ШТОРМ

Шість днів ми виймали з «казана» по разу, а бувало, що й двічі на день рибу. Моторні баркаси, доверху навантажені рибою, важко чмихаючи, відпливали на риббазу. З риббази вони поверталися порожняком, весело здіймаючи високі гребені на морі.

Я за ці дні став справжнім рибалкою. Часто я першим, польоту чайок, передбачав наближення риби, першим помічав на морі тепер уже добре знайому мені ледве помітну тінь.

Потім риба перестала підходити до нашого берега. Просиділи ми один день в рибальському «гнізді», а жаданої тіні на морі не з'явилось. Зникли кудись і чайки, видно, їм нічого було тут робити. І тепер, коли удача повернулась до нас спиною, я згадав свою чайку, згадав Павлика, Коську, бабусю і засумував. Мені дуже хотілося їх побачити. А бабусю найбільше від усіх. Хоч вона й буркотлива в мене, але ж рідна. То, видно, в неї характер такий — не може мовчати. І ще потягло мене на стару черешню біля тієї загорожі, де показують кінокартини. Адже там десь хлопці картини переглядають, а я годинами дивлюся на широкий екран моря, де ось уже другий день не з'являється жодної рибини.

Тим часом зіпсувалась погода. Подув з півночі холодний вітер, по морю загуляли густі хвилі з білими гребенями. Дивишся на море, і тобі здається, ніби там тисячі чайок припали до хвиль, змахують крилами, хочуть знятися вгору і ніяк не можуть одірватися від води. Море зелене-зелене, таке, яким ще я не бачив його ніколи, тільки вдалині, там, біля самого обрію, — синє, волошкове. По небу мчать шматки сивих, рваних хмар, кудись поспішають, намагаються перегнати одна одну.

В мене підупав настрій. Дідусь ніби відчув це, бо сказав:

— Ну що ж, Оксано, повеземо, мабуть, Данька додому. Попрацював він добре, вся база рибою завалена, можна й відпочити.

І я щиро порадів тим словам, хоча й знаку не подав. Але дідусь, мабуть, зрозумів мене без слів, бо наказав дядькові Семенові готувати в дорогу моторну.

В дідовій бригаді багато рибалок. Я з усіма ними здружився за цей тиждень. Але найбільше мені подобався дядько Семен.

Дядько Семен — наймолодший в дідовій бригаді. Йому вже за тридцять, але він живе одиноко, в рибальській хатині на краю селища. Він мовчазний, вайлуватий і ходить завжди насуплений. Сила в нього спортсменська, як схопить за сітку, то аж кодоли тріщать, а слова від нього зайвого не почуєш.

Дядько Семен був дуже акуратним. Сам ні за холодну воду не візьметься, а тільки хай-но дідусь йому накаже — одразу все виконає. Отож за кілька хвилин Семен приготувався в дорогу.

Наш баркас виходить у море. На кормі — дідусь, ми з мамою попереду, Семен посередині, біля риби. Широкоплечий, головатий, похмуро поблискує своїми сердитими сірими очима з-під важких брів. Він за весь час, поки ми ловили рибу, жодного разу не голився і весь обріс сірою колючою щетиною.

Решта рибалок лишилася біля «казана», бо дідусь сказав: «А може, ще ставрида піде?»

Чим далі від берега, тим неспокійніше море. Наш баркас то здіймається на хвилях, то падає вниз. Мені такі мандри не дуже подобаються, але я мовчу. Мама, видно, думає про щось своє, дивиться в морську далину, мружить очі. Гострий мис, біля якого прилип наш ставник і де серед голого каміння лишилось наше рибальське «гніздо», швидко втікає і вже не здається виступом у морі, а зливається з усім берегом. Тут, у відкритому морі, вітер був ще холодніший, пронизував до самих кісток, і я мимоволі пригорнувся до мами. Мені захотілося вже зараз бути вдома.

