home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ІНДІЯНИН ІДЕ ДЖОНСОНОВИМ СЛІДОМ


— Де той Вестон пропав? — сказав Котон. Він неспокійно ходив з кутка в куток по маленькій Джонсоновій хатчині, де ховався ось уже кілька днів. — Він же мені вранці обіцяв, що зразу принесе звістку. Регулятори вже, напевне, досі розійшлися. Мені чогось тут страшно стає. Краще кину я цю округу. Хай воно западеться, таке життя!

— Лаятися ми ще матимем час, — відповів, позіхаючи, Джонсон, що лежав на ліжку. — Мені б ще дуже хотілося захопити той табун, що про нього розповідав Джоне. Він десь на тому тижні має прибути. Сімнадцятеро коней! А потім вже можна й чкурнути!

— От тільки не знаю, як ми їх усіх доправимо, — пробурмотів Котон.

— Цього разу ми їх не будемо гнати лісом, — сказав Джонсон. — Вестон знайшов якогось капітана, що згодився взяти їх від форту Джібсона на баржу.

— О, нарешті йде Вестон! — вигукнув Котон. — Щось він забарився. Сонце вже зайшло!

Вестон тим часом перескочив через низеньку загороду й підійшов до дверей.

— Що, в біса, сталося? — злякано спитав Джонсон і схопився з ліжка, коли Вестон, блідий як смерть, зайшов до хати. — Яке лихо? Що, регулятори…

— Ні, ні, — прошепотів Вестон. — їх поки що нічого боятися.

— То чого ж ви наполохалися? — розсердився Котон. — Нуте кажіть — що сталося?

— Індіянин повернувся, — випалив Вестон.

— І це все? — глузливо спитав Джонсон і знову ліг на ліжко. — Було чого нас лякати. Як там збори? Де Джоне?

— На Пті-Жані. З Гасфілдом. Там завтра теж збори. А Кук з Картісом у Еткінса. Проти нас ще нічого не ухвалено. Поки що все гаразд. Але ви, Джонсоне, не легковажте так індіянином. Він напав на ваш слід.

— На мій слід? — спитав Джонсон недовірливо, але трохи збентежено. — Як він міг напасти на мій слід? Гасфілд ішов по ньому з усією своєю бандою й лишився ні з чим.

— Ви сьогодні по обіді ходили стежкою, що веде звідси до Еткінсової садиби? — спитав Вестон.

— Так, десь із півгодини тому. Ну то й що?

— На тій стежці півгодини тому я бачив індіянина, — мовив Вестон. — Схилившись і втупивши очі в землю, він ішов просто на мене. Ми б неодмінно зіткнулися, аж він раптом не далі як за п'ятнадцять кроків від мене напав на вологу місцину, зупинився й став пильно приглядатися до чіткого сліду. Тоді витяг з-за пояса томагавк і порівняв той слід з якимось іншим, що він його відзначив на держаку. Потім випростався, погрозив томагавком у напрямку вашої хати й зійшов із стежки.

— А слід? — схвильовано спитав Джонсон.

— Був ваш. Як тільки червоношкірий зник, я вискочив із свого сховища й поглянув на те місце. На вогкому грунті чітко виднів відбиток вашого правого чобота.

Джонсон схопився і, щось обмірковуючи, почав ходити по хаті.

— І ви не пішли за індіянином? — спитав Котон.

— Звичайно, пішов, — відповів Вестон. — Уже починало смеркати, й раптом мені здалося, що внизу в проваллі блиснув вогник. Потім знову стало темно. Та за якийсь час вогонь спалахнув удруге. Тепер я вже не мав сумніву, що там унизу індіянин розіклав собі на ніч ватру.

— Де те місце? — швидко спитав Джонсон.

— По той бік густого лісу, де під час останньої бурі згори попадало багато ялин.

— Тоді він, напевне, вибрав собі місце під навислою скелею, в затишку, — мовив Джонсон і дістав рушницю.

— Що ви хочете робити? — вражено спитав Котон.

— Уколошкати проклятого шпигуна.

— Не робіть дурниць, Джонсоне, — сердито сказав Котон. — Хочете нацькувати на нас усю округу? Хіба вам не все одно, знає червоношкірий ваш слід чи не знає?

— Що ви там розумієте, — похмуро мовив Джонсон. — Той собака вже не вперше міряє мою ногу. Він напав на справжній слід. І найгірше, що він сам це знає. Через те треба його позбутися.

— Хотів би я знати, що ви маєте з тим індіянином? — злісно спитав Котон. — Коли… коли сталася та пригода з його скво, ви ж були вже далеченько від річки. Отже, вас можна запідозрити менше, ніж будь-кого іншого в цілому Арканзасі. А що ж до коней…

— А як тут коні зовсім ні до чого? — мовив Джонсон.

— Он воно що! — здивувався Котон. — Звідти вітер віє! Значить, то було діло…

— Про що ви говорите? — спитав Вестон. — Нічогісінько не розумію. Завжди у вас якісь таємниці.

