ось-ось почне кричати. Але дівчина просто позіхнула, звелася з подушок і недбало притислася до драпіровки, підтримуючи її однією рукою.

Без жодних сумнівів, вона належала до білої раси, хоча шкіра її була досить темною. Волосся було чорне, як вороняче крило. Шматок шовкової тканини, що огортав гнучкий стан, складав весь її наряд.

Вона заговорила, але Конан не зрозумів її мови і заперечливо хитнув головою. Дівчина позіхнула знову, потягнулася і, не виказуючи ні остраху, ні здивування, перейшла на мову, зрозумілу йому. Це був один із діалектів юетші, але звучав він якось дивно й архаїчно.

— Ти шукаєш когось? — запитала вона так байдуже, неначе вторгнення озброєного незнайомця до апартаментів було звичайною справою.

— Хто ти? — запитав у свою чергу Конан.

— Мене звуть Ятелі, — відповіла чорнявка. — Я затрималася на бенкеті цієї ночі, тому тепер така сонна. А хто ж ти?

— Я — Конан, мунганський отаман, — відповів він, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя, оскільки вважав, що вона тільки прикидається і чекає зручного моменту, щоб втекти з кімнати й розбуркати весь будинок. Проте сигнального шнура, іцо висів поряд із нею, вона навіть не доторкнулася.

— Конан, — сонно повторила красуня. — Ти не дагонієць, ти, певне, найманець. Скільки ж ти зрубав юетшівських голів?

— Я не воюю з водяними щурами! — сердито мовив варвар.

— Але вони жахливі, — пробурмотіла Ятелі. — Я пам’ятаю той час, коли юетші були нашими рабами. А потім вони зчинили заколот, палили й убивали. Тільки дивовижна сила Хозатрала Хела утримала їх за стінами.

Дівчина перевела подих, намагаючись подолати сонливість.

— Я забула, — знову забурмотіла вона. — Вони видиралися на стіни минулої ночі. Вони кричали й палили багаття, і люди марно волали до Хозатрала.

Труснула головою, ніби прагнучи очистити її від невеселих думок.

— Але цього не може бути, — тихо промовила вона, — бо я жива, хоча й гадала, що вже померла. О сатано!

Вона перетнула кімнату і, взявши Конана за руку, підвела його до балдахіна. Він нерішуче їй піддався. Дівчина посміхалася йому, як сонна дитина, її довгі шовковисті коси впали на темні сонні очі. Вона просунула пальці крізь його густі кучері, ніби бажаючи переконатися, чи існує він наяву.

— Це був сон, — позіхнула вона. — Можливо, все довкола мене — сон? Я відчуваю себе тепер, як уві сні. Але мене це не хвилює. Я не можу згадати щось таке, про що я забула. І мене відразу ж долає сон, коли я думаю про це. Та все це пусте.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Конан. — Ти сказала, що вони вибиралися на стіни минулої ночі? Хто це був?

— Імовірно, юетші. Хмара диму все закрила, а потім оголений, забризканий кров’ю демон схопив мене за горло і встромив ніж у мої груди. Мені й досі болить. Та це був сон, бо на грудях немає ніякого шраму, поглянь. Я не можу пригадати, — шепотіла вона далі, притиснувшись до нього. — Все в якомусь тумані. Та все — дарма. Ти — не сон. Ти сильний. Кохай мене.

Він колисав прекрасну голову дівчини на вигині своєї важкої руки і цілував її вуста.

— Ти сильний, — повторювала вона ослабло. — Коханий мій…

Сонний шепіт затих, темні очі заплющилися, довгі коси закрили її обличчя, тіло розслабилося.

Конан приголомшено дивився на дівчину. Поза сумнівом, вона була частиною омани, яким було пройнято все це місто, але тверда пружність її тіла, до якого торкалися його пальці, переконала Конана в тому, що перед ним жива дівчина, а не примара. Відчуваючи тривогу й неспокій, він обережно переніс її на хутра дід балдахіном.

Сон її був досить глибокий, тому він вирішив, що вона перебувала під впливом якогось наркотика, можливо, схожого на квітку чорного лотоса з Ксутала.

А потім він знайшов, іще одну річ, яка вельми зацікавила його. Серед хутра, розкиданого на ложі під балдахіном, лежала яскрава плямиста шкура з переважаючим золотим забарвленням. Це не була вміла підробка, шкура належала справжньому звіру. І такі звірі, Конан знав напевно, вимерли, принаймні, тисячу років тому. Шкура належала великому золотистому леопарду, якого згадано майже в кожній гіборійській легенді. Цей звір закарбований у роботах стародавніх художників, втілений у фарбах і мармурі.

Труснувши головою, але не позбувшись складнощів, Конан пішов покрученим коридором. У будинку панували тиша й спокій. Зненацька його слух спіймав якийсь звук зовні. Він зрозумів, що хтось спускається тими самими сходами, якими йому вдалося зайти до цієї споруди. За мить він почув, як щось глухо впало в щойно залишеній ним кімнаті. Він швидко побіг геть покрученим коридором, але картина, що зненацька постала перед ним, примусила його зупинитися.

Він побачив у холі тіло людини, прикрите панеллю від частини стіни. Це був смаглявий і худорлявий чоловік, з голеною головою, грубими рисами обличчя, із пов’язкою на стегнах. Він лежав у такому положенні, ніби смерть уклала його, коли він з’явився з-за стіни. Конан схилився над людиною, намагаючись визначити причину смерті, та, на його здивування, виявилося, що людина спала глибоким сном, так само, як дівчина в кімнаті.

Чому ж чоловік вибрав таке дивне місце для сну? Роздумуючи над цим, Конан раптом почув за спиною якісь звуки — щось рухалося до нього коридором. Великі двері в кінці коридору, очевидно, були замкнені. Конан затягнув людину до середини і зробив крок назовні, різко зачинивши за собою панель. Ляскіт за його спиною свідчив, що панель стала на місце. Стоячи в повній темряві, він почув, як всередині стихло човгання ніг, і у нього по спині забігали холодні мурашки. Ці кроки не належали людській істоті, і навіть звіра такого він ніколи раніше не стрічав.

Тиша тривала всього якусь мить, потім почулося легке потріскування дерева і металу. Витягнувши руку, він відчув, як тремтять і видавлюються двері, неначе величезна вага навалилася на неї зсередини. Коли він схопився за свою криву шаблю, натиск припинився, і він почув дивні слиняві схлипування, від яких у нього волосся стало дибом. З шаблею в руці він почав задкувати, і зненацька його ноги намацали сходинки, якими він нещодавно спускався. Він стояв на вузьких сходах, що вели кудись униз.

Конан навпомацки продовжував спускатися в темряві. Він відчував, що перебуває поза будинком, десь глибоко під землею. Конан зупинився перед входом до тунелю.

5

Конан пробирався чорним, безмовним тунелем, побоюючись щомиті трапити до якоїсь ями, та нарешті його ноги знову відчули міцні сходинки, і він почав підійматися ними, поки не дістався дверей із металевою ручкою, яку нетерпляче відшукали його тремтячі пальці. Він зайшов до похмурої величезної зали.

Фантастичні колони вишикувалися під строкатими стінами, підтримуючи стелю — водночас і похмуру, й напівпрозору, яка створювала вигляд нічного неба, закутого хмарами. Якщо зовні і проникало сюди якесь проміння світла, то воно невпізнанно заломлювалося.

У тьмяному, похмурому світлі рухався Конан зеленою підлогою. Величезне приміщення мало форму кола, проте з одного боку в стіні виднілася бронзова рама гігантських дверей. Напроти них, біля протилежної стіни, на узвишші, куди вели напівкруглі східці, височів мідний трон, і, коли Конан побачив те, що згорнулося в кільце на цьому троні, він поспішно відскочив назад і підняв шаблюку.

Оскільки ж істота не рухалася, він придивився до неї дещо пильніше і за якусь мить піднявся скляними східцями. Це була гігантська змія, вирізана з жовтувато-зеленого каменю. Кожна її лусочка була вирізана з неперевершеною майстерністю і мала вигляд справжньої, так уміла були передані всі її деталі й колір. Велика клиноподібна голова змії наполовину ховалася у вигинах тулуба, тому ні очей, ні щелеп не було видно. Спогади заворушилися в його мозку. Ця змія, очевидно, мала вдавати одного з тих жахливих болотяних монстрів, які багато століть тому мешкали в очеретяних заростях, на південних берегах Вілайєтського моря, проте, як і золотисті леопарди, вимерли ще за давніх-давен. Конану доводилося бачити їхні мініатюрні, але грубі зображення серед ідолів у хатинах юетші. Окрім того, їх було описано в книзі Скелоса, із посиланнями на доісторичні джерела.

Конан із захопленням дивився на лускатий торс, товстий, як його стегно, і, очевидно, надто довгий. Він підійшов до змії й поклав на неї руку. І тільки-но він це зробив, серце його майже зупинилося. Крижаний холод заморозив кров у жилах і звів волосся на голові. Під його рукою була не гладенька поверхня скла, металу чи каменя, а податлива, пружна маса живої істоти. Він відчував, як під його пальцями тече холодне й ліниве життя.

Інстинктивно його рука сіпнулася цазад, затремтіла шабля в другій. Жах і огида охопили його, він неквапливо відступив і обережно спустився вниз до скляних східцях, не спускаючи очей зі страхітливої істоти, що дрімала на мідному троні. Вона не ворушилася.

Він підійшов до бронзових дверей і натиснув на них. Він жахався, все тіло спітніло у передчутті того, що він не зможе вибратися з цього похмурого приміщення. Та двері піддалися його натиску, і, прослизнувши крізь стулки, Конан зачинив їх за собою.

Він опинився в просторому холі з високими, оббитими тканиною стінами, тьмяно освітленому, як і попереднє приміщення. У напівтемряві віддалені предмети були ледь помітні, і Конана охопили важкі думки про те, що десь поряд, у пітьмі, ковзають невидимі змії. У цьому примарному світлі Двері в іншому кінці холу здавалися віддаленими на кілька миль. Конан уважно озирнувся. Поруч шпалера на стіні провисала так, ніби за нею щось ховалося. Обережно піднявши її, Конан виявив вузькі сходи, що вели вгору.

Поки він розмірковував, іти чи не йти, у великій, залишеній ним кімнаті, пролунали важкі, човгаючі кроки, які він уже чув раніше. Отже, його переслідували по тунелю? Він швидко скочив на сходи й опустив за собою драпіровку.

Піднявшися у покручений коридор, він зайшов до перших дверей, які трапилися на його шляху. Тепер у нього було два завдання, і вирішити їх належало Негайно: утікати з цієї проклятої споруди і знайти немедійську дівчину, яка — він це відчував — знаходиться десь тут, у цьому палаці чи замку. Він знав напевно, що перебуває у величезній, куполоподібній споруді, посеред центру міста. Очевидно, тут живе правитель, до якого, поза сумнівом, приводять усіх полонених жінок.

Тепер він зайшов до приміщення, а не в коридор, і вже збирався повернутися назад, коли почув голос, що доносився з-за стіни. У стіні не було дверей, тому він притиснувся до неї й виразно почув усе, що мовилося. Уже вкотре його серце пройняв крижаний жах. Слова вимовлялися немедійською мовою, але говорила не людира. Потойбічний голос викликав резонанс, який розносився, немов голос дзвону в ночі.

— В Абіссі не було життя, крім того, яке було втілено в мені, — гримів голос. — Там не було світла, не було руху та звуків. Тільки пробудження, існуюче за межами життя, надихало й вело мене з пекла вгору, воно примусило здійснити цю подорож — сліпу, бездушну, непохитну. Через віки й над віками, через простори мороку, що не піддаються змінам, я підійнявся…

Зачарований цим резонансом, Конан сів, залишивши поза увагою все інше, поки гіпнотична сила голосу не викликала незнайомі переміщення, відчуття й сприйняття. Звук створив ілюзію, видіння. Конан більше не чув голосу, він сприймав якісь далекі ритмічні звукові хвилі. Перенесений за межі своєї епохи та своєї особистості, він спостерігав еволюцію істот, покликаних Хозатралом Хелом із мороку Ночі й Абісса сторіччя тому, аби втілитися в субстанцію матеріального світу.

Людська плоть була надто крихка й нікчемна, щоб умістити жахливу сутність Хозатрала Хела. Справді, він мав вигляд людини, але його плоть не була плоттю, його кістки не були кістками, а кров не була кров’ю.

Він нишпорив світом, немов собака, і жодна земна зброя не могла заподіяти йому шкоди. Сторіччя для нього тривало не більше години. У своїх шуканнях він наткнувся на примітивний народ, що населяв острів Дагонія, і пережив почуття задоволення, прищепивши цій расі щось на зразок культури й цивілізації. За його допомогою вони збудували місто Дагон, мешкали в ньому й поклонялися своєму добродійникові. Дивними й жахливими були його помічники — найогидніші істоти, релікти давно минулих епох, що збереглися в найтемніших куточках планети. Його будинок у Дагоні за допомогою систем тунелів з’єднувався зі всіма іншими спорудами, по них його жерці з голеними головами тягнули жертви на вівтарі.

Багато століть тому жорстокі й грубі люди з’явилися на берегах моря Вілайєт. Вони називали себе юетші й після жорстокої битви були переможені й обернуті на рабів. Упродовж життя цілого покоління вони вмирали на вівтарях Хозатрала

Його чорна магія тримала юетші міцніше від кайданів. Але їхній жрець, дивний сухорлявий чоловік невідомої раси, пішов у пустелю, і коли він повернувся, то приніс із собою ножа. Цей ніж був виготовлений із метеорита, який прокреслив небо, ніби вогненна стріла, й упав у віддаленій місцевості. Раби повстали. Їхні загострені, схожі на пилки криві ножі розтинали, як баранів, чоловіків Дагона. Проти цього неземного ножа магія Хозатрала була безсила. Коли різанина й убивства вихлюпнули на оповиті червоним димом вулиці, найжорстокіший акт цієї жахливої драми був зіграний у потаємній куполоподібній кімнаті — за великою залою, в якій стояв мідний трон, а стіни розмальовані візерунками, що нагадують шкуру змії.

Із цієї кімнати вийшов тільки жрець юетші. Він не убив свого ворога, бо мав намір використовувати погрозу його звільнення для підкорення повстанців. Хозатрал лежав на золотій плиті з магічним ножем на грудях, бездушний і нерухомий, чекаючи приходу судного дня.

Минули століття. Жрець давно помер, вежі знелюднілого Дагона розсипалися на порох. Залишилися тільки напівзабуті казки, а лави юетші значно спустошили чума, голод і війни. Рештки ж цього народу розсіялися уздовж берега моря й ледве животіли.

Тільки таємна кімната чинила опір усеперемагаючому часу, поки удар блискавки не зруйнував її, а цікавий рибалка не взяв із грудей бога своїх предків чудового ножа, знявши тим самим прокляття. Хозатрал Хел ожив, звівся і знову набув могуті. Із задоволенням відновив він місто, зробивши його таким самим, яким воно було в часи розквіту. За допомогою чаклунства він звів вежі з пилу забутих тисячоліть і вдихнув життя в народ, який давно вже був пилом.

Але народ, що зазнав смерті, був оживлений лише частково. У глибині їхніх душ і сердець гніздилася неподолана смерть. Уночі люди Дагона рухалися й кохалися, ненавиділи й бенкетували, як поганий сон згадуючи падіння Дагона і власну загибель. Вони рухалися, зачаровані туманом ілюзій, відчуваючи якусь незвичність свого існування, та навіть не намагалися з’ясувати причин. Із настанням дня вони поринали в глибокий сон, прокидаючись знову вночі, що цілком відповідало їхньому напівмертвому стану.

Усе це промайнуло у свідомості Конана жахливою панорамою, поки він стояв, зігнувшись біля задрапірованої стіни. Він був приголомшений, упевненість і розсудливість зникли. Залишився тільки примарний світ, у якому блукали якісь неясні тіні, обіцяючи йому необмежену могутність. Та крізь лункий голос, що торжествував над природними законами живої планети, у підсвідомість Конана вривалися звуки, котрі не давали йому змоги злетіти в похмурі сфери безумства. Це були істеричні ридання жінки.

Конан мимоволі напружився й піднісся духом.

6

Джехунгір Ага зі зростаючим нетерпінням чекав у човні серед заростів густих очеретів. Минуло понад годину, а Конан усе ще не з’являвся. Поза сумнівом, він продовжує обшукувати острів, сподіваючись, що дівчина сховалася там. Проте й інша підозра закралася в серце Аги. Що, коли отаман залишив поблизу своїх воїнів? Певне, вони вже почали щось підозрювати й невдовзі заявляться тут, аби перевірити, чому його так довго нема?

Джехунгір віддав наказ веслярам, і довгий човен, прослизнувши між очеретів, поплив до сходинок у скелі острова.

Залишивши півдюжини воїнів у човні, він наказав десяти могутнім лучникам Хаварізма — у гостроверхих шоломах і плащах із левових шкур — вибратися на острів. Наче мисливці, що відрізали леву шлях до відступу, вони тихо пробиралися серед дерев, тримаючи стріли на тятивах луків. Над лісом панувала тиша, яка іноді переривалася белькотінням папуг, що злітали над їхніми головами і швидко зникали в гущавині. Зненацька Джехунгір зупинив загін, і всі мовчки втупилися у вежі, які височіли за зеленими кущами просто на шляху воїнів.

— Тарім! — вилаявся Джехунгір. — Пірати відновили руїни. Конан, безперечно, там. Нам необхідно перевірити ці будинки. І як ш вдалося збудувати укріплене місто так близько до материка? Вперед!

З подвоєною обережністю пробиралися вони через ліс. Їхня роль змінилася — з переслідувачів і мисливців вони перетворилися на шпигунів.

Тієї миті, коли вони продиралися крізь чагарники зі своїми гострими стрілами, чоловік, якого вони шукали, перебував у набагато більшій небезпеці.

Конан здригнувся всім тілом, коли голос за стіною перестав гудіти. Він стояв не рухаючись, як статуя, і дивився на двері, з яких, він знав, скоро з’явиться щось жахливе.

У кімнаті панувала напівтемрява. Волосся Конана почало ставати сторч, коли він побачив голову й гігантські плечі, які поступово випливали з напівтемряви… Кроків не було чутно, та величезна постать проявлялася все чіткіше, поки Конан не розпізнав у ній чоловіка. Він мав спідницю, підперезану широким шкіряним поясом, на ногах шкіряні сандалії, а густа грива була перехоплена золотим кільцем. Конан звернув увагу на розмах величезних плечей, на ширину грудей, на могутні м’язи тулуба, рук і ніг. Вираз обличчя не обіцяв милосердя. Величезні очі вивергали полум’я. І Конан зрозумів, що це сам Хозатрал Хел, бог Дагонії.

Вони не вимовили жодного слова. Та слова тут і не були потрібні. Хозатрал простяг свої величезні руки, але Конан, упірнувши під них і рубонувши шаблею по животу гіганта, тут же, здивований, відскочив назад. Гостре лезо, торкнувшись тіла, дзенькнуло, ніби ним ударили об ковадло, і відскочило. І знову Хозатрал нависнув над ним зі всією своєю незборимою могутністю.

Сталося швидке зіткнення, люта розвідка сил, коротке переплетіння рук і тіл, і Конан відступив — від напруги тремтіли всі його м’язи. У тих місцях, де торкнулися жахливі пальці гіганта, виступила кров. Він відчув на собі надприродну силу демона, якому жодна людина не змогла б заподіяти шкоди. Варвару протистояло тіло з живого металу.

Хозатрал вивершувався в напівтемряві над воїном. Варто лише дозволити цим величезним пальцям ухопити себе, і вони вже не розтиснуться, поки не ослабне тіло людини. Цей бій відбувався в напівтемній кімнаті, та здавалося, що людина веде боротьбу проти монстра в найжахливішому сні.

Відкинувши непотрібну шаблю, Конан схопив важку лаву й кинув нею в гіганта Це був снаряд, який ледве змогли б підняти кілька чоловіків. Але на грудях Хозатрала він розлетівся на тріски. Гігант, що міцно стояв на ногах, навіть не ворухнувся. Тепер його обличчя втратило людську подобу, вогненний німб спалахнув над його жахливою головою, і він, рухаючись ніби бойовий слон, пішов у наступ. Конан зірвав зі стіни ціле полотнище драпіровки й, зіжмакавши його, пожбурив у голову колоса. На якусь мить Хозатрал заплутався, задихнувся й осліпнув, сповитий тканиною, що накрила його голову й обмежувала силу, яку не змогли стримати ні дерево, ні сталь. Миттєво Конан схопив шаблю і стрілою вилетів у коридор. Так само стрімко він влетів до сусідньої кімнати, зачинив двері, й закрив їх на засувку.

І застигнув на місці, здавалося, вся кров прилила до його голови. Припавши до купи шовкових подушок, розсипавши золоте волосся по білосніжних плечах і широко розкривши очі, сповнені жахом, перед ним сиділа жінка, яку він розшукував. Він майже забув про смертельну небезпеку, що переслідувала його, та могутній удар у двері повернув його до дійсності. Він схопив дівчину і кинувся до дверей, що ведуть із приміщення назовні. Від страху дівчина втратила мову. Слабке схлипування — от і все, на що вона була здатна.

Конан не гаяв часу, щоб відкрити двері. Страшним ударом щаблі він розрубав замок навпіл і, швидко проскочивши через отвір до сходів за дверима, побачив, що голова й плечі Хозатрала вже вдиралися до кімнати через ті двері, які він щойно закрив. Колос розламував масивні мармурові панелі, ніби картонні.

Конан метнувся вгору сходами, несучи дівчину на одному плечі так легко, немов це була маленька Дитина. Куди бігти, він абсолютно не уявляв, але сходи закінчилися біля дверей, що вели до круглого приміщення з куполом замість стелі. Хозатрал мчався за ними сходами — мовчки, як вітер чи смерть, і так само стрімко.

Стіни й двері цієї круглої кімнати були сталевими. Конан швидко зачинив двері і замкнув їх величезним залізним засувом, накинувши його на гаки. Йому спало на думку, що це кімната самого Хозатрала, де він ховається, щоб поспати, не боячись монстрів, яких випускає з Безодні для виконання його наказів.

Щойно засув ліг на своє місце, як величезні двері затряслися й затремтіли під ударами гіганта. Конан знизав плечима — це був кінець його шляху, тому що з кімнати не було іншого виходу; ані дверей, ані вікон. Повітря й дивне туманне світло, вочевидь, проникали через невидимі отвори в куполі. Варвар провів пальцем по вищербленому лезу шаблі й зітхнув, усвідомивши, що становище надзвичайно складне. Він уже намагався тікати. Коли гігант уломиться в двері, він знову нападе на нього зі своєю шаблюкою, та не тому, що він сподівається на успіх атаки, а тому; що його бажанням завжди було померти в бою. Тепер же він не знав, що робити, проте його спокій не був вимушеним чи вдаваним.

Погляд, яким він обвів свою супутницю, висловлював таке захоплення, що здавалося, він збирається прожити ще сотню років.

Він без церемоній кинув її на підлогу, коли поспішав закрити двері. Тепер вона стояла навколішки, намагаючись зібрати хвилі золотого волосся, що розсипалося, і поправити свій убогий одяг.

Жорстокі очі Конана просвітліли, коли він оглядав її густе прекрасне волосся, її чисті очі, молочну шкіру, що свідчила про прекрасне здоров’я.

Вона скрикнула, коли двері знов потряс могутній удар і залізна смуга підскочила на гачках.

Конан навіть не озирнувся, він знав, що двері витримають ще кілька хвилин.

— Вони, повідомили мене, що тобі вдалося втекти, — сказав він. — Рибалка юетші вказав мені місце, де ти переховуєшся. Як тебе звуть?

— Октавія, — мовила вона механічно.

Відтак ринув цілий потік слів.

— О Мітро! Який жах! Люди — чорношкірі люди — один із них зловив мене в лісі й приніс сюди. Вони віддали мене цій істоті. Він сказав мені… — о, хіба я божевільна? Можливо, я сплю?

Він поглянув на двері, які гнулись усередину, неначе з другого боку в них били тараном.

— Ні, — сказав він, — це не сон. Двері піддаються. Дивно, що демон ламає їх, як проста людина, та, зрештою, сама його сила є породженням пекла.

— Хіба ти не можеш убити його? — видихнула вона. — Ти дуже сильний.

Конан був занадто чесний, аби дурити її.

— Якщо смертна людина здатна вбити його, він помре тут, — відповів він. — Але я вищербив шаблю об його живіт.

Її очі засмутилися.

— Тоді ти помреш, і я помру теж. О Мітро! — закричала вона, зненацька шаленіючи, і Конан схопив її за руки, боячись, що вона може поранити себе. — Він сказав мені, що зробить зі мною! Убий мене! Убий мене своєю шаблею, перш ніж він виламає двері!

Конан подивився на неї й похитав головою.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав він. — Цього буде мало, та я дам тобі змогу прослизнути повз нього і спуститися зі сходів. Тоді втікай до скель. Там, біля підніжжя, я прив’язав човна. Якщо тобі вдасться вибратися з палацу, ти зможеш утекти звідси взагалі. Усі люди цього міста тепер сплять.

Вона обхопила голову руками. Конан міцно стиснув у руці шаблю і рушив до дверей, які стугоніли під ударами демона. Якби хтось подивився на нього зараз, він зрозумів би, що Конан чекав смерті, яку тепер уже вважав неминучою. Очі його заблищали яскравіше, м’язиста рука з шаблею підготувалася до удару — от і все.

Важкі замки піддавалися під лютими ударами гіганта, двері скажено тряслися на самих завісках. Та й могутні сталеві замки перекосилися, погнулися і випнулися зі своїх гнізд. Конан спостерігав за всім цим із безпристрасним захопленням, заздрячи монстру і його нелюдській силі.

Зненацька без жодного попередження бомбардування припинилося. У тиші, що настала, Конан почув інші звуки, які доносилися зовні, — ляскання стулок дверей і віддалений голос, який звучав, наче вітер, що заплутався в густих гіллях дерев. Потім знову настала тиша, але була вона вже іншою. Тільки треноване чуття варвара могло вловити це, і Конан знав тепер напевно, що господаря Дагона більше немає за дверима.

Він визирнув крізь тріщину, яка утворилася між дверима й сталевою рамою. Майданчик був порожній. Він зняв погнутого засува й обережно прочинив рипучі двері. На сходах Хозатрала теж не було, проте він почув, як далеко внизу клацнули залізні двері. Конан не знав, чи замишляє демон нові фокуси, чи його зацікавив цей віддалений голос, але не гаяв часу на роздуми.

Він покликав Октавію, ї нові нотки в його голосі примусили її хутко схопитися на ноги і стати поряд з ним.

— Що це? — видихнула вона.

— Не питай і нічого не говори! — Він схопив її за руку. — Ходімо! Можливість діяти змінила його, очі знов спалахнули вогнем боротьби, а голос зміцнів.

— Ніж! — вимовив він тихо, витягуючи волоком дівчину на сходи і поспішаючи довести справу до кінця. — Чарівний ніж юетші! Він залишив його в кімнаті під куполом! — Його голос зненацька замовк, коли перед очима знову виникла чудова оповідь.

Адже ця залізна кімната містилася по сусідству з великою залою, де стоїть мідний трон, — на його тілі виступив піт.

Єдиний шлях у купол лежав через цю залу, де спало жахливе чудовисько.

Конан більше не вагався: Вони швидко спустилися сходами; перетнули кімнату, спустилися ще одними сходами і зайшли до великої похмурої кімнати із загадковою драпіровкою. Хозатрала тут ве було. Зупинившись перед величезними бронзовими дверима, Конан обійняв Октавію за плечі й міцно її стиснув.

— Слухай! — наказав він. — Я піду в кімнату, а ти зачини двері. Стій тут і слухай, а якщо Хозатрал зайде, клич мене. Якщо ти почуєш, що я наказую тобі втікати, — біжи так, як ніби за тобою женеться демон — це, імовірно, так і буде. Утікай через двері, які знаходяться з того боку цієї кімнати, бо допомогти тобі я вже не зможу. Я йду по ніж юетші.

Вона не встигла заперечити ані словом, що він залишає її саму, як він ковзнув у прохід і зачинив за собою двері. Варвар обережно опустив засувку, не помічаючи, що вона може бути відкрита ззовні, У напівтемряві його очі шукали зловісний трон, на якому спало чудовисько, заповнивши його своїми огидними лускатими кільцями. За троном Конан знайшов двері й здогадався, що вони вели прямо в купол. Проте, щоб дістатися до них, йому потрібно було піднятися на підвищення і пройти мимо трону всього за кілька футів.

Коли б зненацька у цій кімнаті подув вітер, то й він наробив би шуму більше, ніж кімерієць, який скрадався. Не відриваючи очей від сплячої рептилії, він підійшов до підвищення і почав підійматися скляними східцями. Монстр не ворушився. Варвар попрямував до дверей… Клацнув замок на бронзових дверях, і Конан ледве стримав прокльони, побачивши, що до кімнати заходить Октавія. Вона озиралася навкруги, відчуваючи себе невпевнено в напівтемній кімнаті. Конан застиг на місці, не сміючи її попередити. Побачивши Конана в напівтемряві, вона кинулася до підвищення, вигукуючи:

— Я хочу йти з тобою! Я боюся залишатися одна… о боги!

Крик жаху вирвався з її горла, коли вона побачила чудовисько на троні. І тоді підвелася з кілець клиноподібна голова і блискавично метнулася в бік дівчини, не дотягнувшись усього якийсь ярд до її шиї.

Монстр безшумно і плавно почав сповзати з трону, розвертаючи кільця одне за одним. Конан, подібно до блискавки, подолав відстань, що відділяла його від трону, відчайдушно розмахуючи шаблею. І з такою ж швидкістю діяла тварюка, перехопивши його в стрибку і обкрутивши тіло, руки й ноги півдюжиною своїх кілець. Удар Конана був наполовину погашений і виявився майже марним. Варвар упав на підвищення, тільки поранивши лускате тіло, але не завдавши йому якоїсь помітної шкоди.

Він корчився на скляних східцях, у кільцях монстра, викручуючись і крушачи шаблею його тіло. Права рука Конана була вільна, але він ніяк не міг приладитися й завдати смертельного удару, до того ж він не знав, чи буде й цього удару достатньо. Напруживши м’язи так, що вони стали схожими на величезні вузли, з венами, що майже лопалися, на скронях, Конан застогнав і звівся на ноги, піднявши на собі майже сорокафутового чудовиська.

Кілька секунд він крутився на місці, відчуваючи, як його ребра й усі органи здавлюються кільцями монстра. Лють охопила варвара, над головою його виблискувала шабля. І він ударив. Шабля розітнула тіло й нутрощі — там, де був один в’юнкий величезний торс, тепер стало два, що забилися в агонії. Конан рвонувся вбік, щоб не потрапити під сліпий удар.

Він утомився й відчував нудоту, кров текла у нього з носа. Йдучи навпомацки, він наткнувся на Октавію і струшував її доти, поки вона не почала дихати.

— Наступного разу залишайся там, де я тобі скажу, — прохрипів він.

Конан настільки втомився, що навіть не чув, що вона відповіла. Узявши дівчину за руку, немов малу дитину, він повів її повз кавалки, що продовжували сіпатись і звиватися на підлозі. Звідкись здалеку доносилися крики, але у вухах у нього шуміло так, що він не був певен, чи ті голоси були людськими.

Двері відчинилися під натиском його руки. Якщо Хозатрал поставив цю жахливу змію охороняти щось, чого побоювався, значить, він мав на це всі підстави. Конан був готовий, що з дверей на нього знову накинеться чудовисько, проте в сутіні побачив лише похмурий купол, тьмяний блиск золотої плити і серпоподібний мерехтливий предмет на камені.

Полегшено зітхнувши, він схопив ножа, вибіг із кімната й великою залою рушив до дверей, які — він де відчував — вели з будинку назовні. І не помилився. Вже за кілька хвилин він з’явився на безлюдних вулицях, майже несучи свою супутницю. Поблизу нікого не було, але за західною стіною лунали вигуки й крики, які примусили Октавію затремтіти.

Конан повів її до південної стіни і без зусиль знайшов кам’яні сходи, якими вони вибралися нагору. Ще раніше він прихопив товстий мотузок і тепер, підійнявшись на парапет, обв’язав дівчину цим мотузком і спустив по той бік стіни на землю. Потім, зав’язавши кінець мотузка за зубець стіни, спустився й сам. Проте з острова був лише єдиний шлях до порятунку — сходи в скелі у його західній частині. Утікачі поспішили до них, далеко обминаючи те місце, з якого долинали крики й звуки страшних ударів.

Октавія дрібно тремтіла від страху і тулилася да свого захисника. Ліс мовчав і нічим не погрожував, поки вони не вибралися із зелених чагарників і не побачили самотню постать людини, що стояла на краю скелі.

Джехунгір Ага уник жахливої загибелі, що спіткала його воїнів, коли з воріт замку зненацька вискочив залізний гігант і почав без будь-яких зусиль розривати їх на шматки. Коли Джехунгір побачив, як кришаться мечі його воїнів об цього людиноподібного колоса, то зрозумів, що їм протистоїть демон, і сховався в гущавині лісу. Правитель Хаваризму сидів там доти, поки звуки битви не припинилися. Тоді він виповз до східців, але його веслярів унизу не було. Вони чули звуки бою на острові, а потім, через кілька хвилин нервового очікування, побачили на скелі, прямо над ними, скривавленого монстра, що торжествував і розмахував величезними ручищами. Цього виявилося досить. Коли Джехунгір з’явився на скелі, вони вже сховалися в очеретах. А Хозатрал пішов. Чи він повернувся до міста, чи прочісував лісу пошуках людини, яка втекла від нього за межі стін.

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

— Собако! — вигукнув він. — Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із-за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим — укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох — на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав — багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина.

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

— Де він? — запитала дівчина з острахом.

— Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, — щиросердо відповів варвар. — Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?

— Я не могла покинути тебе, — почала вона, а потім відверто зізналася: — Я не знаю, куди йти. Гірканці схоплять мене знову, а пірати…

— А що ти думаєш про мунганів? — запитав Конан.

— Хіба вони кращі за піратів? — запитала вона презирливо.

Захоплення Конана ще більш зросло, коли він побачив, як швидко повернулося до неї самовладання після пережитого жаху. Її зарозумілість тішила його.

— Здається, ти не думала так у таборі Горі, коли так мило дарувала мені свої усмішки, — відповів він.

Її яскраві вуста презирливо скривилися.

— Ти гадаєш, я закохалася в тебе? Багато честі для неотесаного варвара. Мій володар, чиє тіло лежить тут, примусив мене робити те, що я робила.

— О! — здавалося, Конан зовсім занепав духом. Потім він розсміявся. — Не має значення. Тепер ти належиш мені. Поцілуй мене.

— Як ти смієш так говорити, — почала вона обурено, та не встигла схаменутися, як була підхоплена й притиснута до м’язистих грудей отамана.

Вона люто відбивалася, напружуючи все своє юне тіло, але він тільки нестримно сміявся, сп’янілий близькістю цієї чарівної красуні, що пручалася в його руках.

Він легко зламав її опір і випив нектар з її губ зі всією нестримною пристрастю, що бушувала в ньому. Руки, що скажено били його в груди, раптом ослабли й обвилися навкруги його масивної шиї. Посміхнувшись у її чисті очі, він сказав:

— Чом би тобі не віддати перевагу вождю Вільних Людей, а не міському собаці Турану?

Вона відкинула густі кучері назад, все ще озиваючись кожною клітинкою на палкий поцілунок, проте не прибрала своїх рук.

— Ти вважаєш, що Ага рівня тобі? — кинула вона виклик.

Він розсміявся й попрямував до сходинок із дівчиною на руках.

— Ти сама оціниш це, — весело сказав він. — Я підпалю Хаваризм, аби освітити тобі шлях до мого намету.

…Переслідуваний військами давнього свого ворога — короля Ездигерда, Конан ледве виніс ноги і знов приєднався до піратів. Проте ця пригода виявилася не більше ніж швидкоплинним епізодом у неправдоподібно яскравій біографії кімерійця, він знову вирушив у мандри суходолом, очоливши, зрештою, палацову гвардію королеви Тараміс у Каурані…

“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”

1

Тараміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу — швидше на спокій похмурих підземель.

Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.

У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що струменіло з неї, ставало все яскравішим і яскравішим, поки не осяяло оббиті шовком стіни. Тараміс підвелася й побачила, що перед нею вимальовуються контури людської голови. Вражена королева хотіла покликати слуг, та жоден звук не зронився з пересохлих вуст. Риси примари ставали все чіткішими: гордо відкинена голова, увідчана копицею чорного волосся. Королева завмерла: перед нею було її власне обличчя! Ніби вона дивилася в дзеркало — щоправда, криве. Таким жорстоким і хижим був вираз цього обличчя.

— О Іштар! — прошепотіла Тараміс. — Я зачарована!

З жахом вона почула, як віддзеркалення відповіло голосом, що точив солодку отруту:

— Зачарована? Ні, люба сестричко, це не чаклунство!

— Сестричко? — запитала королева. — У мене немає сестри!

— І ніколи це було? — поцікавився голос. — Невже у тебе ніколи не було сестри-близнючки з таким же тонким тілом; чутливим і до тортур, і до ніжності?

— Так, колись у мене була сестра, — відповіла Тараміс, усе ще вважаючи це жахливим сном. — Але вона померла…

Прекрасне лице в пітьмі спотворилося гримасою, такою жахливою, що королева відсахнулася — їй здалося, що чорні кучері зі зміїним шипінням ворушаться над мармуровим чолом примари.

— Ти брешеш! — видихнули яскраво-червоні викривлені губи. — Вона не померла! Ти дурепа! Та досить маскараду — дивися на здоров’я!

Свічки в золотих свічниках зненацька запалилися — немов світна змійка прослизнула по стінах. Тараміс затремтіла й зіщулилася в головах укритого шовком ложа, очі її розширилися і з жахом втупилися в постать, що виникла з мороку. Здавалося, що перед нею стоїть друга Тараміс, схожа з королевою кожною жилкою тіла, проте нібито одержима злим демоном. Лють і мстивість палали в її зіницях, як в очах кішки, жорстокість таїлася у вигині соковитих яскраво-червоних вуст, кожний рух тіла немовби кидав виклик. І волосся було укладене так само, як у королеви, і на ногах такі ж позолочені сандалії…

— Хто ти? — пересохлими вустами прошепотіла Тараміс. — Поясни, як ти сюди потрапила, або я накажу слугам покликати варту!

— Кричи, хоч надірвися від крику, — відповідала непрохана гостя. — Слуги твої не прокинуться до ранку, навіть якщо весь палац згорить. І гвардійці не почують твого виску — я відіслала їх із цього крила палацу.

— Що ти сказала? — вигукнула ображена Тараміс. — Хто, окрім мене, насмілиться наказувати моїм гвардійцям?

— Я, люба сестричко. Саме перед тим, як зайти сюди. Вони подумали, що це їх улюблена повелителька. Ха! Я вдало зіграла цю роль! З якою величчю, гідною богині, з якою чарівною жіночністю трималася я з цими броньованими бовдурами…

Тараміс відчула, що якісь грізні й загадкові події стискають кільце круг неї.

— Хто ти? — крикнула вона у відчаї. — Навіщо ти прийшла? Що за маячня?

— Хто я? — У лагідному голосі почулося шипіння кобри. Незнайомка нахилилася до ложа, міцно схопила королеву за плечі й зазирнула їй у вічі. Погляд цей паралізував Тараміс.

— Дурепа! — вискнула гостя. — І ти ще запитуєш? І ти ще гадаєш? Я ж Саломея!

— Саломея! — вигукнула Тараміс, і волосся заворушилося в неї на голові, коли це ім’я набуло змісту в її пам’яті. — Я гадала, що ти померла відразу ж після народження…

— Багато хто так гадав, — сказала та, що назвалася Саломеєю. — Мене понесли вмирати в пустелю — будьте ви всі прокляті! Безпорадну, ледве живу й заплакану дитину! А знаєш, чому мене прирекли на смерть?

— Я чула… Мені розповідали…

Саломея зареготала й розірвала туніку на грудях. Саме між двома тугими персами виднілася дивна родимка у вигляді червоного як кров півмісяця.

— Відьмацький знак! — Тараміс відсахнулася.

— Атож! — сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. — Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво-червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” — так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні — так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами — горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні — все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!

— Але ж ти… ти…

— Що я? — очі відьми спалахнули зеленим вогнем. — Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно — а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.

Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, — це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…

Вона загадково посміхнулася і продовжувала:

— Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж — усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі — владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.

— Що це означає? — ображена Тараміс схопилася. — Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…

Саломея злобно засміялася.

— Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?

— Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.

— А що їх привело на наші терени?

Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:

— Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.

— Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?

Тараміс гнівно глянула на сестру:

— Звідки ти знаєш?

Відьма знизала плечима й запитала:

— Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?

— Авжеж! — відповіла Тараміс. — Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь-яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!

— І Констанцій справді знемагає в Південній вежі? — допитувалася Саломея.

— Я ж сказала! Чому ти запитуєш?

Саломея плеснула в долоні, її голос виповнився жорстокого торжества:

— Королева запрошує тебе на прийом, Соколе!

Розчинилися роззолочені двері, до покою зробив крок гінкий воїн. Побачивши його, Тараміс вигукнула з гнівом і здивуванням:

— Констанцію, як ти посмів зайти сюди?

— Так, це я і є, ваша величносте! — прибулець опустив голову в глумливому поклоні.

Риси його обличчя й справді нагадували хижого птаха, і врода його була хижою. Обличчя його було обпалено сонцем, чорне, як вороняче крило, волосся зачесане назад. Він був одягнений у чорний камзол і високі чоботи — звичний похідний наряд, який де-не-де навіть мав сліди іржі від панцира.

Підкрутивши вуса, найманець окинув королеву, що втискувалася в куток ліжка, поглядом з такою безцеремонністю, що вона здригнулася.

— Присягаюся Іштар, Тараміс, — сказав він ласкаво. — Нічна сорочка тобі більше до лиця, ніж королівські шати. Так, хай йому чорт, це досить цікаво!

Жах майнув в очах Тараміс: вона відразу зрозуміла, що Констанцій не наважився б на таку образу ні з того ні з сього,

— Божевільний! — сказала вона. — Хай у цій кімнаті я в твоїй владі, але тобі не минути помсти моїх слуг — вони на шматки розірвуть тебе, якщо посмієш мене торкнутися! Спробуй, якщо життя для тебе нічого не варте!

Констанцій розреготався, та Саломея зупинила його:

— Досить жартувати, перейдімо до справ. Слухай, люба сестричко. Це я послала Констанція в твою землю, тому що вирішила зайняти престол. А для цієї мети вибрала Сокола, бо він абсолютно позбавлений якості, іменованої у людей чеснотами.

— Дивуюся твоїй щирості, пані! — іронічно усміхнувся Констанцій і вклонився.

— Я послала його в Кауран. А коли його люди отаборилися під стінами і сам він попрямував у палац, пройшла в місто через Західну браму — бовдури, що стережуть її, вирішили, що це ти повертаєшся з вечірньої прогулянки.

