home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень

 Румцайсова печера знаходилася так далеко у Ржаголецькому лісі, що навіть збирачі ягід ніколи туди не доходили. І коли ставало Румцайсу самотньо і хотілося з кимось поговорити, йшов він до струмка та розмовляв зі своїм відображенням.

— Румцайсе, — каже він якось своєму відображенню, — одному сумно, а вдвох було б веселіше. Потрібно тобі знайти собі якусь дівчину, що б вела твоє господарство. І поспіши з цим, поки твоя борода ще рівно підстрижена.

 — Що ж, займуся цим прямо зараз, - відповіло йому із струмка відображення.

Потаємними стежками прийшов Румцайс майже на самий край Ржагольця, де на перехресті стежок ріс великий дуб. Вибрав Румцайс на ньому найбільшу гілку, що тягнулася прямо до сонця, виліз на неї, простягнув руку до неба та відломив у сонця два тонких промінця. З цих промінчиків сплів він сонячний перстень. Це був незвичайний перстень: на світанку він починав сяяти, а коли ввечері сонце сідало — згасав.

Дочекався Румцайс полудня, щоб перстень засяяв найяскравіше, та поклав його на перехресті лісових доріг. А сам сів поруч і давай розчісувати свою бороду гребнем для брусниць — аби було приємно на нього подивитися.

Аж раптом защебетала на дереві сойка: “Вже йдуть! Вже йдуть!”

І дійсно, по лісовій дорозі йшли дві їчинські дівчини. Обидві були дуже охайні, хоча і кожна по-своєму. 

У однієї були чорні коси та білі руки; у іншої ж руки булі засмаглі на сонці, а волосся — кольору недостиглого жита. Першу звали Анкою, а другу — Манкою.

Першою побачила сонячний перстень Анка. Вона відразу його схопила, вдягла на палець та швиденько підрахувала, що змогла б за нього виручити не менше дванадцяти дукатів.

А тут і Румцайс вийшов із заростей.

— Перстень тепер у тебе, — каже він, — але ж це обручка. Отже разом з ним ти повинна взяти і мене.

— Чому б і не взяти — відказала Анка. — До гарного перстенька візьму і розбійника.

— Гаразд, — кивнув Румцайс, — ходімо, відразу покажу тобі моє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. Друга дівчина, Манка, йшла за ними слідом, тримаючись трохи віддалік — щоб не заважати.

Коли вони прийшли до печери, Румцайс зупинився і показав:

— Оце і є мій замок.

Анка освітила печеру сонячним перснем.

— Щось небагато речей я тут бачу, — невдоволено сказала вона. — Тільки біля стіни стоїть якась скриня; може в ній буде трохи багатства?

Забігла Анка у печеру — та й до скрині. А в ній лежала тільки порожня шкіряна торба, у якій вже й вітру не було. Дівчина сердито грюкнула лядою та й каже:

— Я вийшла заміж за розбійника чи за злидаря? Йди, Румцайсе, займися розбоєм, або в нас з тобою нічого не вийде!

 Не хотілося Румцайсу починати сімейне життя зі сварки, тож зібрався він і пішов. А тільки-но зник він з поля зору, дала Анка Манці в руки березовий віник та наказала гарненько прибратися у печері.


 Знову прийшов Румцайс до великого дуба на перехресті лісових стежок. Сумно було у нього на серці. Зарядив він свій пістоль жолудем та вистрілив просто в небо. А потім сів та й каже собі: “Анка така гарненька на личко, але душа в неї зла. Що ж мені тепер робити?”

А тут ще сонце просунуло промінь між дубовими гілками, поплескало Румцайса по плечу та й питає:

— Що ти зробив з тими промінчиками, які взяв у мене?

Румцайс відверто відповів:

— Зробив я з них обручку, але тепер бачу, що дав її не тій.

Сонце спохмурніло:

— Мабуть таки не тій, коли ти так кажеш.

Між тим Румцайс знову зарядив пістоль та вдруге вистрілив.

— Гей, — каже йому сонце, — припини. Так ти нічого не виправиш.

І сонце замислилося так глибоко, що аж по землі пробігла тінь. Та через деякий час воно знов посміхнулось:

— Слухай, Румцайсе, у мене теж є свої проблеми. Наприклад, оцей дуб, під яким ти зараз сидиш. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, і мені восени доводиться багато працювати, щоб вони встигли доспіти. Чи можеш ти з цим щось зробити?

Румцайс підійшов до дуба та обійняв його зі всією своєю румцайсовською силою.

— Хто це там? — питає дуб.

— Румцайс.

Дуб деякий час переводив подих.

— Але! Я вже тут двісті п'ятдесят сім років росту, і за весь цей час ніхто мене так сильно не стискав!

— А якщо тебе потрусити, — засміявся Румцайс в бороду, — мабуть, жолуді з тебе так би і посипались.

— Не роби цього, — злякався дуб. — Подивись, адже вони ще зовсім зелені.

І показав усі свої жолуді.

Сонце відразу їх зігріло, що б вони змогли вчасно достигнути. А потім каже:

— Дякую тобі, Румцайсе, за допомогу. Тепер моя черга про тебе піклуватися. Йди собі додому та ні про що не думай.

— І це все? Більше нічого? — здивувався Румцайс.

— Більше нічого. Іди і не хвилюйся, — сказало сонце.

Так Румцайс і зробив. Прийшов додому та й сів на камінь біля входу в печеру. Але все ще не розумів — чим же сонце хоче йому допомогти? Не вірилося йому, що тут щось можна змінити на краще.


Тим часом Манка старанно підмітала підлогу березовим віником, а Анка ходила поруч з нею наказувала: “Ось тут прибери”, “І отут”, “Та обережніше, не пороши так!” А коли Манка закінчила прибирати, наказала їй присипати долівку піском та маленькими річними камінцями.

Дивився-дивився на все це Румцайс, та зрештою і не витримав:

— Переплутав я усе. Яка ж Анка, коли повинна була бути Манка.

— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.

 Та саме в цей час сонце почало сідати за гору. І як тільки почало згасати сонячне світло, почав згасати і перстень, що був у Анки на пальці. Сяйво його ставало все слабшим і слабшим, поки зовсім не згасло. Анка затупала ногами:

— І заради цього я стала жінкою розбійника? Та ця дрібничка і дванадцяти крейцерів не варта!

Швидко зняла вона перстень та кинула його на землю. А потім пішла по стежці, що вела до Їчину.


Ніхто за нею, звісно, не сумував. Румцайс ще деякий час тупцював з ноги на ногу, неначе черевики йому тиснули, та нарешті зважився: підняв згаслий сонячний перстень і надів Манці на палець:

— Ось побачиш, він тобі вранці знов засяє.

Манка на це:

— Я б його і таким взяла.

А Румцайс тоді:

— От навіть і не знаю, як тебе за розбійницьку дружину брати... Ти ж у мене така чистенька...

Та у Манки і на те була готова відповідь.

— Це нічого, — всміхнулася вона, — коли почну вести розбійницьке господарство, теж з часом забруднюся.


3. Як Румцайс замкнув князя у башті | Пригоди Румцайса (на украинском языке) | 5. Як Румцайс ходив по червоне яблуко