— Ще мені бракує сповідатися перед вами, — буркнув Джонсон. — Ні, я йду. Довше я не витримаю.

— Джонсоне, — сказав Котон, — мені не подобається, що ви берете рушницю. Постріл серед ночі! Надто далеко чути. Нащо зчиняти зайвий галас? У мене є готові стріли. Ви володієте луком?

— Як індіянин, — відповів Джонсон. — Я ж як-не-як сім років прожив біля Шоуні.

— Ось погляньте, які стріли, — сказав Котон і поліз на горище. Незабаром він вернувся з луком, зробленим із гнучкої гікорії, і чотирма стрілами.

— Це все-таки непевна зброя, — нерішуче мовив Джонсон.

— Непевна? Ця отрута на вістрі вбиває за п'ять хвилин, — прошепотів Котон.

— А вона не підведе?

— Звичайно, не підведе!

— Не вбивайте ви того бідолаху, — втрутився Вестон. — Навіщо вам проливати його кров? Для вас погубити людину все одно, що оленя чи ведмедя.

— Годі вам базікати, — роздратовано гримнув на нього Джонсон. — Дбайте про свої власні справи, а в наші не втручайтесь. Індіянина треба спровадити на той світ.

— Ну, принаймні я не хочу бути причетний до цього, — твердо сказав Вестон. — Завтра вранці я повертаюся в Міссурі.

— Ходіть щасливі, — засміявся Котон.

— Прощавайте, Джонсоне, — Вестон подав Джонсонові руку. — Не майте на мене зла.

— Прощавайте, — відповів той похмуро і відвернувся.

Хлопець вийшов з хати й рушив до лісу. Джонсон і Котон дивилися йому вслід, аж поки його постать зникла в пітьмі.

— Не треба було його пускати, — мовив Джонсон і знову став неспокійно ходити по хаті. — Не вірю я цьому шмаркачеві.

— На нього можна покластися, — заперечив Котон. — Я його знаю. Він нікого не зрадить. Є інші люди, яким я не довіряю.

— Ви маєте на увазі Раусона?

— Так!

— Уже зовсім темно, — мовив раптом Джонсон. — Я піду, але… не знаю… я волів би рушницю.

— Таки хочете взяти її?

— Візьму й рушницю, й лука. Спочатку спробую отруту, а якщо стріла не доконає його, то доконає куля.

— А ви певні, що підкрадетесь до нього нечутно?

— Якщо він отаборився там, де я думаю, то певен, — відповів Джонсон і взув легенькі м'які мокасини.

— Ну, коли вже зважились, то принаймні не схибте.

— Не бійтеся. Хай тільки я до нього підійду на постріл, то він уже буде мій. До того ж там таке дике місце, що йому допомоги нема звідки чекати. А ви де будете?

— Тут. Я тим часом зварю доброї варенухи, щоб вам було чим зігрітися, як повернетеся. Значить, Гіскот…

— Мовчіть про те, що вже минулося, а краще готуйте трунок. Так буде більше користі.

— Тільки не баріться! — гукнув навздогінці йому Котон.

— Та вже не сяду з ним балакати, будьте певні, — відповів Джонсон, хряснув дверима і нечутно, але швидкою ходою подався лісом до гірського кряжу, де Вестон начебто помітив індіянинову ватру.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Жодна зірка не прозирала крізь густі хмари на небі. Глухо й моторошно шуміли вершини могутніх смерек. На горах, що були за вододіл між Фурш-ля-Фев та Меймілом, тужно вив якийсь самітний вовк, йому глузливо відповідала сова з густої смереки, де вона сховалася, відчуваючи близьку громовицю. І звір, і людина шукали захистку, тільки вбивцю не лякала та буря, що дедалі шаленіше налітала на ліс. Навпаки, що дужче завивав вітер, то завзятіше й упертіше поблискували його очі. Бо в таку бурю йому було найлегше доконати свій кривавий задум. Дерева так шуміли, що за тим шумом нічого не було чути. Тож він непомітно підповзе до індіянина, що, напевне, в таку негоду шукатиме захистку під навислою скелею.

Джонсон обережно йшов уздовж яру. Вістря затруєних стріл він щільно обв'язав вовняною шматиною, щоб, часом, не поранитися самому. В лівій руці він тримав свою зброю, а правою намацував, куди йти. Так він підіймався вище й вище. Нарешті досяг повалених смерек і розгледів на протилежному боці ту скелю, під якою мв отаборитися індіянин. Джонсон проліз попід стовбурами, поклав рушницю вбік, щоб легше було повзти, й поплазував, мов змія, до прискалка, який відділяв його від жертви.

Нарешті! Там, біля вогню, лежав індіянин. Він і гадки не мав про ворога, що важив на його життя отрутою й кулею. Спершись на праву руку, він задумливо дивився на миготливе полум'я, його зброя лежала збоку.