Щоки Тараміс спалахнули, гнів узяв гору над королівською гідністю.

— Ти змія! — крикнула вона.

Саломея посміхнулась і продовжувала:

— Вони, звичайно, здивувалися, але впустили мене без зайвих слів. Так само пройшла я в палац і наказала варті, що стереже Констанція, зникнути. Потім прийшла сюди, а по дорозі заспокоїла твою служницю…

Тараміс зблідла і запитала тремтячим голосом:

— А потім?..

— Слухай! — Саломея гордо відкинула голову і показала на вікно.

Крізь товсті шибки все ж таки доносився рух загонів, брязкіт зброї й обладунків. Приглушені голоси віддавали накази чужою мовою, сигнали тривоги перемішувалися з переляканими криками.

— Люди прокинулись і дещо здивувалися, — ущипливо зауважив Констанцій. — Непогано б, Саломеє, піти заспокоїти їх.

— Віднині зви мене Тараміс, — відповіла відьма. — Нам потрібно звикати до цього…

— Що ви зробили? — закричала королева. — Що ви ще зробили?

— Ах, я зовсім забула тобі сказати, що наказала варті відімкнути брами. Вони здивувалися, але не посміли не послухатися. І ось армія Сокола входить до міста!

— Диявольський виплодок! — вигукнула Тараміс. — Ти скористалася нашою схожістю й обдурила людей! О Іштар! Мій народ вважатиме мене зрадницею! О, я вийду зараз до людей…

З крижаним сміхом Саломея схопила її за руки і штовхнула назад. Молоде й міцне тіло королеви виявилося безпорадним проти тоненьких рук Саломеї, наповнених нелюдською силою.

— Констанцію, тобі знайома дорога з палацу до підземелля? — запитала відьма і, бачачи, що Констанцій згідливо кивнув, продовжувала:

— От і гаразд. Візьми цю самозванку і відведи до найглибшої в’язниці. Варта там приспана зіллям — я поклопоталася про це. Поки вони не прокинулися, пошли кого-небудь перерізати їм горлянки. Ніхто не має знати, що сталося нині вночі. Відтепер я Тараміс, а вона — безіменний, забутий богами й людьми в’язень підземелля.

Констанцій посміхнувся, відкривши ряд великих білих зубів.

— Діла наші йдуть непогано. Сподіваюся, ти не відмовиш мені в невеликій розвазі, перш ніж ця пустунка потрапить до камери?

— Я тобі не забороняю. Напоум цю злюку, якщо маєш бажання.

Саломея штовхнула сестру в обійми Констанція і, торжествуюче посміхаючись, залишила спальні покої.

Вона ще раз посміхнулася, коли почула, ідучи довгим коридором, відчайдушний крик.

2

Одяг молодого воїна був укритий засохлою кров’ю, потом і курявою. Кров продовжувала сочитися з глибоких ран на стегні, на грудях і руках. Краплі поту виступили на його спотвореному люттю обличчі, пальці терзали покривало.

— Вона, певне, з’їхала з глузду! — знов і знов повторяв він. — Все це як поганий сон! Тараміс, улюблениця народу, продає нас цьому дияволові! О Іштар, краще б мене вбили! Краще впасти в бою, аніж знати, що королева зрадила свій народ!

— Заспокойся, Валерію, — благала дівчина, перев’язуючи йому рани. — Ну, любий, заспокойся! Ти роз’ятриш рани, а я не встигла ще покликати лікаря..

— Не роби цього! — сказав поранений юнак. — Чорнобороді дияволи Констанція “зачищатимуть” усі будинки в пошуках поранених кауранців і докінчать усіх, хто намагався дати їм відсіч. О Тараміс, як могла ти зрадити людей, що обожнювали тебе!

Валерій відкинувся на ложі, здригаючись від гніву, а перелякана дівчина обхопила його голову руками і притиснула до грудей; благаючи заспокоїтися,

— Краще смерть, аніж ганьба, що випала на долю Каурана, — стогнав Валерій. — Невже ти все це бачила, Ігво?

— Ні, любий, — її ніжні чуйні руки знову взялися до його ран. — Я прокинулася від шуму битви на вулиці. Виглянула у вікно й побачила, що шеміти вбивають наших, а потім ти постукав у двері — ледве чутно…

— Я гадав, що мені вже кінець, — пробурмотів Валерій. — Упав у провулку біля будинку і не міг підвестися, хоч і знав, що тут мене швидко розшукають. Присягаюся Іштар, я забив трьох! Вони вже не поганитимуть своїми лапами бруківок Каурана — їхні серця пожирає нечисть у пеклі!..

…Я не був на стінах, коли шеміти ввійшли до міста. Я спав у казармі разом з іншими вільними від служби воїнами. Удосвіта вбіг наш командир, блідий, при мечі і в обладунках. “Шеміти в місті, — сказав він. — Королева вийшла до Південної брами і наказала їх впустити. Я цього це розумію, та й ніхто не розуміє; але наказ я чув своїми вухами, і ми, як звичайно, підкорилися. У мене нове розпорядження — зібратися на майдані перед палацом. Вишикуватися біля казарм у колони і без амуніції рухатися на майдан. Тільки Іштар відає, що все це означає, але такий наказ королеви”.

Коли ми вийшли на майдан, шеміти вже були напоготові. Вони вишикувалися в каре — десять тисяч озброєних броньованих дияволів, а міщани визирали з вікон і дверей. Вулиці, що вели до майдану, заповнювалися приголомшеними людьми. Тараміс стояла на сходах палацу з Констанцієм, а той крутив вуса, немов товстий котяра, що зжер пташку. Перед сходами стояли шеренгою півсотні шемітських лучників, хоча це місце королівської гвардії. Гвардійці ж стояли серед нас і теж нічого не розуміли. Зате вони, всупереч наказу, прийшли озброєні.

Тараміс звернулася до нас і сказала, що повторно обдумала пропозицію Констанція, — хоча ще вчора при всьому дворі відмовила йому, — і порішила проголосити його чоловіком королеви. І ні слова про зрадницьке вторгнення шемітів. Сказала тільки, що в Констанція достатньо вмілих воїнів, тому кауранська армія відтепер не потрібна і буде розпущена.

І наказала нам розійтися мирно по домівках. Покірність королям у нас у крові. Але її слова так уразили нас, що ми заніміли й поламали шеренги. А коли наказали скласти зброю й гвардійцям, уперед несподівано вийшов їхній капітан, Конан. Люди говорять, що цієї ночі він служби не ніс і сильно напився. Проте тепер був при здоровому розумі: наказав гвардійцям не рухатися без його командирі вони підкорилися йому, а не королеві.

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви — шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся — проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди-сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися — без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї… Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство…

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його — сотня проти одного. Я побачив, що він упав, — і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша…

…Саме така посмішка була в Констанція й зараз.

Ватажок шемітів сидів на коні, оточений товпищем своїх людей — кремезних, закутих у броню, із чорними бородами й гачкуватими носами. Вечорове сонце грало на їхніх гостроверхих шоломах і сріблястій лусці панцирів. Десь за милю звідси, серед зелених лугів, видніли вежі й стіни Каурана..

На узбіччі караванного шляху стояв укопаний у землю масивний хрест, до якого залізними цвяхами було прибито чоловіка. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах. Краплі смертного поту виступили на лобі й могутньому торсі розіпнутого, з пробитих ступень і долонь повільно сочилася кров, але очі під чорною гривою волосся горіли диким голубим вогнем.

Констанцій глумливо вклонився і сказав:

— Вельми жалкую, капітане, що не зможу бути присутнім при твоїй кончині — я маю справи в місті. Залишаю тебе твоїй власній долі. Не можу ж я примусити чекати нашу чарівну королеву. Тобою займуться он ті красені, — він показав на небо, де чорні силуети невпинно виписували широкі кола.

— Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь-якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам…

Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:

— Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.

Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.

— І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, — кинув він через плече. — Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами — з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.

І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста — стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.

Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.

Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.

Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, — і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.

Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено — вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і — не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.

Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди…

Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.

Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.

Сонце спускалося за горизонт — похмура бліда куля занурювалася в огненно-червоне море. На яскраво-червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору — небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво-червоною.

Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.

Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, — і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.

Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати — отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.

— Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?

— Ніколи в житті не бачив нічого подібного!

Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.

Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами — кочівниками з-за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу — Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.

Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.

Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:

— Мітра свідок, ця людина мені знайома.

— Так, пане, — озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. — Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!

— Ось, значить, як позбавляються фаворитів, — пробурчав вершник. — Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні — тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, — він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, — та ще цього конаючого пса!

Конан підняв залите кров’ю лице.

— Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! — прошепотіли почорнілі губи.

— О Мітро, ця падаль мене знає! — здивувався вершник.

— Ти ж один такий в окрузі, — пробурчав Конан. — Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.

— Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?

— Безглузде запитання, — відповів Конан.

— Я важка людина, — сказав Гарет, — і в людях ціную лише мужність. Ось і подивимося, чи справжній ти чоловік, а чи конаючий пес.

— Якщо ми почнемо його знімати, нас побачать зі стін, — застеріг один із кочівників.

Гарет владно сказав:

— Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.

— Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, — заперечив Джебал. — А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.

— Витримає, якщо гідний їхати зі мною, — нетерпляче кинув Гарет. — А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!

Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.

Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди-сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, — тільки груди важко здіймалися.

Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.

Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень — вони були забиті не так глибоко.

Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль — почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.

Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, — і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.

Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:

— Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.

Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.

3

Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.

Ось що писав Астрей:

“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями — про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя — це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь-яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам — і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.

Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті — це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.

Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в мої розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран — невелике королівство, яке колись входило до складу імерії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу чи обширними султанатами Далекого Сходу, проте вельми впливові внаслідок незвичайного багатства. До того ж у їхніх руках усі караванні шляхи. Серед цих держав Кауран розташований далі за всіх на південний схід і межує з безкраїми пустелями землі Шем. Назву держава отримала від Імені столиці — це найбільше місто в країні. Кауран захищає родючі землі й пасовища від набігів кочівників, немов сторожова вежа.

Тутешня земля така плодюча, що дає урожай тричі на рік; Рівнини на північ і захід від міста густо населені. У того, хто звик до величезних маєтків Заходу, ці крихітні поля й виноградники можуть викликати усмішку. Проте зерно та фрукти течуть із них, немов із рогу достатку. Населення займається в основному селянською працею. Люди це мирні й беззбройні — тим паче, що тепер їм взагалі заборонено мати зброю. З давніх часів живуть вони під захистом столичного гарнізону й зовсім утратили бойовий дух. Селянське повстання, яке неодмінно спалахнуло б за подібних умов на Заході, тут неможливе. Хлібороб гне горба під залізною рукою Констанція, а чорнобороді шеміти невпинно снують по полях із батогами — як наглядачі чорних рабів на плантаціях південної Зингари.

Не легше й міщанам. Усі вони пограбовані, а найвродливіші з їхніх доньок віддані на забаву Констанцію і його найманцям. Люди ці безжальні. Пригадай, з якою люттю билися наші солдати з шемітськими союзниками Аргоса — настільки огидними були немедійцям їхня нелюдська жорстокість, ненаситна жадібність і звірства.

Міщани належать до правлячого стану Каурана і ведуть своє походження від гіборійців — звідси їхні благородність і войовничість. Проте зрада королеви віддала міщан у руки гнобителів. Шеміти — єдина військова сила в місті, і горе тому обивателю, в домівці якого знайдуть меча! З великим завзяттям винищують молодих боєздатних мужів, їх страчують або продають у неволю. Тисячі юнаків утекли з міста — хто під прапори чужоземних владик, хто просто в банди грабіжників.

Тепер стала реальною небезпека нападу з боку пустелі, населеної племенами шемітських кочівників-номадів. Річ у тому, що найманців Констанцій набирав у західних містах землі Шем — Пеліштімі, Анакімі, Акхарімі, а зуагіри й інші кочові племена люто їх ненавидять. Ти знаєш, добрий Алкеміде, що ця варварська країна розділяється на родючі західні землі, що тягнуться до океану, на березі якого стоять вищеназвані міста, — і східну пустелю, де блукають номади. Полум’я війни між жителями міст і мешканцями пустелі не гасне століттями. З давніх-давен зуагіри нападали на Кауран, але жодного разу не здобули перемоги. Отже, тепер, коли місто захопили ненависні західні родичі, гордість номадів уражена. Ходять чутки, що цю ворожнечу всіляко розпалює людина, яка служила раніше капітаном королівської гвардії. Він, будучи розіпнутий на хресті, незбагненним чином зумів вислизнути з рук Констанція. Ця людина зветься Конан, і походить він із варварського племені кімерійців, чию дику могутність не одного разу випробували на власній шкурі наші доблесні воїни. У селах говорять, що цей чоловік став правою рукою Гарета, мунганського кондотьєра, що прийшов зі східних степів і своєю волею очолив зуагірів. Базікають також, що банда зуагірів останнім часом вельми посилилася. Гарет же, поза сумнівом, намовлений кімерійцем, готується напасти на Кауран. Закінчитися це може досить погано, бо, не маючи досвіду правильної облоги й належних машин, кочівники не витримають відкритого бою з вимуштруваними і добре озброєними шемітами. Мешканці міста зустріли б номадів із радістю, оскільки гіршого ярма, ніж нинішнє, бути не може. Проте вони настільки залякані й безпорадні, що ніякої підтримки кочівникам надати не зуміють. Воістину, гірка їхня доля!

Тараміс же, пойнята злим демоном, заборонила поклоніння Іштар і храм її перетворила на язичницьке капище, де поклоняються ідолам і приносять жертви демонам. Статую Іштар зі слонової кістки найманці порубали сокирами прямо на сходах храму. Хоча це й другорядна богиня порівняно з нашим Мітрою, їй усе ж таки слід надати перевагу над Шайтаном, якому поклоняються шеміти.

Тараміс наповнила храм непристойними зображеннями богів обох статей у хтивих позах і з бридкими подробицями, які може вигадати лише людина несповна розуму. Багато хто з цих ідолів — нечисті божества шемітів, туранців, жителів Вендії та Кхитаю. Інші ж узагалі схожі на злих духів, що живцем з’явилися з незапам’ятного минулого, оскільки їхні жахливі ознаки збереглися тільки в найтуманніших легендах, відомих нині лише вченим та адептам таємного знання. Звідки Тараміс привела їх — страшно навіть подумати.

Королева завела звичай людських жертвоприношень, і з часу їхнього ганебного союзу з Констанцієм не менше шести сбтень молодих чоловіків, жінок і дітей сплатили криваву дань своїми головами. Багато хто з них розпрощалися з життям на жертовнику, зведеному королевою в храмі (причому вона сама вбивала їх ритуальним кинджалом). Більшості ж була призначена найжахливіша доля, бо в таємному підземеллі храму Тараміс поселила якесь чудовисько. Що воно таке і звідки взялося — невідомо. Проте королева, ледве придушивши заколот воїнів проти Констанція, провела ніч в опоганеному храмі разом із дюжиною зв’язаних полонених. Вражений народ бачив важкий смердючий дим, що здіймався над дахом храму, а зсередини всю ніч чулися заклинання королеви і смертні стогони полонених. На світанку додався ще один звук — страшенний нелюдський регіт, і кров застигла в жилах у тих, хто його чув. Вранці Тараміс покинула храм — утомлена, проте з переможним сатанинським блиском в очах. Полонених більше ніхто ніколи не бачив, і регіт цей не повторювався.

Є в храмі зала, до якої не вхожий ніхто, окрім королеви. Королева ж, прямуючи туди, жене перед собою приреченого на жертву. Нікого з цих людей теж уже більше не бачать, і всі вважають, що в цій залі і гніздиться чудовисько, викликане Тараміс із чорної безодні віків, що воно пожирає людей.

Я вже не думаю про Тараміс як про просту смертну — не якась злобна гарпія, що таїться у пропахлій кров’ю норі, серед кісток своїх жертв. Те, що вищі сили дозволяють таке безкарно, примушує мене засумніватися в божественній справедливості.

Порівнюючи її нинішню поведінку з тією, яку я запам’ятав у перші дні свого перебування в Каурані, починаю схилятися до думки, що в тіло Тараміс вселився якийсь демон.

Іншу гіпотезу назвав мені один із молодих воїнів на ім’я Валерій. Він твердить, що якась чаклунка набрала подоби шанованої людьми королеви, сама ж Тараміс ув’язнена в підземеллі. Цей легінь присягнувся відшукати справжню королеву, коли та ще жива, проте боюся, що сам став жертвою жорстокого Констанція. Він брав участь у заколоті палацової гвардії, зумів утекти і переховувався, наполегливо відмовляючись покинути місто. У його укритті я й розмовляв із ним. Тепер же він зник — так само, як і інші, про чию долю тут не годиться запитувати. Боюся, що шпигуни Констанція його вислідили.

На цьому я мушу закінчити свого листа, аби нині ж уночі відправити його з поштовим голубом. Він принесе послання туди, де народився, — на межі землі Котх. Звідти буде відправлений верхівець, а потім верблюжа естафета доставить листа до тебе. Я маю встигнути до світанку, а вже пізно, і зірки починають бліднути над висячими садами Каурана. Місто занурене в тишу, і лише глухий звук жертовного барабана долинає з боку храму. Не сумніваюся, що це Тараміс у союзі з пекельними силами затіває нові злодійства”.

Проте мудрець помилявся. Жінка, відома світу під ім’ям Тараміс, стояла в підземеллі у хиткому світлі смолоскипу. Відблиски блукали її обличчям, поглиблюючи диявольську жорстокість цих прекрасних рис.

Перед нею на голій кам’яній лаві зібгалася постать, ледве прикрита лахміттям. Саломея торкнулася до неї носком золотого черевичка і мстиво посміхнулася:

— Чи не скучила ти за мною, люба сестричко?

Незважаючи на семимісячне ув’язнення й мерзотне лахміття, Тараміс усе ще була прекрасна. Вона нічого не відповіла і лише нижче схилила голову.

Її байдужість зачепила Саломею, вона прикусила яскраво-червону губку і спохмурніла. Одягнена вона була з варварською пишністю жінок Шушану. При світлі смолоскипа коштовні камені виблискували на її взутті, на золотому нагруднику, золотих кільцях і браслетах. Зачіска була високою, як у шеміток, золоті сережки з “тигровим оком” зблискували при щонайменшому русі гордо піднятої голови. Оздоблений гемами пояс підтримував сукню з прозорого шовку. Недбало накинутий темно-яскраво-червоний серпанок приховував якийсь згорток у лівій руці відьми.

Зненацька Саломея зробила крок уперед, схопила сестру за волосся і відкинула її голову так, щоб зазирнути в очі.

Тараміс зустріла цей страшний погляд без дрожі.

— Ти вже не ридаєш, як колись, люба сестричко? — прошипіла відьма крізь зуби.

— Немає в мене більше сліз, — відповіла Тараміс. — Занадто часто ти тішилася видовищем королеви, яка на колінах просила милосердя. Знаю я, що живу лише для того, аби ти могла мене принижувати. Тому і в тортурах дотримувалася міри, щоб не вбити мене і не покалічити. Та я вже не боюся тебе — немає в мені ні страху, ні сорому, ні надії. І досить про це, чортове поріддя!

— Ти лестиш собі, дорога сестро, — сказала Саломея. — Як і раніше, я дбаю, аби страждали й ти, і твоє прекрасне тіло, і твоя гординя. Ти забула, що, на відміну від мене, схильна й до душевних мук — ось я і розважала тебе розповідями про потіхи над твоїми безмозкими підданими. Проте цього разу я принесла дещо вагоміший доказ. Чи відомо тобі, що вірний твій радник Краллід повернувся з Турану і був схоплений?

Тараміс зблідла.

— Що, що ти з ним зробила?

У відповідь Саломея витягнула загадковий згорток і, скинувши шовкову хустку, підняла вгору голову молодого чоловіка. Обличчя його застигло в страшній гримасі — смерть, очевидно, наступила після жорстоких мук.

Тараміс застогнала, як від удару ножем у серце:

— О Іштар! Це Краллід!

— Атож, це Краллід! Він намагався збунтувати народ. Запевняв, дурень, що Конан мав рацію і я, мовляв, не справжня королева. Дурень, невже він вважав, що чернь із палицями та мотиками підніметься проти солдатів Сокола? От і поплатився за свою дурість. Собаки терзають його обезголовлене тіло у дворі, а погана голова полетить до помийної ями, де черв’яків. Що, сестричко, невже ти всі-всі сльози виплакала? Чудово! Насамкінець я наготувала тобі відмінні тортури — ти побачиш ще багато таких картинок! — і Саломея переможно труснула головою Кралліда.

Цієї миті вона не була схожа на істоту, народжену жінкою.

Тараміс не піднімала очей. Вона лежала ниць на брудній холодній підлозі, і тонке її тіло здригалося від ридань. Зціпленими кулачками вона била по кам’яних плитах:

Саломея поволі рушила до дверей, дзенькаючи браслетами.

За якусь мить відьма була вже біля виходу з підземелля. Чоловік, що очікував там, обернувся до неї. Це був величезний шеміт, похмурий, із широкими плечима. Його довга чорна борода звисала на могутні груди, обтягнуті сріблястою кольчугою.

— Ну що, завила? — Голос його був подібний реву буйвола — низький, глибокий, як віддалений грім.

Це був командор найманців, один з небагатьох наближених Констанція, які знали таємницю долі королеви.

— Аякже, Кумбанігаше. Є в її душі струни, яких я ще не торкалася. Коли одне відчуття притуплюється, завжди можна знайти інше, більш чуйне на тортури.

До них наблизилася зігнута постать у лахмітті — брудна, скуйовджена, кумедно накульгуючи. Один із жебраків, щб ночують у відкритих садах і алеях палацу.

— Лови, псюко! — Саломея кинула йому голову Кралліда. — Лови, тварюко безмовна. Кинь її до найближчої вигрібної ями… Кумбанігаше, він глухий — покажи йому, що слід учинити!

Командир виконав доручення, розпатланий жебрак закивав головою — мовляв, зрозумів — і поволі пошкутильгав убік.

— Навіщо затягувати цей фарс?! — гримів Кумбанігаш. — Ти вже так міцно сидиш на троні, що ніякі сили не знімуть тебе звідти. Що з того, що дурні кауранці знатимуть правду? Все одно вони нічого не зможуть зробити. Так царюй під своїм власним ім’ям. Покажи їм їхню колишню повелительку і звели відрубати їй на майдані голову!

— Ще не час, достойний Кумбанігаше.

Важкі двері зачинились і заглушили високий голос Саломеї та громову мову Кумбанігаша.

Жебрак причаївся в одному з куточків саду. Там не було нікого; щоб помітити: руки, які міцно обхопили відрубану голову, — тонкі, м’язисті, ніяк не відповідають горбатій постаті та брудним ганчіркам.

— Я дізнався! — шепіт був ледве чутним. — Вона жива! О Кралліде, твої муки не були марними! Вони кинули її в підземелля! Іштар, богине чесних людей, допоможи мені!

4

Гарет наповнив яскраво-червоним вином оздоблений самоцвітами келих, а потім пустив позолочену посудину по чорних дошках столу просто в руки Конану-кімерійцю.

Одяг Гарета міг би стати предметом заздрості і будь-якого варварського вождя, що обожнює пишноту, і князя Заходу, який має добрий смак.

Вождь розбійників пустелі мав на собі білу шовкову туніку, розшиту на грудях перлами і перетягнену в талії поясом із золотої й срібної канителі³⁸, переплетеної химерними візерунками. Сталевий гостроверхий шолом був обернений тюрбаном із зеленого атласу й інкрустований золотом із чорною емаллю. Пишні шаровари — заправлені в чоботи з вичиненої шкіри. Єдиною зброєю Гарета був широкий кривий кинджал у піхвах зі слонової кістки, за звичкою номадів, заткнутий за пояс над лівим стегном.

Зручно сівши у високе різьблене крісло, Гарет витягнув схрещені ноги і звучно сьорбав благородний напій з дорогоцінного келиха.

На протилежність витонченим шатам мунганина, кімерієць мав значно простіший вигляд. Чорне, гладенько зачесане волосся, засмагле лице помережене шрамами, яскраві блакитні очі. Його воронована кольчуга мала єдину прикрасу — золоту пряжку на поясі, який підтримував меч у витертих шкіряних піхвах.

Вони були удвох у шатрі з тонкого шовку, освітлюваному східними світильниками. Діл був застелений трофейними килимами, шкурами звірів і оксамитовими подушками.

Іззовні долинав шум великого військового табору, та ще час від часу вітер пустелі примушував тріпотіти верхів’я пальм.

— Доля мінлива! — вигукнув Гарет і, легенько попустивши яскраво-червоний пояс, потягся до посудини з вином. — Колись я був мунганським ватажком, нині ж — на чолі людей пустелі. Сім місяців тому ти висів на хресті за два польоти стріли від стін Каурана, а зараз — довірена людина найудатнішого грабіжника між туранськими укріпленнями і пасовищами Заходу. Ти маєш завдячувати мені!

— За те, що став тобі в нагоді? — розсміявся Конан і підняв келиха. — Якщо ти дозволяєш людині піднятися вгору, то, напевно, не без вигоди. А я добивався всього в житті своєю силою, потом і кров’ю, — він подивився на свої знівечені долоні. — Та й багатьох шрамів на тілі сім місяців тому ще не було.

— Справді, ти б’єшся, як ціле полчище дияволів, — погодився Гарет. — Проте ти ж не думаєш, що це через твою доблесть в орду приходять все нові й нові люди. Племенам номадів завжди бракувало удачливого вождя. Певне, тому вони вважають за краще довіряти чужоземцям, а не одноплемінникам. Відтепер для нас немає неможливого. Зараз під моєю орудою одинадцять тисяч воїнів. Через рис їх буде втричі більше. Досі ми грабували тільки прикордонні міста Турану. З тридцятьма тисячами ми облишимо набіги, розв’яжемо справжню війну, підкоримо королівство, і я зійду на його престол. Ти ще побачиш мене володарем землі Шем. Якщо будеш слухняний, залишишся моєю правою рукою — міністром, канцлером, віце-королем. Нині треба ударити на схід, узяти туранську фортецю Везек — там збирають мито з караванів і можна непогано поживитися.

Конан заперечно похитав головою.

— Я так не думаю.

— Що значить — ти так не думаєш? Я очолюю військо, мені й думати!

— Для моїх цілей воїнів вистачить уже зараз, — відповів кімерієць. — Несплачений борг обтяжує мене.

— Ах, он як, — Гарет глянув спідлоба і відсьорбнув вина. — Ти все ніяк не можеш забути цей хрест? Похвально, та з цим доведеться зачекати.

— Колись ти обіцяв мені допомогти узяти Кауран, — сказав Конан.

— Справді, та коли ж це було! Я тоді й гадки не мав, що збереться така армія. Крім того, я мав намір пограбувати місто, а не захоплювати його. Я не хочу втрачати своїх воїнів, а Кауран — міцний горішок. Ось через рік, тоді…

— Через тиждень, — обірвав його Конан, і твердість цих слів змусила мунганина змінити тон.

— Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш — невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?

— Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.

— Ну й що? — гнівно вигукнув Гарет. — Поки ми обсипатимемо один одного стрілами, не їхній, а нашій кінноті доведеться скрутно. Їхні загони пройдуть крізь нас, як ніж крізь масло.

— Цього не буде, якщо за нами стануть три тисячі відчайдушних гіборійських вершників, звиклих битися в строю за всіма правилами військової науки.

— Де ж ти візьмеш три тисячі гіборійців? — розсміявся Гарет. — Хіба що з повітря начаклуєш?

— Вони вже є, — твердо сказав Конан. — Три тисячі кауранських воїнів відкочували в оазис Акель і чекають мого наказу.

— Що? — Гарет став схожий на загнаного вовка.

— Що чув. Ці люди втекли від влади Констанція. Більшість із них поневірялася пустелею як вигнанці. Проте тепер це загартовані й готові на все солдати. Це тигри-людожери. Кожен вартий трьох найманців. Біда й неволя зміцнюють справжніх чоловіків і наповнюють їхні м’язи пекельним полум’ям. Вони блукали дрібними групами, їм бракувало вождя. Я розмовляв із ними через моїх посильних. Вони зібралися в оазисі й чекають команди.

— І все це без мого відома? — в очах Гарета з’явився зловісний блиск, рука відшукувала кинджал.

— Вони визнали мою владу, а не твою.

— І що ти наобіцяв цим виродкам?

— Я сказав, що вовки пустелі допоможуть їм розпластати Констанція і повернути Кауран його жителям.

— Дурень. Ти що, себе маєш за вождя?

Обидва схопилися. Диявольські вогні танцювали в сірих зіницях Гарета, на губах кімерійця грала грізна усмішка.

— Я накажу роздерли тебе чотирма кіньми, — процідив крізь зуби мунганин.

— Поклич людей та накажи, — сказав Конан. — Може, послухаються.

Хижо усміхнувшись, Гарет підняв руку. І зупинився — його втримала упевненість Конана.

— Виродку західних гір, — прошипів він. — Як же ти наважився на змову?

— У цьому не було потреби, — відповів Конан, — Ти брехав, коли говорив, що люди йдуть до нас не через мене. Саме навпаки. Вони, щоправда, виконують твої накази, але б’ються за мене. Коротше, двом вождям тут не бути, а всі знають, що я сильніший від тебе. Ми з ними чудово розуміємо один одного — адже я такий самий варвар, як і вони.

— А що скаже армія, коли ти накажеш їй битися за інтереси Каурана?

— Підкориться. Я обіцяв їм караван золота з палацових скарбниць. Кауран заплатить добрий викуп за вигнання Констанція. А вже потім підемо на Туран, як задумано. Народ підібрався жадібний, їм хоч із Констанцієм битися, хоч із ким.

У очах Гарета з’явилося усвідомлення краху. За кровожерними мріями про власну імперію він прогледів те, що творилося під боком. Дрібниці раптом знайшли справжнє значення. Він зрозумів, що слова Конана — не порожня погроза. В чорній кольчузі стояв перед ним справжній проводир зуагірів.

— То умри, собако! — заричав мунганин і схопився за кинджал.

Проте рука Конана з котячою швидкістю метнулася вперед, і його пальці зімкнулися на передпліччі Гарета. Почувся тріск кісток, і напружена тиша запанувала в шатрі. Воїни стояли лицем до лиця, нерухомі, ніби статуї. На чолі Гарета виступили краплі поту.

Конан засміявся, але кулак не розтискав:

— Невже ти витримаєш це, Гарете?

Усмішка все ще блукала обличчям Конана. М’язи його заграли, сплітаючись у ремінні вузли, а могутні пальці знизалися в тремтячу руку мунганина. Почувся хрускіт кісток, і лице Гарета стала сірим як попіл. З прикушених губ бризнула кров, але він не видав ні звуку.

Сміючись, Конан звільнив його і відступив на крок. Мунганин похитнувсь і сперся здоровою рукою об стіл.

— Я дарую тобі твоє життя, Гарете, так, як ти подарував мені моє, — спокійно сказав Конан. — Хоча ти зняв мене з хреста абсолютно для своєї користі. Тяжке це було для мене випробування, ти б його не витримав. Це під силу тільки нам, західним варварам. Ходи, сідай на свого коня — він прив’язаний за шатром, вода і їжа у в’юках. Від’їзду твого не помітить ніхто, проте поспіши — переможеному володареві не місце в пустелі. Якщо воїни побачать тебе, каліку, позбавленого влади, то живим не відпустять.

Гарет мовчки вислухав Конана і так само в мовчанні обернувся і вийшов із шатра. Мовчки вибрався в сідло високого білого жеребця, прив’язаного в тіні розлогої пальми, мовчки вклав пошкоджену руку за комір туніки, повернув коня і вирушив на схід, у пустелю, щоб назавжди зникнути з життя племені зуагірів.

Конан залишився сам. Він осушив келих і витер губи. Йому полегшало, він пожбурив келих у куток, поправив ремінь і вийшов геть. Зупинившись на мить, він оглядів море наметів із верблюжої шерсті, що розстилалося перед ним. Між наметів походжали люди в білому. Вони співали, сварилися, лагодили кінську збрую і гострили шаблі.

Голос Конана був подібний до грому, і гуркіт його доносився до найдальших шатрів:

— Ей ви, покидьки, нагостріть вуха і слухайте! Ходіть усі сюди — я хочу вам дещо повідати!

5

Люди, що зібралися у вежі біля міської стіни, уважно прислухалися до слів одного з присутніх. Усі вони були молоді, міцні й спритні. Відчувався в них гарт, який дають тяжкі випробування. Усі вони були в кольчугах, у шкіряних каптанах і при мечах.

— Я знав, що Конан має рацію — це не Тараміс! — говорив Валерій. — Цілий місяць під виглядом глухого жебрака я тинявся біля палацу. І, нарешті, переконавсь у своїх давніх підозрах. Наша королева знемагає в палацовому підземеллі. Почав очікувати слушної нагоди. Тут мені й трапився стражник-шеміт. Я його оглушив, затягнув у найближчий льох і допитав із тортурами. Перш ніж здохнути, ось що він мені сказав: Каураном править відьма на ім’я Саломея, а Тараміс ув’язнена в найглибшому підземеллі. А цей напад зуагірів нам сильно допоможе. Що має зробити Конан — угадати складно. Напевно, він порахується з Констанцієм, проте, можливо, розграбує й поруйнує місто. Це ж варвар, нам його не зрозуміти. Тоді у нас одне завдання — у розпал битви звільнити Тараміс. Констанцій виведе військо в поле, вони вже сідлають коней. У місті немає запасів, щоб витримати облогу, — адже воїни Конана з’явилися під стінами зненацька. А кімерієць саме готувався до облоги: розвідка доповіла, що зуагіри тягнуть стінобитні машини й облогові башти. Все це придумав Конан, він же всі військові науки Заходу перевершив. Констанцій неодмінно виведе всіх своїх солдатів, аби одним ударом покінчити з ворогом, У місті залишиться навряд чи сотні три шемітів, та й ті будуть на стінах і біля брам. В’язниця залишиться майже без охорони. А коли звільнимо Тараміс, подивимося, як піде справа. Якщо переможе Конан, покажемо Тараміс людям і закличемо до повстання. І народ підніметься, сумнівів немає! У нас вистачить сил перебити шемітів навіть голіруч, А потім ми закриємо брами і перед найманцями, і перед кочівниками. Ані ті, ані інші не потраплять до міста. А вже тоді можна і з Конаном говорити. Він завжди був вірний присязі. А коли дізнається правду, та королева ще сама його попросить, — може, і відступить. Проте, найімовірніше, Констанцій розгромить Конана. Тоді доведеться втікати з міста і рятувати королеву. Ви все зрозуміли?

Присутні разом кивнули.

— Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці — найманці виходять із міста через Південну браму!

Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках³⁹ важких бойових коней.

Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою — грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.

Люди висипали на вулиці, виглядали з вікон, мовчки проводжали поглядами чужоземних воїнів, що вийшли захистити чуже місто. А міщанам було все одно.

На вежі, що височіла над широкою вулицею, Саломея іронічно роздивлялася Констанція, підперезаного мечем і в рукавицях зі сталевих лусок. З вулиці було чути шум війська — поскрипування збруї та важкий кінський тупіт по бруківці.

— Перш ніж сяде сонце, — сказав Констанцій і підкрутив вуса, — у тебе буде безліч полонених, щоб наситити твого демона в храмі.

Йому, певне, набридли вже м’які тіла міщан? Можливо, йому сподобаються номади — вони жилаві!

— Дивися сам не нарвися на тварюку ще дикішу, ніж мій Тауг, — відповіла Саломея. — Пам’ятай, хто веде ворогів.

— Пам’ять у мене добра, тому й виходжу йому назустріч. Цей паршивий пес воював на Заході, тож розуміється на штурмі міст. Мої розвідники підібралися до їхнього табору, а це нелегко, адже в номадів орлиний зір. Усе ж таки вони роздивилися, що верблюди волокли й катапульти, і тарани, і облогові башти. Присягаюся Іштар! Аби все це спорудити, десять тисяч чоловіків мали б трудитися не менше місяця. А де він узяв матеріали — не збагну. Невже домовився з туранцями? Втім, усе це йому не знадобиться. Я вже бився з цими піщаними вовками. Спершу перестрілка — тут моїх воїнів убереже броня, — потім атака. Мої полки прорвуть слабкий лад номадів, розвернуться, ударять іззаду і розженуть це воїнство на всі боки. Увечері я ввійду до Південної брами, і сотні полонених поплентаються за хвостом мого коня. Уночі ми влаштуємо на палацовому майдані свято — мої хлоп’ята люблять спалювати полонених живцем і здирати з них шкіру. А Конана непогано б узяти живим і посадити на палю перед палацом.

— Розважайтеся досхочу, — байдуже відгукнулася Саломея. — Я давно мріяла про сукню з людської шкіри. Та сотню полонених віддай мені — і на жертовник, і для Тауга.

— Все буде як ти бажаєш, — відповів Констанцій і броньованою долонею зачесав волосся назад. — Отже, йду битися й перемогти в ім’я незаплямованої честі Тараміс! — Він узяв оздоблений перами шолом на вигин лівої руки, правою ж віддав блазенський салют.

За мить із вулиці донісся його владний голос, що віддавав накази.

Саломея ліниво підвелася, потягнулась і покликала:

— Зангу!

Жрець із лицем наче з жовтого пергаменту безшумно ковзнув до кімнати.

Саломея вказала на підвищення зі слонової кістки, на якому лежали дві кришталеві кулі, і звеліла жерцю взяти ту, що трохи менша.

— Їдь за Констанцієм. Повідомлятимеш про хід битви.

Чоловічок із пергаментним лицем низько вклонився, заховав кулю в складки чорного плаща і швидко вийшов. За мить почувся тупіт коня, потім гуркіт брами, що зачинялася.

Широкими мармуровими сходами Саломея піднялася на дах, захищений від сонця балдахіном. Звідси було добре видно спорожнілі вулиці та безлюдний палацовий майдан — народ Каурана вважав за краще триматися подалі від опоганеного храму. Місто немов вимерло.

Тільки на південній стіні і на дахах прилеглих до неї будинків юрмилися міщани. Не чути було звичних у таких випадках їхніх вітальних вигуків, бо не знали — перемоги бажати Констанцію чи поразки. Перемога — знову це ярмо ненависних шемітів, поразка — отже, у місті будуть грабіж і різанина Ніяких звісток Конан не подавав, а те, що він варвар, — пам’ятали всі.

Полки найманців виходили на рівнину. На цьому березі річки, вдалині, можна було роздивитися лаву кінноти. Протилежний берег був усіяний темними цятками — облогові машини залишалися на місці. Певне, Конан побоювався удару під чає переправи.

Загони Констанція рушили — спершу кроком, а тоді клусом. Низький рев донісся до спостерігачів на стіні.

Дві стрічні хвилі зіткнулись і перемішались у суцільний натовп. Не можна було зрозуміти, хто вдарив першим.

Хмари куряви, піднятої копитами, укрили поле битви, як туман. Зрідка з цього туману виринали вершники — і знову зникали, часом виблискувала зброя.

Саломея невдоволено сіпнула плечима і зійшла вниз. У палаці було тихо — усі слуги й раби разом із міщанами споглядали битву. Відьма зайшла до зали, де прощалася з Констанцієм, і підійшла до підвищення: Вона побачила, що кришталева куля стала тьмяною і взялася яскраво-червоними плямами. Саломея схилилася над нею і прошепотіла заклинання.

— Зангу! — покликала вона. — Зангу!

Усередині кулі попливли туманні плями — і розпалися на дрібний пил. Мелькали неясні темні силуети. Іноді, як блискавиці в ночі, спалахкувала полірована криця.

Потім з’явилося лице Занга — таке чітке, неначе він стояв перед Саломеєю й дивився на неї витріщеними очима. По голому черепу стікала кров, жовта шкіра була в поросі. Губи його тремтіли. Якщо б в залі був хтось сторонній, він би нічого не почув. Та для Саломеї голос жерця звучав виразно, немов не було між ними кількох миль. Тільки демони пітьми відали, які магічні нитки пов’язували обидві кулі.

— Саломеє! — сказав поранений.

— Я чую! — крикнула відьма. — Говори!

— Ми загинули! Кауран втрачено, присягаюся Сетом! Піді мною вбили коня, я не можу втекти! Навколо падають люди… Ці, в сріблястих кольчугах, гинуть як мухи…

— Перестань скиглити й говори, що сталося! — пирхнула Саломея.

— Ми пішли назустріч цим псам пустелі, — почав жрець. — І вони рушили до нас. Полетіли хмари стріл, і номади похитнулися. Констанцій дав команду до атаки, і ми рушили зімкнутими лавами. І тоді їхня орда розступилася праворуч і ліворуч, і перед нами з’явилися кілька тисяч гіборійських вершників — їх ніхто не чекав! Кауранські витязі на могутніх конях і в повному озброєнні! Щільним залізним клином вони пройшли крізь нас. Ми не встигли й помітити, як лаву розрізали навпіл. І тоді з двох боків ударили кочівники. Наші лави змішалися, нас зламали й перебили! Це все хитрий диявол Конан! Облогові машини були про людське око — самі каркаси з пальмових стовбурів та розфарбовані ганчірки: Наші розвідники помилилися. Нашу армію підступно виманили за міські стіни на погибель! Шеміти Сокола втікають! Конан зарубав Кумбанігаша. Констанція я не бачу. Кауранці терзають нас, наче леви-людожери, кочівники розстрілюють із луків… Я… ах-х…

У кришталі блиснула сталь, хлюпнула кров — і зображення зникло, немов лопнула булька на воді. Саломея застигла, вдивляючись у спорожнілий кристал. Потім плеснула в долоні, і в кімнаті з’явився жрець, схожий на покійного Занга.

— Констанцій розбитий, — квапливо сказала вона. — Ми загинули. Невдовзі Конан почне ломитися в міську браму. Що зі мною тоді буде, не варто й гадати. Та спочатку я переконаюся, що моя проклята сестричка ніколи вже не зійде на трон. Хай буде що буде, а ми відмінно пригостимо Тауга! Ходи за мною!

Вони вже спускались у двір, коли зі стін долинуло ревище, яке лунало дедалі дужче, — натовп, що стояв там, зрозумів: переміг Конан. 1а хмар куряви виривалися вершники і линули до міста.

Палац був сполучений із в’язницею довгою галереєю під гостроверхим дахом. Саломея і жрець потрапили до широкого коридору, звідки круто вниз ішли східці Раптом Саломея спинилася як укопана, і прокльони застигли на її губах. У напівтемряві під стіною лежав стражник-шеміт, задерши коротку бороду в стелю. Голова його була майже відокремлена від тулуба.

Унизу чулися приглушені голоси та кроки кількох чоловік, на стіні з’явилися відблиски полум’я.

Саломея відступила в пітьму й причаїлася за масивною колоною, туди ж сховався і жрець. Рука відьми потягнулася до позолоченої торбинки на поясі.

6

Яскраве й димне полум’я смолоскипа збудило королеву Каурана від сну. Вона підвелася, спираючись на руки, і розплющила очі. Певно, Саломея щось вигадала! Але пролунав схвильований голос:

— Тараміс! О, моя королево!

