— Погляньте-но, — промовила дочка Френка Фраті, коли я увійшов до їх ломбарду в п’ятницю близько полудня. — Це ж той самий мудрагель у царині боксу з новоанглійським акцентом. — Подарувавши мені сяючу посмішку, вона обернулася й погукала. — Таату! Тут твій чоловік Тома Кейса! Неспішно вийшов Фраті. — Вітаю вас, містере Емберсон, — промовив він. — Явилися великий, як життя, й гарний, як Сатана в суботній вечір. Можу закластися, цього чудового дня ви почуваєтеся з палаючими очима й розпушеним хвостом, хіба ні? — Звичайно, — відповів я. — Чом би й ні? Я ж попав. — Це я попав. — Із задньої кишені своїх широких габардинових слаксів він дістав коричневий конверт, трохи більший за стандартний. — Дві тисячі. Не соромтесь, порахуйте. — Все гаразд, — відповів я. — Я вам вірю. Він уже було подав мені конверт, та потім відсмикнув руку й поплескав себе ним по підборіддю. Його сині очі, вицвілі, проте чіпкі, зміряли мене згори донизу й назад. — Маєте цікавість рефінансувати цю суму? Надходить футбольний сезон і Світова серія. — Я нічого не тямлю в футболі, та й серія з «Янкі» й «Доджерами»[622] мене не вельми цікавить. Давайте конверт. Він подав. — Приємно було мати з вами справу, — промовив я і швидко вийшов. Я відчував, що вони не відривають від мене очей, і пережив дуже неприємне дежавю. Але витлумачити собі походження цього відчуття я не зміг. Я сів у машину з надією, що ніколи більше не буду змушений повернутися до цієї частини Форт-Ворта. Чи на Грінвіл-авеню в Далласі. Чи робити ставку в будь-якого букмекера на прізвище Фраті. Так я собі загадав три бажання, і всі три здійснилися.13