1. Утаєний князь
Нагадую шановним читачам, що роки народження та смерті українського князя Івана із династії славетного Данила Галицького є дещо умовними і можуть відхилятися на кілька літ у той чи інший бік. Ця невизначеність є результатом повного замовчування руського князя польськими і російськими істориками. Зрозуміло, що таке вчинено свідомо, аби виставити нашого геніального полководця таким собі безбатченком, одинаком та звичайним приблудою!
Переді мною кілька сучасних праць провідних українських науковців. Приглянемося, як у тих працях згадують та чи взагалі щось пишуть про нашого славетного князя.
Першою відкриємо «Історію України в особах. Литовсько-польська доба», видавництво «Україна», 1997 рік. Як бачимо, часи ще дотабачникові. У цій академічній праці мені вдалося знайти про князя Івана ось таку згадку: «Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.
У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бельського, було двоє синів. Старший, Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі (тобто головнокомандувач ополчення волинських бояр), помер бездітним 1501 р.» [65, с. 69].
А ось праця сучасних науковців Кралюка П.М. і Хаврука Я.Я. «Князі Острозькі», випущена харківським видавництвом «Фоліо» 2012 року. У ній про князя Івана Васильовича знаходимо таких два речення:
«Князь Іван Острозький, одружений з княжною Бєльською, мав дочку й двох синів, Михайла й Костянтина. Йому вдалося розширити свої володіння, приєднати нові села. Оскільки Михайло помер близько 1500–1501 рр. бездітним, рід продовжив Костянтин. Він зробив блискучу військову кар’єру. І заслуговує на окрему увагу» [46, с. 16].
Академічна праця «Україна: Литовська доба 1320–1569», по суті, видання Інституту історії України НАН України, про Івана Острозького не згадує жодним словом. Автор може навести ще добрий десяток подібних праць українських науковців…
Восени 2013 року мені пощастило, завдяки допомозі українського патріота Валентина Ніконовича Пшеничнюка, відвідати Острозький краєзнавчий музей, де був шокований настільки, що пізніше не міг розмовляти.
Неймовірно, але в музеї міста Острога майже нічого немає про князів Острозьких! Навіть портретів! А то ж ціла династія з 1340 до 1620 року!
1. Данило Острозький,
2. Федір Острозький,
3. Василь Красний,
4. Іван Васильович,
5. Костянтин Острозький,
6. Василь-Костянтин,
7. (Януш і Олександр).
Мені вказали на стіну, де поруч висіли портрети двох старих кремезно-товстих дідів, і пояснили, що то — Острозькі. На моє запитання:
— А вони молодими були?
Наш гід, не розуміючи, знітився, та все ж таки пояснив:
— Така була манера давнього малювання.
Довелося вказати на сусідню стіну, де висів портрет молодого красивого чоловіка.
— А це хто?
— Польський король… Його малювали пізніше.
І хоча мені шкода нашого гіда, я не втримався:
— А що вам не дозволяє створити портретну галерею молодих амбітних українських князів Острозьких?!! Нехай малює наш сучасник, якщо цього не зробили раніше. Сьогодні боятись нема кого. Чи й далі ходитимемо в «хахлуях», щоб з нас сміялися?..
Більше ми не розмовляли.
Тільки в машині Валентин Ніконович зауважив:
— Ще не один рік вибиватимемо з себе раба. Така картина сьогодення. Вибачаюсь.
Приниження наших предків — давня традиція Польської та Російської імперій. І то не дивно. Дивно, що ми досі не отямилися. Перебуваємо під впливом російського імперського шовінізму.
Та годі про наші негаразди.
Що ж усе-таки ми можемо сказати про князя Івана Острозького (Галицького)? Скоріше, він народився десь у 1430 році. Це випливає ось із цієї фрази сучасного історика:
«У наступному поколінні рід Острозьких продовжив Василь Федорович, наймолодший із синів князя… (Федора. — В.Б.) Даниловича, котрого великий князь Вітовт близько 1428 року одружив зі своєю родичкою… княгинею Ганкою (Агафією)» … [139, с. 94].
