РИБАЛКА МУСИТЬ ДОБРЕ ПЛАВАТИ
Дорослі часто кажуть: ніколи вгору глянути. Я раніше дивувався собі — як це так? Адже я міг скільки завгодно дивитися в синє непроглядне небо. То чи заважав хто дивитися вгору моїй мамі чи бабусі?
Тепер я знав, що то значило — ніколи вгору глянути. Ну, ось же самі подумайте. На горищі ждала риби моя покалічена чайка. Коська вже, мабуть, майстрував супутника, а я і йому пообіцяв допомагати. П'ятниця кликав мене в будинок відпочинку, бо йому самому не хотілося йти до мами. Та й довідатись треба було — яка ж кінокартина сьогодні йтиме в кошарі… А тут дідусь пообіцяв узяти з собою на справжню рибну ловлю. Це вам не просте діло — махати з берега або з баркаса вудочкою. Це вам — ловити рибу у відкритому морі, там, де море сходиться з небом, там, де проходять оті таємничі кораблі з манюсінькими, схожими на мачинки віконцями. Отож скажіть, будь ласка, чи мав я час глянути вгору?
Я вже ладен був одразу, кинувши все, сісти на баркаса та й податися з дідусем у море. Але дідусь, дочекавшись своїх помічників, одправив мене додому.
— Я тебе покличу, коли треба буде, — сказав.
Коли я повернувся додому, мама та бабуся вже прокинулися.
— Що це тобі не спиться, Даньку? — здивувалась мама.
— А я дідусеві допомагав, — відповів я.
І мені було так радісно, що я, наче справжній рибалка, допомагав дідусеві, я був гордий з того, що не проспав сонця. Але моя бабуся розцінила все це інакше.
— О, вже тому дідові закортіло будити дитину серед ночі. Сам, як той вовкулака, задрімає якусь часину та й подався в море, то вже й дитині не дає спокою. Ну я вже йому вичитаю, ну вже я йому накручу чуба…
Мені стало жаль дідуся — даремно на нього нападається бабуся.
— А мене зовсім дідусь і не будили, — одказую бабусі.— То я сам прокинувся. І сам весло взявся віднести.
— Еге ж, сам. Це вже дід твій запалив люльку та розшвендявся та розбухикався так, що й мертвого розбудить.
Я вже зрозумів, що бабуся замовкне не швидко, і для того, щоб чимось її здивувати, сказав:
— А я, коли виросту, теж рибалкою буду. Мама розсміялась.
— А конюхом уже не хочеш?
Сміючись, вона почала розповідати бабусі про «коникових дітей».
Але бабуся не дослухала. Вона, мабуть, ще не виговорилась сама.
— Отож-о! Як не конюх, так рибалка. Хай уже він, старий шкарбун, коли нічого за все життя не навчився, приманює ту рибу в морі. А тобі, онучку, не про те думати треба. Тобі треба вчитися, гарно вчитися, щоб грамотному бути. А коли виростеш — великою людиною будеш. Самим директором, а може, й завідувачем яким.
Я мимоволі чмихнув. Ну й смітна ж ця бабуся. В неї виходило так, що мій дідусь — отакий велетень, — був маленький, а отой лисий директор з будинку відпочинку — великий!
— А ти не смійся, хлопче, — напалась на мене бабуся, — а слухай, що бабуся каже. Я вже знаю, я вже бачила… я розумію. Та їж більше, бо он, бач, самі маслаки стирчать з-під сорочки. Що ж з тебе виросте? Будеш такий, як отой Хомка-пустомолот, що й з-під картуза не видно.
З тими словами бабуся поставила на стіл пахучі рожеві пундики, що аж кипіли в маслі, та смажену ставриду.
— Ану ось присувайся до столу та порадуй бабусю. Що ж я тобі — даремно смажила та випікала?
Мені хоч і зовсім не хотілося бути схожим на кругленького директора, але я й незчувся, як поїв майже всі пундики, бо вони були дуже смачні. А потім взявся за рибу.
— їж, їж рибку, — припрошувала бабуся. — Бо, бач, у рибалки мітиш, а риби їсти не любиш.
Поки я снідав, мама подалася до моря. Побачивши, що вона купається, я й собі кинув рибу, схопив вудку та побіг на берег.
Мама плавала в морі. О, вона в мене вміє плавати. На голову наділа гумову зелену шапочку та й міряє саженками. От коли б мені так навчитись. Попрошу маму, щоб повчила, ось тільки риби наловлю трохи.
Бички клюють, чіпляються на гачок. На моєму кукані вже плаває з десяток рибин, а мама кличе:
— Даньку, кидай ту вудку, пливи до мене.
— Зараз, мамо.
Мамі, мабуть, наскучило плавати самій. Вийшла на берег, лягла на гальку, спостерігає за поплавцем.
— Як твоя чайка, Даньку?
— їсть рибу, мов не в себе.
— Житиме, значить?
— Житиме.
Немигаючими очима мама дивиться в море, щось думає. Мені дуже хочеться узнати, про що думає мама, але я не маю часу розпитувати.
— А я теж колись збиралась стати рибачкою, — тихо каже мама.
Я з подивом дивлюся їй у вічі. Чи не жартує?
Ні, мама не жартувала. В її великих сірих очах було стільки задуми, стільки ніжності, а в самих зіницях так ласкаво і ніжно переливалося синє море.
— То чому ж не стала?
Мені дуже захотілося, щоб моя мама була рибачкою. Тоді і я вже напевне був би рибалкою. Як дідусь, з самого малечку ходив би в море, допомагав би мамі…
Мама зітхнула.
— Через татуся твого. Завіз він мене… Завіз далеко від моря. І дивно — мама тихо розсміялась. Схопила мене на плечі.
Я випустив із рук вудку і заверещав. Мама не звернула уваги на мій вереск. Занесла мене в море та й затопила з головою У воду.
— Ану плавати, рибалко, плавати, — примовляла вона. — Теж мені — рибалка, а плаває по-собачому. Ану давай разом зі мною, хлопче.
І я забувся про все. Хай ще трохи поголодує моя чайка, хай пожде мене Коська. Я повинен навчитись плавати. Я повинен плавати так, як мама, як моряк Жорка-одесит, що зміряв сажнями всі моря й океани.
Я весело змахував руками, бовтав ногами, випльовував з рота солону воду. І плив. Плив зовсім не гірше від мами. Отже чесне піонерське, не гірше!