home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ПОЛЮВАННЯ НА ВЕДМЕДЯ. ДИВНА ЗНАХІДКА. ІНДІЯНИНОВЕ ГОСТРЕ ОКО СТАЄ В ПРИГОДІ


Ранок заповідався тихий і сонячний. На сході за горами займалося небо. У густому лісі на долині кричали сови, десь їм сердито відповідали дикі індики.

Дорогою повільно їхали двоє чоловіків. То були Гарпер і Браун, обоє вбрані так, як убираються мисливці на Заході: в шкіряних куртках, камашах і мокасинах, з рушницями за плечима й широкими ножами при боці. Браун признався в усьому дядькові. Мовчки, кожен думаючи своє, вони доїхали до соляниці, де вчора Гарпер спіймав оленя. Звідти праворуч звертала маленька стежка, що вела через перевал до Пті-Жана. Браун притримав коня, щоб попрощатися з дядьком.

— Щасти тобі, синку! — сказав той і гаряче потиснув руку небожеві. — Залагоджуй свої справи і здоровий та веселий вертайся назад. Ти скоро здолаєш її забути. А я тим часом дістану все, що хочеш: куплю коня, ковдру післязавтра привезу сам із Літл-Рока або доручу комусь певному, патронташа теж матимеш, і за тиждень Алапага видубить шкіру на нову куртку. Ти тільки, синку, не барися й бережи себе. Часом здибаєш регуляторів, то не заводься більше з ними. Сварка нічого не допоможе й честі тобі не додасть.

— Не бійтесь, дядьку, той хвалько більше мені на дорозі не стане. А тепер прощавайте. Часом, коли мене не буде, прийдуть гроші із Цінціннаті, то… та ви знаєте, що з ними робити. Бувайте. За вісім днів я знову буду тут.

Браун звернув на стежку, а Гарпер ще довго стояв на дорозі, аж доки небожа та його коня не стало видно серед скелястого бескиддя. Тоді похитав головою і торкнув острогами коня. Незабаром він уже під'їздив до Робертсової хати.

Там уже всі були на ногах. Два мисливці, Робертсові сусіди, радо привітали Гарпера. Чоловіки весело гомоніли, собаки скавучали, качки крякали, гуси ґелґотали — такий стояв гармидер, що аж півень злякано вилетів на дах і тільки лупав звідти очима.

Сніданок був готовий: гаряча кава з добрими вершками й рудим цукром, смажене сало й ведмежа порібрина, трохи оленячого м'яса, солоні огірки, мед і масло. Чоловіків не треба було довго просити: вони зразу сіли до столу. Видно, їжа їм дуже смакувала, бо миски швидко спорожніли. Потім кожен почепив патронташа, взяв рушницю й осідлав коня. Робертс, скликаючи собак, затрубив у ріг, що висів йому при боці, й усі рушили з двору.

Мисливці завернули вгору, в напрямі Пті-Жана, й скоро дісталися до широкої, зарослої буйним лісом долини, якою протікала річка.

— Де це індіянин заподівся? — спитав Робертс. — Ви ж казали, що він мав зустріти нас біля річки.

— Бог його знає, де він волочиться. Ну, та по такому сліду йому не важко буде знайти нас. Картісе, що там Еді набачила? Глянь-но. як крутить хвостом. Якби це тут Попі був… коли ж клятий псисько не по тому сліду побіг!

Робертс скочив з коня й швидко підійшов до того місця, де Еді, молода сука, обнюхувала свіжий слід. Рано-вранці тут пройшов ведмідь, прямуючи до річки, й, мабуть, у цьому місці сідав ненадовго відпочити.

Картіс теж зліз з коня.

— Ого, хай йому чорт! Добрий був вуйко, як угруз. А ось… то не ведмежий слід. То пройшла людина… може, індіянин… А он ще одна. Це вже не Асоваум. І куди ті собаки, в біса, побігли? Ану, покличте їх, Робертсе.

Робертс лунко затрубив у ріг. Невдовзі по тому в кущах зашелестіло й на галявину, де стояли мисливці, вискочив Попі. За ним прибігли й решта собак, бо Попі був ватажок швори. Вони бігали по галявині й тихо скавуліли, відчуваючи ворога. Аж ось один собака напав на свіжий слід і стрілою помчав у ліс, до горба, що з нього вдосвіта спустився ведмідь. Решту собак тепер, звичайно, годі було втримати. Вони, люто валуючи, зникли в гущавині.

