home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ВІЛСОН ВІДКРИВАЄ СВОЮ ТАЄМНИЦЮ. ВРОДЛИВА ВИХОВАНКА. ВІДСТУП


Невдовзі по тому, як Робертс поїхав від Гарпера, Браун і собі налаштувався й вирушив до Боувіта, де другого ранку мали зібратися регулятори. Кук трохи провів його, а потім звернув ліворуч, щоб переночувати дома, а вже вдосвіта приїхати на збори. Баренс лишився в Гарпера, який присягався всіма святими, що то вже останній день він сидить, як проклятий, у хаті. Вони домовились, що другого дня поїдуть разом до Баренса додому, і Гарпер поживе тиждень у нього. А що для хворого, змученого лихоманкою, було важко зразу подолати такий шлях, то вони хотіли першу ніч переночувати у Робертса, який уже давно запрошував їх до себе.

Браун за півтори години був уже біля маленької Вілсонової ферми. Той саме сідлав свого коня.

— Агов, Вілсоне! Куди лаштуєтесь їхати? Теж на збори регуляторів? — привітно гукнув йому Браун.

— Атож, — відповів юнак, але чомусь почервонів і аж надто поспішно застебнув попругу. — Тільки спершу думав до Еткінса…

— Ну, то й я поїду до Еткінса. Я однаково маю до нього доручення від Робертса.

Вілсон щось заперечив, але Браун не звернув на те уваги чи, може, не дочув, бо рушив далі й гукнув, щоб той доганяв його. За якусь хвилину Вілсон був уже поряд з ним. Він спитав:

— То ви маєте доручення від Робертса? Мабуть, для Раусона? Він, кажуть, хоче купити Еткінсову ферму… якщо той виїде.

— А хіба він ще не надумав остаточно?

— А хтозна. Той старий завжди такий сердитий і мовчазний, як могила. Мені він то вже певне нічого не скаже.

— А чому вам не так, як усім іншим? — спитав Браун.

— Я вам усе розповім, Брауне. Може, ви мені щось порадите. Еткінс має вихованку — дівчину-сироту. Я не буду розказувати, яка вона гарна, щоб ви не сміялися з мене. Я вже рік, як кохаю ту дівчину, відколи вона з Еткінсами приїхала на Фурш-ля-Фев. Але батько не хоче її за мене віддавати. Щоправда, він тільки її опікун. Однак добре її виховав. А тепер він хоче накинути їй чоловіка, якого вона не любить і за якого нізащо не хоче йти.

— То погане діло, — сказав Браун. — Скільки їй років?

— Ох, на жаль, тільки сімнадцять, — зітхнув Вілсон. — Якби їй двадцять один, то нам би не треба було питати старого.

— А ви не побивайтесь так. Може, серця батьків з часом пом'якшають, — потішав його Браун.

— Якби ж той час був! — нетерпляче вигукнув Вілсон. — Раусон завтра бере шлюб з Маріон, і тоді Елен на кілька днів перейде до них, щоб допомогти їм у господарстві.

— Завтра? — злякався Браун.

— Так, завтра ввечері. Тоді Еткінс спродається й виїде в Техас, і дівчину теж забере з собою.

— Коли так, то я нічим не можу вам зарадити, — відповів Браун, думаючи про своє. — Я майже не знаю Еткінса.

— А я вас прошу не з Еткінсом поговорити, а з кимось іншим.

— З ким же це?

— З пані Раусон. Ви з Робертсами добре знайомі, і Маріон дуже до вас прихильна, я знаю.

— Пані Раусон, — тихо, в глибокій задумі проказав Браун. — Хіба вона може допомогти?

— О, її думка для Еткінсів дуже багато важить, — запевнив Вілсон. — Вони зроблять задля неї все. Вона дуже добра дівчина. Ви хіба не згодні зі мною?

— Любий Вілсоне, — мовив Браун і відвернувся, — краще б вам у цій справі звернутись до когось іншого, аніж до мене. Ліпше б за вас попросив сам Раусон.

— Та це я знаю, — відповів Вілсон трохи аж сердито. — Коли ж я не зношу того святенника. Приблудився сюди рік тому, сам каже, що нічого не має, нічогісінько не робить, тільки проповідує, не одержуючи за те ні від кого ані цента, волочиться так по окрузі всі дванадцять місяців і раптом одружується з найкращою, окрім Елен, дівчиною на Фурш-ля-Фев. Я сам нічого не маю проти Раусона і не можу нічого мати. От тільки, що він боягуз, але яке мені до того діло? Однак просити в нього ласки я не стану, хоч би навіть від того залежало моє щастя.

— А ви вже до неї сватались?

— Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.

— І ви знову туди їдете?

— Аякже. Але не до хати, — засміявся Вілсон. і— Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет — там я його завжди ховаю.

За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.

— Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.

Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.

Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.

— Не сердься, — прошепотів він. — Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…

Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:

— Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, — подражнив він її, — не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?

— Не маєш! — засміялася дівчина. — Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.

— Гарний мені порядок, — обернувся Вілсон до Брауна, — просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.

— О, ті мерзенні регулятори! — вигукнула Елен.

— Ви такої поганої думки про регуляторів? — спитав Браун.

— Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.

— Вони не такі лихі, як думає ваш батько, — зауважив Браун. — А якщо й…

— Дайте й мені слово докинути, — перебив їх Вілсон. — Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?

— Говорила, — сумно мовила дівчина. — Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.

— За Котона? — здивовано спитав Браун.

— Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.


На дикому Заході


— Ти й не повинна йти за нього, — сердито мовив Вілсон.

— А ви того Котона давно бачили? — спитав Браун дівчину.

— Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. — такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?

— Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?

Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.

— Агов, дівко! — глузливо крикнула вона, сягнистою ходою прямуючи до річки. — З парубками стоїш? Я вже чверть години не чую твого праника. Хай білизна сама преться, еге ж?

— Я дуже вас прошу пробачити панну. То я винен, — перебив її Браун і ввічливо привітався. — Я приїхав з дорученням від містерів Робертса та Раусона й хотів у вас переночувати. Я їхав лісом навпростець і загубив стежку. Аж побачив тут панну й на кілька хвилин відірвав її від роботи.

— Панну! Яка вона панна? Не забивайте дівчині дурницями голову! Мій чоловік у хаті. Де ви лишили коня? Я пошлю по нього хлопця.

— Он там біля кипариса, — відповів Браун. Він хотів заманити розгнівану жінку в хату й дати Вілсонові змогу поговорити з дівчиною.

— Ну, гаразд, ходімо, — мовила місіс Еткінс. — А ти, дівуле, зараз же берись до роботи. Ще й половини не попрала! І не соромно тобі? Дві години вже товчешся тут! Щоб до смерку скінчила! А що там моє маленьке робить? — в її грубому голосі забриніла ніжність. — Подобається моїй дитині гойдатися, еге ж? От тільки вночі потім не спить, і Елен доводиться з самого досвітку її забавляти. Ну, Елен, берись до роботи!

Вона всміхнулася немовляті й разом з Брауном подалась до хати.



РАУСОН У РОБЕРТСІВ. АСОВАУМ | На дикому Заході | ЕТКІНСОВА ГОСПОДА. НЕЗНАЙОМИЙ ГІСТЬ. ПАРОЛЬ.