Вона спершу подумала, що продовжує спати, та її очі побачили за полум’ям блиск зброї й людські постаті. П’ятеро чоловіків схилилися над нею, — грізні чорнобороді засмаглі обличчя.

Королева загорнулась у лахміття і, зібгавшись у грудку, чекала своєї долі.

Один із прибульців став на коліна й простяг до неї руки.

— О Тараміс! Іштар допомогла розшукати тебе! Чи пам’ятаєш ти мене? Я Валерій. Колись, після битви при Корвеку, ти зробила мені честь, поцілувавши…

— Валерію… — простогнала королева. — Я, певне, сплю… Це нова ворожба Саломеї…

— Ні! — голос його тремтів. — Твої вірні слуги прийшли врятувати тебе. Але слід поспішати. На рівнині Констанцій б’ється з Конаном, який привів через річку зуагірів, проте сотні три шемітів усе ще в місті. Стражник убитий, ось його ключі. Інших вартових не видно. Ходімо, швидше!

Королева полегшено зітхнула й знепритомніла. Не роздумуючи, Валерій підхопив її на руки і пішов слідом за тим, хто ніс факел. Вони стали підійматися вогкими східцями — здавалося, їм не буде кінця — і опинились у коридорі. Зненацька біля порталу смолоскип згас, а той, хто його ніс, спромігся лише на короткий передсмертний стогін. Блакитний спалах вихопив на мить із темряви розлючені лиця Саломеї та її супутника.

Спалах був таким яскравим, що кауранці засліпли. Валерій із королевою на руках продовжував бігти, бо чув за спиною звуки смертельних ударів, стогони й хиже сопіння Але тут сильний поштовх повергнув воїна на підлогу; а королеву вирвали в нього з рук. Він над силу підвівся й затряс головою, аби зникло засліплення. У коридорі він був сам, його супутники лежали в крові з глибокими ранами. Засліплені пекельним полум’ям, вони, певне, і не захищалися. Усі були мертві.

Королева зникла.

Грубо вилаявшись, Валерій висмикнув меча, стягнув погнутий шолом і що було сил ударив ним об підлогу. З рани на голові по шоках потекла тепла цівка. Він кілька разів обернувся, намагаючись. угадати, у який бік понесли Тараміс, і почув, що хтось кличе його:

— Валерію! Валерію!

Спотикаючись, він побіг на голос, і за мить у його руках опинилося знайоме струнке тіло.

— Ігво! Та ти збожеволіла!

— Я мусила, мусила піти сюди, — зі сльозами в голосі сказала дівчина. — Я стежила за вами і сховалась у дворі за аркою. Щойно я бачила її, а з нею — слугу, котрий тягнув жінку. Я впізнала Тараміс і зрозуміла, що вам не поталанило… Ти поранений!

— Подряпина, — він відштовхнув її руку. — Вперед, Ігво! Показуй, куди вони побігли!

— Через двір у бік храму.

Молодий воїн зблід.

— В ім’я Іштар! От відьма! Вона вирішила принести Тараміс у жертву своєму демонові! Швидше біжи до людей на південній стіні. Скажи, що знайшлася справжня королева і відьма тягне її до храму. Біжи!

Дівчина, заливаючись сльозами, перетнула майдан і побігла вулицею, що вела до стіни. Валерій попрямував до будівлі, що похмуро вивершувалася навпроти палацу. Його ноги ледве торкалися кам’яних плит. Саломея і жрець у поспіху не закрили за собою важкі двері. Воїн убіг до храму й побачив тих, кого переслідував. Королева отямилась і, відчувши неминучу загибель, учинила шалений опір. Їй навіть вдалося вирватися з чіпких рук жерця — проте лише на мить.

Вони були вже в центрі величезної зали, на другому боці якої містився страшний жертовник, а за ним — високі залізні двері. Багато хто пройшов повз них, але поверталася лише Саломея.

Під час боротьби лахміття злетіло з королеви, і вона здавалася лісовою богинею в обіймах демона. Саломея прошкувала до дверей, нетерпляче озираючись. У напівтемряві промайнули перекошені пики ідолів.

Піднявши меча, Валерій у люті кинувся вперед. Пролунав застережний крик Саломеї, і жовтолиций жрець, відкинувши Тараміс, дістав із піхов скривавленого клинка.

Різати людей, засліплених чаклунським полум’ям Саломеї, було, вочевидь, легше, аніж протистояти молодому й сильному гіборійцеві, охопленому люттю й ненавистю.

Кривавий клинок злетів угору, та меч воїна був швидшим і відсік кисть жерця. Хлюпнула кров. Сп’янілий боєм, Валерій завдавав усе нових і нових ударів, аж поки порубане тіло звалилося на підлогу, а лиса голова покотилась убік.

Валерій, схожий цієї миті на лісового хижака, озирнувся в пошуках Саломеї. Та схилилася над Тараміс. Однією рукою відьма тримала сестру за волосся, інша рука, з кинджалом, вибирала місце для удару. Меч Валерія знову свиснув і встромився в груди відьми з такою силою, що вийшов між лопатками на цілий лікоть.

Із страшенним криком Саломея повалилася на коліна, схопилася руками за лезо меча і впала, здригаючись у конвульсіях. Очі її вже не були схожі на людські, і з несьогосвітньою силою чіплялася вона за життя, що витікало з неї через рану — саме на яскраво-червоному півмісяці на грудях. Відьма звивалася в агонії, гризла і дряпала кам’яні плити.

Валерій з огидою відвернувся і підняв непритомну королеву. Залишивши позаду конаючу тварюку, він виніс Тараміс у двір до підніжжя сходів.

Майдан був заповнений народом. Хто відгукнувся на заклики Ігви, хто просто біг зі стіни від страху перед ордою. Отупілість і байдужість змінилися піднесенням, натовп хвилювався й шумів, вимахуючи кулаками. З боку брами лунали глухі удари тарана.

Загін розлючених шемітів напирав на юрбу — це була варта Північної брами, що поспішала на підмогу до Південної. Проте всі — і стражники, і народ — роззявили роти від здивування, коли на сходинках храму з’явився воїн, що тримав на руках оголене тіло.

— Ось ваша королева! — проголосив Валерій, намагаючись перекричати натовп.

Люди нічого не зрозуміли.

Щеміти-вершники почали пробиватися до сходів храму, б’ючи народ ратищами списів.

І тоді…

За спиною Валерія з’явилася тонка постать у скривавленому білому одязі, і люди побачили, що на руках Валерія лежить їхня повелителька, а у дверях храму стоїть інша — точна її копія.

Побачивши відьму, Валерій відчув, що кров холоне йому в жилах: адже його меч пробив їй серце. За всіма законами природи їй належало бути мертвою. Проте вона була жива.

— Тауг! — закричала відьма, обернувшись до дверей. — Тауг!

У відповідь залунав жахливий регіт, хряскіт дерева і дзвін лускаючого металу.

— Це королева! — залементував сотник-шеміт і зірвав із плеча лук. — Стріляйте в цих двох на сходах!

Та натовп уже гарчав, як зграя розлючених собак. Люди, нарешті, зрозуміли значення слів Валерія і здогадалися, хто їх справжня королева. З цим гарчанням люди і накинулися на шемітів, беззбройні, вони діяли лише зубами, нігтями та кулаками.

Саломея, що височіла над цим місивом людських і кінських тіл, похиталась і впала на мармурові сходи — цього вже разу мертва остаточно й безповоротно.

Стріли свистіли біля Валерія, що намагався сховатися за колоною портика. Кінні шеміти рубали й стріляли праворуч і ліворуч, намагаючись урятуватися від розправи юрби. Валерій добіг до дверей храму і вже збирався переступити поріг, як раптом обернувся, закричавши від жаху.

Із мороку, що панував у храмі, викотилася величезна чорна туша і метнулася до Валерія довгими жаб’ячими стрибками. Юнак побачив, як виблискують величезні витріщені очі, побачив ікла, схожі на шаблі кігті і відскочив від дверей. Стріла, що свиснула над вухом, нагадала йому, що за спиною теж смерть.

Четверо чи п’ятеро шемітів пробилися крізь натовп, і тепер їхні коні були вже на сходах. Стріли ламалися об колону. Непритомна Тараміс здавалася мертвою.

Перш ніж шеміти встигли ще раз вистрілити, ворота храму заповнило гігантське тіло. Нажахані найманці повернули коней і врізалися в натовп. Люди в страху побігли, топчучи тих, хто впав.

Проте чудовиську були потрібні тільки Валерій і королева. Протиснувши своє могутнє драглисте тіло крізь ворота, воно кинулося до хлопця, який утікав униз сходами. Валерій чув, як чудовисько рухається за спиною — величезна тварюка, вроджена в серці мороку, чорна драглиста маса, у якій можна було розрізнити тільки палаючі жорстокістю очі та страшні ікла.

Тут стало чути тупіт копит, і загін скривавлених, зранених шемітів вилетів на майдан і почав наосліп пробиватися крізь юрбу. Це були ті, хто охороняв Південну браму. Їх переслідувала група вершників, які розмахували скривавленими мечами і щось кричали рідною мовою, — то жителі Каурана, що колись утекли в пустелю, повернулися до свого міста. Разом із ними в’їхали півсотні чорнобородих номадів на чолі з велетнем у воронованій кольчузі.

— Конан! — вигукнув Валерій. — Це Конан!

Гігант побачив його, усе зрозумів і віддав наказ. Не зупиняючи коней, вершники з пустелі підняли луки, напнули тятиви й вистрілили. Смертоносна хмара заспівала над людським морем і встромилася в тушу чудовиська. Тварюка зупинилася, видала жахливий рев і захиталася — чорна пляма на білому мармурі. Вершники зробили ще один залп, і ще один… Мерзенне квакання пролунало зі смердючої пащі. Тварюка звалилась і покотилася сходами — мертва, як і та, що викликала її з безодні минулих тисячоліть.

Конан зупинив коня і спішився.

Валерій поклав королеву на мармурові плити і впав поряд із нею — сили залишили його. Юрба сколихнулась і наблизилася. Конан з прокльонами відігнав її і схилився над королевою.

— Присягаюся Кромом, це Тараміс. А хто ж та?

— Диявол, що набрав її вигляду, — прохрипів Валерій.

Конан вилаявся і, зірвавши з найближчого воїна плащ, укрив королеву. Вона розплющила очі і здивовано розглядала посічене шрамами обличчя кімерійця.

— Конане! — її ніжні руки обхопили богатирське плече. — Невже я сплю? Адже вона сказала, що ти вбитий!

— Убитий, та не до кінця, — щиро посміхнувся Конан. — Ви не спите, ваша величносте! Там, біля річки, я вщент розбив Констанція, Вони втікали, боязкі собаки, але до стін не дійшов жоден — я наказав не брати полонених, окрім самого Констанція. Вартові закрили браму перед нашим носом, та ми вибили її тараном. Своїх вовків, окрім цієї півсотні; я залишив за брамою. Не можу поручитися, що вони ввічливо поводитимуться в місті.

— О Іштар! Який жахливий сон! — зітхнула королева. — Нещасний мій народе! Конане, ти мусиш допомогти нам — відтепер ти і капітан гвардії, і найголовніший радник!

Конан засміявся і заперечно похитав головою. Він устав і допоміг звестися королеві, потім кивнув кауранцям, щоб вони спішились і чекали розпоряджень своєї повелительки.

— Не варто, ваша величносте, — капітаном я вже був. Відтепер я вождь зуагірів і поведу їх на Туран, як обіцяв. Ось із Валерія вийде добрий капітан, а мені набридло життя серед мармурових стін. Тож зараз я мушу залишити тебе і закінчити свої справи У місті, ще переповненому шемітами!

Сказавши це, Конан жестом наказав подати йому коня, скочив у сідло і помчав, ведучи за собою своїх стрільців.

Тараміс, спираючись на плече Валерія, обернулася до палацу, і натовп, ридаючи, розступився, утворивши коридор аж до дверей. Валерій відчув, як ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій — дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.

…Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан-кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

— Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, — зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

— Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти… — продовжував спокійно Конан. — Я висів так само, та вижив — хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, — він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі — на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче…

…Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові-кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам-один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану…

ПРИМАРИ ЗАМБУЛИ

ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА

ПОВЗУЧА ТІНЬ

1

Розпечене повітря хвилями підіймалося над пустелею. Конан-кімерієць провів по потрісканих губах ребром величезної долоні й озирнувся на всі боки. З одягу на ньому була лише шовкова пов’язка на стегнах, а талію охоплював широкий пояс із золотими наліпками, на якому висіли шабля й кинджал, — він стояв, байдуже зносячи болючі уколи сонячного проміння, яке нещадно пекло. Могутні біцепси на руках і м’язи на ногах біліли слідами свіжих ран.

Обхопивши руками коліна й низько схиливши біляву голову, поряд із ним на піску сиділа юна дівчина, її біла шкіра різко контрастувала з кольором засмаглих ніг величезного варвара. Коротенька, перехоплена в талії туніка без рукавів і з глибоким вирізом на грудях прикривала її прекрасне тіло.

Конан труснув головою, немов хотів позбавитися сліпучого блиску. Він приклав до вуха шкіряний бурдюк, який тримав у руці, труснув його і, почувши слабкий сплеск, тільки міцніше стиснув щелепи.

Дівчина здригнулася і тужливо простогнала:

— Пити! Пити! О Конане! Нам тепер немає порятунку!

Кімерієць нічого не відповів, вороже оглядаючи піщані бархани. Він дивився на них спідлоба, і така злість палала в його блакитних очах, що здавалося — немає у нього ворога лютішого, ніж ця пустеля.

Конан нахилився й підніс бурдюк до губ дівчини.

— Пий! — наказав він. — Пий, поки не зупиню.

Вона пила дрібними жадібними ковтками, поки не випила воду до останньої краплі. І лише тоді все зрозуміла.

— Конане! — вигукнула дівчина. — Навіщо ти це зробив? Адже я все випила, все! Тобі нічого не залишилося!

— Не реви! — гаркнув він. — Бережи сили!

Конан випростався й відкинув убік порожній бурдюк.

— Ну чому ти не зупинив, чому? — схлипувала дівчина.

Він навіть не подивився на неї — стояв, випроставшись на повний зріст, і в його погляді, спрямованому в таємну пурпурну млу на горизонті, горіла ненависть.

Кімерієць розумів, що наближається кінець його життєвого шляху, хоча при одній думці про це бунтувала вся його дикунська невгамовна душа. Сили ще були, але він відчував, що довго під цим убивчим сонцем йому тепер не витримати. Дівчина вже зовсім знесиліла. Чи не краще одним-єдиним ударом шаблі милосердно припинити її страждання? Бачити її пекельні муки, спостерігати, як вона поволі божеволіє від спраги — адже ці кілька ковтків утамували її ненадовго, — о, ні! З піхов, вершок за вершком, поволі виповзала шабля.

Раптом рука варвара затремтіла. У глибині пустелі, далеко на півдні щось блиснуло в розжареному повітрі. “Примарилося, — подумав він зі злістю, — наступний міраж, якими така багата пустеля”. Конан притис дашком долоню до очей, що напівзасліпли від сонця, — і йому здалося, що він розрізняє вдалині вежі, мінарети, виблискуючі стіни. Він дивився недовірливо, чекаючи, що міраж зараз зблякне й розчиниться в повітрі. Натала перестала схлипувати. Вона ледве звелася на ноги й теж вдивлялася в мерехтливе марево.

— Що це таке, Конане? — прошепотіла вона, боячись надії, що прокинулася. — Місто чи міраж?

Кімерієць мовчав. Він кілька разів моргнув, подивився на місто скоса, потім знов прямо — місто не зникало, не випаровувалося, стояло на тому самому місці.

— Хто його знає, — пробурчав він із сумнівом. — Так чи інакше, подивитися варто.

Він загнав шаблю назад у піхви, нахилився й легко, немов пір’їнку, підняв на руки Наталу.

— Не треба, Конане! — запротестувала вона. — Я можу йти, пусти мене!

— Поглянь, скільки каміння! — гарикнув він гнівно. — Миттю порвеш, — він мотнув головою, показуючи на елегантні, салатового кольору сандалії. — А нам треба поспішати, аби дійти до заходу сонця.

Надія на порятунок додала нових сил у сталеві м’язи кімерійця. Він біг барханами, немов летів на крилах. Цивілізована людина на його місці вже давно віддала б богові душу, а він — варвар із варварів — дряпався за своє життя, немов кішка.

Конан і Натала чудом урятувалися після розгрому армії бунтівного принца Альмурика, цієї буйної, строкатої орди, яка вихором промчала королівством Шем і втопила в крові північні кордони Стигії. Після цього орда, вже зі стигійською армією на хвості, вдерлася в королівство Куш і в його межах була, нарешті, оточена край південної пустелі. Армії стигійців і кушитів з’єднались і вже не випустили здобич із пастки. Конан-кімерієць в останню мить зловив верблюда, закинув на нього дівчину — і зник. Їм пощастило, вони уникли трагічної долі своїх товаришів, але для них виявилася відкритою лише одна дорога — в пустелю.

Натала була родом із Бритунії. Конан якось побачив її на невільничому ринку в одному з шемітських міст, захоплених ордою Альмурика, вона припала йому до душі, і він, недовго думаючи, тут же привласнив дівчину, ні в кого не питаючи на те дозволу. Сама вона з радістю прийняла такий поворот у своєму житті, та й чого кращого їй було чекати? Швидше за все, її продали б у шемітський сераль, а для жінок гіборійської ери це було гіршим за все.

Конан і його супутниця кілька діб поспіль не злізали з верблюда — ціла зграя стигійців невтомно переслідувала їх. Коли вони, нарешті, припинили гонитву, утікачам не залишалося нічого іншого, як продовжити шлях у тому ж напрямку — повертатися було вже пізно. Вони довго їхали, видивляючи оазис, але їхній рятівник, верблюд, зрештою, ліг як мертвий, і їм довелося йти далі пішки, утопаючи по коліно в гарячому піску, потерпаючи від найжорстокішої спраги. Дівчина була сильною й витривалою, загартованою суворим табірним життям, як мало хто з жінок тієї жорстокої епохи, проте й вона, як не беріг її варвар, поступово вибилася з сил.

Пекельний жар струмував з неба на чорне, сплутане волосся Конана. Нудотний туман д тупа байдужість хвилями затьмарювали його мозок, та він не піддавався і йшов, зціплюючи зуби, все далі й далі, оскільки тепер знав напевно, що попереду справді місто, а не міраж. Що чекає там на них? Нові вороги? Ким би вони не виявилися-з ними можна буде битися, їх можна буде вбити. А більшого варвару й не треба.

Сонце вже було низько над небокраєм, коли вони зупинилися, нарешті, в життєдайній тіні величезної брами. Конан із полегшенням розпростав плечі. Перед ними на висоті не менше тридцяти футів здіймалися фортечні стіни — зеленуваті на колір, вони блищали, неначе справді були скляними. Конан оглянув верхи стін, проте нічого не помітив. Він крикнув на всю могуть своїх легенів — відповіддю була тиша. Варвар ударив у браму руків’ям шаблі — лише гучна луна озвалася й одразу ж потонула в пісках. Натала, налякана дивною тишею, тремтіла, неначе в лихоманці, а Конан, розпалившись, навалився всім тілом на браму. Та раптом піддалася і, без ані найменшого скрипу, почала відчинятися. Варвар відскочив, насторожений, немов пума, і з шаблею напоготові притиснувся до стіни, чекаючи нападу. Дівчина скрикнула. За брамою лежав чоловік. Конан уважно обстежив його поглядом, потім підняв очі — і побачив просторий майдан, оточений будівлями, сяючими, як і стіни, зеленуватим світлом, за ними підносилися стрункі мінарети. І ніде не було й сліду життя. Посеред майдану стояв чотирикутний зруб колодязя. Ніщо інше тієї миті не могло б потішити Конана більше, у його пересохлому роті вже ледве ворушився обліплений піском спухлий язик. Він підхопив Наталу на руки, шмигонув у браму й зачинив її за собою.

— Він живий? — запитала зі страхом дівчина, показуючи на нерухоме тіло кремезного чоловіка середніх років, з рисами обличчя, звичайними для людини тієї епохи, лише очі його, певне, були дещо вужчими та шкіра жовтішою.

На ньому була пурпурна шовкова туніка, ноги взуті в плетені сандалії, до пояса приторочений короткий меч у піхвах, оздоблених золотом. Конан торкнувся до тіла. Воно було холодним, без жодних ознак життя.

— Навіть не поранений, — здивувався кімерієць, — а мертвий, як Альмурик, коли його нашпигували стигійськими стрілами. Та досить про це. Нам із тобою перш за все треба напитися. Присягаюся Кромом, я осушу весь колодязь!

Зробити це виявилося зовсім не просто. Дзеркало води блищало десь за сорок футів, та ні мотузка, ні якоїсь відповідної посудини поблизу не знайшлося. Розсерджений несподіваною перешкодою, варвар гарячково озирнувся, намагаючись розшукати хоч що-небудь, коли до його вух долетів пронизливий крик дівчини. Він миттю обернувся — до нього біг, тримаючи меч високо над головою, той чоловік, якого він мав за мертвого. Конан не гаяв часу на довгі роздуми, його шабля свиснула в повітрі, і голова незнайомця покотилася по кам’яних плитах. З шиї, немов сік з перерубаної ліани, ударив струмінь крові, тіло похитнулося і, все ще з мечем у руці, звалилося на землю.

— Помер ти нарешті? — гаркнув Конан. — Чи додати? Ну що за таке прокляте місто нам трапилося?

Натала тремтіла всім тілом, затуливши лице долонями. Вона подивилася на Конана, розсунувши пальці, і знову зайшлася плачем.

— Вони уб’ють нас, Конане! Вони не пробачать того, що ти зробив!

— А що я мав робити? Чекати, поки нас порубають на шматки? — він окинув майдан уважним поглядом.

Як і раніше, навкруги панувала тиша, ніде ані найменшого руху.

— Жодної живої душі, — пробурчав він заспокійливо, — добре, я його заховаю.

Схопивши рукою за пояс, він підняв труп, другою рукою схопив за довге волосся відрубану голову і потягнув свою страшну ношу до колодязя.

— Ми не можемо напитися, — розсміявся він, — то хоч ти попий удосталь!

Він кинув тіло в колодязь, слідом за ним шпурнув голову. За якусь мить із темної глибини донісся глухий сплеск.

— А кров, Конане! Кров залишилася! — прошепотіла дівчина.

— Якщо я зараз не нап’юся, то кров проллється ще, — із погрозою в голосі сказав варвар, який не відзначався довготерпінням узагалі, а тим паче тоді, коли його мучили голод і спрага.

Дівчина зі страху й думати забула про їжу, але Конан пам’ятав.

— Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.

— О Конане! — вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. — Я страшенно боюся! Це місто духів — духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!

— Повернімося в пустелю, як же, — бурмотів Конан гнівно, — ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!

— А раптом у них ці голови знову відростуть? — її голос тремтів від жаху.

— Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, — запевнив він її. — Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.

— Як скажеш, Конане, — шепнула вона тихо.

Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.

Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни — з того ж, певне, матеріалу — покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами, тканини. На підлозі, устеленій пухнастими шкурами, валялися безладно розкидані атласні подушки. Крізь двері в протилежній стіні було видно наступну кімнату. Вони проминули кілька зал, схожих одна на одну, як дві краплі води. В палаці нікого не було, та кімерієць підозріло поглядав по боках і щось бурмотів сам собі. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що в залах хтось був за мить до того, як вони в них з’явилися. Ось канапа — вона ще тепла. На цій подушці не розгладилася ще вм’ятина — щойно на ній хтось сидів. У повітрі плив солодкий запах пахощів — хтось тут тільки-но пройшов.

Якась аура ірреальності огортала палац, він, здавалося, снився йому в наркотичному сні. Деякі зали поринали в абсолютному мороці, до них вони не заглядали, інші були освітлені м’яким світлом, що виходило з коштовних каменів, котрі виблискували на стінах. Зненацька Натала скрикнула і судорожно вчепилася в плече Конана. Він миттю відкинув її й обернувся, готовий зустріти ворога віч-на-віч.

— Що сталось? — гарикнув він, нікого не побачивши. — Ніколи не хапай мене за плечі, руки повідламую! Ти чому кричала?

— Поглянь! — показала вона тремтячою рукою.

Кімерієць ковтнув слину. На матово поблискуючому столі з чорного дерева сяяв золотом посуд. У тарілках повно їжі, в чашках і келихах — вина.

— Бенкет! — шанобливо видихнув варвар. — Який ми зараз із тобою влаштуємо бенкет!

— Ми ж не чіпатимемо тут нічого? — голод боровся в голосі дівчини зі страхом. — Раптом хтось прийде…

— Лір ан маннанам ман лір! — вилаявся Конан, схопив Наталу й безцеремонно штовхнув її на позолочене крісельце, що стояло край столу. — Тут кишки з голоду зміями скручуються, а вона на двері озирається! Їж!

Сам він плюхнувся в крісло, що стояло з протилежного боку стола, схопив нефритовий келих і осушив його кількома великими ковтками. На його горло, що пересохнуло, цей гострий напій, схожий на червоне вино з якимсь екзотичним, невідомим йому присмаком, подіяв як бальзам. Угамувавши трохи спрагу, він із вовчим апетитом накинувся на їжу: на м’ясо невідомих тварин, на фрукти дивної форми. Глеки, амфори, тарілки — все дивної ювелірної роботи, виделки — з чистого золота. Втім, на виделки Конан звертав уваги менше за все, він рвав м’ясо руками, трощив кістки міцними зубами. Манери його більш цивілізованої супутниці теж навряд чи визнали б вишуканими у вищому колі, коли б побачили, з якою швидкістю зникали в її маленькому роті страви казкового столу. В голові шалено працюючого щелепами Конана раптом майнула думка, що їжа й вино можуть бути отруєними, проте він тут же забув про неї, мудро розсудивши, що краще померти від отрути, аніж з голоду.

Наївшись, Конан зручніше розлігся в кріслі і задоволено ригнув. Що ж, коли в цьому порожньому палаці повно свіжої їжі й напоїв, мають бути й люди. Хто знає, можливо, в кожному з цих темних закутків причаївся ворог. Проте, навіть якщо це й так, кімерієць ставився до цього абсолютно спокійно, він безмежно вірив у свої сили. На нього навалилася дрімота, і він поча уже серйозно подумувати над тим, що непогано було б прилягти і поспати кілька годин.

Натала, задовольнивши голод і спрагу, не позбулася своїх страхів і побоювань і навіть не думала про сон. Вона напружено вдивлялася в темряву під арками, де ховалося щось невідоме, таємне, мовчазне й жахливе. Зала, в якій вони сиділи, здалася їй раптом величезною, стіл — неймовірно довгим, а сама вона опинилася набагато далі від сонного велетня, ніж їй хотілося б. Натала схопилася, оббігла стіл і влаштувалася на колінах свого опікуна, нишпорячи по залі тривожним поглядом. Круті арки відкривали вхід до кількох інших приміщень, деякі з них були залиті м’яким рожевим світлом, інші потопали в мороці. Саме ці останні буквально приковували боязкий погляд дівчини.

— Ходімо ж, Конане, ходімо звідси! — благала вона. — Я почуваюся тут зле!

— Не крукай! Нічого поганого з нами не станеться… — почав було він, але тут щось зашаруділо, і цей звук у густіючій тиші прокотився громом.

Конан, миттю зібравшись, м’яко, немов пантера, схопився на ноги, дівчина пір’їнкою злетіла з його колін, а він, озираючись, уже тримав шаблю напоготові.. Шерех не повторювався, і кімерієць, рухаючись безшумно, попрямував туди, звідки він донісся до їхніх вух. Дівчина зіщулилась і, тремтячи всім тілом, ішла за ним.

Вони зупинилися на порозі сусідньої зали, і варвар застиг, немов лев перед стрибком, а Натала, боязко витягнувши шию, подивилася через його плече. Їхні очі, швидко звиклі до темряви, розгледіли під стіною контури подіуму, схожого на саркофаг, на якому лежав на спині чоловік, як дві краплі води схожий на того, якого Конан укинув у колодязь. Щоправда, одяг його відрізнявся пишнотою — він увесь був усипаний золотом і коштовними каменями і в миготливому світлі, що проникало з сусідньої зали, виблискував, як величезний діамант. Знову почувся зловісний шерех, немов хтось відсунув портьєру… Конан відскочив убік, потягнув за собою дівчину і затиснув їй рота своєю величезною долонею.

З того місця, де вони стояли, не було видно подіуму з чоловіком, що лежав на ньому, лише на стіні вимальовувалася слабка тінь. Саме до цієї тіні поволі підповзала інша тінь, вона була безформною, величезною і настільки чорною, що кімерієць похолов від жаху. Ця тінь не була тінню людини чи тварини — Конан ніколи в житті не бачив нічого подібного. Натала ще ширше розкрила свої величезні, заскляніли від страху очі, в гробовій тиші добре було чути її спазматичне дихання. Важка, немов чорна хмара, тінь огорнула чоловіка, і вони побачили, як на стіні спучився величезний горб, який, утім, відразу ж опав і розсмоктався. Тінь повільно й ліниво поповзла кудись униз, відкриваючи контури ложа. Ложе було порожнім — чоловік зник.

Тіло дівчини конвульсивно сіпнулося — перша ознака істерики.

Конан, аби привести її до тями, знову скористався долонею. Він сам щулився від холодного поту, що стікав по спині. Ніщо в земному світі не могло так налякати його, але ж те, що вони бачили, судячи з усього, належало якомусь потойбіччю.

Та все ж цікавість пересилила страх, і кімерієць, чуткий, немов кішка, ковзнув до зали. Вона була порожня. Порожнім виявився й подіум, оббитий шовковою тканиною. В його узголів’ї, поблискуючи, немов рубін, швидко вбиралася крапля яскраво-червоної крові. Натала побачила її і вискнула від жаху. Конан не звернув на це уваги, бо й він відчував, що його горло все сильніше здавлює крижана петля страху. Отже, тут справді лежав чоловік, а потім з’явилося щось жахливе — і той зник. Що ж це було, які похмурі сили ховаються по незліченних закутках цього триклятого палацу?

Варвар узяв дівчину за руку, збираючись піти зі зловісної зали, — і завмер, не дихаючи. Здалеку, з боку тієї зали, в якій вони бенкетували, чувся тихий шурхіт кроків. Сумніватися не доводилося, до них хтось наближався, м’яко ступаючи босими ногами. Кімерієць зірвався з місця, тягнучи за собою дівчину, він сподівався, що зуміє вибратися на майдан через інші двері, уникнувши зустрічі з незнайомцем, ким би там він не був.

Проте вони не встигли ще добігти до арки, коли важка шовкова завіска за їхніми плечима розсунулася і до кімнати зазирнула людина. Це був чоловік, теж вельми схожий на того, що трапився їм, на свою біду, по дорозі в палац, — такий самий високий, дебелий, у пурпурній туніці, стягнутій на талії оздобленим золотом і коштовностями поясом. Біля стегна висів короткий меч, проте чоловік навіть не торкався його руків’я, він нерухомо стояв, байдуже розглядаючи прибульців. У його бурштинових очах “не відбивалося нічого, окрім відчайдушної нудьги. Тишу розірвав сонний голос незнайомця. Так само байдуже, ні до кого не звертаючись конкретно, він вимовив кілька слів невідомою Конану мовою.

Кімерієць відповів стигійською і одразу ж почув запитання, задане тією ж мовою:

— Хто ви?

— Я Конан-кімерієць, — гордо випроставшись, відповів варвар. — А її звуть Натала, вона бритунка. Скажи нам, що це за місто?

Незнайомець мовчав, але його сонний мрійливий погляд, що ковзнув по дівчині, затремтів, очі зажевріли.

— О юне створіння, ти прекрасніше за всіх, кого мені тут доводилося бачити! Хто ж ти, о золотоволоско, в якій із благословенних країн народилося таке диво? В Андаррі, Тотрі чи, можливо, у виблискуючій срібними зірками Кут?

— Що ти верзеш? — запитав роздратовано Конан, який терпіти не міг порожніх слів.

Незнайомець не звернув на його слова жодної уваги і, захлинаючись від захоплення, продовжував:

— Справді, мені снилося чимало красунь, вони були стрункими й граційними, немов сарни, їхнє волосся було темніше найтемнішої ночі. Але твоя шкіра біліша за молоко, очі прозоріші, ніж повітря світанку, ти солодша нектару найніжніших квітів. Ходи ж до мене, о прекрасна з прекрасних, королево моїх снів!

Він підійшов до Натали танцюючим легким кроком і простяг руку, у яку одразу ж поцілив величезний кулак Конана.

Незнайомець похитнувся, зашипів від болю, його очі здивовано розкрилися.

— А це що таке? В моїх снах мене ж і б’ють?! — закричав він. — Ах, негіднику! Забирайся з очей моїх! Зникни! Геть! Наказую тобі — зникни!

— Це ти зараз у мене зникнеш! — гарикнув розсерджений кімерієць, і в його руці блиснула шабля. — Це так тут у вас гостей зустрічають?

Сонний вираз в очах незнайомця змінився безмежним здивуванням, потім у них з’явилося розуміння.

— Присягаюся Тогом! — вигукнув він. — Ти живий! Ти існуєш насправді! Хто ви? Як ви потрапили у Ксутал?

— Прийшли з пустелі, — пояснив похмуро Конан. — Ми ввійшли до міста надвечір, ледве живі й голодні, немов вовки, а тут бачимо — стіл зі стравами й жодної живої душі. Що нам залишалося робити? Ми сіли, вгамували голод і спрагу. Заплатити нам, щоправда, нічим. У мене на батьківщині гостя, навіть непроханого, перш за все годують, а у вас, людей цивілізованих, все, вочевидь, інакше… Ми прийшли з пустелі, туди ж і повернемося, не заподіявши нікому зла, бо — присягаюся Кромом! — не подобається мені це місто, в якому трупи носяться по вулицях, розмахуючи мечами, а сплячих пожирають якісь безглузді тіні!

Останні слова Конана буквально приголомшили незнайомця. Його обличчя миттєво пожовтіло.

— Що ти сказав? Тіні пожи…

— Тіні — не тіні, не знаю, як їх назвати. Щось таке, що приходить і йде, а від людини залишається одна-єдина крапля крові.

— Ви бачили? Що ви бачили? — незнайомця проймала дрож, його голос зривався.

— Лежав тут один на подіумі, — почав Конан, — несподівано бачимо, накриває його величезна тінь, а коли зникає…

Незнайомець уже не слухав. Він пронизливо завищав і кинувся навтіки. Ударившись об стіну на повороті, він упав, але одразу ж схопився і помчав геть, вигукуючи щось на повний голос. Конан стояв, не в силах зрушити з місця від подиву, дівчина з відчаєм чіплялася за його руку. Крик незнайомця швидко даленів, його підхоплювала луна, відбиваючись від стель незліченних приміщень. Зненацька крик обірвався на високій ноті — і все стихло.

— О Кром! — Конан тремтячою рукою витер піт з чола. — Це місто воістину прокляте! Ходімо звідси негайно!

— Примари! Примари! Тут все мертве! — ридала дівчина. — Ми приречені! Ми в пеклі! Так, це пекло! Ми померли там, у пустелі, а тут тільки наші примари! Духи-и-и-и!

Вона розридалася, і варвар сердито ляснув її своєю важкою п’ятірнею. Дівчина залементувала ще голосніше.

— Духи так не волають! — цілком резонно зауважив кімерієць. — Живемо, я ж відчуваю! А тут стоятимемо, їй-право, голів позбудемося. Ходімо!

Проте, ледве переступивши поріг наступної зали, вони зупинилися. Назустріч їм знову хтось ішов. Хтось або щось. Зіниці варвара звузилися, ніздрі затремтіли — він відчув тонкий запах пахощів, такий самий, як в одній із перших зал. Під аркою з’явилася неясно окреслена постать людини. Кімерієць невпевнено кашлянув, а Натала розкрила від здивування рота.

Перед ними стояла струнка, прекрасна дівчина, її чорні очі зачудовано дивилися на них з-під довгих вій. Весь її одяг складався з вузької пов’язки на стегнах, прикрашеної бісерною в’яззю й коштовними каменями. Синювато-чорне волосся важкою хвилею спадало на плечі, підкреслюючи алебастрову білизну шкіри. Її врода була такою сліпучою, що у варвара перехопило подих. Овал обличчя незнайомки був типово стигійським, проте в стигійок ніколи не траплялося такої білої шкіри.

— Хто ви? — запитала дівчина стигійською, її голос був високим і мелодійним. — Як ви сюди потрапили? З неба звалилися?

— А ти хто така? — запитанням на запитання грубо відповів варвар.

— Мене звуть Таліс, — сказала дівчина. — Я родом зі Стигії. Але розкажіть мені, нарешті, як ви потрапили до цього міста? Не може ж того бути, щоб ви прийшли сюди з доброї волі.

— Не може бути, говориш! — спалахнув кімерієць. — Це того, що ми тут бачимо, не може бути! Ми ледве дісталися сюди на заході сонця, ледве живі від голоду і спраги. Біля воріт валявся якийсь труп, який через пару хвилин напав на мене з мечем у руках. Ми зайшли до палацу й бачимо — стіл заставлений їжею та глеками з вином. Потім натрапили на сплячого чоловіка, який раптом зник, коли його накрила якась тінь… — кімерієць уважно спостерігав за дівчиною і помітив, що та зблідла, — накрила, отже, тінь, а потім…

— Що потім? — стигійка явно подолала страх. — Кажи ж! Я чекаю!

— Гм, я теж чекаю. Мені здавалося, що ти залементуєш і кинешся навтіки. Коли я розказав це ж саме твоєму приятелю в пурпурній туніці, він завив від жаху і тільки його й бачили.

— Ах, значить, це він так кричав, — знизала вона білосніжними плечима. — Бовдур! Від долі не втечеш! Тог скрізь знайде, коли настане час.

— Хто такий Тог? — запитав Конан з ноткою невпевненості в голосі. Вона оглянула його таким викличним поглядом, що щоки Натали залило темним рум’янцем, а перлисті зубки зі злістю прикусили ніжну губку.

— Сядьмо на цю канапу, — запропонувала Таліс, — і я розкажу тобі про все. Перш за все назвіть мені ваші імена.

— Я Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Її звуть Натала, вона бритунка. Але я не збираюся сидіти на канапі й гадати, звалиться мені ця тінь на шию чи ні!

Вона дзвінко розсміялася і граційно опустилася на м’яке ложе.

— Чи бачите, — сказала вона з удаваним спокоєм у голосі, — втікати від Тога — марна справа. І той, кого ви бачили, теж не уникнув своєї долі.

Конан пробурчав щось і сів на край канапи, витягнувши, проте, шаблю і тримаючи її напоготові на колінах. Поряд з ним, підібгавши під себе ноги, влаштувалася Натала. Вона з ненавистю поглядала на прекрасну Таліс, відчуваючи себе поряд із нею нікчемною поганулею; не залишилися непоміченими нею також ті полум’яні погляди, якими обпалювала могутнього варвара юна стигійка.

— Розкажи нам про місто, — попросив кімерієць. — Що за люди живуть тут?

— Ксутал — стародавнє місто. Кілька століть тому одне з племен, що кочували пустелею, знайшло оазис і залишилося в ньому жити. Коли саме це трапилося, городяни вже не пам’ятають.

— Городяни не пам’ятають… Отже, тут усе ж таки живуть люди?

— Так, живуть. Їх не надто багато, але більше, ніж ти думаєш. Ксутал — місто, в якому стоїть одна-єдина споруда, оскільки всі будівлі за цими фортечними стінами сполучені тисячами коридорів і переходів, і ви могли б годинами і навіть цілодобова блукати залами й ні з ким із жителів міста не зустрітися. Але їх тут сотні…

— Як же це? — здивувався Конан.

— Чи бачите, городяни звичайно сплять, усе їхнє життя минає в снах, набагато реальніших для них, аніж дійсність. Вам, певне, доводилося чути про чорний лотос? Немає на землі отруйнішої рослини. Але предки ксуталійців навчилися так обробляти його сік, щоб він приносив їм не смерть, а сни — фантастичні, барвисті, дивні, — і відтоді городяни живуть виключно цими снами. Вони іноді прокидаються — їдять, п’ють, кохаються — і знову повертаються у свої сни, іноді не доторкнувшись навіть до їжі на столах. До одного з таких столів ви, певне, й потрапили…

— А що вони їдять? — перебив її Конан. — Щось я не помітив ані полів, ані виноградників. А де їхні сади, ферми?

— О, вони мудреці, ці ксуталійці, або, точніше, їхні предки були мудрецями. Вони одержують їжу з води й повітря, використовуючи сонячну енергію. Хто знає, до чого вони додумалися б, коли б не згубили їх лотосні сни. На щастя, до того, як вони захопилися ними поголовно й безоглядно, місто вже було збудоване. Ви звернули увагу на алмази, що світяться? Варто потерти такий камінь пальцем, і він спалахує. Потреш знову — гасне. І це лише дещиця стародавніх знань, багато з них уже давним-давно втрачено. Втім, навіщо їм це в їхніх схожих на смерть снах?

— Отже, цей тип біля брами теж спав? — запитав кімерієць.

— Звичайно, поза всякими сумнівами. Людина, що поринула в сон, дарований соком лотоса, подібна до мертвої. Їхні тіла ніби вмирають, а душі тим часом мандрують у чудових видивах. Бідолаха біля брами був стражником — вони всі тут несуть варту по черзі, такий уже звичай, проте відтоді, як була зведена ця стіна, через міську браму не ввійшов жоден чужинець… То ж хіба дивно, що вони сплять на варті?

— То де ж усі ці люди? — допитувався Конан. — Ти кажеш, їх тут сотні. То де вони?

— Сплять, — відповіла вона, — сплять на канапах, на шовкових отоманках, на пухнастих шкурах, на атласних подушках, сплять, склавши руки на грудях, сплять…

Варвар здригнувся, подумавши про те, що сотні тіл нерухомо лежать Десь поряд, вдивляючись широко розкритими засклянілими очима в морок і тишу своїх кімнат.

— А що це за тінь викрала одного з них?

Прекрасне обличчя стигійки спотворилося на мить гримасою страху.

— Це Тог, стародавній бог, який живе глибоко під землею. Ніхто не знає, чи був він в оазисі, коли тут з’явилися перші люди, чи прийшов сюди з ними. Багато сторіч жителі Ксутала шанують його як бога. Велику частину часу він проводить десь у земних надрах, але, коли зголодніє, якимись таємними стежками підіймається на поверхню. І тоді біда тому, хто трапиться йому на шляху.

Натала охнула від жаху й обійняла Конана за шию з такою силою, немов боялася, що її за хвилину розлучать із могутнім захисником.

— О Кром! — вигукнув приголомшений кімерієць. — Як же це? Вони що, так і лежать, як барани, поки цей демон їх пожирає?

— А ти відмовив би богу в жертві, яка має належати йому? У нас у Стигії людей теж убивають на вівтарях задля слави богів, і на місці жертви може опинитися будь-хто зі стигійців. То ж чи не все одно — жрець приносить жертву чи бог сам приходить по неї?

— Ні! — вигукнув гнівно варвар. — У нас людей у жертву не приносять. Присягаюся Кромом, хотів би я подивитися на жерця, якому спало б на думку зарізати на вівтарі кімерійця! Кров пролилася б, це точно, але чия кров, як ти гадаєш?