Але я зрозумів, що додому і не так близько і не так просто потрапити.

— Даремно вийшли в море, — буркнув Семен, — того й гляди шторм зірветься.

Дідусь нічого йому не відповів, тільки суворіше звів на переніссі брови, а мама тривожно блиснула на Семена очима. І я втратив спокій. Я ще ніколи не бачив морського шторму. Але я не раз бачив морські шторми в кіно, про них розповідав мені Коська, навіть такий досвідчений моряк, як Жорка-одесит, і той з жахом згадував всі пережиті ним шторми. В мене мимоволі мороз йшов поза шкірою. Мені й хотілося відчути, як воно буває в морі під час шторму, але я боявся навіть подумати про те, що робитимемо серед моря, коли підіймуться десятибальні вали.

Я ще тісніше пригортаюсь до мами. Хто ж іще, коли не вона, врятує мене від шторму, від розбурханого моря, від усіх страхіть? І мені стає спокійніше на душі. Мені навіть уже нічого не страшно. Чого я маю боятися, коли зі мною мама? І дідусь. А тим більше, що шторми так відразу ж не зриваються, ми встигнемо вчасно повернутися в селище.

Далекий берег, де ми стільки днів ловили рибу, ніяк не встоїть на місці,— то здіймається вгору, то опускається вниз, а то й зовсім ховається з-перед очей.

Час тягнувся так нудно і повільно, ніби оці набридливі хвилі з білосніжними гребенями. Вода хлюпотіла об стіни баркаса, інколи білі бризки несподівано обпікали мої босі ноги. Пахло морем, рибою і дідусевою люлькою. Дядько Семен, зігнувшись на сидінні, солодко куняв, здригаючись, коли на нього потрапляли дошкульні бризки. Тільки дідусь упевнено дивився вперед, спокійний, невтомний, і мені спокійніше ставало на серці.

Я й сам не запримітив, коли закуняв, зігрівшись біля маминого боку. Але й уві сні пам'ятав, що ми пливемо мором, я чув, як гойдало на хвилях нашу моторку, мене і сонного переслідував неприємний бензиновий перегар, бо вітер підганяв нас із корми.

Не знаю, чи довго я дрімав, а тільки прокинувся від якогось тріску та вибуху і відразу ж побачив, що вже настав вечір. А ще побачив, що навколо нас все кипіло і пінилось, що нашу моторку кидало з хвилі на хвилю, як легеньку тріску, звалювало то на один бік, то на другий. Дядько Семен уже не спав, а спритно виливав дерев'яним корячком з дна баркаса воду. Мама з жахом дивилася на хвилі, і тільки один дідусь, з погаслою люлькою в зубах, спокійно тримав у руках руля і сміливо дивився вперед.

— А, прокинувся, моряче, — посміхнувся до мене дідусь, — Ну ось тобі й справжній шторм, хлопче, та ще й з грозою.

І тільки тепер я побачив: темно стало на морі не тому, що наступили вечірні сутінки, а через те, що з берега на море насунула важка чорна хмара. Мов на підтвердження дідусевих слів, чорну хмару враз пронизала покручена вогненна стріла, над самою головою тріснуло, гупнуло, а потім покотилося-покотилося в усі боки по розбурханому морю. Мама стиснула мене так у своїх обіймах, аж я мало не крикнув од болю. Я знав — мама завжди боялася грози.

Мені стало жаль маму. На тобі — мало того, що гроза, так ще й на морі. І я почав її заспокоювати.

— Думаєш, мамо, коли грім стукає, то обов'язково й попаде? Хай спробує, хвилі, гляди, он які, а наш баркас зовсім маленький. Нас і не помітиш у морі.

Мама нічого не відповіла, тільки ще міцніше притиснула мене до себе.

