Минулого вечора ходив у драйв-ін. Це в них був останній вікенд. У понеділок там уже повісять оголошення ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ і ще напишуть щось на кшталт У 1959-му БУДЕ ЩЕ ЦІКАВІШЕ! Остання програма складалася з двох коротких відділень, мультфільму «Кролик Багз» і ще пари фільмів жахів, «Макабр» та «Трепет»^[715]. Я зайняв свій звичайний складаний стілець і дивився «Макабр», не бачачи, що відбувається на екрані. Я змерз. Я маю гроші, щоб купити собі пальто, але тепер я боюся купувати бодай щось. Я не перестаю думати про зміни, до яких це може призвести.

Коли закінчилося перше відділення, я все ж зайшов до бару-закусочної. Мені хотілося випити гарячої кави. (Думаючи при цім: «Це небагато змінить», і ще думаючи: «Звідки ти можеш знати».) Вийшовши звідти, я побачив тільки одну дитину на ігровому майданчику, де завжди було повно дітей у перервах всього лиш якийсь місяць тому. То була дівчинка в джинсовій курточці і яскравих червоних штанцях. Вона плигала через стрибалку. Вона була схожа на Розетту Темплтон.

— Я гуляла по дорозі, по крутій, по кам’янистій, — наспівувала вона. — Я забила собі ногу, мовби хтось її вкусив. Чули всі! Два і три, чотири, п’ять! Хай не вкусить мене джмелик, я літаю, як метелик!

Я не міг залишатися. Надто сильно мене пройняло дрожем.

Можливо, поети можуть вигубити цілий світ заради кохання, але не такі ординарні маленькі особистості, як я. Завтра, сподіваючись, що кроляча нора ще на місці, я повернуся. Але спершу я…

Кава не єдине, що я придбав у закусочній.