Дарма кликав їх Робертс. Дарма трубив у свій ріг. Дарма мисливці кричали всі разом — собаки їх не чули.

— Цитьте! — сказав раптом Гарпер і приклав руку до вуха. — Цитьте… я чую чийсь голос, то не собаки, ні… о, ще раз. То Асоваум. Трубіть, Робертсе, трубіть! Він же не знає, де ми.

Робертс знову затрубив у свій ріг, і тепер мисливці виразно почули, як у відповідь хтось крикнув, — певне, з недалекої гори.

— Ура — то Асоваумів голос! Якщо він зустріне собак, то приведе їх назад. Попі добре його знає.

Гарпер угадав: не минуло й чверть години, як із лісу вийшов індіянин, а перед ним уся швора: Асоваум вів Попі на ласо із тонкого суканого ремінця.

— Агов, де ти знайшов собак? — приязно гукнув йому Робертс.

— Через гору пройшов великий ведмідь, — мовив Асоваум. — Слід глибокий. Ведмідь був не голодний. Жодного каменя дорогою не перевернув, щоб пошукати черв'яків; жодного трухлявого стовбура не зрушив і не розколов. Слід веде просто до річки. Там в очереті є затишний барліг і москіти не докучають. Асоваум знає те місце.

— Але як же ти затримав собак?

— Коли Асоваум знаходить слід, то знає, в кій бік ведмідь ішов. Попі вибіг назустріч, і, як скочив на мене, я міцно вхопив його. Коли бджоли рояться, то завжди летять тільки за однією, найбільшою і найрозумнішою. Так і собаки: якщо ватажок кинув слід, то й вони не довго того сліду триматимуться.

І він показав на собак, що майже всі вже зібралися навколо мисливців.

— Молодець, Асовауме! — мовив Гарпер, задоволено потираючи руки. — Тепер навести собак на правдивий слід, і вони як стріла…

— … помчать знову на гору, — сказав Асоваум. — Ні, я поведу Попі. А решта побіжить за нами. А як ми вже підемо по тому сліду, що треба, то собаки більше не кинуть його.

I через гущавину й болото, через колючий чагарник і калюжі мисливці вибралися до очеретяних заростів, що з обох боків обступили річку.

Там вони миттю зіскочили з коней і кинулись у густе плетиво очерету й повитиці, що подекуди здіймалося такою густою стіною, аж доводилося прорубувати стежку ножем. А мисливцям треба було поспішати, бо в гущавині, вже зовсім близько від них, зчинився раптом неймовірний шарварок. Скавуліли й гавкали собаки, тріщав очерет, шурхотіло листя. І мисливці й собі закричали, щоб ще дужче підбурити собак.

Ведмідь був заскочений у барлозі. Собаки, певне, напали на нього, коли він тільки-но ліг. Він побіг до річки, де очерет був ще густіший. Але й там швора випередила його.

Правда, він якийсь час успішно боронився від зубів своїх переслідувачів, але й мисливці, чуючи скавуління собак, мали змогу визначити, куди подався ведмідь, і перетнути йому шлях. Тож коли ведмідь нагло завернув ліворуч, аби ще раз спробувати пробитися до річки, Робертс вигулькнув із гущавини біля самого звіра, звів рушницю й вистрілив. Ту ж мить пролунав ще один постріл: то Картіс послав у ведмедя й свою кулю. Та хоч обидва вони влучили, ведмедеві, здавалось, від того невелика була шкода, бо він тільки підскочив, тихо застогнав і кинувся до річки.

Але й Робертс не гайнував часу. Він скочив, як пантера, і з ножем у руках наздогнав звіра, коли той був уже біля самої води. Пролунав ще один постріл, і водночас Робертс загнав крицеве лезо у бік смертельно пораненому ведмедеві. У розпалі гонитви Робертс не помітив, де опинився. Ведмідь останнім зусиллям підвівся і, не боронячись більше від псів, що налітали на нього, кинувся з крутого берега у воду. Разом з ним у каламутному вирі зник і Робертс із двома собаками.

