10

У наступі на Київ виникла несподівана перерва, яка тяглася чотири дні. Від 25 до 28 серпня всі чекали, поки 1-й Галицький корпус вийде на лінію Василькова. Цей корпус, яким командував полковник Осип Микитка, йшов на Київ не залізницею, а ґрунтовими шляхами, тому запізнився на чотири дні. Усе показувало на те, що галичани могли взяти столицю без 1-го корпусу, однак нагорі не хотіли ламати устійненого плану наступу. Головний Отаман покладався на фортуну, яка всміхалася українцям на всю губу.

Та блискавичного взяття Києва не вийшло. Стрільці, котрі сподівалися вже завтра помолитися в Києво-Печерській лаврі, повісили носи.

Поручник Мирон Гірняк відчував докори сумління. Йому теж годилося зажуритися через затримку наступу, але ці чотири дні стали найщасливішими в його житті. Так накреслили йому серпневі зорі, які тремтіли в небі ясні й великі, як перестиглі яблука. Тремтіли й падали.

У годину затишшя стрільці часу не гаяли — латали одяг, чистили зброю, лагодили амуніцію, шевці навіть вимочували в річці шкіру й шили сяке-таке взуття. Обносилися хлопці, на багатьох уже й не лишилося стрілецьких одностроїв, у яких переходили Збруч. Багато хто носив червоноармійське обмундирування, захоплене у ворожих обозах чи ешелонах, дехто ходив у лахмітті. Дійшло до того, що Петро Гультайчук мав на одній нозі черевика, а на другій чобота з відрізаною «для симетрії» халявою.

— І ти, Петре, так сі зібрав Києвом шпацірувати? — питав його Михась Проців. — А бодай ті качка копне, встид який!

— Та то ніц, — казав Гультайчук. — Як возьмем Київ, то сі взуєм у комісарські хромовики. Господи, як я сі тішу тим.

Увечері Мирон пішов розглянутися понад річкою і здалеку вгледів білого коня, що пасся на березі. Ноги понесли його в той бік проти течії. Річечка Плиска була вузенька, на два скоки конем, але в руслі глибока, можна скупатися. Місцеві рибалки ловили в ній вершами щук і линів, казали, що в ямах водиться сом, але у верші не йде.

У березі пасся білий кінь, і Миронів погляд побіг проти течії вгору, шукаючи вершницю. Він угледів її на моріжку біля містка-кладки, зробленого з дерева кругляка. Маруся сиділа ближче до води, обнявши коліна, й дивилася на латаття, що відцвітало своїми жовтими маківками.

Чула, як хтось підійшов, але не озирнулася. Потім сказала:

— Сьогодні я бачила вас уві сні. Снилися мені ті гори, де орли в’ють гнізда. Розкажіть мені ще про Альпи.

— Немає нічого нуднішого за розповіді про війну.

— Я ж прошу розповісти про гори, а не війну.

— Голі скелі, — сказав він, сідаючи поруч. — Ніде ні дерева, ні травинки. Сіре бескиддя до неба, від тиші можна оглухнути.

— Альпи я уявляла інакшими, — сказала вона.

— Я там не бачив зелених долин, де цвітуть альпійські фіалки. На Монте-Банато було пекло.

— Як ви звідти вибралися?

— Там ми дізналися, що цісар зрікся трону. Ми програли чужу війну й більше нікого не цікавили. Нас покинули напризволяще. Вирушили додому наосліп, без їжі, без води, без нічого. Тиждень ішли пішки до першого міста. Воно називалося Лінц. Про бідного віслюка, на якого ми випадково натрапили в дорозі, ви вже знаєте. Ми мусили вижити, попереду нас чекала уже наша війна. Австрійська монархія розпалася на шматки, у Львові владу перебрали українці, розпочалася люта битва з поляками за Українську державу…

Мирон примовк, дивився, як червоне сонце швидко сідає за ліс. Велике кружало звузилося до тоненької скибки й розтануло на очах. Від річки потягло остудою. Ближче до кінця серпня вечори стали холодними.

— Що ви бачили уві сні? — спитав він.

— Я не хотіла вам цього казати. Але скажу… щоб ви береглися.

Вона повернула до нього обличчя. Воно було меланхолійно-сумне.

— Ви стояли на найвищій скелі. Темний з лиця і дуже зажурений. Потім усе загуркотіло й гори почали обвалюватися. Більше я вас не бачила.

— Я розповів — воно й приснилося, — сказав Мирон. — Звичайна річ.

— Ні, — хитнула вона головою. — Сон попереджає. А коли є попередження, лиха можна уникнути. Мусите бути обачним.

На протилежному березі у верболозах тонко цівкнула пташка. Маруся прислухалася, ніби для неї то був якийсь знак.

— У нашому становищі важко бути обачним, — сказав Мирон. — Чоловік стріляє, а кулі мітить Бог. Тому фортуна частіше всміхається безоглядному, ніж обережному. Хіба ні?