На морі враз запанувала тиша. Тільки хмари сунуть важкі та блискавки полосують небо, і жодного подиху вітру. Я дивувався: то чому ж кипить і бушує море, коли навколо такий спокій? Я навіть хотів був спитати про це в дідуся, але саме в цю мить на нас налетів такий скажений порив вітру, що мало не перевернув нашої моторки. А за ним хлюпнув дощ — густий, колючий. В одну мить він сховав з-перед очей усе — і високі хвилі, і далекий обрій.

Дідусь щось кричав до дядька Семена, той поспішно витяг звідкілясь важкого брезента та й накинув його нам на голову.

Мені здалося, що відразу затихли пориви холодного вітру, ніби припинився дощ, і в одну мить перестало кидати з боку на бік наше суденце.

А дідусь, щоб заспокоїти нас, гукав на все море:

— Нічого, дитинчата, нічого. Не в таких бувальцях бували, не лякайтеся тільки. Чуєш, Оксано?

Його голос доходив до нас, мов з неба. Чулися страшенні удари грому та густе сичання дощу, що сік об брезент. Швидко по брезенту потекли густі патьоки на дно моторки, і ми опинились у воді. Тоді мама схопила порожню консервну баночку і почала допомагати дядькові Семену виливати воду. Я хотів і собі взятися за цю роботу, але не знайшов ніякої посудини. І я почав жменями вихлюпувати воду за борт.

А гроза лютувала, море кипіло й казилось. Я бачив через борт високі гребені зеленопінлих хвиль і ждав — ось-ось один з тих велетенських гребенів вмить накриє і мене, і маму, і дідуся, й дядька Семена і потопить нашу манюсіньку посудину. Тільки тепер я зрозумів — паша моторка дуже мала для такого шторму.

Але час минав, море ревіло, гроза потроху відступала, а жодна хвиля не сміла затопити нашого суденця. І я тоді зрозумів, що море не таке вже й страшне для досвідченого рибалки, для такого, як мій дідусь. І я рішуче зсунув із своєї голови брезент.

Я знову бачив дідуся і любувався ним. Весь мокрий, з обвислими довгими вусами, з яких двома цівками котилися дощові краплі, з люлькою в зубах, він міцно тримав у руках кермо, граючи сильними мускулами рук, щільно обтягненими мокрою сорочкою. Помітивши мене, дідусь посміхнувся одними очима, на його обличчі спалахнув ясний промінь. Я зрозумів — поки я з дідусем, мені боятися не треба. І я голосно запитав:

— Дідусю! Скільки балів?

— Го-го! — озвався дідусь ніби з незмірної далини.

— Скільки балів, питаю?

— Балів?

— Еге!

— Не міряв!

І дідусь засміявся. Я відчув — ніякі бали не страшні дідусеві, хай хоч сто їх буде. Хай хоч море кипить, мов вода в казані, все одно дідусь сміливо перепливе його своєю легенькою рибальською моторкою.

І я сміливіше глянув у морську далину. Вона вся кипіла, пузирилась, ревла і свистіла, загрожувала і лякала, а мені було зовсім не страшно. Я відчув себе моряком, рибалкою, людиною, якій у майбутньому доведеться не раз водити баркаси ось так, через штормове море, як оце веде зараз нашу моторну мій безстрашний дідусь.

І справді, десь через годину чи, може, й більше ми побачили знайомий берег, пожовклий каштан на високій кручі і нашу хатину. Придивившись, я помітив на березі бабусю. Маленька, сивокоса, вона не злякалась дощу. Стояла на кручі, поставивши козирочком руку над очима, дивилась нам назустріч. І мені так захотілося крикнути їй, щоб аж звідсіля почула, що ми приїхали щасливо, що з нами навіть у найбільший шторм і бурю ніколи нічого не трапиться.

А коли ми зійшли на берег, дідусь обняв мене за плечі, потім міцно взяв під руки, підняв угору, поцілував в обидві щоки і сказав:

— Ну, Данько, тепер ти в мене справжній рибалка.