Асоваум, тримаючись за деревце, зазирнув у річку й зареготав.

— Ха-ха-ха! Білолиций брат міцно вчепився!

Та поки решта мисливців добігли до берега, потерпілі вже виринули на поверхню. Робертс, анітрохи не спантеличений несподіваною пригодою, підтяг мертвого вже ведмедя до берега і аж тоді роздивився, куди його втеребило. І враз зустрівся очима з Гарпером, що зачудовано дивився на нього згори й гукав:

— Гей, Робертсе, що ви, в біса, робите там з ведмедем? Як ми його звідти витягнемо?

— Хай я спершу сам вилізу, — засміявся Робертс. — Стрибати сюди дуже легко, а от вибиратися буде важче.

— Чекайте! — гукнув Асоваум. — Я порятую вас.

— Чекати? — мовив Робертс з кумедною покорою. — Хотів би я знати, що я ще можу робити, як не чекати. Як уже попав у таку пастку, то іншої ради немає.

Асоваум тим часом зрубав молоду гікорію, обчухрав гілля, проте лишив кілька сучків, і вийшло щось подібне до драбини. Потім виліз на дуба і віддер від нього тонку ліану. Спершу він подав Робертсові стовбура, далі кинув ліану й сказав поприв'язувати до неї собак. Робертс так і зробив: прив'язав одного поясом, а другого хусткою. Тоді мисливці витягли їх на берег.

— А як нам дістати ведмедя? — спитав Гарпер. — Він же важить принаймні триста п'ятдесят фунтів. Без мотузки доведеться нам лишити його в річці!

Асоваум кивнув головою.

— Гм! Так буде найкраще. Бачите он ті дві трухляві колоди при березі? Ми скотимо їх у річку, прив'яжемо до них ведмедя, і Асоваум попливе вниз за водою. За півтори милі звідси живе містер Баренс. Ви ж візьмете коней і поїдете вздовж очеретяних заростів. А навзаході сонця ми всі вже будемо в Баренса.

— Добре придумав, Асовауме! — гукнув Робертс, що тим часом спритно видряпався по тонкому стовбурі на берег.

Асоваум усміхнувся, але нічого не сказав. Він скотив у річку колоди і двома стяжками лубу міцно прив'язав до них ведмедя. Не минуло й чверть години, як Асоваум уже впорався з роботою. Тоді поклав рушницю на ведмедя, що на легких колодах наполовину витикався з води, і де плавця, а де вбрід попровадив свій незвичайний пліт униз за течією.

— Індіяни завжди знайдуть раду, — сказав Гарпер, коли Асоваум щез за поворотом річки. — Мають на диво практичний розум і вже як щось надумають, то неодмінно зроблять. Ну, а тепер рушаймо! Сонце за годину сяде, а я б хотів вибратися з цієї дичавини завидна. Де ті собаки? Ану гайда! Ввечері матимете добру поживу.

Собаки посхоплювалися й побігли за мисливцями. Раптом Гартфорд, крамар, зупинився й схопив Робертса за руку.

— А гляньте-но туди, бачите? — схвильовано мовив він.

— Що? Де?

— Он у кущах! Щось рудіє!

— Мабуть, олень. Щойно встав. Стріляйте, поки не пізно, а то собаки потім не нападуть на слід!

Крамар хутко звів рушницю, прицілився і вистрілив. Олень підскочив угору й щодуху кинувся в хащі.

— Улучив! Улучив! — Зрадів крамар і побіг до того місця, де стояв олень.

— Бачите? Тут лишилась кров, і Попі тепер його вистежить. Він добрий собака, чує кров.

Але собаки велися якось дивно. Правда, Еді й ще деякі помчали за оленем. Зате Воч, Гарперів пес, пильно обнюхував кущі навколо і наче й не чув скавуління тих собак, що побігли в ліс. А Попі сів, задер морду й так жалібно завив, що й мертвого зворушив би.

— Що з ними, в дідька, сталося? — здивувався Робертс, підходячи ближче. — Виє, що ви не влучили в оленя?