Оскільки Василь Красний, будучи молодшим сином князя Федора, міг народитися близько 1390 року, то його спадкоємець, скоріше за все, 1430 року народження. Рік смерті князя Івана Васильовича зафіксований в історії: після 1465 року. Тобто князь чи то загинув, чи то помер у молодому віці.
Із цього можна також зробити висновок, що Великий князь Вітовт готував до державницької роботи князя Василя Красного та його синів:
— У 1411 році ми бачимо молодого князя у почті Вітовта до угорського короля. [45, с. 97].
— У 1411 році князь Вітовт призначив молодого Василя Острозького (Галицького) Генеральним Подільським старостою — князем Подільського князівства. Саме тоді князь Василь Красний був пошлюблений із неповнолітньою родичкою Вітовта — Агафією, з якою одружився «близько 1428 року».
— У 1418 році Василь Красний був делегатом на Констанцькому Соборі, представляючи інтереси Великого князя.
— У 1425 році Вітовт призначив князя Василя Красного Віленським (столичним) старостою і невдовзі одружив його на своїй родичці (ймовірно — доньці).
— І хоча ми розповідаємо про батька князя Івана, та вся наша розповідь характеризує середовище, в якому народився, провів дитячі роки та прожив життя один із наших державців — князь Іван Васильович Галицький (Острозький).
Князь Іван у свої дитячі та юнацькі роки неодноразово слухав свого діда Федора, а той пам’ятав ще розповіді свого діда — князя Дмитра Юрійовича Галицького. Ось чому цей славетний князівський рід сповідував державницьке служіння Русі-Україні.
Ми пам’ятаємо, як князь Дмитро Юрійович майже до самої смерті боровся із загарбниками за Галичину та Волинь. У цій борні втратив сина Данила (1376 рік). Князь Федір Данилович зі своїм сином Василем Красним все життя присвятив боротьбі за гідне місце руського (українського) народу серед народів Великого Литовсько-Руського князівства. Їм усе ж таки 1440 року вдалося усунути від влади польського ставленика Великого князя Литовсько-Руського князівства Сигізмунда, який підступно скинув з престолу проруського князя Свидригайла.
Після того, скоріш у 1440 році, князь Федір Данилович пішов у монастир, де й помер. Князь же Василь Красний, відійшовши від державних справ, переїхав до Острога та присвятив останок життя розбудові князівства.
Показовим у цьому плані є Хрестовий похід 1444 року молодого польського короля 20-річного Владислава (Ягайловича) на Османську імперію. Між іншим, похід той був надзвичайно невдалий. Польська армія зазнала у битві під Варною цілковитого розгрому. У поході загинули польський король і католицький архієпископ, який супроводжував монарха. І хоча, скоріше за все, Василь Красний був змушений направити певну кількість воїнів до загальної маси королівського війська, та особисто відмовився брати участь.
Сини князя Василя Іван та Юрій, звичайно, за віком, участі в тому воєнному поході брати не могли. Один з них — Іван — після смерті батька Василя Красного успадкував Острог і продовжив династію князівського роду, а другий син, Юрій, «отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських (Жесловських). З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях» [46, с. 16].
Як бачимо, князівський рід Галицьких (Острозьких, Заславських) католицька Польща постійно відтісняла на схід та південний схід, змушуючи його прикривати свою державу від Золотої Орди. Зрозуміло, в XV столітті то була свідома, цілеспрямована політика на витіснення русичів (та Литви) із освоєних та обжитих земель.
Отож:
1. У XIV столітті були захоплені Галичина та Західна Волинь.
2. У XV столітті Польща прихопила в Русі Поділля та Київщину.
3. У XVI столітті (Люблінська унія 1569 року) Польща взагалі підкорила всі землі Русі-України, Литви та Білорусії.
Слід завжди пам’ятати, що поляки несли із собою католицьку віру та нав’язували її завойованим народам.
Немає нічого дивного в тому, що князі Іван і Юрій в 50–70-ті роки XV століття приділили головну увагу побудові нових міст-фортець у своїх землях. Вони йшли по шляху батька.