— Ти варварі — розсміялася Таліс. — Ти справжній варвар! Але Тог — надто старий бог, бог кривавий, він жадає жертв, не забувай

про це.

— Що за люди! — бурмотав гнівно Конан. — Лежати й спати, знаючи, що прокинутися, певне, доведеться вже в животі у чудовиська!

— Така їхня доля! — посміхнулася Таліс. — Ними з давніх-давен ласував Тог. Колись їх були тисячі, тепер — тільки сотні. Ще кілька поколінь — і залишаться одиниці, а Тогу доведеться шукати поживу в іншому місці або забиратися туди, звідки з’явився. Ксуталійці знають про те, що їх очікує, і навіть не думають про втечу, вони давно вже змирилися з цим. Ви не повірите, але вже кілька поколінь ніхто з них не виходить із міста довше ніж на кілька годин. А я бачила старовинні карти, намальовані на пергаменті, на них, за день подорожі в південному напрямі, вказаний оазис, ще за день мандрів далі — другий, а там вже й до краю пустелі рукою подати. Але так далеко ніхто з городян піти тепер не зважиться. Вони гірші від рослин, усіх їх згубили лотосні сни. У них є золотисте вино з чудовими властивостями, яке заліковує будь-які рани і повертає сили. Його вони і п’ють. І сплять, сплять… Та все ж, незважаючи на сонне отупіння, всі вони судомно чіпляються за життя, коли настає остання година. Та ви самі в цьому переконалися. Мені теж доводилося бачити переляканих городян, а одного разу все місто сполохала звістка про те, що Тог покинув свої підземелля. Люди бігали вулицями, рвали на собі волосся, поки, нарешті, не вискочили за браму. Порадившись там, вони кинули жереб і відтягли того, на кого він випав, зв’язаним в одну з кімнат, аби Тог, задовольнившись жертвою, залишив їх у спокої.

— Тікай звідси! — ридала Натала. — Утікай швидше!.

— Замовкни! Ще не час! — шикнув на неї Конан, милуючись білим, немов слонова кістка, тілом прекрасної стигійки.

— Але скажи, Таліс, як ти опинилася в цьому місті?

— О, я потрапила сюди ще дитиною, — відповіла вона, потягнувшись і заклавши руки за голову. — Я принцеса, ти, сподіваюсь, уже зрозумів це. Мене викрав із батьківського дому один із принців-бунтівників, він блукав світом з бандою кушитських стрільців, все шукав місце, щоб заснувати власне королівство, поки не заблукав у пустелі. Зрештою і він сам, і його люди померли від спраги. Я зобов’язана життям одному зі стрільців — він, перш ніж сконати, посадив мене на верблюжу спину. Ця славна тварина принесла мене, напівмертву, просто до брами цього міста. Потім мені розповідали, що якось уранці побачили за брамою мертвого верблюда, а поряд із ним дівчину, напівзасипану піском. Люди принесли мене в місто й відпоїли вином. Так от я і вижила. Я не знала їхньої мови, проте вони досить швидко опанували мою. Особливо старалися чоловіки. І зовсім не тому, що стигійська мова їм так сподобалася, — заради мене вони були готові кинути все, навіть свої сни.

Вона розсміялася, кинувши відвертий погляд на кімерійця.

— їхні жінки страшенно ревниві, — продовжила стигійка. — Вони, до речі, вельми вродливі, і, якби не жовтуватий відтінок шкіри та не припухлі від сну повіки, їхня врода взагалі була б досконалою. Тутешнім чоловікам подобається не стільки моя врода, скільки те, що я зовсім інша, ніж їхні жінки. Я, щоправда, теж покуштувала лотосового сну, але мені це не сподобалося, я вважаю за краще жити наяву, а не в рожевих снах, як ці жовті лунатики. Ксуталійці ласі до жінок і розуміються на них. Я б порадила тобі своєю рукою позбавити мук цю нещасну дівчину, перш ніж вони почнуть до неї залицятися. Цього їй не знести — занадто слабка. Мені не було й п’ятнадцяти років, коли я вперше взяла участь у містеріях⁴⁶ на честь богині Деркето. Та де там нашим жерцям змагатися зі ксуталійцями! Тут усе життя минає в неймовірних снах і оргіях⁴⁷.

— Яке безглуздя! — сплюнув презирливо кімерієць.

— Не скажи, — усміхнулася Таліс.

— Гаразд, нам пора, — підвівся Конан, — тільки час марнуємо. Ми не збираємося сидіти тут і чекати, доки прокинуться ці негідники чи з’явиться Тог. Чим довше ми тут перебуваємо, тим більше мені здається, що в пустелі набагато затишніше, ніж у цьому злощасному місті.

Натала погано говорила стигійською, але знала мову достатньо, аби зрозуміти, про що йдеться, тому вона охоче зірвалася з місця, аби, не таячи й миті, податися геть.

— Покажи нам дорогу, і ми підемо звідси, — сказав кімерієць, не зводячи очей з прекрасної Таліс. Та, добре розуміючи значення його погляду, ліниво потягнулася, немов персидська кішка.

— Ходіть за мною, — махнула вона рукою й пішла попереду. Вони йшли незнайомими залами, але, перш ніж у серце кімерійця закралася підозра, що тут щось не так, зупинилися в маленькій кімнаті зі стінами, оздобленими слоновою кісткою, і з тихим дзюркотливим фонтаном у центрі.

— Сполосни личко, люба, — звернулася Таліс до Натали. — Ти вся запилена, навіть у волоссі пісок.

У голосі стигійки прозвучало стільки знущання та зневаги, що бідна дівчина взялася рум’янцем. Та порада була слушна, ким би вона не подавалася, — сонце й пісок справді позначилися на ніжній, немов пелюстка троянди, шкірі бритунки. Натала закинула за спину своє довге світле волосся і схилилася над фонтаном.

— О Кром! — знизав плечима кімерієць. — Жінка завжди залишається жінкою! Тог не Тог, їй аби дзеркало. Та щойно ми ступимо за браму, як ти знову вся припадеш пилом! Ти даси нам щось із їжі й напоїв у дорогу? — обернувся він до Таліс.

Вона замість відповіді притиснулася до нього всім тілом.

— Навіщо тобі пустеля? — шепотіла вона гаряче. — Залитися зі мною! Ти дізнаєшся про таємниці Ксутала. Ти справжній чоловік, не рівня цим сонним мрійникам. Моє серце рветься назустріч тобі. Залишайся зі мною! Я зроблю тебе королем Ксутала!

Таліс обійняла варвара за шию. Конан подивився через плече стигійки на Наталу. Вона здивовано стежила за тим, що відбувається, широко розкривши свої блакитні очі. Кімерієць збентежено кашлянув і одним рухом могутньої руки відсунув убік чорнокосу красуню. Та здивовано звела на нього очі, метнула погляд у бік Натали і розуміюче посміхнулася.

Очі Натали метали блискавиці, губи гнівно викривлялися. Конан щось пробурчав собі під носа. Він сповідував відданість у коханні не більше від будь-кого з найманців, та в ньому все ще залишалися якісь крихти природженої соромливості. — вірного союзника Натали.

Таліс знизала плечима і раптом, ніби налякавшись чогось, відсахнулася до стіни, зачепивши плечем гобелен, що висів на ній.

— Що сталося? — запитав стривожено кімерієць. — Ти щось почула?

— Озирнися! — протягнула вона білосніжну руку, показуючи на щось за його плечима.

Конан миттєво обернувся, вихопивши з піхов шаблю. І нікого не побачив. За його спиною почулося зітхання, шелестіння, якийсь тупіт. Він знову обернувся до фонтана. Дівчата зникли. По гобелену хвилею пливла складка, немов хтось щойно підіймав його край. Складка пропливла й розгладилася. І тут десь за стіною голосно закричала Натала.

2

Натала стояла за Конаном, коли він обернувся до виходу, і тієї ж миті стигійка, швидка і гнучка, немов пантера, затиснула їй рукою рота, другою обхопила за талію і з несподіваною силою рвонула за собою — просто в стіну чи, точніше, в потайні двері, що відчинилися в стіні.

Вони опинилися в абсолютному мороці. Таліс, пораючись біля дверей, певне, закриваючи їх на замок, вимушена була відпустити Наталу, і та негайно закричала на повний голос. Медовий сміх стигійки, просочений смертельною отрутою, пронизав темряву.

— Кричи, кричи скільки влізе, моя люба! Швидше здохнеш! Натала замовкла, було чутно, як цокають зі страху її зуби.

— Що я зробила! Що я тобі зробила? Що тобі треба від мене?

— Та нічого мені від тебе не треба. Зараз я відтягну тебе, плаксо, цим коридором униз, — голос Таліс втратив звичайну мелодійність, став злим, шиплячим, — полежиш там трохи, доки по тебе прийдуть, а прийдуть обов’язково!

— О боги, згляньтеся наді мною! — Натала схлипувала, і її голос ламався від страшного передчуття. — Чим я завинила перед тобою?

— Мені потрібен цей чужинець, а ти заважаєш. Я ж бачу, що подобаюся йому. Якби не ти, він залишився б зі мною. Ти зникнеш — він стане моїм.

— Та він швидше горло тобі перегризе! — вигукнула Натала, що безмежно вірила своєму варвару.

— Побачимо, — розсміялася Таліс із такою ж безмежною вірою, в свої жіночі чари. — Та що тобі до того: горло він мені перегризе чи до серця притисне. Ти на той час вже перебуватимеш у безодні!

Хоча Натала, стогнучи від жаху, відбивалася руками й ногами, стигійка скрутила її, немов безпорадне дитя, і потягнула вниз коридором. Дівчина, пам’ятаючи злорадне попередження, мовчала. В глибокій тиші було чутно лише різке спазматичне дихання Натали та сопіння стигійки. Зненацька пальці нещасної бритунки наткнулися на усипане алмазами руків’я кинджала, що висів на пов’язці Таліс. Дівчина, не вагаючись, вихопила кинджал і вдарила ним зверху вниз, вклавши в удар свої останні сили.

Таліс вискнула від болю й гніву, похитнулась і випустила Наталу з рук. Дівчина впала на кам’яні плити, але одразу схопилася на ноги, відбігла і притиснулася до стіни. Вона нічого не бачила в навколишньому мороці, але чула пронизливий голос стигійки — кращий доказ того, що вбити її їй не вдалося. Таліс вигукувала брудні лайки, і в її голосі було стільки злості, що Натала похолола.

— Куди ти, проклята, поділася?! — кричала стигійка. — Ну, начувайся! — Опис тортур, уготованих нею суперниці, був колоритним і більш ніж докладним, а мова, груба й лайлива, примусила б почервоніти будь-кого.

Таліс щось шукала по стіні руками, і незабаром зажевріло тьмяне світло — стигійка від люті забула про небезпеку, що загрожувала їм обом. Натала побачила за кілька кроків від себе Таліс. Крізь пальці лівої руки, якими та затискувала рану в боці, струмочком текла кров, але стигійка трималася міцно, і в очах її палала смертельна ненависть. Надія, що жевріла в душі Натали, покинула її безслідно, коли стигійка презирливо струсила кров з долоні, і дівчина побачила, що удар кинджала не досяг мети — лезо ковзнуло по дорогоцінних прикрасах пов’язки на стегнах і лише злегка подряпало атласну шкіру її грізної супротивниці.

— Віддай кинджал, тварюко! — процідила крізь зціплені зуби стигійка, схиляючись над дівчиною, яка зіщулилася під стіною.

Натала розуміла, що це остання можливість відстояти своє життя, що іншої їй вже не випаде, але не могла запалити в собі навіть іскорки відваги — вона ніколи, втім, нею не відрізнялася — і лише тремтіла всім тілом, повністю паралізована темрявою, люттю суперниці, всією безвихідністю свого становища. Таліс без зусиль забрала кинджал із її безвольно звислої руки і відкинула його в морок.

— Кусаєшся! — вона з розмаху вдарила її скривавленою долонею по щоці. — Кусаєшся? Ну так кров за кров! Ти пошкодуєш ще про свою зухвалість!

Стигійка вхопила Наталу за волосся і виволокла на світло. Із стіни стирчало залізне кільце, з якого звисав прив’язаний шовковий шнур. Дівчині раптом здалося, що те, що з нею відбувається, — жахливий сон. Вона вже не чинила опору, коли Таліс, зірвавши з неї залишки одягу, підтягла її руки вгору і затягнула на зап’ястях міцний вузол. Оголена, напнута немов струна, вона висіла, ледве торкаючись підлоги кінчиками пальців, немов заєць, з якого ось-ось мають здерти шкурку. Повернувши з величезним зусиллям голову, вона побачила Таліс, що знімала зі стіни батога з ручкою, виблискуючою золотом і алмазами, із сімома довгими кінцями, виплетеними з особливого шовку, твердішими і гнучкішими, аніж звичайні ремінні.

Стигійка глибоко зітхнула, з насолодою розмахнулася — і сім пекучих язиків полум’я охопили стегна Натали. Бідолашна дівчина верещала від болю, звивалася всім тілом, стогнала, намагалася висмикнути руки з шовкової петлі, кричала, вищала, — зовсім забувши про кошмарну небезпеку, що таїлася десь неподалеку. Жорстока стигійка, очевидно, про це теж забула, насолоджуючись муками своєї жертви.

Знавісніла від болю Натала підняла залиті сльозами очі, збираючись востаннє заблагати пощади, — і стогін завмер на її відразу занімілих губах, а очі наповнилися невимовним жахом.

Батіг, що зметнувся для удару, завис у повітрі, коли Таліс, стривожена виразом обличчя жертви, швидко, немов кішка, обернулася подивитися на те, що її так налякало. Проте новий супротивник діяв іще швидше! Перед очима напівмертвої від болю, жаху і переживань Натали промайнуло підкинуте з неймовірною силою біле тіло стигійки — промайнуло і зникло в надрах величезної чорної хмари. Пронизливий крик розітнув тишу, і хмара розчинилася в пітьмі.

Ще кілька секунд із мороку коридору доносився благальний лемент Таліс, потім її гучні стогони перейшли в несамовитий крик, що завершився істеричним, диким сміхом, — і все стихло. Натала до болю напружувала очі, вдивляючись у морок, в якому зникла Таліс. Вона відчувала, що там таїться щось, що загрожує не тільки її тілу, ай душі.

Морок несподівано здибився гігантською хвилею, в ньому виявилася якась безформна пляма, що утворила щось подібне до колосальної голови з роззявленою жаб’ячою пащею, чиї контури розпливалися, немов марево, в голові прорізалися двоє очей, що світилися, немов гнилючки в дуплі дерева, — вони притягали, в них читалася огидна, воістину космічна жадібність — і вся ця схожа на густий чорний дим маса клубочила, пульсувала, густішала й змінювалася. Складно було сказати, чи це “щось” повзе, чи йде, чи летить, — проте воно рухалося, наближалося до неї. Ось воно дісталося до кола світла, що падало з алмаза-світильника. Але ця тінь, що клубочилася, не піддавалася світлу, і навіть тоді, коли цей морок, що густішав, опинився на відстані витягнутої руки від Натали (якби вона могла, звичайно, витягнути руку), — навіть тоді вона не розрізняла деталей на цьому тілі-не тілі, лише жаб’яча паща вимальовувалася цілком виразно, немов чорна пляма на сітківці її власного ока.

У голові дівчини промайнула думка, що вона, ймовірно, вже збожеволіла — адже ніщо і ніхто не може дивитися одночасно зверху і знизу, з бездонної прірви й із запаморочливої висоти. А було саме так: це щось дивилося на неї звідусіль. І в той же час — і вона знала це абсолютно точно — воно було реальним, відчутним, цілком матеріальним, а коли її навіть обманював зір, то аж ніяк не тіло, яке раптом відчуло холодний дотик чи то лапи, чи то щупальця. Те, що проповзло по її нозі, було холодне, але разом із тим палило, немов розжарене вугілля, було слизьке і в той же час шорстке — воно абсолютно відрізнялося від чого б то не було, що хоч раз торкалося її тіла. Натала скрикнула від огиди. В цьому дотику сконцентрувалося все найгидкіше, найбрудніше, що нагромадилося серед покидьків земного життя з дня його зародження. Вона відчувала таку огиду, про яку доти не мала уявлення. Тепер вона виразно усвідомлювала, що це чудовисько може бути чим завгодно, якою завгодно формою життя, але тільки не безмозкою примітивною твариною.

Несамовитий вереск дівчини розітнув тишу, коли це щось невідоме потягнуло її до себе, вивертаючи суглоби й розриваючи напружені до межи м’язи і сухожилля рук, — але раптом десь високо вгорі почувся тріск, якась величезна маса промайнула в повітрі й упала на плити підлоги.

3

Коли Конан-кімерієць побачив гобелен, що розгладжувався, він із диким гарчанням кинувся на стіну, ніби хотів знести її одним ударом свого величезного тіла. Удар був такої сили, що, певне, поламав би кістки будь-якої іншої людини, проте варвар лише відскочив від стіни як м’ячик, зірвавши з неї гобелен. Його очам відкрилася абсолютно гладенька, монолітна поверхня. У нестямі від злості, він махнув шаблею, немов збирався посікти на шматки мармурову перешкоду, але почув за спиною шерех і озирнувся. Його смагляве обличчя було блідим від люті, що не знаходила виходу.

За ним стояли десятка два чоловіків у пурпурних туніках і з жовтуватими лицями. Кожен із них тримав у руці короткого меча. Коли Конан озирнувся, вони накинулися на нього, щось гнівно волаючи. Він не намагався ні заспокоювати їх, ні пояснювати, оскаженілий через зникнення дівчини, він діяв так, як діяла б на його місці будь-яка інша людина гіборійської ери.

Конан із лютим ревом кинувся назустріч, його шабля свиснула в повітрі, відбиваючи убік чийогось меча, і ось уже з голови першого нападника бризнули мізки. Зігнувшись по-котячому, Конан ударив знову, чиясь рука, що судорожно чіплялася за руків’я меча, відрубана в зап’ясті, злетіла по крутій дузі в повітря, тягнучи за собою кривавий хвіст, немов комета. Навіть частку секунди не згаяв Конан, коли легким рухом ухилився від воїнів, що одночасно нападали на нього, — і ось уже меч одного з них по руків’я занурився в груди другого.

Побачивши це, ксуталійці закричали від жаху, а варвар розсміявся хрипко, переможно й пірнув під чиюсь руку. Ринув яскраво-червоний струмінь, і ще один воїн у пурпурній туніці звалився додолу, затискаючи руками величезну рану в животі. Ксуталійці завили, немов вовки, що наздоганяють здобич. Незвиклі до ратних змагань, отупілі від своїх лотосових снів, вони безнадійно програвали швидкому, немов блискавиця, варвару, в якому сталеві м’язи і високорозвинений, чітко працюючий мозок складали єдине ціле. Його супротивники, плутаючись один в одного під ногами, завдавали ударів або надто пізно, або надто рано, розтинаючи мечами порожнє повітря. Кімерієць же двоївся, троївся, зникав в одному місці, аби тут же з’явитися в абсолютно іншому, невловимий, немов ртуть, недоступний мечам ворогів, а тим часом криве лезо його шаблі щомиті загрожувало смертю — і виконувало погрози.

Але, хоча й незграбні та нерозторопні, жовтолиці воїни не були боягузами. Вони кружляли коло варвара, грізно кричали й рубали короткими мечами, а з усіх боків до кімнати вбігали через навстіж розчинені двері все нові й нові городяни, розбуджені незвичним для їхнього слуху шумом.

Конан, зі скроні якого вже лилася кров, змахнув у черговий раз шаблею, одним ударом поклав, немов косар пшеницю, кількох ворогів і озирнувся на всі боки, вибираючи шлях відступу. Тієї ж миті на одній зі стін розсунулася драпіровка й прочинилися потайні двері, за ними видніли широкі сходи з зеленуватого каменю, на верху яких стояв чоловік у розкішному шовковому вбранні, моргаючи, немов спросоння. Кімерієць, не вагаючись ані секунди, одним стрибком подолав брязкаюче мечами коло і помчав до сходів. Троє воїнів перегородили йому шлях, три мечі блискавками майнули над його головою — і тут же впали, кімерієць же, не затримуючись, мчав угору сходами, а за ним гналася зграя переслідувачів, спотикаючись об тіла потятих. Один із нещасних лежав обличчям униз у калюжі крові й мозку, другий намагався підвестися на руках, залитих кров’ю, що цебеніла з перерізаного горла, третій, тихо скавулячи, немов собака, притискував до грудей кривавий обрубок правої руки.

Побачивши варвара, що біг просто на нього, чоловік у пишному вбранні схаменувся, його меч холодно сяйнув у промінні каменів-світильників і стрибнув на голову Конана, але той встиг ухилитись і увіткнув шаблю, немов різник ножа, в тіло супротивника. Інерція руху Конана була така велика, що шабля пронизала городянина наскрізь, а варвар, налетівши на нього, спіткнувся і з гуркотом врізався в стіну. Коли він падав, шабля, гостра, немов бритва, розпорола живіт убитого від низу до верху, і тіло, що обм’якнуло, покотилося сходами вниз, плутаючись у власних нутрощах і збиваючи з ніг жовтолицих воїнів.

Напівоглушений варвар, опам’ятавшись, люто змахнув у повітрі скривавленою шаблею і помчав далі. Зупинившись на мить у кімнаті нагорі й переконавшись, що вона порожня, варвар метнувся до дверей. Унизу тим часом зчинився крик, у якому бриніло стільки гніву й відчаю, що Конан зрозумів, що, сам того не бажаючи, відправив на той світ когось занадто важливого, певне, навіть самого короля цього дивного міста.

Кімерієць біг, не озираючись і не обираючи дороги. Він розумів, що Наталі загрожує смертельна небезпека, але не міг зайнятися пошуками дівчини, не скинувши вовчої зграї переслідувачів зі свого хвоста. Кімнати верхнього поверху палацу були занурені в напівтемряву, і Конан, невдовзі втративши орієнтацію, знову заскочив до зали, якою вже пробігав, де мало не зіткнувся з переслідувачами. Побачивши варвара, вони заволали, немов скажені, і кинулися до нього, він же, насилу ухилившись, проскочив під арку. Кімната, в якій цього разу опинився кімерієць, на відміну від решти, не була порожньою. Її хазяйка схопилася на ноги, скрикнувши від здивування й переляку.

Перед кімерійцем стояла в намисті з коштовних каменів жінка, яка вдивлялася в нього широко розкритими від здивування і страху очима. Це було останнє, що він устиг помітити: коли жінка підвела руку й смикнула за шовковий шнур, що звисав зі стіни, під його ногами розверзлася чорна прірва — навіть феноменальна реакція варвара цього разу запізнилася.

Висота, з якої звалився Конан, була не надто великою, і будь-хто інший на його місці, ймовірно, теж залишився б живим, відбувшись численними переломами рук, ніг і ребер. Як кішка падає на чотири лапи, так приземлився й Конан, не випускаючи з руки шаблі. Внутрішньо ціпеніючи від дівочого крику, що ударив у вуха, він схопився на ноги, вишкіривши зуби, і побачив Наталу, що відчайдушно звивалася в обіймах чогось настільки огидного, що не могло бути нічим іншим, як породженням чорної пекельної безодні. Будь-хто з людей, побачивши цього жахливого монстра, був би паралізований жахом. Будь-хто, тільки не Конан. Його очі заволокла червонувата мла шалу, жадання крові затьмарило мозок — і він кинувся на чудовисько. Кинувши свою жертву, монстр ніби обернувся до нежданого супротивника, шабля якого розітнула повітря, пролетіла крізь чорні клуби тіла-не тіла і черконула по кам’яній стіні, висікаючи сніп блакитнуватих іскор. Конан, який очікував набагато більшого опору чорної субстанції, утратив рівновагу й упав на коліна. Коли він схопився на ноги, чорна хмара вже сиділа на його плечах. Варвару здавалося, що його захльостують хвилі якоїсь драглистої рідини, — він рубав їх шаблею, розривав і розтинав кинджалом, по його обличчю суцільним потоком тік якийсь бруд, імовірно, кров чудовиська. Конан не знав, чи відсікає він щупальця, чи якісь інші органи монстра, чи врубується в саме його тіло, що знов і знов зливалося в однорідну масу. Йому вже починало здаватися, що він б’ється не з одним, а з безліччю пекельних істот, котрі гризуть, дряпають, колють, б’ють його з неймовірною силою. Він відчував ікла й кігті, що розривали його тіло, відчував гнучкі, але тверді, немов сталь, чи то щупальця, чи то ліани, що обвивали його руки і ноги. До того ж щось, схоже на хвіст скорпіона з гострою шпилькою на кінці, молотило по його спині, шиї, грудях, розтинаючи до кісток шкіру і м’ясо й уприскуючи в кров отруту, що розтікалася пекучим вогнем по всьому тілу. Сплетені в щільний клубок людина і чудовисько викотилися зі світлого кола й опинилися в абсолютній темряві. Забувши в запалі битви про гидливість, варвар уп’явся зубами в тіло ворога й мало не виблюнув, коли це “щось” із скреготом і писком пружно вислизнуло з його щелеп.

Вони котилися далі й далі коридором. Варвар почав уже непритомніти від ран і болю, коли побачив високо над собою величезну жаб’ячу пащу, помітну через тьмяне світло, що проникало звідкись, здавалося, з її середини. Кімерієць зібрався на силі і з хрипким криком рвонувся, неначе вовк до горла, до цієї жахливої пащі. Його вірна шабля занурилася в неї по руків’я, і раптом безформна маса, що поглинула Конана, конвульсивно здригнулася. Сильна судома звела й одразу ж відпустила пекельне тіло-не тіло, яке раптом, поспішаючи, поповзло по нерівній підлозі коридору, тягнучи за собою варвара, котрий уперто чіплявся за руків’я шаблі, застряглої десь глибоко в пащі монстра. Рух чудовиська прискорювався, кімерійця трясло, давило, м’яло, але він не здавався, лютими ударами кинджала роздираючи на частини драглисту масу.

Зненацька з неї вдарило якесь дивне фосфоресціююче світло прямо в очі Конану, і той відчув раптом, що тіло, яке клуботилося, здригалося конвульсіями, кудись зникло, а його рука з шаблею зависла в порожнечі. Він лежав на ослизлому краю якогось бездонного колодязя, в глибінь якого летіло, виблискуючи, ніби метеор, тіло чудовиська. Притиснувшись щокою до брудної кам’яної плити, він дивився, не маючи сил відвести очей від світлої кулі, котра швидко зменшувалася і назустріч якій з глибини раптом почала підійматися темна блискуча поверхня, що зрештою поглинула фосфоресціюючу цятку. В таємній безодні сколихнувся тьмяний вогник — і тут же згас. Запанували мертва тиша й цілковитий морок.

4

Натала з останніх сил намагалася звільнитися, скинути шнур, що боляче врізався в зап’ястя рук. Її погляд невідривно стежив за краєм пітьми, що згущувалася за колом світла. Там зник Конан, захоплений демоном, і дівчина, напружуючи слух, ще деякий час чула сопіння варвара, свист його шаблі й гуркіт ударів, потім шерех, схожий на шум лавини, що сповзає з гір, який змінився глухою й мертвою тишею. Голова Натали схилилася на груди, тіло мляво обвисло на шовковому шнурі.

Вона отямилася, почувши кроки, підвела голову й побачила варвара, що випірнув із темряви. Зітхання, яке виражало водночас полегшення й жах, вирвалося з її опухлих, пересохлих вуст і луною понеслося нескінченним коридором. Обличчя варвара було суцільним синцем, неначе хтось довго й старанно бив по ньому колодою, кров із розсіченої на голові шкіри заливала очі, губи покусані й розбиті, руки, ноги й усе тіло покривали глибокі рани. Найгірший вигляд мали груди й шия; вони почорніли й опухли, шкіра звисала з них шматтям, здавалося, їх довго й безжально шмагали батогом.

— Ой, Конане! — ридала Натала. — Як тобі дісталося!

Опухлі губи кімерійця спотворила гримаса презирливої зневаги до власних ран. Він важко дихав, і його волохаті, залиті потом і кров’ю груди здіймалися і спадали, немов ковальський міх. Він ледве дотягнувся до шовкового шнура на зап’ястях дівчини, перерізав його кинджалом і притиснувся до стіни, ширше розставивши тремтячі ноги, аби не впасти. Натала притулилася до його плеча й гірко заплакала.

— О Конане! Ти вмираєш!

— Не можна битися з демоном, — прошепотів він ледь чутно, — і залишитися неушкодженим.

— Ти його убив? — запитала вона з надією в голосі. — Ти убив його, Конане?

— Не знаю. Він провалився в якийсь колодязь. Я не знаю, чи страшна йому взагалі сталь…

— О, твоя спина! — сплеснула вона долоньками. — Що він із нею зробив!

— Це хвостом, — Конан скривився від болю. — Він був твердий, немов зі сталі, і опікав вогнем. Та найгірше — ці його щупальця, вони душили та м’яли мене, немов сотня пітонів. Готовий посперечатися, що всі мої кишки розповзлися по животу, як змії.

— І що нам тепер робити? — схлипнула дівчина.

Він подивився вгору. Кришка пастки була щільно зачинена, жодного звуку не долинало зверху.

— Там не пройдемо, — пробурчав він. — Там повно трупів і, певне, засідка. Вони гадають, що з нами покінчено, чи просто бояться спускатися в ці коридори. Виколупай он той камінчик, що світиться. Я, коли йшов сюди, наткнувся на кілька бічних коридорів. Підемо одним із них. Не здихати ж нам тут.

Затиснувши в лівій руці камінчик-світильник, а в правій — скривавлену шаблю, кімерієць попрямував униз коридором. Він ішов поволі, кожний крок давався йому з величезними зусиллями. В його скронях пульсував тупий біль, він щомиті облизував запечені губи.

Через деякий час камінь тьмяно висвітив чорний отвір у стіні, в який Конан і звернув, ані миті не вагаючись. Скільки вони йшли цим чорним тунелем, Натала не знала, але зрештою дісталися до якихось сходів, видерлися по них і зупинилися під кам’яними дверима, замкнутими на золотий засув.

Дівчина нерішуче подивилася на велетня, що похитувався на ослаблих ногах і у млявій долоні якого тремтів слабкий вогник. По стінах метались і розгойдувались їхні величезні тіні.

— Відчиняй же! — бурмотів Конан. — Там на нас чекають. О Кроме! Я принесу тобі таку жертву, про яку в цьому місті ніхто не має жодного уявлення.

Натала зрозуміла, що варвар марить. Вона вийняла з його скривавленої руки камінь-світляк, витягнула золотий шворінь і відкрила засув. Двері виявилися завішеною зсередини золотистою шовковою тканиною. Бритунка обережно відсунула завіску й заглянула за неї. Перед її очима постала зовсім порожня кімнати, лише в самому її центрі шумів сріблястий фонтан.

Широка долоня варвара лягла на її плече.

— Відійди убік, дівчино! — пробурмотів він. — Зараз тут буде жарко!

— Тут нікого немає, — заспокоїла вона його. — Це вода шумить.

— Вода, — облизав він почорнілі губи, — хоч нап’ємося перед смертю.

Вона взяла його за руку і, немов сліпого, повела, обережно ступаючи, до фонтана, із завмиранням серця очікуючи, що ось-ось до кімнати ввірвуться воїни в пурпурних туніках.

— Я постережу, а ти пий, — сказав насилу Конан.

— Пий, пий, я не хочу. Приляж сюди, я омию твої рани.

— Не чую дзвону мечів, — здивувався він, протираючи очі, немов намагаючись зірвати з них якусь пелену.

— Тут нікого немає, Конане.

Він навпомацки відшукав край чаші фонтану, нахилився, занурив лице в чисту, прозору рідину й пив, пив, пив, не в силах відірватися. Коли варвар підвів голову, Натала побачила, що безумство вже зникло з його очей. Він полегшено витягнувся на плитах біля фонтана, але вираз заклопотаності не полишив його знівеченого обличчя, а шабля так і залишилася стирчати в міцно стиснутому кулаці.

Вона омила його рвані рани й перев’язала найглибші з них бинтами з розірваної на широкі смуги шовкової завіски. Займаючись цією роботою, Натала ні на мить не припиняла гарячкових роздумів про те, що їм слід робити далі. Якщо вони залишаться в палаці, їх рано чи пізно знайдуть — в цьому вона не сумнівалася. Щоправда, не виключено, що ксуталійці вже не шукають їх, а давно сплять де-небудь у своїх потаємних кімнатах, спрямувавши душі в нескінченні лотосові блукання.

Закінчивши перев’язувати рани, Натала підвела голову — і сторопіла. В алькові⁴⁸, спочатку не поміченому нею, хтось був — крізь щілину в полозі⁴⁹ видніла мертвотно-біла людська рука. Намагаючись рухатися якомога тихіше, щоб не турбувати кімерійця, дівчина, тримаючи кинджал напоготові, підкралася до алькова. Благаючи серце битися тихіше, вона поволі відсунула запону. На подіумі, схожому на ложе катафалка, покоїлася жінка з жовтуватою шкірою, а поряд із нею, на рівні її плеча, стояла нефритова посудина із золотистою рідиною. Ймовірно, це був той самий чудовий еліксир, про який говорила Таліс. Натала обережно нахилилася над сплячою, ледве не дотикаючись до неї кінчиком кинджала, і схопила посудину.

Притиснувши до себе глек з дорогоцінною рідиною, вона кілька секунд роздумувала, чи не слід перетворити сон лотоса жовтолицьої жінки у вічний сон, — проте так і не змогла примусити себе ввіткнути кинджал у беззахисне тіло, знову запнула полог і повернулася до Конана, який мирно сопів у напівзабутті.

Сівши поряд, вона піднесла посудину до вуст варвара. Той слухняно ковтнув кілька разів, потім дивно оживився, сів і вихопив глека з рук дівчини.

— Присягаюся Кромом, — сказав він, — це те саме чудове вино. Звідки воно у тебе?

— Стояло там, в алькові, — показала вона рукою. — Там спить якась жінка.

Конан припав губами до краю глека й осушив його кількома величезними, жадібними ковтками.

— О Кроме! — видихнув він із полегшенням. — Я відчуваю життєдайний вогонь у жилах! Воно додало мені нових сил!

Конан схопився на ноги.

— Ходімо, Конане, повернімося в той коридор, пересидимо там, поки ти не одужаєш!

— Ні за що! — вигукнув варвар. — Ми що, щури, щоб ховатися по норах? Ми підемо з цього проклятого міста, і хай хоч хто-небудь спробує нам у цьому перешкодити!

— А твої рани?

— Та не відчуваю я ніяких ран, — бадьоро сказав він. — Можливо, захмелів трохи, і в цьому вся суть, але я не відчуваю більше болю!

Він підійшов до вікна, теж не поміченого Наталою. Вона подивилася через його плече. За вікном чорніло оксамитове небо, усипане мачинами зірок. Унизу сірим нескінченним килимом простягалася пустеля.

— Таліс говорила, що все це місто — одна-єдина величезна споруда, — пригадав Конан, — отже, кімнати й зали у фортечних вежах теж з’єднуються зі всіма іншими. Нам пощастило.

— Що ти задумав? — запитала вона з побоюванням у голосі.

— Там на столі кришталевий глек, — сказав він замість відповіді. — Наповни його водою і прив’яжи до нього ручку з цієї ось тканини. Я теж трохи попрацюю.

Вона підкорилася, а коли, закінчивши з цим, підвела голову, то побачила, що Конан зв’язує туго скручеці шовкові стрічки, відірвані від запони, в довгий мотузок, один кінець якого вже був прив’язаний до ніжки масивного столика зі слонової кістки, що стояв в алькові.

— Спробуємо щастя в пустелі, — пояснив варвар. — Таліс говорила, що за день подорожі звідси — оазис, за два дні мандрів на південь — другий. Там ми і перечекаємо, поки затягнуться мої рани. Ні, справді це вино творить дива! Тільки-но я був напівтрупом, а зараз міг би гору звернути. А ти пошукай, нарешті, собі якийсь одяг!

Натала зовсім забула, що їй бракує одягу, та, згадавши про жар і пекуче сонце, якими зустріне їх пустеля, вона поспішила накинути на себе шовковий серпанок. Кімерієць тим часом підійшов до вікна і, презирливо сплюнувши, без зусиль виламав ґрати, викувані з якогось золотистого металу. Оперезавши стегна Натали мотузком, він затягнув петлю, переніс дівчину за зеленуватий парапет і обережно спустив її на мотузці вниз. Коли вона звільнилася з петлі, він витягнув мотузок угору і прив’язав до нього глек із водою. Коли глек опинився біля дівчини, по мотузці швидко з’їхав і сам кімерієць.

Коли він ступив на землю, Натала полегшено зітхнула. Вони стояли біля міської стіни під оксамитовим куполом зоряного неба, лицем до безмежної пустелі. Дівчина й гадки не мала про небезпеку, що підстерігала їх далі, але серце її співало від радості, бо вони залишили нарешті це непривітне, убивче місто.

— Якщо знайдуть мотузок, можуть влаштувати за нами погоню, — буркнув Конан, закидаючи на плече глека, — хоча мені здається, що вони тепер і кроку ступити з міста побояться. Гаразд, південь он там. Ходімо.

Конан із ніжністю, зовсім не характерною для нього, взяв Наталу за руку, і вони попрямували в пустелю, не озираючись на холодно поблискуючу за їхніми спинами стіну Ксутала.

— Скажи, Конане, — наважилася, нарешті, запитати Натала, — ти там, у чорному коридорі, ніде не бачив Таліс?

— Було темно, я взагалі нічого не бачив, але обмацував шлях перед собою і знаю, що там нікого не було.

— Хоча вона мало не замучила мене на смерть, — шепнула дівчина, — та мені шкода її.

— Оце так приймають гостей у цьому проклятому місті! — гнівно вигукнув варвар, та одразу ж заспокоївся. — Нічого, нас вони надовго запам’ятають. Їхні кишки й мізки розмазані мало не по всьому місту, а цьому їхньому Тогу, гадаю, дісталося навіть гірше, аніж мені. Зрештою, ми навіть вдало виплуталися зі всієї цієї історії. Є вода, знаємо, де шукати оазис. Мене, правда, неабияк пошматували, та й у тебе на спині суцільні рубці від батога…

— Це ти винен! — спалахнула бритунка. — Коли б ти не витріщався на цю стигійську кішку…

— О Кроме! — пробурчав варвар. — Треба, щоб на голову впало небо, лише тоді примусиш жінку забути про ревнощі. Чи ж я винен, що в мене закохалася стигійка?..

…Повернувшись у гіборійські землі, Конан знову подався в найманці, проте армія, в якій він служив, була розгромлена в південній Стигії. Кімерієць перетнув савану, вийшов на узбережжя і приєднався до піратів із островів Бараха. Ще раз ім’я Амра-Лев прогриміло всіма портовими містами. Проте корабель його пішов на дно, і варвар вступив у Вольницю під начало якогось Заралла. Загін цей стояв у прикордонному містечку Сукмет, і життя там було, слід сказати, нестерпно нудне…

ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ

ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ

ФЕНІКС НА МЕЧІ

1

Світанкова тиша и морок щільним плащем огортали чудові вежі Тарантії — столиці Аквилонії. У непримітному будинку, що стояв на одній з вузеньких вулиць, чиясь обережна рука прочинила двері, з яких вислизнули чотири темні людські постаті, що миттєво, немов примари, розчинилися в мороці. За дверима промайнуло смагляве лице, очі на ньому палали прихованою злістю.

— Забирайтеся, творіння пітьми! — мовив глузливий голос. — Бовдури, ви й не підозрюєте, що ваша доля, немов кровожерний собака, переслідує вас.

Чоловік, що сказав ці слова, прикрив двері, ретельно замкнув їх, підняв свічку на рівень очей і зробив крок у вузький коридор. Це був високий похмурий чоловік, майже гігант, темна шкіра й гострі риси обличчя якого свідчили про значну дещицю стигійської крові, що текла в його жилах. Пройшовши коридором, він зайшов до кімнати, у якій на застеленому шовками ложі, розвалившись, немов натомлений кіт, і відсьорбуючи вино з важкого золотого келиха, лежав худий чоловік, одягнений у пошарпаний оксамитовий одяг.

— Аскаланте, — сказав стигієць, ставлячи свічку на стіл, — ваші обідранці, як щури, розповзлися по всіх щілинах. Дивні, проте, знаряддя ви використовуєте в боротьбі за владу.

— Знаряддя? — здивувався Аскаланте. — Але ж це мене вони вважають знаряддям. Ось уже цілий місяць я докладаю усіх зусиль, готую все необхідне для повалення узурпатора. І, треба сказати, мені самостійно, діючи цілком таємно, вдалося створити те, що виявилося не під силу всьому аквилонському лицарству. О Мітро, недаремно ж я був одним із найвідоміших державних діячів Аквилонії до того, як ці негідники поставили мене поза законом.

— Виходить, ці бевзі помиляються, коли гадають, що використовують вас у своїх цілях?

— Хай вони й далі думають, що я служу їм вірою та правдою. Почекаємо, поки кожен з них виконає те, що від нього треба згідно з моїм планом. Хто вони такі, щоб рівнятися до графа Аскаланте? Больмано — злиденний граф Карабана, Громель — бездарний солдафон, що лише волею долі став командиром Чорного Легіону, Діон — жирний полохливий багач, барон Атталуса, Рінальдо — недоумкуватий придворний поет. Це я був тим, хто збив їх в одну зграю, і я ж передавлю їх поодинці, коли настане мій час. А він уже на порозі. Сьогодні вночі король помре.

— Кілька днів тому я бачив, як королівські війська залишали місто, — сказав стигієць.

— Вони попрямували до кордону, щоб утихомирити піктів, які розлютувалися. Якби ти знав, скільки міцного вина я переправив піктським вождям, аби підстьобнути їхній виступ. Гори золота пішли на це — Діону довелося неабияк розщедритися. А Больманові — поклопотатися про те, аби прибрати з міста рештки вірних королю загонів. Використовуючи свою високоповажну рідню, він легко умовив Нуму, короля Немедії, запросити до себе графа Троцеро, сенешаля⁵⁴ Аквилонії. І, звичайно, як і належить згідно з його високим саном, Троцеро супроводжуватиме королівський ескорт, поїде з ним і Просперо, права рука короля Конана. Отже, в місті залишиться невелика частина особистої гвардії короля — Чорних Драгунів і, звичайно, Чорний Легіон. Якщо поталанить, я за допомогою Громеля розберуся і з королівським караулом — десь опівночі охорона біля дверей у спальню Конана буде знята. У цей час я з шістнадцятьма врними мені людьми прослизну таємним ходом у замок. Навіть якщо народ Аквилонії не поажає прийняти ас з ріумфуванням після того, як справу буде зроблено, Чорного Легіону буде цілком достатньо, щоб привести люд до тями й утримати корону.

— То Діон вважає, що все це робиться лише задля того, аби посадити його на трон?

