home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ XIII

Хлівець — не парфюмерний магазин.

Весло повертається на місце.

«Скажи, а як там, у ваших школах? Задають багато?»

Знову Семуа.


Ех! Любий читачу! Якби ж то у житті було, як у театрі — спершу репетиція, а тоді вже спектакль… Бо найкращі думки і рішення приходять у голову завжди чомусь після того, як щось уже сталося, щось уже сказалося, щось уже зробилося…

А які ж гарні, влучні слова звучать подумки, які прекрасні вчинки постають в уяві, коли все уже позаду!.. Але пізно! Не переграєш. У житті репетицій не буває. Одразу грається спектакль. І хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе. Спектакль закінчено, публіка розійшлася, грати нема перед ким…

Ну чого, чого він одразу не зліз із того дерева? Чого тремтів, чого трусився, чого боявся, як заєць? Адже ж потім він таки зліз! Сам!.. Без сторонньої допомоги. Так чого ж було не зробити це одразу?!. Чого ж було не зробити це одразу?!. Ех-х!..

Котька аж зубами скреготав від досади й злості на самого себе, Як він себе зневажав! Як він себе ненавидів у цю мить!.. Як він тільки не лаяв себе!..

Але так уже влаштована людина, що вона не може весь час себе зневажати, ненавидіти й лаяти. Минає якийсь час, і людина знаходить у собі сили пробачити собі, знайти якісь пом'якшуючі причини й дати собі слово, що такого більше ніколи-ніколи не буде…

Котька походив трохи по вулицях, одійшов, ноги перестали тремтіти й понесли нарешті його до третьої від поля хати, під бляхою (біля воріт криниця й тополя).

Чайник і Петякантроп, дуже серйозні й зосереджені, мовчки походжали по подвір'ю.

— Привіт, хлопці!

— А-а, це ти? Привіт! — сказав Чайник.

— Привіт! — сказав Петякантроп і пильно оглянув Котьку. — А чого, це ти такий… подряпаний? З котами воював?

— Та… — знітився Котька. — Це… це вчора… у будяках…

Важко йому було брехати, не любив він брехати.

— Слухай… Знаєш… — Чайник зморщив лоба, демонструючи напружену роботу думки. — Я так вважаю, тобі краще десь сховатися. Бо як він тебе побачить, то може…

— Ну да, — підхопив Петякантроп. — Він же тебе там не бачив… Він тільки нас знає.

— І взагалі… — сказав Чайник.

— Як хочете, — почервонів Котька (він був трохи ображений, але, може, хлопці й мали рацію). — А де?

— Ну хоча б отут, у хлівці… Козу баба погнала пасти, тут нікого… А через щілину все буде видно, — Чайник розчинив рипучі двері хлівця, і Котька зайшов.

Звичайно, хлівець, де живе коза, не парфюмерний магазин, і пахне там не одеколоном. Це Котька відчув одразу. В нього аж у голові запаморочилось. Але сперечатися він не одважився. Такий відповідальний момент, хлопці чекають інопланетянина, а він буде носом крутити. Потерпить!

Чайник причинив двері хлівця, і свіжого повітря стало ще менше.

«Бідна коза! Як вона тут живе?» — тільки подумав Котька.

Добре, що хоч щілини між дошками були величенькі, і це давало можливість і вести спостереження, і якось більш-менш дихати… Чайник усе ще глибокодумно морщив лоба, походжаючи по подвір'ю. Петякантроп не дуже обтяжував себе думками, але теж морщив лоба, щоб не відставати од Чайника.

— Гм, — скривився Чайник. — Ку ко бо бо… «Особисті знаряддя праці!» Що ж тут моє?.. Сокира?.. Батькова. Лопата?.. Материна. Граблі? Бабині. Тьху!.. Моя тут, виходить, хіба що ложка…

— А, хто там буде перевіряти! — махнув рукою Петякантроп. — Що, на сокирі написано? Чи на лопаті?

І хлопці знову замовкли.

Котька скосив очі і раптом побачив, що від тину до копиці пригінці біжить Грицько Половинка. В руках він тримав весло. «Так от хто весло поцупив! І, мабуть, бабиного мішка теж. Але для чого?»

І раптом Котька зрозумів — Половинка всіма силами намагається відвернути увагу хлопців від інопланетянина, перешкодити їхнім контактам. Значить, одне з двох: або він таки теж інопланетянин, або хоче сам, одноосібно, контактувати з Семуа.

Половинка прихилив весло до копиці і вже повернувся, шоб бігти назад, як раптом весло впало… Хлопці, що були по той бік копиці, разом повернулися і побачили Половинку.

— О! Половинка! — здивовано гукнув Чайник. — Чого ти ховаєшся?.. Виходь!..