То були надзвичайно цікаві часи. Колись потужна Золота Орда розвалювалася на шматки — нові державні утворення. 1438 року золотоординський хан Улу-Мухаммед, будучи вигнаний мангитськими заволзькими племенами із столиці держави, створив нову державу — Казанське царство. 1445 року казанський цар, залишивши на власному престолі старшого сина Махмутека, поширив свої володіння на так звані Рязанське та Московське князівства, де створив для середущого сина Касима таке собі Касимовське царство, що існувало до 1700 року. Разом зі своїм молодшим сином Улу-Мухаммед зайняв московський князівський стіл, де прийняли московську православну віру. 1462-го московський князівський стіл, по смерті батька, посів молодший син Якуб, котрий після інавгурації отримав нове ім’я — Іван. В історії він став Іваном III.
Не будемо деталізувати те, про що говорилося в другій книзі «Москва Ординська», але повідомимо: 1480 року з’явилося незалежне Московське князівство. У 1443 році кримський хан Хаджи-Гірей проголосив незалежне Кримське ханство. 1462 року постало Астраханське ханство. Зі столицею Сарай залишилася Велика Орда на чолі із ханом Кичі-Мухаммедом, який 1437 року прогнав Улу-Мухаммеда.
Не будемо розповідати про всі новоутворені держави на теренах колишньої Золотої Орди. Подамо тільки їх перелік:
1. Казанське царство (1438 р.).
2. Кримське ханство (1443 р.).
3. Касимовське ханство (1445 р.).
4. Велике Тверське князівство — православне (1445 р.).
5. Астраханське ханство (1462 р.).
6. Велике Московське князівство — православне (1462 чи 1480 р.).
7. Ногайська орда (Мангитський юрт). Пізніше розділилася на Велику та Малу Ногайську орду.
8. Велика орда (столиця Сарай).
На сході Джучі-улусу утворилися:
9. Казахське ханство (1445 р.)
10. Сибірське ханство.
Ми вже неодноразово пояснювали, які території Золотої Орди після її розпаду відійшли до кожної з новоутворених держав. І звернімо увагу: південні терени сучасного українського Причорномор’я у ті роки належали руським (українським) князям, як і Поділля, західну частину якого 1432 року загарбало Польське королівство.
Якось я попросив сина разом попрацювати на комп’ютері в Інтернеті, щоби з його допомогою знайти хоча б якісь дані про князя Івана Васильовича Острозького. Та пошуки й того разу були марними. Якщо про українського князя Василя Красного Острозького (Галицького) вдалося хоча би щось дізнатися від посла англійського та французького королів Гілльбера де Ланноа, то його сина Івана польські хроністи та московські так звані дяки (історики) приховали намертво. Думаю, цим дійством вони утаємничують щось неординарне.
Вільно мандруючи сторінками Інтернету, син раптом відкрив мені досить несподіваний факт із життя українського князя Івана Васильовича. Виявляється, у дитячі роки син князя Івана Острозького жив і виховувався у сім’ї «воеводы Мартина Гаштольда». Мова йде про знаменитого «українського Ганнібала» — Костянтина Івановича Острозького.
Як московити, так і поляки, фальшуючи українську історію, були зацікавлені позбавити нас минулого, подати його як щось чуже, невластиве нам. Отож, підкидали різних Гаштольдів, Гедігольдів, Довгірдів, Монтигердовичів та інших. І ось тоді прийшла думка: якщо немає інших джерел, то слід глибше вивчати існуючі. Особливо ті, які достовірні, нефальшиві. До таких праць належать спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа. Почав скрупульозніше до них придивлятися. Згадав, як у Кам’янці-Подільському один чудовий українець Пшеничнюк Валентин Ніконович розповідав, що перебуваючи за кордоном у Словаччині, бачив у православному храмі картину святого Федора Острозького. Ми визначили, що то був портрет сина Федора Даниловича Острозького, який у 1421–1423 роках «брав участь у гуситських війнах у Чехії». Хоча український професор Н. Яковенко стверджує: «Гучнішою була доля Федька Федоровича, який із 1422-го по 1438 рік під іменем «Фредерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].
Звертаю увагу на свідому помилку професорки, яка посунула 1421 на 1422 рік, щоби розірвати зв’язок свідчення посла двох королів Гілльбера де Ланноа із тими «чеськими подіями». Бо справа в тому, що князь «Федько Федорович» та Василь Красний-Гедігольд — рідні брати. І саме один із них у 1421 році заснував на півдні Поділля Балабки, Маяки, Караул, Чорний Град, Качебіїв та багато інших поселень, а другий — відправився допомагати гуситам.