— Так. Цей жирний бовдур твердить, що трон належить йому, оскільки його кров містить певну домішку крові королівської. Конан припустився помилки — за яку поплатиться головою, — коли не вигнав із двору всіх, хто хоч якоюсь мірою зізнавався в спорідненості з колишньою династією. А Больмано розраховує на те, що до його кишень знову щедро попливуть золоті монети, як це було за старого режиму. Громель ненавидить Паллантіда, командира Чорних Драгунів, і жадає командувати всіма збройними силами Аквилонії. Цю мету він переслідує із завзятістю, типовою для боссонця. Рінальдо — єдиний з них, хто геть позбавлений особистих амбіцій. Він бачить у Конані лише обмеженого дикого варвара, який з’явився в цивілізований світ, щоб грабувати всіх підряд, й ідеалізує колишнього короля, убитого Конаном. Рінальдо пам’ятає тільки те, що той зрідка заохочував мистецтва, і абсолютно забуває про всю несправедливість і безладність його правління, — і він робить все для того, щоб народ забув про це також. Уже скрізь відкрито співають написані ним хвалебні гімни Нумедідесові, у яких до небес звеличується старий шахрай і виливається хула на “дикуна з чорним серцем, повсталого з похмурих глибин пекла”. Конан на це не звертає уваги, але народ ремствує.

— А чому він так ненавидить Конана?

— Поети завжди ненавидять тих, хто стоїть при владі. Вони втікають від дійсності у свої мрії про минуле або про майбутнє. Рінальдо — типовий фанатик-ідеаліст. Він вірить, що йому долею призначено повалити тирана і звільнити народ. А що стосується мене — ще двійко місяців тому я й не думав про трон, збирався провести залишок свого життя у вигнанні, але ж апетит приходить під час їжі. Конан помре, на трон зійде Діон. Потім і він помре. А слідом за ним один за одним розлучаться з життям усі ті, хто стоїть у мене на шлях: від вогню чи від сталі, чи випивши отруєного вина, яке здатний готувати мій вірний раб. Аскаланте, король Аквилонії! Звучить непогано, чи не так?

Стигієць знизав широкими плечима.

— Що мені до ваших планів і амбіцій? — сказав він раптом з неприхованою гіркотою. — Мої друзі й суперники невимовно здивувалися б, якби побачили, як низько я впав. Вони просто не повірили б, що Тот-Амон може плазувати перед простим смертним.

— Ти все життя займаєшся магією та чаклунством, — незворушно мовив Аскаланте, — я ж у всьому покладаюся на меч і свій власний розум.

— Що означає меч і людський розум перед мудрістю Пітьми? — пробурчав стигієць. Його чорні очі погрозливо блиснули, під ними пролягли темні тіні. — Коли б не втратив я каблучки, наші ролі зараз, мабуть, помінялися б…

— Час, мабуть, нагадати, — спокійно відповів Аскаланте, — що на спині в тебе ще не зарубцювалися шрами від мого батога і, судячи з усього, до них дуже скоро додадуться свіжі.

— Ви так цього певні? — очі стигійця спалахнули на мить диявольською ненавистю. — Проте мені, можливо, пощастить знайти каблучку знову, і тоді, присягаюся зміїною пащею Сета, я розрахуюся з вами за все…

Аквилонець, заричавши від гніву, уклав в удар усі сили. Тот-Амон похитнувся, на його розбитих губах виступила кров.

— Тепер ти триматимеш язика за зубами, собако! — пробурчав Аскаланте. — Стережися! Не забувай, що я знаю твою страшну таємницю. Піднімися на дах і гукни привселюдно, що Аскаланте в місті, що він збирається повалити короля Конана, — якщо, звичайно, зважишся на це!

— Я не зважуся на це, — тихо сказав стигієць і витер кров із губ.

— Так, ти не зважишся, — усміхнувся Аскаланте зарозуміло. — Тому що варто мені випустити дух, якийсь відлюдник у південній пустелі дізнається про це і зламає печатку на сувої. І щойно він ознайомиться зі змістом цього сувою, вся Стигія підніметься на ноги. Куди ти тоді подінешся, Тот-Амон?

Раб здригнувся, і його темне обличчя стало попелясто-сірим.

— Досить! — Аскаланте змінив тон: — У мене є для тебе робота. Я не довіряю Діону. Щойно я наказав йому вирушити до свого маєтку й сидіти там доти, поки тут усе не закінчиться. Цей жирний бовдур не зможе приховати від короля своєї нервозності і може все зіпсувати. Скачи слідом. Якщо не наздоженеш його дорогою, залишайся з ним у маєтку доти, поки не одержиш повідомлення, що небезпека минула. Не спускай його з очей, він нічого не тямить від страху й може вчинити що завгодно — навіть побігти до Конана й викласти йому все, що про нас знає, аби врятувати свою дорогоцінну шкуру. Рушай!

Раб уклонився, приховуючи ненависть у глибоко запалих очах, і вийшов. Аскаланте з полегшенням відкинувся на подушки й потягся за келихом. Над верхівками міських веж, усипаними коштовними каменями, сходило сонце.

2

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію — не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

— Просперо, — сказав чоловік за столом, — ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

— Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, — відповів чорноокий пойнтайнець. — Ти — король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

— Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, — заздрість Конана на очах зростала. — Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно стирчу в цьому палаці і минули десятки років відтоді, як я востаннє сідав на коня. Але Публій твердить, що справи державні вимагають моєї присутності в місті. Ти знаєш, коли я надів корону Нумедідеса, то думав, що досяг межі бажань. Та з’ясувалося, що захопити трон — одне, і абсолютно інше — управляти королівством. Був час, коли я вважав, що будь-які питання легко вирішуються мечем, зараз мені починає здаватися, що меч — узагалі не помічник у державній політиці. Коли я повалив Нумедідеса, усі вважали мене визволителем. А подивися, що відбувається тепер? Вони встановили статую старого негідника в храмі Мітри, кидаються перед нею ниць, моляться йому, як святому, що прийняв мученицьку смерть від рук варвара. Коли я з бою в бій вів війська королівства до перемоги, вони великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса — всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!

— У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, — сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. — Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.

Конан струсонув лев?ячою гривою.

— Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, — продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. — За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.

— Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, — нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. — Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, — в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека — прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?

— Над картою, — з гордістю відповів Конан. — Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі — напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…

— Асгард і Ванахейм! — Просперо здивовано дивився на карту. — О Мітро, я вважав ці країни легендою!

Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.

— Якби ти виріс на північному кордоні Кімерії, то ставився б до них зовсім Інакше. Асгард розташований на півночі, а Ванахейм на північному заході від Кімерії, і на цих кордонах буяє війна, що ніколи не стихає.

— А що за люди живуть там, на півночі? — запитав Просперо.

— Вони високі на зріст, світлошкірі і з блакитними очима. Їхній бог — крижаний гігант Імір, і кожне плем’я має свого власного короля. Вони б’ються цілими днями, а ночами п’ють пиво і на повний голос співають диких войовничих пісень…

— Тут ти мало чим від них відрізняєшся, — посміхнувшись, сказав Просперо. — Ти багато й жадібно п’єш, та й улюблені свої пісні ти, швидше, викрикуєш, аніж співаєш.

— Схожі країни, схожі й люди, які в них живуть, — сказав, усміхнувшись, король. — І там, і там під вічно сірим небом здіймаються височезні гори — голі чи покриті дрімучими лісами, з пустелями-долинами, де гуляють крижані вітри.

— Тоді немає нічого дивного в тому, що й люди там такі само дикі й суворі, — Просперо знизав плечима й мимоволі пригадав теплі рівнини і повільні блакитні річки своєї батьківщини — Пойнтайну, південної провінції Аквилонії.

— Усі вони приречені, — пробурмотів Конан. — І вони, і ті, хто прийде їм на зміну. Їхні боги — Кром і його похмурі брати, що царюють у країні Вічних Туманів, Королівстві Мертвих. Мітра бачить — тутешні боги мені набагато миліші.

— Заспокойся, Конане, адже ти назавжди залишив свою Кімерію. Твоє королівство — тут, — усміхаючись, сказав Просперо. — Та мені час вирушати. На гулянці в Нуми я вип’ю за твоє здоров’я келих найкращого білого вина.

— Гаразд, — пробурчав король. — Але не цілуй від мого імені танцівниць Нуми — зіпсуєш усі міждержавні відносини.

Весело розсміявшись, Просперо вийшов із зали.

3

Сонце, ховаючись за обрієм, на кілька хвилин залило сяючим золотом зелений і туманно-голубий ліс. Його вже згасле проміння все ще відбивалося в ланках товстого золотого ланцюга, що нервово тремтів у спітнілих пухких руках Діона Атталуського. Барон, неспокійно соваючись на мармуровій лаві, раз у раз поглядав на строкаті квіти й густе листя дерев у своєму саду і часом крадькома озирався, немов намагався захопити зненацька ворога, що сховався. Поблизу дзюрчало джерело, безліч інших джерел, розсіяних по всьому цьому чудовому куточку насолоди, нашіптували ніжні мелодії.

Діон був сам, якщо не рахувати темношкірого гіганта, що зручно розташувався на мармуровій лаві недалеко від барона. Діон не звертав на раба жодної уваги, хоча знав, що Аскаланте повністю йому довіряє. Як і багато інших багатих людей, він не помічав людей, що мають значно нижчий соціальний стан.

— Немає ніяких підстав так нервувати, — сказав Тот-Амон. — Усе буде гаразд.

— Як і будь-хто інший, Аскаланте може припуститися помилки, — пирхнув Діон, і на його обличчі виступив піт при одній думці про можливі наслідки такої помилки.

— Він не припускається помилок, — запевнив його стигієць із похмурою посмішкою. — Інакше рабом був би він, а не я.

— Це що за базікання? — обурено вигукнув Діон, який слухав раба краєм вуха.

Очі Тот-Амона звузилися. Незважаючи на своє залізне самовладання, йому почало здаватися, що він наразі лусне від безперервно киплячих у ньому люті, ненависті й ганьби, і він поспішав використати будь-який, навіть найнікчемніший шанс вирватися з порочного кола. Забувши про те, що Діон дивиться на нього як на раба, а не як на людину, що володіє душею й розумом, стигієць звернувся до нього з пристрасним словом.

— Послухайте мене, — сказав Тот-Амон. — Ви неодмінно станете королем. Проте ви не знаєте, що замишляє Аскаланте. Коли Конан помре, у вас не буде ворога страшнішого й підступнішого, ніж мій хазяїн. Я можу вам допомогти і зроблю це, якщо ви візьмете мене під свій захист, коли опинитеся на троні. Знайте ж, добродію, що я наймогутніший чарівник. Про Тот-Амона говорять звичайно з такою ж глибокою пошаною, як і про знаменитого Раммона. Король Стигії Ктесофон прославив мене й надав мені найбільші почесті. Він прогнав усіх своїх магів і призначив мене своїм придворним чарівником. Вигнані маги затаїли злість і образу, але чіпати мене боялися, тому що я мав владу над потойбічними силами і міг розраховувати на їхню допомогу в будь-який час. Сет бачить, вороги тремтіли, бо знали, що будь-якої миті на них може напасти потойбічна тварюка, яка встромить гострі пазурі в їхні зморшкуваті шиї. Таку безмежну могутність давав мені зміїний перстень Сета, знайдений мною в одному зі склепів Стигії, ледве не за милю від поверхні землі. Гадаю, що він був загублений там кимось ще до того, як далекий предок людини вибрався на берег із морського мулу. Та злодій викрав у мене цього персня, і я втратив усю свою могутність! Маги об’єдналися, щоб убити мене, але мені пощастило, і я зумів утекти. Найнявшись погоничем верблюдів, я вирушив у Котх, але дорогою на нас напали бандити Аскаланте. Усі, окрім мене, були вбиті, я врятував своє життя тільки тим, що присягнувся вірно служити Аскаланте, коли той упізнав мене. Ось так я потрапив до нього в рабство. Аби утримати мене, він записав мої зізнання, запечатав сувій і передав його якомусь котхійському відлюдникові. Я не можу зважитися встромити йому вві сні кинджал у серце або видати його ворогам, тому що тоді відлюдник відкриє сувій, прочитає його і зробить те, про що просив Аскаланте. А коли про це дізнаються в Стигії… — Тот-Амон здригнувся, і його обличчя зблідло. — В Аквилонії я поки що в безпеці, — продовжував він. — Проте рано чи пізно вороги довідаються про мій притулок, і тоді мені вже ніщо не допоможе, від долі не втечеш. Тільки король з його могутніми фортецями й вірними військами зміг би захистити мене. Ось тому я пропоную вам укласти зі мною угоду. Я допоможу вам порадою зараз, а ви захистите мене потім. А вже коли я знайду перстень…

— Перстень? Перстень?

Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.

— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!

Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.

— Ага, ось і він! — він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот-Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.

— Перстень! О Сете! Мій перстень! — голосно вигукнув він. — Перстень, який у мене викрали!

У руці Тот-Амона блиснула сталь. Він блискавично ввіткнув кинджал у жирне черево барона. Крик болю перейшов у хрипіння, і барон осів на землю, немов опливла гора вершкового масла. Швидше за все, він так і не зрозумів, що стало причиною його смерті.

Тот-Амон відштовхнув убік обм’якле тіло, вихопив із рук мертвяка перстень і забув про вбитого. Він обома руками тримав перстень, і його чорні очі палали страшним вогнем.

— Мій перстень! — прошепотів він у радісному збудженні. — Я знов здобув могутність!

Навіть сам стигієць не зміг би сказати, чи довго він стояв нерухомо, немов статуя, з таємничим перснем у руках, чия жахлива аура зціляла його зганьблену душу. Коли він закінчив медитувати⁵⁵ і повернув душу з похмурої безодні, в яку дозволив зазирнути цей перстень, на небі вже з’явився місяць, що кинув довгі тіні на спинку мармурової лави, перед якою лежало те, що недавно було хазяїном Атталуса.

— А тепер я покінчу з Аскаланте! — прошепотів стигієць, очі якого горіли в темряві червоним вогнем, немов у вампіра.

Він озирнувся, набрав пригорщу крові з калюжі, в якій лежала його жертва, і занурив у неї очі мідної змії, почекавши, поки виблискуюча жовтизна не наситилася соком життя.

— Розкрий очі, о чарівна зміє, — заспівав він хрипким голосом, від якого в слухача застигла б у жилах кров. — Дозволь їм насититися місячним світлом і зазирнути в чорну безодню! Що ти там бачиш, о зміє Сета? Кого ти викликаєш з глибини мороку? Чия тінь іде на тремтяче світло? Приведи його до мене, о змія Сета!

Круговими рухами пальців, знову й знову описуваними навколо висхідного краю, він гладив ясно відчутну луску зміїного кільця, шепочучи при цьому жахливі імена й монотонно читаючи заклинання, давно забуті у світі людей і збережені лише в глибинах темних склепів таємничої Стигії.

Повітря над його головою заворушилося, неначе в ньому забилася невідомо звідки запливла величезна риба. Майнув крижаний вітер, і Тот-Амон відчув, що за його спиною стоїть щось, але не обернувся. Він спрямував свій погляд на освітлену місячним сяйвом мармурову лаву, на якій позначилася ледве помітна тінь. Продовжуючи бурмотіти свої заклинання, він спостерігав за тим, як тінь зростала і ставала все чіткішою, поки не набрала абсолютної виразності. Вона нагадувала контури тіла гігантського павіана, але таких мавп ніде на Землі, навіть у Стигії, ніколи не було. Проте Тот-Амон і тепер не обернувся. Він витягнув із-за широкого пояса сандалю свого хазяїна — він давно носив її з собою, сподіваючись на подібну ситуацію, — і кинув її через плече.

— Подивися на неї уважно, рабе персня! — крикнув він. — Знайди того, хто її носив, і знищ! Подивися йому в очі й понівеч його душу, перш ніж розірвеш йому горло! Убий його! — і після короткого роздуму з люттю додав: — І убий усіх, хто буде з ним!

На мармурову лаву за Тот-Амоном втіленням жаху спустився безформний череп і, як мисливський собака, обнюхав сандалю. Тот-Амон відчув подих вітру за спиною, і тінь зникла. Чаклун у пекельному тріумфі простягнув руки вгору, і його очі й зуби сяйнули в місячному світлі.

Стражники на фортечній стіні в остраху скрикнули, коли над ними промайнула чорна тінь із палаючими очима й розтанула в мороці. Це, проте, сталося так швидко, що перелякані воїни, опам’ятавшись, почали запитувати один одного, чи було це насправді, чи все це їм тільки здалося.

4

Король Конан спав у королівській опочивальні з високою позолоченою куполоподібною стелею і бачив сон. Крізь сірий клубистий туман до нього пробивався слабкий, неначе з неймовірної далі поклик. Він не розумів слів, але сприймав його суть усім своїм єством. Конан з мечем у руці на дотик продирався крізь туман, як крізь щільну хмару. З кожним його кроком голос ставав чіткішим, поступово він почав розбирати слово, що повторялося в поклику, — це було його власне ім’я, що проникало в мозок крізь простір і час.

Туман розсіявся, і він побачив, що йде широким темним коридором, висіченим у суцільній скелі. Підлога й стеля Коридору були ретельно оброблені й відполіровані, вони тьмяно виблискували, а зі стін дивилися на нього барельєфи стародавніх героїв і невідомих богів. Король здригнувся, коли побачив їхні примарні контури, і зрозумів, що вже багато сторіч у цьому коридорі не з’являвся ніхто зі смертних.

Він підійшов до широких сходів, також висічених із каменя, вони круто спускалися кудись униз. Стіни шахти були покриті таємними знаками, такими давніми й жахливими, що Конан мимоволі здригнувся. На кожній сходинці була майстерно вирізана змія, і при кожному кроці нога короля опускалася на зміїний череп. Проте голос кликав його, і він, нарешті подолавши зону темряви, що здавалася майже фізично відчутною, зайшов до дивного склепу, в якому на вікові масивного саркофага сидів білобородий дідусь, і контури його постаті розпливалися в мороці. Волосся на голові Конана заворушилося, він підняв меч, але незнайомець заговорив із ним звучним монотонним голосом:

— О чоловіче, ти впізнаєш мене?

— В ім’я Крома, ні! — відповів здивований король.

— Знай же, — сказав дідусь, — я — Епімітреус.

— Але мудрець Епімітреус мертвий ось уже п’ять тисяч років! — видихнув Конан.

— Вислухай мене, чоловіче! — сказав той владно. — Кинь камінь у тиху воду, і ти побачиш, як підуть круги, які рано чи пізно досягнуть берега. Події земного світу докотили свої хвилі до мене і збудили від дрімоти. Я побачив і вибрав тебе, Конане, варваре з Кімерії. Великими і славними справами позначений твій шлях. Проте країні, якою ти правиш, загрожує біда, справитися з якою твій меч не зможе.

— Ти говориш загадками, — сказав стурбований словами дідуся Конан. — За будь-якою бідою стоїть її винуватець, покажи мені його, і я одразу ж розтрощу йому череп.

— Побережи свої сили для супротивника з плоті і крові, — порадив дідусь. — Ідеться зовсім не про нього. Слухай уважно! Існують темні світи, невідомі для простих смертних, в яких усюди нишпорять безформні чудовиська — злі демони. Знаючи відповідні заклинання, їх можна призвати з глибини мороку і нацькувати на вибрану наперед жертву. В твоєму домі, о королю, причаїлася змія, так — у твоє королівство заповзла гадюка. Вона з’явилася зі Стигії, і душа її чорна як сажа. Як сплячий бачить сон про змій, коли ті повзають біля його постелі, так і я відчуваю появу чаклуна в твоїй країні. Він володіє абсолютною владою над демонами і насилає їх на своїх ворогів. Певне, що він з їхньою допомогою покладе край твоєму царюванню. Тому я і покликав тебе до себе, щоб укласти в твої руки зброю, смертельно небезпечну для стигійського чаклуна і його пекельної зграї.

— А чому саме мене? — запитав Конан збентежено. — Легенда говорить, що ви дрімаєте в чорному серці Голаміра і лише у разі крайньої необхідності ваш дух підноситься на невидимих крилах, аби допомогти Аквилонії. Але я… варвар, а не аквилонець.

— Не став запитань! — прогримів під темним склепінням монотонний голос. — Твоя доля досить тісно пов’язана з долею Аквилонії. Великі події вплітаються в тканину твоєї долі. Кровожерний, помішаний від злості на своїх кривдників, чаклун не може змінити визначене богами. Давним-давно Сет обвився кільцями навкруги земного світу, немов удав навкруги тіла жертви. Три покоління людей змінилося на землі за час мого життя, і все його без решти я віддав боротьбі з ним. Я переслідував Сета і загнав у глухий кут на півдні, проте в проклятій богами Стигії люди все ще шанують його і віддають божеські почесті цьому одвічному ворогу людського роду. Ти допоможеш мені в боротьбі з ним, його слугами й прихильниками. Протягни свій меч!

Конан здивовано підкорився. Дідусь описав кістлявими пальцями дивне півколо біля руків’я меча, а на широкому клинку накреслив якусь складну фігуру, що спалахнула в напівтемряві білим полум’ям. Наступної миті дідусь і склеп зникли, а Конан, переляканий, схопився зі свого ложа, там, де й мав бути, — в королівській опочивальні зі склепінням. Роздумуючи над дивним сном, він зненацька усвідомив, що в правій руці міцно стискає меча. По шкірі у нього пробігли мурашки, бо на клинку було вигравійовано зображення фенікса⁵⁶. Він одразу ж пригадав, що в загадковому своєму сні бачив у склепі скульптуру цієї казкової істоти, і запитав себе, чи справді вона була висічена з каменя. Мимовільний дрож пройшов усім його тілом.

Скрадливі кроки перед дверима повністю повернули його до дійсності, він не замислюючись ковзнув у свої лати і знову став тим, ким був завжди, — варваром, пильним і недовірливим, немов сірий вовк.

5

Коридором королівського замку скрадалися двадцять закутаних з голови до ніг у плащі чоловіків. Леза їхніх гострих сокир, мечів і кинджалів зловісно поблискували в тьмяному світлі смолоскипів, що горіли в стінних нішах.

— Тихіше! — прошипів Аскаланте. — Хто це там дихає так голосно? Офіцер охорони відкликав частину вартових зі своїх постів, а іншим підсунули бурдюки з вином, так що вони там зараз п’яні сплять покотом. Але незважаючи на це, дотримуватимемося граничної обережності. Гей, назад! Варта йде!

Вони поспішно сховалися за оздобленими барельєфами колонами, і повз них швидким кроком пройшли десять гігантів у чорних обладунках. Попереду йшов офіцер. Змовники, що сховалися, бачили, що його обличчя було блідим, наче сніг, і він час від часу витирав тремтячою рукою піт з лоба. Офіцер був надто молодий, і зрада давалася йому нелегко. Він проклинав про себе нестримну пристрасть до гри, яка перетворила його на іграшку в руках політиканів-змовників.

Голосно стукаючи підошвами сандаль, загін стражників зник за поворотом коридору.

— Чудово! — сказав Аскаланте. — Тепер Конан спить без охорони. Поспішімо ж! Якщо нас заскочать біля його ліжка, нам доведеться погано. Проте нікому й на думку не спаде помститися нам за нього тоді, коли справа буде вже зроблена.

— Так, поспішімо! — прошепотів збуджено Рінальдо, чиї блакитні очі блищали, як клинок меча, яким він вимахував над головою. — Мій меч жадає крові тирана! Стерв’ятники вже кружляють над його головою!

Вони бігли коридором, поки не уткнулися в позолочені двері, оздоблені королівськими драконами й гербом Аквилонії.

— Громель! — покликав упівголоса Аскаланте. — Відчини двері!

Гігант утягнув у себе повітря і зі всієї сили вдарив плечем у двері, які затріщали і прогнулися під його ударом. Громель ударив знову. Засув зламався, дерево тріснуло, і двері відчинилися.

— Уперед! — вигукнув Аскаланте.

— Уперед! — проревів Рінальдо. — Смерть тирану!

Проте вони зупинилися, немов уросли в підлогу, побачивши Конана, що постав перед ними. Не напівголу людину, яка ще повністю не прокинулася і яку легко було б зарізати, як барана, бачили їхні здивовані очі: перед ними стояв могутній лицар в обладунку і з оголеним мечем у руках. Мить змовники стояли нерухомо: четверо ватажків завмерли на порозі, за ними товпилися бородані-найманці. Раптом Аскаланте помітив на маленькому столику біля королівського ложа срібний скіпетр і вузький золотий обруч — корону Аквилонії, і жадібність перемогла в ньому все інше.

— Уперед, негідники! — заревів він. — Конан один, а нас два десятки, і він без шолома!

Це було правдою. Конан не мав часу на те, щоб надівати важкий, оздоблений перами шолом, а також на те, аби зашнурувати з боків лати, і навіть на те, щоб зірвати зі стіни масивний щит. Незважаючи на це, Конан був захищений краще, ніж його супротивники, за винятком Больмано і Громеля, на яких поблискували під плащами повні обладунки.

Король дивився на людей, що ввірвалися до спальні, намагаючись їх розпізнати. Проте лицьова пластинка шолома Аскаланте була опущена, і він не впізнав графа Туни, як не впізнав і Рінальдо, який насунув капелюха із широкими крисами на самісінькі очі. Втім, не час було сушити над цим голову. Зрадники завили — завивання це луною відбилося від куполоподібної стелі — і кинулися на Конана. Попереду всіх летів Громель. Він мчався, немов розлючений бик, нахиливши голову вниз і простягнувши меч уперед, щоб увіткнути його важке лезо королю в живіт. Проте король із тигрячою спритністю стрибнув йому назустріч і, вклавши в замах усю свою силу, ударив нападника мечем. Широке лезо просвистіло в повітрі й спрямувалося на сталевий шолом боссонця. Лезо меча й шолом розкололися на кілька шматків, Громель упав мертвим, а Конан відскочив назад, стискаючи в руці обламане руків’я.

— Громель! — пирхнув він.

В його блакитних очах промайнуло здивування, коли шолом, що повалився з голови забитого, відкрив його обличчя. Проте решта змовників знов накинулася на короля. Вістря кинджала, що проникло в щілину між грудним і спинним панцирами, ковзнуло по його ребрах, перед очима майнуло лезо меча. Відкинувши лівою рукою людину з кинджалом, він уламком меча вдарив у скроню іншого супротивника, розтрощивши йому череп.

— П’ятеро до дверей! — проревів Аскаланте, шулікою кружляючи навкруги тих, що билися.

Він боявся, що Конан проб’ється крізь натовп і вислизне у двері. Негідники, неохоче відступили назад, коли ватажок підштовхнув кількох із них до єдиних дверей. Використовуючи коротку паузу, Конан кинувся до стіни й зірвав з неї стародавню бойову сокиру, що висіла там уже майже півтори сотні років.

Змовники вишикувалися перед ним півколом, перегороджуючи шлях до дверей. Конан не став чекати, поки коло зімкнеться. Будь-хто інший на його місці був би вже мертвий, і Конан теж не плекав особливих надій на те, що йому вдасться врятуватися. Але в його варварській душі гримів войовничий гімн, він жадав крові ворогів і, вже в усякому разі, не збирався здаватися без бою.

Конан стрибнув уперед, його сокира опустилася на плече одного зі змовників, а зворотним рухом розтрощила череп другого. Над його головою просвистів меч, але кімерієць вправно ухилився й відскочив убік, обвівши важкою сокирою коло смерті над головою.

Змовники, зловісно волаючи, оточили короля щільним кільцем. На шиї, руках і ногах Конана закровоточили рани, але його спритність і нещадна рішучість примусили нападників відступити.

— Ах, негідники! — заволав Рінальдо й зірвав з голови свого капелюха з широкими крисами. Його очі дико блиснули. — Ви що, боїтеся його? Сміливіше вперед! Уб’ємо тирана!

Він, киплячи люттю, підняв меч і кинувся на Конана. Король, упізнавши нарешті поета, підставив сокиру під удар меча й зі всіє? сили штовхнув Рінальдо в груди. Той відлетів назад і впав на спину.

У цей час кінчик меча Аскаланте подряпав ліву руку короля. Конан миттю послав у відповідь сокиру, але негідник устиг ухилитись і відскочити назад. Один зі змовників нагнувся і спробував повалити короля, ухопивши його за ноги, але з таким самим успіхом він міг би намагатися повалити кам’яну вежу. Поглянувши вгору, він устиг ще побачити сокиру, що падала на його голову, але ухилитися не зумів. Його товариш ударив короля мечем по плечу, лати Конана одразу наповнилися кров’ю.

Больмано нетерпляче відштовхнув сусіда, що заважав йому, прицілився і з величезною силою опустив меча на нічим не захищену голову Конана. Король пригнувся, і клинок ізрізав пасмо його чорного волосся, ковзнувши по черепу. Конан крутнувся на п’ятах і змахнув сокирою. Його лезо пробило грудний панцир на лівому боці графа, і той осів на підлогу.

— Больмано! — простогнав Конан. — Я мав би відразу впізнати цього карлика!

Він випростався, щоб одбити напад знавіснілого Рінальдо, який рвонувся до нього, заверещавши на весь голос і вимахуючи кинджалом. Конан відступив назад і виставив сокиру перед собою.

— Назад! Я не хочу тебе вбивати!

— Помри ж, тиране! — важко дихаючи, крикнув менестрель і знову кинувся на короля.

Конан зачекав з ударом, але, відчувши, що в його незахищений бік устромлюється кинджал, зі сліпим відчаєм махнув сокирою.

Рінальдо впав із розрубаним черепом, а Конан відсахнувся назад, до стіни. Кров хлюпнула з-під його пальців, коли він затиснув рану.

— Вепр поранений! — вигукнув Аскаланте. — Добийте його!

Конан сперся лівою рукою об стіну й підняв правою рукою сокиру. Він стояв, широко розставивши ноги, трохи нахилившись уперед і нагнувши голову. Джгути його м’язів загрожували розірвати шкіру, риси обличчя загострилися, очі грізно блищали. Змовники мимовільно відскакували назад — тигр, навіть умираючий, ще здатний завдати не одного смертельного удару.

Конан відчув їхню невпевненість і зловісно усміхнувся, вискаливши зуби.

— Хто хоче померти наступним? — прохрипів він крізь прокушені кровоточиві губи.

Аскаланте стрибнув до нього, але відразу ж із неймовірною гнучкістю вивернувся, застигнувши на мить у повітрі, і впав на підлогу, уникнувши смерті, що просвистіла над ним. Він миттю розпрямив ноги і відкотився вбік, коли Конан ударив знову. Цього разу сокира встромилася в поліровану підлогу майже на дюйм поряд з ногами Аскаланте. Один з нападників вирішив скористатися зручним моментом, проте недооцінив силу короля. Миттєво вирвана з підлоги скривавлена сокира зметнулася вгору, і бездиханне тіло змовника повалилося під ноги його товаришів.

У цю мить п’ятеро найманців, що стерегли двері, одночасно скрикнули, бо на стіні зненацька з’явилася безформна тінь. Усі, окрім Аскаланте, перелякано здригнулися, побачивши це, озирнулися, залементували від жаху, вискочили в двері й понеслися коридором світ за очі.

Аскаланте не зводив очей із пораненого короля. В його голові промайнула думка, що, очевидно, шум битви переполохав-таки весь палац і на виручку Конану прибігли віддані йому гвардійці. Проте чому в такому разі його люди втекли, замість того щоб дати їм відсіч? Конан теж не звертав уваги на двері, пильно спостерігаючи за руками Аскаланте.

— Схоже, все втрачено, — пробурмотів він, — і перш за все честь… Проте, принаймні, король помре стоячи…

Ці слова не встигли ще покинути його губ, коли граф, скориставшись тим, що король опустив сокиру, щоб змахнути з очей кров, кинувся в атаку.

Ледве зірвавшися з місця, він, проте, почув якийсь дивний гул, і тієї ж миті жахлива вага звалилася на його спину. Він упав на підлогу головою вперед, відчуваючи, як чиїсь гострі кігті встромлюються йому під ребра, завдаючи жахливого болю. Він одчайдушно вивернувся під невідомим ворогом і повернув голову. Те, що він побачив, було схоже на нічний жах або маячне видиво божевільного. На ньому сиділа величезна чорна тварюка, яка не могла бути породженням земного світу. Її слиняві чорні зуби тягнулися до його горла, а погляд палаючих жовтим вогнем величезних очей висушував його мозок подібно до самуму, що накрив пшеничне поле. Огидна морда невідомої тварюки не могла належати тварині, в її демонічних рисах було щось від стародавньої, зачарованої невідомими силами мумії, несподівано пробудженої до життя, і Аскаланте раптом із жахом уловив у них неясну, немов тінь, схожість зі своїм рабом Тот-Амоном. Роззявивши рота в нестямному крику, він віддав богам душу ще до того, як слиняві ікла впилися йому в горло.

Конан, що ледве встиг протерти очі, здивовано втупився в чудовисько. Спочатку він подумав, що на скорченому тілі Аскаланте сидить величезний собака. Але потім, коли погляд його прояснішав, він зрозумів, що це зовсім не собака, а павіан.

З криком, що мало відрізнявся від передсмертного крику Аскаланте, він відштовхнувся від стіни і зі всією силою, на яку ще був здатний, метнув сокиру. Важке лезо відскочило від голого черепа бестії, і та мовчки кинулася на короля. Удар її могутнього тіла був настільки сильним, що Конан перелетів через усю кімнату і впав на підлогу.

Слиняві щелепи стулилися на руці, піднятій Конаном угору, щоб захистити горло, але чудовисько зовсім не поспішало розправлятися з ним. Не випускаючи з пащі скривавленої руки короля, воно зловісно дивилося йому в очі, насолоджуючись народжуваним у них жахом, таким же, який щойно вбив змовника Аскаланте. Конан відчув, як стискається його душа, як вона поволі залишає тіло, щоб канути в жовті глибини, в яких примарно мерехтить хаос; викрадаючи його життя й розум. Очі чудовиська, і без того величезні, набубнявіли і стали справді гігантськими. Конан не бачив у них нічого, окрім якнайглибшого блюзнірського жаху, що підстерігає розум у цілковитій пустці й чорних безоднях інших світів. Конан відкрив скривавлений рот, аби криком виплеснути свою ненависть і огиду, проте лише сухий хрип вирвався з його горла. Слід сказати, що жах, що паралізував і згубив Аскаланте, подіяв на варвара зовсім інакше: він збудив у ньому невимовну лють, близьку до божевілля. Не звертаючи уваги на біль, Конан поповз назад, волочачи за собою чудовисько. Його витягнута рука торкнулася чогось, і він на дотик розпізнав руків’я зламаного меча. Діючи інстинктивно, Конан ухопив уламок і вдарив ним, немов кинджалом, не цілячись, з розмаху. Зазублене лезо глибоко встромилося в тіло тварюки, і рука Конана звільнилася, коли огидна паща розкрилася в пароксизмі болю. Короля відкинуло вбік. Коли він піднявся, спираючись на руку, яка все ще стискала уламок меча, то побачив, що з жахливої рани на тілі демона цибенить каламутний потік слизу. Тварюка здригнулася в передсмертних муках і, спрямувавши в стелю погляд янтарних засклянілих очей, застигла на місці.

Конан моргнув кілька разів, струшуючи з вій густіючу кров. Те, що сталося, здавалося неймовірним: величезне чудовисько розпливалося, перетворюючись на драглисту масу.

А потім до його вух донеслися знайомі звуки й голоси. Це придворні, що нарешті прокинулися, — охорона, палацова челядь, радники, дами — вбігли до опочивальні. Всі вони навперебій ставили безглузді запитання, штовхаючись і заважаючи одне одному. Були тут і Чорні Драгуни. Дика лють сяяла в їхніх очах, і вони лаялися мовою, на щастя, незрозумілою манірним придворним дамам. Молодого офіцера, що зняв охорону біля дверей в опочивальню, ніде не було видно, і його пізніше так і не знайшли, хоч обшукали все королівство.

— Громель! Больмано! Рінальдо! — видихнув, побачивши трупи, Публій, головний королівський радник, і заламав жирні руки. — Чорна зрада! За це дехто потанцює на шибениці! Покликати охорону!

— Охорона вже тут, старий ти бовдуре! — сердито пирхнув Паллантід, командир Чорних Драгунів, геть забуваючи про високий ранг Публія. — Припини скиглити й допоможи краще перев’язати рани короля, поки він не сплив кров’ю!

— Так, так! — закричав Публій, який був прекрасним теоретиком, але завжди губився, коли справа доходила до практики. — Ми маємо перев’язати рани! Кличте сюди всіх придворних лікарів! О мій королю, яка це ганьба для міста! Що з вами зробили! Чим ми можемо вам допомогти?

— Вина! — прохрипів Конан.

Його поклали в ліжко. Хтось підніс до скривавлених губ наповнений по самі вінця келих, і король великими ковтками висушив його до дна.

— Добре! — пробурчав він і відкинувся на подушку. — Після таких змагань пересихає в горлі.

Кровотеча припинилася, і неймовірні життєві сили варвара почали зціляти його тіло.

— Спочатку поклопочіться про рану на моєму боці, — звернувся він до головного придворного лікаря. — Рінальдо почав був писати там свою нову баладу, і перо його було надзвичайно гостре.

— Його давно треба було повісити! — мовив Публій сердито. — Від цього навіженого поета всього можна було чекати… Гей, хто це?

Він гидливо поторкав носком сандалії труп Аскаланте.

— О Мітро! — вигукнув командир Чорних Драгунів. — Це ж Аскаланте, колишній граф Туни! Який чорт заніс його сюди?

— Чому він застиг у такій позі? — прошепотів Публій, мимовільно відступаючи назад.

— Якби ви бачили те, що довелося побачити мені, — пробурчав король і підвівся на лікті, незважаючи на протести лікаря, — ви б із цього не дивувалися. Втім, переконайтеся самі, там… — він збентежено замовк, тому що його палець указував на порожню підлогу.

Дивні останки жахливого чудовиська безслідно зникли.

— О Кроме! — прошепотів він. — Тварюка з пекла перетворилася на слиз!

— Король марить, у нього лихоманка, — прошепотів один з придворних.

Конан почув його і не зміг стримати обурення.

— Присягаюся Кромом! — люто вигукнув він. — Я знаю, про що говорю! Це було щось схоже і на стигійську мумію, і на павіана водночас. Це чудовисько проникло через двері й обернуло в панічну втечу негідників Аскаланте. Воно убило Аскаланте саме тоді, коли зрадник хотів устромити меча мені в живіт. Потім воно накинулося на мене, і я вбив його, хоча не маю уявлення, як це сталося, бо моя бойова сокира відскочила від його черепа, немов від кам’яної стіни. Але я думаю, що до всього цього має якесь відношення Епімітреус…

— Чуєте? Він говорить про легендарного мудреця, який помер п’ять тисяч років тому! — крадькома шепотіли одне одному придворні.

— О Іміре! — загримів король. — Так, я сьогодні вночі говорив з Епімітреусом! Він уві сні призвав мене до себе, і я довго йшов чорним, висіченим у скелі коридором з барельєфами прадавніх богів і героїв на стінах, потім сходами, на яких були вирізані змії Сета, поки не дійшов зрештою до склепу. Там я знайшов саркофаг, на віці якого був зображений фенікс…

— В ім’я Мітри, Ваша Величносте, зупиніться! — ці слова зірвалися з губ верховного жерця Мітри, обличчя якого стало попелясто-сірим.

Конан відкинув назад голову й прогарчав:

— Що я, раб, щоб мені затикали рота?

— Ні, ні, Ваша Величносте! — верховний жрець тремтів усім тілом, але зовсім не зі страху перед гнівом короля. — Я й не думав ображати вас, — він нагнувся до Конана й прошепотів йому на вухо:

— Ваша Величносте, те, про що ви говорите, просто неймовірне. Тільки вузьке коло жерців Мітри знає про чорний кам’яний тунель, вибитий невідомими руками в самому серці гори Каламір, і про склеп, що охороняється феніксом, в якому кілька тисяч років тому був похований великий Епімітреус. Але відтоді жоден зі смертних не входив до склепу, тому що жерці, здійснивши обряд поховання, замурували вхід у гробницю, і сьогодні навіть я, верховний жрець, не маю уявлення, де він знаходиться. Тільки з тих розповідей, що передаються з вуст у вуста, кільком довіреним жерцям відома таємниця про гробницю Епімітреуса — одну з основних у культі Мітри…

— Я не знаю, за допомогою якої магії Епімітреус покликав мене до себе, — сказав Конан. — Але він говорив зі мною і якимсь абсолютно незрозумілим мені способом надряпав магічний знак на моєму мечі. Чому цей символ виявився смертельним для демона, я не знаю, а також поняття не маю про чаклуна, винного, за його словами, у всій цій катавасії. Проте, хоча я і зламав клинок меча об шолом Громеля, уламку виявилося цілком досить, аби відправити демона туди, звідки він з’явився.

— Дозвольте мені оглянути ваш меч, — прошепотів верховний жрець, горло якого раптом пересохло.

Конан підняв уламок і протягнув його жерцю. Той скрикнув і впав на коліна.

— О Мітро, захисти нас від влади пітьми! — простогнав він. — Король дійсно говорив сьогодні вночі з Епімітреусом! На його мечі таємний символ — знак безсмертного фенікса, що охороняє гробницю великого мудреця. Свічку! Швидше! Освітіть те місце, на яке вказав король!

Це місце виявилося прикритим зірваним зі стіни в загальному сум’ятті гобеленом. Коли гобелен відгорнули убік і піднесли свічки до підлоги, в усіх від жаху перехопило дух. Деякі з придворних упали на коліна і звернулися до Мітри, решта з криками майнула геть.

На підлозі, там, де чудовисько випустило дух, залишилася велика темна пляма, яку не можна було видалити ніякими засобами. Кров демона залишила чіткий відбиток його тіла, і в жодного з тих, хто його бачив, не виникало ані найменших сумнівів у тому, що жахливішої тварюки ніколи ще не з’являлося в земному світі. Але знаючі люди говорили, що зловісна тінь мавпоподібного бога не раз уже з’являлася біля вівтарів покинутих стигійських храмів.

…Минуло близько року відтоді, як у Тарантії була розкрита змова, спрямована проти нового короля Аквилонії. Та існувала ще й інша змова — набагато небезпечніша…

ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ

1

Гул битви затихав, тріумфальний рев переможців уже заглушав брязкіт зброї і стогони вмираючих. Немов барвисте листя після осінньої бурі, вистилали рівнину тіла полеглих воїнів. Проміння вечорового сонця висікало іскри з полірованих шишаків, срібних нагрудників, позолочених кольчуг і панцирів, поламаних мечів. Важкі складки королівських штандартів купалися в калюжах крові. Тут і там підносилися гори трупів важких бойових коней і їхніх закутих у сталь вершників, сплутані гриви одних і парадні плюмажі⁵⁷ інших однаково мережили багряні плями. Поряд із ними і навколо скрізь валялися порубані й знівечені тіла в сталевих шоломах і шкіряних куртках — останки лучників і пікінерів⁵⁸.

Переможне ревище фанфар звучало над долиною, підкови коней кришили, на криваву кашу ломили трупи, коли загони лицарів стікалися з усіх боків туди, де останній з аквилонців усе ще вів нерівний і безнадійний бій.