— Не влучив? — обурився крамар. — Гляньте-но! Не бачите? І ось, і он там! І ще далі! Це, по-вашому, не влучив?

— Справді, крові багато, — зачудовано мовив Картіс. — Але хіба олень побіг не туди, куди подалися собаки?

— Туди, — озвався Гарпер. — Поміж тими двома кипарисами.

— То, виходить, тут є ще чиясь кров, — сказав Картіс. — І веде вона до річки.

— А хіба слідів не можна пізнати?

— Ні… хоч… тут пройшов мисливець, ось відбиток людської ноги, — мовив Картіс і нахилився до землі.

— А он іще один… мисливців, певне, було двоє, і вони ступали по обидва боки кривавого сліду, щоб не затоптати його.

— Диво та й годі, — пробурмотів Робертс. — Грунт тут м'який, а я не бачу ніяких слідів там, де покапала кров.

— А що ж тут дивного, — усміхнувся Гарпер. — То був не звір, що тікав від них, а вже забита здобич. Хіба не бачите, які глибокі сліди? Вони несли здобич до річки, і я не здивуюся, коли сьогодні ввечері Баренс пригостить нас шматком дичини — бо то, певне, був він.

— Баренс носить тільки мокасини, — похитав головою Картіс. — А тут один був у чоботях, а другий у черевиках, таких, як недавно купив собі у Літл-Року Браун. Але, може, вони теж доправляли свою здобич до Баренсової хати?

— Та ходімо, цур їм, тим слідам! — гукнув Робертс. — Он сонце сідає, а нам справді треба швидше вибратися з цього клятого очерету.

— Але ж дивіться, як чудно собака поводиться, — мовив Гарпер. — Попі, і тобі не соромно? Виєш, як скажений!

Та Попі цього разу й справді не зважав на свого господаря. Він збуджено обнюхував криваві плями і знову починав так жалібно вити, що собаки, які вернулися з марної гонитви за оленем, теж позадирали морди й заходилися йому вторувати.

Робертс нараз зупинився й пильно глянув на собаку.

— Тут щось не те! Попі розумний пес і не стане марно зчиняти такий гвалт. З тими слідами не все гаразд. То не звіряча кров, а людська!

— Отуди к бісу! — мовив Картіс і злякано обвів поглядом своїх супутників.

— Ходімо по сліду аж до річки, — вів далі Робертс. — Там усе з'ясується. Якби вони несли дичину, то йшли б один за одним, а не ступали по боках.

— Мені аж мороз іде поза шкірою, коли я бачу кров, — сказав, здригаючись, крамар і відвернувся.

— Це тому, що ви недавно в Арканзасі, — озвався Картіс. — Поживіть тут десять років, як я, то до всього звикнете. А ось і річка. Зараз, мабуть, знайдемо те, що нам треба.

— Ось тут вони поклали свою ношу, — сказав Робертс, показуючи на втоптану місцину.

— Чи то був олень, чи людина, а звідси вони його мали вкинути у воду.

Картіс став навколішки і пильно додивлявся до кожного знаку на м'якій землі. Враз він зірвався на рівні ноги й крикнув:

— То була людина! О… он на піску лишився відбиток гудзя… його можна добре розгледіти… отам., біля тієї кривавої смуги… перед жовтим листком…

— Справді, — мовив Робертс, уважно оглядаючи місцину. — То була людина… Ось тут лежала її рука, гляньте, як чітко відбився ніготь. Сталося вбивство, сумніватись більше не доводиться. Завтра нам треба вернутися сюди і обстежити все докладніше. Сьогодні вже надто пізно. Коли ми залишимось в очереті бодай хвилин на десять, то муситимемо й ночувати тут, бо в темряві годі вибратися з такої гущавини. Але вранці, як розвидниться, може й довідаємось, хто була жертва або хто вбивця. А тепер гайда, мені аж моторошно на цьому місці.

Всі були й самі раді якнайшвидше піти звідти. Вони мовчки заходилися прокладати ножами стежку в очереті і, як почало смеркати, вже добулися до своїх коней. До броду через річку, де на другому березі стояла невеличка Баренсова хатина, мисливці приїхали не дуже ще й пізно.



БРАУН І МАРІОН | На дикому Заході | БАРЕНС І ГАРПЕР