Що цікаво: про те, що князівський рід Острозьких ще в 1421 році підтримував гуситський рух у Чехії, засвідчив особисто згаданий посол. Послухаємо:
«От золота и серебра я отказался и возвратил ему (Вітовту. — В.Б.) оное, потому что в это время [и в этот час] он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].
А російський історик XIX століття Ф. Брун ще 1852 року пояснив для всіх уміючих читати: «Союз между Витольдом и посланниками Богемскими Гуситов был заключен в 1421 году в Воронах на Мерече» [7, с. 436].
Автор звернув увагу читачів на ще один метод фальшування української історії. Цей факт трапився мені під руку цілком випадково. А от щодо Н. Яковенко, то слід пам’ятати, що це саме та професорка, якій сумнозвісний для українців Табачник збирався доручити написання підручника з історії України для школярів.
Не забуваймо цього.
Отож, я почав пильніше приглядатися та вивчати спогади посла Гілльбера де Ланноа. Тепер чітко знав, що князь Федір Федорович з роду Острозьких, коли його брат Василь Красний розбудовував південні землі Поділля, воював на боці гуситів у Чехії. На той час (1421 рік) уже був страчений лідер гуситського руху Ян Гус (1415 року, за рішенням Констанцького Собору!). Рух очолив знаменитий Ян Жижка, котрий був учасником Грюнвальдської битви та керівником розгрому лицарів Хрестового походу на Прагу 1420-го (так звана перемога Жижки на Вітковій горі 25 березня 1420 року).
Після того розгрому Ян Жижка створив знаменитий Табір Жижки з возів. І тут я зрозумів: Василь Красний відправив у 1421 році на південь Поділля чотири тисячі возів неспроста. І ліс, і камінь у ті роки на півдні Поділля були! Хоча, звичайно, з метою конспірації кілька сотень возів могли завантажити й лісом та каменем. Що й показали пізніше послу де Ланноа. Головним — були вози! Саме вони дозволяли тривалий час захищати людей від можливого нападу. Послухаємо Малу Енциклопедію:
«Табір козацький — вид бойового порядку козацького війська у 16–17 ст. Під час військового походу або у бойовому розташуванні для створення ефективного захисту від атак противника козацьке військо оточувало себе кількома рядами возів — табором. Сучасники називали т(абір) к(озацький) «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами, на вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували шанці, вовчі ями тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні… Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце… Тактичний прийом застосування табору був відомий ще з часів Київської Русі… У кінці 17 ст. із розвитком артилерії табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення» [146, с. 559].
Після цього пояснення зрозуміло, що володар Поділля князь Василь Красний, як і його батько Великий Руський Князь Федір та Великий князь Вітовт, щодо земель Причорномор’я мав серйозні, далекосяжні плани. Тими землями продовжували опікуватися князі Острозькі, яких давня історія подає нам за іноземців Петра Монтигердовича (1424–1425) та Івана Довгірда (1426–1430). Доказом того є документи (несфальшовані) про надання земельних володінь князем Гедігольдом на Поділлі (с. Дрогичів, с. Волків тощо).
Маймо на увазі: князь Василь Красний у Великому Литовсько-Руському князівстві займав найважливіші посади до смерті Великого князя Вітовта. «Із 31 грудня 1425 р… до 8 грудня 1432 р.» Василь Красний (він же Гедігольд) обіймав посаду віленського (столичного) воєводства.
Немає нічого дивного, що син Василя Красного — Іван — після смерті батька, а можливо, ще й за життя, став володарем тих поселень і керівником людей, переміщених у 1421 році на південь; був гетьманом подільських козаків. Бо ж недаремно раніше під час війни у 1430-х роках діда Федора «В орденських джерелах… окреслено (названо. — В.Б.) як «гетьмана» Поділля» [45, с. 107].
Цікаво зазначити: потомки славного князя Івана Васильовича — Костянтин Іванович, Василь (Костянтин) Костянтинович, Іван (Януш) Васильович — завжди обіймали посади старост Брацлавського воєводства, тобто захищали Південь України.