— Не бійсь!.. — гукнув Петякантроп.

— А я й не боюсь, — спокійно сказав Половинка, виходячи. Він був червоний, зніяковілий.

Хлопці вдавали, наче нічого не сталося, наче вони не бачили, що він ставив весло і що воно падало, наче вони просто зустріли його та й усе.

— Ну, як поживаєш? — дружелюбним тоном спитав Чайник. — Як справи? І взагалі…

Котька напружився — невже зараз почне розказувати про нього? Але Половинка мовчав.

— Та ти не тушуйся!.. — поблажливо плеснув його по плечу Петякантроп. — Ми ж… Ля лі мо мо…

— Якби ми одразу знали… — туманно почав Чайник. — Сюр бобелюр кордавур…

— Хіба б ми тебе чіпали… — вів далі Петякантроп.

— І взагалі… — закінчив Чайник.

Половинка знизав плечима.

Петякантроп злодійкувато озирнувся і, стишивши голос (так, що Котька ледве почув), запитав:

— Скажи, а як там у вас, у ваших школах? Задають багато?

— Ну-у… — невизначено протяг Половинка.

— Та ну! Питаєш! — вигукнув Чайник. — А що ж! Звичайно, задають. Бо рівень знань і науки дуже високий… і взагалі…

— Ну-у… — так само невизначено протяг Половинка.

— А з класу виганяють, як щось таке… дівчинку за косу смикнув абощо… — приставав Петякантроп.

— Ну-у… — знову протяг Половинка.

— От Петякантроп! — вступився Чайник. — Та вони дівчат, мабуть, за коси й не смикають. І взагалі… у них дівчата, може, й кіс зовсім не носять, нема за що смикати. Правда ж?

— Ну-у… — знову невизначено протяг Половинка.

— А… — Петякантроп знову злодійкувато озирнувся і стишив голос. — А трудове виховання є? Працювати дома примушують?

— Ну-у… Ну я піду… а то мені треба… — позадкував Половинка.

— Та йди, авжеж… Ми ж розуміємо, раз треба. Іди, звичайно, — Петякантроп був такий добрий, хоч до рани прикладай. Наче то не він товк зовсім недавно Половинку, вигукуючи дике «У-а-а!».

— Може, тобі щось треба… Допомогти абощо, — запобігливо проказав Чайник.

— Так ти не соромся, скажи, ми… — підхопив Петякантроп.

— Ні-ні… Привіт! — Половинка різко повернув і кинувся геть.

Котьці здалося, що він ледве стримувався, щоб не засміятися. Але хлопці були ближче, і їм здалося зовсім інше.

— От хитрун! — вигукнув Чайник. — Скажи! От вужака! Бачив, як він очі ховав?.. І — ні пари з уст! Не хоче говорити про свою планету, хоч ти його вбий…

— Мабуть, їм не можна. Заборонено. Чув же: експедиція таємна.

— Та, мабуть, — Чайник зітхнув. — Подумати тільки!.. Грицько Половинка — пришелець! Інопланетянин… Ля лі мо мо… Сидів з нами майже рік в одному класі. Я йому голову крейдою посипав. Пам'ятаєш? І взагалі…

— А я?! Скільки разів я йому… — Петякантроп зробив красномовний жест, — по шиї той… па ні ко мо… Якби ж знаття, — він зітхнув. — Може, він мені ще й згадає…

— Не думаю, — заспокоїв його Чайник. — Вони, по-моєму… Сам же Семуа казав, пам'ятаєш, що дуже люблять дітей… І взагалі…

— Щось дуже довго нема того Семуа, — сказав Петякантроп. — Слухай, а може, він так сказав, щоб відчепитися від нас? «Сидіть дома і нікуди не рипайтесь…», а сам — фіть! — і нема…

«А що?.. Справді, — подумав Котька. — І я ж так думав… А може, воно й краще». І він відчув полегкість. Десь підсвідомо його весь час Муляв страх — хто там зна, як воно може вийти з тим пришельцем… Усе-таки істота з іншого, світу, мало що може йому стукнути в голову, вирішить, наприклад, що вони щось проти нього мають, застосує оту кляту аннігіляцію і… Ніхто й не знатиме, де вони ділися, мокрого місця не залишиться.

Котька вже хотів прочинити двері хлівця і висунутися (щоб хоч ковток свіжого повітря вдихнути), аж раптом помітив, як перемінилися в лиці Чайник і Петякантроп. З набурмосено-замислених обличчя їхні враз зробилися перелякано-улесливими. — Будь ласка… будь ласка… — забелькотів Чайник.