— Так, — погодилася вона. — Але пам’ятайте мою засторогу. Обачний — не означає легкодухий.

— А ви?

— Що — я?

Він не одразу зміг пояснити своє запитання. Воно його хвилювало відтоді, як побачив її уперше, але не вкладалося в жодні слова.

— Минулого разу ви сказали, що не мали вибору. Чому?

— Моїх трьох братів убили.

— Але чому ваші люди, де стільки кмітливих і хоробрих чоловіків, обрали отаманом дівчину?

— Вони вже нікому не вірили, — сказала Маруся. — Після того, як усі троє загинули через зраду.

— Добре, не вірили. Та хіба вони не знали, що вам загрожує те саме?

— Я прийшла до них не з гімназії. Козаки вже знали мене, багатьох я сама загітувала до загону. До того ж прізвище Соколовських для них стало гаслом. Тому довго не думали: немає Соколовського, то хай Соколовська буде. Що б ви зробили на моєму місці? Відмовилися?

Вона знов побачила розпалені гнівом обличчя. Зібралися біля Дівич-гори кінні й піші. Очі горіли похмурим вогнем. Не було Матея Мазура й Тимоша Корча. Максим Бидюк упав на коліна: «Братці, не знав я! Убийте мене, заріжте, а я не знав, чого Корч приїхав». — «Розберемося, — сказав Санько Кулібаба. — Не минеться нікому!»

Білий кінь гарцював, роздуваючи ніздрі. Це вже четвертий отаман сидів у його сідлі. «Соколовська! Соколовська! Більше нікого не хочемо!» — кричали козаки. Вона приострожила Нарциса й вискочила на схилок Дівич-гори, щоб усі її добре бачили й чули. Подякувала за довіру й сказала, що хай із нею зостаються лиш ті, хто не збирається триматися хатнього припічка. «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс і себе в ньому, — сказала вона. — Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ! Якщо комусь це далеко, нехай чухає матню на печі», — глузливо промовила вона, і козачня, яка щойно кипіла гнівом, покотилася зо сміху. «Хто хоче чухмарити матню, нехай вийде наперед!» — гукнув великий, як копиця, Микита Шульга. Не вийшов ніхто. «І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!»

— Чому Маруся? — спитав Мирон.

— Вам не подобається?

— Ім’я красиве, а що в ньому?

— Це найупертіше жіноче ім’я^[25], — сказала вона.

— Ви вперта?

— Ні, я непокірна.

Після заходу сонця на поверхні річки почала гуляти дрібна риба. Червонопера пліточка, підстрибнувши над водою, впала на широкий листок латаття. Трішки поборсалася й знову булькнула в річку.

На тому березі у верболозах знов зацвіркала пташка.

— Ви знаєте, хто це? — спитала Маруся.

— Де? — не зрозумів Мирон.

— На старій вербі. Плиска до нас озивається.

— Плиска — це річка.

— Та ні, — Маруся здивовано подивилася на Мирона. — Пташка так називається, як і ця річка. Ви ніколи не чули про плиску?

— Ні, — сказав він. — Це тутешня назва?

— Яка тутешня? Суща українська назва. По-московському трясогузка.

— Вперше чую.

— А одуда знаєте?

— Одуда знаю, — сказав Мирон. — У нас навіть є один стрілець на прізвище Одуд.

— У моєму селі цього птаха називають московською зозулькою.

— За що його так?

— Бо він весь час туркотить: «вот-вот, вот-вот».

Мирон засміявся. І з московської зозульки, і тому, що йому стало легко з Марусею. Він говорив уже своїм голосом.

— Як так виходить, що ваш загін завжди з’являється нам на підмогу в найтяжчу хвилину? Тоді біля Фастова ніхто вже не сподівався на диво.

— Даремно, — сказала вона. — На диво завжди треба сподіватися.

— Але підоспів не хто інший, а ви. Чому?

— Ми ж на конях! А кіннота мусить пильнувати піших. Особливо з тилу, хіба ні?

Вона сказала правду, але не відповіла на його запитання.

— Де ви цього навчилися?

— Хіба цього вчаться?

— А тоді, під дощем… Станімір сказав, що ваш кавалерійський маневр треба вписати до військових підручників.

— Він перебільшує. Але передайте сотникові, нехай не гнівається, коли ми іноді пропадаємо. Це не від партизанської вольниці. Річ у тім, що кінь не такий витривалий, як людина. І коли його вчасно не нагодуєш, не даси відпочити, тоді не сідай у сідло. Бо згубиш і його, і себе.

— Чоловік витриваліший за коня?

— Авжеж, — сказала вона. — Людина двожильна, а кінь — істота ніжна й вибаглива. Так, він сильний, прудкий, розумний, але потребує уваги й любові. Без любові кінь стає шкапою.