Щойно на очах Конана, короля Аквилонії, розбили вщент, розтерзали й нещадно вирубали кращу, добірну частину його армії, цвіт аквилонського лицарства. З п’ятьма тисячами вершників перетнув він кордон Аквилонії і на трав’янистих рівнинах Офіру потрапив у засідку — підступний його союзник, король Офіру Амальрус, об’єднав свої сили із силами одвічного ворога Конана, короля Котху Страбонуса.

Конан надто пізно відчув небезпеку, але зробив усе, що тільки зміг зробити тямущий воєначальник, маючи у своєму розпорядженні п’ять тисяч вершників проти трьох десятків тисяч лицарів, лучників і пікінерів. Не маючи ні лучників, ні піхоти, він кинув усю свою важку кінноту на ворога, проломив його бойові порядки в центрі й обернув до панічної втечі хвалених лицарів Амальруса, та фланги величезної об’єднаної армії супротивника з’єдналися, взявши аквилонців у кільце. Шемітські лучники Страбонуса сіяли смерть серед лицарів Конана, всаджуючи стрілу за стрілою в найдрібніші щілини їхніх обладунків, або валили додолу коней, і тоді вже котхійські пікінери довершували почате, пронизуючи списами безпорадні тіла збитих вершників. Розбите вщент офірське лицарство, що встигло оправитися від переляку, перешикувалося, укріпило з флангів свої лави легкою кіннотою і перейшло в контратаку, підминаючи супротивника вже самою своєю масою. Аквилонці трималися стійко, та їхні сили швидко танули, і незабаром з тих п’яти тисяч воїнів, що вирушили з Конаном на південь, не залишилося вживих жодного. І лише король стояв ще серед порубаних на шматки тіл котхійців і офірців, спираючись спиною об купу кінських і людських трупів. Офірські лицарі в позолочених латах намагалися дістати його на скаку списами, кремезні чорнобороді шеміти й смагляві котхійці напирали з усіх боків, від брязкоту сталі закладало вуха. Тіло Конана захищала чорна кольчуга, він блискавкою кидався серед ворогів, працюючи своїм величезним дворучним мечем, немов м’ясар сокирою, і.біля його поблискуючих сталлю ніг усе вище й вище нагромаджувалася стіна порубаних тіл. Зрештою нападники, злякані відчайдушною рішучістю гіганта, відступили, клянучи його завзятість.

Розштовхуючи натовп, до останнього редуту аквилонського короля під’їхали вожді переможної коаліції: Страбонус — непоказний чоловічок з бігаючими очицями на смаглявому широкому обличчі, стрункий випещений чепурун Амальрус — віроломний і небезпечний, немов кобра, і, нарешті, одягнений лише в легку шовкову туніку, схожий на орла-стерв’ятника, жрець Тзота-ланті. Безліч легенд блукало в народі про цього котхійського чорнокнижника, у західних і північних селищах жінки лякали дітей його ім’ям, а норовистих рабів швидше, ніж батогом, примушували до слухняності погрозою продати цьому таємничому магу. Розповідали, що у нього складена ціла бібліотека з томів із чаклунських трактатів, оправлених у шкіру, зідрану з живих людей. Говорили також, що він у величезних підвалах свого палацу веде торг із силами пітьми, обмінюючи юних вродливих рабинь на сатанинські таємниці й магічні заклинання, які дарують йому владу над світом демонів. Саме Тзота-ланті був справжнім повелителем королівства Котх.

Маг презирливо посміхнувся, коли побачив, що королі зупинили своїх коней на безпечній відстані, не наважуючись наблизитися до грізного велетня в чорній кольчузі. Навіть найвідчайдушніші сміливці бліднули й щулилися, коли на них падав убивчий погляд блакитних очей Конана, що обпікали гарячковим вогнем з-під пом’ятого забрала на шоломі. Засмагле пошрамоване обличчя Аквилонського короля ще більше потемніло від люті, чорні обладунки були погнуті й залиті кров’ю, кров тонкою цівкою стікала і з його величезного меча.

З Конана безслідно злетів увесь наліт цивілізованості, набутий ним за довгі роки поневірянь, він знову був диким несамовитим варваром, нещадним до ворогів, ким би вони там не були.

Страбонуса мало не побив грець, коли він побачив кращих своїх воїнів під ногами в кімерійця. Задихаючись від злості, він наказав шемітським лучникам напнути луки.

Але Тзота-ланті похитав головою.

— Нам він потрібен живим.

— Легко сказати! — здибився Страбонус, потай побоюючись, що гігант у чорній кольчузі зараз прорубається до нього крізь натовп солдат. — Спробуй, злови-но тигра-людожера живцем! Присягаюся Іштар, він перебив кращих моїх воїнів! Сім років і гори золота вклав я в навчання кожного з них, і ось тепер вони валяються у нього під ногами розібрані, немов свинячі туші. Стріляти, говорю я тобі, тільки стріляти!

— А я ще раз кажу: ні! — відрізав Тзота-ланті й зіскочив з коня, холодно посміхаючись. — Хіба ти не знаєш, що мій мозок сильніший, аніж будь-який меч?

Він зробив крок у натовп, і велетні в сталевих шоломах і кольчугах полохливо розступилися, боячись торкнутися навіть краєчка його туніки. Маг переступив через бруствер із мертвих тіл і опинився віч-на-віч із грізним варваром. Воїни стежили за ними, затамувавши подих, запанувала справді могильна тиша. Гігант у чорній броні нависнув над слабкою фігуркою в шовковому вбранні, тримаючи напоготові вищербленого меча.

— Я дарую тобі життя, Конане! — сказав Тзота-ланті, і в голосі його прозвучала нотка жорстокої радості.

— А я обдарую тебе смертю, чаклуне! — прохрипів король, і меч, посланий сталевими м’язами і киплячою ненавистю, просвистів у повітрі.

Воїни скрикнули, але Тзота-ланті кинувся вперед і ткнув голою рукою в ліве плече короля, оголене після одного з жорстоких ударів. Лезо меча, що розтинало повітря, відхилилося вбік, гігант у чорному звалився на землю й залишився нерухомим.

Тзота беззвучно розсміявся.

— Зв’яжіть його й не бійтеся: лев позбувся своїх іклів!

Королі зрушили коней і під’їхали ближче, здивовано роздивляючись повергнутого гіганта. Конан лежав, як мертвий, але його широко розкриті очі з безсилою люттю дивилися на схилених над ним людей.

— Що ти з ним ізробив? — запитав зі страхом Амальрус.

Тзота підняв руку й показав широкий перстень дивної форми, коли він стиснув пальці, з персня вискочив, подібно до зміїного жала, маленький сталевий шип.

— Його вістря змазане соком пурпурного лотоса, що росте в степах південної Стигії, — сказав маг. — Укол викликає тимчасовий параліч. Закуйте його в ланцюги й покладіть на воза. Сонце вже сідає, нам пора повертатися в Хоршеміш.

Страбонус обернувся до Арбануса, свого воєначальника.

— Ми поїдемо з пораненими в Хоршеміш. Дай нам три десятки лицарів для супроводу. Відпочиньте тут до ранку, а вдосвіта перейдіть аквилонський кордон і обложіть Шамар. Офірці доставлять вам фураж і провіант. Ми повернемося з підкріпленням так швидко, як тільки зможемо.

Підкоряючись наказу, лицарі, лучники й пікінери розбили табір недалеко від поля бою, а Страбонус і Амальрус, супроводжувані чаклуном, більш могутнім, ніж вони обидва разом узяті, попрямували під охороною загону лицарів до столиці Котху. За ними тягнувся довгий караван возів із пораненими, на одному з них, із важкими ланцюгами на тілі й гіркотою поразки в серці, їхав Конан, король Аквилонії.

Отрута, що паралізувала його м’язи, жодним чином не позначилася на роботі мозку. Віз котився, підстрибуючи на вибоїнах, а Конан думав, згадував, аналізував те, що з ним сталося. Кілька днів тому Амальрус прислав до нього гінця, благаючи допомогти у війні із Страбонусом, який, за його словами, розорив уже всі східні провінції Офіру, що лежали біля кордонів Аквилонії. Лише тисячу вершників просив Амальрус, але наполягав також, аби їх очолив неодмінно сам Конан, — тільки це, вважав король Офіру, здатне підтримати занепалий бойовий дух його воїнів.

Конан подумки проклинав себе: він великодушно захопив із собою разів у п’ять більше воїнів, аніж просив віроломний сусіда. Ні про що не здогадуючись, він перетнув кордон Офіру і віч-на-віч зіткнувся з несподіваним супротивником — королі, що об’єдналися, цінували його мужність і талант воєначальника настільки високо, що виставили проти його жменьки воїнів дві величезні армії.

Очі Конана заволокло багряним туманом, вени набубнявіли так, що були готові лопнути, в скронях гупали молоти. Ніколи в житті він ще не зазнавав такого нападу гніву й безсилля. У його запаленому мозку вихором проносилися картини колишнього життя. Ось він — одягнений у шкури варвар, ось — найманий солдат у рогатому шоломі й панцирі, потім — корсар на борту галери з драконовим носом, що залишає за собою кривавий слід уздовж усього південного узбережжя, капітан гвардії в блискучих латах на могутньому чорному жеребці, нарешті — король на золотому троні під прапорами із зображенням лева, а біля підніжжя трону — натовп придворних і благородних дам у яскравому вбранні.

Віз трясло немилосердно, і це постійно повертало його до дійсності, до зради Амальруса і згубної магії Тзота-ланті. Жили на його скронях набухали й тверднули, коли він згадував про це, і тоді лише стогони поранених на сусідніх возах приносили йому хоч мале, але все ж таки задоволення. Незадовго до півночі вони перетнули кордон Офіру і на світанку побачили на обрії стрункі вежі Хоршеміша, що виблискували в промінні висхідного сонця. Над ними зловісно нависала похмура яскраво-червона фортеця, що здалеку здавалася кривавою плямою на тлі блакитного вранішнього неба. Це був замок Тзота-ланті. На вершину гори вела єдина вузька дорога, вимощена мармуровими плитами й перегороджена в декількох місцях могутніми сталевими воротами. Схили гори були надто круті, аби по них хто-небудь ризикнув піднятися, обминувши дорогу. Зі стін фортеці добре були видні широкі білі вулиці міста, його храми й святилища, багаті помешкання вельмож і хатини бідняків, крамниці й базари. Погляд мимоволі притягав королівський палац — дорогоцінна перлина в оправі з прекрасних садів, де поміж струнких фруктових алей заклично дзюркотіли штучні струмки й шуміли фонтани, розсипаючи в повітрі сріблястий серпанок вологи.

І над усім цим похмуро висіла Ясно-червона Цитадель, неначе кондор⁵⁹, що вистежує здобич.

Могутні ґрати між величезними сторожовими вежами поповзли вгору, і король в’їхав до своєї столиці під вітальний гук п’яти десятків сурм. Проте на цей раз люди не поспішали бігти на білокам’яний майдан, аби кидати оберемки квітів під копита коней переможців. Страбонус прибув у Хоршеміш раніше, ніж до столиці долетіла звістка про виграну битву, і жителі міста, що саме приступали до своїх буденних занять, із нерозумінням дивилися на мізерний почт короля, не знаючи — чи святкувати їм перемогу, чи оплакувати поразку.

Життя поступово поверталося в тіло Конана, він витягнув шию й підвівся на возі, щоб подивитися на чудеса міста, званого повсюдно Принцесою Півдня. Зовсім недавно він збирався в’їхати в місто, в цю позолочену браму, на чолі своїх залізних лицарів, під маючим прапором із зображенням лева. І ось так він в’їжджав насправді: позбавлений обладунків, скутий по руках і ногах, немов збіглий раб, на возі переможця.

Убивча іронія ситуації знайшла відгук у серці Конана, притупивши його лють, і солдати, що сиділи й лежали на сусідніх возах, перелякано здригнулися, почувши його схожий на ричання сміх.

2

У глибині Цитаделі, в залі з високими стелями з різьбленого граніту й ажурними порталами, інкрустованими коштовними каменями, відбулася незвичайна зустріч.

Конан Аквилонський, весь покритий кров’ю, що сочилася з його неперев’язаних ран, стояв перед тими, хто узяв його в полон. З усіх боків навкруги нього підносилися ебеновими статуями темношкірі гіганти, що тримали руки на держаках важких сокир.

Перед Конаном, лицем до нього, стояв Тзота, а за ним лежали на покритих оксамитом ложах Страбонус і Амальрус, у розшитому золотом і всипаному коштовностями шовковому вбранні. Біля кожного з них стояли молоді невільники, що підливали вино в їхні широкі чаші, вирізані з гігантських сапфірів.

Похмурий, скривавлений, закутий у ланцюги Конан здавався серед цієї вишуканої розкоші прибульцем з іншого світу. Його блакитні очі люто виблискували під скуйовдженою гривою чорного волосся, що спадало на його низький широкий лоб. Тіло варвара буквально випромінювало життєву силу, що перетворювала всю оточуючу його пишність на порожню мішуру. Обидва королі в глибині душі усвідомлювали, що не можуть змагатися з кімерійцем у силі духу, і побоювалися дикої моці, що дрімала в його могутніх м’язах. Лише Тзоту, здавалося, не мучили подібні сумніви.

— Хай здійсняться наші бажання! — весело вимовив він. — І що швидше, то краще. А бажаємо ми дещо розширити межі королівства Котх.

— За рахунок мого королівства, чи не так, свиня? — зло кинув Конан.

— Та хто ти такий? — парирував Амальрус. — Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь-який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.

— Викупити? — Конан голосно розсміявся. — Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як-не-як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто-небудь узагалі має право на трон, то це я, я — присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не було меж. А тепер? Хай спробує хто-небудь сьогодні пальцем зачепити без мого відома найнікчемнішого з моїх підданих. Податків же нижчих, аніж в Аквилонії, у всьому світі не знайдеш. А що ви можете сказати на це? Твій брат, Амальрусе, відтяв собі шмат королівства на півдні й плює на всі твої потуги відвоювати його назад. І чи не твої солдати, Страбонусе, облягають зараз, щонайменше, дюжину замків бунтівних баронів? Народ у ваших королівствах роздавлений тягарем непосильних поборів, а тепер ви й моїх підданих хочете пограбувати? Якщо б у мене були вільними руки, я розмазав би по підлозі ваші мізки!

Тзота холодно усміхався, спостерігаючи, як наливаються злістю обличчя його компаньйонів.

— Чи правда те, чи ні — про що ти говориш, тепер це не має жодного значення. Наші справи тебе не стосуються. Від тебе потрібна лише дрібниця: підпиши ось цей пергамент зі зреченням від трону на користь принца Арпелло Пеллійського. Навзамін одержиш п’ять тисяч лунів золотом, тобі повернуть коня й зброю, ну і, зрозуміло, проведуть до східного кордону.

— Тобто ви відішлете мене туди, звідки я колись прийшов до Аквилонії, — розпочинай, мовляв, усе спочатку, тільки тепер із тавром зрадника на чолі, — хрипко розсміявся Конан. — Арпелло, говориш? Я підозрював, що з цим пеллійським різником діло не просте. Він базікає, що має в жилах пару краплин королівської крові, цього вам цілком достатньо, щоб посадити його на трон і правити королівством від його імені. Ви навіть красти й грабувати не наважуєтеся відкрито, вам необхідний привід. Я ще не з’їхав із глузду, аби погоджуватися на це!

— Бовдур! — схопився з ложа Амальрус. — Не забувай, що ми можемо позбавити тебе не тільки корони, а й голови!

Відповідь Конана була не зовсім королівською, але точно відповідала його варварській натурі, так і не витравленій протягом років життя в цивілізованому світі: він просто плюнув Амальрусу в обличчя. Король Офіру злобно вискнув, схопився за меча й кинувся на кімерійця. Тзота перегородив йому шлях.

— Заспокойтеся, Ваша Величносте, ця людина — мій полонений.

— З дороги, чаклуне! — прохрипів Амальрус, доведений до шалу глузливим блиском блакитних очей Конана.

— Назад, я сказав! — гаркнув Тзота.

Його худа рука вилетіла з рукава, і лице Амальруса заволокла хмара пилу. Той скрикнув, похитнувся, випустивши меча, відступив на кілька кроків назад і безсило звалився на ложе. Жоден м’яз не затремтів на байдужих лицях стражників-кушитів. Страбонус ухопив тремтячою рукою чашу з вином і поспішно перекинув її в рот. Амальруса проймала дрож, він устав, опустив руки й потрусив головою. Його погляд почав набувати осмисленого виразу.

— Я мало не засліп, — прошепотів він. — Що ти зробив зі мною, чаклуне?

— Це нагадає тобі, хто тут хазяїн, — сухо відповів Тзота, повністю скидаючи маску чемного придворного. — Страбонус отримав свого часу урок, тепер і ти засвоїш. Я кинув тобі в очі трішки пилу, зібраного в стигійських гробницях. Якщо я зроблю це ще раз, ти блукатимеш у пітьмі до кінця днів своїх.

Амальрус здригнувся, невпевнено посміхнувся й потягнувся за чашею, щоб приховати замішання і гнів. Досвідчений дипломат, він швидко повернув собі упевненість, принаймні, зовні.

Тзота обернувся до Конана, який так само байдуже, як і стражники, спостерігав за розіграною перед ними сценою. За знаком жерця темношкірі воїни схопили полоненого і потягнули слідом за Тзотою довгим коридором, вимощеним мозаїкою з мармурових плит, його стіни були задраповані золотими й срібними тканинами, зі стелі звисали золоті кадила, що наповнювали повітря пряними ароматами.

Потім вони звернули у вузький коридор, облицьований нефритом і чорним мармуром. Темний і страшний, він закінчувався бронзовими дверима, на яких вишкіряв зуби в страшній посмішці людський череп.

Перед дверима стояв, тримаючи напоготові зв’язку ключів, невисокий товстун. Це був Шукелі, головний євнух Тзоти, про якого ходило, безліч чуток, говорили, що в нього пристрасть до чужих страждань заміняла всі нормальні людські відчуття.

Бронзові двері приховували вузькі сходи, що йшли, здавалося, в самісіньке черево гори, на якій стояла цитадель. Тзота і його супутники спустилися сходами і зупинилися перед залізними дверима, яким, судячи з конструкції, не були б страшні навіть удари облогових таранів.

Шукелі повернув ключа, штовхнув із силою важку стулку дверей і відступив убік. Конан зауважив, що стражники-кушити чимось явно стурбовані. Сам Шукелі теж якось невпевнено поглядав у темряву, що починалася за відчиненими дверима — вхід перегороджували ґрати атовстих сталевих стержнів. Ці ґрати закривалися на якийсь хитромудрий засув, що не мав ні замка, ні клямки і відмикався лише зовні. Шукелі натиснув на важіль, і ґрати плавно всунулися в стіну. Конан і стражники переступили поріг і опинилися в широкому коридорі, вирубаному в суцільній масі граніту, — кімерієць зрозумів, що вони знаходяться вже всередині скельної основи цитаделі. Морок відступив від хитливого полум’я смолоскипа, палаючого в руках євнуха. Кушити прикували Конана до сталевого кільця, що стирчало зі стіни. В ніші над його головою вони поставили смолоскип так, що король опинився в півколі розсіяного світла. Стражники поспішали, вони, поза сумнівом, чогось боялися. Тзота-ланті жестом відпустив їх. Вони, обганяючи один одного, кинулися до виходу.

Тзота обернувся до Конана, і той побачив, що очі мага світяться в напівтемряві, а зуби поблискують, немов вовчі ікла.

— Щасливо залишатися, варваре! — глумливо посміхаючись, сказав маг. — Я мушу їхати в Шамар, маю простежити за тим, як іде облога. Днів через десять я буду вже в. твоєму палаці в Тарантії. Що передати від тебе твоїм жінкам, перш ніж із них почнуть здирати шкіру? Я оправлю в ті шкіри хроніки перемог Тзота-ланті.

Конан відповів грубою кімерійською лайкою, а його гарчання сколихнуло повітря з силою, достатньою, щоб порвати барабанні перетинки звичайної людини. Проте Тзота-ланті лише криво посміхнувся і попрямував до виходу.

Ґрати засунулися, з гуркотом зачинилися двері, і запанувала абсолютна тиша.

3

Конан посмикав ланцюг, пробуючи його на міцність, потім обмацав кільце в стіні. Руки його були вільними, але він розумів, що навіть його сталевим м’язам розірвати ланцюг не під силу. Його ланки, товщиною в палець, були виготовлені зі сталі, а кінець прикутий до товстого широкого обруча, що оперізував талію кімерійця.

Чоловіка, менш міцного, ніж Конан, убила б, мабуть, сама вага цих кайданів. З’єднання ланцюга з обручем було настільки добротним, що навіть ковальському молоту випала б неабияка робота. Що ж до кільця, до якого кріпився ланцюг, воно, швидше за все, було частиною величезного сталевого стержня, простромленого крізь стіну й намертво заклепаного з другого її боку.

Конан вилаявся. Удивляючись у густіючий за півколом розсіяного світла морок, він відчув, що в серці його народжується неясна тривога. В душі варвара одвічно дрімав марновірний страх дикуна, його примітивна уява населяла підземелля страхітливими примарами, та й розум підказував, що його кинули в цей кам’яний мішок зовсім не для того, щоб він відпочив тут і набрався сил, — у Тзоти не було причини дарувати йому життя.

Конан кляв себе за те, що відмовився від пропозиції королів, хоча його аж струшувало від однієї думки про таку ганебну угоду, і він знав, що коли б повторилося все спочатку, його відповідь була б такою ж. Він не міг зрадити своїх підданих, своїми руками кинути їх на розтерзання кривавому недолюдку. Адже він, завойовуючи трон, не думав ні про що, окрім власної вигоди. Трапляється, проте, що й душа розбійника і злодія проникається почуттям відповідальності перед своїм народом і своєю державою.

Конан пригадав про мерзенну погрозу Тзота-ланті і застогнав від безсилої люті, бо знав, що чув зовсім не пусті слова. Жорстокий маг дивився на людей приблизно так само, як на черв’яків чи комах, не знаходячи між ними особливих відмінностей.

М’які білі долоні, що пестили його, пунцові губи, що зливалися з його в пристрасних поцілунках… Його жінки позбудуться шкіри — ніжної, білої, як слонова кістка, рожевої, немов пелюстки троянд… З вуст Конана знову вирвалося страшне ричання.

Гучна луна примусила його схопитися на ноги й нагадала про його власне становище. Він боязко вдивлявся в повзучі по стінах тіні й, окрім волі, почав пригадувати всі ті жахливі історії, що розказували про витончену жорстокість Тзота-ланті. Його тіло охопила крижана дрож, коли він усвідомив, що перебуває в тих самих легендарних катакомбах, в яких жрець проводив свої страшні експерименти над людьми, тваринами і, як говорили, навіть над демонами. Ходили чутки, що Рінальдо, безумний поет, відвідував ці кам’яні мішки на запрошення мага, так що ті жахи, які він описав пізніше в своїй “Поемі склепу”, зовсім не були вигадкою хворого мозку. Мозок цей, до речі, розмазався по лезу сокири Конана тієї ночі, коли королю довелося захищатися від підступних убивць, що обманом проникли в його палац, та слова похмурої поеми досі звучали в його вухах.

Зненацька кімерієць насторожився, до болю напружуючи слух. Помилитися було неможливо — він знав цей шелестячий звук, його видавали гнучкі луски, ковзаючи по каменю. Краплі холодного поту виступили на лобі Конана, коли за півколом блідого світла з’явився раптом якийсь силует, ледве помітний у мороці, але від цього ще жахливіший. Силует зростав, погойдуючись З боку в бік, і кімерієць зіщулився, коли відчув на собі гнітючий погляд сяючих у пітьмі жовтих очей. Поступово перед ним вимальовувалася з мороку потворна трикутна голова, а за нею, ліниво звиваючись, виповзло лускате тіло рептилії небачених розмірів. Такої змії Конан не тільки ніколи не бачив, а навіть не міг уявити, що існують на Землі подібні чудовиська. Не менше вісімдесяти футів завдовжки, з трикутною, розміром з кінську, головою і загостреним гнучким хвостом, вона видалася кімерійцю породженням пекла. В слабкому смолоскиповому світлі холодно біліла, немов покрита інеєм, луска. Ця змія, поза сумнівом, народилася і провела все своє життя в темряві, але її жовті очі палали живим, злісним вогнем. Вона звила своє гігантське тіло величезними кільцями поряд із прикутим до стіни в’язнем, і її огидна голова погойдувалася тепер на довгій шиї за кілька дюймів від його обличчя. Роздвоєний язик чудовиська, що висовувався й одразу ж ховався в пащі, ледве не торкався губ короля, сморід вивертав йому нутрощі, погляд величезних жовтих очей кликав і зачаровував. Конан дивився в них, не мигаючи. Варвар боровся з інстинктивним бажанням схопити чудовисько за шию і здавити її щосили своїми могутніми руками. Набагато сильніший, ніж будь-хто з так званих цивілізованих людей, Конан колись, ще плаваючи на корсарському кораблі, зітнувся з гігантським пітоном і переміг його, роздавивши череп сталевими пальцями. Але ця змія, до всього іншого, була отруйною: він бачив, як стікає з білих, футової довжини, вигнутих, немов шаблі, іклів безбарвна рідина, і інстинктивно відчував смерть, що таїлася в нй. Певне, йому вдалося б розтрощити цей трикутний череп ударом кулака, але він знав, що при щонайменшому його русі чудовсько ударить, ніби блскавка. Розум підказував Конану, що він лише віддаляє неминучу смерть і що ліпше б йому покінчити зі всім цим одразу. Проте сліпий інстинкт самозбереження виявився сильнішим за розум, він так скував м’язи кімерійця, що той застиг, мов статуя.

Жахлива голова на товстій шиї піднялася ще вище й зависла над в’язнем — змія оглядала смолоскип, палаючий у ніші. Крапля отрути впала на голе стегно варвара, перед його очима поплили багрові плями, йому здавалося, що в його ногу поволі проникає розжарене вістря стилета, але він навіть не ворухнувся. Змія плавно розгойдувалася над ним, немов намагалася остаточно переконатися, що в цій застиглій фігурі не залишилося навіть іскорки життя.

І несподівано з того боку, де ховалися невидимі в мороці двері, донісся глухий брязкіт. Змія, обережна, як і всі плазуни, з неймовірною швидкістю зникла в пітьмі.

Величезні двері відчинилися навстіж, ґрати відсунулися в стіну. На порозі, в ореолі світла палаючих у коридорі смолоскипів, з’явився силует людини. Прибулець ковзнув до камери й обережно причинив за собою ґрати, стежачи за тим, аби вони не зачинилися остаточно. Коли незнайомець опинився в півколі світла від смолоскипа над головою Конана, кімерієць побачив, що перед ним стоїть високий негр із довгим мечем в одній руці і зв’язкою ключів у другій.

Негр вимовив кілька слів, і кімерієць розпізнав напівзабуту ним мову одного з невеликих племен, що населяли морське узбережжя Куша. Піратському кораблю Конана траплялося колись плавати в тих водах.

— Я довго чекав зустрічі з тобою, Амро! — сказав негр, називаючи Конана ім’ям, даним йому колись кушитами, їхньою мовою воно означало “лев”. На губах раба з’явилася крива посмішка, очі злісно блиснули. — Я багато чим ризикував, коли йшов до тебе. Ось поглянь — це ключі від твоїх кайданів, я викрав їх у євнуха. Що ти даси мені за них?

— Десять тисяч лунів золотом! — випалив король, відчуваючи, як зароджується в серці надія.

— Мало! — вигукнув весело негр. — Занадто мало за такий ризик! Так і дивись, що тварки Тзота-ланті вискочать із мороку і зжеруть із тельбухами. А Шукелі? Він же мене за ноги повісить, якщо дізнається про ключі. То що ти даси мені за них?

— П’ятнадцять тисяч і палац у Пойнтайні, — сказав король. Негр заричав і затупотів ногами в пароксизмі дикої люті.

— Більше! — закричав він захоплено. — Хочу більше! Що ти мені даси?

— Ах ти, собако! — Очі Конана заволокло багряним туманом. — Це Шукелі послав тебе знущатися наді мною?

— Шукелі навіть уявлення не має про те, що я тут, біла людино, — відповів негр, витягаючи шию, аби заглянути королю в очі. — Я тебе знаю ще відтоді, як став вождем вільного племені. Ми зустрілися з тобою ще до того, як стигійці схопили мене і продали в рабство на північ. Ти пам’ятаєш Абомбі? Пам’ятаєш, як твої морські вовки грабували і палили місто? Ти тоді перед палацом короля Аджагі убив одного з вождів, а другий ледве поніс ноги. Убитий був моїм братом.

— Звільни мене, і я дам тобі стільки золота, скільки ти важиш сам! — гаркнув Конан.

Очі негра, що налилися кров’ю, хижо зблиснули, а зуби оголилися, як вовчі ікла.

— Ти такий самий, як і всі білі, смердючий псяго! Готовий золотом заплатити за пролиту кров? Ні, проклятий собако, ти заплатиш мені за неї головою!

Останнє слово, вигукнуте в шаленому захопленні, гучною луною понеслося нескінченними коридорами. Конан напружився, машинально натягуючи ланцюг, його розлючувала сама думка про те, що його збираються зарізати, як безпорадне ягня. І раптом він остовпів від жаху — над плечем чорного велетня з’явився неясний силует гнучкого тіла, яке ритмічно розгойдувалося..

— Тзота ніколи ні про що не дізнається! — реготав негр, упиваючись своїм тріумфом і не помічаючи того, що відбувалося за його спиною. — Поки він збереться спуститися в підземелля, демони зжеруть твоє м’ясо й розтягнуть кістки. Твоя голова — моя здобич, Амро!

Раб широко розставив свої масивні, немов колони, ноги й обома руками підняв над головою меча. Міцні м’язи перекотилися під чорною шкірою, що тьмяно блищала в світлі смолоскипів…

Тієї ж миті гігантська тінь за його плечима кинулася вперед і вниз, а клиноподібна голова вдарила з такою силою, що луна громом понеслася тунелями й коридорами, видовбаними в суцільній скелі. Синяво-чорні товсті губи кушита спотворилися гримасою нестерпного болю, але не зронили жодного звуку. Конан, не відриваючись, дивився у величезні очі негра й бачив, як швидко залишало їх життя, — так швидко, немовби гасне задуте полум’я свічки. Наступний удар відкинув тіло нещасного в інший кінець коридору, його огорнули жахливі кільця, що зблискували мертвотно-білою лускою, і Конан почув страшний хрускіт кісток. Несподівано його серце забилося сильніше — зі млявих рук раба випали меч і ключі.

Відскочивши від кам’яної підлоги, зв’язка ключів ковзнула підлогою у бік Конана. Кімерієць нахилився, намагаючись її дістати, проте ланцюг виявився надто коротким. Задихаючись від шалених ударів серця, він скинув сандалю і намацав ключі пальцями голої ноги. Ще мить — і він, ледве утримавшись від переможного вигуку, схопив зв’язку рукою. Хвилина метушні із замком — і ось вона, свобода! Підхопивши меча, що валявся неподалік, Конан озирнувся на всі боки. Його оточував морок, в якому тільки-но зникло чудовисько, поволікши з собою щось безформне, що нічим уже не нагадувало людське тіло. Кімерієць обернувся до відчинених дверей, стрибок — і він на порозі. Йому назустріч із темряви вирвався злорадний регіт, фати з брязкотом защипнулися перед самим його носом, і він побачив за ними спотворене гримасою знущального сміху потворне обличчя — євнух Шукелі кинувся-таки своїх ключів. Захоплений своїм торжеством, він не помітив, що полонений озброєний мечем, Кімерієць злісно вилаявся, довге лезо ковзнуло по ґратах, і сміх кастрата змінився передсмертним хрипом. Шукелі зігнувся навпіл, немов уклонився вбивці, і впав уперед, марно намагаючись утримати пухкими руками свої нутрощі, що вивалилися. Губи Конана скривилися в усмішці мстивого задоволення. Проте, хоча негідник одержав те, на що давно заслуговував, Конану це ніяк не могло допомогти — ключі були у нього, але ґрати відкривалися лише зовні. Обмацавши металеві стержні, він переконався в тому, що розрубати мечем їх не зможе. Його пройняло потом, коли він відшукав пальцями заглибини, схожі на сліди, залишені величезними іклами, і уявив собі розміри невідомих чудовиськ, що гризли ґрати. Залишалося одне — шукати вихід десь в іншому місці. Він вийняв смолоскип із ніші й попрямував униз коридором, тримаючи меча перед собою. Зробивши кілька кроків, він ступив у калюжу крові — це був єдиний слід, що залишився від змії та її жертви. Полум’я смолоскипа, коливаючись, ледве розсіювало морок. З обох боків коридору зяяли чорні отвори, але Конан ішов строго по центру, уважно дивлячись під ноги, — боявся потрапити в пастку. Раптом до його вух долетіли звуки, яких він ніяк не чекав тут почути, — десь за стіною гірко плакала жінка. “Ще одна жертва Тзота-ланті”, — подумав він і, проклинаючи мага, звернув у бічний тунель із низькою стелею й вологими стінами. У міру того, як він віддалявся від головного коридору, плач ставав голоснішим. Піднявши смолоскип вище, він побачив перед собою якийсь безформний силует, зробив крок уперед і позадкував, жахаючись. Біля його ніг лежала істота, схожа на восьминога з короткими щупальцями. Його величезне розпливчасте тіло тремтіло, немов холодець, викликаючи нудоту вже самим своїм виглядом. З огидної желеподібної маси стирчала голова, схожа на жаб’ячу, і кімерієць із здивуванням зрозумій, шр ридання виходили з її багрово-чорних губ. Погляд витріщених очей тварюки зупинився на Конані, ридання змінилися гучним мерзотним реготом, і тремтяче тіло поповзло до короля. Конан відступив назад, обернувся й кинувся бігти. На меч надії було мало — варвар сумнівався в тому, що подібну тварюку можна було б зупинити звичайною зброєю. Ще якийсь час він чув за спиною глухі шльопання й знущальний регіт. У звуках останнього гострий слух кімерійця вловив знайомі нотки, і це зводило його з розуму — так сміялися колись хтиві шадизарські жінки, коли на їхніх очах зривали одяг з юних рабинь, виставлених на продаж. Кімерієць біг до головного коридору, та по дорозі наткнувся на невелику квадратну залу, де перехрещувалися два тунелі. Біля входу до зали лежало щось плоске. Конан помітив перешкоду, але не встиг пригальмувати, посковзнувся на чомусь м’якому, що голосно пискнуло під ногами, і простягся на весь зріст. Смолоскип, що вилетів з його руки, відкотився вбік і згас. Приголомшений падінням, Конан насилу підвівся на ноги й обмацав витягнутими руками простір коло себе. Падаючи, він утратив орієнтацію й тепер не мав уявлення, в який бік треба рухатися, щоб потрапити до головного коридору. Він не став гаяти час на те, аби розшукати смолоскип, — все одно запалити його було нічим. Намацавши стіну, він пішов уздовж неї до перехрестя, там навмання вибрав один з тунелів і заглибився в нього. Невідомо, як довго він ішов так в абсолютній темряві, та зненацька інстинкт застеріг його — попереду чекала небезпека.

Конан зупинився. Одного разу він уже пережив подібне відчуття, стоячи на краю бездонної прірви. Король опустився на коліна й обмацав підлогу руками. Справді, за два кроки далі підлога різко обривалася, переходячи в слизьку й вологу стінку величезного колодязя. Він простягнув над колодязем руку і лише насилу дотягся до протилежного його краю кінчиком меча. Звичайно, перестрибнути через колодязь Конану було нескладно, але сенсу в цьому не було — тепер він точно знав, що помилився у виборі тунелю й головний коридор залишився десь далеко позаду. Поки він роздумував над цим, його спутане волосся ворушив слабкий вітер. Конан здригнувся — дуло, очевидно, з колодязя. Король розумів, що знаходиться глибоко під землею, десь під містом, то як же міг вітер дути знизу? До його вух долетів віддалений, ледве помітний гуркіт, здавалося, далеко-далеко внизу гуркотять барабани…

Конан схопився на ноги й почав поволі відступати назад. Саме цієї миті з колодязя щось вилетіло. Король нічого не бачив, та виразно відчував, що над ним підноситься це “щось”, неначе якесь матеріалізоване зло. Кімерієць обернувся й зі всіх ніг помчав у той бік, звідки прийшов.

Десь далеко попереду зажевріла крихітна червона іскорка. Він кинувся до неї і врізався лобом у кам’яну стіну. І раптом побачив іскру біля самих своїх ніг. Це був його смолоскип — полум’я давно згасло, але обвуглена верхівка все ще слабо тліла: Конан підняв його й обережно роздув вогонь — з його грудей вирвалося гучне полегшене зітхання, коли полум’я поповзло по дереву й розігнало морок. Він знову стояв у квадратній залі. Король без зусиль знайшов потрібний йому тунель і, не роздумуючи більше, попрямував у нього. Раптом смолоскипове полум’я сколихнулося, немов на нього подули невидимі губи, і Конан знову відчув чиюсь недобру присутність. Король підняв смолоскип над головою й оглядівся. Поряд нікого не було, але він відчував, що щось невловиме й невидиме майорить у повітрі, вивергаючи прокляття. Конан не чув слів, але блюзнірське значення злісних проклять доходило до нього якимсь нез’ясовним чином. Він змахнув мечем, і йому здалося, що клинок на секунду зав’язнув у клубку павутини. Тремтячи від жаху, він кинувся втікати, відчуваючи на потилиці чиєсь гаряче смердюче дихання.

Лише вискочивши до головного коридору, він відчув, що позбувся невидимого супутника, і швидко пішов уперед, боязко роззираючись. Утім, коридор тепер важко було назвати тихим: з бічних тунелів доносилися то вибухи демонічного реготу, то вищання й скрегіт, одного разу він почув навіть, як сміх, схожий на регіт гієни, змінився раптом людським голосом, що викрикував непристойні лайки. Кілька разів Конан чув чиїсь скрадливі кроки й помічав у Тунелях ледве помітні контури страхітливих тіл, дещо темніших, ніж оточуючий їх морок.

Кімерійцю почало здаватися, що він приречений на вічні поневіряння цим пеклом, створеним Тзота-ланті. Правда, бестії чомусь не поспішали покидати свої бічні тунелі, хоча Конан не раз і не два чув жадібні прицмокування ослизлих губ і відчував на собі голодні погляди. Несподівано, він зрозумів причину їхньої нерішучості — почувши шелесткий звук, що долітав до нього звідкись іззаду. Він кинувся в пітьму найближчого тунелю й різко махнув смолоскипом, гасячи полум’я. Коридором повільно повзло гігантське тіло. Обважніла після недавнього бенкету змія не удостоїла увагою нікчемну істоту, що вискочила з-під її пащі й зникла в пітьмі бічного тунелю. Судячи з усього, головний коридор служив гігантському плазунові мисливським угіддям і ніхто з тутешніх мешканців не наважувався сперечатися за його право.

Проте для Конана змія було меншим зі всіх тутешніх лих. Він навіть відчував до неї деяку симпатію, особливо коли згадував реготливий і плаксивий холодець чи зловісну безтілесну тварюку з колодязя. Змія була повзучою смертю, але вона загрожувала тільки тілу, тоді як всі інші робили замах також на його розум і душу.

Коли змія величаво віддалилася, Конан роздмухав свій смолоскип і подався за нею, тримаючись на певній відстані. Раптом його увагу привернули страшні стогони, що линули з тунелю, який він саме минав. Обережність радила йому продовжити шлях, але цікавість подолала: він підняв вище догораючий смолоскип і завернув до чорної діри. Конан був готовий до будь-яких несподіванок, але те, що він побачив, його приголомшило.

Він стояв на порозі величезної кімнати, вхід до якої перегороджували міцні сталеві ґрати, кінці яких були намертво врізані в підлогу й стелю. Усередині цієї клітки покоїлося на подіумі худе тіло людини чи істоти, схожої на людину, щільно обплетене товстими гнучкими гілками подібної до виноградної лози рослини, що проростала, здавалося, просто з кам’яної підлоги. Гілки-щупальця дивного дерева, укриті загостреним листям химерної форми, були всипані величезними бутонами ясно-червоних кольорів. Один з напіврозкритих бутонів нависав над розслабленими губами незнайомця, з яких виривалися гучні болісні стогони. Його голова моталася з боку в бік, немов від нестерпного болю, широко розкриті очі дивилися на Конана пильно, але їхній тьмяний погляд був позбавлений навіть проблиску розуму — вони були порожніми й скляними, немов очі божевільного.

Несподівано квітка схилилася нижче і припала своїми ясно-червоними пелюстками до розкритих губ жертви. Тіло нещасного здригнулося, гілки затремтіли, неначе в екстазі, по них побігли хвилі відтінків, що швидко змінювали один одного, колір глибшав, ставав дедалі більш отруйним.

Конан не розумів того, що відбувалося в клітці, але здогадувався, що став свідком якихось жахливих тортур. Проте, ким би там не була жертва — людиною чи демоном, її муки викликали співчуття навіть у звиклого до всякої жорстокості кімерійця. Він пошукав вхід до клітки і знайшов невеликі дверці з міцним засувом, один із ключів у його зв’язці легко відкрив замок. Щойно він опинився всередині клітки, бутони розкрилися, немов каптури кобр, гілки загрозливо випросталися, уся рослина напружилась і хитнулася до нього. Конан не сумнівався в тому, що перед ним істота, наділена розумом, — рослина явно бачила непроханого гостя й буквально випромінювала скажену ненависть: вона накочувалася на нього хвилями настільки сильними, що, здавалося, їх можна було відчути на дотик. Він обережно підійшов ближче й розгледів місце, де з монолітної скелі стирчав стовбур лози — могутнє стебло завтовшки з людське стегно, покрите гладенькою щільною корою. Не звертаючи уваги на гілки, що грізно тяглися до нього, він розмахнувся й одним ударом перерубав стовбур. Тієї ж миті тіло нещасного полоненого полетіло вбік, величезна лоза, звиваючись і тріпочучи листям, скрутилася, немов обезголовлена змія, у величезний клубок, почервонілі бутони на ній у судомі розкривалися і стулялись, немов билися в судомах. Зрештою життя покинуло рослину, вона обм’якла й витягнулася, розкинувши по підлозі гілки, яскраві фарби зблякли, з перерубаного стовбура потекла смердюча рідина.

Конан дивився на те, що відбувалося, як зачарований, але, почувши за спиною якийсь шерех, миттєво обернувся, здійнявши над головою меч, — і застиг, розкривши від здивування рота.

Недавній безпорадний полонений рослини підіймався з підлоги, уважно дивлячись на Конана. Його очі, що палали гарячковим вогнем на виснаженому обличчі, вже не були тупими й безтямними, з лиця зникав вираз безумства. Голова цієї людини — а в тому, що це людина, сумнівів більше не залишалося — була вузькою, проте правильної форми, високий лоб свідчив про неабиякий розум, тонкі риси обличчя, струнка постать, маленькі кисті рук і вузькі стопи ніг вказували на його аристократичне походження.

Перші ж його слова, вимовлені котхійською мовою, невимовно вразили Конана:

— Який тепер рік?

— Сьогодні десятий день місяця Юлук, року Газелі, — відповів розгублено кімерієць.