— Так оце так ви живете? — почув Котька спершу голос Семуа, а тоді вже побачив його самого. Побачив і здригнувся. Так дико було бачити серед сільського двору, де греблися кури, істоту у скафандрі з антенами й миготливою лампочкою на гермошоломі.

Семуа пройшов по подвір'ю і зупинився біля перекинутого відра.

— Цікаво, дуже цікаво… Це що?

— Відро, — люб'язно пояснив Чайник.

— Для чого? — спитав Семуа.

Чайник знизав плечима:

— Ну як… відро для води… для помиїв… і взагалі… — Він глянув на Петюкантропа і скривився, як роблять усі учні, коли вчитель ставить питання, на яке не знаєш, що відповісти. І Петякантроп, точнісінько як на уроці, приставив долоню до рота і підказав:

— Ку ко бо бо…

— Ага… так… так… — пояснив Чайник. — Гм, як стоїть порожнє, то… а як носити воду з криниці, то… — він зітхнув, мабуть, згадавши цей процес, — знаряддя праці. Ку ко бо бо.

— А це що? — Семуа показав на сміття, розкидане по подвір'ю.

— То так… нічого… сміття, — Чайник перезирпувся з Петякантропом, і вони вдвох кинулися гарячково прибирати подвір'я.

— Сміт-тя? — здивовано перепитав Семуа. — Не розумію. Що таке? Поясніть.

— Ну сміття… що ж тут незрозумілого? — здивувався і собі Чайник. — Просто сміття та й усе. Непотріб і взагалі…

Пригоди Грицька Половинки

— Відходи, — знову підказав Петякантроп.

— Ага… Так… Відходи… Виробничі відходи.

— Відходи? — знову здивовано перепитав Семуа. — У нас на планеті нема такого поняття. А чого вони валяються у вас під ногами?

— Ну просто так… — почервонів Чайник.

— Тимчасово… — сказав Петякантроп (він почував себе впевненіше — це ж було не його подвір'я).

— Не встигли прибрати, — пояснив Чайник.

— Так, зрозуміло… Забруднення навколишнього середовища, — в голосі Семуа чувся осуд. — Це небезпечно. З цим треба боротися!

— Так ми ж б-боремося… бачите! — вигукнув Чайник (хлопці закінчували прибирати подвір'я).

Семуа, переставляючи ноги, наче робот, підійшов до копиці, показав на граблі:

— А це що?

— Граблі. Знаряддя праці. Гребти сіно. Отак-о, — і Чайник показав, як гребти граблями.

— Цікаво… Це ваші? Граблі? — Семуа із задоволенням повторював кожне нове слово.

— Ну да, бабині… тобто спільні, сімейні… — заплутався Чайник і почав виплутуватися: — У нас всі знаряддя праці колективні. Розумієте? У нас… у нас такий принцип. А це лопата. Копати землю…

— Колективна? — спитав Семуа.

— Ага, — кивнув Чайник. — А це сокира. Рубати дрова.

— Рубати дро-ва? — повторив Семуа. — Дуже цікаво. А можна показати як? У нас на планеті немає цих самих… дров. Дуже хотілося б побачити.

— Будь ласка, — Чайник розгублено озирнувся, шукаючи очима, але всюди лежали тільки довгі метрові поліняки. — Можна… Але спершу треба напиляти. Оцим знаряддям, яке називається пилка. Ану давай! — махнув він Петікантропу.

— Га? — роззявив той рота.

— Не «га», а берись швидше! Ну! — Чайник схопився за один кінець поліняки, Петякантроп взявся за другий, поклали поліняку на козли і почали пиляти.

Семуа дивився на них своїми синіми банькатими лінзами-очима з явним інтересом.

Хлопці старалися з усіх сил. Але поліняка, як на зло, попалася грабова, тверда, мов рейка. Через якусь уже хвилину піт заливав їм очі.

— Правда… це все прості… примітивні знаряддя праці, — хекаючи і наче вибачаючись, казав Чайник. — У нас зараз НТР — науково-технічна революція. Всі трудомісткі процеси механізовано, У нас всюди різні машини, комбайни, трактори, соломорізки, культиватори, електродоїлки…

— Це добре. Це дуже добре. Лю ля лю лі… — схвально закивав антенами Семуа.

І — раптом…

— Ой!.. Моя баба йде!.. — майже радісно вигукнув Чайник. Семуа змахнув руками, напустив диму і зник за хатою. Котька встиг помітити, як він побіг і навіть спіткнувся об щось. Це Котьку трохи розчарувало — інопланетянин міг би й не спотикатися. Міг би зникати якось солідніше. Але на цьому роздуми його перервалися.



РОЗДІЛ XII | Пригоди Грицька Половинки | РОЗДІЛ XIV