— А людина?

— Людина твердіша, — сказала Маруся.

Він згадав Київ, згадав початок першої війни з большевиками, коли їх з Осипом приділили до гарматної півбатареї поручника Яреми. Прийшовши до артилерійських касарень, вони вжахнулися безладу, який панував там повсюдно. Майдани й вулиці мітингували, військовики також сперечалися на трибунах, якою має бути їхня революційна рада і влада, а тут, біля касарень, пропадало занедбане військове майно, іржавіли прикидані снігом гармати, зяяли розбитими вікнами пограбовані харчові комори. І хотілося вже завити, коли вони зайшли до артилерійської стайні, де було по коліна гною, і побачили трупи коней, між якими подекуди ще подавали ознаки життя схожі на скелети тварини. Одна коняка тикалася храпом у гній, намацавши там соломину, а решта, приплющивши засльозені очі, покірно чекали скону. Довкола валялася втоптана у гній кінська збруя, гарматні набої, кулеметні стрічки… А скільки часом важить один набій?

— Може, й так, — сказав Мирон. — Зрештою чоловік приручив коня, а не навпаки.

Короткий серпневий вечір погас. Берег спорожнів, не видно було нікого й там, де шевці мочили шкіру. Тільки білий кінь скуб лугову траву, форкаючи на комашню, що лізла йому до рота і в очі.

— Підемо? — спитала Маруся, дивлячись по той бік річки, де в густій сутіні кущі верболозу скидались на пагорби.

— Сказати правду?

— Кажіть.

— Бігме, не хочеться з вами прощатися.

— Тоді давайте перейдемо місток, — сказала Маруся. — Я вам щось покажу.

Місток швидше нагадував кладку, вони вдвох заледве поміщалися на ньому, Мирон притримував Марусю за лікоть, бо дерев’яні кругляки були розхитані й слизькі, та якраз посередині місточка вона послизнулася і, падаючи, потягла за собою Мирона. Він ще міцніше вхопив її за лікоть, щоб утримати, але й сам утратив рівновагу, і вони обоє шубовснули в річку. Упали майже сторчма, аж виляски покотилися берегом, і трохи таки поборсалися, поки Мирон, вхопивши в одну руку стрілецького кашкета й козацьку шапку, другою витяг на берег Марусю.

Мокрі як хлющі стояли вони одне проти одного й трусилися більше від сміху, ніж холоду, та обоє, мов по команді, відстебнули паски разом із кобурами, дістали револьвери — наган і стаєр, витрусили з кобур воду, а далі… далі треба було викручувати одяг, але вони, ці двоє дітваків, одне з яких закінчило три курси права у Львівському університеті, а друге шість класів Радомишльської гімназії, вони, ці двоє, ще довго стояли одне проти одного, поки нарешті пішли у лози.

Мирон став за розлогий кущ, повернувся спиною туди, де в потемку зникла Маруся, зняв важкі черевики, вилив з них воду, викрутив обмотки, а виношену стрілецьку блузу не викручував, щоб не розлізлася, тільки, зібравши її у клубок, витиснув воду, злегенька стріпнув і повісив на гілку, аби протряхла, поки він упорається зі штанами й білизною, — з-за лісу виплив червоний місяць, який обіцяв назавтра вітер або й віщував шуру-бурю, і брунатні лози проти багряного місяця теж були темно-червоні.

Після того, як Мирон зняв мокрий одяг, стало тепліше, але його бив дрібний дрож, що йшов десь із глибини єства.

— Дивися! — почув він позад себе її голос. — Дивися, що я тобі принесла.

Мирон поволі озирнувся і побачив, що вона гола, але Маруся не бачила ні своєї, ні його наготи, це була Єва, яка ще не вкусила забороненого плоду, вона була зосереджена тільки на тому, що тримала в руці. Стояла кроків за п’ять від нього, Мирон не міг розгледіти, що там у неї в жмені, й вони пішли назустріч одне одному. Його рука потяглася до Марусі, але вона сказала, щоб він узяв ЦЕ в обидві долоні.

Мирон обережно перебрав із її руки в свою пригорщу те малесеньке диво й побачив, що це невеличка пташка, не більша за ластівку, тільки була вона сіра та з білою шийкою.

— Це плиска, — сказала Маруся. — Чуєш, як б’ється у неї серце?

Дві крапельки оченят були зовсім спокійні, а в гарячому тільці чулися такі пружні поштовхи, наче Мирон тримав у руках не пташку, а серце.

— Чую, — сказав він.

— Тепер відпусти її.

Мирон розтулив долоні, плиска пурхнула в ніч, і він відчув, що тремтіння у тілі вляглося.

Після купелю її груди стужавіли, маленькі дівочі соски були схожі на дві смородини, що червіньково відсвічували проти червоного місяця.

— Тобі не холодно? — спитав він.