— О Іштар! — вигукнув незнайомець. — Десять років!

Він провів рукою по чолу і потрусив головою, немов намагався позбавитися прилиплої до неї павутини.

— Усе як у тумані… Що ж, після стількох років абсолютної пустки важко чекати, що мозок негайно включиться в роботу. Скажи мені, хто ти?

— Я Конан, уродженець Кімерії, тепер — король Аквилонії.

Незнайомець явно здивувався.

— Он як? А куди подівся Нумедідес?

— Я задушив його просто на трбні тієї ночі, коли захопив палац.

Нотка наївної гордості в голосі кімерійця викликала усмішку на губах незнайомця.

— Пробачте мені, Ваша Величносте. Я маю перш за все подякувати вам за послугу, яку ви мені надали. Я відчуваю себе зараз як людина, що зненацька прокинулася від жахливого сну, більш глибокого, ніж сама смерть, але розумію, що зобов’язаний вам свободою. Проте, скажіть мені, чому ви перерубали стовбур лози Ятга замість того, щоб вирвати з корінням?

— Я давно засвоїв, що не слід чіпати руками те, чого не розумієш, — відповів Конан.

— Ви маєте рацію, Ваша Величносте. Якщо навіть вам удалося б витягнути коріння, то на них виявилися б такі речі, з якими і ваш меч не впорався б, бо коріння Ятга було занурене в пекло.

— Але хто ти такий? — запитав нарешті Конан.

— Мене звуть Пеліас.

— Як?! — вигукнув король. — Той самий Пеліас-чорнокнижник, суперник Тзота-ланті, що безслідно зник десяток років тому?

— Як бачите, не зовсім безслідно, — кисло посміхнувшись, відповів Пеліас. — Тзота вважав за краще зберегти мені життя, але закував у кайдани страшніші, ніж іржаве залізо. Він заточив мене тут з цією мерзенною рослиною, насіння якої, занесене на Землю крізь безодню чорного космосу з Ятга Проклятого, лише в пеклі знайшло для себе ґрунт, щоб укорінитися. Коли ця диявольська лоза стиснула мене в своїх огидних обіймах і висмоктала душу, я забув усі закляття. Вдень і вночі вона висушувала мій мозок, поки він не став порожнім, як тріснута чашка. Десять років! О Іштар, допоможи мені!

Конан стояв, не в силах вимовити жодного слова, стискаючи в одній руці смолоскип, у другій — руків’я меча. Людина, що стояла перед ним, з’їхала з глузду — кімерієць не сумнівався в цьому, хоча безумство ніяк не проявлялося у чорних очах мага, що спокійно спостерігав за ним.

— Скажіть, Тзота-ланті в Хоршеміші? — запитав раптом чорнокнижник. — Утім, гаразд, не відповідайте. У мені прокидаються знов магічні сили, і я читаю у вашому мозку про велику битву, про короля, що потрапив у віроломно розставлену пастку, бачу Тзота-ланті, який галопа скаче до річки Тібор, бачу поряд із ним Страбонуса й короля Офіру. Тим краще, я ще не ризикнув би зустрітися з Тзота-ланті віч-на-віч. Необхідний якийсь час, аби повністю відновити сили і знову стати могутнім. Ходімо звідси, потішимо душу й тіло келихом благородного вина…

Конан махнув із досадою зв’язкою ключів.

— Ґрати зовнішніх дверей замкнуті, а їх можна відкрити тільки з того боку. Чи немає іншого виходу з цього клятого лабіринту?

— Є один, але я вважав би за краще ним не користуватися, бо він веде вниз, а не вгору, — відповів, сміючись, Пеліас. — Не варто сумувати передчасно. Ходімо подивимося на ці ґрати.

Сказавши це, маг попрямував у тунель. Його ноги, здерев’янілі від довгої бездіяльності, підгиналися на кожному кроці, але мало-помалу хода набувала впевненості. Ідучи за ним, Конан неохоче вимовив:

— Тут коридором час від часу повзає величезна змія. Чи не запросить вона нас на вечерю?

— Я знаю про неї, — відповів похмуро Пеліас. — І я свого часу був змушений дивитися, як вона пожирала одного за одним десятьох моїх учнів. Її звуть Сатха, вона улюбленка Тзота-ланті.

— Скажи, Тзота велів видовбати ці тунелі спеціально для того, щоб було де тримати цих огидних монстрів?

— Тзота тут ні до чого. Коли три тисячі років тому засновник Хоршеміша, король Коссус П’ятий, наказав звести королівський палац на вершині цієї гори, то будівельники, розчищаючи місце для льохів, наткнулися на замурований коридор. Розламавши стіну, вони знайшли ці катакомби. Проте великого візиря, що насмілився спуститись у підземелля, спіткала така страшна доля, що король наказав знову замурувати вхід до нього. Усім було оголошено, що візир випадково впав у колодязь, — але підвали й льохи засипали, а через деякий час і сам король перебрався в новий, побудований у долині, палац. Але й звідти він одного разу втік у паніці, коли знайшов якийсь чорний пил, розсипаний по мармуровій підлозі своєї спальні. Король негайно покинув Хоршеміш і поїхав на схід королівства, де й побудував собі нову столицю. Палац на горбі спустів, потім занепав і майже зовсім зруйнувався. Король Аккуто Перший повернув Хоршемішу минулу славу і звів там, де стояв раніше палац, військову фортецю. Вона стояла тут доти, поки в Котху не з’явився Тзота-ланті й не перебудував її на Ясно-червону Цитадель. Він же наново відкрив вхід у катакомби. Яка б не була причина смерті великого візира короля Коссуса, Тзота зумів уникнути подібної долі. Проте він теж знайшов колодязь, а коли повернувся з підземелля, дивним чином змінився. Відтоді всі знають його тільки таким, яким він є зараз. Я теж бачив цей колодязь, та не маю ніякого бажання лізти в нього навіть у пошуках неземної мудрості. Я маг і володію могутністю більшою, аніж думають про це люди, але я все ж таки людина. Щодо Тзоти в народі розповідають легенду про одну танцівницю з Шадизара, яка заснула поблизу руїн на пагорбі Дагота і прокинулася в обіймах чорного демона. Говорять, що в результаті такого протиприродного союзу і народилася та проклята тварюка, яку називають Тзота-ланті…

Зненацька Конан голосно скрикнув і відскочив назад, тягнучи за собою Пеліаса. Просто перед ними випірнуло з мороку біле тіло Сатхи, величезні очі змії палали одвічною ненавистю до всього живого. Конан напружився, готуючись до стрибка, він збирався ввіткнути догораючий смолоскипу зміїну пащу і спробувати вирішити справу одним-єдиним ударом меча, розуміючи, що змоги завдати другого удару в нього вже не буде.

Та змія не звертала на нього жодної уваги: вона невідривно дивилася через його плече на Пеліаса, який спокійно стояв, схрестивши на грудях руки, й посміхався.

Поступово ненависть в її лютих жовтих очах почала згасати і змінилася панічним страхом — Конан уперше бачив подібний вираз в очах рептилії. Величезна змія різко зігнулася, відскочила назад і зникла в мороці коридору.

— Що вона побачила таке страшне? — запитав Конан, неспокійно позираючи на свого супутника.

— Істоти, покриті лускою, бачать те, що проходить повз очі звичайних смертних, — загадково відповів Пеліас. — Ти бачиш мою тілесну оболонку, вона ж бачить голу душу.

Конан відчув, як його тіло пройняв мороз, коли він подумав про те, що поряд із ним стоїть, певне, зовсім не людина, а тварюка родом з пекла, котра лише вдає людину. Він серйозно задумувався над тим, чи не встромити йому меч у спину мага, що йде попереду, поки це ще можливо, коли вони підійшли до ґрат, стержні яких здавалися чорними у світлі смолоскипів, що горіли зовні. Мертвий Шукелі напівсидів-напівстояв, навалившись на ґрати, біля його ніг розпливлася величезна калюжа крові.

— Присягаюся алебастровими стегнами Іштар, я знаю нашого воротаря! — вигукнув весело Пеліас. — Це ж не хто інший, як сам благородний Шукелі, який вішав за ноги моїх учнів і здирав з них шкіру, заливаючись радісним сміхом! Ти спиш, Шукелі? Чому ти сидиш тут і жирне твоє черево плоске, як у випотрошеної свині?

— Він мертвий, — пробурмотів Конан.

— Живий він чи мертвий, а ґрати нам відчинить, — сказав, сміючись, Пеліас. Він сильно плеснув у долоні й крикнув:

— Устань, Шукелі! Повернися з пекла, піднімися зі скривавлених плит і відчини ґрати своїм господарям! Уставай, я тобі кажу!

Під склепінням камери прозвучав несамовитий стогін. Волосся Конана стало сторч, він відчув, що його спиною стікають цілі струмки крижаного поту.

Євнух здригнувся і незграбно піднявся, чіпляючись за стрижні ґрат пухкими руками. Безжальний сміх Пеліаса, гострий, немов лезо обсидіанового кинджала, вторував його невпевненим рухам. Конан, побачивши це, остаточно злякався, і коліна підігнулися: очі трупа, широко розкриті, були порожні й мертві, з розпоротого черева до самої землі звисали нутрощі, довгі кишки плуталися в ногах Шукелі, коли він, рухаючись немов сомнамбула, йшов до запору ґрат. Конан подумав був, що євнух якимсь чудом вижив, але тепер сумніватися не доводилося — він був мертвий, і мертвий давно.

Пеліас спокійно переступив через поріг. Конан, обливаючись потом, поспішив за ним, прагнучи триматися на відстані від страшної постаті, що чіплялася за напіввідчинені ґрати.

Маг навіть не поглянув на Шукелі, Конан же ледве стримав блювоту. Зробивши півдюжини кроків, варвар почув за спиною глухий удар і машинально озирнувся — труп євнуха лежав нерухомо біля так само напіввідчинених ґрат.

— Виконав своє завдання і повернувся в пекло, — люб’язно пояснив Пеліас, із ввічливості вдаючи, що не помічає тремтіння, яке потрясало тіло короля.

Вони піднялися довгими сходами, і маг відчинив бронзові двері, прикрашені людським черепом. Конан перехопив меч зручніше, чекаючи нападу варти, але в цитаделі панувала тиша. Пройшовши чорним коридором, вони зайшли до наступного — наповненого ароматним димом, що клубочився із золотих кадил. Там теж було порожньо.

— Рабині і сторожа мешкають в іншому крилі цитаделі, — кинув байдуже Пеліас. — Сьогодні, коли немає їхнього хазяїна, вони, швидше за все, сплять покотом, упившись вином чи соком лотоса.

Конан визирнув із великого стрілчастого вікна із шибками в позолочених рамах і вилаявся, несподівано побачивши гранатове небо, усипане зорями. Його кинули в підземелля з першим промінням сонця, а вже стояла глуха ніч — він і не уявляв собі, що пробув там так довго. І лише тепер він відчув спрагу і звірячий голод.

Пеліас провів його до зали з позолоченими склепіннями й підлогою, оздобленою срібною чеканкою. Стіни з ляпіс-лазурі різко контрастували з чорним гранітом різьблених порталів. Маг, полегшено зітхнувши, упав на затягнуте шовковим покривалом ложе.

— Нарешті знову золото й шовк! — сказав він. — Тзота запевняє, що зневажає тілесну насолоду, але ж він напівдемон, а я людина і, незважаючи на свої таємні знання і могутність, люблю зручність, добру їжу й напої. На цьому, до речі, і спіймав мене Тзота: скрутив, коли я спав, випивши над міру. Ні, вино — це справжнє прокляття, присягаюся Іштар: варто мені було про нього згадати, воно вже стоїть на столі! Прошу тебе, друже, налий мені келих… Ой ні, пробачте мені, Ваша Величносте, я забув, що маю справу з королем, — зараз я вас сам обслужу…

— До демонів церемонії, — пробурчав Конан, наповнив кришталевий келих вином і подав його Пеліасу, сам же підніс шийку глека до рота і зробив перший ковток. Обидва — і Конан і маг — зітхнули з полегшенням.

— Цей пес знається на винах, — зауважив Конан, витираючи губи ребром долоні. — Та, присягаюся Кромом, Пеліасе, нам не варто сидіти тут і чекати, поки варта прокинеться й візьметься різати нам глотки.

— Нічого не бійся, друже, — спокійно відповів Пеліас. — До речі, ти не хочеш подивитися, що там діється в Страбонуса?

Блакитні іскри посипалися з очей Конана, і він стиснув руків’я меча так міцно, що побіліли кісточки пальців.

— Хай він мені тільки трапиться! — гарикнув кімерієць.

Пеліас посміхнувся і зняв зі столика з чорного дерева велику кришталеву кулю.

— Це магічний кристал Тзота-ланті. Дитяча забавка, але вельми корисна, коли не вистачає часу на більш серйозні чари. Погляньте, Ваша Величносте.

Він знову поклав кулю на столик поряд з Конаном. Король удивився в туманну глибину кристала, мла поступово розійшлася, і раптом усередині почали з’являтися чіткі образи. Конан одразу ж упізнав знайомий пейзаж: обширну рівнину, що спускалася до широкої звивистої річки, лабіринт невисоких пагорбів за нею, місто, що зводилося на північному березі, його міцні й високі стіни, оточені ровом.

— О Кроме! Це ж Шамар! Собаки обложили його! Загарбники вже переправилися через річку, їхні намети стояли

у вузькій долині між містом і пагорбами. Воїни штурмували стіни, і їхні обладунки слабо поблискували під світлом місяця. Зі стін і веж на їхні голови сипався град каміння і стріл.

Конан уже відкрив рот, аби вилаятися зі злості, але тут картина в кришталевій кулі змінилася.

З туману випливли гостроверхі дахи палаців і виблискуючі куполи храмів — король упізнав свою власну столицю — Тарантію, у якій панував хаос.

Він бачив пойнтайнських лицарів у важких обладунках, яким доручалася охорона міста, — вони виїжджали з міської брами, а натовпи городян обсвистували їх і обсипали прокльонами. Він бачив пограбування і вбивства, бачив озброєних людей, що носили пеллійський герб на щитах, які вторгалися в будинки й вежі і господарювали на вулицях та майданах. І над усім цим нависало смагляве, викривлене гримасою тріумфу обличчя принца Арпелло Пеллійрького…

…І тут зображення в кулі сколихнулось і зникло.

— Ось, значить, як! — гірко всміхнувшись, сказав Конан. — Варто було мені відлучитися, як народ повстав!

— Не зовсім так, — поправив його Пеліас. — Твоїм підданим сказали, що ти загинув, і вони гадають, що тепер нема кому захистити їх від зовнішнього ворога і запобігти громадянській війні. Природно, вони стали на бік сильнішого, щоби уникнути жахів боротьби за владу. Пам’ятаючи про колишні розбрати, вони не довіряють пойнтайнцям, а тут під рукою саме трапився Арпелло, могутній принц, сеньйор центральних провінцій.

— Коли повернуся до Аквилонії, кину його обезголовлений труп до ями біля Вежі Зрадників, — люто прошипів Конан, скрипнувши зубами.

— Та як би ти не поспішав, Страбонус заявиться до столиці раніше від тебе, — нагадав Пеліас, — а його лицарі розграбують і спустошать дорогою все твоє королівство.

— Ти маєш рацію! — Конан метнувся по залі, як тигр у клітці. — Навіть найшвидший кінь не домчить мене в Шамар до полудня, та й там найліпше, що я зможу зробити, — загинути разом із захисниками фортеці, коли місто впаде, а воно впаде не пізніше ніж за двійко днів. Від Шамара до Тарантії п’ять днів їзди — перш ніж я зберу армію, Страбонус уже стоятиме біля брами столиці. І я дам свою голову рубати — почувши про мою загибель, усі проклятущі барони розбіглися по своїх маєтках. А оскільки народ вигнав Троцеро з його пойнтайнцями, у місті не залишилося нікого, хто зважився б перешкодити Арпелло захопити трон… і скарбницю. За підтримку Страбонуса він стане його полоненим, а потім, вибравши слушну мить, підніме проти нього повстання. Барони відмовлять йому в підтримці, і це послужить Страбонусу приводом цілком достатнім, аби остаточно прибрати до рук моє королівство. О Кроме, Іміре і Сете! Аби мені крила, я блискавицею майнув би в Тарантію!

Пеліас, що сидів за столом, неуважно постукував кінчиками пальців по нефритовій кришці і, здавалося, не чув нарікань Конана, повністю поринувши в свої думки. Та несподівано стукіт урвався, чорнокнижник різко підвівся і жестом запропонував кімерійцю йти за ним. Вони вийшли з кімнати й піднялися мармуровими сходами. За якусь мить вони вже стояли на фортечній стіні, між її зазублинами біля найвищої вежі.

Сильний вітер куйовдив чорну гриву Конана, унизу миготіли вогники Хоршеміша, що здавалися навіть більш далекими, ніж зорі над головами мага й короля. Пеліас, який, схоже, все ще думав про щось своє, нарешті заговорив:

— Світ живих істот, — сказав він, — значно багатший і складніший, аніж думають про нього люди. Навіть високо в неоесах вирує життя, невідоме простим смертним… Проте той, кому доступне Знання, може, користуючись певними знаками й заклинаннями, отримати звідти допомогу… Дивися і нічого не бійся!

Маг простер руки до неба і видав дивний довгий клич, що вп’явся, здавалося, у простір. Звук відлітав усе далі й далі, поступово слабшаючи. Запанувала тиша, аж раптом почулося слабке лопотіння крил, і з боку зірок випірнуло з мороку щось, схоже на величезного кажана, і сіло поряд із плечем Конана на зазублину стіни.

Сторопілий Конан здивувався небаченому розмаху гігантських крил істоти, що спокійно дивилася на нього величезними круглими очима.

— Сідай на нього, — сказав Пеліас. — Ти прилетиш у Тарантію ще до світанку.

— О Кроме! — пробурмотів Конан. — Чи ж це не сон? Можливо, я сплю зараз у своєму ліжку в королівському палаці і бачу жахливий сон? А як же ти? Я ж не можу залишити тебе тут самого, серед стількох ворогів.

— Про мене не турбуйся, — запевнив Пеліас. — Удосвіта жителі Хоршеміша дізнаються, що у них вже новий повелитель. Прийми без побоювання те, що тобі послали боги, незабаром ми зустрінемося на рівнині біля Шамара. Лети!

Конан обережно сів на ороговілу спину й обхопив руками вигнуту шию, все ще не вірячи тому, що це відбувається наяву.

Чорна істота розпрямила крила і з шумом злетіла в повітря. Король подивився вниз і відчув запаморочення — під ним миготіли, віддаляючись зі скаженою швидкістю, вогники Хоршеміша, за якусь мить вони зникли, і лише зоряне небо над головою нагадувало Конану про те, що він швидше за будь-якого скакуна мчить на північний захід — до Тарантії.

4

Вулиці Тарантії були заповнені натовпами народу. Люди з переколеними люттю обличчями гнівно вимахували бердишами й списами, над головами знавіснілих городян підносився цілий ліс міцно стиснутих кулаків.

Займався ранок наступного дня після битви біля Шамара, і події розвивалися так швидко, що в усіх голова йшла обертом. Вже через кілька годин після битви звістка про поразку і смерть Конана, доставлена відомим лише Тзота-ланті способом, сколихнула столицю. Барони поспішно залишили місто. Підганяючи коней, вони мчали у свої маєтки, аби не допустити їх пограбування жадібними до чужого багатства сусідами. Добре налагоджене Конаном ділове й повсякденне життя городян розлагодилося, банкіри і купці зі страхом чекали повернення колишніх порядків. Народ вимагав обрання нового короля, який захистив би країну від зовнішнього ворога і приструнив аристократів, що розперезалися. Граф Троцеро, залишений колишнім королем як намісник у столиці, намагався заспокоїти знавіснілий натовп, але городяни пам’ятали, що це саме він під час громадянської війни кілька років тому штурмом узяв місто і влаштував криваву бійню його захисникам. На всіх перехрестях кричали, що граф зрадив короля і збирається знову пограбувати місто. Користуючись плутаниною і загальним замішанням, наймані солдати розпочали грабунки, викидаючи з крамниць переляканих купців і ґвалтуючи жінок.

Троцеро вогнем і мечем обрушився на грабіжників, заслав вулиці їхніми трупами, загнав до казарм тих, хто залишився в живих, і арештував ватажків. Але це мало допомогло, юрмища на вулицях лише збільшилися. Поширювалися чутки, що Троцеро навмисне розв’язав грабунки, аби власноруч потім придушити їх і залякати таким чином городян.

Принц Арпелло з’явився до Королівської Ради і заявив, що, оскільки в Конана не було сина — спадкоємця трону, він готовий звалити на свої плечі нелегкий тягар відповідальності і правити королівством до приходу нового короля.

Поки Рада обговорювала цю пропозицію, агенти принца снували в натовпі й нашіптували людям, що, мовляв, у жилах Арпелло тече голуба королівська кров. Навіть крізь подвійні віконні рами до зали Рад доносився рев натовпу, що зібрався під вікнами палацу, викрикуючи здравиці на честь Арпелло і звеличуючи його як рятівника і визволителя.

Рада капітулювала.

Троцеро спочатку відмовився підкоритися наказу, але, коли натовп накинувся на його лицарів, лаючи їх і кидаючи в них тухлими яйцями та нечистотами, він шпурнув жезл головнокомандуючого армією в обличчя принцу й вивів через південну браму міста п’ятнадцять сотень своїх лицарів, на прощання повісивши на ринковому майдані всіх ватажків мародерів.

Щойно за пойнтайнцями зачинилася брама, з лиця Арпелло спала маска фальшивої чесноти, оголивши його звіриний оскал. Тепер, коли розбиті й позбавлені ватажків найманці сиділи в казармах, у його руках опинилася абсолютна влада над містом. З’явившись перед розбурханими городянами на величезному коні, Арпелло проголосив себе королем Аквилонії під схвальний гул очманілого натовпу. Канцлер Публій намагався піддати сумніву законність коронації і був кинутий у в’язницю. Купці, котрі спочатку з полегшенням сприйняли появу нового короля, були приголомшені першим же указом самозванця, за яким на них накладалися величезні контрибуції. Община делегувала шістьох найбагатших і найповажніших купців, аби благати короля про пом’якшення доборів, — їм без довгих церемоній відру били голови. Після цієї страти в домівках багатих городян запанував відчай.

Купецтво, як завжди, зіткнувшись із грубою силою, непіддатливою підкупу, впало ниць і ладне було лизати чоботи новоявленому володареві. Простих людей мало турбувала доля купців, та й вони почали ремствувати, коли переконалися в тому, що солдати Арпелло під приводом наведення ладу теж грабують і ґвалтують, перевершуючи в жорстокості навіть найманців. Скарги на грабунки й убивства стікалися в палац канцлера, де влаштувався Арпелло, оскільки в королівському замку члени Королівської Ради забарикадувалися від розлюченого натовпу. Відмовившись від думки взяти головний палац штурмом, Арпелло захопив літню резиденцію Конана, де жили його дружини й наложниці. Городяни соромливо відверталися, коли солдати пеллійця просто на вулицях ґвалтували жінок колишнього короля. Чорноокі пойнтайнські товстухи, стрункі темнокосі заморянки, зингарянки і гірканки, красуні бритунки з лляним волоссям — усі вони ридали від страху й ганьби, коли, натішившись, їх викидали за браму.

Ніч опустилася на розтривожене й оглушене подіями місто, а після півночі його вулицями поповзла чутка про те, що котхійці не задовольнилися розгромом армії Конана й облягають Шамар. Розбурхані й охоплені жахом городяни, навіть не замислюючись над тим, яким дивом ця новина могла так швидко дістатися міста, зібралися біля літньої королівської резиденції, вимагаючи, аби новий король негайно ж виступив зі своєю армією на південь і розгромив ворога. Король же, сп’янілий від влади, замість того щоб спробувати пояснити підданим, що у нього недостатньо для цього сил, розреготався їм в обличчя.

Тоді молодий студент Афемід виліз на стовп на ринковому майдані і, не соромлячись у виразах, обвинуватив Арпелло в змові зі Страбонусом, а потім барвисто розмалював картину життя, яке очікує городян після приходу котхійців у Тарантію. Коли він закінчив, натовп завив від сорому, злості й жаху. Арпелло послав загін солдатів арештувати хлопця, але натовп заховав і захистив юнака, закидавши солдатів камінням і всім іншим, що трапилося під руку.

Арбалетники оточили площу, а кінна варта врізалася в натовп, залишаючи за собою гори трупів, проте Афеміду вдалося втекти. Він таємно залишив місто і попрямував до графа Троцеро, збираючись умовити його повернутися в Тарантію, а потім виступити на допомогу Шамару.

Студент знайшов графа під стінами міста, він саме віддавав наказ згортати табір, збираючись повернутися в рідний Пойнтайн, на західну околицю королівства. На настирні благання юнака Троцеро відповів, що у нього надто мало людей, аби перегородити дорогу Страбонусу, та і Тарантію він відбити не зможе навіть за підтримки городян. Крім того, продовжував Троцеро, жадібні сусіди так і дивися розграбують Пойнтайн, користуючись його, графа, відсутністю. Король Конан мертвий, і тепер кожний має сам поклопотатися про себе — він рушає додому, і нехай тільки спробують сунутися до нього Арпелло і його дармоїди.

Поки Афемід умовляв графа, юрба в безсилій люті кидалася містом. Безліч людей, які зібралися біля підніжжя вежі, що височіла поряд із королівським палацом, волали й обсипали прокляттями Арпелло і його солдат. Той же, стоячи на краю вежі, сміявся над безсиллям натовпу. Його лучники байдуже спостерігали за тим, що відбувається, тримаючи стріли на тятивах луків, пальці арбалетників нетерпляче постукували по прикладах зведених арбалетів.

Принц Пеллійський — кремезний чоловік середнього зросту — мав похмуре зле лице. Будучи досвідченим інтриганом, він не гребував мечем, під його розшитим золотом шовковим каптаном з буфами тьмяно поблискувала полірована сталь панцира. Його довге, чорне, кучеряве волосся було рясно полите пахощами й перехоплене на потилиці тонкою срібною сіточкою, але на поясі висів широкий меч з рукояттю, оздобленою коштовними каменями, який не раз виручав принца з халепи.

Широко розставивши ноги і підбочившись, він нахилився над черню, що юрмилася біля підніжжя вежі, і крикнув:

— Бовдури! Кричіть скільки хочете! Конан мертвий, і я тепер король Аквилонії!

Що йому до того, що проти нього може повстати вся країна? У нього вистачить солдатів, аби утримувати столицю до приходу Страбонуса. До того ж Аквилонію роздирали міжусобні розбрати — кожен з баронів чекав лише слушної нагоди, аби заволодіти добром сусіда. Залишалася чернь, а вже з нею він упорається без зусиль і спокійно чекатиме, поки Страбонус прорветься крізь рідкі застави розрізнених баронів, немов залізний таран, що пронизує піну на хвилі.

— Бовдури! Арпелло — король!

Із-за східних веж міста підіймалося сонце. На порожевілому вранішньому небі з’явилася чорна, швидко зростаюча цятка — ось вона вже розміром з кажана, ось — із орла…

Усі ахнули від здивування, коли з неба до фортечних стін Тарантії спланувала істота, відома людям лише із давніх, напівзабутих легенд. Вона повисла над вежею і, коли з її спини зістрибнув на дах чоловік, різко залопотівши крильми, злетіла вгору і за мить зникла в зеніті.

На тлі вранішнього неба чітко виділявся силует чоловіка, добре знайомого всім, що зібралися. Напівголий і скривавлений, він спокійно стояв між зазублинами вежі, і в руці його блищав величезний широкий меч.

Із глоток натовпу городян біля підніжжя вежі вирвався крик, від якого, здавалося, затремтіли стіни.

— Король! Це король!!!

Арпелло скам’янів, але тут же відчайдушно вискнув, вихопив із піхов меча й кинувся на Конана. Кімерієць відбив підступний удар широкого клинка, відкинув убік свою зброю, схопив Арпелло за горло й за ноги і підняв високо над головою його тіло, яке звивалося.

— Лети в пекло зі своїми змовами! — гарикнув варвар і шпурнув принца Пеллійського, немов мішок солі, в стоп’ятдесятифутову прірву, що зяяла біля його ніг.

Натовп розступився, тіло гепнулося об землю, розбризкуючи навколо згустки крові і мозку, і залишилося лежати нерухомо, нагадуючи роздавленого жука своїм спотвореним панциром.

Лучники на вежі, жахаючись, відсахнулися від бійниць і кинулися втікати вниз, охоплені панікою. На майдані їх зустріли радники, які вискочили з палацу, люто працюючи мечами.

Пеллійські лицарі пустили коней ускач, намагаючись загубитись у вулицях міста, та натовп оточив їх і розірвав на шматки. Місто вирувало, тут і там ще можна було помітити меч, що скажено крутився серед густого лісу списів, проте бойовий клич пеллійців, передсмертні хрипи поранених і благання про пощаду геть заглушав кровожерний рев сотень і тисяч глоток.

А високо над цим виром стояв на вежі, склавши руки на грудях і гучно регочучи, чоловік. Він сміявся над шаленіючим унизу натовпом, над недолугими пеллійцями і над самим собою.

Вечорове сонце кидало яскраві відблиски на води Тібора, що омивали південні бастіони Шамара. Знесилені й змучені захисники міста знали, що лише небагатьом із них доведеться побачити наступний схід сонця і скупатися в теплі його проміння.

Намети з’єднаних армій, що облягали місто, вибілили рівнину за річкою, немов щойно впалий сніг. Поступаючись супротивнику в чисельності, захисники Шамара не могли перешкодити його переправі через Тібор, і їм залишалося лише з безсилою злістю спостерігати, як орди завойовників безперервним потоком котяться мостом зі зчеплених барж, нагромаджуючись на їхньому березі.

Страбонус не зважився йти далі, залишивши за спиною сильну аквилонську фортецю, і послав у глиб країни лише кілька загонів легкої кінноти, аби ті сіяли паніку в стані ворога, сам же заходився зведенням поряд з містом облогових веж.

Флотилія човнів, пригнаних людьми Амальруса, заякорилася навпроти міських стін. Деякі з човнів уже пішли на дно, розбиті вщент величезними брилами, влучно посланими міськими катапультами, проте інші гойдалися на якірних ланцюгах, а з їхніх носів і з кошиків на високих щоглах лучники, ретельно прикриваючись солом’яними матами, посилали у бік міста смертоносні стріли. А цими лучниками були шеміти, про яких розповідали, що всі вони народжуються з луками у руках і сагайдаками за спиною.

Підтягнуті по суші, балісти Страбонуса закидали місто камінням і балками, густо втиканими сталевими цвяхами. Ці снаряди легко пробивали дахи будинків і зводили з розуму городян, оскільки товкли людей, неначе мух. Тарани невпинно били в кам’яні стіни, сапери, вгризаючись у землю, немов кроти, рили глибокі підкопи під бастіонами. Фортечний рів, перегороджений з одного кінця дамбою, був по самісінькі краї засипаний землею і завалений людськими і кінськими трупами. Під стінами діловито порпалися воїни в сталевих обладунках, не звертаючи уваги на потоки розтопленої смоли, що лилася зі стін з величезних чанів. Одні з них рубали браму, інші тягнули довгі драбини, котили облогові вежі із лучниками і пікінерами.

Рештки надії почали залишати захисників міста, хоча п’ятнадцять сотень із них усе ще відбивали атаки сорока тисяч нападників. З глибини королівства до аванпосту, яким був Шамар, не доходило абсолютно ніяких звісток. Лише про одне знали всі — про смерть Конана, і то лише з того, що про це безперервно трубили вороги, щоб посилити паніку в місті.

Міцні стіни і відчайдушна відвага їхніх захисників ще стримували ворога, та всі розуміли, що фортеця приречена.

Західна стіна перетворилася на купу сміття й уламків, і на її руїнах супротивники зчепилися в лютій рукопашній, на інших стінах з’явилися глибокі й широкі тріщини, підкопані вежі хиталися, немов п’яні, погрожуючи раптовим падінням.

Війська коаліції готувалися до вирішального штурму. Гуділи роги, вирівнювалися сталеві шеренги, облогові вежі, оббиті свіжими бичачими шкурами, поволі, зі зловісним скрипом, рушили до стін міста.

Над головами воїнів центральної групи наступаючих, військ маяло два королівські штандарти — Офіру й Котху, під ними, оточені лицарями у блискучих обладунках, квапили своїх коней королі — худий, в позолоченій кольчузі, Амальрус і невисокий, у воронованому панцирі, Страбонус. Між ними їхав вершник, чий профіль хижого птаха і худа постать, закутана в довгу, спадаючу на круп скакуна мантію, наводили жах навіть на найхоробріших із городян.

Рушили алебардники, розтікаючись по землі виблискуючою річкою сталі, за ними посунули офірські лицарі, схиливши до грив коней прикрашені вимпелами списи. Захисники фортеці глибоко зітхнули, звернулися до Мітри, доручаючи йому свої душі, і перехопили зручніше руків’я скривавлених і вищерблених мечів.

І раптом наростаючий шум наступу перервав чистий звук труби, а тупіт сотень кінських копит заглушив брязкіт зброї армії, що розгорнулася для вирішального штурму.

Рівнина, заповнена військами загарбників, обмежувалася з півночі пасмом невисоких пагорбів, і ось тепер із їхніх схилів, немов би зі східців гігантських сходів, піною на гребені хвилі скочувалися загони легкої кінноти, вислані Страбонусом у глиб Аквилонії. Навислі над загривками коней вершники не жаліли острог, а за їхніми спинами яскравим вогнем палав у призахідному сонці сталевий вал. Ось уже й силуети коней з’явилися на горизонті, і стало зрозуміло, що це важка лицарська кіннота. Над головами воїнів, що летіли попереду, маяв прапор Аквилонії із зображенням лева.

На стінах і бастіонах фортеці люди залементували від радості. Воїни, сп’янілі від надміру почуттів, били руків’ями вищерблених мечів по щитах, а городяни — багаті купці й жебраки в лахмітті, повії в коротких червоних спідничках і знатні дами в кринолінах — усі вони як один стали на коліна і простягнули руки до неба, шепочучи слова вдячної молитви, зверненої до Мітри, і сльози радості й полегшення збігали їхніми щоками.

Страбонус і його воєначальник Арбанус вибивались із сил, намагаючись зупинити війська й повернути їх проти несподіванрго супротивника. Смагляволиций монарх крикнув, намагаючись підбадьорити й себе, і своїх офіцерів:

— Нас більше, а солдати на облогових вежах відіб’ють будь-яку вилазку з міста, якщо ті на неї зважаться! Це всього лише пойнтайнці! Граф Троцеро тішить свою лицарську гординю!

Амальрус зненацька розгублено закричав:

— Я бачу Троцеро і його капітана Просперо… Але хто це скаче поряд із ними?!

— О Іштар, допоможи нам! — прошепотів, бліднучи, Страбонус. — Це король Конан!

— Ви обидва з’їхали з глузду! — шикнув на них Тзота. — Конан давно вже перетравився в череві у Сатхи!

І раптом замовк, вирячивши очі на аквилонців, які хвиля за хвилею випліскувалися з-за пагорбів. Помилки не могло бути — він упізнав чоловіка, вбраного в чорні, інкрустовані золотом обладунки, який скакав на величезному вороному жеребці під штандартом Аквилонії.

Тзота-ланті завищав від люті, бризкаючи спіненою слиною на рідку бороду. Страбонус уперше бачив мага в такому замішанні, і це видовище налякало його більше, аніж близький ворог.

— Це чаклунство! — кричав Тзота, в шаленстві мнучи бороду. — Навіть вибравшись із підземелля, коли вже це йому вдалося, неможливо було потрапити в своє королівство, та ще й армію зібрати за такий короткий час. Це Пеліас йому допоміг, будь він проклятий! І будь проклятий я сам за те, що не вбив його тоді, коли міг це зробити!

Обидва королі злякалися ще більше, почувши ім’я чорнокнижника, якого ось уже десять років вважали мертвим, і їхній страх, здавалося, миттю передався армії — тепер уже всі впізнали вершника в чорних обладунках. Шалена лють спотворила обличчя мага, перетворивши його на сатанинську маску, коли він помітив сум’яття в рядах військ коаліції і зрозумів, що марновірний страх заволодіває душами воїнів.

— Уперед! — заволав він на всю глотку. — Ми сильніші! Роздавимо цих собак! Сьогодні увечері ми святкуватимемо перемогу на руїнах Шамара!

Простерши худі руки до небес, він вигукнув:

— О Сет! Подаруй нам перемогу, і я присягаюся, що покладу на твого жертовника п’ять сотень шамарських дівчат, спливаючих кров’ю!

Тим часом аквилонці вже спустилися з пагорбів на рівнину. За лицарями мчали кремезні вершники на міцних маленьких конячках — боссонські лучники, запальні гандерландські пікінери, — усі вони поспішали зайняти місце в бойових лавах.

Армія, набрана Конаном за кілька страшенно напружених годин, була неймовірно різношерстою. Він почав з того, що відігнав жадаючий крові натовп від пеллійських солдатів і зарахував зобов’язаних йому життям лучників і пікінерів до своєї піхоти. Одночасно з цим він надіслав услід Троцеро гінця з наказом про негайне повернення до столиці. Сформувавши таким чином ядро майбутньої армії, Конан рушив на південь, прочісуючи міста й шукаючи рекрутів. Барони приєднувалися до нього разом зі своїми дружинами й челяддю, усі чоловіки з довколишніх околиць, здатні носити зброю, не з власної волі теж поповнювали його військо. Армія вийшла строкатою й різношерстою, та мала сильний дух і надзвичайну мобільність, її основу складали дев’ятнадцять сотень важкоозброєних лицарів, в основному пойнтайнців, піхота складалася з найманців, викурених, нарешті, зі столичних казарм, пеллійців та дружинників баронів — близько п’яти тисяч лучників і чотири тисячі пікінерів.

І ось тепер ця армія розгорталася в бойовий порядок: попереду лучники, за ними пікінери, а позаду всіх шикувалася важка кавалерія.

Арбанус кинув на них з’єднані сили союзних армій, цілий океан виблискуючої сталі. Городяни, що спостерігали зі стін за підготовкою до битви, зажурилися, коли побачили, наскільки вороги перевищують за чисельністю їхніх рятівників.

Першими йшли шемітські лучники, за ними котхійські пікінери, лад замикали закуті в сталь лицарі Амальруса й Страбонуса. Наміри Арбануса були очевидними — він хотів своєю піхотою зсунути убік і розвіяти піхоту Конана, щоб відкрити дорогу важкій кавалерії.

Шеміти почали стріляти з відстані в п’ять сотень кроків, і хмара стріл, піднята в небо між арміями, що зближалися, затьмарила сонце.

Уродженці західних провінцій Аквилонії — боссонські лучники, загартовані тисячолітньою запеклою війною з дикунами-піктами, незворушно крокували вперед, змикаючи ряди щоразу, коли падав той чи інший з них, пронизаний ворожою стрілою. Їх було набагато менше, та й шемітський лук б’є на більшу відстань, але у влучності боссонці не поступалися шемітам, їхні панцирі були міцнішими, а бойовий дух значно вищим.

Наблизившись, боссонці напнули тятиви, випустили смертоносний рій стріл, і шеміти почали падати ряд за рядом. Чорнобороді воїни в легких кольчугах не винесли вбивчого натиску, затремтіли, покидали луки й почали втікати, сіючи паніку в лавах наступаючих за ними котхійських пікінерів, ті ж, позбувшися підтримки лучників, гинули сотнями, але наполегливо бігли вперед, просто на шеренги озброєних списами гандерландців, раптово відкритих лучниками, що розступилися. Не знайти на землі кращих пікінерів, аніж гандерландці — уродженці найпівнічнішої провінції Аквилонії. Їхня батьківщина знаходиться за день шляху від кордону Кімерії, живуть вони відособлено і вельми пишаються чистотою крові у своїх жилах.

Котхійці, вже переполовинені боссонськими лучниками, були швидко розбиті вщент пікінерами Конана й утекли з поля бою.

Страбонус заричав від гніву, коли побачив загибель своєї піхоти, і наказав сурмити загальний наступ. Арбанус благав його відстрочити атаку й вивести спочатку лицарську кінноту з-під удару, бо боссонські лучники встигли перешикуватися й опинилися просто перед шеренгами лицарів, що стояли нерухомо, але Страбонус був уже в нестямі від шалу. Він подивився на довгі, виблискуючі сталлю й золотом ряди своїх лицарів, міряв презирливим поглядом жменьку безумців, що наважилися кинути виклик такій силі, і наказав Арбанусу сурмити наступ. Воєначальник доручив свою душу богині Іштар і подав знак сурмачу, той підніс до губ позолочений ріг.

Ліс списів опустився на гриви коней, і рівниною покотилася сталева хвиля, набираючи все більшої й більшої швидкості. Земля стогнала під лавиною кінських копит, а блиск золота й криці сліпив городян, що товпилися на стінах і бастіонах Шамара. Сталевий вал прокотився по ріденьких рядах пікінерів, не розбираючи, де свій, де чужий, його, у свою чергу, накрила густа хмара боссонських стріл. Лицарі ураганом мчали далі, устилаючи землю своїми трупами, немов сухим осіннім листям. Ще сотня кроків, і вони зметуть боссонців, зітруть їх безслідно з лиця землі, але плоть, навіть захищена сталлю, не в силах була вистояти під тим смертоносним дощем, який лився на неї. Лучники стояли пліч-о-пліч, широко розставивши ноги, чітко виконуючи уривчасті команди; вони посилали стрілу за стрілою, діючи злагоджено, як одна людина.

Увесь перший ряд лицарів Страбонуса впав, на втикані стрілами трупи коней і людей напирали наступні ряди, постійно збільшувалася гора тіл, замішання переростало в паніку. Страбонус викрикував одні команди, Амальрус — абсолютно інші, в дезорганізованій армії зчинився дикий хаос.

У цей час король Конан кивнув сурмачу. Почувши чисті звуки рогу, боссонські лучники відразу розступилися й відкотилися до флангів, даючи шлях для атаки аквилонській важкій кінноті.

Армії зіткнулися з таким гуркотом, що похитнулися стіни й нахилися підкопані вежі віддаленого Шамара. Розладнані бойові порядки завойовників не витримали прямого удару масивного сталевого клина і розірвалися, відкриваючи дорогу пойнтайнцям, котрі люто працювали своїми величезними дворучними мечами. Гуркіт і брязкіт стали нестерпними для людських вух, здавалося, незліченна кількість молотів невпинно б’є по ковадлах. Городяни міцніше вхопилися за кам’яні стіни, бо навіть їх оглушив шум, що донісся з поля бою, але всі дивилися, не відриваючи очей, на жахливий вир битви, яка найсильніше кипіла там, де над блискавками мечів підносилися ще пишні султани на шоломах і тріпотіли на вітрі королівські штандарти.

Амальрус, розрубаний навпіл дворучним мечем Просперо, зник під копитами знавіснілих коней.

Котхійці й офірці, немов мурашки, крутилися довкіл пари тисяч лицарів Конана, не маючи сил завдати їм відчутних втрат, — сталевий клин невблаганно вгризався глибше й глибше в тіло союзницької армії.