Джонсон пильно приглядався до Асоваума, вибираючи місце, куди пустити смертельну стрілу. Від нього до індіянина було тепер не більше як десять кроків. Проте йому заважала ковдра, що її Асоваум накинув, аби захиститися від скісного дощу. Видно було тільки голову та праву руку. Якби Джонсон був захопив замість лука рушницю, то тепер не зволікав би ані хвилини. А так він боявся, що стріла не проб'є ковдру або сприсне вбік, і з неї зітреться отрута, а ризикувати він не хотів.

Крім того, Джонсон мав страх перед дужим ворогом, що, поранений, зміг би ще, мабуть, наздогнати його й спробувати томагавком, чи міцний у нього череп.

Джонсон подався трохи праворуч. Він хотів перебратися до товстого береста, що ріс на схилі; звідти він міг уже напевне влучити в груди індіянинові.

Спалахнула перша блискавка і осяяла вс навкруги блідим примарним світлом. Наступну мить знову запала непроглядна пітьма. Джонсон хотів схопитися й швидко проскочити до береста, аж зненацька з-під руки в нього зірвався й покотився на дно яру камінь, що досі тримався під коренем дуба. Джонсон припав до землі й завмер. Нарешті підвів голову й глянув на індіянина. Чи той почув щось?

Сторожке індіянинове вухо зауважило той шурхіт. Напружено дослухаючись, він підвів голову над ковдрою й озирнувся навколо. Може, він щось помітив у відблиску ватри? Але ж Джонсон лежав за дубом, не міг же Асоваум його вгледіти. Нараз блискавка знову осяяла яр, і вбивця злякано зіщулився. Але й індіянина, мабуть, засліпило світло, бо він швидко затулив очі рукою й наче знову ліг і заспокоївся.

Джонсон ще якусь мить дивився на нього, потім відповз кроків на п'ять назад. Там би його індіянин навіть удень не побачив. Джонсон звернув праворуч і сховався за берестом.

Тепер індіянинів захисток був перед ним як на долоні. Вбивця нишком звів лука, поклав на тятиву смертельну стрілу й націлився. Та враз скрикнув, охоплений жахом. Місце біля ватри було порожнє. Асоваум зник.

Не встиг Джонсон отямитись, не встиг поворухнутись, як відчув на плечі Асоваумову руку. Він побачив над собою грізне обличчя свого ворога, побачив, як той підніс руку, як блиснув у променях ватри томагавк… І, діставши обушком томагавка по голові, знепритомнів.

Прийшовши до пам'яті, Джонсон вжахнувся. Він зв'язаний за руки та за ноги й припнутий до дерева, рот йому заткнуто. Даремно спійманий злочинець намагався порвати пута або хоч звільнити руку. Даремно напружував усе тіло, Асоваум умів так в'язати вузли, що їх годі було розплутати. Зовсім знесилівши, Джонсон нарешті перестав борсатися…

Буря стихла. Джонсон знову опритомнів, його всього морозило, і вперше йому сяйнула жахлива думка, що індіянин лишив його тут і більше не повернеться; що він поволі сконає з голоду, коли вовки раніше не покладуть край його мукам.

Джонсон уже чув, як вони вили недалеко в горах. Вони збиралися після бурі, щоб разом вирушити на розбій. А саме тут, де його тепер прив'язано, він часто бачив їхні сліди.


На дикому Заході


Невже він загине такою жахливою смертю? Вовки вили чимраз ближче. Зв'язаний знову напружився, аж йому жили набрякли. Відчай додав йому сили, і все ж Джонсон не зміг порвати індіянинових пут. Раптом він завмер і прислухався, напружено вдивляючись у яр. До нього долинув поклик, знайомий, втішний поклик. То був крик пугача, що ним Джонсон та його приятелі порозумівалися між собою. Отже, поблизу має бути Еткінс чи Котон. А може й обидва разом. Вони йдуть рятувати його, а він — він лежить зв'язаний, із заткнутим ротом і не може відгукнутися. Ось уже поклик лунає ближче, голосніше. Джонсон розгледів навіть постать, що рухалася на темному тлі. Знову гукнув пугач, голосно, настирливо. Спочатку тричі, потім чотири рази. Джонсон корчився, як черв'як, та все дарма.

Нарешті він почув і ходу, але всі його відчайдушні спроби звернути на себе увагу йшли намарне.

Тоді постать підійшла зовсім близько. То був Котон. Він знову закричав пугачем і, прислухаючись, озирнувся на всі боки. Та ніхто йому не відповів. Він ще трохи постояв, потім швидко й нечутно подався в гущавину. Тепер уже не було ніякої надії на порятунок! Охоплений відчаєм, Джонсон безсило закляк у своїх путах. Він більше не зважав на голодних вовків, що вили неподалік, йому стало байдуже, житиме він чи помре. Він ще раз, востаннє, глянув на зоряне небо й заплющив очі.



РЕГУЛЯТОРИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ІЗ ЗБОРІВ | На дикому Заході | РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