Лучники й пікінери Конана, добивши рештки ворожої піхоти, прийшли на допомогу своїй кінноті, обсипаючи стрілами офірськіх і котхійськіх лицарів, перерізуючи попруги і розпорюючи кінські животи, тикаючи довгими списами у щілини лицарських панцирів. Конан, орудуючи на вістрі клина, видав бойовий клич і обвів мечем круг, прорубуючи дорогу в густому натовпі, що наразі зімкнувся за його спиною. Проте Конан, зовсім не турбуючись про те, що позбувся підтримки вірних своїх лицарів, рвонув далі, продираючись до блідого як смерть Страбонуса, оточеного сталевим кільцем гвардійців. У цю мить вирішувалася доля битви, бо чисельна перевага була все ще на боці Страбонуса і можливість змінити хід битви, переламати його на користь союзників залишалася цілком реальною.

Побачивши біля себе найлютішого ворога, Страбонус вискнув і замахнувся сокирою. Сталеве лезо викресало іскру з шишака Конана, а сам він звівся на стременах і спрямував нищівний удар меча в голову Страбонуса, розрубуючи навпіл і його шолом, і череп. Скакун котхійця став дибки, позадкував і поскакав геть, волочучи по землі бездиханне тіло безталанного короля.

Із вуст котхійських лицарів вирвався крик відчаю, Троцеро зі своїми людьми націлився вперед, прорубуючись до короля, і за якусь мить бойовий штандарт Котха похитнувся і впав.

Тієї ж миті до вух супротивників, котрі зчепилися в смертельній сутичці, долетіли з боку міста шум і крики, а в небо зметнулися язики полум’я — це городяни, зробивши вилазку, вирізали загін котхійців, залишений Страбонусом біля брами Шамара, і увірвалися в його табір, громлячи намети, б’ючи табірних повій і підпалюючи облогові вежі.

І це виявилося краплею, яка переповнила чашу, — армія союзників, яка зовсім недавно здавалася непереможною, розпалася, і тепер уже всі її воїни шукали порятунку у втечі, а переможці переслідували їх і нещадно вбивали. Котхійці й офірці намагалися врятуватися, стрибнувши в річку, та команди човнів уже підняли якорі, кинувши нещасних напризволяще. Частина втікачів устигла переправитися через річку по мосту з барж, та захисники міста перерізали канати і сплавили баржі за течією. З цієї миті битва перетворилася на різанину — воїни союзників гинули сотнями й тисячами на березі, а в річці йшли на дно від важких обладунків. Коли перемагали вони, то нікому не давали пощади і тепер ні від кого чекати її не могли. Рівнина біля підніжжя пагорбів і береги Тібора були встелені трупами, а в річці текла, здавалося, чиста кров. Близько двох тисяч лицарів відправилися з Конаном на південь, але лише п’ять сотень з них залишилися в живих, серед лучників і пікінерів втрати були ще більшими, зате величезна сталева з’єднана армія Страбонуса і Амальруса припинила своє існування, знищена практично вщент. Ще тривала різанина над річкою, а на іншому її боці розігрувався останній акт кривавої драми. Серед тих, хто встиг проскочити по мосту з барж, перш ніж його зруйнували, був Тзота-ланті. Він вихором промчав по ньому на своєму величезному скакуні, з яким жоден із коней не міг змагатися в силі та швидкості, вискочив на берег, давлячи й топчучи всіх підряд на своєму шляху, озирнувся й побачив на іншому березі величезний похмурий силует Конана. Канати були вже перерубані, баржі пливли за течією, але варвар, нітрохи не збентежений цим, зострожив коня і майнув уперед, перескакуючи з баржі на баржу, немов з крижини на крижину в розпал льодоходу.

Тзота метнув у нього страшне закляття, та вороний витягнувся в останньому шаленому стрибку і виніс вершника на берег. Маг, не гаючи часу, повернув коня і поскакав геть, слідом за ним подався король, вимахуючи над головою скривавленим мечем.

Вони мчали щодуху — дичина й мисливець, — та відстань між ними не змінювалася ні на дюйм, незважаючи на відчайдушні зусилля вороного і його вершника. Вже сідало сонце, шум битви затихнув далеко позаду. Несподівано в небі з’явилася цятка, вона швидко зростала і незабаром перетворилася на величезного орла: він упав з височіні просто на голову скакуна Тзота-ланті, той пронизливо заіржав, став дибки і скинув їздця із сідла.

Тзота відразу ж схопився й обернувся до переслідувача, його очі горіли, немов очі розлюченої змії, лице спотворювала маска нелюдської люті. В обох його руках щось поблискувало, і Конан зрозумів, що маг тримає в них смерть.

Варвар зіскочив з коня й кинувся до Тзота-ланті.

— Ось ми й зустрілися знову, чаклуне! — прохрипів він, злісно усміхаючись.

— Не підходь! — вискнув Тзота. — Я спущу шкіру разом з м’ясом із твоїх кісток! Ти не зможеш мене перемогти — навіть коли порубаєш мене на шматки, тіло й кістки зростуться знов, і тоді стережися! Я відчуваю у всьому цьому руку Пеліаса, та я впораюся з вами обома! Я Тзота, син…

Конан стрибнув, примруживши очі, меч блиснув, відбиваючи проміння передзахідного сонця. Тзота змахнув правою рукою, король миттю відхилився вбік, повз його щоку пролетіло щось іскристе, воно впало позаду, обпаливши землю спалахом пекельного вогню. Перш ніж Тзота кинув другу кулю, що виблискувала в лівій руці, меч Конана просвистів у повітрі. Голова мага впала на землю, з перерубаної шиї ударив фонтан крові, а тіло, вбране в білу туніку, похитнулось і впало поряд з головою.

Але чорні, широко відкриті очі мага люто виблискували, губи бридко сіпалися, а руки мацали навколо, немов на дотик шукали відрубану голову.

І тут з неба упав, лопочучи крильми, той самий величезний орел, який кілька хвилин тому налякав коня Тзота-ланті, він схопив своїми могутніми кривими кігтями скривавлену голову і по крутій дузі злетів до хмар. Конан міг присягнути, що почув, як птах засміявся, більш того — сміх цей був добре йому знайомий: так сміявся колись Пеліас-чорнокнижник.

Але й на цьому все не скінчилося, бо безголове тіло підвелось із землі й побігло, хитаючись на ногах, що підгиналися, простягаючи скривавлені руки до чорної цятки на швидко темніючому небі, — до цятки, що віддалялася з усе зростаючою швидкістю.

Конан стояв, як статуя, і приголомшено дивився вслід утікаючій безголовій фігурі, що розплилася, зрештою, у густіючих сутінках.

— Присягаюся Кромом, — сказав нарешті велетень і стенув з огидою плечима, — з мене досить! Чума забери всі ці чаклунські суперечки й розбрати! Пеліас допоміг мені, але зустрітися з ним знову мені б не хотілося. Інша справа — гострий меч і нормальний ворог, в якого можна ввіткнути його аж до руків’я! Прокляття! Я б усе зараз віддав за глек доброго старого вина!

ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ

Минуло п’ять століть після правління Конана Великого, і Гіборійська цивілізація була стерта з лиця землі. Її занепад зовсім не був наслідком розпаду імперії, як бувало не раз в історії. Зміцніли зовнішні вороги — гірканці й варвари. Гіборійці ж, що оволоділи майже всім світом, зазнали поразки саме тоді, коли їхня культура досягла найвищого розквіту. Причиною тому була непомірна жадібність аквилонських владик: прагнучи розширити свої межі, вони оголосили війну сусіднім державам. Зингара, Офір і Аргос були просто захоплені. Їхню долю розділили західні міста шемітів, які лише нещодавно скинули ярмо Котху. Саме ж королівство Котх, як і Корінтія, і східні шеміти, було обтяжене даниною і зобов’язалося надавати аквилонцям військову допомогу.

Постійно тліла також ворожнеча між Аквилонією і Гіпербореєю. І ось гіперборейські армії рушили назустріч західним загарбникам. Прикордонне Королівство стало ареною великої і лютої битви; розрізнені загони гіперборейців відступили в свої засніжені терени. Переможці навіть не визнали за потрібне переслідувати їх.

Немедія, яка протягом сторіч успішно протистояла західному сусіду, залучила Бритунію, Замору і (таємно) королівство Котх у союз із метою знищити Аквилонську імперію, що набирала сили. Та, перш ніж союзні армії встигли завдати задуманого удару, на сході з’явився новий ворог. Уперше гірканці піднялися з такими значними силами проти західного світу. Підсилена розбійницькими бандами зі східного узбережжя моря Вілайєт, туранська кіннота з боями пройшла Замору і, спустошивши східну частину Корінтії, на бритунських рівнинах зчепилася з аквилонцями, зазнавши ганебної поразки. Рештки орди, переслідувані переможцями, утекли на схід.

Таким чином було зірвано військову змову проти Аквилонії, і в подальших війнах Немедія лише захищалася. Іноді їй допомагали Бритунія й Гіперборея, та ще королівство Котх — таємно, як завжди.

Поразка гірканців продемонструвала всьому світові справжню могутність Аквилонії. Її величезна армія постійно зміцнювалася найманцями, набраними серед зингарців та варварів — піктів і шемітів.

Замора була очищена від гірканців, але жителі її швидко переконалися, що східного гнобителя замінив західний. Аквилонські гарнізони розміщувалися на землях Замори не тільки для захисту розореного королівства, а й потім, аби утримувати народ у покорі.

Поразка не зламала гірканців: тричі підступали вони до кордонів Замори — і були тричі відкинуті аквилонцями. Та з кожним днем туранська армія ставала численнішою — з південного краю континентального моря йшли на захід усе нові й нові закуті в сталь воїни.

Але сила, якій судилося скинути аквилонських володарів, підіймалася саме на Заході.

Північний край клекотів: уздовж кімерійського кордону чорноголові варвари змагалися з воїнами із Нордхейму. Аси в проміжках між війнами з Ванахеймом налітали на Гіперборею і нищили місто за містом. Кімерійці не підтримували жодну зі сторін — били й піктів, і боссонців, кілька разів нападали навіть на Аквилонію, але це були швидше розбійницькі наскоки, аніж війни.

Тим часом пікти незвичайно розмножилися й зміцніли. На примху долі стараннями одного-єдиного чоловіка, та й то чужоземця, вони вийшли на шлях, що веде до створення власної імперії.

Цією людиною був Арус — немедійський жрець і природжений реформатор. Не зовсім зрозуміло, чому саме пікти привернули його увагу, але він вирішив податися в самісіньке серце західних лісів, аби викоренити варварські звичаї, проповідуючи гуманний культ бога Мітри. Його не злякали похмурі розповіді про долю купців і мандрівників, що заглиблювалися в ці ліси. Так судилося, що він, самотній і беззбройний, знайшов тих, кого шукав, — і був негайно схоплений і зв’язаний, немов жертовна тварина.

Пікти мали чимало вигод від контактів із цивілізацією, але опиралися їм щосили. Самі вони насилу обробляли мідь і олово, незначні поклади яких були в їхній країні. За іншими металами їм доводилося вирушати в глиб Зингари чи вимінювати на шкури, китовий вус, моржеві ікла та інші дикунські скарби. Пікти вже не мешкали в дуплах і печерах, а ставили намети зі шкур і незграбні курені — запозичивши ідею в боссонців. Вони продовжували вести кочове життя, оскільки в лісах було повно звірини, а в річках — риби. Знайомі вони були і з землеробством, але вважали за краще викрадати зерно в Боссоні й Зингарі. Об’єднувалися вони в клани, які безупинно ворогували між собою. Їхні обряди були примітивні, криваві й абсолютно чужі цивілізованій людині, яким був Арус із Немедії. Арус сподівався, що лісові варвари виявляться здібними до розвитку, — так воно й вийшло. Правда, не таких наслідків він очікував від цього розвитку…

Немедійському жерцю пощастило потрапити до вождя, котрий мав неабиякий розум. Звався він Горм. Його особистість складно зрозуміти до кінця, як складно зрозуміти душу Чингісхана, Аттіли й інших відомих мужів, народжених у голому степу, але від природи наділених інстинктом завойовників і засновників держав.

Каліченим боссонським наріччям жрець повідав пікту про свої наміри. Горм був настільки приголомшений, що не дозволив убити полоненого і навіть залишив його в племені, — такого історія піктів ще не знала.

Опанувавши мову, Арус заходився викорінювати з життя піктів наймерзенніші звичаї — приносити людські жертви, різати один одного і спалювати полонених живцем. Він часто і довго розмовляв з Гормом, знайшовши в ньому уважного, хоча й небагатослівного слухача.

Можна уявити собі цю картину — вождь із чорними кучерями у тигрячій шкурі й у намисті з людських зубів сидить на глинобитній підлозі в кутку жалюгідної мазанки і слухає красномовні розмірковування немедійського жерця, що влаштувався на стільці з червоного дерева, покритого шкурою. Арус, жестикулюючи тонкими випещеними ручками, викладає одвічні закони й правила, виголошені колись Мітрою. Жрець, звичайно, з обуренням показує на ряди черепів, що прикрашають стіни мазанки, і закликає Горма прощати ворогам своїм, а не глумитися над їхніми останками.

Арус містив у собі риси вищого досягнення раси художників і поетів, раси, яка знала століття цивілізації. Горм же був спадкоємцем варварства, що тривало сто тисяч років: крок його був ходою тигра, рукостискання — хваткою горили, а в очах палав той самий вогонь, що й у леопарда,

Арус, людина практична, спирався на зрозумілий навіть дикунам принцип матеріального зиску. Міць і процвітання гіборійських держав він приписував усемогутності Мітри, мовляв, його вчення й вивело ці держави на такий високий рівень. І розповідав про міста й квітучі рівнини, про стіни з мармуру й вози із заліза, про храми, куполи яких прикрашені коштовним камінням, про лицарів, закутих у сталь і завжди готових кинутися в битву…

Горм же з безпомилковим чуттям варвара пропускав повз вуха незрозумілі висловлювання про богів та їхні заповіти і більше звертав увагу на справи мирські, жваво описувані професійним проповідником.

У цій мазанці з глинобитною підлогою, де вождь у тигрячій шкурі вислуховував повчання жерця в білій шовковій хламиді, і була закладена основа могутньої імперії.

Як уже говорилося, Арус був чоловік практичний. Живучи серед піктів, він дійшов висновку, що вчена людина може принести немало користі навіть тим, хто ходить у шкурах і прикрашає себе намистом з людських зубів. Як будь-який жрець Мітри, він був обізнаним у багатьох галузях. Незабаром він виявив у пагорбах піктів багаті поклади залізної руди. Він навчив тубільців здобувати її, виплавляти метал і кувати з нього знаряддя. Для землеробства, наївно вважав він. Багато чого досяг жрець. Та ось що було найголовнішим: він розпалив у душі Горма бажання подивитися на цивілізований світ, навчив піктів обробляти залізо і налагодив зв’язки між варварами і рештою світу. За наказом вождя Арус провів його з кількома воїнами через Боссонське Прикордоння у світ, що купався в достатку. Арус, поза сумнівом, вважав, що навернув усе плем’я у свою віру, — адже пікти слухалися його й не рубали один одного мідними топірцями. Проте варвари не були схильні прощати ворогів і вести мирний спосіб життя. Здібностей до творчості у лісових дикунів не було: суть будь-якого пікта полягала у війнах і вбивствах.

Коли жрець вихваляв досягнення цивілізованих народів, його смагляволиці слухачі нашорошували вуха. Сам того не бажаючи” він, оповідаючи про багаті міста й квітучі села, розказував про майбутню військову здобич. Коли ж він наводив для прикладу якогось володаря, котрому Мітра допоміг перемогти ворога, пікти не звертали уваги на божественні чудеса — перед ними вставали бойові колони, кінні лицарі, вимуштрувані пікінери, влучні лучники. Арус тішився увагою, з якою вислуховували його повчання з ковальського та інших ремесел. Очі піктів були жваві, лиця ж непроникні; вони чекали кінця уроку і в мовчанні розходилися.

До його приходу вони викрадали залізну зброю й обладунки в боссонців і зингарців і майстрували власні жалюгідні вироби з міді або бронзи. Тепер перед ними відкрився новий світ, і в усій країні задзвеніли ковальські молоти. Завдяки новому мистецтву Горм став володарювати над іншими кланами. Де зброєю, де хитрістю, де дипломатією — а в ній він досяг успіху більше від інших варварських вождів.

Забезпечені відповідними охоронними грамотами, пікти вільно відвідували Аквилонію і поверталися, оволодівши новими секретами виготовлення панцирів, і гартування мечів. Більш того, вони почали вступати до загонів аквилонських найманців — на превелике незадоволення боссонців.

Владики Аквилонії могли б кинути піктів проти кімерійців і ліквідувати таким чином обидва вогнища загрози на заході. Але вони надто переймалися завоюваннями на сході й півдні і не звертали уваги на невідомі західні краї, звідки приходили все нові й нові бійці, що поповнювали загони найманців. Після закінчення служби воїни поверталися в ліси, досконало оволодівши бойовими мистецтвами розвинених народів і виповнившись іще більшого презирства до цивілізації після такого близького знайомства з нею.

Загупали на пагорбах барабани, запалали на вершинах багаття, скликаючи воїнів, а варвари-ковалі на тисячах ковадл виготовляли мечі й обладунки. Горм став вождем над вождями, справжнім королем піктів, королем, якого у них не бувало вже тисячі років. Довго чекав він цієї миті, устиг постаріти, але зміг, зрештою, вирушити до кордону, щоб не торгувати, а воювати.

Надто пізно зрозумів Арус свою помилку: йому не вдалося проникнути в душу язичника, яка вічно прагне крові. Його вишукане красномовство не торкнулося застиглої свідомості дикунів, марними були спроби збудити голос совісті в серцях варварів. Уже не в тигрячу шкуру — у надійні обладунки вбирався Горм, але зміна була суто зовнішньою. Під латами пікт залишився самим собою — віковічним варваром, байдужим до богослов’я й філософії і з манерами розбійника й грабіжника.

Прокладаючи собі дорогу вогнем і мечем, пікти посунули на боссонський кордон — та не в звіриних шкурах і не з мідними топірцями Панцирі й кольчуги захищали їх, а клинки були викувані з найкращої криці.

Якийсь п’яний пікт проломив Арусу голову саме тієї миті, коли мудрець прямував до Горма в останній надії зупинити лавину, яку сам же мимоволі й викликав.

Горм був вдячним учнем: голова вбивці увінчала курган, насипаний над тілом жерця. Настільки жорстока іронія доль, що керують Всесвітом: адже похований під камінням чоловік завжди відчував огиду до помсти й кровопролиття.

Нової зброї й обладунків було недостатньо, щоб зламати оборону боссонців. Кордон палав уже цілі роки, але загарбникам протистояли добре озброєння, завзятість і відвага лучників. У найважчі моменти захисники Прикордоння отримували підтримку ліпших полків Аквилонії. Лише раптова зрада зламала стійкі шеренги боссонців. Проте, перш ніж розповісти про неї, вернімося до аквилонської імперії.

Із давніх-давен Аквилонія була багатим королівством; тепер же, після нових завоювань, туди потекли скарби у зовсім неймовірній кількості. На зміну простому, гідному способу життя прийшла розгнуздана розкіш, але звироднілість ще не зачепила ні правителів, ні народ. Аквилонці вбиралися в парчу і шовк, проте залишалисят життєстійким і мужнім народом.

Та все ж колишня їхня прямота змінилася нахабством і зухвалістю. З кожним днем зростало їхнє презирство до більш слабких народів, з кожним днем збільшувалися податки. Аргос, Зингара, Офір, Замора й країна шемітів проголошувалися провінціями, що було особливо нестерпно для гордих зингарців. Вони часто зчиняли заколоти, не боячись суворої кари.

Васальним зробилося й королівство Котх, що перебувало під протекторатом Аквилонії на випадок нападу гірканців.

Проте західній Імперії ніяк не вдавалося підпорядкувати Немедію. Немедійці уперто оборонялися, підтримувані військами Гіпербореї.

У цей період Аквилонія двічі зазнала поразки: спочатку при згадуваній спробі захопити Немедію, потім — зіткнувшись із військами Асгарду. Подібно до того, як гірканці не витримали натиску броньованої аквилонської кінноти, загони імперії, вторгнувшись у сніжні краї, були зупинені в кривавому рукопашному бою з сіверянами.

Аквилонські завоювання на півдні наблизилися до річки Стікс. Стигійська армія була розбита й знищена, стигійський король склав присягу на вірність і відкупився від вторгнення величезною даниною.

Коли після кількох недовгих сутичок впала Бритунія, імперія почала готуватися, аби завдати вирішального удару по вічному супернику — Немедії. Накопичивши війська, аквилонці, нарешті, рушили походом на схід, і йшлося до того, що під їхнім натиском мала впасти остання незалежна держава Заходу. Але тут почалися розбрати між аквилонцями і вірними їхніми созниками з Боссонського Прикордоння. Аквилонці стали грубими і нетерпимими, любили познущатися над простотою й неотесаністю боссонців — як тут не виникнути ворожнечі. Аквилонці скільки могли принижували боссонців, оголосивши їх підданими. На жителів Прикордоння накладалися непосильні податі й військові повинності заради більшої слави імперії — слави, від якої народу лучників нічого не перепадало. Пішовши на війну, боссонські найманці залишили на батьківщині кількість воїнів, ледве достатню для прикриття кордону. Коли до них дійшли звістки, що пікти нищать міста й села на їхній власній землі, усі боссонські полки негайно вийшли з немедійської кампанії, форсованим маршем попрямували до Прикордоння і встигли вчасно, щоб дати піктам рішучий бій і зупинити їх.

Завдяки цьому дезертирству уже зневірені немедійці зуміли розгромити аквилонську армію. Оскаженілі поразкою, аквилонці вирішили жорстоко помститися.

До кордону таємно були підтягнуті аквилонські війська. Боссонських вождів запросили на дружній бенкет. Орди диких шемітів, котрі прийшли нібито з метою покарати піктів, стали на постій у будинках селян, які нічого не підозрювали.

Вождів заманили в пастку й перебили. Шеміти напали на своїх приголомшених господарів, вогнем і мечем убиваючи беззбройних. На нічого не підозрюючий Боссон накинулися загони аквилонських лицарів. Обширна країна упала в прах. Імперська армія залишила після себе тільки руїни і біліючі кістки.

Ось тоді пікти й рушили в новий наступ — усіма силами, уздовж усього кордону. Це був не звичайний набіг, а добре організований удар цілого народу, воєначальники якого пройшли добру школу в аквилонській армії. Очолював напад Горм, який його й задумав. До самої старості його задуми не втратили ні сили, ні розмаху.

Цього разу піктам на всьому шляху не трапилися ні добре укріплені села, ні влучні лучники, котрі могли б протриматися до приходу аквилонської підмоги. Зітерши з лиця землі рештки боссонців, кровожерні варвари, підпалюючи й руйнуючи, вторгнулися на землю Аквилонії раніше, аніж легіони, що поверталися з Немедії, повернули на захід.

Можливістю скинути аквилонське ярмо скористалася Зингара. Її приклад надихнув Корінтію й племена шемітів. Найманці, вчорашні васали, повставали цілими полками і поверталися в рідні краї, дорогою грабуючи й спустошуючи країну.

Пікти невпинно просувалися на схід, буквально втоптуючи в землю загони захисників на своєму шляху. Позбувшись боссонських лучників, аквилонці виявилися безпорадними перед хмарами варварських стріл. Зі всіх провінцій імперії стягувалися легіони, аби зупинити натиск дикої орди, а з лісів тим часом виходили все нові й нові ватаги варварів — джерело це здавалося невичерпним.

Зненацька в самісіньку гущу цього хаосу посунули зі своїх пагорбів кімерійці, щоб завершити винищення. Вони пограбували міста й поруйнували все, що могли. Потім зі здобиччю вони повернулися в рідні селища, а на їхнє місце прийшли пікти.

Так у вогні й крові загинула аквилонська імперія.

І тоді з глибини блакитного сходу знов прийшли гірканці — адже імперські легіони залишили Замору і вона вже не могла протистояти загарбникам. Незабаром гірканський король оголосив найбільше місто планети своєю столицею.

Це вторгнення виходило із старовинного гірканського королівства Туран, що лежить на узбережжі внутрішнього моря. Та ось із півночі Гірканії обрушився ще могутніший удар. Загони закутих у броню вершників заповнили північний берег моря Вілайєт, перетнули холодну пустелю і вторглися в степи, женучи перед собою їхніх хазяїнів. Спочатку вони не порозумілися зі своїми братами-туранцями і били тих, не відрізняючи від гіборійців. Ворожнеча між спорідненими племенами тривала доти, поки з далекого узбережжя Східного Океану не з’явився великий вождь і не об’єднав їх під своєю владою.

Коли аквилонська армія припинила існування, гірканці стали непереможними. Вони розграбували й підкорили Бритунію, спустошили південні області Гіпербореї й Корінтії. На плечах чорнявих варварів вони вдерлися на пагорби Кімерії. Тут від кінноти користі не було, і кімерійці зуміли дати відсіч, та таку, що лише відступ врятував гірканські загони від цілковитої загибелі.

Тоді ж шемітські народи підкорили королівство Котх — своїх одвічних володарів — та зазнали поразки в Стигії. Не встигли шеміти розорити Котх, як самі опинилися під владою гірканців — значно жорстокішою, ніж гіборійська.

— Пікти на той час були вже неподільними господарями Аквилонії, вони майже поголовно винищили її мешканців, після чого перетнули кордон Зингари. Тисячі зингарців утекли в Аргос, здалися на милість гірканців, а ті переселили їх у Замору.

Після втечі зингарців запалав Аргос. Почалася різанина — улюблене заняття піктів. Дика орда вдерлася в Офір і зіткнулася там з гірканцями, що рухалися на захід. Гірканці ж, підкоривши землю Шем, розбили на березі Нила стигійську армію і заволоділи континентом аж до земель Амазону, звідки вивезли безліч чорних рабів, поселивши їх серед шемітів.

Гірканці, певне, приєднали б до своєї імперії і Стигію, коли б не постійні набіги піктів на західні землі. Немедія, усе ще ніким не підкорена, стогнала під ударами східної кінноти і західної орди. Мандрівне плем’я асів, покинувши свої сніжні простори, уступило в ряди немедійських найманців. Вони виявилися такими чудовими вояками, що не тільки відкинули від рубежів Немедії гірканців, але й зуміли зупинити навіть піктів.

Карта світу набула такого вигляду: безкрая імперія піктів, дика й варварська, тягнулася від узбережжя Ванахейму на півночі аж до південних земель Зингари. На сході під їхньою владою була вся Аквилонія, окрім Гандерланда — ця північна провінція, що лежить високо в горах, пережила падіння метрополії і зберегла незалежність. Під піктами були також Аргос, Офір, західна частина Котху і західні землі Шем.

Північною межею ворожої піктам гірканської імперії були гірські хребти Гіпербореї, південної — пустелі на південь від Шем. Під рукою Гірканії перебували також Замора, Бритунія, Прикордонне Королівство, Корінтія, більша частина Котху і всі східні землі шемітів. Кордони Кімерії залишилися тими ж самими — ні пікти, ні гірканці не могли впоратися з відважними варварами. Немедія, посилена найманцями-асами, також відбивала всі напади.

На півночі ворогуючі імперії були розділені незалежними державами, але південне королівство Котх надовго стало полем битви між піктами і гірканцями, Іноді західних варварів вдавалося витіснити, та ненадовго — вони поверталися з підмогою і знову руйнували міста.

Далеко на півдні Стигія, ослаблена гірканським вторгненням, зробилася легкою здобиччю могутніх негритянських держав.

Нордичні племена продовжували невпинну війну з кімерійцями і грабували гіперборейські рубежі.

На той час завершився земний шлях Горма — він поліг від руки Хайльмара, ватажка асів-найманців. Вождю піктів тоді вже було під сотню років. Так, сімдесят п’ять зим і весен минуло відтоді, коли він уперше почув від Аруса розповіді про могутні держави. Для людини — довгий термін, для історії — одна мить. Але за цю мить Горм устиг із диких лісових племен створити імперію і знищити цивілізацію. Він, народжений в убогій хижці, під старість сидів на золотому престолі, і на золотих же тарелях йому підносили смажене м’ясо оголені рабині — доньки королів і владик земних.

Завоювання і багата здобич не змінили природи піктів. Із руїн цивілізації не відродилася, як фенікс, нова культура. Засмаглі руки, що нищили шедеври підкорених народів, жодного разу не спробували хоча б скопіювати їх. Проживаючи серед рештків минулої розкоші в руїнах палаців і вбираючись у шовки скинутих королів, пікти так і залишилися жалюгідними варварами: їх цікавили тільки ниці потреби, місця в думках дикунів для мистецтва і культури не знайшлося.

Зовсім інакше було з асами, які осіли в Немедії: вони швидко перейняли звичаї цивілізованих союзників і створили дивану, своєрідну і вельми життєздатну культуру.

Певний час гіркацці й пікти вищиряли один на одного ікла над руїнами підкореного світу. І в цей же час почався льодовиковий період — епоха мандрів північних народів. Під натиском льодовиків нордичні племена залишали свої вогнища і йшли на південь. Аси. при цьому стерли з лиця землі стародавню Гіперборею і на її руїнах зустрілися з гірканцями. Немедія ж віддавна вважалася нордичною державою, та й правили нею нащадки асів-найманців.

Північна експансія зірвала з місця й кімерійців. Жодне військо, жодна фортеця не могли протистояти їм. Ураганом пройшли вони, Гандерланд, потім прорубали собі шлях через Аквилонію. Вони розгромили північних немедійців і взяли багато їхніх міст, та не затрималися, а перетнули кордон Бритунії і розбили гірканську армію. Слідом за кімерійцями рушили аси і вани. Немедія впала, і її вже напівцивілізовані мешканці втікали від своїх диких родичів, залишаючи за собою зруйновані й спустошені міста. Сіверяни, рухаючись на південь, забрали з собою і назву давнього королівства. Отже, будемо й надалі іменувати їх немедійцями. Вони дійшли до королівства Котх, вигнали звідти і піктів, і гірканців, а заразом допомогли позбавитися гірканського ярма племенам шемітів.

На всьому Заході влада гірканців і піктів здригалася від ударів більш молодих і більш войовничих народів.

Одне з племен асів вибило. гірканську орду з Бритунії й осіло на цій землі, залишивши їй колишню назву. Сіверяни, які скрутили Гіперборею, досягли таких успіхів у боротьбі з ворогом на сході, що нащадки лемурійців відступили в степи, до внутрішнього моря Вілайєт.

Тим часом кімерійці, які наступали на південний схід, розгромили стародавнє гірканське королівство Туран і оселилися на південно-західному узбережжі моря.

Міць східних загарбників була зламана. Під невпинними ударами народів Нордхейму й кімерійців вони зруйнували міста, перебили полонених, нездатних до далекого переходу, і, женучи перед собою тисячі рабів, порернулися в загадкові землі Сходу, обійшовши північний край моря Вілайєт. Вони зникли з історії Заходу, аби через тисячі років повернутися зі сходу під ім’ям гунів, татар, монголів і тюрків. Разом з ними повернулися змішані нащадки народів Замори і Зингари — нинішні цигани.

У цей же час кочове плем’я ванів з півночі на південь перетнуло прибережні землі піктів і, спустошивши давню Зингару, вторгнулося в межі Стигії. Цю країну вражали удари негритянських племен, мешканці ж її нещадно пригноблювалися місцевою аристократією. Рудоволосі вани збунтували рабів і, поваливши правлячу касту, зайняли її місце. З часом вони підпорядкували собі північні негритянські держави, заснували велику імперію і нарекли її Єгиптом. Від рудих переможців пішла перша династія фараонів.

На Заході панували північні варвари. Пікти, як і раніше, утримували Аквилонію, частину Зингари й західне узбережжя континенту, але на схід від моря Вілайєт і від полярного кола до самої землі Шем єдиними мешканцями були вихідці з Нордхейму. Лише кімерійці оселилися в межах колишнього Турана.

Наступні, одна за одною, хвилі піктів, гірканців, кімерійців і сіверян обернули на порох усі міста — вони збереглися тільки в Стигії і землі Шем. Гіборійці, які дали ім’я епосі, зникли з лиця землі, залишивши пам’ять про себе лише в крові своїх руйнівників.

Тільки невелика кількість назв західних країн, міст чи племен залишилася в наріччі варварів, аби пережити століття в легендах та переказах, і вся історія Гіборійської ери розчинилася в туманних міфах і казках. Так, у мові циган збереглися назви “Зингара” і “Замора”. Аси, які підкорили Немедію і взяли ім’я немедійців, пізніше з’явилися під цим ім’ям в історії Ірландії. Сіверяни, що осіли в Бритунії, звалися бритунцями, бритонцями або — британцями.

Нічого подібного до колишніх імперій не існувало: як у давнину, кожне плем’я мало свого вождя чи короля, і всі вони відчайдушно ворогували між собою.

Яке було призначення цих народів, нам ніколи не дізнатися, бо наступний зсув земної кори, який надав континентам нинішніх контурів, знову занурив світ у хаос. Величезні масиви західного узбережжя зникли під водою. Ванахейм і західна частина Асгарду — безлюдні крижані пустелі — також сховалися під хвилями. Океан розлився навкруги гір західної Кімерії, утворивши Північне море, а самі гори стали островами, названими пізніше Англією, Шотландією та Ірландією. Ліси піктів і Боссонське Прикордоння назавжди залишилися морським дном.

На півночі утворилося Балтійське море, Асгард став півостровом, де виникли потім Норвегія, Швеція і Данія. На далекому ж півдні стигійський континент відділився від решти світу по лінії, що збігається із західною течією річки Стікс, або Нілу. Над Аргосом і західними землями Шем і Котх голубів океан — майбутнє Середземне море. Але якщо одні масиви затонули, то в західних областях Стигії земля, навпаки, піднялася і стала західною частиною континенту, відомого нині під назвою Африки.

Зіткнення материків призвело до утворення великих гірських пасом у центральній частині північного континенту. Цілі племена сіверян зникли, уцілілі ж перебралися на схід. Землі довкола поволі висихаючого моря Вілайєт зазнали не надто великих пошкоджень, і там, на західному узбережжі, зайнялися землеробством народи Півночі. Вони перемішалися з кімерійцями і жили з ними, загалом, мирно.

Решта піктів на заході знову були відкинуті катастрофою на рівень кам’яного століття, але з властивою їхній расі люттю почали захоплювати сусідні землі, доки не були зупинені кімерійцями і сіверянами. Від грізних колись імперій залишилися тільки неясні легенди.

Спогади про так зване велике переселення народів належать да початку класичної історії, тому немає необхідності зупинятися на ньому детально. Викликано воно було тим, що кількісно зросли степовики, що кочували на захід від континентального (пізніше — Каспійського) моря. Степовиків було так багато, що міграція стала економічною необхідністю. Кочівники ринули на північ, на південь і на захід — до земель, відомих нині як Мала Азія, Індія, Центральна і Західна Європа. Мандрівники прибули сюди під ім’ям аріїв чи арійців. Між примітивними арійськими племенами існували відмінності, що частково збереглися й донині. Так, світловолосі ахайці, гали і бритони походили від чистокровних асів; немедіани з ірландських легенд — це аси з Немедії. Дани вели своє походження від благородних ванів, готи — предки інших скандинавських і германських племен, у тому числі й англосаксів, — походили від змішаної раси ванів, асів і кімерійців. Кельти — предки ірландців і шотландських горян — вийшли з корінних кімерійських кланів. Валлійські племена Великобританії — нащадки сіверян і кімерійців — вигнали з островів корінних сіверян. Так виникли легенди про давній родовід гельських кланів. Ця ж кров текла в жилах кімврів, ворогів Риму, і гіммерів, що боролися з греками і ассірійцями, і гомерів, згадуваних у Біблії. Інші кімерійські клани пішли на схід від висихаючого моря і через століття, змішавшися з гірканцями, повернулися на захід під ім’ям скіфів. Справжні предки гелів — кельти, іменовані також кімврами, дали назву сучасному Криму.

Давні шумери не були ріднею племенам Заходу — у їхніх жилах текла кров гірканців і шемітів, спадщина завойовників. Утім, багато шемітських племен уникли неволі, і від них, змішаних із гіборійцями і сіверянами, ведуть родовід араби, євреї та інші семіти. Хананеяни й гірські семіти походять від шемітів, що породичалися з кушитами, — типовим прикладом є народ стародавнього Елама.

Предки римлян — етруски, міцні й кремезні, походили від народу, що поєднував у собі кров стигійців, гірканців і піктів. Спочатку вони заселяли стародавнє королівство Котх.

Прканці, що відступили на схід Євразії, перетворилися на племена татар, монголів, гунів і тюрків.

Таким самим чином можна простежити походження й інших народів сучасного світу. В усякому разі їхня історія набагато довша, ніж ми гадаємо, бо вона йде навпростець у забуту й оповиту млою таємниці Гіборійську еру.

ЗМІСТ

Гіборійська ера. Пролог

Вежа Слона

У домі лише негідники

Донька крижаного гіганта

Королева Чорного Узбережжя

Сталевий демон

“...Вродиться відьма!”

Примари Замбули

Люди Чорного Кола

Повзуча тінь

Червоноголові цвяхи

По той бік Чорної Річки

Фенікс на мечі

Ясно-червона Цитадель

Гіборійська ера. Епілог

₁

_{Варвари — у давніх греків і римлян — назва чужоземців. Жорстокі, некультурні люди, руйнівники культурних цінностей (у переносному значенні).}

₂

_{Катаклізм — руйнівний переворот, катастрофа.}

₃

_{Абориген — представник корінного населення певної місцевості.}

₄

_{Клан — родова громада, рід.}

₅

_{Експансія — поширення, розповсюдження чогось за початкові межі.}

₆

_{Вежа — висока вузька споруда, висота якої значно більша за, ширину (може бути окремою будівлею або частиною фортеці, палацу тощо); висока споруда для спостереження й передачі сигналів; в’язниця.}

₇

_{Ізгой — відщепенець, людина, відкинута своїм середовищем, суспільством.}

₈

_{Туніка — стародавній одяг, сорочка з короткими рукавами або без рукавів.}

₉

_{Маг — чаклун, чарівник.}

₁₀

_{Фут — міра довжини, що дорівнює 30,48 см.}

₁₁

_{Баня — тут: опуклий дах, що має форму півкулі, купол.}

₁₂

_{Аркада — ряд арок, що спираються на стовпи або колони, галерея з арок.}

₁₃

_{Лабіринт — тут; складне, заплутане поєднання, переплетення чого-небудь.}

₁₄

_{Теолог — богослов, фахівець із богослов’я.}

₁₅

_{Ярд — одиниця довжини, що дорівнює 91,4 см.}

₁₆

_{Монстр — чудовисько, потвора.}

₁₇

_{Бестія — дикий звір, люта тварина.}

₁₈

_{Ідол — статуя, що зображує якогось язичницького бога.}

₁₉

_{Склеп — закрите підземне приміщення, де зберігаються труни з померлими.}

₂₀

_{Ебенова кімната — помешкання, обшите цінною деревиною тропічного ебенового дерева.}

₂₁

_{Метаморфоза — докорінна зміна, перетворення кого-, чого-небудь.}

₂₂

_{Кіраса — металевий панцир на груди й сгапіу для захисту від холодної та вогнепальної зброї.}

₂₃

_{Ляпіс-лазур, або лазурит — камінь синього кольору.}

₂₄

_{Ловелас — спокусник, легковажний залицяльник.}

₂₅

_{Парапет — тут: невисока огорожа балкона.}

₂₆

_{Мітра — у давньоіранській і ведійській міфології — божество сонця, світла, чистоти й правди.}

₂₇

_{Імпульс — спонука, поштовх до якої-небудь дії.}

₂₈

_{Сепаратисти — прихильники сепаратизму — політичного руху національних меншостей, спрямованого на здобуття самостійності.}

₂₉

_{Валгалла — у давньоскандінавській міфології палац бога Одіна, рай для загиблих воїнів, де вони проводять весь час у розвагах.}

₃₀

_{Ас — тут: звитяжний витязь, воїн Півночі.}

₃₁

_{Тут і далі переклад Анатолія Балабухи.}

₃₂

_{Шкіпер — капітан комерційного (тут: купецького) судна.}

₃₃

_{Миля (морська) — одиниця відстані, що дорівнює 1,8 км.}

₃₄

_{Деградація — тут: моральний і фізичний занепад, виродження.}

₃₅

_{Хаос — тут: цілковитий безлад.}

₃₆

_{Сераль — у країнах Сходу — палац, його внутрішні покої; жіноча половина в палаці.}

₃₇

_{Суглинок — осадочна гірська порода, до якої входять пісок і глина.}

₃₈

_{Канитель — тут: тонка позолочена або посрібнена нитка.}

₃₉

_{Чапрак — вовняна підстилка під кінське сідло.}

₄₀

_{Канібалізм — людожерство, зумовлене нестачею їжі або релігійними ритуалами.}

₄₁

_{Подіум — у давньоримській архітектурі — підвищення в цирку чи амфітеатрі для привілейованих глядачів; у художників — підвищення для натури тощо.}

₄₂

_{Абрис — лінійне окреслення предмета, контур.}

₄₃

_{Кентаври (центаври) — у давньогрецькій міфології химерні істоти, напівлюди-напівконі.}

₄₄

_{Фаталізм — віра із невідворотню долю; прирікає людей на пасивність і покірність.}

₄₅

_{Апатія — хворобливий стан, що виявляється в байдужості до навколишнього, відсутності інтересу до будь-чого.}

₄₆

_{Містерії — у стародавніх греків, римлян, народів давнього Сходу таємні релігійні церемонії, обряди.}

₄₇

_{Оргія — культові свята на честь давніх богів; веселі бенкети.}

₄₈

_{Альков — заглиблення, ніша в стіні (звичайно у спальні).}

₄₉

_{Полог — запона, завіса.}

₅₀

_{Балюстрада — огородження балконів, сходів тощо, яке складається зі стовпчиків (балясин), об’єднаних плитою, балкою, поруччям.}

₅₁

_{Постамент — підніжжя, основа, наприклад пам’ятника, статуї, вази тощо.}

₅₂

_{Василіск — казкове чудовисько з головою півня, тулубом жаби, хвостом змії із короною на голові, яке вбивало самим своїм поглядом.}

₅₃

_{Султан — прикраса з пір’я чи кінського волосу на головних уборах, зазвичай військових.}

₅₄

_{Сенешаль — у Франкській державі (V–VIII ст.) королівський дворецький, головний управляючий королівським палацом. Назва зберігалася в Південній Франції до 1789 р. за судовими чиновниками.}

₅₅

_{Медитація — роздум; медитувати — поринати в роздуми.}

₅₆

_{Фенікс — казковий птах, який має здатність із наближенням смерті згоряти в гнізді, а потім знову відроджуватися з попелу; символ вічного оновлення, відродження.}

₅₇

_{Плюмаж — прикраси з пір’я на головних уборах і кінській збруї.}

₅₈

_{Пікінери — воїни, озброєні списами-піками.}

₅₉

_{Кондор — великий птах із родини грифів, харчується падлом.}